голубей тяжелой сизостью
кипит мостовая.
из прохожих сети снизаны,
оберегая,
обегая птиц...
и в день такой не думать о тебе -

с гордостью кофейно-бархатной
колен, ключиц,
с сединой, вчерствевшей патиной
в глубокий бег
мысли,
в день
такой
не думать о тебе?

Пробачити те, заради чого не варто жити.
Не бачити того, як закриваються очі.
Малювати картини і комусь про них говорити.
Побажати удачі, щоб слова ті звучали пророчо.

Відчути людину. Свою… десь у колі симпатій.
Закрити ту книгу, яку вже набридло читати.
Вийти на поле, між колосся чи листя акацій.
Повертатись додому, але не себе повертати.

Розкинути карти. На трьох, та не грати у покер.
Вдягнути душу у тіло, яке не підходить.
Обмежитись ідеалом, і все це вважати за докір.
Пробачити все, бо по-іншому вже не виходить.

Я ставила свій підпис під твоєю відданістю,
Говорила про принцип самопожертви.
Помилилась за маскою своєї блідності.
Відкривала для тебе закриті від себе конверти.

Подаруй мені спокій і примусь повірити в тишу,
Відкрий пакет світла, зійшли якусь краплю надії.
І у споминах теплих я тебе уві сні не залишу,
Мої загадки стануть вмить тобі зрозумілі.

Твоє “Вибач, Іринко” здавалося часом милим.
Я дерла себе до клітинки, рвала себе без сили.
Я вперше хотіла, щоб хтось перестав мене любити.
Під пісню С.К.А.Й – “Тебе це може вбити”.


Вперше хотіла, щоб хтось перестав мене чекати
У темних провулках, де сил вже немає блукати.
Коли хочеться стерти із пам’яті вічне минуле,
Стає знов мало слів, мало днів, які проминули.

2011

Помада смазана, кривИт улыбкой рот,
В глазах слеза безликая блуждает,
И чёрным бархатом сползает небосвод,
Рассыпав звёзды, под ногами тает.

Всё б отдала за первую любовь.
Детьми б клялась стеная перед Богом,
На миг пытаясь возродиться вновь,
Прикрыв себя никчёмным эпилогом.

Увы, но это, это - всё обман,-
Уставших губ застывшая отрава.
И стелется вдоль берега туман,
И чёрный бархат покрывает травы.

-Аве, Вова, "друг мій милий",
ну, заходь, давно чекали.
Ти чого з напівмогили та й до нас?
Поприбирали..?!
Що втомився із дороги?
Пригощайся...ти не палиш?
То кидай на крісло ноги,
вип"єш чаю...може кави?
Гей! Тихіше, в нас тут гості
на оглядини липневі.
Чом не спиться на помості
всенарадному вождеві?
Прагнув ти не вбивств, а волі?
Та не грайся у святого.
Зрозуміло, нащо Колю,
а родину всю для чого???
- Милосердя то слабкому,
сильному потрібно крові.
Я був мозком легіону,
легіон був не готовий!
І було потрібно вкласти
сильний поштовх для початку...
- Тихше, мій ентузіасте,
тихше, Ленін, все в порядку.
Ти у нас "душа святая",
ти боєць на барикаді!
Що? Пора уже? Світає?
Ну, заходь....Будемо раді!


25.07.2011

Ой колише колисоньку
мама-Їжачиха:
Прикликає в нірку Сонька -
Аби було тихо.

Онде Сонько по стежині
тягне міх зі снами:
Сто із них - для Їжачатка,
Лиш один - для мами.
2011

:)

Я знову вибігла від тебе нарозхрист
В тремтячім шалі, з гуркотінням в серці.
Жбурнув ти мій слізно-понурий лист
Й потрапив ним в саме моє осердя!
І я біжу, щемлива,глузд у сплячці!
Примерзли сльози до звітрілих щік.
Ти полоснув ножем нещадно по болячці.
Болить! Пече! Не охолодить сніг!
Я озираюсь ще,хоча свідома того,
Що ти не поженеш мені услід .
До сліз сліпого і до слів глухого,
Знайшла тебе, стверділого, як лід…
Вже перші промені порозсікали млу,
І півні-психи вкотре прокричали,
Пожежа та прибралася в золу,
Допоки просто неба я стирчала.
Назад, до тебе, в сірості кімнат молюсь,
Ось ворухнувсь, під ковдру ледь встигаю.
Ти не пішов по мене – знав, що повернусь.
Жорстокий ти,бо знаєш,що кохаю…

