Не зрікаються вчинків. І правда,
Як молитва. Вустами дитини
Ця значна відчайдушна провина,
Як нечесний ковток лимонаду.
Не смачний. Повертається вчасно
Чистий лист без конверту і марки.
Це як запах міцної заварки.
Теплий дотик манжетів атласних.
Чорний кіт. Без ремарок і жартів.
Зупинився годинник на п’ятій.
Там зрікаються вчинків затято,
Де позначене щастя на карті.
28.11.11

Історія - вторинна "чудь" марна,
відстій даремної й дармової роботи:
напнулась линва з рук - в глиби, як струна,
та не сягнуть основ потоплих лоту.
Грабую рій, свячу на свічку віск:
такі ж напнулись линви з рук - угору...
Ще од Небес чекаю мудру вість
когортам, що й не відали кагору.
Бджолиний труд заливши у опоки
тих сопілок, що зниділи на "дудки",
ще мню свою осяяти епоху.
Хриплю до Бога: "Тетеньки я! Тутки!"
Мені давно не вистача вже нот.
Вже лобом я у небокрай уперся.
Але ще гріє пам'ять про жінок...
точніш про жінку(!), яку спив уперше.
Тепер-то знаю, що і суть - сміття!
Тепер-то вірю лише в сумніви та болі.
Це "вільне плавання" - натхненний сенс буття?
Що ж, тоді: "Слава плаванню і волі!"

2011 р.

Втомилась я од вічної
 Незбутності бажань,
  Стає межею відчаю
   Убогості межа.

Я просто жінка, друженьки,
   Із піни і ребра,
  Я хочу квітів, музики
  І вишуканих вбрань.

Я так багато прагну ще -
  Цілуй мене, стрічай! -
Іскристих бризок радості,
  Надійного плеча!..



1994 (приблизно)

На сумнівів камінні
Зламала вісь фортуна.
Під невезіння тінню,
У вирві від брехні,
Понівечені струни
Незді́йсненої мрії
І пил промов з трибуни
Вплітають в долі дні.

А коліщатко руху
У бруд жадоби впало,
Укрилось цвіллю ліні
З подобою до дій.
Є рухом до фіналу
Общаковість по духу,
І оковитість рала,
Й бездумний вибір твій.

Тиша. Закрию долонями
зблідле обличчя світлин, -
там з посивілими скронями
миті минулих хвилин.
Там серед літа і зелені,
світла гарячих небес
стежки до тебе розстелені
свіжістю втомлених плес.
Там наші подихи вплутані
в погляди, квіти й дурман.
Ми у кохання закутані.
Зірвано цноти стоп-кран.
Ніжно вмивалися зорями,
пестили ніч і тіла.
Тиша – тоді територія
наша з тобою була…
Вражена сумом і думами,
в листя ховаючи шрам,
нині вже осінь задумала
владу віддати снігам.
Спокій. В альбоми пергаментні
схована тиша світлин.
В них розставанням захмарені
миті щасливих хвилин.
Тиша у домі і темрява
(вітром обірвано дріт),
бликає свічка і кіптява
зверху шукає орбіт.

Я більше не плачу в своїх смс-ах,
То крок назустріч твоїй свободі.
Холодні пальці пролог виводять,
Вібрує серце, вібрує сенсор.

Я маю право на цю помилку,
Я маю право, бо не філолог.
Я маю право вкладати холод
В бездушно-вірну свою мобілку.

І замість крапки двокрапко-дужка,
Кінець трагізму такий веселий!
Блокую сенсор, блокую телик,
Рекламний ролик дратує душу.

Рахую миті, дивлюся в стелю:
Стікаю тушшю, ковтаю тишу.
З’явилось світло, а трохи нижче
Не просто меседж, а «Збій системи».

29.11.2011

Я не знаю, хто ти…
Ти – немов фантом той,
Граєшся зі мною,
Але гра примарна…

Снишся, не в кошмарах,
Але на суботу,
Я тоді чекаю
І у снах я гарна.

