Вже часу більше не лишилось
І розійтися нам пора.
Бо так нічого й ненавчились
І вороття уже нема.

Вже внас нема ані хвилини
І ти залишишся сама.
Та нешукай нівчому винних.
У всьому винна ти одна.

Вже далі йти немає сенсу.
Для нас пройшла ота весна.
Цілуєш ти кохану землю.
Та під ногами не вона.

Тебе віднесли твої ж мрії
Незнаєш де твоя земля.
Ти не повернешся вже більше.
Бо вороття... Уже... Нема...

Стікає сум по зраненому тілі,
Фальшивлять струни сподівань,
Хтозна яке прийняти зілля,
Щоб вичавити ртуть страждань.
У забутті знаходжу милість
Політ в божественному сні,
А поза ним безмежна сирість,
Чиясь байдужість і дощі...

Ти плачеш, неможеш так жити
незнаєш чи варто любити
А він залишився без тебе
та іншу веде вже до себе
Не можеш йому ти простити
а він зміг тебе лиш зганьбити
Що зробиш, така твоя доля
кайдани, а може це воля?
Обрати собі шлях в житті
і твердо по ньому іти
Вже більше небудеш боятись
що можеш в когось закохатись
Тепер ти сильніша за всіх
Свій біль перетворюєш в сміх.

Ти так його тоді кохала
І все життя його чекала
та він до тебе не прийшов
іншу любов собі знайшов
ти будеш плакати всю ніч
та лиш зустрінься віч-на-віч
і він відчує свою зраду
і ти його простиш одразу

А ти живеш лиш раз
і не втрачай той час
і ти його кохай
і вже не відпускай

і ти простиш йому ту зраду
в його обіймах будеш рада
цінніший він за все життя
і скажеш "Ти любов моя"
а він так ніжно посміхнеться
твоїх долонь легко торкнеться
тепер щасливіша завсіх
любов міцніша на землі

І знову темний час
Бо ніч прийшла до нас
В цю ніч чомусь не світить місяць

Хоч спати вже пора
ти в ліжко не лягла
В думках ти крутиш знову його зраду

пробачить незмогла
й лишилась ти одна
і він не повернеться вже ніколи

в грудях пекельний біль
бо зрадив тебе він
і ллєш ти у подушку свої сльози

і мокра вже вона
подушка та твоя
Неплач, нічого більше ти незробиш

Не треба брати ніж
хоч дуже гострий він
Своє життя не треба так втрачати

Ти краще запокойсь
поклич сюди когось
В такі хвилини ти небудь з собою

Повір що все мине
Кохання ти знайдеш
А він навіки лишиться без тебе.

Єдиної хочу навіки,
Заради кохоння і втіхи!
Яку зможу вічно любити!
Як душу, у серці хранити!
Прожити з тобою довіку,
Щоб років небуло вже й ліку,
А всерці лишилось кохання!
Будь перша - і будь же остання!
Та буде у нас хай дитина!
(Не мрію я зараз про сина)
Хай буде з тобою в нас донька!
Тепла має стільки як в сонця!
Красива хай буде як мати
(яку буду вічно кохати).
І колись засвітить в віконце,
Прокинувшись з ранечку, сонце.
І я обійму тебе, мила.
Ти будеш зімною щаслива...
А потім, як час у могилу -
Візьму до себе свою милу.
В землі будем разом лежати,
За світом всім спостерігати.
Обіймомось ніжно на небц...
Скажи ж мені милая: Де ти?!!

2010

Ось знов покалічили
Стерли свідомість
Який раз в забутті,
Невпинно на варті
Проклята совість,
Для чого ви дані в житті...?

Зробила вічність
Крок вперед
І знов пожартувала,
Розум не в змозі
Розбити тенет,
Відмовила.
Сама пропала......

А я не хочу жити забобонами!
І тим, чого насправді не існує.
Душа втомилась бути безборонною
І задихатись від тривоги всує.

Ні! Я не хочу вірити у вигадки -
Мені від них вже зашпори у душу.
Та дайте серцю на землі оклигати
од ваших: так не можна, треба, мусиш....

Досить тіло розпинати ліками
і споглядати істину у спину.
Досить вже, духовною калікою
робити ще із черева дитину!

Так дістало все це — хочу спокою.
Хочу правди світлої, по суті.
Хоче серце музики високої...
Можливості саму себе збагнути.

