перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано
за вустами
спини
припни
на волю не пускай
перенімуй
немов тебе нема
тебе нема
є біль
образа
відчай
перечекай
ти маєш
цілу вічність
на роздуми
попереду зима
перетерпи
і серпень догорить
а подивись
у небі
понад містом
аби низала
спогадів намисто
снується літа
бабиного нить
перебирай
наспівуй
плач
молись
лікує ліс
робота
друзі
книги
перегорни
і дощ
і падолист
і снігопад
і лютий
і відлигу
і провесну
і квітень
і розмай
цілунки червня
у засмаглі плечі
і що не день
то легше
легше
легше
оце твій шлях
не коло
а спіраль
од відчаю
до вдячності
ну ось
тепер пора
нарешті
ти готова
промовити
оте єдине
Слово
задля якого
все
і відбулось

2020

В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли знена́видів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонки́х заду́мок.
І поки світ не покотився вниз,
не поспішай приготувати трунок.

Хай уночі настане дивна мить
розгрому сумнівів з єдно́го вдару щастя –
так зникну я, так інший повістить,
що твій пасьянс зі мною не розкласться.

Обряд прощання – світлий не кінець,
а тільки крок до звільнення сердець.

18 травня 1997 р., Богдани́

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав
Ісуса,
Що прощався вдруге,
втретє…

31 липня 1989 р., Київ

У хащах, у занедбаній хатині
Живу, не знаю із яких часів,
Даремно заглядає Срібний Місяць
У пам’яті скарбниці спорожнілі…

Я був оточений вночі
примарами убивства,
на порозі
мого житла…

А ти стояла мовчки, жінка дивовижна,
спалахували зорі
в очах бездонних.
Перелякалися
нічні примари,
Розбіглися лихої ночі діти…
Тебе спитав: «Ти хто?», а ти мовчала…
«Ходімо швидше» - мовчки ти пішла
В мою хатину…

Очі твої порожні вдень і вночі,
Ховається сенс
Десь у глибинах бездонних…
Сидиш за столом
мовчиш,
Сніданок недоторканий…

Не просиш
нічого і ніколи,
лиш, дуже зрідка: «Холодно мені»…
Товстий і теплий светр
На плечі змерзлі…
Твоя подяка
Ледь помітна у куточках губ…

А іноді ти кажеш: «Захисти»
І у обіймах я тебе тримаю
Хоч цілу ніч, хоч цілий день,
І жах тобі вже не зашкодить,
Не може він пробитися
крізь мене...
Я відчуваю біль:
Болить не сильно, тільки довго-
довго…

Не знаю
хто ти, звідки і навіщо,
Та необхідність піклуватися
про тебе
Заповнює життя моє
порожнє
Жаданим змістом –

Я Тобі Потрібен!

Верлібр

Серце розбите,
навіщо страждаєш
і спокою знати не хочеш -
Кров не вщухає,
Біжить
пекучий потік нескінченний…

Плачем своїм
не даєш
врешті закрити
запалені втомлені очі…

Пострілом-підступом влучно
розбив тебе
Темний Стрілець –
АнтиАмур,
АнтиЕрот,
анти коханий…

Клятви і мрії рожеві –
даремно усе,
Реквієм Жаху
грає капела
вражених насмерть
розбитих сердець…

Серце розбите,
Нащо збираєш
страждання та кров
цілого світу,
навіщо?

Боляче, рвучко
б’ється в судомах
воно,
Ніяк не спочине,
ніяк не загине,
спокою,
бідне,
не хоче,
вмерти
й мені не дає…

За інші нещасні серця
вболіває
Серце Розбите Моє!



2018 рік

Глибока філософія
на житейських мілинах

А з тими,
що
гріхам навчали
чужих жінок,
чоловіків,
таке чортяки
виробляли,
Що став Енею
світ не мил…

Майже за Котляревським

***

Кажуть, що на чужому
нещасті
власного
щастя
побудувати неможливо…
Можливо, можливо,
ще й як!
Воно ж, нещастя, не твоє,
а чуже!
Збирай уламки,
палаци муруй красиві
іще,
іще!

А чи можна жити,
вижити хоча б
у такому палаці? –
Питання окреме,
питання – гвіздок:
як знати,
чи
будеш ти раювати,
чи
не збереш
кісток?

Якщо ти – бездушник,
та збродні майстер,
мучає совість,
якщо не вкрасти –
сколочуй щастя своє

з
чужого щастя
труночок
(зроби сам собі
З підступу власного
подаруночок).

