Неначе обстежує вітер,
Опісля спекотливих днів, –
Сліпучим промінням зігріте
Пахуче цвітіння садів.
Кружляє в розцвіченім строї
Від сонця зомлілих дерев
І подувом то заспокоїть,
То холодом цвіт пробере.
Без сорому і відпочинку,
Пронизливий цей вітрюган
Досліджує всі пелюстинки,
З’ясовує кожної стан.
Торкається легко та вміло
Зів’ялі обтрушує з віт, –
І падає рожево-білий,
Утомлений віянням, цвіт.
15.02.25

(День 39-й ще далі. Вбивство женихів)

1.
Знов Одіссей приціляється...
Що це? Убив Антіноя?!
Гості – до зброї... Не мається!
Заськи, посхована зброя!

2.
«Я – Одіссей, й тут – за власника!
Годі харчі мої гризти!..»
І завищали напасники:
«Ёпта, так вы же – нацисты!»

3.
Потім: «Дамо́ компенсацію!
Скрапленим газом, чи стадом...
Й може, в науці співпрацею...»
«Ні!» – була відповідь гадам.

4.
Й став Телемах не вагаючись
в ше́рег один з Одіссеєм,
й поряд – служити бажаючі,
вірні Філетій з Евмеєм.

5.
Й так, вчотирьох на позиції
(рівно як три мушкетери),
вбили сто-вісімку гицелів,
ласих на шлюбні афери!

6.
А в козопаса Мелантія,
ницого колаборанта,
хвіст відсікли для гарантії
(більш не було варіанта).

7.
Тут Евріклея приплентала:
ю́рму рабинь вона гнала –
тих, що «амур» з інтервентами
при окупації мали.

8.
Отже, мерців остобісілих
ба́хурки витягли з хати;
й потім – дівок цих повісили
(маю, пардон, це сказати)...

9.
Виліз (ховавсь бо за плінтусом)
Фемій-кобзар із молінням:
«Я ж їм співав тут під примусом;
ганьте, то хоч не поліном!»

10.
А Одіссей йому: «Бовдуре,
не переймайсь, трубадуре!
Ці̀нять розумні воло́дарі
вас, діячів, бля, культури...»

(далі)

Пень у лісі, як зрубана доля,
Як застигле страждання століть.
Поколінь невловима тополя
Впала тут, ніби зламана мить.

Пень у лісі покаже дорогу,
Що веде невідомо куди.
Проростає крізь нього тривога,
Наче вічності пишні сади.

Його кільця окреслюють кола,
У яких потонула пітьма.
З них людина не вийде ніколи.
А навколо - незмінна зима.

28 грудня 2021

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Принагідно вклонюся тобі, та лише принагідно,
Як і гори під ноги у вересні цьому мені,
Запитай просто так, як живу, я тобі: " Іще квітну!"
Запитай, чому я усміхаюсь, а очі сумні.
Сум давно поселився, але ще мене не здолати!
Він утрати кохання відбиток, що ліг на душі.
Але віра сильніша моя, тому результатом
Буде подорож, зустрічі, справи /собі запиши/.
Знаю, я незабутня - як ти незабутній для мене!
Знаю - відстані, справи, обов'язки... Скоро зима.
Знаю, ми назавжди молоді і глибокі, мов небо!
Бо таких небагато, але краще є, ніж нема
За тобою не плачу і двері лишаю відкриті,
Відіб' юся від ницих, вже досвід і практика є!
І мені до вподоби з тобою хоча б говорити,
Пізнавати нове, відкривати таємне своє.
Полишати назавжди неспокій і ноти зневіри!
Виправлятися тілом і голову гордо нести!
Я тобою наснажуюсь тихо, і тихо хмілію,
Принагідно молитися буду й за тебе, щасти!

* * *
Торгує нами час за нелюбов.
За щастям в черзі люду більше стало.
Когось із глини сонця ліпить Бог,
А інші темні, - їм усього мало.

І дрібнять нас роки, гріхи, думки.
В молитві таїмо ще серця скриток.
Ще тліють віршів щирих дні – рядки,
Де стигне попіл болю в білий смуток.

