Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Йдуть тумани, наче старці
Попідтинню за село.
На небесній циркулярці
День стинає ночі тло.

На тополь тремкі долоні
Линуть крізь вуаль імли
Крапелини тирси сонні
З – під рожевої пили.

Майстер вправною рукою
Чоп стамескою довбе
І вимощує ясою
Арку в диво голубе.

Нею в небо дух увійде,
Як прокинуся зі сну,
Там собі натхнення рідне
Повні груди зачерпну.

05.04.11.

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

***
Как часто задаю вопрос себе я строго,
Как часто в душу я гляжу сама себе,
И жизни уступила я так много,
И отдано все мною лишь судьбе.

И помню я, как просто в детстве все мы
Тепло любили, раннюю весну.
И год за годом обрушались стены,
Туманом, озаряя тишину.

Но день за днем неведомая сила
Так сильно тянет всю меня на дно,
И я уже вся растеклась по миру,
Как пролитое вам на стол вино.

И все обиды с возрастом проходят,
Лишь растворяясь, словно белый свет,
И разум, и терпение к нам приходят,
И светлый побеждает темный цвет.

И верю я, что все мои надежды,
Исполнятся, но в образе другом.
Но знайте, что будет с вами прежде:
К разгадкам жизни ближе подойдем.

И ложны в нас бессилие и смущение,
И дан не зря нам жизнью этот свет
И всем грехам на свете есть прощение,
И каждому вопросу есть ответ.

2009

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

Відрубав серпанок сивий
Чорній дівчині косу,
Розкуйовдив сонця гриву –
Дня квітневого красу.

Млу пакують сонні доли
У сумне єство своє,
За лотоком чують бджоли,
Як гай запах цвіту ллє.

Хмаровиння зрідка сіє
Щиру жменю білих круп,
Чорноземлі повні мрії
Відростити зелен чуб.

Натирає в глянс об вітер
Золотого боку дзвін,
Воскресінням Бога світлим
Світ підійметься з колін.

12.04.11.

Розтовкла кувалда чорна
Злотний вічності горіх,
Річ печальну на валторні
Грає вітер ста доріг.

В теплім закутку оселі
Твори граються життя,
Скрип звучить віолончелі
В такт жаги серцебиття.

Плине долами сюїта, -
Вика, жито і ячмінь,
Підпирає пруг трембіти
Гук з прадавніх поколінь.

Тополині тіні п’яні –
Предків радощі й жалі.
Грають зорі на баяні
Мерехтливої у млі.

Світломузика у травах,
Композиція небес,
Таємнича музи слава,
Партитура і оркестр.


11.04.11.

Между поэтом и плотником
Всегда большой винигрет.
Плотнику не понять:
Зачем вообще нужен поэт?
Нет, в самом деле,
Если есть плотник
И есть потребность в деревянных дверях,
Зачем еще нужен поэт?

Поэту тоже решительно не понять,
Кому это вообще плотник
Молится "вашу мать".
Видно, Богородицу поминает...
Вот, поэт изнемог
В надежде постичь:
Зачем вообще нужен плотник,
Если есть Бог?!

И вот, в конце
Истории этой всей
Они заядло торгуются
Возле входных дверей.
А Бог на них
В нелегкой досаде по дням живет:
И вектор не тот,
И сырой материал не тот!

2009

Кораблик життя заблукав серед хвиль,
Його вже не ваблять ні пристань, ні шпиль,
У мороці днів не шука маяка,
Лиш блисне і згасне далека зоря,
У пошуку істин утратив свій шлях,
Кораблик пливе лиш у мріях і снах.
Хто зна скільки часу іти до межі,
Чи вийде на світло в кінцевім путі?...
А зараз у книзі буття просто штиль,
До бурі чи сповіді пройдених миль?

Золоті уста – коли хоронять звук,
а поховане лежить, мов карта бита.
В недомовленні надії оживуть,
розтечуться видноколом ненадпитим.

І застигне у непевності земля,
тільки й світла, що свіча із потойбіччя.
Не народжені слова, не битий шлях.
Чиста совість і невоскове обличчя.

Словники ще не пояснюють тебе,
не здирають у анфас на біс новини,
і не патрають рибини слів на `б` –
Бог бідує, бо болить... Не як за сина,

Він гадає, бо не знає вибір твій –
ще не вчинено ані добра, ні лиха,
хутко кинуто до ніг дороги дві
і наказано церквам – кадилом дихай!