Панна пишна горда,
Хоча гріх є гордість,
Глянь, яка порода,
Розум і жіночність,

Та тобі поготів
Ту спіймати здобич…
Я не знаю, хто ти,
Ти не знаєш, хто я…

Я – манірна кішка,
І портова дещо,
Ти не знаєш дещиць,
Сни – твоя омана,

Не дійти нам згоди
В наших суперечках,
Покидаю гавань,
Знаючи – жадана…

Ти покликав повінь,
Ти покликав зливу,
Аби ноги мила,
Та мене вертала,

Але я… я буду
Вільна і щаслива,
Я - звичайна жінка,
Богом тобі дана.

несправедливо: їм - чоловікам -
живеться надто легко (як на мене).
родись я чоловіком, тобто меном,
ото була б така, така...
яка?

яким би чоловіком я була?
була б, напевно, смішно уявити,
старим холостяком і сибаритом
із примхами, красивим, франтовитим.
та ні, я не носитиму халат
із шовку батик –
не люблю халати!

а може, навпаки, сором’язливим
господарем, що яблука і сливи
вирощує і кримінальним чтивом
приперчує одноманітну ніч?
ну не моє - дешеві детективи,
багато часу на пусте піде.

шанованим чиновником – ага!
престиж-авто, коханка, гроші, друзі...
жона – (на вибір)«доїть» або «грузить"
хто-з ким-для чого-звідки-що-і-де?
о мамма міа!( мамцю дорога)

чи батяром - яскравим райським пташком?
щоніч гулянки, п'янки... –
надто важко
не здатися спокусам, ну і, звісно,
спинитися коли не надто пізно.

. . . . .

і не хотілося б тираном, ні рабом.
або...або...або...або...або...або...

. . . . .

ех - буду жінкою,
її життя,
нехай з неідеальним антуражем,
але не брухт і не давкий глевтяк,
і на добрячий шмат небес заважить.


і щастя не у виборі пиття -
важливо з ким,
і щоб повнометражно.

.........................................я і досі живу на тобі...
.........................................на твоїй утробі...
.........................................гроб на гробі...

гóро моя, горе моє!
Щекавице-сестрице... невтішна блуднице…
що чума не скосила – зчеше бісова сила…
оце тобі за варяг
а оце за бідолаг –
за Оскольда й Діра –
а де ж твоя віра?
куди гордість діла?..
посивіла… облисіла…
стерлась…
в землю всіла…

за поживу нашукала
ти вигнанців – нагукала
в гості
притулила прихистила
камінцями замостила
кості

не впустила ні цéрковки ні каплички
не святила ні свічечки ні водички
не гасила блискавиці-громовиці
не сховала ні сирітки ні вдовиці

справа і зліва – з хороми й хліва –
татарва…
зверху і знизу – з дерев і могил –
пил…
помира – гора – примарою
Глибóчиця марить карою
гниє-гине у полоні…

ой у місячній короні
захололи твої скроні…

у Діда Мороза Снігурка із вати,
і світ ще поділено, як на квадрати,
на добрих і злих

і кава без цукру, і вірші без рими,
і тридцятилітні здаються старими,
як первісний гріх

на розчарування помножено втому,
та я все одно повертаюсь додому
хрестами доріг

і сумніву більше не маю ні грама,
що час повернув би усміхнену маму,
якби тільки міг.

2009(2011)

Сказали, що завтра посилиться вітер.
І витиме вовком сполохана пічка.
Ще дихає димом твоя попільничка,
Хоча ти курив двісті років тому.

Як боляче в січні без речень і літер.
Не гасне ліхтар у під’їзді на сходах.
Хоча, ти далеко... У хижу негоду
Так хочеться скинути хвору хандру.

Сказали, що вкотре посилиться вітер.
Зашторені спогади стануть на варті.
Холодна сльоза, що нічого не варта,
Впаде зі щоки у солону пітьму.
25.11.11

1

Тішитись із такого сонячного часу.
Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило
на загати понад Атлантикою, і не здатне тепер
вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою
пасовища та береги.

Коли все зміниться та спалахне, і голоси
на холоді втратять свою хрипкувату
розміреність, ніхто не згадає
як зеленим вогнем
в тумані горіли важкі квіти
листопадової капусти.