Переді мною місто, осінь, вечір...
Поза плечима - гордість самоти,
А біля мене - дуб широкоплечий,
Із ним одним сьогодні я на "Ти".

Вдивляючись у сірі фарби міста,
Не бачимо ні світла,ні тепла,
Й не знаємо - чи то осіння пристань,
Чи самота по місту потекла?

Не треба в місті місць мені для втечі
Від болю, від печалі й самоти,
Бо біля мене - дуб широкоплечий -
І з ним одним назавжди я на "Ти".

21.11.2011р.

Проспівала нічка
Зоряні куплети,
Славна молодичко
Де сховалась, де ти?

Зникла десь за північ,
Наче Попелюшка,
Тілом твоїм дивним
Пахне ще подушка.

Ти - така розв'язна,
Хоч й напівдитина
В "бізнесах" зав'язла,
Донько України.

Надра твої ніжні,
Повні насолоди,
В тури зарубіжні
Відправляють вроду.

Тут, немов шампанське,
П'ють тіла хороші.
Й легко так, по-панськи
Викидають гроші.

Душу зворушивши,
Зникли любі чари,
Похапцем вхопивши
Жмакані доляри.

Я твоїм старанням
Сповнений по вінця,
Продала ж кохання
Ти... для українця.

Так і є: не послухався ради,
За поріг – і кричи не кричи.
А зима кучугури громадить,
Котеня біля печі мурчить.

Десь пішов у сніги і морози,
Хвору матір лишив самоті.
Не від радості в неї ті сльози,
Не від щастя вони поготів...

Блудний син – відшукає дорогу,
Що згубив, до визнання йдучи.
Там за нього ще моляться Богу,
Котеня біля печі мурчить.

1995

будь послідовною...
будь підсвідомою...
наших обіймів
судом і судомою
будь…
чи не будь…
ти ж бо Бога подобою
створена й образом –
розумом-волею…
долею виткана
світу оздобою…
будь непідробною…
гордою… скорбною
будь… чи не будь…
… я – лиш вижити спробую…

На уламок первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно
І нестерпно, мабуть.

Ув одчаю фонтанах
Закипає: Ганьба!!!
Засинають титани,
Їх колише журба.

Йде кривава "тусовка"
Кашалотів сумних.
Ліс, реліктовим вовком,
Завиває по них.

Все на острів первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно -
В них украли ... майбуть.

СПРАГА...

Поцілуй, націлуй, зацілуй
Краплю всесвіту вічно тривкого
Крихту неба вхопи й подаруй
Смаку тяглість солодко-терпкого.

Покохай, накохай, закохай
Мені зóрей дощі нескінченні,
А в нектарі блаженства нехай
Будуть квіти його височенні.

Приголуб, наголуб, заголуб
Зовсім трохи тепла, щоб без краю,
Обпали лише хвилею губ
Так, щоб смак, мов падінь водограю.

Полюби, пригорни, обійми́
Мені плеса річкóвого ніжність,
В занебесся до Бога здійми -
І я пі́ду з тобою у вічність.

Павло Гай-Нижник
22 листопада 2011 р.

Про_це_дуру сповістили
не_за_баром.
"За кордоном вовчі сили
ситі даром!"

Став англійською щоночі
Пес брехати,
з-за кордону зичить очі
на ви_трати.

Лиш Коту дають поїсти
вранці страву -
з ланцюга зліта зумисне
слово "Мя_у!"


22.11.2011

Все в природі лиш для забави,
Сонце, граючись, спалює трави,
Метушаться по тілу молекули,
А душі так самотньо деколи.

Перестигли вірші, наче м’якоть грейпфрута,
В їхній терпкості – правда й відвертості смак.
Витискається сік з гострих слів, мов отрута,
Мов наркотик - посіяний істини мак.
Додаю, як в рецепті, верлібри-цитрини,
Консервую цитати, як приторний джем,
Щоби ним замастити мовчання шпарини
Просто доторком слова, немов би ножем.

2011 рік

З піску і глини будуєш правду -
В морях обману примарний острів.
Його присутність в твоєму завтра
Не змінить світу, не змінить зовсім.

Ранкові хвилі чужих абстракцій
Піщані стіни заллють укотре,
А ти натхненно на крилах щастя
Рятуєш правду — смішну і мокру.