Але, якщо залишилась
хоч одна
невбита крапля
справжньої совісті,
з тих часів,
коли ще в пісочниці
грався
серед діточок –
не буде
«більш печальної повісті …»,
бо ця краплина
почепить тебе
«ребром на гачок»,
І тоді –
«хоч верть-круть,
хоч круть-верть -
Смерть!»…

Перш ніж руйнувати
щастя ближнього свого,
подумай,
чи є ти

сто-
від-
сот-
ковим
гадом,
поміркуй…

І якщо нема де
на тобі вже
клеймо випалювати,
тоді –
руйнуй!

І жоден дідько
не допоможе:

на суд
потрапиш,
врешті,
Божий!

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

На вламаних гілках гойдалась наречена.
Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
Цим поцілункам злим її з дитинства вчено,
але дівоча скна не розуміла зла.

Та вже котився дзвін раптового вінчання,
і неживих істот накли́кала луна.
Бо триста зморних літ нечистого мовчання
споку́тує ось-ось пречистая вона.

Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
його короткий дух сидів при діві злий
і мацав полюси її земної вдачі,
і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
Але про це мені розповідали сни.
Як угатив не грім, а бій поміж світами –
і прокотився лик живого сатани.

Земля стояла вщент погорблена, побита!
Курилися дими з вітрами навпіл там.
І той космічний пил заніс надію жити
на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

(…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
Вигукує мене усе життя твоє.
А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
Бо день не настає. І ніч не настає.)!

Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
і поїть чортенят молочними грудьми.

4 серпня 1999 р., Київ

Уроки географії були мої улюблені.
З учителькою з Африки
ми грали в географію.
Підручники тоді були придумані,
і ми на картах ворожили і на глобусах,
у чорнім гримі і з пов’язками на стегнах
зі стрілами
довкола школи бігали.
Автобусом
за місто виїжджали у ліси,
і Африку прохо́дили ми всі
з учителькою з нашою з розважливою.
Вона саджала нас під дубом золотим,
виймала бубон, задавала ритм
й співала блюзно африканський гімн;
ми чули світ, ми бачили той світ,
де не слова – а голоси птахів,
де вже не дуб – а баобаб розцвів.

«Ми звідти, діти. Діти, звідти ми,
де чорний континент втягнув живіт.
На карті океан за безліч літ
розмив пів Африки!
Ми! Фанґи, панґве, паґуїни.
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
одна сім’я, що зветься гордо – Банту!
збираєм злидні знов у білий лантух,
ми знову бідні,
ми у рабстві знов,
у річці не вода – колоніальна кров.
Під аґресивний час
наш пересохлий стан
благає від Богі́в зволоження саван!
Зволоження саван!»

І ми ховались од дощу під жовтий баобаб.
Учитель-раб і поруч учень-раб.

Вона ж була
й скотаркою простою,
ще й аґротехніком,
перепряжним конем,
і вовком сивогривим,
і ковбоєм,
залежно даних тем,
цікава кожним днем.

І відпрохатися ніколи не хотілось
з її уроків, звідки час летів.
Яко́сь гранулометрії навчились,
привчились визначати склад ґрунтів...

І вчились визначати склад душевний.
«Породи кам’яні є також між людей», –
казала вчителька
і не псувала нервів,
коли траплялось з класом щось не те.

Ми дарували вчительці, мов квіти,
у зошиті в клітинку – рози вітру,
троянди вітру,
хризантеми вітру
довкола Києва збирали учні-діти.

Невимушена гра, жива й негрішна.
Але одного ранку запанувала тиша.
Зайшов директор,
просторікуватий і проімперський,
й оголосив, що у нашої вчительки
диплом – вахтерський,
а не вчительський,
а не географічний,
і що вона створює в школі

образ міфічний,
бо хоче ввійти в історію
з новим прочитанням,
і що, взагалі,
у нашому класі відсутнє вентилювання,
і що вона
схильна висмоктувати з пальця факти,
а учні – дурні́ –
відсмоктують
і пишуть не ті реферати,
і що з райвно вже давно
прийшов відгук листовний,
де сказано одно́,
і досить змістовно:
припровадити вчительку географії
як представничку необуржуазної мафії
зі школи геть!
під загальне висвистування –
і не пересолювати «впрєть!
такім вот учітєльствованьєм!»

І її звільнили за критерії оцінок.
Вона не вміла нас оцінювати всіх.
Ми грали з нею, ніби у пристінок,
на ті оцінки під дитячий сміх.

Скільки б інстанцій, підстанцій, нотацій
на нас не насилали перевірок вирій,
ми ходили до неї, мов на бальні танці, –
наша школа продовжувалась на її квартирі.

