УРОКИ СОЛОМОНА

62

“Безбожний посол у нещастя впаде,
а вірний посол – н е м о в лік.”

І той, хто за Господом слідом іде,
На вірність дав серця обрік.

Ця засинена в темінь імла зберігає відбитки долонь,
бурштинові ялинові сльози покотилися яблуком Євиним.
Із якої далекої далі неможливого «вірю» було
із глибокої синьої глини нас зробити такими миттєвими,
щоб крізь вушка мільйона голок…
щоб під голку тремку патефона…
у безмежність чиюсь безборонну,
мов розділене навпіл ребро.

Несходимістю ніжко-глевка, безоглядністю жовто-кленова
край Чумацького білого шляху ця болюча до крові стерня,
бо рознесене на галузки весняним нетерплячим дібровам
і подрібнене донеможливо на фотони зникомі імʼя.
А було ж знавіснілим дощем…
А було ж – наполеглива магма,
що остигнути зовсім не прагне,
а благає вулканіти ще.

Де метелика помах застиг у зіниці блакитним стоп-кадром,
там росте невагомістю снів, розростається, мов омела,
із плаского і звичного «моно» доростає катренно до «квадро»
серце серця, осердя зернини, найдрібніша пірʼїна крила,
що ще знає дорогу назад,
стати тут – і ні кроку, ні слова.
Сльози Євині – ще бурштинові –
всіх оплачуть і всіх воскресять.

З таким як у тебе обличчям не варто писати казки—
Ти власному слову не віриш, і я не повірю,
Що пів королівства в кишені, що вермут у тебе слабкий,
І колір індиго насправді є вицвіло-сірим.

А я так любила спускатись в розмови твої аж на дно,
Знаходити мушлі, крупніші, ніж соняхи в серпні.
І слухати: цю або іншу, допоки за нашим вікном
Від галасу вулиць не стане ранково-нестерпно.

На жаль, ти ніяк не навчишся прощати собі помилки:
Школярські образи і перше кохання, і зраду.
Від цього твій голос щоразу складніше назвати дзвінким,
Від цього думки, як реактор, виходять із ладу…

УРОКИ СОЛОМОНА

6

“Хто відплачує злом за добро,
не відступить лихе з його дому.”

І нестиме він чорне нутро
У вогненну пащеку Содому.

Метаморфози без духовності:
Від простоти – до просто дикості.

Складна мутація безмовності
З побічним проявом дволикості.

Роздвоєне жало двомовності,
Синдром набутої безликості.

Душа народу – в резервації.
Яка тяжка хвороба нації!

2002 (2011)

Осінньопізня, майже незнайома,
А слово мовить – наче проспіва,
І затишно стає, й вагома втома
Десь пропада – мов дощ її змива
Травневоочищальний. Що боліло,
Те перестало. Клопоти нудні
Забулися. І небо проясніло.
І мимохіть запраглося мені
Обняти жінку – розгадать загадку
Її принади й зваби. Та боюсь
Порушити усталеність порядку,
Ославитись на посміхи комусь.

Ведем коротку, незначну розмову,
Банальним оскверняємо уста.
Й розходимось.
І звідусюди знову
Зимова насуває самота.


2003

Юнацькі мрії - щирісний наїв -
Звичайно ж, не збулися. І не дивно,
Що солов’ї сміються переливно
З мого наїву нині. Солов’їв
Не винувачу. Марківських гаїв
Не обминаю, як, бува, приїду
В село. В гаях свого шукаю сліду
Й наслухую вже інших солов’їв.
Ось тут я вперше Катю цілував,
Невміло дотикаючись губами
Куточка вуст. А за тими горбами
Нам ранок роззозулисто кував
І жайвором виспівував. Якби
Все повернути й знову повторити,
О як би я зумів тоді любити,
Не ведечи рокам своїм лічби!
Юнацькі мрії в сивій голові
Призводять до найтоншого інтиму:
Заплющившись, ітиму я й ітиму -
Куди? - по нетолоченій траві...

Той віз, що був донині там,
Двигнули з місця спільні сили,
Та він упав в одну із ям,
Що рушії друг дружці рили…

15.10.11.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Годинник б’є дванадцять
На вулиці йде сніг,
Нас в хаті кільканадцять –
Святкуєм Новий рік.

Радіє дід із сватом
І в хаті чуйно сміх,
Ми із великим святом
Вітаємо усіх!

