Трохи дивно, що перша цигарка
вже не збуджує - просто сліпить,
і на мить від пустого світу
відмежовує довгим ранком.

І сьогодні здаються безримими
учорашні потоки віршів.
Боротьба проти славної більшості
так жорстоко тебе скалічила.

Хто був поруч, тримається осторонь,
і, здається, сама на вітрі.
Ти покликана щось змінити
у гнилому, на жаль, часопросторі.

Опинилась у групі ризику,
розламалась на до і після,
і крокуєш душею по вістрю,
і не гнешся під їхнім тиском.

Знаю, сильно хотілося плакати
розтрощити гидкі гримаси,
але втримайся і тримайся
і Господь тобі скаже “дякую”.

18.02.2012р.

Ми з’являємося парою на мить,
Або дощиком , якщо вже пощастить.
Сонце сходить - висихає те і те,
Незворушні тільки тиша і блакить.

18.02.12.

* * *

Як па́горби були високими, мов гори,
А скелі досягали до небес,
То й квіти бу́ли більше кольорові,
І чарував нас блиск озерних плес.

Безкраї ніжками вивчалися простори,
Коли їх пестив Бога ніжний перст,
Й дитячі думи, чисті, неозорі
Не знали ще, що в долі є свій Хрест.

Павло Гай-Нижник
18 лютого 2012 р.

Ти не пали, це все неспокій,

Вже скільки ось минуло років,

Вже з півдня всі йдемо туди...

Чому ж печаллю так цвісти?



У чім твій жаль, було побито?

А чаша винна ж не розлита?!!!

Несеш найкраще крізь життя,

Буває біль і сум'яття,

Буває гірко.Й попри все

Єднає думки це просте:



І програш ,також, перемога,

Там знайдеш новую дорогу.

2011

Серце в долоні
тріпоче
відверто
слово на троні
уроче
і вперте
дійсність затерта
і загнана в кут
дійсність – то Юлій
а слово – то Брут.
Рими у сулії
ллються чар-зіллям
справжність холоне
бо хвора безсиллям
лети, махаоне,
ілюзія світу
віта втікачів
від обридлого «скніти».
Хто не навчив
себе бути
реально
втікає від спрута
з ім’ям «тривіально»
від себе ховає
нікчемну поразку
у мандри по краю
фантазій і казки.

Цей погляд півцарства вартий.
І запах найкращий тим,
що пив я його із кварти
Ковтками солодких рим...
І тиша була і Грудень...
Весна згодом змиє грим...
Ніколи вже так не буде,
Хіба що бабахне грім...
Забудем -- звідкіль і хто ми.
Русалкою вийдеш -- втіш...
Київ -- Обухів -- Житомир
Станеш не скраю, а між...
Відплатиш за Царство повним
Робочим до ночі -- днем.
Зі мною поруч трьохтомник
Цікавих до смерті тем...
2005.

Там палає земля
кулі валять із ніг
безборонна тут я –
зимоподихом – дні

совість слів не бере
а свідомість в огні
боронила б тебе –
свідки – стигми німі

на потоптаний ряст
чужинецьких небес –
окривавлений стяг –
вгору піднятий перст

ти казав – убивав…
бо інакше не міг
я трусилася вся
як осиковий лист

повернув не до нас
був далеко, в тяжбі,
вогник полум’я згас –
скам’яніла в мольбі

розминулось життя
у війні не за нас
все проплакала я
і став відліком час

Мрія вселилася в душу
Мрія жила в безнадії
Ти оживив мрію
Виплекав наче ружу

Мрія плющем стелилась
Мрія тягнулась до сонця
Мовчазно край віконця
Мрія до Бога молилась

В мрії любов палає
Мліють думки в ейфорії
Серце байдуже не вміє
Стомлено, стишено мріє

Світлини нічки з відблиску вогню,
жага гітари з віщими очима,
і босій ніжці вже не на стерню
на просторі високого інтиму.

Ганяло тишу радісне - ку-ку! -
Та нам літА не баглося лічити.
Цілунок перший іскрою в щоку
і глеком нерішучості розбитим.

