Я б хотела махнуть рукой
На несбыточные мечты.
Одинокою стать-"сиротой".
Смело "сжечь за собой мосты".

Беззаботной прикинуться лгуньей,
Беззащитной казаться ланью...
Притвориться доброй "колдуньей",
Балансирующей за "гранью"...

Просто очень устала быть "душкой",
И "хозяюшкой" быть устала.
Надоело общаться с подушкой
И "тащить на себя одеяло".

Я способна стереть пережитую боль,
И заполнить любовью пространство.
Только верному другу я открою "пароль",
И достойного мужа впущу в свое "Царство".

В душі, як завше, вічні революції,
Сама з собою розгортаю битву,
Не маю війська, але вкотре не здаюся -
Одна із нас, напевно, буде жити.
Спинити б лік гучних похвал і критик…

Прожити б день однісінький для себе,
Розлитись відчаєм на білу сукню,
Спинити лік неділь, вівторків, серед,
Програти все, але збагнути сутність.
Спинити лік засуджених і суддей…

Розбити небо і промокнути до нитки,
Весняний дощ прийняти за осінній,
Радіти митям і сміятись швидко,
Журитись довго, плакати повільно.
Спинити лік морозів і кипіння…

Прожити б мить без думки про майбутнє,
Забутись раз чи зовсім збайдужіти.
Спинити лік і березнів і груднів,
Спинити лік листопадів і квітнів,
Спинити лік свідоцтв і заповітів.

Зітерти пам’ять, мов звичайні букви
І якось заново навчитися писати.
Щоб хтось помітив врешті решт мою відсутність,
Щоб хтось бодай згадав мене на запах…
Спинити лік святкових дат і буднів.

Та світ - не світ, і ранок вже не ранок,
Бо календар розбив об миті душу.
А що життя? Подій суцільна хмара…
Завити б вовком і померти мужньо.
Спинити б лік любовей і розлучень.

03.03.2012р.

І хоч державу маємо свою,
Хоч тягнемось до світла не зі сходу...
Живемо, браття, у своїм краю
За правилами свого родоводу.

Освіта в нас купляється за сало.
Бо сало символ праці і знання.
Заможні ті, кому ще перепала
Колгоспна спадщина - украдена свиня.

І маючи на салі смисл науки,
Будуючи на салі кар’єризм,
Ми хочем цінності з Європи в свої руки -
Замацать салом, як і комунізм...

Багато ще чого ми хочем мати!
Щоб був сусід сліпий, глухий, німий,
Беззубий, безпритульний і горбатий...
Щоб я на його фоні був крутий!

Щоб яблука у мене уродили,
А черваки у брата завелись...
Щоб вільні кури незалежно скрізь бродили
І лише у моєму курнику - неслись!

А хто не поніма про що тут йдеться,
Собою марить благородь піймать,
Пойме хто є самий, коли знесеться...
І за кордоном стане яйця торгувать...

2012р.

Гóри тута які?! Так… хіба що – горби.
А між ними – доволі проріджені хащі.
Кажуть, там, за парканом, – найкращі гриби.
Та й не завжди ж були ці гектари – пропащі…

В цю земельку будь-де вжени заступа штик –
і побачиш: у ній, наче зерна добірні, –
і нетлінні, й спроможні іще прорости,
письмена Ярославової книгозбірні.

Це урочище, ніби долоня Руси,
на собі джомолунґму Полісся тримає,
і здається: за стовбур лишень потруси –
і посиплеться глиця з соснового краю.

Не вривалася тут пуповина віків,
і тягнувся сюди шлях із Хортиці пасом,
і знаходили грішні літа козаків
тут зимівлю спокутну з Межигірським Спасом.

Тут не раз для руїни вигулькував шанс,
від набігів орди – до наказів цариці,
і служив білим негром міжгірський фаянс
у гламурних салонах чужої столиці.

А потому нахлинув червоний потоп,
і червоним чорнилом – заказані межі
хтось накреслив: щоб пам’ять закреслити й щоб
завелися тут затхлі барлоги ведмежі.

З тих часів пуповину обрізано – й сам
неприкритий пупок землю цю запечатав.
І лишається цим заповідним лісам –
біля нашої кривди стояти на чатах.

2012

Мы повстречались не случайно
На перекрестке наших дней,
Нам Бог открыл благую тайну
Расплавить лед огнем страстей.

Намерз он толстым покрывалом
На протяженье долгих зим,
Но радость мартом постучала,
В мой дом, который стал твоим.

03.03.12

Відходять мудреці із дому,
Як лебеді, що полишили став.
Жага їм наша невідома –
Побачить те, в що працю вклав.
Нічого їм не жаль на світі –
Ні босих ніг своїх, ні літ,
Путь їхня незбагненна й світла,
Як в небі лебединий слід.
***
Ти можеш яд в руках нести,
Поки колючка не поранить кості.
Спроможен той уникнуть злості,
В кому вона не взмозі прорости.
***
Про смерть не думають.
Злоба росте й росте.
То з жиру бісяться,
А то одне одного душать.
Я ж на кострищі смерть свою вже бачу.
І що мені всі чвари світу?
***

Твій син – не твій.
Твоє багатство - порох.
Ти сам – не ти,
Лише відлуння в горах.
***

Суєтною дорогою ми йшли
І ось вже в’янемо, як квіти,
Серед залишених руїн.
Брели, штовхаючись, в юрмі
І гаснемо, наче рубін
У бога мертвого на лобі.
Всі чаплі, як одна, помруть,
Коли покине риба став,
Засне в полоні річкових закрут...
Куди тоді підете ви?
Про що зітхне, зламавшись, спис?
Тремтить уламком тятиви.

