Отож, людей загнали в пастку -
їм весь сценарій прописали,
Принесли добру "ласку"
І у капкан усі попали!

Усі живуть у своїх клітках,
І кожен мучиться в собі -
Ніхто не може звідти вийти,-
Бо вже за нього прописали Світ

І кожен з болю умирає,
І при житті він не живе,-
Собі іллюзію вбирає -
"Що все як треба тут іде".

Що треба просто народитись -
А потім школа, дім, робота,
Сім'єю, парою зженитись -
І в цьому "істини" турбота.

Невже для цього я явився?
Невже і Бог мене придумав?
Хіба для цього я приснився?
Щоб просто вік оцей відбути?

Хіба Система - тільки правда?
Хіба робити я прийшов?
Хіба б вона мене здолала -
Тоді б я вірив у цей сон...

І я б заснув...
І був би сином,
Студентом і працівником,
Не був би я лише щасливим!
Бо щастя я би не знайшов.

Немає у Системі щастя!
І серця в ній нема й любові!
Вона для волі - просто пастка -
І в ній Капкан, капкан для Долі...

Вона не може відпустити,
Вона у себе поглинає...
І спутує "тебе" у ниті,
З яких і виходу немає..?

Немає виходу - на перший погляд,
І розум виходу не найде,-
Бо він системою говорить,
Системний він лише провайдер:-).

Та Він не злобний і не ворог,
І думати його "отак" навчили,
Він просто "мовою" говорить -
Не знаючи, що "букви" вшили ...

І розумом не найдеш вихід,
Йому і пошуки Система вшила,
Вона тебе повсюдно видить -
Бо для без пеки її сила.

І мозок в Неї - підневільний Робот,
Його Вна знає "мікросхеми",
І все, що розум "творить"-
То залишки Системи...

Але це тільки перший погляд!
А глянути крім Розуму Душа бажає,
Вона йому усе говорить,
Та не Її він чось питає?

Вона йому тихенько шепче,-
Про обрії укриті квітом,
Про це життя п'янке і легке,
І про Господні заповіти.

Розказує про дивні мрії,
І силу Світу нескінченну,
А він у логіці жевріє,
І "паше" , бідний, на Систему.

Вона не знає як сказати -
Бо він постійно щось говорить,
У пісні вся її загадка!
А в нього логік коридори...

Він прагматичний і "рішучий",
Вона спонтанна й непізнанна.
Він логіки затятий Учень,
Вона - раба свого Кохання...

І "жопа" повна - як вони окремо...
Їх требаразом об'єднати!
І витягти Його з Системи,
Її навчити тут літати.

І поєднарши їх у пару -
Постане нова тут "сім'я"
І виникне жаданий Намір -
Замайорить прекрасне "Я".

Себе тоді ти упізнаєш!
Побачиш у собі Отця!
Отримаєш усе що маєш!
Для тебе ж створене Життя!

І полетить безкрая пісня!
І понесеться Заповіт -
Що для Радості родився!
І радістю тут повен Світ.

Розтанеш ти у Благодаті,
Неначе крапля в Океані -
Зостанеться сама сама подяка -
За мить життя - за мить
Кохання.


Щиро Дякую:-)

Спасибі:-) 28.03.2009р.

Все іде за хмарами...
Пролітає в даль...
Те що ми тут маримо,-
Ти не забувай.

Не забуть проснутися -
Ти у цьому сні,-
Щоб рутини збутися -
Й ціль здобуть собі.

Бо нічо не лишиться -
Як пісок в руках,-
Хай душа потішиться,-
Тут у своїх снах...

Хай вона віднайдеться -
Тут у свому сні,-
В щасті хай зостанеться,
Як знайдеш тут Ціль.

Дякую:-) 7.07.2011р.

Полно грезить! Пусть приходят сами
В занзибарно поэтичном Крыме
Лист бумажный накормлю словами -
Может, и не самыми крутыми.

Пусть он будет не скрижаль святая,
Не листок с забронзовевшей басней,
Но зато, как все здесь, опадая,
Равнодушной сплетней не угаснет.

Псевдодева с памятью короткой,
Не кривляйся, погляди, послушай:
Делят лавры скопом и в охотку
Жадные, оплавленные души.

А у нас гран-при в еще неспетом,
Крошечная пташка - юбер алес.
Мы и сами бавимся рассветом,
В щедрый лист бумаги превращаясь.

