Упала там Полин-зоря,
Де народила тебе мати,
Де квітне ряст, буяє ряст
На кожній стежці коло хати.

Вербовий край - не забувай,
Як гомонять його вітрила,
Ще занесуть тебе у рай
вони колись, немов на крилах.

В зелений рай пречистих трав,
У сяйво котиків вербових,
Де ще ніхто із нас не знав
Про кляті грошики гробові.

Упала там Полин-зоря,
Де народила тебе мати,
Де квітне ряст, буяє ряст,
Який нема кому топтати.

Тож хоч у мріях прилітай,
У снах топчи той ряст проклятий.
Вербовий рай - не забувай,
Бо там твої святі пенати.

1986р.

Тяжке, давке, гнітюче
поняття окупація -
бридке, слизьке, смердюче …
Конає мила нація.

Чужі закони, правила.
В загоні рідне слово.
Героїв обезславили.
Майбутнє на піскові.

Снують лискучі гади,
а люди їм лиш миші.
В повітрі пахне ладан,
та в ньому тліє грішне.

Чи відростуть колючки
на спинах їжачкові,
Щоб не ставали люди
для змій кормами знову.

Зелений чай по чесному гірко-смачний
приємно-гарячий.
Промінь сонячний топить спокій
в брудній калюжі,
що падала на асфальт сніжинками.
Білими чистими
намірами вбити чорну тугу
викладено дорогу до кохання.
Плиточка до плиточки
шоколаду молочного тала патока
в кисільному щасті.
Відчуття нового незвичного
гірко-смачного

2 січня 2008

Серцю від холоду дітися ніде,
Небо, як прірва, зловісно лихе.
Падає сніг у покинуті гнізда,
Шарпає вітер галуззя сухе.

Душа замерзає, в цій осені вічній
Даремно шукати від щастя ключі.
У дідовій хаті заклепані вікна
І не гогоче вогонь у печі.

Судомляться верби крислаті у лузі,
Мов тіло дерев покидає душа.
І кожна маленька вербова галузка
Щебетом марить пухнастих пташат.

Вертаймо із вирію поки не пізно,
Як верби покаяння приймуть іще...
Мов шапки омели, покинуті гнізда
Під серцем повисли, як болісний щем.

1986р.

На постоли не лико з лип дерем,-
Самі собі останню шкіру краєм.
Живицю цідим, думаєм з дерев,-
Насправді кров самі собі пускаєм.

Чим більше цідим - більш борги ростуть,
Самі себе замордували світом.
Оця земля, правічний наш приют,
Не ким-небуть, а саме нами вбита.

Не скипідар у пляшках в магазин,
То наша кров консервна поступає.
Древляни - ми, із вікових глибин
Біда нас із корінням вивертає.

Дерев"яніє тіло, що болить...
Не знаю хто ми - люди чи дерева?
Живиця тихо капає із віт
У баночку підвішену сталеву.

1986р.

Щось дивне радіо заграло,
бо тільки звівся голосок -
зелених верб веселі зграї
закрили всіх пустель пісок.

Дрімучий ліс у степ пришльопав,
взяв у полон увесь мій дім.
Вся звірина, як вчас потопу,
примандрувала разом з ним.

Палахкотіли в ковдрах маки
та полуниці пломінкі.
На крісла повсідались мавки
зеленокосі та стрункі.

Барвінок попід стелю вився,
чіплявсь за стіни, як в"юнець.
На килимах густих долівки
льонок розквітнув - довгунець.

...І голос, як льонок розквітлий,
досяг такої висоти,
що всі рок-ідоли та "бітли"
порозбігались хто - куди.

Я в тембрах ніжності купався,
мов у купелі немовля,
а він бринів і наливався,
ходила ходором земля.

І клекіт надр до мене линув
крізь сизі хвилі ковили
журливим кличем журавлиним,
древлянським посвистом стріли.

Той голос рвався все і врунив
кудись в затони камиша,
де голова лежить Перуна,
пропаща, як моя душа.

Тисячоліття сивих років,
як риби мечуть в ній ікру,
як Володимир - князь жорстокий
зпихнув її з Дніпрових круч.

І ось тепер... трясе... як грушу...
мене, виходить, неспроста:
знайти... цю голову... я мушу...
та вознести... як лик....Христа?!

1986р.

Ця хата - квола, немічна вдова,
Що з мандрів жде надій своїх красивих.
В дворі росте, пишається трава,-
Нема синів, аби її скосили.

Нема малечі - витоптати двір.
Лиш яблуні цвітуть, неначе внуки,
І тягнуться до вікон, мов до зір,
Їх ніжно-розові тендітні віти-руки.

