Умиюсь у росі ранковій,

Нап'юсь води із джерельця,

Наб'ю коню нові підкови

І полечу через поля

Назустріч вітру наче птах.

Розправлю крила на всі боки,

Сховавши у кишені страх,

До нових мрій бадьорим кроком!

О найсолодша із калин, найглибша із джерел,
і «Палімпсести» в тебе є, і є «Щоденний жезл».

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Княгине сонця, в тебе гріх, що ти іще жива,
вогонь крізь темряву несеш і той вогонь – Слова.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Глухим даєш почути як серця в них б’ються, бо
Твоя вся сила в чистоті, яку тобі дав Бог.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Черешні в надвечірній час цілують сонце в лоб;
зірки на цвинтарі, хрести, і місяць, наче гроб.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

О ти, хто смертникам кладе молитву з вуст в серця,
хто зліплює горшки, людей, повіки у мерця.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

О ти, хто відає шляхи, які ще тре’ пройти,
щоби народом став народ, а разом з ним і Ти.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Тебе ніщо не знищить вже: ні страта, ні арешт;
не вчать, забороняють – ти сильнішою стаєш!

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Не лиш абетка; свіжих слів надоєних відро,
в Тобі всі болі, що не встиг ще простогнать народ.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

У тебе вплівся виноград: «піт сонця» – нестемки,
щоб з нього римами давить поезій п’янкі.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Свята святице, Мово! Тьми зруйновано острог!
Отець і Син, і Дух Святий в тобі, бо Ти є – Бог.

Пречиста Мово, порятуй в злиденності моїй.

Я жінка прОста,
Як ображають,
Не скажу гостро,
Лише прощаю.

Я жінка ніжна,
Як обіцяють
Кохати вічно -
Я все прощаю!

Я хочу щастя,
Не зірку з неба,
Я хочу прЯсти
Життя для тебе!
Не хочу птаха
У високості,
Лише з тобою
Прожити просто.

27.02. 2012. 0.35.

День спекотний, шлях у нас далекий...
Залягли ми в затінку смерек...
Легко заховатися від спеки,
Та куди подітись від лелек?..

Сторінки сімейного альбому
Вже не приймуть більше в своє лоно
Щастя милі фотосилуети,
Де біду рукою можна стерти,
наче пил з прадавнього картону.
Сторінки сім’ю в собі хоронять.

І музейну антресольну тишу
Крапля клею дзвоном не стривожить,
Не вбере у рамочку червону
Милу чергову фотоікону.

І колись народяться хвилини:
Буде той альбом – настільна книга,
Буде не альбом, а молитовник.
Буде не зима, а вже відлига…

28.05.1996.

Ми вітаємо вас, братство внутрішніх військ!
Ви є гідними слави героїв, міцні і свідомі!
Щоб щастило завжди, щоб не знати біди,
Ми бажаємо кожному – Щастя, і Долі!

Кожен рік навесні хай лунають пісні
На честь свята внутрішніх військ України!
Твої доні й сини – служать гідно вони,
Самовіддано служать тобі, Україно!

Ще один рік минув, що попереду жде? –
Мимоволі у всіх виникають такі запитання.
Мудрість вихід знайде, день святковий прийде,
А війська захищатимуть мир і єднання.

Кожен рік навесні хай лунають пісні
На честь свята внутрішніх військ України!
Твої доні й сини – служать гідно вони,
Самовіддано служать тобі, Україно!

Мужність, відданість, честь – риси внутрішніх військ,
Де завжди пам’ятають героїв своїх ветеранів.
У відставку й запас з військ не списують вас –
У військах переймають ваш досвід старанно.

Кожен рік навесні хай лунають пісні
На честь свята внутрішніх військ України!
Твої доні й сини – служать гідно вони,
Самовіддано служать тобі, Україно!

Київ, 2012 рік.

