Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
До всього мати любов, все робити з хистом.

Так лагідно липень солодить гарячі сни.
Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
Й подякуй, що розумію все більше з віком.

Прийде час, коли шапка зігріє теплом,
Ранок за комір насипле пухкого снігу.
Утомлені очі сірим заляпаним тлом,
«Нарешті зима!» захоплено й радісно вигукнуть.

І перші сніжинки хаотично ляжуть до ніг,
Щоб зникнути швидко під нашими кроками.
Ранок. Затори. Білосніжно-сріблястий сніг.
Близиться казка, названа Новим роком!

Я сьогодні клубок
Із цупких темно-синіх нито́к,
Порвані струни
Старої скрипки.
Я сьогодні себе
Сам поставлю в куток,
Бо втомився кричати,
Через те й захрипнув.

Я стільки всього у собі
Цілий рік носив!
А сьогодні відрізав
У перукарні.
Люди лізуть у душу,
Люди сунуть носи.
Дай їм, небо, любові
Й палкого кохання.

Хай хоч трішки пізнають
Радість, тепло й добро,
Хай залишать у спокої
Тих, хто весь час працює.
Прости мене, Господи,
Що для інших прошу любов,
Що згадав проти ночі
Ім’я твоє світле всує…

І
Невеселі світові новини
про причини хаосу і бід
і лютує братія сусід,
нібито Московія не винна,
що брехня, терор і геноцид –
це її війна за Україну.

ІІ
Вірячи у Божий Заповіт,
маємо любити і прощати
ворога як ближнього і брата
і, не обираючи сусід,
іноді молитися на схід
і на захід сонця уповати.

За віки ворожої навали
наша віра – це кипуча мідь,
що кривавить голубий зеніт
у ясному небі. Ганнібали
і саули нелюдами стали,
ідучи на волелюбний рід.

І такі ж по духу і по суті
наші одомашнені манкурти,
що поганять наше житіє
та болото хвалять не своє,
щоб чужою жабою не бути
й виглядати кращими, ніж є...
...................................................
все дається воїну у герці
за любов, за волю і життя,
за минуле і за майбуття,
і за славу... і за мить до смерті
хай свої лишаються у серці,
а чужі ідуть у небуття.

ІІІ
Ми у цьому світі не пропащі
і не кращі,
може, й непутящі
оживемо по усіх краях.

Ну, а те...
що наганяє жах...
убоїться каменю із пращі
Голіаф...
на глиняних ногах.

І
Ось і знову – рік новий... кутя...
і до літа засіває вітер
елементи логіки життя:
true & false – зернини цього світу.

Істиною сяють небеса...
Божі очі... зорі вечорові...
вічну ойкумену ця краса
обіймає, а рятує – слово.

ІІ
Переполошились у кремлі,
що минає сьомий день творіння,
а немає на усій землі
місця волелюбній Україні.

Зайняла окраїни біди –
Соловки, і Колиму, й Гулаги...
та усюди – оргія орди
і криваві войовничі стяги.

Розуміє парія чумна,
чим її історія святиться,
що без України їй хана,
що вона – zero без одиниці.

І нехай Московію трясе,
хай собі готує панахиду.
Україна буде над усе!
Суща правда подолає кривду.

Хай не забувають москалі, –
ми при повній силі і відвазі...
і Феміда діє у Гаазі,
і у власній хаті – на селі
і у місті – вимете нулі
наймитів диявола наразі.

ІІІ
Глипає орел на всі боки....
та якщо війна... усе-таки
вистоїмо у вогні баталій
і зітремо тлю на п’єдесталі...
Ми ж бо споконвіку вояки
не за гроші і не за медалі...
І про це народам на віки
наші предки – вільні козаки
карбували кам’яні скрижалі.

12.2021

Цей до зими похмурий перехід –
немов смутна зелена смуга райдуги,
але трави веселий малахіт
спалахує святковими смарагдами.

Цей перехід тремтить і мерехтить,
немов стрімка зелена стрічка райдуги…
Але трави привітний малахіт
спалахує спокійними смарагдами.