Неиа хозяїна, ну, що тут розказать?
Всі родичі пішли у світ блукати,
То ж їхню долю - щастя виглядать
Взяла на себе ця старенька хата.

Стріха темніш за траурний платок,
Над ганком козирок... тремтить долоня,-
Не від дощу - від сліз поріг промок
Й розклеїлась на покуті гармоня.

На дрова можна хату розібрать,
Тоді земля вдовині шати прийме з болем.
Спали її - і попіл буде ждать
Її синів, що не прийдуть ніколи.

1986р.

Картинка ця руками,, наче терками
Затерта вся, а глянеш - ожива.
Нап"ятий лук коромисла цеберками,
І кладка гнеться, ніби тятива.

По тятиві ступа, дрібоче дівчина.
Не йде, здається, - пурхає вона.
І пазуха, мереживом уквітчана,
Козацький погляд манить мов мана.

Козак коня ледь-ледь торкнувся шпорами,
І той під ним басує, аж горить,-
Бо розгортає небо понад горами
Богдана малинові прапори.

Кохання велетів художником увічнене:
Крізь примітиви лубочного скла
В обійми парубка віки летить не дівчина -
Вогнем жаги запалена стріла.

1989р.

Від жагучого сонця - спеко́тно,
А він глянув – пропік про́менем,
Затремтіла я ледь: вільго́тно
Приручити йому мене.
Нахилився – мо', щось скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай надгробним каменем ляже
На життя моє та любов.

2

Не кохаєш, не хочеш й уздріти?
О, красунчик який, триклятий!
Ось і я не можу злетіти,
Хоч з дитинства була крилата.
Очі знов заступає туман,
Зливаються речі, обличчя,
І тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3

Просто й чемно, мені на диво,
Підійшов до мене, всміхнувся,
Трохи лагідно, трохи ліниво
Поцілунком руки торкнувся -
Загадкові і древні лики
Подивились мені в очі...

Десять літ завмирань і криків,
І безсонні мої ночі
Я уклала у це слово
І сказала тихенько - марно.
Ти пішов, і мені знову
На душі спорожніло. Гарно.


16.02.2012

Мов коси дівчини шовкові,
трава буяє навесні -
є в ній дзвіночки кольорові,
є медуниці запашні.

Та промайне пора чарівна -
остудить вмить духмяний жар,
залишить лиш стернище рівне
із бронзи вилитий косар.

Переболить, перекровавить,
не шовком - впертістю лозин
струнка проклюнеться отава
над жухлим попелом купин.

Переросте суху щетину,
знесе над струп"ям рваних ран
нові суцвіття конюшина,
неначе магму з надр вулкан.

Зажебоніє знов ласкаво...
Та вийдуть дружно на зорі
косить густу траву отаву
бронзовочолі косарі.

Дивуюсь - звідки в неї духу
здолати ще раз смерть і тлін?
Як мій народ, попри розруху,
вона підніметься з колін.

Зросте іще... лиш більш сурова,
не медуниця - осока...
не запахуща, не шовкова,
торкнись - поріжеться рука.

1990р.

Подаруй мені музику тіла!
Подаруй мені казку дотику,
щоб від ніжності серце зомліло,
щоб не знала я – де ми? І хто це тут?

Щоби світ відлетів поза обрій,
ми – розтанули в сонці обіймів…
Щоби в долю по краплі (як добре!)
наливалося щастя повільно!

Перетни мене уздовж і впоперек-
Сліду там любові аніскілечки.
В затяжні дощі - знайдуся в опері,
В медоносні дні - я там, де бджілочки...
Світе мій, захоплений ловитвою!
Коли що - лови мене на слово ти...
Жив би я не хлібом, а молитвою,
Та молитву гріх уголос мовити...

Художник вмер забутим і бездомним,
та незабаром почались дива:
його в безсмертя вивели мадонни,
яких він одержимо малював.

Не меркне слави ореол високий,
бо він у вік служанок і рабинь
простих жінок, які впадали в око.
не за натурниць мав - а за богинь.

1984р.

Якщо вітри вас манять на забави
Бентежить душу дефіцит вина
Якщо-хоч плач-нема життя без кави
То час, мабуть, знайомитися нам...

Кує любов незримі ланцюги,
що з"єднують людей поміж собою,
вони не мають нібито ваги,-
чого ж тречу під ношею важкою?

Продовження зітлівших пуповин
не піддається ні іржі, ні молі,
хто ними зв"язаний, той завжди не один,
хоча й самотній, як билина в полі.

