На росії в Україні
всі – багатії
і тому брати повинні
знищити її,
історично поховати,
і в аналах написати, –
на росії Україну
хочуть москалі...

Головує ще у Раді,
ніби, не свиня,
та у ОПі на нараді
никає русня.
Дуже хоче рулювати
і нікому не казати,
як гальмує все у Раді
головна свиня...

А на самій верхотурі
геній на коні
копіює у натурі
вивихи русні.
Україну поховав,
всьому світу показав,
як планує верхотура
зраду на війні...

02/24

В нас то перед істиною - стіна,
а то за стіною в нас – істина.

2024

Блищить спокусливо мій табельний ПМ.
Сталь вороне́на в колір снігової хмари.
У нім – чотири пари рішення дилем.
А як не вистачить, є ще чотири пари.

Шістнадцять шансів поборотися зі злом,
Набитих дозами свинцю по дев’ять грамів.
Для себе не зали́шу, що б там не було,
Я жодного із них, хоч сам мішенню стану.

Усе – по ворогу! Спокійно, без вагань –
Негоже козакові в битві нервувати.
А схиблю – то не треба зойків і ридань.
Ми мусим з гідністю і жити, й помирати.

Нехай мою підніме зброю побратим,
Теплом руки своєї хай її зігріє,
Бо я такий на цьому полі не один –
На єдність і звитягу вся наша надія!

Допоки гріють руки вороне́ну міць,
Ми ні на дюйм не спустим синьо-жовтий прапор,
А люті вороги, упавши долілиць,
Відчують переможне: «Нас не подолати!».

Лютий 2024 року

У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,
І проміння біжить по останній октаві до обрію,
Що у тиші вечірній твою розпізнаю я
Незворотність появи і невідворотність болю.
Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,
Що німим запитанням вганяють у серце погляди
Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони
Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.
А тоді,
Я шепотітиму змови на свою любов,
Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені
У моєму серці.
Та прошу тебе жодного слова мені не промов,
Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,
Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.
Та тебе не було. На щастя тебе не було.
Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024

Весна навшпиньках лагідним піано
Крадеться по землі і дихає легенько.
І розквітають первоцвіти рано,
Вбирають пахощі п*янкі життя легені.

Весна сердець пелюстки розкриває.
Цей атрибут любові із початку світу.
Натхнення неба, і краса, і ваба,
Джерельність свіжих почуттів і звуків світлість.

Весна й кохання неподільні, злиті,
І ось жива душа енергію вбирає.
Бруньки розпустять зело - клейкість листя,
І знов продовжиться буття земного раю.

Колінопреклонна молитва
Бурульками плаче.
Під вікнами зболені сльози
Збігають лозою,
Де знову застигнуть, неначе
КриштАлем відлиті,
В поклоні проллються сльозою,
Що зцілення просить.

Бо крапати може не лИшень
Розтала водиця.
То наша поранена вЕсна
Тріпоче, як птаха.
Поглянь-но, Він там, у небесній
Залишив нам висі
Змальовані променем знаки,
Що знову воскресне.
03.2023.

Ще в руці димить цигарка
І в чарчині трохи є,
А вже неміч преться шпарко
Та гнітить єство моє.
Хоч майбутнє стало хмарним
І поменшав друзів стрій, –
Ще зарано до лікарні
Й замовляти за впокій.
Не лоскоче біля серця,
Не шукаю грішних стріч, –
Може, доля усміхнеться
І цей гніт відійде пріч?..
16.02.24

До вас війна ще не прийшла,
Байдужі покидьки та вбивці.
Ви стільки наробили зла,
Що сам диявол розгубився.

Який же ви "прастойнарод",
Коли вам в радість кожний злочин?
У смороді своїх "болот"
Вам наше небо коле очі!

У бумеранга свій закон...
Ви здивувалися, немиті,
Коли наш український дрон
Влетів раптово в "moscow-city"

"Простой народ нє віноват!" -
Почули зойки ми брехливі.
Та за безмежну кількість страт
Розплата буде справедлива!

Можливо, пожаліють вас
Якісь продажні наші гниди.
Та будете ви, прийде час,
Тонути у крові та гнити.

Ракети наші полетять
Та хоч би за каспійське море!
І мать-росія-пєрємать
Дізнається, як пахне горе.

Забігають туди-сюди
Ґвалтівники та людожери.
Вас буде нищити завжди
Лише одне ім'я Бандери.

