Мело, мело по всій землі,
До небосхилу.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Мов влітку комашня дрібна
Летить на світло,
Злітались роєм до вікна
Крупинки снігу.

Ліпила віхола на склі
Кружки та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

І стелю в відблисках ясних
Хрестили тіні:
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Двох доль сплетіння.

І падали туфельки дві
З легеньким стуком,
І лив сльозинки воскові
Нічник на сукню,

І все зникало в сивій млі,
В запонах білих.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дмухала пітьма,
І жар спокуси,
Мов ангел, два крила здіймав,
Хрестом зімкнувши.

Мело весь лютий тогоріч,
Мело й сніжило.
І все раз по раз на столі
Свіча горіла.

2011

День при дні отак відбуватиму
згіркле"вчора",пригасле "нині".
Чим я голубів годуватиму,
якщо хліб призначили - свиням?
2002 р.

Знаєш, як найпростіше стати кіноактрисою?
І грати у фільмі за власним, ти чуєш!- сценарієм?
І ні 90-60-90, ані протекцій, ні бабок ніяких не треба,
хіба що дві гривні - квиток на автобус взяти...
ще - неодмінно! - мп3 плеєр і дрібку фантазії
як солі чи перцю у страву допоки прісну.
Такі то справи, а потім-потім картини одна за одною,
голова мало не трісне, операторе, знімай-не-дрімай!
Монтажна, та де ви там? Подуріли? Хутчіше, хутчіше!!!
Кадри – золото! Звук накладемо потім, а може і ні.
Німі ці кадри мені цікавіші. В них стільки експресії,
стільки пристрасті. Я розірву цей світ вранішній на намистини,
нанижу покадрово та анімую. І хоч німою мене вважають,
Небалакучою, ви всі почуєте, а радше побачите,
якщо зрячі ще, моє серце гаряче, мою душу-пурушу,
що світ ваш зрушила з нульової точки…

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.

Встаньте з колін, мої сестри і браття,
Не час вам молитись на ідолів злих.
У ваших серцях ще палає багаття
І внутрішній голос іще не затих.

Той голос вам скаже правдиво і чесно:
Забудьте образи, відкиньте свій гнів.
Тримайтеся разом, куди б не занесло,
Як батько, вмираючи, нам заповів.

Ті цінності вічні, набуті віками,
Що предки здобули в нерівних боях.
Збагачуйте, дбайте, щоб далі з роками
Стократно зродились у рідних краях.

Щоб подвиги вірних синів України
Ніколи не були забуті для вас.
Щоб землі козацькі не знали руїни,
А воля і слава були повсякчас.

Думками розумними, світлими, чистими
Розставте, як треба, усе по місцях
Для того, щоб завжди лишатися чесними
З любов'ю і миром у ваших серцях.

Виховуйте змалку нове покоління,
Даруйте їм світло прийдешнього дня,
Щоб було в них завжди до всього терпіння,
А віра й надія приходять щодня.

Хай чесність й порядність, як символи вічні,
Не будуть ховатись у їхніх серцях.
В хвилини тяжкі, а часом й небезпечні,
Дозвольте їм спертись на ваших плечах.

Ніколи не дайте зневірі і смутку
Залишитись в вашій безсмертній душі,
Бо їм там не місце для порятунку,
На вашім шляху вони надто чужі.

Тож встаньте з колін, щоби не спотикнутись,
Погляньте вперед, крок назустріч зробіть!
Щоб щастя і доля для вас посміхнулись,
Свободу і волю всім серцем любіть!

Твої поцілунки з присмаком кави,
На моїх вустах смак коньяку
І я люблю тебе таку,
Таку гірку...

Таку гірку й таку солодку водночас,
Що так п'янить і так дурманить,
А потім пошаманить
В одну мить...

В одну мить зупиниться весь світ,
Бо ти тепер керуєш цілим світом.
Тебе засиплю білим цвітом
Запахнеш літом...

Запахнеш літом. І я, мов божевільний,
Буду ловити запах твій щоночі,
А потім в снах шукати твої очі
Тепер щоночі...

Тепер щоночі снишся ти мені
І я не бачу в світі більш нічого.
Тепер не покохаю я нікого,
Не знав я цього...

Не знав я цього дотепер ніяк,
Та ти внесла в життя ці корективи -
Нові мелодії й мотиви,
І наче зливи...

І наче зливи, змили увесь бруд,
Твоїм я став і серцем, і душею,
А ти прекрасною зорею
Лише моєю...

Лише моєю будеш назавжди,
Купатимусь в любовному полоні.
Не стане вже ніщо на перепоні.
Твої долоні...

Твої долоні на моїй щоці,
Палаю, плавлюся, згораю.
Давно шукав такого раю,
Я кохаю...

Я кохаю в твоїх очах блакитних
Життєву іскру вічного буття.
Не потребує більше каяття
Моє життя...

Моє життя зазнало змін суттєвих,
В нім радість, щастя, ну, а головне,
Сказала, що кохаєш ти мене -
Це не мине...

Це не мине, це щастя буде вічним
І разом ми шляхи усі пройдемо.
В коханні, в єдності будемо
Знайдемо...

Нью Йорк.2012

Колядувати будем під Рамштайн,
А під Сердючку будем гімн співати,
І на роялі Мурку будем грати.
Бо так ми хочем.
В нас така мораль.

