Місяць-сяючий жонглер,
зорі підкидав.
Мимоволі забарився,
шар вогняний впав.
А верба його піймала,
В коси заплела,
І смарагдом заяскріло
Тоненьке гілля.

Із Володимира Висоцького

Ох і рік був! Без жодної скрути,
й веселіше життя стало, начебто, -
та якось мені стрівся попутник
у транзитному «Харків - Мукачеве».

Він спитався: «Куди ви?» - «У Вінницю». -
«Ну, так Вінницю ще й не видно цю!»

А під лавою в мене - сулія,
й запросив я його, як товариша, -
за знайомство хильнути, за мрії,
ну, й побачити, хто витриваліший.

Бо дорога ще довга до Вінниці...
«Не відмовлюся», - каже він на це.

Не згадаю, хто перший зламався;
він мені наливав аж по вінця,
мій язик, як капшук, розв’язався,
і забув я, де я, а де Вінниця...

А проснувсь - оголошують: «Вінниця!»
Й почалася тут чортовина ця.

Потягнули мене вздовж перону,
завели мене в камеру цяцею.
Притягнули мене по закону
за статтею - якась «агітація».

Й залишився у них я, у Вінниці...
Ох і Вінниця, - тільки дзвін в кінці.

Утішав мене хтось із конвою:
«І у таборі є українці...»
Коли б знав я, хто їде зі мною, -
він би зась би доїхав до Вінниці!

Та живе він собі десь у Вінниці,
а я тут сиджу, в домовині цій.

Не гнівлюся на долю за себе,
я спокутаю славу «огудника».
Та мені до пітьми в очах треба
отого знову стріти попутника!

Тільки мешкає він десь у Вінниці,
а круг мене тут - товсті стіни ці...

(2010)

Ой, літала зозуленька.
Літала, літала.
Потім сіла на калину
і їй заспівала.

Заспівала ,закувала
пр рідну Вкраїну.
Все калиноньку прохала:
- Прости за провину.

Підкидала своїх діток
в чужії гніздечка
і не чули вони з роду
рідного словечка.

Чужі мови тепер славлять,
на чужих співають.
Прости за те моїх діток,
що свою не знають.

Що як гості в краї цьому
й в землі, що родила.
То не їх провина в тому,
то я не навчила.

їм в дитинстві не співала
про тую дівчину,
що заради волі стала,
тобою, калино.

Ой літала зозуленька
літала , літала
із калини на калину
й діточок скликала

(Пісня)

1.
У серці – вирій,
рай, де ти далека.
Мороз по шкірі
за тобою збіг.

Дорогу – вірі,
а дахи – лелекам.
Чекає щирість
на весни прибій.

Приспів:

Окупана в росі
і нагнана грозою,
летиш ти звідусіль,
наповнюєш красою –

мого серцебиття
полум'янисті ноти.
Для лебедя-життя
лебідкою – твій дотик.

2.
Скидаю смуток –
павутиння слова.
Гойдає руту
тиша золота.

Так має бути –
сім небес раптово
захочуть чути
як земне літа.

Приспів:

3.
Лічити досить,
пелюстки не винні -
весна чи осінь,
цвіт паде чи лист.

Кому ти коси
розплітаєш нині,
кому приносиш
занебесну вись?

Приспів:

14 Липня 2011

Відвага світиться в очах,
а м'язи - повні сили:
"Не забарюсь! Такі як я -
на мамонта ходили."
І хвацько підкрутивши вус -
козацьких рис окрасу, -
пішов мій милий... на базар,
по яловиче м'ясо.

2000

Космос настільки чудовий, наскільки це можна гадати.
Він – небесна жива й незнищенна істота,
початок й причина будови всього світопорядку.
Піфагор


В безмерном углубя пространстве разум свой,
Из мысли ходим в мысль, из света в свет иной.
Михаил Ломоносов «Письмо о пользе стекла»


Як Космос добивається до нас.
Які не посилає тільки знаки...
Якби про наміри його бодай дещицю знати,
Інакше бачили б ми простір свій і час.
Здалися б зайвими всі війни за кордони,
Герби держав і гімни, й прапори...
Та мова Космосу, на жаль, нам невідома.
Не знаємо, як з ним заговорить.