Козацька молода весна
В нас поховає кожну зайду!
Ще не прийшла до вас війна.
Та прийде! Прийде! Зачекайте!..

коли знай чорнішає обрій щоднини
що силу дає нам в години невтішні?
по-перше, це дихання сонне дитини
по-друге, у глечику гілочка вишні

виходять із темряви видива Гойї
в повітрі розлите похмуре бароко
вчорашній і нинішній – нас тепер двоє
ми входимо в річку тривожного року

куди нам плисти і як карта нам ляже
ні оком ні думкою це не охопим
весна приміряє вбрання камуфляжне
і блимає зірка мов свічка окопна

палітра потроху стає майже чорна
заграви запалюють край небокраю
скрегочуть доби лиховісної жорна
та кілька речей нас усе ще тримають

і дві з них – повірте – цілком дивовижні!
по-перше, це дихання донечки сонне
і друга – це зрізана гілочка вишні
у глечику маминім на підвіконні

20.03.2023

Високі гори закривають небосхил,
Ховаючи свої вершини в хмарах.
Пасеться понад річкою отара,
Скубе травичку, що вкриває діл.
Внизу між гір видніє синє море,
Зливаючись із небом в далині.
А за ріку, на другій стороні
Синіє поле. Всюди синій колір.
На камені дідусь-пастух сидить,
А біля нього крутиться хлопчина –
Онучок, певно. Принесла дитина
Обід дідусю. Бо ж тому ходить
Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
Поки овець собаки стережуть,
Розбігтись по долині не дадуть,
Дідусь щось може розказать хлопчині.
А він же мудрий, так багато зна
І вміє гарно так розповідати.
Що хоч у нього можна запитати.
Хвилює думка хлопчика одна.
Далеко в морі він вітрила бачить,
Отож у дідуся свого й пита:
- А хто ото, дідусю, завітав?
Дивись, вітрила в морі он, неначе
Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
- Знов за руном, напевно, завітали?
- Про аргонавтів мама розказала?
- А що, такого не могло і буть?
- Чому ж, було. Не все там казочки.
- А як, дідусю, то насправді бу́ло?
- Що ж, розкажу, поки ще не забули,
Історію ту давню. В ті віки,
Як колхи заселили весь цей край,
Боги у всьому їм допомагали.
Високі трави навкруги буяли.
І звіра, й риби – тільки не зівай.
А десь в печерах високо в горах
Зовсім маленькі люди проживали,
У підземеллях золото збирали,
В підземних промиваючи річках.
Збирали вони золото не все:
Шматки великі йшли до них в скарбниці,
Дрібне ж усе підхоплює водиця
Та й на поверхню у річки несе.
В річках чимало золота було,
На сонці дно, здавалося, блищало.
Тож предки також золото збирали,
Яке тоді водою з гір несло.
Та спробуй ті крупинки відібрать,
Коли все дно устелено камінням.
Та ж предки наші славились умінням,
Навчились скоро золото збирать.
Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
У воду. Вода шерсть ту промиває,
А шерсть крупинки золота чіпляє.
Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
Воно важке й від золота блищить.
Бери тоді, витрушуй здобич свою…
Якиїсь грек, напевно з перепою,
Побачив таку шкуру, що лежить,
Виблискує та і рішив, при тому,
Що ми овець вирощуєм таких,
Що, справді, золоте руно у них.
Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
А уже греки вість ту донесли
Аж до своєї Греції самої.
Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
Та і бігом в Колхіду й попливли.
- Я уявляю здивування в них,
Коли вони тут правду, врешті взнали.
- Ну, звісно, зате там перебрехали,
На цілу казку в них пригод отих.
Якісь дракони – звідки вони в нас?
- Зате вони у Греції герої.
Та й казка вийшла гарною такою.
Жаль, лиш даремно витратили час.
- Чому даремно? В око впало їм
В нас полотно із льону. В їхнім краї
Той льон погано, кажуть, виростає.
А полотно із льону, поміж тим,
Їм і на одяг, й на вітрила треба,
І лантухи із чогось треба шить.
А наші ж вміють полотно робить,
Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
Отож, щороку греки і пливуть
За полотном отим до нас в Колхіду…
- А звідки льон у нас узявся, діду?
- Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
- Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
Тобі і ту історію повідать.
Було давно то, там, за Меотиду