Не клявся Тобі у безмежнім коханні,
Що зорі всі з неба до ніг прихилю,
Та вдень і вночі, в надвечір'ї й світанні
Я знав, що Тебе щохвилини люблю.

Ти стала моєю клітиною тіла:
Я не алергії набрався прикмет,
А сила духовна із нею зміцніла -
До зради посилила імунітет.

Це все так якось дивно на душі,
І я навіть не знаю
Куди змістились різні полюси,
І хто це небо крає.

Я цілу вічність вірила у лід,
А жила з водограєм,
Веселка падала зі мною вниз,
А я й не відчувала.

Почуй мене мій сумнів навесні –
Зимою я мовчала,
Лиш той кришталь, що впав мені до ніг,
Уламками збирала.

Не ті слова, не ті сніги прийшли –
Зима все марнувала,
Я ж не чекала ранні вечори,
Та кожен зустрічала.

2011р.

Несбыточный апофеоз твоих зеркал
Стеной дождя стекающих тех слез,
Неужто этот дикий урожай –
Лишь то, что только уважать ты смог.

Ты лист кленовый, падающий вниз,
Ты боль, что пробирает до костей,
Неизлечимую тобою высь,
Забытую тобою лень.

Твой мир, и мир кривых зеркал,
Наверно, я от моды отстаю,
Как тот серьезный серый кардинал,
Как птица, что убита на лету.

2011р.

Яке ж то глупство покохать вас , пані!
Блискучу пустку почуття лоскоче.
Зручненько примостившись на дивані,
Ви загадку в свої пустили очі.
Але нема для мене таємниці
Ні в погляді, ні в дотику, ні в слові.
Байдужі ви, крижинки волошкові
Підкреслюють пронизливі зіниці.
Не вміючи зігріти промінцями,
Ви сонечко сприймаєте рослино.
Не жагу і не гордість, а людину
Я зичу вам кохати до нестями.
Я зичу вам все те, що сам відчув,
Та схоже, що таки я марне зичу,
І геть іду, і серед ночі кличу,
І уявляю, ніби вас забув.

***
сьогодні вечір належить тобі
сиджу за столом
відклавши папери
дивлюсь у вікно
і думаю про тебе
*

Пародія

Чомусь медами пахнуть грози,
Іскра, вогонь, на серці щем…
Нас в ліжку двоє - цього досить!
(Бо ми не в Швеції живем)


30.09.2011

Під небом чорним
холодних крипт
тамує горло
прощальний хрип.

В тупому лезі
прозрінь і більм
моїх поезій
вмирає біль.

В серцевих гротах
ще б’ється крик -
надривний протяг
підземних рік.

По їх коритах
несеться вчвал
назустріч бритві
кривавий вал...


лютий 2010

звичайно ж,
повірю словам
про звиклу приреченість листя,
що літо ввижалося нам.
і осінь – пора,
а не шрам.

а вигад розвіється.
там,
де хмари минають перисті.
і тільки зостанеться чиста
сторінка небес.
і на грам
полегшає пафосність
драм.

У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ОК !
Ви від заздрощів хоч лусніть,
в хлопа – біла полоса.
Його посмішку лукаву,
хтивий погляд з-під чола
випромінюють екрани,
моніторять всі ПК.
Ним розвалюють держави,
села зводять і міста.
Глянь, вінок правічний слави
його носить голова.
Ви ж – не пийте ці коктейлі,
на ці здибанки – не йдіть,
щоб в оселях Божих двері
не закрились вам навік.
У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ура !
Ну а завтра... все це лусне,
злетить з трону майстер зла.

Согрішив. І живу нерозкаяним.
Впало листя із яворин.
Повернувся, а ворони зграями
Посідали на татів тин.
Чорні всі як один. Пір’я торгають, -
Не ознака, що піде сніг.
Повернувся неначе із моргу я,
Гострим лезом немов пробіг.
От би прудко зима біле кинула
На облізлий у млі моріг,
Бо у цій чорноті так і гину я,
Мов розбитий об лід горіх.
Хоч Різдво не так скоро і виникне ,
У надію я душу впріг,
Аби в день той неначе віником
Каяттям вимітати гріх…

14.10.11.

пришел сезон замерзших пальцев,
рассветов поздних, мокрых кед
и желтых листьев, писем вкратце,
чужих вопросов на ответ.

пришла пора запоминаний,
учений и высоких фраз,
одежды теплой, ночи ранней,
невыспанных и красных глаз.

пришли те дни, когда по лужам,
забив на кашель и шнурки.
потом на батарее сушим,
и лечим сопли-ручейки.

