Стрімкі маневри ранньої весни
без сумніву тебе заґартували.
Розправ скоріше плечі, адже ми
гучних поразок ще не зазнавали.

Довірся тим, хто просвітить тебе
в які ми одягнемось кольори.
Впізнай того, хто спокій твій вкраде,
щоб потім насміхатися згори.

В’язким потоком тягнеться життя,
немов гидка прострочена субстанція.
Для чого ж нам суспільне каяття?
У кожного своя окрема станція.

А Бог на все це дивиться уважно,
і поглядом прискіпливим сканує,
як ми пересуваємось поважно,
і, може, біля тебе пригальмує

і розпочне розмову неквапливу,
і поведе забутими шляхами,
і душу воскресить осатанілу,
забиту металевими цвяхами.

І божий поцілунок відобразить
на втомленому білому чолі,
що залікує всі твої образи,
отримані на грішній цій землі.

2011

Була колись я молодою,
Носила зеркальце з собою,
Тепер тримаю його в скринці,
Не хочу мать його в торбинці.
А як дивлюсь на свою вроду,
Вживаю грим , минаю воду.
Можна б за «фейсліфт» заплатити
І тіло молоде зробити.
А от, де силу можна взяти,
Щоб молодою знову стати!

Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати
Із понеділка. З нею ми мов сусіди:
Вчора приходила брала у борг до зарплати
(каже що скоро зима, а нема на що жити).

В неї подерті джинси і кльові дреди,
Осінь лабає блюз на моїй гітарі -
Любить футбол, критикує сучасних поетів
(вірші про осінь її вже конкретно дістали).

А вечорами ми дегустуєм пиво,
Топим кімнату у хмарах густого диму:
Осінь підвипивша, збуджена і щаслива
Лає політиків, що розвалили країну,

Вірить, що в світі ще можна усе змінити,
Тільки вже завтра (бо пізно і треба спати)...
Із понеділка (того, що закінчив літо)
Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати!

От синих небес даже снег перламутрово-синий,
Макушки деревьев продрогли под песней ветров,
И я б тебе пела, увы, на просторы России
Меня не пускает боязнь нелюбви холодов…
Опять сквозняки, это память листает альбомы,
Не спится сегодня, пишу, как и раньше тебе,
Но письма, нет-нет, не увидишь ты почерк знакомый,
Они все сгорают в прожорливом листьев костре:
Осенних, их каждую осень огромные копны,
А письма, пускай, лишь горел бы пожарче костер,
Они, как и ранее, прошлого отзвук знакомый,
И памяти проблеск, которую Бог мне не стер.
Ты смотришь в окно, стекла в ласах и чудных узорах,
Я верю, напишешь еще, и напишешь не раз,
Не мне, но я рада, манера стихов мне знакома,
Ты жив, это – счастье, не важно, кто рядом сейчас.
От счастья светился, когда шел за руку державши,
Ну, что ж, поздравляю! Я искренне, веришь? А зря!
И снег под ботинками скрипом поет как-то с фальшью,
Размеренным темпом кружится без пауз земля…
Следы на снегу человека отчетливо видно,
Вот он – след побольше, а это, конечно она!
Хотелось бы… Нет, ветер дует направленно в спину,
Другая любовь ему, видимо, Богом дана.
И я улыбаюсь. Достану листы и чернила,
Пытаюсь найти что-то в памяти, и зачеркнуть,
Предательский ветер, мороз, вкус жестокой Сибири,
Которой, не видя, смогла в холодах упрекнуть.

2011 0:22

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

22 Листопада 2011

Дивиться рілля у сіре небо:
Сухо , ні краплини з вишини,
Тільки хмар перистих кволі ребра
Тягнуть на собі тягар вини.

Сонце наче злодій небокраєм
До обіду сяк і так ще йде,
Потім стрімко голову ховає
У храбустя присмерку бліде.

Лиже роси порох на світанні
У надії на рясні дощі,
Біля вікон моляться герані,
Тужать у садибах орачі.

Річечка тече змілілим руслом,
Послання вербові морю шле,
Серце болотами скорбно згусло,
Без хлющів йому смертельно зле.

Раптом хмара синя снігопадом
Щастя безталанним принесла,
Сонце заіскрилось в гіллі радо,
Сміх дітей почувся край села.