І світ, і відчуття - на кругозлам.
І слів, і жестів сонечка в розкриллі...
Цілунок другий, ніжний, як бальзам,
заховано у зоряному пилі.

На Шлях Чумацький нічка відпливла -
услід у схрестях погляди і руки.
В цілунку третім - ранішня зола
од полум'я нічного та розлуки...
2012

Пародія

Є об’єктивні речі –
Та я ще той суб’єкт!
Тривожить кожен вечір –
Ні-ні, не інтелект…
В житті усе можливо –
За щастям, до мети!
Четвертий раз “наліво” –
І знову вдома ти!

18.02.2012

як висохлий ладан
горить – не загадуй –
і хто ним колише.

між "можу" і "мушу"
висотує душу
жаровня затишшя.

в'яжи мене, буре,
гарчанням похмурим
і втомою нехтуй,

якою свобода
ітиме по водах
вражаюче-легко.

Ми з тобою такі молоді,
як сонцем налиті
медові яблука.
І я липка до Тебе
косами.
Ми покупані росами.
Повінчані травами.
Кучерявими
барвінками.
Купальськими віночками
кинуті у річку ми.
І духмянемо ватрою.
Перцевою м'ятою.
Розіллємось -
трембітою.
Ми розкинемось вишиванкою.
І застигнем лавиною.
Кара-Дазькою!
Божевільною...
Впадем тугою,
що колись ми були
такі молоді,
як сонцем налиті
яблука...

(Коктебель, 2005)

Крутими в житті бувають злети і падіння,
Та долі нам не обминуть.
Весь час тернистим шляхом ішов до Тебе,
Второпавши цю одну-едину путь.

Зіронькою усмішка Твоя в далині,
В купелі Храму тридзвонній.
І краса в ній, й сонця досхочу.
Радію кожному Твоему Слову,
І попри все - Тебе люблю.

....................................
Когда формируется ядро - узы любви,
В жизни наших мыслей есть два пути -
Мы идем либо к мосту, либо к стене:
Стена - это невежество, а мост - откровение...

Мир, простота, красота и бесстрашие -
Слова Христоса и Первосвященника на Земле.
Душа плюс Любовь и Осознание
Всегда принципом единства, - взаимосогласие.
2012р.

Місць уповні -
тому й не спиться.
Очі бездонні,
наче криниця.
Білої ночі
щастя цвістиме...
Безумства хочу:
я - одержима.

Єрусалиму тільки снігу бракувало...
Мигдаль начебто на те зацвів,
Щоб мокрим снігом пелюстки вкривало,
Щоб змовк на день пташиний спів,
Щоб морозець на ковзанку перетворив дороги...
І все це лиш на те, аби зробить кілька світлин
Та дітвора забула про шкільні пороги...
...Ні, хай краще сніг обійде стороною мій Єрусалим.

Медовились вітри...
А осінь падолистно
Закохана у тебе до нестями.
Ти прийдеш в дім без стуку,
Банально й ненавмисно
Розкажеш про погоду цими днями.
Ти скажеш, що синоптик
Вгадав прогноз погоди
І завтра всі ми в ірій вирушаєм
Таможні бабця-осінь
Дає на це нам згоду –
І в зиму нас, триклята, проваждає…
Дрібненький чорнобривчик
Пасеться на морозі,
Вишукує, нещасний, порятунку.
Зігрітись я ж не взмозі,
Зігрітись я ж - не взмозі,
За винятком твого лише цілунку.

В сотый раз из грязи в князи
(Что не каждому дано)
Скачет кролик-энерджайзер
В поучительном кино.

У него - квадратны цели.
Мир прямоугольный сей
Он раскроит, он поделит
На врагов и на друзей.

Он грядёт - евангелистом,
Штурмом взяв за пядью пядь.
Он - надёжный, он - пушистый,
Блох в подпушке не видать.

Косит кроликовы души
Алкоголь и анаша -
А у нашего зверуши
Батарейка хороша.


2011

Так финт готовит пентакампеон
И урка норовит воткнуть заточку. -
Не слишком-то стеснением смущён,
Ты влазишь в мою жизнь своею строчкой.

