Громом прощалось літо,
дощем…
небо - діряве сито…
і щем
в серці тремтів слізливо -
прощай…
Серце, осіннє диво
стрічай.

2011

* * *

Кохаю до нестя́ми, мов стою
У прірви божевілля на краю,
Немов нектар чарíвний-диво п’ю
Із квітів, що зросли в раю,
І, ним збентежений, творю́
Я світла для людей Зорю́,
В якій не лaю, не корю́,
В якій немає зла й жалю́,
В якій добро боготворю
Й тепло́ їм свóє віддаю.
І ніжність ди́вную свою
Я в тім дарунку оселю́.
Я навіть в пеклі розпалю́
Вогонь пощaди, не болю́.
Щоб в неземнiм й земнiм краю́
Плекaли всі кохáність цю.
Її загальному Життю
Я з щирим серцем віддаю
І Бога вічного молю́
У душу кожного мою́
Влелі́яти краси Зорю,
Щоб світ схвильований свою́
Відчув потребу у маю́
І сенсом щоб зробив “люблю́”
Свого буття, а не “уб’ю”.

Павло Гай-Нижник
11 листопада 1996 р.

ЯЗИЧНИКОВІ

Сварог хай долю твoю злíпшить,
Перун дасть блискавку у дух.
Дажбог нехай вогонь запáлить
У серці твóму в час недуг.
Щобú ти Хoрсу шлях не перейшов,
А з ним по цій дорозі йшов.
І Вeлес щоб твій скарб звели́чив,
Але й щоб ти до нього ли́чив.
Від всіх недуг батьків твої́х
Уберeже́ хай Дана чиста,
А Лада вaртить хай сім’ю,
Щоб згода в ній була барвиста.
У думах щоб тобі поміг
До мудрості знайти підхід
Старий як всесвіт Світовид.
Шануй Богів величних наших,
Їх віковічний пантеон,
І світ для тебе буде кращим,
Вода – свята і свят–вогонь!

Павло Гай-Нижник
4 січня 1996 р.

* * *

Я – останній романтик віджи́лих часів
І новітній нарóдженик всіх майбуттíв.
Я з минулим давно увійшов в небуття
І живі́тиму вічно і знов – як життя.

Я тривалий, мов час, що вже був і що є,
Що ще бyде тривати, як сон мертвякá.
Бо останній романтик не просто жиє́,
Він – в майбутнє з минулого прірви ріка.

Павло Гай-Нижник
12 жовтня 1996 р.

Моїм очам наснилися твої -
Астральні блюдця на обрусі неба,
Розлили тугу доокола себе
І душу затопили по краї.

Їх день жене, та вперто кличе ніч -
Питати марно - чом, навіщо, доки?
О, як повільно завмирають кроки
Давно забутих прощавань і стріч!..

Останню чашу виповнять жалі -
Листа в минуле закружляє повінь...
Яким лише, скажи, розвію словом
Космічну втому на твоїм чолі?..

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Жидівські мелодії»

Пір’я

Розвіяне злими юрбами,

Мов снігу платки з-над руїн,

Летиш ти до хмари з вітрами,

О, пір’я з жидівських перин.

Мов сніг, ти летиш аж до хмари,

Вкриваєш поля, мов килим,

О, свідку великої кари,

О, пір’я з жидівських перин.

Знать, бачити горя не хочеш,

Що ми тут в тій хвилі терпим,

Сніжними крильцями тріпочеш,

О, пір’я з жидівських перин.

Як грубі мужицькії руки

Рвуть наше добро без причин

І нам завдають люті муки,

О, пір’я з жидівських перин.

Як наші хати розкидають

Аж геть до послідніх делин,

Як наші шинки розбивають,

О, пір’я з жидівських перин!

Ввесь город від краю до краю —

Руїна одна, плач один!

Гляди ж на тих варварів зграю,

О, пір’я з жидівських перин!

Гляди, що тут нашої втрати,

Що наших тут впаде сльозин, —

Щоб Богу це все розказати,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай наші всі зважить терпіння,

До нашого горя долин

Хай шле нам потіхи проміння,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай тямить, що люд ми ізбранний,

Його найукоханий син,

Годований зернами манни,

О, пір’я з жидівських перин!