2011

Розгадай мене
Між облудних слів
Химеричних снів
Звуків музики

Шумовиння фраз
Смолоскипом згас
Танець пристрасті
Та не відпустив

У циганську ніч
Замолити гнів
Гаддя ревнощів
Невідплачене

Інша то не я
Інша гірша знай
Дзвони хворі хай
Нам віщують тан

Танець губить такт
Вовчі ягоди
Проросли в душі
Тіні зсушені

Вістрями обмов
Ранять наш кіот
Западають в кров
Зерням докору

Обплітають день
Світ заковують
Заховай мене
У гаряче дно

Передсерцеве
Шпичаки-слова
Розшрамовують
Недовірою

Персики грудей
Де весна жила
Ти без мене хто
Я без тебе де…

Рибка радості
Животом пливе
Невагомий сміх
Пурхнув на вуста

Уневажнив біль
Розпогодив сніг
У клепсидрі літ
Ти пізнав Ліліт
22.11.2011

***

Все маю: і борошно, й сито,
І найговіркішу із муз,
І стильне індійське намисто...
І острах – я Смерті боюсь.

В часописі – фото маляти
На одрі, що Смерть застеля.
Четвер. Листя клена - у м"яту...
Мов хліб, остигає земля...

Дораджує янгол: „На прощу!”.
Виблискують бані церков...
Із храму виходжу – молодша,
Немов оновилася кров.

Три днини усім догоджаю,
Усім у пригоді стаю...
Що Доля у гарус вплітає
Жар-птахи пір’їни – таю.


2007

Як динозавр,
лежить в багнюці кран...
Він так стрілою в піднебесся рвався!
Але ж кремезний дядечко-прораб
Униз махав рукою:
– Майна, Стася!..

Кран споглядав заземлені мости,
Ажурні у світання мреві арки,
У кардинальному вузлі план мсти
Чаїв до вчора...
Пожалів вівчарку.
А той, хто тикав пальцем у багно,
До смерті буде бачити картину:
Злинає
кран
із рейок...
Сіє дощ…
З кабінки в котлован –
його дружина.



2005

Осені золото впало -
Усе що було то зівяло.
За вітром понесло у далі
Тонкії осінні медалі...

За що тільки та нагорода?
За що нас вітає природа?
Чи ж ми не забрали від неї
Частинки багатства своєї?

Вона ж віддає все що має,
Нічого в замін не жадає...
Чи з волі дає ті багатства?
Чи кориться як раба наша?

Скажи що ми маєм зробити,
Щоб далі в достатку нам жити?
Бо бачу що змучена рідна,
Розбита, принижена, бідна...

Вигляни в віконце,
В поле подивись,
Поки світить сонце,
Це прекрасна мить.

А в ніченьку місяць
на небі блистить -
То він поміж зорів
Одинокий спить.

А у лісі птахи
тьохкають для нас,
Хоч на дворі осінь,
літо чи весна...

Ніжно, моя люба,
тебе обійму -
бо ти моя згуба,
для тебе живу.

Нехай на нас небо
дивиться згори
і ми збережемо
цю прекрасну мить.

І тебе до віку
буду я любить,
і букети квітів
кожен день дарить.

Бо вони для тебе,
любая, ростуть.
Кожен день під небом
рясно так цвітуть.

Де ти моя люба?
До мене прийди,
Ці безсонні ночі
трохи скороти.

Може ти не чуєш?
чи небачиш ти?
Як тебе благаю,,
як прошу прийди.

Темна ніч на дворі -
місяць не зійшов
і на серці болі -
Тебе не знайшов.

А ще років прожити скільки треба
Своє обличчя звести в верх до неба
І що пройшло, нам того не вернути
тільки його неможна нам забути.

першу любов, і поцілунки й квіти
Адже любити так ще треба вміти
і рідну школу і веселий клас
як по голівці гладив вчитель нас

І як проводив хто додом дівчат
і як весь вечір грали у квача
Та вже не вийдеш і не побіжиш
бо вже дорослий, не дитина ти

Закінчив школу й університет
і чогось далі від життя ти ждеш
Ждати неварто - так життя пройде
тільки вчорашній день не повернеш.

