Господе, мій Боже, прости цю провину,
для очей цікавих зовні не значну́,
для людей байдужих зовсім не помітну,
а для себе, Боже, вічно всенічну́!

Незвичайна скарга на се́бе самого,
невидюща сила у самім собі!
Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
і щитом тримаю в гадській боротьбі!

Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
Є у мене книги, повні теорем!
Маю телескопи, бачу всі орбіти!
І гарем тримаю, зоряний гарем!

Учини ж зі мною найре́вніше диво!
Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
Сну!

28 липня 2002 р., Богдани́

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники, дезорієнтовані коханням,
спонукають безладні стосунки між людьми.
А ті, хто супутники ми,
зраджуєм інших путників*,
яким листи несуть
не менш красиві голуби.

Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
Ми живемо за сонцем,
яке творить німб над куполом кожного знаку.
Ти під знаком кого?
Якщо під моїм – я твій супутник.

Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
Найвипадковіший знак.
Знак винятку.
Людина зміюку несе,
чи змія вже її отруїла?
Чи людина така, як змія,
демонструє силу
(від слова монстр),
якщо вже когось не вбила?
Тому над Змієносцем найменший німб.

Сходяться знаки,
поговорять,
попораються.
І розходяться.

Добре ходити по небу,
правда?

___________________
* путник – подорожанин

15 травня 1995 р., Богдани́

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від «повік» – до «тепер»
ця розверста душа – тупо «по́-фіґу»!

Кроком прямую – у масу проблем,
з «табули раси» крізь стреси в ідилію.
З верхнього пекла зроняю в едем
з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

Чи, навпаки, десь на дні свого раю
яблуко власне шукаю…

Ніби поліно, обжерте вогнем,
дуже просто, Душе! аж надто просто
я собою підпалюю нижній едем,
павши вгору на блискавку, в прах і кості…

Божі грози сповідують віру мені,
дириґують моєю аурою!
Я окремішньо сплю в перевтоми на дні –
бо новим ієроґліфом марю я…

Попри мрії старі передохлі,
«Я» – останній затаєний ієрогліф…

Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
і забарвлю озера по всій Галактиці!

Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
Хай ім’я – абсолютно покірне.
Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
невідомий, як Рим, бо невірний…

Хо́роше як, коли перевтома
не десь застає – а вдома…

Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
я вже відпасся серед отави…
Знов ієроґліф, число і Washington.
Є для цього у мене підстави!

Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
Перевтоми такої не матимеш.

Плакатимеш, прочитавши мене.
Пла́катимеш – і плека́тимеш…

11 грудня 2006 р., Київ

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив,
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб,
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

Я від Слова Його довго живий
довше й слова промовлятиму.

Сам я у тілі живу,
а останнє – душа.

Знаю вас.
Говоріть зі мною.

… На високому пагорбі мислі єдиної –
Господь з вами.

А ще там святі апостоли
без риз,
та аж після п’ятниці й до понеділка…
і свято.

Дерево росте помаранчеве,
і звичайно діти невинні ще
бавляться з мудрецями,
сміються й запитують
про першого свого грішка,
дізнаються
й сміються,
ще не розуміючи
Слова Його.

… Я з тих дітей,
хто грішить
трохи раніше за інших
і трохи раніше за інших
кається.

… І от я спитався, чи правда,
що раніше від Бога був Бог?

І відповідь знову була:
"Ти сам сказав."

І так я сміявся з себе.
(Гріх мій перший.)

… Ненависть коли в мені народжувалася,
то лише не до себе.
І гріх мій далеко наступний
я знаю й тепер.

Злість і ненависть – це дві сестри,
два брата
і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна,
але тоді з’являється,
коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

… Щоки підставляючи,
по колу ходити
попід пагорбом мислі єдиної
скільки треба й не треба…
це вже не гріх.

Бо, очікуючи на справедливість,
злого багато трапляється,
що схоже лише на одне тільки зло
і від чуда настільки далеке й однакове,
що забудеться скоро.

То ж терпіння стає непомітним,
а чудо вже ось.

… І тоді я на пагорбі знову
поміж інших таких ось, як я, мудреців,
тішу вас, непорочних новонароджених,
налаштовую вас по Слову Його,
щоб щонайперший грішок
був легший за мій колись.

А помаранчеве дерево
росте і росте – до неба.
І вісті Господні ближчі.

Скоро засяє Земля

з Божої милості.

15 лютого 1997 р., Київ

1
В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана,
все - Миколин оберіг
до земних його доріг.

В сині очі світ пливе,
на устах буття живе -
і ні зрада, ні спокуса,
не торкнуть пшеничні вуса,
що ввібрали до стерні
справу праці і борні.

В добровольця Миколая
радість у душі безкрая,
що живий, і хай за ним
пам'ять зі смаком гірким.
та нічим не замело
отого, як все було.

