Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
Та споглядавши віршоплинність
Не сподівався на взаємність.
А Ви… взяли й відповіли.
Ось ми і друзі. Ми – на «ти».
Причарували мене, Пані,
І стали зустрічі жадані.
Стали блаженні вечори,
Які удвох ми провели.
Своїми творчими устами
Ви чарували до нестями...
Тепер тривожуся щораз:
Як перебуду там, без Вас.
Як на своєму острівку,
Розлуку цю перетерплю .
Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
.........................
Даруйте, змушений піти.
Ваш шанувальник.
Назавжди…

Новий рік, новий рік
Вже ступає на поріг
Буду їсти я пиріг
Буду грати і співати
Буду весело стрибати
Гостей гарно зустрічати
І ялинку прикрашати!!!

© Кравчук А. Г., 2011 р., Рівне

Жовта луска
на землицю
злетіла

це
Осені шкіра

то
де ж її тіло?

2012

Життя – оркестр . Фортуна – диригент.
Симфонію народжує момент.
Абияка буденності рутина
Мотиви серця знищує ущент.

11.01.12

Час не щадив мого лиця,
не полишала серця мука.
А вічна – ближчає – розлука,
тяжіє казка до кінця.

І скажуть всі: жила-була
не фея і не Попелюшка.
Хтось на щоці згадає «мушку»,
а хтось – не пригадає зла.

…А років менше, ніж за сто –
зелом покриється могила,
і ту, що ці рядки створила,
не поминатиме ніхто.

2000(2012)

Когда пришла пора прощаний -
Не надо лишних обещаний,
Жизнь всех расставит по местам -
Кого-то здесь, кого-то – там..

2011г.

На початку строфи без "жили" і "були"
Грудень кашлем грудним прориває тили
Відсьогодні -
За спиною відлуння ударів копит,
І по лісу густому полюють твій слід
Пси голодні.

Вовчі ями ховаються в лоні доріг,
З неба падають зорі, а з ними і сніг-
пунктири...
Очі колють стальні наконечники пік,
Сонце стало в зеніт - призупинено лік:
..."п'ять", "чотири"...

Хтось ударив у дзвін - грудень судить свій суд:
Наступає з фронтів, заганяє у кут
наче звіра...
Тихо шепчеш комусь: Сохрани і прости,
Бо нема вже ніякої сили нести
Божу віру!

Не спиняйся, цигане, побіля -
Ручку не позолочу.
Я сама багато ворожила,
Карти клала у парчу.

На Різдво та іншу ніч святкову
Під подушку короля
Я ховала, вішала підкову,
Щоб удача не пішла.

І коса була - о! - вельми довга,
Чорні брови ще тепер!
Знаю я, куди веде дорога,
Шлях живих і тих, хто вмер.

З чортом танцювала і горіла,
Навіть був із ним роман...
Не спиняйся, цигане, побіля,
Бо почуєш теж обман.

2011 р.

Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”;! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.

2004р.

Не палю, але в цю мить
Взяв цигарку –
Половина душі летить
До Ньюáрку.
Шоколад гіркий чи сік…
Лишить фото…
Відлітає знов на рік
Польським “Льóтом”.
Побажати вдалих справ
Жестом, словом?
Добре, що туман упав
Наді Львовом.
Подаровано нам ще
Півгодини
Надивитися в очей
Надглибини…
А серця стискає спрут –
Що я вдію?
Залиши мені отут
Ностальгію…
І жалí свої лишай,
І турботи.
Чуєш – вісточку, бодай
Щосуботи..
Слів потрібних не знайшлось…
Зрозумілих…
То сльотá, чи в око щось
Залетіло?
…Рідні очі голубі…
Пригортаю…
Хай щастить, Малá, тобі!
Відпускаю…

11.01.2012.

не просто змирилися, більше - дружимо,
щодня споживаєм желе зі слів.
чомусь і зима цьогоріч напружена -
гуде і гуде на січневім кужелі
затертої нами до дір землі.

