губами зніми з мене льолю
з мереживом на стегні.
отак і дожили до снігу
і сніг у вікні й уві сні.
Бог вибрав усі голосні
і музика нам - безголоса.
загублені поміж людьми
цитуємо кепського Льосу
і непослідовності долі
стають послідовністю. ні?..

вигадай із мене собі ідеал.
виліпи образ із глини думок своїх.
випали емоціями і вистави на загал.
нехай ним милуються хворі та мокрий сніг.
потім можеш залити мене бетоном пустих слів,
або відмити від сонячних плям, співчуттів і болота.
знаєш, ідолів не можна торкатись, як би того не хотів,
бо на пальцях завше лишається отруєна позолота.
2012

Світлій пам’яті моєї матері Гафії Трайсти (Ретішки)


Бавовняну сорочку мати вишивала
Кольорами щастя мені, синові своєму.
Цілі ночі з голкою в руках не спала
Щоб вдягнув я сорочку в Неділю Святу.

Я вдягнув сорочку, як весну, зацвілу,
Мати посміхнулась радісно мені...
Я пішов до церкви на Святу Неділю,
Як весело і гарно було на душі.

Бавовняну сорочку – естафету долі –
Щороку вдягаю, бо мила ж вона,
Лиш кольори щастя чомусь сумно голі.
Йде свята неділя, а матері нема...

Відтоді я сорочку ту постійно ношу,
Бо вона – вічний скарб душі моєї.
Вдягайте сорочки, вишиті матерями.
Я вас прошу!
І будьте щасливі, наче Прометеї!

2001 p.

Митець сучасності - античний лицедій,
Що в розпромінених, як сонце, шатах
Потрапив у театр військових дій.
Тулився б до колон!
Йому б - мовчати!
А він коштовний щит несе в туман.
Закуті в лати варвари жорстокі.
"Роз...ве...се...лив..." - накотиться юрма.
Одвіку скеля не спинила рокіт.

Блукатиме проміння у юрмі...
Дарма шукати між багнетів милість.
На попелищах - вертели і сміх.
Крізь душу й серце - штик, підошви, стилос...

"На виступці! Він - сірий! Нам би - кіч..." -
Вищатиме найнижчий - невгамовно.
Хтось шати - сонцесяйні - кине в піч,
А дивака - на смугу лімітрофну.

Сандалі розшматує легіон.
Сяйливий щит лежатиме у цвілі.
Колись - у пошуках монет,
картин,
ікон -
Між мотлохом віднайдуть уцілілі.




2006-2012

Мороз меняет взгляд на жизнь,
Ведь все дано познать в контрастах -
Несчастье - счастье, холод - зной,
Труд - отдых, засуха - ненастье..

Не будь контрастов кто бы смог
Бороться за свою свободу,
Стремиться к истине, добру
Или к богатству год от года..

Открою маленький секрет..
Коль кто обидел - не печалься,
Пришла удача - улыбнись,
Держи себя невозмутимо!
Причем, естественно в душе,
Во вне напротив - оттянись..,
И беды все промчатся мимо!

Скільки казок ти знаєш, мій любий казкарю?
Чи вистачить їх для наших ночей тисячі та одної?
Де герої сміливі, але пустоголові, звитяги повні,
голови зміям рубають, аж тріски лісом!
Впала завіса - там замок стримить високий,
Діва солодка, трояндове ніжне тіло.
Такого хотіло серце твоє безголове?
Таким ти бачиш моє, осиротіле,
коли лишаєш мене в рідному місті,
яке вже давно чуже, бо без тебе?
яким йому бути? Де мені взяти тепла,
щоб відігріти пучки, якими пишу по замерзлій шибі:
«Коханий, в якій казці ти заблукав знову?»?

*
Крутяться думки.
Перестук коліс мені
спати не дає.

Вкусила бджола... Та цятка смажить шкіру.
Не медом єдиним вулик хтось болюче зве!
Прописуєш вірш - не вбий хорошу ліру:
не в скрині з харчами жало совісті живе.


