Все казалось бы как всегда:

Те же люди, та же вода,

Дождь, как прежде, куда-то сбежал,

Только жизнь - это даже не даль,

Не печаль, не вокзал ожидания,

И не радостное свидание,

Не приезд долгожданного друга...

Эта жизнь . ....

Скажем ласково - скука.

В скуке этой есть место печали...

И позвав нас однажды из дали

Замесили хлебец утомления.

В нем сомненья, надежды, везения,

Суета, беготня и мучения.

Еще зависти подмешали -
Вот и жизнь - что за чудо создали!

За Богом находився чоловік.
Крайнебом око щедро розсадив
і проростав ним у прадуші рік.
А милувався – ожили сади –
поезії Господньої склади,
ази пізнання, римування сил
із білої стерильної води.

Запахло гострим дотиком коси.
О, яблуневе марення бджоли,
той чоловік багато не просив...
аби лише дороги розцвіли
і краплю літа на уста лози.

В саду тім янголи плекали тінь,
гріхами отиняли благодать.
Найкращий збір на тиння – у житті,
серед війни росте, скупий для дат –
солдат з набоями на серця бій,
що окопалися і кров женуть.
А кулі – виливають по собі,
вливають душі до джерел вогню.

Он, Браму видно. Там Петро мовчав.
Все важче їй рипіти, а йому
знаходити потрібного ключа.
Хоча не знав – навіщо і чому
потрібна в'язка... Правда лиш одна.
Вона прозора, як гарячий віск,
а ще – терпкіша за ковток вина,
в'їдливіша за терня – голові.

За тин Пастух на випас гнав свій дух,
на ясність пробував чи підросло
те чоловіче око. На біду
воно лиш до колін його дійшло,
не відпускало, заважало йти –
не перейти, не обійти ніяк.
Нараз поназбігалося сльоти –
і вже не сад росте, а течія
несе плоди, міняє їх на риб,
до вух наносить електричний мул,
перевертає дриґом догори
позанебесну плоть і плоть земну.

У чорториї цім, під глум води
шукали стебла дихання собі.
Триматись – як? Хилитися – куди?
Залиті очі – плакав чоловік.
Виплакував до болю всі жалі,
видушував зі себе наготу
і руки накладав на переліт –
очікував – коли за ним прийдуть.

У ніч прозорішу за перше "ма",
тендітнішу від інею на склі,
коли вже легко тим – кого нема,
отим, котрі на небі – королі,
Бог тихо пробирається у сни,
кладе до мушель тишу для думок.
В ній бродять перелесники весни
і вчиться світло заливати крок.

30 Січня 2011

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

Збожеволіть, збожеволіть від самоти,
Чи померти… Ні, заснути краще.
Уві сні побігти в темні хащі,
Де страшне, непрохідне болото.
Де водянику, пустуючи, русалки
Спати не дають, сміються дзвінко
Де немає Ганки, Христі, Інки,
Тільки вогники – душі моєї скалки.
Їх усі до купи позбираю,
Спокоєм і тишею з’єднаю.
Волохатий лісовик з ведмедем
Третім у компанію візьмуть:
Підіймем барильця з п’янким медом,
Щоб забулась смутку каламуть.
А на ранок наберу суниці:
Хай собі ласує клишоногий.
Зачерпну джерельної водиці,
Тихо-тихо помолюся Богу.
Плюскіт щастя в шепотінні крон…
Спати б так і бачить дивний сон.

***

Йде Персефона в темінь – до Аїда...
Деметри сльози зріють в небесах,
А вирлооке невтомиме Літо
Блукає із верейками в лісах...

В яру збирається туман імлистий.
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті…
Летять зозулі першими – у далі...

Прибляклі пелюстки – сухі й опуклі –
Борвій покликав танго танцювати…
Аїд цілує Персефоні руки –
І гірко
плаче
безутішна
мати...

Не витирає буре листя сльози.
Мо’, їх осушать мох і павутина?
Аїд радіє… Чорні вірші - в стоси.
Мине півроку –
Персефона злине.



2002-2011

Можливостей у всіх багато,
на все потрібен тільки час,
щоб вміло їх опанувати,
та скаже це не кожен з нас.

Дивитись можна, та не бачить
і слухать можна, та не чуть...
сміючись можна гірко плакать,
а памятаючи забуть.

Людей не можна в мить судити,
хай собі кожен скаже з нас,
і першим враженням лиш жити,
та робим це ми повсякчас.


2005 рік

Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.