Да на, да влазь, накушайся, зажрись,
Упейся и умойся, человече.
Когда ты оцифруешь эту жисть,
Тебе, конечно, станет много легче.

И станешь ты не столь непроходим.
Что ж, вижу некий знак в твоих стараньях.
А впрочем, я и так по выходным
Сам по себе в рефлексах и в сияньях.

То вырастет густая трынь-трава -
Мол, недалёк, мол, грустен и не стою,
То вдруг накатит сущь существова
Со всей своей несметной полнотою.


2011

Коли настане ера вечора,
Я вимкну місяць. Лампа вмре...
І зійдеш ти із мого речення
У паралель від ноти РЕ.
Вітрила сну іще не піднято.
І поки ми одне - лице,
Ніщо не додано, не віднято-
Тобі подобається це?
Ой, горе нам - умов невільникам!
Серед тайфунів і пожеж.
Любові теж потрібні спільники -
А в темряві -- шукати де ж..?

Я вже замовив коханій весну
З лісом підсніжників білих.
Жду не діждуся, аби далину
Сонячний промінь прострілив.
Я вже потоки розбурханих вод
В мріях пускаю у доли.
Жду не діждусь, щоб морозяний код
Зламаний був березолем.
В день той на милу туніку ясну
Теплого неба надіну...
Жду не діждусь, аби знову весну
Бог повернув в Україну.

18.02.12.

Скупе і вкрай необтесане.
Пливе, похлюпує веслами...
Засад багато попереду.
А сад розквітне у середу.
Інь - Янь поєднати зможемо.
Пеан* співають не кожному.
Вітраж за сумісність кольору...
Вантаж ми розділим порівну.
Поснем, на ранок воскреснемо...
Усе починається ВЕС-НА-МИ!!!

(ПЕАН - у стародавній Греції хоровий гімн на честь Бога)

До жовчі вицвілі фіранки,
цілую в підборіддя схил Дніпра;
склепіння неба, вірші, рани –
загоїлись, мов зречення Петра;

змінила з чорної на білу
кров погляди; з гори котився дзвін:
з-під язика летіла піна,
горілку всі замовили на всі;

і покотилось далі, глибше:
на цвинтарі, між бур’янами, сплять
новопреставлені й колишні
і слухають, як місяць йде у в’язь.

І горілиць на конюшині,
зірками прицвяхований, розлігсь,
а з ран моїх розп’ятих синя
поезія тече медвяно в сизь…

Так млосно, солодко… ПарАлюш
росу розбив, мов гори – Карабах;
себе «Кавказом» відчуваю
живим в Паламаренка на вустах…

В снігах намацуючи шлях,
Вітри махають крилами.
Тремтять дерева у садах,
Тремтять дерева у садах,
Під білими вітрилами.
Летять сніжинки з верховіть
Сріблястою принадою,
А я тебе одну щомить,
А я тебе одну щомить
Замріяно пригадую.
Вслухаючись у спів вітрів,
На сніг дивлюсь і думаю –
Навіщо влітку я зустрів,
Навіщо влітку я зустрів
Своє кохання в Умані?
Весни світанки молоді
Снігами наполохані,
Мов біля тебе я тоді,
Мов біля тебе я тоді, -
Нестримано закоханий.
Тріщить морозами зима
Іще вночі за вікнами,
А серцю спокою нема,
А серцю спокою нема,
Немов порою літньою.
18.02.12

це ж Воскресіння Господи це Ти
ці явори як сумовита варта
о Господи чого ж спокуса варта
коли вона не варта самоти
ні самоти ні болю ні краси
хіба що дива ну хіба що дива
яке приходить тихо й незрадливо
якого за плечима не носить
воно тремтить і гіркне полином
воно голубить радісно й несміло
воно ж таке
а втім яке вам діло

яке красиве Господи кіно!

Пів світу плаче, а пів світу скаче…
Кожному доля власна, одначе -
зирить на зорі хтось, гублячи втому,
в блюдці калюжі, на стежці додому,
інший, у небо піднявши зіниці,
снить журавлем – не цінує синиці…
Ходить по світу і щастя глядає –
буде – не буде, а хто теє знає?..

