***
Їде Осінь на коні
на оцій картині
зникли вже у далині
барви жовто-сині
розшарілася вона
йде назустріч їй Зима
*

***
вже листя можна полічити
небо затягнене хмарами
як театральна завіса
перед наступним актом...
скоро вони розвіються
і ми побачимо сонце
віддалене
охололе
*

***
Вона блукає вулицями в Львові,
Цілує вітер спогади в лице.
Все в світі починається з любові –
Весна завжди нагадує про це.

Шукай її – натхненну в кожнім слові,
Бо істина банальна і проста .
Вона блукає вулицями в Львові
Й цілує вітер спогади в уста.

А клени вже багряно пурпурові,
Здається все ось так колись було...
Вона блукає вулицями в Львові
Й цілує вітер спогади в чоло.


2007 р.

***

Літературне читання вимушено продовжується
Ніч безсонна вирівнюється, час подовжується.
Повітря гріється, з вікон витісняється.
Брудний вокзал, де на жаль ніщо не міняється.
Люди з торбами, кульками, валізами,
З паспортами, квитками, шенгенськими візами...
Хтось втікає з реалу до інтернету,
Тут легко сліпому і важко естету.

***

Я проковтну гіркі слова
З смаком приправи орегано,
В них, мабуть, істина проста,
Хоч розтлумачена погано.

Буває надто гострий смак,
Хтось всипав забагато перцю.
Щось сказано було не так,
Як би того хотілось серцю.

2008 р.

***

Життя зігне або зламає,
Якщо обрати роль невдахи.
Шкода, що панцира немає,
Щоб жити так, як черепахи –

Не залишати свого дому,
Себе сховати там й зігріти,
А ми в душі ховаєм втому
І біль – бо де його подіти?


2009 рік

скоро зійде зима. у гілляччі змовляються хворі граки,
відбирають останнє тепло з осокорових тіл безголосих.
вистигає у синьому полум'ї страчена місячна осінь,
і приходить міжчасся. фатальним, ковтаючим звуки ніким.

і чекає. отак відчуває приреченість жертви удав,
обвиваючи тишею простір, наближує злам у нікуди.
метушаться у снах і біжать, спотикаючись злякані люди.
але їхній порожній титанік іржаві швартови віддав.

бо вночі, неодмінно вночі, на тонкий обезлюднілий берег
з океану сезонних депресій закине старого кита.
він про чорну-пречорну зиму в попередніх життях прочитав,
і зрадіє, неначе дитя, запливаючи в тінь білоперу.

К свету!
Взмахом!
Сердце на плаху!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!
Порваны нити,
Прочь от бетона,
Холода улиц,
Звонков телефона!
Ярким пятном
Разрывая на части
Серое завтра!
Взмахами!
К счастью!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!

Прошу, молю - поглянь на мене
Не крізь життя, побач, прошу!
Мені душі твоєї треба,
Бо саме нею я живу...

На мить забувши сьогодення,
Поглянь на мене, подивись!
Мені душі твоєї треба,
Її ж я мала вже колись...

Мені душі твоєї треба!
Чому для тебе я, як всі?!
Я знаю - ти кохаєш чесно,
Але заглянь у мої сни...

Побач мене крізь мої очі,
Заглянь всередину, прошу!
Я так душі твоєї хочу...
Бо саме нею я живу.
2011р

Елі, Елі, лема савахтані!*
Голос Сина - не блудний син:
кривду й смуток, і нерв останній
заплітає в акорд один
і звучить перед гранню грані,
за якою - смертельна вись:
Елі, Елі, лема савахтані,
Сина, що на хресті, не зречись!
І розп'яття, й віки фатальні
взяв у пригорщі вічний біль.
Елі, Елі, лема савахтані! -
голосисті плачі звідусіль.
Елі, Елі... - стострунно, невпинно
в кригу вічності, в хаос доріг...
Над земним - воскресіння Сина,
доземним - миготіння ніг,
що ідуть, мов дощі великодні,
де окреслює час пітьма,
в лоно безвісті, в розпач холодний -
Елі, Елі, лема?..
2007р.



*Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув (євр.) - вигук розп'ятого Ісуса перед смертю.

Я встала рано-рано вранці,
Щоб подивитись сонця схід.
Там сни сплелися в дивнім танці,
Там ще всміхався ночі слід.

Та ось... мереживо світання
Заполонило небокрай,
Здійснивши зоряні бажання,
Ввімкнуло сонця водограй.

І засміялись чисті роси,
Заколосилися поля,
Верба стряхнула довгі коси,
І враз прокинулась земля.

Я взяла в руки сонця промінь,
Зігрілась сонячним теплом,
Почула світу тихий гомін,
І день новий махнув крилом...

Ти мене пам'ятай!
Відгоріла я зорями сивими,
Що летять ген за край
У колючих обіймах століть.
Допиває ріка
Із небес, виростаючи хвилями,
Та у долі руках
Переродиться скоро у лід.

Я піду у туман
І для тебе залишуся віршами,
Там, де смутку нема,
Лиш мелодії янгольських сфер.
На скрижалях душі
Ми історію нашу запишемо.
Йдуть холодні дощі,
Затягаючи нас в круговерть.

Ти підеш по слідах,
Які мною для тебе залишено,
Хоч весняна вода
Їх сховає у сірий намул...
Проростаю в слова,
Дослухаюся в голос Всевишнього.
Я віднині нова -
Розтинаюча Словом пітьму!

Нехай Пегас облізлий,
та як нова поп(д)руга -
одразу ж борозною -
лавина кінських ват!
Поет за ніжки Музи
береться, мов за плуга -
і нумо віршувать!

13.11.2011

А як зробити вічною
красу, котра вража?
За образністю звичною
незвична все ж душа!
...а як зробити звичною
красу, котра вража?
За образністю вічною
незвична все ж душа!

Все ж порожньо на вулиці.
Самотній інтелект.
І муза теж не юрмиться -
не натовпу об'єкт!
...все ж порожньо. Не юрмиться
самотній інтелект.
І муза теж на вулиці
не натовпу об'єкт!

Лишаю повідомлення
в надії хоч на щось.
Краса як задоволення
жаданого "ось-ось".
...лишаю задоволення
в надії хоч на щось.
Краса як повідомлення
жаданого "ось-ось"...


11.11.2011

розланцьована свобода
колісниця лук
віраж
вістря сонця запеклося
никне болем чорний страж

бій копит клепсидра часу
зорі збиті з ніг
не спи
б’ється в маминій утробі
первісток іще сліпий

ключ дочасся у підковах
не стогни волай
ти бог
перемога сіль бенкетна
оплати вселенський борг

і долоня на руків’ї
безнастанно жде
сигнал
розірви судомні пута
крові жаска хіть корал

зашифроване послання
курява змія
доріг
пропекло тавром рамено
рабе вбий раба в собі!!!


12.11.2011

Я його кохаю,
А тебе люблю,
Щось зробити маю,
Але не роблю...

Я із ним щаслива,
А без тебе ні...
Я тобою снила,
Марила вві сні...

Я тебе любила,
А із ним була,
І піти хотіла,
Але не змогла.

Серце розриваю ,
Душу я гублю,
Я тебе кохаю,
А його люблю...

Кожної хвилини
Розриває біль...
Розумію - винна,
Але йти не смій!

Зрозумій, нещасна
Бо люблю обох.
Доле моя ясна,
Нащо та любов?!

Щирі твої очі,
Вічно б цілувала,
А без його ночі,
Я, вважай, пропала...

Дотик його ніжний -
І на серці жар,
Погляд білосніжний
Ріже без ножа!

Серце за тобою
Засихає, в'яне,
А без нього, доле,
Все в душі вмирає...

Я його кохаю...
А тебе люблю.
Щось зробити маю,
Але не роблю...