2
Виплекало цвіль кошлату
зло - нову кремлівську владу.
І вертів її кужіль
верховода - Зблідла Міль.
Цвіль і Міль – ота ще пара,
для навколишнього кара,
що доросле, що мале,
пожирає все живе.

Потяглась і в Україну,
суне, лярва, без упину!
Тут, кричить, завжди жила,
і в сирих умах цвіла!
Владна ж муть - ні бе, ні ме,
може промине саме?

Може допоможуть гроші?
Ми ж партнери гожі, схожі,
і у себе, як і ви, -
повновладні пахани,
то й домовимося, ж бо
завжди правило бабло!

Але що ті гроші цвілі? -
Чує душі слабосилі!
Не потрібно молі гнид -
їй би чим темніший світ!
У пітьмі увесь резон!
Мертва тиша, вічний сон.

3
Не в одного Миколая
у тривозі серце крає.
Вже куди не глянеш – гниль!
Накипіло від безсиль:
ані війська, ні кордону,
ні грошей на оборону,
і, мов граючи в лото,
влада бубонить: «АТО».

Та країна взяла весла!
Добровольцями воскресла,
і Микола, мов горіх
на горішнику, між них!
І відразу в бій, у поле -
по весняному ще голе.

А позаду Україна,
що надіється на сина.
А навкруг могили тих,
хто в голодомори зліг…

Хлопці на зубах змогли
стримати стрибок орди.

4
Підійшли і збройні сили.
Волонтери підсобили,
І уже конає цвіль!
Зойки й лемент звідусіль!
США-Європа шепчуть: «Стачить!
Зблідла Міль вам не пробачить!
Раз уже віддали Крим,
віддавайте й інше їм!»

Гниди з влади морщать лоба:
бо стурбована Європа!
І черговий президент
прогинається в момент:
строгий шле військам наказ -
припинити наступ! враз!

Гірко стало Миколаю
за нові митарства краю,
що черговий емітент -
сучий Молі резидент,
здав міста і там тепер
ЛНР і ДНР.

5
Проявились генерали
і відразу всіх дістали.
Командири в матюки,
хлопці ж наче злі вовки:
де виднілась перемога,
і до рідних стін дорога -
нині інші береги,
що займають вороги.

Тож плювали батальйони
добровольчі на погони -
просуваються вперед,
доки впору, доки злет!
На війні ж, як на війні -
ще й на власній стороні!

Але важко без підтримки,
хай горять сердець жаринки,
та потрібні літаки,
артилерії стрілки,
і аби оті - в штабах,
не жиріли на гробах.

6
Зупинились добробати
раз не час іще вмирати.
І Микола в пору ту
опинився у тилу.
Перебув тряску дорогу,
недалеку, дяка Богу,
задля невідкладних справ,
котрі командир згадав.

А у штабі чорна дірка:
генеральська перевірка,
очманіла, на бігу,
чи надовго - ні гу-гу,
лиш один в плащі глухім
говорити взявся, втім -

той іще був співрозмовник -
цілий ж генерал-полковник,
що ото, як на біду,
взрів Миколину ходу,
як проходив тишком-нишком
з кухні і до гаражу.

7
Забурчав, що за вояка,
партизан і розбишака!
Проглаголив за устав,
і напевно би й відстав,
коли б вуса у Миколи
так нахабно не вкололи
посеред кричущих справ
строгий генеральський нрав.

Ще й в останні дні мутили
щось таке ворожі сили,
де хотіли, там і йшли,
просякали у тили.
А відтак, того й гляди,
доберуться і сюди!

Тож нехай вусаті рожі
теж постоять на сторожі -
доки неспокійний час,
доки перевірки в нас!
Вирішив, віддав наказ,
а Миколі - в самий раз.

8
Добровольцю славно всюди,
гріло б щире серце груди!
Та в цю ніч не по собі,
неспокійно, далебі.
Попереду ще редути,
можна і у вус не дути -
примостись і служба йде,
тільки в серці щось не те!

Літепло, поснули хлопці.
Миколай в нічник на оці
розглядає стихлий світ -
ось кущі, дорога, кіт,
що раптово дременув,
й наче вітер вслід подув.

В тепловізорі ж нічого,
але тінь була - чужого! -
значно більша за кота
невідома чорнота.
І так міцно хлопці сплять.
Непорушна тиші гладь.

9
Чортівня! Та козакові
знані речі сутінкові:
швидко виклав сала шмат -
кращий в світі аромат! -
причаївся. Ось і тінь
біля сала: «Стій! Амінь!»

Дід навчив колись Миколу
і словам, і протоколу:
«Що від цього чортівня
вийде з мли. Ти загодя
висип на долоні солі
і хапай за роги голі,
і без жодних балачок
у покроплений мішок!»

