Спи, маленький Любчику, спи малий козаче,
Плаче мама віршами – стразами, неначе.
Плаче батько римами, плаче рідний край –
Ти у снах, мій Любчику, швидше виростай.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Виростай опришком і
Плакати не смій.

Хай сумління батьківські встануть із колін,
Бо без цього, синку мій, не діждемо змін,
Спи маленький хлопчику, у казковім сні
Хай тобі ввижаються далі осяйні.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Виростай мужчиною –
Плакати не смій.

Спи, маленький Любчику, вільним завжди будь,
Мудрістю і правдою подолаєш путь,
Вірним сином нації, гордістю для мами
Виростай, синочку мій – будьмо козаками!

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Про недолю батьківську
Плакати не смій.

Спи, маленький Любчику, спи малий козаче,
Я тебе окриленим бачу вже, неначе.
Бачу як смієшся ти на баскім коні,
І приносиш усмішку мамі і мені.

Люлі-люлі, Любчику,
Люлі, синку мій,
Про майбутнє з нами ти
Плакати не смій!

26.01.12

Я подарую тобі цілий світ,
Тишу ночей, незбагненно мрійливу,
Щирого серця нев'янучий цвіт,
Ніжну весну, теплу осінь журливу.

Я подарую тобі почуття, -
Їх не зуміє ніхто загасити.
Ти пам'ятатимеш, як каяття,
Пам'ять про це будеш в серці носити.

Я подарую тобі майбуття,
Вічну любов, до безтями безмежну,
Вічну і мудру, як людське життя,
Ніжну й п'янку, чарівну й незалежну...

Все, що захочеш, дарую тобі,
Серце своє віддаю без останку...
Світла любов, як перлина в душі,
І молода, мов зоря на світанку.

2007 р.

Я хотіла побачити світло у темряві ночі,
Та воно не з’являлось крізь мляві серпневі дощі.
Тихий смуток у серці печально засліплював очі
І дощем розсипалися сльози моєї душі.

Плаче дощ, хоч краплини не знають душевного болю,
І спадають додолу, – я знаю, та вперто мовчу.
Плаче серце, що зранене, мов самотою, – журбою.
Плачу я, та, напевно, наплакалась вже досхочу.

Знову бачу я сон, та прокинутись зовсім не хочу, –
Залишусь наодинці з собою, в земній метушні…
Та хоч в сні зрозумію, що можу у темряві ночі
Я побачити світло в своїй незбагненній душі.
1.09.2010

Завісу при відкрито.
За нею було скрито
розбите корито
і невідоме нам життя
за давнім сюжетом.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито,
і хоч не цілковито,
та видно, що покрито
суцільним шаром бурих плям
поверхню вивороту…

Завіси, що розшита
золотим вишитям.

Завісу при відкрито…
А там.?! Могил нарито,
кругом крові налито…
Снують зловіщі тіні там
і чорні силуети.

За завісою розшитою
золотим вишитям.

Завісу при відкрито нам.
Вже нові фаворити
товчуться там…
До 2000

Возможно в жизни иногда встречаются моменты,
Когда все нужно отпустить, отбросив сантименты..
Не надо сопли распускать, жалеть, просить, метаться..
Сказать и на своем стоять, стоять и не сдаваться.

Возможно надо иногда идти на компромиссы,
Петь дифирамбы, тосты речь, и бегать за кулисы..
Авансы щедро раздавать, быть щедрым в комплиментах..
Не торопиться, просто ждать удачные моменты.

Возможно все! Однако жизнь не то, что знают люди,
Мы пешки в затяжной игре, мы крекеры на блюде..
Хозяин кукловод – Творец ведет игру без правил..
Захочет может все смешать, а нет –так все оставит.

Все пляшут под дуду Творца, нет в мире исключений,
И кто не верит, то вперед – жизнь не без огорчений,
Возможно все, но мир жесток, нет дел без воздаяний,
Но если в жизни одинок – не будет расставаний..

Решаешь ты иметь иль нет, когда мирок свой строишь
И если сладил все путем, тебя и не расстроишь..
И жизнь спокойненько течет, без скорби и печали..
А если, что произойдет – ну, это мы видали.

Коль пресен ты – ты вне игры – Творцу не интересен,
А значит жизнь твоя – твоя! Настал момент для песен!
Но песни те спокойно пой нам не нужны эксцессы,
Иди по жизни ты тропой духовных интересов!