Хай дасть нам народ цей посісти,

Хай дасть нам помститись над ним,

Неси, о неси ‘му ті вісті,

О, пір’я з жидівських перин!

1882


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1887), с.32—34.

Делина — бруси дерева.

Не за літом печаль.
Не печаль за літами,
До яких от і це ось непомітно вплелось.
А печаль лиш за тим,
Що дедалі важче ходить з боргами,
Бо не знати, чи й встигну
За життя їх сплатить.
Ті борги не в грошах, не в майні,
А в мені.
Перед рідними й Господом Богом.

Паперові присвяти, просватані за хвилини,
і верлібри-шовкові зорі (техніка батік),
камінці тих сонетів-го, що не спливли, не
потонули в ріці речей, у словах закляті,
пилюгавіють десь на дні здеревілої скрині
мого суму, суміжного сорому і коморі.
Притрусило на скронях... І пам'ять предмети спірні
схоронила - чи у горІ, а чи може в гОрі.
Тільки погляд такий же осінній та без прояснень.
І самотність - у цьому світі реальність єдина -
нашорошилась, ніби зимно під сивим пасмом...
Відчуваю, що всім туди, а тоді ж - куди нам?

2011

Тебе, мій часе, я не здожену,
І як би я не гнався за тобою,
Прошкуєш ти невпинною ходою,
Несеш у вічність – мить і таїну.

Мов альпініст, я ліз на крутизну,
Готовий по-юнацьки до двобою.
А ти лише пожартував зі мною,
Лишив мені на згадку сивину.

Тепер вона, як світло, серед ночі
Мені тебе осяює пророчо,
Щоб ми не розминулися ніде.

Ти будь мені порадником і другом,
Коли біжать твої хвилини цугом,
Зникаючи щоденно бозна-де.

2009

Ділюся радісною новиною -
вийшла однойменна моя збірка для діточок:)


На барвистій каруселі
Зайці крутяться веселі:
Не звичайні вухані –
Сонцезайчики ясні!
Золотими промінцями
Закликають дні за днями
На сяйливу круговерть,
Повну радості ущерть.
Тільки тих вона кружляє,
Хто бадьорий настрій має.
Усміхнися радо й ти –
Карусельку закрути!!!

Люди кругом, лица кругом -
Меня обложили как стая волков
Грызут мое сердце, смакуют мозги...
Что мне остается - лишь смерть от тоски

Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!
Поетичний свій збери врожай –
мудрість, просторікування , жарти
про людей, кохання, про красу,
про зростання і зів’янень фази,
про неправди й правди гіркоту,
про несправедливість і образи,
про простори й про глухі кути,
про чиїсь і власні інтереси,
справжні і придумані світи,
кольори незмінності й прогресу!
Що? Нема комп’ютера? Нехай!
Олівець хапай чи ручку «Паркер»!
Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!

У школі кожного із нас навчали
із літер в букварі складать слова.
І першу пісню в школі заспівали.
Про рідну землю й матір пісня була ця.
Приспів:
Весною проводжають в світи випускників.
А восени вітають вже нових школярів.
I хоч старіють наші рідні вчителі,
та не старіють душі, їх душі молоді.

За вашу працю вам слова високі
не дуже часто говорили ми.
Та вдячні вам за перші наші кроки,
якими міряли просторих знань лани.

Той, хто дарує, той вже сам щасливий,
бо робить свято із буденності пітьми.
Суворий вчитель, але справедливий,
тебе на все життя запам'ятаєм ми.

Я – чоловік. І захисник, звичайно,
Коли життя покличе (Боже збав!).
Упорядкую "авгієві стайні",
Чи подрімаю на одній з вистав:

Ти так туди піти хотіла в парі…
Я – чоловік, і я туди пішов!
(А подумки вже пікся на Канарах –
Аж задиміло із-під підошов!..)

Я – чоловік. Усе зроблю, як треба:
Присплю, попещу, прірву перетну…
Я – молот. Я – метелик. Я – амеба:
Залежно від жінок і талану.

