кохання щастю не панацея,
це швидше вигадка, звичка, зручність...
ба, навіть світло в кінці тунелю –
всього лиш поїзд, що мчить назустріч.

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!

1.
Прожите, як прочитане, – чуже,
переказ змісту потребує плану.
Я слухаю крізь сон чиїсь казки,
і бачу сни, і не ловлю сюжет.
Все те, чим я не стану,
всоте б’ється у грудях,
де ти,
день той,
що мене збудить?
Сон мій, хворий, аж білий,
в сонмі снів кривокрилих
тихо кружляє, вогко співає, -
що там. Буде , як буде.
Приспів:
Пробач мені
відсутність пісень над думками сповитими ,
втрачені,
забуті, похилені, з голими вітами
саджанці мрій.
Ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги,
і знову болять мені не намальовані крила мої…
2.
Довгасті тіні, я іду на ви,
знеболена побаченим сновида.
світ проступає на примарнім тлі,
і вкотре прикидається живим.
Теми, вічні, як біди:
де ми знайдемось знову
в іншій
пісні
крізь колискову?
Слово – листям на вітер,
снять оголені віти
Нашими мріями напівзабутими.
Бути – чи не готова?
Приспів.
3.
Я проступаю віхтиком вогню,
уся, як є, пробуджена і дика,
Іще гаряча від загуслих марень,
спросоння йду і ще не вірю дню.
Приспів:
пробач мені
невміння ходити стежками широкими
втрачене
бажання блукати роками-урока-
ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги…
2011

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..

Поезія для мене – та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю. Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те,
Що власним виносив горбом, –
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається –
І це я звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам –
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата,
Мене, мов брата, гладить по плечу.


1999

Справді – не подінуся нікуди,
Як би того недруг не хотів, –
Нелюди ж не всі!
Є добрі люди,
Маю ще ж і друзів,
І братів.
З ними, серед них я чорну силу
Подолаю в рідній стороні –
Хай мій недруг моститься
в могилу
Ту, що вирив старанно мені;
Хай полежить в ній і поміркує,
Заримує «виплід» міркувань –
Він поет майстерний,
Тільки всує
Відучився, був, од римувань.
Справді ж бо, діватися не буду
Я нікуди – лишуся отут:
Непідсудний, навіть після суду,
І живий,
Хоч випив сто отрут.


1998

Багато сонць...
Мала присутність світла.
Класичний сьогодення парадокс.
І пізній дощ...
Спізнілий на століття.
Своє останнє гравіює SOS.

Багато фраз...
Що помислів не містять.
Завуальовані в окультний монумент.
Ноослова.
Знебарвленого змісту.
Бі-компостує карликовий бренд.

Багато тем...
А суть - деконструктивні .
Вино, розваги, пристрасть, гроші ... Брухт !
Все - тлінні речі.
Справи блудочинні.
В яких тяжіє буква - світський дух.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

Час біжить невблаганно крізь мізки,
Не збагнути - де сон, а де яв?
Світло істин, здається, вже близько,
Світ втомився від протистоянь.
Хмари в небі блукають безтямно,
Обпікають жалі, як вогнем,
Залишаю всю Суть між рядками -
Чи колись її хтось осягне?...
Я у мороці білім самотньо
Знов шукатиму пристань для мрій
І слідами чиїмись усоте
Йду наосліп назустріч Зорі,
Що осяє в пітьмі цього світу
Мій тернистий, потомлений шлях,
Душу світлом по вінця наситить -
Я вже бачу це сяйво здаля.
Серцем чую - лунають увисі
Дивна музика янгольських сфер,
Світлом істин душа вже іскриться -
В цьому сяйві живу я тепер!

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995

Задайте современному уму
Пройти средневековую чуму,
Как нас учили розгой в дни иные
Не предавать значенья ничему.

В одной молве, под пиво хороши,
Сойдутся кутежи и витражи,
Дородных чисел ярмарки кружные,
Невинных нот сплошные дележи.

Играючи войдет в свои права
Высокого искусства трынь-трава.
Ведь был же на часах какой-то Моцарт
И в Австрии случались кружева,

Какая-нибудь мягкая постель,
Какая-нибудь лёгкая пастель,
Какое-нибудь счастье, как придётся,
Апрель, капель, сплошная канитель?