12.01.2012

своїх думок таку нестримну перспективу
залиш у повені ранкових парадигм
ще ялинкових подарунків, як жарину,
нових акордів, ніжних фарб зими та сигм

у стратосферах хмарочосів трохи рими
шумлять, розхитують небачені шляхи
і по книжкових, непочутих і незримих
сюжетах впевненості, віри і жаги

за цими кроками, за па, у хвилях терцій,
в поривах вітру, розкуйовджених словах,
таке просте, таке чарівне твоє серце,
але найкраще... як буває вільний птах

Взяла до рук «Мадонну перехресть».
Душа святкує, плаче, їй не спиться.
Тут є порядність, мешкає тут честь.
Що не сторінка – вірш, як райська птиця.

Вона ж така: в неволі не живе.
Її плекає жінка, ймення – Ліна.
Тут кожне слово вмите, як нове,
Як навесні проросла насінина.

Тут благородство, ніжність і любов.
Тут казка, диво, що тепер не в моді.
Шукаємо екстриму і обнов…
Не бачим: диво – сонях у городі!

Шалений вік. Епоха потрясінь.
За вікнами – то феєрверк, то вибух…
Коли поет шанує власну тінь,
То з лав поетів, імовірно, вибув.

Але Вона… Спокійна, як колись,
До примхи слави, до недолі й долі.
Де чоловік, який не помиливсь?
Де є душа, що не була в неволі?

Даруйте, Ліно, що пишу про Вас.
Це не тому, що нічого писати.
А Ваші вірші гоять від образ.
А Ваші вірші помагають Знати.

Що ми шукаєм? Щастя? Суєти?
Уліво, вправо, знов нова дорога.
А що нам треба? Істину знайти.
А відповідь проста: вона у Бога.

10.12.2012.

Куди твій шлях, порожній і самотній
Тебе веде крізь пил міських доріг?
Чи бачиш ти попереду безодню -
Притулок для твоїх стражденних ніг?

Дорогою цинічної зневаги
Дістатися ти мрієш до мети?
Тебе замучить совість, біль і спрага,
І непомірна важкість самоти.

2011

Ми збудуєм невидимі стіни
Із безумства, що спить на печі,
Хоч довкола зриваються міни,
Обгорнувшися світлом свічі.

А в потоці нестримного Нині
Завмирає на гойдалці час,
Поїдаючи сили рабині,
Що втікає як Вчора від нас.

А Сьогодні-хоче лиш дихати,
Забавляти в клітинах думки,
Що розбіглися крихтами,
Заховавшися між сторінки.

Старий Новий рік - це другий шанс:

- для тих, хто не встиг сказати найголовніше -
прошепотіти нарешті
"кохаю", чи "вибач", чи "не можу жити без тебе"
(все залежно від ситуації);

- для тих, хто забув загадати бажання два тижні тому,
о дванадцятій, опісля бла-бла від гаранта - знову
примружити очі,
візуалізувавши (кажуть, це вельми помічна штука!)
те, чого хочеться понад усі шампани,
всі перепони, закони, замети тощо;

- те, що лишилось опісля Різдва,
д-о-ї-с-т-и,
сісти опісля на строгу, як пес, дієту,
схуднути врешті на кілька кг, і знову
третього празника ждати,
коли "в Йордані...."

На небі - негода,
сіра мрячка, дощі навскіс,
що господар й собаки не вижене!
От і сидять в чотирьох стінах
блюзних, нудн-и-их....

Він дістає велику коробку із пазлами,
висипає шість тисяч квадратиків на долівку -
і збирає Наш Світ...

Спершу небо, сузір'ями короноване,
Потім – різні моря (червоне, чорне та біле),
Океани з рибинами мовчазними,
Скелі з чайками-верещайками...

Чай холоне, і час витікає крізь пальці піском,
Він примружує очі сльозливі,
Злива товчеться у шибу чолом розбитим...

