Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Сонце. сонце, сонечко,
Сонце листопадове,
Скачуть його промені,
Наче тії зайчики.

Та пізньої осені
Й в зимові завії
Ті зайчики-промені
Нікого не гріють.

Хоча вони бавляться
Й личенька цілують,
А тепла від них нема
Восени й зимою.

2023 р.

Ніч у безвість знялася нараз,
Прихопивши пітьму з небокраю, –
Швидко світлом світанок набравсь
І по закутах всіх заглядає.
Темноти не лишилось ніде,
Завдяки найсвятішому чуду, –
Стрімко вищає сонце руде
І життя прокидається всюди.
17.11.23

І сидить в горщечку орхідея
У чотирьох стінах без вікна
Білий світ не горнеться до неї
Залишилось вимовить: - Війна…

Той, хто вчора нею милувався
Моросив водичкой лице…
Видно він на цьому добре знався
Та сьогодні, Боже, не про це…

Кілька слів за неї… безкошовно
Гримни чимось, тільки зупини
Так, грішив… усі ми, безумовно
Може було б краще без війни?

Ворог лютий трощить все здобуте
Потом, кров’ю сотні тисяч літ…
Може й орхідею у рекрути?
А крізь небо відповідь…
Приліт.
І сидить в горщечку чиясь старість
У чотирьох стінах - дві стіни
Але є в душі маленька радість -
Те, що було в неї до війни…
11.11.2023.

Тече екстрат безсоння у печері ночі,
І думка в'яжеться дозріла.
А зорі-айстри пестять не байдужі очі
І місяць у пітьмі чорнила.

Каліграфічний пропис почуттів курсивом-
Мереживо, нема абзаців.
Спокуси споминів (такі ж були щасливі).
Знайшлась-таки поми́лка-зайда.

Блукає ще кохання, що йому до неї,
Коли сочиться й серед ночі.
І білі проростають у душі лілеї,
В безсонні мрії п'єм охоче.

Дідусеві внук признався:
- Важко вчитись добре.
Я б хотів або ж старався
Щось придумать мудре.

Інженером хочу стати,
Керувать проектом.
Буду, певно, розробляти
Транспорт з інтелектом.

Хочу робота – машину,
Щоби мчала гарно.
І розумну й дуже сильну,
І з крутим дизайном.

Щоб дистанцію тримала,
Вміло паркувалась.
Щоб вкладати грошей мало,
Щоби не ламалась.

Хоче світ авто практичне.
Є ідей чимало.
Звісно, щоб екологічне,
Класні форми мало.

Дід сміється, аж регоче:
- Інтелект – це сила.
Мав такий я транспорт, хлопче.
То моя кобила.

Мудра була, як професор.
Мало їла корму.
І шофера там не треба.
Привезе додому.

