давай забудемось
не станемо вмирати
не стане сил
осилимо невидих
і надихнем крилатих
провісників плантидних косовиць
вкладати нас суцвіттям горілиць
під небом хворим

висотою

хай зорепадні крихти
позбирає хвоя
і запече їх у бурштин
а дощовими струнами
здригнеться серце

наше

давай забудемось
і не заплачем
за спорожнілими колисками хвилин
за перелунням щастя в мушлях тіла

ми
непосвячені кути
з лампадами що відболіли
під ликом перемучено-святим

нас
голосом закутаним в молитву й дим
воскресла рань
не раз ще відспіває

хай нам
спорідненим землею
із перелітним раєм
полегшає від слів і пуху надземного

давай забудемось
повернемо дорогу
траві
що проситься до вітру на коліна
ми ж
потечемо маками
немов пролита кров невинних
і проковтнемо поле
від зими змарніле

давай забудемо
що є на світі сили
що зрадять нас
без жодних па покинуть
у колорьори небесні офарбують губи
і не питатимуть чи любиш
неподих
і занепад рук нахврест на грудях

давай забудемось
що ми не люди
а охоронці подихів дитячих
і може ті за нас колись відплачуть
а не відплачуть
то хоч на мить розбудять
осіннє дихання в колисках
де засинали спогади про близьке
і поголовне
опадання листя

як холодно
у небі чистім

11 Жовтня 2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.

2002

Білими парашутами
із блакитних небес
опускаються мрії донизу.
Обплутав їх путами
сумний полонез,
закутались в чорну ризу.

Вічність хвилинами
скапує дня,
плетиться довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.

Літо любові
осіннім листком
капає, капає, капає.
Доля не гладить,
не пестить крилом,
дряпає, дряпає, дряпає.

2012

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

4 Жовтня 2012

Снилось недавно
(нащо не знаю)
мама втікає,
я доганяю.

Завжди між нами
роки - різниця:
мама - красива,
я -- відданиця.

Мама - бабуся,
я - тільки мати.
Знову в дорогу,
знов доганяти.

Раптом край поля
мама спинилась,
сумно всміхнулась,
чимсь зажурилась.

"Мамо, я швидко", -
гірко гукаю.
"Доню, не квапся,
я зачекаю".

Поки я бігла,
маму шукала,
з іншого боку
доня гукала:

"Мамо, спиніться!
Нащо так швидко?
Вас за туманом
майже не видко".

"Доню, не квапся,
я зачекаю.
Часу багато.
Вічність без краю!"

2005

Одіну маску чи вуаль на душу,
піду у світ, прикрившись лже-словами
і стану вами.

А при дорозі пам,ятник Франкові!
В камінні очі камінь заглядає.
Невже впізнає?

Із неба сонце світить,
осяває земну могилу,
таку нам милу.

Та чорна тінь
його не помічає
Вона страждає.

Ось біла тінь до сонця
здійнялася
і обпеклася.

А он вінки плетуть
тернові, однакові
мені й Франкові.

Тікаю в ніч.
А хтось: "Серед ненастя
шукала щастя?"

В провалля, прірву
скочила б сьогодні,
якби і так я не була
на дні безодні!

2012

Навіщо день закінчується ніччю?
Навіщо ніч, коли прийде світанок?
Нащо мене назавжди покидаєш
в цей дивний ранок? Дуже дивний ранок.
Навіщо світ, коли його не бачить?
Навіщо рай, якщо ми там не будем?
Навіщо все це видумано Богом,
коли помремо і про все забудем?
Блаженні ті, що взялися любити,
не думаючи про гірку розлуку.
Блаженний рід людський, такий убитий,
приречений на біль, страждання, муку.
Хвала тобі, Всевишній, Всемогутний,
що тільки так все зроблено на світі!
Хвала за те, що ми такі недужі
потрапили в твої священні сіті.
І буде день закінчуватись ніччю,
великий круг життя - довічним раєм.
І буде Бог іти молочним шляхом,
а ми удвох - своїм зеленим гаєм
Хацй буде так!

2002

Звичайно бідність - не порок!
У бідного великі плани.
До нього в сни приходить Бог
і гоїть невигойні рани.

Злидар за мрією іде,
сади вирощує в пустині,
Семираміда не знайде
подібних у своїй країні.

Як вип.є - сам собі король!
Його життя - чарівна казка.
Не відбирайте в нього роль,
не розбудіть його, будь ласка.

