Хрест перевернутий.
Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
Дерева лисі.
Опадів морзе.
Собори дивляться.
Безграмотний я.
Вчитель втопився.
Свиснули раки.
Мембрана лопнула.
Все на долоні.
Очам полегка.
Горе конкретне.
Вим’я нездоєне.
Гріх абсолютний.
Винна абетка.

28 листопада 1992 р., Київ

Немає і не буде.
На цьому все.

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.

А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.

Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;

як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;

як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.

Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.

Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.

Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.

І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?

"Іди сюди!" – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.

Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі "йдисюди́!" –
там кожна тінь складає інтерес для нього.

Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
"Пішов звідсіль!" і "Відчепись од мене!"

І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.

Твій білий анґел першим запитав:
"Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?"

І кажеш ти:
"Звичайно, радосте моя.
Мені є добре."

"А ти мене ніколи не покинеш?" –
питає він крізь перше світло сну.
"Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…"

"Ніко́ли" ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.

"Ніко́ли" ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!

І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.

Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?

І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.

Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!

І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.

А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.

"Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?"

Він заїкався: "Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!.."
Він з болем, через силу: "Я…-ка…-зав…"
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.

Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.

Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.

Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!

Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.

Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: "Вам треба буть близькими!"

І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.

І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!

Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!

Коли тебе втішають
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!

Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.

28 липня 1995 р., Київ.

Фіолетова істота
у салатовій сутані
несла в пригорщах щедроти
чорні й білі, пізні й ранні.

Йшла, сутана сутені́ла,
довгий шлейф зелено-сірий
був причалом запустілим,
був Дніпром глибоким віри.

Ніжна о́діж хвилювалась,
мить виказувала жінку;
ніч над храмом підіймалась
з кожним місячним відтінком.

Сни Успенського Собору
скрізь навколішках стояли,
в снах було в ту темну пору
фіолетового мало.

На руїни на соборні,
де були колись руїни,
сіли кру́ки білі й чорні,
і без жодної пір’їни.

Клали квіти пізні й ранні
сни на паперть і під браму.
В оксамитовій сутані
вийшла Матір Божа з храму.

У серпневому серпанку
між каміння сни хрестились,
видихалися до ранку
і мені з тобою снились.

Як лягала, мов до ґроту,
в ложе жертвоприноше́ння
фіолетова істота,
фіолетове успення.

25–26 червня 1995 р., Київ

В зелені з`єднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною у небі дзвенить:
плаче - болить.

Ось і дощі! Горобиної ночі
як і закрию я стомлені очі,
спати не буду, бо серце не спить:
плаче - болить.

Знаю: однині й навіки зі мною
осінь - стрілою, струною, сльозою.
Світу не бачу! Забути на мить!
Плачу. Болить.

2000

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

25 березня 2003 р., Київ

Зітхає вечір світлячками,
Спадає листям на поріг...

Що відбувається із нами
На перехресті із доріг?
Чого ми просимо у долі,
До кого підіймаєм зір,
За ким ховаємось від болю
Своїй душі наперекір.
До чого прагнемо з дитинства,
Не розуміючи себе...
І уникаючи презирства
Злітає думка... до небес.
Бо там є те, що нам потрібно,
І те, до чого ми йдемо -
І усвідомленню подібно
Розвеселяється чоло.

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння – не просто ніч…

23 березня 1989 р., Київ

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйонолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйонолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйонолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйонолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйонолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйонолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйонолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйонолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

1995 р.

Може, будете з того сміятись,
бо й трагічне буває смішним:
світ загинув у 20/12,
ми загинули разом із ним.

Лиховісна планета Нібіру
зруйнувала життя моє вщент:
від мого золотого кумиру
залишився один постамент.

Ми обидва живі і здорові,
хоч роки не минають дарма,
та нема поміж нами любові –
отже, й нас вже на світі нема.

Інші люди – хоч наші обличчя.
Інші люди – хоч наші тіла.
Відбулося смішне і трагічне:
дві душі догоріли до тла.

