Заколисай мене м'яким теплом,
Закутай, огорни. Як стиглий сонях,
Я прихилюсь натомленим чолом
До різьблень долі на твоїх долонях.


Порину, наче в море, в оксамит
Ласкавих слів. Хай стелеться, хай в'ється
Стежками буднів, берегами літ
Глибокий голос твій під вітру скерцо.


Заворожи, заніж мої жалі.
Шаманський бубон сонця. Іскри, зкуки
Непевним світлом тануть у гіллі.
Хай зігрівають, пестять спраглі руки.


Заговори біль невтоленний мій,
Отой солоний щем блукань і плавань.
В буремних хвищах втрачених надій
Твоє тепло мені єдина гавань.


Заколисай. Лапатий снігопад
Малює білим на шибках та скронях.
І мій прихисток від зневір і втрат -
Гаряча щирість в лагідних долонях.


2012 р.

З країн далеких і чужих -
Не вчіть, як треба жити.
Від подаяння хлібних крихт
Навряд, чи станеш ситим.

Своя на місці голова.
Є відчуття Родини,
Яке ми маємо сповна
Од віку і донині.

23.01.12р.

Я тобі подарую промінь - посланець золотого квітня -
Він розгладить малюнки зморщок у куточках очей, і роси
Забринять у тенетах тиші, мов на струнах. Барвисті квіти
Проростуть крізь асфальт і кригу - полохливі, різноголосі.


Я тобі подарую вітер. Він дріматиме в сивих кронах,
А сльотавими вечорами захищатиме світ від втрат.
Хай він пестить твоє волосся, хай він грає на срібних дзвонах
Ліхтарів, парасоль, конвалій солов'їну весну рулад.


Я тобі подарую трави, що розстелються оксамитом
На тернистих, льодових звивах мережкової ковдри зим.
Щоби вірним був шлях, щоб ночі пахли стиглим, суничним літом,
Щоби в затишок мирних буднів не вривався гіркоти дим.


Я тобі подарую кухоль із нагрітої серцем глини,
Хай тамують одвічну спрагу сила й досвід, застиглі в роках.
Я тобі подарую ніжність, і збагнеш ти: я вмію нині
Бути променем, вітром і кухлем, і свічею в твоїх руках.


2010 р.

* * *
Не буди в мені віршів,
не буди!
Я своє вже відгрішив,
відблудив!
Я своє вино до краплі
допив
І змітаю сніг
з сивих брів.

Не стривожений птах -
не втече!
Не розпалений вогонь -
не пече!
Не хвилюй мені душі,
як води!
Не буди в мені віршів,
не буди!

* * *
Гола ніч...
Пяні пальці блудили між струнами...
Блюз хрипів і кричала душа...
Гола ніч...
Із язичницьких слів випліталася дивними рунами...
...а сторінка в блокноті так просила вірша...

Стіна...цеглини.
Бетон між ними.
Кам'яний суцільний мур.

І плач дитини -
Відчай покірний
Не дивний зовсім тут.

Чи молот буде?
Знайдуться люди?
Щира міць каменяра?

Сіра сирота,
Сліпа виднота,
Голубінь неба, пора!

січень 2012

Гіркне в часу на вустах
поцілунок на прощання.
Я не в юних вже літах,
не вертаюсь на світанні.
В долі щастя не прошу,
хай щаслива буде іншим.
Вищим зверхність їх прощу,
бо своє вже знаю місце.
Вчусь на власних помилках,
на здобутках і провинах --
бути вільною, мов птах,
і слабкою як людина.
Бо повз прикрощі й жалі,
все ж надій міцніють стебла:
щоб, припавши до землі,
ще раз глянути у небо.

2007

Дні_як_орда, всі на одне татарське лице,
З вищиром посмішки нетутешньої,
Блиском вузьких очей –
Сунуть вперед і палять все за собою...
Навіть не озирайся, не намагайся впізнати
В попелі слів колишніх
Сивий та ніжний ковил...

Дні_як_чума, де на кожне «чому?» – тиша,
Дим поховальних багать не дає заснути,
Дзвоник калатає... зимні бляшані звуки...
Звинно ламатиме руки сердешний вечір:
Бам-м-м-м-м.....