Черствої булочки шматок
для жебрака - небесна манна.
Ще день, ще ніч, останній крок,
а там - земля обітована.

2002

Ну що їм до того, що завтра казатимуть люди,
що йде потепління, що тануть арктичні сніги,
що через дві тисячі років знайшли Євангеліє від Іуди.
Ну що їм до того, як разом щасливі вони.

Вони любляться так, наче завтра настане кончина,
наплювавши на вічний, незмінний устав-моноліт.
Ну яка в тебе, Боже, для шила знайшлася причина,
що лежало в Єгипту пісках аж дві тисячі літ?

Усе переплуталось - більше вже зрада - не зрада.
А зради немає - немає і Господа теж.
Розпуста, ненависть, невірність людини не вада.
Та в цьому хаосі, о Господи, істина де ж?

І вдруге прийде Він судити живих і померлих.
Усе повернеться на істину круга свого.
А поки що пише на монускриптах подертих
коптськими буквами фраза: цілуй же його.

2010

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

Послідній день на Землі!
Все минуло швидко-швидко
Пролетіли наші дні,
І нічого вже не видно...

Пролетіло все кудись.
Десь лишились наші цілі,
В Вічність ми всі подались,
Хоч завжди кудись ми бігли...

Гнали нас чужі думки,
До грошей, а чи від страху,
А тепер пропали ми,
Не знайшовши свого Шляху...

епілог:
Серед тисяч всіх думок,
Відшукай для себе спокій,
Хай свідомість як твій Бог,
Відшукає стан глибокий.

Щоб побачив метушню,
І що час твій є скінченний,
Вибирай з стежок Свою,
Бо для неї є все в тебе!

Проживи Єдиний день!
Тільки зараз! Лиш сьогодні!
Може і тобі прийде,-
Стан Високий, стан свідомий.

Дякую :-) 22.09.2012р.

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…

Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре! Одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)

Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.

(Світлина автора віршів)

Як Петрарка й Шекспір, шо писали нетлінні сонети,
Як Сікорський, знайшовши в повітрі усю свою суть,
Хтось за давністю літ уже канув глибоко у Лету,
Але справи його і донині із нами живуть!

Що залишать по собі сучасне й нове покоління?
Аморальність вбиває в людині культурне єство!
Ми не знаємо, навіть, нащадки чийого коріння,
Ми зробили із хтивості й підлості мас божество.

Озирніться навколо! Хіба ми такого хотіли?
Вже не радує погляд в майбутнє, як було колись!
В наших душах зіяють великі озонові діри.
Справжність, мужність та чесність давно уже перевелись!

Так хотілось і мріялось, але, однак, не судилось!
Топче натовп мораль, як скажений розлючений бик...
Проживи так життя, щоб по тобі у спадок лишились
Хоч малі - добрі справи й безслідно, мов равлик, не зник.

В моєму серці вибухівка,
З годинниковим механізмом.
Ніхто не зна, коли спрацює бомба.

Лютує правляча верхівка,
Вожді чекають катаклізмів,
Тікає люд, утворюючи тромби.

Таким напруженим затишшя
Лиш перед бурею буває,
Коли лякає щонайменший порух.

Хоч обережні та неспішні…
Та ключ не маємо до таїн ,
Сховався він в підземних коридорах.

За все своя чека розплата,
Чи півжиття віддать, чи душу
Сягнувши до омріяної суті?

Навіщо жадібно шукати
У всьому сенс, неначе сушу,
Життям, мов морем, будучи прикутим?

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

Йде поміж садиби з оборогами
Вересень отавами вологими

З яблуками в пазусі рум’яними,
З повними туманів чемоданами,

Із весільною до столу піснею,
З бабцею в лазурі славнозвісною,

В душі заглядає ледь присмучені,
Що прийшли до нього стати учнями

Научатись рясно плодоносити
В час нежданої своєї осені…

11.09.12

Смерк.Ранок.Сублімує тінь
Невгадана,нерозгаданна.
Крізь призму непоснулих сновидінь,
Через пустелі караванів-поколінь
Іде вона з чужих жахів-видінь
Відторгнута й прийнята панна.
У декого по-маяковськи страх
Потягує суглобні нерви:
"Схились,замри з молитвой на устах",
"Літай:у висоті теж є свій жах";
У тебе теж є тінь в ногах:
ніяк не збутися цієї стерви.