Чекати щастя - точно маячня
бо так життя буде як западня
Впадеш глибоко і не вийдеш враз
бо буде важко, і потрібен час.

Та коли вийдеш зрозумієш врешт,
що ти існуєш лиш, а не живеш
і озирнешся, і заплачеш враз
Бо надто цінний ти вже втратив час!

Вже часу більше не лишилось
І розійтися нам пора.
Бо так нічого й ненавчились
І вороття уже нема.

Вже внас нема ані хвилини
І ти залишишся сама.
Та нешукай нівчому винних.
У всьому винна ти одна.

Вже далі йти немає сенсу.
Для нас пройшла ота весна.
Цілуєш ти кохану землю.
Та під ногами не вона.

Тебе віднесли твої ж мрії
Незнаєш де твоя земля.
Ти не повернешся вже більше.
Бо вороття... Уже... Нема...

Стікає сум по зраненому тілі,
Фальшивлять струни сподівань,
Хтозна яке прийняти зілля,
Щоб вичавити ртуть страждань.
У забутті знаходжу милість
Політ в божественному сні,
А поза ним безмежна сирість,
Чиясь байдужість і дощі...

Ти плачеш, неможеш так жити
незнаєш чи варто любити
А він залишився без тебе
та іншу веде вже до себе
Не можеш йому ти простити
а він зміг тебе лиш зганьбити
Що зробиш, така твоя доля
кайдани, а може це воля?
Обрати собі шлях в житті
і твердо по ньому іти
Вже більше небудеш боятись
що можеш в когось закохатись
Тепер ти сильніша за всіх
Свій біль перетворюєш в сміх.

Ти так його тоді кохала
І все життя його чекала
та він до тебе не прийшов
іншу любов собі знайшов
ти будеш плакати всю ніч
та лиш зустрінься віч-на-віч
і він відчує свою зраду
і ти його простиш одразу

А ти живеш лиш раз
і не втрачай той час
і ти його кохай
і вже не відпускай

і ти простиш йому ту зраду
в його обіймах будеш рада
цінніший він за все життя
і скажеш "Ти любов моя"
а він так ніжно посміхнеться
твоїх долонь легко торкнеться
тепер щасливіша завсіх
любов міцніша на землі

І знову темний час
Бо ніч прийшла до нас
В цю ніч чомусь не світить місяць

Хоч спати вже пора
ти в ліжко не лягла
В думках ти крутиш знову його зраду

пробачить незмогла
й лишилась ти одна
і він не повернеться вже ніколи

в грудях пекельний біль
бо зрадив тебе він
і ллєш ти у подушку свої сльози

і мокра вже вона
подушка та твоя
Неплач, нічого більше ти незробиш

Не треба брати ніж
хоч дуже гострий він
Своє життя не треба так втрачати

Ти краще запокойсь
поклич сюди когось
В такі хвилини ти небудь з собою

Повір що все мине
Кохання ти знайдеш
А він навіки лишиться без тебе.

Єдиної хочу навіки,
Заради кохоння і втіхи!
Яку зможу вічно любити!
Як душу, у серці хранити!
Прожити з тобою довіку,
Щоб років небуло вже й ліку,
А всерці лишилось кохання!
Будь перша - і будь же остання!
Та буде у нас хай дитина!
(Не мрію я зараз про сина)
Хай буде з тобою в нас донька!
Тепла має стільки як в сонця!
Красива хай буде як мати
(яку буду вічно кохати).
І колись засвітить в віконце,
Прокинувшись з ранечку, сонце.
І я обійму тебе, мила.
Ти будеш зімною щаслива...
А потім, як час у могилу -
Візьму до себе свою милу.
В землі будем разом лежати,
За світом всім спостерігати.
Обіймомось ніжно на небц...
Скажи ж мені милая: Де ти?!!

2010

Ось знов покалічили
Стерли свідомість
Який раз в забутті,
Невпинно на варті
Проклята совість,
Для чого ви дані в житті...?

Зробила вічність
Крок вперед
І знов пожартувала,
Розум не в змозі
Розбити тенет,
Відмовила.
Сама пропала......

А я не хочу жити забобонами!
І тим, чого насправді не існує.
Душа втомилась бути безборонною
І задихатись від тривоги всує.

