Здравствуй, тело моё, искорёженное войной.
У тебя не получится быть не мной.
Ну так будь хоть со мною, что ли.
О тебе уже столько бывало моих забот,
Что окстись, драгоценный ты мой живот,
Будь доволен.

Вот проснулся - а тело моё, как тут.
У меня тебя, слышь, со временем отберут.
До чего же в снегах и в зное
Ты, едва появившееся на свет,
Ты, рождённое шелестом двух комет,
Стало мною.

И черты, и чертоги твои - хороши.
Ты мне тихую песню сложи для души,
Покажи мне свои закоулки.
Ах ты тело моё, убывающее на треть,
Уплетающее, продолжающее стареть
Слишком гулко!

Я как будто в твоём, ты - в моём дому.
Лучше статуй бывавшее век тому,
Ты становишься хуже статуй.
Ты за старое взялось? А ну подъём!
Ты ни в чём, ты ни в чём и во всём, во всём
Виновато.

2012

Двадцять п'ять - квітує й сміється життя.
Неповторність променять мрії в бажаннях.
Твої думки, крилато-чисті,
Вони - радість щасливої усмішки.
Як хочеться подарувати тобі серденько своє,
У білий світ прихилитись до тебе,
Пригорнутись ніжно, як вишні цвіт...
І бути - у Духмяному Раю, багато літ.
2012р.

Поезії сонячна гладь
Дрімає у тиші ранковій.
Слова ще у серці мовчать
І серце мовчить ще у слові.

Снаги соловейки гучні
Зітхають у вітті росистім,
Пробуджують душу пісні
Римованим шелестом листя.

Стежиною кличе рядок
На книжні поля і журнальні,
І віршів казковий клубок
Веде до хатини – читальні.

16.04.12

Якщо яблуко розділити на дві частини -
одна з них буде більша,
одна червива.
Одна червоніша,
інша, не обов’язково кольору гнилі,
але обов’язково тьмяніша.
Якщо яблуко розділити на дві частини,
то на кращу,
хтось “оком кине”,
і це точно буде – будь хто.
Але у половини є лише одна половина.
З хвостиком чи без кісточок.
Але така ж смачна.
Хоч вона інша і половина,
у них – яблуня одна.
Не розділяйте яблук на частини…

Я не умру, я житиму в серцях
Своїх дітей і нашої родини,
Найкраще наше світиться в очах
І ви несіть в майбутнє свої мрії.
Я не умру, я весь щасливий час
Подарував коханій своїй жінці,
Щоби любов переповняла нас
І ми горіли вдвох, не поодинці.
Я не умру, бо не складав я крил
У справі тій, що нас опанувала
І витрачав я так багато сил,
Що на все інше вже не вистачало.
Я не умру, я нове відкривав
В моїх нащадках, учнях, побратимах,
І все що знав, що створював, що мав
Я людям віддавав, що було в силах.
За їхній біль, їх сльози, їх журбу
Горіло серце і палали думи:
Щоб справедливість мала ще вагу
Її виборювати мусять люди.
Я не умру, бо я творив життя,
В моїй роботі і в своїй любові
До кожної людини трударя
У щирих почуттях і чеснім слові.

2011 рік

А що таке - людина?
Неповторність?
Земна краса?
Чи вічності туман...
Так мало квітне,
Рідко мило-вдало,
Сама себе вганяючи в печаль.

А ще тривоги - чом би -
Мимоволі,
Бо вся живе у пошуках.
Недолі хтось думає.
Можливо, -
Життя лиш зрідка
Вічне слави диво.

Хто зрозумів, у відчаї - ривок -
Та хто ж тоді: людина чи пророк?
Христом? З хрестом? Чи матір`ю Його...

Життям лети. Хай здивування крихти,
Ще радості і страху підневілля
Творці свавільні...
А потім вічність.
Тихе миле ехо
Лиш на портретах.
Та ми вже далеко...

0.00. 10.04. 2012.