Прийдеш у сон
Травою – сном
І уві сні
Ув унісон
Зі світляком
Моргнеш мені ,

І поведеш
У мрії край
Немов маля,
Де чуд без меж
І тиші рай
Вдягла земля.

В лугах пахких
З орелі сну
Із повитку
На вороних
В мою весну
У дитсадку,

З галяв дібров
Баским конем
У юний час,
Де і любов
І серця щем
Возносять глас .

Де степ і ліс
Буланий кінь
Під окрик «гей!»
Мене провіз
Крізь голубінь
Твоїх очей.

І навмання
Від сонця вій
Тікали сни,
Моє вбрання
І одяг твій
Взяли вони.

І скубав день
Траву чудну
Із вази див,
І - «дзень – дзелень!» -
На шибі сну
Проміння мив .

14.07.11.

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу
Загинає пальці в кулак
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий обрізаний лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути
Мов би духом обох братів
Мов би небом дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Пародія

Напúшу – “жилú-булú”,
А ще – журавлі: “Курлú”,
Згадаю синиць… А втім
Ще треба про отчий дім…
Не зле би про поле, пай...
Свіча догорá – нехай!
Про тин, а за ним – коза,
Так щемно… тече сльоза.
Розслабився – не до рим
(До речі – тут добре б “Крим”)
А Муза жене – давай,
Як хочеш до булки чай!
А мрієш про мамин борщ –
Пролив би на площу дощ…
Строчý (хоч би стало сил)
Про хлопців, варення, пил…
Ви, хлопці, на сабонтýй?
Вам легше! Мені – римуй!
Метафор – катмá (назло),
Та й з римами не везло…

Писав, як-не-як – поет!
А вийшло – як вінегрет!
Нарáзі і цьому рад –
Нелегко писати, брат!


14.07.2011

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу,
Загинає пальці в кулак,
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий (обрізаний) лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова,
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути,
Мов би духом обох братів
Мов би небо дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Не вистачало форсажу – віраж!
У центрі міста білий день – купаж!
В бажання всотується страх – ах!
На перехресті двох світів – трах!
Газета злиплася зі склом – о!
Для феєрвверку почуттів – тло.
Під сонце з голим почуттям – ти.
І так не хочеться у ніч йти…
Тремтить душа в передчутті зим.
Зникає спокій, та і ти з ним.
В кохання вірять дві сльози - злий
На себе я. А ці сліди - змий.
Вмикаєш музику - Шопен, Бах...
І сік життя стікає по но-
гах...

2011

Липневим медом ніжаться вуста,
липневим сонцем розімліло літо,
і буйна зелень, травами густа,
ховає поміж себе вітер.

Вчорашня спека, випита до дна,
ясним світанком наливає дзбанок,
безмежна синь небесного рядна
вдяга хмарин біліючий серпанок.

Розплавлене повітря мерехтить,
пливе понад зігрітою землею,
здається ніби застигає мить
увитою лінивою змією

і сонно кліпає на час в спекотний день,
розлігшись на його принаднім лоні,
чекаючи води з небесних жмень,
підставивши жаркі свої долоні.

2011

він говорив навпрочуд правильно
старосвітською мовою
яка залишилась напевно лиш в селах
забутих богом і картографами
де проростає духовність
як золотаво-блискучі соняхи
що пускають коріння в серцях і оселях
отож він побачив мене і промовив
чюєш ти вася ти хто откуда
курити маєш або які-та філки
сто років не чув я такої гутірки
сто років самотності
нарешті я вдома

Удосталь я попрацювала.
І з урожаєм, бач, сиджу.
Я вчора мрію здоганяла,
як виявляється, чужу.

Життя з натури малювала.
На жаль, мені забракло фарб.
Тебе в натурники не брала,
мабуть, усе ж відчула фальш.

Мій задум осінь поховала,
терпким вином печаль зап'ю.
Я вчора мрію не впізнала
свою...

2009

Тече й тече стрімка ріка життя,
Де вир її – хто знає до пуття...
Ось човен мій, а весла хтось поцупив,
То як пливти без них у майбуття?