Цей перехід бадьоро перейдіть,
немов дзвінку зелену річку райдуги!
Але трави холодний малахіт
спалахує смертельними смарагдами…

10-20. 12. 2021

Де суворі казки, де про смерть сповіщає трембіта,
Хмаровиння на дощ заклинає відлюдник мольфар,
Зустрічалися двоє, да так, щоб ніхто не помітив –
На межі полонин, серед ситих овечих отар.

В неї сині стрічки, в нього довга вівчарська флояра,
З діда-прадіда пісня недобра у спадок дана,
Каліграфія долі твердою рукою різьбяра,
На хребтах Черемошу виточує їх імена.

В тих краях і донині з каміння з'являються тіні,
Для весільних пісень розтуляють затерплі вуста
І навік обійнявшись невинні й прозоро-нетлінні
Шепотять заклинання, а потім цілують хреста.

Поміж урвищ Івана веде за собою Марічка –
Посеребрені руки заманюють чортзна куди,
А по чорній ріці подарована мамою стрічка
Ще і досі пливе повз багаті гуцульські сади.

І нехай в один бік, тільки йти би йому з нею опліч,
Не сповільнити крок, не пустити раптово вперед,
Пильнувати Чугайстера, що причаївшись десь обіч,
Відслідковує нявок, а зловить – за мить роздере.

Де кохання до смерті, де живить роди ворожнеча,
Де несуть корогви і гойдається зірка Різдва,
Між побожних людей залюбки оселяється нечисть
Та над всім Херувим розправляє два срібні крила.

Я просувався з весняними планами
вуличками напрямки.
Йшов усміхаючись, доки не глянули
юнки тривожні – бруньки.

Я просувався з вітрильними римами.
Мимо не зможу пройти:
боляче, бо на світанку отримали
ранки бузочку бруньки.

Я просувався яскравими скверами,
кроком і мислю прудкий.
Серцем смутний: пропадуть обезкрилені
бранки морозу – бруньки.

27. 11. 2021

Приснилося, – один долаю гору
високу аж до неба, льодяну
і падаю у чорну ніч як море
минулого, у моторошне вчора,
у в’яжучу його трясовину.

І знову піднімаюся уперто,
аби не опинитися на дні,
і розумію – все це уві сні...
усе одно не хочеться померти,
колись, такому юному мені.

Прочумався, а на душі ще важче...
минуле промайнуло, відійшло,
зів’яло, наче скошене зело...
помилуй, Боже, душу горопашну
за те, що нині їй уже не краще
від того, що неначе й не було.

12/21

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

"Світ жорстокий!",-
Кричали вони
Прийшла пора змінити
Правила цієї гри
Годі сперечатись!
У всьому змагатись
З ким попало і брататись
І кохатись,
А потім розбивши серця
У свій посірівший світ
Повертатись.
2021

Хочу стати я...
Собою
Не ховатись за масками,
Так вподобаних юрбою.
Жити серцем,
Потім головою.
Змити страхи
Буйною водою.
Хочу!
Щоб світ палав
Неймовірною красою,
А не жалюгідною,тою
Темною журбою.

2021

Цей жовтень на протязі вітряних тижнів
барвистий берет не зносив,
щоб ранок у спогадах золотом тішив
людей, що примчались на сім.

Цей місяць повсюди принади навісив
і в зали ясні запросив,
щоб ранок людей, що спішили на вісім,
до спокою звав, до краси.

Берези і клени натхненно настелять
яскраву теплінь килимів,
щоб ранок людей, що поїдуть на дев’ять,
у дійсність зі снів перевів.

11.2021

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.

Приміських пейзажів акварелі
і тебе, дзвінкоголоса пташко,
тішили яскраві та веселі.
А тепер на серці тужно, тяжко.
Бо улюблені дерева-квіти
втратили цілющі теплі барви
і розпочали темніти, скніти
і тепер похмурі та не гарні.

Не співаєш, теноре, шепочеш
і трагічніше, Карузо друже.
За палким сумуєш ти живописом
і животиком за літом тужиш.