То, не приходит, что умеет летать.
Крылья - парусом счастья - благодать...
А умом сердца - Божья любовь, приди,
Я свободен внутри - Божей Волею стать!
2012г.

Світло випало з торбини
Сивої імли.
Поховались темно - сині
За гору воли .

У святім натхненні драять
Сонячні ножі
Рало місяця над гаєм
Від нічної ржі.

На закурені вершини,
На росистий низ
Сіє щебети пташині
Промениста вись.

Помолитися, допоки
Позіхає гам,
У косинках поволоки
Верби йдуть у храм,

Де під банею блакиті
Курять фіміам
Ниви, золотом налиті,
Божим іменам.

07.04.12

Чёрные полосы, белые -
Зебра обыденных дней.
Завтра - уж точно не сделаю
Чёй-то лихое над ней.

Пусть себе бегает, кружится,
Водит немалый приплод.
Ей чёрно-белая лужица
Пить полосато даёт.

Что-то сплошное - раёшное,
Очень сплошное - в аду.
Это ж моё полуношное -
В тютельку через одну.

Дуй в направлении правильном,
В средней недальности даль.
Слушайся Менделя с Дарвином
И презирай "Лореаль".

Были бы зря и в диковину
Пятна, подтёки, круги.
На тебе, зебра, морковину,
Шкуру мою - береги!


2011

Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей:
про смерть, що підповзає мовчки
й любов, що рветься із грудей,
і про дитинства дні жорстокі,
сліпу принадність майбуття,
про плинність часу незворотну,
про сум і гіркоту буття,
про безпорадність і самотність
стареньких немічних людей.
Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей…

Зрушує час запізнілість годин,
Промені заходу вечір надвипив.
Ти повертаєш у кожну з глибин.
Хто проказав тобі знову відчалити –
Серце печалити
Чи зупинити?
Кожне стискання і пульс неба вище
В душу вривається оскаженіло.
Місце прощання – гниле попелище,
Згарище всіх зрозумілих знеболювань
Бритвою зголював
Згортки від тіла.
Сутінки містяться поза очима,
Серця тепло як центральне опалювання.
Що нашептали нічні херувими?
Як віддавати невдячні борги?
В кожного різні боги,
Хтозна чи правильні.
В двері каюти постукує виснаження,
Молиться відчай в прийдешність світанку.
Можна пірнути, щоб більше не вистежили
Лиш за бортом не вода а вогонь,
Серце немов каніфоль
Хоче в своє Порто франко.
05.03.12

Біль пронизує серце

Притискує ноги до полу

Краплина здоров`я на денці

Не терпить життя проколу

Серце вистукує. Серце

Прямує додому горем

Хто повернЕться з герцю

Тому зеленітиме поле!

2005 - 2012

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

http://www.youtube.com/watch?v=i9lwf9Yea7M&feature=youtu.be

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

У чорнильницю ночі мокаю перо
І творю край Чумацького шляху.

Про відсутнє під серцем ребро
Напишу - і радію, як бахур.

Ось упала навскісно яскрава зоря,
Я за кому її взяв до твору.

Не боюсь, що рядочки від неї згорять,
Віру впевнену маю, бадьору.

Мов катрени, по небу хмарини пливуть,
Молодик береже зміст і форму.

Хай вітрило критично турляє: круть – круть,
А я так, як захочу - оформлю!

Повен віз назбиралось життєвих писань.
Кінь брунатний везе їх у вічність,

А світанок говорить мені: перестань,
Вже чорнила нема, чоловіче!