2011

кіт мармуровий
м’який наче літо
полює
на моє давньогрецьке ім'я

над убитою любкою-мишею
над умитою тишею

у звертанні на «Ви» –
мов замовляння трави

наче закличка
малого
параду
планет

як утішка цикад
над імлою
(коли небо минає узвози…)

бреде горілиць
обмовлене
сховане
місяцесонце
в ліси:

і плаче Куябія-знада
в коморах
останніх
умовно вогненних
лисиць…

2011

IX
Світ розламавсь, як світло об кришталь
Крижини континентів, блудний полюс
Вечірній пляж полощеться в нігролі
Жорствою літер кришиться скрижаль

В повітрі пластилінять правда й фальш
Фабричні труби – глиняні пістолі
Приціл хреста півмісяць на костьолі
тіла сміття відплив дев’ятий вал

Заквітне погляд ружами агоній
В Су-27 впрягають хлопці коней
Ми не живем – нас уявляє шиз

Сховатися би – страусом! – в склерозі
Ятрять у травах стронцієві роси
Гряде світанку світовий стриптиз.
2011

Рідше на лоні природи й брюнетки
Звершую любі труди:
Все до блондинки несу з портмонетки
І гроші свої, й гаразди.
Все до білявки – і серце, і душу,
Талант і батьківські паї.
Ну а чорнява – чи хочу, чи мушу –
Злизує сльози мої…


2011

ДУША болить, а СЕРЦЕ скаче.
ДЕ МОЯ МИЛА? а ВОНА НЕ БАЧИТЬ.
А серце б'ється тук-тук-тук.
І хоче вирватись з грудей.
Любов - це не один лиш звук,
це відгомін людських душей.
А що ж робити далі?
Боротись? Лягти? Куди мені йти?

Таланту блиск не замаскує сутність
Нікчемної та підлої душі.
Підступництво й підлесливість присутні
В тобі завжди, як ділиш бариші.
Дивлюся з вічним болем на могилку,
В яку від тебе заховався друг...
Нехай природа виправить помилку
І відбере талант у сволоцюг!

27.09.09.

Знов беззаконня і сваволя,
Бал правлять тлусті гаманці.
І зовсім безпорадна воля
Дріма в державнім гамаці.

У бур'яні родюче поле,
Жебрають діти і бомжі.
І переповнюється болем
Край у зросійщеній іржі.

Героями стають злочинці -
У них в кишені право й суд.
А зайди й землячки-ординці
До прірви з посміхом ведуть...

Віддати усе
ради неї?
Але ж…
Не зрадити?
Там буде видно…

Чи любимо
ми Україну?
Авжеж,
хто – вигідно,
хто – принагідно.

А нам би
любити,
як любить вона –
трагічно, стоїчно,
безмежно.

Любити повік,
не_зважаючи на…
Любити
хай_що,
не_залежно…

2011

(подрузі посмертно)

У траві високій, край стежини
зацвіла волошка синьо-синьо.

Та волошка дивну вдачу мала,
у стежини все вона питала:

- Ти куди, стежинонько, тікаєш
і мене одну ось тут лишаєш?

Я пройтися хочу теж до краю.
не лишай мене одну, благаю.

Вже зібрались птахи у дорогу,
залишили їй одну тривогу.

До лелек звернулась як до долі:
- Не лишіть мене одну у полі!

Не летіть ви до чужого краю,
не зустріну більше вас - я знаю.

І волошка ніжно заспівала,
в небесах у мріях знов літала.

За життя трималася щосили.
Та траву уже в покіс косили.

Що косі до того, як співає,
про що мріє і чого жадає,

навіть в поля не спитала волі,
лиш сказала : " Так судилось долі."

Не спитала поля... не спитала...
на пів-слові пісню обірвала..

Слова, як люди, родяться, вмирають
І світ творять невидимий душі.
Вони вбивають дух і воскрешають
Його у недосяжнім вирі літ.
Слова – то суть життя, й життя у слові
Всевишній дав людині, а проте
Найвищий дар – гармонію любові
Чи кожен з нас для інших береже?..