2011

Там, за ручьём, где жить мы не сумели,
В моих сердцах - биение окраин,
В моих лучах - брильянты в сто каратов.
Не смейся мне. Своё не говори.

Моим словам присуща скорость света.
Я совмещаю время и пространство.
Вполне реальный, весь равновеликий,
Я алгебру с гармонией и проч.

Среди подвалов и многоэтажек
Живу в былинно-сказочной картинке.
Я обычаен, словно кот учёный,
И столь же я загадочен, как он.

Во мне большое небо распростёрто.
Я создаю сплошного рода эпос.
Таких, как я, не есть переизбыток,
Но как бы мне со временем не есть.

2011

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

Нікого немає...
Це просто вітер.
Нутро моє чує даль.
Дощить –
Мов насіння осінніх квітів
Провіяне крізь кришталь.

І пахне грибами поліська хвоя.
Тихенько шумить ріка
Про те, що ми знаємо тільки двоє:
Я і капкан,
Якого поставив час –
Давній ворог –
На кровного друга –
Вірш.
По жовтих деревах сніжок –
Мов порох впаде на вогонь...
І звір
Моєї жаги нагуляє жиру
Й засне у барлозі мрій.
Танцює печаль.
Сині ікла щирить.
Тінь яблука на корі.

Це листя осіннє –
Як в церкві гроші.
Такого кольору біль і ті,
Кого вже немає...
Йдуть спати рожі,
Подібні на всесвіти золоті.

А ми з давнім другом
Вжили сивуху,
Збираємось в монастир,
Де діти душею і сиві духом
Кумири
Шукають
Мир.

А осінь –
Найкраща пора для цього:
Ні жарко, ні холодно...
Пекло?
Рай?

Душа потепліше ховає Бога,
Як внука мавка стара.

30 серп. 11.

Обуяла, знаешь, до жизни жадь,
А байда расплещется без труда.
Кружевная Софья, устал я ждать,
Ты мне скажешь свое когда.

Погулял я по миру. Комцу мир!
Подойди, послушай - с хренком не съем! -
Вот тебя там, Софья, смешной кумир,
Нет совсем.

Сладко длятся дымы родных краев.
До чего ж я взмылен от тех европ!
Третий глаз мне высветил ёмаё
И от этой правды я стал циклоп.

По следам болото - князьки да знать, -
Залегло за окнами вдаль и вширь.
А слабо кайсацки в Иран скакать?
А потом волконски в Сибирь, в Сибирь?

Дорогая Софья, тебе смешно?
Всё, что сбылось, сбыто в последний раз.
Расплескала Нюшка пшено, пшено.
Знать, Петрушка дует на хлебный квас.

Попалились! Всем-таки нам к врачу.
Ведь на то и Чацкий - чадит, чадит.
Заскулит Молчалин - молчу-молчу,
Зарыдает Софья - уйди, бандит.

Вот поэт, растерзанный вдребадан,
Вот Москва - столица хваленых бед.
Вот когда в Саратов, а не в Иран,
Вот тогда и кончится Грибоед.

2011

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Остаться просто в стороне -
От всех проблем, от всех печалий,
Свободным бы остаться мне,-
Об этом лишь сейчас мечтаю...

Остаться бы одним в стихах,-
Средь рифм бы где-то затеряться,-
Но я погруз в чужих делах,-
И нелегко так просыпаться...

И нелегко так вырывать, -
Из всей рутины проблески сознанья,
Но нужно делать этот шаг,-
А то я роботом тут стану...

А то зароюсь я во тьму,-
И стану только механизмом,
А надо брать свою судьбу,-
И делать это, делать быстро.

А то вся жизнь тут пролетит,
А ты ее и не заметишь,-
Для этого на жизнь смотри,-
Как пролетавший мимо Ветер...

Смотри на жизнь со стороны,-
Пускай тебя не путают печали,
Пусть не заводят тебя в сны,-
Ведь ты для жизни сам Хозяин.

Дякую:-) 16.07.2011р.

В душі твоїй нема для мене місця.
В моїй – для тебе – повна протилежність.
Байдужості кохання не боїться:
І в крапку поміщається безмежність.

