Відеопроект "З любов'ю до дітей"

І знову тінь,
химерна і крива,
одягнута в образливі слова.
З усіх творінь
підспудності людської
найгірше – це лице.
Лавина снігова
так само котиться горою,
і їй хирляве деревце
свідомості -
слабенька перепона.
Зведе мости
над урвищем горгона
уяви навісної,
і власна суть,
закреслена, бо чорна,
ошкіриться
в чужому слові.
Думки внесуть
всі дрібочки отрути,
що у слідах твоїх зібрали нині.
Ти вип’єш міру цю,
і чварам бути:
Рука Пандори
тягнеться до скрині,
і в боки шпори,
і спокій вбито,
і гнізда розворушено осині,
а очі в шори,
бо надто гидко
у іншому уздріти власні тіні.

Тут менше снігу й чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою й круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні влягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
І час для вчинків та для рішучості,
Для поцілунків, тепла і ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тобі проб’ється сама підсніжником.

Не переборене моє кохання
До тебе йшов я стільки літ,
Моя надія і моє вагання,
Моя жага і мій політ.
Політ думок і почуттів,
Нестримний вибух творчих сил,
Коли всі справи і слова
Сіяють радістю тепла.
Його нести мені завжди,
Як поклик рідної землі,
Як щирий твій палкий вогонь,
Що зігріває знов і знов.
Тому іду я до кінця
Початку нового буття,
Прийму і славу і ганьбу,
Бо я люблю і я живу.

Сонцем зім’ятий і вітром пожмаканий,
Сніг зачаївся у затінку злякано
Й не розуміє, відлигою зморений,
Що на весняну приліг територію,
Де, молодою проколотий паростю,
Зникне безслідно без всякої жалості
В запахах свіжої зелені й просині
До неминучої парості осені…
05.03.12

Бентежить вітер пагони березам.
Бентежить стежка і потреба йти.
Бентежить серце.
Розумом тверезим
не обійняти суті й суєти.
Бентежить світ.
Така маленька в йому -
ростеш і оживаєш,мов дитя.
Бентежить доля.
В простір твого дому
приходить час продовжити життя...

2012

І.
Іуди губи заціловує світань;
язик, що вивалився, мов червоний місяць;
і не знаходить кров без Духа в тілі місця;
скресають коники серед пустель мовчань.

«Згрішив я, зрадивши невинну кров», – розкаявсь:
як розривається земля від спеки, так
душа ламається від зради. Заховстай
розпуку – вірою. Панує право панське:

«Що нам до того? Сам собі дивись». Жбурнув
у храмі тридцять срібняків й пішов. Живу
продати віру не можливо. «Що я кою?!», –

трясло всередині – вдавивсь на видноті;
заупокійну службу ранок править і
кладе на груди тридцять молитов росою…


ІІ.
Кладе на груди тридцять молитов росою…
Тремтить осика так, немов душа ввійшла
Іудина у стовбур. Місяць, мов лоша,
за Возом йде Чумацьким; Бог вдягнув ґандзолля –

і не за грішми – за любов’ю до людей
прийшов; підняв Іуди серце на узбіччі
та повернуть не встигнув; і прокляття вічне
Іскаріот отримав; мов пісок з пустель,

з усіх усюд мете це порівняння зради:
«Іуди поцілунок»; важко в пекло падає
Апостол, який мав непереможну зброю;

кипить смола і булькає, немов у вірші
потужні рими; чорт встромив в атрамент ріжки;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю.


ІІІ.
Заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю.
За миро гроші вторгували й роздали
динарі вбогім; принесли волхви дари
Царю, а ти Царя; тримається на Слові

у світі все – Воно було в почині. Крав
пожертви грошові зі скриньки, бо апостол –
людина, що руба’ гріхи, кладе їх стосом.
Не все встигає порубати; йти – пора

на сповідь до осики, твій вівтар – мотуззя;
від тебе перші відвернуться вірні друзі;
в задусі мовчазній прорубана йордань –

гойдається у зашморзі бездухе тіло.
Повісивсь так, що не було нікому діла.
Тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!


ІV.
Тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!
У серце вкинув гаспид й виконав спокусу,
у руки сатани Отець віддав Ісуса, –
натомість ймення «Юда» кинули в отхлань.

Ісус молився сорок днів й ночей в пустелі –
і весь цей час Його диявол спокушав,
то це був Бог, а то людська душа:
обоє згинули… Іудин гріх дебелий:

спізніле усвідомлення гріха – вбива’,
знання первісне, що ти – Бог, – біда:
невіра і розп’яття, і душі немога.

«За всіх один хай краще вмре, ніж весь народ. –
Сказав Кайяфа. – Як неврод, то й невмолот.
Горілку заїдати брехнями – налога».