та що вимагати у двох зациклених,
яким паралельно куди іти
своїм до відрази типовим сиквелом,
де навіть субтитри цинічно цикають,
впадаючи в ступор. та менше з тим,

коли достигають дощами сутінки,
і мариться сніжний старий завіт,
питає сумління: кого ми судимо
із псевдоамбітними камасутрами
в його непросвітленій голові.

... І не мрій --. Не втекти, бо загорнена.
Мусиш бачити. Мусиш пробачити.
В підземеллях Священного Ордена
Всіх засуджених перша оплачеш ти…
Лиш один із них –- поза скорботою.
Чий слуга був -- Перуна, чи Велеса?..
Щоби сяяла ти позолотою --
Він згорів на жертовнику Вересня...

Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках, перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.

Історія – гральний апарат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками ігрових автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
займатися кореспонденцією
з дияволом.

Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.

Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

мій добрий бісику,
вже крона літ рясна
і стиглістю років тяжіє тіло,
а ти усе біжиш набосякА
і дивишся на світ отак звітрІло

не грайся з іскрами
і не спали колибу,
і кинь вже батіжок, не підганяй,
бо я і так непевна у ногах,
а ти мені у торбу кинув глибу

спинися, бісенятко, не пустуй
ну ти ж не чуркало, що б'ється без угаву,
а я тобі крисаню снів сплету.
удень "ні-ні", вночі...
хоча... ти іноді усе ж прийди на каву


чуркало - діал. джерело

Когда-нибудь ты станешь
птицей
и будешь просто летать
в небе,
и тебе будет сниться
море.

Когда-нибудь ты станешь
морем
и будешь просто смотреть
в небо,
в котором просто летают
птицы,
у которых счастливые
лица.

Когда-нибудь ты станешь
небом
и будешь просто вдыхать
море,
и в тебе будут летать
птицы.

И всё опять повторится...
когда-нибудь ты станешь
птицей,
когда-нибудь ты станешь
морем,
когда-нибудь ты станешь
небом...

2007_12

А тебе, взагалі, мабуть, мало й не бути,
Ти ввірвався як вірус в покої нутра.
Я хотіла тебе, не горня каламуті,
Що топилось у відрах без дна.

Я ковтаю слова, запиваю думками,
Та ефекту ж без болі нема.
Понадкушую віру, що спить між рядками,
Потім- згублюсь, шукаючи слід літака.

А ти будеш десь там, на поличці з книжками,
Припадати лицем до старих порохів,
Закривати вікно для мінорної гами
Так буває. Я знаю. Ти так не хотів!

Моей любви. Никто не виноват,
Что мысли просто пишутся в стихи,
Когда позёмка тащит свой халат
В подоле снежном не видать ни зги.

Моей любви: ни умной и ни злой,
Бесценной котировкой рынка спота,
Где демпинг слов, молчаний и любой
Волшебный звук, не что-нибудь: забота.

А дни бумажных конфети календарей,
Куда-то мчатся забываясь в небосводе,
Где с макияжем, в бигуди и без затей…
Такие разные, такие без разбора.

Моей любви. По нотам, по слогам,
По запятым и мимо междометий,
Порой так хочется услышать Mon Ferra,
В гудках обрывки мыслей твоих где-то.

Ледь дихаючи, ледь стоїть.
Загорнута у порвану хустину.
Той спогад, та чудова мить.
Коли ти в моє серце ураганом ринув.

Думки, мов попіл - раз, і їх нема,
А ти лишаєшся і серце зачіпаєш.
Колись, мов файли, спогади стирала я сама,
А ти, мов вірус, знову й знову виринаєш.

Душа господарю - не вірний раб.
Вона сама вирішує як бути.
Приборкать душу намагалася сто раз,
Та, непокірна, не дає тебе забути.

Самотність, кажуть, ще не зрадила нікого.
Можливо, бовдури повірять в маячню.
Та коли ти закоханий у когось,
Його присутність ти не зможеш не відчуть.