Дні_як_похмілля... Автобус незмінно перший,
Два смітники, і скелети сухих ялинок,
Пес чорно-білий поставить автограф жовтий,
Аркуш святкового снігу стече водою...

учителька була
і учениця
повія схаменула
і черниця
і цілий ряд
жінок – дівчат
проходять

здавалось досить але ж ні
сьогодні
у вечірнім небі сходить
нова зоря
но-та-ря

буде світити усю ніч
не віч- на- віч
у сні
явить мені
її ланіти
і таємницю плоті
і статі
і ходи її
їх
летких мов таті
відчуттів
я так давно хотів
вона ж гадає
що таємниць
ніяких не буває
і що вона лиш нотар не цариця
волею моменту
що можна скласти документа
у діловій манері
на дорогім папері
і печать

але печаль
ховає і таємницю
її хода і постать
і стать

а що в очах на дні
боюся навіть увісні
2006

Білі дерева йдуть,
ніби прочани, в ніч.
Хто тебе вбереже
в цьому житті, опріч
левів і звіздарів,
спогадів і розп’ять?
Я так далеко, а
груші у сни біжать.
Білі дерева... Хто
ріже сукно полів?..
Голос мені твій, мов
пальчик той, одболів!..
Хто тебе вбереже
в цьому житті, окрім
спогадів і розп’ять,
левів і звіздарів?..

2012

Світ гордо пливе уперед, мов Титанік.
Попереду айсберг стирчить у тумані.
В каютах розпуста, в кафе тучний стіл,
Безпечно гуляють по палубі п’яні...

22.01.12.

Полоще в росах коси день,
Світанки будить.
Збира на полі все пісень,
Виводить в люди.

Прокотить сонце у зеніт,
Дихне спекотно.
Зімліє й обважніє світ,
І все природно.

Полохне вечора, що ніч
Наллє думками.
Скричить десь поруч лячно сич.
Господь із нами.

У нас давно уже слова
Важкі як колос.
В буденних сварках все бува
Зриваєм голос.

А день збіжить немов ріка.
На зміну - другий.
Ніщо безслідно не зника,
Лишає смуги.
2012.

Відмовилась негода від спочинку.
Хурделила, крутила і мела.
Влягалась під порогом на хвилинку,
А потім знову мчала вздовж села.

Колошкала давно поснулі крони,
За чуба попосмикала гілля.
Мовчали змерзлі і закляклі дзвони,
Сопіла вкрита ковдрою земля.

Мороз вчепитись намагавсь в обличчя,
За пальці все хапав, за комір ліз.
І вітер злився гірко і незвично,
Доводячи мороза аж до сліз.

Негода не жадала відпочинку,
Ставала надоїдлива й лиха.
...За кілька днів знайшла лише зупинку,
Вгорнувши світ по вуха в кожуха.
2012

ТАРТАЛЄК КАТІВ
Валерій Гребенюк
Затягує дoля зніміла
У ґóдор паральських боргів.
Безсило пручатись не сміла
У дýpвi всіляких богів...

- А стогони фóльду не чуєш -
Льонівський в макітрі наспів,
Безтямного віру футюлєш,
Береш ти і сáбад на сміх...

- Байдýжа ти в суті надиво
У дýрві смердючих країв
Караєш злиденністю хтиво,
Тартáлєку прагнеш катів.

Зневірилась воля наївна
Загорнута в сóнєґ «СОВків».
Зпатлюжена стогне країна
У лігві Червоних вовків.

І нині все тягне до краю
В брехню, більшовицьку Блакить...
Я серцем «Царькiв» зневажаю!
- Кайдани зніми хоч на мить!