Не зважає –
докупоньки тулить тебе і мене,
і минають години, і ніжність цвіте поміж нами...
Божі пазли - як ковдра із клаптиків у бабуні –
Кожна часточка має місце у центрі світу,
Кожен клаптик такий важливий, такий барвистий,
Місяць світить над Божим світом,
Та ще не гріє...

Три мисливці,
що не вполювали ані дідька лисого,
бредуть, втомлені та голодні,
снігами середньовічної Голандії...
голі гілки чорні стримлять у небо,
розпорюють животи хмарам,
марять доми віковічні жахіттями ґерцоґа Альби
через димарі сочяться душі жерт аутодафе
час перетікає з колу в коло
а я перехожу зі школи в школу та нічому не вчуся
в численних метаморфозах та реєнкарнаціях
все ті ж помилки, крейдяні кола, намальовані самою
бо хто ще їх малюватиме по-старому,
коли всі вже мої однолітки
перейшли на новітні ґаджети щоб сидіти в FB
чи ще в якихось ерзац-соціумах...
а що мені? сидіти в дівках довіку
чи стати вдовою чоловіку якомусь похилому,
що тринькає силу життєву на те,
щоб здаватися, а не бути?
так чи ні?
я вибираю нуль:
ні так, ні ні
лишаюся на стороні тих,
що не вірять ні в самадхі, ні в смерть душі,
а хочуть просто вполювати білку,
сподіваюся ви здогадалися,
про що я.
далі не буде...

М. Лермонтов, "Выхожу один я на дорогу"

Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.

1841


Одинцем виходжу на дорогу;
Кременистий шлях ледь-ледь блищить;
Тиха ніч. Пустеля слуха бога,
І зоря з зорею гомонить.

В небесах і святочно, і дивно!
Спить земля під сяйвом голубим...
Чом же так на серці неспокійно?
Жду чогось? Шкодую бо за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені;
Супокою й волі я шукаю!
Я б хотів забутись у вісні!

Та не тим холодним сном могили…
Не були б навіки тії сни,
Щоб у грудях ще дрімали сили,
Щоб здіймались в подиху вони.

Щоб всю ніч і день увесь до мене
Про кохання линув милий спів,
Щоб своїм гіллям вічнозеленим
Темний дуб схилявсь і шепотів.

*
Ви іще спите.
Я до Львова знов прибув.
Потяг не спізнивсь.

Нещастя – щастя..
Радість – гнів..
Надія – розпач..
Сподівання змінити щось і радикально!
А потім тиша..
Щастя зникло,
Розтанув гнів,
І розпач нишком в надію переріс..
Герой наш скис..
Приміряй це кліше на себе,
І поміркуй..
А може треба не тільки но бажати змін,
А брати меч і розрубати гордіїв вузол!
Не кричати, а діяти, перемагати,
Твій ворог – лінь!

Злітає у повітря дим
з часу обвуглених шматків...
Мій вечір на руках зотлів,
а я ночую в серці з ним.

Потоки сліз стікають вниз
із гір спресованих жалів.
Шалений час їх розтроїв,
а дороге багаттям згриз...

А біля серця - любий лист
від пережитого. Мов спів...

(2012 р.)

Присвячується майстрові української вишивки Василю Канделі

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Пливе у тузі неугавній
у цегляній товпі надсаду
нічний кораблик непогасний
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик і відлюдник,
на ясно-жовту ружу схожий,
до узголів’їв своїх любих,
в ногах захожих.

Пливуть у тузі неугавній
сновид, п’яниць хори бджолині.
Суми незбувні, непроглядні
на іноземцевій світлині,
і завертає до Ординки
таксі, осідлане в знетямі,
і обстають мерці будинки
осмут ті самі.

Пливе у тузі неугавній
співець печальний по столиці,
лицем сумний на вітрюгані
двірник при гасовій крамниці,
спішить по вулиці безлюдній
коханець сивий і красивий,
і опівнічний поїзд шлюбний
пливе у ній, непояснимій.

Пливе у млі замоскворецькій
плавець в негадані знегоди,
сідає говірок єврейський
на сумовиті жовті сходи,
і у зажуру по радінню,
під рік новий у ніч недільну
мальована пливе красуля,
очей не кажучи від суму.

