Спати хотілось, як перед весняним дощем.
Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
Спертись душею на Боже крилате плече,
Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом.

Глорія мунді оттак-от.
Хрін з нею. Нехай.
Голос на травах настояний, трави – на м’ясі...
Много живу.
Усе менше скрізь бачу гріха.
Більше рослинок люблю.
Поважаю отих, що на пласі.

А поети... поети...
Не той тепер час на Землі.
І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври.
Ніхто не купує красивих пластмасових слів,
Які б зрозуміли хіба динозаври.

Тому із собою я пити по ночах почав.
Безсоння і водка колись свою справу довершать...
І воском задумливо скрикне біленька свіча
Над віршником-вершником.

А гени, за крильця узявшись, у танець підуть.
Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно.
Знов хочеться жити.
А вірша рядок – наче путь,
Перервана вічними війнами.

3 черв. 12.

* * *
Вітер хмарами малює
в небі чарівні етюди,
Море хвилями цілує
й ніжно пестить твої груди,
Краплі моря з твого тіла
сонце жадібно вбирає,
Стиглі перса сніжно-білі
у засмагу одягає.
Липень 2003


* * *
Море сердиться на берег,
В гніві б’є його, штурмує,
То накотить хвилю валом
І красу його плюндрує,

То на мить відступить — й знову
Нападає із розгону…
Берег щулиться від болю —
Беззахисний, безборонний.

Але з часом гнів вщухає,
Море лагідно хлюпоче,
Ніжно хвилями м’якими
Берег пестить і лоскоче,

Обціловує всі рани,
Щоб забув він біль, страждання,
Тихо хвилями шепоче
Про ідилію кохання…
Липень 2003


ПЕСТОЩІ ХВИЛЬ

Скільки ніжності і ласки
У твоїх пестливих хвилях,
Мов у звабної любаски,
Що її забуть не в силах.

Скільки музики кохання
В тихім шумі хвиль нестримних,
Що розпалює бажання
Мліти в пестощах інтимних.

Скільки світлої надії
В сріблі хвиль твоїх, о море,
Що із небом злитись мріють
В видноколі неозорім.
Липень 2004

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Вже минає половина літа,
Провиса крізь осінь до зими.
Виринає постать Аеліти
З хаосу космічної пітьми.

Ніг таких, грудей, тендітних талій
Ще не знав старий Чумацький Шлях.
Кров бурлить, неначе води талі
У крутих весняних ручаях.

Ходить по землі немало грацій,
Вдома щастя жде мене сумне.
Та з усіх на світі гравітацій –
Знаю – ця до скону не мине.

Вип’є із грудей останні сили
Й кине на дорозі верстовій…
Я тебе в житті не зрадив, мила,
Та душа, прости, належить їй,

Аеліті, невтолимій мрії,
Що у небо вічно порива…
О моя незаймана повіє,
Нерозрадна муко світова.

1994

рожа раннего неандертальца
растопыренные пальцы
словно перья у павлина
болт на каждом – всё внатуре
тот пацан любому втурит
поделиться апельсином
нетачанка-биэмвина
и язык – тупой топор
но не пойманный – не вор
не в шаронке не в маслинах
а примерный гражданин он
и понятий властелин
что ни слово – нафталин
зенки-головастики
беглые ужастики
жабы-душегубки
белки-мясорубки
шнобель-задавашка
лепень нараспашку
под мамоном ствол торчит
в шкарах – выхлоп и ключи
на котлах забиты стрелки
дело насаждает сделку
тесен мир в лопатнике
фарш канает сладенький
на фанере крест пудовый
и портак бодяжный
словом
Вова шило-рэкетир
с погоняйлом "бригадир"
вся любовь пошла в лавэ
шняга киснет в голове
а тихушник – на своле
ваксы на сапог налей
будет Вове веселей
в бомбу сядет – шлейфанёт
на мобилу кашлянёт
и к мартышке драп кропалить
этот бройлер уплывёт

1 Июня, 2012

Яка вона, у тридцять Жінка?
Без фотомонтажу на знімку:
прихована втома і головні болі -
і макіяж не гірший, ніж в Джолі.
Знає рецепти спокус і терпіння.
Бальзаківських мрій головна героїня.
Жінці у тридцять сльози не личать:
не Попелюшка і не Беатріче,
в казку із гарним кінцем іще вірить -
тільки душа… трішечки товстошкіра.
Жінка у тридцять - вдома сьогодні:
речі дитячі висять на балконі.
Гербарієм стали улюблені квіти…
Жінка у тридцять хоче любити.