Всім у дитинстві сонця десниця
пестить-голубить усміхнені лиця.
Всім усміхаються трави і роси,
кличуть поніжити ніженьки босі.
Кожному щедро і щиро по вінця
сипле дитинство казкові гостинці.
Де ж воно потім щезає і тане
щастя безхмарне,солодке, рум’яне…

лютневе небо прокидається вдосвіта
гріє воду в широкій мидниці
і чекає коли розвидниться
лютневе небо - з великим досвідом

лютневе небо довго помалу миється
і розчісує пасма заспані
небо хворе теплом і ласкою -
здавна чує як пахнуть бузкові китиці

та не довіку небу лютим лишатися
щойно скрикне у жмені жайворон –
розвесниться високим явором
для лошиці з чужими трьома лошатами

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

Як осіння трава,
Що зів'яла без соку.
Тільки шелест легкий
З вітром бавиться в гру.
Ти постала у тьмі,
В тьмі легкого мороку,
Де нічого не видно,
Крім одвічного сну.

Що тебе розбудило
В таку пізнюю пору?
Хто заставив шуміти
Ці засохлі листки?
Що десятки років
Для свого життя воду
Пити більше не можуть
Між сипучих пісків.

Ти сказала легким
Шелестінням трави
І поважно,так щиро
Заглянула в очі:
Ти мене розбудив,
Бо не згасло повік
Почуття,що колись
Ми створили серпневої ночі.

Збудуй для мене дім у кучугурах,
Промінням зимним стіни обігрій.
Ми будем, мов актори на котурнах:
Бач, низько гопакує буревій,

А високо отам, у верховітті,
Згубила завірюха закаблук…
А ми – банально вдвох – у цілім світі,
І двох сердець шалений перестук!..

Лозою рук заплетена колиска
Вкладе до себе, наче немовля…
Снігів полон, а повінь – близько, близько!..
Знак безкінечності: кудись – нізвідкіля…

…Від мого серця маєш ти ключі,
Від тіла – де? – у глибину пірнули…
Ти ж чоловік… мовчи… мовчи… мовчи!
Бо я за двох – безтямна! – в кучугурах!..

5.02.2012.

Співала, як янгол.
Жила, як людина.
Як свято і будні.
Тепер відпочине.

Людина і янгол,
Що пристрасть і спокій,
Шаленство і мудрість.
Де небо – де попіл?

Людина і янгол…
Чи ж є протиріччя:
Вже тіло померло –
Летить її пісня!

То янгола голос:
Мурахи під шкіру,
Волосся мов колос...
Це гімн її тілу.

Він став сиротою,
Покинувши тіло.
Земне за водою,-
Крильми тріпотіло.

2012

Як вода,
ліхтарного світла сльота
збігається в краплях розбитих
пропахлого грозами літа.
Набрався її – відчитай...

Як узвар,
навчися ковтати слова –
не зразу, не жадібно – тихо.
Наливка нічного триптúха.
Для трунку себе відкривай.

Як вино,
дописаний вірш за вікном.
Донесене слово не витре
заселений мандрами вітру
набутого спліну синдром.

16 Лютого 2012

Вона замовила півсну,
А я її... цього не досить...
Вона замовила Весну,
А я її... на дворі - Осінь...
Вона замовила вина,
А я її... і трохи неба.
І пригорнулася. Сумна.
І зникла сповіді потреба...

Так хочеться комусь чужому_вагоннному_рідному -
висповідатись
про все
старе і грішне
так хочеться без тями закохатися -
і в -
небо,
вище...

прорости
бути собою
гей-же-гей, веснонько,
гей-же-гей, сонячна...
де_я_хто_я...

Снова осень среди рощи плачет.
Золотеют люди и дожди.
Помним мы с тобой о том, что значит
Шепот верб у ночи на груди.

Мы одни снимаем боли белым,
Жизнью полны с пятки до брови,
Тополя опавшие несмело
Молятся о смерти и любви,

Что тонки, как ми-струна на скрипке.
Светит рай в красе осенних ид,
Мы любви напуганы улыбкой,
А она смеется и стоит…

Как в раю… Печальная, босая.
Как в душе – туман, Перун и крест.
Осень захлебнулась голосами,
А на небе светлый серп воскрес.