Збагрянілим золотим таляром
осінь підкупила небеса,
бо доволі сонце гріло хмари,
бо досхочу бавилась краса, -
сипала і сипала скарбами…
Все ж тепло вернути не змогла
і тепер бреде поміж дубами,
в соснах, де пахтіє ще смола.
А вітри прожогом, мов банкіри,
обідрали осінь до гілок
і помчали у міські квартири
розганяти куряву та смог.
Зопалу зосталася без листя
в передзим'ї осінь, в холоди…
Вранці сніг упав. A prima vista
грудень заховав її сліди.


*a prima vista - без підготовки

Ця сукня надто чорна, надто чорна,
Вона вас оскверняє, донно Анно.
Вселенська туга саваном огорне,
Я припаду – завважте! – не вустами,
А тінню серця – долі – як у храмі.

Ця шия надто біла, гойно біла
Для трауру. Спиніться, донно Анно!
Бо ж вістря сили і межа безсилля –
Крило брови і теплість тонкостанна, –
Віднині невигойно-чула рана.

Замкніть наш світ, а ще замкніть кімнату…
І загубіть ключі, о донно Анно.
До дідька ці скорботно-штивні шати!
Хай ніч пересіріє в дикий ранок,
З колиски тіла, не просіть, не встану.

Свіча дотліла у рубіннім болі.
Не плачте, а цілуйте, донно Анно.
Офіра гідна, вірте, на престолі:
Шаленство тіл, що плавились медами,
Проникна проникомість поміж нами.

…Нависла тінь ревнивця Командора…
09.11.2011

Я б хотіла, як ти , малювати
Ніжним пензлем свої відчуття,
Бо я слів вже й не можу дібрати,
Щоб красою наповнить життя.

Відчуваючи колір небесний,
Я писала би мрію свою,
Обирала би фарби я серцем
Десь далеко, в казковім краю.

Тобі сили небесні всесильні
Дарували наліпший талант.
Мої ж рими прості і незрілі
Не опишуть прекрасного шат...

Кожен рух твого ніжного пензля
На століття карбує цей світ.
Посміхнешся - і бачиш, сміється
З полотна твій майстерний політ.

Трохи суму - і фарби, мов диво,
Малюватимуть дощ, як живий...
Ти поглянеш - "О, ні, не красиво" -
Бо не знаєш собі ти ціни.

Ти пиши, коли серце сміється,
Почуття ллються фарбою в світ,
Бо веселкою небо здається,
Коли рвешся в свій творчий політ.

Дарувати красу людям будеш,
Щоб серцям їх хотілося жить,
Бо я знаю, що понад все любиш
Свої фарби і творчості мить!
2011р

Синім снігом небо сипле
Сонце не співає...
Сиві зорі в небі синім
Сонно колихає...

Смуток ллється в море синє,
Стелиться журбою,
Синій сон в тумані мліє
Синьою імлою.

Все довколо засинає,
Морок в'ється синій...
Сині мрії розливає
Таємниця синя.

Сни тонкі мороз сплітає
В коси синьо-сині
І їх ніжно прикрашає
Візерунком синім...
листопад 2011р

постояти коло тебе і знову собі піти
бо коні твої яблуневі то не сірі коти
бо поза грою мить і погляд не віднайти
в мовчанці обридлій із сходинок до піару

об бампер вагання ударишся лобом не раз
стікає розкаяння тепле з долоньки пера
ліловим піастром обходимо вузол образ
на лівій руці затавровано постріл не пара

добрати потрібні слова спокуса але пуста
лиш тиша утверджує спогад старих вистав
тож вистояти на совість бо зоряна береста
тобі поцілункоми усмішку уст обпалить

і рай цей тріщить по швах і деревам тісно
дядько Всевишній кладе тебе в шал падолиста
де кволе вагання і переляканість істин
і погляд і тала вода і потужність кара

На солодких скибках сонця
гарбузи ростуть,
виноградні стиглі хлопці
вирушають в путь;

яблуневі поцілунки,
в молоці печаль,
крапля крові впала лунко
в захмелілий гай;

загубились чорні сливи
в бур’янах – сліпі;
тишу я держу за гриву,
цей світанок твій;

на трояндах роси стигнуть,
кінь порвав оброть,
вже набрали сливи сили,
дощем в землю входь…

У тобі все до вподоби,
хоч любов крихка...
на губах твоїх солодких
крапля молока…

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в Осені.