до зустрічі залишилася ніч
і мокрий сніг який розтане вранці
на першій найбезсоннійшій зі станцій
перетину вагань і протиріч

коли раптово вирветься гудок
автівки розрізаючої сутінь
відсутність віддзеркалиться по суті
лиш в метеочутливості пліток

і знов лічильник тенькне у воді
щоденністю розписаній химерно
і нас зустріне радісно гримерна –
не так давно забутий рідний дім

Як звично нам поплакатись на долю,
І брата пожаліти( сміх в очах),
Красу землі розп`яту, світлу волю…
Співать про це! Ми тихий вічний жах!

«Прости мене», - сказати Україні?
Хай Бог мене карає кожну мить!
Прости, що я, дитя твоє, при силі,
Пустила, мов сирітку, бідну жить…

Невзмозі я себе простити, брата,
І друга, й незнайомця! Обіч всіх!!!
Ми "вибач" - для матусиного ката?
Такою кров`ю? Це прощення - гріх!

Прощати лиш і плакатись на долю -
То вічним буде горе і сваволя!

taniamilewska
26.02.2012

вечір пістоля
приставив до скроні дня
кривава рана

оперезавши
чорною стрічкою гріб
небо сльозило

світанок увів
за руку зловмисника
до буцегарні

Я трачу молодость свою
На бесконечное скитание
Бесцельно ветру подражая
Пути не ведая бреду

Все время к разным берегам
Пересекая параллели
От хвойных ароматов ели
До уходящих в небо пальм

Где мне покой в конце дорог
Впасть в безмятежность хризантемы
Ей что пустынный огонек
Что звезд далекое движение

Равно как камень и вода
Но горизонт покрыт туманом
Вот и стремлюсь, не знать куда
Не слышать правды, жить обманом

Дарить любовь, писать стихи
Твоим дыханием наслаждаться
Плыть по течению реки
И в море впасть и в нем остаться

2011

Яскраве сяйво
В паралельному світі...
Напишуть про нього
В секретному звіті
Та й закодують
Три...Крапка...Нуль.
Вщент всі розіб`ють
Залишки куль...
Проходячи босим
По прозорому склу
В реальність зниклу,
Запитував:"ДОСИТЬ?!"
Чи ти розумієш
Всю сутність буття?!
Чи може поникнеш
В вічне забуття?!
...Крокуючи тихо
В нові вподобання,
Накликуєш лихо
На людське існування...

Я розгубив думки. I вже передчуття
Народження рядка, що з порожнечі лине.
Тремтіння пальців, серденька биття.
Собі чужий, а вірш – буття єдине.


Минуле геть! Зізнання, каяття
В гріхах i не гріхах, скiмлiння безупинне
Зникають в мороці, i знов мені життя
Дарує мить короткого спочину.

Я розгубив думки. Я вже оглух, осліп.
Я маю новий зір, я чую дивні звуки,
Лишаючись з душею сам на сам.

Немов ґаздиня, що створивши хліб,
Протягує до нього нiжнi руки,
Я їх протягую замріяним словам.

с экрана переливаются
души твоей полутени
такое не забывается
о мой не воспетый гений

над сушей и океанами
твой выдох опять струится
как пташечка между странами
в нейронах моих гнездится

в обнимку с другою ночками
дарившей тебя сыночками
спи с нежными сна росточками
и ждущими буквы строчками

ветра нагоню восточные
чтоб мятные суперточные
уста твои непорочные
с годами не обесточились

26 февраля 2012

Сьогодні іду по вулиці – люди немов намальовані:
На вустах в кожного – усмішка, а в очах – сонячні промені.
Небо – блакиттю забарвлене, листя – дощами напоєне,
Все навкруги заворожене, щастям своїм заспокоєне…

А в очах – сонячні промені, а в очах – ранок пробуджений,
І сиджу я ніби здивована, снами тихими закіптюжена.
І немов із іншого виміру виринають добром зачаровані
Тихе небо, зоряна усмішка і дбайливі сонячні промені.

