...сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

О хто ти є на цій землі?
І в чому сенс твого буття?
Приносить радість навкруги
І покохать... до забуття...

По ступеням из мрамора
Я ползу, червь навозный,
Я ищу себе равного,
Но найти невозможно

Счасливый поэт стихов никогда не напишет
И только в несчастье свое вдохновение ищет
В несчастной любви он музу свою обнимает
А счастье придет - и нежно ее убивает

Убив себя в ней - покой и уют обретает,
Потом что-то давит на душу, тоску нагнетает...
Берет он перо, а муза ему помогает -
Рождаются строчки, в них вечность сама застывает...

Играя словами, стреляя глазами,
Махая усами, лаская зубами
По жизни шагаю как по авеню...
Та деж вона, та, яку я ню-ню

Как нити сна летят во сне
Твоя рука ползет ко мне
На шею ляжет, сдавит горло...
Я буду в кайфе долго-долго!

Про шо всі мрії ті дівочі
Коли весна дзинчить до ночі
Шматочок щастя собі мати
Але шоб мати - треба дати...

Убий себе в мені, як теза - антитезу,
і на моїм чолі губами напиши:
"Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
одного зі свічад розбитої душі".

А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
і видихни слова, щоб зашептати страх -
хай буде чутно їх, коли не стане видко
уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
і Бог тебе простить, і я не заперечу -
я вбив тебе за мить, як це зробила ти.

Здається, все вже сказане... однак
в душі моїй горить собі незримо
ота, що віддаю тобі "за так" -
моя гірка і недолуга рима.

І блимає вночі "джіпіерес",
і серце в тихі води не сідає -
здається, маєш право на прогрес,
дійшовши надболючо аж до краю.

Дивлюсь у прірву тихо, не змигну -
у ній на дні цвіте лілея біла.
А я зоставлю тут печаль земну
і стану абсолютно чорним тілом*.

Нечасто, літньої пори
Гуркочуть в полі трактори.
Їх змусити гурчать непросто
В давно розкрадених колгоспах.

Петро в горлянку влив пального,
Запріг у плуг коня міцного,
Сталева заревла звірина,
НесУчи в поле селянина.

І хоч посоловіли очі -
Та навики в Петра робочі:
На груди взявши ще чарчину -
Розоре лану половину.

Семен на возі розвалився
(Зі змієм, бачите, побився -
Ввігнав по пояс змій в солому),
Та коні знають шлях додому.

А там Федора з макогоном
Вдубасить по плечах з розгону.
Семену-бідоласі всуне
Ще й ночувать закриє в клуні.

Он група пошуку чвалає.
Явдоха діточок повчає:
"Понишпорте під тином дуже...".
Ті щось знаходять у калюжі,

І, вже гуртом, вони завзято
Витягують з грязюки тата,
Волочать, взявши попід руки,
Сього цінителя багнюки.

Димлять хатини серед літа,
І потихеньку, літр за літром,
До бутлів капа "божа кара" -
Єдина втіха хлібодара.

Народе мій "червоношкірий",
На захід гнаний, до Карпат!
Надію вбито, вбито віру -
Ось-ось тобі поставлять "мат".

Думки нуртують(перед сконом),
Серця не покидає щем...
Як заберуть в дитини лоно-
Вона народиться мерцем.

Повсюди гвалт, повсюди чвари-
То за подачки йде гризня.
Лихварять юди-яничари
І все холопствує двірня.

Схозарять Матінку, осрамлять,
Зітруть на поверхні земній...
А кращі... подадуться в пам'ять,
Щоб загубитися у ній.

У оркестровій ямі почуттів
Сидить цвіркун і грає менуети.
У порівнянні ми усі - поети.
Ну, а без порівняння й поготів...

2009 р.

Сумуєте за привидами щастя?
Та годі, годі... Тіштесь тим, що є...
Нічого, попри гіркоту причастя
Господь нам понад силу не дає.
Нічого, що б собі не заслужили...
Не плачмо на свою недолю злу
Бо завжди мали й досі маєм сили
Розвіяти із вітром ту золу,
що аж смердить від згарища любові,
котру прогнали з душ уже давно,
бо не людьми - амебами готові
упасти ниць - в самісіньке багно.
Багато душ запродано бо чорту
за ласий шмат байдужості в руці.
Рятуємося "зоною комфорту"...
Глухонімі, впокорені сліпці.