Й за Понт степи широкі є якраз.
У тих степах жили колись брати
Із сім’ями. І землю обробляли,
Й худобу в буйних травах випасали.
На них худобі в самий раз рости.
Робили дружно та землі отій.
Ячмінь ростили в полі та і жито
З пшеницею. Вставали ще до світу.
Зате й достаток з того мали свій.
А то якось молодший десь знайшов
Красиві, аж яскраво-сині квіти.
Надумався при хаті посадити.
Найстарший брат скривився, як прийшов,
Мовляв, даремно витрачаєш час
На забаганки. В полі слід робити,
А ти ту садиш непотрібні квіти.
Але нічого не сказав в той раз.
Хоча в душі образу затаїв.
Сказати слід – поки брати у полі,
Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
Не раз вже невдоволення свої
Виказували. Бо ж здавалось їм,
Що чоловік у кожної працює
Найбільше. В полі цілий день гарцює
Та порівну все ділять, поміж тим.
А вдома те ж саме чоловікам
Торочили весь час та дорікали.
Хоч, спершу ті уваги не звертали
Та десь в душі у них глибоко там
Копичились образи й недовіра.
Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
Що то усе богиня лжі Мана
Їх до розбрату зводила допіру.
І довела. Зібрались всі якось
У полі й сперечатися взялися,
Хто більше на тій ниві потрудився,
Ледь старшому погамувать вдалось.
Тоді й рішили – треба розійтись
Та і окремо господарювати.
Надумали, що кожен має взяти
Одне щось, без чого не обійтись.
Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
На цьому ж місці господарювати.
Наступний брат ячмінь рішив узяти.
Задумливо круг себе подививсь
Й надумався на захід сонця йти.
Там землі, може й не такі родючі
Та він засіє і других научить,
Як можна в полі той ячмінь ростить.
Взяв третій жито та й піти зібравсь
На північ. Там, хоч сонця менше буде
Та жито, мабуть, проросте усюди.
Один молодший при своїх зоставсь.
- А що мені? - Он, квіти і візьми,
Які надбав. – найстарший йому мовить.
Послухавсь менший братового слова,
Хоч жінка й умивалася слізьми,
Та і подавсь на південь, щоб знайти
Десь там якесь пристанище для себе.
В дорозі ночували просто неба,
А зранку піднімались далі йти.
Дійшли до моря й берегом пішли
Аж доки й гори шлях перепинили.
Минули гори й там уже осіли.
Долину понад річкою знайшли.
Поки він якусь хатку будував,
Вона ділянку поряд обробила,
Насіння синіх квітів посадила,
Яке чомусь він льоном називав.
Трудились від зорі і до зорі,
Тож скоро у долині обжилися.
На осінь саме й квіти одцвілися.
Зібрав він «урожай» о тій порі.
А кинулись стебло перебирать,
А в нім волокна і тонкі, і довгі.
Нитки такі чудові вийдуть з нього,
А з ниток можна полотно зіткать.
Самі навчились та навчили всіх,
Хто навкруги і полотно робити,
І одяг дуже гарний з нього шити,
Який у холод відігріє їх,
А в спеку розпашілих охладить.
Як полотно на рани накладати,
Вони скоріше будуть заживати.
Та з нього що завгодно можна шить.
В долинах рік засіяли поля,
Які, як море, здалеку синіли.
За літо льон встигав набратись сили
Та і давала щось таке земля,
Що полотно було й цупке, й легке.
А вибілене – зовсім сніжно-біле.
Сусіди в ті долини зачастили,
Бажаючи, мабуть й собі таке.
Від того край розцвів і збагатів,
Бо ж люди полотном тим торгували,
За ним з-за моря, навіть припливали,
Хто на торгівлі збагатіть хотів.
Тож, не якесь казкове там руно,
А льон Колхіду в ті часи прославив…
Та час, онучку, братися до справи,
Бо вівці знову подались он о.

Хто ти, пташко, що мене збудила,
Сівши під самісіньке вікно?
То почулись, мабуть, звуки дивні,
Бо принишкли солов'ї давно.

Чи здалася в мареві півсоннім
Пісня із дванадцяти колін?
У вікно простягую долоні-
Зарябило розсипом пір'їн.

Горобці- бешкетники поскублись,
Забіякам до душі скандал.
Але був біля вікна прибулець-
Гіллям, відлетівши, загойдав .

Промайнуло в загадковій тіні,
В глянці свіжозрошених листків,
Те, що чулось в пісні солов'їній,
І шукалось вперто між рядків.

Два роки війни – а сини сатани
Іще не наситились кров’ю війни,
Іще їм замало руїн і смертей,
Іще не набридло вбивати людей.