Цілу ніч перекочуються вагони,
й провідники в них, як солдати останнього
урядового батальйону, підтримують вогонь у печах.
Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів,
і ще не розірвано зв’язок поміж нами,
ми будемо діставатися міст і сподіватися,
що залізниця в країні працюватиме до останнього,
даючи нам із тобою шанс.

І ось це тепло, і історії, які ти розповідаєш,
схожі тепер
на букіністичні магазини -
я все вже читав,
але так люблю цей досвід чужого життя,
чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач
від неможливості змінити бодай слово
у книгах поетів, яких
ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,
що робиться в наших серцях,
за нашої з тобою відсутності.

2

За потягом, у тумані, стояли фургони, циганський табір,
що пустив коріння. Діти виганяли з трави диких котів,
біжучи за ними сухою землею.
Чоловіки сиділи під дверима фургонів,
проводжали потяг із недовірою – мовляв,
куди можна приїхати в такому тумані,
коли корови щоранку приносять молоко,
наче архангели добру звістку.

Хтось із пасажирів розповів:
- Іноді на них тут влаштовують облави.
Передають у новинах: стільки-то
осіб було затримано й відправлено
на історичну батьківщину.
- Це куди? – Запитали в нього. – В Індію?
- В Сваляву.

В Сваляві на них чекають дванадцять баронів.
Сидять собі за дубовим столом в центральному ресторані
й слухають радіо, в якому крутять для
них теплу музику. Офіціантки ходять
довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.
Світло падає з високих немитих вікон
і голоси лунають на кухні – батьківщина
для кожного з нас починається там,
куди нас виганяють
із райського саду.

І ось ми з тобою перебираємо речі,
готуючись до зими, і цей перехід
від тепла до холоду,
додає злагодженості
нашим з тобою сумнівам.

Хай облава омине ваші фургони, і захриплі пси
не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.
Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,
виходять коров’ячими стежками
на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте
справу – духи й тварини в чорній траві.
Заговорюєте до них, доторкаєтесь
до невимовлених і неназваних
спалахів вогню.

Таких як ви, загублених, завжди будуть
боятися й оминати.

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.
Птахи, заспокоївшись, вертатимуться
на власні гнізда.

3

Так довго в дорозі,
що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе
насіння приживається в волозі й поросі.
Дорога – це час, потрачений нами на розуміння
своєї загубленості. Дерева виростають
на кораблях, що рухаються ріками.
І ось восени кораблі
вгрузають в мул, і стоять
серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння
в трюми й машинні відділення,
добираються до присмеркових глибин
і тих закутків, де сховано
сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити
на кораблях, які повільно йдуть на дно,
обтяжені листям і гіллям?
Коли будеш думати про дерева,
думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,
про довге коріння, яке пов’язує
нас із життям. Коли будеш думати
про зелені яблука,
думай також про тих багатьох, хто працював
на цій ріці, намагаючись хоча б на мить
стримати її течію.

Кінець жовтня.
Жінки йдуть від берега.
Вітер полоще важкі рушники,
мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.
І ти нагріваєшся і охолоджується
разом із нею.

Чекаю "зелений", шукаю очима,
І подумки знов посилаю сигнал.
У відповідь - тиша: густа і незрима,
Чи мало бажання, чи глючить астрал?

Як стане самотньо, щось схочеш сказати,
Дзвони на мобільний чи стукай у скайп.
А поки, маленька, вже мушу прощатись.
Цілую. Люблю. Поспішаю... Бувай!

У натовпі щасливих це не я!
То тільки маска радості на шкірі,
Щоб заховати дійсні почуття,
Гримаси болю і сліди зневіри.

Бо я не той і ти уже не та…
Хоча лише дві осені позаду
якби у третю чистого листа
новий сценарій скласти листопаду.

Писати, підбираючи слова.
Підкреслити червоним інші дати,
У тексті ні байдужості, ні зла,
Не допустити біль гіркої втрати.

Але я знаю, що не буде так!
Бо долю не напишеш на папері,
Кружляє у чеканні чорний грак -
Надії він клюватиме померлі.

Я знову буду бранцем самоти,
Слугою і заручником у рими.
Віддамся нотам де звучала ти,
А ночі будуть довгими і злими.

