Те, що ти нікого не вбила – це дивна справа.
І те, що тебе не вбили це – теж загадка.
Спостерігаю, як снайпер, за енергією твого тіла.
Ти – мій пропис. Оксамитовий зошит – згадка.
Татуюю на спині твоїй блудний літопис,
Закрию за грати драконів збочень і пристрасті,
Візьму наостанок фортецю твою – це припис.
І вену надріжу на білому-білім зап’ясті...............


19.01.2011



оригінал: http://proza.ru/2010/11/21/1405


Душа Хрустальная "Снайпер твоего тела"



То, что ты еще никого не убила – странное дело.

И то, что тебя еще не убили – тоже загадка.

Слежу, как снайпер, за энергией твоего тела.

Ты – моя пропись. Твой кожаный бархат – моя тетрадка.

Татуировать на спине твоей блудную летопись,

Закрыть под замком дракончиков извращенной страсти,

Взять до последнего камушка твою крепость

И венку надрезать на белом запястье…..............

2010

Як дід з драбини, Сонце в ніч
упало – зорі хлюпнули,
безсоння спогадом цинічно
залізло, мучся! В лютому!

Мороз хропів, рипів, горів –
чому? Скажіть це ви мені.
Сховався місяць до корів
і спав у них на вимені;

стільник промінню – затісний,
ніч зменшується болісно,
за вухом в кицьки літо спить
субтильно першим проліском…

Дубасить басом хуговій,
сивуха в сінях сИвіє,
рукав до носа навздогін
за чаркою: «Прости мені»;

Марія сина – в матербас…
Душа Христу запродана…
Зима з весною обнялась,
як Ольжич з батьком – подумки…

Березка обнаженная прижалась к ветке клена.
Осенняя сумятица пустила листья в пляс.

И солнце красно-желтое взметнулось удивленно,
Значительная разница – я та и я сейчас.

Мне что-то непристойное приснилось как-то ночью,
А с четверга на пятницу «сон в руку» говорят…

Пропало одиночество в пробелах междустрочий.
Я влюблена в сумятицу и краски октября.

Ответьте же взаимностью, напишем главы снова.
История не кончится на смятых простынях…

Холодное молчание, но бьёт больнее слова.
И лист упавший морщится. И день тоской запах.

30.10.2011 год

Знаєш, там, між небом і землею,

Одиноко, пусто і печально.

Спокій розтікається єлеєм,

Та чигає привидом летальність.

Обійняв би, люба моя пташко,

Але сподівання точить фатум.

Хоч душа моя з пір’їну важить,

Серце їй несила відпускати.

Мушу йти… Хоч як тебе кохаю.

Не самотня - ти потрібна дітям.

Чашу неба чи землі окраєць,

Та пора вже щось мені спожити.
2011

* * *

Душа порожня, а небесний хліб
Лежить незайманий багато діб.
І тільки я у цьому винуватий, –
Утратила вона духовний штиб.

Гей, ви, любителі модерну,
І брязкітливого слівця !!!
Хай вбереже Господь від скверни
Нетрадиційного митця.
Шлях до зірок, таки, крізь терни.
Страждання й муки (хоть не хоть).
Ех, ви, – заочники-екстерни...
Чи з вами заодно Господь ?

***
Святе і грішне - зась до злуки,
Бо не природній це союз.
Тут-бо в нотбуків певні глюки,
Або у головах - конфуз?

Мої слова – маленькі репетиції
перед великим відцвітанням лип,
коли по світу ходять муравИці
і перекочуються схлипи вглиб;

мов окуляри чоботом розчавлені –
мої слова, перезабуті сни,
перезамерзле небо; (колядчАні
в мішечок рими падають, візьми)…

Дубовий стіл мовчанням так пошкрябаний,
немов ножем його порізав хто;
мої слова – дощі на озерявину;
це та заглибина, що джерело

уторувАло; живлять сили дерева
мої слова, гойдають чистий сніг;
стоять на сто століть від вас попереду,
від забуття їх відділяє кірх;

могУть тендітна, збуджена галявина
росистим сміхом; мов колімажАрь,
мої слова, зі щік Ісуса прямо на
вуста Шевченка падають в «Кобзарь»…

Шаленство згасле днів несамовитих,
Важке мені, немов похмілля сите,
Немов вино – той сум зникомих літ –
В моїй душі, щороку, більший слід
Лишає. Скорбна путь. Мені віщує горе
І піт – майбутнього бурхливе море.