Бо їх надихає злочинство батьків,
Проклятих у світі на віки віків,
Таких же убивць і таких же катюг –
Зійшов «русскій дух» на диявольських слуг.

День найкращий для твого кохання,
день, коли здивуєш ти мене,
не забуду, бо щодня бажання є –
бажання є!

День любові, не зійди ніколи
з теплих рук і пожаданих вуст.
Повсякденності, яка навколо,
не боюсь!

Приспів:

День любові –
поцілунок троянд.
Будьмо в змові
тільки вдвох,
щоб здолати все
в цей день любові…

Поцілунок троянд!
Ми у змові
тільки вдвох,
щоб здолати все!..

Не звертай уваги на стороннє
і минулим більше не хворій.
Ця любов – вершина великодніх мрій,
наших мрій!

Хай душа твоя пречиста буде –
я вином проллюсь в її кришталь.
Пий мене, коханий, хай забуду теж
я свій минулий жаль.

Приспів.

Достигають осінню троянди.
– Де любов? – спитаю я тебе.
Серце рветься в дикі мандри –
знову в любов, у будь-який день!!!

Приспів.

Сніжинки березневі падають додолу,
Холодні білі з апліке морозним.
Весни нема - зима із сяйвом ореолу,
В природі срібне явище курйозу.

А ми щодня шукаємо весняне щастя,
Що пустить свіжі паростки любові,
Але життя-буття чомусь лише смугасте,
Вплітає нам вінець якийсь терновий.

І все ж не остудити снігом світлі душі.
Захопить сонце міцно в руки владу.
Проміння вміло кригу льоду з місця зрушить,
Весняний трунок приведе до ладу.

Ми й самі не знали в мирний час
Наскільки ми із вами патріоти.
Війна "відкрила" кожного із нас,
Хто вірний син й донька Вкраїни, хто сволота.

Хто бореться зі зброєю в руках
За мир та волю неньки України,
А хто прислужник нашим ворогам,
Допомагає їм творить руїни.

Хто волонтерить, хліб пече смачний,
Щоби нагодувать усіх вкраїнців,
А хто хвалебні оди шле москві
Й на побігеньках в ворогів-ординців.

Хто задля неньки України віддає
Усе, що має, ділиться останнім,
А хто її бездушно продає,
Бо не любив її ніколи значить.

І жде розплата зрадників усіх
Землі вкраїнської, яка їх годувала.
Сини ж та доньки вірнії її
Визнання в світі здобули.Героям слава!

2022 р.

Життя зірвалося в піке
І не виходить довго з нього, -
Страждання болісно гірке
Мене тісніш бере в облогу.
Підніжки ставлять навіть ті,
Кому іще недавно вірив,
Та мали, бачу, на меті
Не тільки дружбу бузувіри.
Спиваю чашу гіркоти,
Вчуваю смуток безнадії, -
Зібрати маю і нести
Усе оте, що сам посіяв...
15.02.24

Ледве беру себе в руки,
Тремтіння видає розуму таємниці.
На тілі з'являється слід —
Гострого леза порізи.

Як не приховуй, все стане явним.
Точно стане, але потім.
І слова дбайливі промовиш інакше,
З присмаком брехні у роті.

Руки тремтять не від страху — звичка.
Падаю з ніг не від втоми, облиш.
Не дивлюсь в очі зблизька,
Не відповідаю, мовчу.
Дратуєшся, знову кричиш.

Ховай, змінюй теми.
Забувай дилеми, існування проблем.
Вбачай, як тону я й довіра моя,
Йде на дно важким якорем.

Брудні сліди зради не змиє дощем,
Нічим не загоїш провину.
Потаємні рани стікають струмком,
Переходять в реальність на тілі.

глибшають тіні немов під різцем різьбярів
в темні часи я на брід цей зимовий набрів
снігом заповнений простір по вінця по втому
де тут скажіть-но дорога до мене додому

бачиш примерзлу до криги пір’їну – то я
боже невже те що діється - воля твоя?
темні часи наче кригою груди притисли
риба зринає угору у пошуках кисню

глибшають тіні неначе під гострим різцем
око від вітру сльозить крижаніє лице
дай боже рибі повітря в її ополонку
дай сивій матері звістку про сина з полону

що ж це за пір’я у кризі з якого крила
де тут дорога крізь темні часи пролягла
квітне на вікнах мороз гострим листям осоту
січень. війна. день семисотий

24.01.2024

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.