… і знову шлях коротшає на Осінь
на скронях дивосивий скрегіт літ
де липа розквітала - хмарять оси -
природній неосяжний "заповіт"
думки… думки... позначені пунктиром
на випасі ні коней - ні гусей
по закутках ще моляться до миру
де кілька раз розкрадено усе
товчеться кольоровий кровообіг -
аж очі повилазили з орбіт!
вони такі... торкаєшся, вологі
вас оминали у житті, скажіть?
рідня - і та, зачахла в телебуднях
тривоги розбрелися: захід - схід
ти знову залишаєшся у дурнях
з питаннями на виліт і на вхід...
2012.

Зустрів я на дорозі сивого дідуню,
шо дибцяв собі із ковінькою
та й кажу: "А де це ви, діду, були?
Поділіться якоюсь новинкою."

Старий у вусах посмішку сховав
і шамкотить: "Ходив у пекло до чортяки -
для свої люльки вогника шукав.
Хотів нової скуштувать табаки."

"То й як? Знайшли вам сірника?"-
питаю, аж трушусь з цікавості.
"Та де! Тамтешній цар сказав:
немає в них вогню іще з прадавності"

"Та ну?- кажу- то вас мо' надурили?
Як же те пекло буде без вогню?
Адже нас всіх із малечку навчили-
за кожен гріх зніматимуть пеню"

"Я,- дід сказав-сам спершу розгубився
як-то нема вогню, а всюди дим?
Та потім їх секрет мені відкрився -
туди сам-кожен вже приходить зі своїм!."
2012

мій годиннику часу із слів
тих, що можу комусь ще сказати
не спіши, дай напитись води
цій веселці рядочків строкатих

не біжи, вабна взору земля
і птахів піднебесне розкрилля
не втамовуй цю спрагу очей
доки в серце б'є теплості хвиля

як шукає пір'їнка крило
і багрянець зоря світанкова
серед рим видивляю тебе -
світлий лицарю світлого слова

чарівничосте пінних садів
ніжна чуйносте літної ночі
я осіннім листочком впаду
на плече твоє - і затріпочу
2012

Жизнь делает нас разными во всем:
Кому-то дорог и любим свой отчий дом..
Другому тихий шум осеннего дождя..
Кто вспоминает прежнего "вождя"..
Ребеок любит сладости и смех,
А взрослый обречен на свой успех!
И цинника ничем не изменишь;
Как встретишься с ним - может убежишь..
Но...
каждый дышит, думает и спит,
Во сне
к планетам неизведанным летит -
И любит разное:
...глаза...
Как по щеке скользит слеза,
И тает синий небосвод...
За годом как проходит год...

Планета движеться опять..
Кругом зима и не понять...
Куда
ушли
тепло
и
свет?-
Туда, где счастья больше нет?!

Вир душі
захований од лоцій,
дужі хвилі
пОдругами брів.
Рукавом –
вітрильником емоцій
не спиню
розлючених вітрів.
Хитавиця-доленька -
на друзки!
Хусткою прощально
далина.
Як усе логічно
по-бермудськи:
л-трикутник -
версією дна.

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Гімн українців.

Ми українці, ми маємо жити.
В своїй поведінці ми здатні любити.
Для блага людського повинні родити.
І тільки добро по все денно творити.

Ми ладні і здатні життя закріпити.
В добрі процвітати і щастя скорити.
Для цього спроможні таланти розкрити.
Своє, українське добро проявити.

І будемо вічно здоров’я цінити.
Та силою власною честь боронити.
Нам мудрість повинна довічно служити.
Ми обрані долею рай відтворити.

Давайте всі дружно за себе радіти.
Що маємо згоду себе утвердити.
Що маємо землю квітками одіти.
Добротнім врожаєм себе вдовольнити.

18.02.12. В. Назаренко.

Платівка місяця прокрутить ночі джаз-
Старі мотиви музики Сінатри.
Вуста вустами призупинять час,
Де решта все – для нас уже не варте.
Краплини неба – зорі на гіллі.
І ти, і я ….і янголів розмови.
І білий світ ще більше побілів –
Нема сильніше нашої любові.

Сів янгол маленький на ніжне плече,
і тулиться-тулиться до твого серця,
А очі у нього – маленькі озерця,
волосячко світле стрічками тече.