Ти не болиш мені, бо ти ж іще не знаєш.
І я, налякана тобою, ще мовчу.
Але про тебе думка душу зігріває
У спогадах, ві сні і на яву.

Слепая глушь. Что твой запретный плод,
легли снежинки стопками без граней,
в желе сгустился яблочный компот
на черный день закатанных желаний.

Их помнит только вечный лед витрин -
и взгляд, едва скользнув по глади зыбкой,
узрит чешуйки золота внутри -
наследство, нам оставленное рыбкой.

Но темнота становится длинней,
над горизонтом поднят серый ворот -
роняет пену убеленных дней
под Новый год раскупоренный город.

И каждый пузырек здесь превращен
по воле обезглавленной селедки,
укутавшейся на столе плащом,
в пузырь, со вздохом пущенный с подлодки.

Всё громче безголосие вокруг,
и от износу, кажется, лоснится
в холодных окнах отраженный звук, -
и наглухо застеклены глазницы.

Ты говоришь, что это ерунда,
душа моя за льдистой пеленою, -
а я бегу, заброшенный, туда,
где брызжется веселье разливное.

Так, перейдя застывший водоем,
уже напрасно ищут воду звери -
и мне в соленом зеркале твоем
ни утонуть, ни растворить безверье.

Цей слід, мов сум...Трава прим'ята…
Роки -- продовження сльози…
Палац дитинства мого -- хата.
І щедрі грушами вози...
Рівчак, завжди чомусь глибокий…
Стерня пожухла й будяки.
І я, від гроз травневих змоклий,
І не причесаний такий…
І череда, що йде з нізвідки
( Пастух – один на два села)…
І на городі гарна тітка,
Що, поки виріс, вже злягла...

Зима застряла где-то по пути,
И ощущенье, что ее не будет вовсе...
Никто и не пытается найти
Ее следы среди продрогших сосен.

Идет путем своим житье-бытье...
И даже не обмануты надежды.
И каждый воздыхает о своем-
Все, как всегда. Все, как и прежде.

Природа спит, обиду затаив,
Отгородясь от кутежей с метелями,
О снеге и о смехе позабыв,
Забыв о спорте с игроками смелыми!

Такая обреченность- не случайность-
Затишье перед бурей, стык стихий,
Армагеддон, сведенный до отчаянья,
Унылое молчанье стен глухих...

Молчание, повисшее над пропастью.
Уныние, замкнувшее умы...
Стенания, сменившиеся робостью.
И смелые уловки сатаны!

Вдруг яркий свет утухшего сознания,
Взорвавший безвозвратно темноту,
Не даст убить воскресшие желания,
Стремительно заполнив пустоту!

Дорога тримається лісу,
неначе руки – дитина.
На рани збирає мелісу,
очисток – на гул бджолиний.

Шукає яглиці, та марно –
суцвіття не медоносить.
В оцвітинах – днів ливарні
оманом відлита просинь.

Енклітика буквиці – тиша.
Екліптику пий, нетребо.
З дорогою у поміжвіршші
мандрує трависте небо.

Рояться кульбаби у ньому,
дощать серцелисті липи.
Шаблі осоки – невгамовні
архангелів архетипи.

Там ясність – щаблями до висі,
а тембри вітрів – гостина.
Ховатись, чи мчатися риссю
тобі вибирати, тіне.

10 Січня 2012

Як мало потрібно жінці заплутаній у почуття.
Ніжний дотик вирваний із сну,закоханий погляд
Дайте спокій щасливо-руйнівні слова!!
Я звикла до болі й непотрібний ваш догляд.

Непотрібно й тих почуттів що так схожі на весну,
І погляду п’янкого що живе в її снах так давно,
Відрічусь,помру,а потім може знову воскресну!!!!
Непотрібно нічого… почуття викину через вікно.

