Вільне місце у маршрутці.
Сів малий хлопчак гарненько.
Стала поруч в сірій куртці
Повна жіночка старенька.

Лиш малий устати хоче, -
Та у сміх. Його спиняє:
- Ще посидь! Не треба, хлопче.
Постояти час ще маєш.

- Можна встати? – просить стиха
Врешті- решт школяр у жінки.-
Через вас уже проїхав
Зайвих дві чи три зупинки.

28.09.2023

Миколка в лісі назбирав грибів
І вже було додому повертався,
Як чує – хтось по стежці наближався.
Тож він бігом за кущиком присів.
З’явились два десятки вояків,
Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
Хто з автоматом, хто із пістолетом.
«Свої!» - мелькнула думка. Вже хотів
Схопитися на ноги та чомусь
Завмер на місці. Щось його лякало.
А ті по стежці всі попростували
У бік села. Куди тепер йому?
Пішов слідом та зачаївсь в кущах,
Звідкіль село було вже добре знати.
А ті ввійшли та й подались по хатах.
Почулись крики. В нього на очах
Пристрілили учительку, яку
«Совіти» до них в школу надіслали.
Йому дівчину, навіть, жалко стало.
А ті селян зігнали на крайку.
Один почав щось голосно казать,
А люди у юрмі загомоніли,
Мабуть, чомусь скорятись не хотіли.
Тоді один в повітря став стрілять
І всі замовкли. Тиша залягла,
Лише собаки враз завалували,
Як ті знов по дворах пошурували,
А вся юрба лиш стиха загула,
Бо ж п’ятеро тримали автомати.
Он до сусідки, бачить він, зайшли,
Корову з її двору потягли.
Сусідка стала голосно кричати.
І кинулась корову відбивать,
Бо ж в неї вдома семеро по лавках.
Чим же дітей їй бідній годувати?
Устигла лиш зробити кроків п’ять,
Коли один натиснув на гачок
І черга автоматна пролунала.
За мить вже жінка мертвою лежала.
Почулись дикі крики діточок,
Яких в юрмі тримали, не пускали
До матері. Бо ще і їх поб’ють.
А вояки вже тягнуть і несуть.
Підводу в дядька Коваля узя́ли
Та конячину ледве упрягли.
Мабуть, не вміють. На підводу так
Звалили все, що взяли по хатах.
Іще корів з десяток привели.
Миколка бачив, що було в селі,
Ніяк думкам не міг він раду дати:
Та ж це свої, що мають захищати?
Чому ж ведуться, наче москалі?
Коли ті знову мимо нього йшли,
Почув розмову й стало зрозуміло.
Один промовив: - Вот ми учуділі!
Как ми всьо ето кодло провєлі?
Нє супся, Гнат. Прєдатєлі оні.
Оні нємєцкіх холуйов кормілі,
А ми іх нинчє ловко проучілі.
Да успокойся. На вот, потяні,-
Недопалок сусіду простягнув,-
Тєпєр оні на всєх бендер озляться.
Нє будєт ім где в сьолах укриваться…
А той мовчазний: - Та я все почув.
Все ж почуваюсь Каїном, однак.
- Нічьо, прівикнєш. Скоро всьо забудєш
І сотнямі стрєлять бендер тєх будеш.
Запомни крєпко, что Бендера – враг!
І всє, кто сомнєваєтся – врагі.
- А вчителька? Вона ж, здається, наша.
- Тут, понімаєш, дєло в чьом, Ігнаша.
Ти жалость-то свою поберегі.
Коль для побєди нужно положить
І сотні жизнєй – значіть так і будєт.
Великая ідея, а нє люді –
Вот для чєго нам комуністам жить!
Вони пішли. Миколка вже й забув,
Чого він тут. Не міг прийти до тями.
Дитячий розум плутався думками
Від того, що побачив й що почув.

А вересень вже котиться до обрію,
Вже скоро жовтень ступить на поріг.
Як хочеться усім нам миру й спокою.
Щоб воїни верталися з доріг

Пропахлих димом та всіяних мінами,
Зритих окопами, з собою мир несли.
Зустрінемо їх хлібом-сіллю ми,
Подякуємо, що перемогли

Тих, хто хотів загарбать Україну,
Але народ вкраїнський не здолать.
А тих, хто у бою кривавім згинув
Будемо поїменно пам"ятать.