Та якщо тінь твоя залежить лиш від тебе
Та від світила,що на тебе сяє, -
Зміни освітлення навколо себе,
Аж ось тінь зникла.Істини немає!

"Чим більше дивишся в безодню,
Тим більш безодня віддзеркалює в тобі".
Та чи безодень не багато на сьогодні,
Щоб традиційно нам ходити по воді?

Боль пульсирует- сжаты виски.
Душенька, как рана кровоточит.
Мозг оскомой зажат от тоски-
Червь сомненья извилины корчит.
Суррогатное, мерзкое жало змеи-
Оголенная, отравленная рана...
Кажется, что крошится Земля,
Погружаясь в бездну Океана.

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

***
Політ у сні…
Ходіння по воді…
Стрибок в минуле…
Подорож в майбутнє…
Цвітіння білих
вишень навесні!
І Райдуги
буяння незабутнє!
Хрести, каміння,
труби і дахи…
Гарчання псів…
Жіночий плач і лайка…
Тобі все змалювати
до снаги!
Уся твоя реальність
– наче байка!

31 серпня 2012 р. Маріуполь

-Якби була птахом, то знала б дорогу,
була ачи вперше, до твого порогу,
якби мала крила,то я б полетіла…
А, може, боюся, - даремні тривоги -
зіб`юся з дороги, зачинені двері,
у темному сквері у пульсі артерій
міського «немає» - сама я, сама я…

Якби була птахом, то я б полетіла,
а я не обрала, -безкрило бриніла.

31.08.2012

Вітер зриває крихкі крівлі.
Ми страждаємо від недокрів’я.
Кожен в своїй оселі вірить:
Простору вистачить всім звірям.
Ми страждаємо, ми відчуваємо
Вовчі лапи на собі. Стаями,
Зграями, ордами
Лорди ночі по нас ходять.
Шепчуть пронизливо,
Нам зазирають
В душі – з верху до низу.
Нам пророкують
Новий апокаліпсис,
Нам пропонують
Жити, як треба –
Без неба
В мороці-лісі...
Ми страждаємо, ми переймаємось
Вовчими лігвами, вовчими зграями:
Що сьогодні їдять вони?
Може, із ними по-бра-та-є-мось?
Проблиски світла –
Лише в блискавицях.
Човгають долом
Люди ниці,
Тремко рахують
Чорні зорі.
Переговорять, перегуторять
Їх громи
Невтомні.
Додому
Шлях – мертвий.
Додолу
Простерто (посмертно)
Руки, змарнілі
Від віри
В сильного звіра.

26.08.12

Зменш оберти машини,
постій, паровозе! не мчи!
Повільно піди, помовчи,
замислись, поглянь – захід,
він палає – Захід, дровами в топці,
він кипить – у котлі водою,
і ми разом із ним – в степах кривавих
понад прикордонням,
в степах іржавих, в позачассі,
в надіях і зневірі разом з тим.
Постій, машино, не крути колеса,
кістки, чекай, секунду не мели,
не випробовуй цвях мого хребта
на міцність, та не карай відлунням вічності
в моментах болю, бо над нами – небокрай,
такий музичний, аж нестерпно,
ні крику, ані пари з уст,
на кромці вересня трава
п’янить безсмертним духом відлетілим,
і ти – ти трохи теж трава…
за рисою безсилля відновити сили –
ти трохи також бог…
Зменш оберти, машино, применш масштаб подій,
не став маленьких драм в великому театрі,
не грай маленьке рондо понад вухом стадіонів,
не підіймай на довгий спис маленьке гасло,
не спрощуй почуттів до пляшки й кулака…
Піди зі мною трохи
по гіркоті теренів,
дивись мені та слухай,
ногами стиха рухай,
туди, де води сплять,
допоки не торкнеш.
Безглуздо шукати омани
величності в мегаломанії,
встромляти у час мегаліти,
коли попід склом мікроскопа
незгірші течуть колізії
в малесеньких препаратах
на неповний якийсь карат.
Все життя – закидання каменів,
на велику таку сіру купу,
щоб останній на ній камінчик –
зобов’язан був буть діамант.

Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, ще поспить…
Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, ще потерпить…
Вона ще – юнь – тоненький срібний серпик,
Що в Небі настає у певну мить…

Цих 20 літ… Отці сказали б: «Како!»
Вслухайся, побратиме, зрозумій –
Понад Блакитним – Жовте! - суть - ознака,
НаРОДу БОЖого… Тебе, Народе мій…

Жовто-Блакитна Незалежність – ВІРА наша –
Віч-на-віч: БОГ – ЛЮДИНА – самота...
ДУША – наРОДжена – суть – ВІЧНА: саме так!..
Зерно – вже в ґрунті – незалежно – сходить паша…

Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, бачить сон…
Моя Жовто-Блакитна Незалежність,
Чекаючи на мене, пише Пісню…
Відкрий вікно – наповни Пісню киснем...
Світає… Сходить Сонечко… Озон…

Кумпала Вір,
23-24.08.2011 року,
м. Кам`янець-Подільський

Подобно львам, как из дверей,
Под взглядом лучших дней
Мы выйдем вдаль из времирей
Прохладней и звончей.

Айда с касперовым ключом
Заглядывать в тетрадь,
Где будет мысль, как ни о чём,
Стеклярусом болтать,

Как налитая трынь-трава,
Что пятница в среде, -
Защищены едрить-права
Всенепомерно где.

Аз есмь дородный интеграл,
В остатке чист, как лист,
Где Сам Себя короновал
Невольный Анархист,

Доступный как бы в основном
Под Свой же дым в Крыму:
Когда, куда, каким рожном,
Зачем и почему...

2012

На ниві думок золотіють слова,
У горсточки віршів їх жне голова,
На жорна снаги осипає зерно
І серця мелодія лине жива!

10.08.12

1.

Хотів би я пожити поза часом,
Годинників позбутися наза́вжди,
Придбати байк - і кулею по трасі
Кудись у світ - шукати в світі правди.

Та де та правда? Не було - й не буде,
Дарма шукати те, що не знайдеться -
Летять повз мене стрілами секунди,
Влучаючи точнісінько у серце.

2.

Летять повз мене стрілами секунди,
Мене хвилює те, що десь було
Колись, чи зараз є, чи буде -
І зморшками вкривається чоло.

Над ким часи не владні - ті і мудрі,
Це істина, бо так сказав поет -
Стікає час краплинами в клепсидрі
І з ним я розмовляю - tête à tête.


10.02.2012

В полум*ї у голубому -
Найперше моє...
В Любові я зростаю, живу
Як пташенятко в гніздечку.
Новизною блимкає простір,
Надзвичайне сприймається просто...
2012р.

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

Кожен робить як небуть,
аби світла не дістати.
І не глянути на путь,
і себе в нім не впіймати.

І не бачить власний шлях,
і свою дорогу,
Кожен йде аби лиш як,
поспішаючи в тривогу....

Поспішає він кудись,
десь далеко манять справи,
Тут він буде лиш колись,
а не зараз, не тотально...

Не залишишся отут,
і не будеш ти на світі,
Роки твої промайнуть,
як струмки несамовиті.

Роки твої пролетять,
і не був ти тут тотально,
не відчув життя ти смак...
все минуло нереально...

Тож іди, не поспішай!
Йдеш завжди ти тільки зараз.
Кроки Світу віддавай,
Щоби мить твоя лишалась.

Дякую:)

Усе життя за колір,
за видіння,
усе життя за звук,
за музику,
усе життя за доторк,
за кохання,
за слово і за діло,
за одну маленьку мить…
…і ще одну,
і так за час
накрапає у храмі чаша,
ти на заході Сонця її вип’єш –
там мед п’янкий, а трохи ще –
полин.

У плащ липневого дощу
Одягся день понурий,
Лугами йшов донесхочу,
Тамуючи зажуру.

Минав ріку, обходив став,
Відпочивав у лозах,
Косиці вербам цілував,
Печалив їхні сльози.

Тулився до віконних рам
І доторкавсь порогу,
Мов увійти хотів у храм,
Аби вклонитись Богу.

Моїм обійстям перейшов,
Зашелестів у вишнях,
Торканням вогких підошов
Ледь потривожив тишу.

Мандрівником таємних прощ
На темному узліссі
В отаву скинув макінтош
І до зірок вознісся.

29.07.12

В сердце Океана
Живет Любовь Хрустальная
Ты прислушайся
Песню вечности
Творит ее душа
Шепотом волны
Восход багряный
И Я...
Любовь твоя
С тобою рядом...
2012г.