Чорт піймався! Скиглить, скаче,
далі стих, і вже, одначе,
пропонує різне в дар,
каже: - «Житимеш, як цар,
лиш на волю відпусти
і довіку славен ти!»

10
Та Миколі не до цього, -
розбуди, говорить строго,
всіх, кого завіяв сном,
бо об стовп махну чолом!
За тобою ж цвіль повзе?!
Виправляй мерщій усе!

Хлопці вмить попрокидались,
придивилися, зібрались,
певно й навкруги також
взялися до справ, бо тож
загуділо-зашуміло,
небо спалахнуло біло,
і полинуло благе:
оточили де-ер-ге!

Можна і перепочити,
але раптом – «Ми вже квити?» -
виплив з тіні силует:
«Ти ж не проти тет-а-тет?
Відпусти мого дружка -
пекло ж гірше від мішка.»

11
І всміхнулася мармиза
явно не простого біса.
Світ гойднувся, й диво з див -
час ходу свою спинив.
Зник перелісок, поля,
затуманіла Земля.

Каже: «Глянь, як ваші воші
ставлять підписи за гроші,
а ось інша сторона,
прагне правити одна.
Глянь, Миколо, в очі факту,
ми службовці по-контракту
вами ж найняті сюди,
тож бери дари і йди.»

А Микола: «Вже два гуся!
Думаєш, я поведуся?
З владо-слугами нарід
кожен має товстий звід
досі діючих законів,
ще до бісових резонів!

Тож чортяче ваше право
вкрай вузьке - розмисли здраво -
звести разом владо-слуг
доки свій не спустять дух.
Хай у чані одному
ділять владу, на дому.»

12
Дідько каже – «Зрозуміло.
Та говориш надто сміло!
Не боїшся? Ти ж грішив!
Рай такому – диво з див!
Я ж найкращу ксиву видам
в піку заздрісним сусідам!
Відпускай мого дружка,
далі справа неважка!»

Та Миколу цим не збити.
І не дідьку вчити жити,
хоч і бісів сарацин
не останній в пеклі чин.
Каже: - «Бранця я віддам,
а коли, встановлю сам.

Та спочатку, ночі Ребе,
запитання є до тебе,
проясни - ти чорт чи біс?
І надовго час завис?
Я ж оце не у відгулі,
а стою у караулі.»

13
«- Все, Миколо, в божій нормі:
чорт - це біс в тілесній формі,
я - від пекла наглядач,
щоб спинити більший срач,
ангели ж для цього діла
як болоту риза біла!
Час у звичному регістрі -
просто ми з тобою бистрі.»

- «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
Вийшли за земні лаштунки.»
- «А чого такий туман?»
- «Просто інший мозку стан.»
- «Аби легше провести?»
- «Ми чесніші, знав би ти…»

- «Присипали караули,
щоби краще себе чули?»
- «Але ти ж бо не заснув!
Певно що й про карму чув?!»
- «Добре, я прийму твій міт,
як покажеш дійсний світ.»

14
.........................
.........................

Інакший голос,
ти якого ось.
Прононс біди
в концертній залі ранку.
Сюди іди –
тут щастя відбулось
і шлях роздоливсь
повз хмарки́ серпанку.

Інакший голос,
ти якого блеф,
якого вдих –
застуджена реальність.
З долонь моїх
твій білий барельєф,
напнувши воло,
корчить ґеніальність.

Інакший голос
тільки не кричить,
він мій завмуз,
що подає команди.
Лукавий блюз
тепер щодня звучить,
мов пса запрошує
з зимової веранди.

3 січня 1996 р., Київ

Зізнатися у тому, що неправда!
Звести́ на себе на́клеп до знаття!
Так хочуть інші! Так бажає влада!
Але не я – і не моє Життя!

Дрібненький жарт, доведений до жанру!
Питомий фарс, затертий до нудьги!
Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
щодня встає, та не з тої́ ноги.

~ 2010 р.

Якщо змінити час трагічний
на – фантастичний,
якщо спокійно осягти світи,
де ти – міфічний,
незвичний
для науки тих істот,
які тебе знайдуть серед пустот;
чи архаїчний,
чи навіть той, якого не знайти –
ти, –
тоді цей апока́ліпсис потрібний,
і необхідний.

Бо плідно знати щось
про нас, безплідних.
Бо слід не йти туди,
куди сліди
(а поки так велось,
що до біди).
Бо по одній
розплавленій піщинці
вони складуть ціну́ мені –
людинці.

Яка зі смертю наодинці стала...
Яка від смерті наодинці впала...
Якої пів ребра чи пів монети
упали в космос з нашої планети...

Лиш антропологи по вивченню сердець
не зможуть пояснити наш кінець.