ID: 308361

На землю тихо падає туман,
чорніють в сіре небо голі клени…
Що більш тепер подобається вам:
чи сірий колір, чи, мабуть, зелений?
Та навіть осінь мріє про тепло,
вона також зовсім не хоче мерзнуть –
але все йде і йде, як завжди йшло:
на жаль, як схочуть – ходять тільки ферзі.
А ти не королева… Тобто зась
шукать свій шлях і визначати напрям,
якщо сидиш на троні – швидше злазь:
це місце не твоє… А ось і крапля,
остання крапля падає – і вщерть
наповнилось. Наситилось. Не треба!
Не треба крапель більше: далі – смерть,
за нею – вибір: запитай у себе…
За смертю… Не дійшовши до межі,
спинитись хочу, упіймать краплину
останню на кривавому ножі,
та марно: гину, гину, гину, гину!..
Невідворотність долі – от і все.
Роковий збіг, непереборний фатум:
за осінню – зима сніги несе,
і не запишеш в календар вчорашню дату.
А ти – пішак, іди, куди ведуть:
гарматне м’ясо, і за тим – нічого.
Монарх за тебе вибирає путь,
і це колюча, непроста дорога…
Невже і справді доля волоче
нас потягом без вибору і права?
Я хочу вийти! Відпустіть плече!
Тут варіантів запасних коротка лава…

2003

Пухкенькі щічки,
кирпатенький ніс,
щербата усмішка
беззубого дитинства,
а очі - море сміху,
жменька сліз
в обіймах трепетних
святого материнства.
Одна душа на двох,
іще одна...
Безсоння ніч,
і скибочка хлібини.
Ще чаша радості
не випита до дна
і чаша смутку...
димом невловимим
випробувань над нею ореол
завис незримо -
шлях земний долати,
поклавши жертву серця
на престол
любові жінки,
що ім"я їй - Мати.

2012

Ти хоч інколи трохи говориш французькою?
Вчора бабця збирала копійки в снігу
а прохожий сказав «се ля ві» і пірнув
у юрбу визначену губами і блузками.

Та масовка дивилась в вітрини. Відривно
вітер рвав закінчення слів й верхніх нот
квіткових букетів парфумів. А God
сидів в шортах кольору стиглої сливи.

Він знав наперед що це сезон платини
Едварда й ідіотських бантиків в волоссі.
І що на тиждень парижської моди досить
туфлі із крокодилячої здохлятини.

А завтра як доллар впаде чи комета -
ти хоч знаєш, що це – «се ля ві»? «це, ..ля, він»? -
Шок по приводу закінчення понтів
і – жах! – із минулого року корсети…

Тоді що? Продати хіба спинний мозок
і нирку. Й купити новенький клатч.
А поїсти можна і жаб на ланч.
Їх повно на болоті сходить з розуму…

Що буде модно завтра в парижі?
От воно: питання осінь-зима.
А «бути чи не бути» і бла-бла-бла –
це для стареньких професорів в вишах

Ти хоч інколи трохи говориш інтелектом?
Одягай свої плаття від шанель і версаче
свої пір’ячка-зІрочки-бірочки і затчи
дірки в голові награним етикетом.

Рекламне обличчя юрби розпливалось
марками. Натуральними хутрами. Дурами.
І між цим елегантним кублом, злом і куривом
жебрачила бабця.
І їй не було мало…

жила-була...
в пошуках знайшла
кольнула радість
Жызнь - в житті пізнала...
- Діти сміхом
мов пінгвіни -
наше Щастя
2009р.

Сонце вмерзло, мов калабуха,
тиша посвячена б’є грімко;
річка від морозу розпухла,
наче обличчя від горілки;

коней табун, мов піаніста
пальці м’язисті, степ розкутий,
душне снігопаддя, мов кістка
в горлі, кровить; на повні груди

дихаю – не можу надихатись,
Боже, яке життя прекрасне…
голову в намет – свята дикість! –
всовую, наче в душу гаспид…

висповідь чавунна, кровиста;
чисте харчання, ніч – огняна;
вклякло на хресті оцарилась
паморозь; вивільнився: діяниє...