пришло то время, что в покое
не оставляет ни на час.
меняет все твои настрои,
а метко же - не в бровь, а в глаз.

пришел сезон замерзших пальцев
и вдохновений по ночам.
и с ним не хочется прощаться.
дарю его своим стихам.

2011

Ножем у боці
Застрягла осінь,
Розбила небо
Чорнилом хмар!
Мов кров'ю, листям,
Стекла додолу,
Струмить із вени
Вогненний дар!
Не треба жалю!
Закрию очі!
Віддам я душу
Тобі свою!
Кохай до крику!
Кохай до болю!
Порви на клапті
Любов мою!
Жорстока осінь,
Холодна осінь,
Дісталась серця,
Торкнулась дна!
Застигла осінь,
Лишилась осінь,
В пустому серці
Навік одна.

Ледь замовчав...
і кроки вітру по траві
я на години перевів
ковткі, мов чай.

Себе привчав –
не опускати голови,
не відпускати – що зловив
в тенетах трав.

А там – тепло
так невибагливо стекло.
А завагітніло стебло –
то привело

воно мені
росу у сонячнім вогні.
Прозоре – висохне на ніч,
а світ – на ґніт.

Вогонь завмре
строфою – гідною цвісти.
Де крок за вітром не остиг –
шафранний трем...

ледь замовчав...

14 Жовтня 2011

Чотиривірші


Гарна дівка-молодиця
Стоїть нібито цариця.
Серце з перцем аж горить,
У роботі вся кипить.

***
Вертають сірі журавлі
Додому все, до хати,
Летять до рідної землі,
Вона їм рідна мати.


***
Десь над морем, там, далеко,
Куди чайки летять спочить,
І де кружля сумний лелека-
Маяк забутий височить.

***
Із казкового із краю
Дочекались Миколая.
На човні до нас він лине
З подарунками своїми.


***
Я Акація струнка,
Я висока, показна.
Своїм віттям вкриваю всіх
І дорослих, і малих.

вона просто любить, маскуючи сум під утому.
про це говорити не прийнято в певному колі,
в її тимчасовому...піде, зронивши «доволі» -
себе переконує завжди невдало у цьому.

нікуди не піде, воно, наче плющ, тимчасове,
давно запустило в аорту постійну отруту:
не так і кохає, не так і смертельно, по суті,
раз-два і забути, здмухнувши кришталики солі.

не сміти бездумно кохати і винятків жодних,
така її правда ( чи кривда) неписана гола.
а коло стискається навколо срібного горла,
як шанс пересилити звичку. ні-ні, не сьогодні...

мріяти - море…
міст із монет
місяць-Моне
вимельхіорив

мружитись – море…
музика мев
між млявих мрев
мерхне в мінорі

марити морем -
мушлі малі
на мілині,
муркіт моторок

мліти у морі -
мовби малюк
в мамі, до мук,
молиться в морок…

2011

Умбра.
Земля на загибель приречена.
Все переповнено серцебиттям.
Кожне навзаєм римоване речення –
самодостатнє свідоцтво життя.

Вохра.
Повітря, окроплене ладаном,
перед дорогою трохи хмільне.
У словоплетиві, нами розкраденім,
запам'ятай не поетом мене.

Кобальт.
Цей берег під небом знеболеним
вже не розгледіти із корабля.
Я почуваюсь покинутим Ґолемом,
що забуває для чого земля.

Кадмій.
Без чого я тільки не житиму,
тільки – мій Господи! – не забирай,
в місті, небесним по золоту шитому,
жінки, яка проведе мене в рай.

Властивість є в стріли: коли летить,
то перед ціллю завмира в повітрі.
Дає останню спробу утекти
від небезпеки, що таїть у вістрі?..

А, може, просто випити ковток -
іще один - терпкої dolce vita…
Чи ж кожному обіцяний місток
між осінню і згарищами літа?

Моя - дзвенить напругою гюрзи,
що за секунду допадеться жертви.
І вже немає часу на "Спа-си..." –
одна лиш мить
на збори
в царство
мерт...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

56

“Як ненависть прикрита оманою, –
її зло відкривається в зборі.”

І неправда була полум’яною,
а майдан вирував, наче море.