28 листопада 1994 р., Київ

Щодня він ходив на край світу
і щоразу запізнювався.
?

Щодня на 12:00
він поспішав на край світу
і щоразу не встигав.

Учора він вийшов з дому
о пів на дванадцяту –
і запізнився!

Сьогодні він вийшов
без однієї хвилини дванадцять годин –
і встиг!

Просто край світу
з кожним днем –
наближався.

1 лютого 1995 р., Київ

Десь у небі іноді літає
моє друге невловиме я,
уночі на Бога сподіває-
ться, а днями сповідається,
дістає до місяця рукою,
падає в обійми моря пір-
їною у піняву прибою
і зринає парою до зір,
а коли вертається додому,
зависає на земній орбі-
ті і не нав'язує нікому
те, що довіряє лиш собі,
що луною музики полине
із небес у поле зору дій-
сної історії подій і
маю ту надію, що єдина
ця моя незрима половина
ще існує у душі моїй.

12.2020

Доба.

День – суто кілер,
чиє потіння
в роботі очей
і спусканню курка.

Гине малеча,
як гинуть надвечір
комахи-поденки:
викрикнувши,
вона захлинулася
сльозами Грабовського –
на ніч.

Ніч – вправна швачка,
яка латає
снами
од куль уденяшніх дірки.

Сон аспіранта –
це злісний захист
стосовно змін у системі суддівства;
сон Грабовського –
новітній швейцарський піджак
у старих добрих бебехах Шекспіра.

Доба.

Доки день іще на видноколі,
а ніч уже на віддалині
(і навпаки),
доти потопає у чебрецях
моя задоволеність.

Я посаджу кукурудзяний ліс
і прививатиму до високої тростини
цілодобовий і консервативний
оптимізм.

20 листопада 1993 р., Київ

І
Які розумні іноді поети,
а особливо класики нові –
анахорети та апологети
язичника без ґлею в голові.

ІІ
У читача доволі є омани,
яка біда у нашому краю.
Ночами уявляє – у строю:
то козаки, то їхні отамани...
а я, буває – пекло у раю
та вражу ахінею окаянну,
що затіває агітацію,
коли смолу із казана не п’ю,
де язики показують погани.

Не проминає летаргійний сон...
Любителі Корану і Талмуду
у кабалі апокрифу Іуди
не визнають канони і закон
і пропагують свій Ієрихон
із капища язичницького блуду.

На православну голову мою
не налізає шапка атеїста.
Він і моя душа – антагоністи.
Не розумію націю свою, –
навіщо їй у правому бою
ці ліві та лукаві пофігісти?

ІІІ
Людині, зі свідомістю – зеро,
ніхто ніде не доведе ніколи,
що суще та існуюче навколо
описує Його живе перо –
енергію, інформаційне поле
як Божий Дух любові і добро.

12.2020

Гроза каламутна у небі сирому
з гримасою смерті над світом нависла.
Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

Даремно роблю, хоч не маю підстави,
щоб Бога гнівити й на час нарікати.
Але ще втомлюсь од земної забави,
та й встигну до дошки останньої хати.

Мінлива погода межує контрасти
по цілому світі, у кожній істоті –
нервовий поет з недоро́бком смугастим
з друкарні прийшов і заснув на роботі;

байдужий професор розбив окуляри,
дрімнувши від власної лекції вко́тре;
молодший сержант чи то спить чи то марить,
пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

Колекції душ на сто сьомому небі
у рамках коштовних чекають погрому.
А людство смакує свій довгий пере́біг,
сновидячи в першому небі сирому.

15 липня 2000 р., Богдани́

Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
але від Бога ми лише маленька тінь.
Його думки з осяяних небес –
мов пахощі єванґельських чудес.

Вбираймо вчасно їх, несімо їх у світ,
де сонце тонко точить віковічний лід,
де під високим снігом спить весна:
і всюди – час, і всюди – таїна.

_________________________________
Приспів:

О Мінно,
я вже маю крила,
неосяжні крила, безмежний дух.
О Мінно,
є єдина сила,
хаотична сила – небесний рух.
_________________________________

Послухай, дівчинко земна, який концерт
дає природа нам у цей святий момент.
Як можна плакати так близько до небес?
Де сяє дух, там почуття – ґротеск.

Приспів.

16 жовтня 1995 р., Київ

Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
У спогадах своїх глибоких,
в далеких мріях,
у піснях високих
лишитись витерплю –
все ж, розв’яжу вузли
хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…

Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…

А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…

7 листопада 1988 р.

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Оба́біч дороги вморожений місяць
мій погляд усо́тує хитрим промінням,
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне́ призволяще
до нас, до сумних товстосумих найнявся.
А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?
Оце так нещастя!..

10 серпня 2002 р., Богдани́

Душу тривожать жалі.
Майже на відстані серця
чується десь у імлі:
« Діточки, як вам живеться?»