топився сніг - ото й було по святах
каріатиди прали рушники
і пліткували: хто кого засватав
і - з ким крутити як нема із ким

ще від Романа квасили атланти
балкони падали хитались ліхтарі
а на карнизі бутафорний Санта
від хвилювання час-від-часу прів

топився сніг і капало із даху
за коміри місцевих пияків
у дворику сушились мокрі лахи
а в брамі розпивалося по пів

топився сніг місилося болото
невиспаних обгиджених канав
і місто позіхало чорним ротом
де січень без похмільного конав

Три кроки до прірви. У шумах банкету
Ведуть нас сліпих попід руки вожді.
Падіння на дно. А хотілося злету.
Ми кращого варті. А, може і ні?
Смиренно – байдужі, неначе як п’яні.
Не перший в історії чорний нам день.
Покірно рахуємо кроки останні-
Колонами, строєм у ногу ідем…

Не дивись на землю так окрилено!
Не для того погляд затаївсь!
Краще скинь тенета небосхилені
І лети, поринь в глибинну вись.

Чи не бачиш - чайки розкуйовджені
Загрібають лазуровий бриз?
А вверху, пташинням розтривожені
Хмари п'ють туманностей кумис.

Ти не слухай ґрунтово-приземлених,
Ти літай у просторах богів.
Бачиш, небо ангелами встелене,
І Стожар вогняно загорів.

Ти забудь про фурій помаранчевих,
Розтули святий портал душі.
Чуєш, вже натхненням перелащені
Зорі розв'язали кунтуші.

Ти не спи, не будь червиво зніченим,
Не плазуй, а крила випрямляй!
За тобою - Всесвіт нескалічений,
У тобі - в майбутнє сивий плай!

Намистом срібним падали униз
І розбивались об каміння люті,
Ті спогади, провісники спокути,
В душі зривали неспокійний бриз.

Ті спогади... Щасливі і безхмарні,
Роки дитинства відпливли у даль.
Скувавши душу у дамаську сталь,
Лишились пити щастя у кав'ярні.

А очі все проймає пам'ять літ,
Злетівших з гір, немов стрімка лавина.
І знову й знов настане світла днина -
Дитинство повернеться в сивий світ.

Колись в моїм серці квіти цвіли,
тепер там засипаний листям пустир.
В душі моїй голуби два жили,
вікно відчинив ти і їх відпустив.
Розбите серце… туман у вікні…
Рахунок ти виграв у битві.
Безмежні ілюзії, марево снів,
що снились і будуть снитись…
Мелодію щастя із нот складав
дикий і вільний вітер.
Два серця, дві долі не відпускав
хвиль друг, ворог лютий квітів.
Тож маєм тепер новий результат.
Для мене не дуже втішний.
Ти вільний наразі, і вільна вже я,
Не разом ми… вітер грішний…


2009

зима моя київська післяноворічно-засніжена
гостре загострення ніжності в бажанні писати
про те що прозою не сягнути стану наближення
до яблука навпіл розрізаного із молекул Касандри

про те як сніжинок віхола фарбує рожевим щоки
щуки в Дніпрі б’ють хвостами об кришталеве небо
дивлюся собі під ноги на біле тремтіння кроків
цей сніговий гербарій – урок твій чи божий жереб

діти мов ластів’ята летять на санчатах в дорослість
роси світились і сам ти себе переріс до великої крапки
це не образа а рана прийдешня ягідним плаче морсом
все беру у лапки й шкребуся до ложі з антрактами

антарктида чужих облич - акварельна байдужість
кинувши в хрещенську ополонку тіло несеш як видру
я прокидаюся заново як Довженківські зорі в калюжах
як розвидниться - бачу колір щастя у посмішці мудрій

‎"Гойдаю планету", - у думці в людини.
Планета мовчить, бо то ж рідна дитина,
Така премогутня, вона замовкає:
На горе чи долю - довіра безкрая.

Уривки снів писати
під обривками шпалерів,
Шматки себе-несплячого до всіх
припасувати.
І так, щоб шов до шову ідеально
самосклеїтись
І уцілілим проживати всесторонній
натиск.

Збирати речі у відпустки
чи для переселення,
Проекти щасть, немов чужі промови,-
відпускати.
І по собі лишати менше сліду,
більше зелені,
І дати менше приводів для
антикваріату.

Хай стати голим, але чесно,
хай і непричесаним,
Хай мозок препарують:
«Це чому він?»
«Це про що він там?»
Ну, нашатир вдихнуть
зі стерео-типовими медсестрами –
Аби лише не розкладатися
забальзамованим.