***
Не кожному дано побачить
Далекий і туманний берег.
І знову, як ведеться здавна,
Біля дверей упасти чорних,
Юрмитись гамірно біля ріки,
Немов досягнуто мети...
Немає серед них отих,
Хто морок вод уже пройшов,
Крізь часті сіті хто пробивсь.
До милосердя й зла байдужі,
Вони не подолали смерть –
Вони над смертю піднялися.
***
У волосні увесь, мов як.
Закутаний в звірину шкуру.
Іде брахман
Та бевзь він,
А не святий і мудрий гуру.
В його ти очі подивись –
Не мудрість там, а джунглі.
---------
Відтворено за перекладами Є.Парнова з книжки "Боги лотоса".

1

я вирощую груші — він вирощує гори
я запалюю свічку — він підпалює зорі
я милуюся небом — він оцінює землю
він зазирає в душу; я лише бачу стелю

2

я у печері в'язень; віконце, що на стелі
дарує трохи світла, повітря, дощ і сніг
а інше домалюю (учора кусень крейди
з маленького віконця упав мені до ніг)

2012

А ось і я, і ти.. це - МИ!..
Дійти до цього треба вміти.
На спогад - безвість.. буде змив:
Вогонь і плач, і ще горіти..

У Рай чи в Пекло - зачаїсь..
Всі янголята чиїсь діти.
Тебе тобою напоїв,
А скористався, було, Вітер..

Та дощ - прозаїк, змалював
Чи то на повінь, чи на квіти..
Прошу: де МИ, щоб не блукав.
Любов, як плаче, не для світу:

Це там, де рими навпаки..
Де морок прискає угору..
Де вірші наче байструки..
Німіють губи мокрим морем..

Це там, де сльози як дощі..
І хмари січнем в сказ зболіли.
Це там, де котики - кущі
Злягли червоним в колір білий..

2012.

Причаєний, проснусь
У шкурі комаровій,
Знайду собі корову,
На неї помолюсь,
І захлинусь у крові.

А трохи полежу
У квітах, серед піль,
Подамсь до породіль,
Де менше всього ждуть,
Вчинити крики, біль.

Куди не подивись,
Кричать обличчя ці,
Що навколо мерці,
Що трупнями колись
Ми будемо в кінці!

Подамся хоч куди
На працю – до Варшави,
Де наші хлопи та шалави,
До братської орди,
Американської застави…

Можливо, пощастить,
Коли жерла гармат
Рубатимуть солдат,
І юшка буде лить
Та бубоніти град.

Ковтаймо свіжу кров!
Нам вистачить насилля,
Людської пихи і безсилля,
Та лизоблюдних молитов,
Наживи божевілля…

А далі, на полях,
Отямлюсь. Чи ж оце
Летіти вигнанцем,
На ризик і на страх,
У безвість за сонцем?

2001 р. м. Баранівка

Іуди губи заціловує світань,
кладе на груди тридцять молитов росою;
заклякло небо; вглиб стікає тиша кров’ю;
тобі, гріхів скарбничий, Він мив ноги. Встань!

Горілку заїдати брЕхнями налОга.
Поглянь собі у вічі – ось, що вб’є тебе.
Воскреснеш, як на землю вдруге Він знийде.
На пащі сатани розп’яте тіло Бога.

Коли воскреснеш, брате, прощення проси.
Петро зрікався тричі. Бракне духу, сил?
Зараджувати ревно молитвами буду.

„Живий і прощений” – найвища із уяв!
Скажи Ісусе, що зробити маю я,
щоб Ти простив свого апостола Іуду?

Міцне коріння – це основа крони,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба вчасно підживляти,
Тоді і крона буде пишною рости.

Для річки береги її основа,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба добре укріпляти,
Тоді і річка буде правильно текти.

Основа для людини – це здоров’я,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди гартувати,
Тоді здоровим будеш ти завжди.

Народ багатий – це основа для країни,
А для дітей основа – це батьки,
Основу треба завжди величати,
Тоді і мир наступить на віки.

Основа для душі – це віра в Бога,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба завжди прославляти,
Тоді ніколи не відчуєш самоти.

Основа для життя –це біосфера,
А для дітей основа – це батьки.
Основу треба нам оберігати,
Тоді і люди житимуть завжди.

Основа для батьків – це їхні діти,
А для дітей основа –це батьки.
Основу треба завжди шанувати,
Тоді в родині буде злагода завжди.

Була надія на життя прекрасне,
Народ відчув, що просто це завчасне.
Вже рік пройшов, обіцянки забуто,
А демократію лише в словах здобуто.