26.03.12

Іще ніколи не було такої твані,
таких громів, дощів і гумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо,
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи,
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     і їх земне тепло

2011

вечір весняний ходить на задніх лапах
повний келих вина і кохання із блискавицями
йому всеодно мої вірші- хоч би і причепила бантика
любить- коли спокійно пахне беконом ранок коричневий
де карамель до кави і чорні мережки білизни зваблюють

він постійний до божевілля із посмішкою семи лун
на обличчі монументальний спокій в бажанні пробачити
довго мовчить як лопає котрась із семи його струн
і брови супить і палить на балконі самотнього кратеру
а потім як звір розриває очима сьому струну

буває бунтую гримаю дверима і посуд весільний б’ю
і все мені не так
і живемо немов у перегонах щурячих
і мружу очі недобре- з язика відпускаю гримучу змію
вона пробігає йому по венах чорним пеклом невдяччя
мовчанку рахують годинники на стіні
коли ми обоє сірі коли невдячні

нарешті в дитячій спальні він сталевого кидає якоря
байкові казки розказує про коней- Ханду і Спіріта
рожеві ляльки вивітрюють із голови образи і недовіри
на простирадлах дитячих всміхаються вишиті маки

береш із його рук пакети із продуктами і посміхаєшся
чи трешся носом об зелену краватку майбутніх планів
і під шкіу втікає сила і щоб там не сталося
щось одразу приборкує нелогічність повстання
лишається лежати один до одного крилами
голубити шию пальцями

ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
сапфіровий погляд буду ловити в рибацькі сіті
допоки не стане потай у грудях від рими сито
чи місячним подарунком білий бузок затерпне

ламай його поки пахне допоки хвилює погляд
допоки хапає подих із шлейфу в’язкі флюїди
на шалі моєї галактики знову ворушиться риба
і я тріпочу як риба без кисню що меркне поряд

по шиї тече Десною чи веною в ніч твоя нитка
я нею зшивала пелюстя на чорну шовкову сукню
я нею в’язала простір вбивала останніх трутнів
була тобі непримітна оливковим колоритом

станеш несхитним муром виростиш дім на сосни
будуть тобі віддаватись перські колись красуні
будеш шукати в мідіях диких перлин відлуння
та сумуватиме погляд за островами босими

лейся вздымайся лети
бейся не стой на пути
смейся высмеивай ложь
грейся ты скоро уйдёшь
и зарастёшь трын-травой

кто-то качнёт головой
слово забросит как сеть
чувствам не даст умереть

выдворит тело душа
помни как сладко дышать
сердцем стекать по щеке

в небо возьмут налегке
бремя уснёт под листвой
время возьмёт всё с лихвой

бесчеловечна пора
боль одиночества рай

21 Марта, 2012

Крізь тунель гобоя
В неосяжність див
Душі світлим роєм
Здійснюють прорив.
Наче пілігрими
Ідучи з покут,
Сутністю незримо
Сенс блаженства тчуть.
Їх невпинно манить
Чистості кришталь,
Де нема догани
І безсилий жаль.
Плоть іще у світі,
Дух - уже вгорі,
Чуда розмаїті
В незбагненій грі.

19.03.12

весна моя київська висипала фарбами на двір
де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
де сосни Троєщени чистять повітрям голки свої
де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
жінки тримають кермо і синім фарбують вії
встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

Русанівський Сад ходить потайки на побачення
місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
шовкові стрічки
циганські сережки
сплачують ріки столичних красунь
марячи дотиком чоловіка

по плечах пече київське сонце червоною паприкою
грайливим зайчатком скоріше скидає светри
Нивки шукають нив
і про знижки балакають
як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

підсніжники на Оболоні дихають дивовижно
малинові обідки брюнеткам личать до темпу
і ретро вічне блондинок
смагляві панчохи на ніжках
тюльпанами дихає Київ під шкірою носячи Євро

і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
літають в небі поети
і дулі тикають критикам

Весна прийшла.
Крізь терни до зірок
Свій шлях розпочинають трави,
У сні праматеринської уяви
Вони у небо роблять перший крок.

Весна прийшла.
Маленькі кулачки
Розкриють пуп'янки небавом.
З теплом їх цілуватимуть ласкавим,
У душах мед шукаючи, бджілки.

Весна прийшла.
Вчорашнє ще дівча
Лишає кокон кострубатих ліній,
Розкішне йде у образі княгині
По узбережжі скреслого Збруча.

Весна прийшла.
Когось уже й нема,
Десь позосталися у заметілях,
Та із жалоби піднялось довкілля,-
Неначе смерть подолана зима.