16.11.2023

Спека. Я по пішохідному мосту
На Труханів острів поспішаю.
Поблукаю босим по піску,
Попірнаю та позасмагаю.
Ледь із мосту на пісок ступив,
Зняв украй обридлі черевики,
Їх з землі у руку підхопив
Та й піском подався понад ріку.
Вибрав місце ближче до води
Та подалі від людського моря.
Розгорнув потоптані сліди,
Роздягнувся, як військовий, скоро.
Хоча ж, літо, що там роздягать.
Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
Трохи попірнав і засмагать
На пісочку на гарячім вклався.
Ледь заплющив очі, хтось пита:
- Можна біля вас розташуватись?
- Звісно… То дідусь вже у літах
Теж забрів на острів покупатись.
Розстелився, в воду не спішить,
Зразу вклався. Видно, що завсідник,
Бо аж чорний, наче негр лежить.
І занадто говірливий, видно.
Бо одразу знов питати став:
- Ви, мабуть, приходите не часто?
Я на те лиш мовчки покивав,
Адже біле тіло не сховати.
Дід же далі думку розвива:
- Я тут майже кожен день буваю.
Коли баба ще була жива,
Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
А цей острів знаєте, як звуть?
- Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
Від індиків, чув колись, мабуть,
Їх «трухан» в народі називають.
- Як же, як же?! Таж Труханів був
Ним, коли й Колумба ще не було!
Я уколи сорому відчув.
Справді, чомусь ми про те забули,
Що індиків вперше завезли
Вже, коли Америку відкрили.
Тож від них назвати не могли.
Ці думки мене розворушили:
- А ще чув, що, наче, від «трухи» -
Потерті так острів і назвали.
Навесні від повеней лихих
Острови всі на Дніпрі страждали.
Нанесе на береги вода
Дерева й сміття та й відступає,
А все те під сонцем пропада,
На «труху» із часом зогниває.
Ше і нині, кажуть, то бува…
Дід на те хитає головою:
- Казочка, так само, не нова.
Чув колись давно я і такої…
- Так звідкіль ця назва узялась?
А дідусь заусміхався раптом:
- Вам в билинах, певно зустрічавсь
Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
- Так Тугарин той – то Тугорхан –
Половецький хан, що добре знаний.
У степах дніпровських його стан.
Був жорстокий воїн він і вправний.
З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
Вдвох орду добрячу сколотили
І на Русь із нею подались.
Там на Стугні руську рать побили.
Мусив утікати Святополк,
А вони навколо розбрелися,
Кожен половчанин, наче вовк,
Грабувати землю узялися.
Мусив з ними замиритись князь,
Взяв у жони доньку Тугорхана.
Той із Боняком в степи подавсь
Кочувати далі своїм станом.
Правда, не сиділось. Якраз
У Царграді смута почалася.
Тугорхан із Боняком подавсь
Проти візантійців воювати.
Та невдалим виявивсь похід.
Наздогнали їх ромеї в полі,
Надавали копняків, як слід.
Тож у степ вернулись босі й голі.
Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
Знов із Руссю щось не поділили.
Чи схотілось здобичі йому,
Чи доньку у зятя обділили.
В нього ж ще одна донька була
В Переяслав віддана за князя.
Може чимсь ображена була.
Хан же не стерпів тії образи
Й на Андрія всю орду повів,
Обложив у тому місті зятя.
Святополк на поміч поспішив,
Щоб Андрія з пастки врятувати.
Володимир Мономах привів
Теж дружину. Разом налетіли.
Тугорхан відбитись не зумів,
Половецькі голови злетіли.
Гнали руські довго їх полки
Та нещадно голови рубали,
Мстились за поразки, аж поки
Темна ніч степовиків сховала.
А на ранок Святополк послав
Тіло свого тестя відшукати.
І на воза мертвого поклав
В Києві щоб тіло поховати.
Недалеко під Берестовим
Тугорхана того й поховали.
І курган насипали над ним,
Звичаї так їхні вимагали…
- А Труханів острів тут при чім?
Де оте Берестове? Де острів?
- Е, юначе, справа не у нім.
Ви, напевно, не почули, просто,
Що жона-то князева була
Донькою отого Тугорхана.
В теремі князівськім не жила.
Хоч і вийшла заміж вона рано,
Але ж в неї нуртувала кров
Половецька. Марила степами,
У думках вертала знов і знов,
Як малою по траві ступала.
Київ сум на неї навівав –
Тут багато люду, а простору
Геть немає. Що робити мав
Князь, коли сумна зробилась скоро.
Над Долобським озером землі
Виділив. Нехай живе, як хоче.
Там шатри поставила малі
І жила спокійно дні і ночі.
З нею кілька половецьких слуг,
Що до того проживання звичні.
Кожен день виходила на луг
Та щоранку умивалась в річці.
Хай не степ та ж спокій навкруги
І краса, що ока не відвести.
І Дніпра пологі береги,
Річка,що спроможна в степ віднести,
За яким так скучила вона
Та якого не побачить більше.
Так і доживала вік одна.
Острів помагав їй душу втішить.
Людям же туди ходити зась,
Здалеку на острів той гляділи.
Знали, що карати буде князь,
Якби часом там когось зловили.
Знали, що там князева жона,
Що дочка отого Тугорхана.
Але як же звалася вона,
То була вже таїна незнана.
«Тугорханша» так і нарекли,
Але, язика щоб не зламати,
«Туруханша» звати почали.
Звідти й острів стали називати.

Стікають зливами хвилини
з долоні Божої руки,
червоні згарди горобини —
гребуть граблями двірники.

В натхненнім подиху на злеті
у тьмянім полиску лампад
фінал трагічного лібрето
на біс танцює листопад.