Спадає вечір, мов зоря
У чашу травня.
Ми п’ємо двоє – ти і я
Нектар кохання.
Черешень терпкість на вустах
Така далека…
Я у тобі давно свята,
Хоч це нелегко.
Я у тобі, а ти - в мені,
Як в позачассі.
Я сірих буднів, диких снів
давно зреклася.
Цілунки спалюють слова –
Одні лиш коми.
Я вже на грані божества,
Аж плоть судомить…
А вітер бавиться й собі
Гіллям невинно.
Як ти в мені, так я в тобі –
Лише дитина.

Сутулиться правда під плотом чужинним...
А що їй робити у стані "святих",
Де кожен, хто вище - голосить "невинним",
І кожен, що нижче - заручник зо лих?

Сиріткою крекче - негодить на кості.
Пацьо́рками осуду - дощ по дахах...
Прийшла би, ввірвалась непрохано в гості -
Кайданки гримлять одчайдуш на руках!

Хоч тягне до серця їх - вперто, нужденно.
Очима благальними в душу, дарма...
До гласу небесного в світі рожденна,
Під плотом чужим погибає німа!
(7.06.12)

Ніч п’янко пахла цвітом лип.
З кущів бузкових при обочі
Доносився дівочий схлип,
Переростаючи в жіночий.

1992

Кришталева гора, на якій стільки літ
Знемагає принцеса у вежі.
Сива паморозь вкрила душі її цвіт,
Тіло спалюють хтиві пожежі.

А дубові бочки розірвало вино.
Сопух оцту б’є в ніздрі лицарству.
Запустіло усе. І володар давно
Не дає за дочкою півцарства…

Цнота знати повинна свої береги.
А тому у принцесиній спальні
Вічну вахту несуть дві безсмертні карги,
І обидві такі аморальні.

А що перша карга – старосвітська мораль,
А що друга – розпуста сучасна.
Та, допоки не сповнить ніхто ритуал,
Доти буде принцеса нещасна.

Сумно сонце заходить, печально встає.
Й полонянці весь день до смеркання
Неугавна зозуля кує і кує
Довгі роки її дівування.

Недосяжну вершину гори обганя
Височенна братерська могила
Тих зухвальців, які погубили коня
І собі горді в’язи скрутили…

Ну, а я – не герой. Що мені до життя
Й рівнозначно до смерті-погуби?
…Понад серце нахлинули враз почуття
По самісінькі пристрасні губи.

Син звичайний мужицький на ймення Іван,
Що покинув і жінку, і діти.
Непутяща, всі кажуть, моя голова.
У думках мені вік багатіти.

Я не ласий на царство, та й слава – бридня.
Я її просто визволить хочу.
Тож нехай погублю і себе, і коня,
А тієї принцеси доскочу.

2000

В твоїх зіницях кохання чад.
Хто в очі сонцю заглянуть може?!
Щоб світ світлішав, таких дівчат,
Як ти, кохана, потрібно множить.


23 січня 2012 р.

У душу я чужу
Не хочу заглядати.
Себе лише суджу:
Свої здобутки, втрати,
Бо мантія судді
Хребта зламати може...
Коли гріхі чужі
Своїм гріхам тотожні.
11.05.12р.

Кому потрібні лементи бравурні?
Ми і без них не вернемось назад.
Заціпило б вам, безголові урни,
З роздутим черевом цитат.

Атаман, атаман! Стонут люди в неволе
Полыхают пожары сильней и сильней,
И гудит под копытами дикое поле.
Не пора ли седлать ветроногих коней?

Над родной Украиной свинцовые тучи,
Поседела земля от огня и золы.
Словно малые речки в могучий Славутич.
Собираются в Сечь боевые орлы.

И до смертного часа не будет покоя
На земле, на воде, далеко-далеко.
За казацкую волю, за счастье людское
Запорожцев на битву уводит Сирко.

Что тебе короли, что султаны и ханы!
Запорожская Сечь, как скала за тобой.
Ты родному народу служил неустанно
Острой саблей своей и казацкой судьбой.