Та я не хочу, друзі, помирать!
Я жити хочу – мислити, страждать!
Бо знаю – ще мені належить насолода
Між гіркоти і намагань без плоду:
Ачей спізнаю знов гармонію уповні,
І очі вигадка вологою наповнить,
А може – мить мого печального відходу
Промінчиком тепла любов проводить.

Оригінал:

Элегия (А. С. Пушкин)

Безумных лет угасшее веселье
Мне тяжело, как смутное похмелье.
Но, как вино — печаль минувших дней
В моей душе чем старе, тем сильней.
Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе
Грядущего волнуемое море.

Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья:
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь,
И может быть — на мой закат печальный
Блеснет любовь улыбкою прощальной.

Не відповівши на ворожість,
Програєш битву – виграєш війну.
Прийми буденністю несхожість,
Не відповівши на ворожість.
За власних помислів негожість
Заплатить кожен піррову ціну.
Не відповівши на ворожість
Програєш битву – виграєш війну.

Крізь обличчя невидимих «ти» протікає затято юрба,
сам собі і для себе дивак, сам собі і для себе обранець.
Сірий іній під ранок не тане і чекає кривого серпа
ненадійного сонця-тепла з-під ще свіжої хмарної рани.

Не наситиш собою цю яв, не проявиш усі негативи,
на засвіченій плівці щасливій затаїлися знаки проваль,
доки серця коштовний грааль удає здивування поштиве,
як знімає зотлілих героїв між рядків палімпсестів із паль.

Тільки мовчки гортаються дні, календарно червоні і чорні,
і все рідше гойдають лампадку крізь прочинені двері вітри.
За подобою не сотвори із ребра чи овечої вовни,
із чорнозему чи павутиння сам себе для розмов і жури.

Я хочу небу в блакитні губи,
        (як вода під кригою забута)…
струмує сиво їдкий дим з груби,
       (спорожнілі: серце, пляшка, – п’ю так);

крижини виснуть, хрумкі регалії,
       (перемерзлі, вИсліплі примари);
де серце проліска під снігами
       (молитовно б’ється, прозріває)…

втопилась пісня, здійнявся приспів
       (перебігле сонце вицвітає);
Слова крижИняться, цвіт краплистий
       (потомилися Парнок, Цвєтаєва)…

гуляє осінь вечорами,
шукає щастя по дворах.
гризе рамено мідна рама,
в яку оправити пора
відретушовані берези
охристим вітром, осокір
в іржвій млі, довготелесий,
косим дощам наперекір
неопалимі крила кленів.
і - неприкаяну сосну,
одним одну, як сон, зелену,
що сніг несе твоєму сну.

я буду щодня говорити кричати в приватах
заглýшу собою литаври трембіти трембіти
ти слухаєш ретро-шансони по радіо-автах
в ефір проберуся і згодом навчуся там жити
ти кажеш банальні мої безрозмірні тиради
розкопувать душі хіба хто збереться на цвинтар
нехай я уламок а все ж таки раю – не аду
я вірити вірити не полишаю як митар

Рифмы просятся наружу?
Полежи, и всё пройдёт.
Разогрей вчерашний ужин,
Посчитай наоборот.

Погуляй по переулкам,
позаглядывай в дворы,
покричи в квадрате гулком –
поучись у детворы.

Посмотри, как руку тянет
обездомевший старик,
дай ему медовый пряник –
он к такому не привык.

Подыши дымком кальяна,
долго, а не раз-и-два,
чтобы закружилась пьяно –
до смешного – голова.

Стань мальчишкою бродячим,
где кончается черта,
и тогда поймёшь ты, зрячий,
что не видел ничерта.

Что не знал, чем пахнут точки
в окончании строки,
что они – лишь тень отсрочки,
ил на донышке реки.

Что не высохли чернила
там, где ты писать готов,
что смакуешь ты уныло
сны великих мертвецов.

Что значение имеет
только то, чему без слов
молится дитя, немея,–
Божьей удочки улов.

2011

Я сьогодні почистив зуби
і нарешті одяг штани.
А до того трубів у труби
телефонного сатани.

Домагався втручань і звітів,
мов забракло в печі тепла -
аж тряслась борода - помітив,
що у мене вона була.

