Не треба нагород, відзнак величних,
Інакших я скарбів в житті не хочу.
Мені би тільки, чуєш, щоби – вічно,
Отак сміялись твої, мамо, очі..

Мені достатньо мрією горіти –
Допоки б'ється в грудях чуле серце.
І свої руки в других, рідних – гріти,
І завжди бути вдячною за все це..

Мені лише, хоч трішечки би стати,
Чуйнішою із іншими – віднині..
Щоби на ділі вчитись співчувати,
Чужій і близькій, будь-якій людині..

Мені би тільки слово не згубити,
Оте, кому́сь – потрібне і важливе.
І ним уміти віру воскресити –
Коли вона вже при́смерті, можливо..

Мені доволі, Боже, лише знати,
Що не даремним є життя моє це,
Що кожну мить я здатна цінувати ..
Оце і все .. Оце і все .. Здається ..

© Аня Тет

По хащам життєвого спліну
За нею повзло каяття.
Штовхало у згорблену спину,
Гортало сторінки життя.

Схилялась ще нижче додолу
Під натиском щемних думок,
Вплітала п'янку матіолу
В тугий поминальний вінок,

По душам, загубленим рано,
Іще ненароджених, втім
Ятрили глибокії рани,
Провина, заповнила дім.

ЇЇ не подіти нікуди!
Благати в моліннях гірких
Хоч краплю тієї спокути,
Що ні, не прощення за гріх,

А тільки дарунок надії...
Господь що полегшить той біль
Душі, що давно не уміє
Радіти й співать... Звідусіль

Лунає промовистий гомін
Вирує весна навкруги...
А в неї, задавнена втома,
У неї на серці сніги.


27.03-08.04.2020 року

Блюзнірство вдарило у голови й серця.
Хто вчив їх зневажати українське?
Ці орки замахнулись на святі місця.
Зруйнований, на жаль, музей Куїнджі.

У Бородянці, у Чернігові біда,
Бо пам'ятник Шевченку розстріляли
(Ненавидить культуру всю сліпа орда)
І старожитностей музей теж зруйнували.

І Маріупольський театр у руїнах.
В Енергодарі - " Скеля" історична.
Бомбили навіть храми України -
Невігласів ворожість істерична.

Палили Біблію безбожники лихі,
Палили неуки літературу.
То ж не відмити нечисті свої гріхи,
Горітимуть в огні російські шкури.

2022р.

"Небокрай, нам ти нагадай
Про любов нашу, талалай..."
О. Скрипка

Нащо ти
замальовуєш сонце?
В темноті
з твоїх слів не зігрітись!
Підкидай їх до полум’я гніву мого.
Я задовго до правди відкинула жаль.
Ця стежа
приведе до обриву канатних мостів,
перекладини клавішами піаніно
повторюють:
я не хотів, я не хотів, я не хотів...

Тут ліани – рулади, лудани – лади,
листопади – орави споріднених рим,
рододендрон на схилах святої гори –
схильці слова початок до краю
раю.
Все палає.
Тільки сонця нема, тільки мало тепла.
Талалай, талалай, талалай, талала...
Нащо ти?!

27.10.2021

Проводжала мати сина захищати,
Україну-Неньку й батьківську хату.
Йди, синочку, й здобуй перемогу,
Живий і здоровий повернись додому.

Ти, синку, велике серце маєш,
В боротьбі за Волю ти перемагаєш.
І в боротьбі, щоб ти не томився,
Земля силу тобі дала, коли народився.

Україна-Ненька з Роду була вільна,
Та московська орда ланцюги наділа.
В серцях наших Воля не покута,
Воля з Роду нам дана, вона не забута.

В боротьбі за Волю встала вся Вкраїна,
Поєдналися народи, як одна Родина.
За Волю Вкраїни голови поклали,
Щоб московське зло навіки пропало.

Не жалій, синочку, ворога громити,
Він прийшов війною, щоб нас погубити.
Цей запеклий, грізний бій - останній,
Волю ми здобудемо і війни не стане.
(Або Волю здобудемо, або нас не стане).
Лютий 2023 р.