.

мої безневинні дитячі ігри починалися зазвичай фразою:
"а зараз заплющіть очі..."
потім можна робити будь-що-будь, бо уже не страшно,
бо світ залишився за ширмою, а ти страусихою заховалась у мріях...
спершу зробим намет під столом,
теплий плед стане нашими стінами, а ліхтарик - єдиним сонцем.
ми посадимо на коліна наших ляльок, пупсиків, пам'ятаєш отих, маленьких,
я одежу дівчачу із них здирала та просила маму пошити хлопчачу,
щоб були у нас пупси-сини та пупсята-дочки…
ми вдягнемо на них віночки, в скатертині зробим віконце та сидітимем тихо-тихо
аби лихо яке не стривожити, аби душі наші ще не стриножені
вилітали з-під стола ширяти спочатку кімнатами, потім сходами, а далі ти знаєш, серце,
натискайте, ніженьки, на педалі. хай крутиться колесо долі:
на долівці у нашій схованці місця, мов на плато Наска, кажуть там космодром був,
прилітайте Боги, будь-ласка, що створили нас отакими дітьми,
ми і за сорок починатимем наші ігри все так же сакраментально:
"а зараз заплющіть очі..."

в'юнка ваніль твоїх рук проростає у звуки
розбиває повітря і вітром стає карусель
переплетених нот, спілих ягід на дотик -
із лози і грози - на горі Керем-Ель

мов по лезу ножа витанцьовують води
і, невпіймані в сітях, мелодію пишуть із хвиль
сіль змиває гріхи, перелітні птахи
відпочити сідають у штиль

попеліє стріла, обважніла тернами,
і на зустріч доріг поспішають слова
фатум світла і крил - не згоріти на пил
...в'ється стежка_лоза звукова
2012

Л.Д…
Ледь – ледь тебе сховала даль
В обліжних сутінках од зору,
А вже бринить думок печаль
Невпинно голосом мінору.
Вона прийшла в мої рядки
Й слова неспокоєм укрила
З тих пір, як стало невтямки
Збагнути суть жіночу, мила.
То ти, мов крапля на листку,
То, ніби річка – повновода…
То йти боїшся по містку,
То йдеш не відаючи броду.
Куди?.. Навіщо?.. І чому
Мовчиш уперто майже місяць?..
Вдивляюсь я в німу пітьму
І не знаходжу болю місця.
Чомусь так холодно в душі,
Як десь в ущелині алтайській…
Гуляй, чаклунко, і гріши,
Але до мене повертайся.
17.02.12

(За ЕМІНЕСКУ)

О істино пресвітла! О брехні і лукавство!
О Божий дар поета! О графомана блаж!
Історіє всесвітня, неправедна якась ти.
Тому й любов небесна юнцям – «дурний кураж».
О ти, вінцю природи! О ти, вселенський блазню!
Людино, що і «звіра» не гідна вже звання,
бо змінено інстинкти на мислі непролазні, –
вже навіть біле тіло твій «смак» не вдовольня.
І грудь, і ніжка жінки – не еталон, естете?
Ти ікла не ошкіриш за жодну із самиць –
не тур, що йме турицю (забув природне все ти!),
не пес, що ради суки, ганьбить і ланців міць!
Чужі тобі дуелі та клопоти весінні.
Давно ти не ревнуєш, як дикий пращур міг, –
твою не будить душу жіноче голосіння,
і серце не тривожить тобі жіночий сміх.
А ближніх ти не любиш первісно і первинно, –
якраз отут, за горло ти рідних брати рад.
Ти брешеш і лукавиш без відчуття провини,
ще й хочеш, щоб за підлість тебе прославив брат.
Так склалось історично? Пишаймося собою:
аякже, «Завойовник» – і кожен цар у нас…
Але кажу сьогодні я злій богині воєн:
«Тебе не допускаю в свій простір і свій час!»
О Вчителі мудрійші! Дали б ви спокій світу!
Од філософських течій уже знемігся він!
Буття – шатро лахмітне… Над ним – зірки-софіти…
Театр погорілий! Юрма без прагнень змін!
Новітні фарисеї – священики рум’яні,
у золото вдяглися, зі срібла хліб їсте,
торги вернули в храми (мов над базаром – бані!)…
Гадаєте не бачить ніхто свавілля те?!
Тож бренькайте, музики, на арфах безголосих.
Тож, скульптори, творіння забувши сенс, «ліпіть».
Актори, балаганьте, як завше, як і досі.
Художники, ховайте свій хист «мазні» під спід.
Тобі, мій часе, бути розп’ятим ремісничо –
надійно і вульгарно, як може тільки плебс…
Помазаники Божі, вас більше честь не кличе, –
ви дивитесь на людство з борделів, як з небес.
Ведіть же, дипломати, народ, як скот, на бійню!
Політики, за славу розплачуйтеся ним!
Я знаю ваше гасло підлотне, та надійне:
«Світ цей дурити варто, – він хоче буть дурним!»

