Києвом ішов я безтурботний,
Нині мало видалось роботи,
Тож пройтись без поспіху хотів.
Києвом хоча б помилуватись.
Бо ж весь час доводиться мотатись
І буває зовсім мало днів,
Коли можеш просто так пройтися.
Тож ішов та навкруги дивився.
Наче, вперше Київ споглядав.
Місто зовсім іншим видавалось,
Коли ви до нього приглядались.
Я тепер це добре відчував.
В парк забрів, як трохи утомився
Та на лавці відпочити всівся,
Тій, що майже вільною була.
Вільних на цей час уже немає.
Кожну якась парочка займає,
А то і компанія ціла.
А на цій бабуся лиш сиділа,
У журнал з цікавістю гляділа.
Я у неї дозволу спитав.
Вона мовчки згідливо кивнула
І про мене у ту ж мить забула.
Я усівся, роздивлятись став
На дерева, що навкруг стояли,
На траву, що землю укривала
Та на квіти, що цвіли якраз.
Удихав весняні аромати,
Намагався якось упізнати,
Що ж цвіте у парку на цей час.
Але аромат незнаний раптом
Перебив всі інші аромати,
Був таким звабливим і п’янким.
В молодість схотілось зазирнути,
Обійняти дівчину, відчути
Себе знову молодим, струнким.
Звідки ж аромат цей? Від бабусі?
Я лицем до неї повернувся:
- Вибачте, - несміливо сказав,-
Я хотів у вас лише спитати,
Звідки ці звабливі аромати?
Я би, звісно, вам не набридав…
Та вона від чтива відірвалась,
Посміхнулась, тож не ображалась:
- Він чудовий, правда?! Я кивнув:
- Та скажіть мені, узявся звідки?
Як же зветься ця чудова квітка?
- Тубероза. – Я й не чув таку!
Де вона росте та розцвітає?
- В Мексиці. Хоч нині кожен має
Виростить її у квітнику.
Бачу, вам цікаво, справді, стало.
Я би вам легенду розказала,
Як на те у вас є вільний час?!
Я ж легенди страх як полюбляю.
- Звісно-звісно, часу вдосталь маю.
Перервався на обід якраз.
- То було тепер в роки далекі
В Мексиці, як там були ацтеки
Чи другі ще давні племена.
Жінка гарна чоловіка свого
Полюбила, що й життя без нього
Уявити не могла вона.
Він дорожче був всього на світі.
Як же без такого можна жити?
Тож, для нього тільки і жила.
Задля нього плаття наряджала
Білі . Та волосся розпускала,
Бо хотіла дуже, щоб була
Кожен день, як наречена, наче,
Щоби він у ній єдину бачив.
Рвала квіти туберози та
Ними себе гарно прикрашала,
Щоб кохання ще сильнішим стало…
Та якось дізналася з листа,
Що з другою чоловік їй зрадив.
І в ту ж мить зламала її правда,
З ревнощів із розуму зійшла.
І дітей, що йому народила,
Вона всіх безжалісно убила,
Кров дитячу в ночви налила
І у тій крові взяла, скупалась…
Так йому за зраду ту помщалась
Хай йому воно також болить…
Та, коли він повернувсь додому,
Подивилась лише в очі йому
Й зрозуміла саме у ту мить,
Що вона від ревнощів вчинила.
Скільки зла і горя наробила.
Чоловік, нажаханий, утік.
А вона схотіла кров ту змити,
Але не змогла того зробити.
Ще й в вухах лунав дитячий крик.
Кров, неначе в тіло її в’їлась.
Їй піти до моря захотілось,
Може, змиє те дитячу кров.
Та й водою моря та не змилась.
Тоді жінка кинулась, втопилась…
Море жертву ту не прийняло
І на берег викинуло тіло.
В пекло душу брати не схотіли,
Бо ж кохання істинним було.
В рай же самовбивцю не пускають…
От і ходить до цих пір, блукає
Привидом по березі вона
В білому, з розпущеним волоссям,
З ароматом туберози, боса
Серед ночі темної одна.
Чоловіка все свого шукає.
Та ж його давно уже немає.
Вже давно зістарівся й помер.
Зрозуміло, що знайти не може.
Але їй згодитись може кожен
Чоловік, одружений тепер
Чи поки заручений. Стрічає
Й полювання сво́є починає.
Зваблює – як встояти не зміг,
Холодом могильним обіймає
І жар тіла його випиває.
Полишає всі тіла таких
Мертвих і блідих біля прибою…
Туберозу кида за собою.
Коли квітку поряд десь знайти,
То дарма убивцю і шукати,
Бо ж не можна привида спіймати.
Особливо, коли ще цвісти
Не повинна туберози квітка.
Якщо доведеться вам улітку
Уночі по березі блукать
Й туберози аромат відчути,
То біжіть до світла. Може бути,
Вийшов привид знову полювать.
В білому, з розпущеним волоссям,
Він блукає узбережжям досі,
Квітку згуби у руках несе.
В Мексиці, одначе, кожен знає –
В темряві лиш привид нападає
Й тільки біля моря…Ось і все.