2010

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Вдягаю очі у спустошені слова
І заповіді множаться у фрази,
Де кожна мить торкається чола
І ми із ним сьогодні будем разом.
Повільно поступаючи вперед,
Від пристрасних бажань в потреби босі,
Туди, де у терпінні бачиш лет,
Про тіло забуваючи назовсім.
І трепетно боготворять уста,
У полі тиші істина зерниться,

Служінням омивається душа...
Я не твоя тепер, його, бо я - черниця.
08.07.2011

Дуй, железо, в свою удачу,
В непроглядный землеворот.
Закрутилась под небом чача
Не на решку, а на живот.

Как там - легок? И как там - светел?
Стольких глупостей мне не дашь.
Перекрестный огонь и пепел
Умоляют врасти в блиндаж.

Здесь уже не вопрос осанки.
Захлебнувшись атакой, впредь
Слева танки и справа танки,
И пора бы им всем гореть.

В небе ж горлица сизокрыло
Чертит легким своим крылом
Песню, ту, обо всем, что было:
"Встань-ка ты во весь рост, мой милый, -
Вместе в небо гулять пойдем".

2010

Про що писати вірші?
Про що писати вірші?
Про те, що було краще?
Про те, що буде гірше?
Про те, що хтось спізнився,
Про те, що хтось не встиг,
Про те, що ми кохали
Не там, не так, не тих?

Про те, що жити важко,
Особливо тут,
І що померти треба,
Щоб позбутись пут?

Що ми усі невільні,
Що граєм чужі ролі,
Що повсюди війни
Ламають людські долі?

А може просто написати
Потоком свідомості:
Як ж це класне відчуття
У животі невагомості?

Нізащо не проміняю
На срібло, на злото
Відчуття перебування
Душі у польоті.

Я заходжу у астрали
Чакрами усими,
І зриваю, наче грона
Виноградні рими.

Я впиваюся цим щастям,
Наче свіжим соком,
Раптом чую здивоване:
"Це ж Черкаський Кока!!

Сам Маестро завітав
До нас у астрали,
Видно, правильні ми й гарні
Молитви читали!"

Я ж привітно усміхнуся
Жителям астралів,
Побажаю щастя всім,
Почимчикую далі....

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Ще іноді вертаю подумки в часи, коли
безчасся дихало, стогнало, шаленіло - біло,
коли для бога безконечно юного "люби!"
було у точку в скелі увійти невміло.
І ось немає більше недосяжних скель,
о саме тих, чиє би довше хвилювало тіло,
куди поділося, і далі як - незрозуміло...

2011

Минулого літа квіти
розтали в осінній млі,
їх досі мені любити,
але назбирати - ні.

За нами, як пори року,
утрат неупинних жаль -
де серцю печаль, там оку
ще квітне
майбутня
даль...

2011

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Коротке життя,-
Мов душа спинилась на хвилинку,-
Щоб дізнатись, хто тут я,-
І у даль піти на "знимку"...

Щоби сфоткатись лиш тут,
Найяскравіші узять моменти,-
Тільки Розум позабув,-
"Як тут жити,- як легенько..."

Тільки Розум заблудив,-
В свому лісі - у проблемах,
І Душі загородив,-
Те, що їй одній лиш треба...

Треба їй тут віднайти,-
Те, що манить, світить очі,-
Аби знову в Даль піти -
Треба брати те, що хоче...

Треба їй подарувать -
Незабутні в щасті миті,-
Щоб ти міг собі сказать:
"Класно вийшло! Все. Спасибі!!!"

14.06.2011р. Дякую:-)

Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

Значимість - це гнилі мідяки,
на які промінює Золото розум,-
До яких він привик...-
І якими всю душу завозить...

І якими завалює їй -
Всю дорогу у своїй погоні -
Копить розум прості мідяки,-
Поки серце безцінно говорить.

Поки серце до світла летить -
Прокладайте розу́мом дорогу,-
Щоб в руках не були мідяки...
Коли стрінетесь поглядом з Богом.

Не погружайся в гру з головою,
Не засинай у сні наяву!
Хай ясність буде з Тобою!
Пам’ятай про істини строку.

Не запливай в журби своєї глибину,
Бо хтось на це чекає,
І хтось заводить свою гру.
І реактиви розкидає,
щоб вкрасти іскру ясності твою.