В учительки вдома жила тхори́ця,
не в клітці, а так –
вона бігала по тахті,
спала, виключно, на шерстяній спідниці
або в окремому ящичку для листів.

Квартиру стеріг ротвейлер Ректор,
і ми спочатку боялися пса.
Від його гавкання
можна було просто померти,
хоч він ніколи нікого і не кусав.

У тераріумі під лампою
відпочивала ґюрза Улита,
але вона теж нікого не могла пожали́ти.
Перед тим, як її посадити у скляний куб,
їй видалили ужальний зуб.

Ми ходили до вчительки географії –
і знали зоологію, історію, ботаніку.
Приходили з кавою, пили каву,
бо цікаво нам було з нею, було цікаво.

І коли директор продовжував
язиком бо́втати,
судомисто сіпався
і був схожий на робота, –
ми клеїли по вулицях
такі інструкції:

«Директор школи № 8
став старим, мішкуватим і лисим!
І це не просто костюму мішкуватість,
а його недбайливість і непрацездатність!
Він розкидається кращими вчителями
і проторгувався дітьми – нами!
Прийдіть о дев’ятій нуль-нуль до школи –
і зробіть йому в місце потрібне укола!!!»
Укола!
Укола!..

Нас спіймали і вигнали з рідної школи.
Нас відправили в рекрути
до Анґоли.

А вчителька пише листи:

«Ти, мій любий хлопчику, ти
пам’ятай, що трохи північніше від тебе
Африка вбирає живіт під ребра.
Глянь на карту:
її і так розмило пів океаном,
і не варто
завдавати їй зайвої рани.
Адже і ми – фанґи, панґве, паґуїни!
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
збираєм злидні, ламаєм спини
під дубом осіннім,
під баобабом смерті.
Це аґресивний час.
Кров не поліпшить стан.
Благай від Бога не зволоження саван».

І я ховаюся від куль під жовтий баобаб.
Спасибі, вчителько, що й досі я не раб.

10 листопада 1994 р., Київ

Ох, злісний час.
Для нас
життя є певна місткість
відрадних фактів і дошкульних гнид,
які віднадить запотиличник мільярдний.
І самовбивця – адекватний плід
цього пустого віку.
Чоловік
не владний
над своїм звучанням,
бодай він орнітолог, віршописець
чи в осавули хрещений анґлієць.
Одного разу в протягах доріг,
де біль голінний здрібнює бажання,
насилу багрячи суспільне серце, –
він пада з ніг,
і пуповина рветься
між ним і Розумом.
В очах шалених тих
я бачу тільки смерть.
Я не відкрию твердь,
повідану Богами,
я – людина.
Уродженець жінок з нокаутів мужчин.
Я йду ногами.
Серце – середнина.
І весь мій стан від аварійності причин
є вихолощення мого таланту.
Ох, злісний час, де зорі з діаманту,
а склеп шатровий із живих дерев!
Безсмертний канібал, який помер,
щоб світ і смерть тримати в домінанті...
Тобі, хто нас прирік на муки в раю,
я поклоняюся – і завмираю...

25 травня 1994 р., Київ

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
святих,
померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи,
безбожники
і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
справляє
моле́бень…

13 квітня 1993 р., Київ

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
Сяє на березі наново смоленим днищем.
Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
Вирватись зараз з полону немає снаги,
Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

Скальде⁵, спочинь. Тут нарешті не просять пісень.
Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
Крихітні вікна занесених снігом осель.

Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
А не співається. Їй не потрібні пісні.

Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
Разом здолаємо злої зими заметілі, –
Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
Прийде весна – і на волю повернеться птах:
Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
Інші складуть.
Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
Інші складуть.

1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.

Етюд

Нещастя далеким
здається,
Навіть,
якщо "далечінь",
Це - мить,

Ввижається,
що недоля
крадеться,
Навіть,
коли
не димить,
Здалеку
не блищить.

Змія зубами
хапає свій хвіст,
Це символ зловісний
химер,
Передчуття проблем...

У недолі до капостей
хист!

Сподіваюсь -
Повернеться минуле,
Хоча,
я зараз інший,
не той, що колись...
Усе, що добре,
давно заснуло,
Повстала Тінь -
Недобрий Гість!

Тільки Жінка,
якщо чекає,
Небезпеку завжди
відвертає!

Одного разу із далекого села
Мене до нього наша доля привела.

А він лежав і усміхався уві сні
І стало жаль його невимовно мені.

Його у спокої лишили лікарі,
Бо мав померти, рани мучили старі.