нескорена
таврована
забута
і оновлена
чужа
і загартована
прокльонами
намолена
солодка
і просмолена
до скону не згоратиме...

а ближче глянеш -
з острахом
тікає
очеретами...

2022 рік

Якщо не вдається
змінити все навколо.
Або знайти пояснення
жалюгідності людській.

То знай, можливість сягає глибини
в далеких низинах пам'яті.
Ідея, сповнена всієї геніальності,
завжди ховається далеко в голові.

Змінити себе або світ навколо?
Знищити себе або світ навколо?
Здається, на жодне з цих питань
неможливо знайти відповіді.

Можна спробувати себе в ролі
абсолютної протилежності.
Дати волю і час думкам,
аби пригадати спогади і вигадати плани.

Межа між індивідом і копією
надзвичайно тонка, майже непомітна.
Не кожне око вбачить сутність
прихованих химер свідомості.

Не кожен має хист шукати шляхи
для створення нових світів.
Або не всі гідні стати тим,
хто відкриває таємниці снів.

10.07.2023

Матусю, рідненька!
Додому ніколи
вже не повернуся, -
у танку згорів.
Прости, моя ненько!
В серпневому полі
Зі смертю зустрітися
Я не хотів.

Та доля нещадно
мій шлях обірвала
на нашій, стікаючій
кров`ю землі.
Буремні лещата
війни зруйнували
усі мої мрії,
надії мої.

Тобі не діждатись
від мене онуків,
бо я одружитися
так і не встиг.
Довічною стала
з тобою розлука,
що горем торкнулася
скроней твоїх.

Не плач, моя мамо!
Від тебе нікуди
уже не піду, -
залишусь спочивать.
Землиця рідненька
упаде на груди,
і буде мене
відтепер обіймать.

Я жити хотів,
я любив тебе дуже!
Та нашу Вкраїну
пішов захищать,
і спів солов`їний...
Той вибух порушив,
так стрімко спалив
моє юне життя.

На вранішню землю
упала росиця,
і сонце ласкаве
повільно встає...
В тім полі пшениця
буя й колоситься,
шепочучи Ім`я
прекрасне твоє.

09.08.2014 року

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

Життя у ритмі- гарнітура в вухах,
Там музика лише, нема війни.
Та певно, що немає і вини,
Перед такими ж молодими, як вони
Хто більше музику ніколи не послуха,

Для кого всі закінчились вечірки,
Побачення, цілунки , і за тим
Усе , що у життя могло прийти,
Та не прийшло. А матимеш все ти.
Постій у тиші. Може, стане гірко?

Я народжений її поцілунком свого покликання,
Що переплавляє сонце колишніх богів
На її золотавий ґудзик чи може розкішну фібулу
Якою вона ув’язнює мою свободу
Звільняючи власну.
А день огортає мене в білосніжну тогу.
В її вихилясту жіночність, в її подобу
І танцем малюють узори
Малюють власно
Її повнокровні стегна
Весняний танець
Сонця.

Це одкровення, що жаром займає сад
В якому чистий
Вогонь, полум’яно заходиться дужим вітром
І хочеться пити знемогу, пити безтями
Бурхливу пожежу, немов пригубити абсент
І випити танець
І впасти в обійми літа
У твій сонцеликий пейзаж
Забувшись навіки,
І тільки,
Неспинно цілувати шепотом замовлянь
Привиддя твого ніжнотканного тіла
Поезії
Зітхати увертюрою пристрасних слів,
Із подиху їх вимовляти бентежну форму,
Що звуки народжені голосом
Торкають живіт, викохують перса
А погляди в’яжуть коми
За якими прикметники
Ще трохи, ще трохи й
Ледь-ледь,
Доповняться дієсловом.

Ти будеш дивитись на повню
У місячну ніч
І Каїн нарешті згине впустивши вили
І явиться з темних розлитих його морів
Твоє немовля,
Дитина твоєї віри.

04.03.2023

Гірчать полини, гірчать полини,
За Україну гинуть сини,
Кладуть буйні голови нині вони
На вівтар Перемоги, на плаху війни.
І сльози матусь полинами гірчать,
А на обличчях є горя печать.
Та їхні молитви сильніші війни,
Живими щоби повертались сини
До рідного дому скоріш із війни.
Нехай не гірчать більше ті полини.

2023 р.