14.02.2025

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

У коловороті раю
Репають стиглі грона.
Нестерпно сопілка грає.
Сумний Щуролов зриває
Квіти... Для Елджернона?


ante bellum

Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива така далечінь
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими ледь накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
І вчуваю свій радісний спів.
Бо красою торкається серця,
І чарує напружений зір, –
Відпочилий вже трохи від герцю
Незрівнянний ні з чим животвір.
14.02.25

Горобину доклювали сойки,
тиснуться до вікон снігурі,
якась птаха невідома зойкне
в посинілий скипень на зорі,
розійшовся до безмежжя лютий,
випалив морозом геть усе,
сонячне проміння, наче труту,
поміж срібла інею несе,
грається зима сьогодні з нами,
навіть сад забувся довгим сном…
та весна уже не за горами
її кроки чутно за вікном.
14.02.25р.

 
Ура, від учора я прокинувсь
Живий та війна ніде не ділась
Ми удвох, Катерина & я
Пішли ще перейтися
Через цей пляжний ґвалт
Не померти, переродитись
Залишивши заношену дійсність
Навіки, навіки
 
Не кажи, що не видів цього ти раніш
Кожен дюйм землі огневий рубіж
Велетенські помади чи олівці
З неба дощать під болісний крик
Й плями Арктики
Що криваві й синьосрібні
Онде море пригортає піски
Сюди ми йшли
 
Дуже прикро, що в цей день ми із друзями не разом
Дуже прикро
«Всі збудовані машини не порятують нас»
Так вони кажуть
(Тому не прийшли з нами разом)
А ще вони кажуть
«Людина не може дихати й жити вік під водою»
Це їх найбільша скарга
(Ет)
І ще мов жбурнули мені в лице, казавши:
«Хай там як, але відає всяк
Що це ані ласка Божа
Ані Королівська милість»
Королівська милість, о–о
 
В цім піску ми любились, моя радість & я
Остатній миті на суходолі віват
Спрацювала машина, справилася
Не подряпавши зовсім, з нею ми розсталися
Зірки й велетні-губки вітали нас обох
Перед зникненням, востаннє позирнули
На вбивчий несмак ось цього
Усього несмаку всього
 
Тож ми йдемо на дно, на дно
Йдемо углиб, на дно
Не мож нам радосте спізнити на кіно
Нептунівський чемпіонат підносить аквасвіт
До себе зве ундіна
Й чути атлантидський сміх
Атлантидський сміх
Й чути атлантидський сміх
 
 
 
 
 
 
 
 

Вона несла пакет за копійчину,
немовби саквояж від Valentino.
Атакували погляди дівчи́ну,
та упирались в елегантну… спину!

У натовпі лебідка пропливала,
схиливши долу карі оченята,
а бісики із них і гострі жала –
то молодості і краси відплата!

Слова Ніни Виноградської
Музика Павла Якимчука

Очі сині мрію розтривожили,
Мов досвітнє небо, молоду.
Сколихнули все і насторожили,
Бо зустрілись вранці у саду.

Приспів:
Очі сині! Очі сині!
Кожен день стрічаються мені!
Очі сині... Очі сині!
Через них я наче уві сні!

Мов берізки білі над озерами,
Мрії пориваються до вас...
Очі чисті сяючими перлами,
В мене заглядають кожен раз .

Знову очі тихо усміхаються,
Ідучи назустріч у саду.
Серденько дівоче ніжно крається,
Розтинає душу молоду.
1965-2005

(День 39-й далі. Вправи з луком)

1.
Учта тяглася – як гумова,
з хати не йшли женишеньки,
тож Пенелопа придумала
бахурам конкурс новенький.

2.
Лук Одіссея в палату їм
винесла, й мовила строго:
«Хто із вас краще стрілятиме,
заміж і вийду за того».

3.
Ті – зі смішка́ми веселими
кинулись чергу займати:
зараз вільгельмами-телями
виступлять всі кандидати!

4.
Ті̀льки от – що за притичина:
всі ці хвальки-баламути,
снайпери поспіль досвідчені –
лук не змогли натягнути...

5.
Ну, і пішло просторікання
(чи, як то кажуть, відмазки):
«– Таж тятива – вся посмикана...»
«– Й певне, прострочене “каско”¹⁶...»

6.
Й поки крутило кебети їм,
зве Одіссей шкодочинний
добрих Евмея з Філетієм
на конспірацію в сіни.

7.
Й каже: «Мій вигляд – це хімія,
я вам скажу по-просто́му:
я – Одіссей! Легітимний я!
Я переконаний в цьому!»