Забудем мову прабатьків своїх,
Що так плекали старанно і вічно,
А зараз це все НЕПРІЛІЧНО.
Оце ми можем.
Зрадимо усіх.

Топтатимем могили чобітьми
І матір продамо ми за доляри,
Одягнемо рожеві окуляри
І...будем гнити
Десь за ворітьми

У нашій хаті веселяться холуї,
Чужинці,бусурмани,казнократи
А після балу будуть в нас стріляти,
Бо так нам треба.
Тут ми не свої.

Життя собак задовгим для нас буде,
Бо без душі не зможем жить ні дня,
Без цінностей,молитви,каяття
І навіть смерть
Про нас забуде

Покищо це приснилося мені
Та думати потрібно вже сьогодні,
Бо завтра будем на краю безодні.
Ти хочеш цього???
Я - однозначно Ні!!!!

Нью Йорк.2012

тишина на двоих златоустом,
путешествуя по облакам,
мелодично, касанием чувства,
проведет по небритым щекам

парафраз деловито, некстати,
пролетит, проиграет глазам,
лунный диск полотном и токкатой
зачеркнет глубину, как нельзя

черно-белые клавиши жизни
заиграют мелодии дней,
обнимая, чудачества в призме,
возводя степень важности ей

Ламались квіти в чорному відрі;
земля пророча, як бувають зорі;
кров смертю запеклась на вівтарі –
злітались мухи, але то все ззовні;

всередині Дніпро рвав береги,
мороз квітки шукав, а дощ – пустелі;
а сніг без ніг, а янголи без крил,
Йсус без Євангелія, я – без тебе;

Як тиші жити серед лун глухих,
де сонце вже сповідується тіні?
Підводжусь п’яний ледь… Іду на Ви,
кричу на повні груди: «Україна!»

п’ю нахильці, хитаюсь, матюком
безодню в самоту загнув; персть – зельна,
не від горілки п’яний… заразом,
як сповідь з вуст на хрест, упав на землю…

ось тобі серденько казка на ніч:
пишеться-креслиться час незнаний
де від порогу п’яніє почерк
світло тріпоче

ось тобі серденько: люлі-люлі
чорні троянди в саду заснули
шрами засніжені – сад зимовий
з нами у змові

ось тобі серденько: зірка впала
місяць безсоння черпнув з опали
плавають-міняться в сіті срібній
(з)римоверліби

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

троянди... рожеві троянди
стоять у вазі моїй...
троянди, ви, милі троянди,
вас бачу у тузі своїй...
вже зникло, давно облетіло
пелюсток ваших тепло
та міцно у серці засіло
тих рук, що тримали, добро...

знов двері відчинені бачу,
простягнуті руки,
а в них -
троянди рожеві,
що плачуть
росою і болем,
що стих...

троянди, ви милі троянди,
роки проминуть як один,
та, серця мого діаманти,
ви в думках - хоч кілька хвилин!...
з давнього, 2000
taniamilewska

Потяг
до слова -
слова́
канарейками
протяг
полова
залізними
рейками
слава
повітряна
кулька
під хмарами
зализано
випрано
й мулько
обрамлено
від погляду скоса
аж хмарить
цикутою
іде
наче боса
а вдарить
узутою
бо псами
зацьковано
все
що непрохане
трясе
від нестями
бо само
закохана

Розляглось роздолля порохнявим степом,
Скроплює отави юний смерк – монах.
Перекотиполем вітер пише епос,
Мов закладка книги розтягнувся шлях.
Розповзаюсь в небі сивочубим димом,
Місяцем прошитий в темряві тону.
Так мені без неї, як строфі без рими, -
Радості не знаю і не маю сну.
Вийду на розлоги під хітоном ночі,
Сяйте, ясні зорі, - мрії молоді.
Найніжніші щоки, губи найсолодші
Зранку намалюю сонцем на воді.
Вигойдайте верби, вихлюпайте хвилі
Ніжності моєї лірику сумну,
Проречіть із неба ангелята милі,
Що кохаю досі лиш її одну.

11.02.12.

Цілує місто дощ байдужий
У скови тиші кам'яні.
У студені його бездушній
Зникають обміжки. У ній

Зникають без слідів!

Цілує місто мідні ляжки,
Думками воно живе ротом.
В його диханні чути важкість,
Відколи губи лиже цнота.

Тому нас змушують дрібниці
Змінити свою дурну мову,
Адже невже образи ниці
Охоплять усе місто знову!

Так, без мови.

Дощі змивають жовті плями,
І від секретів слизько всюди.
Усе ж тіла живуть не нами,
Хіба зєднаймо свої груди –

Чудом!

Є в службі суддів присмак гіркоти,
Бо часом крім подяк звучать прокльони...
Та цей тягар ви мусите нести,
Тому що є порушники закону.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Родини все життя чекають вас,
А ви – давно жаданні гості вдома,
Та щоб закони захищали нас
Обрали шлях судді цілком свідомо.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Що є у Вас? Є діти, як у всіх,
І дружба – загартована, як криця,
Є зливи запашні і білий сніг...
А спокій – він, звичайно, лише сниться.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Це так банально – траур, тиша, меси.
Громи і грози, кава і чекання.
А нам було так добре без депресій -
Не холодно, не лячно, не востаннє.
Не восени, не в сутінках, не вдома,
Без рим простих і без бажань нагальних.
Нервові зриви, соцмережі, втома
І кола під очима – так банально.
Кули не глянь – одні суцільні жертви
Кричать про їх проблеми – довго й звучно,
А нам було так просто і відверто,
Що аж писати, справді, вже незручно.