Ну куди б я йшла,
ну кому б несла
свою тугу, на камінь зболену,
як найближчий ти,
найдорожчий ти
відмахнувсь-відвернувсь невдоволено?
Ну кого спитать,
де вербою стать –
сушить вітром душу роздерту?
Жити як самій
в муці нелюдській
і чиєї чекать мені смерті?
Ну, прийди й скажи:
“Не потрібна ти.
Все минуло, як дим у полі”.
Так не хочеш, ні…
Брешеш ти мені?
Чи й тобі вистачає
болю?

2003

Сповідався присмеркові день
Молодявим пошумом черешень,
Ніч росила із імлистих жмень
І тягнула з льоху жбан кулеші.
На галяву сяйва занесла:
- Їжте всі, на мріяння охочі!
Гавкуни з околиці села
Дзяволили і зривали очі.
Сон, лише округу оповив,
Сам приліг в тінисті світу нецьки,
І гримів хвали речитатив
Свіргунами вічного чернецтва!

17.02.12.

З Венеції пливли ми до Верони.
Ви казали мені: «Сеньйорито,
не Шекспір я, щоб вас підкорити,
серце плавиться, як маскарпоне,
нетутешня, зваблива, amore». -
«Лицедійство вам личить, сеньйоре»,
як цим лодіям – гондольєри.
Ніч влаштовує маскаради:
червоні серця від помади,
дюни вогників на рив’єрі,
“Амаретто“ і дискотеки,
клятви любовні, розмови
та обіцянки Казанови…
А душа моя хоче – Монтеккі!
(тих манер і зізнань у коханні).
…Ми пливли у 5D на екрані.

Подарувала сильні крила
І новий світ мені відкрила
І надихала на політ
З собою підняла в зеніт.

Та я не знав, як дуже важко
Літати у полоні щастя,
Та підніматись на вершини
Любові, людяності й віри.

Нести тепло, світло надії,
Коли болить, чи гинуть мрії,
Та виливати серце й душу
В оці вірші та вчинки мушу.

А ти вела не відпускала,
Здавалось сил більше не стало,
Та ми у парі знов кружили,
Горіли, сподівались, жили.

На полі зраджених надій
Крові і жаху,
Де смерть справляла свій завій
Бенкетом праху,
Схрестилися віків мечі,
Жива ідея-
Палало вогнище вночі-
Дух Прометея.

Дарунок вічного вогню
Він дав людині,
Себе підставив під борню,
Зевса гордині.
Прикутий до вершин гори,
Орла довбанню,
Тримав ідею до пори,
Свого страждання.

Минули роки мук і зла,
Горіла рана,
Поки Геракл убив орла,
Звільнив Титана.
Ідея волі все жива
І слава вічна,
Надія завжди ожива,
Людині звична.

Але я відкрив Тобі гріх мій і не утаїв беззаконня мого;
я сказав „сповідую Господу прогрішення мої ",
і Ти зняв з мене вину гріха мого.

Псалтир, Псалом Давида 31, в. 5


Максим повіз би Еллу на курорт.
Ян пропонує послуги та ксиви.
Струмує шарф – червоний, ніби кров...
А за плечима: „Зупинись, крас-с-ива!”.