8.
Й ті йому мовлять (по-грецькому):
«Файно! Тобі ми покірні!» –
бо як у «милі» турецькому
друзі були легковірні.

9.
Враз і завдання отримали:
ззовні всі двері замкнути,
щоб женихи мали стимули
спо́вна кіно це відбути...

10.
А Одіссей – овоч виспілий:
в залу ввірвавшися, з маху
лук свій схопив – та і вистрелив!
Ще й підморгнув Телемаху.

(далі)

Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.

І в очах прочитаю я,
Скільки болю було у них,
Скільки горя і бід здійняв,
Буревісник над схлипом хвиль.
Світле небо в твоїх очах
Убирається в сукню з туч,
І танцює у нім гроза,
Осипаючи камінь з круч.
Чорний холод твоїх зіниць,
Обирає лихий пустир
І ніколи, я знаю мені
Ти не скажеш кохаю. Ти
Будеш тихо дивитись так,
Наче в серці назавжди біль,
Мов навіки замерз криголам,
В океані схололих мрій.

18.01.2025

Навіщо треба свідки Ієго́ві?
Кому потрібно свідчити і що?
Якщо у світі першим було слово,
воно можливо розповість про щось?

Хто ви́мовив його та і до кого?
Була у чо́му слова того суть?
Коли на щастя бережем підкови,
те слово мало бути ли́ше «путь»!

Яким шляхо́м іде́мо і до чого?
У чому саме суть цього життя?
Питань багато маю я… до Бога.
Лише до нього – це собі затя́м!

Вивчати на́що копії і списки,
якщо першоджере́ло в світі є?
Питати хочу у творця колиски,
а свідкам хай лишається своє!.

Хай визирають те, що бачить хочуть,
віщують тим, хто їх бажає чуть,
а хто і сам до пошуків охочий –
відна́йде неодмінно власну путь!

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента навмання
Всі би стер із пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Колеться знов темрява тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!

12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,
Він раптом замовк і поглянув на бельведер
Що в стилі ампір був завершенням дивного дому
Де діва в одній наготі появилась тепер.
Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,
Промовив туристам, що були схвильовані тим,
І голос його видавався тягучим від втоми
Вона вам покаже кімнати, прошу вас, іти.
І він повертався на свій залізобетонний
Постамент навпроти будинку і сівши на трон,
Немов кам’янів і дивився на Пандемоніум
На ріки червоні, у вічнім безсонні своїм.
І спускалась Ліліт у безчинстві лихої вроди,
Впиваючись поглядом пристрасті в очі жаги
І тягнулись туристи за нею тим блудом наповнені,
Корилися крокам, і стегнам вертливим її.
«Світ скрипить, як розхитане, бісове, віденське крісло,
Туманом в безодню з луною він важко зітхав.
Схололі озера у відповідь гучно потріскували,
Цей дім, як забутий навіки старий вокзал».
Остогидли мені ці постійні злягання із совістю,
Байдужі, знекровлені очі й холодний вогонь,
Ця ідея – прокляття, хрипів він, читаючи повісті
Однаково темні на фризах своїх безсонь.
О швидше б забутись, чи зовсім навіки пропасти,
Хай швидше блудниця приходить і знищує світ,
Та знову йому довелося вкотре піднятись,
Коли з бельведера явилася хтива Ліліт.

26.01.2025

Свистять шуліками ракети,
Гуде й здригається земля, –
Вкриває бережно жакетом
Матуся злякане маля.
До тіла тільце пригортає
Й благає, плачучи: Живи!..
Немає горю кінця-краю
В житті нещасної вдови.
Горять і куряться руїни
Оселі в ранішній імлі, –
Нема затишної хатини,
Де спали ситими в теплі.
Війна нещадно відібрала
Все те, що в пам’яті живе, –
Хоча минулого не стало,
Але в майбутнє доля зве…
13.02.25

Вам хана, гнила інтеліґенціє,
Що канонами виносить мізки.
Вранці випив ліки для потенції,
Начувайтесь! Я до вас вже близько.
Що ж, даремно підбирав я дозу?
Гей, писаки! Обирайте позу!

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох
І ароматом називаю сморід.

Інерція подовжує життя,
Я посміхаюсь на чужу вимогу.
Коли душі немає укриття,
Хіба врятує слово демагога?