А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.

Безмежний всесвіт – для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.

Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину – запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.

Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…

2011

Мовчи, Софіє, бачу все сама,
З часів Батия…
Мовчи. Дарма.
Дарма кричати, кликати на рать,
Коли сконала Бога благодать,
Та, що прорік тобі Іларіон,
Що опиратись мала на закон,
Такий непевний і такий мінливий,
Щораз новий, облудно-хтивий,
І де не де правдивий…
Бо ж людський…
Відомо, що від Бога благодать,
Та доля, звісно, не така ласкава,
Одного разу оточила тать,
І нанівець зійшла твоя держава…
Твоя краса…
Твоя відрада й врода,
Лишень одна лишилась нагорода…
- Оранто…
Жевріла та вгамовуючи страх,
Тебе тримала на своїх руках,
На тих руках, що пестили Христа…
Гірке відлуння: помста…омста…ста…
Від стін зруйнованих.
Від міфів того ґраду,
Який буяв,
І мав таку принаду,
Що встояти не зміг…
- Софіє, доню…
Рука лягає лагідно на скроню,
- Не бійся, не журись…
- Оранто…
- Що, маленька, молишся?...молись…
За тих, хто не жалів і ще за тих,
Хто не жаліє чорних стін твоїх,
Кому замало тільки змарнування,
Хто вимагає зникнення, заклання,
Нетямущих дітей…
Твоїх дітей…моїх…
Молись, Софіє, знаю що болить,
І не відпустить ну хоча б на мить,
Тримає міцно, цупко, до кісток,
У саркофазі що поставили в куток…
Оце наш князь…
За що ми маємо таке, що ж це за гріх -
Могили бачити прапращурів своїх,
І дивуватись…
Що вони все ж є!…що все було!
Що не омана…
Ці імена…ці лицарі…осанна!
Чи амінь…
А радше слава…
Хто ще не танцював на їх кістках?
Втоптали в землю так, що і хрестів не видно,
Чужі, свої, плазуючи огидно,
Бо прах змовчить, на те то він і прах…

Як затишно в твоїм, Софіє, храмі,
Мені так добре в нім, немов у Бога,
Дороговказом – тихими свічками,
До цих могил нехай освятиться дорога.
Щоби мовчання відійшло навік,
І повернулась благодать у храми,
Щоб ти відкрила радості свій лик,
Й заговорила
Спраглими устами…

2011

сніг мокрий,
як ніс безпритульного пса,
нюшить тишу зимову,
зазирає у всі закамарки і нірки:
"А хто дасть скориночку щастя теплого?"

місто мокре,
що на Миколая чекає,
листівочки з побажаннями до шибок тулить,
як і свої гарячі голови,
дивиться-виглядає, а вони все не йдуть -
ні Миколай,
ні сніг.

і чи весна, чи осінь,
чи небо сіре, чи плесо срібне,
чи риба в шибу акваріума зазирає,
чи кіт на неї, горопашну, пантрує?
позасезоння, позазадзеркалля,
над світом сиза поволока
і волоока Всесвіту печаль
на душу бідну навалила,
і сили вже нема
ні на свята,
ні будні,
паскудні порухи душі
заледве стримую,
та в тім, чи варто їх в узді тримати,
коли всесильна Світу мати
давно махнула на дітей убогих:
"Робіть що хочете, дурні!"

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні
*
грудень 2011

Присниться б адресантам, а пока
Наскресть морфем, поймать бы языка,
Найти бы ключ, спасти святое чтобы.
Мне говорили, мол, велик, могуч -
Ах, разогнать бы ширпотребобуч
И строй его расправить до амёбы.

Когда стиха всегда взведён курок,
Любая долька счастья - не порок
И пивом можно бавиться, как дети.
Но ты сантехник. Но родная речь
Не перестанет течь, и течь, и течь.
Но разводной не покладая меч,
Но перед речью - мы за всё в ответе.

В контексте судеб, словно конь тыгдым,
Мы новый код, вестимо, норовим, -
В контакте безопасный, кисло-сладкий,
Играющий слюною за щекой.
А рядом с ним, ещё и не такой,
Горяч язык в предверьи лихорадки.

Мой синтаксис, ты видел, как меня,
С танцульки на танцульку семеня,
Какая-то капустница мочила?
Но там уж кто к устам её приник,
Тому в гипоталамус золотник.
А нам - неколебим, могуч, велик
Родник, рудник, Аскольдова могила.