Пливе в очах студене мрево,
тремтять сніжинки на вагоні,
блідий, холодний вітер ревно
долоні обійма червоні,
і сяйва горі медом щедрі,
і пахне солодко халвою;
і небом святяться вечері
над головою.

І рік Новий у синій гамі
на хвилі марева міського
пливе у тузі неугавній,
немов життя нового змога,
і наче буде світло й слава,
і вдалий день, і доста хліба,
і мов життя гойдне направо,
гойднувши вліво.

чем крепче держится маяк
тем меньше шторм может повредить ему
для каждой материи вселенной
есть момент испытания ее прочности
простота красота и бесстрашие -
Христос и Будда ничего иного не говорили
2012г.

по битому склу твого болю
я дістанусь гіркої правди,
бо крім сліз і алкоголю
тобі немає чого ховати.
ти сіллю по моїй шкірі
гарцюєш в шаленому танці.
коли не лишиться місця зневірі
все розчиниться в нашій романтиці.
один для одного ми не створені,
але з цим ще можна боротися.
якщо правду ділити порівну
біль теж стане менше колотися.
2011

Під смерековим лісом стоїть стара хатина.
На призьбі мати кужіль свій пряде
Та з невідомих їй країв вона чекає сина,
Він обіцяв, що прийде, але не видно ще ніде...

Мати знов навиває кужіль і молиться за сина...
Писав в листі, що прийде на Різдво.
Тяжкою здається нічка, а ще довшою днина...
Минув уже Великдень, а все нема його.

Ніхто на цьому світі не вміє так чекати,
Не вміє так лічити довгі ночі і дні,
Як лічить і чекає свого сина мати,
Їй хочеться побачить його, бодай у сні!

«Прийди ти, мій голубе, ти, мій рідний сину,
З кожним днем боюся, що помру.
І хто мене, небіжку, покладе в домовину,
Убогу вдовицю, самітню і стару?»

Течуть дні під смерековим лісом,
Материнські молитви вітер у світ несе...
Хоч би він повернувся веселим та здоровим,
Бо їй пора в дорогу, а сина – чужина пасе.

Лиш кілька днів минуло й син додому повернувсь...
Його стрічає заплакана хатинонька стара.
Він матері гостинець із сумочки виймає...
Лежить на призьбі кужіль, а матері уже нема.

2001

З точністю до одиниці,
магічне, що аж занадто
маркером перекреслено
все, що було неплановим

все, що було означене -
незаперечні судження -
від поцілунків згарячу
до почуттів пробуджених

ти перекреслив буднями
впевнено до дитячості
наче немає вічності,
поглядів, рук і вдячності.

дивно, що я це бачила
квіти, цукерки, розміри
неба, що не розмічене -
нам його вже не вистачить

що на експромт розкроєне
вже не зіткати наново -
щогли, верхівки, темрява.
сонце дощем заплакане…

нем цикорий, мерцающе, редкостно нем
над пустым разнотравием поздним,

над сухим, фиолетовым басом шоссе,
потерявшим накал направлений,

остывает пространство, лишенное тем,
и цикорий - осенне белесый...

Шибку подиву в очах
розтрощив чи не зумисне.
Хай не скаче по жінках
поглядом, що в раму тисне.

Був би сотні ще разів
склом оточений звабливим,
я - одружений. Зомлів
бути більш, ніж є, щасливим...


12.01.2012

Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь…Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції –- поет…

Обрій блакитний на відстані кроку
був. Та далеко вже чар свій простер.
Квіттям, що кинуте в дикий костер,
сни переможені тануть нівроку.

Душе, чому ти не маєш свободи
вітром летіти в небесні поля?
Чом твої крила реальність пиля?
Мрії, чому, мов мара, ваша врода?

Хочеш вдихнути із сонця проміння,
та гайворонням звивається пил.
І не заснути, щоб силою крил
мчати туди, де краса живе синя.

(2011 р.)