2023 р.

...Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

å з кружком сиділи під дашком.
А спалився,
кружок скотився.
Хто зали́шивсь під дашком?

аааа

Усе нижче до землі
Припадають трави,
Й часто губиться в імлі
Сонечко жовтаве.
Тихне скрізь пташиний спів
І поснули оси, –
Тільки тьмяних кольорів
Різко додалося.
28.09.23

Хто надворі листя носить?
Листя жовте і руде?
Господинька - панна осінь -
вітер в кошики кладе.
А нагорі - небо си-нє:
з-під порогу втік туман.
Попідтинню квіти стигнуть.
Диском сонце косить лан.
Хто надворі? Осінь, осінь!
Тягнуть вервечку хмарки.
На подвір'ї з яблунь роси
пахнуть вереснем палким.

2023

Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним по-білому,
Світ гуде контрабасами, і здається його смички,
До поезії стали подібними,
Лягають рядками. Це більше ніж просто жаль,
Що збирають вуста передруки любовного слова,
І безпам’ятно множать свою віковічну печаль
Заливаючись чорною кров’ю.
Перекажи.
Розкажи мені сон, що повторює вічно цей світ,
Як вбирає красу і стає ешафотом страти.
Можливо душа, це всього лиш зворотній бік,
Затертої порнографічної карти,
Страхів?
І нехай усе, залишається так як є,
Хай вуста випивають ночі і п’ють світанки,
І в лекторії десь, хтось почує в останніх рядах
Про воскресіння романтиків.

18.09.2023

Небо хмуриться, бо сонце
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.
І рахують звідти нині,
Не знайшовши інших справ, -
Скільки я оцих краплинок
Розважаючись впіймав.
27.09.23

пізнаю через тебе світ
тому кожне твоє слово стає символом
кожен твій рух відчиняє нові двері
кожен твій дотик проходить впростріль
і болить
ти вчиш радіти болеві
але не шукати його
кажеш
рости боляче
а любити ні
якщо досі болить — ти ростеш
на шляху до любові

26.09.23

Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А Ти така вся
вдягнута в нове…
Та попереду зима.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
і Бажання оживе
на видноколі Сну Твого.
А Ти така вся…
вдягнута в старе,
наче поцілунків тьма.
За Твоїм віконцем
хтось до рук ножа бере
і ріже Небо Сну Твого.

Не продавайся!
Без вікон і дверей
замкни в тюрму того!

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Бо з нами за́вжди Бог!
Бо ми, як Анґели небесні,
завжди вдвох.
Не спокушайся –
бо є лише одне Життя…
Вороття у Буття.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

20 листопада 2004 р.

Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на прощання на кожному дзеркалі,
На теплому подиху підпис: ця перша – це чиста любов,
Та друга, що хмуро стоїть посередині – пошуки істини,
А третя – це я, що нічого у ній не знайшов.

20.09.2023

Кувікає у сажі порося,
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.

Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
Це факт гнітючий, не злостивий закид.

Хто винен - неважливо, всі в біді,
А старість поруч, клацає зубами.
Та страшно те, що гинуть молоді,
Ростуть малі без тата, і без мами...

Приклад АК вмостивсь біля щоки,
Не хочу воювати! Але мушу!
Я жив для миру. Нині - навпаки.
Плює вогнем орда у світлу душу.

26.09.2023р.

Сива-сива далина,
У диму уся вона,
Там спалахують пожежі
І в будинках, і на вежі.
Бо пускає залізяччя
Смертоносне дика раша,
Хоче знищити вкраїнців,
Та не вийде у ординців

Люд вкраїнський погубить,
Будемо і далі жить
Ми щасливо та заможно,
Ворогів лиш переможем.
Ненависті зла отрута
Покладе рашистів лютих
Незабаром до могили,
Щоб всі ми щасливо жили.

2023 р.