Відлиті не з металу, а із сліз,
вони в"їдаються у тіло так жорстоко,
що, навіть, через скло чутливих лінз
не всяке їх побачить може око.

І не натруджуй надаремно зір -
субстанція їх вічно загадкова,
бо у горнилі недосяжних зір
кує любов ці ланцюги казкові.

1986р.

Говорила –
неначе ковил пестила:
«Чоловіки приходять і йдуть,
як проминущі імперії,
а волосся твоїх дітей все так само пахне
пряним
пряженим молоком,
і не кургани то у степу,
а груди твої довічні –
тугі та тужаві, глиняні,
що пипками, як бовванами,
уперто стримлять до неба,
де час і вітер
тягнуть-волочать душу твою, жінко,
ніби сухе-гостре-перекоти-куди?-коти-поле….»

Як поезія ритму високого
кострубата, з надривом, хрипка -
ти - сестра скалолазки Висоцького
і плаща Дон-Кіхота дочка.

Ти п"яниш мене завжди на вулиці,
повна вщерть молодої снаги.
Ти - штормівка моя, символ юності,
гімнастерка зелена тайги.

1985р.

Мов на щоках кохання поцілунки,
Мов Нефертіті погляд-перламутр,
На ріках Африки - небачені дарунки:
То благородні лотоси цвітуть.

Їх дивоквіт володарям Єгипту
Свіив і за життя, і у гробах.
Я ж - українець, то спокійно глипну:
-Подумаєш, лілея голуба.

Пожежу, що над хвилями шугає,
Китай та Індія, мов божество, віта.
Я ж - українець, свою думку маю:
-Подумаєш, лілея золота.

Крик здивування не злетить із горла
Під тінню евкаліптових чащоб.
Я ж - українець, то байдуже мовлю:
-Це лілія рожева - ну і що?

І то усе не від надміру жовчі -
Чим далі в світ - тим більше мій язик
Латаття буде славить біле й жовте -
Чарівний лотос вітчизняних рік.

1987р.

Гострим полиском хвилі спалахують
після бурі у місячну ніч,
наче військо мечами двусічними
хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий –
се неначе повстання гуде,
наче сила народна узброєна
без упину на приступ іде.

Кожний меч – промінь світла небесного
впав згори й знов угору зроста;
кожний гук – відгук сили одвічної,
що руйнує й будує світа.

Людське море, ти, сило народная,
з чого ж ти собі зброю скуєш?
Що повстане на місці порожньому
того світа, що ти розіб’єш ?..

8.11.1902, San-Remo

Ще не закІнчилася злива,
Та вже усмішка на лиці,-
Бо в небі барвів переливи,
Як у коробці олівців.

Лискучі, тільки з магазину,
Ще не підточені вони,
Ще пахнуть лаком і жасміном,
Живиці духом запашним.

Мов у святковій нашій хаті
Одна з веселих мелодрам,-
Не можу в руки їх узяти,
Бо батько грається з малям.

Хоч я і сам давно вже батько,
А батько мій - не в світі цім,
Немов захоплене дитятко
Ловлю небесні олівці.

Все вчуся ними малювати
Нездара - в чубі сивина.
Все прагну в руки їх узяти,-
Та розстають...
немов мана.

1997р.

Подаруй мені, доле, на згадку
Все оте, що в житті пережив.
Прояснілого неба випадки,
Поміж мороку сірого злив.
Подаруй мені, доле, навалу
Позолочених гордістю днів, -
Коли болі мене не зламали,
Бо згинатися в горі не смів.
Подаруй мені, доле, простори,
Які ще подолати не зміг, -
У зелених вогнях семафорів
На узбіччях майбутніх доріг.

15.02.12

і в зими оці прозорі ну просто навпроти Стрітення
щораз обіцяю викинуть судоми дорослих віршів
зрештою сію в решеті марячи днями літніми
гострі шипи троянд що вовчими іклами дишуть

яка ж лютнево-холодна і змучена й полохлива
доля моя ворожка в плямах рудої фарби
карти її бурштинні медом течуть і барвлять
жінку в якій іду я гола зимова слива

і тихо вдихаю зустрічі крізь темну прогірклу звиклість
що тіло моє вистьобує люто достоту лютий
слова витікають-журяться мов янголи від отрути
пастельних панчіх що в ванній без тями шукають вікон

і я застигаю й дихаю а прийде весна розтану
встелюся подзвін-безсоннями йому по ранкових грудях
а в сховочках поміж гіллячка сидять онімілі будні
і шепотами вмирає в мені калиновий танець

Гай-гай, синочку, все не просто так,
все має свій анфас і має профіль.
Буває, що зачовганий мідяк
у снах видіння бачить кольорові.