Гартуєш душу, збираєш камінь.
Дарма, що замки високі й гарні.
Бурхливі хвилі морів-обманів
Усе руйнують, змивають справжність.

21.11.2011

Сполохав крок мій зграю горобців…
А я ж весела, біла і пухнаста!
Невідь-куди тополі пух летів –
І оповив скафандром...
Тисне галстук.
Мов астронавтка, вивіряю крок
По мар планеті.
Скрізь – чужі ворота...
Хмільний, живлющий плин поміж зірок,
А мить приземлення –
невідворотна…

Я вас не скривджу, сірі горобці!
Біля калюжки порпайтесь в насінні.
Хтось кинув корм... З поживи лізе цвіль,
А ви, дрібненькі, цвенькали – в радінні,
Клювали сім’я, висхлі пелюстки,
Що пестить промінь,
віднімає вітер...

Немов стріла,
що лучник відпустив,
Волію я – крізь пил і пух – летіти!



2007

Все що мала збережу
Складу в скарбницю спогадів
У тінь твою ввійду
І буду тинятись вулицями…
Себе, тобою я доб'ю,
Не заглушає музика біль.
В своє життя тебе візьму
Не затьмарює мозок дим.
Так порожньо стало,
Бо не чекаю вже дзвінка,
Мені самої себе мало
І так у всіх життях одна…
Шукаю в пам’яті хвилини,
Щоб ніхто не побачив сховаю,
У снах в пошуки порину
Як ти зараз? не знаю…

Прихвачусь мерщій до тіста.
Пироги побгаю...

Словник Б.Грінченка

Життя – це сон.

Педро Кальдерон де ла Барка


1

У рань встаю, щоб пиріжечки бгать,
Пливти в човенцях Правди і Омани,
Щоби від спеки вбивчої конать –
І затінку просити у каштанів.

Прокинулась. А кажуть, яв – це сон.
Сіяє церква – в рамі з труб і віття...
Поміж лілей дрімає кіт Ясон.
З-під руна – риб’ячий скелет, лахміття.

2

Буття – й кіот, і кукурудзяний качан,
І хлопченя, що їсть його на лаві,
І тріска, що в супружника очах,
І хрестик срібний – подарунок мамі,
Й вишнева кісточка, що муляє п’яту,
І син, що полюбив співанки Цоя...

Невже, заснувши, більше не знайду
Найголовніших „снив”, казок героїв?


2007

Тату, говорить твій син.
Як тобі там за межею,
З кимось ти там, чи один,
В темені, чи під зорею.

Жаль , при твоєму житті
Мало я в гості заходив.
Як би я зараз хотів
Знову почути твій подих.

Падає честь у ціні,
Кривда виходить на чати.
Ти би порадив мені,
Як у житті поступати.

Бо , утрачаючи, ми
Пізно оцінюєм збиток.
Дяку синівську прийми,
Вибач, як скривдив коли - то.

Скроні осріблює вік,
Став дідусем я без тебе,
Розмисел тільки обпік, -
Ти не почуєш цей щебет.


Все на землі промине
Радощі, болі утрати.
Там ти зустрінеш мене,
Вже як не сина, а - брата.

21.11.11.

старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
твої двори не будуть зроду тихими.
доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
гаданням затремтиш на персах Піфії.

тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
що в’яжуть світ устами карамельними.
кістлявий спокій від безсоння мре,
у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

за норов серця катував по всіх кутах,
саджав за грати недосяжність грації.
на кутні кожен зуб терпінням калатав
і бив танок ключем що вартий коронації.

ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
а по спіралях днів в жертовному вогні
Кармен твоя на таці щастя зріла.

Її кармін світань задушить чахлу млу
І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
ти пригадаєш як вином топив вину,
коли вона втрачала здатність дихати.

Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
І листочок верби плив до зірки по білій воді.

Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.

А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
Я у поїзді в Луцьк.
Вже нікого, нічого не хочу.
Зайва музика навіть, не те що слова.

Майже все відбулось.
Тихо так – наче дощ по деревах.
Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
Тут багато гієн на одного старечого лева.
Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.

Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
І етруською бронзою перший сніжок віддає.
Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.

Не піду, не піду…
Пахне рибою вітер-апостол.
І коралова люлька моя на морозі димить.
Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
Подаруночок дівчинки-смерті
Для тьоті-зими…

19 лист. 11.