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Щодоби не може тато
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
То їй хочеться співати
Колискову пісню тату, –
Засинає неохоче,
Як не знає більш, що хоче.
26.09.23

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
...Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він?
Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

подивися на свої руки
а тепер мені в очі
це відбувається з нами
з нами крихкими
з нами небездоганними
з тими що вийшли з землі
омилися любов'ю
та знову вкрилися порохом
з тими що співають
надламаними голосами
пишуть перебитими пальцями
цілують надщербленими губами
досконале гостює у наших тілах
та відлітає
лишаючи тугу і сором
і пустка по ньому пече сумнівом
і пустка по ньому ніколи не гоїться

випалює тіло неначе горня
за подобою серця
бездонне та щедре

25.09.23

Я - ніхто. І звуть мене - ніяк.
Сатиричний і глевкий вареник.
Як віршую, то хапає зляк
Дітлахів, і стигне кров у венах.

От Юрко - маестро-віртуоз!
Від писання - плачуть чорноброві!
Кожен твір твердий, немов кокос,
На Парнасі їх жують корови.

А у кого вже зубів нема,
Той їх ссе потроху замість пива.
В голові опісля цього тьма,
Там, де розум був - бездонна прірва.

Видно всім: із Юри буде толк,
Лантух видає за ніч поезій.
Вимучив і я один рядок
Й мало не зомлів, брати, від стресу.

25.09.2023р.

Ти ніколи не знатимеш справжнього Сонця,
Не осідлаєш верхи гігантський метеорит,
І не знатимеш ніколи любові іншого серця,
Бо ти у ньому, напевно загинеш, згориш.
Нам потрібно любити усе на відстані,
Як оте сонце, що далебі від нас,
Комети,
Метеорити,
Зорі
На безпечнім відрізку від лави, слова та істини,
І навіть пірнаючи в море,
Не тривожити його глибин.
Нам потрібно
Відступити назад, щоб роздивитися картину,
Писати листи, повідомлення, будувати пристані для човнів,
Вся біда лиш у тому, на яких ми тримаємо відстанях,
Від любові серця і вщент спопеляючих слів.

25.09.2023

Цю комашку наша Галя
За забарвленням впізнала, -
Жовтувата, з цяточками
Та кудись повзла по рамі,
А коли знялась з віконця -
Стало більше в світі сонця.
25.09.23

Ми люди і часто робим помилки
Які ми борим та стелим з них дорогу
Не боги ми, а тільки їх ляльки
Браковані створіння людського роду

Кажуть, що ми з'являємось навмисно
Десь там в капусті чи лелека принесе
Обдурили знов, та щей з дитинства
Не турбуйся, все проходить і це пройде

Пройде дитинство, слід за ним і юність
Все стане чорним наче топлена смола
Я шукаючи тебе, втратив свою мудрість
Ні каплі болю, в мені живе лише вода

Бо залишилось від мене аж нічо святого
І душі моєї води тиною поросли давно
Полум'я загасло,чому ж не твої долоні?
Я тебе забув, так чому сумую у вікно?

Вчора, ще ніби то щасливі засинали
Але замісь будильників, людей підняли крики
Котрі чули всі, бо так земля рідна кричала
А знею разом наші сім'ї, матері та діти

На жаль, чуєм як Україна валає і досі
Голосніше сирен, та навіть цих клятих ворожих снарядів
За її мовчки полеглих, козацької крові синів
Та подихом першим,життям,вона з брудних заплаче підвалів

Це як вважати за заповіді: ні честі, ні слова, ні вірі?
Де релігія імперії, тільки безбожні у рясах чорти
Абсурд, це як взагалі, суки, за "мир" можна вбити?
На віки, нехай в пеклі тепер вас катують ваші ж Боги...

Патологічне невміння щасливим бути...
Один казав божевільний
Так навіщо ж бути тоді?
Щоб звітси тихо піти, усіма позабутий?

Можливо тому й боїмось темноти
Або хто просто у ній, залишаються самі
Кохати боїмось ми без відповіді
Залишаючи замість серця чужого - камінь.

Божеволію по волі Божій.
Не то від істин, не то від тебе,
Загубився я в словах порожніх
Та очей, повних чужих надій, як схоже.

Десь між прийняттям і тривогою,
Нависла над головою, прозора вуаль.
Почуття як люди, наділені долею,
Які глибоко в собі, мовчки топлять печаль.

Я ж стану кісткою в горлі.
Що всім поперек стала, і ніяк не пройде
Душі темні провулки, їхнє містичне амбре:
Ума палата, Могила, тримай моє резюме.