"Пливу у вертепі покинутих ситро" -
Сказав - і поглянув на неї хитро.
"Милуюся в гранях роспечених росо" -
Це я ненароком... бо довелося.
"Бламаючи навпіл руками до низу" -
У ватру підкину ще трохи хмизу.
"Кливу у мажері блюзного ризу" -
А я і не проти... Хочу стриптизу.
"Я хочу знайти де знайти цих фемен" -
Феміно, а ти не із руху "Femen"?
"Блюзнірські традиції і западлісти" -
Дванадцята ночі... Нasta la vista...
"Усе це минуле, Де Галю... злізти?" -
А злізти не хочеться... Хочеться їсти...
І "сом наче риба", і риба, як сом...
Оце так наснилось. Цікавий був сон.


29.11.2011

До першого слова твого,
        До мого запитання,
- Що любиш, кохана?
        Що знала і знатимеш після? -

Поправиш, неначе відсутню одежу, волосся,
Поглянеш крізь мене задумливо -
        вгору, з безсоння -

"Я...
        Осінь…
Скляна балеринка на підвіконні.
Я та, що кохає… і досі..."
І затремтить павутинка на вії полинній -
"У осінь,
            У осінь,
                       У осінь..."
    О, наче, ми в змозі...


До першого "треба" твого,
        До мого відлучання
- Що, мила моя, ти нестимеш
        долоньками серця?

Відкинувши сум і осудності страх,
        і вагання,
Залишивши крила, де тихі дитячі торкання -

"Я…
        Ніжність…
Натхненну, гарячу - бузком вагітну.
Для тебе, мій любий, в долоні - майбутні квітні,

Для тебе, єдиний, - замріяні зими сніжні,
Для тебе я ніжність…" -
До першого слова твого
        І щемкого світання,

До тихої пісні відлуння,
        На тисячоліття...


20ІІ

Я шукав ночами щастя
По весняному сліду.
Зорі падали так часто
В яблуневому саду.

Я не знав гіркої туги,
Серце юністю цвіло.

Почуттів небесна фуга –
Невичерпне джерело.

Засвітилася зорина,
Та, яку в душі ховав.
Сяє слово, мов перлина,
Срібноросо в лоні трав.

Я знайшов крилате щастя
По весняному сліду.

Знову сіються так часто
Зорі в нашому саду.
2010

Між мовчанням і словом спиняється лет голубів,
Ти проходиш між них в мерехтінні застиглого кадру.
Ми програли цей бій – хай Мовчання трубить на трубі
Перемогу свою, наче дику оглушливу мантру.

Нам лишаються маски і жести німого кіно,
Білизнá, як у міма – бліда, мов екранні полотна,
І Мовчанка, що врешті ввійде у твоє полотно,
Наче Віра Холодна, безмежно німа і холодна.

Нам лишається роль (а для публіки, що не роби, –
Усього лиш кумедна і трохи болюча гримаса),
І оглушливі па на канаті своєї доби
Між мовчанням і словом. Ну словом – немає Спаса.

Ми програли цю битву – за нами засвічене тло,
Наші лиця бліді, ніби маски, і чорні – повіки.
Перемоги не буде. Хай голуб опустить крило.
Не торкайся його, наче крил недосяжної Ніки.

28.11.2011

ноябрь, азы: бунтует ветра резь,
пылит и слепит, и кидает на кон

нагую липу в сотне медных серьг,
плывущую рывками над собакой

безоблачные тождества шагов
над перламутровой листвой ивовой -

из ив и лип отлив колоколов,
закат бредет аллеей невесомо.

Іде поїзд на Москву,
А мені - на Київ,
Мало часу - не до сну,
Множу на чотири
Мої радощі, а сум
Поділю на -надцять,
В голові потоки дум,
А мені за двадцять.
Мандри, ложка дзеленчить,
У стакані з чаєм,
Треба встигнути зустріть
Свої весни з раю,
Треба встигнуть охопить
Небосхил і зорі,
І зорати, посадить
Мудро ниву долі.
Романтизм в моїй душі,
І у мому серці,
Пишуться нехай вірші,
Присмачу їх перцем,
Покручу і відпущу,
Знаю, не забудеш
Стукіт раннього дощу,
І цілунки, любий,
Перекрою поміж нас
Я емоцій плинність,
Зберігаю попри час
Я святу наївність,
Ти звичайно, не чекав,
Що та змінились речі –
Ось перон, старий вокзал,
І до щастя втеча.