2012

Віддаляється сум, наче біль охололий,
Вислизає з душі, як німа гіркота,
Бо не сниться це все уночі, мимоволі,
А удень наяву вуст торкнулись уста.
Біля тебе стою, як у березі човен,
На безхвилій поверхні кохання води.
Почуттям неприхованим радості повен,
Я благаю тебе, полохливу: – Не йди!..
Відчував я тебе в кожнім подиху вітру,
Чув щоразу твій голос у плескоті хвиль
Аж допоки не стрів – непримітну, тендітну, -
На дорозі своїй без ніяких зусиль.
У душі, десь на дні, народилось кохання
І поволі її наповняє теплом, -
Ледь торкнулась мене ти грудей коливанням
Соромливо, привітно, а ще – лагідком…

18.01.12

 
січнева ніч примарна & лячна
цілує небеса закляклими вустами
ворушить спогади на сліпо манівцями
кристалиться панічна тишина
немає я, немає міг, немає би
на зціпенілій переправі звідти
лиш мліють христопрази ~ хризоліти
стожарами у всесвітах журби

цар ~ імператор сходить сам один
до чорних вікон у тонкій оправі
щоб роздивитись у сноцвітній яві
знаменний зблиск чи непрозорий дим
його чуттів свічадні втікачі
за північ ефемерними лісами
висліджують без тями & нестями
безликі смерті, чи безсмертя, чи




 

міряю ліктями скоси периметрів
цього химерного затхлого раю
ще один день незворотньо видерто
ще одна я згорає...

ти докладаєш сухого і мертвого
з іскри займаюся синім на попіл
це так заманливо бути жертвою
жертвам розводять опій...

але між тим нас боронять янголи
туплять ножі і загострюють шосте
страдно рівняють нестерпні нахили
близькості хмарочосів...

вправно ігноримо знаки і значення
в"язнемо глумом і брудом під нігтями
в час коли на неразово бачене
перетворили видиме...

в розкрадене літо, роздерте на галас перонів,
самотні світанки вихаркує небокрай,
ставровує губи зморшками забобонів,
намножених од нашестя роздягнених краль.
і я (так дитячо-невміло!) молюся до люстри,
мовляв, ти ж не зрадь мене, чуєш, вродливий мій бог,
я поводжусь зразково: сплю вдома, їм кляті мюслі
і, якщо то суттєво, - ще й геть не боюся Бо...

вогко і тепло. бензин у твоїх жилах
вкотре тече на південь. до точки зсуву.
я поза сумнівом. я нез'ясовно щільне
плетиво з іскор. вариво із суму.
вогко і страшно. бачити поза стіни,
вкотре дробитися на нечітки фрагменти.
я поза грою. збещена і постійна.
ти, поза сумнівом, кращий з медикаментів.

сьогодні ми будемо начебто глухонімі,
нехай нам позаздрять успішні амбітні та зрячі.
підморгує хитро обліплений сніжками мім
із площі де ми перетнулися вперше, а значить

не все так погано у нашому домі з вітрів -
і дах не тече, і сусідський собака не виє.
і так обнадійливо швидко закінчився рік,
а зашморг нового не надто впивається в шию.

мої триста п’ять і твої десь чотириста три
терпляче латають подерті суму і панаму –
і місто іде по дорозі до Риму чи в Рим,
колишучи доброго лева у пащі із нами.

Що не кажи, а у мене уперше так
через роки і століття. (Невже? Уже?)
Ми не любились ніколи в лісах, житах.
Яблук не їли із рук, черешéнь-вишéнь.
Ми просто діти (ну, звісно, самі батьки),
сіяні рясно в під’їздах і ліфтових.
Я пам’ятаю, як ти не прийняв руки,
ти пам’ятаєш, як губи мої ловив.
Перше кохання озвалось у першу ніч
нашу з тобою у цьому столітті. Я
знову закохана. Може. А ти поклич –
знатиму точно твоя, а чи не твоя…

Весна легкокрила
В вирій полетіла,
Де фіалки білі
І вишень цвітіння.
Літо тепле збігло,
Вереснева днина
Сивиною року
Стелить павутиння.

Ви, на Слово вбогі, спопеляйтесь:
серце вирвіть дзвону (з молитвами й банями) –
жлуктіть крики, всотуйте кров; натерть –
Ваші хирі тексти; слів живлющих – валява!