Ні! Я не хочу вірити у вигадки -
Мені від них вже зашпори у душу.
Та дайте серцю на землі оклигати
од ваших: так не можна, треба, мусиш....

Досить тіло розпинати ліками
і споглядати істину у спину.
Досить вже, духовною калікою
робити ще із черева дитину!

Так дістало все це — хочу спокою.
Хочу правди світлої, по суті.
Хоче серце музики високої...
Можливості саму себе збагнути.

Переді мною місто, осінь, вечір...
Поза плечима - гордість самоти,
А біля мене - дуб широкоплечий,
Із ним одним сьогодні я на "Ти".

Вдивляючись у сірі фарби міста,
Не бачимо ні світла,ні тепла,
Й не знаємо - чи то осіння пристань,
Чи самота по місту потекла?

Не треба в місті місць мені для втечі
Від болю, від печалі й самоти,
Бо біля мене - дуб широкоплечий -
І з ним одним назавжди я на "Ти".

21.11.2011р.

Проспівала нічка
Зоряні куплети,
Славна молодичко
Де сховалась, де ти?

Зникла десь за північ,
Наче Попелюшка,
Тілом твоїм дивним
Пахне ще подушка.

Ти - така розв'язна,
Хоч й напівдитина
В "бізнесах" зав'язла,
Донько України.

Надра твої ніжні,
Повні насолоди,
В тури зарубіжні
Відправляють вроду.

Тут, немов шампанське,
П'ють тіла хороші.
Й легко так, по-панськи
Викидають гроші.

Душу зворушивши,
Зникли любі чари,
Похапцем вхопивши
Жмакані доляри.

Я твоїм старанням
Сповнений по вінця,
Продала ж кохання
Ти... для українця.

Так і є: не послухався ради,
За поріг – і кричи не кричи.
А зима кучугури громадить,
Котеня біля печі мурчить.

Десь пішов у сніги і морози,
Хвору матір лишив самоті.
Не від радості в неї ті сльози,
Не від щастя вони поготів...

Блудний син – відшукає дорогу,
Що згубив, до визнання йдучи.
Там за нього ще моляться Богу,
Котеня біля печі мурчить.

1995

будь послідовною...
будь підсвідомою...
наших обіймів
судом і судомою
будь…
чи не будь…
ти ж бо Бога подобою
створена й образом –
розумом-волею…
долею виткана
світу оздобою…
будь непідробною…
гордою… скорбною
будь… чи не будь…
… я – лиш вижити спробую…

На уламок первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно
І нестерпно, мабуть.

Ув одчаю фонтанах
Закипає: Ганьба!!!
Засинають титани,
Їх колише журба.

Йде кривава "тусовка"
Кашалотів сумних.
Ліс, реліктовим вовком,
Завиває по них.

Все на острів первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно -
В них украли ... майбуть.

СПРАГА...

Поцілуй, націлуй, зацілуй
Краплю всесвіту вічно тривкого
Крихту неба вхопи й подаруй
Смаку тяглість солодко-терпкого.

Покохай, накохай, закохай
Мені зóрей дощі нескінченні,
А в нектарі блаженства нехай
Будуть квіти його височенні.

Приголуб, наголуб, заголуб
Зовсім трохи тепла, щоб без краю,
Обпали лише хвилею губ
Так, щоб смак, мов падінь водограю.

Полюби, пригорни, обійми́
Мені плеса річкóвого ніжність,
В занебесся до Бога здійми -
І я пі́ду з тобою у вічність.

Павло Гай-Нижник
22 листопада 2011 р.

Про_це_дуру сповістили
не_за_баром.
"За кордоном вовчі сили
ситі даром!"

Став англійською щоночі
Пес брехати,
з-за кордону зичить очі
на ви_трати.

Лиш Коту дають поїсти
вранці страву -
з ланцюга зліта зумисне
слово "Мя_у!"


22.11.2011

Все в природі лиш для забави,
Сонце, граючись, спалює трави,
Метушаться по тілу молекули,
А душі так самотньо деколи.