січень, 2012

І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
щó там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.

***
Лиш на могилку до поета
Вона прийшла - принесла пишного букета…
Котилася сльоза по захололій щоці
траурного портрета…
І вмить його забули всі,
вже маючи її
на оці.
=
Я жорсткий, твердий і грізний…
Продукт життєвої школи, -
я залізний, я за-ліз-ний!
чоловік…
Не був таким ніколи –
не буду таким повік!
=
В рот мені не заглядай
але – дай, дай, дай, дай, дай!
Щось мені до рота.
Чи цукерку, чи цигарку,
чи сосиску – соску – шкварку…
Бо ж дуже охота.
=
Пізнав, пізнав…пізнав він крайності…
жінок вино і каву…
Хмелів, піймавши гаву…
І поринав у справжній рай,
холодіючи від усвідомлення реальності.
=
Мовчить, але дивиться в оба,
холодна, але жива…
Риба, то тобі не худоба,
риба – то ж трава.
***
Відомо, відомо –
то є підсвідомо:
ось вам метеликові очі,
ось полум’я свічі…
І влада ночі.
=
Вір – не вір:
то хижий звір,
то лагідне теля…
І хоч це всіх «задовільняє»,
все ж не мине його петля!
=
Бліднуть, бліднуть,
й зникають принагідно,
мов привид на світанні –
гіркі, солодкі, і солоні…
І перші і останні.
***
Ми мали все, ми мали все
не маючи нічого.
Щоби одержати усе,
позбулись всього цього.
Тепер щасливі – маємо усе
не маючи нічого.
=
Не прошу дай…
І не молю пошли…
Не хочу рай на земли,
Лише не дай…
І не пошли…
=
Завжди приходять ті,
що будуть вічно жити…
Про щось у їх житті
ще рано говорити,
бо ще вони святі…
Тремтить гріховна чаша, не надпита.
***
Почалося із чуть-чуть,
ледве-ледве закінчилось.
Довго тліло і димілось,
та згорить, хоч воду льють.
=
Почалося із чуть-чуть,
а тепер все дуже мило,
посварились і побились
і мирнесенько живуть.
=
Почалося із чуть-чуть…
Апетит набуте діло
і тепер так засвербіло,
що їй ради не дадуть.
=
Почалося із чуть-чуть,
Про дурниці говорили,
слово слово догонило…
Вороги тепер будуть.
=
Почалося із чуть-чуть.
Трошки небо просвітліло,
саме жити закортіло,
а уже в труну кладуть.
***
Цинічність –
ось його єдиний аргумент…
Зловив момент,
а втратив вічність.
=
Дієш без істерії,
і без вагань…
Шукаєш потім виправдань
всіх своїх дій.
=
Один не бачить Бога ані де,
й плювати, що там кажуть люди…
А інший бачить Бога всюди,
хоч хай там що буде!
=
І буде на тому світі
старий, упертий атеїст,
звіряти форму й зміст
на метеориті.
***
Спочатку було – лиш радій,
життя наповнене надій.
А нині, тільки з ранку встань –
лиш множення розчарувань.
=
Спочатку було… а тепер,
лише в неділю і в четвер,
і то так, ніби то робота,
чомусь спати охота.
=
Спочатку було – сміх і сльози.
А потім були вже погрози:
покину геть, пенька старого…
Та не пішла дальше порога.
=
Спочатку було – мало, мало!
Того не було, того бракувало…
Сьогодні – їш – не хочу, лахів маєш скирду,
але не та фігура і бракує апетиту.
=
Спочатку було! Ой було…
І знаєш, наче загуло.
І над усе, і над усюди
жаль, вже так не буде!
***
І плакали, і плакали, і плакали…
Тулились ніжно і балакали.
Невимовну тугу – несказанний жаль,
і небо з ним плакало і навіть сталь.
=
На мокрім місці очі маю,
що день – що ніч слізьми стікаю…
По різному вже прикидав – туди-сюди,
а може б я не пив води?
=
Плакали охоче,
але сухими залишались очі,
волосся рвали на собі…
Та лисими не стали. Далебі!
=
Як стали на ногу,
то плакав до знемоги.
Як плюнули в душу –
то й м’язом не рушив.
***
То дуже просто: все надто складно!
Хоч пояснити можна все докладно,
все ж зрозуміти не можливо,
бо то є диво.
=