2011

* * *

Коли ти спиш, ти схожа на дитя́,
Як світ почaтку існувaння,
Крихкá й незнáна, мов життя,
Як чи́стая роси́нка зрáння.

Цнотли́ва бездогaнність, де нема
Недóліку в гармонії природи,
Де ліній досконала гра
Первiсністю чарує врóди.

Беззaхисна, як ніжність. Дивинá
Утаємничена у кожній твоїй рисі,
Зорі магічність неземнa,
Здається квí́тне в заколи́ссі.

Коли ти безтурботно спиш,
Злелі́яна земним теплóм,
Милyюсь я і мрію лиш
Твоїм коханим стати сном…

Павло Гай-Нижник
5 грудня 1996 р.

* * *

Якби́ ти знала, мила мóя,
Як я сумую за тобою,
Ніщо мене не весели́ть,
Ні пісня, ні небес блакить,
І ні вино хмельних ночей,
І ні ранкoвий сміх дітей.

Я просто тýжу в самоті,
Як квіти зм’я́ті по житті,
Так скyчив я за тим теплóм,
Яким ти гріла мою кров,
За поглядом суми́рно-дивним,
За рухом вій твоїх чарí́вним.

Нас примха долі розлучила,
А Бог забув дать людям крила.
Я полетів би, наче птах,
Лишé щоб на твої́х устах
«Люблю́» магічне прочитати
І знов збентeжено кохати.

Павло Гай-Нижник
7 березня 1996 р.

* * *

Не пи́шу до вас, хоч сумую,
Не кли́чу, хоча й весь в журбi,
Не лелі́ю вже Вас, не цілую,
Хочa й все іще бачу у сні.

Хоча нí́жу в думкáх Вас й бажаю,
Та в минуле уже не вернýсь,
І, кохaючи Вас, – пам’ятаю
Й щоб забути навіки молю́сь.

Павло Гай-Нижник
6 березня 1996 р.

Почуй!
Відчуй
на запах і на дотик!
Слова живі,
скрізь дихають, ростуть -
вони були завжди та будуть доти,
як вічність
у безчасся каламуть
пірне
і простір, згорнутий сувоєм,
зібгає миттю в крихітне зерно…

А потім:
- На початку було Слово!

І Всесвіт попливе,
а за стерно
устане Він,
на борт
поволі
знову
збере своїх улюблених героїв
легенд, пісень, віршів, казок і саг,
поем та міфів, од, романів, блогів…

Неначе маяки,
в порти,
в міста
вестимуть з німоти у гавань мови
Слова живі,
Слова із плоті й крові.

2011

На семилисті каштана
і на тризубцях клена
екстравагантна панна
пише свої катрени.

Міняючи стрій і настрій,
в незадовіллі змістом,
кармінний її фломастер
блукає завмерлим листом.

Вона ще шліфує рими,
та раптом з чуттям естетки
жбурляє в іржаві ринви
зболілі свої чернетки.

27.09.2009

Орю й орю осінні перелоги,
Допоки є багато ще зерна.
І пахне словом кожна борозна,
Як ворони, злітаються тривоги.

І каркають набридло край дороги,
Немовби їм наснилась чужина.
І, мабуть, не затихнуть дотемна,
Якщо не знищу їхньої залоги.

Не дооравши, я іду на штурм,
Бо темна ніч – і друг, і помічниця,
Іду і чую звуки срібних сурм.

І раптом спалах – пізня блискавиця,
Немов по знаку царського жезла, –
За мент один спалила їх дотла.

2009

Небо просипало
зоряним просом на місто
намисто
своїх вогнів.
Наче тріолі з етюдів Ліста.
Ба, ні!
То - ніч
антифонно світила у тісто
замішує, щоб на світанку балліста
небесна закинула сонце в політ.
Тромбоніста
старого ніхто не просив,
він порухав кулісу
і все, чим він снив,
поки небо плело антифони,
і просом, чекаючи жнив,
міста засівало,
відлив
у бронзі своїх мелодій
стрімкий океанський приплив
небесного смутку, забутих снів,
(таких світлосяйних, що аж виднокрай заряснів
новими зірками),
щоб ще раз і знов
небесний сіяч написав вогняними рядками
слова
про щастя ніким не знане,
про все, що було і що буде між нами,
про вічну любов.