Перестигли вірші, наче м’якоть грейпфрута,
В їхній терпкості – правда й відвертості смак.
Витискається сік з гострих слів, мов отрута,
Мов наркотик - посіяний істини мак.
Додаю, як в рецепті, верлібри-цитрини,
Консервую цитати, як приторний джем,
Щоби ним замастити мовчання шпарини
Просто доторком слова, немов би ножем.

2011 рік

З піску і глини будуєш правду -
В морях обману примарний острів.
Його присутність в твоєму завтра
Не змінить світу, не змінить зовсім.

Ранкові хвилі чужих абстракцій
Піщані стіни заллють укотре,
А ти натхненно на крилах щастя
Рятуєш правду — смішну і мокру.

Гартуєш душу, збираєш камінь.
Дарма, що замки високі й гарні.
Бурхливі хвилі морів-обманів
Усе руйнують, змивають справжність.

21.11.2011

Сполохав крок мій зграю горобців…
А я ж весела, біла і пухнаста!
Невідь-куди тополі пух летів –
І оповив скафандром...
Тисне галстук.
Мов астронавтка, вивіряю крок
По мар планеті.
Скрізь – чужі ворота...
Хмільний, живлющий плин поміж зірок,
А мить приземлення –
невідворотна…

Я вас не скривджу, сірі горобці!
Біля калюжки порпайтесь в насінні.
Хтось кинув корм... З поживи лізе цвіль,
А ви, дрібненькі, цвенькали – в радінні,
Клювали сім’я, висхлі пелюстки,
Що пестить промінь,
віднімає вітер...

Немов стріла,
що лучник відпустив,
Волію я – крізь пил і пух – летіти!



2007

Все що мала збережу
Складу в скарбницю спогадів
У тінь твою ввійду
І буду тинятись вулицями…
Себе, тобою я доб'ю,
Не заглушає музика біль.
В своє життя тебе візьму
Не затьмарює мозок дим.
Так порожньо стало,
Бо не чекаю вже дзвінка,
Мені самої себе мало
І так у всіх життях одна…
Шукаю в пам’яті хвилини,
Щоб ніхто не побачив сховаю,
У снах в пошуки порину
Як ти зараз? не знаю…

Прихвачусь мерщій до тіста.
Пироги побгаю...

Словник Б.Грінченка

Життя – це сон.

Педро Кальдерон де ла Барка


1

У рань встаю, щоб пиріжечки бгать,
Пливти в човенцях Правди і Омани,
Щоби від спеки вбивчої конать –
І затінку просити у каштанів.

Прокинулась. А кажуть, яв – це сон.
Сіяє церква – в рамі з труб і віття...
Поміж лілей дрімає кіт Ясон.
З-під руна – риб’ячий скелет, лахміття.

2

Буття – й кіот, і кукурудзяний качан,
І хлопченя, що їсть його на лаві,
І тріска, що в супружника очах,
І хрестик срібний – подарунок мамі,
Й вишнева кісточка, що муляє п’яту,
І син, що полюбив співанки Цоя...

Невже, заснувши, більше не знайду
Найголовніших „снив”, казок героїв?


2007

Тату, говорить твій син.
Як тобі там за межею,
З кимось ти там, чи один,
В темені, чи під зорею.

Жаль , при твоєму житті
Мало я в гості заходив.
Як би я зараз хотів
Знову почути твій подих.

Падає честь у ціні,
Кривда виходить на чати.
Ти би порадив мені,
Як у житті поступати.

Бо , утрачаючи, ми
Пізно оцінюєм збиток.
Дяку синівську прийми,
Вибач, як скривдив коли - то.

Скроні осріблює вік,
Став дідусем я без тебе,
Розмисел тільки обпік, -
Ти не почуєш цей щебет.


Все на землі промине
Радощі, болі утрати.
Там ти зустрінеш мене,
Вже як не сина, а - брата.

21.11.11.

старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
твої двори не будуть зроду тихими.
доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
гаданням затремтиш на персах Піфії.

тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
що в’яжуть світ устами карамельними.
кістлявий спокій від безсоння мре,
у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

за норов серця катував по всіх кутах,
саджав за грати недосяжність грації.
на кутні кожен зуб терпінням калатав
і бив танок ключем що вартий коронації.

ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
а по спіралях днів в жертовному вогні
Кармен твоя на таці щастя зріла.