В чорнім-чорнім ящику
чорного ящика –
чорний-чорний-чорний ящик на дні.
Ще раз чорніший в нім.
=
Десь там – далеко
нещасними стають лелеки.
А ще кажуть, що той край
немов казковий рай.
***
І перейдімо до брехні,
як різновиду правди…
Що ні – що ні?!
Так було завжди!
=
Ось біле й чорне – кольори
начебто протилежні,
та що не говори,
а взаємозалежні.
=
Отак от – тільки правда!
Отак от – лиш брехня!
Є рябої та кривої,
та на білого коня!
=
В’їжджаєш гордовито
крізь тріумфальну арку…
і утікаєш знаменито,
у мишачу шпарку.
=
От учорашня правда,
а нинішня брехня…
Ось тлінні рештки зради –
труп білого коня.
***
Допустимо, могло ж то бути?
(Хі! А взагалі ж то може бути все).
Але, якщо він міг таке утнути…
то докажи, що не відбулось це!
=
Ніжний, лагідний, масненький,
наполегливий в спокусі…
Так і сипле побрехеньки,
а слизька гадюка вкусить!
=
Що ми бачим! Що ми бачим!
Що ми бачим – а що ні?
Ти здалеку все стлумачиш,
зблизька ж не дійде мені.
=
За логікою хитруна:
його заслуга,
не його вина!
Хоч усім відомо, який він бандюга.
=
А час, хоч й беззубим ротом
перетирає згодом
і камінь!
Амінь.
***
Відомо всім –
ти у питаннях віри
міцний наміру.
Та розумом хизуючись своїм,
чи завжди був ти щирим.
=
Ти вірив, віриш нині,
та ось яка дрібниця,
твої боги міняють лиця,
мов вередлива пані
Рукавиці.
=
Твердота віри –
наче криця…
на ню насилює дияволиця
душі, мов на рапіру…
їм на пекельному вогні пектися.
=
Римувальник вірить римі –
рима вправний паровозик,
зміст витягує, мов возик
з тупика, що має нині
римоплут-метаморфозник.
***
Уява розпалилася… і що ж?
Хоч і прекрасно, та не безконечно,
дарма, що було надзвичайно еротично –
як роз’єднались губи, то й пропала дрож.
=
Чудова мить була, саме тому, що мить,
ракета ненадовго небо освітила…
А в неозорих далях небосхилу
Зірок невідоме число горить.
=
Але дарма. Ти хочеш знов.
І знов, і знов, і знов ти хочеш,
і віриш ти охоче,
що то і є любов.
=
Зітруться зуби, нагодуєш звіра…
Смердючим та старим тхором,
ти на кінець відчувши сором,
відкинеш маску лицеміра.
***
Сексуальна, при тягуча -
стрункі ноги, груди-кручі.
Що вже личко? Несказанне!
І від сорому не в’яне.
=
То хіба, що можна псови,
трохи сексу без любови…
А якщо ми трошка люди,
най між нами любов буде.
***
Слово магічне,
мовчання ж вічне…
А час летить катастрофічно.
І от магія того слова –
одна полова.
=
Не сила мовчати,
не гоже скавчати…
Аж вилізе боком,
й завиєш вовком.
***
Що менше маєш –
то більше ціниш.
А як не маєш –
то аж сі піниш.
=
Повна стайня корів, свиней, овец
і повне подвірє ріжної птиці.
Всьо росте файно і плодиться…
Ади! Ще й в жінки ладна дупа й циці!
=
В повному достатку,
мов варенику в сметані…
Так велося слимачку
на суничній поляні.
=
Багатство і бідність,
як частина маскараду,
і як необхідність,
і як зрада…
=
Було не густо,
а стало пусто
у кишенях…
На згарок свічки розбагатіло
Церковне мишеня.
=
Не дзвенить,
не шелестить
у кишенях…
Ну давай, налий хіба що
на коня!
***
Із тіней – химери нічки,
мов з тоненьких ниток світер…
І раптово звідкись вітер
полум’я задує свічки.
=
Серйозний вираз, суворий фасад
і погляд вольовий…
Є простір вперед і простір назад
стосовно границі очей.
=
Я був пагінцем зеленим.
Був квіткою, плодом, насінням.
Був гілкою, стовбуром…
Викопали в чорній землі ямку –
я став корінням.
=
Я втомлений, наскрізь промок,
і ліс кругом і ніч і дощ.
Позаду шмат не близької дороги…
Ніщо є дощ, ніщо є втома,
ще крок, ще крок,
і ось я дома –
досяг жаданого порога.

