Святиться полотно твоє стібками,
Тут наше все - і сонце тут, і море,
Оспівані два кольори життя -
Любов і гордий символ непокори.

Крізь тирсу днів із-під копит подій,
Літопис закладається держави,
Освячений на березі Дніпра
Тобою, Володимире, для слави.

Вплітаються нитками у серця
Козацька воля і чумацький шлях,
"Сім'ї великій, новій, вольній"
"Поучення нащадкам" - віщий знак.

Тут кожний крок є прагненням до злету,
Тут Незалежність й мова рідна нам вовіки,
Цей оберіг, як дань на честь звитяг далеких
З молитвою тобі, о Володимире Великий!
28.07.2011

Діти котяться швидше, ніж м'яч,
Десь позаду лишаючи втому.
Кожен з них ще упевнений в тому,
Що не має закінчення матч.

Дике поле чекало давно
На орду, це прадавнєє лихо,
І тому так покірно і тихо
Їй під ноги лягло, мов рядно.

А прудка галаслива юрба
Прокотилась і впала за обрій.
Навіть крики, дзвінкі та хоробрі,
За відлунням сховала журба.

Трави стоптані вітер підняв
Край воріт материнського лона.
Та ніхто ще сюди із полону
Протилежних воріт не вертав.

2007 р.

він чекав, коли темрява залоскоче у м’язах ніг,
коли зрубані в корінь тіні поваляться навідліг,
це значить можна одягати стару джинсову куртку
і поспіхом покидати свій натомлений барліг

і йти тихо, щоб не підслухали риби й нічні птахи,
щоб не шептались услід дерева і їх вологі мохи,
щоб не спинявсь із ним поруч фартовий старий таксист
і не просив підкурити отак, несамохіть

…він був злодієм, одним із тих волоцюг,
якого боїться куля і тяжкий холодний ланцюг
за яким би пішли тисячі, навіть якби кожному
він наказав відрізати по одному яйцю

він брав на сніданок банки, а в обід топив кораблі,
він крав із ночей бездонних коханок політиків і королів
він діставав із твоїх кишень древні монети, ночі твої і дні,
твої машини й будинки, і лишав тебе на мілині…

за ним в травах ховались грози, за ним палали міста,
його координати передавали усім на землі постам
і якби він хотів – то сам би давно зоставсь,
якби не холодний місяць, що завис над журою отав…

він побачив його, мов людину, що йде по ріці,
коли півсвіту було за спиною, а півсвіту у кулаці,
коли його ім’я напам’ять знали мерці…
побачив і втопивсь у місячному молоці

і місяць стискав йому губи, стікав по його щоках,
бився в його судомах, жив у його жінках,
перетоплював кулі в його магазинах
і золоті печатки на засмаглих руках…

і він все покинув… хоч вслід і гуло: ганьба…
зробив собі кілька пластик, завів дворових собак,
купив цей барліг ведмежий
і від нудьги безмежної
влаштувався охоронцем у придорожній бар

і лише, коли темрява залоскоче у м’язах ніг,
коли зрубані в корінь тіні поваляться навідліг,
він одягав стару джинсову куртку
і поспіхом покидав свій натомлений барліг

і йшов неодмінно пішки, і місяць чуба чесав,
хоч марились грати й вишки сторожових застав,
він йшов до нічного бару,
і хай би взяли хоч зараз –
до останнього дивився б на небеса:

як летять від важкого місяця світлі птахи дрібні,
як у кратерах його висічені ночі твої і дні,
як у ньому навік лишаються кулі твої і жінки,
як у ньому усе пригадається, хоч ніби й зійшло з руки

Доле (як звертання)

Я закохана. Й мене усе рятує
Від дорожніх знаків і дешевих трюків.
Я зіпсована. Нарви ще свіжих маків
У степах далеких дивних тюрків.

Відірви собі на згадку теплу шкіру,
Зачепи губами смак і колір диму,
І в двох душах застеливши стиглу віру,
Між тілами поклади красиву риму.

Щоб спіткнувшись у численних посиденьках,
Ти отримала своє (і не без бою)
У словах, яких завжди навчала ненька,
Щоб перемагати: люблю свою долю!

2011

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Біль пронизує зиму - наскрізно - до спазмів у серці,
Не відводжу очей, бо жадання святі во гріху...
Наше танго вогню розірвалось на сотні інерцій
І розвіялось іскрами шалу по долі шляху.