поки проби зніме із трибун ювелірно-довершений час
з невловимим кінцем оселилася казка в серцях
а у морі життя де манливою ниткою в'яжуть ярмо
видається і вітер попутній плечем на шляхах
і на фоні розбитого глека амбіції тішать згори
і огненно записує ноти в майбутнє зоря
як до дна доторкнутися легко в графі застигає рука
і така заслабка на супротив облуд течія...
знову сірість осінніх тайнописів никне зникає в гербах
і у запране небо сльоза заглядає тихцем
а як стане мандат на дорозі у владні круги
знову нас розпинатиме пальмове гілля дилем...
2011

Повна чаша вина,
кров лози виноградної,
дар легковажного Пана –
бога давніх часів,
коли мавка
у кожнім потоці жила.

Ложка дикого меду
від бджіл лісових,
що невтомно
накопичують сонце
у дуплах столітніх дубів.

На краєчку ножа –
трохи світла і дрібка кориці.
На повільний вогонь –
щоб вино напоїти вогнем.
Заспівати баладу,
про повінь і гул громовиці,
про травневу грозу,
переповнену теплим дощем:

“Пригадай,
як сідлали коней на зорі,
як втирали сльозу крадькома матері,
як рипіли-прощались ворота.
Як шуміли-сміялись весняні вітри,
як кричали в високому небі орли,
як стелилась трава під копита…”

Випий келих до дна –
і напій променистий
переміниться в кров
і по жилах вогнем зашумить.
Звільнить душу, і та
крізь спіральний тунель золотистий
на невидимих крилах
злетить у небесну блакить.

Рухнуть всі перепони,
відкриються всі таємниці,
свіжий вітер весняний
розвіє безсилу печаль.
На горі, в білій вежі
князівна живе білолиця –
їй пісні про кохання
щоранку співа менестрель.

А Миханько Срібленький мов* пару файних** коней,
і добрий кавал*** полі,
й два морги**** лісу,
стодолу, хату під зелізом....*****
І тагі би****** і роду був богацького,
а виглєдов, ну просто по жебрацки,
бо вліті******* він вдєгов мішок на голе тіло.
А тіло!? Тей би земленька свєта, чорніло.
А як любив він коней своїх?! Наде всім!
За німців навіть потерпів на тім:
як вів єдного разу коней з водопою,
то передибали го******** по дорозі німців двоє.
Приставте ви себі два красні коники на беріжку,
а збоку...Чорт якись в мішку...
Як німаки до сита сі нареготали,
пан офіцер до фіри запригтисі приказали,
коней для сміху з боку прив’єзали.
І мусив фіру Миханько кігнути,
і що ще гірше - чоботи зазути
і штани вдєгти. І так мало-немало -
аж поки німців не нагнали
і поки не прийшли совіти,
штани носити й чоботи кігти.
А як прийшли.. а як прийшли совіти,
так по сей день
тирчут гі пень
середь дороги: ні вобійти, ні вобменути,
і скоро не буде кому й спімнути*********
про Миханька.
А доленька його така:
щоб до колгоспу коників забрати,
то Миханька хіба було замордувати...
І замордували!

Його кати спроміж грішного люду
хіба що Божого тепер діждуться суду.

До2000р.

*мов - мав.
**файних - гарних.
***кавал(кавалок) - шматок.
****морги - гектари.
***** під зелізом - криту цинкованою бляхою.
******тагі би - так ніби.
*******вліті - літком.
********передибали го - перестріли його.
*********спімнути - згадати.

Останні листи зваби-осені
До тебе я шлю з голубами,
І вірю у небо із просинню,
І серце любити так проситься,
Та світ - поміж нами.

До безуму тіла потреба
Тепла твого, наче повітря...
Лиш вітер печаль мою витре,
Розвіє всі ноти з пюпітра,
Вертаю до себе.

Господь лиш один розуміє -
Чом наші шляхи переплетені
В туманах осінньому плетиві,
Чому між моїми куплетами
Теплом струменієш?