„Сонячні кларнети” – віща нерість;
пальці повідрубуйте Грінченком, Плужником...
визвіріться вщент, Аполлінером;
біль чужий в свої синці втирати здужайте!

Слід у слід ступайте, де прокльони
й тупість; гнівом збурений папір, лють творчости –
сильним струменить, вірш мозольовий
магму ллє, а в магмі на хресті Йсус корчиться...

щелепи ламайте чорній тиші,
вухо прикладіть до місяця і слухайте:
рими, наче риби, б’ються; злишок
серця з тіла памороззю впав; отуха ти,

Слово! Пахнеш хлібом. Наче шкварка
на картоплі смаженій, у слові наголос!
Сильно небокрай, мов орішарка,
сонце розколов; ось, прибирає засовень:

вічність відкривається; індиго
зорями жонглює; щоб не закощавіти
серцем – п’ю поезії; не дихаю:
після смерті словом в Словнику Мовчання
стає людина...

Вона завжди і любляча, й терпляча.
Образиш - у подушку десь поплаче,
Колись то дорікне чи побурчить,
Та більше все ж прощає і мовчить.

Все пробачає вам, чоловікам:
І пиху, й вихваляння, й вашу вдачу,
І зради, характерні всім (!) рокам,
Й образи та докори, наче здачу.

Та перебіситься, - про себе мудро мовить
Й дітей ростить щодня, без вихідних.
А захворіли, - Бога слізно молить...
Ну що би ви всі значили без них?!

Чоловіки... Як є вона, - то вбив би,
А як нема? Тоді її й купив би, -
Так мудрість нам народна проріка.
Життя невпинно плине, мов ріка.

Не варто нарікать на власну долю,
Не варто сипать в рани їхні солі.
Сьогодні ви іще на п'єдесталі
Їх завдяки турботам і печалі.
2012

***
Коли дружина скарб дорогоцінний,
Тоді у тебе, друже, тил надійний:
Душевно теплі ночі і світанки,
Гарячі та смачні щодня сніданки,

І свіжі відпрасовані сорочки,
І вільний час на осяйні рядочки.
Ти майстер, ти взірець, ти геній слова,
Та лиш коли підтримка є й основа.

Дружин не цінять, коли поруч мають.
Ціну їм розуміють, як втрачають.
2012

Говоріть очима,
говоріть серцями,
щоб завжди довіра
Квітла поміж вами.
Вже слова не грають
Там, як перше, ролі,
Де чуття за віком
Визрілі і голі.

Не давайте привід
Думати інакше,
Бо душа вдягнеться
У рясу монашу.
І до неї важко
Буде догукатись.
Варто не вбивати,
Щоб не сподіватись.
2012

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбривців хата
бо бідна душа запуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

Співав – як жив.
Хрипів у світ надривно.
Болів струною. Бив – так навідліг.
Він був митець
паризького закрою,
а народився ж ніби у Москві…

Летів-горів.
Щодня – на повну силу.
І душу – в кров. І серце – на розрив.
…Ви щось казали
про паризьку моду?..
У клітці пташку?..
Він співав. Як жив.


2012

В.Высоцкий

МОЯ ЦЫГАНСКАЯ

В сон мне - желтые огни,
И хриплю во сне я:
- Повремени, повремени,-
Утро мудренее!
Но и утром всё не так,
Нет того веселья:
Или куришь натощак,
Или пьешь с похмелья.

В кабаках - зеленый штоф,
Белые салфетки.
Рай для нищих и шутов,
Мне ж - как птице в клетке!
В церкви смрад и полумрак,
Дьяки курят ладан.
Нет! И в церкви все не так,
Все не так, как надо.

Я - на гору впопыхах,
Чтоб чего не вышло.
А на горе стоит ольха,
А под горою вишня.
Хоть бы склон увить плющом,
Мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще...
Все не так, как надо!

Я тогда по полю, вдоль реки.
Света - тьма, нет бога!
А в чистом поле васильки,
Дальняя дорога.
Вдоль дороги - лес густой
С Бабами-Ягами,
А в конце дороги той -
Плаха с топорами.

Где-то кони пляшут в такт,
Нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так,
А в конце - подавно.
И ни церковь, ни кабак -
Ничего не свято!
Нет, ребята, все не так,
Все не так, ребята!