Зоветься Батьківщиною земля,
Де народився, де минула юність,
Де серед рос живе душа твоя,
Куди завжди приємно поверутись.
Зоветься Україною земля,
Відкраяний самого серця шмат,
Де колисає пісня солов’я
І надихає ароматом сад.
Зоветься українцями народ,
Якого силу волі не зламати,
Що зміг успішно вже багато перешкод
До щастя і свободи подолати.
Зоветься українською душа,
Що і живе і любить, як востаннє.
Її ніколи віра не лиша
Й підтримують надію сподівання!!!

Тут хоч не хоч, та звикнеш до самотності,
Цвіркун є свідком глибини,
Не скористаєшся німою гордістю
Зникають сенси , бо життя спинив.

Чекання бісить, б'ється, рикошетить
Стискає волю у кулак
Хтозна ще скільки залишилось метрів,
Можливо я прозрію і побачу знак.

Злість також віднаходить рими,
Пускається в про все, ніяк
Набої знов шукаю, буду прима
І вирву з себе наболілий шлак.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. В просвітах між гілками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

2011.

* * *

Жук журавлика малює,
жабка жолудем жонглює,
жайвір жвавенько співає,
жевжик житечко збирає.
=*=
Зайченя загадку знає:
скільки смужок зебра має?
Зліва біла, збоку чорна, -
хитро каркнула ворона.
=*=
И! Буква И
кличе до грИ.
Один, два, трИ –
м’ячик ловИ!
В цифрі трИ
є буква И.
=*=
Іграшкова ігуана
заховалась за диваном.
Іграшковий слоник
втік на підвіконник.
=*=
Їжачок шукав ожину,
їстівні гриби, малину.
Назбирав букет суничок
у подарунок для синичок.
=*=
Йод в аптеці продають,
йод до солі додають,
йодом ранки обробляють,
для здоров’я йод вживають.
=*=
Кошеня прибігло з двору,
зазирнуло у комору.
Чи на місці смакота:
сир, сметана, ковбаса?
=*=
Ластівки літають,
ластів’ят навчають:
- Літайте стрімко,
співайте дзвінко.

2011

Навіщо впадати у море Каспійське Волзі -
Їй впасти в Червоне не хочеться чи навпаки?
Галактика їде скрипучим Чумацьким Возом -
Іду, запишу геніальні свої рядки.

О, Сонце, тобі не набридло вставати на сході -
Зійти по приколу на заході невтямки́?
І ми одягнемось тоді по паризькій моді,
На заході стрінемо сонце - yes, чуваки?

О ви, урагани, збивайтесь у дикі зграї -
Гуртом навіть батьку, ви чули, набити табло́.
А місяць уповні, і я на даху́ гуляю,
Вам не здогадатись - було́ це, чи не було́.


21.11.2011, 25.11.2013

Я пам"ятник собі
Руйную методично,
З примарності чудес
Вивищую мости.
Такий тривожний сон…
До тіла по дотичній –
З любов"ю, а чи без –
Не важить: я не з тих.
Багаття і зірки.
Лиш подиху відлуння
Розносить по степу
Містерія німа.
Заснув давно барон,
Притихла семиструнна…
Циганочка-то є,
А виходу – нема.

21.11.2011

Ми знаєм будову галактик,
Полічено всі хромосоми,
Та тільки не маємо й гадки,
навіщо? і звідки? і хто ми?
Здригаються нерви судомно.
Пульсує і міниться простір.
Ми, горді, розумні, свідомі,
Приходимо до парадоксу -
Історія ділиться навпіл
І третього дано не буде:
Ось -
людиноподібні мавпи,
Ось -
мавпоподібні люди.

2005.

Твоє серце — капустина: теж зелене і туге.
Приросло тобі до спини та й додолу її гне;
А у серці купа листя, а не пристрасті орла,
Слава Богу, якщо чиста, а не чорна і гнила.

Твої очі — то горіхи. Шкаралупою зросли.
Забагато в них потіхи, їх закрили мрії, сни.
Вже горіхові осердя всохли, канули в імлу;
Очі, очі би продерти! (Треба сапку і мітлу.)

Твої руки — наче терен. І не нігті, а голки.
Сіють горе, а не зерна, і стогнання гомінкі.
Кострубаті, сірі пальці обертають на пісок
Все: ідею, мрію, працю, чари міфів і казок.