Не залізай із головою в дебрі,
У складності не залізай!
Бо є вже варіанти легкі.
Прості є варіанти, Пам’ятай!

Не розчаровуйся у собі,
Й себе на дурно не карай!
Бо все прекрасне є у тобі,
Про це лиш пам’ятай!

Не злися сліпо й нерозумно,
І зопалу ненависть не кидай.
І перед тим як зреагуєш –
то подумай:
І радість свою пригадай!

Не бійся страху свого шепіт,
Й не піддавайся ти йому,
Бо ти із Світом завжди у безпеці.
І не дано судити нікому.

І не оправдуйся ніколи,
Вину свою не відчувай!
Ти маєш право буть собою.
Про це лиш тільки пам’ятай!

Ти не турбуйся надаремно,
І значимість не завишай!
Бо все проходить так легенько,
По твоїй Волі – Пам’ятай!

За все приємне дякуй щиро,
Люби свій світ і радуйся всьому!
І ти побачиш – стане Диво!
Прокинешся у Райському Саду.

Люби себе і душу свою
Вона у тебе лиш одна,
Віддячить і Вона любов’ю –
В душі любові – океан.

Шукай у Світі свою радість,
Тоді й вона тебе знайде!
І ти побачиш досконалість,
І досконалого Себе.

Дивись на Світ широкими очима,
І ти побачиш скільки ти знайшов!
Знайдеш у собі невичерпну силу,
І зрозумієш, що Отець твій – Бог.


17.12.2008р. Дякую:-)

Ти блукав по світу в пошуках притулку
Для думок несамовитих- позову душі.
Ти шукав кохання в таємних закутках.
Ти складав у скарб поцуплені вірші.

Всі шляхи вели тебе до перехрестя...
Визнаний пророчити володарські псалми.
Обійшов у пошуках ярове предмістя,
Вкрай відлюдженні ліси... лани... холми...

Врешт знайшов! Натхненням пролунала
Пісня в серці щирою нотою любові...
Зірка невагома з неба в руку впала,
Засіяла маревом в кожнім твоїм слові.

Пропало щастя - загубилось,-
Пішло кудись собі з Землі...
А тільки люди залишились,
Які не знали Щастя Мить.

А тільки люди залишились,
Які отут погрузли в сон,
У світі шуму зупинились,
А в них щей щастя не було...

Шукають щастя тут у грошах,
У них, в єдиних, бачать шанс,
Та є невірним їхній пошук,-
Бо не грошами тішиться Душа....

Душа літає в ароматах-
У заспівахх пташок-весни,
Її потрібно упіймати,
Й за нею тільки вдаль іти....

Полине вна за небокраї -
У пошуках стежок-Мети,
Ати відправ за не намір,
І просто за душею йди.

Дякую:-)

04.06.2011р.

Немає куди поспішати,
не треба до чогось спішить.
Це варто давно уже знати –
Що унікальна й прекрасна
Ця Мить…

Не треба бездумно спішити,
Хай без тебе погудить реактив,
Бо йому необхідно робити,
Щоб ти рвався кудись і спішив.

Бо ця мить дивовижна й єдина …
І цю мить проживаєш лиш раз…
Ця мить одна й неповторима,
Бо не повернеш час назад.

Зупинись! Прокинься!
Навколо щастя мить!
“Хто поняв смисл жизні, -
той нікуди не спішить!”

Я зупинив думки на хвильку –
Й відчув, що я тепер живу,
Побачив щастя миті…
І мить Єдину,
Мить Одну.

17.12.2008р.

***
Знову безкраїм моїм степом
побігли язики полум’я
здіймаючи шалену музику
обертаючи заворожений спокій
на лет і падіння
надію і розпач
слово і муку
*

Я не знаю, чи є хто з поетів в раю,
Крім поетів, що складали рядки молитов.
Я не знаю, чи є хто з поетів у пеклі,
Бо хто бачив межі Господнього милосердя?
Я не знаю, де тиняються померлі поети;
Чи можуть вони згадати свої забуті рими;
Чи можуть вони почути гармонію небесних терцин?
Але я достеменно знаю, що всі наші поезії
Бережуть янголи в літописах нашого життя,
З народження до останнього подиху.