Її кармін світань задушить чахлу млу
І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
ти пригадаєш як вином топив вину,
коли вона втрачала здатність дихати.

Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
І листочок верби плив до зірки по білій воді.

Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.

А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
Я у поїзді в Луцьк.
Вже нікого, нічого не хочу.
Зайва музика навіть, не те що слова.

Майже все відбулось.
Тихо так – наче дощ по деревах.
Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
Тут багато гієн на одного старечого лева.
Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.

Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
І етруською бронзою перший сніжок віддає.
Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.

Не піду, не піду…
Пахне рибою вітер-апостол.
І коралова люлька моя на морозі димить.
Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
Подаруночок дівчинки-смерті
Для тьоті-зими…

19 лист. 11.

Зоветься Батьківщиною земля,
Де народився, де минула юність,
Де серед рос живе душа твоя,
Куди завжди приємно поверутись.
Зоветься Україною земля,
Відкраяний самого серця шмат,
Де колисає пісня солов’я
І надихає ароматом сад.
Зоветься українцями народ,
Якого силу волі не зламати,
Що зміг успішно вже багато перешкод
До щастя і свободи подолати.
Зоветься українською душа,
Що і живе і любить, як востаннє.
Її ніколи віра не лиша
Й підтримують надію сподівання!!!

Тут хоч не хоч, та звикнеш до самотності,
Цвіркун є свідком глибини,
Не скористаєшся німою гордістю
Зникають сенси , бо життя спинив.

Чекання бісить, б'ється, рикошетить
Стискає волю у кулак
Хтозна ще скільки залишилось метрів,
Можливо я прозрію і побачу знак.

Злість також віднаходить рими,
Пускається в про все, ніяк
Набої знов шукаю, буду прима
І вирву з себе наболілий шлак.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. В просвітах між гілками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

2011.

* * *

Жук журавлика малює,
жабка жолудем жонглює,
жайвір жвавенько співає,
жевжик житечко збирає.
=*=
Зайченя загадку знає:
скільки смужок зебра має?
Зліва біла, збоку чорна, -
хитро каркнула ворона.
=*=
И! Буква И
кличе до грИ.
Один, два, трИ –
м’ячик ловИ!
В цифрі трИ
є буква И.
=*=
Іграшкова ігуана
заховалась за диваном.
Іграшковий слоник
втік на підвіконник.
=*=
Їжачок шукав ожину,
їстівні гриби, малину.
Назбирав букет суничок
у подарунок для синичок.
=*=
Йод в аптеці продають,
йод до солі додають,
йодом ранки обробляють,
для здоров’я йод вживають.
=*=
Кошеня прибігло з двору,
зазирнуло у комору.
Чи на місці смакота:
сир, сметана, ковбаса?
=*=
Ластівки літають,
ластів’ят навчають:
- Літайте стрімко,
співайте дзвінко.

2011

Навіщо впадати у море Каспійське Волзі -
Їй впасти в Червоне не хочеться чи навпаки?
Галактика їде скрипучим Чумацьким Возом -
Іду, запишу геніальні свої рядки.

О, Сонце, тобі не набридло вставати на сході -
Зійти по приколу на заході невтямки́?
І ми одягнемось тоді по паризькій моді,
На заході стрінемо сонце - yes, чуваки?

О ви, урагани, збивайтесь у дикі зграї -
Гуртом навіть батьку, ви чули, набити табло́.
А місяць уповні, і я на даху́ гуляю,
Вам не здогадатись - було́ це, чи не було́.


21.11.2011, 25.11.2013

Я пам"ятник собі
Руйную методично,
З примарності чудес
Вивищую мости.
Такий тривожний сон…
До тіла по дотичній –
З любов"ю, а чи без –
Не важить: я не з тих.
Багаття і зірки.
Лиш подиху відлуння
Розносить по степу
Містерія німа.
Заснув давно барон,
Притихла семиструнна…
Циганочка-то є,
А виходу – нема.

21.11.2011

Ми знаєм будову галактик,
Полічено всі хромосоми,
Та тільки не маємо й гадки,
навіщо? і звідки? і хто ми?
Здригаються нерви судомно.
Пульсує і міниться простір.
Ми, горді, розумні, свідомі,
Приходимо до парадоксу -
Історія ділиться навпіл
І третього дано не буде:
Ось -
людиноподібні мавпи,
Ось -
мавпоподібні люди.