Поза ліси і поля
є куди думці летіти.
Може, почує земля:
« Як Вам – у іншому світі?»

             Лети, душе моя, лети
             понад лісами і полями,
             і віднеси мої листи,
             що адресовані до мами.

Згадую – мама і я,
пісня її колискова...
             – Люлі, матусю моя.
             Як там зоря вечорова?

– Бачу у небі зірки,
місячні ночі... а днями,
наче сапаю грядки,
ніби я знову із вами.
І не лякає пітьма
осінню, влітку, весною...
Тільки б не люта зима,
тільки б не тліло війною...
Чую пісні Кобзаря…
байку неситого вовка…
тільки б не красна зоря,
тільки би не голодовка…

            Лети, душе моя, лети
            і не тривож мене ночами,
            коли отримую листи
            із того світу і від мами.

                                    11/20

На неоднаковому полі,
що сяє від зорі до сну,
я зустрічав мінливу долю,
нечисту і ясну.

Вона то в санях серед снігу,
застрягне, лізе чи повзе,
то в яґуаровому бігу
на Сонце завезе.

Я не збагну її природу
між маятників, цифр і стріл.
То в чорну воду на колоду –
то за найцарший стіл.

Якби вона була людсько́ю,
я б не вловив стосо́т пісень.
Але якби-таки й такою –
давно б співало все!

О, доле, ти – то даль, то дуля.
О, доле, ти – вершина й діл.
Свята, мов німб, земна, як куля!
Для душ – мембрана з тіл!

15 квітня 1999 р., Київ

З дальньої далечі
З берега тисячоліть
Часом повіє
Посмертя сухими вітрами
Темна сестра
Відчиняє мальовані брами
Темна сестра
На високім порозі стоїть
Каже поквапся
На тебе чекаю давно
Сохне мій сад
Не бажає без тебе родити
Перецвітають
Тобою посаджені квіти
Перебродило
Дограло солодке вино
Каже навіщо
Породжуєш мертві слова
Мертві неначе
Вода
Що криниці підземні
Сповнює
Тіло загоїть
Душі не поверне
От і блукаєш
Помежи людьми
Нежива
Каже вертайся
Сестрице
Твій час уже збіг
Скільки ще будеш
Плекати примарну надію
Ні
Не повернеться
Досить
Нехай уже вкриє
Змучену землю
Жаданий
Омріяний
Сніг

2020

На лихолітті вдавлена нудьга
уже створила деякі умови,
і безпокараність, мов кістяна Яга,
туди дійшла, де вже на неї лови.
А ти, хто та́к мені не довіряв,
стоїш і просиш спогадів про неї.
Хіба тобі хоч раз я докоряв?
Ми ж не боги́, і навіть не Енеї!
Зіпсуй себе ще більше попри все,
що тоскно кличе всіх до вознесіння,
налий тому, хто цю труну несе,
бо надто дороге твоє спасіння.
Від себе я нічого не додам,
бо всі слова розве́дені думками…
А ти рахуй: цей вірш – хорей чи ямб
і не читай нічого між рядками.

11 січня 2002 р., Київ

Стає на ноги велика культура,
колосальна і довгострокова!
Бичаче обличчя, свиняча фіґура,
талісман – золота підкова.

Фіґове листя їй срам прикриває.
Плащик полотняний вкрали.
Вона ходить по асфальту і ремигає.
Рекламує старе сало.

Минулої середи опоросилась
прямо у оркестровій ямі,
сліпунці на гастролі просились
у діаспору, до Майямі.

А вона шелеснула боком
і циці не дала.
Інформативна сорока
на яйці гадала.

Давню репутацію маючи
на радіо і телебаченні,
культура понавиздихувала всіх духом,
і земля їй пухом.

Але так просто вмирати –
то за старими традиціями;
так що, прийдеться раніше вставати
і відбиватись копитцями.

12 серпня 1993 р., Київ

За мотивами роману
С. Кінга "Воно".

Посмішка - зброя
клоуна злого,
Вона не буває правдива
ніколи...
Клоуну злому
ніскільки не вір,
Добрий на вигляд,
насправді він - звір!

Клоуна слово -
лукавий пристрит,
Губи брехливі
закуті у лід...
Очі зловісні добра
не несуть,
Тліє в очицях
калинова лють.

Блазень вигадливий,
ниций паяц,
Дружба - омана,
фальшивий ерзац...
Наглухо двері і вікна
закрий:
Клоуну віри немає -
він злий!

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Де взяти сил, щоб у безмежній кризі
Не втратити надію, розум, віру,
Утриматись на тонкому карнизі
І не зірватися в останню прірву?

Завмерти на тендітній павутині
Між до і після... Розтягнути мить
На спогади найкращого, безцінні
І в душу вічний холод не впустить...