V.
Горілку заїдати брехнями – налога.
Ананій і Сапфіра втрапили в ковбирь,
це перші християни, що шукали мир...
Господь розтер їх, наче в оці запороху.

«Субота для людини, а не навпаки.
Не мир приніс – меча; і порізнити батька
із сином, з матір’ю – дочку», – казав вигадько…
Іуда думав про своє, був сторожким,

тримав скарбницю… Добра Новина: померлі
встають, глухі знов чують! Споживацька верва:
Іуда думав, щось й мені перепаде

з цього всього – матеріальне спонукання:
добро робить, йти за Ісусом на заклання…
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.


VІ.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
«Як помиляєтесь, що кажете, я зрадник,
мій поцілунок, мов тавро на тілі правди.
Вуста мої нечистий спрямував. Курбет

із самогубством – це моя спокута щира,
учитель знав, що буде так, а я знав те,
що буде з ним, такий вертеп…
бо Він месія, Він –Господь, а я – мужчина…», –

розплутуючи вузол, Юда мовив та й
розплакавсь, мов сліпець прозрілий. «Суть єства
не божа, а людська в людини. Я ладЕн

горіти в пеклі вічно, хай хто інший це
здола’. Дивіться в вічі!», – і сховав лице.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.


VІІ.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
В будинку Лазаря це усвідомив. Каже:
«Постійно вбогих маєте, мене ж не завжди».
Пита’ від сатани підступно крючкодер

(його слова стоять, як гроб з мерцем безвікий):
Податок кесарю чи маємо платить?
Навіщо, Йсусе, вибрав Юду? Щоб зробить
його апостолом чи зрадником навіки?

«Моєму недовірству, Боже, поможи!
У тебе є дванадцять нас – це вже зажин», –
обличчя сльози вкрили, як водОва вовна

ставок. В моєму колоску зерно – бузне.
Твоя кров на хресті мене вже не мине.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.


VІІІ.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.
«Коли Ти Божий Син, зійди з хреста, спасись».
За три дні храм! Зніми полуду із очиськ:
в розп’ятті Йсуса – Юда, як в криниці корба.

Крадій лишив гріхи в минулому житті.
Божественне й земне єднають піст й молитва.
Апостолів набрав, немов плодів на зрИвках.
Отримав кожен те, чого Господь хотів

чи допустив, щоб сатана здійснить спромігся?
Що мав: розбещеність, обжерливість, опійство, –
Іуда? Що? Питаю: «Юдо, хто єси?»

У відповідь із пекла відчайдушні крики,
віряни хрестяться: «Думки ці, – кажуть, – викинь».
Коли воскреснеш, брате, прощення проси.


ІХ.
Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Ісус тебе найбільш любив, довірив зраду,
бо знав, що зрадиш, наперед все знав. Цей задум
в дві смерті втілився; в Едемі натруси

плодів пізнАння, як потрапиш в рай, звичайно…
Хоча ти знаєш все, що треба знать. Чекай
в прокльонах і прокляттях на Ісуса. Хай
їх здивуванню меж не буде… Величають

вже не апостолом, а зрадником. Зажди,
в Христа дванадцятим увірував. Бо ти
є дріжджами у тісті, Бог діжу вчинив.

Коли воскресне Йсус, найпершим ти спасешся,
таким був замисел, щоб знищити мошенство.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?


Х.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
«Бо хто спокусить одного з малих цих, жорно
на шию – й в море». Каяття і гріх у шори
беруть в людини душу. Злісні голоси:

«Ось, кличе Він Іллю!» «Чекай, побачим: прийде
Ілля, щоб знять його чи ні». Іуда, Йсус
висять окремо. «Елої», – з правдивих вуст
злетіло. Й смерть прийшла тихенько, наче кривда

самій собі, без торжества. А сотник знав:
«Це чоловік був Сином Божим!» Вірний знак:
Смерть без коси, мов вИнна в чомусь; на Іуду

то Христа дивилась і не знала, як
і що робить: нове відкрилося життя.
Зараджувати ревно молитвами буду.


ХІ.
Зараджувати ревно молитвами буду.
Вся слава, почесті, Ісусе, все тобі;
якщо пробачиш, зрада зникне на землі.
О Боже! Прошу, змилуйся, прости Іуду!

Євангеліє він не написав своє
(але почав записувать); любив, був чесним
з тобою до кінця, Ісусе. Сили щезли
змагатися зі злом у нього. Нагаєм,

як воскресиш, опережи вуста Іуді
і обійми. Твої слова і вчинки мудрі,
бо ти є Бог, а він людина лише. Взяв

дванадцятим апостолом Ти не даремно.
Увік зробила зрада Вас братами кревними.
„Живий і прощений” – найвища із уяв!


ХІІ.
„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Блаженні: милостИві, вбогі духом, спраглі, –
нагірна проповідь. І прийде радість знагла:
«Ісус воскреслого Іуду обійняв».