Помережана зорями ніч підливає мартіні.
Та хоч пий, хоч не пий, захмеліти не вдасться однак.
Як у шати, – Принцесо, Вам личить! – загорнута в іній:
Філігранна оздоба душі чи самотності знак?

Я повірила вітру – вірнішим здавався од тебе.
Віддалася я сну – так химерно на серце він ліг…
Розгубила ромашка пелюстя-слова. Тільки лебідь,
Чорний лебідь, як осуд, як вирок і плата за гріх.

Малахітом очей задурманена з власної волі,
Плач, наївнице, плач – твої сльози для світу лиш сіль.
Роздоріжжя приречень у межах означених ролей
І цей пахощ… дитинства примара солодка… ваніль…

Залишаю собі спомин любощів, марення свята.
Відшліфую карати, коштовний створю самоцвіт.
Я шалена така – не як всі – так за віщо ж розплата?!
Серед літа і маків долоні пронизує лід.
27.07.2011

А Любовь к тебе нечаянно нагрянет
к сердцу путь найдет она сама
приветливо нежна и хороша собой
прикоснувшись войдет даруя радости покой
рано утром проснешся ты
в беспредельном восторге и удивлении
сладкая роса на ресницах юности
ангел Любви дарует снежные розы
чувственный поцелуй запястья
плечей божественной шейки
жемчужины
любимую ямку на щеке
и его уста дар тебе
сказочным десертом на сладкое...
2011г.

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?

...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.

Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.

...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Убегала земля плакучая
Из под ног моих уж не раз
Над вонючей навозной кучею
Роза белым по небу даст

И нальют соловьи своих песенок
Словно в радости душу пей
А меня на вербе повесили
Э – ге – гей…

И болтаю ногами весело
До холодной воды бы достать
Коль с похабными вечером песнями
Мне по твёрдой земле не шагать

Коль не лыбиться мордою месяца
И подолы девицам не мять
Пусть ты снегом земля перекрестишься
Твою мать…

Як у коханні щось не йдеться,
Занур його в гебрайську мову,
І силою тоді озветься слово.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях скоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш і в мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не у вікні твоєму тільки.
-----------
Коах, що набором приголосних нагадує «кохання», в івриті – це сила.

Я відчуваю тебе у воді,що наповнює ріки

Я відчуваю тебе у траві,що примята дощем

і у теплі цього сонця, що мяко торкає ланіти,

і у порізі долоні,занадто вже гострим ножем.



Я відчуваю тебе у Espresso і в кольорі листя,

У звуках гальм,у холодному блиску зими,

У тому щасті котре потребує не хисту,

У тому вмінні котре вимагає одної краси.



Я відчуваю тебе,коли память краде по сторінці,

Я відчуваю тебе,коли руки печуть од вітрів,

Я відчуваю тебе коли цвіт розквітає на гілці,

І ще тоді коли гасне надія окремих світів.



Я відчуваю у війнах,в боях,ну і просто в балеті,

І у парфумах котрі ти ненавидів ціле життя,

Я відчуваю в самотності і у сикундному злеті,

Я відчуваю тебе,доки маю хоч краплю чуття.

Міряю небо подихом –
Дихати чи не дихати?
Сіла на гілку тисову
Птаха, як синя ніч.
П’ядь поміж нами. Потім там
Будеш прощатись стиха ти.
Поки що все написане –
Винятки з протиріч.



Умань 24.07.11

О, мріє, не зникай, чудова!
В передчутті ясних прозрінь.
Невже тебе злякала знову
Реалій незнищенна тінь?
Невже одну мене покинеш
Із диким світом сам на сам,
Своїми крилами не вкриєш
Від цих болючих ран?..
І не даси мені притулку
Від хижих звірів суєти,
Анестезуючу пігулку
Для спокою і дрімоти?
Не йди, прошу, хіба не чуєш?
Терпець наповнений по край.
Лиш ти одна мене врятуєш,
Чудова мріє, не зникай!

Граблі мене нічому не навчили.
То що тепер? Хіба узяти вила,
в копицю поскладати помилки,
надії, болі, мрії і плітки
та запалити. Хай горить вогнем!
Залишиться хіба лиш серця щем.

26.07.2011

Готельні східці нам слугують п'єдесталом,
І буде фото не портретне, групове.
Лягає сум, що тихо коле гострим жалом,
Уже прощатися для мене не нове.

Готель місцеві називають «Пентагоном»,
А гостям здалеку - він ніби як Парнас:
Вечірнім рупором поезії і домом,
Що чув сопрано від гостей, та ще і бас.