2011

фонари, как полулуния.
запах сырости и дыма.
мы под саваном предзимним
не красивы, не красивы.
а за мною тьма и холод:
черти- в фас, пророки - в профиль,
за спиной - великий город.
дайте горя - я бы отпил!
дайте славы- разменяю!
и пойду босым до краю...
дайте друга - не поверю!
не поверю. не поверю.
фонари, как полулуния
над остывшими дорогами
топят тени в медном сахаре
и, мой город, - весь заплаканный.

Як голічЕрва
втомлене "сьогодні"
почине у долині -
молочним шляхом
скрАдеться
навшпиньках
"завтра-нині"...

2011 рік

Висот лазурні манускрипти
Згорнула осінь золота,
Та не спиняє грудень - митник
Блаженні в Господі літа.

Морзянка з бору долинає,
Горби звітують і яри
Про відлетілі птичі зграї,
І сумно, - що й не говори.

Риплять вночі гілки дубові
На нот мінорній висоті ,
Альтами мерлої любові
Гучать печальні рипи ті.

Черкає прописом морозу
На склі грядущий рік пролог,
І млою висне в небі лозунг:
Що буде далі – знає Бог.

02.12.11.

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

Увійти у себе важко, в зболені сніги?
Та мене не клич, монашко, в круговерть юги -
надто сумно, надто тремко, надто ти як я,
і не у борні із Богом - ціль-мета моя.

Та печально-тихий ангел крила розведе,
бо твоя сум'ятна осінь - це ж не зовсім те,
бо молитвою одною не звести кінці,
бо набридли горобині сиві горобці.

Закружляє пух на ложе - у дівочий скит,
огорнувши тіло в тіло - квіт у оксамит.
До столичного бедламу, до безсоння, до
не отриманого сану, бо не в сані й Бо...

2011

Знову імлою окутана осінь
Зняла перуку печальних дібров,
На золотаву уклалася постіль
І задрімала, на хвилю немов.

Очі відкрила, а скроні берізок
Іній іскристий нараз посріблив ,
Навіть листочків іржаве залізо
Стало неначе казковий відлив.

Тиша ступає криштальним ефіром,
Хрупає висі морозяний хрящ,
І у зимовий вдягаються звірі
Одяг у тайній гущавині хащ.

Шле криптограму настійливо дятел
В надра потоками кореневищ,
Хоче достоту сердега узнати
Скільки лишилось до віхоли грищ.

Вітер пронизливий відповідь виніс
На поглинаючий розсуд ріллі :
Обрієм кінь набігатиме синій,
Знай , - то несеться зима у сідлі.


20.11.11.

Мудрість приходить із часом?..
Хтозна.. Буває, і ні…
Як до горілки ласий -
Добре такому й в багні....

Хтось у розпусті тоне
(Берег у річки - крутий!),
Хтось до само́го скону -
Ні обійти, ні пройти…

Що тут порадиш, друже,
Та й не зарадиш нічим:
Свині лежать в калюжі –
Що́ їм Афіни чи Рим?..


16.11.2011

Пусть ринутся с небес протуберанцы в сенцы.
Горят они одни - как эльмовы огни.
Добудем с матерком матёрых квинтэссенций.
Шутя, пережуём наплыв полифоний.

И Гаршин, и Ван Гог достойны медсанбата.
Земля не дорожит потоптанным быльём.
Любая медсестра - ни в чём не виновата.
Не оступаться здесь - мы далее пойдём.

Неприхотливым вам знаменья всех отличий
Бросаю невпопад - как кто меня поймёт.
Палата номер шесть.
И Фройд над нами кычет.
И бестолочь строчит, что верный пулемёт.

В каких-то пять минут себя переинача,
Почувствовать себя свободными от пут
Даровано живым. Дышать - уже удача!
Пусть мёртвые мелком балансы подведут.

2011

Ти мене пам'ятай!
Відгоріла я зорями сивими,
Що летять ген за край
У колючих обіймах століть.
Допиває ріка
Із небес, виростаючи хвилями,
Та у долі руках
Переродиться скоро у лід.

Я піду у туман
І для тебе залишуся віршами,
Там, де смутку нема,
Лиш мелодії янгольських сфер.
На скрижалях душі
Ми історію нашу запишемо.
Йдуть холодні дощі,
Затягаючи нас в круговерть.

Ти підеш по слідах,
Які мною для тебе залишено,
Хоч весняна вода
Їх сховає у сірий намул...
Проростаю в слова,
Дослухаюся в голос Всевишнього.
Я віднині нова -
Розтинаюча Словом пітьму!