Розсіює зухвала хвища
осінній порох навкруги,
залишивши на кладовищі
усі не сплачені борги.

У міста сивого в облозі,
мов тужна бранка на війні,
я знов чекатиму на розі
семи вітрів на білий сніг.

15.11.2023р.

Ти живеш на верховині,
де холодний вітер нині
у сумні трембіти дме.
З буків осінь відлітає,
а куди? – ніхто не знає.
Ти звикаєш до розлуки
і рубаєш сиві буки,
бо ніщо вже не пройме.

А у мене рветься голос!
А у горах сніг – по пояс.
Ще й попереду зима!
Не така твоя провина,
щоб урвалась половина,
щоб лишилась я сама!

Приспів:

Ясноокий мій соко́ле,
ти не зраджував ніколи,
і не зрадив би ніколи,
просто трапилась біда.

Сизокрилий мій голу́бе,
серце любе,
просто високо літав!
Як ти високо літав!

Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.
Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.
Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,
В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.
Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим
У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,
Тільки світ цей вручає у руки мечі молодим,
Забираючи слово, з яким зупинилося серце.
Десь он там у повітрі розірваний простір спада
Як прозорі завіси, ховаючи інший вимір
І ти перековуєш в зброю святі слова
За якими Господь і безмежне число херувимів.
Світло правди його – поле битви очей та сердець.
Давній морок гряде легіонами зла й чорнодушшя.
Слів буває, що тьма, і за ними чатує смерть
Чи ж небесна любов, чи її безпросвітна спокуса.

04.11.2023

Ніхто тебе й ніколи не любив
так віддано, як я тебе кохаю!
Не знайдеться у світі більше див
за цю любов! Я те напевне знаю.

Забутися не можу день і ніч,
стараюся не жити почуттями.
Гоню оте із пам’яті опріч,
але люблю. Безмежно, до нестями!.

І часом тяжко думам дати лад,
і душу укриває часу іній…
А може осінь?. Просто листопад
і крапельки роси на павутині?.

Нехай оця лунає мова
І веселить завжди мене,
Якою вперше я промовив
До мами слово вказівне.
І зрозуміла, й загадкова
Вона звільнилась з-під ярма,
Бо ми плекали пречудову
За те, що кращої нема.
У ній і шал, і міць відчутні,
А також правди торжество, –
За нею бачиться майбутнє
Життя вкраїнського єство.
В піснях і віршах, і розмовах
Усім одвічно слух втіша, –
Живе віками в нашій мові
Вкраїни праведна душа.
16.11.23

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Забавний колір… роси степові
І вітер поміх ними як приблуда
Приніс дощу… щось, видно, в голові -
На кожен сантиметр по півпуда…

У росах своя радість і печаль
У росах навіть сонце боязливе
Роса в росі те саме, що вуаль
Якщо пора не дуже вередлива…

Хіба якщо блукатиме поет…
Хіба якщо оселяться з мольбертом…
Хіба якщо вже загнаний мольберт
Хіба якщо прокинеться поетом…

Забавний колір… святість… небеса…
І хто ж отой небесний архітектор?
Ріка потрібна, човен, паруса…
Щоб віднайти, можливо і прожектор…
09.11.2023.

Оця краса, захована у старість,
Відродиться і вибухне у світ.
Вона укрита жиром, як у тарі.
Хвороби зруйнували її цвіт.

Як в жінці цій впізнати ту красуню,
Що вабила стількох чоловіків?
І звідки смерч на неї так насунувсь,
Скосивши те, що сяяло з віків?

14 вересня 2019

Юдейська непорочна Діво,
Даруй, що руки опускаю в розпачі безсило,
Бо неспроможен відтворить належно
Твоє замилування світом...
...То був печальний і прощальний погляд
Бо ж до пуття ти ще не знала,
Чи Ерец- Їсраель побачиш знову.
“Елі, Елі
Ше ло їґамер леолам
Гахол ве гаям
Рішруш шел гамаїм
Берак гашамаїм
Тфілат гаадам” .
Юдейська непорочна Діво,
Зачую лебедину твою пісню,
І дрож проймає все моє єство,
І погляд обертається до неба:
А що як з високості злине
Бодай одна із недоспіваних твоїх пісень.