Нас природа матінка привчила
мати від чудового розраду.
Заспокоїть впевнений причина:
поетеси вищого розряду
на діагноз відчай захворіли
і дерева-трави обікрали.
Приміських пейзажів акварелі
не веселі, пташко, не яскраві.

09. 2021

Епоха ніби дні календаря,
Переміняється із кожним проворотом кулі,
Але, скажіть, од чого стоїцизм,
Вам резонує зі старим минулим?

Чому із праски кожної дзвенить,
Хрип Епіктету крізь повістку ліву,
Невже вам обізвати так кортить,
Цю філософію античну, зіржавілу?

Який до бісу "новий стоїцизм",
І на хіба Аврелія читати? -
Зцілить аби одбите днище у діжі,
Вам треба лиш ротяки роззявати.

Скажіть, хіба належить ваша точка,
До площини поняття "стоїк", - Ні?
То нащо свій екзистенційний поклик,
Розприскувати звідусіль і без межі?

Оте лиш й вмієте - точити ляса,
Й фонтанувати тугою душі,
Устами дружньо пісню сумну розтягати,
І звідусіль кричать: "ми - сто-ї-ки!"...

6.XI.MMXXIр.

Місто дихає гнилим.
Всі каналізації відкрито.
Очі ввечері – блим-блим,
і лечу під землю, мов корито.

З виду подорож проста –
біг по лабіринтах пустомелля.
Числа крейдою простав
на чавунних лядах підземелля!

17 березня 1995 р., Київ

В сині срібне квітне,
в зорях спить хатина,
в сінях ледве-ледве
чутним муркотінням
чорний кіт наповнив
чисте царство тиші,
зрозумів: напевно
миша в тиші пише.

Зрозумів: чому так
їй потрібна тиша:
про красу та смуток
миша пише мишам.

Замовчав тямущо –
дуже тишу збільшив.
Зрозумів: тому що
миша пише вірші.

10. 2020

Подивись і подивуйся

Поглянь на кременчуцький падолист,
на двірника з граблями і лопатою.
Насипало багато. Подивись:
для нього ті, які під ноги падають –
сини дерев, природи, а по суті –
творіння рук. Листочки, що опали,
ні, не лопатою, граблями – наче паличками,
як рис бере злотистий, ніби суші.

Чоловік і листочки

Про нього кажуть: «Дивний чоловік,
який у хуртовини листопадні
мете не щоб жбурнути на смітник,
а щоб на них підошви не ступали».

І життя, і листя

«Політ із віття до землі – місток
до іншого, до кращого!» – подейкує
торішнє, висохле. Пролопотів листок
метеликом на лободи виделку.

З осінню не в унісон

Осінній день видзвонює, виблискує.
В коханні і натхненні, друже, бродиш.
На кроні клена стомленому листю
місць на землі шумить, вирує продаж…

10. 2020

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя
повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш
у долонях
і як вогню
не втримає свіча
спливає час
породжуючи тіні
передчуття
відлуння
відгоміння
бажання спалах
досвіду печаль
спливає час
і вихор почуттів
до зір здіймавсь
та згас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
застигла
візерунками
рядків

2021

Біль і сором серце затискав,
стало бірюзове небо чорним,
що палало і пекло листкам,
жителі захмарні не почули:
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Ті, які б завадити змогли б,
з п’єдесталів золотих не злізли.
І над небом німб навіки зник,
як почує, то можливо зблисне,
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.

Мов померли, скривджені малі:
небеса мовчанням отруїли.
Навіть срібнокрилі журавлі
ті, які журливо з України
відлітають в Індію, в едем
заклики за хмари не приносять:
«Янголи, коли з гілля впадемо
на асфальтне полотно – вб’ємося!»
Заклики розбилися о мур,
за яким комфортно світла слугам.
Ні, проникли, мабуть, бо амур,
той що з луком, став ще неба слухом.

З яблуні плачі, молитви з лип
до високих вух доносить вітер.
Щоби крик до сонця не прилип,
що й метеоритами не змити.
Щоби крик до серця не присох,
з яблуні плачі були почуті.
Опускався на асфальт листок,
як на крилах, мов на парашуті.