Для тебе мене не існує -
Між цими містами й пустелями,
Де долі стежини устелені
І терням й піснями веселими...
Крізь тебе іду я.

Я знаю - не вічні ці фрази,
Це тільки слова, тільки осінь,
Оркестру твого стоголосся
І мої розплетені коси
У миті екстазу...

Чи бути нам разом?...

Уже і я перехворів
За літечком жалобу
І мідні кучері гаїв
Безумно уподобав .

Не по гриби, а просто так
Іду стезею бору,
Час од часу майне де птах
Осіннього дозору.

Лягає оловом туман
В долині болотистій
І, мов на бронзу, в яру чан
Змітає вітер листя .

Берізки коси в сивину
Нічної поволоки
Пофарбували… Ну і ну! -
Зими вже чути кроки.

І знову випаде : недуг -
Морозу чари кляті -
У крижаній облозі хуг
Коханням корувати.

2011

То кольорові плями та сліпучі зблиски
на сірім тлі зябких і вогких буднів.
Злодійське та примарне щастя блуднів
єднало і тіла, і писки*...

Як їх побрати – шлюбна ніч
була би їм нудною,
вона з одним, а він з одною...
Хоч сядь та й плач.

Несамовито ждуть нових пережиттів
і найпікантніших пригод,
та меншає і меншає нагод
добути глибших відчуттів.

І скоро вдовільнити їхню хіть
хіба кобила зможе чи медвідь.

* Писок – обличчя (місцевою говіркою).

Память – птица об одном крыле.
От прежней удали не осталось и следа.
Глаза закрою: по седой земле
С чужого праздника, усталый, еду.
А степь широкая, как душа.
И у печали – ни дна, ни края.
Я возвращаюсь, едва дыша,
А порою кажется, что умираю…

Огромным глазом загнанный конь
Влажно косится – вот-вот заплачет.
И разгорается под сердцем такой огонь,
Что погаснет со мной и никак иначе…

Темно надо мною от птичьих крыл.
И от горькой полыни – голова кругом.
На этом празднике я только пил
И тихо прощался со старым другом.
Своих там было – как яблок в саду,
А чужих и пришлых – и того боле.
Ещё немного и, кажется, упаду
В это широкое чистое поле…

А дорога долгая, как летний день.
Мне бы только доехать… Домой… А впрочем…
Дома – четыре угла и в каждом – тень.
И хмельные от браги слов ночи…

Далеко за лесом собирается дождь.
Ох, до чего же горек запах полыни!
И всё кажется, будто чего-то ждёшь,
И оно непременно случится ныне.
И такая ширь!
И день – как стекло.
И тихая песня из сердца льётся.
И болит душа, но болит светло.
Может быть, поэтому и поётся…

Что лучше: спасенье, уютная норка
иль место на плахе, публичная порка?
была бы умнее - меха и покой,
но все таки -дура, и мне не впервой!

2011

Метелик з мушкою
ласують грушкою.
Радіє мушка –
солодка грушка.
=*=
Найдовший ріг
носить носоріг.
Ріг носорога -
усім пересторога.
=*=
Оса біля озера
побачила ослика.
Приніс окуням ослик:
овес, сорго і просо.
=*=
Птахи пінгвіни
плавають відмінно.
В Антарктиді живуть,
рибку жують.
=*=
Рибка в ріці заблукала,
рака рибка запитала:
У яке русло плисти,
де карасика знайти?
=*=
Сорока стрибає,
сніжинки збирає.
Сонечко пригріло,
сніжок розтопило.
=*=
Тукани дресировані -
справжнісінькі клоуни.
В цирку тигри і тюлені
виступають на арені.
=*=
Удав поспішає,
вужа здоганяє.
Умілий удав
вужа обігнав.

2011

Од багать, що вересень покинув,
Пойнялись пожежами ліси.
Вже й дощі періщать без упину,
Та ніяк не можуть погасить.
Палахтять приречено діброви,
Листя приском стелиться до ніг.
Там його під ранок на Покрову
Відцілує біло перший сніг.