Зелений чай-Акаї, халва.
Один. Де сховалось два?
Амазонських трав танок плюс патока,
цукровий сироп,
олійне насіння.
Хруст осені, листя/лушпиння.
Невагомий стан. Вкрай.
В очах блиск. Стоп.
Зелений. Халва. Акáї-чай.

18.11.2010

Кошик блідих поганок
Хтось залишив на ганку.
Гарний мені сніданок,
Все-таки не вівсянка.
Мед зі смаком лимона...
Хто там сьогодні знизу?
А уночі горгона -
Кігтями по карнизу.
Я на термометр – сорок.
В метрику – майже тридцять,
Себто, ну майже хвора.
Себто - тому й не спиться.
Вогнетривка обнова...
Не із того ми тіста,
Щоб затівати змову.
Господи! Егоїсти…
Треба якої цноти?
Я не від цього світу…
Хто там – Алло! – на дроті?
Треба з цим щось робити…

28.08.2011

Радійте, радійте владі кати,
У світі давно забрехались.
З брехнею по світу іти,
Кому у партнери ви здались?

Залишутся украдені царські палати,
золоті унітази ваші,
Пора прийде вам сідати
на нари, в тюремні параші

не врятують поліцейські пси,
ні отруйні газові струми.
вам прийдеться за злодійство
лизати тюремні мури.

Схаменіться !
Поки майте в руках владу,
Бо прийдеться відповідати
За учинену зраду.

Яка ж то мука – відректися мсти,
Забути ворогів своїх обличчя,
Не слухати, коли зненависть кличе
До страшної й жаданої мети.
Буває день, мов шаленієш ти.
Готові очі врізатися в вічі.
Лихі думки збігаються на віче:
Розбурхати, озброїть, повести.
Мовчу, спиняюсь, скоро пролетить.
Не вийметься із піхов меч іржавий.
Раніш чекав могутності та слави,
А нині Слово і небес блакить.
Моя душа в лабетах мого зла
Не кориться, згоряючи до тла.

Такий квітник – монтбреції і ружі –
Живий орнамент з сотні кольорів,
Був тільки у моєї бабці Рузі.
І тільки там росте отой горіх,

Що пам’ятає дівчинку маленьку,
І як вона з’явилася у світ,
Як завмирала, дивлячись зраненька
На краплі, що застигли поміж віт.

Таких півоній на землі ні в кого,
Крім бабці Віри точно не було.
Як тільки травень зник собі за рогом,
Рожево-біле диво зацвіло.

В який флакон вловити аромати?
Уяви як побачить полотно?
Не можу ні забути, ні віддати…
Вросло навік в мені самій воно.

На рукотворні подивлюсь букети –
А все не те, нема вже тих квіток.
Мої – злетіли в небо, мов ракети,
І оселились десь поміж зірок.

Малинник наш – тепер таких немає.
Він абрикосу щоки цілував.
На сонці ашпарагус просто сяяв
В коштовних росах соковитих трав.

Ставок і кладка, верби, полуниці,
Дністра старого всохлі береги…
Минає все. Тече – біжить водиця,
Але не пережите, дороге.

Такі знайомі хопта і болото,
Так повростали ноги в ті стежки,
Та аж тепер збагнула силу роду –
Потужну хвилю вічної ріки.

Це все – не пафос, не сентиментальність,
Не сум за давнім і не просто дим.
Це те, під чим ховається ментальність,
Це те, чого так бракне молодим.
2010

О прекрасний і гордий Нарціс,
Хто страждав так жорстоко як ти?
Ти кохання всіх німф припідніс,
Від свого ж не зміг серцем втекти.

На вівтар Афродіти припав,
Не лякаючись царства ночей.
Ти щомиті на камні вмирав
За блиск проклятий своїх очей.

Покохав же і ти без Надій!
Ледь розцвівши, зів'яв, спопелів.
Хто б тобі допоміг, друже мій?
Хто б тобі хворе серце зцілив?

Не страшні тобі Смерть і Жага:
Із життям попрощався вже ти!
Гімерота покірний Слуга...
Не судилось дійти до Мети:

Прихиливсь до землі, до землі...
Що ти думав в останню цю мить?
Що шукав у вечірній імглі,
Де у лісі плач ехом дзвенить?