Уже я твій… Отож не треба
Душить в обіймах кожен день
І намагатися що-небудь
Щораз всувати до кишень.
Облиш щоранку цілувати
І не утримувати сліз,
Коли збираюся йти з хати,
Чи йти не хочу навідріз.
Увесь я твій... Отож за мною
Назирці більше не ходи,
Щоб не здаватися смішною
Тим, хто цим тішиться завжди.
Пройшла пора, коли без тями
Я додавав у жар вогню
І пестив днями та ночами,
Щомить шепочучи: Люблю…
Я вічно твій, але, як вчора
Не буде в нашому житті, –
Уже я пораюсь не скоро
У темноті й по видноті
То лиш Галина із Іваном
Зуміли гарно вберегтись,
І нас повчають кожен ранок,
Коли в галоп, де треба рись…
13.07.23

а коли вимикали світло
перетворювалося місто на небо
бо ліхтарики - рукотворні зорі
а масиви будинків - печери
відкіля в мандри плинули хмари
хто з дощем , хто з лихим суховієм
між районами закохані пари
а в масивах будинків - старенькі
місто спить і не спить , лиш дрімає
зігріває себе чаєм з медом
колискові малечі співає
і їх слухають янголи з неба
буде добре - лунає дзвіночками
і колядками
і щедрівками
переможемо
і розквітнемо
синьо-жовтими зорями-квітами...

2022 рік

Ніч плете павутину срібну,
Тінь ховається за дверима.
Конче грішному необхідно
Помолитися Серафиму.

Дістає молитовник Божий,
Старця* образ у облямівці.
Прочитати тропар не може —
Поволокою на сітківці.

Пам'ять тугою точить душу —
Та минуле не повернути.
Обтрусив сивину, мов грушу,
На полиці свіча покути.

Серце тисне дамаська криця,
І не скинути каяттями.
Все життя, наче блискавиця,
Гомін грому над небесами.

У нащадків свої нащадки,
Загубився дідусь в столиці.
Від хатини лишив на згадку
Грудку батьківської землиці,

І дружини рясну хустину,
(Дістає з шафи, як згадає.)
На блакитній стіні світлина
Тої, що, вже давно, немає.

А під ранок насниться Ганна —
Миє райдугу мальовничу;
У блаженство обітоване,
Вкотре знову до себе кличе.

Старець* — Серафима Саровського зображають на іконах Старцем.

10.07.2023р

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір'я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір'я.

Із О.П.Охріменка

Я завдяки Шекспіру
прогайнував квартиру,
квартиру із роздільним санвузлом!
Хазяйка тої хатки –
шекспірова фанатка,
що й зіпсувало справу, загалом.

Увечері, бувало,
вона мене тягала
в місцевий парк, на танці та в кіно;
й сказала якось Іра:
«Ходімо на Шекспіра!
Куди і що за п’єса – все одно».

Вона – ще та́ персона:
струнка, як Дездемона,
красива – як Офелія в труні!
Я ж – майстер по шарнірах,
а от в отих шекспірах
сказати, що шурупаю, – так ні.

І так вона в’їдалась,
такий чинила галас,
й маман її також псувала кров, –
що задля рівноправ’я
всім трьом квитки придбав я
на – як його? – «Підступність і любов».

Звідкіль взялась би хмара
у ложі бенуара? –
а Іра зажурилась, позаяк
вклепалась в офіцера –
синочка Фон-Вальте́ра...
Шекспір, падлюка, так і перетак!

Та я дивився п’єсу
не задля інтересу, –
сюжет класичний витворив я знов:
мамулю в склянці брюта
пристерегла отрута, –
оце і є підступність та любов!

Тут Іра – от кобила! –
мій кримінал розкрила,
і виправдань я навіть не шукав:
схопив її кумира –
пудовий том Шекспіра –
і ним востаннє Іру приласкав...

Таку незлу квартиру
я завдяки Шекспіру
зміняв на магаданський лісосплав!
І кажуть старожили,
що хибно засудили,
адже цю п’єсу Шиллер написав!

(Квітень 2023)

Це ще липень.
Оскар Уайльд ще не мав на увазі
леді Уїндермір;
крила багатьох космонавтів
ще не готові до таких далеких перельотів;
Бахчисарайський фонтан ще працює;
сусідка ще не чула,
що її чоловік герой нашого часу;
мені ще не сказали,
що я "поганий стіхотворець";
для багатьох троячка ще гроші;
ще не вмерла Україна;
бурхливі оплески ще можливі;
температура повітря
ще не досягла критичної відмітки;
терор ще буде оголошено окремо;
я ще люблю тебе;
по телевізору ще не сказали:
закрийте кватирки;
ще є порох у порохівницях;
продовження роману, де всі багаті
плачуть, ще буде далі;
ваші очі ще не дійшли
до наступного рядка; –
а тільки Бог усе уже Його знає.

25 грудня 1992 р., Київ

Обсипається сад у віхолі,
Примхи вітер свої не стримує,
Викладає пелЮстки- пікселі
На картину трави килИмної.