Пада дощ на поріг.
Добрий вечір, Новий рік!

Снігу й досі ще нема.
Де ж ти, зимонько-зима?

Де снігами ти метеш,
Чом до Корсуня не йдеш?

Ось такі дива природи.
Скоро вже й орать городи,

Скоро квіти розцвітуть..
Зимо, вже збирайся в путь!

Завітай хоч після свят,
Снігом звесели малят!

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Я вірю в силу стиглих слив,
розіпнутих на деці…
тримає місяць, мов пасклИн,
глибоку ніч мертвецько;

ліщини щирі вина; сни,
розбуджені, марудні;
м’ясиста зірка мре; знатнИк,
спаситель чи орУдник?

Мерз ницелОз, родивсь Христос;
вівтар гріхом стринОжений,
залитий кров’ю білокОст
і пасока безбожна;

цвів місяць жовто, мов хробУст,
життям набухли груди;
в той день, коли родивсь Ісус,
зачатий був Іуда…

У сумі днів я одиноко
Про тебе думаю завжди...
Хоч інколи, про людське око,
Тебе так хочу проклясти,
Сама сприймаючи за правду
Думки про ненависть і біль,
Та хай лише прийде те завтра -
Забуду про негоди сіль!

Кохання солодощі ближчі...

2000

Справжня сутність моя – поза очі
Прокрадається попід дахами,
Вперто рани мої кровоточать
Мармуровими злими гріхами.
Не людина, не вірний, а скептик,
П’яний продаж, приблудство й мара,
І немає в мені значить клепки,
Що життя своє так змарнував.
Осіяння єство не очистить
І не змиє набряклого бруду –
Ну то й що, все пройшло ненавмисне,
Ну то й що, що вже більше не буду?
Тихо в’ється мерзотна мармиза,
І доймає моє альтер его –
Певно, треба підкинути хмизу
Аби чернь не дісталась до неба.
Я не здужаю стежку покроїти,
Я не виберу іншу наругу,
Лиш би рани ці темні й незгоєні
Не пішли попід іншу хоругву.

08.01.12

Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
Та споглядавши віршоплинність
Не сподівався на взаємність.
А Ви… взяли й відповіли.
Ось ми і друзі. Ми – на «ти».
Причарували мене, Пані,
І стали зустрічі жадані.
Стали блаженні вечори,
Які удвох ми провели.
Своїми творчими устами
Ви чарували до нестями...
Тепер тривожуся щораз:
Як перебуду там, без Вас.
Як на своєму острівку,
Розлуку цю перетерплю .
Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
.........................
Даруйте, змушений піти.
Ваш шанувальник.
Назавжди…

Новий рік, новий рік
Вже ступає на поріг
Буду їсти я пиріг
Буду грати і співати
Буду весело стрибати
Гостей гарно зустрічати
І ялинку прикрашати!!!

© Кравчук А. Г., 2011 р., Рівне

Жовта луска
на землицю
злетіла

це
Осені шкіра

то
де ж її тіло?

2012

Життя – оркестр . Фортуна – диригент.
Симфонію народжує момент.
Абияка буденності рутина
Мотиви серця знищує ущент.

11.01.12

Час не щадив мого лиця,
не полишала серця мука.
А вічна – ближчає – розлука,
тяжіє казка до кінця.

І скажуть всі: жила-була
не фея і не Попелюшка.
Хтось на щоці згадає «мушку»,
а хтось – не пригадає зла.

…А років менше, ніж за сто –
зелом покриється могила,
і ту, що ці рядки створила,
не поминатиме ніхто.

2000(2012)

Когда пришла пора прощаний -
Не надо лишних обещаний,
Жизнь всех расставит по местам -
Кого-то здесь, кого-то – там..

2011г.

На початку строфи без "жили" і "були"
Грудень кашлем грудним прориває тили
Відсьогодні -
За спиною відлуння ударів копит,
І по лісу густому полюють твій слід
Пси голодні.