2000

Я так замучився ходити,..
Що я без себе тут живу...
Що мнов ведуть незнаті ниті,
А я за ними в рабстві йду...

І я залишився на світі...
Але мене отут нема,
Нема мене посеред квітів,-
Бо я залищився в думках....

Зазишився отам в безодні,
І для реальності помер...
Нема мене отут в сьогодні,
Тепер за мене Інший йде.

Іде за мене мій Хазяїн,
А я для нього тута сплю,
Мене робити він заставив,
Творити сон тут наяву...

І я залишився на світі,
Один-один посеред снів,
Не залишився серед квітів,
А з своїм Его я побрів...

Дякую:-) 24.07.2011р.

Всі думки і всі роздуми,
Вітер страху й бажань -
Те, що є тільки в розумі -
Того в світі нема,-

Тут немає де вклинити -
Всі фантазії, страхи, думки,
Тільки ми нещасливими,
Йдемо світом, бо розум привик...

Він привик тупо діяти -
Виділяти на прояв думки,
Аби лиш не помітити,-
Що один лиш тут він бачить сни...

Що немає в раельності -
Тут його філософій, думок
Тільки він не зостанеться -
Лишить власний Замо́к.

Він від світу закриється,
І піде в власні сни,
Тільки з ним не ведися ти!
Бо цей розум
не ти!!!

Дякую:-) 13.07.2011р. (00:10)

День насторожений, ніч нашорошена.
Разом зі мною ідуть.
Будемо, друзі, єдині запрошені
В трикутник під назвою "суть".
Чом насторожений? Ніби і рівна
Дорога та гострі кінці.
Чим нашорошена? Ніби і бачим,
Насправді у всьому сліпці.
Радість розірвана, смуток наповнений.
Вами дорога болить.
Разом ідемо вперед у неміряне,
А за плечима лиш мить.
Чом ти розірвана, радосте вітряна?
Хто режисує стоп-кадр?
Смутку наповнений, може ти виллєшся?
Іншим піднімешся з надр?
Пропасте близькая, небо піднесене,
Роздуми душу про "сущеє" рвуть.
Я на межі, балансую на лінії, -
Як не зійти із добра в каламуть?
29.07.2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Отож, людей загнали в пастку -
їм весь сценарій прописали,
Принесли добру "ласку"
І у капкан усі попали!

Усі живуть у своїх клітках,
І кожен мучиться в собі -
Ніхто не може звідти вийти,-
Бо вже за нього прописали Світ

І кожен з болю умирає,
І при житті він не живе,-
Собі іллюзію вбирає -
"Що все як треба тут іде".

Що треба просто народитись -
А потім школа, дім, робота,
Сім'єю, парою зженитись -
І в цьому "істини" турбота.

Невже для цього я явився?
Невже і Бог мене придумав?
Хіба для цього я приснився?
Щоб просто вік оцей відбути?

Хіба Система - тільки правда?
Хіба робити я прийшов?
Хіба б вона мене здолала -
Тоді б я вірив у цей сон...

І я б заснув...
І був би сином,
Студентом і працівником,
Не був би я лише щасливим!
Бо щастя я би не знайшов.

Немає у Системі щастя!
І серця в ній нема й любові!
Вона для волі - просто пастка -
І в ній Капкан, капкан для Долі...

Вона не може відпустити,
Вона у себе поглинає...
І спутує "тебе" у ниті,
З яких і виходу немає..?

Немає виходу - на перший погляд,
І розум виходу не найде,-
Бо він системою говорить,
Системний він лише провайдер:-).

Та Він не злобний і не ворог,
І думати його "отак" навчили,
Він просто "мовою" говорить -
Не знаючи, що "букви" вшили ...

І розумом не найдеш вихід,
Йому і пошуки Система вшила,
Вона тебе повсюдно видить -
Бо для без пеки її сила.

І мозок в Неї - підневільний Робот,
Його Вна знає "мікросхеми",
І все, що розум "творить"-
То залишки Системи...

Але це тільки перший погляд!
А глянути крім Розуму Душа бажає,
Вона йому усе говорить,
Та не Її він чось питає?