До тебе серце й думка линуть,
Коханий мій, далекий мій…
Як я з тобою – маю крила,
Без тебе нидію в журбі.
До тебе йтиму вічно… Навіть,
Коли погасне зоресвіт.
І біль, що душу твою ранить,
Візьму собі… Візьму собі…

Вижу чудесное в обыденном.
Любовь крепнет в сердце моем.
Что случилося вчера, аукнулось сегодня,
и на завтра установливаю правила.

Жизнь нам дана для твочества.
Надо, чтобы наши сердца
жили в океане Вечном,
чтя высоко огонь Встречного Сердца.

Радость моей души - жемчужина Любви...
- из океана Млечного Пути.
Ты для меня ЕДИНОРОДНАЯ.
Тону в Твоей нежности...

Смотриш на фото мое - глаза в глаза,
Письма читаешь - рекою любви слова.
Я- в Тебе, Ты - во Мне!
Это МИР: Блаженство, Радость, Экстаза Грация!
2011г.

Ты уйдёшь красиво: спина пряма,
тихий шаг, даже эха нет,
позади останется не война,
не беда – только запах бед,
только местоименья – от силы два –
до смешного простой улов,
позади останутся не слова,
только тени и буквы слов.
ты идёшь, победу испив сполна,
светляками горят мосты...
но измучает тебя не вина,
а сознанье собственной правоты.

2011

Були в цім домі радості й печалі,
Бриніли тут дитячі голоси,
Про Пушкіна й Шевченка сперечались,
І прагнули любові і краси.

В цім домі анонімки не писались,
Тут дух просвітництва і правди панував,
Любили тут, творили і навчались,
І дім з любов'ю друзів зустрічав.

Росли навколо дому диво-квіти,
Черемха і берізка - вартові,
Тут вміли обігріти й зрозуміти,
Бо діти тут жили і вчителі.

І часто дім цей разом з фортеп'яно
Співав душею і щасливим був,
Та склалось так, що всі порозлітались,
Втомився дім від тиші і заснув.

Прокинься, вже не мій, будинок отчий,
Тебе ми в добрі руки віддаєм,
Прийшли до тебе щирі, юні зодчі,
Ти будеш молодіти день за днем.

Ти будеш знову щедрим і багатим,
Ти будеш в квітах, щасті і любові,
Ти будеш знову діток зустрічати,
І всі тут будуть гарні і здорові.

Тебе я із любов'ю відпускаю,
Із вдячністю за все, що тут було,
І де б я не жила, та добре знаю,
Що буде у душі твоє тепло.

2009р.

Стоїш над прірвою із назвою "депресія",
Ще крок - і ти в обійми їй впадеш,
Немає сили для банальної агресії,
Душа далека від польотів і пожеж.

Ще крок до хворобливої байдужості,
Ще крок - і заповзе в життя змія,
Яка забрати хоче крихти мужності,
Прошепотівши: "Тихо, я - своя!..."

Ще крок - і будеш в прірві животіти,
А чудо може просто не прийти,
То ж зупинись, наважся не ступити,
І нитку рятівну в душі знайти.

То ж розвернись, іди від прірви геть,
Вже краще сльози, рани і падіння,
І краще вже шалена круговерть,
Що стане як початок воскресіння.

Вже краще закричи і розізлись,
Побий усе, що тільки може битись,
Наважся, і в житті своїм знайдись,
Бо найстрашніше - просто загубитись.

Коли кохання має два крила -
Одне земне, а друге - піднебесне,
В душі земній не вистачить тепла,
Щоб до небес хмаринкою піднестись.

Земне кохання буде на землі,
Хоч піднебесне кличе за собою,
... Я з неба кину зірочку тобі,
Будь на землі, прощай, і Бог з тобою.

Скажіть мені, як з серцем розумітись,
Коли воно так рветься в двері волі,
А виривається шалено у неволю?
Закрити на замок чи відпустити,
Якщо не можеш з ним у злагоді прожити.

Буває так,
Що вранці відмирає
Все те, що вчора
Головним було,
Неначе лист осінній
Опадає,
Щоб лист весняний
Зріс тузі назло.

Хоч буде довгим
Сон душі зимовий,
Та холод цей -
Не вічна мерзлота,
Бо наші душі
Не в полярнім колі -
Не той меридіан
І широта.

Якщо в душі
Анабіоз холодний,
Не намагайся
Душу роззбудить.
Щоб вишня стала
Біла і духмяна
Їй треба мужньо
Зиму пережить.
1993р.