Пухкенький, крилитий, у синіх колготах,
На котрих ведмеді казкові не сплять.
Він пісеньку чув про гуль на воротях,
Отих, що в червоних чоботях сидять.

Той янгол кучері не в'є у хмаринки,
Він спить біля ліжечка, там, де мій син.
І слухає серце моєї дитинки,
І плаче, й радіє водночас із ним.

Янголик співає, навчився ходити,
Він кличе матусю і татка свого.
Одне, що не вміє – це всіх нас любити,
лиш любить й боронить він сина мого.

Так погано на серці… Млосно…
А учора ж… Ласкава пані!
Там лишилася повна пляшка! –
Та сьогодні я – ідеальний.
Пити вранці – погана звичка.
Душ холодний… Змивання сліду…
Я забуду про недопите
І не питиму. До обіду…

26.02.12

Мов сполохана тінь,нецілована ніч надійде.
І думки невеселі торкнуть узвичаєно лоба.
І печаль несусвітня підкрадеться злодієм пізнім.
Відшукає найглибші шпарини.
Провина...
У Бога просили мене,
бо любились тоді ще батьки мої рідні.
Поки сіра,буденна людська розперезана злоба
не забрала нам тата.
А мама на смертній постелі в його долю приймила.
Не знала,що мовчки увійде
у знетямлений світ удовиний.
Полинний...
У студену хурделицю вічних жіночих терпінь.
...Нецілована ніч,мов сполохана тінь,
одійде.

2012

Смерть теперь приходит с кольтом
Ее номер сорок пять
Она любит долго ждать
Она будет вас искать
Она может не узнать
Кто способен убежать
Раз и два, ну скажем - пять!
Семь попыток есть у смерти
Гончих семь, чтоб вас догнать

Были те кто жили дольше?
Были? - Нет! Ответ простой
Когда нет патронов больше
Смерть не брезгует косой.

2011

На перетині зим і дощів, захололих ще з осені,
між висоток до неба прозорих під небом зрощених,
розіллється гарячий метал жовтокулий розтоплений
і розтопиться лід як гріховність, по сповіді, прощених.
Так ніхто не кохав, як кохає весною проміння
(того дикого сонця, що спало взимі, що упало на кригу)
ті під снігом столичні дахи, те замерше столичне каміння
і лютневих холодних людей попри їх гормональні зриви.
І від звично простого, як олівець, асфальту,
від широких калюж де розчиниться кров зимова,
відібється проміння, зробивши подвійне сальто,
і між нами піде і вперед поведе
як розмову.

-Чом зі школи йдеш сумний? – спитав Івася тато.
-Став я голову удома забувати часто.
Кожен день питає вчитель. Певно, злість тримає.
Що робити, як у тебе голови немає?
Знов казала: Ой, Івасю, голова й два вуха,
Ну ніяк тобі не лізе в голову наука.
Я й сама не знаю, каже, як з тобою бути.
Схоже, голову, Івасю, вдома знов забув ти.
Тут батьки почали думать, як себе повести?
Треба, певно, подарунок вчительці занести.
Думав тато, що ж купити вчительці Івана,
Тут прийшла йому в кебету думка непогана.
Раз про голову питає, натякає наче,
Візьму, думаю, й занесу голову свинячу.
Бо вона ж не перший рік із тим працює класом.-
Знає ж точно, що торгую на базарі м’ясом.

Якось ввечір стрілись в барі два друзяки давні.
Стали згадувать часи давно минулі, славні.
Потім стали сперечатись, хто з них майстер кращий.
Хто ледачим був і хитрим. Хто більш роботящий.
Врешті все ж дійшли до згоди. Правда, трохи з криком:
Майстер – той, хто робить справу якісно і швидко.
-В мене кум, скажу по правді,- майстер першокласний.
Все, що треба, підключає якісно і вчасно.
Хочеш світло, хочеш воду – все тобі підключить.
А якщо буде потреба, то й тебе научить.
Той у сміх: - Таких майстрів по місту вистачає,
В мене є он кадр один, що швидко відключає.
Спорим, каже, як не віриш, на бокалів пару,-
Враз відключить добре й швидко … з першого удару.