ти просто слухай
але не вір
тули до вуха
цей майже вірш

де вічний кашель
старих касет
де крає погляд
нічне шосе

де контрабандою
крізь кордон
ми гнали зиму
на трьох авто

і злившись ребрами
верховіть
дерева спали
немов живі

і рятували нас
бережись
ведмеді білі
з товстих крижин

сміявся місяць
блідий віщун
що я до тебе
не домовчу

бо вже на колесі
патрулі
і нам обличчями
до землі

лежати й дихати
в пізню ніч
і крізь невпізнані
позивні

ловити тихий
неясний щем
далекий вогник
твоїх очей

Коханий, в ці святії ночі
Я прийду подивитись тобі в очі,
І заклинання над тобою прошептать,
Щоб серце вирвати... То ж пристрастю карать
Призначено душі із покон віку;
Так предки віщували: «Чоловіку
Покірною потрібно бути мить,
Врости у кров, якщо навіть болить.
Врости корінням, вітами, зерном,
Єдиним почуттям, добром і злом,
Як буде жінка й чоловік – одне,
Обох благословіння не мине.»
Ти простягай мені свої долоні,
Таїна смерті та життя в моєму лоні
Я ніжність та квітучая краса,
Нистримна буря й тихая роса.
Коханий, в полі трави нашептали ,
Що в небо мої зорі закохались
В се предковічне лагідне ім’я
Ще у колисці вічного буття.
Сьогодні вранці разом на світанні
Омиємось у вірності кохання,
Як у бузково-місячній ріці
Підем на глибину рука в руці.


07.01.2012

«Діти, напишіть мені листа -
скучила за вами на чужині!
Розлучила доля непроста:
ви ж у мене – крихітки єдині.

Солоніший півдня океан:
через гіркі сльози материнські.
І важка робота без оман,
і думки – ще важчі – наодинці…

Доню, як там бабця? Чи, бува,
не хворіє ненечка старенька?
Іноді трапляються дива –
ось вам лялька і гостинців жменька...»

«Матінко, вертайтеся, молю!
Скучили найдужче? Ми – так само!
А ляльок я більше не люблю -
я сьогодні вийшла заміж, мамо».




січень 2012 р.

ти казав що ми окремо – дроби
цифри мінуси і дві мікроби
а разом на графіку нам добре
в площині координат ікс-ігрек

ми вже – розв’язок – ти кажеш – точно
вирізаєш із реклами море
домальовуєш до стрілок очі
(загалом ще б музику dies ire)

і під нами – векторами – проби
глиби проб
і ми – два дроби

гарно – кажу – ми тепер дві стрілки


ні ми – вектори – ти кажеш – в мисі
леденіємо у мікроскопі
ми ж – дві лінзи – кажеш – лінзи вкупі
глянь під нами так багато мірок
і життя як гра в косинку риссю
а повз нас атракціон галопом

як нам добре – кажеш – в цьому супі
ми – два кусні м’яса
з нами краще
суп зварився – кажу – тільки нащо

все-одно – перечиш – в нас є вихід
а якщо з’їдять – то навіть два є
з нами ангели он

кажу – ні то
піна клею сочиться на зрізі
а романтика – це стрес
це злий гід
що проштовхує по шматтям краю

все-одно – ти кажеш – дивись звідти:
ти не вір а ми – вершини вісі

ти сказав – вершини вісі – ми це
і ввіткнув дві жили дня у спиці

це нацизм вже – кажу – виділяти
і стираю зграю старих міток
ну а ти горбатишся під нахил
й креслиш дві проекції на сонце
а в твоїх очах – медузи й скати

кажеш – чути море
кажу – ні то
призвуки на старій плівці з бахом
й взагалі: мабуть ігристий сон це

нас розкусять – кажу – як фісташки
ти сказав – ми кам’яні
нас важко

краще побудь тихо там ліворуч
і відчуй цю безкінечність чисел

ми прямі – ти кажеш – безлімітні
через неевклідову реальність
повз нас світло променем мчить поруч
вихром загортаючись під виссю

що нам ще бажати – кажеш – в квітні
і впадаєш у дурман і крайність...