Дураку, шо? Голова нужна, шоб таскать фуражку
Может, тут кто-то ещё не заметил подвох?
Хуй там, под ноги судьба нам бросит бумажку
Чёрным по белому, где будет написано: "ЛОХ!".

Ибо в жизни этой нет проигравших
Так же, как и не существует случайных людей
Дарим свой опыт, будущее строим для младших
Деньги в карман, и Я снова потрачу их на блядей

Війну перетворили на ток-шоу,
Жартуємо в мережі,немов Бернард Шоу.
Ухилянтів розплодилось, як собак,
Населенню у військкоматах все не так!
-"ВІЙСЬКОВИМ ПЛАТЯТЬ СОТКУ, А Я - ЖЕБРАК!",
-Так підіть, позаробляйте на війні!
- Краще най солдати, а я - ні!"....
Як це все набридло, аж за край!
Хочеться поїхати за небограй,
Щоб це все не бачити, аж ніяк
Й тих всіх ухилянтів, яким все не так...

Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

У школі вечір випускний,
Усі дівчата гарно вбрані,
Весела музика звучить,
Танцюють пари вальс прощальний.

В чорних костюмах й білих сукнях,
Ще вчора була дітвора.
Нині ж кохання в серце стука,
Приходить юності пора.

2017 р.

Ще донині
В небі синім
Журавлиний
Спів не лине.
Гожа осінь
Ноги босі
Миє досі
В теплих росах.
Понад гаєм
Сонце сяє
Й зігріває
Даль безкраю.
24.09.23

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Ряхтить листочками рудими
Над ставом стишеним верба,-
І переповнює незримо
Мене за літечком журба.
Майнуло радістю, як юність,
А навзамін лишило щем
Отут, де вчора захлинулись
Верба, ставок і я дощем...
23.09.23

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в штормі прибій?
Кривда ж, пасивно
веселі пастелі
глипають подивом з вій?

Неба земля я
і скеля найближча
Богом повтілених скель.
Я розмовляю
навпо́мовчки – й нищу
каменем вас, пустомель!

22 лютого 2006 р., Київ

Рву, складаючи в букетик,
Тільки квіти запашні,
Хоч змайстровані тенета
Нині також при мені.
Перед мною літо стеле
Маргаритки лугові
Там, де злякано метелик
Зачаївся у траві.
Мов боїться, що побачу
Й буде болісно йому,
Як до квітів на додачу
Жовтокрилого візьму.
22.09.23

Посіяла співаночку,
А виросла пісня,
Звучить вона ще зраночку
Та у вечір пізній.

День погожий теж піснями
Забринів, мов бджілка,
Понесла їх над полями
І зоряна нічка.

Тугу й радість виливають
Нею завжди, звісно.
Пісня поруч йде із нами
Гарна українська.

2021 р.

Обрій.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.

Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
За пітьмою поки навіть обрисів тьмяних не видно.
Щось вродитися має, щось гідне та сильне, проте
зволікати з народженням задля поживи – негідно.

Чи попереду тьми залишились хоча б півтони?
Чи лишилися світла, хоч бляклого, деякі плями?
Поможи йому, чуєш, або у пітьми потони!
Бо пітьму у тобі я ненавиджу всіма чуттями!

Перед обрієм я розливаюсь.
Бери.
Вимивай всю гидоту, що мороком кублиться в тілі.
Чистий дотик повітря. Прозорість. Тепло.
Кольори.
Різнобарвні. Стійкі. І усі недоторканно білі.

21.09.23

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Стала дужою Світланка,
Бо куштує гарно манку, -
І почне хворіти Саша,
Як відмовиться від каші.
Сумуватиме родина,
Що нема здоров'я в сина, -
Тож бери слухняно ложку
І смачну смакуй потрошку.
21.09.23

І скільки б не тікав, вона наздоганяє.
І як тут утечеш, якщо вона – в тобі?
Випалює пусте. Без осуду картає.
Звертається щораз у пристрасній мольбі.

Щоб їй закрити рот, ти затуляєш душу.
Замотуєш її в непроникні шари.
Неначе мертву вже, остиглу дотла тушу,
кидаючи життя в домоклове умри.

Але ж вона жива, її не можна вбити.
Хоч ріж, топи, души, розшарпай на шматки.
Поламаний, слабкий, понівечений цвіте,
а під розруєм цим, дивись, нові ростки.