2013

таке сонце надворі
що хочеться дуже літати
і віддерти налипле
зі страху і болю і снів
лише крила ті крила
забула забула згадати б
таж я клеїла ними
картини надщерблених днів

ну то сяду під сонцем
і грітимусь тихо і звично
позализую рани
і думи бентежно-сумні
а із неба сорочку
легку собі радісну витчу
щоб у чому та з чим
на отій пожиттєвій війні

і тоді з-під сорочки
нові і такі аж небесні
дужі крила змахнуть
височінь! височінь! висота!
я воскресла! мій світе!
я духом і тілом воскресла!
це весна чи поезія?
вітер чи я молода?

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

А десь громи стинають спеку дня.
Їх чути за надривами гучними.
Здіймаюся у прислуханні я.
Та ось він, дощ - краплини, ріки, злива,
аж лячно.
В небі крешуть блискавки,
неначе змії.
Можуть укусити.

Твоєї доторкнутися руки
і, хай там що,
у піднебессі жити…
Чи в наднебессі?
Зараз, бо коли?
В рожевих мріях ніжитися зранку.
Ми – білі перевтомлені воли
чи небом переповнені орли?
П’ємо сонця, ще молоді, у дзбанках.

А десь громи стинають спеку днів
і так зухвало крешуть блискавиці.
А ми… А нам сам Бог в серця наспів.
Для почувань.
У легкокриллі.
Птиці.

Чому мовчу? А я неговірка.
Є речі - їм пояснення не треба.
Вони існують, як Земля і Небо,
Вогонь і Вітер, Берег і Ріка.

Моя любов - як Небо і Земля,
як плин Ріки у сонячному сяйві,
як Вітер і Вогонь - не промовля
красивих слів: вони для неї зайві.

2018 р.

Ніколи не писала про весну.
А ця прийшла, отруєна і хвора:
чуже гірке невиліковне горе
здолало нашу казку осяйну.
Розквітло серце деревом бажань,
але, на жаль, в гілля його влетіла
не горличка кохання сизокрила,
а - сивою зозулею - печаль,
зозулею, яка гнізда не в`є
ні в цьому світі, ні на світі тому...
А ця звила, і знай собі кує;
наснагу перековує на втому,
співочу радість - на свинцевий сум,
весільні шати - на буденне шмаття...
Така любов - дарунок чи прокляття?
... Ніколи не писала про весну...

2019

В зошитах прописую красиво,
так, щоб кожен учень зрозумів:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
А у мене ні вінка, ні слив.

Той вінок, що довгими роками
спромоглося виплести мені,
розриваю власними руками -
ріжуть пальці стебла дротяні.

Кров моя повільно витікає,
губиться у росяній траві,
де високе дерево гойдає
перестиглі сливи воскові.

В землю, в землю, глибше, до коріння!
Я б її до краплі віддала,
тільки щоб весною білопінно,
сніжнобіло слива зацвіла.

В зошитах прописую красиво,
звична не збивається рука:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
Ані слив у мене, ні вінка.

2019

Із якої далини -
з лісових озер глибоких
і джерел зеленооких -
до людей приходять сни?

З річки темної води,
де верба купає віти,
сни зринають, а сліди
замітає теплий вітер.

Вітре, вітре, з висоти,
вітре, вітре, над водою,
ходять хмари наді мною -
звідки ждать мені біди?

Ясний місяцю, світи!
Де шукать твої сліди?
Чи дозволить Вічна Мати
між собою поєднати
розмежовані світи?
Ясний місяцю, світи!

1993

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

Ті що пішли - з водою, чи без води,
стали слюдою, покладами руди,
стали вугіллям, коренями дерев,
зіллям, камінням - від блазнів до королев.
Де і коли перерветься твоя струна?
Сам і налий - доведеться пити до дна.
Безмір і час, не порушений плин ріки...
Бджолами струшені з яблуні, пелюстки....

І на улюбленій скосили
моїй галявині красу,
(вертунчиком гучним, скаженим)
пісенну розквіту. Прощу...

Заплачу, захлинусь печаллю.
Та швидко радістю схопив
квітуче: мчанням і звучанням
дует нескошений - шпаків!

05.2019

Тобі болять усі жалі земні
А я - Земля. Я жалощів не знаю.
Герой чи кат - однаково мені.
Усіх прийму. У глибині сховаю.