На небесах – найвища нагорода. Будуть
ганьбити, гнати, наговорювать. Ви – сіль
землі, Євангелія. Притча про кукіль:
насіння добре – сіяв ЛЮдський Син; огуда

йде слідом за добром; а поле – світ; жнива –
кінець; женці – це янголи. Твої слова:
«Все приготує, йде попереду Ілля».

І деякі з приЯвних не скуштують смерти,
Допоки Сина не побачать. Юдо, де ти?
Скажи, Ісусе, що зробити маю я.


ХІІІ.
Скажи, Ісусе, що зробити маю я.
Почасту падаю в огонь, почасту в воду.
Лиш віра здатна вигнать нечестиве кодло.
З Іудою – Ісус – одна міцна сім’я.

Син чоловічий виданий у руки людям,
а той, хто видав, удавивсь: брат брата вбив.
Провина: «Це Ісус. Цар Іудейський». Мир
на небі, слава на вишИнах. Обоюду

розбійники від Сина на хрестах; один
із них сказав: «Нічого злого не зробив
це чоловік». А Він: «В раю зі мною будеш»

А потім сталась темрява по всій землі.
Я руки, ноги цілуватиму твої,
щоб Ти простив свого апостола Іуду.


ХІV.
Щоб Ти простив свого апостола Іуду,
я вже не прошу: вірю – буде так. Пізнав
Ісуса у ламанні хліба. З терну лавр
і палиця – клейноди Бога. Звідусюди

переконатись до печери люди йдуть:
відкочений від гробу камінь, тіло зникло…
На небеса вознісся. До Єрусалиму
Нового рушили апостоли. В саду

пташки співають, сонце сходить: свято, радість:
Христос воскрес! Воістину воскрес! Кошлаті
біжать хмарки, мов вівці; день збирає дань...

«Христос проща Іуду і цілує», – сниться….
вдавивсь дванадцятий апостол на осиці.
Іуди губи заціловує світань…


XV
Магістральний сонет

Іуди губи заціловує світань,
кладе на груди тридцять молитов росою;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю;
тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!

Горілку заїдати брехнями – налога.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.

Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
Зараджувати ревно молитвами буду.

„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Скажи, Ісусе, що зробити маю я,
щоб Ти простив свого апостола Іуду?

Не забирай його життя!
Воно ще навіть не родилось...
Всевишній дай йому життя-
Щоб злиїм чарам не судилось

Звести природу на нівець;
Мов те затоптане колосся,
Що прикрашає твій вінець
І поринає у волосся...

Краще візьми життя моє!..
Мої надбання не полишуть!..
Час гірко молотом кує,
Бо смерть уже його колишить...

Хай бігає по росяній траві...
В шовкових днинах, спілім літі...
І може люди воскові-
Не розільються в сонця миті

Неначе всесвіт галатей-
Живими стануть,не закуті
В кайдани -наче Прометей
й іскри вогню в богів здобуті...

Творець всього-даруй життя!
В душі кохання клубком в`ється-
Моє прохання за дитя,
В якого тільки серце б`ється...

Котиться велосипедом
сірим всупереч заметам
Восьме березня в ці дні.
Холодно. Такі контрасти...
Все одно бадьорий настрій
рух пожвавлює весні.

На брудні патьоки снігу
лущить нам воно вже кригу -
хоче посмішок жінок.
А жінки взяли за кредо:
хочуть, щоб велосипедам
хтось поправив ланцюжок.

Металевий чи з кришталю?
Геть послабли там педалі
снігу й кризі завдяки.
І біжать, біжать в крамниці
поки що зимоволиці
тих жінок чоловіки.

Ланцюжок поправить треба!
Ну а з ним - і зірку з неба...
фен, парфуми, спів Алсу,
квіти, сукню чи панчохи,
щоб між іншим (хоч би трохи) -
і закоханість свою.



04.03.2012

Живу, неначе птах з крилом підбитим,
Де тінь любові мертвої вита,
Не може радість серце оповити,
В якому розтеклася пустота.

Пливуть хмарки - сомнамбули сонливі,
Де холоду байдужа сіра сталь
Жарини сонця всмоктує хапливо,
А на землі накульгує печаль.

Де ніжності затоптаної парость
Надламаною гілкою всиха
І стука у вікно потворна старість,
Мов палиця та зігнута й суха.

Київщина, Конча Озерна.

4.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

О Боже Великий, скажи, що зробити,
Щоб нам Україну від хамів звільнити,
Щоб мати парламент і владу надійну,
Щоб мати роботу, зарплату постійну.

Щоб міг українець дітей прокормити,
Щоб міг у державі себе захистити,
Щоб міг він гаранта надійного мати,
Щоб міг у державі господарем стати.

А що в нас гаранти, лишень обіцяють,
Як люди живуть, вони зовсім не знають,
У села не їдуть, майдани минають,
Заміну надійну собі підбирають.