Одвіку день до ночі йде,
У млі зникають очі,
І аніхто не знає де
Їх любощів куточок.
Відомі тільки два сини:
І вечір, і світанок,
Як відголоси таїни
Побачень їх спонтанних.

2011

Пишуть верби листи океану
Про дощі і ранкову росу,
На лугівку, мов ліки на рану,
Опускають печальну красу.
Однесе за світи листоноша
Гомін літа в конвертиках днів
І без жодного аркуша зошит
Здасть лозняк у зимовий архів.
І покажуться білі скрижалі,
І ні слова про літо на них,
Лиш тайнопис розпуки і жалю
На парцелах прилук льодяних .

2011

В лабіринтах світів, у ярмі протиріч,
На межі протидій, в мерехтінні облич,
Манівцями облуд, у тенетах оман,
Розтинаючи млу, йдем наосліп крізь лан,
Що колись приведе нас на Пристань Душі -
В лоно янгольських плес, де йдуть Правди дощі,
Що змивають з душі біль образ і журби,
Де не ходять чужі, ні кати, ні раби,
Де нескорений дух не зламати нічим,
Де не зраджує друг, перед віч стоячи,
Де облудні людці всіх позбулися прав,
Бо Людина - не ціль для забав і розправ,
Де лукавства ножі вже не крають довір,
Де немає межі, лиш безмежжя безмір,
Де ненависть юрби не розчавить бажань,
Де немає "якби", ні страхів, ні вагань,
Де у сотнях згорань воскресає могуть,
Де незримі є грані між Там і між Тут,
Де в боях за життя не стікатиме кров,
Де любов, каяття лиш помножить добро,
Де фальшиві слова не лунають ніде,
Де душа - без оправ, власну суть віднайде
У ясному промінні найвищих прозрінь,
І у вир небо-сині кидаючи тінь,
Прожене усю скверну і морок світів,
Засіваючи зерна у землі святі...

Там не судять за те, чого ти не робив,
Там не зрадять святе - бо Час Істин пробив,
Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм,
Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

***
знов падолист
знов пада лист
осіння смальта
це ніжність обпалила їх
кохає світ...
*

Коли доступні висі, то сира земля –
клепсидра – скрапує у нікуди з нікуди.
Геть чисто зношеного подиху вахляр
складається вітрилами в завмерлих грудях.

Стихає наболіле – потойбічний штиль,
одноголосність вироку звучить зичливо
для дрейфу ледь прозорого при ломці хвиль,
у ясному човні, при повному відпливі.

У непримхливому похитуванні зір,
при перших криках і останніх тремах тіла
душа світліє, бо втрачає на вазі...
Сніжинки падають. Подвір’я неба – біле.

26 Жовтня 2011

кохання щастю не панацея,
це швидше вигадка, звичка, зручність...
ба, навіть світло в кінці тунелю –
всього лиш поїзд, що мчить назустріч.

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!

1.
Прожите, як прочитане, – чуже,
переказ змісту потребує плану.
Я слухаю крізь сон чиїсь казки,
і бачу сни, і не ловлю сюжет.
Все те, чим я не стану,
всоте б’ється у грудях,
де ти,
день той,
що мене збудить?
Сон мій, хворий, аж білий,
в сонмі снів кривокрилих
тихо кружляє, вогко співає, -
що там. Буде , як буде.
Приспів:
Пробач мені
відсутність пісень над думками сповитими ,
втрачені,
забуті, похилені, з голими вітами
саджанці мрій.
Ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги,
і знову болять мені не намальовані крила мої…
2.
Довгасті тіні, я іду на ви,
знеболена побаченим сновида.
світ проступає на примарнім тлі,
і вкотре прикидається живим.
Теми, вічні, як біди:
де ми знайдемось знову
в іншій
пісні
крізь колискову?
Слово – листям на вітер,
снять оголені віти
Нашими мріями напівзабутими.
Бути – чи не готова?
Приспів.
3.
Я проступаю віхтиком вогню,
уся, як є, пробуджена і дика,
Іще гаряча від загуслих марень,
спросоння йду і ще не вірю дню.
Приспів:
пробач мені
невміння ходити стежками широкими
втрачене
бажання блукати роками-урока-
ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги…
2011

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

Поезія для мене – та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю. Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те,
Що власним виносив горбом, –
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається –
І це я звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам –
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата,
Мене, мов брата, гладить по плечу.