1968

Романтики ми обоє
Невиправні… Бо щасливі.
Неначе сліпі ковбої
Крізь бурі йдемо і зливи

В жаливі зірки збирати,
Кришталь із дощу ліпити.
Одягнуті в білі шати –
У мрії і оксамити,

Ми схожі на дві частинки
Магніту у формі серця.
Танцюючі дві сніжинки,
Туманно-рожеві скельця…

А ще у нас спільне хобі –
Кохання до гуль на лобі.


2012

(з посмішкою)

З рун окатого міста,
з мотлоху призм арго
викличуть вічні гнізда
потяг вірша мого.
Строфи - вагони грішні
в передчутті зими
вечір, що трохи Крішна,
вибарвить із пітьми.
Назва вестиме оком,
вікна вестимуть суть.
Зблисне Сергій Осока:
о, таємничо - gut!
Рим запальна покора,
ритм - як циганки гріш,
бо камертони Чорі...
Мчатиме прямо вірш.
Оклики на осонні,
темінь і світло карм,
інших віршів перони
і аватарок шарм -
янголом у минуле
з цензором душ на прю.
...Завше останній чуло
в огниво чи... в зорю...
2012р.

*

Хто б, що не казав,
А тебе кохатиму
Старості на зло.

Я - ненаписані речі, невисказані слова,
непроявлені знімки, непройдені пустирі.
У мені, мабуть, зараз проходять жнива
і будуються монастирі.
Дуже рідко йде дощ, ще рідше - падає сніг.
Є маяк, а отже - є море і береги.
У моря є кораблі, у мене є кораблі.
Немає курсу, компасу, мап, команди, снаги.

Я - непрочинені двері, розчинна кава, причинні сни.
У мені, мабуть, суша ділиться на материки.
Потрібні будуть мости, щоб все до купи звести
Для них зрубаємо ліс, витешемо дошки.
16.01.2012

Біль такий головний, що у скроні гепає – в-і-д-ч-и-н-і-т-ь!
Ей, альо гараж! Позасинали там? Від-чи-няй-те!
Мовчу, принишкла, навіть при_мишкла, як мишеня,
… Яке застукали за крадіжкою сиру
Напівдорозі від холодильника до нірки –
Причаїтися, за-вмерти, дихання за-чаїти –
Чччччч....
нікого немає вдома...
чесно-чесно...

Біль такий головний, що головою ходить туди-сюди,
Ніби велике цабе, вчителька чи начальник ЖЕКу,
Гримає навсібіч, накази_вироки роздає ,
Указкою штрикає в очі з тамтого боку –
сіточки капілярів чи чого там іще – як притоки Червоного Моря
тріскають:
спи…
вечір спиняється напівкроці, наслухає причаєно,
як ти калатаєш срібною ложечкою для мене чай із ромашки,
як поцілунки, немов подорожники, виростають на хворих скронях,
як біль – сірий, манюній, миршавий –
затягує поцуплений шматочок рокфору у свою нірку:
пі-пі-пі…

Облетіло листя клена,
Сніжна наморозь зійшла.
Сторона благословенна
Сивочола, мов зола.
На цілушці небокраю
Стихли нюні журавлів.
Ходить рип сухий по гаю
Провидінням зимних днів.

Похмурніла далеч синя,
День прихильний занеміг.
Жде коханого другиня,
Вигляда зі ста доріг.
Де ж їй сум гіркий подіти,
Пожалітися кому?
У садку засохлі квіти
П’ють імлу глухоніму.

25.01.12.

Не ріжте мене по жилах,
Допоки не згусла кров.
Не можу всім бути милим,
Та вірю, що є любов.

Не ріжте мене на смуги,
Душа мов карпатський птах.
Так важко втрачати друга
Із зорями ув очах.

Не ріжте мене… Бо зуби
Ледь стерлися об горіх.
Дружині гарячі губи
Цілую, бо це не гріх.

Не ріжте мене … Сьогодні
У серці зачато вірш.
Складу мов дитя долоні,
За вас помолюсь до зір.

За вас помолюся просто,
Золою скроплю поріг.
Ми всі на землі цій – гості,
Що з різних прийшли доріг.

По різних розійдемось… Сила
Притягує знов ізнов.
Не ріжте мене по жилах,
Візьміть
всю
мою
любов.