крига рушила - льодохід
вниз по вигинах рік і рук
ми не чуємо (ми глухі)
як здирає весна кору

ми не бачимо крізь росу
як бубнявіє тепла ніч
як світанки зі сну несуть
білі обриси наших пліч

ми не знаємо - тільки мить
володіє знанням у нас
час минає і час летить
анемонами пахне час

Здесь играют персонажи,
Каждый вьет свою игру,
Не задумываясь даже,
Что игру затеял ум.

Что он шахматы расставил,
Сам же начал первый ход,
В мире собственных здесь правил,
Он работает, живет.

Он поставит себе трудную задачу,
Сам над нею и сидит,
Сам над нею рвется, плачет.
И с собою говорит.

Сам оставит себе роли
И появится здесь в них,
Заживет своим Героем,
Между всех врагов своих…

Так живет тут в мире разум,
Между созданных проблем,
Сам собою он наказан,
И не справится ни с чем.

Нужно дать ему сознанье,
В чаще из его проблем,
Вывести из мук страданья,
Приучить для добрых дел.

Пусть же он рождает мысли,
А не в страхе тут живет,
Ради ясной, светлой жизни.
Пусть не рушит – создает.

Спасибо =)

Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

(доповнене)
Нехай в кожній господі
під вікном цвіте калина,
хай буде чутна всюди
мова солов'їна,
хай образ прикрашає вишиванка
і хліб духмяний спіє до сніданку!
Нехай живе у серці українськім
вкраїнське слово,українська пісня!
Хай гості з миром в край наш завітають
Їх тут зустрінуть й щиро привітають!
Хай про братерство наше знає цілий світ,
Про звичаї і про козацький рід;
Хай Україна наша процвітає,
а Господь рясно всіх благословляє!

Живи сьогодні, як у день останній,
відкинувши про майбуття турботи,
звільнивши серце від рутини
щоденних клопотів й скорботи.

Живи сьогодні, як у день останній,
даруючи усім навкруг надію;
будь вдячним ти за кожну мить життя,
душа нехай у Господі радіє.

Живи сьогодні, як у день останній,
любов'ю світ зміни, почавши з себе;
своєму ближньому роби лише добро,
щоб з вдячністю він згадував про тебе.

По совісті чини завжди
чи бідний ти, чи чоловік поставний;
знайдеш – не тішся, втратиш – не сумуй,
живи сьогодні, як у день останній.

Моя душа – засмічене дворище,
Де тільки хто і як не сипав бруд.
У тихий закут заховати пищик -
Це наче вкрасти і піти під суд.

А все душа,її була угода,
Та правда зло дала мені у двір.
І ворогом лишень зробила згодом
Свій власний світ, ну хто б іще зумів!..

Пройду, зберу, змету усі печалі,
Зіллю з водою дим жорстоких мрій:
Вже час настав -он райдуг світлі далі:
Візьми у руки, ну, хоч раз зумій!

Як хочеш жити там, де вітер свище,
Бери біду у кожного з руки:
Так більші гори чорної муки...
25.02.2012.

Здравствуй, Господи! Ты прости, что я отвлекаю тебя от жизни:
у тебя и так над душой стоят толпы мелочных и капризных.
Нас тут, Господи, подмывает все разузнать, что же миром вертит,
мы тут, Господи, чертыхаемся, пьем вино и боимся смерти.
А как ты живешь? Отмеряешь ли бег времен по часам с кукушкой?
Кто приносит тебе воды испить, кто целует тебя в макушку?
Как нам быть, если ты уволишься, утомившись быть вечно добрым?
И кому ты… кому ты молишься, когда кошки скребут по ребрам?
Почему вокруг тех, что любим мы, – свет пронзительный, словно гало?
Почему их черты и контуры не вписать ни в одно лекало?
Подставляешь руки под поздний снег и стоишь, онемев, как в храме…
Почему сотрясенье сердца так незаметно на томограмме?
Впрочем, ладно, все это глупости, хоть терпеть их уже нет мочи.
Я к тебе по другому поводу: просто, Господи, доброй ночи.