А я останньою надією була,
Тому й забрала до цілющого зела.

Всі ритуали, і закляття, і знання,
І магію таємну кликала щодня.

Благала Бога, сонце, зорі і пітьму,
Щоб і мені допомагали, і йому.

Поїла травами, чекала долі знак,
Аж поки став на ноги милий мій козак.

Благословили нас тоді мої батьки,
Аби були душа з душею на віки.

І не кажіть, що у житті нема чудес,
Якщо не бачили як чоловік воскрес.
********************
Його до мене наша доля привела,
Аби і я із ним для щастя ожила.

2020

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…

Там на тебе не вижде око:
сонцем зирить,
звідтіль – потоки
чи патьоки
чи просто сльози,
(скоро вже темнота на світі?)
сльози світла – то ж антисльози.
Спів спалив і мене, супостата,
там-тарам: ми завжди співаєм,
там-тарам ми завжди…

Ти казала колись, же змовкнеш,
же любили тебе нізащо.
Бог не дав мені вміння слухать,
так украв необхідність бачить!
Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
В яму котяться наші звуки,
наші руки спізнали землю,
наші руки цілують тричі,
наші руки землі допали –
закопали: і ти – не тутешня,
мертва блискавка у домовині,
у диму…
проростеш сосною – і згориш.
Тут нема нічого…

Душе мій! Тебе мозок злапав!
Там є все.
Але ти прочахла.
Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
Під ногами земля зів’яла.
Моя згадко, тремтиш на свічках
і в очах на сльозах дотліваєш.
До - тлі - ва - єш…

І я возлюбив
чорні вікна,
запнуте дзеркало,
всі годинники зупинив –
щоб не дзенькали.
Тільки серце у двері – стук!
Анічого не маю тут!
Анічого немає там…

?.. там-тарам ..?

19 червня – 27 липня 1990 р.,
Богдани́, Київ

Моя кімната – це Китай.
Китайські цигарки смердючі, жах!
Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
І все з мойого рота.

Коли покину я палити,
мабуть, спалю свою кімнату.
І цілі етноси моїх захоплень
відчужаться від рідної домівки,
складуть своє добро у вузлики і підуть
за довгу димову китайську стінку.

Але, коли і ти мене покинеш,
я матиму захоплення нове.
Пляшки збиратиму і питиму горілку.
Зберу клінічну публіку в руїнах,
благеньких алкоголіків, недужих,
скажімо, суто на цироз печінки.
Влаштую їм концерти вередливі
з наочними поличчями твоїми.
І розпростертий на портретах жінки
здихатиму, мов кінь після погоні.

Якщо щось краще не уметикую, –
я прокляну тебе,
назвавши
першим хобі.

22–23 вересня 1993 р., Київ

Львів красивий, Львів гострий, Львів виколює рани
Львів хтивий, Львів пісний, Львів гукає в забрало
Вовк степовий, клоун дурний чи несмілива школярка
Місто всіх обійме, всіх прийме їх повадки

Заковулки, проспекти, театри
Архітектура стара і багатство
Іноземці, припорошені дами
Дика й гаряча молодь, слабка дочка та її тверда мама

Університет, кращий той, про який усі знають
Новомодний квартет, християнська печаль
Храми, шпиль, тепле світло воскової свічки
Доторк до стін, язиком по склу, думками про вічне

Кожен раз все наївно і стримно чекаєш
І кусочок Львова зі слізьми радості на очах обіймаєш
Ти у центрі, чути ритми Дебюссі
Вам крихту грошей, музиканти, любі мої!

Трамвай їде, колихається, квитків рух, їх тьма
Найпопулярніший і незатишний 3А
Трохи свіжий і розріджений Стрийський Парк
За ним Колегіум, ера людей нова

Ти кружляєш ногами, підстрибуєш, рухаєш
Томливий ранок, беліберда, ти біжиш туди й туда
Медитація, стрес, лекція нова
Акуратні дівчата, перенос, книжка в мозок пішла

Львів тим часом гудить, і тихесенько слухає
Ту й цю мить, як кипить, як життя пересушує
Коливає своїми магічними ритмами, дибками
Ти стоїш і дивуєшся його плутаними свитками

Львів! Я люблю тебе! На твоєму помості
Тут я стався, сюди втік, і воскрес
Ти поміг, як католик і його хрест
Істерично й надривно плачу і кричу

Львів! Я твій! Я тільки тебе люблю й не пущу!..
Усміхаюся, втираюся, я вже знову дитина
Перед Львовом сповідаюся
Він складає кожну днину

Львів тримає, трима кріпко й до крові
Львів є сильний, місто з діброви
Всі слова вже керуються ним
Львів, ти мій володар, галицький принц!