2010

Зорі – це черешні, в яких замість
кісточок – верлібри, стигне ніч;
плаче місяць, мов ікона в храмі,
день народжується голотІч;

вклякли молитви, рогами сарни
підпирають небо, мАрник зник,
душі зачерствілі між хрестами,
крашанки, паски і бур’яни…

все застигло в дикому мовчанні,
назбиравсь невиплаканий плач:
тисне в грудях, сонце із гортані
витікає кров’ю; заклинач

чари промовляє над водою,
вітер збуджений підвівся, дме;
сходяться до роздоріжжя долі,
а моя не знаю досі де –

певно, забарилась… Повна чарка
не допомогла, і друга – теж…
Петре, ти скажи мені, ключарю,
на землі, в раю чи в пеклі легш?

Вельми хвацький журналюга,
Не якийсь там волоцюга.
Тільки гроші ти кохаєш дуже,
Тому й совісті не маєш, друже.

2011

Маєш хисту небагато,
Щоб в письменники іти...
Замість того, щоб писати,
Краще йди пасти воли.

2011

Капелюха не знімаєш,
Щось таємне, мабуть, знаєш.
Чув, ще вмієш малювати?
Треба в Раді розпитати...

2011

ковтати тишу серцебиттям
змішувати фарби спільного раю
фарбувати повітря диханням мрій
вплітаючи небо у наші зізнання

внутрішньовенно
так глибоко
палко

ми пошепки будем
у небо пірнати

ми будем кохати
ми будем літати

ми
-
пта́хи.

думай про мене ночами безсонними
клич мене іменем клич
хай роздирають убивчими сонмами
гострі фантазії ніч

я тобі снитимусь важко прокинешся
і не згадаєш мене
довго тягтиметься час пуповиною
перегримується днем

сонце пектиме кармінною близною
з лівого краю небес
ми не захочемо надто приблизними
щоб залишатися без

безперспективні взаємоприречені
зріднені кров'ю омел
будем скидати закреслені речення
на неіснуючий мейл

Не слухай пісню — чужою стала.
Послухай серце, послухай совість.
Хай кожна буква у кожнім слові
Зчиняє крики, зчиняє галас.

Не дай так легко зламати волю!
Не схлипуй гірко під кожним цапом!
Не дайся бідам в голодні лапи.
Немає хору, то буде соло!

Не дай чужому своє забрати,
І рідним словом долай образу.
Не плач над цукром, не плач за газом,
Живи тим добрим, що дала мати.

І хай ламають, і хай говорять,
Що нам країну ховати треба.
У нас є жито, у нас є небо,
Та серце наше хронічно хворе.

Чиї ж то сльози втопили море,
Й залізли в серце гвоздем іржавим?
Вже цілу вічність моя держава
Лікує серце хронічно хворе...


11.11.2011р.

Зціли мене! ціль не у тому, щоб бути відкритим
розбити ілюзії, пам"ять на друзки розбити
забути усе, що колись на початку пройшли
зціли!..

у завтрішнім світі ми можемо стати птахами
з"єднатись з дощем, непомітно пробігти дахами
і вирости в погляді, вирости духом і снами
упасти у сніг і на весну з землі прорости

ми можемо більше. прости...

Дитинство ось-ось мине,
ми майже уже дорослі -
тому, щоб не йти наосліп,
домовимось про одне.

Я знаю, таки нелегко
міняти умови гри -
та буде нехай "Замри!"
ознакою небезпеки,

знайоме таке - "Води!" -
мене порятуй од спраги,
а "Холодно!" - одягти
незайве зимові краги.

Ще "Гаряче!" - не вмикай
опалення так уперто.

Будь чемна без мене, Ґердо!
Я - тільки на гірку.
Кай.

2011

Опять 25 – на те же грабли
Себя как понять? Крестом и гладью
Расписано все и шито белым,
Опять 25, и кто поверит?
Пытаюсь терять – немного больно,
Но радость, когда, не сыпят солью,
А вера в тебя, кредитом вера –
Зерно прорастет, и снегом белым
Дорога вперед, назад – не надо,
И совесть чиста – бальзам отрады,
Опять 25… и двери, двери…
Так важно, когда… в тебя поверят.