Лишити все і в урвищі пропасти

Або знайти продовження для «Я»?

У плинну мить непевного балансу
Душа торує стежку навмання…

...У сумнівах між витівками часу

Народжується інше сприйняття

Себе і Світу, сенсів і життя….

Від неповернення до майбуття
Свідомість корелює не одразу…

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна полуниця,
гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
усміхнено пливли твої вуста туди.
Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
від іскри – до вогню й від краплі – до води.

Минали сотні діб для когось поза нами,
щезали кораблі й губились літаки,
а ми вели любов вдоволеними снами
й пояснювали їй, які ми "не такі"…

Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
невже й тепер не пригадаєш нас
у тім добрі й не подаси хоч крихту
від тих щедрот у цей недобрий час?

Я знаю, це для тебе марнотратство
на зайвий спогад, мертвий ефемер.
Але якщо проснеться Сонне Царство,
ти зрозумієш, що твій цар помер!

17 серпня 2002 р., Богдани́

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра свого
тим, хто губив разом з тобою.

Вони жадібні, як і ти, були.
Падали у постіль нечисту,
плакатися аби та голосити,
голови розбиваючи за багатством зниклим.

Ось візьмуть від тебе срібла удосталь –
і що робитимуть з ним,
окрім того, що губитимуть?
А ти приклад той май –
і помножиться частка твого золота,
і не губитимеш більше.

Що даремне воно – потім дізнаєшся.
А зараз – хоча б збережи його,
аби не йшло на злодійство
та на розмноження,
бо смерть банкує.

А що найкраще – то труд.
Бо він і є добро.
Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
так і слізьми ж не запиватимеш.
Бо завтра легша праця,
якщо сьогодні багато встиг.

Я вже бачу, як радієш ти,
хоч і загубив чимало.
Зрозумів ти, що сам – знахідка
і багатство велике.
То ж зберігай себе і остерігайся
себе ж нерозумного,
себе ж нерозважливого,
гордовитого чи зневіреного
та занепалого себе.

6 серпня 1996 р., Київ

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі за́родки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,
аби піти, чекаю тільки ранку.

Моє коріння, сотане з праднів,
у дні втручань стає отруйним кодлом.
А стиглий стовбур, повний воску снів –
як свічка тризни над отим розздохлям!

Од шибеників зламане гілля
вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
На твань оту́ все листя скину я!
Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

23 грудня 2000 р., Київ

Розпитаю я про себе в тебе сам –
кажуть, ти співаєш славу Небесам –
те, що Богові належиш – добрий знак,
то, напевне, ти не збрешеш просто так.

Я люблю одну людину на ім’я,
без якого не спроможний жити я.
І особа ця існує в Небесах,
бо в миру її розбили в пух і прах.

Я щодня блудив по вулицях міських,
так шукав знайомі риси лиць людськи́х.
Дуже мало нас, хто любить тільки так.
Вас не більше – і тому це добрий знак.

Я дійшов одного разу до мети,
бо сказав: "Усе, що хочеш – тільки Ти".
І в печері, де ховаємось від вас,
ми прекрасно провели свій вільний час.

Що робили – наша справа і резон,
то ж послухай мій останній справжній сон.
Я лежу та й бачу небо й Небеса –
і мене цілує в губи ця краса.

І рука краси цієї ще жива,
а від смерті вже здивована брова,
вже розгублена тривога і любов,
вже стріла червона і … червона кров.

Сон продовжився вже вчора наяву.
Цю красу знайшли за містом у рову.
Я стою сьогодні зранку межи всіх.
Чорний похорон, а в мене сміх і гріх.

Я кохаю труп у ямі й Небеса,
під якими ця загинула краса…
Я прийшов просити смерті за любов,
за любов, яка чекає смерті знов.

Ми однакові були в своїх чуттях,
формах тіла, формах духу і в гостя́х.
Тільки в го́стях ми були такі, як всі –
натуральні вчинки й одяги прості.

Я ж прийшов до тебе в наготі тепер,
щоб засвідчив ти, що справді я помер.
Відправляй мене – і службу відправляй…
– Мій метелику!
Мій любий Батерфляй!..

8 березня 1996 р., Київ

Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
Тепер мені у руки – мікрофон!
хай голос мій ніхто не сміє стерти.
Ні, не кричу – а ледве шепочу
цей многий лист, подовжений роками,
про жовті зливи пізнього дощу,
про те, як стали люди павуками,
як неможливо спати на землі
перед чиєюсь осінню й зимою,
як огніздились мертві журавлі
в однім кублі з любов’ю і зі мною.

Це, певне, все, про що я розповів.
За мить язик до Києва довів.

3 червня 1996 р., Київ

Стріла летіла
Убити не хотіла.
Поранити не хотіла
Налякати не хотіла.