Львів легенько так коцає в душу
Львів робить чутливим, робить шубушним
Він рядок вивіряє й ізсередини рве
Львів мене покоряє, Львів мене жде..

2020

Чому весь час малюєш кола?

Спинись, Хома!

Я не знайду тебе ніколи,

Усе дарма!


Мене затягує примара

В гріховний вир,

Долати злої відьми чари

Бракує сил.


Ти чуєш, як скрегочуть крила,

Бурсаче мій.

Нагряне враз нечиста сила

І прийде Вій!


Магічне коло подолають,

Куди втечеш?

Чаклунка тіло забирає,

Я згину теж!


Благаю, допусти до себе,

Бо час летить,

І може нас врятує Небо

В останню мить!

Зупинилися дні.
Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
із твоїх стрілянин,
що завме́рили море в полеглі льони,
що покаяли сутінь до самих хат
і прибрали того, хто не був винуват.

Так прибрав я тебе
у одежі лляні,
у долоні черстві клав чички́ вогняні,
щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
там ти стрінув того, хто не був винуват.

В териконах піску,
на завалах кісток
ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
Єреміє, не плач: – угорі на хресті
ми напишемо так – що то люди прості.

Крові смак пригадала і ця земля.
На таке не поллє води Ілля…

15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ

Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
то й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його інший.

Яструбом був,
то матері́ синів своїх тобою величали.
Се́стри за мужа тебе обирали
і черне́чим покривалися.

Я ж не коситиму твого
і не ховатимуся у твоєму.

І де б тільки трава наросла
вище дерев твоїх?
Де персти мої о неї порізалися?
А знайду я таки,
аби посміявся ти наді мною
і роздвоєно душу свою
потро́їв.
Бо сила у мене,
а любові покли́калося,
і вона то – не до свого́..

За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
(побачмо ж кров на перстах її),
пострічався брат з нею
і каже:
– Біблію вичитуєш…
– А правди не говориш…
Виміряла тоді вона йому відстань
долонею на чолі його
і поклала руку на камінь.
Заговорив той.
А брат онімів.

Не псуй і ти
і п’ятірнею своєю і п’ятою…

10 червня 1993 р., Одеса

Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?
Дякую Богу й за те,

Що незнайомим не тикаю,
Грань не руйную тонку,
І що з природою дикою
Поводжусь не як «дикун».

За щастя формулу знайдену
«Дякую!» Богу скажу,
Бо не розгублюю райдугу
І в найгучнішу грозу.

Що впорався із недугою,
Взявши наснагу у трав,
І що веселкою другою
Райдужну подругу дав.

Дякую ще й за поезії
Зрілі яскраві рядки.
Рівень її не понижую.
Бо їй дзвінкій завдяки

Пишною, віщою піснею
Богу подяка зліта
За мрію, що нині здійснюю
З вами. А річка життя

Рідним і друзям утіхою
Тепла і тиха тече.
Дякую Богу, що дихаю,
Й хочеться дихати ще.

2017

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я ж на неї робила, як руки тремтять.
Пощо ж вона нагнала мене вітром?
І землею напнула?
Що ж я се
три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога?
Заки начати мені наново ткати
на той світ?
так хоч загорни мене в їх,
аби земля не лякала.

І мовив їй той, хто брав од неї:
…мені понад сим не хмари водити
і не отари вести,
мені свого полотна вдосталь,
аби руки од землі витирати,
а сим я Бога окутаю.

21–22 серпня 1993 р., Богдани́

І навіть не поцікавилась.
Є коло у парку імені Ґолікава,
по якому щовечора чиркає відчай,
його камуфлює незвичний
для цих місць
ароматно блакитний дим
"Rothmans".
Поруч посольство Сполучених Штатів.
Але відчай – мій.
І він не рветься у чужі обійми.
Навпроти посольства Сполучених Штатів –
лікувальні заклади
інституту кісткових захворювань,
але мій відчай не скаржиться
на хитку опорну систему.
Він сідає на зелену лаву,
щойно пофарбовану,
і констатує весну,
яка дивно прилипла до демісезону.

У відчаю голос красивий.
От-от надірветься.
Улюблена пісня у відчаю – "Ніч",
про сосни, які стоять до ранку…
Ти навіть не поцікавилась,
чому я у відчаї.
Але я люблю цю пісню співати,
стоячи на східцях
дванадцятиповерхових прольотів!