2012

Дні промайнули і канули в Лету...
Марення темнії лізли у сни.
Серце кричало у темряві: «Де ти?!»
Не відпускай, зачекай до весни….

Злість, мов гадюка, у серденьку вилась,
Але раптово змінилося все:
Стежка до тебе навік загубилась -
Наче приснилось коротке ессе…

Ранок безжальний забув запитати –
Як розпочати його мені знов.
Мушу устати, темряви грати
зняти із Долі – хай квітне Любов.

Я занавешу чёрным зеркала
и, чёрные одежды надевая,
холодным разумом отвергну силы зла
и не приму добра. Я – никакая.
Я не пытаюсь лицемерить, нет,
для равнодушья не ищу причины.
Пускай случатся миллионы бед –
не шелохнусь, не дрогну, не покину
своей тропы, указанной судьбой,
не прекращу движенья по орбите…
Я никогда уже не буду злой,
и доброты во мне вы не ищите.
Мне всё равно. Равно, как гладкий стол.
Как море в штиль, тоскливый, безнадёжный.
Всё пусто и никчёмно. Разум гол.
И нет души. И чувства невозможны.
Да, всё погасло, превратилось в прах.
Нет ничего, достойного вниманья.
Промозглый ветер в брошенных полях
играет реквием на струнах покаянья.
И не затронет суета сует
бездушный истукан в моём обличье –
мне всё равно. Тебя со мною нет.
Всё остальное в мире – безразлично.


1996

І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

Мій мужній Леве,
відпочинь, приляж:
вже вінценосний день скидає шати,
лягає на Високий замок спати,
а ти все княжиш...
Мій мудрий Леве,
цей нетлінний камінь
ремісники відточують у мури,
бояри познімали вовчі шкури
і одягли овечі.
У передмістя вже надходить вечір.
Ще засурмлять у серці всі тривоги,
в левинім герці розіб’єш ятвягів…
Кошлатять сутінки крихку небесну синь.
Засни, мій мирний Леве, відпочинь.

Пародія

Вже відчуваю, що дозріла,
Вишу на гілці – сил нема…
Тремтить на сонці бідне тіло –
Себе би викрала сама!

Висіти небезпечно… надто…
Зірвуть же – діло молоде!
Буває щастя забагато?
Вже ледь тримаюсь! Де Ви? Де?

Нектаром пóвнюся добíла,
Здалека видно на біду!
Ледь від чекання не зімліла…
А Ви, мабуть… в чужім саду?

25.02.2012

Не відсікав Ед вух – ані собі,
Ні учневі, що позаочі кпинив,
Любив товсту натурничку Люсіль.
Жив сам-один. Були на те причини.
Не мав човнів, шикарних галерей.
Майстерня-студія – в підвалі дому.
На свята бачив друзів і дітей.
А я – в його очах – талант і втому.

Він розмовляв зі мною тет-а-тет.
Він ликом схожий був на Модільяні.
Позаторік простяг мегапортрет.
– Із тебе – довгий вірш і… кава п`яна.

Купила кавомолку.
Вірш пишу.
Дві філіжанки припадають пилом...
Де ж візитер поштивий? – ворожу.
Росте мій борг...
Човни вечірні – мимо…



2006-2012

Стоїмо разом в обіймах серед поля
І тихо-тихо, навкруги!..
До нас, іде Весна - вербна чарівниця кохання...
Її любов - живий напій до серця,
Чистий, як сік березового світла.
Приємно нам шепоче: заметілям відбій,
Вдихайте це солодкозапашне повітря мрій.
Веселкою іскрить на віях Господня сльоза,
Коли тепло Любові приймає душа.
В долонях, квітка Її серденька Радість -
Доля вогняннобілих пелюсток вічного щастя.
2012р.