Без слів ,що так душу ніжно думками пригортали,
Відчепіться ті думки що так схожі на щастя і долю!!
Непотрібно,молю на колінах, не хочу!!!!
І кого я обманюю,серденько живе,ще стукоче...
я незвикла..так незвикла до болі….
2011

Життя коротшає щодня,
Всихає корінь древа.
І холод смертного одра
Не зникне вже, напевно.

За сходом захід настає-
Простий закон природи.
І все що в ній було і є-
Іде по смертним сходам.

9.01.12р.

Це край світу що зветься кохання
Стою самотньо над безоднею життя
Душа перетворилась в уламок криштальний
Дивлюсь на нього крізь лінзу каяття.

Стою…в руках фантоми щастя,
Що зачепились нігтями привички,
А вони розтають на порозі,обмиють зап’ястя,
Або згорять ,як згорівши сірнички.

А дим що від неї,розвіється повітрям,
Я сумуватиму за ним між рядками,
За затишним теплом дому і тріскотом каміну,
Та я ж завжди чекала на тебе з теплими руками….

Тепер душа покрита білим снігом,
Стою щоб впасти в прірву або піднятись в небо,
Моє ім’я запам’ятається вітрами,
Вони замітали дороги…дороги до тебе…

І зникну в древньому тумані,
Може хтось за плаче а хтось засміється,
А я на прощання усміхнусь усмішкою криштальною,
Й загублюсь в світі з якого вже не вернутись.
2011

А за окном скребётся непогода,
Усевшись серой кошкой за стеклом,
И серый человек у перехода
Под серым укрывается зонтом.
И серый дождь,
Ленивый и невзрачный,
Ложится серой дымкой на асфальт,
И туча, серой, скомканной бумажкой,
Зависла,
Разучившись вдруг летать.
Холодный ветер в сером переулке
Сидит у серых, сломанных ворот,
Он что-то шепчет старенькой шкатулке,
Или поёт...
Она в ответ тихонько шелестела,
И вдруг, сплетаясь тесно в унисон,
Шкатулка ветру о любви запела,
И он признался,
Что давно влюблён!

10,01,12

Темінь капели , де плаче орган
Близькість сумирного лику!
Щастя земне - буревієм стіна.
Я – Анжеліка.

Співи тихенькі звучать в унісон,
Вікон сумні витинанки,
І володіє життям , наче сон,
Стрункість поранку.

Погляд з дитинства туди утікав,
Містом він хижо замучений.
Нуда розмови , у блискітках зал
Світом я нуджу.

Хтось коло Діви осяє свічу
( Зцілення ж хочеться хворій?)
Ось я чому серед всіх помовчу:
Бо неозора.

Слабкість солодка опущених рук,
Сум мені кожен легкий тут,
Плющ темнолистий обійме як друг
З каменю –груди.

Біло й рожево - мигдальна струна ,
Тут розквіта повилика...
Щастя не треба і світ не шкодА:
Я ж Анжеліка.

ніч палітрою любові
в небі висипали зорі
сяє місяць хмар нема
в Різдвяні праздники
мрії хай усі здійсняться
2012р.

Українцям-добровольцям
з Мараморощини

В гардеробі століть
Закривавлена шинель лежить,
а матері клянуться
(Серця їхні від болю рвуться),
Що не будуть
Дітей більше родити,
Бо не можуть воєн заборонити.

Поміж стукотом копит,
Поміж пострілами рушниць
Чути стогін матерів,
Чути плач удовиць.
Поміж гуркотом танків
І літаків
Чути плач сиротинців
і прокляття батьків.

О, Боже, послухай плач вдовиць.
Й зітри сльози з їхніх лиць.

2001

У сні моїм ти знов така самотня
у купі недобачених дрібниць.
Тебе не віддає твоя безодня,
ти ж рвешся до повітря силоміць...

"Куди ти йдеш?" - "Я відлітаю в вирій,
туди, де не чигає вовком біль,
туди, де дійсність у одежі сірій
не простягає руки в сотні миль."