1999

Справді – не подінуся нікуди,
Як би того недруг не хотів, –
Нелюди ж не всі!
Є добрі люди,
Маю ще ж і друзів,
І братів.
З ними, серед них я чорну силу
Подолаю в рідній стороні –
Хай мій недруг моститься
в могилу
Ту, що вирив старанно мені;
Хай полежить в ній і поміркує,
Заримує «виплід» міркувань –
Він поет майстерний,
Тільки всує
Відучився, був, од римувань.
Справді ж бо, діватися не буду
Я нікуди – лишуся отут:
Непідсудний, навіть після суду,
І живий,
Хоч випив сто отрут.


1998

Багато сонць...
Мала присутність світла.
Класичний сьогодення парадокс.
І пізній дощ...
Спізнілий на століття.
Своє останнє гравіює SOS.

Багато фраз...
Що помислів не містять.
Завуальовані в окультний монумент.
Ноослова.
Знебарвленого змісту.
Бі-компостує карликовий бренд.

Багато тем...
А суть - деконструктивні .
Вино, розваги, пристрасть, гроші ... Брухт !
Все - тлінні речі.
Справи блудочинні.
В яких тяжіє буква - світський дух.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

Час біжить невблаганно крізь мізки,
Не збагнути - де сон, а де яв?
Світло істин, здається, вже близько,
Світ втомився від протистоянь.
Хмари в небі блукають безтямно,
Обпікають жалі, як вогнем,
Залишаю всю Суть між рядками -
Чи колись її хтось осягне?...
Я у мороці білім самотньо
Знов шукатиму пристань для мрій
І слідами чиїмись усоте
Йду наосліп назустріч Зорі,
Що осяє в пітьмі цього світу
Мій тернистий, потомлений шлях,
Душу світлом по вінця наситить -
Я вже бачу це сяйво здаля.
Серцем чую - лунають увисі
Дивна музика янгольських сфер,
Світлом істин душа вже іскриться -
В цьому сяйві живу я тепер!

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995

Задайте современному уму
Пройти средневековую чуму,
Как нас учили розгой в дни иные
Не предавать значенья ничему.

В одной молве, под пиво хороши,
Сойдутся кутежи и витражи,
Дородных чисел ярмарки кружные,
Невинных нот сплошные дележи.

Играючи войдет в свои права
Высокого искусства трынь-трава.
Ведь был же на часах какой-то Моцарт
И в Австрии случались кружева,

Какая-нибудь мягкая постель,
Какая-нибудь лёгкая пастель,
Какое-нибудь счастье, как придётся,
Апрель, капель, сплошная канитель?

2011

Там, за ручьём, где жить мы не сумели,
В моих сердцах - биение окраин,
В моих лучах - брильянты в сто каратов.
Не смейся мне. Своё не говори.

Моим словам присуща скорость света.
Я совмещаю время и пространство.
Вполне реальный, весь равновеликий,
Я алгебру с гармонией и проч.

Среди подвалов и многоэтажек
Живу в былинно-сказочной картинке.
Я обычаен, словно кот учёный,
И столь же я загадочен, как он.

Во мне большое небо распростёрто.
Я создаю сплошного рода эпос.
Таких, как я, не есть переизбыток,
Но как бы мне со временем не есть.

2011

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

Нікого немає...
Це просто вітер.
Нутро моє чує даль.
Дощить –
Мов насіння осінніх квітів
Провіяне крізь кришталь.

І пахне грибами поліська хвоя.
Тихенько шумить ріка
Про те, що ми знаємо тільки двоє:
Я і капкан,
Якого поставив час –
Давній ворог –
На кровного друга –
Вірш.
По жовтих деревах сніжок –
Мов порох впаде на вогонь...
І звір
Моєї жаги нагуляє жиру
Й засне у барлозі мрій.
Танцює печаль.
Сині ікла щирить.
Тінь яблука на корі.

Це листя осіннє –
Як в церкві гроші.
Такого кольору біль і ті,
Кого вже немає...
Йдуть спати рожі,
Подібні на всесвіти золоті.

А ми з давнім другом
Вжили сивуху,
Збираємось в монастир,
Де діти душею і сиві духом
Кумири
Шукають
Мир.

А осінь –
Найкраща пора для цього:
Ні жарко, ні холодно...
Пекло?
Рай?

Душа потепліше ховає Бога,
Як внука мавка стара.

30 серп. 11.