Мов на кіл, настромлена на погляд, вись
стисло видихне бажання звеличати
глибину свою. І на крилі сови
стане вічність перші зорі колисати.

І знайде сміливість – легко розійтись.
Хай затужавіле храм у серці зводить.
Золоті уста – коли нема куди
йти дощу зі слів... і набирати воду.

7 Квітня 2011

Біля брам лікарні для душі
янголи, перебрані за вбогих,
простягають неба далечінь
поглядам затупленим під ноги,

вирокам закинутим й мутним,
виродкам зухвалим і безшиїм.
Очі наливаються лиш тим
що, коли не вб’є, до п’ят прошиє.

Сонце відмальовується знов,
тінню висихає посходинно
і сіріє на очах панно
матері навколішках й дитини.

Мамин хрестик у руці живе,
дихає крізь пальці. Серцем трусить
дзвін монет... чіпляє за живе
вулицею бавлений Ісусик.

Проминає променадно люд,
псячі очі стережуть і гоять
вірністю з добротного жалю,
мов земля присіла під плитою.

Шість очей, шість вогників надій
ділять сирість, поділяють ласку –
мідних крапель плюски золоті,
проблиски душі з-під криги маски.

Назбирали милості на хліб,
буде свято під мостом без столу...
В кузні серця світло й ковалі
ніч куватимуть для неба голос.

5 Квітня 2011

Спинімось, уже добалакались! Годі, – дофантазувались!
Ввірвалось екранне цунамі – у геть не екранний світ.
…А треба ж було край безодні не гратись бездумно словами.
І хвору, безглузду уяву – саму не пускати вбрід.

Їй всюди – і темно, і страшно. Їй скрізь – під ногами хистко.
Вона ж бо зайшла так далеко, що явно кудись не туди.
І чи не її «молитвАми», – і збоченки, і мазохістки, –
Японія аж похитнулась під шквалом лихої води.

То, може, тепер схаменемось? А раптом це допоможе
І Бог чергову катастрофу відмінить чи хоч відкладе? –
Почнімо собі і планеті «пророчити» тільки хороше,
Або – взагалі нічого, ніколи, нізащо, ніде…

03.2011

Незнані людям задуми Творця
І неосяжність світу незбагнена.
Ми є усі акторами на сцені
Театру, що ім'я йому - "Життя".

В нім режисер сплітає у вінок
Непоєднане – віру та зневіру,
Буття яскраве – існування сіре,
Бездумність і шалений вир думок.

Сліпучий промінь тне небес блакить,
На світло дня лягає темінь ночі
І чорним круком дивиться нам в очі,
Тамуючи за снами ненасить.

Гірський струмок, напившись досхочу,
Зринає враз стосильно й стоголосо
І розриває плоть землі в покоси,
Задобрюючи бога від дощу.

І холод зим роз’ятрює вогонь
Гарячих душ, залюблених у волю,
В театрі цьому біль зціляють болем,
А самоту – теплом своїх долонь.

Там у безсилих зроджується сила,
Що вісь земну спроможна відхилить,
Тамують за любов'ю ненасить
Усі, хто прагне лету і окрилень...

Незнані досі задуми Творця,
Що є в театрі цьому режисером.
Приходьте - там завжди відкриті двері!
Театр чекає нового гравця...
2010 - 2011р.

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Игра взаимодействий - тёмный лес.
Вот подлинник - в моих объятьях мнимых.
Вот я как переводчик поэтесс -
Почти понятных, но недостижимых.

Хожу, пытая творческую стать,
По их канатам я канатоходцем.
Охотницы, они б желали знать,
Кем живность в переводе отзовётся.

Быть может, мы близки едва-едва.
Я общий смысл штурмую непреклонно,
Но место нашей встречи - лишь слова.
Совсем другое дело у влюблённых.

Им чужд сарказм, им ни к чему гротеск.
Их общий шанс - надеяться на случай.
Влюблённые имеют общий блеск,
И плод утех, и более везучи.

Пусть крутятся, как белки в колесе,
Кого благословила мать-природа.
А мы спокойны. Мы живём, как все.
Несовершенны узы перевода.

2011

На бумаге – наброски мечты,
мелкий дождь и глагольный пустырь,
а на нём только дым, да тоска
за усопшей рекою виска.

Срисовал бы заброшенный сад
с еле-стуков, ресниц и оград,
но туда со строкою нельзя –
ветки тощие сердце пронзят.

Колокольные звоны хлебал.
С колокольни души – всё – хлеба.
А над ними моя синева –
журавлиная кровь и молва.