Чому ж не боронишся в своїм краю?
Ти мовчки подивилася й пішла....
Та відповідь твою таки я знаю:
"Облиш питання, я ж - твоя душа".

(2008 р.)

Шепіт ночі тліє -
вже немає сил...
Зламана надія
зараз - просто пил.
Може, ще існує?
Образи лишень
в напівсні лихую
ніч женуть у день.
Опустились руки,
серце засина:
Пустка... Безвість... Стукіт!
Сиплеться стіна:
цеглу час зриває...
Трощить без жалю́
хвилі небокраю
склепане "люблю".
Розкажи, навіщо
скелею мовчиш?
Що до тебе ближче -
в темряву хутчіш!
Безупинна вічність
рветься стрімголов, -
Змочує статичність
пальці в сиву кров.

(2009 р.)

… дивиться на Бога Босх
дивиться на Босха Бог
заболіло у обох…
забіліло у обох…

– Босху! Босху! – тіло з воску…

– Боже! Боже! – душа зможе…
сяють сонцем сни небесні…

– твої чудиська – чудесні…
птахи чорні – крильми горнуть
сова ухне – небо глухне
стріла впита – воля вбита
дріб драбин – душа з глибин
я з тобою буду до Страшного суду
дам хлібець із дерті до самої смерті
від твоїх чудовиськ я не маю сховиськ
ти до свого болю сам прикликав долю…

… дивується на Бога Босх
дивується на Босха Бог
спокій-тиша на обох
слава в вишніх на обох…

Застугонів ще з ночі вітер
Морозним пилом і затих.
Мабуть, зима на сплату мита
Від мене досі жде за сніг?
Хуртечі піняться в Карпатах
І Суми снігом замело,
А тут, дурний, купив санчата
Своїй онуці, як назло...
Бродили вчора по калюжах,
Які покрив уже льодок.
У кожну з них зробити дуже
Дівча старається хоч крок.
Од них її не відокремлю
Тепер спокусами всіма, -
Зате показую, як землю
Потроху сковує зима.

06.01.12

насправді з закритими очима видно краще.
а якщо затулити вуха - почуєш мелодію серця.
можна спілкуватись словами, але нащо?
коли знаєш, що кожна емоція сторицею повернЕться.
легко відчувати запах і шорсткість його шкіри,
коли між вами немає ні світла, ні темряви.
коли у грудях співає дует із правди й довіри
слова стануть непотрібними. будьте впевнені.
2012

Слова-бальзам, порад намисто
даруєм іншим - день у день,
а нашу тему особисту
спинили хащі та полин.
Урізнобіч вітри прологу,
зав'язка рветься в небесах,
до кульмінації дорогу
згубили щирість і краса.
Ліричних відступів вітрило
любов не кличе в далечінь,
де епілог чаїно квилить,
посвяти скльовуючи тінь.
2012р.

Що ж, зізнаюся, якась я пропаща.
Навіть напитись, як люди, не вмію.
Так розслаблятись не вдасться нізащо –
На алкоголь алергія.

Зрадить не можу і вдарити в спину
Навіть того, хто зі мною робив це,
Бо навіть в покидьку бачу людину,
Але не вбивцю.

Що ж, я, напевно-таки, нездорова.
Може, від того і є якісь ліки.
Але душа хоч поранена знову,
Та не каліка.

Дихала вíхола сивими рíками,
вклякла в ставок шелюга́…
сніг, мов душа немовляти, зарíканий;
серце болить, набіга́…

ось овескОві кривУльки морозяні,
витончені – на шибках;
зорі у небі, мов діти на ковзанці,
ковзають; місяць – монарх…

сніг розчепірив вже пальці – онучами
важко врочИсто летить…
падають ангели чисті і збуджені,
п’яно танцюють кадриль;

з бОвдурів дим виривався на хуторі,
цвинтар впирався в шинОк;
пляшку розпИли, розмови макУхові:
в ко’г було більше жінок…

Лодка - память, жизнь река.
Крылатая наша душа удостоена чести
Во всех побывать океанах любви и огня.
Слушай сердце свое, ему известно все,
что нужно для исполнения мечты.
Нас вперед ведет предназначение,
Вперед - в Изгибы Целого Беспредельности.
2012г.