А часом розмальований банкнот,
якщо і видить сни, то чорно-білі -
що він в опалі, що уже банкрот,
що падає на аеромобілі.

А хтось не спить ночами взагалі -
псує папір і мучиться до рана...
Та всі його душевні мозолі
і шеляга не варті, мій коханий.

Тож спи, синочку, і не забувай,
що аверс має світ і має реверс...

А татко ще попише. Бо, гай-гай,
між віталакт і -прост - лиш vita_brevis.

2012

Высоко на небе – выше райских врат –
стоит на горе дом моего Господа,
а чуть пониже – простенький домик Петра,
самого печального из Апостолов.
Я, как и он, по своей вине
трижды отрёкся от возможного счастья.
С тех пор он с пониманием относится ко мне
и проявляет к судьбе, в меру сил, участие.
Он твёрд, как камень, и, как дерево, сух.
И когда выходит за райские ворота,
весь превращается в зрение и слух:
не покажусь ли я из-за поворота.
И щурится на небо и на дом на горе,
и вспоминает слухи о звезде над Вифлеемом,
а ещё удивительный город Назарет,
и долгую – в двадцать веков поэму.
И улыбается.
И гремит ключами от Рая.
И вглядывается в дорогу, а меня не видно.
И ему, конечно, радостно, что я не умираю,
но иногда почему-то горестно и обидно.

А белых облаков небесные эскадрильи
Заходят от солнца и наполняют слезами.
Ах, как бы мы посидели! Как бы поговорили!!
О каких бы надеждах друг другу порассказали!!!

А иногда, но не чаще, чем в месяц раз,
как только на небесах становится темно,
в его маленький домик – от чужих глаз –
собираются Апостолы на фруктовое вино.
И когда они рассаживаются за круглым столом,
главенствует и верховодит неистовый Павел,
и доказывает, что в битве меж добром и злом
давно уже никто не соблюдает правил.
Он бьёт себя в грудь и волнуется, и горячится,
показывает на Петра, а потом на ворота
и уверяет, что всякое может случиться,
если не запираться на три оборота!
И если не готовиться к великим делам,
и не обходить высокие стены дозором,
то сердце может разорваться пополам
от страха остаться наедине с позором.

А потом они долго умиротворённо молчат.
Или читают любимые главы из Завета,
пока за ними не пришлют ангелочков-внучат
позвать на заутреннюю ещё до рассвета.

И вот тогда они вскакивают на небесных коней,
и уносятся молниями в свои наделы.
А Пётр остаётся – то думает обо мне,
то о том, что не слушается, как прежде, тело.

А на досуге он молится и прикладывается к кресту,
и ищет пуговицу, сбежавшую от рубашки.
И было бы, наверное, совсем невмоготу,
если б не наведывались знакомые монашки.
И если бы не работа...
Тысячи душ
не перестают стучаться в райские ворота.
и кому-то хочется яблок, а кому-то груш,
да запереть за каждым на три оборота –
как велел Павел... А ему видней...
И хорошо бы поправить вокруг сада стены…
И хмурится за подсчётами – сколько же дней
до обещанной недавно Господом смены.

Ах, Пётр, Пётр – золотые ключи…
Стелется вдоль неба ладана запах.
И печаль твоя райским воробышком кричит,
скачет перед Господом на птичьих лапах.
Или ходит радугой за тёплым дождём,
пока и я черпаю пригоршнями буквы,
и пока мы, как манны небесной, ждём –
ну когда же созреет на болотах клюква.

Тем сосновым болотам, что у самой стены,
доверить утраты не каждый отважится,
там перезревшая клюква вины
сладкою только отрёкшимся кажется.

Красная и кровавая – она в цене,
и лишь немногим достанется на закате дня.
Пожалуйста, не забудьте тогда обо мне,
оставьте этой ягоды и для меня.
Потому что случается... так – пустяк...
в своё время приходит, как дождь, прощение:
не вослед наказанию, а просто так,
потому что наказанием – само отречение.

Каламутити воду. Щоб жити.
Щоб пити нектар –
Добувати нектар, витискаючи тіло господнє.
Добувати нектар,
Щоб платити за вхід:
Чужородним
Дорога одна –
Повз Парнас – на Голгофу.

Крові мало буває
Коли ти говориш
Про ріки,
Крові мало буває,
Коли ти говориш
Про строфи.

На Покрову незряча Мадонна
Рушником накривала планету.