А він хоче слави в твоїх очах
Розсупонити ночі печальної ризи,
Поглянь на обличчя в кривавих сльозах
У битвах за тебе порите близнами.
Він хоче любові, без правди, вона ж
Зведе в поєдинок дві душі і волі,
На суд, де в примхливостях доля — суддя,
І зникне за чорними хмарами в полі.
Хай вірить суперник у правду свою,
Що звершиться небом, що він переможе,
Та зброя його чи здобуде княжну,
У того хто більше, як правда, заможний?;
І все-таки сонце зануриться в кров,
І явиться небом очищене знову,
Можливо на полі залишиться той,
Хто вірив у силу, не в правду любові.

04.01.2024

... Новий рік, пора чудес, дарунків на свята, сніг літає за вікном, одна мати, жінка, та дитина, тихо плаче в унісон...
"Його везуть двухсотим" - сказав гучно телефон.
"НІ, не вірю, я у сні" - вмить стікає по стіні
Але правду гірко прийнять, так же гірко як і всим, поки мерзнуть хлопці за країну, хтось святкує новий рік. Щастя, буря, мить емоцій, навіть сліз. Одна мати й жінка не святкує, думи тягнуть їх вниз.
І поки хтось святкує, розривая глотку на шматки, хтось у мракі тихо плаче, змінивши цифру в календарі ...
💔

28.12.2023

Вітри дмуть у різні сторони,
на різні боки хитають.
Приносять послання ворони,
урочисто їх вручають.
Вручають різкими поривами,
дрижанням й хитанням стін,
мжичкою, хлющею, зливою –
потребою перемін.

Ти чуєш, вітри збираються,
сильнішає їхній тиск?
Залежане видувається,
міняючи обрис та вміст.
Міняючи на незвідане,
хвилююче та звабне,
прозове, а може й з римами,
що сповнить і надихне.

Вітри ті не зважать, не зглянуться,
чекаєш ти їх чи ні.
Налинуть, святково одягнені
в одежі свої видувні.
Ти можеш втекти, ховаючись
від цих невгамовних вітрів
й вдивлятись їм вслід, гадаючи
що саме ти упустив.

09.02.24

***
Не пишуться вірші.
Лякає ЧаПе –
чим гірше, тим ліпше
ерзацу ОПе.

***
Якщо і ніяке
тасує війська,
тоді у вояки
корона тяжка.

***
Триматися влади,
причина одна –
ніякої зради
не спише війна.

***
Та годі лякати,
що буде майдан,
якщо винуватий
один отаман.

***
Якщо обираєш
паяца-цабе,
чому не вважаєш
виною себе?

***
Останні етапи
цієї війни –
урізати лапи,
що біля казни.

Інклюзія
Готові до бою
майбутні герої
своєї одної
Вітчизни сини,
якщо переможе-
мо плем’я вороже,
тоді уже, може,
не буде війни.

02/24

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Стебло гнучке, шорсткі листки,
Остистий колос жита
І сонця золоті нитки -
Це атрибути літа.

У мареві мелодія...
Бентежать душу звуки.
Оточує гармонія,
Беру колосся в руки.

Дозріло вже життя зерно
На рідній ниві знову.
Нам Богом землю цю дано,
І жито в ній - основа.

Я, напевно, дірявий, як сито,
Бо зумів давніх друзів згубити, -
Чи безпомічний став, що не можу
Дружби вірної втримати ношу.
Довго й марно на когось гукаю,
Та відлуння лиш тішить врожаєм.
Друзів тяжче втрачати живими,
Ніж прощатись на цвинтарі з ними...
14.02.24

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Жирну крапку поставити просто,
А чи варто зразу так різко?
Як квиток пробиває компостер,
Чи шмагає по тілу різка.

Помиляється кожна людина.
Дайте шанс, не ламайте мрії.
Може, в неї надія єдина,
Що хоч хтось її зрозуміє.

Жирну крапку поставити легко.
Не шкодуйте, добавте ще дві.
Для життєвої віри - це лема,
Спілкування удвох - візаві.

Буває серце плаче й тужить
І душу смуток огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.

Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
Та іще хочеться любити,
Нам же так хороше удвох.

Мені даруй кохання квіти,
Теплом та ніжністю зігрій.
Найщасливішими на світі
Тоді ми будем, любий мій.

2014 р.