О прекрасний і гордий Нарціс,
Хто страждав так жорстоко як ти?
Ти кохання всіх німф припідніс,
Від свого ж не зміг серцем втекти.

* * *

Твоє́ життя уже не повернéться…
Тебе немає… Спиш на небесах.
Можливо, там тобі іще насниться,
Як ти ходив в садoчку по стежкáх,
Й про те сміття́, в якому мав би риться,
Якби ще існував, коли б не був у снах,
Ти вже забув?.. А що мені присниться?
Може, жах? Чи власний похорон
Та ýсмішки в очaх живих іще?..
Розкoпана гробниця на цвинтарі забутих,
Де лиш в’ється, огидним смéрідом
Підтримуваний страх?
Прокльóни і обрáзи на вустáх?
І те, що бачу я, як моє серце б’ється
В чужих, брудних, скривавлених руках.
А, може, “там” одне і теж всім сниться
І малюнку немає геть у тих міфічних снах?
Та й їх нема. Є лише гній – наш прах.

Павло Гай-Нижник
16 грудня 1995 р.

* * *

Все минає, – Так кажуть не раз, –
Тільки час залишається вічно,
Відквітає щораз верболаз,
Отже, все на землі – блискавично.

Час ламає уяву про все,
Він миттєвий й тривкий одночасно,
Він, здається, життя нам несе
І його ж забира так невчасно.

Час зітрé колись згодом і нас,
А ми віримо в йо́го двобічність,
Що “той” світ – це є наче екстаз,
Що у ньому і є наша вічність.

Павло Гай-Нижник
8 жовтня 1995 р.

* * *

Гряде кінець… Який?
Не знаю…
Але коли я світ зоста́влю,
Ніщо не зміниться для вас.
Мінятиметься лише час.

“Сьогодні”, “завтра” промине,
І не згадають вже мене.
Як не булó…
Не втя́млю я:
Невже в нас доля – забуття?

Сліди, що залишили ми,
Затруться іншими людьми.
Бо, як життя останній день,
Коротка пам’ять у людей.

Але коли мене не бyде
Чи ж моя пам’ять не забуде
Усіх й усе, що дороге
Моєму серцю і святе?

Ось що мене тепер турбує.
Чи задзеркалля все ж існує?
Чи знатиму, що я – це я?
Бо так не хочу небуття!

Павло Гай-Нижник
18 березня 1995 р.

Вів полонянку поліцай через ліщину,
Налякану чорнявеньку Фаїну,
На вірну смерть, та, як мужчину,
Його збентежили її коліна
Красиво заокруглі , пружні стегна,
Тендітні сонцем пещені рамена,
Хода якась хитливо – обережна…
І він, спинившись, мовив: - йди до мене…
За поцілунковий напій кохання,
Траву зім’яту , сльози і благання
Пустив її… Побігла в бік смерек…
Скитаючись світами безліч днів ,
Її із сином їхнім він зустрів
В Канаді у провінції Квебек.


2009

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

Бризок сонячні скалки -
І намисто з краплин
У моєї ласкавки
Від ялиць і ялин.

Як тікала від мене,
То капіж - навздогін.
Запліталось в зелене
Біле сяйво колін.

І губив хміль цілунки
Поміж віття і трав.
Ну, а дощик од юнки
Геть осліп.
І розтав.

Гуркіт, стогін, шум і гул
аж земля трясеться.
Пил стовпом, пісок хвостом,
піт струмочком ллється.

Без оглядки уперед,
навколішки, з боєм.
В рукопашну їх валиш,
укладаєш строєм.

Сил на дні, бажань на нуль...
Ех мені би крила.
Скам'янілих ворогів
нам скрушить несила.

Так із сином ми удвох
ліпимо бруківку.
Дяка Господу за те,
що Він створив жінку.

Одного дня в житті одної лиш людини
В одну секунду серце битись перестане.
Одної миті ранків сонячних не стане
Одного дня в житті одної лиш людини.

Усе тихіше дихатимуть білі груди,
Заклякнуть стіни щоб не обвалитись.
Схвильовані збіжаться люди подивитись
Як ледве-ледве дихатимуть білі груди.