Вовчі ями ховаються в лоні доріг,
З неба падають зорі, а з ними і сніг-
пунктири...
Очі колють стальні наконечники пік,
Сонце стало в зеніт - призупинено лік:
..."п'ять", "чотири"...

Хтось ударив у дзвін - грудень судить свій суд:
Наступає з фронтів, заганяє у кут
наче звіра...
Тихо шепчеш комусь: Сохрани і прости,
Бо нема вже ніякої сили нести
Божу віру!

Не спиняйся, цигане, побіля -
Ручку не позолочу.
Я сама багато ворожила,
Карти клала у парчу.

На Різдво та іншу ніч святкову
Під подушку короля
Я ховала, вішала підкову,
Щоб удача не пішла.

І коса була - о! - вельми довга,
Чорні брови ще тепер!
Знаю я, куди веде дорога,
Шлях живих і тих, хто вмер.

З чортом танцювала і горіла,
Навіть був із ним роман...
Не спиняйся, цигане, побіля,
Бо почуєш теж обман.

2011 р.

Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”;! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.

2004р.

Не палю, але в цю мить
Взяв цигарку –
Половина душі летить
До Ньюáрку.
Шоколад гіркий чи сік…
Лишить фото…
Відлітає знов на рік
Польським “Льóтом”.
Побажати вдалих справ
Жестом, словом?
Добре, що туман упав
Наді Львовом.
Подаровано нам ще
Півгодини
Надивитися в очей
Надглибини…
А серця стискає спрут –
Що я вдію?
Залиши мені отут
Ностальгію…
І жалí свої лишай,
І турботи.
Чуєш – вісточку, бодай
Щосуботи..
Слів потрібних не знайшлось…
Зрозумілих…
То сльотá, чи в око щось
Залетіло?
…Рідні очі голубі…
Пригортаю…
Хай щастить, Малá, тобі!
Відпускаю…

11.01.2012.

не просто змирилися, більше - дружимо,
щодня споживаєм желе зі слів.
чомусь і зима цьогоріч напружена -
гуде і гуде на січневім кужелі
затертої нами до дір землі.

та що вимагати у двох зациклених,
яким паралельно куди іти
своїм до відрази типовим сиквелом,
де навіть субтитри цинічно цикають,
впадаючи в ступор. та менше з тим,

коли достигають дощами сутінки,
і мариться сніжний старий завіт,
питає сумління: кого ми судимо
із псевдоамбітними камасутрами
в його непросвітленій голові.

... І не мрій --. Не втекти, бо загорнена.
Мусиш бачити. Мусиш пробачити.
В підземеллях Священного Ордена
Всіх засуджених перша оплачеш ти…
Лиш один із них –- поза скорботою.
Чий слуга був -- Перуна, чи Велеса?..
Щоби сяяла ти позолотою --
Він згорів на жертовнику Вересня...

Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках, перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.

Історія – гральний апарат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками ігрових автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
займатися кореспонденцією
з дияволом.

Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.

Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

мій добрий бісику,
вже крона літ рясна
і стиглістю років тяжіє тіло,
а ти усе біжиш набосякА
і дивишся на світ отак звітрІло

не грайся з іскрами
і не спали колибу,
і кинь вже батіжок, не підганяй,
бо я і так непевна у ногах,
а ти мені у торбу кинув глибу

спинися, бісенятко, не пустуй
ну ти ж не чуркало, що б'ється без угаву,
а я тобі крисаню снів сплету.
удень "ні-ні", вночі...
хоча... ти іноді усе ж прийди на каву


чуркало - діал. джерело

Когда-нибудь ты станешь
птицей
и будешь просто летать
в небе,
и тебе будет сниться
море.

Когда-нибудь ты станешь
морем
и будешь просто смотреть
в небо,
в котором просто летают
птицы,
у которых счастливые
лица.

Когда-нибудь ты станешь
небом
и будешь просто вдыхать
море,
и в тебе будут летать
птицы.

И всё опять повторится...
когда-нибудь ты станешь
птицей,
когда-нибудь ты станешь
морем,
когда-нибудь ты станешь
небом...

2007_12