Я йду вперед! Коли ж, бува, й гальмую –
Отримую від долі стусана…
Я – чоловік. Не смій про мене всує,
Бо… будеш мерзнути всю ніч одна!


8. 08.2010.

Маршрутка «Кривий Ріг – Дніпропетровськ».

А может быть это сон?
А можнт быть - дикое счастье,
А может - прощенье долгов
И ясное солнце в ненастье...

Серпанкове літо, хиляться жита,
Спека нестерпима, а дощів нема.
Йдуть женці по полі, не можуть косить,
Жито пересохле, порохом летить.

Двадцять років поле, пусткою стоїть,
Де врожай посходив, там й досі лежить.
Підняв косар косу, та так і трима,
Проминуло літо, на дворі зима.

Ой косаре мрійнийнику, праця твоя де?
То коли ж та нивонька, врожай принесе?
Вже й коса притупилась, а ти все стоїш,
На кого чекаєш ти, чи ти може спиш?

Ой просниш косарику, засіки пусті !
Сонечко на обрію, збіжжячко коси.
Нагодуй же матінку, змучених дітей,
Пригорни їх бажаних, до своїх грудей.

Композитор один із Волині
Не співанки плекає, а свині.
Вепр на ймення Етюд
Пісняра ввів у блуд,
Хіт « Хрю – хрю» відтепер на Волині.

Депутат ради міста Немирів
З головуючим рідко у мирі, -
На засіданні він
Випиває графин
Славнозвісної марки «Немирів».

У гравців «Металурга» з Донецька
Проявляється міць молодецька,
Мов по фракції БЮТ,
По м’ячеві товчуть
(І не тільки) гравці із Донецька.

По вчорашнім в селі Слобожани
Піп дає образки прихожанам,
З рота тхне алкоголь :
- Дама, дама, король…
Як духовно ростуть Слобожани!

Два даішники з міста Прилуки
Рятувались на трасі від скуки,
Раз по сто! Два по сто...
- Хто це там під мостом?
- Два даішники з міста Прилуки.

30.08.11.

Летіло літо понад явори
і спересердя брязкало ключами,
а в шумі вітру докори звучали:
"Ну ш-шчо на цей раз? Ш-шчо я натворив?"

А потім вітер вже свистів: "Прос-сти!
Отак без с-слова - прос-сто некрас-сиво!" -
і по алеях золотим курсивом
писав йому розпачливі листи.

В них визнавав вину, що зазвичай
демонстрував зухвалу непостійність,
та у далекім літа ґелґотінні
уже виразно чулося "Прощай..."

І вітер мчав за літом вдалечінь,
та раптом стих, немов не було втрати -
збагнув - якби не думало вертати,
хіба з собою брало би ключі?

2011

Хотілось би, щоб це - навіки,
Так просто, раз - і назавжди,
Щоб не підносив хвилі вітер,
Щоби не треба нам рости...
Щоби не треба дні за днями
Знов віднаходити в серцях
Відвагу, віру і натхнення
Пройти з любов'ю до кінця.

                          О.
А я вчетверте випила жалю
і болю. Не свого. Але так само
четверту ніч не гоїться, не сплю,
сахаюсь криком: «Господи!" і "Мамо!»
А я укотре втратила слова,
якими би могла гоїти рани.
Скупі лише, як добре, що жива.
Але ж душа хитається на грані…
І сивіє в зневірі білий день,
і в тебе серце інеєм взялося…
Ти тільки вір ще у любов людей,
бо сонце є і гріє людство досі…
30.08.11

Лінь зморила літній день -
Ич, розсівся дукою,
Промінь цілить у мішень
Ефою–гадюкою,
Ніч з еолових пісень
лЬолю шиє букові.

коли вже час і двері зачиняють,
безсоння м’яко підкрадеться з тишею,
прокинуться всі сумніви полишені
і порухи на порох обміняють.

додасть дещицю літа у палітру ночі
мій ніжний гість, шаманський вітер долі
(уродженець з чудних садів магнолій),
і далі полетить співать пророче.

на линвах міста спокій. дзиґар змовк.
пусті слова дотанцювали вільне танго.
десь на горищі спить самотній янгол
і бачить сни, загорнені у шовк.