Розкаже, буває, мовчання,
Про що не зуміли слова.
Про муки твої й сподівання
Шепоче досвітня трава.
Туманом зволожене листя
Ледь – ледь вітерець шелесне, -
Я чую, як ти, гонориста,
До себе вже кличеш мене.
А скрипне береза похила
За листям іржавим, як сталь, -
Неначе десь поруч ти, мила,
Зітхаєш про те, чого жаль.
Дзвенить і хвилюється тиша
В деревах, листках і траві…
Проте я надій не облишу
Почути слова і живі.
25.11.11

Любов твоя – мов той кришталь сліпучо –срібний,
Іскриться, променить в моїй душі.
І лиш з тобою прагне серце бути,
У цій складній життєвій далині.
І будить доля приспані надії,
Нуртуючи уперто щастю шлях,
І оживає давня мрія - із присмаком
палких цілунків на устах.
Так хочеться хоча б на мить відчути,
Ласкавий дотик ніжних рук,
і голосу вишневий оксамит,
Тебе одну душа жадає пригорнути
Крізь сірість і сум’яття пережитих зим та літ.

9.03.2011

Солодких снів тобі, кохана.
М’якого ліжечка й перини,
Щоб зігрівала й берегла
Тепло для тебе і дитини.
Солодких снів, тремких обіймів –
Рожевий зайчик біля тебе.
А я сплету для вас колиску
Із едельвейса сліз і стебел.
А я впаду для вас із неба
І проросту у хризантемах,
Чи у ромашках зацвіту,
Бо це любов – не вірша тема.
Бо серед сотень крикунів
Лиш я шепчу: солодких снів.


28.11.2011

А хочби й то... - сторінка кн. Малий мотлох - 3.сАм видав 2011

Дупласті верби вклякли над водою,
Пороззявлявши з подиву роти:
Звабливі риси вроди молодої
Спотворив час, безликий і пустий.

А як чекалось довгими ночами,
Що все ж прийдуть розложисті дуби –
Закохані й жадані до нестями! –
Щоб тільки їх леліяти й любить.

Дуби не йшли,
                     а роки не стояли.
З печалі й туги витрухло єство...
Стонадцять літ зозуля накувала,
Стонадцять літ самотності
На двох.

1999

Зима не залишає права на помилку,
Дає лише волю і час на роздуми,
Можливість обрати, немов на блошиному ринку,
Між повітряним снігом і кригою гострою,

Зима розставляє потрібні акценти,
Душить усі нетривкі сподівання,
Кристалізує яскраві фрагменти,
Що закарбуються в залах чекання,

Що колись стануть частиною простору,
Будуть блукати зранку містами,
Стануть життям на безлюдному острові,
Будуть промовлені чиїмись вустами,

Вирвуться криком з лона минулого,
І у майбутнє ввійдуть маніфестом,
Останньою піснею човна затонулого,
Останнім у світі друкованим текстом

2011

Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
На крихітнім столі у склянці крига рання,
Де чорна кава, там живе зимовий пар,
Камін зітхав червоним , злизував піар
Із змійки в’їдливих літературних жартів
Та друга погляд, що в безпомічності -свято.




Да, я любила их, те сборища ночные,-
На маленьком столе стаканы ледяные,
Над черным кофеем пахучий, зимний пар,
Камина красного тяжелый, зимний жар,
Веселость едкую литературной шутки
И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий

Коли боги лягають спати опівночі,
кладуть в утомі поряд тамагавки.
І бачать сни відверті та пророчі,
в них люди добрі,пси не вміють гавкать.
Росте бамбук,копають бараболю.
І ДІТИ... діти бавляться щасливо!
Бо молока без "Oreo"уволю,
і сонце сходить їм щораз як диво.
Та з першим півнем сни минуть тиранів,
боги за пояс приховають зброю.
Так знову день новий мені настане,
добро і зло зійдуться у двобою.
А десь далеко,неба край заграви,
п'ють молоко,ламаюсь тамагавки.

Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана,
і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу,–
як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам'ятаєш, у Гайдна –
музикант дограє свою партію, гасить свічу
і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають –
листвяна партитура згоряє рядок за рядком –
гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають –
незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком –
тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини,
і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта,
все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини,
і стає зрозумілою схована сутність єства,–
все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають –
незабаром і скрипка остання засне край плеча –
і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають –
незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча...
Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі,
коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом,
коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу,
і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...

де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
а твоя самота розбивала важким кулачищем подушку
та опівночі вила бездомно в тривозі гадючо і дужо
а твій місяць був повним бери і напийся проміння
що ж ти дрова ламаєш чи сад під сум’ятям хорониш
і мене вириваєш із дому як з грядки і вирвавши мучиш
обійнявши кидаєш бо кров із небес моя штучна
тільки сукні циганські що маками б’ють наче в бубон
та жага закипає під златом ворушиться груднем
білі крони дерев розкривають задубілі від тиші долоні
в мене син в мене син в мене наче леліточка доня
я усі твої вірші покину у клітку свою не полониш
словом неначе серпом між бровами натруджуєш мітку
вниз спадають спідниці і Богу бракує повітря
бо під літом лягає на плечі вистигла соками рута
люди в небі гніздяться як скажуть на те вже ж і люди

Він кидає мене на ліжко
І зриває із мене одяг.
Опиратись не можу. Годі.
Я потрібна йому, як і більшість.
Я не можу чекати більше.

Я потрібна йому під ранок,
Ігнорую людей і будильник.
І якою б не була сильною,
Не піднятись з його туману,
Бо його то багато, то мало.

Проганяю його пристойно,
Обіцяючи, що добалакаєм.
На годиннику шоста з гаком,
Прокидаюсь замріяно-сонна,
Надпиваю життя зі смаком.

29.11.2011

Тут затишно. Я можу розпалити
вогонь. Дістати келих і вино.
Відкрити пляшку. Трошечки налити.
До того ж, й не пила я вже давно.
Закутатись. Старий альбом дістати.
Перегорнути жовті сторінки.
Тут родичі, бабуся, батько, мати…
До чого ж я люблю фотокартки!
На них є ті, кого уже не має.
Кого не повернеш уже до нас.
Я впала в ностальгію? Я не знаю.
Напевно, досить пити. Спати час.
Та встати не встигаю. Засинаю
під легкий гамір вулиці нічної,
в якому я свої думки ховаю.
Від кого? Від себе самої.

2010

Багато днів витрачено
Ще більше - просто страчено
Не замічено, не відзначено
Мільйони деталей, моментів, людей,
Які просто проходять
Та заслуговують кращого..

Глибока тиша ясного літнього ранку
Абсолютна недоступна для того, хто спить
А відтак..
Прокидайтесь, вставайте..
Живіть, ловіть
Випивайте
Кожну мить
Пам"ятайте
Час кипить
Він тече
як вода
і знайте ще
що краса
чекає всюди
буквально скрізь
Світ вона проймає наскрізь

Люблю пройтись по переулкам
В прохладе мартовского дня,
Родные сердцу закоулки
Так много значат для меня.
Пускай они слегка будничны,
Слегка неприбраны, пусты,
Но мне они не безразличны,
Об этом знаем я и ты.
Пройдись со мной совсем немного,
Я расскажу тебе о том,
Как много сердцу дорогого
Есть в этом городе простом.
Могу бродить вот так часами,
Как - будто здесь впервые я.
Под голубыми небесами
Болтать о смысле бытия.
Мой друг, скажу тебе я снова
В прохладе мартовского дня:
«Нет больше города такого,
Ведь Харьков – родина моя!»

Небо посиніло
Будинків прямі лінії
На шостому - я
На горизонті - хвиля

Піною білою
Накочуються масиви
міста
а день вже замішує тісто
з людей
і день бачить мільйони очей
і день плаче -
його не бачать

Пані, ви на перехрестях
Не шкодуйте сліз.
Ваш коханий-сокільничий
Мчить на лови в ліс.