24 січня 2012

Дівчина гарна. Скоро п'ятдесят,
А отже на порі і геть дозріла.
Корівку маю, трійко поросят,
Новенький заступ і залізні вила.


Лиш день і ніч тривога допіка:
Невже в дівоцтві доживати віку?
Мої гаряче серце та рука
Чи ж знадобляться, врешті, чоловіку?


Як на біду, у нашому селі
І в будь-якому селищі чи місті
Та і на всенькій матінці-землі
Нема мужчин - самі лише "солісти".


Оно Петро - ну, мрія молодиць:
Не п'є, не палить, з виду не потвора.
А як почне, бува, себе хвалить,
То навіть зілля в'яне по розорах.


Мишко до мене підбивав клинці,
Щось говорив про брови найчорніші,
Бездонні очі, істин манівці...
Декламував свої до ранку вірші.


Микола хизувався, що один
Підніме воза і попре додому,
Екватор оббіжить за п'ять годин,
Забувши про недуги і про втому.


А Грицик заливався солов'єм,
Едем подарував би в халабуді,
Нагодувала щоб лишень борщем
І всім, чим ще частують добрі люди.


Отож я позбирала парубків,
Немов отару, що у жито скаче.
Дала сокиру, викрутку, цвяшків
І наказала будувати дачу.


Що тут счинилось! Лязгіт, стогін, крик...
В Миколи - гіпс, в Мишка - синці та гуля.
Грицькові фельдшер зашиває бік,
В Петра роздувся ніс, неначе дуля...


І ось - така красива і сама.
Ніхто не гримне, не попросить їсти,
У ліжку не хроптиме... От чума:
Мужчин нема, самі лише "солісти".


2007р.
ред. 2012р.

Його дружина схожа на тролейбус:
Так само гучно грюкає дверима.
Життя із нею то кросворд, то ребус,
То третій Рим, то друга Хіросіма.


У нього діти на маршрутку схожі:
Дрібні, вертляві, спробуй наздогнати.
Мотають нерви, вимагають гроші.
Комфорт сумнівний, лиш ростуть витрати.


У нього тесть - горбатий "Запорожець",
А все туди ж , все пнеться в "Мерседеси".
Давно склероз і ревматизм тривожать,
Але ночами сняться стюардеси.


Подібна теща до старої брички:
Скрипить, вищить, аж передзвін у вухах.
До того ж, має препогані звички:
Курити в ліжку й за дверима слухать.


Його квартира, наче автострада:
Гудуть, клаксонять, пруть в зустрічний ряд.
Та наш герой - опора і розрада.
Він за хвилину наведе тут лад.


Позбавить прав, евакуює з хати
Ще й лекцію читатиме довгенько.
Йому не вперше труднощі долати...
Він супермен ДАІ - сержант Петренко.


2011 р.

На березі однім, порослім сон-травою,
при озері, що сяє й мерехтить,
сидить вона, задивлена в блакить,
і мріє залишитися живою.

- Чому ти в самоті, похилена, сумуєш? -
Донісся раптом шепіт звідкілясь.
- У спеці мучусь я. Вже смерті ляск -
за спиною. Не хочу у пітьму я!

- Рятуйся ж! Он - вода! Чому ж не йдеш ти пити?
Чому, як поряд скарб, бідуєш ти?
- Не можу я до озера піти!
Бо ноги мої боляче побито...

Зітхнула... І сьоза склотилася додолу.
- Боюся, що впаду без сил, чуття...
Мою сміливість кат лихий відтяв!
Страждаю я, налякана та квола.

Недовго вже мені, напевно, до загину... -
Зі стогоном сплеталися слова.
І знову шепіт ніжно зазвучав:
- Не бійся, встань, щоб жити, Україно.

(2012 р.)

А насправді він був хороший.
Прагнув тільки знайти дружину,
Щоби тринькала в барі гроші,
Їла пліш і штрихала в спину,


Ревнувала до Лізи, Свети,
Заливала за шкіру сала.
А в перервах плела щоб светри
І штани йому прасувала,


Готувала гречану кашку,
На свята купувала морозиво...
Я ж ночами читала Кафку
І місцями подекуди Мрожека.


Мрожек тут не до рими, звісно.
Ніби я й не любила абсурд...
Відчувала лиш: в рамцях тісно.
Тож назрів особистісний бунт.