На Покрову незряча Мадонна,
Взявши спиці і кошик рожевий
З павутини чи з інтернету
Виплітала нові тенета
І кофтинку ще мережеву.

Хтось буває убитим зранку,
Хтось упитим живе до скону,
Хтось прив’язує телефоном
Життя до себе.

Тільки визирни за фіранку,
Тільки стань на долівку босим –
І відчуєш - вагітніють сонцем
Абрикоси. Так треба.

Треба жити її очима,
Треба вміти в'язати тонко,
Треба знати, що чиста
Вогненна самогонка
Ллється з неба коли ридають
Святі і босі.

На рушник той вона колись
Одрізала коси.

Каламутити воду,
Щоб платити за вхід у життя:
Повз Парнас – на Голгофу,
А камінь при вході –
Отримай.

Не дури мене, світ мій,
У горщику хто виростав –
Знає все про каліцтва.

Не дури мене, світ мій,
Я здурію сама післязавтра,
Бо життя промине полохливо.

Абрикоси вагітніють сонцем,
Як любов’ю жінки.

Жовтий жовтень…жолуді та жаль.
Журавлі минули, як просоння.
Соняху не радісне осоння –
Сонечко відкочується в даль…

Жовтий мед – рідкі протуберанці.
В сотах – сонце! сотні сонць у сотах!
Стомлена бджола співає всоте:
«Сонце у моїй вощаній рамці…»

Просто жити…як живуть жоржини..
Жити просто…а зима – вже близько:
Буде слизько…холодно і слизько…
Буде чай.. варення із ожини…

А сьогодні тепло…сніг би – танув
Ще й трава зелена – не русява…
Ми удвох підем до Парку Слави
Погуляти і знайти каштани….

Ще зоріє, ще туман світанку –
Я хвилюю осені оману,
Чобітком ступаючи в сметану
Білого зволоженого ранку

Ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
Клич усім! – ловіть останні миті
Теплого замріяного літа,
Осінню не знайдені між листям….

Жовтий жовтень…ми у Парку Слави
Парасольки, більші за будинки….
Ми удвох – патлатий Пес і Жінка. -
Жовтень. Ранок. Десь запахла кава....

Тримай мене на відстані, коханий!
Ти ще не чув, щоб так тебе назвала?
На відстані дзвінків, мовчань незнаних,
і жартів лоскоту, і тем (таких загальних!)-
не пропусти моїх бажань навалу!
Тримай мене на відстані, коханий!

Тримай, немов Атлант, бо вперте небо
таки впаде до ніг твоїй землі.
Тріщатимуть уже і м"язи, й ребра
від слів -закон, порядок, треба, треба...
...а я молитимусь, щоб ти на мить ... зомлів,
й земля у небо полетить хоробро...

Тримай мене на відстані, коханий,
бо відстані - умовні ... і малі)

У поета з Техасу – особливі права
Він не чує конвульсій великої Цяці)
Він свобідний, неначе дерева й трава
І спокійно виходить з конфедерації…

Тільки порох і дрібка якась тютюну,
Тільки чиста вода і пилюка в чоботях –
Він зумів обдурити колись сатану –
І тепер не лайно – чисте віскі у роті..

У поета з Техасу – особливі права
Він літає коли…інші ледве плазують)
Я його намалюю..чи впишу у слова..
Чи візьму колись голку і зататуюю –

Він – герой! Він один – поводир і пастух
Інші – вівці у стаді, інші просто примати.
У поета з Техасу особливі права –
Він виходить і вслід тихо заздрять всі штати)))

А сніг змертвіло-безшелесний...
Сумує серце - він іде.
Далекий путь - його не вернеш.
То ж час змиритись - все мине...

І я в потрібну мить-хвилину,
Немов зманіжена сніжина,
Злечу в яскраву далечінь!
Не темну ніч - в блискучу синь.

15.02. 2012. 23.00

я Андерсен… о не дивуйтесь: я
погладшав трохи… в тім прекраснім світі –
на небесах – у кожного своя
душевна гавань спогади про миті
єднання із прекрасним… о весна
крізь тебе не пройти без втрат і болю:
яка би не була ти навісна –
та я собі безумства не дозволив…
я Андерсен… на притчах і казках
здобув собі я славу неймовірну
та не знайшов ані дружину вірну
ані хоча б коханку при свічках…
вона була – кохана – Дженні Йєнн
співала солов’єм по сценах світу
була зі мною чемна і привітна,
і… братом називала… о цей щем!
цей невимовний незрівнянний привид
любови неможливої… не йди!
я міг співати голосом дитинним
а став собою – геній самоти!

I
Гранатовим садом
райськи зорепадом
ми заручені.
Пов'язані
крайкою осені.
Покосами пшеничними
заколисані.
Заціловані променями
мускатними.
Не відпускай мене
з обіймів тугих.
Вип'ємо з туги вина.
Гранатового. Приворотного.
Хіба я винна, що мені ти не зоставив
ні крапельки
тієї настоянки?
Відітну на пам’ять локон-жовтень
і одну зоряницю для обітниці:
я назавше твоя заручниця –
тільки скотився
гранатовий перстень…

II
Гранатовий перстень
одягну на пальчик,
щоб в нічному саду
нам світив промінчик.
Мерехтів, іскрився.
Візьму твою руку:
кажуть, на кохання,
а не на розлуку.
В гранатовім перстні
буду, як князівна,
щоб ти закохався
(ще до третіх півнів!)

III
Любов ходила сповідатись
цвіли гранатові сади,
іду і знову повертаюсь,
де стежка з’єднує сліди.
У нашу пісню над піснями,
там почуття цвіли, як сад:
зривали з двера пізнання ми
любов солодку, мов гранат.
… Сад, ніби птах за небокраєм,
червоним плодом губить щастя
і, як любов моя, вмирає
після останнього причастя.

Гудят над крышей провода.
Воробушек в наушниках...
Я не узнаю никогда
Что именно он слушает...

Тільки сів удвох вечерять з жіночкою Вася,
То й розмова непроста між ними почалася.
Стала Рая враз жалітись за вечірнім чаєм,
Що і грошей, і уваги їй не вистачає.
- Замість квітів і цукерок, плиток шоколаду
Краще ти кохану жінку шубою порадуй.
Чоловік всміхнувся хитро, подививсь на Раю:
- Це не так уже і просто, але постараюсь.
- Ти ж дивись, не передумай часом ненароком,
Тож чекаю твій «сюрприз» перед Новим роком.
І пішла така щаслива, мов іде до шлюбу,
Бо ж нарешті «розкрутила» милого на шубу.
Ще ніколи не чекала так Нового року,
Щоб приміряти пошвидше хутряну обновку.
Час від часу натякала чоловіку знову,
Щоб постійно пам’ятав про оту розмову.
Щебетала біля Васі, бо ж таки хороший,
На таку шикарну річ «відвалить» купу грошей.
День нарешті той настав. Зборола радість втому.
Тож летіла, як на крилах, жіночка додому.
Стало битися шалено в грудях жінки серце,
Бо в тарілці він приніс їй … «шубу» з оселедцем…

Забреди у самотність хвилево
Між забутих любов`ю світань.
О моя, снігова королево,
Од цілунків моїх ти розтань.

Пустотливі влаштуємо гульки,
Вип`єм з льоду й черешні коктейль,
Я тебе поцілую в бурульки,
У бурульки навислих грудей.

І зірвуть наші «ахи» і «охи»
Із зимової сплячки печать
Як твої - ніжно-білі - панчохи
Наді мною, мов крила, злетять.

Нас підніме у небо та сила,
Ніби щастя сяйний абсолют
І у лоні твоїм - сніжно-білий -
Розлетиться кохання салют!!!

7.02.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

цвинтар померлих кохань відчиняє двері
у некрофільне свято "люблю-парад":
трупи цілунків і сексу чадні химери
не пробачають дат...

ми - недопитий мейнстрім віршовтеч із норми -
все пробачаємо і в епілог зими
страчуємо інтимність відстійним порно
під рок-н-рол-псалми...

14.02.2012

Послушник Вы, иль мизантроп
Иль закадычный обыватель-
Вас все равно уложит в гроб
Безликий Жизни Знаменатель...

Я подумки лечу до тебе,
Радію, мучусь і люблю,
Не віддаляй мене від себе
Прошу, благаю і молю.

Ти відчуваєш дуже хочу
Побачить сонечко своє
І обнімати і кохати
І цілувати всю тебе.

І так до себе пригортати,
Щоб ми зливалися в одне
Бажання, почуття і тіло
З любов’ю, з трепетом та щиро.

Щоб дати простір почуттям
І мріям рідної людини,
Щоб доля дарувала нам
Цих насолод хвилини.

Та віддавати цю любов
Довкіллю, людям та дитині,
Щоб це повторювалось знов
Не тільки з нами а ї з усіма.

Тому по справжньому люблю
Оцих людей і нашу землю
І лагідне твоє тепло
І вибух почуттів безмежних.

2008р.