Підкупіть птахів, щоб змовкли
Серед верховіть.
Щоби ніч прийшла, із неба
Сонце проженіть.

Зимний вітер подорожнім,
Небо їм - без зір.
Наступа на п"яти розпач,
Ви мчите, як звір!

Як почуєте ви моря
Віковічний хлип,
Випийте його, хоч гірко
Ця смакує глиб.

Опустіться ви терпляче
Через моря товщ,
Ключ шукаючи коштовний
Між кораблетрощ.

Вартовий із вас цілунок
Візьме за прохід
Через міст, що над проваллям
Буде торохтіть.

Замок там чека на гостю,
Певне, від століть.
Ви ключем, пробігши сходи,
Двері відімкніть.

Перетніть порожню залу -
Сумнівам не час -
В дзеркало на себе гляньте
Ув останній раз.

У стіні ви ніж знайдете
У якійсь зі шпар.
У своє невірне серце
Вам лишивсь удар.

1940





Lady, weeping at the crossroads
Would you meet your love
In the twilight with his greyhounds,
And the hawk on his glove?

Bribe the birds then on the branches
Bribe them to be dumb,
Stare the hot sun out of heaven
That the night may come.

Starless are the nights of travel,
Bleak the winter wind;
Run with terror all before you
And regret behind.

Run until you hear the ocean's
Everlasting cry;
Deep though it may be and bitter
You must drink it dry.

Wear out patience in the lowest
Dungeons of the sea,
Searching through the stranded shipwrecks
For the golden key.

Push on to the world's end, pay the
Dread guard with a kiss;
Cross the rotten bridge that totters
Over the abyss.

There stands the deserted castle
Ready to explore;
Enter, climb the marble staircase
Open the locked door.

Cross the silent ballroom,
Doubt and danger past;
Blow the cobwebs from the mirror
See yourself at last.

Put your hand behind the wainscot,
You have done your part;
Find the penknife there and plunge it
Into your false heart.

бачила, як серед білого дня
ворон у ворона їжу відняв
янголе мій
янголи досі не знали зими
янгол уперше тоді засурмив
тугою змін

чула, як вовк оленятину їв
стріляний вовк із далеких країв
янголе мій
янгол удруге заграв на сурмі
янгол тоді ще молитись не вмів
відчаєм змін

снився багряний гевеєвий сік -
другові руку убивці обпік
янголе мій
янгол мовчав не прокинувся він
в небо найлегший повітряний змій
янгола ніс і сурму
навздогін
каялась пеклу чадіюча тінь
скоєних змін

із галузок у віття
у плетиво щемно-тремтливе
із містечок і сіл і
вдорожених пам'яттю місць
переходиш у рід, я -
зернятко твоє, Україно,
кожен день у тобі
і тобою наповнена днина,
а на відстані сну я
черпаю тебе вечорову
кожним подихом, порухом.
Ні!!!... не мана, не омана, облуда,
не вина, не провина гірка,
тільки ніч, тимчасово примхлива,
до світанку твого мене вкрила
2011

Пустий коридор
Сонце надворі
Лише один хворий
Хмари у морі

Неба.
Йому треба

До вікна.
Йому край треба
прохолодна

Свіжість.
Він став на
підвіконність
(його стан душі),
він втілює легкість.

Він пташка.
Для нього
безкінечність-
час
Для нього небо-
чашка
з вершками
хмар
нічної кави

2011

На березі Моря-Без-Імені з тобою я поруч сидів,
І був отой берег засіяний увесь черепами слонів.

Була іще пляшечка рислінгу; сіяла, неначе пісок,
Як те пересіяне місиво із ясних слонових кісток.

І риба з води викидалася, летіла на пічку з піску,
На сонці пеклася і в'ялилась, у солі, своєму соку.

Ми їли рибину пропечену. І нам смакувала вона.
Вино налили ми увечері у чаші з суглобів слона.

Вино урожаю багатого далеких німецьких полів.
Із моря повіяло м'ятою; кохану цей запах п'янив.

І очі небесні дивилися: Вусатий Усміхнений Бог.
Ми сіли на дерева китиці і спали на Березі Двох.