Так, я мала в губі сережку
І на лівій сідниці тату.
Він бурчав про криву все стежку,
Про лиху, аморальну мету.


Що до хутра, намист і плаття
Не пасують старезні кеди.
Рвала правила я на шмаття.
Я йому заплітала дреди.


Дерла джинси його, на футболках
Малювала кістки і квіти.
Він ридав, буцім легше на голках
Спать, ніж поруч зі мною жити.


Нам некепсько із ним велося.
Несумісні проте ніяк
Семибарвне моє волосся
І його естетичний смак.


Він минуле вже, перехожий,
Хоч від мене нітрохи не гірший.
Так, насправді він був хороший,
А лишився пересічним віршем.


2011 р.

Час чатує слід
прірвами могил...
головою в лід:
– хто мене любив?
душу – в струмінь злив…
плоть – у темний льох…
– хто мене любив?
– Бог!
з моїми правдами
з моїми зрадами
пустими фразами-відразами
моїми виразами-виразками
поразками... казками-розказами,
моїми óбразами-обрáзами
з образáми благословенними
перегукуваннями-перевертнями
і моїми словами-помислами
і моїми смислами-велетнями
моїми жилами де кров замовлювана
біда замовчувана... зачовгана…
шляхами довгими плестись додому знов…
дурити долю знов – що в світі є любов…
любов! …
… вулкан вирує
в правій півкулі
в пустому колі
пустої долі
пустого цвіту…
мої не-діти
даремно квітнуть
буремно гинуть
прекрасно в’януть
прекрасні рани
в кривавий ранок
сну наостанок…
… Час мене забув... загубив..забгав
у своє шиття
в забуття і в мох…
– хто мене любив?
– хто мене кохав?
– хто мене гукав?..
– Бог…

Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні.
На горбатому мостику доля звела нас колись.
І були ми тоді ще душею космічно-первісні.
І гуділи тіла – мов нагріті від кулі стволи.

У майбутнього нашого вже перехрещені рейки
На призахіднім Сонці блистіли, як сльози пташок.
Це була десь пора, коли вікінги прагнули в греки.
І закутував рицар німецьку печаль у шанхайський шовк.

Гордовито задумливі рідні поети бродили...
І здавалося нам, що ми також були серед них,
Що міжзоряні промені грілись в снігах на могилі
Мого ворога, що не вернувся з війни.

А зоря, мов помада на білім надгробку поета,
Нагадала про славу, конечність і світла, і тьми...
Сон маленької нашої, наче дитина, планети
У снігах золотих, над якими тінисті дими.

Ми з тобою близькі у такім вуглецевому світі,
Де дорога у рай, наче шрам на дівочім лиці.
Де вмирає усе... навіть чортик і вітер.
Хрест натільний подібний на точний приціл.

Де все важче і важче світити душею в тумані.
Але біль сортувати уміє найменше звіря.

Ми з тобою далекі: як вибрані і як звані,
«Кру» і «кря»...

Я так тебе ще мало знаю,
Та, хоч мої знання малі, -
Моя любов не знає краю
До української землі.
В пориві творчої жадоби,
Я не прохав ніде жаги,
А просто змалку гнав худобу
На приозерні береги.
Всі кольори в піснях, - і звуки,
Які донині на устах, -
Колись побачив я на луках,
Почув в пташиних голосах.
На дні студеної криниці,
Неначе у казковім сні, -
Купалось сонце, як жар-птиця,
І клаптик неба там яснів.
Гули джмелі навколо в травах,
Немов у небі літаки,
А я невпевнено гугнявив
Не вірші ще – якісь рядки.
Про синю далеч неозору,
Та неслухняну череду,
Про маму добру і сувору,
Тоді ще зовсім молоду.
Шуміли приязно дерева
Мені здивованому вслід,
Коли у спеку полудневу
Вертав корів я на обід.
Я бачив це не раз, не двічі,
Не із віконця звіддалік, -
Тому й кажу усім у вічі,
Чим зачарований повік.

22.01.12

Винищувач з нього - як море з відра!
Хіба що на вигляд... Вражає до жаху!
Ну, спробуй без сили легкого пера
кмітливу-таки вполювати комаху.

А він здогадався... Створив ПВО
і, ніби крізь сито, проціджує простір.
Об'єкт, що літає, - це здобич його,
бо рано чи пізно напроситься в гості.