Чекає Елла – вернеться моряк,
Що десять весен льон у морі сіє…
Вона клялася, чув це Гіппократ:
На благо пацієнта – мислі, дії.

У хаті – чорна кішка й білий щур.
В завію сниться: маленя колише...
Здала у інтернат сім’ю папуг:
Самотня жінка потребує тиші.

Їй – майже сорок.
Дім.
Лікарня.
Дім.
На дачі – вихідні.
Відпустка – в мами.
У будень – операцій десять, сім…
Перед Великоднем – спокута в храмі.
Помаду стерши із пухлявих губ,
Іде Ельвіра – м’яко, мов по ваті...
Сестрі молодшій висмикнула зуб –
І... забажала лікаркою стати.

Навиклий рух (так набираєш лярд) –
І в зародку людина вбита в лоні.

Бездітна Елла…
Боже Немовля
Благає: „Відпусти гріхи, дай доню!".


2012

Незвична
мінлива
легка
і осяйна
міфічна
як злива
прудка
водограйна
зваблива хмаринка
коштовний камінчик
сниво
жаринка
невловний промінчик

зустрічні
радіють
дотичності словом
пластично
зуміє
знайти
всі основи
для спілкування
в покої
і мирі
та воркування
з такою
не щирі

ціллю
у стрільбищі
буде довіра
сіллю
для гульбищ
єхидного звіра.

Мить повагавшись,- напролом...
Зійду на сцену, мов на плаху.
Коли хрестити будуть цвяхом,
Я захищатимусь псалмом.
Знайшовшись в далечі ріки,
Пристань і ти на клаптик суші...
Ще так ніколи наші душі
Не задивлялися в роки...
Мовчання схлипне в унісон,
І потечуть сумні акорди
Пожовклим листячком аорти-
Життя одного спільний сон...

Мій звукосвіте! Ще при теплім лоні
Моєї нені й купелі тридзвонній*
Себе відчула у Твоїм полоні,
Немов омилась в музиці бездонній.


влилось у мене тепле слово "мама",
Пресильне " тато" і суворе " мушу".
І вібрувала предковічна гама-
Прадавні звуки сповнювали душу.


Бриніла в серці тепла колискова,
Що вилася oд пращурів- трипільців.
Калинова, небесно- волошкова
Вросталa в мене, в руки i у пальці-


У кожну волосинку тонкопрядну,
У кожен ген- гартований ножами
випрoбувань. О зоряна й доладна
Пречиста мово, зрощена віками!


Ніхто тепер Тебе не вирве з мене,
хіба що тільки з коренем життєвим.
Та і тоді в мій Дух Вона повEрне
міцно-звучально - стерженем сталевим!
2005

«Якщо тримаєш у руці садженець і тобі скажуть,
що прийшов Машіах ,
спочатку посади садженець,
а потім іди стрічать Машіаха»
Рабан Йоханан бен Закай

Не певен, що Месії будуть раді
Всі плутократи й казнокради,
Убивці, що з давен прадавніх
Сміятись звикли з буцегарні ,
Чи ледарі з прадіда-діда,
До милостині звиклі од сусіда...
...А тільки ті, хто на роботі
Вершать житейськії турботи,
Почувши, що поблизу Месія,
Солоний піт зітруть на віях,
Причепурять скуйовджене волосся,
Прокажуть тихо: «А таки збулося!..»
---------
Машіах (івритське) – Месія.
Буцегарня – арестантська (Словарь української мови. Упорядник Б.Д.Грінченко. т.1, стор.118).

По наитию спасён
свыше силами
райский сад твоих имён,
сердцу милая.

Ночь отведала моих
кислых яблочек –
разродился ими стих –
древний сказочник.

Нет очей – тебя принять,
прячу внятность их,
словно крылья от огня
всеобъятного.

Тает иней на губах,
греет искренность.
Неиспитая судьба –
легкомысленна.

Соль по ноте соберу,
роль – в чернильницу.
Ах, как хочется перу
словом вылиться.

Безответная! Ты где,
небо спящее?
Я учусь дышать, в дожде
сердце сращивать.

17 Февраля 2012

Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!