Я мовчу, мовчу, мовчу,
я від суєти втечу…
І ніхто не має знати,
як добре мовчати.
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу,
я уявою лечу
понад землю, понад хати,
понад Дністер і Карпати…
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу,
я від млості аж тремчу
і не можу приховати,
як добре кохати
милий край, як рідну матір.
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу…
Я кричу!

до 2000

А ось і вечір.Ти. Свіча...
Таємні знаки про минуле.
О Юносте! Поглянь хоча б
На тих, хто з радощів сутулий...
Диви-сльоза...То в'ївся дим...
Він у зіницях і на скронях.
Згадай, як часто серед зим
Тебе ми гріли у долонях...
Ні-ні! Не завтра, не колись
Сьогодні! Так! Лише сьогодні
В мою оскомину озвись,
І в тишу вечора Господню.
Нехай і нічка вже. Свіча...
І знов крізь Вічність промайнуло
Моє незламане дівча --
Моє закохане Минуле...

Заходжу в храм уперше, до собору...
Хитнулись двері ніби небокрай,-
І я узрів блакитні очі-зорі,
Що обіцяють прощення і рай.

Аж зупинивсь, непевний, під дверима,
Ще пекло буднів кликало назад -
А Ти вже йшла навстріч у хмарах диму
Над колами запалених свічад.

До мене... крізь парсеки літ розлуки
З обійм Твоїх простерло Немовля
Не рученьки, не лАдоньки, не руки,-
Здавалося, - два ангельських крила.

Ще мить - і шугоне Воно літити
У незбагненний смертним небограй,
Аж хочеться на весь світ закричати:
Тримай Його! Міцніш Його тримай!

Та схаменувсь, від захвату щасливий:
Чи неземне - утримати земним?
Не осягнуть небесного пориву...
І став мій крик лиш стогоном німим.

Заходжу в храм, уперше... до собору
Душа моя вернулась із даля,-
Пречиста Мати в сяйві голубому
Бере її до рук, мов Немовля.

2000р.

им собачий ошейник
узды управления
пирамида решений
стебелёк для спасения

по чиновничьей миске
видна благодарность
вне закона и риска
их дела и коварность

им бы высушить недра
и желание думать
состоянием ветра
измерять круглость суммы

округляя свободно
голоса отрезвевшие
вырывать неугодным
языкатость зловещую

не решая проблемы
не меняя погоды
сыты властью богемной
эти слуги народа

эти души-карманы
и шуты-побрякушки
эти стервы-путаны
с Божьим сердцем на мушке

15 Февраля 2012

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

Моя поезія - черешня,
Що вмить розстане на вустах.
Моя поезія - нарешті,
Із клітки випущений птах.

Моя поезія - суниця
В духмянім медовім соку,
Де промінь сонячний іскриться
У золотому козубку.

Моя поезія - це вишня,
Яку склював геть горобець...
Моя поезія - Всевишній
І Дух, І Слово, І Творець!

2002р.

На два ділена душа
Чепурні ідеї миру –
Спокусивсь до того виру ? –
Запродався без гроша,
А у них і з кров’ю свято
Наливають, тіло рвуть
По пустельному, завзято
На кістках гніздечка в’ють
У протоках – мертві води
Надриваються мости
Совість Сходу колом ходе
Чахне, гасне у свічі
Пастер митаря пізнає:
«Аль-падо!» - «Салом ! Хвала !»
Берег вишито хрестами;
Бузувірська западня.
День за днем, живих серця
Духоносні, пожирає
Смертю, мороком, містами
Прірвно ненависть ширяє
Казематами буття.

Муляжі лісостепу лягли,
А за ними пустелі печалі
Вдивляюсь у сон – не запродані далі
Серце рветься з грудей навтьоки.
Мій останній ковток
Небо іскрами гасить
На вагонах пітьми
Передчасний вінок
Залишаю віки і забуте прекрасне
Простотою крокую в світи –
Де моя матіола, «поранкована» фея,
Мандрівного шляху Пілігрим
Із підземок столичних й хмарочосів,
Стернею, безкорисно без зламу у плин
Розриваю окови, легко дихати стало
Вариво волі й жалю
З континентом - на «ти»
Полюс відчаю й слави
Доленосить сподвижно: «Живу !»
Працелюбність зроста у жертовній подобі
Крах імперій і вилазок зла
Нам би, ривок, щедрий, свободи
Щоби гордо пронести ім’я !
Мізер тої жатви, що почата богами,
Під ногами цілюще зерно
Дозріла роса ранкової саги
І лущить сп’яніле нутро.
В твоєму єстві бунтарські зачатки
І тризна безтямних січей
Не будь же рабом !
Безпам’ятства чарки,
Бо духом твоїм живиться кров !
Бачиш як лине місяць і хмари ?
Чуєш як плаче Дніпро ?
І в ся височінь
Набравшись звитяги
Тризубить: «У бій !»
«Ставай за стерно !»
Бо меч Святослава піднятий,
Грізно, не даром пролежав на дні,
Щоби з колін Свою Україну
Підняти, Тобі, назавжди !
Не бійся вогню і кулі святої
Безсмертних вони не беруть
Бо той, хто прожив й загинув Героєм –
У пам’яті вічно живуть !
Повір у слова; в руках твоїх сила
І завтрашній день постає;
Брати на готові, як сурма покличе –
Знамено вперед поведе.
Не страчуй і днини і тілом й душею
Плекай переможну ходу
Будь вірний землі своїй, Прометею
Рятуй Україну Святу !