Там я росту по-справжньому.
Там простір, якого більше ні́де знайти.
Там ніхто, ніхто не ходить.
І я можу вільно кататися на поручнях.
Спускатися перилами
до необхідної відмітки.
І ходити пішки щоразу вгору.

28 березня 1994 р., Київ

         І
Як не жаль, ми не будемо жити
на землі одночасно усі.
Умирають іще посполиті,
та колись як трава у росі
оживуть в українській Русі
наші мощі і дереворити.

          ІІ
Не зітліє Батурина жах
і віками нечувані саги,
що дописують в'язні Гулагу
і замучені на Соловках.

Оживає козаччина знову,
поки воля оновлює Січ
і появиться інший Зіновій.
Заяріє під Крутами ніч
молодої відваги й любові.

Пригадається і Конотоп,
і узятий за ніч Перекоп...
І усе це не виссане з пальця
як одурює нас остолоп
і його пацифічне нещастя.
Поки нація риє окоп,
у вогні затанцюють паяци,
за яких умирає укроп.

Нашу істину – ще донесе
буйний вітер історії, слави
і на мапі постане держава –
Україна, що понад усе!

          ІІІ
Божа кара у небі вже діє:
щезне юда і Каїн кремля,
на Месію чекає осля...
омофор одягає Марія
і до самих окраїн – Земля
прокляне і поглине Росію.

01/20

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
у невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
щоб я відчув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
з найвищої сосни старого лісу,
як з кожним днем слабішала хода
і як кружляла, боячись завіси:
аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
на Божий суд свою нестримну старість.

Беріть її, Боги! У Ваших небесах
вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
уже сплелось гніздечко голубине.

28 лютого 1989 р., Київ

Той вічний Авель і вічний Каїн
понад світами – як вічний хрест.
Росли братами, зросли у драму.
Чому так, Боже?

Ця тяглість верст
у крові ріках, у недоріках,
у пересудах і лжесудах.
Немає ліку гріхам одвіку.
По колоброду – з життя – у прах.

Чи ти мій Каїн? Чи ти мій Авель?
Чи нам стікати в ріку-журу?
Із яви – в наву, із нави – в яву,
У чорну пам’ять, у ніч гірку.

Ну як там, брате, що Каїн звати,
ну як там, брате, твоя душа?
Вже стільки віку страждань без ліку.
Міняєш вила на палаша?

Чи нам до Бога лягла дорога,
ясна дорога у ясен світ?
Ми – вічний Каїн і вічний Авель.
Ну скільки ж літ?

Не пізніше, не раніше,
саме у цю мить
час твоє торкає серце
і воно спішить
по артеріях і венах
гнати яру кров,
щоб людина спромоглася
на святу любов:
до землі, до неба, гаю;
до країни мрій,
до життя… і я благаю:
серденько, не стій.

31.12.2019

Не спрямовує світ до Бога
сущі справи свої і дні.
Йому мало любові слова.
Його манять сліпі вогні.
Назбирає для себе хмизу.
Запалають усі сади,
і постукає доля знизу,
і покличе його туди.
І у норах, де варять смоли,
закипить і його душа,
а Харон золоті оболи
обміняє на три гроша.
Глашатаї ума і неба,
тихий глас у пустелі днів –
усі знають, як жити треба,
щоб не злити благих панів…

І мовчатимуть лячно вівці.
В сіроманців своя жура –
бити вбогого по маківці
і гарчати в окіл: Ура!...

28.12.2019

Кора дерев.
Кора земної кулі.
Надмозкова кора...
чи черепахи склеп,
чи шкіра кашалота,
панцир краба,
зміїна шкіра
чи людська́
і вовна,
і шерсть, що вирвана зі шкірою
шакала
вночі в степу́,
де під корою літ –
шкаралупи динозаврячих яєць,
які кінець своєї ери склали,
від льоду, криги,
мерзлої кори:
усе є до пори.
Усе покрите тліном
чужих ориґінальних задумів,
плодів,
малих екзем,
великих катаклізмів,
ґіґантських розладів надсонячних систем;
усе брудними часточками
впало
на цей асфальт
під закаблуки нам –
новим продуктам ґенних інженерій,
хто, як у ветхий час,
шкоринки хліба їсть,
терпку ворсу айви зрізає в піст,
картоплю лупить
і луску яскрить красиву
морської риби
над відром униз,
під ноги,
в сміттєпровід
многоліть.
Усе, що, власне, кожному
болить
є брудом інших зроблених очищень.
І накопичується дивним чином
так,
що ця кора –
єдиний мертвий пласт,
що не розклався
і не розтрусивсь.
Його не зрушу я.
Бо бути в ньому маю.
Коли кору́ дерев ножем
займаю,
я очищаю дерево
й себе – знущаю.
Знищаюся у бруд і дерево тягну
супроти часу
прахом
по багну.