Огонь в печі і запах сіна,
і чорну, чорну, чорну ніч
запаморочить сон, як кома.
--------------------------
різних років написання

Під подушкою ще залишаються сни.
Ще не встигли втекти, прилягли відпочити.
Відкривай чорні книги очей і дочитуй,
Жалюгідний цей світ відбивається в них.

Під подушкою ще сірий зайчик засів,
Отой самий, в якого зрубали ялину.
Він приніс тобі свій запізнілий гостинець,
Ти ж давно вже не віриш в гостинці зайців.

Ти поглянеш на нього крізь кригу очей.
В нього інша ялинка, як й інші вже зими.
В нього зграї онуків, він весь зовсім сивий.
А прийшов крізь твій сон і сидить за плечем.

Ти давно вже не віриш коханню й казкам
І спиваєш цей світ, як гірку давню юшку.
Прочиняє бабуся небесний Сезам
І гостинчик від зайця кладе під подушку.

Як прокинешся ти, а вона відповість:
«Він приходив так рано, не міг залишитись.
Поспішав, бо у нього малесенькі діти…»
Отакий твій невидимо-видимий гість!

…Як прокинешся ти. Все було й не було.
Скільки розуму збито «машиною часу»!
Закривавлений стовбур і сніг – біле тло,
І гірлянди в руках у черствого мовчання…

11.02.2012

…доторкнись,
розбуди,
розгорни як сорочку мережану,
розпиши,
воскреси
поцілунками тіло тремке
обережним,
звабливим,
п’янким і жагучим обстеженням
спокуси,
розтопи,
розчахни мого лона букет.

…і заграй,
заспівай
божевільно красиву мелодію
наші рухи
спонтанно
зіллються в єдиновзаєм
і хмелій,
шепочи,
і веди течією, як лодію,
це безумство,
цю пісню,
шаленство твоє і моє…

доки сльози
заблиснуть з-під вій зацілованих…

доки серце
заб’ється від млості живим…

доки руки
мої не обм'якнуть, здивовано

доки світ –
у мені –
не розлусне твоїм…

Холодно в руки, в пальці,
в самісінькі пучки.
Сьогодні відмовив Гальці –
не з Перемоги, з Фучика.
Відмовив, зіславшись на зиму:
мовляв, замерзну в дорозі.
Зима ж – довжелезна схима!
А пані лягли і просять.
І що ото з ним робити –
із не моїм бажанням:
чи починати пити,
чи подзвонити Жанні...
А в Києві – біло-біло!
Від сяйва поволі сліпну.
Неоковирне тіло
марить далеким липнем,
де кольорові тіні
впасти до ніг готові!

Треба дзвонити Ніні.
Ніна – на Контрактовій.

Обірвалась..серця ще одна струна
Пустка,а я на краю цього життя
Відпустилась,намалювати б собі на спині крила
Навіщо,немає в цьому світі мені каяття

Я знову гойдаюсь на нитках емоцій
Ще мить ,дорветься, і я знову впаду
Нетреба,нетреба ваших овацій
На дні там я тіло своє віднайду…

Там сиро там практична невідчутно дна
Без світла лиш на стінах штучний сніг
Там не думається і нічого не сниться
Лише сирість землі липне до ніг…

Я знала що так усе скінчиться
Але нагло закривши рот логіці на замок
Йшла вперед,тому що серце в пориві кричало
Хочу, хочу, дай тепла ще хоча б ковток…

І що тепер,почуття непотрібні нікому
Сиджу на одинці видряпую вірші
Пишу,хоч від них заробила оскому
Але краще писати,а ніж на одинці рахувати онімівші дні…
2012

Я знов одна...
і знов знеможена...
неначе всі думки стриножені,
а, може, й так. вони поснули?
неначе в сні давно-минулім:
життя було, цвіло, буяло...
та раптом ...

Мила,ти не знала,
Що раптом -
просто не буває!
Поглянь на фарби:
Ти пізнаєш
Усі ймовірні кольори,
Лиш погляд вгору підійми.

Повір у себе -
Та ж без мрії
Не можуть жити
Навіть мрії!!!

ЗлотИвся овид у німбі
смеркалося тихо. Тиша.
і ти попрощався, ніби,
і постать, як сіра миша…

відчутно на дотик блідість,
ледь вітром чуприну колише –
то літо майнуло у сірість,
а я ж — на сходинку вище.

2011, жовтень

К нам обращённый особым взглядом,
Точно разметивший все плоды,
Гулко не слышимый, в нас и рядом
Бог углубляет свои следы.

Крепнут Его золотые снизки,
Каждое Слово - ручная кладь,
Каждое снова - опять и близко.
Если ж молчит Он - тому бывать.

Лишнее сказанное коростой
Замертво падает с давних пор.
Божье молчание - это просто
Менее пристальный разговор.

Божье молчание - карандашный
Около Слов уникальный вид.
Так что, когда Он молчит, - не страшно.
Страшно, когда человек молчит.


2011

Быть почти всегда спросонок,
Не владеть собой ничуть. -
Начинаем жизнь с пелёнок.
Эх бы вспомнить эту жуть!

Жизнь в шестнадцать - небылица
С приглашеньем на обед,
Жизнь готова длиться, длиться
Без конца в шестнадцать лет.

Но шестнадцать нам не вечно.
В сорок ты везде и сплошь,
Что земная жизнь конечна,
Как-то вдруг осознаёшь.

И хотя готов на танки
И ещё не инвалид,
Из всецелой несознанки
Проникаешь в общий стыд.

Человек, когда бы двери
Не вели бы всех туда,
Ни за что бы не поверил
В пенсионные года.

То-то страшно, то-то больно...
И однако, хош-не-хош,
Жизнь за семьдесят невольно
Длится, длится - и живёшь.


2011

І зрозумієш, магнетичність прірв у чім,
лише із птахом у сердечному «двобої».
Так Прометей орла презлого приручив,
за мудрість цю годуючи собою.
Чим гірший я? Або чим гірший ти?
Уже не треба й «анти-божих» вчинків.
Тут головне – не відректись мети,
коли й дістане дзьобом до печінки.
Й коли сидітиме уже «у печінках»
не мислити фатально: «Помирать чи ні?!»
У тебе ж хоч – мутант, але – жар-птах,
живець з протуберанців помаранчевих.
Не корч із себе мертвого божка –
приманюй вогником крилату дивовижу!
Наука жити – смертна і важка?
Повір, лиш завдяки меті ти й вижив.
Тому… чому це я тебе учу?
Поквапившись, забув сказать про те я,
що сам тримаю перед Птицею свічу –
останній подарунок Прометея.
Я теж тут плавлю серцем кригу зим.
А щоб натхнення не сприймалося за кару,
я теж блаватні очі «пригасив»
і теж нап’ялив блазенську машкару…

Троянда в темряві - це чудо!
Вона страхи вбиває любо!