Щоб дійсність являлася святом,
Благаю тебе день при дні
Для мене опорою стати
Й підтримкою бути мені.
В моліннях звертаюсь до Бога
З проханням незмінно малим, –
Щоб світлої дружби дорогу
Не вкутав нещирості дим.
Не знаю хвилини такої,
Коли б не гадала: Де ти?
Я сню і живу лиш тобою,
Чи треба чимсь ще присягти?..
Я здійснення думам бажаю
І зводжу любові мости,
Бо хочеться дуже до раю
Не духом, а тілом ввійти.
Зігрітись в обіймах гарячих
І танути далі, мов лід,
Адже ти, такий нетерплячий,
До щастя прискорюєш хід.
Немає страху, ні вагання
В душі полоненій моїй
Твоїм невідступним коханням
І добрістю щирих надій.
Не знаю хвилини такої,
Коли б не гадала: Де ти?
Я сню і живу лиш тобою,
Чи треба чимсь ще присягти?..
13.02.24

Сніжинки, сніжинки,
Пушинки, пушинки,
Вітерець кружляє у вальсі,
Білим покривалом,
Обіймають усе земне.

Сніжинки тануть, тануть,
Небеса Землю очищають,
Свіжість, водиця,
Оживить дерева, трави,
Дадуть цілющі плоди -
Все для людей – на благо.

Сніжинкам долоні підставляйте,
Життям насолоджуйтесь,
Небеса привіт всім шлють,
У мирі жити, любити, дружити,
Дякувати, дякувати за цей дар.
9.02.24 Швець Т.В.

Діточки, внучата – щастя, радість наша!
Надія , опора, любов та натхнення!
Виїхали в далекі краї, доля!
Як ранок починається - головні думки про дітей та онуків!
І перші молитви за них Всевишньому посилаються!
8.02.24

Сніжинки, цілющі кристали з Неба прилетіли
Ніжно торкнулися всього відкритого, земного,
Є різні форми, розміри, неповторні, унікальні.
Життя Всевишній вдихає їх прильотом, зцілює.
І білим покривалом вони стануть.
Накриють кожен куточок живої природи.
Яке захоплення, пишнота – все засяяло!
Атмосфера очищується, свіже повітря – благодать! 3.02.24

Уява – тонке сприйняття.
Основа руху до мети.
Звичайний стан допитливості.
Швидка реакція на нову інформацію.
Реальні дії, праця, знання.
Актуальність зараз.
Життєва позиція, принципи.
Єдність думок, поглядів.
Нові кроки на благо, дружба, любов.
Інтуїція, ризик...
Природна поведінка – чітка картина результату.
29.01.24

Міжнародний день “Дякую”
Запровадили це цікаве свято 2008 року за ініціативою ЮНЕСКО та ООН, і святкується воно щорічно 11 січня. Існує ще одна версія походження цієї події. Дехто вважає, що цей день був створений компанією по виробництву вітальних листівок. Як би там не було, але свято з кожним роком поширюється по всьому світу, до його святкування долучається все більше країн.
Цікавий факт: вперше слово “дякую” офіційно згадали в паризькому словнику-розмовнику, який вийшов 1586 року. А в праслов’янській мові воно з’явилося в XVI столітті, коли диякон Авакум відповів на хороший вчинок побажанням “дай Богъ”.
https://tsn.ua/ukrayina/privitannya-z-mizhnarodnim-dnem-dyakuyu-


Дякую- приємно почути,приємно говорити...
Як лагідно слово звучить, ввічливо...
Коли відвертість при стосунках,спілкуванні...
Увага, підтримка, усмішка – характер видають...
Юлити не слід, повага,щирість, любов - подяки складові...
11.01.24

Горять усі мої архіви.
Їх знищує вогонь омани.
Життя таке несправедливе!

Чекання вранішньої зливи -
Чудові, нереальні плани...
Горять усі мої архіви.

Натурам підлим та зрадливим -
Зелене світло та пошана.
Життя таке несправедливе!

Дурниці зменшено-пестливі
Хіба загоють свіжу рану?
Горять усі мої архіви.

Комусь дарунок - зайве диво,
Комусь - ілюзії туману.
Життя таке несправедливе!

Творцем солодкого курсиву
Ніколи більше я не стану.
Горять усі мої архіви.
Життя таке несправедливе!

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Бог нудьгував. Всього було в садах,
на те він рай - ідилія картинна...
Так рясно квітли мальви і шипшина,
бриніло перше слово на вустах,
та ні з ким мовить друге... Їде дах.
Творець узяв до рук шматочок глини.