переполовинена істота
з внутрішніми органами навиворіт
ходом стиглих вишень
поціловує lego-бруківку
її очі не вимолені
висмоктані
пилосмоком думок
кудись вглиб
черепної півмиски

вона сунеться мляво
на off-стопі
пащеко-роззявлених поглядів
на краєчках липких
вказівних дитячих флангів
то чіпляє подоли спідниць
руко-дротами
то спіткає каміння
тихі глуми сирен
і примружене блимання фар

половино-істота
собакою загнана
мов чувак
який йшов у кіно по воді
бачить досі веселку
рельєфно-крапковими знаками
хоч сховали і стерли
натільні
й швидкої хрести

підіймися і ти
над собою
і Над-свідомістю
подивися й сягни
кордонних
і поза-речей
досить бачити пил
павутинних доріг
із непотребом
загрубілих у гумі жувальній
життів

усі люди навколо
снують половино-істотами
з животами розпір
кишками навиворіт
все скитають
сліпими щенятами
сонними
у безвихідних зонах
уявних богів

2011р.

Мысли играют джаз,
Ангелы ловят ноты.
Спелая осень - что ты! -
Вечный ее сюрпляс...

Вечная гюльчатай
В вечном ее гареме.
Что там ни присчитай -
Ангелы снова в теме.

Будто запретный плод,
Время ушло далеко.
Ты не грусти, до Блока
Пташкин еще придет.

Вот ведь еще найдем,
Чем рисовать с натуры
Самым осенним днем
Утро литературы.

Ханс Кристиан Второй
Выйдет с пером и в латах.
В Нобелевских лауреатах
Голый его герой.

2010

Ти був VIP-інфікований
бездушним існуванням
Сплюндрований матеріально
притягнутим бажанням

Аморальностійкий покидьок,
який жив лиш для себе
Думав, безсмертний став,
скупивши зорі в небі.

Й тепер повсюди носиш
над бошкой псевдонімб
І міряєш кут слави в
руках тримаючи свій лімб

Й поступлива морально
твоя зіпсована душа
Гниє під тиском слави
дорогоцінного ковша…

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Йдуть тумани, наче старці
Попідтинню за село.
На небесній циркулярці
День стинає ночі тло.

На тополь тремкі долоні
Линуть крізь вуаль імли
Крапелини тирси сонні
З – під рожевої пили.

Майстер вправною рукою
Чоп стамескою довбе
І вимощує ясою
Арку в диво голубе.

Нею в небо дух увійде,
Як прокинуся зі сну,
Там собі натхнення рідне
Повні груди зачерпну.

05.04.11.

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

В кораблик слов мокни пера очин
Без указанья мелей и причин,
А после, как всегда, мели емеля,
И пусть твой ножик будет перочин.

Уже как часть саднит родная речь,
То в дрожки попадая, то ли в печь.
Пока нежна погода на неделе,
Всем остальным не поздно пренебречь.

Мечты и мачты выщерблены. Хоть
Душа желанна - непрестанна плоть.
К обеду, как луна, взошла Аглая -
На пару с нею нас не побороть.

А где-то в поле трактор суперблю.
Я исправляюсь в среднем к мартобрю.
Нет, я еще не эпосы солгаю,
Но как звезда с звездою говорю.

2009

***
Как часто задаю вопрос себе я строго,
Как часто в душу я гляжу сама себе,
И жизни уступила я так много,
И отдано все мною лишь судьбе.

И помню я, как просто в детстве все мы
Тепло любили, раннюю весну.
И год за годом обрушались стены,
Туманом, озаряя тишину.

Но день за днем неведомая сила
Так сильно тянет всю меня на дно,
И я уже вся растеклась по миру,
Как пролитое вам на стол вино.

И все обиды с возрастом проходят,
Лишь растворяясь, словно белый свет,
И разум, и терпение к нам приходят,
И светлый побеждает темный цвет.

И верю я, что все мои надежды,
Исполнятся, но в образе другом.
Но знайте, что будет с вами прежде:
К разгадкам жизни ближе подойдем.

И ложны в нас бессилие и смущение,
И дан не зря нам жизнью этот свет
И всем грехам на свете есть прощение,
И каждому вопросу есть ответ.

2009

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

Відрубав серпанок сивий
Чорній дівчині косу,
Розкуйовдив сонця гриву –
Дня квітневого красу.