Якщо таку зустрів - то шлях
Уже покрив спокійний дах!

Не бійся -просто глянь - краса!
Ти певен, що вона свята.

Ще крок зроби лише один:
Тобі на роки стачить сил.

Троянди аромат - це віра,
Упевненість, а не надія!!!

taniamilewska
ЖОВТЕНЬ,2011

На латки – душу... Зрадила? Аби ж то...
Моливсь, трусивсь, плекав... Стражденним зась!
Панку, щоб з голоду не вмерти, нишком
за жменю жита в сінях віддалась…

Дитину вбиту розбирала в ночвах;
холодне з немовляти й’си чи ні?
У мисці в жиру сині колись очі,
застиглі зверху, свердлять світ, смачні…

Кров України – в Сонячних кларнетах,
„Кобзар” – незламне серце; рима з рук
йде Дівою Обидою у нетеч
розбурхать воду – плаче Римарук

чорноземними кетягами досі;
не виказані вірші, як мерці,
з чернеток постають, горілки просять,
знов лізуть в душу, смажаться зубці;

(киплять ковтки, під снігом верби стогнуть,
калина нині викинула цвіт,
нагору сонце видерлось, мов когут;
купаюсь в мові, наче в молоці…)

пишу ікону з України кров’ю,
Дніпро цілую в кручі; п’ю ріллю;
Собор Успенський підпираю Гробом
Господнім; Єлисей просив Іллю:

Хай буде на мені подвійний дух твій.
Тяжкого зажадав… Матусю, Січ –
ось колісниця й верхівці. Напругий
туман лягає; цвинтар – місце стріч.

У церкву – штрикавкою: гучно тромбом
зірвався дзвін, аж губи стисла персть…
відбився ніж в сумних очах корови,
до гицля лащиться бездомний пес...

у храмі перед Словом навколінці;
Ісусу на язик росою впав,
коли його розп’яли; пІтьму місяць
зрізає, наче бур’яни сапа…

і плачу безпорадно: розпач стебел:
течу по жилах зрізаних листків;
чим довше йду, тим далі ти від мене;
йду вперто, мов на запах крові – звір...

Усі так прагнуть перемог,
хай навіть гра тому підстава.
А тут завжди одне із двох -
чи ти, чи він... Вже потім - слава!

До неї, ластівки, ще мить,
всього одне лише пенальті...
І над Європою злетить
вона рядком в газетній шпальті.

Голкіпер Майер - не хробак,
король воріт з німецьким ехом!
Він не дозволить просто так
підняти келих пива чехам.

Володар Кубка має десь
знайтися ще. Його немає...
І чехам важко: зАпал весь
відповідальність геть з'їдає.

"Ну, ні!" - не знітився один,
а навпаки ще більше лютий
узяв м'яча у жмут судин -
пішов до "точки", ніби скутий.

Пенальті з паузи почав,
"на силу" вдав його "робота"...
Голкіпер Зепп уже упав,
а м'яч знайшов пусті ворота.


11.02.2012 "Лавиця запасного тренера"

У середині лютого, коли до весни як до неба рачки,
І мінус двадцять чотири, і вже дістало,
І, ніби рачок, ти ховаєшся в панцир шуби,
Ще стільки цікавого можна зробити отут-і-зараз! –
Тільки
Не пришвидшуй подій,
Не жени замилених коней
Кучугурами днів і ночей безкінечно-білих...

Перечитуй зимового Діккенса – чуєш, дзвенять дзвіночки?
По крапельці пий кульбабовий еліксир Рея,
Занурюй руки у плоть океану разом із Сантьяго –
Вечір такий довгий, неначе линва,
Риба з тамтого боку, а ти – тут.

Не парся про те, що земля достобіса зимна,
І ти не посадиш сьогодні дерево,
(я мовчу вже про хату і сина, отой неодмінний кандмінімум,
Який ніби кров з носа) –
Чуєш? –
У банку з-під майонеза запхай цибулю,
Вона росте швидко-швидко,
Зелені стріли додадуть тобі доброго настрою
І сили жити.

НадИхай шпарочку у замерзлій автобусній шибці,
надихАй сусідок цинамоновим духом яблучної шарлотки,
зліпи з дітьми останнього сьогорічного сніговика:
їхні щоки будуть червоні, тугі, томатові,
ніс його – нескоренний, начебто меч Джадая!

Замочи в коньяку курагу із родзинками –
Запах літа запаморочить твою голову,
Закутайся в шалик,
Послухай химерний щебіт –
То легковірні синиці, що вгрілись обіднім сонцем,
Тішаться, як маленькі!
Їм хочеться швидше-швидше,
Весно-прекрасна, прийди!

Не клич із ними,
Не пришвидшуй подій.
Зігрій свої руки від споминів,
Досмокчи потайки цю солодку бурульку зими,
І буде тобі, дівко, щастя –
Біле, пухнасте, цукеркове.