Цілунок дня від сумороку вистиг,
Туманом розійшовся врізнобіч,
У запашному сіні зір іскристих
Вмостилась на яйце квоктуха - ніч.
Вона укрила тишею дбайливо
Гніздо, допоки сонце - муж в путі,
Щоб на світанні виринуло диво -
Рожева радість на тремкій воді.


25.07.12

Коли над нивами звичаєм
Тремтить прозорчасте тепло,
І світ од хмар бриля жадає,
Бо лиця сонцем напекло;

Коли опівдні у пилюку
Мокає вітер свій язик
І, з неї вивівши зміюку,
Кусає стовбури осик;

Коли грози відлуння дальні
Шукають місця в низині,
І кріт змовкає у копальні,
Сховавшись в ніші потайній;

Коли жахає батогами
Отару неба злий пастух,
І арку райдужної брами
Безвітря вкопує у луг,

Тоді і я словесним пензлем
Папір вдягаю в кольори,
Щоб жодна барва не пощезла
З картин липневої пори.

...Зіллячко моє…
…отаво, вітрами причесана, дощами вмита…
Жаль мені твоєї долі придорожньої, лихої…
Твого стебла прим’ятого, зірваного,
твого насіння, що в пил осиплеться понівеченим,
твого життя, що на моє схоже...

Спориші тугозеленопружні.
Без квіточки, спраглі до неба дотягнутися,
росою захищені, не клоняться – випрямляються,
бо жити їм треба до останнього променя,
до приморозку лютого гордими…

Будь і ти, моя доле, такою!

Скільки днів не відміряла б мені осінь,
зненацька у вікно постукавши дощами-зливами,
нечепурами, розбишаками,
що зеленоквіття моє розгубили
шляхами велелюдними, чорними…

А треба йти –
стежками облудними непорозуміння,
долиною колій рівновизначених та не рівних.
Світлом небесним – всі надії та сподівання,
а на вустах і на серці – гірким пеклом.

Достатньо лелітки, щоб спалахнути.

У цьому світі.
У цьому світлі – іншому, чужому, незрозумілому..,
тугозеленопружному,
тихозеленогрудому,
фатумному
що на душу
падає…

2012

Вот-вот шутя, уйду в сезонный сплин,
Под самый воздух жаркому июню;
Смахну улыбкой весь холестерин
И приготовлю тонкую глазунью.

Чуть выпью, чтоб оставили меня
Обид и ожиданий килотонны.
Как после ливня, на исходе дня
Мир выглядит пустым и просветлённым.

Пока я был завидный эконом,
Предмет учёта канул в керосине.
Бессмысленный, как месяц за окном,
Ненужный даром на своей вершине,

Пригнусь, примусь примеривать к уму
Весь этот резюмирующий палех
Совсем один; пока я не пойму,
Что главное является в деталях.

2012

Добро і зло сплелися у тобі,
Виплескуєш, танцюєш у неволі.
А серце лева – ласка у прибій,
Тендітне й ніжне серце на долоні.

Ти бачив біль, знесилене мовчання,
Криваві танці били душу дико.
Буремні хвилі – болісне повчання! -
Тебе не чують, вічності Владико.

Ти кинув нам доріжку рятівну,
(Ходімо, люди, он які красоти!)
Веди ж у мить відродження святу,
Де дух краси породжує свободу!

Нам так багато треба знати «не»,
Прекрасне в нас, рятує нас святе.

03.07. 2012

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

Ми стріли, стріли, стріли
вгору…
...від світла і до світла.
Сатири, купідони,
демони,
пророки, тіні звірів –
мавпи бога
і надія
Надлюдини.
Берег радості
на язику хаосу,
швидкоплинність
у венах Вічності,
заряду тління
електричного,
ми – обіцянка
і не більше.

Відлуння сну –
природа щастя,
воно завжди
таке наївне,
таке дурне
і примітивне,
наскільки мова
дозволяє.
Слова – ключі,
у вічах відповідь,
на серці сум
і тяглість космосу…
…а зрештою,
ми просто струни,
акорд
з-під пальців Мусаґета,
дух флейти Пана
в темнім лоні
Фауни згори на Флорі,
спалах маленького саторі
і довгий потім слід від нього…

Ми стріли, стріли,
хвилі, кванти,
усмішка Сонця,
вигук зірки,
веретено
навкруг константи,
самотні ноти
мрії квінти…