В повітрі передмова зими.
Плівку минулого оцифровує ракурс вулиці,
Де бруківка відбиває сирени, і галасливі потоки людей,
Неспішно проходять скверами і сірими площами.
Вітер схиляє дощ до твого вікна,
І шквалом сполохує схлипи брудної маркізи,
І знову скрадаючись воркітливим міським карнизом
Кидається струшувати листя дерев,
Із жахливою рвучкістю звіра та його натхненням.

Виглядаєш з вікна.
Твій погляд, нагадує про мою васальну залежність,
І я, сприймаю, як даність, що ти і твоя поява,
Твоя театральність, манера тримати себе в руках,
Лиш доповнює з вулиці столітній фасад з маскаронами,
Як до прикладу парк нав’язує іншу розмову
Пропонуючи ковану лаву
Для твоїх зап’ясть, і для твоєї гри
Мізансцену з пам’ятниками та алеями
Для можливої післямови твоїх слідів.

Місто живе плакатами,
Вдихає фігури закутані осінню у плащі
Строкатими крамницями та кафетеріями,
Ставши листівкою якій бракує дощів
На зворотному боці твоєї самотності та меланхолії.
Його лабіринтами ходить, блукаючи молодість,
Шурхочуть розкидані стоси чернеток і любовні сни
Розквітають та гинуть, неначе на плівці старі манекени
Прибираються для нових вітрин, забираючи спалах
Завжди неповторної осені.

12.11.2023

Листопад, листопад,
В помаранчі увесь сад.
Падолист, падолист,
Чути вітру сильний свист.

Надокучливим дощем
Плаче осінь.В серці щем.
Зрідка сонце визира
Із-за хмар.Та й ця пора

Падолисту й листопаду
Душі теж приносить радість.
Хай земля наша вкраїнська
Миром скоріш благословиться.

2023 р.

Бій віддалявся далі й далі,
Стихав поволі і малів,
А ми від поту вже блищали,
Виволікаючи мерців.
Було поранених раніше
Евакуйовано у тил,
І нам ставало спокійніше,
Бо бракло витримки і сил.
Когось несли, когось тягнули,
Рвучи і жили, й животи, –
Немов прискорював хтось дулом
Нас місце битви обійти.
Нарешті зібрано докупи
Непораховані тіла, –
Уже б самим упасти трупом
Отут, де сніг, багно, зола.
Де обгортає рештки жару,
Неначе тінь війни, пітьма, –
Де працювала наша пара,
На жаль, багато недарма.
Де гарно бачачи роботу
Свою не стримуємо сліз,
Бо душі точить лиш скорбота,
А у серцях скипає злість.
І не втихає клич до помсти
За неживих оцих солдат,
Які жили спокійно й просто,
Допоки м’явся супостат…
Лежали мертві окрай поля
І чувся вітру тужний спів,
І ледь відталий сніг навколо
Убитих густо червонів.
А ми стояли з побратимом
В яскравих полисках заграв,
І запах пороху та диму
Неспинно ніздрі лоскотав.
15.11.23

Дві хвилини
мені відведено
до втрати втрат,
сто двадцять секунд…
сто двадцять хрестів
я перецілую
пошепки
і щезну?

15 травня 1989 р., Київ

Недовчився "поет" у школі,
Українську не вивчив мову,
Тільки суржик у нього кволий,
Цим хизується у розмові.

Перекручує мову за змістом,
Нівелює і деформує,
Бо не хоче він знати істин,
І свій розвиток теж гальмує.

Не засмічуйте суржиком мову,
Бо це явище нездорове.
Півбіди, якщо у розмові,
А поет коли пише - горе.

Раптовий поцілунок упав на мої плечі.
Здалося, чи мене це справді здивувало?!
Звідки взявся цілунок у безлюдній печері?
Чи колись взагалі я тепло таке відчувала?

Загадковий цілунок літав немов навіжений
І радів, що знайшов кого у ту мить цілувати.
Усміхався, щось радісне із порожнечі клеїв,
Любувалась і погляд від нього не могла відірвати.

Поєднала на радощах дію і лагідне слово,
Зримувала зі щастя кумедні дієслова,
Переплутала наголос і завела розмову
З поцілунком, що раптом на мене упав.