Отак би й мені на світанку доби
безкрилому настрою вразити міну -
вчорашньому розпачу й решткам журби
невидиму, гідну сплести павутину.


25.01.2012

Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
одну єдину велику хустку накинь на рота
і кожне слово закрий насповідь до карантину
бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
і все колишнє хороше світло повільно тухне

так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
прийми як хрест крижаний із соснових дошок

ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
а циганчата в мордовських землях не знали тата
а українці брудною пліткою в сонних думах

і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний

Её любимая забава –
себя, единственную, бдя,
плескать в лицо другим отраву
и уходить, не уходя.

2012

 
холоне куля у хмарному тілі
над часом янським часами іньським
& пелехаті омели одцвілі
навіюють зміст & відтінку опалів

бажання & відповідь звісно банальну
налий мені трохи & трохи багаття
се ніч огортає своєю шаллю
важкі карати небесних агатів

у перейнятій пітьмою хаті
зростають сновиддя коріння корали
майбутнє минуле & інше безжалля
ледь квапиться через лапатий ватман




 

Почалася відлига , наче розрада -
на снігу вже ніхто слідів не побачить,
Тобі ніхто й ніколи цього не пробачить,
Бо забуття – це найбільша зрада,
Забуття - втеча від страху звикання,
Пам’ять рештки надії випльовує.
Амнезію час не завжди виліковує,
Лікарі ніяковіють від здивування,
Залишки спогадів сон пережовує,
Залишки сліз душа випаровує
І з коми поволі виходить мовчання...

2012 р.

Свідомість втратила зима
І спогади, як білі плями.
Вона поквапиться сама
у березні прийти до тями.

Мов нашатир, розталий сніг,
Лікує світ від амнезії
У перших пролісках до ніг
Встеляючи весняні мрії.

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

СЕРЦЕ те саме СОНЦЕ
зігріває тіло
думки відкидають
на долю
тіні
найменше опівдні
коли СЕРЦЕ гаряче
кожна клітинка плаче
у тілі
коли на СЕРЦІ
хмари
СОНЦЕ
у нас одне
а
СЕРЦЕ
шукає пари

Хатина старенька. Бабусі - під сто.
Кошлатий спориш на обійсті.
На рік два - три рази під’їде авто.
Скупі від праправнуків вісті.
Невдовзі бабуся од смутку засне,
Жаринки в печі охолонуть,
Померкне криниці живої пенсне,
Задивлене в неба ікону.
Гайнуть із - під стріхи кудись горобці,
Не схочуть назад повернутись,
Котятко покине свої манівці,
В холодний сховається кутик.
Приїде із другом модерний онук,
Неквапом пориється в скрині
І віко закриє, немов ноутбук,
І знову до міста полине.
Над тином затужить похилений клен ,
Стежини постулюють вії
І все, що було тут чи добре, чи зле
Уярмить крутіж ностальгії.

24.01.12.

на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
олівець для повік дивну ніжність й убрання наяд
і отак щоб очима зеленими мовить – добридень аміго

щоб жилось тихо-тихо щоб сніжки не гепались вікнам
щоб вогонь від каміну лимонних стрічав королів -
давні карти таро та шовкова торбинка листів
на подушку склади все що літу даровано з віком

і мовчи таємниче - мовчання – золочена ручка
коли просінь забулась під кригою первісних снів
коли місячний образ малює графітом дельфінів мені
і обручка блаженна – не скинути й милом квітучим

ось і хатка твоя чи з рубінових стебел палати
полетиш ти куди коли вишито крила дітьми
тато як і Висоцький співав – у високі вкраду тереми
та пищить твоє щастя із серцем у десять каратів

і карета прибуде - молитиме він – ти б розтала
як снігуронька з казки і стала нарешті тутешня
мізинцем обняти кермо та в раків позичити клешні
й на відстані вдиху любити шекспірівські драми