Далі штори підняв на вікнах,
латку ліплячи на кожух,
почекав поки очі звикнуть
і побачив, що... ліс пожух!*

Може, латка оця й незайва,
та для іншої вже зими -
повернулася осінь-зайда
лісовими пожежамú...

Наче вчора у цім кожусі
був надворі востаннє я -
укусила мене ( божуся!)
загадкова якась змія!

Де поділись весна і літо -
хоч убийте - не спостеріг!
Дай лиш Бог, щоб на білім світі
був дві тисячі шостий рік!..

А внизу обнімались люди,
бородаті - один в один,
на столи виставляли блюда
і карафки найкращих вин.

І знайомилися сусіди,
впізнавали брати сестер.

Підкидали угору діда,
що інетну антену "спер".

29.10.2011

*розумію, що лоґічніше написати "лист пожух", але мені так подобається...

Порожня склянка на столі,
І ніч безсило загляда у вічі.
Сіренький день вже потонув вві млі,
Не хочеться лишати душу на узбіччі.

Так думається легко! В унісон
Складаються думки і рими.
Лиш мимоволі згадую перон,
Де ми з тобою розійшлись чужими.

Слова лягають на папір,
У пам'яті зринають силуети,
Думки летять далеко, десь до зір.
А почуття, не долюбивиши, хоче вмерти.

Про тебе думаю і згадую тебе,
З тобою розмовляю через простір!
Мені цікаво – бачиш ти тепер мене
У зорянім серпанку тої площі?..

Все, що хотіла, написала,
Безсило опускається перо, бо
Найголовнішої ж я теми не сказала:
Твоє кохання, чи воно було?

Все добре, нічого вертати…
Морозний день: «Як справи? Поспішаєш?»
Добре у віршах – нічого втрачати.
І відповісти нічого. Ти, не спитавши, знаєш…

2010

Кохання міцне наче хвиля цунамі,
Мов лава вулкану - пекучий каприз,
І ніжне водночас, як усмішка мами,
Як моря вечірнього лагідний бриз.

Ніхто не зважає , що хвиля потужна
Накриє чи лава жагуча знесе,
Єднаються двоє в щасливе подружжя,
Хоч знають - в дорозі трапляється все.

Охлянуть планети і зорі погаснуть,
І сонце від стиду закриє лице,
Коли без кохання людину нещасну
Ненависть піймає в дошкульне сильце.

Кохайте і юні, і віком старіші,
Не дайте боянам умовкнути враз,
Вони для снаги вам писатимуть вірші,
Їх слово з нудьги рятуватиме вас.

29.10.11.

ты ищешь везде подвох,
каждый лень начиная войну.
а я просто хочу пожить
на свободе,а не в плену.
просто хочеться песню петь
и не хочеться быть одной
может где-то справедливость и есть,
только ходит она стороной.
мне так хочеться помнить хорошее,
ведь его в нашей жизни чуть-чуть.
только боль стучит в сердце калошами,
недавая спокойно уснуть.
но мне верить не надоест
в силы любви и добра -
ведь где-то же справедливость есть,
а значит дойдет и сюда.
говорят, что надежда живет,
до конца, до последней двери.
сколько б небыло бед и невзгод
ты себя для добра береги.
научись понимать непонятное -
злом не сделаешь сердце храбрей.
не гонись за судьбою помятою,
не гони - не успееш за ней.
береги себя маленьким мальчиком,
потертым скрипом мехов гармошки.
береги себя солнечным зайчиком,
спрятаным в детской ладошке.
2007

Привітав і її, і малятко
Запах квітів ЧУЖОГО букета.
І записку з словами подяки
Хтось їй не надсилає уперто.

І цей «хтось» зовсім не поспішає
До вікна у прийомнім покої, -
Передати, як роблять звичайно,
Мамі кисло-молочні напої…

Марно жінці надію плекати
На трояндово-ніжні гостини.
У дитині – їй сили черпати,
У бажанні народження сина.

27.10.1996.