Іроніє! Не зрадь мені хоч ти,
Коли на серці холодно й похмуро,
Мій глузд побережи від суєти,
І будь мені фортецею і муром.
1993р.

Поезію народжують страждання,
І ночі полинові, мов віки...
Коли згасає свічка сподівання,
Поезія запалює свічки.
1993р.

Снова тучи идут полосой,
Но отбросив прогнозы погоды
Озаряются женской красой
Наши судьбы, дороги и годы.
Я не скрою, что очень хочу,
Чтоб ушли холода и метели,
Чтобы ноша была по плечу,
Чтобы слёзы в глазах не блестели.
Утверждай свою женскую суть,
Восхищая нас каждою гранью,
Чтобы не был осыпан твой путь
Облетевшей листвою желаний.
Твоя гордость во все времена
Защищает тебя от паденья.
Если женщиной ты рождена,
Значит, ты благородна с рожденья.
Новой жизни чудесную нить
Тебе выпало, не выбирая,
Сердцем собственным воспламенить,
От любви материнской сгорая.
Ожидание счастья – не грех.
Будь счастливой, чтоб сердцу согреться,
Ну хотя бы счастливее тех,
Кто нам землю оставил в наследство.
Доверяясь мужскому плечу
И ребёнка к груди прижимая,
Ты идёшь по земле. Я хочу,
Чтоб открылась дорога прямая.

Згортає сонце своє проміння,
дурманить пахощами трава,
музúки-коники сюркотінням
гойдають вечір серед тепла
п'янкого літа, що пестить душу,
збирає кошик солодких снів
аби зігрітись, як стане скрушно
серед негоди студених днів...

Розсипле сонце своє проміння,
як згаснуть зорі увисоті,
зустрінь же, серце, благоговінням
день, що дарує Господь мені.

2011

1933. Травень

«Мамо, не плачте. Дивiться, ось хлiба окрайчик.
Трошки я з’їв, а другий кусочок принiс.
Бабця сказали, це вчора приходив зайчик,
Дав нам гостинця i знову побiг у лiс.»

Темiнь в кутках залягла, як земля, глибока.
Сонце не входить – спинилося перед вiкном.
Блиснула сталь i порiзала променем око.
Наче по склу, скреготнуло по серцю бруском.

«Мамо, а що ви, на поле не йдете сьогоднi?
Бабця сказали, вже дядька Миколи нема.
Мамо, чого це у вас такi руки холоднi?
Мамо, пустiть мене! Мамочко! Мамочко! Ма...»
1989

Лиш в Україні - українцем
Я чуюсь, хоч би й без роботи,
І не піду служити німцям,
Бо хочу бути - патріотом...

Нехай мене беруть на кпини
І в гріш не ставлять, все - на краще,
Жупан хай знімуть і свитину -
Не піду звідси я нізащо

Ані в Європу, ані в Штати -
Люблю лише свою громаду,
Хай краще сяду я за ґрати -
Та не поїду в ту Канаду...

Я тут родився – тут і згину,
А спати можу - хоч у стайні,
Та не покину Батьківщину...
Проголосуймо? Одностайно...


06.07.2011

* * *

Там, де в обнімку з небом тополі,
З нею були ми в тісному колі:
В тісному колі зваби і втіхи,
В тісному колі щастя і лиха.

В гріх упірнули, наче у річку:
Пестив я персів п'янкі полунички,
У наготі полоскався до ранку:
Гралися з нею у забавлянки...


* * *

Коли топтало кляте лихо
Прекрасні наші почуття,
Мене ти зупинила тихо,
Урятувавши враз життя.

Розпуки й зради перехрестя
Ми мужньо, серденько, пройшли.
У тебе ж так багато честі!
І небагато так... хули.

Дитяча

Вони:покусаний і бита
В кутку на килимі ридають.
Не можуть чогось поділити,
Проблеми бійкою рішають.

Малий махає кулачками-
Вони міцненькі у хлоп'ятка.
Й отримав відповідь зубами,
Бо ті - гостренькі у дівчатка.

Та за якусь уже хвилину
Переболіли їхні вавки
І десь у ляльці чи машині
Вони зарили томагавка.