Підрожевлює і підбілює,
Де лиш доторком , де заметами,
Випадковість рукою вмілою
Вистеляє стежину ведами.

Я читатиму непізнавану
Сама- веду утаємничену,
Вітер стишений поміж травами
"НамаскАр" пелюстками вишиє.

Бо одною для всіх оселею
Колисає Земля в незвідане,
Голубим і зеленим встелена.
Так для чого на ній горіти нам?

В моїй душі бушує лють
І скоро серце лопне з тріском, –
Чому одні на фронт ідуть,
А іншим байдуже повістки?
Чому одні спішать самі
Вкраїну рідну захищати,
А інші никнуть у пітьмі,
Немов шпаки злодійкуваті?
Ще прикро робиться мені
Тому, що добре розумію, –
Найкращі гинуть у вогні,
Дрібнота вся – життю радіє.
В одних родинах нині біль
І налягає вічний смуток,
А в інших – радощі та хміль,
Між балачками про набуток.
Чомусь лякливих, як сміття,
А ось героїв – небагато, –
Всі мають право на життя,
Ніхто не хоче помирати…
12.07.23

Скільки днів ще — сумних і веселих? --
Ллється долі терпка рідина.
Тільки знаю я — щастя свій келих
Не допитий далеко до дна.

Ще хмеліє життя диво-снами,
Підливає в бокал гіркоти...
Тихо тче із контрастів орнамент,
І веселкою сяєш в нім ти.

Хай печаль мою голову тисне,
І зажури у дім нажене.
Апогей лебединої пісні
Ще в дорозі чекає мене.

Ще омріяна наша світлиця
Нам запалить кохання свічу...
Йди в обійми, моя світлолиця,
Хай я знову у рай полечу.

Хай здається не раз, що не в дусі
Нервоструни всі рву скрипалю...
Бо освідчитись просто боюся,
Як шалено тебе я люблю!

11 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Німим я повертаюся сюди,
Поміж рядків, неначе мінним полем –
Та все ж іду, лишаючи сліди,
У вірш новий, що відгукнеться болем.
У день новий, прощаючись з зірками –
Мої розради в коловерті днів;
У день новий, затупцяний слідами
Поверх моїх невпевнених слідів.
– Та все ж іду, лишивши за спиною
Усіх моїх, що стали не мої,
І хвора ніч, засліплена журбою,
Мені невірні обира шляхи.
09.VII.2023

Підводний човен лягає на дно
Наче твій погляд в глибинах моєї мови
Потопає з любов’ю монотонних «мені все одно...»
Без довгої передмови.
Потопає без спогадів і без жалю.
Прозорі газети читаються у повітрі
Рядками колонок
Де пишуть про спадок культур
У легковажному цокоті недомовок
І навіть вірш – як обкусане яблуко,
Поглянь, навіть цей вірш, –
Так пишуть тепер – навідмаш, без форми і грації
Як злодій, що вбивши облизує темний ніж
Ховаючись у сутінки цивілізації.

15.02.2023

Я встану рано, на світанку,
Пройдуся полем по росі,
Послухаю спів жайворонка в небі,
Побачу красу рідної землі.

Піду у гай, де соловей щебече,
Вдихаючи на повні груди.
Стрічатиму біля потічка сонце
Й відчую пробудження природи.

І кожен кущик до мене озветься,
Кожна травинка з ранком привітає.
У піднебесся пісня пташина ллється –
Це рідна земля новий день стрічає.

20.11.2021

ІГроза у небі, а дощу немає,
вигадую, що це луна війни,
а думаю, що це вона минає.
Зростаємо захисниками краю
і меншаємо, поки Бог карає
навалою «російської весни»,
аби запам’ятали малороси,
які її чекали, хто вони –
оці недораховані відсотки
електорату, типу – барани...
але, нічого... ідемо потрошку
у НАТО... але проти – баби йошки
угорські, вибачайте... орбани́.

ІІЧекаємо на літо... і на осінь.
Перевзуваємось, уже не босі,
якщо зима... і нічия весна,
але чекати всує і не треба...
уже відомо – армія міцна,
коли усі за кожного й за себе,
але не ті, що мають мирне небо
за долари, бо це, таки, шпана –
еліта недото́ркана, чумна,
непіймані за вуха ухилянти,
яким забороняється стріляти,
зайці, які тікають за кордон...
і браві ухажори-уклоністи,
і дуже релігійні пацифісти
і ті, кому не писаний закон.

IIІ
У нас багато шуму із нічого,
у них бояться привиду лайна.
Гроза у небі – це, таки, луна
від гуркоту розгніваного Бога,
який узрів, яка кому ціна
у цьому світі, де рятують ноги
із армії... але, чия вина,
кому у бурній гавані погано?
................................................
На що уже хороші росіяни,
але дорога на... усім одна.