Цвіркунів неупинне сюрчання
Надокучливим трохи стає, –
Заколисує сон міркування
Про минуле й майбутнє моє.
Тче павук на вікні павутинки,
Наче креслить художник штрихи, –
То пригадую давні стежинки,
То планую майбутні шляхи.
Місяць вповні яскрить показово,
Ніч ясніє без жодних умов, –
Хоч дружині поклявся в любові,
Та сусідці освідчуюсь знов.
Цілу ніч міркування безкраї
Головою ніяк не збагну,
Бо поволі уже засинаю
І пробуджуюсь вкотре від сну.
16.06.23

Вона застеляла ліжко дбайливіше,
Аніж гортала сторінки чужих книжок.
Насправді, я часто малюю в у’яві її обличчя,
І згадую білі простирадла її думок.
Мені видавалось — існує велика формула,
Колода карт із сюжетів, що вічно тасує
Княгиня долі — Фортуна, якої рукав
Давно, як порожній від хитрощів, але і забув я,
Що подібна метафізика зовсім їй не до лиця.
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного, але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.
Можливо випаде якась простенька історія,
Героїні французьких буденних новел,
Де вона зустрічає в Парижі письменника
І тікає зі спальні його в готель
Зустрівшись у місті з розчаруванням.
Це ж не історія Клеопатри, Офелії,
Джульєтти, Дездемони чи леді Макбет,
Можливо мені не вистачає віри
У власну долю. А чи навпаки, тепер
Знаю, що більшого не потребую.
І це за щастя мені. Але...
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного. Але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.

19.06.2022

"– Я мріяла про це!
– Померти?
– Бігти!"
З к/ф "Портрет дівчини у вогні"

Ані час,
ані погляди,
ані слова –
ніщо не має ваги,
доки у грудях твоїх
не розвивається
всесвіт.
Як хустина, що вислизнула з руки,
як пісня, що кожна – нова,
як інші щорік береги –
простір сенсів.
Біг до обриву.
Біг проти вітру.
Хто ти?
Крапля в палітру.
Брунатне перо на смарагдовім полотні.
Вічність супроти,
тіло – в огні.
Це її поривисті змахи крильми
лопочуть гімни любові:
я – колиска, а ти – дитя!
Підростаєш,
в кружлянні розмотуєшся з полотен.
Світ супроти.

Так довго мріяла тільки про це –
в тілесній змові
відкрити вітру своє лице.

26.10.2021

Хай храми горять, коли храми горять. Ти – слухай:
на землю відчужену вкотиться жовте сонце,
на сонце невгріте накинеться чорна скруха,
на скруху нічну зійде полум'ям звістка: сон це!
Холодно й сухо.

Так час в лікарняних палатах доходить краю.
Так ріжуть дерева незгодні згрібати листя.
Так вивершене полотно для нових стирають.
Так фени загірні розлякують доли млисті.
Так проганяють з раю.

24.10.2021

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
Йдуть на південь українські бойові полки.
Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
Викликав його Натієв – головний в військах
І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
Бо письмового не може він наказу дать,
Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
Хоч прийшли допомагати побороти зло,
Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
А в Криму військові й досі кораблі стоять.
Чому б флот свій Україні не побудувать?
Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
Можна буде й до Одеси кораблі вести,
Коли німці зажадають Крим собі забрать.
Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
Все залежатиме тільки з успіху твого.
Щоби часу не втрачати на більшовиків,
Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
Хоч загони більшовицькі там і тут були,
Болбочана зупинити вони не змогли.
Та і що то за загони? Зграї бандюків,
Здатні лише грабувати, а от для боїв
Були зовсім непридатні. Утікали враз,
Ледве тільки воювати прибував наказ.
Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
А тим часом у Армянську німці вже були,
Стали перед Перекопом, взяти не могли.
Бо гармат для того треба, бачите, важких.
Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
Болбочан його не слухав, взявся план складать.
Спершу думав катерами за Сиваш піти,
Але де у Приазов’ї катери знайти?
Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
Ті готові в руки зброю взяти вже були.
Якщо дасть їм Україна у Криму права,
То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
Тож не став чекати довго, катери шукать,
Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
Ті під носом більшовицьким захопили міст
Та його розмінували. Молодецький свист
Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
То, як грім з ясного неба для більшовиків.
Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
Євпаторію одні з них пішли визволять,
Феодосія для других ціллю мала стать.
Головна ж частина мала в Севастополь йти,
Щоб для неньки-України кораблі спасти.
Як таких боїв не було на шляху у них,
Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
До ненависті і гніву людей довели.
Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
Корпус підбирав загони нові на ходу.
То татарські добровольці, то робітники.
Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
« Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
А тепер війська із Криму геть відведете!»
Щоб не сміли українці відсіч учинить,
Наказав фон Кош загони військом оточить.
Навели на них гармати, як на ворогів.
А полковник нові плани уже ж розробив,
Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
Болбочан же не здавався, німців геть послав,
Адже впевненість у людях у своїх він мав.
Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
Стали в уряді питати, як же він посмів.
«Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
То він сам усе задумав, і все провертав.
Ніхто з Києва наказу йому не давав».
Чи то німців полякались, чи й зрада була,
Але сила українська з Криму відійшла.
Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
Захопити Україну їй би не дали.
Не послухались розумних і порад і дій.
От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
Розвернутись в повну силу йому не дали.
Звинуватили у тому, що, наче він сам,
Знову в корпусі своєму командиром став,
Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
Звинуватили людину, під арешт взяли,
І вини його у тому ще й не довели,
Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
Ще одного патріота вбили серед нас.
Скільки їх таких поклали голови свої,
Хто боровсь за Україну, бо любив її.
Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.