2011

Скільки ще потрібно крові
Кричать мільйони невідомих
Небо мовчить, хмари над нами
Кольору смерті, вітер з її запахом -
Задихаєшся, від видінь не заховаєшся

забудь про причини
тут смерть - немає людей
і ти - не людина
учасник бійні, різанини
немає своїх
всі чужі
навіть собі самі

неймовірне відчуження всього людського
а найстрашніше сміх, коли сміятись нема з кого

Все повільніше
час
Все жахливіше
маса
тіл людей
Всі наодинці
До дна криниці
випиті тепер
І залити
кров"ю їх можна поверх
І забити
стражданням їх можна поверх
Забивають живих
Забувають мертвих

2011

Хто нам музику зурочив,
що зродилася в серцях?
Перша скрипка служить ночі,
інші - десь на манівцях.
Хай росли до неба ноти,
загубивши якори,
та було це, мила, доти,
доки снилися вітри.
А коли зухвало спокій
брЕхні музиці шептав,
ноти падали високі
на руїнища октав.
2011р

Він все забув? Простити? Може треба?
Господь твої молитви не почув.
А ти колись з заплаканого неба
Впадеш на нього краплями дощу...

А, може, вітерцем влетиш у груди,
Чи пахощами з літа диких трав...
І Він збагне, що Ти - це справжнє чудо
Й до нього повертатися пора!

Минуть літа, зів’януть дикі трави,
Чекала я під краплями дощу,
А він, а він, той хлопець кучерявий,
Навіки зник! Чому ж його люблю?

Посеред крутого шляху,
Де вчинків смітник бур’янить,
У ніч, в непогоду лиху
Та жінка самотня стоїть.

Життя напівпройдений шлях,
Побитий мільйонами ніг…
Лелека – без розуму птах –
Дитинкою не допоміг…

1.12.1996.

- Ця жінка сильна! - кажуть їй услід. -
І долю випробовує так часто,
мов у руках тримає цілий світ,
або відома формула їй щастя.

Упевнена завжди. Легка хода.
І погляд, що байдужим не зоставить.
Яка ця жінка серцем молода!
Та що за туга давня її давить?

Чом на вустах не розквітає сміх,
невже забракло віри і надії?
Невже нема кому сказати їй:
дарую цю весну тобі, єдиній!?

2005

Поїзд «Харків-Ужгород» мчить крізь темінь ночі…
По подушці розлились смолянисті коси.
Чудо Твого дихання слух мені лоскоче.
Губи, ледь розтулені – мов троянди в росах.

А колеса поїзда стукотять: «До-до-му».
Видно за вікном, як рейки світять світлом срібним.
Ти втомилась… Й допустила тільки через втому,
Щоб спортивне розстебнулось далі, ніж потрібно.

Я Тебе такою бачив тільки півхвилини.
По обіді того ж дня ти була вже вдома.
Та мене видіння те більше не покине.
Признаюся і Тобі… і собі самому.

Навіть заскліваючи, бачитимуть очі:
Поїзд «Харків-Ужгород». Ти. І темінь ночі.
2011

... Сняться птахам перші гнізда у далекому краю,
і пташата жовтороті в неполоханім раю,
і - ні натяку на грози в перелетах затяжних,
і - таке тепло глибоке
        батьківщинної весни...

осідає кура з повітря затихає кленовий вітер
у старі почорнілі відра наливає отруту вечір
день по краплі до дна допито червоніє горнець розбитий
на вологій траві по лікоть над блідим ясеновим віттям
підіймає туман хуртечу - час тривоги і час утечі

час народження забобонів неспання і луни безсоння
і ходіння по линві нерва і по краю душі бродіння
видихає зболіло-повна завмирає на вдиху повня
і летять у журу бездонну розупряжені білі коні
і пускають прозорі тіні аж до реготу третіх півнів

Мій Боже, в ногах твоїх,
Я знову.
Прости мені мої гріхи.
Пробач за те що сумніваюсь,
За те що відвернусь іще не раз,
Й за гнів на тебе, за який мабуть ніколи
Так до кінця і не розкаюсь.
Пробач, але я все ще сумніваюсь
Не слухаюсь та відвертаюсь.
Але душею завжди Тебе я прагну віднайти.

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола її приспав.
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого

1858