07.2023

Ти приніс мені букетик
Не троянд і не ромашок,
Не волошок і не маків,
А суничок червоненьких.

І запахли так вони
Оті ягідки маленькі,
У дитинство понесли
Мене спомини ті щемні,

Коли ми ходили в ліс
По суниці й по малину.
Але час невпинно плине,
Вже далеко оті дні.

То ж букет ягід отих
Висушу на сонці літнім,
Приготую чай із них,
Його питимемо взимку.

В хаті посеред зими
Літечком запахне знову.
І продовжимо розмову
Про деньки чудові ми.

2023 р.

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Чорноока нічка розпустила коси,
Місяць тихим смутком зазирає в душі.
А між нами кілометри, хмарочоси.
Океан бездонний і не видно суші.

Лиш тебе я наче років сто чекала.
Пагони любові протяглись магнітом.
Це кохання, ніби опера з Ла Скали.
Зірка щастя, астероїд Геракліта.

А до зустрічі вже часу небагато.
Навіть світ увесь принишк давно в чеканні.
Перейдемо знову вулканічне плато.
Ніжно стеблами сплетемося в жаданні.

Ми згадали сьогодні листи із поштової скриньки,
Від якої були не паролі, а крихітний ключик.
Я тоді діставала до дверок залізних навшпиньки,
Видивлялась послання в газетах від того, хто скучив.

Із ваніллю- то лист від бабусі, від тьоті- з духами.
Берегли ті конверти тепло між холодних поштамтів.
А пізніше, без марки, ти слав мені ними кохання,
І у відповідь я відсилала обіцянку ждати.

Світу цифри ніколи не бути із духом ванілі,
З неповторним відбитком руки ( чи душі), що сплітався
У слова і рядки,хай з роками уже поруділі,
Та живуть мої сім у них, і оживають сімнадцять.

Здригайтеся в страху! Лякайтесь сили гніву!
Очікуйте на помсту повсякчас!
Не варто вбивцям сподіватися на диво,
Ждучи до себе жалощів від нас.
Не покладайтесь марно на якусь надію
Сховатися й перебороти страх, –
У темних закутках убогої росії
Всіх знайдемо по скровлених слідах.
Без нарікань і скарг позбудьтеся ілюзій
Про те, що вам пробачимо щось ми, –
Іде пора відплати кожному катюзі
За скоєні наруги над людьми.
11.07.23

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»

P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те , що досвідом беруть люди у природи.

Молюся за людей загиблих
Від авіаударів і від куль,
Від вчинків окупантів хибних,
Не приховають орки звірства в мул.

Молюсь за воїнів вкраїнських,
Що віддали життя своє за мир.
І кожного ім'я нетлінне
До смерті не забудем ні на мить.

Молюсь за Збройні Сили України,
За всіх, хто у бою, захисників.
Дай, Боже, повернутись у родини
Живими до дітей і матерів.

Молюсь за всіх людей стареньких,
Які удруге бачили війну,
За сльози України-неньки,
І ворогом розстріляну весну.

Молюся за дітей і внуків,
За найдорожче у моїм житті,
Щоби ракетні чорні круки
Розгромлені були у пустоті.

Молюся, Боже, я до тебе.
Дай захист кожному під час біди.
І Перемогу, й мирне небо.
Врятуй мою країну від орди.

Проросло безсоння із зерна розлуки
І літа по ньому сірий пух будяччя,
В колючках акацій тягне з ночі руки,
Та буяє радо, тільки - но заплачу.

У мого безсоння жовто- чорні очі
Розчерком зіниці розкололись хижо.
Що воно шепоче, знати я не хочу,
Але, щоб почути, мабуть, подих стишу,

І згорнуся втроє, до колін притиснусь.
То все лиш здалося - птах агукнув хрипло.
А у шибці темній білий місяць висне,
На подушку мокру сивий промінь сипле.
05.2022

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Долею ображений народе,
Позабудь про сумніви сумні, -
Право на державність і свободу
Кров'ю здобувається в борні.
Хоч зі сходу чуються погрози,
Підіймай хоробрістю свій дух, -
Не спинися більш на півдорозі
І в холуйство не спрямуй ходу.
Йди невтомно на щасливу зірку
І порви неволі ланцюги, -
Жити всюди солодко і гірко,
Завжди будуть друзі й вороги.
Не соромся стогону від болю,
Зводячись поволі із колін, -
Тільки той змінити може долю,
Хто бажає й не боїться змін.
10.07.23

Хтось будує замок із піску,
хтось будує замок на горі.
Незавидна доля тих майстрів,
хто будує замок із брехні.

Гарний замок із води й піску.
Одна хвиля – і його нема.
Тішить око замок на горі
з каменю – стоятиме віки.
Зійде марево, в повітрі що іскриться,
тільки слава брехуна лишиться.