Прочитай мені повість в глуху, середземну ніч,
Про людей, що зазвичай вдаються до компромісів,
Про романтиків, що впадають у крайнощі видихаючи вірш,
Про дощі у державі, що змінюється за кулісами.
Про те, як показує мухи чиясь донька,
І про те, що книги в рядах де класична музика,
Що цієї зими не замерзне міська ріка
У тривкий льодохід, і про те, що Різдво відбудеться.
Про те, що існує чистилище, і те, що існує лімб
Для сумління поетів байдужих до власних витворів,
Про те, що тільки стражданню пасує німб,
І про те, що стражденним, він далебі не потрібен.
Про те, що все повертається. Війна – розпочне війну,
Що твоє милосердя прибуде відлунням серця,
Того хто прозрівши, загладить свою вину
Перед богом своїм, що десяток зійде сторицею.
Про тисячі слів з темних вікон, що кинуть комусь
Хто лишає сліди на дорогах глухої провінції,
Про темну журу, що жере Україну-Русь,
У купальськім вінку і повиту тугими косицями.
Про жало джмеля у дитячій долоні твоїй,
Білий сніг за вікном, що до тебе теплом повертається,
І що серце навпроти полюбить, так само, й на мить,
Нарешті усе зрівноважиться.

12.11.2023

Смердять забуті кимсь календарі
Вовтузяться у спаленому листі…
Токують між собою глухарі,
Чекаючи на справжніх літописців…

Шумлять гаї і сердяться вітри…
Гойдає сонце білі павутини
Завмер їжак у колі дітвори…
А зорі наче свіжі апельсини

Висять собі заплетені у сум
Навпроти самоцвітність широченна -
Осінній нерозгаданий парфум -
Календаря свойого наречена…
09.11.2023.

Лиця українські в юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться.
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь.
Дороговказом узяв собі
Одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнсіньку людину.

Таку б осінь в мирний час,
щоб в красі цій загубитись.
Падолист танцює вальс,
плащ з мережива і китець.

Тіло Осені вологе.
Дощем вимите волосся,
прикриває стан і ноги,
а вона ж танцює боса.

Диригент в яскравім пончо,
хмари грають на цимбалах,
поглядаючи на Сонце,
як воно вправляє балом.

Плоть скуйовдив ритму вихор,
«Раз - два - три»,- вже лічить мозок,…
Я один наразі,- лихо.
Та кружляти хочуть ноги.

Враз завили злі сирени,
з міфів вирвавшись на волю,
надривають свої вени,
В вухах крик їх, аж до болю.

09.11.23

Настане час
і стихне гнів…
І вітер випрямить
знамена
І буде музика
до слів
з барвистим подихом
Шопена…
Вербова гілка
одцвіте
Із рік убиті
повиходять
А так як небо
голубе -
Усадовить Господь
на потяг…
І небеса Його
небес
окрилять кожного
в дорогу…
А час, не все таки...
а скрес
І Кесар теж належить
Богу…
08.11.2023.

Карантинні будні, замкненість, заслання
У пустелю дику без людей і снів.
Простір безнадії, простір заклинання.
До дверей заклання йде зневіра днів.

Ув’язнили будні у ротонді ночі,
Прикували міцно до глибоких ям.
В нутрощах кошмарів ниють сни пророчі
І згорають з тріском у танку примар.

3 квітня 2020

«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4

Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Вона обіймала мене, а довкола шуміла вода,
І для неї зникало майбутнє, земля, часопростір.
Я слухав як билося серце її тоді
І лякався зворушити словом крихке мовчання,
Як тільки припиниться дощ, так здавалось мені,
З останньою краплею, ніжність постане обманом.
Що зникне усе, як зупиниться прясти вона
З темних кужелів хмар любий сум шурхотливого листя,
Мов прийдеться їй вийти з прекрасного полотна
Незмінної зливи у гомін мінливого міста.
Що я їй потрібен, аби лиш признатись собі,
Що чуттєві світи – нетривке хлюпотіння зливи,
Що потрібно пускати свій хліб по замерзлій воді,
Коли не хвилюється вітер здіймаючи хвилі.