Та славити Бога, що є в нас Герої,
Які не байдужі до нашої долі.
Майдани збирають, народ піднімають,
А також із заходу їм помагають.

Ці люди не можуть з свавіллям змиритись
І ми не повинні байдужо дивитись,
А братись за справу, щоб правди добитись,
Не дати гарантам над нами глумитись.

Я помнил всё, что в жизни ещё будет.
В моих каретах прели скакуны.
Но каркнул ворон. Каркнул на распутье.
И стало всё далёким, как они…
Звезда Полынь, зарытая в долине,
Ночами прорастает из земли…
Приходят письма от уже невинных –
Лауры, Беатриче, Натали…

2012

Уходил,
по словесным торосам.

Следом – сердце моё,
голо-босо.

А души пастораль
коченела
на мистрале разлуки.

Ты тела
мой таинственный жрец,

мой оракул,

полукровка –
драконьих и дракул*
принц наследный,

отчаянный вызов
одиночеству
в порванной ризе,

моя срочная виза
шенгенская
во все земли его -
счастья женского,
там где счастье -
сплошной полосою…

Оглянись!

и пропустят босое
сердце моё
в рай…


2012

Пришел, увидел... Главное - забыл...
И, сохраняя вид серьёзный,
Ты что-то о любви мне говорил,
Но было - поздно...
2000

Я на щастя себе прирекла.
І не буде інакше, повір!
Я кульбабки несу до стола –
Жменю сонця розкину на стіл.

Злі думки одягну в сивину:
Віджили, їх пошлю умирать.
Вже весна. Усміхнусь і сяйну!
І білизну піду прасувать.

І піду прибирати в душі:
Всі обрАзи старі – на смітник…
Поспішай, поспішай, поспіши –
Доки промінь надії не зник!

13.03.1997.

Залюлюкає вітер сльози -
зими березневі метіння
і мінливі весняні облатки
прихистять тепле літо тінню.

...А сьогодні зітхає тужно
зледеніла в саду альтанка
і безтямно залюблений ясень
у... криниці струнку осанку.

Огинає гінка ялиня
обіч сАду кущі бузкові,
улюлюкує вітер сльози -
кличе сонечко до розмови.
2012

Цей ранок сонячний погожий,
Що зовсім він на зиму не походжай.
Сьогодні прийде новорічна ніч,
До Львову їду, це незвична річ.

Це місто в пам’яті моїй глибоко,
Вже тридцять років розділяє нас.
І під’їжджаю, відчуваю спокій,
Тому що їду я не в першій раз.

Здобув професію я першу в Львові
І в армії у Львові відслужив.
Учився я в республіканській школі,
А потім для солдатів я кіно крутив.

Передмістя пагорби, такі знайомі,
Високий замок хмари достає.
«Підзамче», оголошено в вагоні,
Воно величчя місту додає.

Варшавська вулиця ніскільки не змінилась
Данило Галицький як і колись стоїть.
Трамваїв стук у місті залишився
І велич «Юра» як завжди манить.

Бруківку вулиць, топчуть сотні років,
Старі будівлі, не повторні та міцні.
Ще пам’ятають турків і поляків,
Переживуть вони сучасні і нові.

Цей старий Львів величний і таємний,
У кожного двора історія своя.
Народ у місті чуйний і приємний,
У йому частка і мого життя.

Па(по)стельна гама й ранків завитки,
і ти нараз – на струнці павутини.
Усі коханці з часом – павуки,
і навіть той у рамочці – єдиний.
Жадань мольберти – до палітри рук,
глибокі очі в Образах наїву,
і янгольським орнаментом павук
над таїною вікон та автівок.
Нюанс, контраст одплАчуть надарма –
сильніш мазки барвистої облуди!
Лишень коли симетрії нема,
побачиш раптом щупальці на грудях.

2012р.
Художник Ярослав Саландяк

Бурштинове сонце веснянок твоїх,
Примхливі метелики-вуса.
Мій ніжний хижак лежить на мені
Й до нього я тихо тулюся.

Я — клеопатра, а він мій гепард,
Коли ми готуємо їсти.
Одне лиш чого він у домі не варт -
Зі мною за стіл разом сісти.

Ти, любий, затьмарив собою мій світ,
Проте в мене син та коханий.
Тож спить на канапці засмучений кіт,
А не на моєму дивані.

Частинка щастя, це наперсток волі,
На Батьківщині, у чистому полі
Ніде не їхати і не шукати долі,
А тут на Україні, мати все доволі.

Частинка щастя, це ніжності діжка,
Кружляє як в лісі доріжка,
Головне її вірно обрати,
До України, до рідної хати.

Частинка щастя, це горнятко дружби,
Так необхідне для роботи і для служби
Всі маємо вірно народу служити,
Тоді і не будемо в злиднях ходити.