09.07.2023

Людям часто увижається чортовиння та вчуваються голоси божі.
А чому? А тому, що власне життя стає гірким як редька, а виходу зі скрути вони не бачать. Одні, від глупства чи безвиході, починають заглядати в чарку. Отут і пре у сни та думки анциболотна братія. Інші туляться до священнослужителів. І ті втішають страждальців розмовами про вічне жииття, смирення та...десятину. Без десятини краще до гурту ідолопоклонників не ходити, бо проженуть. Ще й відлупцюють. А то й штрафом обкладуть.
І ось тут починаються дива: людина кардинально змінюється. Забуває про все на світі, окрім, наприклад, Біблії.
Ви бачили, як люто новонавернені відстоюють свої переконання? Чули, як усіх, окрім, наприклад, Єгови, називають дияволами?
Мабуть чули. І бачили не раз. От і мій кіт саме з таких затятих: пісяє де хоче, бо така його природа. І хоч капцем його лясни, хоч вуса накрути - результату нуль. Хоча вихід є: відвезти його до Росії та забути про цю халепу раз і назавжди. Але з Росією ми зараз воюємо, тому усілякий непотріб звозити на цю територію біснуватих не маю змоги. Але треба..
І цих шкодливих котів ой немало...
Он, сусід, утоптаний як порося, каже:
- Росія нас ухоркає економічно. Людей у них більше, авіації більше, Давайте здаватися, бо війна завадить нам і далі красти та брехати.
Чи він правий? Авжеж. Тільки одна заковика:
я дуже злий пес,, перехворів свинкою та сказом, тому штрикнув цього вилупка вилами в пузо. Ну, так вийшло. Автоматична реакція на непотріб. А його жіноцтво в крик:
- Ти - убивця! Твоє місце в тюрмі!
То я під гарячу руку і їх теж настомив на вила Хай у селі стане двома коровами менше, але і однією сім'єю зрадників також. Бо від корови шкоди - нуль, а від колаборантів - одні могили земляків.
Можливо, я трохи погарячкував. Буває. Але однині у наше селище ракети не прилітають, а вночі не об'являють тривоги.
Чи я щось вчинив негоже?

8.07.2023р.

...і обираючи між двох
ти помилився , моя доле
тобі самотності політ
дорожче тихої розмови...


2022 рік

Тиша завжди залишає натяки на
Продовження слів,
Або на продовження фраз,
Або розсилає чорних птахів
Щоб ти роздивився нотний стан.
Щоб ти роздивився її мотив
Щоб ти розпізнав дивний почерк садів,
Повен теплих вітрів і холодних вітрів,
Щоб ти пізнавав свій меридіан
Де для тебе вона,
І для тебе вони,
Де нових птахів розсилає війна,
Де сирени, де вибухи і лунка
Тиша, яку обдираєш ти.
Тиша, яку обираєш сам.
І пишеш
Далі
Продовження слів
Затягнувши рядками
Меридіан.