Под курганом седым, над днепровской водою
Спит защитник народа, гроза басурман.
На земле украинской гордятся тобою,
Помнят люди тебя, кошевой атаман.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Ми розлучились, так і не зустрівшись.
Пішло минуле у зворотній бік,
Але сьогодні ти явилась віршем
І душу спогад полум’ям обпік.
І я – не я стою на перехресті,
Немов одвічний слова пілігрим.
Ми вже зустрітись маємо нарешті,
Та недостатньо ще для цього рим.
О, творчі дні, повік благословенні!
Ласкаве сонце, небо голубе...
Я кожну мить знаходжу у натхненні
Хоча б маленьку часточку тебе.


08.06.12

Город в оцеплении тумана-
Странная нелепая картинка...
Канул город в бездну океана-
Тусклого, затянутого дымкой...


*** ***
Какой подтекст у этого кощунства?
Возможно, это эра Водолея
Безумствует, дав волю диким чувствам,
Над нашими устоями давлея?

Старих дубів сумне рипіння
Тоді звучатиме, як спів,
Коли ти, сповнений терпіння,
Чекаєш безнадійно слів
Од тих людей, кому довірив
Найпотаємніші думки
І аж до крові стерту шкіру
Своєї правої руки,
Не боячись пилку отрути
І вічних мандрів пилюги, -
О Боже мій, чому не чути
Ніде нікого навкруги?..
Лиш скрип дубів, як шум прибою,
Але без музики і слів,
На мить розважить душу грою
Із вітром дужих стовбурів.
08.06.12

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

Чорна кава поколює пальці...
Розбазікались надто, дарма.
Вже й свідомість вдягає сап’янці -
Зазиває холодна сурма́
Йти до краю... А краю немає!
Ані меж, ані тин-рубежів...
Хоч і сонця ще вперто чекає
Вбоге серце в полоні іржі.
Там, де осінь зачистила сквери
Камінь долі - потріскане скло!
Кілька літер на грішнім папері,
Кілька слів, де життя відбуло.
За фіранками неба - минуле,
За дверима надії - лиш стен.
Чорна кава... Заще́пки, засу́ви...
Довгі тіні за сивим дощем...
(7.06.12)

Півдня чомусь сусідський Ромко ходить сам не свій.
Як пес приблудний злий. Йому чогось немилий світ.
Сусіда Гнат якраз на пиво кличе. Та дарма.
Та де . Немає сили і енергії нема.
- Ну що те пиво ? Що, скажіть, у ньому добре є ?
Вчорашній день. Бо молодь майже вже таке не п’є.
Тепер новинка є. Не варто пити все підряд.
Потужна річ. Дає на день бадьорості заряд!
Як вип’ю «енергетик», - хочте вірте, хочте ні,
То можу, дядьку, танцювати хоч і день і ніч.
До ранку бігати, скакати, скільки буде сил.
Така енергія дурна, що хоч півдня коси.
Хоча не сплю ночами часто, але не біда.
Воно дає екстріму й сили, аж зриває дах!
То дядько Гнат послухав Колю й реготать почав:
- У мене теж таке бувало, але я мовчав.
Не знаю, що я з’їв чи випив, чи змішав не так.
Така енергія з’являлась, що літав, як птах.
То цілий день, як дурень бігав. Потім знов і знов.
Хоча чомусь не дах зривало, а зривало ДНО…

Я стільки сонця не перетерплю,
не втримаю на собі стільки неба,
життя абсурдне, але є потреба
триматися за тих, кого люблю!
Хто ніжно обіймає за плече,
весь світ римує, словом огортає,
лиш тільки теплим поглядом питає
куди ріка думок моїх тече.
Здавалося б , така банальна річ –
любити – легко, важко - пробачати,
щось говорити, а про щось мовчати,
вслухаючись у тишу протиріч…

***
Як заболіло – не чекай біди,
До серця рідне слово приклади.
Хай зцілить душу, і загоїть рани,
Розтопить – і печалі, і льоди.

Проник твій погляд шпигуном
У горницю душі моєї,
Думки погідні, мов трофеї,
Забрав у розуму притьмом.

Пощо запитувати : чом
Я ідіота мовчки клеїв,
Коли він в узи Гіменея
Мене заковував цілком?

Боротись я постійно звик.
А цього разу вийшов пшик!
Солодке бо було нашестя.

Вже резиденти не страшні
Усіх контррозвідок мені,
З тобою бути - справа честі.


07.06.12

Усе життя – один футбольний матч.
У ньому ти і форвард, і голкіпер.
Хитрує доля, мов примхливий м’яч.
Все проти тебе – сонце, дощ і вітер.