Застигне погляд. Десь у темних коридорах
Притихне страх, що душу охопив так сильно.
Появиться усмішка на обличчі вільно
Й блаженно зникне в ангельських просторах.

Запізниться швидка, на пів години б швидше.
А хтось стотиме, ледь стримуючи сльози.
А хтось кричатиме, не стримуючи сльози:
"Ви довго їхали, на пів години б швидше".

Спитає другий першого: "Який час смерті?"
А той не відповість. "Ще надто рано рано!"
І вколить три адреналіни, на жаль, марно
І скаже другий першому: "Який час смерті?".

Сьогодні вдень в житті одної лиш людини
В одну секунду серце битись перестало.
Одної миті ранків сончних не стало
Сьогодні вдень і чи одної лиш людини?

Вже сімдесятий раз тебе прощу.
Душа іде в прощення, як на прощу.
Не втримаю, тому і відпущу,
Поміряючи зла велику площу…

Хіба це всоте вже – така ганьба:
Принижено сліди твої шукати.
Гудків безвихідь. Вже німа мольба.
Стакато серця. Скерцо. Знов стакато.

Спинися, озирнися хоч на мить!..
Навіщо непоправного чекати?!
Болить любов у серці, ще болить…
Єдиний в мене вибір є: кохати.

2011

ще мить
ще чутно трішки
подих літа
ще павучок
сплітає павутинки
в піддашші неба
сховані вітри
дорогу осені терпкій
віщують

плескалося літечко
у дзвінкій ріці
сіяло крізь ситечко
кольоровий цвіт

фарбами веселими
малювало світ
танцювало трелями
між зелених віт

чорними черешнями
колихало сад
ягодами вешталося
їло всі підряд

золотило променем
ніжило теплом
залишивши спомини
швидко утекло

Снів як перснів, проте не з матерії, радше,
з більш важливих складових, тих,
що лиш сама знаєш, в темпі адажіо,
піано по гучності, так, щоб не збудити усіх
хто вже спить, але й так, щоб цікаво
і, звісно, що наживо.

2010

Таємний шарм під відблиск перламутру,
останні миті щедрого цвітіння...
Коли не стану лагідна і мудра,
то не знайду твойого розуміння.

У суперечці полум"я і ночі
мій час короткий краю добігає.
Останній раз поглянь мені у очі -
я ще люблю...Але уже вмираю.

Останній місяць літа суне уперед,
А гори в непорушності собі куняють,
Бо горя вже століттями не знають
І як не знають виглядає очерет.

І линуть комарі, мов бджоли ті на мед,
Притулку, їжі навкруги шукають...
Цей вітер трави, ліс усе хитає -
Такий навколо залунав концерт,

Що годі щось всередині розчути,
Собі у душу тихо зазирнути,
Шукати істину свою, єдину,

Знайти правдивий й неповторний путь
Й від нього вже ніколи не звернуть -
Ти тільки тут відчуєш у собі людину!

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

«Скажи мені, мамо, це правда, що рай є на небі,
І щоб долетіти туди - крил дитині не треба?
Устелений сонцем, теплом і стежинкою світла,
І той хто попросить всім серцем, здійсниться молитва.»

Цілую дитину в чоло і до себе її пригортаю.
«Так, доню моя. Бог усіх береже, і про всі нужди знає.
Душа, мов кораблик, пливе по життю. Бог нас любить.
А той, в кого в серці добро – він цього не загубить».

Дзюрчать струмки стрімкі собі велично,
Летить у височінь красивий птах,
Шумить трава у горах цих незвично
І чути метушню закоханих комах.

Усе дзвенить, у гаморі хтось кличе,
Легенький вітер душу обійма,
Єдиний журавель собі курличе -
На південь прокладає довгий шлях.

Лиш сиві гори в задумі схилились,
Ялини піднялися в синю височінь -
Одна лишилась пересічна тінь,

Яка з навколишнім тихенько злилась.
Співа природа літнії пісні:
Трива ідилія, немов в найкращім сні.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівська область

Тільки тут людина варта відпочинку,
Лиш тут спиняється година і хвилинка.
Знаходиться святковий присмак целюлози
Посеред пишних гір, похилих верболозів.
Нема брехні, борні, зловісної загрози,
Скрізь стишились страшні гучні підступні грози.
Погода пречудова і святкова нині,
Що довго хочеться лишатися родині
Посеред цих хребтів високих і величних,
Архітектоніки, дібров старих, незвичних.
І я всім щиро раджу їхати в Гребенів
Поніжити себе й пустити ще зелених.