Нас так чарує мерехтіння
Міських неонових вогнів
Що сліпнем ми до свого світла
Що йде до нас із прірви снів

Візерунками вікна прикрашені,
Мов серветки тонкої роботи-
Ще з дитинства лишились ці враження:
Снігова Королево! Та хто ти?
Приходянка з Далекої Півночі?
Чи народженка сніжної віхоли?
Ті вуста льодьоні та співочі
Ніччю зимною в вікна надихали...
А я те ворожіння підслухала,
Стала свідком казкової ночі...
Цілу ніч на віконечко дмухала,
Заметілі дивилася в очі.
Що хотіла я там побачити?
Феєричну нездійснену мрію?
Чи свою самоту відзначити,
Як зимову приватну подію?

Як вимовити хочеться слова...

На скронях срібнолистя визріва,
Поспішна осінь зорі пригаша,
І пахне снігом...

І горить душа,
Заходиться пожежа молода,
Нестримна, рвійна, горда і руда.
Як душно і -
Немає сил згасить,
Од рідкісної відійти краси.

Бурлить пожежа, спопелить вона, -
Я у вогні пекельнім не одна,
І поміж серця страдницьких глибин -
Ти не один.

... Мовчання наше відгримить слова.
Велично тихо вічність проплива.
Схрестивши пальці, ми злилися в ту
На двох єдину ніжну самоту.

Из точки Света, что в Уме Бога,
Пусть Свет струится в умы людей.
Да сойдет Свет на Землю.

Из точки Любви, что в Серце Бога,
Пусть Любовь струится
в сердца людей.
Да вернется Христос на Землю.

Из Центра, где Воля Бога известна,
Пусть Цель ведет малые воли людей -
Та цель, которой сознательно
служат Учителя.

Из центра, что мы называем
родом человеческим,
Пусть План Любви и Света
осуществится,
И да запечатана будет дверь,
за которой зло.

Да востановят
Свет, Любовь и Могущество -
План на Земле.
2012г.

Ти – не Ромео,
на Джульєтту я не схожа,
у Тебе досвід,
біль утрати в мене…
Чому ж так важко
іноді мені ?
Чому ж так спрагло
хочеться до тебе ?
Невже кохання мить прийшла ;
невже з’явилась у серцях надія ?
“ Любов чи марево ? ” –
над нами нависа ,
а так хотілось , щоб
здійснилась мрія.
Одна на двох
ця мрія є у нас ;
за руку ніжно
ти мене тримаєш.
Ти, не Ромео,Друже,
а проте й я – не Джульєтта,
Ти це також знаєш.
Лютий, 2012

Лотос - цветок священный, поднимающийся из воды.
Ты симол девственной души, неоскверненый змием страсти...
Корень глубоко в Мать-Землю погружается
И оттуда питание жизни извлекая - подымается...
Цвет твоего духа - душа, поднимает свои белые лепестки,
Вверх к солнцу Духу, как кадильная чаша.
Когда цветет искристая радость души, то тина почвы
И змий страстей окружают только корни и стебель.
То и другое необходимо для совершенства,
Змей страсти превращается в мудрость Чистое Сердце.
Обвиваясь нежно вокруг стебля девственной души,
Он насытит ее мудростью, которая расцветет лоном Света Любви.
2012г.

Півпрозора
несміливо
оглядається довкола
трошки хвора
трошки криво
розправляє крила гола
– Ось я,
ось я!
Подив_(в)илися
оси
вісі
руки вмилися
мовчки
пустками
очі
погляди
чи прокрустами
– Ну ж бо, ось я де!
Опускаються
крила
долу
серце крається
захолола
схили
скеля_ми -
не дібратися
ми пустелями
знову
обрані
ніде взятися
слову
доброму.

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

***

...Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття...
("Лісова пісня")


ВІДПОВІДЬ

Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться,мій друже,я те знаю.

Моє кохання--то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та сумний,--
Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в'яне,
Я не зав'яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви,-
І спогад любих літ повік не згине.

(1893-1894)

Найстрашніше в житті – це втрачати
Вірних друзів і рідних людей...
Лікарі, як солдати на чатах,
Біля нас уночі і удень.

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Занедужає син, або дочка,
І до нас вже спішать лікарі.
Навіть в самих далеких куточках
Ждуть на вас і малі, і старі.

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Пам’ятаємо вас не завжди ми,
Наші медики-чарівники!
Залишайтесь в душі молодими
Лікарями – на довгі роки...

Лікарі, лікарі! Ще в дитинстві у грі
Ви ляльок і щенят рятували...
А тепер ви лікуєте нас, лікарі,
І давно вже дорослими стали.

Вночі приходила бабуся.
Сьогодні сніг – лапатий і м’який.
Так віхолить, що берегів ріки
розгледіть з мосту не беруся.
А в рідному селі, далеко,
заснули вщерть засипані хати,
в теплі дрімають люди і коти,
і в Африці не сплять лелеки.
І їм додому – як би? де би?
І їх за душу тягне і болить:
на день, хоч на годинку, хоч на мить! –
вдихнуть сосново-синє небо...

...Побачить річку, луг і хату,
вколоти щоку хвоєю в дворі,
дзвінке відро схопити на зорі
і стежку снігову пром’яти.
У весну вибігти сосною,
беріз прозорість випити до дна
і слухать, як бринить-співа луна
струною щастя молодою...
і йти, і дихати, й мовчати,
і бачить сонце, і любить цей світ,
і знов не рахувать дитячих літ,
і пить бабусин чай із м’яти...