Твоє життя - невивчений урок,
твоя душа - непевність і тривога.
Очей не відриваєш від зірок -
усе шукаєш там якогось Бога.

Я ж зіркою ніколи не була -
похмура маса каменю й металу.
Та я тебе такого прийняла
і ні про що ніколи не питала.

Де народивсь? Де жив? Кого любив?
Чого бажав? Яким богам молився?
Скількох моїх сестер занапастив,
коли до них непроханий прибився?

Де твій початок? Де твоя межа?
І головне: за що ти так зі мною?
Поглянь - мої і тіло, і душа
сплюндровані рукою нищівною!

Мабуть, у нас майбутнього нема.
Ой, схаменись! Оптимізуй потреби.
Бо я проблему вирішу сама
і зможу стати зіркою для тебе!

2010

Коли у часі вигустіє сад
і мовчки стане, сивий, наді мною,
слова, що проростали невпопад,
укриються блаженною габою.

І буде тихо. Біло - до весни.
Верба, відомо, заколише: "Сни".
Усе - мов сни.
А там - і лусне брунькою малою.
То вже й весна.
То й жити нам з тобою.

Натхненний хто (а може, ми удвох),
сопілку візьме, зроблену з ліщини.
Я буду мавка, ти - вродливий бог.
І не знайдеться жодної причини,
щоб не весніти.
Потім... знов спочинем.

Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

У тиші найгучніший резонанс.
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любов’ю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме потому –
Вона звучить зі статуй і з ікон.

Звучить, коли є мир і йде війна,
Коли за неї нищать і вмирають,
До пекла тягнуть, прагнучи до раю,
Забувши – ненав’язлива вона.

Це ми її саджаємо на трон.
Любов, яка смиренна, хоч бездонна –
Наскільки Богородиця, Мадонна
Не схожа на піднесених матрон.

Вона не знає фальші і гримас.
Хто миє ноги – руки не вмиває,
Дає і не очікує навзаєм,
Голгофа – не Синай і не Парнас.

А ніч перетинає Рубікон.
Від розбрату навалюється втома,
Фома – не більш не менш – латинський Thomas,
Закон любові – жертвенний закон.

Лиш тиша ця – гучніша канонад.
В неділю, в час весіннього розмаю –
Христос Воскрес! І я прекрасно знаю,
Що Він з любов’ю дивиться на нас.

Переливаю у слова
у лінії-овали літер
печаль. Робота не нова...
Осінній день. Гульвіса вітер
з дерев мереживо зрива.

Наївних образів рядки:
жаринка сонця дотліває,
латаття прихистку шукає
на дні глибокої ріки.

Погасне квітка золота,
під невблаганною водою...
Отак – без тебе, чи з тобою –
мене огорне самота.

Як не старалась – не змогла
зламати цю стіну незриму.
Чом я не Мавка? Я б на зиму
суху вербу собі знайшла.

І там би спала до весни.
і споглядала білі сни.

2017

Весняний вернісаж: картини, де розквітлих
розрадить, надихне краса міцна рослин -
яскравих, запальних. Де крокус, як розвідник.
Де пролісок, немов ясної сині син.

Весняний вернісаж, де вранішні фіалки
і пшінка, і нарцис до бджілок і джмелів
звертаються: "Скоріш пірнайте і співайте,
щоб наш нектар хмільний від чар і чвар звільнив!"

Весняний вернісаж, де просить абрикоса:
"Хай кроки і думки високі і легкі
засвітяться у всіх. А збірку цю прикрасять,
мов квіти весняні, окрилені рядки!"

04.2019

Сонце і Місяць побачили нас.
Вкрилися зеленню спалені ниви.
Знову помчить, обганяючи час,
кінь молодий, вороний, білогривий.

Падає степ під копита коня,
і не спинити шаленого бігу
чорної ночі і білого дня,
чорного неба і білого снігу.

Крешуться іскри з-під чорних копит,
гриву туманом над степом розвіє...
Та від єдиного слова згорить
нива, любовним засіяна зіллям.