от як набиралась вода в ванній
де лиш я і ти – обітований…

Марніє день, як присмерк синій,
Згасивши всі свої вогні.
Жбурляє снігом хуртовина,
В обличчя цілячись мені.
Неначе двір обносять муром
Сніжинки хутко звідусіль,
Коли громадить кучугури
Вздовж тину дужа заметіль.
Сховаюсь, певно, за снігами
Од вас я, друзі, до весни,
Бо, як ведмідь, давно затямив,
Що взимку час пірнати в сни.
22.01.12

за розщепленим сонцем в нейтрони заряд як початок
одубіли контурні дні
це не дні були – замахи
виповзаючи з букв
виповзаючи з осені чатів
у кімнату – спекотну мов еруптивні спалахи –
ми збираєм коріння й домішуєм жаб’ячі лапки

за пустими пляшками суцвіття із трав та усмішок
наші тіні відлунюють в склі та пробірках у нішах
вибухають вулканом червоного згорнуті маки

ти казав ми ворожим на обрій свого горизонту
і вже скоро потрапим на місяць або хоч прикинемось
витирав з моїх щік склоподібні сполуки водню
перетворював світло у світло рядків а рядки в вино

а далі – метаморфози і де фрагментації
системи у розпаді атомів й зрушені цикли
ти кажеш все буде як хочу в сьогоднішній акції
малюй – кажеш – кисті нема то бери гіацинти

і образно в чарку води я підмішую полюси
і декілька мантр вмить міняють структуру на іншу
ти кажеш ми були тут
лишили лунки у конусі
бо рвались назовні пустими пробірками з пішки

ти кажеш давай вибиратися із геометрії
у вінку заклинань змістив швидкість цунамі і градом
декілька стуків досипав у суперсиметрію
і слухав як тихо розвалювався наш екватор

я допомагаючи змішувала дві орбіти
подвійні фотони ділила у променях сонця
ти сутри дочитував
старт даючи – коли бігти
ми бігли повз дзеркало й думали інколи – хто це
а потім як вибігли з пут гравітації поля
де над землею ковпак і не зірки а дірки
ти кажеш що ти накоїла
й в гострому піку
відходиш шукати у плутаниці доріг ноя...

Дівчинка хоче сенсу а не бушпритів
в водах її нейтральних солоних талих
білих голубок, благовістів і літій

Крупно мазками
сенси малює хлопчик за пару євро
На катедральній площі його фігура
раптом веде рукою лоскоче нерви

Химині кури

Варто лише хотіти казали мудрі
буде усе що треба какао з чаєм
сенси і секс і діти золотокудрі

Стіни дощами
відгородили реальність її не видно
Тільки осьо Рубіка дивний кубик
долі склада абсурдно ідуть новини
хоче то купить

Чоловік хоче ключі від машини й хати
спати не сам
хоче
Вони як діти.
А якщо жінка шити не хоче й прати –
то що робити?

22.01.2012

Ой, у місті Віфлеємі,
У містечкові малому
Народився там Найбільший
Із Аврамового дому.
Народився там син Божий
Від Марії ПрісноДіви.
Чабани Йому вклонились,
А з небес лунали співи.
Божі Янголи співали
Славу і Отцю і Сину,
А також Святому Духу,
Що зійшов тоді незримо.

Весна бузковим цвітом буяла у саду,
Чекала зустріч з літом – зустрінула біду.
Принесли літні грози з далекої війни,
Журби підступні сльози у материнські сни.
Принесли розставання, надію у вікні,
Молитви повні ночі, тривоги повні дні.
Їй звістку про загибель приніс з собою сніг,
А разом з нею фото – його веселий сміх,
Немов говорить: “Мамо, не вірьте, я прийду”...
І спомини повстали у довгу череду...
Продовжує чекати в безмежній самоті,
Так вірити, як мати, спроможні лиш святі.

Позавчора
У сусідній в’язниці помер чоловік,
Якраз добігали кінця
Чомусь надзвичайні новини.
Недодивився. Сплюнув.
Гірко зітхнув і важко приліг.
Безпорадно заснув, старим.
І як дитя – безмірно винним.