Неначе у труну сталевий цвях,
Лунає гасло: "Треба бути сильним!"
Самотній силует долає шлях.
Моя біда - мов атом. Неподільна.

Срібло висить на гілках,
Ніби в Господніх руках.

Срібло земної краси
У завірюхах яси.

Хто його подарував?
Втілений в сніг Авраам.

Мовби коштовний палац,
Сріблом засипаний плац.

В ньому сховається те,
Що у серцях проросте.

В ньому укриється зло,
Що споконвіку було.

Сніг посріблить почуття,
Сховані в мур небуття.

26 грудня 2021

(День 39-й. Останній бенкет)

1.
Еос на небі з’явилася –
під куховарки бурчання:
«Я вже з цих учт показилася!
Хай би сьогодні – остання...

2.
Зевсе, верховний нагля́дачу!
Хай цей розгул припиниться,
й колом у горлі всім сватачам
стане моя паляниця!..»

3.
Вже готувалася трапеза,
й старший пастух, грек Філетій,
гнав буйволицю до камбуза, –
ту, що з’їдять на бенкеті.

4.
Втім, Одіссея помітивши,
чемно вклонився старце́ві, –
думав чутки найновітніші
виміняти на місцеві.

5.
Й каже: «Нема вже сподіванки, –
згинув наш пан за морями,
а женихи його вдівоньки
тлять його стадо без тями...»

6.
А Одіссей: «Та однаково!
Попри пригоди злиго́дні –
пан ваш, по слову оракула,
буде отут... вже сьогодні!»

* * *

7.
Знову бенкет у вояччини;
п’ють донжуани брутальні,
а Одіссею призначили
місце – де вхід до вбиральні.

8.
Ктісіп, поміщик із Самоса,
кинув зі сміхом у нього
(сп’яну, напевне, нестямився)
цілу коров’ячу ногу.

9.
Теоклімен зразу втрутився,
й каже: «Віщую, задьори:
в саван мерця загорнутися
прийдеться вам усім скоро!»

10.
Та претенденти – по-щирому
всі як один проказали:
«Ми в забобони не віримо!» –
й вигнали дядю із зали.

(далі)

Я дякую тобі за дві душі в колисці,
за ветхий дім в якому дух лукавий досі,
за чорно-білі зими й райдуги барвисті,
за літо запашне і журавлинну осінь.
За злети позахмарні й болісні падіння,
хитляву злагоду і непорозуміння.
Звірині ікла, що ненáвисті навчили
і підійматися з колін, коли стріляли в спину.
За те, що лагідно встромляв у серце вила
та в горі на поталу світу не покинув.
Молився одночасно гаспиду і Богу,
зухвало витирав брудні об душу ноги...
Уклінно дякую за божевільні ночі,
за нелюбов, байдужість, неприкриті зради,
сорочку гамівну та докори пророчі,
за океани сліз і спалах зорепаду.
Благословляю, бо Господь велів прощати,
хоч не сестра тобі, не подруга, не мати...

12.02.2025р.

Подумки берегом моря ще теплого
сонцю назустріч іду.
Вітру немає, узимку нестерпного,
що навіває сльоту.

Хвилі до ніг лише лагідно стеляться,
чути прибою мотив.
Гори ховають зимову хурделицю,
не дістає її спів.

Сонце малює оранжевим променем
в морі багряну зорю.
Думи минулого повняться спомином,
я їх тобі подарю.

Піснею лине над морем самотности
шепіт моєї душі.
Де ж таланту віднайти мені, Господи,
вічного щастя рушій?

Я подарую тобі, моя рибонько,
вечора тихого час.
Зорі ворожать майбутнє, лебідонько,
все буде добре у нас!

Хвилі осінні по берегу котяться
у далечінь-виднокрай.
Дуже, єдина, знайти тебе хочеться,
ли́ше мене зачекай!

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,
Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,
Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,
Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,
Спробуй вислухати. У будь-якій з них
Витають примари чийогось натхнення, послухай,
Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,
Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.
З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.
Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент
Симфонічного оркестру не росте на деревах.
І навіть коли віддавна їх на світі не стане,
Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

З-за хмари раптом визирнуло сонце
і… сніг пішов. Лапа́тий, білий сніг!
Лежу, любуюсь, ніжусь під віконцем…
На щастя маю я такий… барліг.