Місяць і Сонце сміються з гори.
Вирвати б серце, щоб так не боліло!
Знову два ко́льори, два кольори́ -
чорне і біле. Чорне і біле...

2010

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

Ми хочемо правди, обравши оману?
Шеренги затятих гримлять в барабани…
Ми хочемо ладу у дикому полі?
На рани минулі насиплемо солі…
Ми хочемо Бога в полоні безвір’я?
У сонному небі погасли сузір’я…
Ми хочемо пісні, джерельного слова?
Шансон ріже вуха – така наша мова...
Ми хочемо хліба, видовищ і жартів?
Останніх є досить у слуг олігархів…

Ми хочемо щастя. Чи є, хто не хоче?
Зростили надію… а дідько регоче…

17.04.2019

Абрикоси, розумієш, розцвіли.
І блакить, і синь цілують пелюстками!
А злотисті бджоли і джмелі
у обіймах у дзвінких їх постискали!

Абрикоси, відчуваєш, розцвіли.
І хоч сумніви давить не перестали,
ти повір мені: і болі, і жалі
відлетять у небуття із пелюстками.

04.2016

Білі сльози -
наповнення, Боже,
тонкострунних вишневих дерев
вже опісля зимової прози.
Вже опісля...
(Сніги ж і морози!)
Вже опісля всіх мрев.

Так душа затужавіла плаче,
як минається їй страдна путь.
Люди йдуть, розглядаються, бачать...
Що їм, людям?
Цвітіння неначе.
А душі?
То навернення в суть.

Сім голубів у сонячній ріці
подрібнені на крихти сонця й щастя.
Опісля бур, опісля манівців
мені чи голубам - святе причастя.

Сім голубів нарощені з води,
такі ж прозорі і такі ж хвилинні,

як ранок цей блаженно-золотий,
як я, на трохи птаха і дитина.

Так безборонно стигнуть кольори
Крізь плинодні і дні - зів'ялі жмутки.
О смертонько, боли мені, боли,
І не боли, і не виболюй смутку.

То човником безбарвним, і малим,
І зморшкуватим, і недавньо-давнім
Перебрідаю броди чи столи,
Виписуючи путь свою астральну.

Стоять у вазі стебла без човнів,
Неначе вежі, пустки, поторочі.
Човнята подались в сузір’я Псів
Крізь тьму, і смерть, і безбережжя ночі.

А стебла доторкаються до хмар.
Помежи пальців – перелітні зграї.
Ворона кине звичне «кар» і «кар».
А стебла? Знову квітами зростають.

Ця котиків зелена брунькогіль
мене зачепить: «Ну ж бо, усміхнися!»
І буде тепло. І ввійде у сіль
мій корінь перший, зісланий із висі.

А корінь другий глицею впаде,
і стане щоглами високорунних сосен,
І запитає: «Пагоне, ти де,
моя дитино?.. Хоч таки доросла...»

А корінь третій, втомлене крило,
повернеться із дальніх переміщень.
«Ну що, дитино, як воно було
в сипких світах, задуманих на вічність?»

Вона
цю мить, здається, бачила вві сні
(і упізнання вразило, як хворість),
була у ній не звична випадковість,
а щось кільцеве, і на вишині
підозри -- що отак саме життя
не йде нікуди, тільки лиш по колу,
набридлі міти нам являє знову
і видає за свіжі відкриття --
відчула, як потьмарилась її
свідомість, що колись була ясною,
й предмети карусельною юрбою
поплили у немитому вікні
обмежених можливостей душі
щось цілісно і вірно відчувати,
і раптом їй схотілося тікати
від заданості...
Вкрадливий рушій
всього, що зупинилося на мить,
посунув враз годинникові стрілки,
ввімкнув шуми екрану, стук тарілки,
шепнув їй про обов’язок крутить –
-- засапано – педалі денних справ
(пісок з руки пересипати в руку),
вона убік штовхнула лже-науку
про весь отой surreal (дивний) стан,
і знов навколо все було нове,
а кожна мить рутини -- неповторна.
Буденності благословенні жорна,
хай труд ваш неоспіваний живе!