09.2020

У Печерах святих праотці спочивають смиренно,
Зберігаючи землю, в якій свій закінчили шлях.
Не тягніть зі століть в політичне багно сьогодення
Цей увічнений спокій. Не знатиме ладу душа,
Що збиткує той тлін на служіння злочинцям і скверни…
Застережень нема. Чисті духи дадуть відкоша
За сплюндровану віру і храми спаплюжені древні
Попри те, що проклять не побачиш на всохлих кістках….

Борей за вікнами шумів
з Ямалу молодим шаманом.
А я тривожним і сумним
тремтів. Цього було замало:

скажені закружляли джини,
і джипів завищали шини –
зламалась українця мужність.
Он сон. З’явився до дружини.
А я сховатись мушу в мушлі.

Суденце вутле і худе,
чуприна не козацька змокла.
Можливо за вікном гуде –
з прибульцями – ракети сопло.

Що протиставити мені
страшному неземному шоблу –
пощерблений кухонний ніж,
іржаву іграшкову шаблю?!

Страшному, неземному шуму
(біля самого вуха шамкає) –
піжаму заміню на шубу,
закрию очі й серце шапкою.

Не посікти мене до жому
жахливому, страшному шомполу:
пізнаю за межею шуму
державу тиші-пісні – Шамбалу!

09. 2020

Дружили в пів серця, в пів сили сварились.
Не тепло – не холодно хай буде завше.
Як раптом на голови щастя звалилось,
дві замкнені душі в заручники взявши.

Звалилось на груди, звалилось на плечі.
Побачив уперше м’яку, безпорадну.
Проте не про втечі холодні фортеці,
подумали ми, а про світлу веранду,
в трояндах і ружах. І душі відкрились,
їм затишно раптом і святочно стало.
Зеленим обридла срібляста двокрилість –
отримали крил ще і сонячну пару.

Так, щастячко нас не зламало – підняло,
понищило кволість і гордість корисним.
Що в серці темніло плаксивим підвалом –
засяяло раптом красивим горищем.

Горнися міцніше, гарнішай. Нам чудно:
ми рідними стали, торкнувшись устами.
Як тихо довкруж, тільки солодко чутно:
серця стукотять, як у місті – мустанги.

Покинемо вскач мегаполіс, кохана.
Умовностей нас не зупинять обори.
Нам дійсність не дійшла не стане капканом.
І ми проривались обоє – у поле,
на волю, на море, на шхуну зірчасту
руками-рядками ласкавої пісні,
очами, що сяяли закликом щастю:
«Ріднесеньке, ще фантастичніше тисни!»

16.09 2018

Остання субота і серпня, і літа.
Ні серпня, ні літа не буде суботи.
Ржавіють каштани – алеї еліта –
такі ж, як і люди, смутні і самотні.

Не буде, не буде…Остання, остання!
Хай осінь осяяна – серця столиця,
упертим і грішним порадив устам я:
«У посмішку ніжну й успішну стуліться!»

«Ніколи, ніколи! Не буде, не буде!» –
лунає з розхмареної високості.
Природа придбає квиток на Бермуди
на кошти останні каштанів і хости.

«Не буде, не буде, ніколи, ніколи.
Не буде ніколи» промимрити скільки?
І хочеться кави, і коли, й ікони
Ніколи – єпископа із Мир лікійських.

І літа, і серпня остання субота.
Суботи не буде ні літа, ні серпня.
Зате розпалила вітрила свобода
і літом, і серпнем зігріта нестерпно.

28.08.2021

Осінь – королева у вигнанні –
Вечорами бродить передмістям.
Горностаєм сивого туману
Шарудить у першім падолисті.

Шлейфом диму – сірого шифону
Над водою огортає верби.
Без корони, скіпетру і трону
Ох, незвично, та нещасна терпить.

У рудому буйному волоссі
Заплелись ожини аметисти.
Білі ніжки зранені та босі,
А хода неквапно-урочиста.