Млу пакують сонні доли
У сумне єство своє,
За лотоком чують бджоли,
Як гай запах цвіту ллє.

Хмаровиння зрідка сіє
Щиру жменю білих круп,
Чорноземлі повні мрії
Відростити зелен чуб.

Натирає в глянс об вітер
Золотого боку дзвін,
Воскресінням Бога світлим
Світ підійметься з колін.

12.04.11.

Розтовкла кувалда чорна
Злотний вічності горіх,
Річ печальну на валторні
Грає вітер ста доріг.

В теплім закутку оселі
Твори граються життя,
Скрип звучить віолончелі
В такт жаги серцебиття.

Плине долами сюїта, -
Вика, жито і ячмінь,
Підпирає пруг трембіти
Гук з прадавніх поколінь.

Тополині тіні п’яні –
Предків радощі й жалі.
Грають зорі на баяні
Мерехтливої у млі.

Світломузика у травах,
Композиція небес,
Таємнича музи слава,
Партитура і оркестр.


11.04.11.

Между поэтом и плотником
Всегда большой винигрет.
Плотнику не понять:
Зачем вообще нужен поэт?
Нет, в самом деле,
Если есть плотник
И есть потребность в деревянных дверях,
Зачем еще нужен поэт?

Поэту тоже решительно не понять,
Кому это вообще плотник
Молится "вашу мать".
Видно, Богородицу поминает...
Вот, поэт изнемог
В надежде постичь:
Зачем вообще нужен плотник,
Если есть Бог?!

И вот, в конце
Истории этой всей
Они заядло торгуются
Возле входных дверей.
А Бог на них
В нелегкой досаде по дням живет:
И вектор не тот,
И сырой материал не тот!

2009

Кораблик життя заблукав серед хвиль,
Його вже не ваблять ні пристань, ні шпиль,
У мороці днів не шука маяка,
Лиш блисне і згасне далека зоря,
У пошуку істин утратив свій шлях,
Кораблик пливе лиш у мріях і снах.
Хто зна скільки часу іти до межі,
Чи вийде на світло в кінцевім путі?...
А зараз у книзі буття просто штиль,
До бурі чи сповіді пройдених миль?

Золоті уста – коли хоронять звук,
а поховане лежить, мов карта бита.
В недомовленні надії оживуть,
розтечуться видноколом ненадпитим.

І застигне у непевності земля,
тільки й світла, що свіча із потойбіччя.
Не народжені слова, не битий шлях.
Чиста совість і невоскове обличчя.

Словники ще не пояснюють тебе,
не здирають у анфас на біс новини,
і не патрають рибини слів на `б` –
Бог бідує, бо болить... Не як за сина,

Він гадає, бо не знає вибір твій –
ще не вчинено ані добра, ні лиха,
хутко кинуто до ніг дороги дві
і наказано церквам – кадилом дихай!

Мов на кіл, настромлена на погляд, вись
стисло видихне бажання звеличати
глибину свою. І на крилі сови
стане вічність перші зорі колисати.

І знайде сміливість – легко розійтись.
Хай затужавіле храм у серці зводить.
Золоті уста – коли нема куди
йти дощу зі слів... і набирати воду.

7 Квітня 2011

Біля брам лікарні для душі
янголи, перебрані за вбогих,
простягають неба далечінь
поглядам затупленим під ноги,

вирокам закинутим й мутним,
виродкам зухвалим і безшиїм.
Очі наливаються лиш тим
що, коли не вб’є, до п’ят прошиє.

Сонце відмальовується знов,
тінню висихає посходинно
і сіріє на очах панно
матері навколішках й дитини.

Мамин хрестик у руці живе,
дихає крізь пальці. Серцем трусить
дзвін монет... чіпляє за живе
вулицею бавлений Ісусик.

Проминає променадно люд,
псячі очі стережуть і гоять
вірністю з добротного жалю,
мов земля присіла під плитою.

Шість очей, шість вогників надій
ділять сирість, поділяють ласку –
мідних крапель плюски золоті,
проблиски душі з-під криги маски.

Назбирали милості на хліб,
буде свято під мостом без столу...
В кузні серця світло й ковалі
ніч куватимуть для неба голос.

5 Квітня 2011

Спинімось, уже добалакались! Годі, – дофантазувались!
Ввірвалось екранне цунамі – у геть не екранний світ.
…А треба ж було край безодні не гратись бездумно словами.
І хвору, безглузду уяву – саму не пускати вбрід.