Доросла

Шановний, слухай: ти- якої "масті"?
Бо казуси на цьому світі часті:
Все вистріляв, собі лишив патрона,
За спиною ж - уздрів хамелеона.

Живий іще, завдячуючи Музі,
І знов, здається, в колі вірних друзів.
Одначе, розсудивши все тверезо,
Позаду відчуваю гостре лезо...

Спонтанність визначають коди.
Природність сумніви змела.
Здаватись кимось не виходить?
Чуже змахни з свого чола!

Шляхи до зАмків, де думкАми люди –
як марення, як Образи вночі.
То образИ, що зИрять звідусюди
й обрАзи за незнайдені ключі.

це все графоманія брате
коли хочеш вірші писати
як тобі ніби не спиться
коли в кулаці синиця
а журавель курличе
жалібно так курли-курли
і батьківщина кличе
що там ще – рідне обличчя
тої, що єдина-одна
ще – на щоці сльоза
на столі відповідно свіча
мати тебе зустрічає
вишитими рушниками
варення і булки до чаю
а, не забудь – ще дощі
які вмивають площі
це не рима – розслабся
тут рима – мамині борщі
за які дякують хлопці
а хлопці спитаєш які
та просто так собі хлопці
бо то все метафора
ну ти розумієш літні дощі
вмивають запилючені площі

Я сьогодні зустріла чудо
Під зеленим малим листочком!
Воно бігало по калюжах
І ховалось, чудне, за сосну!
Заглядало, смішне, усюди!
Полохливе й швидке напрочуд
І на сонечко схоже дуже!
Нагадало мені про весну!
Я його заховала в сумку!
І воно тепер щось шепоче!
Аби тільки мале не щезло
В оберемку тепла і трави!
Простягніть мені вашу руку
І швиденько закрийте очі!
Я вам чудо своє принесла!
Порадійте тепер і ви!
2011

А тим маршрутом - дощі й тумани,
Краплини вчора шмагали світ.
Намокли душі машин і ранить
Холодна відстань. Моє шасі
Живе і плаче… Сталева птиця
Летить у серце, у самий нерв.
Це попадання пече, як спиця -
Хтось батьківщину на мапі стер…

Це сукні весільної сміх, це біла вуаль, як час…
Це подив малесеньких рук двох ангелів біля нас.
Складатиме задуми день і житиме мовчки тут.
У тихому домі зима. Тепло заповзає в кут…
У нашому домі - життя, як щастя, як самоцвіт…
На шибці хвилюється сніг. І білий сміється кіт…

Встати і бігти… Встати і бігти…
Ти ще сильніша в колі вовків.
В цій глухомані. Сумніву крихти
Хай обернуться хлібом років.
Світлом і сіллю, димом і ніччю,
Гріти долоні блиском меча…
Дивиться довго совість у вічі,
Відлік свій мудрий досвід почав.
Хай там десь стелять постіль і квіти,
Ти обминаєш мряку оков.
Встати і бігти… Встати і бігти –
Хтось обриває душу ривком.

Попрошу світанкових птахів, щоб тихіше співали,
Щоби сонце рожеве сьогодні пізніше зійшло,
Прожену всі думки, що сідають на рідне чоло -
Берегтиму твій сон, бо до ранку ми не засинали...

Ти не вмієш молитись, тож я помолюся за двох,
Ти не любиш просити, а я відчайдушно благаю,
Лиш тому, що уперше так несамовито кохаю,
Щоб триматися разом навіки дозволив нам Бог.

Крізь регалії і чини
Через тисячі тисяч миль
Я постукаю – відчини.
Не здивуєшся? Гарний стиль.

Простір давить. Життя криве.
Не чекали? А ось і я!
Де триглавий орел живе –
Триголова повзе змія.

Поміж хат загубився кат,
Бачиш танго, а чуєш вальс
І ще майже немає втрат,
Тільки втрачений аусвайс.

Пролечу понад сотню неб,
Не один відчиню замок
Винуватцю моїх халеп,
Насолоді моїх думок…

12.07.2011

Три дні полем, потім вниз -
попід гаєм раз.
Через річку... Далі - ліс...
І на все є час.

:)
12.07.2011