Променяться інеєм уранці
Темні очі – ягоди тернові.
Знає: перебісяться підданці,
Вже достатньо мітингів і крові.

Від перетурбацій утомились.
Йде ремонт у спальні королеви.
У майстерні радісні модистки
Шиють плаття золотопарчеве.

"Вибач, винні, владарюй над нами,
Весь народ про це уклінно просить!"–
Пишний почет рушив споришами:
Хризантеми, айстри, геліопсис.

25.08.2021

Оглядаю золоту країну.
Уві сні, у маренні чи дійсно.
У медові далі я полину,
згине сіре, як забута пісня.

Наяву, а чи мені наснилося.
Є чудова дівчина зі мною.
Розумію: по небесній милості
опинився у раю земному.

У любові там, де я, у подиві
поряд із коханою ітиму
яблунями, що у Вікіпедії
названі "Ендеміки Едему".

16.08.2021

Про сумніви і сутінки забудь,
митарствами крокуємо останніми.
І зробляться, як завершиться путь,
шовковими, святковими обставини.

Мелодія злітатиме з душі:
мереживо залюблення збережено!
Розкрилиться, розквітне. Та стрижі
над нами закружляли застереженням.

Не бійся: дійсність пісня прожене,
і вільними на провесні одружимось.
Проте переважає крижане,
не радість наростає, а – напруження.

Бо жах над почуттями – падишах,
обставини – страшні – не переможемо,
відступимо від щастя, бо душа
стривожена стрижами і
стриножена…

2020

Подорожник білявий розцвів
і хмаринкою плив над могилою,
і колискою пристрасних слів:
коли б світ цей розквітлий покинув я,
то б я бачив і з горя згорав
під могильною, сірою брилою:
золотиста ласкава бджола
подорожник білявий опилює.

Подорожника вежі дрижать
і від щастя безмежного світяться,
і втішають мене: то б душа,
тільки весноньку витіснить літечко,
в тій розквітлій рослинці б жила,
а не мерзла під сірою брилою.
Золотиста ласкава бджола
подорожника вежі окрилює.

2019

Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті
на мапах острова "Свій";
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності єдності
в покоях тюрми низів;
анекдотичність ситуації
в невинності презумпції;
римовані новації
на кшталт кривої вулиці;
гоній за побігеньками
малює ілюстрації,
а геній за опеньками
не бачить декорації…

Дотичність даній вічності
призводить до трагічності.

25 грудня 1992 р., Київ

Держава, мов дерево,
ширилася на чотири боки,
на чотири гілки влади,
в яких прогризали свої коридори
довгоносики, стоноги,
короїди, хробаків різновиди;
плоди засихали, гнили́, падали,
стояло дерево без поради;
бідні мурашки, українці, росіяни,
білоруси, тунгуси,
бігали зранку до рана,
відчували землетруси,
хиткість існуючого ладу;
чорні ворони, птахи-цигани,
перелітали з дерева на дерево,
від держави до держави,
співали пісні, танцювали;
літали євреї до Єрусалиму,
де посадили для себе красиву країну,
звили кубла на тому дереві,
як ластівки в скелі
на березі моря Середземного;
в день, коли Нострадамус сказав,
дерево-дуб розпалося на чотири раки,
у нього вдарив грім, над ним пройшла гроза,
народи різали пилками порохню,
протоплювали нею холодні бараки;
але дуже скоро жолуді,
ті плоди, які не посиріли в павутинні,
яких не поїли дикі свині,
вірніше, хробаки,
довгоносики, стоноги, короїди,
загодовані до рівня свиней, –
ті жолуді швидко пускали коріння,
кожен народ сідав на своє дерево,
охороняв свою державу,
що ширилася на чотири боки,
поки…
А поки що Україні – неповних чотири роки;
на рік – по гілці;
на день – по коридору;
росте наша влада вшир та вгору!

21 червня 1995 р., Київ

Ви не несіть свою високу моду,
не ждіть Пророка кроків по Русі, –
не Він постане перед вами згодом,
в утішний час без жодних потрясінь.