17.03.12

в сердце корабля хранится тайна...
посторонним вход - запрещается...
она в огненном цветке любви...
где два тюльпана змеями переплетаются...
2012г.

в мегабайти стече Вавилонська всесильна любов
і проступить фальцетом світанок чаїнок натхнення
чорне-чорне авто у посмішці схоже з «Рено»
буде вірно чекати на вулиці вигнутих стегон


коло замкнуте небом де взяти від нього ключі
десять років спливуть і яким в тебе погляд буде
а на нігтях в китайських малюнках живуть орачі
хай сьогодні маленькі діти
а завтра гранітні люди


ці малюнки троянд ці маленькі малюнки троянд
жовточолі пелюстки бджолиної доброї праці
у дзеркалах знайди себе а тоді ворогів прощай
бо вони тобі кращі друзі по кожній ранці

Дякую, що пишу вірші,
Дякую, що в мене йде,
Що мене оце все тішить,-
Що це радує мене!

Що лишаюся в рядочках,
Поміж рим моїх простих,..
Наче діточки в садочках,-
Рвуть собі свої квітки!

Наче я десь повернувся,-
На свої отут шляхи,-
Від чужого відвернувся,-
І проклав свої рядки :-)

І поклав собі для себе,-
Свій чарівний водограй,-
Дякую, що Ти є в мене,-
По частіше тут Співай!!!

Дякую:-) 8.08.2011р.

Снежной литературы выпростался проём.
Просто Анна Каренина мне говорит: пойдём.
Мне говорит, ссутулясь: "Чем я не Гюльчатай?
Я превращаю в эрос всё, что ты мне ни дай".

Мне говорит - "послушай", и притворяет дверь.
Вот, я купила уши, на, говорит, примерь.
Тут, говорю, делов не на пять минут.
Знаешь, мне эти уши в принципе не идут.

Я ж не на пергидроле, чтобы менять окрас.
Не во Китае шиты, мне и мои - как раз.
Я ведь сплошной, двуухий, собранный человек.
Органов и деталей - полный боекомплект.

Стать приложеньем к Анне глупо и не с руки.
Пристальные дворяне призрачно далеки.
Просто за толстым графом карточный всплыл должок.
Просто на супермаркет зябкий идёт снежок.

Как бы вам подоступней? Анна моя жива,
Но у неё отстёгнута голова.
Я не знаю, что делать, просто стою окрест.
Train of Anna Karenina is the best.


2011

Нас называют кораблями,
Нас любят минными полями
Неравнодушия земли.
Объята плотью наша костность,
Навстречу прёт какой-то космос,
Какой уж там приобрели.

Ещё проверит воздух топкий,
Насколько хороши заклёпки,
Осознавая в свой черёд,
Что речь у нас - на самом крае,
Что не сама она играет,
Что и ведётся, и ведёт.

Рази нас, встречная минута,
Мы станем главное кому-то
И лёгкой песенкой навзрыд.
И наша память нам с тобою
Першит и кажется звездою,
В зобу дыханья говорит.

В перволазоревом узоре
Мы литер вспахиваем море,
Как если вскользь живём с листа,
Или как будто наша нота
Смешит и балует кого-то,
Первопечальна и чиста.

2011

—1—

Скерований словом в тунелі ідей:
Десь у кінці майоріє трофей.

Вдумливо зважуєш кожен ярлик,
І ліпиш на лоба (мабуть, уже звик).

Вдягаєш свідомість у пишні трактати,
Щоб потім докупи cебе не зібрати.

Життя - у коробці, душа - шкереберть.
Розпалюєш его, дозуючи смерть.

Розум облудний метає тобою.
Коли вже ти будеш готовий до бою?

—2—

Хочеться жити?! Заглянь собі в очі!
Можливо, помітиш угіддя урочі:

Цвітіння гербер, міріади озер,
Де вітер спокійний, як гіпнотизер,

Що душу очистить від грізних проваль,
Красою із лотоса змивши печаль.