Трибуни ревом облизали гол,
а за хвилину – сплюнуть зверхнім свистом.
Ти щойно упивався власним хистом,
та вже ідеш на відчайдушний фол.

Програти в цьому матчі – не біда:
тут срібних кубків не дають героям.
Лиш скурвитись душі своїй не дай,
щоб враз не опинитись поза грою.

Статистику ненабраних очок
статисти хай ведуть, якщо їм треба.
Звершиться гра твоя, коли озветься з неба
фінальною сиреною сюрчок.

2002

І знову стою на краю,
І знов ризикую собою.
Чомусь йти вперед не боюсь,
А знаю:поглинуся тьмою.

Позаду мій враг наступа,
Та я йому в руки не дамся.
Я знову по краю пішла,
А ворог мій в друзі пробрався.

І я вже не бачу його.
Він знав мою слабкість велику.
Я знищила друга свого,
аби ворогам не скоритися

Ця осінь прилетіла так незданно,
Тендітна,лагідна і трішечки сумна.
Моєму серцю дала свої барви
І я діткнулась до її крила.

Цей ніжний дотик сильних тих емоцій,
Ескіз душі,мелодія думок.
Це особливе щось,осіння ця самотність,
Коли до чогось залишився крок.

Коли усе готове тільки крила...
Чомусь не слухають,чомусь вже не летять.
Це просто осінь прилетіла тихо,
Й шепоче:"лиш на трішеки присять"

І я пою себе гарячим чаєм,
І у тепленький кутаюся плед.
Відпочиваю я,щоби тихенько далі
Узяти крила і піти на злет

Назгребали скирту сіна-
Тут для правди- домовина!
Та відкрилася провина,
Бо здув вітер скирту сіна.

Полетіла правда в хмари,
Дощем впала на отари,
Підхопили бистрі коні,
Розірвали перепони!

Понеслись у чисте поле.
Засіялось! Правда коле!
Зійшла правда, колоситься,
Стиглим збіжжям, як й годиться!

Сонечко-це також он яка кульбаба!
В небі волошковім полум'яна зваба.
Хтось на нього дмуха -
жовта завірюха.
Парасолі світла трави упіймали.
Дивувались хмари -
білі капризухи,
як в отаві пахощів соняхи зростали...

***
Хто любить мову, той багатий на думки,
І тільки у байдужих зроду навпаки.
Якщо мовчатимеш, то станеш ти безрідний,
Бо Україну в серце – заклюють круки.

Від радості чи з болю
Сльозинки поміж вій –
В якій сьогодні ролі
Мінливий образ твій?
Позаздрили б актриси,
Мабуть, із – за куліс
Твого обличчя рисам,
Незміненим од сліз...
Чомусь незрозуміла
Мені, як світ, стара
Жіночих перевтілень
Талановита гра.
07.06.12

*
Зелене свято у душі буя.
Кохання дух вселився в нас.
Торкнувся
Блаженних вуст
Солодкий лепешник.

Небо кольору стиглої сливи:
ані хмар, ані вітру, ні птиці.
Відлетіли у вирій громи й громовиці,
проросли пʼяним зелом розгонисті зливи
із пахучої глиці.

Небо кольору стиглого терну –
ані цятки – напнулося шовком.
Все навколо нарешті спинилось-замовкло.
Сонце коней гривастих до заходу верне
і заплющує око.

Небо кольору ночі-ожини:
і густе, і холодне на дотик.
Як піду, памʼятай даленіючі кроки.
Озиратись в минуле немає причини,
бо минуле – наркотик.

Небо синє моє старовинне
ген за обрій тече океанно.
Світ звучить урочисто великим органом,
і нема ні початку йому, ані спину.
Засинаймо, коханий.

Кофе, корица...
Ну, как же,а соль...
Только крупицу,
как тайный пароль.
Нежность осталась,
но чувства острей!
Ты настоящий,
уйдем от гостей.
Бросим минутки
мы в чашечки кофе...
Пусть будет так,
словно мы незнакомы!
Словно впервые
у этих дверей.
-Здравствуй,-
мне скажешь.
Ведь ты же мудрей!


06.06.2012

(Із циклу «Вона каже»)


У пригорщах моєї правди
Насіння істини прогіркло,
Бо ти полив його водою
З іржею зради і брехні.