Я не встигла сказати банальне "Привіт"
І не встигну сказати жахливе "Прощай".
Я стою...і стоїть біля мене весь світ!
А на серці осіла болюча печаль...


Не обійму тебе,не заварю нам чай,
Не побачу уже очі ясні й сумні.
І десятки років вкрила чорна вуаль,
Залишивши лиш фото старі на стіні.


Свічка тихо горить,я стою і мовчу.
Завтра знов новий день,робота,сім`я,
А в душі я ридаю й безтямно кричу!
Як за тебе хтось молиться,знай,що це я.


2019

День за днем летить навперегін...
Квапляться хвилини і секунди!
Комусь в житті трапляється свій дзвін,
А хтось у нім лишається попутним...


І так той час іде невпинно,невблаганно!
Веде нас доля різними шляхами...
Новорожденному ще жити притаманно,
а хтось іде у вічність зі своїми орденами.


Чи встиг ти все сказати,все зробити?
Насіяти добра по всьому світу?
Усіх пустити в серце й полюбити?
Спіши...бо раптом можеш не успіти.

Мені так дивно: див нема.
Святі з усмішкою печалі.
Чернечі посох і сума
на поміч духу в райські далі.
Життя – предтеча? Ява – сон?
Дощі холодні, зорепади…
Душа відступника – притон
і не знаходить він відради.

Немов заховані в кулак,
і мла, і світло завше поруч.
Дві сторони – один п’ятак.
Між ними ранок, мрії обруч.
І ми затиснуті у час,
неначе слово в лоні речень.
Біжить рядок і гонить нас
шляхами віри, ваг і зречень…

02.2019

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Це ліхтарів таємні письмена
зриває вітер, в ніч жене причинно.
Війна снігів, миттєвостей війна.
У цій війні хтось плаче, мов дитина.

А письмена впираються «під дих»,
аж тисне в груди, млояться завії.
Проз другу ніч – елегій вищий стих.
Проз третю ніч – молитва до Марії.

Падуть рої сніжинок у сувій.
І слів нема, нема числа і ліку.
Іде війна миттєвостей і мрій.
Одну лиш ніч, і віч
-ність, і
довіку.

місяць схожий на келих повний вина й туману
зорі розсипались салом на сковорідці
сонце дрімає у запічку мертво-п'яне
хмари як чоботи
тонуть у синій річці
неба

мені не треба навіть снів при такій яві
пасу небесних корів горілиць поночі
мої реальні світи не всякій уяві
під силу
не кожен це бачити схоче
треба визнати врешті
решті людей не до небесних корів —
їм аби земного узяти сповна
зібрати усю свою решту
не потопити човна
моя ж душа бездонна тому
що світ навколо неї не має дна
немає стін
перепон немає
щоночі ви засинаєте —
а я відлітаю
у цьому різниця між нами
смисли наших цілей —
ви хочете бути ситими
виспаними умитими
закоханими багатими

я — хоча би цілою
не розіп'ятою

За пихату зневагу і купу образ аз воздам,
Недовіри вручаю заочно віршований вотум.
Ви мене знецікавили повністю, мудра мадам,
І читати творіння безсмертні убили охоту.

Це - розплата за підлий і мстивий у душу плювок,
Руки друга в кишенях, не хочуть здоровкатись навіть.
Розбігаються пахолки і цілувальників полк,
Від шматочків пітьми поступово очиститься пам'ять.

Пробачаю усе. Огортаюсь у зоряну шаль,
Прохолодою ночі споліскую думи гіркаві.
Нащо тиснете й досі на серце, немов на педаль?
Краще йдіть у садочок свій кинутий сіяти мальви.

Відпочити бажаю од вереску хвильку одну,
Від мурашок вельбучних втомивсь одгризатися велет.
Зняв навроки гаргарячі, тишею в тирло хлюпнув
І на місяць пожбурив за коси настирливий шепіт.

Я для вас недосяжний. Звільнився урешті від пут,
Забирайте і вірші, і торби з грошима, і лахи,
І чалапайте далі, полюйте деінде - не тут,
Місце зайняте сонцем і мною - обпаленим злом вогнептахом.

09.01.2019р.