Вона йому тихенько шепче,-
Про обрії укриті квітом,
Про це життя п'янке і легке,
І про Господні заповіти.

Розказує про дивні мрії,
І силу Світу нескінченну,
А він у логіці жевріє,
І "паше" , бідний, на Систему.

Вона не знає як сказати -
Бо він постійно щось говорить,
У пісні вся її загадка!
А в нього логік коридори...

Він прагматичний і "рішучий",
Вона спонтанна й непізнанна.
Він логіки затятий Учень,
Вона - раба свого Кохання...

І "жопа" повна - як вони окремо...
Їх требаразом об'єднати!
І витягти Його з Системи,
Її навчити тут літати.

І поєднарши їх у пару -
Постане нова тут "сім'я"
І виникне жаданий Намір -
Замайорить прекрасне "Я".

Себе тоді ти упізнаєш!
Побачиш у собі Отця!
Отримаєш усе що маєш!
Для тебе ж створене Життя!

І полетить безкрая пісня!
І понесеться Заповіт -
Що для Радості родився!
І радістю тут повен Світ.

Розтанеш ти у Благодаті,
Неначе крапля в Океані -
Зостанеться сама сама подяка -
За мить життя - за мить
Кохання.


Щиро Дякую:-)

Спасибі:-) 28.03.2009р.

Все іде за хмарами...
Пролітає в даль...
Те що ми тут маримо,-
Ти не забувай.

Не забуть проснутися -
Ти у цьому сні,-
Щоб рутини збутися -
Й ціль здобуть собі.

Бо нічо не лишиться -
Як пісок в руках,-
Хай душа потішиться,-
Тут у своїх снах...

Хай вона віднайдеться -
Тут у свому сні,-
В щасті хай зостанеться,
Як знайдеш тут Ціль.

Дякую:-) 7.07.2011р.

Полно грезить! Пусть приходят сами
В занзибарно поэтичном Крыме
Лист бумажный накормлю словами -
Может, и не самыми крутыми.

Пусть он будет не скрижаль святая,
Не листок с забронзовевшей басней,
Но зато, как все здесь, опадая,
Равнодушной сплетней не угаснет.

Псевдодева с памятью короткой,
Не кривляйся, погляди, послушай:
Делят лавры скопом и в охотку
Жадные, оплавленные души.

А у нас гран-при в еще неспетом,
Крошечная пташка - юбер алес.
Мы и сами бавимся рассветом,
В щедрый лист бумаги превращаясь.

2010

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Вдягаю очі у спустошені слова
І заповіді множаться у фрази,
Де кожна мить торкається чола
І ми із ним сьогодні будем разом.
Повільно поступаючи вперед,
Від пристрасних бажань в потреби босі,
Туди, де у терпінні бачиш лет,
Про тіло забуваючи назовсім.
І трепетно боготворять уста,
У полі тиші істина зерниться,

Служінням омивається душа...
Я не твоя тепер, його, бо я - черниця.
08.07.2011

Дуй, железо, в свою удачу,
В непроглядный землеворот.
Закрутилась под небом чача
Не на решку, а на живот.

Как там - легок? И как там - светел?
Стольких глупостей мне не дашь.
Перекрестный огонь и пепел
Умоляют врасти в блиндаж.

Здесь уже не вопрос осанки.
Захлебнувшись атакой, впредь
Слева танки и справа танки,
И пора бы им всем гореть.

В небе ж горлица сизокрыло
Чертит легким своим крылом
Песню, ту, обо всем, что было:
"Встань-ка ты во весь рост, мой милый, -
Вместе в небо гулять пойдем".

2010

Про що писати вірші?
Про що писати вірші?
Про те, що було краще?
Про те, що буде гірше?
Про те, що хтось спізнився,
Про те, що хтось не встиг,
Про те, що ми кохали
Не там, не так, не тих?

Про те, що жити важко,
Особливо тут,
І що померти треба,
Щоб позбутись пут?

Що ми усі невільні,
Що граєм чужі ролі,
Що повсюди війни
Ламають людські долі?

А може просто написати
Потоком свідомості:
Як ж це класне відчуття
У животі невагомості?

Нізащо не проміняю
На срібло, на злото
Відчуття перебування
Душі у польоті.