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

 
 [брама]
 
входитимеш, забудь про те
як промовляли хвилі млисті
у сніжно-пінному намисті
тебе вважаючи мерцем
на перепутті снив священних
уліссові дзвінкі сирени
вогневим вабили ключем
& сяюче врочисте літо
свій проповідувало дзен
до королівен & нікчем
для митаря чи содоміта
на вквітчаній епічній сцені
за маривом страстних воріт
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
допоки потолоч на чорній площі
святкує оргії & відправляє страти
твій невермор у тишині кімнати
чатує вісті незбагненні & пророчі
 
між зблисками в пітьмі люстер глибоких
блідий сатир несе довічну варту
& в черепі на старовинному ін кварто
відлунням тануть опівнічних тіней кроки
обер-тони прозорих перехожих
 
у пантомімі масок із del arto
твій арлекін з устами коломбіни
аматор & насмішник безневинний
галерник слів безславно переможних
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
кинь своє таро сестро небога
вічі з кришталю нестями
у срібні мусліни повита еклога
дорога шита хрестами
 
на обрії місяця сонячна повінь
нещадна прозорість лиха
пожадливий смолоскиповий пломінь
у прокажених ликах
 
сірчані хмари з вогнями-круками
домініканська дхарма
безмовний ерот із мечем ритуальним
& наречений танат
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
ці дні понад інші у простір прочинені
чуттів без причини їдуча смарагдовість
ці вогкі міста з ліхтарями нуарними
& вовчії танці & витівки гицелів
 
цей присмак ефіру & спрага до хрипкості
у мідному золоті скрізь тротуарами
щезають химерно кружляючи ангели
спивають життя понівечені кілери
 
утомою всіх мертвороджених пристрастей
всечадно кипить некромантська алхімія
& серце жорстке без потреби вампірові
 
безвинно ведеться розчулено зяючи
сумління шукати під мурами райськими
резони кохання в сезоння ненависті
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Не нарікай на мене, рідний краю,
Що я до тебе, наче у відрядження.
Не садови на покуті, мов гостя.
Бодай узбіччями дитинства проведи...
...Де горлиці печаль війни гули,
Змагаються зозулі з солов’ями.
І я не відаю, чи то літам непевний лік вести,
Чи в хор пташиний голос долучити.
...Комусь судилось землю цю квітчать,
Комусь – до неї по ночах кричать.

Твои мысли-гимны заглушают мои стоны…
Молчаливым скрипом выхожу (из себя) – тенью…
Ты не раз видел контур улицы обнаженной.
Я уже раньше ощущала себя «не в теме»…

Раздавал листья пересохший (солёный) вечер…
Унисекс-город. Разделил бы - не его вкусы…
Ты войдешь - прошлым. Только вряд ли опять замечу,
Что ты вновь грубый и по-прежнему светло-русый.

Что мои линзы очерняют не твои луны…
Остриями света не белеют они (ватно)…
Там зима-гордость. Я когда-то не была юной.
Раздевало утро... Стало скучно. С меня хватит…
2011 год

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

І як уберегтися від облуди
її красивих і холодних фраз,
коли так щиро мерехтіти буде
у діадемі слів фальшивий страз?

В душі уже нема живого місця,
а я - до неї, наче - на меди.
Невже ізнов, мов голий серед міста,
стояти буду посеред біди?

На що надіюсь і чого шукаю
в її світах, закованих у лід?
Йду над проваллям по самому краю
і вже передчуваю свій політ...

осінь 2009

Я випав з вузлика доріг
На твій поріг,
Кохана,
Немов дитини щирий сміх
Чи перший сніг
Зарана.
Ти ключ просунула в замок
І я примовк
В чеканні,
Твого обличчя ніжний шовк
Губами товк,
Мов п’яний .
Пробач за гіркість самоти,
Бо знаєш ти,
Як в ділі
Напроти всім вітрам іти
Через мости
Горілі.
Віддай мені любов свою,
Мов у раю
Адаму.
Я ляжу плугом у ріллю,
А ні - в петлю
І - в яму…

13.10.11.

Посеред панічної напруги
публіка стривожено чека…
Раптом у дверях – високі груди,
і хода – упевнена й легка.

Хтось згадав приречено про “ кризу ”,
хтось зітхнув, що зарплатні не жди…
Плід же пишний взяв собі і визрів –
що йому плітки про холоди,

на тепло голодні батареї,
що ребряться, мов охлялий кіт;
про дешевий газ – як панацею,
та про збанкрутілий цілий світ…

Груди рвались світ цей обігріти -
вродою ударить по зимі…
В нас іще аґукатимуть діти,
ми ще повеселимось самі!