12.02.2023

У Кримських го́рах є багато місць,
Що таємниці древні зберігають.
Віки й віки в долини з гір збігають,
Ламаючи фортець камінних міць,
Лишаючи останці, що стримлять,
Тримаючись і гордо й незалежно.
Їм люди шану віддають належну,
Ім’я ,при тому, власне можуть дать.
Бо ж заслужив в жорстокій боротьбі
Із часом зміг зостатись, не зламатись.
Якщо на Бабуган-яйлу піднятись,
Одразу в очі кинуться тобі
Високі скелі, що стоять, немов
Фортеця неприступна. Не піднятись.
До тих вершин, здається не дістатись,
Бо ж стіни вертикальні – будь здоров.
Останець зветься той Парагільмен –
«Йди за грошима», власне, означає.
Які він гроші у собі ховає?
Звідкіль взялись? Багато є легенд
Про той останець. Ось одна із них.
Було то у часі тепер далекі,
Селилися в Криму вже давні греки.
Жили тоді вони і в горах тих.
Навкруг було багато ворогів,
Які постійно здобичі шукали,
Степами, а то й горами блукали.
Заходили й пірати з берегів.
Свої багатства аби зберегти,
Місцеві по вузькій крутій стежині
Несли на гору. І чужа людина
Її у скелях не змогла б знайти.
А на яйлі ховали власний скот
До часу, поки й мине небезпека.
Коли вже ворог відступав далеко,
Тоді вже, заспокоївшись, народ,
Зганяв худобу до гірських долин,
А глави роду в гору відправлялись,
Де горщики з багатством зберігались
У заповітнім місці… Жив один
В Ламбаті всім відомий чоловік.
Кривий Суфракіс – всі його так звали.
З народження людина ваду мала –
Одна нога коротша, тож убік
Його з дороги зводило весь час.
Ледь розженеться по дорозі прямо,
Дивись, уже десь збоку бур’янами.
Тож, розігнавшись трохи, кожен раз,
Збавляв він хід, «вирівнюючи курс».
Ото за ті зігзаги хитромудрі
«Кривим» його й прозвали «добрі» люди.
Хоча за те він на людей не дувсь.
Кривий то і Кривий. Бо ж кожен мав
Тоді якеєсь прозвисько між люди.
Тож хай Кривим він прозиватись буде…
А тут тривожний час в краю настав.
Якісь незнані вороги кругом
Усіх грабують. Вістка прилетіла.
Чоловіки багатства прихопили
Та й на Парагільмен ховать бігом.
Суфракіс також горщик прихопив
Із золотими, що встиг наскладати
Та й покульгав за усіма ховати.
Ті вже й вертались, коли він добрів.
Та він на те уваги не звернув.
Орієнтир став перше обирати,
Звідкіль почати кроки рахувати.
В ущелині там тис великий був.
Від нього він на північ відступив
Стонадцять кроків, звідтіля – на захід
Ще стільки ж і тоді уже без страху
Копати став і горщик схоронив…
На цей раз ворог не спішив іти,
Застряг надовго, аж на кілька років.
Поки товчеться ворог той під боком,
Хто ж в село буде золото нести?
Так і лежало воно в тайниках,
Аж доки ворог, врешті не забрався.
Тоді вже кожен з глав родів зібрався
Забрати те, що сховано в горах.
Але Суфракіс став уже старий.
Куди йому стежину ту долати,
Рішив синів за схованим послати
І їм секрет отой повідав свій.
Сказав, як можна той тайник знайти,
Куди і скільки кроків відміряти.
Пішли сини, щоб горщик відшукати.
Тис там же і продовжував рости,
Тож старший першим взявся відмірять
Від нього кроки. Напрям перплутав
І вийшов аж до самої Алушти
Та й заходився там тоді копать.
Другий задовгі ноги надто мав,
Отож дістався аж до Партеніту.
А третій взявсь так само походити,
Як батько й до Ламбата докульгав.
Повиривали ями чималі,
Але знайти нічого не вдалося,
Ні з чим всім трьом вертати довелося.
Старий сердито стрів їх у селі:
- Парагільмен(Йдіть за грошима)! – він
Кричав на них. І знов сини забрались.
Як не шукали, як вже не старались
Та скарбу не знайшов з них ні один.
Вже і сусіди стали помагать,
До хрипоту щоденно сперечались,
Кульгання повторити намагались,
Щоб визначити точно – де копать.
Куди того старого занесло?
Уже всю гору геть перекопали
Та горщика з грошима не дістали,
Як, наче, зачаровано було.
Суфракіс так і вмер, не дочекав,
Коли сини знайдуть його багатство.
«Парагільмен» повторював він часто,
Його й з останнім подихом сказав…
Вже сотні літ минули із тих пір.
Але ще й нині люди зустрічають
Когось, що на горі отій копає,
«Надійний» десь дістав орієнтир.
Хто зна, а, може, й справді, десь лежить
В землі надійно сховане горнятко.
Комусь його удасться відкопати
І скарбом давнім тим заволодіть.

I.
Перестань у мої кольорові
Не жадано приходити сни!
І приносити збурення знову...
Бо ти частка тієї весни,

Що п'янила мене диво- цвітом,
Спокушала отим відчуттям,
Де хотілося палко любити,
Де не тліло, буяло життя.

Де, здавались здійсненними мрії,
А дороги щасливими всі.
І була та наївність надії,
Що ти щиро чекати просив.

II.
Може, щиро? Потрухло чекання.
Віра в тебе загасла сама...
У задусі такого мовчання
Почуття охопила зима.

Час минув ... І у тій холоднечі,
Вся любов, перелита у лід,
Залишила в душі недоречні
Тихі спогади, суму услід.

І без тебе було моє літо.
Осінь стигла настане за ним.
Чим чекати роками і тліти,
Краще радістю повнити дім.

III.
Не іди у мої кольорові,
Залишись у минулому дні.
Там, в кохання, оте, паперове,
Ти ще віриш, а я уже ні.

Люби мене, як сонце любить літо.
І трепетно, і ніжно обіймай,
Мов липень подихом тендітним квітку.
Кохання ж мить дарує нам розмай.

Люби мене в пташинім стоголоссі,
Яке зливається з серцями двох.
Світанок вміло заплітає коси
Взаємності, із променів - пролог.

Люби мене у радості і горі
Слабку і сильну, грішну і святу,
Щоби цвіли очей щасливі зорі.
Тримай любові нитку золоту.

Микола Глущенко - видатний художник,
єдиний український імпресіоніст. Легендарний
розвідник. Підтримував приятельські стосунки
з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром
Винниченком. Сьогодні його картини належать
до числа найдорожчих творів українських художників.