в заплавних плесах слова горіли,
слова забуті, слова правдиві,
у глеку з кров’ю троянди білі,
у росах зорі і місяць в милі…

високі ноти, на повне горло
провалля взЯло, мішались гуки,
котилось око в м’ясистий морок,
із мушлі в море виходив гуркіт…

кантата впріла, рипіло ліжко,
і вдих і видих злилися з рипом,
живе кресало сікло, а міждо
з меляси й меду цукрові ріки;

стільник знаннями наповнивсь щільно –
в книжках не знАйдеш, губились губи,
сивіло сіно, сопіло сильно,
ощИпок в маслі, відтинок грубий,

ножа встромила у хліб хазяйка,
хазяїн в стійло завів кобилу,
безкрає небо і всеосяжне
під ноги вибігло і кипіло;

такі голодні, такі неситі,
відверті, голі втрачали віру,
як впрілий Селінджер в пір’ї в житі
із СІльвією плигАли в прірву;

і тільки дурень – Марк Девід Чемпен –
скупавсь у крОві, з томатом сплутав,
ми наче вбивці, лунає Леннон,
кров Тель-Авіва, вся кров Бейрута

на простирадлі, світи здорові,
великі плями, спів кателИків,
ми наче вийшли із річки крові
щоб захлинутись у власних криках…

На тому березі бажань
Берези березнем сповиті.
Їх листя в золоті – та миті
Кохання сповнені. На грань
Вони поставили життя:
Руками тягнуться назустріч
І у воді, немов у люстрі,
Земних законів білий стяг
Уже тріпоче. Кілька метрів
Їх розділяють. Але віти
Плетуть уже мрійливі квіти
Вінком вінчань. Стояти мертво
Вони не будуть! Тільки – в путь.
Зійдуться скоро… Чи помруть?


2011

Сутужні часи, братику.
Все рідше життя радує.
Печалі гіркі – ріками,
А щастя, воно дрібками.
Змарніли людські доленьки,
Покірні, крихкі, зболені.
Та поки ще ми зможемо
Дорогу пройти з ношею
Босоніж по склу битому, -
Нелегко, але житимем.
Єдине – аби правдою.
Допоки ми тут, братику.
29.10.2011

Уж как ты по мансардам ни балдей,
Всего забавней - жить среди людей.
Но фамы равнобедренней хронопов,
Хотя, конечно, автору видней.

Возьми меня, писатель, поутру
В какую-нибудь лёгкую игру,
Где можно жить, судьбу свою заштопав,
Метать культурологии икру.

Где можно, не стесняясь, в эту ночь
Родить ягнёнка, сына или дочь,
Где можно сохраниться, даже старясь,
Где можно тлен эпохи превозмочь,

Где любят полукрайних Че Гевар,
Где от земли исходит лёгкий пар
(Париж, Монтевидео, Буэнос-Айрес)
И всякий третий-лишний - Кортасар.

2011

Ну у древних там и были в небылицах -
Путешествия и случки, боль и слава.
Грех у греков обернуться - веселится
На задах потусторонняя орава!

Превратиться вдруг в зверушку иль в кусточек -
Удовольствие для избранно немногих.
Доползавшие до ручки ближе к ночи,
Эти драные своим бессмертьем боги

От рассвета, будто в винном магазине,
Дрались с криками: "Мол, кто, мол, тут хозяин?!"
Будто Берия на чёрном лимузине,
Зевс таскал себе девчоночек с окраин.

Удивления и ужаса не скроем
Там, где смертно воевали с недосуга,
Там, где древние и боги, и герои
И любили, и колбасили друг друга.

Извращения такие там отыщем!
А ему-то что - прославит дискотеку! -
Да с искусством, да с разбавленным винищем.
В этом жизнь была для древнего, для грека.

2011

Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Як метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.

Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі!

Слова втрачають свою суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.

І тільки паморозь сумна,
Лежить, як скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...

Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов'ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!

Близоруко сощурились окна,
нахлобучив на брови карниз,
на деревья, растущие вниз,
в серых лужах, где издревле мокнут
и дома, и летящие птицы,
и потоки спешащих машин,
в этой, Богом забытой, глуши, –
целый мир, где легко отразиться
и застыть – в полумгле, полушаге,
оставаясь вчерашним, забытым,
с неустроенным призрачным бытом,
да с пером, да со стопкой бумаги,
на которой не так уж и сложно
разукрасить в любые цвета
все, чем жизнь до краев налита,
а затем приподнять осторожно
и нести по безвестным дорогам,
и стучаться в закрытую дверь –
с ощущением близких потерь,
предначертанных только немногим.

Пародія

Привідкрúю навмисно двері –
Плоть, звичайно, бере своє…
Друга треба би до вечері –
Пульс є.