На руках без втоми понесу міледі.
Де ж ти так роз’їлась, серденько моє?
Хоч і я, кохана, зізнаюсь, не денді.
Черевце й у мене чималеньке є.

Плавні рухи тіла – швидко не виходить.
Ну то й що із того – ніби між перин!
Я проте щасливий і безмежно гордий,
бо таку підняти зможе лиш один.

Твій гіпюр і бісер приховають зайве,
а тим більше світла обмаль між гардин.
Є в тобі, кохана, нескінченне сяйво
і центнер любові… може й не один.
26.08.11

Що не герой,
то ситий клон
ненаситних іуд…
Тепер не шабля,
а шаблон –
звитяги атрибут.

Себе
понад усе люби.
Молись:
рай_крапка_ком…
Герой новітньої доби
не з Духом,
а – з душком.

2011

Все одно як –
нахабно чи нишком,
одбирати дароване –
гріх!
Ані словом фальшивим,
ні вчинком
не торкайтесь Героїв моїх.

Імена ці –
святої Свободи
найнадійніша із запорук.
І достойні вони
нагороди.
Та не з ваших
неправедних рук.

2011

Пародія

Пчúхнути – áні-áні!
Кола попід очима –
Файні гриби в сметані
З кошика під дверима…
В мéтриці – майже тридцять,
Бути гальмó би мало.
Можна уже не злиться –
Ліпше вівсянка й сало.
Третю сукéнку вбрáно –
Треба мені рецепта.
Спиться якось… погано,
Ну… не сидиться… себто.
Кажеш про голос плóті?
Цнóту, духовність вищу?
Ти повиси на… дроті,
Зараз гриби дочищу.
Знала би – то наливки
Врізала б грамів двісті.
Звідки рецепт підливки?
Каюсь… З Агати Крісті…

30.08.2011

Смутком в серпні сонце стерпне -
Стихне суховієм стерте,
на стерні,
самотнє в смерті,
серпом стяте
сонях-серце…

Січень сивий спати скаже.
Сніг як слід сховає скази -
скатертин сріблясті сажні
сіре скриють
й світу сажу

Та спливуть сніги,
стривожить
сон сей
світлий син Сварожий.
Соняхи,
на сонце схожі,
в серці стануть на сторожі.


2011

...сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

О хто ти є на цій землі?
І в чому сенс твого буття?
Приносить радість навкруги
І покохать... до забуття...

По ступеням из мрамора
Я ползу, червь навозный,
Я ищу себе равного,
Но найти невозможно

Счасливый поэт стихов никогда не напишет
И только в несчастье свое вдохновение ищет
В несчастной любви он музу свою обнимает
А счастье придет - и нежно ее убивает

Убив себя в ней - покой и уют обретает,
Потом что-то давит на душу, тоску нагнетает...
Берет он перо, а муза ему помогает -
Рождаются строчки, в них вечность сама застывает...

Играя словами, стреляя глазами,
Махая усами, лаская зубами
По жизни шагаю как по авеню...
Та деж вона, та, яку я ню-ню

Как нити сна летят во сне
Твоя рука ползет ко мне
На шею ляжет, сдавит горло...
Я буду в кайфе долго-долго!

Про шо всі мрії ті дівочі
Коли весна дзинчить до ночі
Шматочок щастя собі мати
Але шоб мати - треба дати...

Убий себе в мені, як теза - антитезу,
і на моїм чолі губами напиши:
"Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
одного зі свічад розбитої душі".

А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
і видихни слова, щоб зашептати страх -
хай буде чутно їх, коли не стане видко
уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
і Бог тебе простить, і я не заперечу -
я вбив тебе за мить, як це зробила ти.

Здається, все вже сказане... однак
в душі моїй горить собі незримо
ота, що віддаю тобі "за так" -
моя гірка і недолуга рима.

І блимає вночі "джіпіерес",
і серце в тихі води не сідає -
здається, маєш право на прогрес,
дійшовши надболючо аж до краю.

Дивлюсь у прірву тихо, не змигну -
у ній на дні цвіте лілея біла.
А я зоставлю тут печаль земну
і стану абсолютно чорним тілом*.