Вже дру́гий рік – укриті лісом гори,
повітря чисте, нібито кришталь!
А під ногами – бірюзове море
і думи. Сірі роздуми, на жаль…

Давно бувало, в сонячну погоду
із неба дощ лине́ як із відра!.
А одночасно, ніби у догоду,
сміється сонце, скаче дітвора…

Ми бу́дем іще довго пам’ятати
і дощ сліпий, і той пташиний сніг,
гука́ла як у хату взимку мати
на запашний, гарячий ще, пиріг!.

Душа мовчить, а серце ціпеніє
Від жалю за тобою, бо любив
І донедавна не втрачав надії,
Що будем вкупі, наче голуби.
Душа болить, бо серце не бажає
Змиритися з утратою надій
На те, що втихне ця журба безкрая,
Немов несамовитий веремій.
Душа німа і в серці порожнеча
Од відчуття гіркої самоти
З пори тієї, як зібрала речі
І з дому швидко подалася ти…
12.02.25

(Вечір 38-го дня. Ще не Пенелопа, зате – Евріклея)

1.
Ледь усі сватачі ахові
вимелись врешті з палати,
батько велів Телемахові
зброю зі стін познімати.

2.
Вдвох вони все це озброєння
винесли, й десь заховали;
і Одіссей заспокоєно
знов повернувся до зали.

3.
Встигла туди вже притьопати
й чемна сама господиня,
тож почала вона розпити:
«Чим ти потішиш, гречине?»

4.
Сів той подалі від факела
й каже: «За вістю спецкора,
муж твій – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

5.
Та Пенелопа засмучена
каже: «Не вірю в цю плітку...»
А Одіссей хитрокручений:
«Та не пізніш, ніж улітку!»

6.
Каже тоді бідна страдниця:
«Був мені сон дивнуватий:
ніби – я про́ста гусятниця,
й стала гусей годувати;

7.
раптом орел непомічений
всіх гусаків убиває...»
Шельма їй: «Це тобі свідчення:
сватачів – муж твій звітає!»

8.
«Йой, до ладу́ була б страта ця!..
Добре, іди до спочивку.
З ложем твоїм розібратися –
зараз пришлю покоївку».

9.
Й треба ж, – припхалась не гаючись
са́ме стара Евріклея, –
нянька, потроху вгасаюча,
ще малюка Одіссея!

10.
Гість роздягнувсь – і зчинилася
сцена з індійської драми, –
бабця ураз осінилася:
«Боже, це то̀й самий шрамик!

11.
Хибні всі інші критерії!
Ти – Одіссей, наш хазяїн!..
Невже остання це серія,
час розкриття усіх таїн?»

12.
Та Одіссей попрохав її:
«Не видавай мою злуду!
Задля кінцівки цікавої –
Штірліцом трохи побуду».

(далі)

Перетворився на гадюку,
отруту вприснувши у руку,
здавалося, безпечний вуж.
Як покладатися на тебе,
моє мінливе, сиве небо,
коли метеш сніги довкруж?

Із Богом глечики побила,
бо не тому латала крила,
і довіряла я не тим.
Терпіла кривду, біль, наругу,
чекала — стане ворог другом,
бентежним янголом святим.

А він уп'яв ножа у спину,
зламав, немов суху лозину,
втоптавши в землю чобітьми.
Мабуть, запізно я збагнула —
зубиська гострить та акула,
що хоче крові між людьми!

11.02.2025р.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що «хімія» замінить сотні слів…

Але чому́сь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли уже не можна те змінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

Сніжи́ть і сонце в небі сяє!
Сніжи́ть… Тебе не вистачає…
Гуляє сні́жень сні́жним містом,
чіпляє на дроти́ намисто…

Град Божий затягнуто сірими хмарами,
І немає сонця для книг. В кімнаті
Час розливає причастя сонного
Сни в порцелянову чашку пам’яті.
Тут
Лиха неприступність сталевого обрію,
Мутна непроглядність замерзлого неба.
І смуток лягає прозорими тоннами
Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

Коли в поета з болю мовкне серце,
До зброї Слово він бере у герці.
Щоб рідну землю словом боронити,
Твердими бути, начебто граніти.