2007

Не треба слів легких –
слова повинні ранить,
і бити наповал –
зрізати на льоту.
Щоб ниций геть зникав,
а підлий притьма падав,
щоб зрадник пізнавав
відплати чистоту.
Не тра’ красивих фраз:
хай Правда не вродлива –
не пить з лиця води,
не заміж їй іти.
Боїться правди хто?
У кого в серці морок,
хто зло несе у світ,
хто з кривдою на ти.
Не посміхайся Злу! –
не корч із себе дурня!
Не можна буть Добру
беззубим і сліпим.
Хай мало хто збагне,
багато – зненавидять,
та Істина й Душа –
не вигадка й не дим.
Шукайте чесних слів!
Прозорих, доброносних –
щоб їх боявся злий
почуть чи прочитать.
Найперше – не збреши,
не зрадь і не злякайся,
тоді настануть і –
не вбий і не украдь.

2003

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Застрахувати себе на усі можливі поліси.
Не виходити з дому, боятись людей мавпоподібних,
запивати росою крик і крихти хлібні.

Передчувати осінь кожною волосиною,
з бабиного літа плести колискові синові.
Односпальну стелити постіль щовечора о десятій,
обрізати лінії снів перед тим, як лягати спати.

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Замерзати під снігом першим фальстартовим проліском.
І боятись дзвінка у двері, стріли у серце,
твоє тіло слабке, щоб удруге винести все це -
зустріти не в липні, не Данте, не у Флоренції.

він ходив по воді опівночі,
мов чекав кого - ніч у ніч,
а, зачувши горлання півнячі,
розвертався і ландав пріч.
і до ранку тинявся плавнями,
й дивувався, бідака, сам,
як сліди, на воді зоставлені,
відбиваються в небесах...

А з приходом весни веселіше таки не стане,
Попри скреслі льоди не воскресне й одна ріка.
Будуть плутатись дні обезсніженими містами,
У які хтось, повз корок, тонесенько витікав.
Будуть води холодні, молитва - німа і злісна,
Будуть з пальців черлено по краплі текти слова.
І почуєш: з безодні зринає прадавня пісня,
І на зморшки долонні похилиться голова...

І день прийшов, дощем підперезавшись,
Вмостився сивим дідом на поріг.
В зіницях - осінь - та, що буде завше,
В долонях - сльози, наче оберіг.
Питай його - не скаже ані слова,
Жени його - на крок не відійде,
Краплина лиш з долоні випадкова
Впаде на листя букове руде...

2011

1.
я не вмію
тонше
тонше
ріже сміх
але знаю
краще
краще би
не знати
як вмирає
сонце
оживає сніг
для прошитих
кулями
солдатів

2.
а назад
ні кроку
гребля спин
це ми
і це нам
стояти
на краю затятім
сукровичним
соком
рани напувати
і просити
в неба
клаптика землі
вирію
на виріст
як у журавлів
а в землі
на спокій
пуху
на лопату
і живого слова
між людьми

3.
цей фронт
не порвав
лампасів
моїм і чужим
генералам
ні планів
із карт
ні окопів
ні вервиць
із тіл

останнє
ура
вляглося
і вже
не вставало
вогнем охрестили

у братську могилу
скидали
душ опій

чекали пайка
і свіжої крові

та тил

згодовував
матами слово
дроти
прокладував
наче
в гніздо вибухівки
із рацій
розхлюпував
брагу
і щось лепетав
про честь і відвагу
направивши
в голову
цівку

4.
а як же нам
вижити
і не піти

година така
словам
не вгодити
а дії
не стерти

вступитися
важче
ніж вмерти

скуповує
щедро
відвертість
неміряний
страх
до отих
зачитаних
болем
ровів
і Богом забутих
в крові
незнаних героїв
що серцем
гоїтимуть
небо в траві

10 Лютого 2012

как много. как их много - не пройти.
дороги-жилы. перепутья-ленты.
по безымянным, вечности в пути
по мостовым, канатам колеи,
железным, серпантинным, из брезента.

вокруг одни сплошные фонари.
так желто. слишком желто, безпросветно.
и маяки желтеют у мели.
свой желтый свет ретиво берегли
для желтой внеочередной кометы.

а снега. сколько снега. выметать
придется долго. слишком бЕлым бЕло.
у фонарей желтит, на свет летя,
а у дорог грязнеет как дитя,
но изнутри все ж остается белым.

а пыль ложится рыжим с сединой
на фонари, на снег и на дороги.
болотным цветом пачкает немой
безликий пыльный придорожный зной,
такой знакомый. правда, лишь немногим.

а где мое? где синий мой маяк
у пригородной безразмерной тропки,
под синим снегом, что к весне просяк
такой же синей пылью? полумрак.
и только света искры лживо робки.

2012

Так неухильно, хоч повільно,
Втопився травень у журбі.
Боюсь промовити тобі:
- Прощай, - хоч як це божевільно…

У серці - росяні світанки,
цілунки ніжні на вустах
і щастя білокрилий птах,
що прилітав у наші ранки.

Там нині - смуток і зневіра,
а де буяло рук тепло -
зело духмяне відцвіло,
а синє небо стало сірим…