23.08.2011 року с. Гребенів Львівської області

і двері в сад прочинені –
за сферами
з ефіру і твоїх сумних віршів.
там три зорі
зустрілися й вечеряли,
і ти мене
в котрійсь із них зустрів.
на те слова
багряними потоками
вливалися
в правічний океан,
що більше нам не бути
одинокими,
лиш вийняти
цвяхи останні з ран.
мій дар тобі,
що пахне сном і сполохом
і б'є крильми
розкритими вночі, –
дозволь покласти руку –
легша голуба
моя рука
у тебе на плечі.

Щоденна зрадонька і злісні перепони,
Бардак шматує нас на клятих перегонах.
Життя потрібно ще напевно осідлати
Аби проблем отих ніколи ніколи вже не мати
І йдуть буденно дні в підступності неначе,
Лиш світ навколо нас постійно скиглить, плаче.
А нам лиш рватись в бій, у світлість перемоги
Допоки стане сил, допоки стане змоги
Творити, нищити, шукати в рідній хаті,
Щоб вибратись вперед, угору вперто гнатись.
Потрібна завжди ціль, яка веде до бою,
Яка ніколи не дає думкам спокою.

23.08.2011 року с. Гребенів, Львівської області

Тепер смаки вибагливі, аж страх!
Тепер все більше лобстери і суші.
Вже не знаходять смакоти вуста
В цукрованому білому м’якуші.

Замало пісні – шоу подавай,
Замало драми – хочемо реально.
Сучасні гладіатори, на жаль,
Ми вимагаєм ще і ще летальність.

Летальні душі долі поїдять:
- О, як він плакав! Бачили, як плакав?
І справжні сльози лізе утирать
Коростава, чужа глядацька лапа.

Тепер смаки вибагливі, аж страх!
Даєш усі деталі самогубства!
І крупний план, і точний опис плах.
Лише таке зворушить може людство.

Та що шукать, - питаю, - що шукать?
Коли вже душі тоскно посіріли,
А на чесноти склали компромат
Й давно здали у дім перестарілих.

26.04.2011

Зеркала занавешены тьмой.
И Ты,-
всплеском желаний
на пороге солнца
и пустоты .
Вечный покой .
Успокой меня,
Господи,
И Ты…

* * *

Я люблю́ тебе всю, від сльози до усмí́шки,
Від суми́рних спокýсливих тихих зітхáнь
До хижaцьких очей надвечірнього блиску
І безтя́мних ночéвих палки́х обіймaнь.

Щодень – захоплююсь від краю і до краю,
Від тіла до душі, від дум до слів: «ти мій»,
Кохаю всю тебе, від поцілýнкового раю
До нерухомості у сновидiнні вій.

Павло Гай-Нижник
2 квітня 1993 р.

* * *

Я хтів би стати твoїм сном,
Щоб в ніч розквí́тчану весною
Тебе обня́ти всім єствóм,
Твоєю впи́тись наготóю.

Я сном би бути захотів,
Щоб колихáти тебе в зóрях.
Я б із краси твоєї млів
В дівочих пéрлових покóях.

Я сном би стати твoїм хтів,
Щоб володіть тобою всéю,
Я би поніс тебе у вир,
У райські сoлоді з енéю.

Павло Гай-Нижник
30 березня 1993 р.

* * *

Той плач, як журавли́ний тихий сум,
Як лебеди́ний крик відчáйний,
Як поцілунок смертний куль
І як зати́шок погребальний.

Очми́ не плачте, серцем плачте!
Так, як-но їх серця могли
І маки багряні́ поклáдьте
До їх зажурених могил.

Не плачте слíзьми, не ридайте!
Бо їм нестерпний той ваш жаль,
А матерям поклін віддайте,
Що в серці носять біль й печаль.

Синів їх доля розстріляла,
Їм Янгол зрадив в чужині,
Їх мати недообіймала
Коли були вони живі…

Матусі воїнів святі…
Вони найлюбше загубили.
Тож вклонимося їм усім
Так, як сини би ся вклонили.

Павло Гай-Нижник
9 лютого 1992 р.