О, де ти наш де Голль вкраїнський?
Чи Прометей? Чи Жанна Д`арк.?
Стоїть, окутана намистом,
Вкраїна з розпачем в очах.

На окупантів схожі люди
По-хамськи нишпорять в речах,
Цинічно пхають носа всюди,
Гвалтують волю на очах.

Ти той герой, що нашу матір
З дитям свободи на руках,
Звільнить від напасті сарматів
В лісах, в полях і у мізках ?

Ти - наш герой! Я знаю, зможеш
Байдужість хуком положити,
Покинуть ліні грішне ложе…
Тобі ж бо в цій країні жити.

2012р.

Пародія

Комети, прикмети, сонети,
Корсети і примхи погоди –
Про що тільки пишуть поети –
Ті дивні створіння природи!

Мусóлять: “Коханий! – Кохана!”
Гарýють, не відають втоми,
Мордують Пегасів до рана
І псевдовеликі, і гноми…

Про погляд, цілунок і дотик –
Фантазії бракне Герою!
А ласі такі до еротик –
Куди там, пробачте, “Плейбою”!

Горілка, коньяк, сигарети,
Інтриги, словесні дуелі!
Банкети, фуршети… “декрети” –
І ранком тому невеселі…

Тривожні, як птах перед злетом!
Всім Нобеля треба! І нині!
Полóнять своїм… фіолетом:
Хоч добре – не злі і не сині…

10.02.2012

Хочу вІрші писати - не можу,
В однострОї шикую рядки,
Обігрію їх, слІзьми зволОжу,
До людей відпускаю іти.

Хай розбудять у людях те вічне,
Що вони пронеслИ крізь віки,
Богом дане, а може язичне:
З колін встань , розпрямись та іди.

I
Таємниць у мене небагато:
клаптик неба, ти і горизонт.
Як на віях чайку сну впіймати –
так і їхній розгадати код.
І нікому вірити не треба,
що безмежжя почуттів лиш сон,
бо живе у серці моє небо,
в нім любов до тебе – горизонт…


II
Як ти поглядом заговориш,
в мені розбурхується море
свіжих і забутих квітів -
від емоцій і від флюїдів.
Коли твої очі мовчать -
кошенята на серці м'явчать.
І як поглядом ніжно дозволиш –
в мені квітне лавандове поле.


III
Муже мій зеленоокий,
як сакура квітну для тебе:
коли я була одинока,
послало весну мені небо.


(2009-2012)

Життя для людини - не просто перейдене поле...
На шкалки чекання нещадно посічена нічка.
Те серце уперте кривавиться тугою й болем,
а я все чекаю.
І блимає стомлено свічка.
Бо день забарився.Розгублено супиться лютий.
Мурує на вікнах морозище дивну картину.
Уже й не лунає Шекспірове:бути - не бути?
Лишилось одне - у собі захистити людину.
Ось мовкне надія у тиші нещадної ночі.
Здається,що свічка мала до кінця догоряє.
Хропе моє щастя.
А я вже й будити не хочу.
Лиш спрагло,як волю,
ранкову зорю виглядаю.
Бо Стрітення нині!
Зима зустрічається з літом.
А ще пригадалось,як Анна зустріла Ісуса -
на вході до Храму -
вклонилась Марії з привітом...
Ось де відігріюсь!
Тому й забуття не боюся.
Ще карою серцю не раз буде марне чекання.
Та радістю Світла не раз порятує молитва.
Як мало вартують утіхи земного кохання,
котрі дістаються у програній з совістю битві.
Не так воно просто - в собі захистити людину.
Не так воно легко - триматися в напрямку Неба.
Любов не минає.
І серце ні в чому не винне.
Прийде колись смерть.
Але нині - я житиму!
Треба.

2001 - 2012