1

Вона перебирає крам допізна,
Щоранку пил змітає із вітрин…
Зайду – старенька жінка гріє крісло.
Нікому не потрібен магазин,
Що схожий на занедбані музеї
У рідних селах – між бузку і лип.
Щоб навернулися до віри фарисеї,
Над Браїлками
дзвони
загули...
А літ зо двадцять тому в гарнізоні
Рев літаків лунав над міццю брам.
Сюди – крізь вилом в довгій огорожі –
Ішли цивільні…
В магазині крам
Був якісний – від тарілок до плетив.
Тоді народ не знав ще бутиків.
Як сяяли погони-еполети!
Круг них товклася сила хлопчаків…

2

Матвіївну побачила крізь віти.
Охороняє тліюче «добро»…
– За торжника в крамниці – протяг-вітер!
Сьогодні він придбав старе цебро…
А позавчора – шолудиві маки...
Якісь кокарди вибрав син?
– Оці...
Скажіть мені відверто... наостанок:
Набридло зазивати покупців?

– Каштани вже стомилися тягтися,
Лягають на порепаний асфальт…
А виторг був отут по кілька тисяч!..

На вішаках – ні блузочок, ні пальт.



2004-2012

Крихкі, нерозтрачені будні
Зап’єм підсолодженим чаєм.
Я гостро в собі відчуваю,
Що треба зайнятись майбутнім.

Я голі, подряпані нерви
Відправлю на реставрацію.
Зупинимо русифікацію,
На щастя, ще є резерви.

Завзято займемося сутнім,
І новонароджені істини,
Допоки вони ще не вистигли,
Вкладемо у вуха присутнім.

Тремтять твої руки холодні,
Не має кому їх зігріти.
Зі сліз проростають квіти,
І це видається природнім.

Забудь на хвилину про себе,
Ми маємо спільну ідею,
Ми всі стоїмо за межею
З якої рукою до неба.

Та наші гарячі промови
Не всім до смаку припадають,
І деякі нам закидають
Брудні політичні замови.

І знову повільно спливають
Крихкі, нерозтрачені будні,
І ми все займаємось сутнім,
Хоч, дехто уже забиває.

2012

Перечитає сонце зиму
І віднесе вода мутна
У глибочінь ярів незриму
Чудні морозів письмена.
І скільки би не оглядало
Очей веселих і сумних,-
Непогамовний долі слалом
На жорна криг осипле їх.
Які були яскраві вірші!
А проза – тиха, мов печаль!
Вікнá обідрана афіша…
Покрівлі скапана скрижаль…

25.02.12

Отцвела у окраин молва.
Порыжели деревья окрест.
Осыпается тополь.
Слова,
Остывая, слагаются в крест.

Это голос.

У ваших могил –
Полуночных светил имена.
Я не помню, чтоб я вас любил,
Просто чаще других вспоминал.
Просто вызрел на Млечном Пути
Сожалений и чаяний след.
И по этому следу идти
И не год, и не тысячу лет,
А всегда.

И оттуда, со звёзд,
Оглянуться не вправе назад,
Вспоминать облетающий сад,
Облака над рекою и мост,
И знакомых,
Пришедших стеной,
К опрокинутой глади небес,
Непременно проститься со мной –
За отсутствие чувства к тебе.
И тебя над чертогом воды,
На исходе короткого дня,
Где в звенящем
Безмолвии
Ты
Обещаешь не помнить меня.