І все це в тобі. Не бійся, заглянь!
Бо серце - це більше, ніж орган зізнань.


[26 жовтня 2011 р.]

Місто плекає біль,
Тихо веде туман
Гирлами божевіль
У надвечір'я ран.

Місту потрібні сни,
Дощ омиває кров.
Триста століть до весни
(Вірив - і перейшов).

Вірив - і не забув,
Що затопило дні.
Місто годує шум
(Травми свої черепні).

Місто стоїть завжди:
Триста століть і зим.
Вірити - значить іти
(Або померти з ним).


[2 лютого 2012 р.]

Земля, беременная прошлым
И будущим наперечёт,
Непостижимо рвёт подошвы,
Огнями тёмными растёт.

С печальнодушием джидая
Вдохнув очередной иприт,
Всенепременно выживает,
Но за себя не говорит.

Её побег несвеж и ломок.
С претензией на общий дом,
Спешит история потёмок
Ещё о чём-нибудь другом.

И, медленно теряя время,
Последним временем дыша,
Земля, беременная всеми,
Неудержимо хороша.


2011

Ну чого я нещасливий?!
Ну чого я так живу –
Чом мене шатають хвилі?
Не у сні, а наяву!

Чом лишився я отут?
Серед снів, в проблемах…
Ян не можу відімкнуть –
Двері ті, що мені треба…

Я не можу наступить, -
На свої тут страхи,-
Не заду я у цю мить,-
До своєї хати…

Не прийду я у свій Дім,
Де щасливе серце,-
Бо в тумани я забрів,-
А вийти нелегко…

Трудно тута роздобуть,-
Бід проблем всіх ключик,-
Лиш собов тут треба буть, -
А не серце мучить.

Не потрібно горювать -
На щасливім полі –
Вийшов сум у цих рядках…
Тай піду поволі…

P.S.
Десь давно я зрозумів –
Що природня радість,
Що як ти відчуєш біль –
То десь ти не правий -

Не туди ти повернув,-
Із прямого шляху,-
Щоб закінчити свій сум,-
Треба радості дістати.

Треба радості шукать
Десь у Світі, чи у собі,
Щоб вернутися на шлях,-
Треба завше буть свідомим.

15.07.2011р. Дякую:-)

Діють твої механізми,
Поки їх ти не збагнеш!
Страх тебе все буде їсти,
Поки корінь не знайдеш!

Поки в собі не побачиш,-
Цю єдиную журбу-
Будеш завжди наче м'ячик,
Відлітати "по пінку".

Будеш завше діставати!-
Від емоцій,- Від своїх!
Поки не досягнеш хати,-
Від якої їх приніс!

Поки не заглянеш в пітьму-
В край до жахів і страхів,-
Доти будуть тебе їсти,-
Якщо це не зрозумів.

Дякую:-) 2.12.2011р.

Здесь играют персонажи,
Каждый вьет свою игру,
Не задумываясь даже,
Что игру затеял ум.

Что он шахматы расставил,
Сам же начал первый ход,
В мире собственных здесь правил,
Он работает, живет.

Он поставит себе трудную задачу,
Сам над нею и сидит,
Сам над нею рвется, плачет.
И с собою говорит.

Сам оставит себе роли
И появится здесь в них,
Заживет своим Героем,
Между всех врагов своих…

Так живет тут в мире разум,
Между созданных проблем,
Сам собою он наказан,
И не справится ни с чем.

Нужно дать ему сознанье,
В чаще из его проблем,
Вывести из мук страданья,
Приучить для добрых дел.

Пусть же он рождает мысли,
А не в страхе тут живет,
Ради ясной, светлой жизни.
Пусть не рушит – создает.

Спасибо =)

Стоїмо разом в обіймах серед поля
І тихо-тихо, навкруги!..
До нас, іде Весна - вербна чарівниця кохання...
Її любов - живий напій до серця,
Чистий, як сік березового світла.
Приємно нам шепоче: заметілям відбій,
Вдихайте це солодкозапашне повітря мрій.
Веселкою іскрить на віях Господня сльоза,
Коли тепло Любові приймає душа.
В долонях, квітка Її серденька Радість -
Доля вогняннобілих пелюсток вічного щастя.
2012р.

Перечитає сонце зиму
І віднесе вода мутна
У глибочінь ярів незриму
Чудні морозів письмена.
І скільки би не оглядало
Очей веселих і сумних,-
Непогамовний долі слалом
На жорна криг осипле їх.
Які були яскраві вірші!
А проза – тиха, мов печаль!
Вікнá обідрана афіша…
Покрівлі скапана скрижаль…

25.02.12

По сходинках ген до неба,
Я колись кудись піду....
Віднайду тут те, що мені треба,
І себе, можливо, тут знайду.

Можливо, я віднайду стежку,
Яка мене додому приведе,
Можливо далі йти вже лекше,
І там за ніччю прийде день...

Дякую. 23.02.2012р.

Живу сьогодні, як у день останній:
Серце полум*ям любові плавить межу,
Рве терпіння кільця страху.
Потрапив я до вогняних пелюсток Сонця,
Це чарівна мить - повернення до Дому.
2012р.

А небо грустное такое,

В нем тайны дальние. Былое

Не мучит. Просто лишь томит...

Как жаль, что в прошлом

Уж не быть -

В нем хорошо:

Оно без боли,

Понятны все его пути,

Их вот бы взять и обойти,

Но нет уже ни глаз, ни истин:

Они растаяли в искристом

Далеком зареве... Увы!

От их туманной синевы

Уже не веет холод даже.

А мы на прошлое все машем.


23.04. 2011

Сповідався присмеркові день
Молодявим пошумом черешень,
Ніч росила із імлистих жмень
І тягнула з льоху жбан кулеші.
На галяву сяйва занесла:
- Їжте всі, на мріяння охочі!
Гавкуни з околиці села
Дзяволили і зривали очі.
Сон, лише округу оповив,
Сам приліг в тінисті світу нецьки,
І гримів хвали речитатив
Свіргунами вічного чернецтва!

17.02.12.

Лотоса чаша - Престол души,
Львиное сердце внутри.
Путь наш великий, мы плечом к плечу идем
Освещая мир пути в лабиринте сумрачном...
2012г.

Я не контролюю цей прекрасний світ,-
Осінь розмалює і прикрасить цвіт...

Осінь позбирає
Листячко з гіллі,-
Все пообпадає,-
Тут на Світі цім.

Все отут проходить,
Й пролітає вдаль,-
Жаль, що кожен бродить,-
Носячи печаль...

Жаль, що залишають,-
По собі лиш крам,
Листям опадають,-
Між сухим гіллям.


P.S.
Треба залишити:
Світло по собі.-
В радості прожити,-
Поки маєш цвіт!

Поки ти ще бачиш,-
Як летить життя,-
Починай шукати,-
Свій щасливий Шлях.

Дякую:-) 31.01.2011р.

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

Я знов одна...
і знов знеможена...
неначе всі думки стриножені,
а, може, й так. вони поснули?
неначе в сні давно-минулім:
життя було, цвіло, буяло...
та раптом ...

Мила,ти не знала,
Що раптом -
просто не буває!
Поглянь на фарби:
Ти пізнаєш
Усі ймовірні кольори,
Лиш погляд вгору підійми.

Повір у себе -
Та ж без мрії
Не можуть жити
Навіть мрії!!!

К нам обращённый особым взглядом,
Точно разметивший все плоды,
Гулко не слышимый, в нас и рядом
Бог углубляет свои следы.

Крепнут Его золотые снизки,
Каждое Слово - ручная кладь,
Каждое снова - опять и близко.
Если ж молчит Он - тому бывать.

Лишнее сказанное коростой
Замертво падает с давних пор.
Божье молчание - это просто
Менее пристальный разговор.

Божье молчание - карандашный
Около Слов уникальный вид.
Так что, когда Он молчит, - не страшно.
Страшно, когда человек молчит.


2011

у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
про твої барабани згадує аж іній кричить на вилицях
на цілий будинок згадує музична система Хаду

і привиди прокидаються і люди й маленькі діти
і гнівається консьєржка хіба тут заснеш о Господи
дістали жильців натягнуті жили гудбай Америки
жильці не бажають музики жильцям уже сняться постріли

ти тоскно палиш на сходах що ребрами б’ють під дих
де я пробігаю іноді – то молоко то ліки
я віддана змовниця знаєш не бійся ну підійди
і в разі чого я перша всі докази викину з вікон

під звуки ті кольорові дістануся крок за кроком
туди де живуть гітари де хмарами пахне степ
і чомусь літають сукні мов струшені ненароком
із гілки…
весна коханий а решта пустим пусте

Листя зчорніло,
На гілці зчорніло.
Хмари упали,
На землю упали.
Сонце уже не червоне, а біле.
Горя так мало.
Ще трохи горя, щоб я збожеволів,
О психіатри моєї епохи!
Вітер у полі,
Фізики долі,
Горя ще трохи!
А я здурію і перестану
Бути термітом в суцільному русі.
Ближні затопчуть, тільки поглянуть —
Вже не боюся.
Обрії наші на відстані кроку.
Від завтра свого біжимо пацюками.
Боже, невже наближаються строки
Суду над нами?

На фронтах атмосферних
Отримав мороз
Рвані рани,
Лапаті сніжини ,
Вітру теплого з Африки
Декілька доз
І відлига
Грозить йому нині.
Правда, в Арктиці є
Ще один батальйон,
Тільки вітер би дунув
Зі свистом
І прибуде юга
На обм’яклий перон
Ешелоном
Рипуче - іскристим.
Та мені до вподоби,
Що він у шпиталь
На добу ліг
Чи дві у безсиллі.
Сонце
Злизує смачно із вікон кришталь,
Пішоходи
Всміхаються милі.
Завтра, може, відпустять
Мороз лікарі
І у парі із антициклоном
Він рипітиме знов
У моєму дворі,
Дім убравши
В бурульок корону.

04.02.12.

Серце – льодяник. Повітря занадто зимнє.
Не пошкодуй для друзів ні слів , ні грошей,
Хоч і зализуєш рани , що розтеклися горлом,
Ця скрижаніла зима плюється поп-кормом
Наче дитина, та вбити мене не зможе -
Й рипить повільно...

Треба усе пережити - не впасти в сплячку,
Бурі ведмеді спогадів, наче тіні забутих предків,
Ходять по колу, бо їм розбинтовано лапи.
Ми закриваємо в клітку їх вперту незграбність,
Хай завтра буде пошесть на віру у тет – а тети
І дружба вдячна.

Шрами зашиєш липовим цвітом і добрим шовком,
Будеш чіплятись за жовте сонце у дідовій спальні.
Він уже мертвий, та вірив що роси гойні…
Що в родовому гнізді на ступнях із правого боку
Голими ножем наосліп наріст здеру останній,
Й від сліз не змокну.

Поглянь, як біло стелить лютий,
Сніжини з висі трусить світлі
На береги льодами скуті,
На пишних верб охайні мітли,
Як сонце бавиться в іскринках,
Підпори диму держать небо,
Як скипень рипнув - тріснув дзвінко:
- Із гірки нумо мчіть, хто – небудь!

Дивись, як місяць, взявши костур
На темно-синім низькодолі,
Подався в ніч, немов апостол
Зціляти зір померхлу болість,
Як шиб крихке гравірування
Строчить навпомацки умілець ,
Щоб одурити погляд зрання
Зими примарним рукоділлям.

02.02.12.

о горе, горе, чортова гора!
у ланцюгах на ній прип'ята казка, –
піймаю й напишу – така є гра,
моє чорнило з ночі – це неважко.

у чорну торбу – цюк! – пора, пора!
заворожу сторінку від погоні…
а ніч мені тікає з-під пера,
приклавши дуло місяця до скроні…