Обуяла, знаешь, до жизни жадь,
А байда расплещется без труда.
Кружевная Софья, устал я ждать,
Ты мне скажешь свое когда.

Погулял я по миру. Комцу мир!
Подойди, послушай - с хренком не съем! -
Вот тебя там, Софья, смешной кумир,
Нет совсем.

Сладко длятся дымы родных краев.
До чего ж я взмылен от тех европ!
Третий глаз мне высветил ёмаё
И от этой правды я стал циклоп.

По следам болото - князьки да знать, -
Залегло за окнами вдаль и вширь.
А слабо кайсацки в Иран скакать?
А потом волконски в Сибирь, в Сибирь?

Дорогая Софья, тебе смешно?
Всё, что сбылось, сбыто в последний раз.
Расплескала Нюшка пшено, пшено.
Знать, Петрушка дует на хлебный квас.

Попалились! Всем-таки нам к врачу.
Ведь на то и Чацкий - чадит, чадит.
Заскулит Молчалин - молчу-молчу,
Зарыдает Софья - уйди, бандит.

Вот поэт, растерзанный вдребадан,
Вот Москва - столица хваленых бед.
Вот когда в Саратов, а не в Иран,
Вот тогда и кончится Грибоед.

2011

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Остаться просто в стороне -
От всех проблем, от всех печалий,
Свободным бы остаться мне,-
Об этом лишь сейчас мечтаю...

Остаться бы одним в стихах,-
Средь рифм бы где-то затеряться,-
Но я погруз в чужих делах,-
И нелегко так просыпаться...

И нелегко так вырывать, -
Из всей рутины проблески сознанья,
Но нужно делать этот шаг,-
А то я роботом тут стану...

А то зароюсь я во тьму,-
И стану только механизмом,
А надо брать свою судьбу,-
И делать это, делать быстро.

А то вся жизнь тут пролетит,
А ты ее и не заметишь,-
Для этого на жизнь смотри,-
Как пролетавший мимо Ветер...

Смотри на жизнь со стороны,-
Пускай тебя не путают печали,
Пусть не заводят тебя в сны,-
Ведь ты для жизни сам Хозяин.

Дякую:-) 16.07.2011р.

В душі твоїй нема для мене місця.
В моїй – для тебе – повна протилежність.
Байдужості кохання не боїться:
І в крапку поміщається безмежність.

2000

Я так замучився ходити,..
Що я без себе тут живу...
Що мнов ведуть незнаті ниті,
А я за ними в рабстві йду...

І я залишився на світі...
Але мене отут нема,
Нема мене посеред квітів,-
Бо я залищився в думках....

Зазишився отам в безодні,
І для реальності помер...
Нема мене отут в сьогодні,
Тепер за мене Інший йде.

Іде за мене мій Хазяїн,
А я для нього тута сплю,
Мене робити він заставив,
Творити сон тут наяву...

І я залишився на світі,
Один-один посеред снів,
Не залишився серед квітів,
А з своїм Его я побрів...

Дякую:-) 24.07.2011р.

Всі думки і всі роздуми,
Вітер страху й бажань -
Те, що є тільки в розумі -
Того в світі нема,-

Тут немає де вклинити -
Всі фантазії, страхи, думки,
Тільки ми нещасливими,
Йдемо світом, бо розум привик...

Він привик тупо діяти -
Виділяти на прояв думки,
Аби лиш не помітити,-
Що один лиш тут він бачить сни...

Що немає в раельності -
Тут його філософій, думок
Тільки він не зостанеться -
Лишить власний Замо́к.

Він від світу закриється,
І піде в власні сни,
Тільки з ним не ведися ти!
Бо цей розум
не ти!!!

Дякую:-) 13.07.2011р. (00:10)

День насторожений, ніч нашорошена.
Разом зі мною ідуть.
Будемо, друзі, єдині запрошені
В трикутник під назвою "суть".
Чом насторожений? Ніби і рівна
Дорога та гострі кінці.
Чим нашорошена? Ніби і бачим,
Насправді у всьому сліпці.
Радість розірвана, смуток наповнений.
Вами дорога болить.
Разом ідемо вперед у неміряне,
А за плечима лиш мить.
Чом ти розірвана, радосте вітряна?
Хто режисує стоп-кадр?
Смутку наповнений, може ти виллєшся?
Іншим піднімешся з надр?
Пропасте близькая, небо піднесене,
Роздуми душу про "сущеє" рвуть.
Я на межі, балансую на лінії, -
Як не зійти із добра в каламуть?
29.07.2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.