Тоді не зможуть поламати долю
Ні влада, ні людиська у неволі.
Помре поет, а Слово зостається,
Що із роками, наче сталь, кується.
12.01.25

Наче сталось довгождане чудо
Та зникати зовсім не спішить, –
Сонце примостилося на грудях
І в душі теплішає щомить.
І пітьми численні метастази
Душу полишають спроквола,
І вона світлішає відразу
Від напливу ніжного тепла.
11.02.25

(День 38-й пополудні. Продовження бенкету)

1.
Раптом – до залу бенкетного
вперся місцевий старцюга
й став Одіссея славетного
гнати з порога, хамлюга!

2.
Каже: «Це місце – намолене,
“даху” за нього башляю!
Щоб не прийшлось тобі солоно –
здрисни ізвідси, вахлаю!»

3.
Наш Одіссей – дядько ввічливий,
можна сказати, люб’язний:
хама побив добрози́чливо –
й зовні поклав, біля лазні.

4.
А женихи – п’яні гицелі! –
втішившись боєм гротескним,
глек «метакси́»¹⁵ йому тицьнули
(ну, не «мартель», якщо чесно)...

5.
А в Пенелопи турбація –
збитки, худоби пропажа;
й тут – їй сяйнула мудрація!
Вийшла до залу, і каже:

6.
«От же ж раніш були лицарі!
Не домагались кори́сті,
а подарунки обіцяні
дурно давали невісті...»

7.
І женихи – усі повністю –
вклавши зусилля геройські,
їй натягали коштовностей
(в крайньому разі – «swarovski»).

8.
А Пенелопа, кмітливиця,
скарб віднесла до госпо́ди, –
в спальні, сказала, роздивиться,
в кого дорожчі клейноди...

9.
В залі ж, почавши нудитися,
чорт Еврімах Полібенко
став з Одіссея глумитися, –
видно, набрався паленки.

10.
Ще і жбурнув табуреткою;
правда, врази́в Амфінома,
й той – його кляв за абеткою,
типу, «не всі в тебе вдома!..»

11.
Тут Телемах уже втрутився,
всіх розігнав по хатинах...
(Бачите, людоньки: скрута вся –
через жінок безневинних!)

(далі)

Хто арку Чумацького Шляху,
Шлях Богів*, відчув навесні:
– від Бога тремтіння зі страху,
– від вдачі танок і пісні…

Хто під бородою** Єгови
несе ідентичність свою
скрижалями рідної мови,
краями довкола в бою.

Чиї це Полісся й Карпати?
Чиї це Десна і Дніпро?
А попіл батьківської хати,
що коїть вороже нутро?

Хто нищити взявсь Україну –
спроможемось знищить того,
а потім зведемо країну
для себе і Бога Свого.

Прихильна до нас Божа Мати
теж молить за долю твою
о, мій українцю, мій брате.
Тож будьмо! І будьмо в строю!!!


* Богів Шлях або Чумацька Дорога – згрупування небесних світил в кількості до 300.000 мільйонів, що ніби ділить широким пасом (шляхом) наше небо на дві половини. Має багато назв у інших народів, а у санскриті, як і в українців – це Богів Шлях.
** за часів рабина Ізмаеля вона мала довжину 11.500 леґ (давня міра різної довжини – від 4 до 10 кілометрів).

10.02.2025р. UA

Люблю за те, що ти в красі,
Як світ уквітчаний весною, -
За те, що власні дії всі
Завжди погоджуєш зі мною.
Люблю за воду, хліб і сіль,
Які незмінно навпіл ділиш, -
За те, що ждати звідусіль
Мене повільного умієш.
Люблю тебе за доброту,
Привітність, ласку та прихильність, -
За серця з серцем перестук
І почуття нестримно сильне.
Люблю...
10.02.25

У тренді з позначкою – Є –
слова тверді, мов прутень стали,
сам призедент леве дає,
у бідність уштрикнувши жа́ло,
не українець – олігарх,
купюра є купити сало,
Шевченка відчуваю шарх…
Спасибі «слугам» за – Є-бали!
10.02.25р.

Ще не вмерли України
Ні слава, ні воля.
Вмерли діти, матері...
...брéхні про долю...
Потáлена, катована -
Та не на колінах -
Сама у пустелі слів.
Стоїть Україна.

І не знали, і забули
Хто вони такі є:
Вічний трýнок споглядання-
Попіл вітер віє...
Якнайдалі - там світліша
Марнота надії,
Сором топлячи в сипучих,
Велич животіє.