Я не безстрашна зовсім – я боюсь!
Сховалася під маскою – смілива.
Й коли весела я до рук твоїх хилюсь,
Не вір – це плаче знов душа моя журлива.
Та я мовчу,бо слів на те нема…
Ти краще слухай,що говорить злива,
Й прости мені,що зараз я - німа,
І що тремчу,мов кошеня лякливе.
Я не боюсь,що ти колись підеш,
Мені ж бо просто страшно залишатись.
Прийдешнього з небес не відвернеш,
Тому на себе марно сподіватись.
Ні пари з уст! Ти не чекай на диво –
Про що мовчу не відпущу ніяк!
Ця німота моя іще така цнотлива –
Ще не відомий їй відвертості натЯк…
Я не безстрашна зовсім – я боюсь
Себе,неначе бестії лихої .
І зараз тут я подумки молюсь,
Щоб звір залишив душу в супокої.
Притисни до грудей мене щосили,
Хай хоч на мить відступить ця біда …
Щось мокре на сорочці залишила,
Не бійся – я сміюсь, – це лиш вода.

Сині айстри схололи, долоні замерзли. Кишень
недостатньо для серця. А зимно найбільше у ньому.
Я іще не пішла, ти нічого не знаєш іще.
Ще нічого не сталось. Нічого. Нічого… Потому,
як скажу тобі правду, ти більше мене не простиш.
Я ж прощала усе від початку і буду прощати.
Я піду у минуле, де стежка лягла у спориш.
Я піду в передліто, де верби і липи як шати…
Синім айстрам недовго лишилось до білих сивин.
Перша осінь прозріння така невимовно болюча.
Хай підозра тобі не болить, що між нами є він.
Просто холодно серцю. І холодом я тебе мучу.

Держи ее! Как воздух, как свой вдох
Единственный, что даст тебе спасенье.
Хватай ее без тени опасенья,
Что для нее теперь ты слишком плох.
Держи! Она так близко к той черте,
Где прошлое содержит твое имя.
Где для твоей любви неуязвима.
И легче жить в страшнейшей суете.
Еще чуть-чуть и сердце на замки.
И лишь представь(!), что нет такой подушки,
Где был бы запах ласковой руки.
Лишь ароматы тайдовской отдушки.
И голос ее будет не таким –
Всегда мобильной связью искаженный.
Зачем искать, когда ты так любим,
Возможность быть интригою сожженным?
Держи ее! Заставь ее понять,
Поверить, что ее ты любишь слишком,
Чтобы в безумном глупости излишке
Ее так просто взять и потерять.

25.07.2011

...Бо не той юдей, що є ним назовні,
І не то обрізання, що назовні на тілі,
Але той, що є юдей потаємно, духово,
І обрізання – серця духом, а не за буквою;
І йому похвала не від людей, а від Бога.
Послання св. апостола Павла до римлян. 2:28-29


Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Нема сп’яніння, бо лиш запах хмелю
Збентежив нас у «живопиві» сексу.
Який там шал? Який там градус, друзі?
До шлюбу йти з таким немає сенсу.
Ото була хоча б «жавогорілка»,
Не кажучи про градус самогону –
До шлюбу бігли б навіть ті, що в формі
І добровільно, і без макогону.
А так… Печаль. На міліцейську норму
Не назбирати в «живопиві» навіть
Того, чим ми гордитися повинні,
Що шлюб не стимулює - тільки давить…

2011

Як добре тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку,суть гірку.

Сховалися від шквалів та негод
Під пеленою дум, що все в порядку.
Приборканий неправдою народ
Блукає в тьмі, так й не пізнавши ранку.