Він когось там убив за межу,
Чи будучи на межі.
За ним ковтала слова стара,
І пес через сльози гавкав.
Вели в кайданках.
Очі колола стерня, в серце – ножі…
На озимину падав сніг,
Вже по ньому.
Вже – післязавтра.

Дорогою втрат

то малих, то великих.

Щораз і щодень

по узбіччях розбитих.



Дорогою втрат

і поспіль, і наосліп.

Втрачаючи щось -

набуваємо досвід.

Аж забажалося померти,
Упасти прахом в лоно ями,
Як перестав писати серцем,
А диктувати - почуттями.
Як полишив душевні муки
Рядками сіяти у віршах,
Немов наклав на себе руки,
Застряг навік в пекельній ніші.
А як воскрес твоїм цілунком, -
Поезій луг ожив цвітастий,
Затріпотали рими лунко…
І тут я дійсно вмер… од щастя.

Коли таланту грані стерті
І слово в серці замерзає,
Урятуватися від смерті
Смерть нелюбові помагає.

22.01.12

Я сам собі страшна орда,
Від віри – храмів попелище.
На відкуп молодість поклав,
А скільки є мене ще – тисячі…

Служив бажанням, як божкам,
Тепер на требищі я, жертва.
На плаху голову – важка,
Бо помирати легше мертвими.

Без волі, наче без води,
Триває в застінках облога.
Хто проривається сюди –
Цілую руки, мию ноги їм.

Слова ціную, довгі дні
І що на серці, як на ситі.
Ще може, випаде й мені
Собором в небо
відновитися.

Маю, маю ще надію
на дрімучі на ліси.
Свисни, грюкни, Соловію,
щоб аж лиця навскоси.

Добери жаги у груди
і відваги, і жалю —
тільки так тепер розбудиш
силу - Муромця Іллю.

Хоч і пхав тебе у торбу,
шарпав часто за ребро,
все прости, хай кине з горба
всяку нечисть у Дніпро.

Всюди януси дволикі
( лики « ух! » і лики « цить! »).
На престолі князь великий
ручки ближнім золотить.

Все крадуть — і скарб, і славу,
перевершивши руду*.
Певно, князя і державу
вражі діти украдуть.

А волхви частіш німіють:
хто в кущі, а хто — за Буг.
Озовися, Соловію,
бо завмре усе довкруг.

Ні, билина не старіє.
Глянь, народе: пре пітьма.
Не розбудиш Соловія,
ждати Муромця - дарма.

25 липня 2004р.

*Лисиця, символ підступності в українських народних казках.

Проводжаючи сина в дорогу,
Мати, голосом повним журби,
Промовляла мені: "Віру в Бога
На важкому шляху не згуби!..”
Витираючи сльози на віях,
Повторяла щомиті своє:
"Пам’ятай, що людині надія
Помирати в житті не дає!..
Може, довгою буде розлука,
Бережи у душі ненасить
До найвищої в світі науки –
Україну всім серцем любить!..”

22.01.12

Івану Банаху...вдячний.

Колись і я був хіппі – пригадалось,
немов екстаз,
юне-дурнувате життя – о-є!..
Але нараз
запротестувало
усе єство моє:
чому було?! - Я й зараз хіппі є!

2012

Чи з парадизок Вітрове дання?
Враз полюбила дворище, сад, глечик…
Його сорочку вишиту, коня…
Гарячу хвою сипати б на плечі,
Змітати б із коханого чола
Волосся Грозовиці – злегле, чорне…
За це мольфару півжиття дала б!
Я увійшла б у див червоне горно!
Моя жага зростала б у сосні...
Вільце на свайбу сина Вітру – з мене…

– Щоб уколола й отруїла? Ні…
Зцілися від жаги, дівча зелене...
Отямся, мавко! Трави звеселяй…
Сосною? Щоб губити днів галуззя?!
Та Грозовиця дерево спиля! –
Обняв мольфар.

Я – ніжний квіт у лузі.







Нічна фіалка ще відома як любка дволиста.

2004-2012

Десь далеко за морями,
За дрімучими лісами,
Квітку Щастя я знайшла,
І всім радість принесла.