Я хочу в Умань, у готель, у парк, у «Флору»!
Назад крутнути стрілки часу - хижі, злі,
Вручить корони всім, хто вірно служить слову,
Бо ви по праву - Королеви й Королі.
25.07.11

День тому
десь далеко мій неспокій був,
нині ж – він мене третирує.
У день вчорашній вірую.

Вже нема
у мені того, що вчора мав.
Наді мною – чорна тінь весь час.
Вчорашній день приходить враз…

День тому
я в кохання грався, ніби в гру,
нині ж – десь сховатись мрію я…
У день вчорашній вірую.

Все ще
не збагну я: чому вона іде?
Хай же
дивним сном прийде знов вчорашній день.

2009, 2011

Біжу я геть – розхристана, тремтяча,
А у осерді палахкоче шал,
Та глузд мій спить, і я - неначе в сплячці,
Лечу, сновида, прямо на вокзал.
І раптом – тю! – знайшла тебе: сліпого,
Старезного, немов столітній дід,
Жорстокого, голодного - для чого
Ти мчав за мною, чуючи обід?
Утретє півні вранці закричали
І розчинилася моя нічна мана:
Я просто неба négligé стирчала -
А ти мене так ніжно обіймав...


27.07.2011

Вином змиваєш залишки вини,
Слова зливаєш в прірву покаянь,
Та не потрібно більше, не вини,
І поминати лихом перестань.

На пристань болю тихо підійди
І випий сон, без жалю і вини.
У прірві щастя – залишки біди,
Та розлетілись долями вони.

З вином удвох мене не поминай.
Я все забула, й не кричу від болю…
Секрети знає вранішній розмай –
Собі без тебе стала я чужою.


27.07.2011р.

Ти мрієш лелекам гніздо збудувати
Десь біля власної тихої хати,
Щоб клекіт лелечий будив спозаранку
Тебе й найжаданішу в світі (о)бранку.

Ти мрієш дерев насадити аж стільки,
Аби - за кожну відламану гілку,
Щоб цвів - плодоносив твій плеканий сад,
В душі і домівці був спокій і лад.

Ти мрієш кохати і бути коханим.
Одначе
Одного, що ясно, як день, ти не бачиш:

Щоб все відбулось - треба це розпочати,
Минуле не ставити мріям на чати,
Не дивитись на них через звички вікно,
Твої й мої мрії з"єднати водно!

Тоді буде сад, і домівка, і лад,
І прийме гніздо молодих лелечат...

26.07.2011

Митець давно уже не той -
Ні велет, ані Прометей...
І не античний він герой -
Бо ні Лаур, ні Галатей.


27.07.2011

Раніш було - почуйте, внуки! -
Схопивши голову у руки,
Чекали правди і науки.

А зараз, взявши ноги в руки,
Тілами сплівшись, мов гадюки,
Вивчають люди сутри Ками
І день, і ніч - аж до нестями,
І голови в них - між ногами...

"О, звичаї!" – казав мудрець...
І як же їх не трафить грець?!.


27.07.2011

Ты вышла на минуту?
Навсегда?
Вечерний город зажигает свечи.
Мне без тебя
несносны города,
и без тебя
в провалах каждый вечер.
Ты вышла на минуту?
Навсегда.

Скажіть мені, у чім моя вина?
Що біля нього без вина хмільна?
Що дихаю ним, сню? Чи що живу,
Перетягнувши серця тятиву?

В перенапрузі тятива дзвенить,
А я так хочу зупинити мить,
Щоб леготом торкнутися чола,
Відчути знову міць його крила...

...якщо ілюзія допомагає жити -
невже її обв"язково треба ВБИТИ?


24.07.2011

Вихопити з думки
щирі поцілунки,
вискочити в тамбур
з радощів купе.
Зачепити погляд
за усі малюнки,
що мовчать на лампу
про самих себе.

Вигрібати пам'ять
із кишень слова м'ять
з виразом обличчя -
як яйце "вкруту".
Літери про спокій
вивчити напам'ять.
Християнський звичай
втілити в роду.

У холодний морок
кастингів на сорок
провести... зозулі
віщий монолог.
Не втекти від себе
вранці у вівторок...
Може, і про ґулі
вже подбає Бог...

26.07.2011

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.

Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів –
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їх рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: сестро, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки,
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними тихо бредуть, допиваючи вперто пляшки.