Ти ще не зрадив, але задум
Вселявся видимо у тебе,
Неначе іскра, що не палить,
А лиш підсушує кору

Для вогнища… Піар на виріст,
Невиліковні залицяння
Як про запас, на майбуття…

Такої ніжної любові
Ти не знайдеш ніколи більше,
Бо вже у пригорщах пісок…

06.06.12

На платье у Наташки
Яркие кармашки,
А в кармашках пятнышки
Спрятались от бабушки,
От конфетки пятнышко,
От малинки пятнышко,
Пятнышко от сливы,
Чуточку подливы,
Вишня как туда попала?
Только вишни не хватало!
Сердится Наташка,
- Не яркие кармашки!
Что такое, почему?
Ничего я не пойму!
Платье бабушка стирает,
А Наташка напевает,
- Убежали пятнышки
От любимой бабушки,
Снова у Наташки
Яркие кармашки!

***
Ми збережемо – і СКАРБНИЦЮ МОВИ,
Як позриваємо чужі закови,
Щоб у душі народу розлилось –
ВЕЛИКЕ МОРЕ шани і любові.

Торкнися уст моїх мовчанням,
Пестивим звуком тишини
І у любові мить останню
Блаженством раю огорни.
Лише не дай душі мовчати,
Аби , відклавши ліру вбік,
Я за утіхи срібні ґрати
Снагу живцем не заволік.

06.06.12

Як в цьому світі жити без кохання?
Без поривань розніжено-палких?
Твій світ у мені пророста бажанням,
А погляд набубнявів і застиг.

Твій шепіт розчиняє мою тишу,
Вулкан бажань виманює “на біс”.
Таких, як ми, до грішників допишуть,
Усьому свідок – розпашілий ліс.

Таких, як ми, достатньо серед грішних.
Яку покуту виміря Господь?
Попри усе, звучи мені у вірші,
У будь-якому вимірі приходь.
2012

Я скуштую твої очі, губи і фаланги пальців.
Я з’їм тебе, а як ні, - то понадкушую.
Стережись, мій янголе у темнім балахоні,
Я певна, що запалати тебе змушу.

Я скуштую чорнило твоїх патлів, ніч зіниць ясних.
Я знаю, що ти не втримаєшся і полетиш зі мною
Туди, де мусимо бути вільними й щасливими:
До космосу, нірвани й іншої гармонії вихору та спокою.

Я скуштую твоє вогняне серце, на якім пристрасть – то протуберанці сонця.
Я поглину тебе, але не дам гарантії на повернення.
І не карайся при поразці – моїй, своїй, чужій,
Всеодно життя не дасть нам взаємного обернення.

Всюдисущий, мов янгол.
Суттєво озброєний:
диктофон, об'єктив,
інтуіція, рація.
Що де сказано-зроблено,
створено, скоєно
навіть з пекла дістане
ловець інформації.

Інтелектом сяйне,
мов здивує перлиною.
І пірне з головою
в обурення масове.
Від землі до небес,
між болотом і глиною
висотою мети
виправдовує засоби.

2012

Віднині - двоязикі... А, може, двоголові?
Страшних казок прадавніх безпуття ожило!
І що - могили братські? Пощо - бочівки крові?!
По-зрадницьки лобизно перегниває тло...

Куди іти віднині? Котрому "православ’ю"
Схилятися безплідно, безстатусно?.. Дарма!
В обіймах Неньки знову торкаємо знеправ’я,
То вже й азарто-гласу у натовпі нема.

А, може, "вциркулярять"?! Даруйте, і "звалують"?..
О, Господи блаженний, ще й Ти чомусь мовчиш!
І тільки супиш хмари... Бездумно марширують
Сини чи яничари попід аркади тиш.

Як розболілось нині! Останньою нуждою
Зволочена надія у запустінь німу...
Ще до пори, до часу лишаючись Собою,
Вже майже безязика бреде Мара в пітьму...
(6.06.12)

Моя душе,моя любове,
Чого болиш,чого кричиш?
Я не зважаючи на долю
Ішла,іду і буду йти.

Удар із ліва,потім з права.
Та я у відповідь не б*ю.
Я трішечки сильніша стала,
Я далі йду і знов терплю.

Я не боюся колізеїв,
У мене лев*яча душа.
Життя моє-це вже арена,
Я вибирала шлях сама.