Берегом моря на віслюкові їде раббі Шім’oн бен Ельазар.
Ще кілька таких уроків, як сьогодні, гадає молодик,
І в знанні Тори з учителем зрівняюся невдовзі.
Скажу тоді: «Посох рабі Меіра в моїх руках!»
Погожа днина, море плюскотить грайливо...
«Який же чудесний світ створив Всевишній!»-
Подумав і вигукнуть уже хотів на повні груди,
Та, мов заціпило йому: на піску сиділо щось,
Скорше схоже на опудало, ніж на людину.
Наблизивсь раббі й, одвернувшись з огидою,
Питає: «Нещасний, чи в стороні твоїй усі такі потворні?»
Звівся на ноги чоловік, став супроти й замість одвіту:
«Піди до Майстра, що сотворив мене, й скажи:
«Яку ж нікчему Ти виліпить спромігся!»
Збагнув раббі про Кого йдеться, і загули у голові
Слова наставника: «Не дивись на жбан, а лиш на те, що в ньому»
Скочив з віслюка і став навколішки перед тим,
Ким ще хвилину тому бридив:
«Каюсь! Прости мене, люб’язний чоловічe!»
«Нізащо!Допоки не почую, що Майстер відповість на закид твій!»-
Не озираючись, пішов, мабуть, додому.
Раббі Шім’он за ним. Щоправда, вже не на віслюкові.
В мовчанці підходять до містечка.
«Мир тобі, раббі!»- схиляються в поклоні перехожі.
«Кого це називаєте ви раббі?»- здивований, питає чоловік.»
«Того, хто позад тебе».
«Ну, якщо так, то якомога менше хай буде таких у нашім краї!»
«Та що це ти таке верзеш? Це ж раббі Шім’он...
Зрештою, чим він не догодив тобі?»
Вислухали городяни, що сталось, і в один голос:
«Прости йому на милість. Не по злобі це».
Прощений був раббі Шім’он.
А гріх свій замолював у синагозі словами,
Що стали надбанням усіх юдеїв:
«Бути гнучким, як очерет, а не твердим, як кедр».
-----------
Раббі Меір (близько 110-165 рр.) – один з найбільших мудреців Ізраїлю. Походив з герім (себто тих, хто прийняв юдаїзм ), нащадок Нерона чи когось з римських полководців. Саме ім’я його є псевдонімом і означає «Той, що світить». Раббі знав напам’ять усю писану Тору і спроможен був відтворити її на сувої. Уславився як чудовий проповідник. Останні роки змушений був провести в Малій Азії, де й помер. Похований згідно із заповітом біля моря, щоб «хвилі, які омивають Ерец Ісраель, омивали і його могилу».
В «Піркей авот» («Повчання батьків») є ще й така настанова раббі Шім’она бен Ельазара: «Не намагайся умилостивити товариша твого, коли він розгнівавсь, і не втішай, коли перед ним небіжчик його. Не розпитуй, коли дає обітницю, і не старайся побачитись, коли він нагрішив».

Поговори зі мною, ластівко моя,
Щоб у мене кружилась голова,
Щоб ніжне розливалося тепло
З душі і серця ще мого.

Щоб ти всміхалася мені,
Як перші промені весни
І щоб хотілось знову жити,
Перемагати і любити.

Щоб відступав біль самоти,
Коли зі мною поруч ти
І твої вчинки і думки
Я поділяв би назавжди.

Щоб зникли зради і образи
Коли серця палають разом.
І щоб не гаснув цей вогонь
Несу тобі свою любов.

Щоб право кожного було
На щастя, радість і тепло,
Щоб ці найкращі почуття
Живили все наше буття.

хай заростає
шторами
місце
де ніч
голка
що полатала
хворих нас
в кожному щось та
змовкло

те що за мене
дихає
пам’ять
стінна
риба
під крейдяною
кригою
з ротом завбільшки
в шибу

зникнуть пороги
рідного
слова
душа
в хоку
звик_не до вітру
східного
щирого наче
опік

рань ще розквітне
в мильниці
м’ята
в зубній
пасті
в що крапля світла
виллється
де мають тіні
впасти

сон тонший звуку
звуглиться
святом
води
з крану
і однорука
вулиця
посеред горла
стане

24 Лютого 2012

Є спогади...
любові лиш нема,
Мов й не було -
згоріла поміж слів.
Мов вервечка
заплутаних доріг,
Як ті картинки
Із закритих книг ,
Неначе монумент,
шо безголовий,
Як у степу
розтлілая полова…

Було чи ні?
І тільки тіні
Нагадують
Минулу
дива силу.
24/02/2012 00 00