Я заходжу у астрали
Чакрами усими,
І зриваю, наче грона
Виноградні рими.

Я впиваюся цим щастям,
Наче свіжим соком,
Раптом чую здивоване:
"Це ж Черкаський Кока!!

Сам Маестро завітав
До нас у астрали,
Видно, правильні ми й гарні
Молитви читали!"

Я ж привітно усміхнуся
Жителям астралів,
Побажаю щастя всім,
Почимчикую далі....

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Ще іноді вертаю подумки в часи, коли
безчасся дихало, стогнало, шаленіло - біло,
коли для бога безконечно юного "люби!"
було у точку в скелі увійти невміло.
І ось немає більше недосяжних скель,
о саме тих, чиє би довше хвилювало тіло,
куди поділося, і далі як - незрозуміло...

2011

Минулого літа квіти
розтали в осінній млі,
їх досі мені любити,
але назбирати - ні.

За нами, як пори року,
утрат неупинних жаль -
де серцю печаль, там оку
ще квітне
майбутня
даль...

2011

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Коротке життя,-
Мов душа спинилась на хвилинку,-
Щоб дізнатись, хто тут я,-
І у даль піти на "знимку"...

Щоби сфоткатись лиш тут,
Найяскравіші узять моменти,-
Тільки Розум позабув,-
"Як тут жити,- як легенько..."

Тільки Розум заблудив,-
В свому лісі - у проблемах,
І Душі загородив,-
Те, що їй одній лиш треба...

Треба їй тут віднайти,-
Те, що манить, світить очі,-
Аби знову в Даль піти -
Треба брати те, що хоче...

Треба їй подарувать -
Незабутні в щасті миті,-
Щоб ти міг собі сказать:
"Класно вийшло! Все. Спасибі!!!"

14.06.2011р. Дякую:-)

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

Значимість - це гнилі мідяки,
на які промінює Золото розум,-
До яких він привик...-
І якими всю душу завозить...

І якими завалює їй -
Всю дорогу у своїй погоні -
Копить розум прості мідяки,-
Поки серце безцінно говорить.

Поки серце до світла летить -
Прокладайте розу́мом дорогу,-
Щоб в руках не були мідяки...
Коли стрінетесь поглядом з Богом.

Не погружайся в гру з головою,
Не засинай у сні наяву!
Хай ясність буде з Тобою!
Пам’ятай про істини строку.

Не запливай в журби своєї глибину,
Бо хтось на це чекає,
І хтось заводить свою гру.
І реактиви розкидає,
щоб вкрасти іскру ясності твою.

Не залізай із головою в дебрі,
У складності не залізай!
Бо є вже варіанти легкі.
Прості є варіанти, Пам’ятай!

Не розчаровуйся у собі,
Й себе на дурно не карай!
Бо все прекрасне є у тобі,
Про це лиш пам’ятай!

Не злися сліпо й нерозумно,
І зопалу ненависть не кидай.
І перед тим як зреагуєш –
то подумай:
І радість свою пригадай!

Не бійся страху свого шепіт,
Й не піддавайся ти йому,
Бо ти із Світом завжди у безпеці.
І не дано судити нікому.

І не оправдуйся ніколи,
Вину свою не відчувай!
Ти маєш право буть собою.
Про це лиш тільки пам’ятай!

Ти не турбуйся надаремно,
І значимість не завишай!
Бо все проходить так легенько,
По твоїй Волі – Пам’ятай!

За все приємне дякуй щиро,
Люби свій світ і радуйся всьому!
І ти побачиш – стане Диво!
Прокинешся у Райському Саду.

Люби себе і душу свою
Вона у тебе лиш одна,
Віддячить і Вона любов’ю –
В душі любові – океан.

Шукай у Світі свою радість,
Тоді й вона тебе знайде!
І ти побачиш досконалість,
І досконалого Себе.

Дивись на Світ широкими очима,
І ти побачиш скільки ти знайшов!
Знайдеш у собі невичерпну силу,
І зрозумієш, що Отець твій – Бог.


17.12.2008р. Дякую:-)

Ти блукав по світу в пошуках притулку
Для думок несамовитих- позову душі.
Ти шукав кохання в таємних закутках.
Ти складав у скарб поцуплені вірші.