Тож нема уже людського — анічого у тобі!
Є рослина і дорога крізь поля, поля журби.
У душі, неначе гума, гірко тягнеться ніщо. —
Біля дзеркала я думав… І подалі відійшов.

2011

я вийду з осені у зжовкле місто N,
що кутає у сніг родимі вади.
воно змінило тисячу імен.
та не дає йому спокою ген
безрідності. це місто – безпорадне.

втікають вени перелякано з-під ніг
і тоншають під шкірою до нитки.
я намагаюсь вижити між них,
боюся дихати, бо кожен видих-вдих,
здається, наче був не раз у вжитку.

тебе тут страчено. я бачила твій слід.
над ним жебрачка тихо шепотіла,
поспішно затирала кільця літ..
і порожньо було, смертельно біло...
я обернулася, а ти впізнав і зблід,
коли зима добралася до тіла.

их мало, средоточий -
пастушья индевеющая сумка,
оплывший воск садящихся сорок
среди берцовых сосен...

Біліла хата: стінами і стелею.
Бувало хаті: людно і погідно.
Тоді вона ще звалася оселею.
Тоді вона ще знала слово «рідна».
Була їй спрага зустрічі – солодкою.
І світ зорів – одразу за порогом.
…Замкнули нащось. Брязнули колодкою.
Лишили хаті пустку і тривогу.
Це ж скільки літ її душа не світиться.
Це ж скільки зим – не мариться й не спиться.
Така стара? – пісок із ребер сиплеться.
Така сліпа? – ні просвітку в зіницях.
Єдиний привид щез кудись, без приводу.
Останній спомин вивітрився в комин.
І нікому присолодити кривду ту,
Ця хата – вже сама собі оскома.
Ні шурхоту – під крівлею й долівкою.
Забутий клопіт. Нічия провина.
…Біліла хата – світлою домівкою.
…Чорніє хата, ніби домовина.

2011

У любові уста пошерхлі
Від цілунків палких і жаги,
Очі наче лампадки в церкві
Все осяюють навкруги.
У любові долоні теплі,
Гріють ніжними рухами плоть
І гарячий гамують шепіт,
Затуляючи ніжно рот .
У любові душа відкрита,
Двох єднання властиве їй.
Так спроможна любов любити,
Як ніхто на планеті цій.
Я до неї іду настійно,
Треба - витерплю сто доріг ,
Чи розрухи які, чи війни,
Бо прожити без неї - гріх…

21.11.11.

Звук потяга доноситься здалека
І волю відбиває звук коліс
Звикати до самотності нелегко
І хтось до боротьби з собою не доріс,

Печаль крадеться й хоче розірвати,
А ніч чомусь не спокушає сном
І як мені з собою раду дати,
Стиснуло в грудях і у горлі ком.

Нещадно на кавалки розшматує
Немає спокою і ладу у душі,
На настрій твій постійно я полюю
Знайди мене, бо досі я на дні.

Н.К…
Сльотливо, порожньо і сіро
Увись сьогодні та у шир, -
Моя нудьга не знає міри –
Хоч ти її утихомир!
Цілунком, теплим і жаданим,
Як не вуста – щоку зігрій, -
Тобі знедавна притаманно
Не позбавлять мене надій
На те, що буде гожа днина,
З гарячим сонцем між хмарин…
Осінній день у тім не винен
Що з ним нудьгую я один.
20.11.11

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Дзвінок за дзвінком, та знову не ти
Хвилини в надії тяжіють,
Безглузді примари, думки в маячні
Надумані сумніви сіють...

І плавиться час, спливає у вік,
Минає можливість жити.
Ціна відвертості, мабуть рік,
За це - варто щирість убити.

Навіщо втрачати, що довго плекалось,
Що так забувалось, та збулось на мить,
Насильно роки тебе я зрікалась,
Та все ж ти мене зректися не зміг...

О, цей вертеп, таємниця, табу!..
Щиро кохаю, й коли в це не віриш –
Не пожалію вухату юрбу,
Та й промугикаю голосно вірш.

В руки сміливо гітару візьму,
Бренькну оте, що у юності вчив…
Хочуть – хай садять мене у тюрму,
Щоб твій під’їзд від пісень відпочив!

Ви поспите без моїх серенад…
Та вже невдовзі відпустять мене!
Знову влаштую і залп, і парад,
Знову «теракт» проти мене утне

Дама, що поверхом вище живе:
Не викидатиме з місяць сміття…
Потім піджак мій обіллє й порве!..
Та вже немає назад вороття!