Моя душе,моя любове,
Не плач,серденько,не журись.
Бо лижуть мені леви ноги.
Іди любове,далі йди.
2010

***
Якщо пастух овець не береже,
Чи він багато вовни настриже?
Якщо свого він зроду не пантрує,
Хіба він доглядатиме чуже?

Надежды и мечты,
Бессмысленные ожидания...
Любовь - разлука,
Неизбежность раставания...

Как поверить в любовь,
Когда истекло сердце кровью?
Лишь страдания и боль...
Что случилось с любовью?

Она дар избранным,
Награда за предание.
Любовь не дешевка,
Не глянцевое издание!

Я дарю тебе свою душу,
Свое сердце все без остатка...
И надеюсь твой голос услышу,
Его слышать безумно, как сладко!

И мечтаю глаза я увидеть,
И наивно тебя буду ждать.
За свет глаз твоих не жалея,
Жизнь свою я готов отдать.

Будь что будет, уже мне не важно,
Ведь не страшно погибнуть любя!
И я буду сражаться отважно
За любовь нашу, ведь люблю я тебя!!!

5 мая 2007 г. Винница, Украина

Сквозь года буду слышать твой голос,
Сквозь года буду помнить твой взгляд.
Пройдет жизнь из черных полос.
И года не вернуть назад.

Расставанья миг так близок,
И мучительно его ждать.
Пройдет жизнь из одних ошибок,
И не стоит наверно рыдать.

Ведь во всем был сам виноватый,
Счастье сам свое упустил.
И не купишь билет обратный.
Свое сердце совсем разбил.

И его по кусочкам не склеить,
Тебе трудно это понять.
И надежду не надо лелеять,
Ведь любовь невозможно отнять.

Ведь любовь навсегда с тобою.
Она сердце сожжет огнем.
И оно обольется кровью,
И останутся раны на нем.

Почему любовь так жестока?
Почему не проходит она?
Почему мне так одиноко,
И душа во вселенной одна?

Почему никто не поможет?
Почему никому не жаль?
Неужели так быть может,
Никогда не пройдет печаль?

Заслужил я все это, похоже.
Остается тихо страдать.
Не дай мне, Милый Боже,
Никому больше, зла причинять!

Вы за все меня простите.
Я ведь, честно, зла не хотел.
Если надо, то накажите.
Чтобы впредь, больше не смел.

Мое тело покинули силы.
Но дорога мне не в небеса.
Я живой еще, но сижу у могилы.
Свет не видят в слезах глаза…

четверг, 5 января 2006 4:31
г. Чернигов

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою.
Українська народна пісня

Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«Поїдемо з нами, з нами, козаками,
Лучче тобі буде, як в рідної мами,
У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим бузувірам
І сповна пізнала плату за довіру…
…У густому лісі кружеляли чари.
Як сп’яніли хлопці, почалися чвари –
Чи не поділили красуню-дівчину,
Чи, може, з якоїсь іншої причини.
Тоді хтось тверезіший кинув до кагалу:
«На якого дідька нам потрібна Галя?
Та невже ж ми гірші Разіна Степана,
Що втопив царівну в морі-окіяні?»
І ліс реготався п’яних голосами,
Як в’язали Галю до сосни косами,
Як до купи зносили оберемки хмизу,
Як сосну палили від гори до низу...
...Кричить Галя криком. Не до хлопців, звісно,
Бо вони зі свистом подалися з лісу,
А до тих, хто дочок зможе научати,
Як триматись матері та рідної хати...
...Кричить Галя криком із тієї пісні,
Від якої серцю так нестерпно тісно,
Бо то ж не якісь там кляті яничари
У люті згубили Богом дані чари,
А брати по крові знічев’я зламали
Тую дивну квітку, що розквітнуть мала.

Неначе в'юнкій Роксолані,
Збуранили душу Чужі...
Лишаючи колоті рани
Й тавровані тілом рубці.

У супереч всьому - співати!
Хай пестить по спині батіг,
Та мій, на Вкраїні зачатий,
Прокляттям лунатиме сміх....

2012 р.

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Зливами умите, сонечком зігріте,
Завітало в гості довгождане літо.
У дорозі дальній натрудивши крила,
Щебетом пташиним впало з небосхилу
На луги й діброви, на річки і ниви –
Ніжне і принадне, світле і щасливе.
Тулиться безвинно до щоки щокою
І душі чутливій знов нема спокою…
06.06.12