Крізь хащі сторчголов у відчайдушній втечі.
Від чого і куди? І нащо ти біжиш?
Чи щезла в цих бігах у тобі порожнеча?
В середині тепер світліше чи смурніш?

Спинися і вертай. І подивись їй в очі.
І знайдеш в тих очах незлічені дива.
Ти ж кожне з тих чудес прожити з нею хочеш.
Чого ж тобі свербить ця втеча чергова?

вересень 2023

вбирати світло
допоки лик душі
не стане ликом серця

шур шур
шур шур
як в пошерхлому роті
качається берегом рінь
і один з камінців
золотий і прозорий
ніби цятка небесних медів
ніби мить насолоди
застигла у вічності солі
ніби крапля на віті
розкидистих течій
у цій краплі мов мушка
зав'язло призахідне сонце
зав'язалося плодом
і впало у водорість раю
цього плоду нам їсти не зась

сердоликова ніжність
не примха й не хіть
вона ода життю
та минувщина
що озивається в зараз
дзеркальним хоралом
і голосом тисяч облич
величає тебе

20.09.23

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,
Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,
І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —
До тебе прагну.
Тону і тану в тобі, тону,
Углиб жагою в тобі зникаю,
І зірвані юферси корабля
Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

За віконцем дощ гугняво
Лебедіти розпочав,-
Мов немає більше справи
Осінь крім таких забав.
Сіє осінь, мов крізь сито,
Крапелиночки дрібні
І не хоче відпочити
Від цієї маятні.
20.09.23

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Намистиночки-фіаки
У травичці заховались,
Лише вітерець розносить диво-аромат.
Лиш би сонечко світило
І над нами небо мирне,
Не плюндрує рідну землю московит-солдат.

Рясно-рясно їй родити
І пшениченьку, і жито,
В пісню жайвора вслухатись літнім ранком теж.
І цвісти диво-розмаєм,
Пригощати короваєм.
Кращої від тебе, земле в світі не знайдеш.

2022 р.

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники! Покинули домівку!
Осінь - не пора, а стан душі,
Люблять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

Світлій пам'яті Володі Б...

Видалити з пам'яті не вдасться
Навіть у глухому забутті
Близькості й довіри довге щастя,
Що нас супроводило в житті.
Боляче і тоскно розуміти,
І думкам зарадить, далебі,
Що ти більше не побачиш світу,
Що тепер байдуже все тобі.
Незабутній друже мій, не можу
В голові знаходити слова
Задля горя людського підхожі,
Крім одного тільки: Прощавай...
19.09.23

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

ІВ поезії як у глухому лісі
немає уторованих доріг
ліричному герою до своїх:
котові до казкової Аліси,
до Пенелопи – грекові Улісу,
а то, буває іноді, на сміх
даються ролі іншому гульвісі
Енею... на пораду до Анхіза,
де не посій, герой один за всіх.
Йому би і пора уже додому
від пасії до феї... у сезам,
і якось уживаються в одному
то, ніби, лицар, то, неначе, хам.
Захекались паяци-пілігрими.
Але чого блукати біля Риму,
Ітаки, Трої? Є багато сіл,
де є герої...
            та лягає
в риму
на острові
                        Зміїному
                       Ахілл.

ІІІще існують гідри недобиті,
засушені геракли, королі...
і ненажери є у цьому світі,
і людоїди є на цій землі
і то не де-не-де у Сомалі,
а он де, між ученої еліти –
накачані ковбої без освіти
усі в одному – урки у кремлі.

І в Україні цього вистачає
усупереч, а може й завдяки
одному... і не знають вояки,
що їх одноосібно заміняє
той, що довіри
            повної
           
            не має.
І не дає Європа літаки,
бо на потоки...
            ніби, не сідає
одноосібно...
                        є ще – єрмаки.

ІІІУсе в одному, хто не в’яже лика,
і маємо – чи то воно совок,
чи може, не одна єхидна пика,
а неуки, яким дали урок,
що ми брати із орками навіки,
тому що на всю голову каліки...
......................................................
і платимо за це тяжкий оброк,
хоча у лісі не одна осика
і є на все
            осиковий
                        кілок.

09.2023