Їй всюди – і темно, і страшно. Їй скрізь – під ногами хистко.
Вона ж бо зайшла так далеко, що явно кудись не туди.
І чи не її «молитвАми», – і збоченки, і мазохістки, –
Японія аж похитнулась під шквалом лихої води.

То, може, тепер схаменемось? А раптом це допоможе
І Бог чергову катастрофу відмінить чи хоч відкладе? –
Почнімо собі і планеті «пророчити» тільки хороше,
Або – взагалі нічого, ніколи, нізащо, ніде…

03.2011

Незнані людям задуми Творця
І неосяжність світу незбагнена.
Ми є усі акторами на сцені
Театру, що ім'я йому - "Життя".

В нім режисер сплітає у вінок
Непоєднане – віру та зневіру,
Буття яскраве – існування сіре,
Бездумність і шалений вир думок.

Сліпучий промінь тне небес блакить,
На світло дня лягає темінь ночі
І чорним круком дивиться нам в очі,
Тамуючи за снами ненасить.

Гірський струмок, напившись досхочу,
Зринає враз стосильно й стоголосо
І розриває плоть землі в покоси,
Задобрюючи бога від дощу.

І холод зим роз’ятрює вогонь
Гарячих душ, залюблених у волю,
В театрі цьому біль зціляють болем,
А самоту – теплом своїх долонь.

Там у безсилих зроджується сила,
Що вісь земну спроможна відхилить,
Тамують за любов'ю ненасить
Усі, хто прагне лету і окрилень...

Незнані досі задуми Творця,
Що є в театрі цьому режисером.
Приходьте - там завжди відкриті двері!
Театр чекає нового гравця...
2010 - 2011р.

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Игра взаимодействий - тёмный лес.
Вот подлинник - в моих объятьях мнимых.
Вот я как переводчик поэтесс -
Почти понятных, но недостижимых.

Хожу, пытая творческую стать,
По их канатам я канатоходцем.
Охотницы, они б желали знать,
Кем живность в переводе отзовётся.

Быть может, мы близки едва-едва.
Я общий смысл штурмую непреклонно,
Но место нашей встречи - лишь слова.
Совсем другое дело у влюблённых.

Им чужд сарказм, им ни к чему гротеск.
Их общий шанс - надеяться на случай.
Влюблённые имеют общий блеск,
И плод утех, и более везучи.

Пусть крутятся, как белки в колесе,
Кого благословила мать-природа.
А мы спокойны. Мы живём, как все.
Несовершенны узы перевода.

2011

На бумаге – наброски мечты,
мелкий дождь и глагольный пустырь,
а на нём только дым, да тоска
за усопшей рекою виска.

Срисовал бы заброшенный сад
с еле-стуков, ресниц и оград,
но туда со строкою нельзя –
ветки тощие сердце пронзят.

Колокольные звоны хлебал.
С колокольни души – всё – хлеба.
А над ними моя синева –
журавлиная кровь и молва.

Есть награда для сердца – плечо.
Мне от мысли уйти б – горячо.
Что же делать с кричащей строкой
и дрожащей от неба рукой?

25 Марта 2011

таки скотитися де глибше де любов-
не коло вибите із колії надії
таки знайти в собі де плаче часто Бог
за одинокий світ і за пекельне "тлію"

побачити себе не цвяхом на хресті
здаватися не тлінним не рабом ікони
а розтектися денним світлом у куті
кути спалити по самі небесні крони

і дихати як сипляться з дощів церкви
вдавати глибину в затяжках легеневих
ставати рідним болем у чужому "ви"
пустельником мандруючим по серцю лева

і так світитися неначе світу брак
і так любити кожну мить за мить завмерлу
мені не світить вигасати де вже пак
коли у грудях бій
...коли до неба жерла

24 Березня 2011

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

В гарячому морі
розтопленого світла
підводний човен
замріяною квіткою;
стулені пелюстки,
однісіньке віконце-
цей ілюмінатор
тут назвали Сонцем.

Та інколи
загрозлива пробоїна з"являється,
вона непередбачена, і всі її лякаються,
і моляться, і лаються,
коли зі страху бісяться,
а дехто її все-таки
називає Місяцем

Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010