Есть награда для сердца – плечо.
Мне от мысли уйти б – горячо.
Что же делать с кричащей строкой
и дрожащей от неба рукой?

25 Марта 2011

таки скотитися де глибше де любов-
не коло вибите із колії надії
таки знайти в собі де плаче часто Бог
за одинокий світ і за пекельне "тлію"

побачити себе не цвяхом на хресті
здаватися не тлінним не рабом ікони
а розтектися денним світлом у куті
кути спалити по самі небесні крони

і дихати як сипляться з дощів церкви
вдавати глибину в затяжках легеневих
ставати рідним болем у чужому "ви"
пустельником мандруючим по серцю лева

і так світитися неначе світу брак
і так любити кожну мить за мить завмерлу
мені не світить вигасати де вже пак
коли у грудях бій
...коли до неба жерла

24 Березня 2011

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

В гарячому морі
розтопленого світла
підводний човен
замріяною квіткою;
стулені пелюстки,
однісіньке віконце-
цей ілюмінатор
тут назвали Сонцем.

Та інколи
загрозлива пробоїна з"являється,
вона непередбачена, і всі її лякаються,
і моляться, і лаються,
коли зі страху бісяться,
а дехто її все-таки
називає Місяцем

Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010

Однажды в ванной, покоясь под нежным покровом воды,
я увидел небо. Небо в своем потолке
На этом небе было всего две звезды,
и звезда сияла звезде.

Едва ли я был жив тогода. Едва ли мертв.
Я мог закрыть глаза и видеть то же небо
И погружаясь глубже в уютный покров
Сияние звезд становилось сильнее

Кто ты? Прозвучало беспечно в моей голове.
Кто я? Отразилось эхом от зеркала мысли.
Здесь нет никого, кто знал бы ответ
Лишь звезды что в небе повисли

Повисли как мы в своих бетонных квартирах
С невидящим взором в открытую дверь
И пределом пустот в остывающих душах
Как будто людей

Но в дверь постучали и звезды взорвались
Оставив на расколотом небе лишь пыль
Я не взял у первой звезды ее знаний
Как не отдал второй свою жизнь.

2011

Я стільки часу на одній зупинці...
І не рушаю, і не йду додому.
А ти давно належиш іншій жінці.
А я, мені здається, вже нікому.

І мчать повз мене і авто, й хвилини.
Буває, зупиняються, але
Немає, мабуть, в світі ще машини,
Щоб з цього часу вирвати мене.

Отож, стою я на своїй зупинці.
Зникаючим авто дивлюсь услід.
...А хтось для мене на доріг сторінці
Малює пішоходний перехід.

2008

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

Від Бога відвертатися не слід,
якщо в одній з церков п’яниця-піп
чи в іншій зайнятий він бізнесом дрібним,
а в третій він гульвіса з юних літ.
Від Бога відвертатися не слід.

У всього сущого на світі є Творець.
Його презент тобі – твоє життя.
Початок був. Подумай про кінець.
Грунтовно підготуйсь до небуття.
Всього предметного на світі – ти творець.

Спочатку храм в своїй душі збудуй,
щоб з нього зміг звернутися до Бога –
зліпи з думок, словами намалюй,
хай навіть буде це мечеть чи сінагога.
Спочатку храм в своїй душі збудуй.

ID: 1

Потомлена від лету,
Від фальші та зневір,
Сумна душа Поета
Торує шлях до зір.

Оточена сліпцями,
Бажаючи прозрінь,
Блукає манівцями,
Кидає в небо тінь...

Втікаючи від скверни
І від облуди слів,
Шукає Правди зерна
На грішній цій землі.

У прагненні до раю,
У тисячах згорань,
Щоразу зазирає
За незбагнену грань.

Іде у невідомість,
Назустріч злим вітрам,
До витоків, додому,
У свій небесний Храм.

Лиш там - у світі істин,
Де янголи живуть,
Знайде нарешті пристань
І власну світло-суть...
26.02.2011р.

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

В инакий век чему б откуда взяться?
По смерти взятки гладки? Нет, постой.
И целый ряд суровых рекламаций
Шекспиру предъявляет Лев Толстой.

Что весь итог лихого фестиваля
Совсем иначе мнится поутру.
Что вкупе несчастливцы и канальи
Совсем не учат свету и добру.

Что в вихре грез о залихватском бреде
Был копьеносец на руку нечист.
Отчаянным развитием трагедий
Так недоволен зрелый моралист.