Частинка щастя, це вірності чарка,
Буває всяке і розчарування й сварка,
Та маємо вірності міст будувати,
Щоб не прийшлося самотньо страждати.

Частинка щастя, це прощення кружка,
Буває різне, як кожна подружка,
Якщо будемо більше прощати,
Будемо друзів надійніших мати.

Частинка щастя, це бокал любові,
Жадають його немічні й здорові,
Будемо ближнім любов віддавати,
Проблем із здоров’ям не будемо мати.

Частинка щастя, це відерце віри,
Так у житті воно не має міри,
Віра ніколи немає вмирати,
А завжди надію нам має лишати.

Частинка щастя, це барило сміху,
Воно друзям і рідним на втіху,
Щиро ми маємо завжди сміятись,
Тоді не прийдеться і друзів лишатись.

Велике щастя, це змішане разом,
Нагріте теплом за душевним наказом.
Та щоденно, це щедро вживати,
Більшого щастя не варто жадати.

Ви пам’ятайте Заповіді Божі,
Цю конституцію Христос нам передав
Із десяти статей ми можемо познати,
Як жити нам, щоб Бог допомагав.

Господь один, Йому нам поклонятись,
Щоб в душу сатана не міг пробратись.
З кумирами нашими треба розстатись,
До ясновидців не варто звертатись.

Не призиваймо Господа даремно,
Лише в молитві ми Його просімо
І Бог почує все – це достеменно,
А ми у храм Його молитися ходімо.

У день святий належить святкувати,
В молитві свою душу очищати,
Всі інші дні потрібно працювати,
Тоді Господь нам буде помагати.

Шануймо ми батьків і будемо ми жити,
Крім Бога ближчих у житті немає,
Та маємо ми з ними у серцях ходити,
Тому що Бог і матір нам усе прощає.

Життя людське ніхто не в праві взяти,
Яка б провина наша не була,
Господь вирішує, коли нам світ лишати,
Коли від тіла відійде душа.

Кріпіть сім’ю, коли вінчались в храмі,
В чужій сім’ї, ви втіху не шукайте,
Людина ви завзята, енергійна,
Краще одиноким помагайте.

Не можна красти, свідчити не правду,
Достаток ваш від цього не зросте,
А краще людям щиро помагати,
Душевний спокій в серці оживе.

Не пожадайте того, що ваш ближній має,
Надлишки маєте їх бідному віддайте.
Якою б не була тернистою дорога
Ці Заповіді Божі, ви завжди пам’ятайте.

Пора холодна, осінь вже глибока,
Мороз і сніг уже до нас прийшли.
Відповідальність у людей висока,
Та чесні вибори провести не дали.

І пробудилися від заходу до сходу,
Вся Україна помаранчам зацвіла.
І лідер наш звернувся до народу,
І вся еліта на майдан прийшла.

Хто не байдужий їде у столицю
Їх зустрічає з радістю вона.
Там молодь поселилася в наметах,
Та демократія в країні ожила.

А влада мала зовсім інші плани,
Вона народ в рахунок не взяла.
Козацькій рід нікому не зламати,
Покора наша в забуття пішла.

Ще хватить сили в нашого народу,
Щоб вистояти в холод не погоду.
Хоча і влада чинить перешкоду,
Та не забрати вже у нас свободу.

Коли ти пишеш про кохання,
Про те, як боляче, як сумно,
То кожен другий тебе хвалить,
З твоїх емоцій творять гумор,
І кожен спраглими вустами
Цілує те, що ти сховала.

Коли ти пишеш про світанки,
І дивний розмір обираєш,
То кожен другий сіль на рану
З поваги сипле, розтирає,
І компліментів злих фонтани,
Змивають справжнє в сіру зграю.

Коли ти пробуєш писати
Про щось високе чи то вічне,
Твою замріяність кирпату
Вкривають пафосом публічно,
Ховають докази і правду
І щиро плачуть, коли смішно.

Нехай горять усі сонети,
Зізнання дикі, знічені присвяти!
Пливе розмірено по Леті
Мій особистий диво-човен.
Якщо не можна так писати,
То краще вже не бачити нічого.


04.03.2012р.

Я ворог для тебе - лиш сумнів і гріх.
Й слова линуть в небо. І сльози, і сміх.
І снігом стають всі молитви і сни.
Вмирають у льоді всі пристрасті й ми.

І знову прошу я: "не йди", і пробачення.
І в сутінках цих не сміюсь - знову плачу я.
Забутись так прагну в обіймах я сну - не твоїх.
І знову з небес лине дощ... чи то сніг?