Нечасто, літньої пори
Гуркочуть в полі трактори.
Їх змусити гурчать непросто
В давно розкрадених колгоспах.

Петро в горлянку влив пального,
Запріг у плуг коня міцного,
Сталева заревла звірина,
НесУчи в поле селянина.

І хоч посоловіли очі -
Та навики в Петра робочі:
На груди взявши ще чарчину -
Розоре лану половину.

Семен на возі розвалився
(Зі змієм, бачите, побився -
Ввігнав по пояс змій в солому),
Та коні знають шлях додому.

А там Федора з макогоном
Вдубасить по плечах з розгону.
Семену-бідоласі всуне
Ще й ночувать закриє в клуні.

Он група пошуку чвалає.
Явдоха діточок повчає:
"Понишпорте під тином дуже...".
Ті щось знаходять у калюжі,

І, вже гуртом, вони завзято
Витягують з грязюки тата,
Волочать, взявши попід руки,
Сього цінителя багнюки.

Димлять хатини серед літа,
І потихеньку, літр за літром,
До бутлів капа "божа кара" -
Єдина втіха хлібодара.

Народе мій "червоношкірий",
На захід гнаний, до Карпат!
Надію вбито, вбито віру -
Ось-ось тобі поставлять "мат".

Думки нуртують(перед сконом),
Серця не покидає щем...
Як заберуть в дитини лоно-
Вона народиться мерцем.

Повсюди гвалт, повсюди чвари-
То за подачки йде гризня.
Лихварять юди-яничари
І все холопствує двірня.

Схозарять Матінку, осрамлять,
Зітруть на поверхні земній...
А кращі... подадуться в пам'ять,
Щоб загубитися у ній.

У оркестровій ямі почуттів
Сидить цвіркун і грає менуети.
У порівнянні ми усі - поети.
Ну, а без порівняння й поготів...

2009 р.

Сумуєте за привидами щастя?
Та годі, годі... Тіштесь тим, що є...
Нічого, попри гіркоту причастя
Господь нам понад силу не дає.
Нічого, що б собі не заслужили...
Не плачмо на свою недолю злу
Бо завжди мали й досі маєм сили
Розвіяти із вітром ту золу,
що аж смердить від згарища любові,
котру прогнали з душ уже давно,
бо не людьми - амебами готові
упасти ниць - в самісіньке багно.
Багато душ запродано бо чорту
за ласий шмат байдужості в руці.
Рятуємося "зоною комфорту"...
Глухонімі, впокорені сліпці.


2011

* * *

Коли ти спиш, ти схожа на дитя́,
Як світ почaтку існувaння,
Крихкá й незнáна, мов життя,
Як чи́стая роси́нка зрáння.

Цнотли́ва бездогaнність, де нема
Недóліку в гармонії природи,
Де ліній досконала гра
Первiсністю чарує врóди.

Беззaхисна, як ніжність. Дивинá
Утаємничена у кожній твоїй рисі,
Зорі магічність неземнa,
Здається квí́тне в заколи́ссі.

Коли ти безтурботно спиш,
Злелі́яна земним теплóм,
Милyюсь я і мрію лиш
Твоїм коханим стати сном…

Павло Гай-Нижник
5 грудня 1996 р.

* * *

Якби́ ти знала, мила мóя,
Як я сумую за тобою,
Ніщо мене не весели́ть,
Ні пісня, ні небес блакить,
І ні вино хмельних ночей,
І ні ранкoвий сміх дітей.

Я просто тýжу в самоті,
Як квіти зм’я́ті по житті,
Так скyчив я за тим теплóм,
Яким ти гріла мою кров,
За поглядом суми́рно-дивним,
За рухом вій твоїх чарí́вним.

Нас примха долі розлучила,
А Бог забув дать людям крила.
Я полетів би, наче птах,
Лишé щоб на твої́х устах
«Люблю́» магічне прочитати
І знов збентeжено кохати.

Павло Гай-Нижник
7 березня 1996 р.

* * *

Не пи́шу до вас, хоч сумую,
Не кли́чу, хоча й весь в журбi,
Не лелі́ю вже Вас, не цілую,
Хочa й все іще бачу у сні.