Щодня я думав зле купуючи відому марку,
Читав і кожен раз собі повторював,
Паливши за цигаркою цигарку
По дорозі "серцево-судинних захворювань".
Щодня прораб палив третину пачки,
«Життя –це мить» - глаголив впевненно прораб,
«Курити краще, ніж від п’янки лізти рачки» -
Казав прораб. Помер. Сказали в нього "рак".
В сімнадцять дівчинка "вагітна" не щодня,
То й що, коли на дворі холодно і ноги сині.
Вона палила, після того як її хтось вперше зняв,
І зараз палить заганяючи цей дим дитині.
Я, споглядаючи навколо, волю дав думкам –
Весь хлам з реклами, ніби всіх зурочили.
Читаю пачку, мов захопливий роман:
«Куріння шкодить вашому оточенню».
Нема розрад, хоч наново розписуй індульгенції
Проси прощення і намотуй в вуса думку цю,
Бо тут говорять про "проблеми імпотенції",
Відомі кожному старому жеребцю!
І сенс життя не в прояві цих рим,
Які лягли вкінці рядка не надто бездоганно –
Життя згорає, наче цигарковий дим,
І те, що "всі курці вмирають рано"!

28.12.11 – 07.01.12

Левиця. Чуєте? Левиця!
За мною чорна заздрість ходить,
а кров мою спиває – злиться.
А я видушую погоду
для настрою, дерусь по пиці.
Хто ще відважиться дивитись
не вбік? Моє ім’я із криці.
Левиця... у шипливій киці.
Нехай мій рев комусь насниться,
страшніший комариних армій.
Навипуск – пазурі-голчиці,
клубочок нервів і бездарність,
що розривається по нитці.
Мовчи переді мною, псино!
Не стій же поруч – не годиться.
Душа росте в левиці нині –
трубою хвіст. Хай вішепиться…

24 Січня 2012

неозора внутрішня Колима,
ні шляхів, ні кордонів у ній нема,
тільки річка-сестричка німим-німа,
її холод, щирячись, обійма.
і вже котра без тебе мете зима,
чуєш, ма?

2012

Забіліли сніги: це доволі тепер екзотично.
І забілено все - ні листів, ні чекань, ні пожеж.
Стільниковий мовчить. Стільниковому – флегматично
до зими, слова «ми», до любові... І мені – теж.

На старт! Готуйся! - знову чую крик
І межи вишень - точно на Венеру
Стартують у блакить й небесну вись
«Літаючі тарілки» з стратосфери.

Пішли екліптикою – Боже, ви куди?
Хіба не бачите? – її осьо скривúло!-
Зігнулась, як журавлик до води -
Візьму, її щоб вирівняти, вила.

В колеса крапну дьогтю про запас –
Щось Віз Чумацький заскрипів, одначе…
Чи то в колінах в мене раз-у-раз?..
Тобі не зрозуміти це, юначе.

Лечу між зір… Та на сузір’я - глип! -
Ведмедиця Велика косить оком…
Великий Брате! - я, боюся, влип! –
Аби й мене не з'їли ненароком...

По курсу - Пес. За ним - і сам Дракон...
Мене від переляку аж скрутило!..
Та це ж справжнісінький армаґґеддон!..
Дружина в бік: «Та не хропи, п’яндило!»

Не п’ю відтоді я - ні, Боже збав! -
Лише тулю́сь коханій біля персів...
Тепер пишу я вірші про єдваб –
Аби курсор на миші геть не стерся...


24.01.2012

Так традиційно - плачеш. Звісно - жінка.
Так традиційно потайки страждаєш.
Та ляпаса б йому - отак от, дзвінко!
Ні? Дмухаєш на свій уламок раю?

Правічний гріх прадавньої природи
живе в тобі - покутою і святом.
Он - гори посуду, робота, діти, мода...
І все - заради вічного "кохати"...

Кожен із нас мріє про власну Парму
Чи про Париж – не більше одного в руки
Де той будинок по стороні непарній
де докумен-
туються акти злуки
й розлуки
Власне і все
я в прожитковім міні
Купер
не той що писав про індіанців
шкіри кармінні і язики зміїні
так сковорідка має сичати
вранці
дві голови гарячі уже остигли
до однокімнатної темпера-
тури
а от кого я так і не відпустила –
prior tempore –
po-
tentior jure

24.01.2012

Не полишає душу мука...
А час виписує штрихи
на серці, що карбує стуки,
як лезом, крізь усі шляхи,

якими йшла, іду, ітиму,
допоки стелить доля їх -
весна у літо, осінь в зиму,
а там... в неораний обліг,

де, може, проросту травою,
убрана в чистую росу,
не взявши й крихти за собою,
із того, що тепер несу...


2012