Пустіє двір, трухлявіють штахети,
Чорніє стріха, жовкнуть ниті плетив
За цвіллю рам , лише віконця віршів
Нетлінно сяють душами поетів.

10.01.12.

Ти лежиш, як пуп’янок троянди:
несповита, крихітна, ясна.
Двох зірок пухнастих діаманти
дивляться у серце – аж до дна.
Бо народження то завжди диво:
ковдра із мережкою нова,
Ти така беззахисно-красива,
і зворушлива, мов ніч Різдва.
...Пелюсткам долоньок стало зимно,
та збагнути б, як Вона змогла? -
Замість постелі – колюче сіно,
і з бутонів білих... два крила.

2012

Надвечір'я перейде у ніч.
А вона нізащо не заплаче.
Боже, захисти. Не покаліч…
Затули її, бо світ побачить...
Хто ж відкрив немовлене мені?!.
Звідки нам чекати блискавиці?!.
Не приходь! -- благаю уві сні…
Та щораз у неї інші лиця…
Не промити всіх безкровних ран…
Досить! Досить! Доки є ще сила,
..ось іде в околицю туман,
Той від злих очей сховає милу...

І ти одна… І я один…
А разом нас немає.
Змиває дощ твої сліди,
Мене з твого змиває
Життя. На жаль, така
Кохання перспектива…
З тобою був на небесах
І ти була щаслива…
Але ця відстань, ця межа
Мереживом розлуки
Накрила те, чого бажав
І прирекла… Не дмухай
На рани днів. Нехай… Нехай!
Ти краще серце слухай.


2012

Ворушилась посмішка у житах обличчя,
раз у раз на щіщках ямочки цвіли.
Тільки місцем посмішці поступався звичай
накривати в офісах ділові столи.

Танцювала посмішка на рухливих м'язах,
заглядала в вічі вогнищем губи...
Надавав аренду їй рот в розмовних фазах
про чиїсь прибутки і чужі скарби.

Раптом як заскочить посмішка за вуха,
бо сьогодні чує ділову ціну:
за аренду нею профілю і руху
визнати у збитках слід свою вину!

Заблукав, забігав, заметався погляд
в надрах бухгалтерій сміху і журби...
Відтепер обличчя - з огляду на догляд!
Посмішка, але - без вогнища губи.

10.01.2012

*
Нині вітряно і хвилі з перехлином.
Скоро осінь – все оновиться в окрузі.
Зміна, Постуме, цих барв миліша плином
за уборів течію на любці-музі.

Діва тішить до межі своєї ваби -
далі ліктя і коліна тануть знади.
Як же кращі не тілесного розради:
Ні обійми неможливі, ані зради!

*
Посилаю тобі, Постуме, ці книги
Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство?
Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги?
Все інтриги, вірогідно, й ненажерство.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих:
за слабких оцього світу і за сильних
лиш узгоджене гудіння комашиних.

*
Тут лежить купець із Азії. Толковим
був купцем - і діловитим, і не зичним.
Вмер одразу - лихоманка. За торговим
він ґешефтом плив, а не за снивом вічним.

А за ним – легіонер, під грубим кварцом.
У баталіях Імперію уславив.
Скільки раз могли убити! Вмер же старцем.
Так от, Постуме, - і тут немає правил.

*
Хай бо, Постуме, не кожна курка - птиця,
та і з курячим єством уп’єшся горем.
Вже як випало в Імперії родИться,
то живи в глухій провінції над морем.

І від Цезаря далеко і від хуги.
Марно лестити, спішити, торопиться.
Тільки зле, що всі намісники хапуги?
Та хапуга все ж не те, що кровопивця.