27 вересня 1994 р., Київ

Йому дарма все. Він іде,
тече, біжить, летить, минає.
Він наче всюди і ніде.
Руками мацаєш – немає.

Він очевидець наших втрат,
тріумфу, звершень і падіння.
Адепт пізнань і ретроград,
мірило поспіху й терпіння.

Він вічний подих, суща мить
і нерозривна павутина –
пряде свою безмірну нить,
у скронях гупає невпинно.

Критерій правди і брехні,
він пропонує аксіоми:
гріхам життя казати ні,
супроти зла не знати втоми.

Він літописець і суддя.
Він милосердя і покара.
Він батько всього і дитя:
отці його – хаос і мАра.

Він крок між далями доріг
і бумеранг земної долі.
Він руху в завтра – оберіг
і вітер мрії на роздоллі.

Він сам в собі, як самота.
Він продукує паралелі,
межа яких лиш висота
титанів, розуму й оселі…

Він обертає світ вперед
і повертає у минуле.
І зрештою він ще й поет,
коли вже ніч і всі поснули…

Його бракує за життя,
а поза ним його не треба.
Він родом з вічного Буття,
єднання урвища і неба…
12.2019

Червоний буйвіл п’є.
Вже в озері нема.
Повітря сохлим тхне.
По Африці – зима.

Червоний буйвіл п’є.
Є ніздрі повні мух.
На спині ґави є.
Води нема, є дух.

Він сильний, він ще п’є
уявну рідину,
де бегемот встає
і тупає по дну,

де тростина вмира,
і смерть – чеканий гість.
Це африканська гра,
де хто кого поїсть.

Чи тигр-тореодор
його сьогодні вб’є,
коли, мов кров з-під шпор,
червоний буйвіл п’є?

Чи пума не дарма́
в савані дожида,
коли для всіх зима –
однакова біда?

Гіпопотам упав
і покидає нас.
Мільйони чорних ґав –
в його останній час.

Немов один Адам
в мільйонах чорних єв,
зимує буйвіл там.
Він – сонце, воду п’є.

20 вересня 1994 р., Богдани́

Отут і сьогодні. А лячно не буде?
А раптом невдача? Духовні Бермуди…
Дорога до неба – пустелі і гори.
Дорога до щастя – стезя до комори.

Шукай на полиці, шукай у кишені.
Воно таке тепле у жадібній жмені.
А небо – то мрія, що вмерла в польоті.
І як не смакуєш, не солодко в роті.

Готовий до бою, кохання і пива?
Хай бій зачекає, на вулиці злива.
Усе так буденно і туга не зріє –
отут і сьогодні зима перевіє…

11.12.2019

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша твоя аномалія розвитку,
тим краще…
Сям-там –
а порожня банка
на припічку
або падає і вщент,
тоді ти шукаєш іншу
і не знаходиш… –
Феноменальний момент!
прив’язаності до порожньої банки.

25 грудня 1992 р., Київ

Між світлом й тінню я у світлотіні,
де тиша поглинає кольори,
де темінь у вселенськім безгомінні
і тільки крила дотиком згори.

Це таїнство заглиблення у сутність,
це щастя осягання й відкриттів!
Така близька й щемлива Всюдисутність
Того, Хто це відкрити захотів…

Безмежна вдячність вмитися сльозою,
до струн своїх знайшовши камертон,
зустрітися з майбутньою собою,
поринувши у благодатний сон…

Розкошувати там у світлотіні,
вслухаючись у звуки й кольори
тих перших променів, таких пізньоосінніх,
і ніжних крил із дотиком зими.…

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,
Шипшина розпанахала рукав.

Завмерли тіні в дзеркальцях роси
На квітах і неторканих суницях,
Нехай душа на зустріч запізниться,
Не слухає, як ваблять голоси.

Не чує ані подихів, ні слів,
Бо партії зливаються в єдину,
Тут Янгол тихо зважує людину
Без тліну, що лишила на землі.

Лиш очі. Як мені повз них пройти?
І дати… дати вкупі з іменами –
Ці праотці́, діди, батьки і мами
Колись були такі як я і ти.

Життя не має сенсу без мети –
освоїти його далекі межі.
І «дике поле можна перейти»,
якщо іти по ньому обережно.