я надто втомлена для відповіді "так"
дай час мені отямитись від болю
назавжди ж потім залишусь з тобою
та зараз втомлена для відповіді "так"
чекай на мене в час ранкових барв
коли неправда з правдою у парі
руйнують ночі заповітні чари
шукай мене у час ранкових барв
ти вирушай у мандри раз по раз
коли мій голос до твого озветься
і швидко - швидко затріпоче серце
ти вирушай у мандри раз по раз
і не чекай часу , коли сама
тобі скажу слова я заповітні
й всміхнуться небеса - ясні , привітні
ти не чекай коли скажу сама
ти краще щастя відшукай вогонь
котрий нас вдвох з тобою поєднає
котрий дві наші душі обвінчає
шукай його... шукай Святий вогонь...

2009 рік

Засинаєш на лівому боці, натягнена, мов струна,
а на ранок знаходиш під сходами серце птаха.
День оспалий повториться вкотре, так в горах пройде руна,
під фуги Баха.

Таємниці, котрих ти не визнала, всипалися між пер
й закривавлені липнуть до пальців, всякчас тремтячих.
Відмиватимеш їх перед дзеркалом й вгледиш себе тепер
посеред зрячих.

Задля цього й звивалися листя і вітер в гулкий орган.
Задля цього й ввійшла у сьогодні вчорашня втеча.
Задля цього й стояла над птахом і серце збирала з ран
ця порожнеча.

22.10.2021

Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.

Коли думки, як мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне.

Довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.

Як павза часу, що намріється
тугими, чорними хвилинами, –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.

20.10.2021

Тернистий шлях гріха…
А що ще є солодшим ?
Мозільний труд, чи праця?
Ха….
Хоть скільки тут пройшло життя,
Але ти не була паяцем.
Ти вчилася життю в життя.
Бувала жОрсткою наука.
Та все ж биття будує шлях буття.
Про тебе сказано - наука не до бука…
І ти навчилась, всьому і всього.
Чому тепер на цілий світ ти злишся?
Бо ще ти не знайшла того,
Хто заспокоїть і не лише?
Чекати-ждати не для вас.
Ти всім бикам поскручувала роги!
Бо всі ж однакові завжди в анфас,
А головне в дорозі… це здорові ноги…
Живи не завтра, вчора вже нема!
Сьогодні тільки сонце світить.
Життя це повість, автор - ти сама.
Ти вибираєш – терен або квіти…
І як завжди, шануй своїх батьків.
Можливо ти за них мудріша,
Але пройдЕ ще трішечки років
І знов старе вам видасться новішим.
Не буду більш зудіти наче мух…
Ти все сама прекрасно розумієш.
Живи, як хочеться, роби так …. вввввввжух
І в дамки-королі поспієш…….
15.06.2021ррррр.