А може, то сльози мої у небі згасають?
Десь там - де зірки так сміються і сяють!
А я тільки фарби несла в цей нескорений світ,
Та зникли ті фарби... Лишився лиш сніг.
2012

І небеса для мене запалали новим світлом.
І я застигла в дотику та погляді твоїм.
Для мене не було вже сутінків і вітру…
Для мене не було вже ані сліз, ні слів…

Я засвітилась почуттям тим, супокоєм…
Я зняла свій безликий обладунок…
Для мене зник вже сум мій – моя зброя…
І став для мене світ усім, мов твій цілунок…

Я зупинилась на межі тієї прірви самоти.
Я просто так затихла, й озирнулась…
І там, за обрій, де все мене чекаєш ти,
Я полетіла враз… й в коханні усміхнулась…
2010

У ринвах дощ замріяно хлюпоче -
Краплинами вирує у душі.
У небесах кружляючи пророче,
Відлунює польотом у вірші.

Що краще за легкий весняний вітер
Який дощем торкається лиця?
Коли із неба сипле теплий бісер -
тоді вирує щастя без кінця...

Провідник свободи й суму
Боротьби і волі сила
Суперечливі руни
Безвихідне знесилля.

Дивував нежданним,
Окунав в минуле,
Надумано парно
Оглушно забуле.

Ти була навіщо
Безглуздя. Забути...
Чи була ти лишня
Нещадна. Відчута.

Надривна байдужість
Твоєї забави
Таємна самотність
Забутої кари.

І втеча в розмови,
Пусті колотнечі,
Закинуте серце
В розпечені печі.

Спутані руки мотузками незаперечених слів
Застигло несказане в коротких гудках і бездія...
Між нами спливає як марево згублених снів,
Твоє несвідоме бажання і моя убита надія.

Пережиті тривоги розмов, печаль на проводі,
Ловило місто вібрації нашого тремтіння,
Обірвала дзвінок, заперечила доводам
І виріс холодний курган і з сірим камінням.....

Червоним сідає в околиці білій,

Пророче нам сонце і холод, і шал.

Пухнасті сніжинки лягають на вії -

Розтопить мій подих холодний кришталь.



Сніжинки на шиї збираю губами,

Товсте розстібнули зимове пальто,

Не скоро прийдемо з тобою до тями -

Лічили цілунки і збились на «сто».



Хай в одязі буде широка шпарина,

Бо манять на тілі низини й бугри…

Усе це для мене, а сили нестримні

Продовжують рухи любовної гри.



Заплутались руки в одежах із вовни,

Язик по – французьки… уже пересох.

Обійми і ласки, і тіла поклони:

Поділений холод січневий на двох.



Гаряча принцесо в засніженім царстві,

Твій принц біля тебе – одні навкруги.

У повнім безумстві, а може у щасті?

На метри, по колу розтали сніги.

весна зайшла веселкою у дім
розколисала гойдалку до стелі
ми летимо змальовані пастеллю
із філігранних фресок ботічеллі
невиспані щасливі й молоді

відлуння ночі гасне у кутках
отямлює зоря застиглий простір
і нам летиться сонячно і просто
бо наші лиця ранок перепостив
а потім із проміння їх зіткав

Та вибіркова сила кожної хвилини,
Чекає щастя із дощу-краплини
Води, що тихо методом розправи
Розмочує пекельний жар страшної лави.
А пар змітає смерчем дико в вись
Пронизує твій дух, а ти не злись,
Зберися силою свого життя,
І покажи всю волю мирного буття.
Плач, коли не бачать люди,
Не повтори не гідних кроків Юди,
Лети як ще ніколи не літав,
Осип свій трон букетом трав.
Дай мужній бій усій брехні,
А то згорять всі мрії у вогні.
Спостерігає сонце за юрбою,
І жертвує заради них собою –
Згасає, журиться, терпить,
Вкриває тіло, що горить,
А ти не розумієш цю війну,
Що викрала тебе з тяжкого сну.

Він, заливаючись в сльозах, сміється,
А серце від важкої дози ледь ще б’ється.
Вона вмиває руки, кров’ю вмиті,
І рахує всі серця, давно розбиті.

Він тихо мріє про підставу,
Скажену, безнадійно втрачену розправу.
Вона змирилась з психовідчуттям
І депресивно радісним життям.

Він довго дивиться у чорну тінь
І поглинається у наркохрінь.
Вона так дико рветься, слабо вже цвіте,
В душі залежність різко проросте.

Він і Вона, можливо, радісно б жили,
Та світ – це нарко-істерія без кохання.
Він і Вона ніколи б не змогли
Позбутись дози, навіть, без вагання.