Всіх бандитів і злодіїв, що мали садити
Взяли дружно на поруки від суду відмили.
Недоторканість зробили для всіх депутатів,
Дали крісла і зарплати замість казематів.

Взятки зараз у країні знову поновили,
Кого взяли з хабарами, на волю пустили.
Де ж суди ті справедливі, що нам обіцяли,
Де ж ті гроші з закордону, що у нас украли.

Нема правди і не буде, нічого чекати,
Нам потрібно не багатих, чесних обирати,
А щоб чесних обирати, слід Закон міняти,
Нам потрібно за основу Закон Божий взяти.

Берусь я зараз за перо,
Руками я попрацював уже доволі.
Закінчив школу залишив село,
Подався в місто я шукати долі.

Прийшов я в кузню молодим,
За справу брався енергійно, сміло,
Я працював із ковалем старим,
Який мав навики і працював уміло.

Я спорт любив, любив відпочивати,
Любив і людям я допомагати,
Ходив в дружину в інститут ходив
І мріяв інженером справжнім стати.

Та злинув певний час,
Здобув освіту, досвіду чимало,
До інженера так і не доріс,
Посади все для мене не хватало.

Що би посаду інженера мати,
То біле чорним треба називати,
Як що ти хочеш свою думку мати
То будеш ти руками заробляти.

Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь ти на себе, на світ подивися.
Що роблять з тобою, народе терплячий,
Глухий із німим та не зрячій.

Один нас не чує, майдан зневажає,
А інший законом кайдани вдягає,
А третій на сході нам щастя шукає,
В Європу не хочуть, москаль не пускає.

Якщо ми сьогодні, ще можемо встати,
Та мирним горном, своє щастя кувати,
То треба брати розуміння шукати,
Для чого потрібно брат брата вбивати.


Країно прокинься, з колін піднімися
Подумай про себе і Богу молися.
За справжніх Героїв синів України,
Що тіло поклали, за волю країни.

Молімось за те, щоб хватило нам сили.
Змінити на краще життя Батьківщини.
Усім ми не в праві сьогодні чекати,
А братись за справу країну спасати.

Гарант не хай їде в Китай, Емірати,
Для себе там може підтримку шукати.
А може він хоче холопів з нас мати?
І знов під царя Україну віддати.


Країно прокинься з колін піднімися
Подбай про майбутнє, назад озернися.
Дав Бог нам свободу, самим розвиватись,
Для чого нам знов в кабалу повертатись.

Що хочемо знову республіку мати?
За старшу сестру свою кров проливати?
Державу та й волю москалям віддати,
Щоб знов на віки нам невільними стати.

Гаранта Європа як слід оцінила
То все для Росії є живляча сила,
Ми, мабуть, забули за кого нас мали,
Як наші святині з землею рівняли.

Ми вільна держава тим треба пишатись
І нічого нам до Росії вертатись,
Ми маємо їй усю правду сказати
І старшу сестру лише гостею мати.


Країно прокинься, з колін піднімися,
Поглянь на село і низенько вклонися.
За те, що постійно нас місто, годує,
За те, що не спить, а щоденно працює.

І має від того, лиш тільки мозолі,
Не має достатку ні доброї долі.
Не має сьогодні надії в майбутнє,
Тому що у його начальство бездушне.

Не може воно все як слід оцінити
І дати народу належно пожити.
Село розучилось сьогодні співати,
Там клуби закриті,занедбані хати.

Там сіяти треба і треба орати,
А чим як там тільки серпи та лопати.
Щоб сіяти вчасно і вчасно збирати,
Потрібно гаранта надійного мати.

М.О.Головацький

Життя бурлить , мов унітаз:
закрутить, змиє в вирву враз.

І хто ти, що ти в пінні днів?
Чи на поверхні, десь на дні?

Суспільства зріз, аналіз ти
його хвороб, буття, мети.

Чи, може, доля це лайна:
в повітря сморід, все…нема.

А може ляжеш ти у ґрунт,
і зійде зелень щирих рут?

Найкращий лікар, суд це час…
Не жде, вирує унітаз.

2012р.

Цілюще повітря – замість цигаркового диму,
І хрускіт суглобів, коли задзвенить телефон…
Якусь нісенітницю голос далекий нестиме,
Грайливо-байдужо-розмовний тримаючи тон…

Він тихо загвинтить до краю свій краник терпіння,
Каністру кохання у правій руці понесе…
Сьогодні – у Києві; завтра, можливо, в Ірпіні:
Це зустрічей атлас, і це ще, можливо, не все.

Собі обіцяє, що це вже розрив остаточний!
Він вільний, мов пес, що принишк на кленовім смітті…
І візьме до рук акуратно мережаний, доньчин,
Щоденник, і оком попестить школярські оцінки оті…

За чуба смикне себе: хлопче, спустися із неба!
Чого так смакують вагонні казенні чаї?..
Й збереться поспішно до матері – так, без потреби,
І знов на шляху – непролазні лихі ручаї…

А мати чекає на сина вже добрих півроку,
Відтоді, як гичку палили, вже висохлу вщент…
А той все не їде (звичайна сімейна морока!),
І кукурудзиння під хатою мокне дощем…

Дружина наклала міських подарунків свекрусі,
Та ще й до вокзалу турботливо так провела.
-Чекай… за три дні я, скоріше за все, повернуся.
(Каністра – в правиці… А ліва ще вільна була!).

3.03.2012.

Вічність зими добігатиме кутика вісімки.
Поналітає вороння в сад… чорне-чорне.
Це не кінець неможливої нашої місії –
просто світанок прикуп до себе горне.
Гілля вербове у вікна злостиво шкрябає.
Час забиратися звідси, сушити весла…
Вже як зв’язався з такою дурною бабою,
йди по слідах – я буду тебе вEсти.
Понад провалля – житами і житлоплощами.
Майже нечутно зіпнись на чотири лапи.
Білого лева за всіх безневинних прощено.
Білого лева ніколи мені не злапати.
Все перевернеться – стануть світи навиворіт,
привиди опери прийдуть на шоу до Опри.
Хочеш, ми будемо? а плями я завтра виварю…
Попри цю зиму.
Мовчання.
Сусідів.
Попри...

Тебе я порівнюю з Небом,
І тричі поспіль-- із Вітром...
Нічним непокошеним Степом.
(Рядочки навіяні Літом..)

Тебе я порівнюю з Морем,
І тричі поспіль -- із Лісом...
І чимось таким, як і вчора.
(Сьогодні заплутана відстань..)

Тебе я порівнюю з Болем...
І тричі поспіль -- із Сонцем,
І Бджілкою дикого поля,
Що жалить невпинно й лоскоче!

Тебе порівняти зі мною?
Картина буде сумною...

2007.

Пародія

Для танго потрібні двоє
Не четверо і не троє,
На танго не ходять строєм,
Шеренгами, як кадриль.
А темп – стугонить аорта,
І одяг увесь – до чорта!
Ти чуєш – увесь до чорта!
Хоч… можеш лишити … бриль.

До Трої іще неблизько.
Альо! Обережно! Слизько!
Бо я, як дурне дівчисько,
Натерла, як лід, паркет!
Чекала тебе півроку!
Сьогодні! Ще мить… Півкроку…
А ти танцюрист… нівроку!
А може іще й поет?

Хвилююсь – тримай міцніше!
Хутчіше, іще хутчіше!
А кров стугонить гучніше –
Земна чи небесна твердь?
Діждала свого Героя –
Палає, палає Троя!
Судомно… здається зброя…
То танго – справжніська смерть!


…О добра старенька дачо!
Тепер лежимо ледачо…
Ти змучений, милий мачо?
Троянда в зубах – бабай!
Ти з дуба упав чи з клена?
Не гуля – зоря зелена!
Шепочеш мені: Єлена…
Та я пробачаю… Хай…


3.03.2012

На столі у голубім квадраті
Світ переливається, мов ртуть.
В нім ксьондзи співають бородаті
І повії в нім клієнтів ждуть.

В ньому, не виходячи із хати,
Планетарну осягають путь
Нечестивці і по духу браття,
Хто по чисте, хто по каламуть.

Бавляться без мами і без тата
Із химерними істотами дитята,
Душі призвичаюють до зла.

Невигойну цього світу рану
Ятрять протиріччя із екрану
Трутою гадючого кубла.

03.03.12

Сніги згорнути у сувій
І винести за межі сцени…
Думок обридлих жовтий рій
Пустити голками у вени,

Чи лезами вздовж ліній тих,
Що залишилися із літа.
Чи з порожнечі геть піти
Туди, де задзеркалля світить.

Повисмикати пір’я з крил,
Віддати душу у кайдани,
Бо ті слова не мають сил,
Що нас водили на майдани.

А ті, що вилізли на путь
У прірву нині нас ведуть.

02-03.03.12

Із кінохроніки блідавенька Рахіль
У Всесвіту зіниці зазирає...
Колючий дріт…
Єврейки-матері…
А Всесвіт ще опікується раєм,
І денно, й нощно зорі постача –
На зміну вицвілим...…
А я – на тиші денці –
Не бачу звізд! Оплакую дівча.
Його везли з Дитинства у Освенцім –
По циферки пекельного тавра.
Закасує дівча рукав куфайки…
Хто, Господи, за вервицею – ряд
Офірував?
Людей – у піч… мов сайки.

Кучериками схоже єврейча
На українку – Галю чи Марійку.
Такий землистий лоб, як в потерчат,
Такі ж чорнющі бровенята, війки…
Догідливо, як Ной – у Божий лик,
Дівча вдивлялося у вирла фрица…
Ти дав Рахілі путь – у світ прийти!
Чому ж дитя не вкрила плащаниця?!
На плечі не упав Чумацький Шлях,
Не вкрив той ад сяйний зірчастий гравій.

У літньому дощі – Рахілі плач...
Ось – жебоніє срібно:
А… д… о… н… а… ї…*



* звертання до Бога у євреїв




2004-2012

...І добре,
Що не відреклись ми від ілюзій.
«Літаючі верблюди»
Не заважають літакам.
А в замки на піску
Ніхто не поривається вселятись.
...І добре,
Що безнадійних нема поміж дівчат.
І що жінки не знають своїх літ,
А ми, чоловіки, навчились це не помічати.
...І добре,
Коли день зайнявся для добра.
...І добре,
Як і добром той день скінчився,
Бо ж після кожного з своїх начал
Господь щоразу говорив:
«Добре!»

Темно-синій світанок в инеї вколо рами
нагадує вулицю з увімкненими ліхтарями,
стежку, взяту льодком, перемети, прокопи,
вовтузню в роздягальні у східнім кінці Европи.
Там звучить "ганнібал" від мощей у мішку на стулі,
міцно пахчені пахвами бруси на фізкультурі;
дошка, до сирот з дрожем чорна ще до уроку,
чорною і зосталась. І з того боку.
Деренчливий дзвінок срібно-синій иній
перетворив в кристал. Щодо паралельних ліній
все доконечно склалось, окостеніло;
годі звестись, утім. І тоді не кортіло.


1975 - 1976

І не мала зала мені,
І не мало вола мені,
І не малі тіла мені,
І не мати жита мені,
І не мала сала мені.
І не мило коли мені?
І не мажа сажа мені,
І не мапа сапа мені,
І не мара кара мені,
І не м’яло доля мені,
І не маска вакса мені,
І не міра парі мені,
І не масон оса мені,
І не мішок коші мені,
І не мито коти мені,
І не мощі ніщо мені,
І не море перо мені,
І не миро гори мені,
І не маневр вена мені,
І не марена манера мені,
І не манера арена мені,
І не макраме марка мені,
І не максима миска мені,
І не манна панна мені,
І не Марія Іра мені,
І не мани рів Ірина мені,
І не міраж у жарі мені,
І нема мені.

Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти,
чи несказане добре слово,
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас "нещастям"...
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і "не", і "ні"...
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що од спеки згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе і нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і смертельний чужинський мороз в "вирах",
і поезія міцно замкнута у "розмірах",
і вожді, що не знають - куди нас ведуть,
котрі стали на путь, та забули суть.
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

2012 р.

Мій Києве, ну ось я і з тобою,
Мов зникло, відлетіло пів життя,
І знов стою я босоніж малою,
В сріблистих хвилях рідного Дніпра.

Думки летять веселкою за море,
То знову линуть у минулу даль,
Сплелись вінком Америка й Вкраїна,
В душі моїй- і радість, і печаль.

Весняне блукало свято
і втомилося блукати.
- Є у вас які дівчата? -
в 1-Б зайшло спитати.

Ще не пролісок цвіте,
ще не сонце гріє в спину -
це дівчата в 1-Б
навесні проводять зиму!

Тягнуть хлопці подарунки
і вітають кожну з них.
Хай весняні візерунки
веселять і тішать їх...


Ернеї Ноемі-Кітті

З весняним тебе дівчачим
святом, Ноемі!
Симпатичним в класі бачим
тебе воїном.

Колодєєвій Крістіні

На уроках у Крістіни
весняні настали зміни:
нову тему не вивчаєм -
Колодєєву вітаєм!

Кун Сабіні

Ми вітаємо Сабіну
й у листівочці у цій
восьму березня частину
вже присвячуємо їй.

Пилип Наталії-Кароліні

Повідомлення Наталці:
на адресу - 1-Б!
Пишуть хлопці-папараці:
"Ми вітаємо тебе!"


Ратушняк Крістіні

На весняному листочку
є ім'я одне в рядочку...
"Ратушняк" на нім читаєм,
з весняним вітаєм драйвом!


Фодор Цінтії

Будем Цінтію вітати,
будем радо шанувати!
Як до всіх вона озветься,
то й весна їй усміхнеться...

Шербан Ніколетті-Памелі

На святковому уроці
чергові у класі хлопці.
Ніколетті чергові
вірші створюють свої...

Юр'євій Анжеліці

Анжеліко! Маєш свято?
Це весна у 1-Б.
Привітали, окрім брата,
однокласники тебе.


Янчик Євгенії

1-Б і щоб без Жені?!
Це як гроші не у жмені.
Скарбія не забуваєм -
з Восьмим березня вітаєм!


03.03.2012

шепіт чекання мені забиває дух
маятник міряє я за тобою йду
наче у танці змію заклинач веде
можеш бажати – сьогодні це твій едем

манна по маківку - млосна в'язка мана
ти мене справжню в чужинній мені минав
інтуїтивно вчуваючи як пливе
час до сполучених нами артерій-вен

чорно-червона на лінії серця кров
надто сліпуче від неї у слів тавро
татуюванням лягає на шкіру дня
наше мовчання – лукаве благе ягня

серце вело до Бога
болем лягла дорога...

тільки зрослося
по долі
знову зайшлося
від болю
і повело
стежками
де кожне слово
камінь
де кожен ляпас
гріє
запах весни
старіє
дотик грози
німіє
в пристрасті
анемії

тільки прийшлося
оку
то запалило
щоки
і привело
для нього
тінь від хреста
і вбогість
а на уста
тремтіння
а для вогню
видіння
фарбу
для днів осінніх
перше табу
на вміння
у темноті
світитись
у голові
крутитись
римою
і вином

стало
чекало
часу не стало
як остигало
воно

2 Березня 2012

мелодія стара
п'є шерехи пера
затримує весну
у горлі

думки
з душі струмки
відталого тепла
пульсують
скронями
міняють
колір

і вірш
забарвлюється
в спрагу
уст

ковтком відваги
запалюсь
і
по живому
перервусь
в згорілих зв’язках
від щему
що звіряє
кров
на голод
і на в’язкість

і в цій кімнаті
де
не дивиться
ніщо
не дихає
Едем
душі післядощем
я
море серця
намалюю

у колір
спраги уст
у сонця
ніжний плюск
у журавлине
алілуя

2 Березня 2012

Не кидайте у мене словом-покручем,
Не вивертайте душу, як сіряк.
Не згадуйте недобрі сили поночі,
Бо потім не відчиститесь ніяк.

Не легковажте, бо закони Всесвіту
Працюють, їх ніхто не відміняв.
Не втоптуйте до смітника доріжку ту,
Щоб жаль гіркий вам серце не пройняв.

Так легко бруд словесний виливаєте,
Так просто зло пускаєте в життя.
Але чи думаєте, люди, чи ви знаєте,
Як ваших ближніх словоблуд протяв?

Бездумно, нерозумно так толочимо
Зелені луки українських слів.
А потім ще, такі наївні, хочемо,
Щоби в душі у нас вогонь горів.

Та наші предки при печі не лаялись,
Та ж козаки не знали, що то – мат.
Собака, чорт і дідько – ось перелік весь
Найгірших слів десь триста літ назад.

Тепер же… Навіть згадувать не хочеться,
Який «багатий» той плюгавий ряд…
І з уст людських і далі нечисть точиться,
І кожен все це чує, рад не рад.

Це, люди, зло, і це така енергія,
Що забирає сили у душі.
Почни зі себе. І скажи: «Не буду я
Вже смакувати ті слова чужі».

Не буде тому роду переводу,
Який забуде про тавро «холуй».
І мова – то таки душа народу,
І ти у неї – схаменись! – не плюй.
29.02.2012 р.

висне дорога місячним деревом
два рукави в землі
я тільки вчора з китового черева
в миртовому вбранні

дев'ять життів до моєї ніневії
ну ж бо – не стій рушай
десь у загаті ночі липневої
змій запалив ліхтар

та відвертаю серце всевидяче
посох мені не брат
і все годую крихтами з пригорщі
звірів і янголят

Мій рідний край, село моє ти рідне,
Моє дитинство, молодість моя.
Немов у сні, так швидко пролетіло
Ті незабутні роки, молоді літа.

Там соловей вночі співає без зупинку,
А вранці півень солов’я міняє,
Туман підніме скатертинку
І жайворонок пісню починає.

Роса вмивала мої босі ноги
(У пам’яті моїй вона така рясна),
На сході сонця аж сліпила очі,
Від того зараз ще щемить душа.

Природа годувала нас, поїла,
Вода у річці, мов сльоза, текла
І в теплий дощ і навіть в літню спеку
Вона завжди холодною була.

Зима вкривала землю щедро снігом,
І він був чистим аж до самої весни.
Тим снігом все довкола замітало,
Могло і хату навіть занести.

Навколишні поля, ліси і гори,
Сходили ми, і вздовж, і впоперек,
Ми знали все, де, й чиї то нори,
Що в кого в полі і в саду росте.

Село покинув я уже давненько,
Вже понад сорок я там не живу,
Але у сні буваю там частенько
І по лісах і горах у думках ходжу.

Падаю в небо.
Погас парашут.
Є дві хвилини до бою.
Поки ще тягне старий антиграв,
я перевірив набої.

Зліва спалахує.
Знизу – пісок.
Що за планета?
Не знаю.
Щось там варнякав учора комбат…
Як то?..
«Моя хата скраю»!

Швидко за камені.
Мушка – приціл.
Оптика часто підводить…
В кого стріляти?
Мішені нема!
Навіть шляхів для відходу…

Так, він у засідці! –
Інфрашукач.
Хтозна, чи враг теплокровний…
Може, він жук чи амеби шматок?
…Ввечері – знов макарони…

Не роздасися
(а що то повзе?)
від польової дієти…
Бластер гарячий.
Ловлю дрижаки.
Ох-х-х! У амеб є ракети!

Щось припікає…
Навіщо мені
ці викрутаси зі смертю?
За три копійки лежатиму тут
ницьма, на клапті подертий…

Я ж вам не кіт, що то дев’ять життів! –
тільки два тіла в запасі…
Й ті поганенькі – з розпродажу…
Бах!
Снайпер амеб’ячий… В-в-вася!..

Несправедливо:
всього дві руки.
В нього ж хапалок штук вісім!
В кожній пулялка якась…
Тарарах!
Нишкну, як хрущ на горісі…

Нумо, десант!
Чавлю драглі, ура!
Котимо хвилю атаки.
Сонце зелене скотилося з гір.
Смерть холодцям-забіякам!

День добігає простого кінця:
амба роботі й амебам.
Знов макарони!
Верзе щось комбат…
Що?
«Нам чужого не треба!»…


29.02-02.03.12

Йде Петро торговим центром, огляда вітрини,
Щось шукає, бо «на носі» в жінки іменини.
Бачить, акція рекламна у якійсь крамниці –
« В нас до свята подарунки кожній третій жінці ».
Той очам своїм не вірить. Як таке буває?
Те саме, що «на халяву» хтось щось наливає.
Як ото є дійсно правда, не якісь дурниці, -
Значить, нині пощастило моїй любій жінці.
Миттю він туди «влітає», продавчиню кличе:
- Ви скажіть, чи то є правда, що в рекламі пише?
- Ми ж серйозний магазин. Повірте, чесний люде!
Бачте, пише: кожній третій. Значить, так і буде.
Ви приводьте свою жінку, щось нехай купує.
Буде жінка точно третя, - значить, подаруєм.
Через мить удвох вбігають: - Де ті подарунки?
Й тичуть гордо продавчині паспорти у руки.
Продавчиня аж сміється. Їй, звичайно, дивно,
Як то жінку він «притяг» отак оперативно.
- А для чого паспорт взяли? Ми ж не говорили.
- Як для чого? Щоби ви мене не надурили.
Ось мій паспорт, ось її – сказав щасливий Петя, -
Щоби знали: жінка в мене - офіційно третя…

Зустрілися, на лавочку присіли,
пригладили розхристані чуби,
відхекалися і загомоніли,
торбину спогадів пожовклих розплели:

- А пам’ятаєш Стефцю як за Польщі...
- Ти з глузду з’їхав – маю ж я склероз,
парад на площі, черги і не борше!
Стривай, ще мій старенький хлібовоз...

- Совєти, бачу, все повитрясали
з твоєї запальної голови...
А як дівчат з «Просвіти» проводжали?
А у ліси летіли, мов орли!

- Бувало Йване... Краще забувати...
Ох, горді молоді були часи....
Коли ще в силах, лунко заспівати:
«Ой, там у лузі...» й спати побрести...

Хай на тобі шовки - не паранджа -
чи ж винна ти, що йти до тебе мушу? -
і зрештою, отруйнішим із жал
ти цілиш у свою болючу душу.

А вже, як не витримує душа,
то груди рве в польоті із нізвідки -
та чи у болю є вина чужа,
як сам торкаєш талії шахідки?

Чи винен хто, що в'януть кольори
твоїх казок, немов пустельні квіти?
Я все знесу - лише не говори,
що це мені не мало би боліти...

2009

як мені відмитися
із думок нещирих
полум’ям стелитися
в каламарнім вирі
набирати ситості
позбуватись жаху

як мені зневіритись
аби не зазнати
долі роду
Ірода
Понтієм Пилатом
не вмивати рук
своїх
гнівом Каіафи

як мені забитися
в серці із порфіру
в душу
не дивитися
обухом сокири
за людей молитися
як зачнуть
плювати

як мені наснитися
аби позлітатись
у тобі лишитися
світом немовляти
і не загоїтися
і не замерзати

2 Березня 2012

А десь Весна... Під парусом Весни
Проснись, Народе! Весни схилитали
Увесь посів, де Зоряний масив...
Де Боже - дай, надіялись й чекали...

Проснись!..Проснись, Народе мій, проснись!
Подробицями сну ще зацікавиш...
Вустами ясноОтче розтулись
Двокольором - навік присталих - клавіш...

Урочища розмиті береги.
Потоки рік Весною балакучі!!
У сон скотилась Зіронька з гори
І розпекла усіх, хто мене мучив...

2012.

Меня толкает жизнь
И больно...
Но мне уже не привыкать
Как часто мир встречает ложью
Но все же надо делать шаг.


Ступаю... Крепче руки сжав в кулак
И кто-то шепчет мне :"Назад!"
Но, нет. Никто не будет больше лгать.
И вновь ступаю.


Пусть кто-то скажет: "Все напрасно!"
А ты иди,
Они не знают слово : "страшно".
Пустяки.


Ведь тот, кто ищет, тот найдет,
Кто стерпит боль, тот расцветет,
Не бойся - ты идешь
И значит- ты живешь.

Весна-веснянко, я в тобі, ти в мені,
І в душі розквітають перлинні проліски.
Любов, в наших серцях - барвінком життя,
Нам ніжностью в радощах на довгії літа...
2012г.

Змахнув сльозу зі стріхи вітер,
У ринву сніжний сум зібрав
І в сонця теплий промінь вкрав -
Зажебоніли струни літер.

За хвіст порску вхопивши думку,
Чимдуж помчався вдалечінь,
У невимовно-вогку синь,
Де цілував весну-дикунку.

Старіється зима морозна,
А Лютий пише заповіт
По шибках сріблом граціозно
На опівнічний антрацит

І голенобороде небо
Зістригло рештки сивих хмар.
Вершить неквапно пізню требу
Задумливий старий трунар.

Пів віку я уже прожив і друзів й ворогів нажив,
Вдалось дітей мені зростити, дерев чимало посадити,
Але ще досить сили є і джерело душевне б’є,
Попробую я дещо збудувати, а може й книгу написати.
У добрий настрій, вільний від роботи час
Пишу про тих хто любить Україну, любить нас,
Пишу й про тих, хто ради власної наживи,
Готовий пити кров, тягнути із народу жили.
Я відчуваю, що настав той час,
Коли про все я маю написати.
Життя дає мені цей шанс,
Його не можна у життя не взяти.

Весна - мир бесконечного океана царства Любви.
Жизненной волною ее нежности - первые подснежники
И, когда в сиянии пения птиц, благословением, встречаем утро,
Мы прикасаемся к чуду - пробуждению природы...
2012г.

І букву в кубі,
І булку у клубі,
І дуба на буді,
І дур губ у груді,
І буду у дубі,
І бузу у зубі,
І бучу у чубі,
І чуби, бучі,
І чуда падучі,
І зет у тезі,
І зела на лезі,
І лаз у залі,
І лапу палі,
І лад, і далі,
І лови волі,
І лоба болі,
І локшу у школі,
І лес, оселі,
І лексики скелі,
І літа на тілі,
І лід у ділі,
І ром у морі,
І розу в узорі,
І моду у домі,
І мор у ромі,
І торг у гроті,
І тора на роті,
І луг у гулі,
І лука, кулі,
І травку у кварті,
І травні, він варті,
І трипса на спирті,
І три мани на мирті,
І три Ксани на скирті,
І пука на купі,
І пупа на пупі,
І носа соні,
І ноту у тоні,
І ногу у гоні,
І низ у кузині
І нині, нині,
І нині.

В приторном дыме ладана –
давним укладам – лад.
Нету в судьбе разлада, но
в снах и в душе – разлад.

Вызреет белым саваном
гипсовый плод зимы…
Всё, что она писала нам,
знали задолго мы.

Это ли не пророчества
неодолимый ком?
Водится одиночество
с памятью ни о ком.

Господи! Муку эту ли,
перетерпев, носил
в доме, во сне, по свету ли
я из последних сил?

Я ли словами-ранами
мечен с прадавних пор,
странен мечтами странными
и обворован – вор.

І знову ти. Невже це знову ти?
А я за рік забути встигла – і назавше...
Прозоро й незнайомо так мости
тремтять, у синь весняної води упавши.
За день чи два позеленілий світ –
я не помітила, та хто мене питав би?
І знов гран-прі – щорік той самий хіт,
і знов аншлаг тієї самої вистави:
травневі зорі, місяць, солов’ї,
солодкий аромат... Квітками заметільно
вкривається трава... І очі знов твої
у душу цілять – ненароком, самостійно.
Банальне щастя – чи буває так?
Це тисячі разів і сказано, й прожито!..
Дзвенить від захвату у полі кожний злак,
бо сіє дощ весна через широке сито...
Шалений ритм шаленої доби:
магічно швидко все міняється – і знову
мовчазним криком захлинається: люби! –
на березі струмка віднайдена підкова...

2006

кордон убогості
що перейшов
у видимість
стоїть
і стереже
при смітнику
простонебесність
і наривну
буквозаконність
що не видавиш
і словом
відрубаєш
нашвидку

ковтнув
позбиване повітря
холодом
позбавлене
родинного тепла
й птахів

замкнув
очима небо
між дахів

таким
себе не пам’ятаю
змолоду
чужим
цей світ вважаю
для богів

тебе
неперехожого
сон видумав
тебе
на сонце схожого
все жду

кому
я принесу
не біль
до відома
а серця
недолугого
ходу

зелених зміїв
запускаю
ранішніх
і пропускаю
сценами
життя
і посилаюся
на те
що зраниш ти
бо відкиваюся
щоб ти затяв

що ходять
не довкола
з вірою
що не несуть
надії
в пустоті
що називають
радість
щирою
що викликають
жалість
тільки ті
з яких
мов смерть
не сходить
на обличчі
сіре 'я'
і не втікає
з-під коліна
тінь

любов
тоді

коли зима
і біло їй
весна
б’є з вирію

коли
омиті
зорі
у воді

коли є де
куди покласти те
що вигрію

коли дорога є
яка веде
у дім
а в домі
тім
немає
стін
лиш янголи
і сльози
щастя
Божі
й золоті

1 Березня 2012

У церкві зимно. Непорушна мла.
Вмерзає в ніч периферійна тиша.
Ти присмерково вперше ожила
З тим, що завжди лишається мудрішим.

Що вам дісталось? Сутінки снігів.
Сп'янілий Місяць спить на огорожі.
Іконний вечір ладаном зотлів.
Церковна втома. Кажани ворожі.

Забракне мужності знайти його сліди.
Думки кадильні - кажанами - в зграї.
…Трава скуйовджена росла біля води.
Вона мене навряд чи пригадає.
2012 рік