11.11.2023

Так жура безутішно
Душу болем пройма,
Що розради у віршах,
Як раніше, нема.
Я не можу радіти
Гожим дням восени,
Доки бродять по світу
Чорні тіні війни.
На положистих схилах,
Мов живуть копачі, -
Що не день, то могила
І жіночі плачі.
І прощальні моління,
І благальні слова, -
І якесь отупіння
Від зневіри в дива.
Правда очі хоч коле,
Та ладнає ряди,
Адже доля від волі
Є залежна завжди.
13.11.23

Крізь віки любов до вишиванки
Українці пронесли і зберегли.
Ромби, кола, лінії, меандри...-
Візерунків тисячі на різнім тлі.

Часто вишивали мак, калину.
Щоб було багатство, щастя і краса.
Процвітання роду й України,
Чистота духовна, вічності роса.

Дуб могутній, соняшник квітучий...
Оберіг від лиха, горя і біди.
Щоб не сунулись на долі тучі.
Навесні, щоб квітли рясно, мов сади.

Символом незламності вважають
Вишиванку у воєнний нині час.
Дух непереможний в ній вражає,
Прагнення до волі, сила, єдність мас.

Із Миколи Гоголя

Се образ вельми нечестивий,
Примара для ченців усіх,
Іно́к надміру сперечливий,
Розстрига, що укоїв гріх.
І за оце своє розтління
Дістав звання він десь-колись...
Овва, чита́чу, май терпіння!
На перші літери в рядочках подивись.

(2023)

Попри війну та бомбування
Будемо жити
І втрати рідних, руйнування
Будемо жити.
Попри вогонь на хлібнім полі
Будемо жити,
Попри випробування долі
Будемо жити.

Все роблять вороги прокляті,
Щоб нам не жити,
Буде на вулиці в нас світо -
Будемо жити.
Усіх зусиль ми докладемо,
Щоби нам жити,
Щоб ясне сонце й мирне небо -
Будемо жити.

Зерном добірним золотиться
Пшениця й жито.
Ми переможемо рашистів -
Будемо жити.

2022 р.

І падали краплі у темряву ночі,
Про щось шурхотіли, ледь чутно, пророче.
І кожна співала, окремо від інших,
Ті звуки творили мелодію тиші,

Яка огорнула все суще навколо,
Була осяйною її колискова,
Що, мов розчинила у темряві світло,
Невидиме зору та серцю привітне.

Звучали дощу монотонні мотиви,
За хмарами місяць старів горделиво.
А сон ненав'язливо сіяв оману,
Яка, як і ніч, на світанні розтане.



12 листопада 2023 року.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

До берега причалює «A’ROSA»
картиною зі сну чи дежавю
і йокнуло у серці як заноза –
упізнаю не Музу нічию,
а Розу... із поезії і прози.
У небі, наче, інший зодіак,
та нам не розминутися ніяк...
бо я на рейді... сушею гуляю
і серце б’ється, а душа співає,
і тьохкає, і мліє, позаяк
не дерев’яна... і надію має,
що я уже не турок, а козак...
................................................
Стоїть «A’ROSA MIA» на причалі –
уже летюча... і її, мабуть,
я проводжаю у далеку путь,
а всі мої надії і печалі
за нею у майбутнє попливуть
з минулого, яке було недавно
на нашому короткому віку
і щезне течією у ріку,
а хвилі часу лагідно і плавно
зітруть сліди на вогкому піску
і цю занозу, що не відпускає,
але щезає десь у далині,
а я один стою на мілині...
скупу сльозу свою не утираю,
бо он вона хустинкою махає
і, може, усміхається мені.

11/23

Не об’єднають гору із горою
ніякі осі й полюси Землі,
як іноді у голубій імлі
за піною далекого прибою,
поєднані уявою живою
за обріями часу, кораблі.
Але буває, миті однієї,
ще виринає у нічній порі
із марева на видимій горі
роковане побачення з тією,
що промайнула образом лілеї
у зодіаку нашої зорі.
І досі є чого душі зоріти
до ранку на околиці села,
де ружею колючою цвіла
тоді єдина у моєму світі...
зів’яли у розлуці жовті квіти,
аби вона не вічною була.

11.2023

Цей тихий листопад так непомітно
Ввійшов у ночі і світанки пурпурові.
Хмарин пливуть фантазії тендітні,
А я купаюся росинкою в любові.

Хоч лист злітає, у душі - барвисто.
Цей тихий листопад умовностей не має.
І воля почуттям, вогнів намисто.
В мозаїці земній строката тепла гама.