Так тебе палко кохаю, люблю!
Хай про це чують… та тільки не всі:
В дальнім районі я… маю сім’ю
(Спокій потрібен дружині й дочці!).

Знай, що якби я тебе не кохав,
Я б і не клюнув на цю дрібноту…
Крихітко, я й не таких обіймав!
Нині – всі геть, і – ату їх, ату!..

Я все роблю, щоб свого домогтись:
Буду дбайливим, щедрішим за всіх.
Тільки… від мене з одним відчепись:
Кидати жінку – непрощенний гріх!

…Звісно, скажу, що дружина - товста,
Звісно, нероба, ще й бруд розвела…
Ти ж статуетку на місце постав –
Хай там стовбичить, де вчора була!

Що, коли й ти (так буває, повір!)
Зробишся прикрим її двійником?..
Дві статуетки – то вже перебір:
Несмак стоятиме рівним рядком!

…Під твої вікна ліхтар засвічу
(Зорі сяйнуть зі сміттєвих баків!).
Гнівній сусідці букета вручу:
Мабуть, до рідних пора берегів…



22.08.2010.

Попід небом радянським в їдальні сидів,
поїдав за копійки належне,
щойно гречку дешевим портвейном запив,
як почув, що ми вже незалежні.
І без бога прожити й нужденних спасти
ми змогли на початку століття,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
Нині нових примар зажадали дійти,
душі новим дурманом зігріти,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
По спіралі історія п"яна пливе,
розкидає химерне зерно,
і старе перероблене знов на нове,
і на зміну ла*ну йде ла*но.
І, як знову з верхів нас до раю вести
чергові зажадають істоти,
плюну знову на той балаган, як завжди.
Я завжди буду проти. Проти.
Я -- прокляття режимам, ідеям, верхам;
як всіма ними проклятий буду,
тоді й матиму щастя, що, може, роздам,
отому божевільному люду.

Сапфірний шрамів блиск жіночих рук твоїх,
що мріяли про все, що мушу я любити
тепер, коли ніхто не бачить більше їх,
о зранена. Горять, як ти дотепні миті
твоїх нестримних днів. Напевне знала ти,
що мальва зламана дивацька невідома
оживить нині те, що п"яної мети
не дійде до пуття, поетко невагома.
У карі й сині ми в дотепній тиші цій
поглянем ніби знов, допоки осінь сива
не приспокоїть нас, не... Не щезай , постій
на хвильку стиглу ще, забута незрадлива.
Розкажеш про добро, і чернь, і млу підпільну
-- всміхаються ж-бо нам обом ясні тумани!
Ні, краще смерть навчи невпинну сіять вільно,
а не любов, котра дедалі в серці в"яне.

Коли погасне захід доконечно,
щоб дать світити п'яним ліхтарям
бульварним, вийде він, укотре гречно
сказавши ночі "Знову радий Вам".
І гляне ввись -- де, куполом обнявши
наш світ навкруг, небес простягся степ,
на іскрах зір вони, натренувавши
хитрезну спритність, як старий вертеп,
виставу творять знову нескінченну
-- діставшися не знати як до зір
(хто сам не тямить, як, хто достеменно
навіщо, знає, й чом) з прадавніх пір
з зорі на іншу зірку скачуть; диво
химерне це спостерігають, щоб
аплодувати їм, тут, унизу, поштиво
всміхаючись, і хитрий телескоп
їм не потрібен, щоби бачить ясно
стрибаючих -- геть близько ті і ті,
й не намагайся, смутку мій незгасний
спинити їх, сказать щось їм, внести
якийсь хоч лад у дійство незбагненне
-- хай перестрибують, нема їм ліпше, як
блукати від Алькора до Альгени,
з Касіопеї -- знов на Аламак.
Так, я люблю це марення яскраве,
найкраща із усіх коли одна
вона мені, над тисячі, ласкава,
таких Вона, як і сама вона.
У різні боки рухи безтурботні,
аж кілька ген у напрямах чітких
летять та інших кличуть; дехто згодні,
але не хочуть кидати своїх
улюблених Денеба чи Алькора.
Якби сягнуть до них і станцювать
по зорях так, щоб боса Айседора
лиш з подивом застигла; тісно, знать
для мене там. Та сонць рожеві вири,
червоні серць, багряні вири мрій
несуть кудись, несуть крізь ночі сірі
туди, де ранки поряд твій і мій.

Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

я памятник собі замовлю, з чоколяди,
на білий постамент бісквітного коржа.
ти явишся, такий весь в образі де Сада,
голодний і страшний від надміру бажань.

почнеш із голови – оближешся нахабно,
і білий шоколад надсадно захрумтить.
це ж ніжні льоки-блонд, їх треба їсти зґрабно -
не патики гризеш і не стальні дроти.

о, руки не чіпай, невже ще не наївся...
каблучку залиши із правої руки -
у ній желейний страз!..от ненажера бісів,
скажи мені, за що люблю тебе таким?

ну, як тобі шедевр, не знудило, де Саде?
я знаю, що смачна в бікіні із нуги.
та доїдай, не злюсь, нема з тобою ради...
і зуби забери зі справжньої ноги.

Вагітна Муза плаче цілу ніч,
Стікають сльози на подушку римами.
Міняються місцями «так» і «ні»
І губляться між сенсами й причинами.
У сумнівах минає сонний час,
Сідає поруч мрія перелітна…
А хтось іде з букетом на Парнас,
Бо знає: Муза Музою вагітна.

2011

Знову імлою окутана осінь
Зняла перуку печальних дібров,
На золотаву уклалася постіль
І задрімала, на хвилю немов.

Очі відкрила, а скроні берізок
Іній іскристий нараз посріблив ,
Навіть листочків іржаве залізо
Стало неначе казковий відлив.

Тиша ступає криштальним ефіром,
Хрупає висі морозяний хрящ,
І у зимовий вдягаються звірі
Одяг у тайній гущавині хащ.

Шле криптограму настійливо дятел
В надра потоками кореневищ,
Хоче достоту сердега узнати
Скільки лишилось до віхоли грищ.

Вітер пронизливий відповідь виніс
На поглинаючий розсуд ріллі :
Обрієм кінь набігатиме синій,
Знай , - то несеться зима у сідлі.


20.11.11.

наніч кава з молоком
солонуватого щастя присмак.
досить триматися одинаком
ідеалу шукати в надщерблених призмах.
досить,як в омут, кидатися в крайнощі,
життя поділяти на біле і чорне.
вчись дивуватись повсякденним радощам,
якими твоє існування повне.
вчися по-справжньому дивитися в небо,
зустрічати гостей,проводжати осінь.
лишати все лише краще для себе
з того,що сонце тобі приносить.
грійся дощами, смійся хмарами,
пливи до безпам'ятства сивими водами.
кидай свої звички перейматися чварами,
пробачай образи,тішся свободами.
милуйся веселкою,люби віддано,
забувай, хоч іноді, про свої справи.
користуйся часом не дверима, а вікнами.
долай гравітацію, будь винятком з правил.
втрачай пам'ять, відновлюй враження,
забивай на принципи (на чужі особливо).
приймай рішення твердо і зважено,
святкуй обережно, керуй сміливо.
за телевізором не бараній,
виколупуй знання із закутків світу.
знаходь свою долю, розчиняйся в ній,
будуй свій космос, виходь на орбіту.
танцюй,як востаннє, цілуй, як вперше.
тримай за руки, дивися в очі.
кожного дня сам себе перевершуй.
межуй те, що треба із тим,що хочеш.
допивай свою каву, лягай і думай
про все,що билось об тебе, мов град.
сам вирішуй, твори, видумуй.
слухай серце.не слухай порад.

Поквапся. Стерня нервує. Й занедбане поле. Вдома
Сконало нікчемне літо в оточенні горобців.
Мені ще тоді (до сходу) було вже давно відомо,
Чого в польовім безсиллі ти понад усе хотів.

Зі сходів - поштових скриньок - лелеки. Сумнівна зграя.
З'являлися, як примари. Дзьобами у снах трясли.
...Побачив мене (на листі) - в обличчя тепер впізнаєш.
Птахам не показуй тільки, коли ти буваєш злим.

Й не дихай мені в долоні: їх вже обпалили жовтні.
Губами своїми в'їлись, тавруючи холоди.
Ти хочеш маленьку доню? ...Я - сіра, а очі - жовті.
У соняшнику зимую. Я тут не живу. Іди.
2011 рік