Нейрон, –
Мій шлунок просить їсти,
Рецептор, –
Йду у магазин.
Нейрон, –
Кіт просить з дуба злізти,
Рецептор, –
Дзвоню 01.
Нейрон, –
Бабуся йде з торбами,
Рецептор, –
Треба помогти.
Нейрон, –
Лежить асфальт кусками,
Рецептор, –
Мушу обійти.
Нейрон, –
Упало з неба сонце,
НЕЙРОН, нейрон, нейрон …

Щастя на смак – то яблука і цинамон,
Пудра цукрова, посріблена ложка чайна.
Вдосвіта кожного вихопить дня цунамі,
Але той смак, ми його, повір, не втрачаєм.
Все, що набігав, надумав, нажив у світі, -
Хляпа, неспокій і зморщечки від утоми –
Тане миттєво у теплого дому світлі
(Вікна чужі хоч комусь, а таки знайомі).
Щастя на смак – єдиних очей цілунки,
Тепла кімната, залишена наспіх майка.
Наші бокали давно вже розбились лунко,
Як же ми досі щастя в руках тримаєм?

2012

І не сон осені,
І не леза зелені,
І не шум – змушені,
І не чум – змучені,
І не щуп – спущені,
І не лоб – зболені,
І не ром – зморені,
І не лось – солені,
І не чорт – строчені,
І не шок – скошені,
І не лов – олені,
І не мор – промені,
І не дар – крадені,
І не рапс – парені,
І не чвань – навчені,
І не рів – звірені,
І не мій – імені,
І не лет – стелені,
І не роки – корені,
І не маки – камені,
І не руки – курені,
І не лапи – палені,
І не нари – ранені,
І не руді – дурені,
І не ружі – журені,
І не мив – з вимені,
І не жав – зважені,
І не жду – буджені,
І не чвара – вчені,
І не гель – легені,
І не шик з кишені,
І не верета – теревені,
І не леп в пелені,
І не щуку, ще ні, –
І не мені.

я одягаю його футболку білого кольору
ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
ніч горностаєва зойком по тишку йде

любиш чи ні
віршем мов словом ріжешся
ярими мальвами рвуться у простір рішення
березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
я ще питаю
звичка
де ти
коханий
де

болями голими що на весь світ пручалися
вовком голодним кров із під голки чварами
ніколи знаєш і не іду примарою
там де лишила з місячних пліч жоржет

наче білизна чорна тече по вигинах
тіла мого гримучого тіла білого
я тебе якщо зможу навіки вигоню
вичавлю наче кісточку твій силует

хриплого слова і слова із шовку китайського
нишком чекала падала кішкою кралася
але не знала що тиша зрідні бездарності
що зачаїлася скверна між хтивих жертв

десь у чужій кишені де шоколадом дихає
лунне його відлуння в містичній віхолі
коли спіткнуся то небо не стане кригою
бо в нього пахне мамаю жовтий светр

там де є віяла
віями сонце світяться
де апріорі стовпи задихнувся вірністю
де мені стане легко і півдню його сповіриться
що витягається щастя у стебла на тет- а -тет

Там, де пахне солодко аїром
І ряскою берега укіс, -
Над водою віти розчепірив
Непокірний віку верболіз.
Будь – коли приходячи до нього,
У шуканні стишених кутків,
Я вчуваю в шумі листя стогін
Напівсонних, трухлих стовбурів.
Так мене суглоби їхнім болем
Непокоять довго опісля,
Що здаються руки мимоволі
Струдженим під бурями гіллям.
Їх щоденне кволе коливання
Із думками йде у різнобій,
Як надії перші та останні
В зболеній свідомості моїй.
25.02.12.

На ганку тісто вже підкисло,
І можна замісити хліб,
А Дух ховається навмисно,
Бо вистояти мусить діб.
Корзина пахне, все сіяє,
Бо пишний хліб у ній лежить,
Покривка Бога прославляє,
А на покривці хрест блистить.
А дітвора біжить, співає…
У кожнім домі пахне хліб,
Який повсюди прославляє
Воскреслий з мертвих Божий гріб…

Уперше впіймався відлунням...
Уперше. І - золота ноша!!
Римується кожна красуня...
Аж рипа у мозку підошва:
Рип..
Рип..
Хрусь.
Рип..
Рип..
Хрусь.

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.

Сів метелик на жирафу,
А жирафа – боягуз.
Заховався він у шафу,
Бо подумав – «землетрус».

Рано вранці равлик встав,
Свій будиночок прибрав.
Рівно ралив нивку равлик -
У ріллю посіяв щавлик.

Тягну скарб літ повз терен,
глід,
осот,
мигдаль...
Розшила бісером торбинки й ридикюлі.
Скеміє пучка – від розстібування клямр
Перед Великоднем… Рудіє флер із тюлі.
Перлистий досвід
налипає
на злий віх…
В пісок летять
незгоди,
глум,
листи,
вуалі…
Русалки сушать сині плетениці втіх.
Заледве янгол зупинив –
аж над проваллям!
Лікую сонцем рани, садна і синці.
Семаргл* заманює в сітки олжі, капкани...
Часи знецінення, часи зростання цін,
Позалаштункових драчів, голів, канканів…


*язичницький символ жертвоприношення,
звір із головою собаки, тілом лева,
крилами орла і хвостом змії.