Так до відчаю недалеко!
Пастор? Надто цікава роль…
На порозі вже! Для безпеки –
Пароль!

Серіали для Голівуду…
Торт з печінки , вино , коньяк?
Жаркувато – без светра буду…
Ти як?

…Ніч так звично гірчить на ранок,
На плечах сильні руки – рай…
Цьомчик, пасторе, твій сніданок –
Вставай!


29.10.2011

Один хочет представить Иисуса мудрецом,
другой – философом, третий – патриотом,
четвертый – хорошим человеком,
пятый – моралистом, шестой – святым.
Но он ничем этим не был.
Он был очарователем.
Э.Ренан «Жизнь Иисуса»

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б й воно безсиле
Упоратися з нашими гріхами).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.

Блукаючі очі з обличчя дощу.
Найкращого красеня відьма цілує.
Регоче. Чарує. Не гасить свічу,
пославши до чорта усіх чистоплюїв.

Оголені перса. Оголена ніч.
Розпущені коси між тишею й громом.
До півнів далеко – ще кілька сторіч.
А як воно згодом? На жаль, невідомо.

Облудно-звабливо -- похнюпився тин:
не свідок, хто бачив, єством не відчувши.
Чаркує за тином окастий полин,
на лавочці цнота хвилюється дужче.

А відьмі як відьмі – біда не біда.
Босоніж огуду чіпку перескочить.
Буде реготати вона, молода,
допоки та ніч і блукаючі очі…
2005р

Я чую твою тишу, вона бринить бажанням,
Вона пульсує в скронях, в інерціях тремтінь
Крила, що Вічність пише в обіймах у світання,
В магічному полоні безмежжя Янь та Інь.

Я бачу твою тишу у місячному сяйві,
В палітрі у веселок, які стремлять увись,
У сновидіннях віщих, у римах життєдайних -
Тужливих і веселих, що ніжно обнялись.

Спиваю твою тишу, мов те чарівне зілля,
Що пристрасті бентежить і збурює думки.
Я вже на дотик ближче. До тебе шлях осилю,
Не знаю я обмежень - нестримний дух такий!

Хоч я на подих ближче до свого божевілля,
Та краще в нім лишатись, лише б жива душа,
Аніж у попелищі, яке покрите цвіллю,
В якім навколо грати і небеса дощать.

Вдихаю твою тишу, як ту цілющу прану,
Яка мене по вінця наповнює життям,
І в серця мого нішах правічний лід розтане,
І світлом одкровення наповниться мій храм.

Впускаю твою тишу у вікна мого серця,
Тепер в його оселі зникає тінь оман.
Я вже піднялась вище. Ось янгол мій сміється
І ніжно крила стелить у лоні Інь та Янь...

Яка краса. коли сміється небо,
А зорі душу гріють до тепла.
І я щаслива біля джерела,
Що б’є з глибин твоїх, о рідна земле,
Моя Вкраїно, матінко моя.

Яка краса. коли дозріє нива,
А колоски шепочуть про любов,
Аж струменіє в жилах кров!
Яка ти гарна, земле, - нене мила,
Моя Вкраїно, мій святий Покров.

Яка краса, коли душа у росах,
Не у сльозах - у пишному цвіту,
Дитинно чиста, наче голуб на лету.
Й життя у долі часу просить..
Час Україну зодягає в білизну.

Ти не сам. З тобою моя доля
Вальс танцює пізно восени.
Замаїлась літньою красою,
Хоч у вирій вже летять роки.
Ти не сам. З тобою моє щастя
Як дарунок за затишний рай,
Розлучити часу нас не вдасться,
Бо в душі - осінній квітомай
Ти не сам. Любов моя з тобою
Зігріває, пестить і щемить.
Сплинув час, наче вода рікою,
Але почуття ми зберегли.
Ти не сам. З тобою ми ідемо
Крізь туманні і хороші дні.
Почуття у пригорщах несемо,
Щоб горіли наче дві зорі

Ледь – ледь повітря вітер колихне –
Галузок рух і листя трепетання
Знов обривають осені мовчання,
Бентежачи минущого мене.
Тече поволі золото з осик,
Хоч до зими нестерпної далеко,
І край болота бродить ген лелека,
І я до літа зовсім ще не звик,
А просто схожим став на листопад,
Бо тіло холодом вкриває змора
Й бринить душа, скорботна і прозора,
Немов безлистий та принишклий сад…

28.10.11

Осінні вишуги верткі,
І їх нелегко осідлати.
Мені попавсь один такий,
Шугав, як вихор, біля хати.