Не Він шугне вогнем по злих долонях,
по мармуром умощених містах,
не Він заграва в піднебеснім лоні,
не Він пожежі блискавичний птах.

А той, хто білим словом назоветься
і оголосить про нові псалми,
звідкуди гріх сільни́м потоком ллється,
де всі по черзі є пророки – ми.

17 серпня 1994 р., Богдани́

Рідне слово – лезо у меча.
Нива Музи пошуками зрита,
і сльозою ратая умита
і солоним потом сіяча.
Що дозріє, знаємо... усе ж
не живуче те, що урізаєш,
писане не вирубаєш теж,
сказане на вітер, не піймаєш..
Не усе , що сяє, золоте...
Є і випадкового чимало –
іноді поезія не те,
що на думку авторові спало.
Мову народили небеса,
корені землі її основа,
сіль її і зародки любові....
точні тропи не лише краса...
марна праця – зайві чудеса,
як попало рубані на дрова.

06.2021

Пані Інфузоріє?
Дні минають хутко?
Знову суша морем є.
Ера без прибутку.

На очах полощуться
дві останні риби.
А навіщо про́щення?
Ми ж бо, ніби німби…

24 лютого 2004 р., Київ

Лягай в одежі освітлілі,
у – "порозумієш".
У ніч поміж немальованих лілій
заміж вийдеш.

За сина свого.

У грудях твоєї … молоко старіє
у проявах пульсу.
Не стань на колінах поперед Марію –
зійди у спокусу.

За батька свого.

Грішну природу запояснуло
екстазове світиво ночі.
Мов рибу у мулі, тебе задихнуло,
іди за того, хто хоче.

За брата свого.

Найди весільну сорочку в шафі,
постанови вогник.
Як воску і сліз рівно накрапало…

За мужа свого.

кінець 1993 р., 3 березня 1994 р., Київ

Ти з касти па́ріїв?
Ходи-но сюди.
Сміття́ збираєш?
Добре.
Дуже добре.
А знаєш:
буде все!
От-от!
Так от...

Я маю жирафову ферму.
О, па́ріє!
Учора вплодилося жирафеня,
потішне,
геть біле,
як стигла бавовна.
Воно ледь обсохло – побігло,
хитаючись, ніби на цирлах,
до повної циці
матусі-імператриці
оранжевої жирафиці.
А та його –
відштовхнула,
копитом брикнула
і мало не забила!
Бо воно не таке,
як уся рідня,
воно – альбінос,
особливе...
Ти з касти па́ріїв...
Мені потрібні вихователі для нього.

На Батьківщині в мене є оранжерея:
там у теплі цвітуть
алое й каланхое.
А за парканом – будяки і кропива́,
заквітчані не гірше,
навіть ліпше,
лікують теж усі хвороби,
але нікому не потрібні,
бо свої,
бо звичні...
Ти з касти па́ріїв.., сміття збираєш...
Мені потрібні збирачі рослин.

Велика віра в вашій Індії,
а в нас...
У хаті в по́куті –
легка й сумна ікона,
яка сама знаходить відбиття
Закону.
Ти їй – гріхи,
вона тобі – проще́ння.
Реліквія,
із роду в рід передається.
А хочеш – покажу?..

То, може, словом ти мене зачепиш?
Заціпило – в зубах сміття?
Ти па́рія?
Не маєш права говорити з вищим?
То будь моєю кастою!
Мені вже не життя.
А я візьму твою страхітну долю,
ту долю світову жінок,
ту долю світову дітей,
ту долю світову чоловіків,
які збирають мокрий бруд –
і буду, буду, буду –
разів чотири буду вуду я не я!
Невже і це не чудо?
Це просто так –
бо я простак.
Я з касти простаків.

Колись сказав мій друг
слова твоєї мрії:
"Ці тварі всі є діти Божі.
Ці люди всі – диявольське поріддя."
Твоєї праці я не бачу тут.
Іди-но геть, хоча ходи сюди!
Хай буде все
от-от!
От тільки...
Па́ріє,..
легка й сумна
пречорна, вже аж синя,
шкіра твоя́
ікону Аїда
обпинає,
розтроюючись.

Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.

Три не великих
чоловіки
кажуть мені:
Я – то не я.
Я – це вони
у майбутньому.
Вони – не вони.
Вони – це я.
Я у минулому.

Будемо.

28 серпня 2003 р., Богдани́

Семиокий,
блаженний і неврівноважений знахар,
що ворожить
на гущі твоїх таємниць –
тиждень.

Понеділок.
Зелене око.
Глибоке
занепокоєння матері
з приводу мого тяжкого народження.
Хлипають двері зеленої зали
після відвідин святого Се́ргія.
На оксамитовому ложі лі́та
несамовита
чи божевільна орґія
земного немовляти.

Вівторок.
Друге зелене око,
яблуком якого грається дитинча.
Беззубе звіреня, спинаючись, утримує
сконцентрований сік.
По грудях стікає ні́якове молоко.
Солодкі залишки несвідомого дитинства.
Раннє снідання.

Середа.
Жовте око.
Мозок, просякнутий словом, як сонцем.
Лепетання дурниць істинних.
Опеньки в пожухлому листі засмажились,
бо схожі на загони паразитів довкола люлі.
Праведна наїна́ перемагає.
Рятівний сміх у любисткових купелях.


Четвер.
Червінне око.
Кроки зрушили з місця Божі задатки.
Хлопчик у космос піснями сигналить:
є на Землі моє існування!
Сутички літер гризуть олівець.
Потяги ієроґліфів ламаних
руку ведуть до евріки.
Пік сонця.
Грамота.

П’ятниця.
Каре око.
Кінь чи людина – однаково –
буває осідланим.
Понеділкові пошуки серед снігів
не щастям повняться.
Виповнюється занепокоєння матері,
неслухняний син до табу підкрадається.
Яблуко ще раз падає на голову.
Сонячні плями з’являються.
Виявляються ознаки ґеніальності.
Навіть у лютому був зимородок кмітливим.
Сила силенна сил!
Вершник.

Субота.
Сіре око.
Волооке диво!
На місці льоду – вода.
На місці сонця – місяць.
Сі́м’я вивержене
занурює коріння
у весняну захарусту.
Росте практична формула життя.
Дерево мудрості.
Смерть мами обриває пуповину.
Справжня любов до матері.
Це непроціджене молоко на вустах обсохло.
Це правда.

Неділя.
Напівголубе і напівчорне око.
Смерть і воскресіння – весна.
Свято і траур – весна.
Уособлений мозок ося́тий – весна.
Обгортаєте цупкими хламидами
королів,
щоб переховувався їхній прах
поруч з юродивими.
В день, коли роздвоїться Всесвіт
на "до" і на "після",
сива дитина замовкне,
бо у освічених на все – одна відповідь:
пора летіти.
Це неділя допонеділкова,
коли політ стає інстинктом,
коли на землі́ майська квітка
чорно-голубим мандражем майорить,
і на вулиці виходить усе місто,
щоб провести у останню путь
свій вихідний.
Сивий хлопчик – актор,
що в неділю працює,
кажуть, вмер.
Ориґінал!
Виняткова карма.

Мій семиокий тиждень –
щоденна заміна очей і
зосереджена робота над винятковими
кармами, –
говорить в інтерв’ю
з видатним західним журналістом
невідомий східний знахар.

29 жовтня 1993 р., Київ

Повз грім собак у кліть промчу!
Віддихаюсь у цій неволі.
Я перед гонами прочув,
я́к б’ють рушниці та пістолі.

Померти у своїй дірі
я не збирався анітрохи.
Тому, мій враже, говоріть –
хто́ з нас на паперті епохи?

Я вискочив на тло світів,
непередбачуваний завше!
Я не загинути хотів
повз грім людський у рай промчавши!

Нехай я звір, яких нема!
Нехай ці вельми гострі ікла
мені належали дарма,
до них моя істота звикла…

То ж не коріть своїх собак
за те, що в них маленькі зуби.
Ви, вбивці, виховали смак –
до страти вишукано грубий.