Щасливі... Не надривають серця марно
В надії,що змінити можна щось.
І біль чужий для них - елементарно,
Аби самим страждать не довелось.

Ніколи з них ніхто не покидає
Будинок свій, позбавлений снаги.
Як темно з ними - світла в них немає,
А світло й тінь - назавжди вороги.

Закрито їх очам, не чують їхні вуха,
Що за вікном існує інший світ.
Не знали вітру, й їм ота задуха,
Не видається за обридлий гніт.

Як зручно тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку, суть гірку.

Ми прощаємось… Присмак суму…
І жартуємо – певна річ…
Щира дяка, гостинна Умань –
Дві доби не змикала віч!

Тут така поетична ера –
Перехоплює видих-вдих!
Тут у “Флорі” така прем’єра,
Що славетний фонтан притих!

І партнерство яке! (Не бійка!)
А красиво – кудú Ермітаж!
Цьом-цьомусик тобі, Софійко,
Модераторе творчий наш!

Слава Богу – удáлась днина!
У Софіївці під-обід
Віршувала вся Україна –
І столиця, і Захід-Схід!

Гра на дýшах чарівне слово,
А на струнах – поет-кобзар!
Щиро, ніжно і веселково…
О, прекрасної Музи дар!

І братерство витало зриме!
То реал! Не міраж, не сон!
І Король й Королева рими
Легітимно зійшли на трон!

…Став-ставочок в туман повитий,
А на березі спів – на п’ять!
То гуля королівська свита –
Поетична придворна знать!

Лине пісня, і жарт іскриться –
Позитив водопадом ливсь!
Добре, танк хоч не з’їхав з місця –
На фундáменті залишивсь…

Є столиця нова на карті!
Рідна Умань, не згадуй злом!
Ми вернемось! Ми того варті!
Ми навіки твої! Чолóм!

25.07. 2011

я тебе перепишу у нову пісню
я себе перестрою у інший стрій
в цьому просторі вічно бракує кисню
й між словами бракує дій

хочеш, будеш у мене тиха?
хочеш, сильна, ріжуча, надривна!..

він приходив, дивився і довго дихав,
притулившись скронями до вікна

заступи мене небо туманом білим
заступи мене поле у весь мій ріст
коли душі приходять єдиним цілим
то мішень на спині, а ніхто не вцілив
і не стало ні меж, ні міст

Я втомилась чекати поки Сонце вже зійде над Містом
щастя в наших очах зупинилось, мов кинутий потяг
крикнув хтось мені „Стоп” - та тепер зупинятися пізно,
бо чекання болить та пригнічує серце, мов протяг.

Я б хотіла, щоб все, мов у кадрі застигло з тобою
ти не скажеш прости за слова, що поранили душу
нехай серце моє ще не раз обливається кров'ю
а я просто піду, бо кохати тебе вже не мушу...

Тіні ходять у капцях зношених.
Там, за шибками, небо з бісеру.
Хтось збиває образи міксером.
Ще до вересня двадцять днів.

Ще танцює трава нескошена.
Ніч убралась в сорочку вишиту.
Хтось знайшов у кутку залишену
Жовту книгу – без дат і слів.

Знову тіні у дім запрошені.
Тут, на стелі, оселя поглядів.
Хтось ніколи не бачив опадів.
Дев’ятнадцять лишилось днів.
22.07.2011

Падав угору сніг,
Коли раптом тебе не стало...
Падав угору сніг,
І повітря було так мало...

Падав угору сніг,
Навіть кригою бралося сонце...
Може я сплю? Поясніть,
Що раптом сталося? Що це?

Падав угору сніг,
Вітер здіймав мої сльози...
Чувся холодний сміх...
Серце не билося зовсім...

Падав угору сніг,
Все, я більше тебе не побачу...
Падає, падає сніг,
І не може вже бути інакше...

Пройти по сонцю й не закрить очей,
Дощем пролитись - бути знов сухою,
Зламати хід звичайних всім речей,
А зупинившись, бути знов собою.

Ніщо не повернути вже назад,
І обертатись сенсу вже нема...
Не слухаючи нічиїх порад,
Іду вперед - це вибрала сама!

Я бачу світ, і в ньому все для мене,
Творити долю буди тільки я.
А шлях мій лиш туди поверне,
Куди захочу повернути я!

Та я слабка, бо я людина,
Сама себе забрала я в полон.
Собі лише багато чого винна,
Побудувавши кам'яний свій трон.

Щаслива я? Щасливий лише вітер,
Бо вільний він, ним дихає земля!
Я ж - лише лялька в цьому світі -
Керують мною і керую я...

Настане день, і я піду з життя,
Залишусь, може, в пам'яті людей...
Мене врятує темне забуття
Від ніжних слів і заздрісних очей.

Так! Я - богиня, я - цариця!
Я маю серце кам'яне!
Я - кішка чорна, я - тигриця!
Я - та, ким ви іще не є!

Сьогодні - добра і покірна,
А завтра - дика і лиха!
Одній лиш музиці я вірна,
Вона для мене - сенс життя!

Не смійте, чуєте, не смійте
Мене підносить до небес!..
Прошу лише вас - не покиньте
І не зітріть з своїх сердець...

Я вам належу, тільки вам...
Моє життя у вас в руках!
І душу всю я вам віддам,
Собі залишу тільки страх...

Залишу сни, думки і мрії,
І серця стук, і блиск зорі,
Залишу ночі золотії,
Ті, що життя дають мені.

А вже на ранок - сонце в очі,
Воно дарує забуття.
Розвіє тінь хмільної ночі,
Яка відходить в небуття...

Чого я прагну? Може, слави?
Її я маю вже давно...
А, може, волі, і назавжди!
Я вже не матиму цього...

Пройти по сонцю й не закрить очей,
На землю лагідно проміння лити!
Зламаю хід звичайних всім речей!
Інакше нащо було жити?!

2010р.

Холодний кришталь цілував мої руки,
Холодне залізо у серці пекло...
Холодні, безжальні, пронизливі звуки...
Холодне повітря у груди текло...

І вітер холодний зривав мої сльози,
З обличчя змиваючи тугу й печаль...
Холодні думки і безжальні морози...
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Густе, наче сніг, тягнулось повітря,
Збивало із ніг, як камінь в плече.
І гострився біль, напинав свої вістря,
Аж чулося як до серця тече.

Холодним цілунком спокутуєш зраду,
З обличчя знімаючи сніжну вуаль...
Та в серці твоєму давно вже, я знаю,
Холодний кришталь,
холодний кришталь...

Не цінуєш її та не віриш в любов її світлу
наче камінь покинув під ноги своїм ворогам
а вона своїм серцем хотіла байдужість зігріти
та прощала слова, у яких ти зневірився сам..

Відкривала щоразу тобі свою душу, мов сонце
прилітала мов птаха, коли ти один сумував,
наче дощ навесні тихо стукала в твоє віконце
за яким ти кохання й ненависть і ще розрізняв.

В її зіницях піщинки смутку,
Що зостаються на ніжній шкірі;
В її долонях зернинок грудка,
Що із любові зростуть в довірі.

Такі тепленькі і зовсім ніжні
Зібрали в світі всі сльози-роси;
В її долонях скарби чудесні,
Щоб поділитись із тим, хто просить.

Торкнувшись їх – вмить втрачаєш мову;
Рука тремтяча цей скарб ласкає…
Любов, мов пташка, злетіла знову
Щоб поділитись з тим хто чекає

Спини мене спини!! Зостанусь на хвилину і залишусь на віки,
Дарованою днем - із дна перлини що засвітила світлом уночі.
Спини мене і залишись! Тримаючи чимдужче біля себе на одинці
А іншим всім хто не байдужий до почуттів Твоїх – дозволь піти .

Я залишусь і з місяцем зійду на Небосхил - цілуючи світанок аж до ночі
Торкаючись думок Твоїх і мрій – зіллюся з променем ранковим аж до скронь,
Спини мене спини! Нехай із серця вилетять метелики Любові, віри і надії
І спокій огорне мене і забере у тихий й веселковий диво ніжний сон.

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

У вечір липневий чи в сутінках серпня,
у краплях дощу чи в ряхтінні небес
згадай, не мене хай, а любляче серце,
яке так нестримно бажало тебе.

І не нарікай на фальшиву погорду,
назад повернутися не обіцяй.
Згадай, як покару чи як нагороду,
чи хоч мимоволі - згадай!

А потім, удень, можеж просто минути,
поранити словом чи вбити - і край.
Згадай для годиться. Згадай, щоб забути.
Але, я так хочу, - згадай!

2007(2011)

Запахнеш медом і житами,
зрадливий літній вітерець.
Складеш для мене колосками
початок жнив і їх кінець.
Гарячі, нетерплячі руки -
і рветься серце із грудей.
А за два кроки - вже розлука.
Та в бік який - отой чи цей -
я маю право не ступити?
Затримаю початок жнив...
Але достигне врешті жито
і щезнеш ти серед полів.
Аж поки перезріє літо,
і ти, знесилений від зрад,
прилинеш серцем відпочити.
...А я уже - осінній сад.

2007(2011)

Гуляють опівночі тіні вогненні -
Багаття роздмухане диханням зір.
Гойдається місяць в долонях у мене,
І ластиться ночі приручений звір.

Палає у ватрі вчорашнє безглуздя
Намарних старань ошукати себе -
У танці із тінями в замкнутім крузі
Задимлено-ближча стаю до небес...

Збираю потроху розсипані іскри,
Складаючи з них потаємні слова...

І тільки пера знов загострене вістря
Відчує ту мить, як душа ожива.
2011

Напишите мне стихотворенье,
Чтоб подняться в небо захотело,
Чтоб за ним я птицей улетела,
Напишите мне в одно мгновенье.

Расскажите старые секреты,
Вспомните о глупостях и былях,
Напишите, Вы же все поэты!
Полечу на Ваших белых крыльях.

Унесите в жизнь свою чужую,
Близко подпустите без сомненья,
Рядом об утрате затоскую,
Посмотрю на Вас без умиленья.

Не ходите ночью одиноким,
Не водите грусть свою в потемках,
Не пристало быть к себе жестоким,
Вспоминать об обозленных волках.

Подарите мне свое веселье,
Отпустите смех в чужие руки,
Разлюбите серое безделье,
Позабуду с Вами я о скуке…

тіні чужі
і ракурс падіння променів,
і місто між іншим якесь провінційне.

підозри-вужі
чорнять мене наче сажа в комині,
хоч я не така й претензійна.

слова - стиглі сливи
із реготом вниз і вщент
ну що за біда, що мені за потреба
шукати у хмільних міркуваннях дзен?!

Вітер ганяє по полю веселий,
Трави голубить, у щоки цілує
Над головою посипалась стеля.

Паніка в ріках лякливих мурашок,
Ластівка, ловлячи їх,захлинається!
В спину штовхати, спішити - а нашо?

Не віддавай, земле, все своє світло,
Не задихнулося б в твоїй пітьмі
Все, що розквітне і те, що вже квітло.

Зір би не втратити в спаласі гніву,
Не загубити б себе між піщинок,
Не розмішатися б у воді;

В духа безтілого, мовчазну діву,
Не перекинутись би. Поки людина,
Поки грозою іду по житті.

2011, липень

Іду, збиваючись із курсу,
То запливаю за буйки,
Б'є джерело, воно тобою плаче,
Курсивом виливаючись в рядки.
А я іду, тепер уже без тебе,
У непотрібні ті круги,
Де дні переступають через ночі
І світлого тепер лиш береги.
Є. М. Н.
22.07.2011

*
Казкові їжачки і дикі губи,-
Схвильовані весіннім цвітом. Жах!
І я цілую знов тебе до згуби,
І тане вечір на твоїх устах!
*
Листи задовгі, повні протиріч.
Раніш століттям - смайлики не в моді.
" У чому ж річ, скажи, у чому річ?"-
Лице змивають краплі в непогоді...
*
Я виліз, я тут! Що до решти ,-
різниця яка?!Каяття?
І рветься по пОлю вершник
У прірву, без мене? буття...
*
А до пекла -
одне лиш свято.
Що, маестро?-
нічев - завзятий.
По бруківці крокую клято.
Кинь монетку!
бо де ще взяти?...
*
Ти очі закрила - химера.
По віях повзу ножем.
А ти? Ти жива чи вмерла?
Чи може зі мною, Мем?!
*
Я так і знав, що Ти- моя!
Тепер - одне,- чи в рай, чи в пекло.
Та кволить прірвою орля,-
Вже не до Ігор, завтра - смеркло...
*
О, брате,! напившись нектару під вечір,
Я знову повзу до стола і пера.
Та Муза шепоче,- що то лише втеча
Від себе і вмкнутого поспіхом бра...
*
Біля кав*ярні в сутінках тіні.
Я твоя тінь.
Руки цілую твої тендітні
В дикій жадобі німій...

Дайте мені отруту! Буду біду трощити.
Буду я посуд бити. Вити, немов койот.
З нерву тонкого зараз повністю я пошита:
Рветься та рветься низка тіла в німий бойкот –
Без голови і серця просто, авжеж, коритись!
Доле! Ти домоглася бажаного свого:
Біле кільце на палець ти надягла мені із
Посмішкою легкою, сутність чия – вогонь
Зради та божевілля, з голосом від планиди:
«Лялька ти, тільки лялька у застарілій грі».
Ніч полюбляє, певно, зоряний лак сновиди,
Доля – зі мною гратись в школу і шлюбний гріх.
І не втекти за обрій (дайте мені отруту),
Біле кільце не зняти, хай би йому вже грець:
З часом лише тьмяніє, золотом чорним бути
Наче воно жадає... й буде насамкінець.

2011 р.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

На годиннику північ і дим цигарковий.
Мовчить календар про застиглі літа.
А на стелі павук: в павутину любові
Доплітає розлуки з десятка до ста.

Замість сонця вплітає тумани й тривоги,
Замість вірності зради одвічні плете.
Там, де ліжко було, простелилась дорога.
Там вже й потяг, й прощання святе.

Прокидаюсь, змітаю гидку павутину.
За цигаркою тягнеться сонна рука.
Споглядаю, як плаче у тиші годинник
За згасанням життя павука.

23.07.2011

окрушини білого повні спокою акорди
і всяке відчуження може ставати тобою
надломи речей і пустоти сердечних покоїв
куди не підійдуть ключі схолоднілого слова

а стежка протоптана -- сріберно ранішні роси
і це уневажнює всі попередні закони
квітучу жоржину чекаєш а отже обіцяну осінь
еони дощу й відсторонено білий колодязь

і вічність збувається десь поміж серпнем і снами
і ти переселений в інші тіла і епохи
і кожна з кімнат твоїх вже володіння моргани
і кожен світанок для тебе так схожий на попіл

о, так і явлють нам боги життя і вмирання
хисткі прозерпіни із позаторішнього світу
у тебе знайдеться знайдеться! для них ще достатньо світанків
у серці твоєму, ще знаєш, достатньо і сліз і заліза

Почекай, не зникай,
Я прийду, привітай,
І ми разом піднімимось в небо.
На одному крилі,
Ми здолаєм далі,
Нам другого крила вже не треба.

Бо те друге крило,
Нас у прірву звело,
Нам одного в коханні достатньо.
Ми ж бо тіло одне,
Сила в ньому зросте,
Нам ніколи не буде самотньо !

Є в мене шкільний друзяка,
ми з ним нерозлийвода…
випробування усілякі:
вогонь, мідні труби… Та,

що казати: рідніший брата…
На весіллі дружбою був
я у нього… І викрилась правда…
мені на біду…

З пацанами вчора у лазню
зібрались, водій – Вітьок –
каже: купіть водяри,
а ми знімем дівок…

Ось, на місті вже стіл накрили,
ще Вітька не було; кабалИк
веселий стояв. «Мало пива!»
Я за пивом пішов… Коли

повернувся, то вже дівчата
в простиралах сиділи і
щебетали, сміялися… Правда,
нас – п’ятеро, а їх дві…

Не зразу второпав: у Сяви
дивлюся – сидить вона –
дружина мого друзяки
на колінах; не знав,

що казати й робити; лажа;
як повести себе? , але…
Вона встала, підходить, каже:
«Ти не знаєш мене, я – тебе», –

відчужИлась… Яка ж наруга!
Як усі, так і я чинив…
І не знаю, казати другові
про жінку його чи ні?

Хлопці, прошу, сховайте рогатки,
Бо несу я своє віршенятко.
Ось погляньте – сховалось в куточку
Під весняним, зеленим листочком.
І сидить собі тихо-тихенько,
Як горобчик, пухнасте й маленьке…

Хлопці вмить поламали рогатки,
І почули: “Це я, віршенятко!”
І стрибнуло на руки Катрусі:
“Я вже виросло, я не боюся!”
І віднині дорослі і діти
Будуть це віршенятко любити.

2011

Cценарій нашого безсмертя
Ще не написано.
Хоча...
Я у чернетках зустрічав
Знайомі прізвища.
Відверта...
Брехала сука з постамента,
Що дерся в небо.
А в очах...
У пройд захмарних світ шкварчав.
Пательня сьомого...
мольберта!

Ти одягнена в чорне клечання (не першу добу)…
Похмаринно (із дзьоба лелеки), як з вишень, на шкіру
Сонно скрапує кров, обагривши зорю голубу,
Розмиваючи вечір й ікони сумної довіри…

Ти в мені не мовчиш - вибухаєш спонтанністю лих...
Я тебе передбачила, трунок проливши на тишу…
Надихай. Заворожуй. Розгублену кидай на сніг…
Я сама тебе першою знову (для інших) залишу…

Пелюстковим причастям - лелеки (із чорних сутан)
Знову білу весну передбачать, всміхаючись хтиво…
Я тебе відчуваю. Твій подих, напружений стан,
Твої нерви оголені й збуджені губи зрадливі…

Розірви на мені всі ті чорно-прозорі стрічки…
Я не хочу іти, не відчувши спокусливе літо...
Я тебе не торкнуся. В твої не потраплю думки…
Мені б просто на тебе (іздалеку) раз подивитись…
2011 рік

Друзі повірте прийде час
Коли дзвони забют дебати,
Влада правди прийде до нас
Тирани як миші будуть тікати.

Зацвітуть сади рясною пряду,
Люди знову оживуть
Жінку з плетеною косою
На престол знову возвидуть,

Тоді наступить справедливість ,
Феміда правди заспіває.
надія є, що вся банда
з України по втікає!

Це все невідома якась перевтома,
Що довго таїлася в напівжитті.
Ми часто вертались до рідного дому,
Та знов у двори попадали не ті.

Це все зубожіле старе божевілля,
Що пазурі точить у наші серця.
Ми йшли до мети, мов на зване весілля,
Та вже були зайняті кращі місця.

Це все ще, до речі, глуха порожнеча,
В яку ми скотилися досить давно.
Це відлік назад, або прагнення втечі,
Цього відвернути, на жаль, не дано.

* * *
Стоїть такий снігопад!
Здається, голки ялинок
В імлі вишивають сад
Хрестиками сніжинок.

2010

Я сто ночей дзвінких пісень співаю
Біля джерел – твоїх прекрасних ніг.
Якби й хотів, замовкнути б не зміг,
Натхненний серед буйного розмаю.

Меди по вінця доля наливає,
Коли в душі не причаївся гріх.
І рвуть вудила двоє вороних,
Ось-ось помчать по неземному раю.

І раптом чую лопотіння крил,
Що виросли, мабуть, із рук гарячих,
І вилітає серце нетерпляче,

Й несе мій спів на тихий небосхил.
Душа схилилась і від щастя плаче, –
З-під вій твоїх – дві сотні карих стріл.

2011

Милым другом, приятным чтением
Я должен был сделаться.
Еще одним приключением
Для тебя. -
С завидным проникновением,
Не последним
В игре из многих.
Ах, что же было стесняться войти в историю?!
Слежаться в поло-плюмажную аллегорию?!
Транзитом -
Аж из Германии в Черногорию -
По московским найт-клубам
Бежали твои отроги.

Не все и всегда сбывается, тем не менее.
Не выцепить скоро
Такое, как я, растение.
Я должен был стать
Еще одним приключением,
Еще одним нераскрывшимся семафором...

2010

Днем - кефир и беспорочье,
Днем гармония и мир.
Тяжело бывает ночью -
Ночью снится мне Кабир.

В пику стадным интересам,
Весь в засосах и в поту,
Чупокабрым мракобесам
Он грозит своим тату.

Он приходит, как цунами:
"Зарывая в перегной,
Ты последними червями
Проклял Вовочку со мной?"

Как Маоцзедун и Сталин,
Он грозится сотней клизм:
"Хорошо ль у вас поставлен
Эротический цинизм?"

Он клокочет, словно Этна,
Будто ерш в глухой трубе.
Говорю ему ответно:
"Сложим органы в борьбе!"

Только не было бы сжато
Все до нас в чужой карман.
Только дрых бы при деньжатах
Легендарный наркоман".

2010

Ми з тобою одного міста,
Походження, національності.
Простонародні за змістом,
Понадсвідомо – украйнуті.

Серед краю, що Бог украяв,
З краями – рубцями кривавими,
Де нерозкаяний Каїн
Ділить і править розправами,

Де вмирають так мирно зміни,
Знаменами де – заміновано.
Де ця криївка-країна,
В мову яку занімована?

Ми віками – сліпі та віщі,
Коб не гірклий, зичили б досвіду.
Тричі – хрестом, в тризні – двічі,
В думи складаємо досвіти.

Ми ще маємо в грудях пісню,
Щемить нам, ще мить – і вже вирветься,
Виоре вирвами. Грізно
Землі зведе аж і вилиці.

Наша слава вартує в шанцях,
Палає - бо варто – над ватрами.
Гарту нам дано і шансу –
Будемо, брате, не втратимо!

Вони прибували із нетрів
сонячної сторони.
Всі - неопалимі соромом,
на колісницях першого класу.
У їх апетиті було щось до болю
від сарани.
За ними Вітчизною
стелився сморід плавленої пластмаси.

Вони оселялися в склепах
або кам'яницях міст,
Змивали в річки свій слиз,
Шампанське кращих років лили рікою.
Ходили в театри
Бо дуже любили кричати: "Біс!"
В селі їх лякало поле
І знамення розкиданого гною.

Наскрізь пробивали утроби,
безплідні і геть гнилі.
З дірками жили,
їх легко було зв'язувати і наживляти.
Палили. А іноді,
прикинувшись, ніби вони - лід,
Заманювали криголами
у болотистий мілкий фарватер.

Синхронно робили
діла благодійні і репортаж.
Оце їх проймало:
стояти службу, подати і просльозитись,
Якщо ж сирота їм траплялась -
підвищений пілотаж -
На руки сирітку і з нею - в кадр.
Тоді - в притулок, притон, криту.

Їх стільки ставало навколо -
Не перебрати за вік.
Вони гвалтували так вміло,
що їм без пам'яті віддавались.
А хто ще пручався -
скидали в рів, чи здіймали на сміх,
А решта - боялись
в роті сусіда прихованого оскалу.

Вони мутували під моду,
навіть лягали під ніж,
Являлись в подобі
завойовників диких племен і прогресу.
Під чарку добрішали,
з похмілля горлали: "Землю їж!"
І берци обстукували в заступи
біля прис(и)паного плебсу.

Приймали у жертву сумління,
як мито збирали міць.
Для в'язнів сумнівних цінностей
повну волю давали й квартири.
Їх можна було не помічати,
але вони вже - скрізь.
Та хто ж вони, хто... Прокинувся.
Ранок чимось нагадує вирок.

2012