Оцим дощам на зміну
Прийдуть погожі дні
І зникнуть сірі тіні
У світлому вікні.
І місяць ясноокий
Засліпить знов мене, –
І в душу ненароком
Розваги нажене.
Отож, хоч задощило
Отак, що всюди твань, –
Душі мрійливій мило
Стає від сподівань.
15.06.23

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани

По радіо розказують
історію військового.
Воює з чотирнадцятого
і до часу нового.
Спочатку був солдатом,
тепер став офіцером
і ротою командував...
та не лишився цілим.
В тяжких боях під Бахмутом
зостався без ноги,
а другу вже відрізали
військові лікарі.
На нього десь чекають
кохана й діток четверо...
та сильно здивувало
продовження сюжета.
Якась собака Жулька
недавно ощенилася
і разом з цуценятами
своїми опинилася
у місці, де стріляють,
і у собаки стрес...
А може у ведучих
раптово мозок щез?
Для них людська трагедія
вартує стреса сучки?
Одразу вимкнув радіо,
ледь не зламавши ручку.

14.06.2023

Ескорт зірок зійшов на небо серпня,
Ще й місяць річці легко ллє медовість.
І чути, чути шепіт тихий серця.
З тобою ніч - адажіо любові.

Душа в полоні ніжних поцілунків,
А потім стільки їх, немов лавина.
Малює ніч чуттєві візерунки.
Мелодія кохання п'янко лине.

Я в очі надивитися не можу,
Неначе льону голубінь розквітла.
В них чародійну силу я знаходжу,
Адажіо моє любові й літа.

Чолом тобі, мій отчий краю,
Уклін тобі, мій рідний дім!
Я долі кращої не зняю,
Як народитись й виростати в нім.

Ти силу дав мені й натхнення
І до поезії талант,
Це я з твого благословення
Життя навчилась цінувать.

І берегти усе, що маю,
Урадості та у журбі
До тебе серцем пригортаюсь,
Звіряю всі думки тобі.

За ніжність, пісню солов"їну,
За те, що вірю і люблю,
Перед тобою, Україно
В поклоні голову схилю.

2002 р.

Після того як стався захід
Ти хотів повернути сонце
Ти жалівся на мироздання
Ти стомився від того чекання

Після того як стався захід
Ніч стучалась в твоє віконце
Тиха темрява як страждання
Без надії і сподівання

Ти кричав, безнадійно молився
Ніч згущалась на темному ґанку
І здавалось що вже ніколи
Не побачиш ти світла навколо

Але раптом тихо пролився
Перший промінь нового світанку
І усе заливалось світлом
Фарбувалося і розквітло

Усвідомило сердце хоробре
Все стається само собою
Час, рукописи, і світанки
Десь вечері, а десь сніданки

Сталось вчасно. І сталось добре
Попрощалася радість з болем
І прийшла вдячність тихій ночі
За розплющенні світлу очі

Так просто є
ступати в біле світло місяця
з темним опівнічним серцем.
Наче воскресіння словом,
ця хода звільнення
та спустошення.
Адже пустка душі –
це не найстрашніша з кар
для тих,
котрі люблять.
Біль –
це не стояти без шкіри
під струменем з перевернутої
небесної сільниці, –
це залишатися вмисно,
щоб забути,
звідки ти вийшов.
На третій сходинці від низу,
такій привабливо чистій,
можна просидіти вічність,
обіймати веселого пса
і повільно,
втрачаючи пильність,
відійти
легким і впокореним,
заспокоїним,
сидіти так вічно
щоб не бачити,
як за ​місячним водоспадом
наставатиме ранок,
в який оплакуватимуть тих,
що не вийшли.

19.10.2021

Серце

О музи мої, оперезані волосиною
з голови мудрого чоловіка, котрий пішов,
з піснею монотонною, надокучливою, осиною
від брови до брови кусаєте,
карбуєте думки шов.
Так, коли серце вже зовсім не має ваги, –
єдиним доказом його існування,
наче відбиток чиєїсь в кров умоченої ноги,
є на міжбрів'ї діаграма мого вагання.