Я ледве-ледь його зловив,
Торкнувсь невидимої гриви.
А він промчав аж три верстви,
І потім стих з якогось дива.

Приліг на листі під кущем,
І так на мене поглядає,
Аж проситься шугати ще,
Удвох туди – до небокраю.

А я дивуюсь і мовчу,
Не вмію з вітром говорити.
А він, війнувши по плечу,
Поніс мене над білим світом.

Я там літав на крилах мрій,
І почуваюсь, як удома.
А цей осінній вітровій
Заніс мене до тих хоромів.

Ані вудила, ні стремен
Я не носитиму з собою.
І день такий благословен,
Які бувають лиш весною.

Мене збентежив цей політ,
І в сні такого не буває.
А я тепер поет-джигіт,
І друг вітрів усього краю.

Ти лежиш, без хреста розіп’ята,
І рятуєш сьогодні світ.
Скоро будуть вітально співати
Срібні краплі з березових віт.

А поки що завершує стогоном
Дощ співчутливий – свій політ.
І не страшно, й не грішно, й не соромно, -
Ти сьогодні рятуєш світ.

Посеред катівничого болю
Приголуб свій зболілий живіт:
Твій синочок разом із тобою
Від кінця урятовує світ.

29.09.1996.

А ось і перша борозна,
Старіє поле чи німіє,
У затишку осіннє сонце мліє,
Червонозлато розпорошена його казна.
Багатство те у руки не ввібрати,
Незміряна його краса,
Коли в порожні небеса
Тривожний ворон змахує крилато.
Розпороті земля і небо,
І що тут біль, а що потреба
До зміни фарб і кольорів? -
Питаю, пам'яте, у тебе.
У золоті вітрів,немов у вічній требі,
Німий серпанок догорів.

Якщо із цеглини
зробити хатину?
Коньяк для людини
візьму з магазину.

Якщо з порожнини
купити машину?
Вітатиму ціни
я цілу годину.

Якщо з половини
забрати частину?
Півцарства? За тином
збудую країну.

Якщо із дівчини
створити дружину?
...Не легше з хатини
зробити цеглину?


29.10.2011

Обнять весь мир, вложившись в одночасье
В минуту смерти и рожденья час.
Перевернуть любовь разорванных на части
фривольных судеб всех религий и всех рас.

Придать оттенок сумрачным окопам
Разжатых кистей, сомкнутых локтей,
Бродя весь день по закадычным тропам
И по дорогам погнутых гвоздей.

Лишить невинности Вселенную Вселенных
И невиновности невинную вину,
Испив вина за временное время,
Безвременно ушедшее ко сну.

Питаться силой всех земных оргазмов
Всех внеземных цивилизованных существ,
Писать в листок бессмысленные фразы
С глубоким смыслом, посланным с небес

Навчилась ворогів любити,
Змирилась – вперше у житті –
Як ти хотів, програла битву,
Простила всім, як ти хотів.

Трава росте на полі бою
І мирно так цвіте ромен,
І знову день і ніч з тобою
Ті, що ненавидять мене.

2011

Листопад відшумів верховіттям дерев.
Де-не-де золоте та багряне.
І мене ніжно осінь за руку бере,
Наче жінка в минулім кохана.

Я гублюсь, я не знаю, що їй відказать,
Я вже нею не марю ночами.
А тремтливим листкам все одно опадать
І оплаканим бути дощами.

Відболіло, скінчилось, пішло за поріг,
На прощання махнуло рукою.
І на землю промерзлу лягатиме сніг,
Все минуле покривши собою.

терція осені дре перелатане серце
сипляться вишні на перший невиспаний сніг
ти сподівався що слово якось перетреться
не устеріг

мокро і холодно довге волосся туману
ріки у зиму плете і плете і плете
і замерзає у рваній бідовій нірвані
зовсім не те

те що повинно – невпинно упевнено-плинно
риє змією підшкірні тунелі нуди
не приживається – шкіру драконячу скину
тільки не йди


дре (діал.) - дере

Віктору Івановичу…

Валю я татову дровітню,
Немов гашу зорю досвітню,
Немов із серця вириваю
Його журбу багатолітню.