А что Шекспир? Осадки свесив свыше,
Небесных таинств выглянув за край,
Чего видать? Какой-то барин пишет
О войнах и о мире? Ну, пускай.

2009

Що принесеш мені ти, новий день? -
Влетиш у серце подихом натхнень,
В своїх долонях ніжно обіймеш,
Чи кинеш знов у згарища пожеж?

Зійде зоря, і тепле світло дня
Осяє душі тих, хто навмання
Ідуть в пітьмі пустелями світів,
Забувши навіть істини прості.

Хай новий день ці душі окриля,
І заколосять душі, мов земля,
Що благодатним сититься дощем,
І віднайдуть дорогу до прощень.

Ранкове сонце пестить новий день,
А він проллється зливою пісень
На всі тони, октави й голоси -
На нас, що молять Господа "Спаси!"...

Радію я тобі, мій новий день,
Іде душа стежками одкровень
Вже не наосліп і не навмання -
На голос Неба, світло цього дня!

Брехня з брехні народилася,
В просторі сміття молотилася,
В світі як мухи плодилася, й тепер
Без брехні ще ніхто не вмер.

Тісто життя на брехні замішане,
В правді з водою залишене, -
Аби не черствіло життя,
Різновид буття.

Сумно від цього мені...
Чистих правди промені
Брехнею закутані,
Шляхи життя переплутані.

(подвійний вінок строф)

Протиріччями тіла і духа
сотворенні:
духовність людей,
іронічність (як бич абсолюта)
й діалог (як змагання ідей).

Протиріччями тіла і духа,
вчинків-намірів, ночі і дня,
злого й доброго, ока і вуха
переповнені й небо, й земля.

Сотворенна духовність людей
найпотужнішим є елементом
розбивання табу, як дверей,
і прекрасним, й потворним дощенту.

Іронічність, як бич абсолюта –
це відмова брести навмання.
Через призму любові здобута
наша ціль – це Найвище Знання.

Діалог, як змагання ідей
і як дружба з своїм опонентом.
Оберем із всіх заповідей
лише шлях до прозріння моменту.

Переповнені й небо й земля
і прекрасним, й потворним дощенту.
Наша ціль – це Найвище Знання –
лише шлях до прозріння моменту.

Не йдіть повз Душу, що заблукала,
Хоча й не просить у неба милість.
У крилах сили зосталось мало,
Її жбурляють холодні хвилі...

Не оминайте самотню Душу -
Любові дотик її зігріє.
І заіскриться вона ще дужче,
І всі розбудить поснулі мрії.

Даруйте світу тепла і світла,
Вітри недолі вогню не згасять.
Зігрійте Душу - і в мить розквітне
У Вашім серці оаза щастя!

Любов, насправді, непроминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Не оминайте схололу Душу -
Вона відтане!
17.02.2011р.

жах пожежі посіяний лиже руки червоними маками
ще тендітний але ось- ось – і щемітиме ранами тіло
і є в тебе єдина хвилина наче в школі за першою партою
полотніти
і щось із Содому й Гомори наризик винести

щоб ти взяла скажи маківко моя на гам пересміяна
коштовне каміння посмішку мамину на світлинах
дрібні гроші що пахнуть зимою наче старою повією
пісні і малюнки самотні заховані в тиші підпілля

вдихи і видихи документів бабусині трави і вовчі ікла
от наприклад сама
відключено модеми дітей і чоловіка
пече обпікає лікті біляві запекла спека брунатних мітел
біжиш як ошпарена чіпляєшся за ангельські крила і віти

на трьох вітрах посеред зими хапатимеш час вустами
зупинишся - поглянеш на крихти лютого – стогне дощами
усе в тебе є і нічого не треба –лише теорема його освідчення
трофеєм обручка на пальці блисне напише своє закінчення

прокинешся і муркнеш як кицька розуміючи -найщасливіша
уста до уст доторкнуться
сплетуться в гніздечку вірші

Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

Чи небо ридає, чи сльози прогіркли,
Чи Богу відомо про наші бої?
Живемо давно по нелюдяних мірках,
Уже не шукаєм щасливої зірки,
Аж стали сумні солов'їні пісні...

Чи сонце схололо, чи ми надто кволі,
Що сили не маєм недолю здолать?
Ми біль у душі витісняємо...болем,
Не маючи голосу - прагнемо соло
І втратили віру в небес благодать.

Ідем манівцями й не бачим дороги,
Бо вогник надії у серці погас.
Пора воскресити у душах нам Бога,
Знайти в собі сили здолати пороги,
Щоб небо слізьми не ридало за нас!
4.02.2011р.

Свiтлою пам'яттю
----------------
Рими хвилюються, строфи кричать:
"Світлою пам'яттю – радість тобі!"
А посміхається сонце з меча –
янголу ясно і усно трубі.

Мідність розсипана. Тільки не я –
джунглі юрби проковтнуть втікачів.
Чуйність і вірш, як зап'ястя і цвях.
Іній клітинний. Лягає – мовчи.

Час накопичуй, повітря і жди –
хай поласує думками твій жах.
Небо під лезом – мені би туди,
де за душею злітає олжа,

світла бракує, прогалин в собі,
чим відсікати, з якого плеча...
Янголу ясно і усно трубі –
посмішка сонця втікає з меча.

Светлая память
--------------
Строчки волнуются, строфы кричат:
"Светлая память, отрада, тебе!"
Мне улыбается солнце с меча,
ангела губы прижаты к трубе.

Медные звуки бросаются врозь,
в джунглях толпы не найти беглецов.
Чувства и стих, как запястье и гвоздь.
В клеточный иней одето лицо.

Время накапливать воздух и ждать –
пусть наслаждается мыслями дрожь.
Небо под лезвием – мне бы туда,
где за душой осыпается ложь,

нечем восполнить жизни пробел,
не по чему рубануть сгоряча.
Ангела губы прижаты к трубе,
солнце сбежало улыбкой с меча.

My joyful chord
---------------
Lines of worry, stanzas’ cry,
"Rest in peace, my joyful chord!"
Angels licked their lips and piped,
rays reflected in the sword.

Brassy sounds were wind-exhaled,
jungle crowds had swallowed them.
Sense to verse as wrist to nail…
Cells are dressed in rime. I am

hoarding air and show supine
weakness in a trembled mind.
Skies beneath the blade are mine.
Over there the lies shall grind,

nothing seals the gap of life,
nothing stands behind a word.
Angels licked their lips and piped,
for the rays slid down the sword.

1/2/2011

На світі стільки фарисеїв -
У них облудна навіть кров,
Слова солодкі і з єлеєм,
Але з брехнею згіркнуть знов.

Вони захвалюють у вічі,
Але позаочі – ой-ой!
Не зловиш їх на протиріччях,
Будь ти філософ чи герой.

Не знають підлі фарисеї:
Усе, що роблять – те собі.
А на гачках словес єлейних -
Уста, замащені в ганьбі.


28.01.2011

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Ти чуєш шепіт всесвіту довкруж?
Бринить струмок, тривожно вітер свище,
Мов прагне загасити попелище,
В якім людських згорають сонми душ.

Звучить космічна музика небес,
У ній - мотиви смерті й перероджень,
Падінь у прірву, злетів, нових сходжень -
Усе, що поміщається на хрест...

Бринить душа, ледь чутно, мов скрипаль,
Котрий порвав всі струни у натхненні.
Ці звуки, наче кров по наших венах,
Пульсують в нас і манять душу вдаль.

Почуй ці звуки! Відчини їм серце,
Знайди свої утрачені сліди,
Якими йшов крізь терня, не один -
Із янголом, що знає усі дверці.

Бринить космічна музика. Прозрій,
Відкрий для неї радісно обійми,
Якщо душа втомилася у війнах,
Від нескінчених світу веремій.

Хай біль життя, зростаючи стократ,
В нас не заглушить звуків диво-світу -
Світань, пташиних щебетів, барв літа,
Закоханих сердець у зорепад...

Світ не німий! Це диво розпізнати
Спроможна лиш окрилена душа,
Яка навчилась вірити й прощать,
Не втратила спроможності сіяти!
23.01.2011р.

Кінець і початок єдині.
Займався ранок.
Ласкаво-тендітне проміння
Створило замок.
У ньому до сонця сто сходів.
В пелюстках неба
Ця квітка розкрилась на сході,
Мов око нерва.

Кінець і початок єдині.
Минає вітер.
У хвилі влилися хвилини –
Чекання світла.
Є тільки сто сходів до неба.
Хіба це відстань?
Я – човен зі сплетених нервів,
А сонце – пристань.

Все здесь - радость почем
И откуда беда -
Все здесь в тайне.
Пластилиновым днем
Здесь я встретил тогда
Айне кляйне...

Пластилиновых тем
Неожиданный крой.
И тем паче -
Гретхен, Гретхен! Зачем
Ты рассталась со мной
Наудачу?

С Лотарингии ли
Начинались дела
Или с Менса,
Гретхен, в снежной дали
Ты была, ты была -
Совершенство.

Здесь не будем одни,
Руку здесь протяни -
Снимут палец.
Знаешь, родина-мать
(Не желавшая нас целовать)
Юбер алес.

На каком вираже,
Небеса, этот сон
Обернете?
Фауст перерожден:
Спит в качалке уже
Старец Гете.

2009

Судити інших -
Справа легка.
Себе судити -
Дуже важка.

2010 р.Б.

Жінка я? Ні! Я - Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? -
З неба чатують всіх янголів погляди пильні...

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.

Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись - прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі...

Янголи очі відводять - не страшно спіткнутись.
В серці гірчить - це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю - до неба крильми неодмінно торкнуся!

Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.

Знаю - я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю -
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
15.01.2011р.

Не чую. Не бачу. Не дихаю.
Білі обійми сну…
Падаю в білу віхолу –
От хоч тепер засну!

Не чую, не бачу, не дихаю -
Смертю від болю врятована.
Я була дуже стомлена
Мріями, болями, втіхами…

Alea jacta est! -
Все як у сивій давності.
Жухне старий анапест
Хворий моєю уявністю.

Я іще майже тут.
Доля рахує вильоти.
Ті, хто іще живуть,
Вперто шукають вигоди.

Alea jacta est!
Вимолю в Бога спокою,
А хтось понесе мій хрест
Стежкою чи дорогою…
11.11.2010

і що був він молодший за неї років на добрих сім
хіба то роки і яка непосильна гряде морока
з мороку витягати навпомацки сум’яття зеленооке
і в серце жіноче ховати у самі глибини наспід

будеш себе розглядати у люстрі пливучих зим
така ж білява як в школі до божевілля грішна
і коли він засне складеш у чати і голову й вірша
примусиш хитатись на лезі левові терези

скаже тобі білий світ що не одна ти така
спраглі метелики статусів вічні метелики статків
чай волошковий «гроприназин» наче кладка
що для чужої дитини приручено принесла

а про своїх мовчи, про своїх молися потрійно і
віруй - повір'ям обвий у вечер різдвяний шию
таке колись варилося зілля – мало не задушило
минулись дощі лишилася мильна піна

ті війни із вітряками, як довга класика жанру,
врятуєш себе щасливу, його десяток душ на додаток
хоча йому не потрібно а їм напевне плювати
чого ти латаєш неоновим світлом зелену жабку

Здається, й ангели вже крила опустили;
відмерли нерви, морок скрізь і сон…
Зненацька дух проб’ється через неміч тіла
живим струмком крізь льодяний полон.

І встанеш гордо ти, повіриш власній мрії
в її досяжність, всупереч всьому;
на обрій глянувши (от-от – і заясніє!),
назустріч світлу рушиш у пітьму.

Крізь перевали, переярки, переброди:
що важче йти – то впертішає крок.
Лише за піт і кров купується свобода
(скільком дано збагнути цей урок?)

Із себе виростеш – немов подобу хвору
раптово скинеш тлінню на полях;
бо паросток лише тому прямує вгору,
що вниз його притягує земля.

Безбережним, засніженим полем,
По якім мої стежки ведуть,
Я ступаю, зливаючись з болем,
Досі власну шукаючи суть.

Лиш оголене груддя землиці
Заціловують вітру вуста,
Вилітають з небес блискавиці,
По зчорнілих б'ють в полі хрестах.

Потомилась в далеких дорогах
До самотності звикла душа.
Йде за вітром, шукаючи Бога,
Омиваючи рани в дощах...
10.12.2010р.

Від неї не відгородитися
ні пирогом, ні порогом...
Насправді ж (якщо придивитися),
вона - не страшна, а строга.
Хова за підступністю грізною
щось незбагненне й бентежне.
Нічого вона не вирішує,
бо - і сама залежна.
Вона не підштовхує в засвіти -
лиш відмикає двері.
І зовсім не варт
дивуватися
її не манірній манері.
Незанепалих Духом
поглядом ввись проводжає...
Вона співчува відчайдухам,
нав'язливих - зневажає.
Сама - із терпіння виткана,
в просторі й часі обмежена.
Їй так на роду написано -
приходити без попередження.
Не спізниться, не завагається.
Знає, коли і до кого.
Вона - лише виконавиця,
Всевишньої волі Бога.

2010