Очі

Я не старію, це просто осінь
ламає гілляччя моїми зусиллями,
бо любить палити вогні.
На березі річки багаття, як ворон, закряче.
А ворон вогнем затріскоче,
та змовкне до ранку конче.
Я люблю ці холодні, самітні, правдиві дні,
в які музи, мов іскри,
злітають до тверді ночі.
Тліють і гірко пахнуть тліючі їхні опаски.
Підпалені феї поезії собою нагадую очі
мудрого чоловіка, котрий пішов.

Слова

З осінньої ласки,
коли слова вже зовсім не мають ваги,
єдиним доказом їхнього існування
є зітхання
гілляччя в багатті –
тихі, але ритмічні,
що малюють діаграмою на моєму чолі
глибоку нав'язливу вічність,
наче відбиток чиєїсь ноги,
вимащеної в золі.

17.10.2021

Між нами – храми, поля і ріки,
старі образи, нові коханці,
відтяті коси, підробні ліки,
самотні, довгі, цілющі танці,
уявні вибачення за зраду,
дурні поради та компліменти.
Між нами – кожну собі не раду
вже інша виріже по фрагментах
і вставить в рамку, і спалить рештки.
Між нами – завчені рухи тіла.
Орел – довіку, усе – на решку.
Чи так хотіли?

15.10.2021

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

P.S.
"Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати"
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
"Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний"
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»
"Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії"
Олена Апанович, історик
-------------
Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622 р.) Кілька разів обирався гетьманом. З усім 20-тисячним Військом Запорізьким вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступило проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Був ктитором (опікуном) заснованої при Братстві школи, що згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького, свого однокласника й приятеля, та нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, в якому все своє майно передав на освітньо-навчальні, релігійно-церковні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

я йду за небокрай
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
і щастя їй віддам -
вогонь диво - любові
хай ця свята душа
забуде про печалі
хай ця свята душа
порине в дивосвіт
я йду за небокрай
туди , де квітнуть мальви
щоб віднайти тебе
віддать любові цвіт...

2009 рік

У твОїх очах причаїлися зрада,
Застигла в гіллі незабутого саду,
Що чув тиху мову признань.
Іще голос теплий словами голубить,
Та вже не ховає обману полуда,
І дім покидає весна.

Ти все ще не можеш про це розповІсти.
У стомлених нетрях поснулого міста,
Обох обіймає печаль.
У темряві ночі холоне повітря,
А пам'ять торкається спогадів світлих,
Про те, що минуло, а жаль.

Та час невблаганно керує роками,
І шириться прірва, ота, поміж вами,
Така непомітна сама.
Коли почуття опадають додолу,
Стають, наче тіні, прозорі і кволі,
І магії більше нема.

11-12.06.2023 року

У тероризму препаскудна морда.
На ній відбиток пещеного зла,
спесива, неприручена погорда,
нутра чадного пріюча зола,
оскал хижацький викривлений сказом
і заздрощів осатаніла жовч –
уся докупи зліплена зараза,
нашкрябана із лицемірних прощ.

Ми маєм право, бо ми маєм силу!
Це привілей верховного керма.
Прямуйте вдячно у свою могилу –
дорога уторована, пряма.
Радійте, ваше вбоге існування
нарешті добігає до кінця.
Вшануйте прозорливе керування
свого дбайливого народного отця!

Здрить на підданих морда недоумка.
Плішива, розгодована, масна.
Ворушить ротом, випихає думку.
Здригається у пеклі сатана.
Терористичні гонористі морди
і величчю набиті черепи
розбудували новочасний мордор
на березі Москви-ріки.

13.06.23

Зайди до мене в серце
і відшукай десь там рядки.
Не в силах вірити у вічність
спокути й радості навіки.

Ніщо не вічне й зовсім не таке,
яким на перший погляд є.
Все змінюється і зникає,
з'являться й швидко тікає.

В моєму серці нема місця
болю й обіймам сумління.
Його докори все давно
змучують теплі судини.

Я не здатна сховати
себе від цілого світу.
Чи загнати в куток всі образи
й сховати журбу на обличчі.

В моєму серці нема місця
відчаю і мовчазній покорі.
Чому повинна я терпіти те,
що звичайною брехнею є?

Чому ж бо згадую я все,
що вже минуло й давно згасло?
Його не повернути наосліп
і не побачити на власні очі.

Час стікає слізьми й образами,
радощами й усмішками.
Розчиняється в думках,
немов піщаний мул на глибині.