2005.

Твоє серце — капустина: теж зелене і туге.
Приросло тобі до спини та й додолу її гне;
А у серці купа листя, а не пристрасті орла,
Слава Богу, якщо чиста, а не чорна і гнила.

Твої очі — то горіхи. Шкаралупою зросли.
Забагато в них потіхи, їх закрили мрії, сни.
Вже горіхові осердя всохли, канули в імлу;
Очі, очі би продерти! (Треба сапку і мітлу.)

Твої руки — наче терен. І не нігті, а голки.
Сіють горе, а не зерна, і стогнання гомінкі.
Кострубаті, сірі пальці обертають на пісок
Все: ідею, мрію, працю, чари міфів і казок.

Тож нема уже людського — анічого у тобі!
Є рослина і дорога крізь поля, поля журби.
У душі, неначе гума, гірко тягнеться ніщо. —
Біля дзеркала я думав… І подалі відійшов.

2011

я вийду з осені у зжовкле місто N,
що кутає у сніг родимі вади.
воно змінило тисячу імен.
та не дає йому спокою ген
безрідності. це місто – безпорадне.

втікають вени перелякано з-під ніг
і тоншають під шкірою до нитки.
я намагаюсь вижити між них,
боюся дихати, бо кожен видих-вдих,
здається, наче був не раз у вжитку.

тебе тут страчено. я бачила твій слід.
над ним жебрачка тихо шепотіла,
поспішно затирала кільця літ..
і порожньо було, смертельно біло...
я обернулася, а ти впізнав і зблід,
коли зима добралася до тіла.

их мало, средоточий -
пастушья индевеющая сумка,
оплывший воск садящихся сорок
среди берцовых сосен...

Біліла хата: стінами і стелею.
Бувало хаті: людно і погідно.
Тоді вона ще звалася оселею.
Тоді вона ще знала слово «рідна».
Була їй спрага зустрічі – солодкою.
І світ зорів – одразу за порогом.
…Замкнули нащось. Брязнули колодкою.
Лишили хаті пустку і тривогу.
Це ж скільки літ її душа не світиться.
Це ж скільки зим – не мариться й не спиться.
Така стара? – пісок із ребер сиплеться.
Така сліпа? – ні просвітку в зіницях.
Єдиний привид щез кудись, без приводу.
Останній спомин вивітрився в комин.
І нікому присолодити кривду ту,
Ця хата – вже сама собі оскома.
Ні шурхоту – під крівлею й долівкою.
Забутий клопіт. Нічия провина.
…Біліла хата – світлою домівкою.
…Чорніє хата, ніби домовина.

2011

У любові уста пошерхлі
Від цілунків палких і жаги,
Очі наче лампадки в церкві
Все осяюють навкруги.
У любові долоні теплі,
Гріють ніжними рухами плоть
І гарячий гамують шепіт,
Затуляючи ніжно рот .
У любові душа відкрита,
Двох єднання властиве їй.
Так спроможна любов любити,
Як ніхто на планеті цій.
Я до неї іду настійно,
Треба - витерплю сто доріг ,
Чи розрухи які, чи війни,
Бо прожити без неї - гріх…

21.11.11.

Звук потяга доноситься здалека
І волю відбиває звук коліс
Звикати до самотності нелегко
І хтось до боротьби з собою не доріс,

Печаль крадеться й хоче розірвати,
А ніч чомусь не спокушає сном
І як мені з собою раду дати,
Стиснуло в грудях і у горлі ком.

Нещадно на кавалки розшматує
Немає спокою і ладу у душі,
На настрій твій постійно я полюю
Знайди мене, бо досі я на дні.

Н.К…
Сльотливо, порожньо і сіро
Увись сьогодні та у шир, -
Моя нудьга не знає міри –
Хоч ти її утихомир!
Цілунком, теплим і жаданим,
Як не вуста – щоку зігрій, -
Тобі знедавна притаманно
Не позбавлять мене надій
На те, що буде гожа днина,
З гарячим сонцем між хмарин…
Осінній день у тім не винен
Що з ним нудьгую я один.
20.11.11