Бо коли такі є поруч вишні -
хай їй грець, тій “ кризі ” - лиш кохай!
Думаю, милується Всевишній:
бачить, як заткнувся штучний “ рай ”.

То Памела Андерсон торкнула
пазухи принадний силікон,
і пігулку подиву ковтнула:
«Ви погляньте на ту жінку, он!..

Що то за коріння, що за гілля?!»
Ах, Памело, “ еталон краси ”…
Атомом обпльоване довкілля,
не знайти в нас чистої роси,

не ковтнуть нам справжнього озону,
замість нього – харкотиння труб…
Є радіаційна мертва зона,
але й там – живі ялини й дуб.

Коні здичавілі розплодились,
Риби, птахи, квіти, бур’яни…
Заздрити Памела притомилась:
Справжні груди – нереальні сни!..

Заспіваймо ж величальну грудям,
поглядом простелемось услід:
годувальницею є, була і буде –
винянькує жінка цілий світ!
15.12. 2008 р.

Долоні мужа пестять не мене –
Химерну жрицю з присмаком шафранним,
Одвічну діву, відьму безталанну.
Хто клятву зрушив – кари не мине:
Зело зміїлось-лащилось сичанням.
Колхіди ніч бездонна і туманна –
Тоді в мені ярів чудним вогнем…

Каміння плит заковтує сліди,
Кривавить лоно, з горя спорожніле.
Ставрована, відторгнена, безсила,
Безумна я. Бездомна я. І ди-
ригує інша, ледве-що-дозріла
Так хижо білоперсо-стегнобіло,
Твоїм недбало мовленим: Іди!

Феміна, зранена в самиці шал,
Беззвучний рик судомно корчить тіло, –
Суцільний біль болючий. Обважніли
Камінно руки, серце і душа.
Фантомно вільна, сплакано-безкрила,
Підбитим птахом терпла і німіла…
А ти цього не бачив. Ти мовчав…

Я сонце світу виліплю навспак,
Злечу драконно-жаскою зорею,
І знищу всесвіт, створений тією, –
Не мною. І тобі помщуся так!
Коханки попіл інкрустуй в камею…

Фатальна дівчинка.
Ошукана Медея.
Отрута – лік. Вінчальне віно. Знак.
13.10.11

Веселе писати хочеться!!!
Привіти ж я чую від неї:
сумна дебошира осінь-ця
вплітає свій подих хореям.

Про хмари писати змушує.
І серце поета не в лад
турбує густим неспокоєм

наразі ж мене і душу всю
у кокон плете-замотує
осінній павук-шовкопряд.


13.10.2011

це місце тебе не тримає, іди -
без ноток надриву і зайвих істерик
тебе підштовхнули відчинені двері
кінця лабіринту серцевих судин.

дивитись під ноги не треба – лети,
хіба не цього ти так прагнув, хіба ти
не чуєш, як солод цукрової вати
латає обгризені сірі кути

сумління. ховаєш ерзац-почуття
чи пристрасті-горе, тепер без різниці,
у торбу шкода~викидати~згодиться,
як ще не потоплених зайвих котят.

не варто - шукатимеш чорних котів
у замкненій темній порожній кімнаті.
і, згодом, собі доведеться сказати
про те, в чім зізнатись ніяк не хотів.

Храм повстав нерукотворний.
Чарівним засяяв блиском.
Позбігались люди сонні
Перелякані із криком.

Німі погляди усюди
Споглядають чари храму.
Повні їхні очі бруду ―
Не цінують свого дару.

Співи чути невимовні,
Які линуть із споруди.
Все дрижить споруди зовні,
І число зростає люду.

Живі ріки тут навколо
Серед всіх людей розлились.
І їх очі бачать знову,
І життя тепер із ними.

Це святиня, храм поета,
Вежа мудрості без міри!
В ній немає місця Леті,
В ній живе безсмертна віра!

(02.07.11)

Плач
Заплітала косу жінка
Та дивилася крізь ніч.
На очах її сльозинки,
Коси падали із пліч.

Цілувала незабудки,
Розмовляла в тишині.
І сльозини, як ті грудки,
Розбивались на землі.

Запалало сонце в небі,
Жінка все сидить і жде
Свою доню, яка більше
Вже ніколи не прийде.