А налякала.
А поранила.
А вбила.

Стріляла людина.
Людина бачила ціль.

Живу.

16 січня 1994 р., Київ

У чорній книжці сатанинській,
у чорних списках демонів
… я знайшов Твоє святе ім’я.
Не стерлись літери латинські,
у підземельній темені
нарешті все вже розумію я.

Архів одкрився надто щедро,
бо він був розташований
… десь углиб не на одне життя.
Ліг, мов асфальт, на кілометри
папір відретушований
не разом з Тим, що розумію я.

Детальні тексти, де де-факто
Суб’єкт мого дослідження
… є однаково Святим і Тим,
Хто насилає катаракту
та інші упослідження
на тих, хто не погоджується з Ним.

Стає безБожною людина
і повертає ідолів
… у той час, як Бог не знано з ким.
Назветься Другою дитина
і після довгих вишколів
воскресне, не погоджуючись з Ним.

Подай Господь, щоб та Істота
була з людей, не з демонів –
… щоб щодня був Нею кожен з нас.
Людина віритиме вко́тре,
бодай з свойого племені
був Той, Кого б любили без прикрас.

8 липня 1996 р., Богдани́

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.

28 серпня 1995 р., Київ

У вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка так тонко тане,
два профілі: макака й павіан,
у вечері зачуханому встане;
зосередженість закоханих мавп
має відстань таку короткозору,
має пристрасть непродовжених лап, –
простір просто відсутній в цю пору;
лише м’язів заповзятливий пульс
та пар звіриний першого інстинкту, –
так альпініст, побачивши Ельбру́с,
уперше йде не вгору, а на стінку,
так у маєві лахудрових кіс
два хвости, ледь торкаючись китиць,
піднімають банановий ліс
на тріпотне стрічання дивитись,
ледь покинутий левицею лев,
старі слони, политі фіолетом,
та сто папуг – свій відчай, заздрість, рев
уперли в мить сімейного портрету;
це табу і це табун, це труба!
це рветься фото навпіл і наза́вжди!
це дві секунди – і прикушена губа
з’являє кров навколишньої правди!
у вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка ще трохи – й кане,
ці два звіра: макака й павіан,
пороздираються на все, як є; на рани.

17 червня 1995 р., Київ

Натомість – нерухомість.
Невичухана совість
спливе по мозолях чужих долонь.

Десь на Печорі зорі
згорять вгорі і в го́рі,
забувши Куренівку й Оболонь…

23 січня 2010 р., Київ

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…

22–23 листопада 1988 р.

Я покажу вам той момент,
яким я був і ким я став.
У кожного із нас є свій секрет,
який Бог дав, а диявол вкрав.

16 грудня 2015 р., Київ

Не – легко
Не ніжить не голубить не несе –
Тягне волочить суне. Така Доля
Слухай-слухай! То буде коротке есе
І Вирій-рай по вірі моїй

Коли висохне світовий океан
Світ складатиметься із солі...
Не очевидна думка?
Ну що ж
Майбуть...
Я ніколи не ходила простими шляхами
Світ складатиметься із висохлих сліз
Що колись текли щоками

Чи буває щось гірше за час мовчання?
Примусової німоти?
Коли виплакані усі ріки?
Висушена уся ти?

Чи припиняться катування – видих-вдих?
Я не знаю
За лінією розмежування – вічний сон.
Набери мене будь ласка – може
Я зумію пронести свій телефон
У Царство Боже

Тоді розкажу тобі що там і як
Чи є постаменти пам‘ятники змію
Про меню апартаменти й таке-усяке якщо
Зумію

А надію не втрачу – бо тут лишаю доста –
Все нікчемне життя
Важливого – не забувай
Коли висохне світовий океан – це значить
Усі душі прибули – нарешті –
Кожен по вірі своїй –
У Вирій-рай

Відбулося переселення реінкарнація
Перевтілення із теплокровних – у безтілесні
І тоді от – нарешті – все – що боліло –
Виболить та щезне

Буде! Та до миті тієї – скніти земним!
Ця історія безальтернативна
Душа саднитиме ранами
Зітхатиме тяжко ніби мала дитина

Може – вирвуся? Маю надію що крила винесуть
Але якщо ні
Розвій мене над маминими сливами
Що сняться мені
Міськими ночами – душними та давкими
Ніби волосся жмут

Послухай!
Наші дні не були легкими
Ніколи – тут
Чому?
Рівняння із невідомими – відомо одне
Якщо я зумію втекти – до себе –
від себе –
Розвій
мене...

© Тата Рівна, 2020
Із книги «Дівчинка Босха»

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

2 березня 1997 р., Київ

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,
Авіабомб підземні гнізда,
акул, забитих серед міста…
але картина – свіжа й чиста.