М'яка, тепленька, доторкнешся - кайф!
Чудові вийдуть миски та горнята!
Одна біда - вже мисок, мов ягняток,
в кошарах райських, в маківках - зернят...
Кому потрібні сто мисчин і гальб?
як ти, мов палець, сам...
Господь не знав.

Почухав носа, гмикнув, а тоді
в задумі глянув в дзеркальце маленьке...
Натхнення - річ примхлива, хоч і piękna -
таки прийшло - аж глина в бороді!
Господь зліпив людину.
Хай кривеньку! - і радісно промовив
їй "ІДИ!"

З тих пір минула Вічність. Світ здурів.
Експеримент Господній виліз боком -
кривенькі люди око жруть за око -
-Ти - *** старий! Глюк передозу коки!
В дрібненьких душах повно тарганів -
вали із раю! Солодко пожив -
усіх, кого можливо, возлюбив?
Твій вийшов час!
Тріщать у Бога крокви...
- Вже б краще полумисків наліпив!

Терпіння не гумове - то є факт!
хай навіть то - Божественне терпіння.
Допоки не схопив Творця інфаркт,
і "діти божі" не зрубали сад,
зім'яв людисьок знов у грудку глини.
Зліпив із неї люльку... Квітне сад.
І в'ється дим у тиші в небо синє...

Дзвенять птахи - ні матюків, ні війн.
На те він рай - ідилія картинна...
Яка мораль? Що виліплене з глин
кривенько - то піде назад у глину.

Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Ніхто не зміг принизити, мовляв
Котел стоїть, але мурує печі.
У ньому був цей дух незламний, впертий
Якому підкоряється усе,
І навіть сонце, крижаного грудня
Заходилось гугнявити вогнем,
У нього вдома, тими язиками,
Якими він сусідам відмовляв
У чуйності, мов жив давно без слова.
Та бачив я його страшне лице,
Як над порогом захиталась тричі
Труна його злощасної дочки
І він тоді сховавсь у темнім лісі
Своїх долонь спрацьованих і серцем
В якім вогонь поволі погасав
Здається вмить схопився і погаснув.
Він все ще ходить за гілками в ліс
Усе ще кидає осколки слів колючих
Усім кого зустріне, а в собі
Здається вирубав усі живі дерева.

06.02.2024

Привітайте його з Днем народження,
Як вітали матуся і тато,
Привітайте його з Днем народження,
Вже немає кому вітати.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітала раніше дівчИна,
Як отримав важке поранення,
Стала іншому гарна дружина.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітали колеги і друзі...
Забарилися, підзабули:
Україна в журбі та тузі...
Побратимів слова підбадьорливі,
Наказове хірурга: "Живи!",
Капелановий погляд проникливий,
Хрест в долоні ... Терпи і неси...
Все згадалось у День народження,
Кому вірив, кого любив...
"Привітайте мене з Днем народження,
Я ...ніколи ще так не просив...."

Улов сьогодні невеличкий,
Бо упіймати я зумів
Лише дрібненької плотвички
І двох окатих судаків.
Вернусь додому й самотужки
Звільню рибини від луски,
І наварю смачної юшки,
Знанням набутим завдяки.
На запах вареної страви
Сусіда з’явиться умить
І поміж мисками поставить
Півлітра тої, що горить.
Його горілка оковита
Мені на смак, неначе мед, –
Отож, що з рибою робити
Я нині знаю наперед.
12.02.24

Кинути
гинути!

2024

Весніє. Простір оживає.
І прокидається земля,
По небу карлсони літають
І долітають до кремля.

Маразми бункерного злидня
Розносять карлсони мерщій,
Підносять мумію огидну,
Якій давно пора на гній.