2012

Женихався жук до бабки:
«- Пропоную вуса й лапки.
Одружитися охота –
З вами житиму в болоті».

Закружляла спритна бабка:
« - У болоті з’їсть нас жабка.
Бережімо вуса й лапки,
Краще жити на кульбабках!»

Порося вдягло чоботи
Й подалося до роботи.
І тепер його турботи –
Не бруднитися в болоті.
Тож про взуте порося
Знає ферма вже уся.

2012

Миша миші розказала:
- я в коморі вкрала сало.
Ну а котика зустріла –
З ним я салом поділилась.

Я б хотела махнуть рукой
На несбыточные мечты.
Одинокою стать-"сиротой".
Смело "сжечь за собой мосты".

Беззаботной прикинуться лгуньей,
Беззащитной казаться ланью...
Притвориться доброй "колдуньей",
Балансирующей за "гранью"...

Просто очень устала быть "душкой",
И "хозяюшкой" быть устала.
Надоело общаться с подушкой
И "тащить на себя одеяло".

Я способна стереть пережитую боль,
И заполнить любовью пространство.
Только верному другу я открою "пароль",
И достойного мужа впущу в свое "Царство".

В душі, як завше, вічні революції,
Сама з собою розгортаю битву,
Не маю війська, але вкотре не здаюся -
Одна із нас, напевно, буде жити.
Спинити б лік гучних похвал і критик…

Прожити б день однісінький для себе,
Розлитись відчаєм на білу сукню,
Спинити лік неділь, вівторків, серед,
Програти все, але збагнути сутність.
Спинити лік засуджених і суддей…

Розбити небо і промокнути до нитки,
Весняний дощ прийняти за осінній,
Радіти митям і сміятись швидко,
Журитись довго, плакати повільно.
Спинити лік морозів і кипіння…

Прожити б мить без думки про майбутнє,
Забутись раз чи зовсім збайдужіти.
Спинити лік і березнів і груднів,
Спинити лік листопадів і квітнів,
Спинити лік свідоцтв і заповітів.

Зітерти пам’ять, мов звичайні букви
І якось заново навчитися писати.
Щоб хтось помітив врешті решт мою відсутність,
Щоб хтось бодай згадав мене на запах…
Спинити лік святкових дат і буднів.

Та світ - не світ, і ранок вже не ранок,
Бо календар розбив об миті душу.
А що життя? Подій суцільна хмара…
Завити б вовком і померти мужньо.
Спинити б лік любовей і розлучень.

03.03.2012р.

І хоч державу маємо свою,
Хоч тягнемось до світла не зі сходу...
Живемо, браття, у своїм краю
За правилами свого родоводу.

Освіта в нас купляється за сало.
Бо сало символ праці і знання.
Заможні ті, кому ще перепала
Колгоспна спадщина - украдена свиня.

І маючи на салі смисл науки,
Будуючи на салі кар’єризм,
Ми хочем цінності з Європи в свої руки -
Замацать салом, як і комунізм...

Багато ще чого ми хочем мати!
Щоб був сусід сліпий, глухий, німий,
Беззубий, безпритульний і горбатий...
Щоб я на його фоні був крутий!

Щоб яблука у мене уродили,
А черваки у брата завелись...
Щоб вільні кури незалежно скрізь бродили
І лише у моєму курнику - неслись!

А хто не поніма про що тут йдеться,
Собою марить благородь піймать,
Пойме хто є самий, коли знесеться...
І за кордоном стане яйця торгувать...

2012р.

Гóри тута які?! Так… хіба що – горби.
А між ними – доволі проріджені хащі.
Кажуть, там, за парканом, – найкращі гриби.
Та й не завжди ж були ці гектари – пропащі…

В цю земельку будь-де вжени заступа штик –
і побачиш: у ній, наче зерна добірні, –
і нетлінні, й спроможні іще прорости,
письмена Ярославової книгозбірні.

Це урочище, ніби долоня Руси,
на собі джомолунґму Полісся тримає,
і здається: за стовбур лишень потруси –
і посиплеться глиця з соснового краю.

Не вривалася тут пуповина віків,
і тягнувся сюди шлях із Хортиці пасом,
і знаходили грішні літа козаків
тут зимівлю спокутну з Межигірським Спасом.

Тут не раз для руїни вигулькував шанс,
від набігів орди – до наказів цариці,
і служив білим негром міжгірський фаянс
у гламурних салонах чужої столиці.

А потому нахлинув червоний потоп,
і червоним чорнилом – заказані межі
хтось накреслив: щоб пам’ять закреслити й щоб
завелися тут затхлі барлоги ведмежі.

З тих часів пуповину обрізано – й сам
неприкритий пупок землю цю запечатав.
І лишається цим заповідним лісам –
біля нашої кривди стояти на чатах.

2012