Бо ця квітка чарівна,
І красива й запашна,
Всі бажання наші враз,
Виконає й прозапас.

***
© Кравчук А. Г., 2012 р., Рівне

Дякую, Боже, уже підросло
Гордих поетів нове покоління.
Та не бере воно в руки весло,
Мова, як море, – йому по коліна.

Литі рамена і сила в руках,
Швидше-но сходьте, егей, із дороги!
Небо труснувши, ідуть по зірках,
Ніби по келихах битих, у ногу.

Швидко ідуть, бо не маючи крил,
Просто і легко – ні неба, ні мрії.
Струни душі, то напруга для жил,
Муза – і слова сказати не сміє.

Друже, тримай-но міцніше весло,
Мова, як море, і треба вітрила.
Слово кигиче – ставай на крило, –
Сміло, завзято, як птах легкокрилий.
2011

Я вперше в тенетах такої борні -
Про мене щось пише детектор брехні...
У очі ліхтар. Вазон на вікні.
Тьмяний силует. Сигарету? Ні…

Він дуже коректний. Педант. Брюнет.
Підкреслено ввічливий. Палить. Естет.
Обізнаний дещо…Шекспір, сонет…
От тільки брехня йому – пріоритет.

Лунають питання, повзе крива,
Як дивно мої виглядають слова,
Невротика графіком. Густо. Трава.
Крива суне вниз, у гору брова.

-Було у житті, що брехали? – Так.
-Ви знали його з дитинства? – Так.
-Кохали її до нестями? – Так.
-Ви впевнені в своїх словах? – Ще б пак.
-Ви були одружені тричі? – Ні.
-Завжди поступались місцем? – Ні.
-В той вечір ви були із нею? – Ні.
-Вас бачили там… - Не кажіть дурні…

Він ловить мене, як філософа світ,
О ні, не естет він, а радше кріт,
Шукає навпомацки свій гамбіт,
У цім його сенс і його політ.

Кохав до нестями? О так, кохав.
І «так» відповів…як би він лиш знав…
Що меркне це слово…Що я відчував!!!
То що я, збрехав? Чи правду сказав?

В той вечір із нею…я всі вечори,
Був поряд думками, в полоні гри,
Не був з нею тілом лиш тої пори,
Та поряд були аромат, кольори.

Ще довго детектор собі міркував,
Напевне брехню в моїй правді шукав.
Педант був спокійний. Палив. Мовчав.
Кудись заглядав. Щось ретельно писав.

Що б там не було, я готовий. Нехай.
Детектор закінчив. Сиди. Чекай.
Брюнет підійшов, на стола сів край:
-Мої привітання, шановний…Рай…

2011

Не покидай свою любов.
Вона сама тебе покине,
зітре, мов посмішку для сина,
що ненароджений пішов.

Не забувай свою любов.
Вона сама тебе забуде,
і не сміятимуться люди,
байдужо звиклі до обмов.

Її мовчанням не карай.
Бо той Шекспір, що радив бути,
вже не доллє тобі отрути.
Спокутуй сам свій грішний рай.

Ти не шукай любов ніде,
пусту, мов сенс життя без Бога.
Колись, глухого чи сліпого,
вона сама тебе знайде.

2009 - 2012

Слава Господу Ісусу
І Предтечі Іоанну,
Що хрестив Живого Бога
В лагідній воді Йордану.

Слава Духові Святому,
Що зійшов з небес високих,
І Його тоді побачив
Іоанн пречистим оком.

Слава Сущому, Чий голос
До життя збудив народи.
Вся Земля тепер радіє
І святяться чисті води

Як ти мене забудеш знову,

Тобі нагадувать не стану,

Чи так, чи ні - до мого крову

Прийдеш, прийдеш, я точно знаю



Милий мій, ти моє щастя,

Ну, а я твоя біда,

Як прийдеш, почуєш:"Здраствуй!

Ти втомився, то ж сідай."



Коли повернешся додому,

Тебе виховувать не буду.

Покличу, як завжди, до столу

Байдужа людських пересудів...



Милий мій, ти моє горе,

Ну, а я, твоя біда.

Ти прйшов - сідай до столу:

Ніч на дворі, спать пора.
2004