На могилі дві троянди,
Вітер стиха повіва,
Вже нічого не повернеш,
Жінка все сидить одна...
2009

Відокремивсь од гурту й крізь просинь
Полетів до землі сторчака -
Це для птаха остання вже осінь,
А для мене - не знаю яка?
Вітер з яблуні полум'я креше -
Під ногами багряний вогонь
Хтось уранці побачить уперше,
А я завтра побачу його?
Чи зігрію зневірену душу
Коли-небудь іще я в житті,
Адже осінь вбиває і душить
Наодинці мене і в гурті?..

22.09.10.

– Куме, чули – новина:
таку норму вводять,
що не треба з цього дня
стрілки переводить?

– Щира вам моя подяка
за цю файну звістку!
А то в нас провину всяку
валять на «невістку»;

кожен уряд власний гріх,
значить, відтепер вже
не скидатиме на тих,
хто був в кріслах перше;

не шукатимуть одвічних
цапів-відбувайлів,
щоб «одмазувать од кічі»
справжніх криміналів.

Колись били і мене
за чужі помилки…
Врешті мода ця мине –
переводить стрілки!..

– Куме, тішитесь завчасно,
не за те йде мова:
про сезонну зміну часу –
їхня постанова!

За Москвою навздогінці
так спішили, бідні,
що зимовий час (хоч смійся!)
сплутали із літнім;

ще на аркушах тих змін
не застиг атрамент,
та вже перевів Кабмін
стрілки на парламент!..

2011

Любовь была до музыки и света,
до благости, до всех земных основ.
Лишь ею жизнь, как нить в иглу, продета,
и ею время изобретено.

Она – пастух, ревнитель и предтеча.
Сперва зачатье, а затем – причал
всех равновесий и противоречий,
и высшей соразмерности начал.

2009 год. Москва.

Облепило стекла каплями дождя,
Солнце охладело ко всему живому.
Никому не скажет ветер, уходя,
О тоске по дому…

На озябших стенах стерлись имена,
Память врет, что раньше было по-другому.
Воет ветер в поле, словно сатана –
Он не помнит «Кто мы»?

Ищет он у солнца на вопрос ответ,
Пляшет в диком танце, испуская стоны.
«Подскажи, родное, и пролей мне свет:
Где дорога к дому?»

Северные звезды сверлят пустоту,
Дремлет ветер-странник на руинах дома…
Выбирал дороги, да нашел не ту,
И не вспомнил «Кто мы...»

Христос - Единая Любовь,
Мы верим, любовью живем.
Осень дыханьем листву золотит,
А время-времячко летит...
Каштаны листьями, ветвями
Пылают играя дивными цветами...
Городские парки покрыты с головой
Золотой осенней парчой.
Ожидаю встречи - с меткой вороньего крыла,
Стучат колеса, туман, бегут поезда.
3вездочка моя, лебединая краса!
Я Вами покорен, о небеса...
Серце львиное Вам, любовь - рассветной розы цвет,
Прощения прошу, руки и сердца - дайте ответ.
Я рабом девяток обладаю. Зовут его Страсть.
Крепнет в сердце моем над служителем власть.
2011г.

Все змінилось коли ця осінь.
Перестала ходити боса
Перестала ходити гола
Стоп, гола я не ходила ніколи,
Хіба що вдома.

Все змінилось, коли ця втома
Вже сто сьомий блін комом
Що за межами цих стін
Я поняття не маю, блін.

Залишається лиш чекати
Поки увімкнуть опалення
Залишається лиш писати
Ідіотські тексти
З ідіотськими римами
Не чекаючи чийогось схвалення

Просто коли щось пишеш
Стає трішечки тепліше

жжжовтень 2011

Ми – Кумедні Вибрики! Шу-шу -
Закортіло трохи постібатись.
Вам на вуха вішаєм лапшу,
А тоді ідемо … ати-бати.

Дорогих ми знаємо повій -
І п'ємо́ лиш whiskey, а не Burn-и.
А штани украли в нас нові
Золоті повії - хитрі шльондри.

Ми писали достобіса слів -
І за нами смердь прийшла ужасна!
Що вам хтось про нас не те наплів?
З нами відтепер і так все ясно.


13.10.2011

Потанцюймо?

Іще гастролююють у місті
Осінні музики троїсті:
Каштани вистукують ритми,
Вітри підбирають їм рими...

А вже завтра заплаче скрипка
І тепла обірветься нитка,
І шукатимеш залишки літа
Між пожовклих мелодій Ліста.

Тож допоки серце гаряче,
Доки чорний ворон не кряче -
Поведи мене за собою
І не дай упитись журбою,

Запроси-но мене до танцю,
Пишний Жовтню, палкий коханцю!

Потанцюймо...

2011