Сумісність душ у тиші листопада,
Коли оголеність дерев - не серця пустка.
Осіння благодатна серенада
Із романтично-пізнім , щедрим смаком мусту.

Життя - мара?
Мак... Волошка...
Реальність де?
Я хліб чи ложка?

Думки чиї?
Чиї мрії?
Де в цьому я?
Хто мною діє?

Життя мара!
Маг... Ворожка...
Я, мабуть, хліб!
Чи... Хлібна ложка...

Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.

Ти хто - мій побратиме,- обирай,
Якщо мудрий хлоп, а не далекий:
Вб'єш ординця - то потрапиш в рай,
Пожалієш - грітимешся в пеклі.

Не хрестом єдиним світ живе,
Справи важливіші є за віру.
Точить кров із українських вен
Дезертир та єговістський клірик.

Обидва боротися не хо,
Той із фронту втік. А той не піде.
А відмовки - супер! О-го-го!
Вся рідня - це ложка до обіду.

Не злічити у тилу іуд,
В кожного для зради є мотиви...
Та опісля січі буде суд,
Не небесний. А людський. Правдивий.

12.11.2023р.

Все мало учинитися не так.
Банальщина, проте суціль правдива.
Гірке, що вийшло, – суттю і на смак:
фальшиве і брехливе.

Брехня собі – найгірший вид брехні,
нема у ньому жодного «во благо».
І нащо ці «люб’язності» мені –
замилення відсутньої відваги?

Все через острах ілюзорних втрат:
самоутверджений і наскрізь ілюзорний.
Зрада себе – найбільша з-поміж зрад.
Але хіба вона така непереборна?

Простити складно, та я все ж прощу,
хоч це, мабуть, займе чимало часу.
І литися невтішності дощу
в розколоту й несклеювану чашу.

То справа вибору. Людського і душі.
Й блукання в мороці, як не співпало.
І кожному – по ріжучій сльозі,
які стіканням біль не тамували.

12.11.23

Ти в сни мої приходь, приходь без попереджень
Запрошення моє одне на всі віки
О як бракує снам сторінки від полегшень
Не вийняток і я - такі чоловіки…
І навіть якщо ти не вимовиш і слова
І навіть якщо ти з мовчанкою на "ви"
У їх рядках твоя залишиться підкова
Назавтра ми почнем із нової глави…
Ти в сни мої приходь, ховайсь від непогоди
Усядимось удвох, в обіймах переждем
Розгорнуться у ніг славетні епізоди…
У морі поцілунків не тільки з діадем…
08.11.2023.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

Любив, чого соромитись любові?
Грішив. Грішу. На сайті урядовім…
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Тримайтесь, пречудові…

Слова без слів розкидані до цього
Усе, що заплановано - від Бога
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Якою не була б дорога…
07.11.2023.

Ховає сон у хмари туги
апатії густий туман
і марні розуму потуги,
як душу сковує зима.

А холод сіється байдуже
на уповання килими.
Біля труни надії тужить,
сльота космічної зими…

І час тече до небокраю,
його уже не зупинить,
але оте лиш серце крає…
Усе життя – єдина мить!.

Життя – ідилія комфорту,
коктейль природи і чеснот,
короною морського форту
уже веде на… ешафот

Визирнуло сонечко крізь осінні хмари
І теплом торкнулося білих хризантем.
Починався гарно так цей осінній ранок,
Трішечки й забулося, що війна іде.

Та вона нагадує про себе так часто
Вибухами димними дронів і ракет.
Ніяк не вгамується ненаситна раша
Та стрілять продовжує уночі і вдень.

Господи, дай силоньки нашим мужнім воїнам,
Щоби вони вигнали звідси ворогів.
Разом відбудуємо ми усе зруйноване,
Рани залікуємо матінці-землі.

2023 р.

Недільнвй день… лежить, дрімає
Весь білий світ за ворітьми…
Ліворуч сум… праворуч зграї
І стежка зтерта чобітьми…
І дим, який ще не розвіявсь
Куди спішити, час ще є
А він, як вІдомо, повія
Що "до" і "після" - пристає…

Недільний день з нулем у сумі
З колапсу витягся, приліг
Бо з понеділка знов до мумій -
Якщо хтось схилиться до ніг…
07.11.2023.