Всі потоки, сестро, всі холодні ставки,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть низькі зірки
загусають вгорі відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи й вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави - невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять з нами сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте, -
капітан покопався у похідному мішку,
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось дістав наваху з руків’ям твердим і міцним,
і ступив назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото й килими,
порцеляна, бронза, й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.

Буває світ тісний. Тісний на час.
Коли події товпляться одразу.
І флюгером стає дороговказ.
Бубнявіє щось схоже на образу:
"Ну от чому усе одразу тут?!
На півжиття розтягувати можна
І розгрібати той експрес-маршрут.
А тут лиш днина, подивом заможна!
Одразу все! Як помилковий друк.
Все ліпиться на аркуші одному.
Судомний нерв просте стискання рук
Перелицює аурою брому.
Назавтра буде звичний сірий бланк
До запиту...
Вже потім, після бурі,
Оцінку дасть лише Небесний банк
Тій нерозмінній унікум-купюрі.

Пародія

Заклинюю двері, заплющую очі,
Замішую тісто з рядочків і слів.
Про секс в першу чергу. Втомилась, а хочу…
Між ніг… головою! А хто б не хотів?

“Оргазми” і “крики”! І все – “перша кляса”!
І стогін, і сльози! О, втіха для дам!
Героїв розділа – усі наголяса!
(Для твору – перфект, неодмінно продам!)

Поети цю тему мусолять віками
(Тут треба тактовно, бо викличе злість).
Чернетку би добре сховати від мами…
Хоч… Втома прийде – й все написане з’їсть!


22.07.2011

26.07.2011

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.

голубей тяжелой сизостью
кипит мостовая.
из прохожих сети снизаны,
оберегая,
обегая птиц...
и в день такой не думать о тебе -

с гордостью кофейно-бархатной
колен, ключиц,
с сединой, вчерствевшей патиной
в глубокий бег
мысли,
в день
такой
не думать о тебе?

Пробачити те, заради чого не варто жити.
Не бачити того, як закриваються очі.
Малювати картини і комусь про них говорити.
Побажати удачі, щоб слова ті звучали пророчо.

Відчути людину. Свою… десь у колі симпатій.
Закрити ту книгу, яку вже набридло читати.
Вийти на поле, між колосся чи листя акацій.
Повертатись додому, але не себе повертати.

Розкинути карти. На трьох, та не грати у покер.
Вдягнути душу у тіло, яке не підходить.
Обмежитись ідеалом, і все це вважати за докір.
Пробачити все, бо по-іншому вже не виходить.

Я ставила свій підпис під твоєю відданістю,
Говорила про принцип самопожертви.
Помилилась за маскою своєї блідності.
Відкривала для тебе закриті від себе конверти.

Подаруй мені спокій і примусь повірити в тишу,
Відкрий пакет світла, зійшли якусь краплю надії.
І у споминах теплих я тебе уві сні не залишу,
Мої загадки стануть вмить тобі зрозумілі.

Твоє “Вибач, Іринко” здавалося часом милим.
Я дерла себе до клітинки, рвала себе без сили.
Я вперше хотіла, щоб хтось перестав мене любити.
Під пісню С.К.А.Й – “Тебе це може вбити”.


Вперше хотіла, щоб хтось перестав мене чекати
У темних провулках, де сил вже немає блукати.
Коли хочеться стерти із пам’яті вічне минуле,
Стає знов мало слів, мало днів, які проминули.

2011

Помада смазана, кривИт улыбкой рот,
В глазах слеза безликая блуждает,
И чёрным бархатом сползает небосвод,
Рассыпав звёзды, под ногами тает.

Всё б отдала за первую любовь.
Детьми б клялась стеная перед Богом,
На миг пытаясь возродиться вновь,
Прикрыв себя никчёмным эпилогом.

Увы, но это, это - всё обман,-
Уставших губ застывшая отрава.
И стелется вдоль берега туман,
И чёрный бархат покрывает травы.

-Аве, Вова, "друг мій милий",
ну, заходь, давно чекали.
Ти чого з напівмогили та й до нас?
Поприбирали..?!
Що втомився із дороги?
Пригощайся...ти не палиш?
То кидай на крісло ноги,
вип"єш чаю...може кави?
Гей! Тихіше, в нас тут гості
на оглядини липневі.
Чом не спиться на помості
всенарадному вождеві?
Прагнув ти не вбивств, а волі?
Та не грайся у святого.
Зрозуміло, нащо Колю,
а родину всю для чого???
- Милосердя то слабкому,
сильному потрібно крові.
Я був мозком легіону,
легіон був не готовий!
І було потрібно вкласти
сильний поштовх для початку...
- Тихше, мій ентузіасте,
тихше, Ленін, все в порядку.
Ти у нас "душа святая",
ти боєць на барикаді!
Що? Пора уже? Світає?
Ну, заходь....Будемо раді!