Ці кола… вужче, ширше, рівно.
За роком рік минає час.
Життя духовне і комірне.
Дві шістки в прикупі – я пас.

Молюся, марю, медитую.
Я повернуся за віки.
Нагода буде – не спасую
Два рази поспіль не з руки…

07.01.2019

Життя-графіті уві сні,
ілюзій формули і догми.
Крива ховається на дні,
маскує горб у ситі форми.

А на поверхні сто ідей.
І сто руїн – дорога зречень.
Пустеля щастя без людей
і дрібка хибних заперечень.

А далі небо-висота.
Світ затуляють чорні крила.
Де скорбно стулені вуста,
ідея вічності безсила.

А вище неба тільки ми –
чергова правда без омани.
І гріш останній із суми.
На свято кари, може, стане…

12.2018

Дні повертаються мов бумеранги.
Партія йде до логічного пата.
Тижні судьбі загинають фаланги.
Миті у вічність летять водоспадом.

Близяться строки збирати каміння.
Вірш добігає останньої рими.
Просить рукописів паща каміна.
Ми в цьому світі лише пілігрими.

Сниться преставлена батькова мати.
Ворон сполохав зозулю – та й годі!
Щойно навідались мірку знімати,
Шиють незмінний атласовий одяг.

Прагнуть завчасно робити заміри
Поки людина влаштовує будні,
Поки планує. Утім, Dies irae
Все ж нагадає, що дні перебутні.

Може, направду, для деяких добре,
Й знати останню хвилину не варто –
Час, у який розсуваючи обрій,
З’являться духи, щоб взяти під варту.

Будьмо! допоки костюм недошитий,
Жити живими життя, що відлічено.
Лиш не для того, щоб все доспожити,
А долюбити і доль не скалічити.

От і все. Через тисячу років аж біль відпустив,
Чорнорота ненависть не глипає поглядом вовчим.
Цю дорогу закрито навічно, згоріли мости,
Повертатися зась. А насправді - цього і не хочу.

Одгриміло весілля, затихнули скрипка й гобой,
У алькові сусідовім жінчина мнеться запаска.
Під колодою в кільця скрутилась гадюка-любов:
Стережись, чоловіче! Обійми коханої - пастка!

Зрада - підла. В'їдається в нерв кислота,
Розчиняє довіру, обвуглює спільне майбутнє.
В буді пса доживають свій вік дві каблучки й фата,
Геть повію-жону! Хай із Богом іде поміж люди.

Часу обмаль. Вгрузає у землю хатина стара
І жаготи немає до єв молодих і лукавих.
"Умертвити невірну!" - підказують Тора й Коран,
Я і справді святий,- просто вилив як гущу від кави.

Взимку в донечки шлюб, в добровільну іде кабалу,
Йде у гості сусідка, війнуло з порога любов'ю.
Велелюбний Амур випускає із лука стрілу,
Океан почуттів накриває мене з головою.

20.12.2018р.

Усе своє? Свого не маю,
бо це – ілюзія, обман,
що є своє, синонім паю,
і ти йому господар, пан…
Життя довіку хижооке,
і загребуще, і цупке.
Вага «свого» на дно глибоке
людину вабить, кличе, зве…
і обростаєш ти речами,
своєю звичкою до них,
де щастя міряють на грами
оздоб на тіло золотих.

Усе своє?... Візьмеш до Бога,
коли загасне свічка днів?
Чи донесеш? Важка дорога
до царства яблук і вогнів…
Дійдеш туди і голий босий
постанеш правдою життя,
вмокнувши ноги в чорні роси,
перед таїнами буття…

То світиться сніг проти ночі.
А ніч – поза сніг перейти.
Гілки – рукава-поторочі.
Торкнеш їх окрайцями ти,
Окрайцями снів, течією
Солодкої тиші в шибках,
Ти похапцем глянеш - і глею
Нічного наб’ється в думках.

Та світиться сніг проти ночі,
І кіт попросився піти.
Ти – боса, ти – здивлені очі.
У вузол збираєш кути
І йдеш мовчазними садами,
Завдавши кути на плече.
Кіт, сторож високої брами,
Сліди на снігу прорече.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.