12 лютого 1999 р., Київ

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
сповзала потоками лави
з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
непорушна,
і маю тепер я обходити все, –
що ти кажеш по правді своїй,
і набираю я в рота води, скільки треба,
аби затонув корабель язика мого,
і не ковтаю, бо проковтну…

Ви, ті, хто читаєте казку цю,
сказали б, що я у полоні?
Але ваша правда – по правді своїй.
Тоді б ви сказали, що я на волі?
Але по своїй правді – правда ваша.

Це крики на кухні,
де їжа готується
і місце для неї;
і не казатиму більше нічого туди,
де усе на десерт,
де мого невеличка краплина
ні в які канони не лізе.

9 серпня 1993 р., Київ

Руки.
Мої руки.
Підйомні крани
душевного стану.
Задушевного тану
кремезні залізяки.
Упродовж обопільного танку
анґелів і супостатів –
індійські сурдознаки.
Зможуть розштовхати
секунди?
Виміри секунд.

Як вчасно ти стоїш біля
піднесених.
Як часто ти можеш,
але не стаєш
улесливим.
Ти полюєш
секунди.
Виміри секунд.

Лінія життя найпростіша.
Любиш ти когось чи ненавидиш
у перснях чи в колодках
ідеш чи падаєш?
Згорю на язику твоєму
чи стулю вуста твої зубами?

Тільки не гребуй
і не погребуй тим
вінком (хай віником)
до ніг принесеним.

Щоки горять.
А руки тримають
сором,
а губи тремтять –
а губи тремтять –
багатооральним хором.
Немає риси для тебе,
яка підходить.
Ну,
червоній, тореадоре,
і бенґальськими руками
тягни поперед мене
своє червоне!

Стою на голові.
Проклинаю неміч
принципового.
На́йми мої примусові
сторонню любов обслуговують.
Руками.

Хіт-парад найпопулярніших вуст
мій ворог влаштовує.
Чи можна доземніше кланятись вам,
колись білоруким жінкам
з уже розпатяканими
губами?
Так після танцю я
впав у свою
деґрадацію.

Наперелийте з пригорщі часу
світлих симптомів джазу.
Хай допоможе хтось
руками по клавішах струн.
Хай допоможе хтось
хоч деякі варіації.

14 січня 1994 р., Київ

Перед тим, як піти у відпустку,
весь мій мозок нагадує пустку.
Стіни потріскані.
Посередині миска.
Перевернута невісткою.
Продавлена мо́зковою кісткою.

Всі думки розпливлись по підлозі,
під якою живіт у берлозі.
Висихають думки.
Досипає душа,
непідживлена розумом вищим.
Нижче серце в облозі – ша!
Ша, серце в облозі свище.

Може, причину шукати
у сім’яних канатах?
На сім’яних канатах
повісився сенс сексу,
він же майбутній тато,
він же сподвижник прогресу.
Після стресу
прийнявши ванну
і компрес,
він повис і не воскрес.

Відтак, мої ноги давно б теліпались,
але ж у них сила ще певна зосталась.
Коли я кажу, що сам себе відпускаю,
ноги не йдуть у відпустку!
вони тримають мою пустку,
вони жевріють мій живіт,
між них пашить еротичний цвіт,
ані до лікаря, ані до ката
вони не спішать, бо не знають дороги…

Десь була голова дурнувата, –
раз усе перейшло з голови та й на ноги.

12 травня 1994 р., Київ

Я сам себе лякаю час від часу,
Аби чужих ще більше залякать:
Ніколи вже на простори Донбасу
Не зійде світла Божа благодать!

Я сам із себе, грішного, сміюся,
Щоб тошно стало недругам усім, –
Допоки я боюсь, але сміюся,
Не ввійде лихо в мій злиденний дім!

В душі ж глибинах тішу я надію
На те, що знову край мій оживе,
І я в нім наостанок порадію,
Аж поки човен мій не відпливе
Від берега життя…


2003