25.07.2011

Ой колише колисоньку
мама-Їжачиха:
Прикликає в нірку Сонька -
Аби було тихо.

Онде Сонько по стежині
тягне міх зі снами:
Сто із них - для Їжачатка,
Лиш один - для мами.
2011

:)

Я знову вибігла від тебе нарозхрист
В тремтячім шалі, з гуркотінням в серці.
Жбурнув ти мій слізно-понурий лист
Й потрапив ним в саме моє осердя!
І я біжу, щемлива,глузд у сплячці!
Примерзли сльози до звітрілих щік.
Ти полоснув ножем нещадно по болячці.
Болить! Пече! Не охолодить сніг!
Я озираюсь ще,хоча свідома того,
Що ти не поженеш мені услід .
До сліз сліпого і до слів глухого,
Знайшла тебе, стверділого, як лід…
Вже перші промені порозсікали млу,
І півні-психи вкотре прокричали,
Пожежа та прибралася в золу,
Допоки просто неба я стирчала.
Назад, до тебе, в сірості кімнат молюсь,
Ось ворухнувсь, під ковдру ледь встигаю.
Ти не пішов по мене – знав, що повернусь.
Жорстокий ти,бо знаєш,що кохаю…

Я не безстрашна зовсім – я боюсь!
Сховалася під маскою – смілива.
Й коли весела я до рук твоїх хилюсь,
Не вір – це плаче знов душа моя журлива.
Та я мовчу,бо слів на те нема…
Ти краще слухай,що говорить злива,
Й прости мені,що зараз я - німа,
І що тремчу,мов кошеня лякливе.
Я не боюсь,що ти колись підеш,
Мені ж бо просто страшно залишатись.
Прийдешнього з небес не відвернеш,
Тому на себе марно сподіватись.
Ні пари з уст! Ти не чекай на диво –
Про що мовчу не відпущу ніяк!
Ця німота моя іще така цнотлива –
Ще не відомий їй відвертості натЯк…
Я не безстрашна зовсім – я боюсь
Себе,неначе бестії лихої .
І зараз тут я подумки молюсь,
Щоб звір залишив душу в супокої.
Притисни до грудей мене щосили,
Хай хоч на мить відступить ця біда …
Щось мокре на сорочці залишила,
Не бійся – я сміюсь, – це лиш вода.

Сині айстри схололи, долоні замерзли. Кишень
недостатньо для серця. А зимно найбільше у ньому.
Я іще не пішла, ти нічого не знаєш іще.
Ще нічого не сталось. Нічого. Нічого… Потому,
як скажу тобі правду, ти більше мене не простиш.
Я ж прощала усе від початку і буду прощати.
Я піду у минуле, де стежка лягла у спориш.
Я піду в передліто, де верби і липи як шати…
Синім айстрам недовго лишилось до білих сивин.
Перша осінь прозріння така невимовно болюча.
Хай підозра тобі не болить, що між нами є він.
Просто холодно серцю. І холодом я тебе мучу.

Держи ее! Как воздух, как свой вдох
Единственный, что даст тебе спасенье.
Хватай ее без тени опасенья,
Что для нее теперь ты слишком плох.
Держи! Она так близко к той черте,
Где прошлое содержит твое имя.
Где для твоей любви неуязвима.
И легче жить в страшнейшей суете.
Еще чуть-чуть и сердце на замки.
И лишь представь(!), что нет такой подушки,
Где был бы запах ласковой руки.
Лишь ароматы тайдовской отдушки.
И голос ее будет не таким –
Всегда мобильной связью искаженный.
Зачем искать, когда ты так любим,
Возможность быть интригою сожженным?
Держи ее! Заставь ее понять,
Поверить, что ее ты любишь слишком,
Чтобы в безумном глупости излишке
Ее так просто взять и потерять.