Момент ключевой – и ты на старте,
Камням за спиной – отставку! Хватит!
Тебя уже ждут и ты там нужен.
Опять 25, но грамм, за дружбу.

Б'є потік
із моїх мрій.
Лови, не втрачай цей шанс.
Неначе сфінкс,
Ідея фікс,
Цінність мимольотних фраз.
Ми щось втрачаєм,
Щоб дізнатись,
Що без втрат не пізнати сенс.
Підняті стяги,
Воєнні догми
Гублять наш ренесанс.

Відкрий очі
На захід сонця.
Воно йде, але не ми.
Шумливі крики,
Все повернеться,
Лиш тільки опір ти знайди.

І
Ця осінь не пробачить нам жодної помилки,
Жодної гри, у якій ми програли.
Осіннє прозріння з упертістю голки
Пронизує парки, алеї, квартали...

І правда проступає – шита жовтою ниткою,
Проступає на осінньому листі, як на папірусі,
Проступає на асфальті калюжною сіткою,
Проступає у тілі хворобами й вірусами.

І я викашлюю правду – з кров’ю, непросто –
Що таки напевно, у тій боротьбі
Моя любов була схожа на вдалу помсту
Самій собі, самій собі…

ІІ
Минуле смішне – наче висохла квітка латаття
У дальній шухляді, під стосами вицвілих фото.
І ми на тих фото, і усмішки наші, і плаття,
Що вийшли із моди, і знов повернулись до моди.

Минуле смішне – наче дотик на вигині литки
У вигляді квітки – і що нам лишилось від нього?
Ну, може, відбитки. На тілі незримі відбитки.
І більше нічого… Так смішно… І більше нічого.

01.09.09-26.05.11

***
Почуло серце
Рідкісного птаха –
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо про гріш.

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю, –
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік.

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні –
Я з пролісками стрівсь!

Все логічно, циклічно і ще… Я не знаю, як.

Не іржавіють довго усі ці пружини-нерви.

Розумію, як завше, та серце – сліпий маяк,

Кам’яний потопельник, загублений смерті дервіш.

Позитиву! Хоч трохи. Від темних отих верет

Утекти і забути, бо холод кістки проймає.

Я виборсуюсь ледве, стогну, та пливу вперед

В рятівному жилеті – у жовтогарячій майці.

2011

Вони не відходять.
Бо тиша обрамлена словом.
Так зимно у червні,
Що ковдра прилипла до ніг…
Гучним безголоссям,
Відтінком новим кольоровим
Впадуть на долоні,
Зайдуть за знайомий поріг.

Не зраджують друзі.
Горять у підсвічниках ясно.
Якби ще теплішим був червень,
Якби не сльоза…
Вони не відходять. Авжеж.
І з’являється вчасно
Для друзів моїх
Ця небесна густа бірюза.
8.11.2011

Як добре, що є кому і у кого вірити
посеред Подолу, коли майже нуль за Цельсієм.
І злитись, набравши номер змерзлими пальцями,
і дихати пізньоосінньою пусткою вулиці.

Як добре не бути дорослою і самотньою,
таксі відміняти, ловити таксі і їхати,
цілуючи теплі долоні своєму ніжному,
і плакати, в груди б"ючись дніпровими хвилями.

Як добре передчувати відсутність одягу,
відходити в сон одночасно, повільно дихати,
і танути, мов листопадовий сніг за вікнами,
і рідними бути у звично чужому Києві.

Я встану з тобою удосвіта
Жовтневе проміння жати.
Ти, як сонце, посеред осені
Заяснієш мені, тату.

Піду за тобою я стежкою,
Де луг обіймає поле,
Де поляжуть в покоси висохлі
Всі хвороби, жалі й болі.

Там тиша над нами стоятиме,
А в небо, як птах, полине
Рідний голос, у пісню вишитий
Рідний погляд очей синіх.

Ще стільки дощів нам послухати,
Ще стільки розмов сказати...
Молодим біля мами берестом -
Дочекайся мене, тату!