Хмар стіна лишень червоних.
Споглядають з неба...
Дух гранітний ллється краєм:
"Без жалю ! За Тебе !"
Тим, хто вільний як і Ти,
Наша Україно,
Думка ця без жодних слів
В серці зáвжди лине.

03.2023

Біжать роки...
Все більше люблю осінь.
Багрянцем зашарілися садки.
У хмарах ніжаться думки, де неба просинь...
Тепла ковтки...

Погожі дні ...
Чатує в хащах осінь.
Мінливе листя, втім незмінні ми.
Бабине літо йде з посрібленим волоссям...
Десь вдалині...

Похмурі дні...
Ранкова прохолода.
Жоржини ще продовжують цвісти.
Дві філіжанки макіато в непогоду...
Тобі й мені.

Минулі дні...
Було щось — не збулося.
З мережива зізнань звиті шляхи.
Лиш ніжно жевріють з пташиним стоголоссям...
Дерев вогні.

Чудесні дні!
Нам є про що згадати,
І буде, що забрати у віки.
В житті судилося щасливу осінь мати.
Біжать роки...

© Тетяна Купрій, 2024

У схрещенні гілок шукаю сутність світу,
У схрещенні тополь шукаю простоту.
Ту істину, ще сонцем не зігріту,
Шукаєш у гілках, немовби чистоту.

У хмизі, що у гумус переходить,
Ти віднайдеш закон у плинності понять.
Десь думка невагома тихо бродить,
Як синтез інь і ян, як марево проклять.

Як вирватися з сітей невловимих,
В які ти сам себе заплутав і загнав?
Дерева стали свідками молитви,
Що родиться з пітьми у сяєві заграв.

18 грудня 2021

Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.

(День 38-й. На бенкеті женихів)

1.
Легкість – у Еос в характері;
тільки зійшла, невагома, –
вбіг Телемашко до матері
з вигуком: «Мамо, я вдома!»

2.
Ще й притягнув (не без галасу)
Теоклімена-провидця,
й той – провістив: «Присягаюся:
батько ваш – днями примчиться!..»

3.
«Що ж, непогана політика! –
каже тоді Пенелопа. –
Дозвіл даю, як родителька,
в дім завести цього хлопа».

4.
Дещо пізніше, над полудень,
до женихів у їдальню
вбогий явився просто́людин,
позу прийнявши благальну.

5.
Й добре отак загримований,
став Одіссей у камратів
кусні книшів та воловини
як подаяння збирати.

6.
Й тут Антіной, свинська ратиця,
каже: «Женіть цю істоту!
Досить дарма нажиратися,
йде хай шукає роботу!»

7.
Взяв табурета – і з дикістю
ним Одіссея як хрясне!
Той же – зі Штірліца стійкістю
сів на порозі, нещасний...

8.
А Пенелопа – зі злобою
з-поза фіранки дивилась,
як її стада худобою
кляті нахаби давились.

9.
І жебрачину мандрі́вного
слугам сказала позвати, –
може, чогось позитивного
зможе він їй розказати.

10.
Той же, суціль в засекреченні,
їй передав (замість квітів),
що завітає увечері,
так, щоб ніхто не помітив.

(далі)

1.
Люблю тебе
за теплоту очей,
за усмішку зворушливо-таємну,
за час, який тече -
не утече...
і неприховану взаємність.

Приспів:
Я і ти -
два світи,
дві зорі - у круговерті...
Ти і я -
течія
нот музичних на концерті
скоростиглої жаги...

2.
Люблю тебе
за міріади слів,
в яких купається необережність...
До дрібки солі з висушених сліз
люблю твою беззастере́жність...

Приспів.

3.
Люби мене
без мір і міркувань,
просто люби, мов тіло шиби - іній...
люби - як вітру витівки - трава,
як роси - дотики проміння...

Приспів.

Наче дитя в середмісті,
Втрапивши в повінь людську, –
Повне глибокого змісту
Слово тісниться в рядку.
Стискують, давлять, лякають
Слово змістовне слова
Ті, що основи не мають
І в яких суть нежива.
В них ані жалю, ні болю,
Ні нарікань, ні тривог, –
Як на безплідному полі
Лиш солонці, тільки мох…
09.02.25