Всі шляхи вели тебе до перехрестя...
Визнаний пророчити володарські псалми.
Обійшов у пошуках ярове предмістя,
Вкрай відлюдженні ліси... лани... холми...

Врешт знайшов! Натхненням пролунала
Пісня в серці щирою нотою любові...
Зірка невагома з неба в руку впала,
Засіяла маревом в кожнім твоїм слові.

Пропало щастя - загубилось,-
Пішло кудись собі з Землі...
А тільки люди залишились,
Які не знали Щастя Мить.

А тільки люди залишились,
Які отут погрузли в сон,
У світі шуму зупинились,
А в них щей щастя не було...

Шукають щастя тут у грошах,
У них, в єдиних, бачать шанс,
Та є невірним їхній пошук,-
Бо не грошами тішиться Душа....

Душа літає в ароматах-
У заспівахх пташок-весни,
Її потрібно упіймати,
Й за нею тільки вдаль іти....

Полине вна за небокраї -
У пошуках стежок-Мети,
Ати відправ за не намір,
І просто за душею йди.

Дякую:-)

04.06.2011р.

Немає куди поспішати,
не треба до чогось спішить.
Це варто давно уже знати –
Що унікальна й прекрасна
Ця Мить…

Не треба бездумно спішити,
Хай без тебе погудить реактив,
Бо йому необхідно робити,
Щоб ти рвався кудись і спішив.

Бо ця мить дивовижна й єдина …
І цю мить проживаєш лиш раз…
Ця мить одна й неповторима,
Бо не повернеш час назад.

Зупинись! Прокинься!
Навколо щастя мить!
“Хто поняв смисл жизні, -
той нікуди не спішить!”

Я зупинив думки на хвильку –
Й відчув, що я тепер живу,
Побачив щастя миті…
І мить Єдину,
Мить Одну.

17.12.2008р.

***
Знову безкраїм моїм степом
побігли язики полум’я
здіймаючи шалену музику
обертаючи заворожений спокій
на лет і падіння
надію і розпач
слово і муку
*

Я не знаю, чи є хто з поетів в раю,
Крім поетів, що складали рядки молитов.
Я не знаю, чи є хто з поетів у пеклі,
Бо хто бачив межі Господнього милосердя?
Я не знаю, де тиняються померлі поети;
Чи можуть вони згадати свої забуті рими;
Чи можуть вони почути гармонію небесних терцин?
Але я достеменно знаю, що всі наші поезії
Бережуть янголи в літописах нашого життя,
З народження до останнього подиху.

переполовинена істота
з внутрішніми органами навиворіт
ходом стиглих вишень
поціловує lego-бруківку
її очі не вимолені
висмоктані
пилосмоком думок
кудись вглиб
черепної півмиски

вона сунеться мляво
на off-стопі
пащеко-роззявлених поглядів
на краєчках липких
вказівних дитячих флангів
то чіпляє подоли спідниць
руко-дротами
то спіткає каміння
тихі глуми сирен
і примружене блимання фар

половино-істота
собакою загнана
мов чувак
який йшов у кіно по воді
бачить досі веселку
рельєфно-крапковими знаками
хоч сховали і стерли
натільні
й швидкої хрести

підіймися і ти
над собою
і Над-свідомістю
подивися й сягни
кордонних
і поза-речей
досить бачити пил
павутинних доріг
із непотребом
загрубілих у гумі жувальній
життів

усі люди навколо
снують половино-істотами
з животами розпір
кишками навиворіт
все скитають
сліпими щенятами
сонними
у безвихідних зонах
уявних богів

2011р.

Мысли играют джаз,
Ангелы ловят ноты.
Спелая осень - что ты! -
Вечный ее сюрпляс...

Вечная гюльчатай
В вечном ее гареме.
Что там ни присчитай -
Ангелы снова в теме.

Будто запретный плод,
Время ушло далеко.
Ты не грусти, до Блока
Пташкин еще придет.

Вот ведь еще найдем,
Чем рисовать с натуры
Самым осенним днем
Утро литературы.

Ханс Кристиан Второй
Выйдет с пером и в латах.
В Нобелевских лауреатах
Голый его герой.

2010

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010