*
Перебути вдвох, гетеро, доки злива,
я не проти, та, давай-но, без торгівлі:
бо сестерцій із того, що криє, тіла
брати - се ж, як дранку вимагати з крівлі.

Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало.
От коли собі знайдеш якого мужа,
протікатиме тоді на покривало.

*
Ось і більше прожили ми половини.
Як в таверні сивий раб казав зі Смирни:
«Озираючись, ми бачим лиш руїни».
Погляд, хоч і надто варварський, та вірний.

Був у горах. І вожусь оце з букетом,
глека кращого наповнюю водою.
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
І донині упиваємось війною?

*
А ще, Постуме, намісника сестриця -
худорлява, але з повними ногами,
ти, ще спав із нею, - віднедавна жриця.
Жриця, Постуме, і водиться з богами.

Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під чистим небом
і сузір'їв імена назву провісні.

*
Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання,
відніманню боргувати перестане -
з-під подушки забери зі зберігання
все, що знайдеш, та на похорони стане.

І, за звичкою, направ ходу кобили
до стіни міської, у гетер палату.
Дай ціну їм, за яку колись любили.
Щоб за ту вони й оплакували плату.

*
Зелень лавра, потривожена до дрожі.
Двері настіж, запилюжене віконце.
Стільчик кинутий і пустки слід на ложі.
Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце.

Понт шумить за смоляною млою піній.
Вітер з мису б'ється з парусом Париса.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.

****
Прилети разом з птахами,
А я вийду назустріч
В сад калиновий, милий ,
При вечірній зорі.
Будемо утішатися
Веснопишною дниною,
Доки місяць не випливе
Навстріч новій зорі..

Прилети разом з вітром,
Щоб в обіймах зігрілася,
І тихенько припала
До рідніших грудей.
Будем в росах купатися
Досвітком милуватися,
Щоб коханню віддатися
Не на ніч, не на день...

Прилети не з літами,
А найближчою хвилею,
Що із моря життя
Виринає щодня.
Я накрию, коханий,
Тебе білими крилами,
Й спорідняться у парі
Два щасливих серця..

****
Я схиляю голову перед Богом низько,
Молюся у тиші в церковці моїй.
Щастя не за горами, але дуже близько,
Якщо живеш з правдою на вулиці одній.

І не блудить доля поміж манівцями,
Не шукає стежки, йде шляхом добра.
Довгим і красивим, у любові, в славі,
Що веде до Неба - вічного життя.

Відчиняю серце милосердю Бога,
З усмішкою щирою навстріч вітру йду.
Щоби плодами вкрилася у житті дорога,
Я зерно добірне в долонях несу.

***
Ця зустріч, як фуршетна ніч -
Вражали погляд, трепетні слова.
Шовковий блиск в очах душі
Створив закоханість і ніжні почуття.
А рук тепло пронизувало тіло,
Душа співала від несмілих слів.
Ми танцювали легко і щасливо,
Неначе двоє зрілих журавлів.
Він говорив, а я не чула мови,
Вдивлялася у тополиний стан.
П’яніла від обіймів, губ його медових
І одкровення, що вночі шептав.
Та якби не промовив й слова,
Я все ж відчула б горсточку тепла.
Проникло в душу світло стозіркове
І прояснило шлях мого життя.
Спізнився час, але не мить кохання,
Воно прийшло у долю крізь печаль.
Відбулась зустріч, лиш би не остання…
Й зняла з душі засмучену вуаль

Я больше не хочу твоею быть любовницей,
И так легко желанью этому исполниться…
Сказать: “Прощай. Мы больше не знакомы”…
Тропинка одинокая – и дома.
И больше никогда в глаза твои
Не посмотрю. И взгляд мой не лови –
Твоей любовницей быть больше не хочу.
Ты говоришь, ты говоришь, а я молчу…
Любовницей не буду, не зови –
Дай имя новое, дай имя мне Любви.

2001