25.07.2011

...Бо не той юдей, що є ним назовні,
І не то обрізання, що назовні на тілі,
Але той, що є юдей потаємно, духово,
І обрізання – серця духом, а не за буквою;
І йому похвала не від людей, а від Бога.
Послання св. апостола Павла до римлян. 2:28-29


Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Нема сп’яніння, бо лиш запах хмелю
Збентежив нас у «живопиві» сексу.
Який там шал? Який там градус, друзі?
До шлюбу йти з таким немає сенсу.
Ото була хоча б «жавогорілка»,
Не кажучи про градус самогону –
До шлюбу бігли б навіть ті, що в формі
І добровільно, і без макогону.
А так… Печаль. На міліцейську норму
Не назбирати в «живопиві» навіть
Того, чим ми гордитися повинні,
Що шлюб не стимулює - тільки давить…

2011

Як добре тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку,суть гірку.

Сховалися від шквалів та негод
Під пеленою дум, що все в порядку.
Приборканий неправдою народ
Блукає в тьмі, так й не пізнавши ранку.

Щасливі... Не надривають серця марно
В надії,що змінити можна щось.
І біль чужий для них - елементарно,
Аби самим страждать не довелось.

Ніколи з них ніхто не покидає
Будинок свій, позбавлений снаги.
Як темно з ними - світла в них немає,
А світло й тінь - назавжди вороги.

Закрито їх очам, не чують їхні вуха,
Що за вікном існує інший світ.
Не знали вітру, й їм ота задуха,
Не видається за обридлий гніт.

Як зручно тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку, суть гірку.

Ми прощаємось… Присмак суму…
І жартуємо – певна річ…
Щира дяка, гостинна Умань –
Дві доби не змикала віч!

Тут така поетична ера –
Перехоплює видих-вдих!
Тут у “Флорі” така прем’єра,
Що славетний фонтан притих!

І партнерство яке! (Не бійка!)
А красиво – кудú Ермітаж!
Цьом-цьомусик тобі, Софійко,
Модераторе творчий наш!

Слава Богу – удáлась днина!
У Софіївці під-обід
Віршувала вся Україна –
І столиця, і Захід-Схід!

Гра на дýшах чарівне слово,
А на струнах – поет-кобзар!
Щиро, ніжно і веселково…
О, прекрасної Музи дар!

І братерство витало зриме!
То реал! Не міраж, не сон!
І Король й Королева рими
Легітимно зійшли на трон!

…Став-ставочок в туман повитий,
А на березі спів – на п’ять!
То гуля королівська свита –
Поетична придворна знать!

Лине пісня, і жарт іскриться –
Позитив водопадом ливсь!
Добре, танк хоч не з’їхав з місця –
На фундáменті залишивсь…

Є столиця нова на карті!
Рідна Умань, не згадуй злом!
Ми вернемось! Ми того варті!
Ми навіки твої! Чолóм!

25.07. 2011

я тебе перепишу у нову пісню
я себе перестрою у інший стрій
в цьому просторі вічно бракує кисню
й між словами бракує дій

хочеш, будеш у мене тиха?
хочеш, сильна, ріжуча, надривна!..

він приходив, дивився і довго дихав,
притулившись скронями до вікна

заступи мене небо туманом білим
заступи мене поле у весь мій ріст
коли душі приходять єдиним цілим
то мішень на спині, а ніхто не вцілив
і не стало ні меж, ні міст

Я втомилась чекати поки Сонце вже зійде над Містом
щастя в наших очах зупинилось, мов кинутий потяг
крикнув хтось мені „Стоп” - та тепер зупинятися пізно,
бо чекання болить та пригнічує серце, мов протяг.

Я б хотіла, щоб все, мов у кадрі застигло з тобою
ти не скажеш прости за слова, що поранили душу
нехай серце моє ще не раз обливається кров'ю
а я просто піду, бо кохати тебе вже не мушу...

Тіні ходять у капцях зношених.
Там, за шибками, небо з бісеру.
Хтось збиває образи міксером.
Ще до вересня двадцять днів.

Ще танцює трава нескошена.
Ніч убралась в сорочку вишиту.
Хтось знайшов у кутку залишену
Жовту книгу – без дат і слів.

Знову тіні у дім запрошені.
Тут, на стелі, оселя поглядів.
Хтось ніколи не бачив опадів.
Дев’ятнадцять лишилось днів.
22.07.2011

Падав угору сніг,
Коли раптом тебе не стало...
Падав угору сніг,
І повітря було так мало...

Падав угору сніг,
Навіть кригою бралося сонце...
Може я сплю? Поясніть,
Що раптом сталося? Що це?

Падав угору сніг,
Вітер здіймав мої сльози...
Чувся холодний сміх...
Серце не билося зовсім...

Падав угору сніг,
Все, я більше тебе не побачу...
Падає, падає сніг,
І не може вже бути інакше...