Хоча нí́жу в думкáх Вас й бажаю,
Та в минуле уже не вернýсь,
І, кохaючи Вас, – пам’ятаю
Й щоб забути навіки молю́сь.

Павло Гай-Нижник
6 березня 1996 р.

Почуй!
Відчуй
на запах і на дотик!
Слова живі,
скрізь дихають, ростуть -
вони були завжди та будуть доти,
як вічність
у безчасся каламуть
пірне
і простір, згорнутий сувоєм,
зібгає миттю в крихітне зерно…

А потім:
- На початку було Слово!

І Всесвіт попливе,
а за стерно
устане Він,
на борт
поволі
знову
збере своїх улюблених героїв
легенд, пісень, віршів, казок і саг,
поем та міфів, од, романів, блогів…

Неначе маяки,
в порти,
в міста
вестимуть з німоти у гавань мови
Слова живі,
Слова із плоті й крові.

2011

На семилисті каштана
і на тризубцях клена
екстравагантна панна
пише свої катрени.

Міняючи стрій і настрій,
в незадовіллі змістом,
кармінний її фломастер
блукає завмерлим листом.

Вона ще шліфує рими,
та раптом з чуттям естетки
жбурляє в іржаві ринви
зболілі свої чернетки.

27.09.2009

Орю й орю осінні перелоги,
Допоки є багато ще зерна.
І пахне словом кожна борозна,
Як ворони, злітаються тривоги.

І каркають набридло край дороги,
Немовби їм наснилась чужина.
І, мабуть, не затихнуть дотемна,
Якщо не знищу їхньої залоги.

Не дооравши, я іду на штурм,
Бо темна ніч – і друг, і помічниця,
Іду і чую звуки срібних сурм.

І раптом спалах – пізня блискавиця,
Немов по знаку царського жезла, –
За мент один спалила їх дотла.

2009

Небо просипало
зоряним просом на місто
намисто
своїх вогнів.
Наче тріолі з етюдів Ліста.
Ба, ні!
То - ніч
антифонно світила у тісто
замішує, щоб на світанку балліста
небесна закинула сонце в політ.
Тромбоніста
старого ніхто не просив,
він порухав кулісу
і все, чим він снив,
поки небо плело антифони,
і просом, чекаючи жнив,
міста засівало,
відлив
у бронзі своїх мелодій
стрімкий океанський приплив
небесного смутку, забутих снів,
(таких світлосяйних, що аж виднокрай заряснів
новими зірками),
щоб ще раз і знов
небесний сіяч написав вогняними рядками
слова
про щастя ніким не знане,
про все, що було і що буде між нами,
про вічну любов.

Зелений чай-Акаї, халва.
Один. Де сховалось два?
Амазонських трав танок плюс патока,
цукровий сироп,
олійне насіння.
Хруст осені, листя/лушпиння.
Невагомий стан. Вкрай.
В очах блиск. Стоп.
Зелений. Халва. Акáї-чай.

18.11.2010

Кошик блідих поганок
Хтось залишив на ганку.
Гарний мені сніданок,
Все-таки не вівсянка.
Мед зі смаком лимона...
Хто там сьогодні знизу?
А уночі горгона -
Кігтями по карнизу.
Я на термометр – сорок.
В метрику – майже тридцять,
Себто, ну майже хвора.
Себто - тому й не спиться.
Вогнетривка обнова...
Не із того ми тіста,
Щоб затівати змову.
Господи! Егоїсти…
Треба якої цноти?
Я не від цього світу…
Хто там – Алло! – на дроті?
Треба з цим щось робити…

28.08.2011

Радійте, радійте владі кати,
У світі давно забрехались.
З брехнею по світу іти,
Кому у партнери ви здались?

Залишутся украдені царські палати,
золоті унітази ваші,
Пора прийде вам сідати
на нари, в тюремні параші

не врятують поліцейські пси,
ні отруйні газові струми.
вам прийдеться за злодійство
лизати тюремні мури.

Схаменіться !
Поки майте в руках владу,
Бо прийдеться відповідати
За учинену зраду.