Буває, досягають висоти,
багаті одягаючи одежі.
А от сірійці будували вежі
у недосяжні зоряні світи.

За океан, який не має краю,
але чарує і лякає нас.

Путі і долі наші – то пасьянс,
який лише Феміда обіцяє.

Коли хороша карта випадає
і є удача, то – єдиний раз.

11/19

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́

Літо бабине бавить планету:
невагома, ажурна журба.
Листя падає, та менуету
молитовні виконує па.

Листя падає. Сонце голубить,
зацвіли діаманти в росі,
і газони радіють і клумби.
Тільки чути: «Бонжур!» і «Мерсі!»

А як листя, від посмішок світле,
вітер злістю зими шарпане –
літо бабине лагідне вип’є
з ним шампанського чи шардоне.

Скаже листю: «Ти – талановите»
і в сріблясту огорне вуаль.
Не прощається бабине літо.
«До побачення!» − «Оревуар!»

2019

листя шурхотить
стежечка біжить
мить
осені мазок
прядиво думок
крок
перейти в світи
дзеркалом води
йти
вільні мов дими
з передснів у сни
ми
зранечку туман
над ланами пан
ран
у душі не знать
трави шепотять
тать?
ще нема зими
лопотять крильми
чи птахи чи ми
ми

драбиною – в синє небо
торкнутись його із даху
печалей мабуть не треба
літак заповзявся птахом

муркоче листок пожовклий
на вухо коту осівши
в глибини вернувшись мовкне
не яблуня – слово в вірші

не слово а просто мислі
що сміли летіти шпарко
нам осінь порив зачислить?
листок провальсує в шпарку

У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш
за́вжди так!

Так – тільки так
кохання виграє.
Бо все, що є –
моє.

29.02.2008 р., Київ

Поговори зі мною, мамо,
Хоча б у сні на мить озвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Поговори зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Поговори, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Хрест перевернутий.
Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
Дерева лисі.
Опадів морзе.
Собори дивляться.
Безграмотний я.
Вчитель втопився.
Свиснули раки.
Мембрана лопнула.
Все на долоні.
Очам полегка.
Горе конкретне.
Вим’я нездоєне.
Гріх абсолютний.
Винна абетка.

28 листопада 1992 р., Київ

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.

А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.

Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;

як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;

як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.

Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.

Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.

Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.

І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?

"Іди сюди!" – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.

Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі "йдисюди́!" –
там кожна тінь складає інтерес для нього.

Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
"Пішов звідсіль!" і "Відчепись од мене!"

І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.

Твій білий анґел першим запитав:
"Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?"

І кажеш ти:
"Звичайно, радосте моя.
Мені є добре."

"А ти мене ніколи не покинеш?" –
питає він крізь перше світло сну.
"Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…"

"Ніко́ли" ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.

"Ніко́ли" ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!

І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.

Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?

І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.

Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!

І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.

А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.

"Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?"

Він заїкався: "Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!.."
Він з болем, через силу: "Я…-ка…-зав…"
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.

Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.

Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.

Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!

Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.

Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: "Вам треба буть близькими!"

І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.

І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!

Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!

Коли тебе втішають
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!

Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.

28 липня 1995 р., Київ.

Фіолетова істота
у салатовій сутані
несла в пригорщах щедроти
чорні й білі, пізні й ранні.

Йшла, сутана сутені́ла,
довгий шлейф зелено-сірий
був причалом запустілим,
був Дніпром глибоким віри.

Ніжна о́діж хвилювалась,
мить виказувала жінку;
ніч над храмом підіймалась
з кожним місячним відтінком.

Сни Успенського Собору
скрізь навколішках стояли,
в снах було в ту темну пору
фіолетового мало.

На руїни на соборні,
де були колись руїни,
сіли кру́ки білі й чорні,
і без жодної пір’їни.

Клали квіти пізні й ранні
сни на паперть і під браму.
В оксамитовій сутані
вийшла Матір Божа з храму.

У серпневому серпанку
між каміння сни хрестились,
видихалися до ранку
і мені з тобою снились.

Як лягала, мов до ґроту,
в ложе жертвоприноше́ння
фіолетова істота,
фіолетове успення.

25–26 червня 1995 р., Київ

В зелені з`єднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною у небі дзвенить:
плаче - болить.

Ось і дощі! Горобиної ночі
як і закрию я стомлені очі,
спати не буду, бо серце не спить:
плаче - болить.

Знаю: однині й навіки зі мною
осінь - стрілою, струною, сльозою.
Світу не бачу! Забути на мить!
Плачу. Болить.

2000

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

25 березня 2003 р., Київ