Мазки, мов коричневі хрущики,
плавно злітають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,
завсідник паризьких кав‘ярень,
здавалося, жив на повне крещендо -
на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема -
масштабу Ріхарда Зорге.
Амплітуда неразв’язаної теореми -
від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан -
це зовнішній бік медалі.
Сонячний світ парижан,
життя - як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший -
світло ікон святих,
тихі пісні, гнівні вірші,
над прадідами хрести…

І він повернувся додому,
змолодів душею і тілом,
як рукою, зняло втому -
переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,
створив ужинок пейзажів,
з мольбертом щодня сам-на-сам,
життя - як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.
Роки добігають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Як тільки місяць зітреться до дужки,
Торкнутись хочу до вузького світла,
І дивною пробуджуючись хіттю,
Вдивляюсь у своє вікно, забувши,
Що скло його, холодне й непомітне
Ніколи не дозволить полетіти.

Молодиком чарує завіконня,
Де він серпом порослі хмари косить,
Й до себе кличе тонко , стоголосо.
Та скло лише остуджує долоні.
Хотілося б до ранку їздить возом
По викошеній місяцем дорозі.

У заростях барвінку
Блукав і кози пас
Чорнильного відтінку,
Засмаглий папуас.
Замурзаний по лікті,
Зривав і їв оці -
Солодкі, соковиті,
Чорнильні баранці.
Компанія строката -
"копита, роги, хвіст"
Хрум-хрумала завзято -
Надкусить, як не з'їсть.
І що там літня спека,
І плями на щоці!
Не бігайте в аптеку -
Шукайте БАРАНЦІ!

Троянди червоні та блідорожеві,
Жовті та білі і темновишневі
Квітують побіля вікна.
Королеву квітів
Найкращою в світі
Кожен вважає із нас.

То ж далі квітуйте,
Красу всім даруйте
І ніжний такий аромат
Та чудовий настрій.
Красуні-троянди,
Було би так сумно без вас.

2023 р.

Досі сумнів голову морочить,
Душу, часом, гадка сколихне:
Чи насправді любиш ти охоче
Іншим необхідного мене?
Мимоволі згадую недбалі
Рухи пальців, погляд без тепла
Отоді, як шарфика сплітала
І на шиї міцно затягла…
09.07.23

У небесах печаль німіє,
І згустками збирає щем.
Там розпач голосом стихії
Громово вибухне дощем.

І краплі й звуки ваговиті --
Їх чути ген віддалеки.
У серці мов порвались ниті --
Старі спрацьовані зв’язки.

І сонце трепетне над світом --
У сяєві своїх обнов --
Викочується на орбіту,
Немов нова в душі любов.

8 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Діані Сливинській,
професору й неабиякому кулінарові
Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

рамки і правила
залиште для інших
жінка не знає
ніяких обмежень
Богом і долею
їй подаровано
бути єдиним
правильним
твердженням

2022 рік

Коли ти був, цвіли ромашки і тюльпани.
Коли ти був, співали солов'ї.
А зараз - квітнуть хризантеми,
А зараз - плачуть мріями дощі.

Коли ти був, бандана яскравіла на чолі,
Коли ти був, чекали звуки і пісні.
А зараз - тиша вкрадлива сичить,
А зараз - день перекриває ніч.

Коли ти був, чи коли я була?
А зараз пісня є? Чи музика німа?
26.06.23

12.
Бриніння тиші...

У серці, як горобці,

Стрибають вірші.

13.
Душа і тіло —

Запалені сірники...

Вже відболіло.

14.
Цей день похмурий —

Чорне змінює біле...

Клавіатура.

15.
Очей твоїх струм

Просвічує, мов рентген...

Ти бачиш мій сум.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.

Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Пташиний невгаває легіт.

Пасує лісові калиновий рум*янець.
Ялин смарагдові спідниці.
І маслюків під соснами незвичний глянець.
Радіє око полуницям.

Обняти б ліс сторуко, душу добру, щедру,
І мудрість взяти споконвічну,
Бо благодатну має ліс зелену цедру
І дух його непересічний.

МарАкас грає знов на парасольці,
Й калюжі сірі ожили від крапель.
У затишок сховатись осінь квапить,
Обіцяним на завтра манить сонцем.

Мінлива ця пора, неначе жінка ,
Бо не в літах, не зріла, тільки стигла .
Послухай, її музика не стихла,
Хіба що барви стишили відтінки.

У натовпі не кидається в очі.
Її вогонь ще треба розпізнати,
Не б'є тепер він полум'ям косматим,
Але зігріє ніжно, як захоче .

То жінка- осінь. Зранку дощ сьогодні,
І виграє застужено марАкас.
Так до лиця їй іноді й поплакать.
А погляд зловиш- там така безодня!
2022.10.