У ту передостанню мить
Я бачив, як його болить
Не тіло, що беруть судоми, -
Душа, яка в розлуку мжить.

Тепер , коли його не стало
Мені малює дум лекало
Той шлях, яким і я піду
Під зимне смерті покривало.

Не у валюті капітали
Мені від батька спадком стали, -
Його правдива путь життя ,
Благочестиві ідеали.

На скромний смак свій і на вибір
Наводжу лад я у садибі.
За те, що тато в мене був
У небо щире шлю спасибі.


28.10.11.

Як же, скажи, зуміти
щоб не згадати тя,
щоби минуло
"мій ти",
з іншого щоб життя -
те,
що було
відлунням
"...порятуй ня"


лети,
милий журавлику,
у світ заокеанський...

НІ!!! ЗОСТАНЬСЯ!!!!

...ні, ти не слухай.
то вирвалося
із очей.

відпестила. відпустила.

СТАНЬ ЖЕ
ЧУЖИМ НАРЕШТІ

... боляче!

Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.

27.09.2011 р.

* * *

У сховку літер – пам’яті зерно,
І не зітліє у віках воно.
Його з любов’ю я у душу сію,
І п’ю усмак поезії вино.

В черно-белой комнате
не сыскать огня.
Не уснуть Вам.
Помните
странного меня?

Я Учитель Пения.
Я у Вас в саду
обучал терпению
красную звезду.
Песнями-надеждами
тешил до утра,
наряжал одеждами
слов из-под пера…

Или Вы не помните?

К ночи три коня
проскакали. Кони те –
знаки для меня:
три печали… Белые
ночи коротки.
Обозначу мелом я
музыку тоски,
нарисую странные
голоса для глаз –
эту песню-рану я
сочинял для Вас…

В полночь – откровение –
красная звезда.
Я Учитель Пения. –
пел ли я когда?
Или бредил… Господи,
не сыскать огня!

В комнате – на площади –
помните меня.

Страшне велике куце свято –
запроданські родини, «се ля ві»,
прийшли до чорта на оглядини,
сідниці лизькать гаспиду в кремлі,

так рідно б’ють чужі куранти,
виказувати сОлодко Христа,
немов своїй дружині зрадити
і в цей же день із нею переспать,

над кручею розквітли мУдики ,
цвіт синій над проваллям; суть ідей –
нажлуктитися; час розкутий:
ти йому межи очі сциш –
воно тобі кричить, що дощ іде.

Мысли ежовые.
Иглы – стервозные.
Чёрным по белому – выжжена жуть.
Лёгкость – дешёвая,
неосторожная
в буквах ударных задела? Ничуть.

Буквы ударные.
Пальчики страстные
где-то на чём-то о ком-то стучат.
Прессой ненастною –
жёлтою, красною –
жизнь разбавляют и кроют крича.

Чушь самоварная.
Кофе бульварное
в чашке – болтливое, пей – не молчи.
Слухи коварные –
шлюхи бездарные.
Метки – заметки, от ада ключи.


Действия сложены.
Им – всё положено –
в душу плевать и разжёвывать грязь.
К сладким пирожным –
чуть горькое "Боже мой" –
то – ухмыляясь, а то – не боясь...

28 Октября 2011

Незряче йшов до тебе, навмання,
На поклик твій крізь регіт стоголосий.
На дотик упізнав твоє вбрання
І перевеслом зібране волосся.

Цілунку знак – що ліки для очей,
І десь пощезла з віч моїх полуда.
Я озирнувся вмить через плече:
Звідкіль прийшов, силенна сила люду!

Між нами прірва – жодного містка,
Ніхто її осилити не брався.
Була там кладка,
                          правда, захистка, –
Сліпий пройшов, де зрячий завагався б.

1993

Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека
В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір?
Що сховано у них – холодний лід чи спека,
Чи раю благодать, чи подих сніжних гір?

Ти зовсім поряд тут. Ти - ніжна синьйорина,
А може й королева. Я бачив це у снах.
Тобі ця серенада із пристрастю полине
Від пальців, що трЕмоло озвучують в басах.

Тобі ця серенада, народжена у серці,
Тобі, моя кохана, всі ноти запальні,
І матиму надію - в нестримності цих терцій,
Дискантом у серцях запалимо вогні.

Цілують струни пальці із ніжністю кохання,
Дзвенить акорд любові так трепетно вночі.
Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить.