Каблук зломúвся – по асфальту бόсим…
Мета – все та ж. (От тільки би дійти!)
І зόвсім ще не зимні “пізні роси”,
І ще на “вéлкам” – тягне у… світи.
А то ІМХО – кому воно цікаве?
От “сонце за веселку” – в сáмий раз!
Прошепотіти: “Добре б щось до кави…”
Ні, певно ліпше “підрости” без фраз…
На шпáльтах щохвилини – як на плáсі
(Назад не можна – я би тільки “За!”)
То що там залишилось, бідоласі?
Як повернéшся – починати з “а”?

16.07.2011

Імпонує стиль Кличків:
Скільки духу, що є сили
Мертво зрізатись в пориві
«На отримуй, що хотів !»
А отак: жіноцтва плечі,
Вуха заячі з-за них.
Сміх, мерзотно, безперечно,
То ментальності поріг.
Вийди голіруч в опашки
Не вагайся, не тягни
Карта ляже, буде важко
Норов свій побережи.
Обгинаєш ріг за рогом;
Права, ліва магістраль
Підперезаний, в тривогах
Словомазе, міру знай !
Доведеться розплатитись
У стократ, така ціна.
Щоб когось не осквернити,
Мужність май хоч до кінця.

Картофель, импортированный из Америки в Европу,
в отличие от сладкого картофеля,
именуемого «бататом» и весьма полезного,
сразу встретил сопротивление местных жителей,
заподозривших в нем источник различных заболеваний,
подобно завезенному в Европу из той же Америки табаку.
Рав Йехезкель Асхаек «Здоровая жизнь по Торе»


Це ж треба так: тільки тепер,
На восьмому десятку дізнаюсь про те,
Яка ж бо ти шкідлива для здоров’я,
Картопле моя люба.
Що не мені призначена була ти
Вареною й печеною в кострищі,
Смаженою, топтаною цибулею й шкварками,
Не кажучи вже про картопляники та зрази...
Що колорадського жука я об’їдав безжурно.
Та все ж, коли крізь шпарку пам’яті
В повоєнне минуле зазираю,
Де йшлося про життя чи смерть,
Бачу скоцюбле дитинча, що із землі задублої
Видлубує тебе, свою єдину рятівницю,
Не відаючи, що говорив колись про нігті Пушкін .
Тому-то навіть зараз, озброєний знанням
Про неабияку од тебе шкоду,
Не можу втриматись, щоб не сказати:
«Спасибі, картопле, за порятунок у голодну пору!
Спасибі і до зустрічі – в борщі чи в супі!»

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

Мелодія каблучки на асфальті
звучала дріб’язковістю мети,
а ти… собі на думці, ген, на шпальтах
твоє IMHO нездарі: «…підрости!»
Росту… тримаю сонце за веселку,
коли із неба падає сльоза…
коли у сором шепотіти «welkome»,
І, в часі, повертатися назад…
Хіба ж під силу це твоїй феміні,
яка з тобою у думках і без….
Не повернуся… все чекає зміни…
Від «а» до «я» – невивчений лікбез….

1.
Вскрыта слов моих печать.
Если хочешь в их жилище,
вместо тапочек и пищи
соглашайся помолчать.

Кто сказал: "да будет свет"
и под рифму мысли бросил?
Пусть лежат – пока неосень,
стая бед – один ответ.

2.
Неба тараканья щель –
звёздный выдох, сердца вдохи.
Перетлевшие эпохи
на зрачков садятся мель.

Через тернии к любви
не лечу, но ожидаю...
Долго сердце не вдыхает –
вдруг зальются соловьи.

3.
Грусть на пастбище листа
прорастает через иней.
Наполняется ретина
отражением креста.

Только б сердце донести,
задыхаясь от волнения,
к вам, мой камень преткновения,
на неведомом пути.

4.
За окном душа болит,
при свече сгорают чувства,
кровь чернильная негусто
между строчками шалит.

Мне живьём поймать бы то,
что поэты подстрелили.
Что бы небо ни просило –
я вернуть ему готов.

5.
Убеждаясь в правоте,
караван стиха шёл дальше -
огибая дюны фальши,
растворялся в суете.

Лай собак, любви мираж –
стали ветром каравану,
открывая далью рану
ангела – жреца пера.

6.
Как под лупой, под луной –
ближе даль и глубже взгляды.
Сколько нужно звёздам падать,
чтобы знать, что Бог с тобой?

Угасают пыль и пыл.
По следам строки горячей
мысли загнанная кляча
ковыляет. След простыл.

15 Июля 2011

Мисливець ти. Вполюй мене. Та ну!
Хіба набоїв мало? Чи таланту.
Ну так, не зайчик, не коза, не панда,
хоча не вовк, не антилопа. Гну
до тебе часом міцно і у смак.
Та вже пробач невилюблену жінку.
Ну так, гризу і серце, і печінку.
Але ж і ти у цьому теж мастак.
Вполюй уже. Ну скільки ще мені
на тебе полювати з макогоном?
Сини повиростали, навіть доня
ще дві весни – і теж на виданні.
Ти мій герой. Підтоптаний. То й що?
У інших і такого не бувало.
Ну у кишені крихти – справді мало.
Але тому і досі не пішов.
Мисливець мій. Не бійся, не вкушу,
ну вилізай із льоху, не ховайся.
Мені також, на жаль, уже не двадцять
і сварками занадто не грішу.
Іди до хати. Поратись пора
і спати час, бо завтра знову будень.
…А ти мене завжди любити будеш?
Ну нє, то нє! А то мені й не тра!

немає правди в тому, що сказав..,
як – повернувся, як – пішов у морок,
у листопад, що на тумани хворий,
що знов сумної на дротах заграв…

...загоготав, заплакав і затих…
а скло – підступне: все повІсть калюжам:
несужений, неряжений… мій друже!
ти – щастя? …лихо із можливих лих..?

Мінор. Сльотавиться сльоза,
цей вальс мені самій не до вподоби,
а ти вже йдеш?? Іди… у вулиць тромби…
нема життя у тому, що сказав…

сурмить хмаринка, високості – сни,
а серце знов не хоче блазнювати:
пішов… іди. Немає сил тримати
цю прохолоду пізньої роси…

липень 2011

Я не стану тобі білим світом.
Я не стану тобі на життя.
Та й не стане мене на два літа,
Я не стану лічити літа.

Я не зможу тобою горіти.
Може можна кудись ВЖЕ піти?
Я не зможу ні снитись, ні снити.
Може й зможу, та, сорі.. Не ти.

Не заплачу, мов зорями небо.
І за гордість колись заплачу.
Я не стану для тебе й до тебе.
Я не зможу і просто втечу.

15. 07. 2011

Де ви були, коли морили Стуса (ровесники недавньої пори)
Кому служили, виразки віків ?
І де ми є, коли «продажна муза,
Продажне все» та тільки не своє ?
Чого поникли вбогі і багаті ?
За медом, черга ?
Більше не дадуть !
Чи не в своїй же, яничари, хаті
Розводите з гиднею каламуть ?
А завтра: ряси, п’єси, дипломати
І вроджена безликість, глухота.
Кому - за послуг, а кого за грати.
Щезає сенс. Життєва марнота.
Перетерплю ? Аби ж так ! Не діждетесь !
Допоки серце в грудях тріпотить;
По більше слова з Нашого озерця
Нехай поборе, славиться, щемить !

(15.07.2011)

Яке прекрасне товариство !
До слова янголи святі
Одна лиш ввічливість пречиста
Із уст зізнання неземні
Так полюбили українця
Хіба тобі не дивина ?
Та що, одеська гуморина
Іх сміх бех доброго вина
Ментально-точне одкровення,
Каліграфічні чудеса
Без рим і гриму, так бордельно
«Пардон», панове ! Хто з села ?
Не гну, даруйте в сьомий поверх
Нажаль не навчений народ
А із образ прегарних, мовних
Запам’ятався бутерброд

(15.07.2011)

і тиша скла,
і дивно, і просторо,
інакше тло у оберту землі…
прийми мене –
напівзабуту, хвору –
по серце в зорях,
по думки – в золі…

прип'ятий вітром
бранець небозводу,
стікаючи у сіль жагою сил,
торкни мене
сум'яттям прохолоди
і краплею
до вуст своїх неси…

я ще течу,
трави багряне горло
мене складає в первісні ази.
прийми таку –
заблукану, прозору,
що по щоці твоїй –
як тінь сльози…

(ABaAabAB)

15.07.2011

В посутенілу м’якоть околоту
Готична темінь зуби уп’яла,
У сни поринули жильці села,
Лише ропухи крекчуть у болоті.

Рогаль повиснув на найвищій ноті,
Тональності не витерпіла мла,
Втекла і роздратована, і зла,
А ніч засяла в первозданній цноті.

Набрався повен всесвіту черпак
Раїв повабних , марень таємничих
І у кохання юне серце кличе.

Бере на руки дівчину юнак,
Мов хлібодар в долоні стиглий злак,
І міць у ньому буриться рільнича.


15.07.11.

Только сяду посмотреть рекламу
На тебе! Включается кино.
Крутят и комедию, и драму,
Ну а мне ни грустно, ни смешно.

Для меня реклама – наслажденье,
Я с ней близко и давно знаком.
И мечтаю на работе целый день я,
Как её увижу вечерком.

Как терпеть такие неполадки?
Так обидно, что в глазах темно:
Чтоб увидеть новые прокладки
Надо пять минут смотреть кино.

Чтоб им синим пламенем гореть,
Не дают рекламу посмотреть! :)

XI
Б’є океан в кардіограми скал
Ніч розкрива діряві парасолі
В повії портові пішли Ассолі
Бинтують Греї чужину в асфальт

Шквал оп’янілий весел і зухвал
Народи, мов городи, пропололо
Судьбу на пальцях викида астролог
Безповоротний вирій. Гостра даль

Тужливе «Повій, вітре» на рінгтоні
Трансатлантичний безпритульний сонях
Розповідаєш – губи як поріз

Зоря багряна ліхтарем на розі
Сто хайвеїв – по чаєчці-небозі
Мозаїки розміняних вітчизн.
2011

Цей сонет буде в моїй новій книжці, що має вийти восени. Поки що вона має робочу назву "Трильярди".

Пародія

Живі ще, живі гіганти,
Яким непотрібен антракт!
Удари Кремлівських курантів
Шалений задали такт!
В екстазі! Нам мало! Мало!
Блаженні години ці…
Я – сир, ковбаса і сало,
І чайник – в однім лиці!
Добу вже! Удвох, без ліні!
“Мартіні” – на задній план!
Від нас лиш лишились тіні,
Й ті скоро підуть в туман!

Кінчаю… писати, друже,
Я вже не гігант – сансей…
По правді сказать – не дуже.
А чесно – звалив Морфей…


15.07.2011

Закипа спекотний день
в сонця кратері.
Час пливе крізь літо – вже й
«на екваторі».

Хто веслує, повен мрій.
Хто вагається.
Ще дивлюсь, як образ твій
віддаляється.

На межі важливих слів –
мить-прелюдія.
Рівновага почуттів –
лиш ілюзія.

І все ближчий до сльози
сум непрошений.
...Вже хитнула терези
шалька осені.

2009

В мене думка проста,
Але гірша полину -
Що ти нині не та,
Саме я в тому винен.

2011

Це ні для кого не секрет,
що час - найкращий лікар...
Ще не відкрив свій кабінет,
і не придумав ліків,
які б давали забуття
у кольорах розради.

Реанімує нас життя
чи позбавляє правди?
Виходимо потроху з гри
і сподівань даремних.
Ми невразливі до пори...
Цей лікар - не з дешевих.

2009

Я озвуся у тиші відлунками,
Заколисаних сном, громовиць.
Обпечу уночі поцілунками,
Безсоромних, яскравих зірниць.
Розтривожу твій сон зорепадами,
Прохолодою в ліжко впаду.
І липневих ночей ароматами
Напою я тебе, - молоду.
Про світання забувши, полинемо
Уночі у омріяний рай.
Ти ночами короткими, синіми
Вже недовго на мене чекай…

03.07.10.

О, панно,
Ви - моє маленьке диво!
Цикадна злива
виповнила ніч,
кружляють
грона лиликів бурхливо,
а в небесах
горять мільярди свіч...

Моїх чуттів
обійми незрадливі
лише на мить
торкнуться Ваших віч -
і сон прийдЕ –
глибокий і щасливий.

2011

****
Давай полічимо зірки на небі,
Нехай хтось скаже - все дарма.
Та нам яскравий клаптик неба
Позичить горсточку тепла.
І я засвічу наче зірка,
Щоб ліхтарем бути в житті.
А щоб не було серцю гірко,
Я заспіваю гімн красі.
Віддам тепло тобі з долоні,
Що мені зорі його вклали.
Сіль болі сяде на осонні
Й відійде жаль поміж отави.
Віддам тобі душі перлини,
Що так подібні на росу,
Щоб ти на краю батьківщини
Не загубив життя красу.
Чому тобі? Бо ти - мій берег,
Що вищий над життям ріки...
З тобою доля моя верне
У русло чистої ріки.

***
Я жінка, що в Божих руках
Свічею згораю для світу.
Мій дух, що надвижче єства,
Життя загортає у квіти.
Я жінка - всесильна й слабка,
Таємнича, ласкава, тендітна
Пофарбую у срібло життя,
Як забракне для світу світла.
Я жінка! Мотиви струни
Із серця акордами б’ються,
У них почуття, як краплини роси,
По вінця любовю наллються..
Я жінка – твій трунок і дзвін,
Зневіру вдягла в сподівання.
Йду шляхом, допіру вузьким,
І чекаю , чекаю кохання…

Ходім, моя мила, сьогодні гуляти дахами,
І дощ вже не дощ – а великі свинцеві рибини,
Проорюють небо під нами і небо над нами –
Порепані черева їхні стікають між ринви.

Ходім, моя люба, сьогодні гуляти дощами,
Моя Магдалино, з очима гіркого мигдалю.
Рибини вкривають це місто своїми тілами,
Вони відливають героям свинцеві медалі.

І дихає осінь крізь шиби готельних кватирок,
І плачуть над нами в готелях старі нумізмати
Це срібло стікає війною, проходить пунктиром,
Вростає в долоні й забуті розхристані мапи,

В цей світ, що замішений густо не ними й не нами
В цей світ, що так щільно обтяг нас, неначе лускою,
І в дощ, що розіп’ятий в небо стікає дахами,
Ходім моя мила, гуляти, облиш парасолю…

2010

Хтось малює твої дерева,
Хтось цілує їх доторком пальців,
Так бо леза нагострені плачуть,
О, моя королево!

Знову й знову приходиш снами,
Так, що тиша вростає у вічі,
Мов цикуту, ковтаєш вічність,
Ким сьогодні ти станеш?

І стікають у ніч червневу
Всі слова неприборкано горді,
Що колись запеклися на горлі,
Плач, моя королево!

Й проступає комусь під шкірою
Гостро пам‘ять дощем попід ребра,
Хтось малює твої дерева –
В незнищенність вірує.

2011

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

Із Володимира Висоцького

...А колись, врешті-решт,
буде казка синку:
про нежданий арешт
і розправу швидку,

про блукання кружне
втікача восени...
Слухай, синку, мене,
та дивись не засни.

І у тебе в рідні -
твого тата стаття, -
та, що править мені
за рідню все життя.

Це - колишнє, авжеж,
давня казка немов...
Ти під неї заснеш -
не будитиму знов.

(2010)

Петрів батіг до неба гінко пнеться,
І серпень пропливає Осколом.
Обніме погляд - і душа стріпнеться
Передчуттям
і лагідним теплом.

І так мені прехороше з тобою
У цьому літі,
у князівстві цім
То даллю розпливатись голубою,
То сяяти в смарагдовім вінці.

То в комашинім луговім концерті,
Відважитись на соло на трубі,
Зіграти так,
щоб можна і померти,
Але хоч цим сподобатись тобі.

Місяць-сяючий жонглер,
зорі підкидав.
Мимоволі забарився,
шар вогняний впав.
А верба його піймала,
В коси заплела,
І смарагдом заяскріло
Тоненьке гілля.

Із Володимира Висоцького

Ох і рік був! Без жодної скрути,
й веселіше життя стало, начебто, -
та якось мені стрівся попутник
у транзитному «Харків - Мукачеве».

Він спитався: «Куди ви?» - «У Вінницю». -
«Ну, так Вінницю ще й не видно цю!»

А під лавою в мене - сулія,
й запросив я його, як товариша, -
за знайомство хильнути, за мрії,
ну, й побачити, хто витриваліший.

Бо дорога ще довга до Вінниці...
«Не відмовлюся», - каже він на це.

Не згадаю, хто перший зламався;
він мені наливав аж по вінця,
мій язик, як капшук, розв’язався,
і забув я, де я, а де Вінниця...

А проснувсь - оголошують: «Вінниця!»
Й почалася тут чортовина ця.

Потягнули мене вздовж перону,
завели мене в камеру цяцею.
Притягнули мене по закону
за статтею - якась «агітація».

Й залишився у них я, у Вінниці...
Ох і Вінниця, - тільки дзвін в кінці.

Утішав мене хтось із конвою:
«І у таборі є українці...»
Коли б знав я, хто їде зі мною, -
він би зась би доїхав до Вінниці!

Та живе він собі десь у Вінниці,
а я тут сиджу, в домовині цій.

Не гнівлюся на долю за себе,
я спокутаю славу «огудника».
Та мені до пітьми в очах треба
отого знову стріти попутника!

Тільки мешкає він десь у Вінниці,
а круг мене тут - товсті стіни ці...

(2010)

Ой, літала зозуленька.
Літала, літала.
Потім сіла на калину
і їй заспівала.

Заспівала ,закувала
пр рідну Вкраїну.
Все калиноньку прохала:
- Прости за провину.

Підкидала своїх діток
в чужії гніздечка
і не чули вони з роду
рідного словечка.

Чужі мови тепер славлять,
на чужих співають.
Прости за те моїх діток,
що свою не знають.

Що як гості в краї цьому
й в землі, що родила.
То не їх провина в тому,
то я не навчила.

їм в дитинстві не співала
про тую дівчину,
що заради волі стала,
тобою, калино.

Ой літала зозуленька
літала , літала
із калини на калину
й діточок скликала

(Пісня)

1.
У серці – вирій,
рай, де ти далека.
Мороз по шкірі
за тобою збіг.

Дорогу – вірі,
а дахи – лелекам.
Чекає щирість
на весни прибій.

Приспів:

Окупана в росі
і нагнана грозою,
летиш ти звідусіль,
наповнюєш красою –

мого серцебиття
полум'янисті ноти.
Для лебедя-життя
лебідкою – твій дотик.

2.
Скидаю смуток –
павутиння слова.
Гойдає руту
тиша золота.

Так має бути –
сім небес раптово
захочуть чути
як земне літа.

Приспів:

3.
Лічити досить,
пелюстки не винні -
весна чи осінь,
цвіт паде чи лист.

Кому ти коси
розплітаєш нині,
кому приносиш
занебесну вись?

Приспів:

14 Липня 2011

Відвага світиться в очах,
а м'язи - повні сили:
"Не забарюсь! Такі як я -
на мамонта ходили."
І хвацько підкрутивши вус -
козацьких рис окрасу, -
пішов мій милий... на базар,
по яловиче м'ясо.

2000

Космос настільки чудовий, наскільки це можна гадати.
Він – небесна жива й незнищенна істота,
початок й причина будови всього світопорядку.
Піфагор


В безмерном углубя пространстве разум свой,
Из мысли ходим в мысль, из света в свет иной.
Михаил Ломоносов «Письмо о пользе стекла»


Як Космос добивається до нас.
Які не посилає тільки знаки...
Якби про наміри його бодай дещицю знати,
Інакше бачили б ми простір свій і час.
Здалися б зайвими всі війни за кордони,
Герби держав і гімни, й прапори...
Та мова Космосу, на жаль, нам невідома.
Не знаємо, як з ним заговорить.

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу
Загинає пальці в кулак
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий обрізаний лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути
Мов би духом обох братів
Мов би небом дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Пародія

Напúшу – “жилú-булú”,
А ще – журавлі: “Курлú”,
Згадаю синиць… А втім
Ще треба про отчий дім…
Не зле би про поле, пай...
Свіча догорá – нехай!
Про тин, а за ним – коза,
Так щемно… тече сльоза.
Розслабився – не до рим
(До речі – тут добре б “Крим”)
А Муза жене – давай,
Як хочеш до булки чай!
А мрієш про мамин борщ –
Пролив би на площу дощ…
Строчý (хоч би стало сил)
Про хлопців, варення, пил…
Ви, хлопці, на сабонтýй?
Вам легше! Мені – римуй!
Метафор – катмá (назло),
Та й з римами не везло…

Писав, як-не-як – поет!
А вийшло – як вінегрет!
Нарáзі і цьому рад –
Нелегко писати, брат!


14.07.2011

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу,
Загинає пальці в кулак,
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий (обрізаний) лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова,
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути,
Мов би духом обох братів
Мов би небо дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Не вистачало форсажу – віраж!
У центрі міста білий день – купаж!
В бажання всотується страх – ах!
На перехресті двох світів – трах!
Газета злиплася зі склом – о!
Для феєрвверку почуттів – тло.
Під сонце з голим почуттям – ти.
І так не хочеться у ніч йти…
Тремтить душа в передчутті зим.
Зникає спокій, та і ти з ним.
В кохання вірять дві сльози - злий
На себе я. А ці сліди - змий.
Вмикаєш музику - Шопен, Бах...
І сік життя стікає по но-
гах...

2011

Липневим медом ніжаться вуста,
липневим сонцем розімліло літо,
і буйна зелень, травами густа,
ховає поміж себе вітер.

Вчорашня спека, випита до дна,
ясним світанком наливає дзбанок,
безмежна синь небесного рядна
вдяга хмарин біліючий серпанок.

Розплавлене повітря мерехтить,
пливе понад зігрітою землею,
здається ніби застигає мить
увитою лінивою змією

і сонно кліпає на час в спекотний день,
розлігшись на його принаднім лоні,
чекаючи води з небесних жмень,
підставивши жаркі свої долоні.

2011

він говорив навпрочуд правильно
старосвітською мовою
яка залишилась напевно лиш в селах
забутих богом і картографами
де проростає духовність
як золотаво-блискучі соняхи
що пускають коріння в серцях і оселях
отож він побачив мене і промовив
чюєш ти вася ти хто откуда
курити маєш або які-та філки
сто років не чув я такої гутірки
сто років самотності
нарешті я вдома

Удосталь я попрацювала.
І з урожаєм, бач, сиджу.
Я вчора мрію здоганяла,
як виявляється, чужу.

Життя з натури малювала.
На жаль, мені забракло фарб.
Тебе в натурники не брала,
мабуть, усе ж відчула фальш.

Мій задум осінь поховала,
терпким вином печаль зап'ю.
Я вчора мрію не впізнала
свою...

2009

Тече й тече стрімка ріка життя,
Де вир її – хто знає до пуття...
Ось човен мій, а весла хтось поцупив,
То як пливти без них у майбуття?

2011

кіт мармуровий
м’який наче літо
полює
на моє давньогрецьке ім'я

над убитою любкою-мишею
над умитою тишею

у звертанні на «Ви» –
мов замовляння трави

наче закличка
малого
параду
планет

як утішка цикад
над імлою
(коли небо минає узвози…)

бреде горілиць
обмовлене
сховане
місяцесонце
в ліси:

і плаче Куябія-знада
в коморах
останніх
умовно вогненних
лисиць…

2011

IX
Світ розламавсь, як світло об кришталь
Крижини континентів, блудний полюс
Вечірній пляж полощеться в нігролі
Жорствою літер кришиться скрижаль

В повітрі пластилінять правда й фальш
Фабричні труби – глиняні пістолі
Приціл хреста півмісяць на костьолі
тіла сміття відплив дев’ятий вал

Заквітне погляд ружами агоній
В Су-27 впрягають хлопці коней
Ми не живем – нас уявляє шиз

Сховатися би – страусом! – в склерозі
Ятрять у травах стронцієві роси
Гряде світанку світовий стриптиз.
2011

Рідше на лоні природи й брюнетки
Звершую любі труди:
Все до блондинки несу з портмонетки
І гроші свої, й гаразди.
Все до білявки – і серце, і душу,
Талант і батьківські паї.
Ну а чорнява – чи хочу, чи мушу –
Злизує сльози мої…


2011

ДУША болить, а СЕРЦЕ скаче.
ДЕ МОЯ МИЛА? а ВОНА НЕ БАЧИТЬ.
А серце б'ється тук-тук-тук.
І хоче вирватись з грудей.
Любов - це не один лиш звук,
це відгомін людських душей.
А що ж робити далі?
Боротись? Лягти? Куди мені йти?

Таланту блиск не замаскує сутність
Нікчемної та підлої душі.
Підступництво й підлесливість присутні
В тобі завжди, як ділиш бариші.
Дивлюся з вічним болем на могилку,
В яку від тебе заховався друг...
Нехай природа виправить помилку
І відбере талант у сволоцюг!

27.09.09.