Похвалявся кум Микола кумові Івану:
- Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
Ходиш-ходиш навкруг нього з весни до морозів,
А що маєш з того поля – мозолі та сльози.
Горба гнеш, а в результаті ледве кінці зводиш.
Невже, куме, тобі праці своєї не шкода?
Як ото тобі на пана дні і ночі гибіть,
Ходім краще, пошукаєм козацького хліба.
Був недавно у Черкасах, знайомого стрінув.
Він давно уже на пана горбататись кинув.
Іде з весни в Дике поле і там промишляє.
Та від того за нас більше набагато має.
Віддасть панові частину з того, що здобуде
І живе собі спокійно, як всі вільні люди.
Каже, в полі диких звірів і зубрів багато.
Диких коней і оленів – встигай полювати.
А полюють на них тільки, щоб шкіру здобути.
М’ясо ж просто викидають, не хочуть і чути.
Хіба, може, зі спини ще шматочок і вріжуть,
Бо воно там, ти й сам знаєш: і смачне, і ніжне.
Диких кабанів і ланей зовсім не вживають,
Бо ж достатньо і без того м’яса собі мають.
Диких кіз у тому полі розвелось до біса,
Табунами біжать взимку ховатись до лісу,
А улітку назад в степи знову повертають,
Тож селяни їх до тисячі на рік убивають.
А бобрів понад річками стільки розвелося,
Запросто хутром бобровим розжитись вдалося б.
А про птахів нема чого, навіть говорити,
Можна голими руками по степу ловити.
Казав той, що малих хлопців беруть із собою
Та привчають потихеньку до роботи тої.
Поки там ото дорослі на звіра промишляють,
Хлопчаки в човнах всю весну по річках шугають.
Назбирують цілі човни яєць диких качок,
Гусей, журавлів чи чапель, де тільки побачать.
Чи то вже малих наловлять пташенят, розводять.
До осені вже дорослі табунами ходять.
Орленят, бува наловлять, у клітках тримають,
Доки у орлів великих ті повиростають.
То зовсім не для забави, бо ж пір’я орлине
Йде на стріли – тоді стріла прямо у ціль лине.
Псів, яких беруть з собою, м’ясом диких звірів
Та рибою лиш годують. Риби ж там без міри.
Осетри та інша риба аж кишать річками.
Хоч бери їх та лови теж голими руками.
До зими таких запасів можна наробити:
Запасти хутра та риби в діжках засолити,
Що вертаєшся з добром тим, податки заплатиш,
А все інше продаєш та все на себе тратиш.
- Гарну змалював картину. А як же татари?
Їх же там гасає степом, кажуть, цілі хмари.
Налетять та відберуть все, що устиг надбати.
- Ну, не сам же ти у полі будеш промишляти.
Назбирається ватага таких же завзятих
Та одразу й отамана беруться обрати.
Мають зброї у достатку та й стріляти вміють.
Так, що просто їх татари чіпати не сміють.
Десь у полі понад річку гард собі збудують.
Там добро своє тримають та добре вартують.
Із татарами не надто панькаються, стрітять,
Одкоша дадуть такого, що п’ятам и світять.
Я збираюся на весну іти в уход, куме.
Та і ти, поки ще час є, гарненько подумай.
Нема пана над тобою, вільний степ навколо.
А прибуток – тут такого не маєш ніколи.
Та ж такий він – хліб козацький: хто не ризикує,
Той на пана горбатиться й все життя бідує.
А хто кине виклик долі та страх подолає,
Той і хліба козацького у достатку має.

Не неволь себе, вранішнє сонце -
не сходи над обраненим світом,
над землею, в кервавій обновці -
над простріляним обрієм в сито.

Не дивися, не бач, не освітлюй
побатожене градами поле,
чорне море - не з холоду зблідле,
сиве пасмо посипане болем.

А якщо вже зійдеш, то дивися -
не відводь ні очей, ні яріння...
хай жарини твої, наче рисі,
спалять чорне і біле...і тлінне.

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

    Я вірю: невдовзі армади ракет
    нам зроблять близькими зірки назавжди,
    і десь на стежинках далеких планет
    зали́шаться наші сліди.

(2024)

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

Від суботи до суботи
В бій ідуть" порохоботи".
День і ніч команда "ЗЕ"
Крівцю з окупантів ссе.

За гарматами - міністри
(з ляку хреститься нечистий!).
А Верховна рада скопом
В бій рвонула із окопів.

Онде, гляньте,- під заметом -
Податківець з кулеметом
А в середині борні -
Цар на білому коні

Вже два роки (це не жарти!)
Риють шанці депутати.
Каже бабця: - Ну і ну!
Так ми виграєм війну!

10.02.2024р.

Дощик, дощик дріботить,
Не втихає ні на мить.
Та ж надворі ще зима,
Але снігу вже нема.

І нема також морозу,
Лише лютий лиє сльози,
Хоч повинен лютувать,
Кучугури намітать.

Повилазили з землі
Білі проліски малі,
Вгору тягнуться вони,
Ждуть красунечки-весни.

2024 р.

Спозарана
Він горланить
І поспати не дає, -
Будить півник,
Як будильник,
Птаство зібране своє.
Баламута
Добре чути
В ранню пору дітворі,
Бо розбудить
Повногрудий
І глухого на зорі.
11.02.24