Лежить художник,
спить дитина.
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

Лежить дорога
через Бога.
Сто тисяч бра від підземелля,
і задумів багатоскелля,
і втілювання відчайно́го…

Лежать руїни,
стеля долі.
Зі стін по краплі фарба ваша.
Удосталь після воєн волі!!!
Оранжевим підпише сажа!

18 червня 1996 р., Богдани́

Щасливі, що неволя не ярмо,
радіємо, що й досі не підвладні
ніде нікому... наче, живемо
а, нібито, існуємо насправді.

А як воно у дійсності – бозна.
І поки не додибали до краю,
то відає лише душа одна,
коли, і де, і що її чекає.

А є ж іще навіяні нічні
містерії Орфеєвого світу,
де тінями блукаємо одні
як нічиї, а може, й Божі діти.

Напевне там і об’єднаються
минуле, і сучасне, і туманне,
існуюче нірваною у прані,
ніяк не поясниме майбуття...
а поки-що – ілюзії буття
усе, що уявляється як явне.

07.2020

Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

Вони зростають з непробудних хащ
байдужості до власної персони.
Химери слави зраджують ледащ,
саджаючи в лайном залиті трони.

Химери сну вкорочують життя:
прокинувся – а вже забили гроба!
Химера ґеніальності – сам я
і те, що скаже всім астролог Глоба.

Реальність через призми почуттів,
яка трапляється химерою зненацька,
відсутня вже давно і поготів, –
бо не стійка природа вурдалацька.

Є мрії – до небес, а ці – в туман,
де грань землі провалюється в пекло.
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло!

Що ж, запитань немає до таких,
хто сам спішить мерщій своїх фантазій
попри хао́с химерних сил лихих
вирощувати рибок в унітазі.

30 листопада 1996 р., Киї

Кинь свій погляд небесний
на неї, засуджену зовсім –
невідмовну трибуну
для хворих жебрацтвом батьків.
Не сяйни, не воскресни,
а просто, лишившись при Бозі,
зосередься на ній,
на одній з багатьох батраків.

Я люблю її страшно
за чесну безмовну провину,
що застрягла в глибинах
семи чи восьми поколінь.
Але Ти, вірний Друже,
мій Душе Єдиний Єдиних,
проплекай її шлях
по стежині дитячих велінь!

31 серпня 2002 р., Богдани́

Добрими намірами
вимощена дорога
в пекло...

Дорога сувора і строга
Тривогою вся виграє,
Чому таємнича дорога
Весь час,
наче дибки стає.

Коряві дерева бунтують,
Дерева дзвенять як струна,
Постійно її ремонтують,
Постійно у ямах вона.

Гуляє руїна банальна,
І гопки стає суховій,
Яка ж сила та кримінальна,
Що лупить бруківку як стій?

Скрізь хрускіт іржавий лунає,
Цей скрегіт нагадує сказ,
Це "наміри добрі" копають,
Їх "тирять" безжально весь час.

Даремна була б засторога,
Сичить буревій і гуде,
Широка могутня дорога
Далеко у пекло веде...

Вампіреса Пристрасті
Губить чоловіків,
Але якось…

***

Ти полюбив Мою Красу,
Та не скорився, рабом не став,
Ти крав Красу, ти заслужив
Смерть передчасну…
Ти, раб-зухвалець і бунтар.

Я – Повелителька Сердець,
Чоловіків спиваю розум ,
Я викладаю з них колаж –
Живу картину перемог…

Це – мій Екстаз,
Зухвальця поглядом уб’ю!

Відбито вперше погляд мій,
Смертельна рана знайшла мене.
Я зневажала завжди людей,
Тепер іду у Царство Тіней.

Моя Рабинє,
у Світ іди,
Знайди раба
І спокуси за всяку
ціну!

Дарю тобі Красу Свою,
Негарна ти була завжди –
Пізнаєш пристрасті на смак,
А я Красою доторкнусь,
Хай через тебе,
До нього –
Палай Любов!
Палай!
Відчую це й серед
Тіней!

Проминає усе, що було і не буде
на чиємусь віку, на останній межі...
а найбільша печаль, що поховані люди
не залишать напам’ять свої міражі.

Що не знає ніхто, чим багата людина,
поки лямку свою дотягне до кінця...
Ну і що, якщо дуже любив Україну?
Це не алібі ще на суді у Отця.

Той, хто чашу свою допиває до краю,
не покаже нікому її і ніде
і ніяка душа очевидно не знає,
що дорога у рай через пекло іде.

І залишить весну серед рясту й барвінку
і це літо гаряче... сім’ю і ковіньку...
каламар і перо... і не знати чого
заридає дощами і росами осінь...
Може, чує і знає почилий у Бозі,
що узимку ніхто не зігріє його?

07/20