Знайди в моєму серці слова
і зроби їх пустими.
Бо моя сила вже чужа,
для розуму — безсила.

12.06.2023

Для чого створюють сайти?
Людей щоб занурити в світ віртуальний?
Там Маша є Саша, а підліток – дядько,
якому до пенсії менше десятки.
Принад у реальності може немає,
бо більше і більше людей поринає
в пучину і-нету, в липку драговину
фальшивих історій, взаємин фальшивих.
Любов віртуальна як рапс розцвітає
у тих, хто в реалі кохання не знає.
І можна людей уму-розуму вчити,
вдаючи із себе старих неофітів.
Чужі фотознімки, чужі біографії...
щоденно росте віртуальна парафія.

06.2023

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Дрімають змучені солдати,
Коли стихає гук гармат,
Бо сил немає розмовляти
Про те, що бачиться стократ.
Мовчання обширів димучих
Для них спокійне і сумне, –
У когось, може, куля влучить,
Когось – свинець той омине.
Поволі тиша довгождана
Ввібрала звуки степові,
Лиш тільки коник невблаганно
Дзвенить в опаленій траві.
І трохи чути, як далеко,
Забувши геть про передих, –
Звелася підло небезпека
І наближається до них.
Дрімають втомлені солдати,
Допоки тихо все навкруг, –
Котромусь сниться тільки мати,
А іншому – загиблий друг.
Лиш третій бачить пильним оком
Уже пробудження чуже,
Бо побратимам їхній спокій
Своїм безсонням стереже.
14.06.23

Це варте сліз –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння
у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля
в собі хоронить, як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини,
залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.

14.10.2021

Мої вірші та клен навпроти вікон
залишаться зі мною, ну а ти
за жовтень підеш гарним чоловіком,
листком кленовим, вісником сльоти.

Та не турбує шлях твій в непогоду,
бо, кажуть, добре, – де немає нас.
Турбує, що всипає митей вроду
під ноги людству злий прагматик час,

що вже між нами тиша не повстане,
велична, наче вирішальний бій,
що не потішить день знайомим станом,
лінивим тоном, пеленою вій,

що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
аж тут питають: пам'ятаєш чи?..
Отой, котрому личив власний голос...

Я його знала в осені зачин.

08.10.2021

На полотні нічному в роздумах зірки:
Мої супутниці у час безкрилля.
Безмовності тіла небесної ріки,
Аж місяць тихо зупинився в брилі.

Хисткі й тонкі зруйновані зв*язки світів.
Сама табу я змайструвала клітку,
А думка котиться (були ж і я, і ти)
В зірчастість, в спраглість поцілунків літа.

Цукатами смакують спогади мої.
Мабуть, лише зірки це розуміють.
Примарно знову очі дивляться твої.
В них сум і радість, ніби в аритмії.

Намистом блакитним розгорнулась ця повінь,
Поглинаючи місто, а з ним і людей.
Дах затопило , вітер зірвало , відомим це літо буде завжди.
Крики дітей , гавкіт собак , страх не забудуть ці люди ніколи.
Знову загроза турбує весь світ , не допоможе ніхто у скрутну цю мить.

Мало що побачиш у вікні,
та на те і водяться поети,
щоб не переводити сюжети.
Як не є, та хай не буде, – ні.

Користуюсь мовою інету, –
ми такі у світі не одні,
що об’єднані у далині...
на любов іще немає вето.

Бо душа – євшан, а не полин
і стежина, що веде до льоху,
у війну не заростає мохом,
і читач у мене є один...
є... уже готовий як акин,
ну і я... готуюся потроху.

Зазирає у вікно пітьма.
У мережі – зайві мегабайти.
Бути чи не бути... є кума,
вип’ємо цикути і... бувайте.

Є... з косою... а її нема,
а кого, у неї запитайте.
Може, догадається сама
першою явитися на сайті.

Може, опануємо сонет...
може, у танку, а не у танку
буде почуватися до ранку
нерозлийводою наш дует.
Хай і нас полюбить... інтернет.
Ставимо мобілки на зарядку.

06/23

«Я – Бог» – подумала людина, –
«Я можу все, що може Він».
І заходилась безупинно
робити капості усім.
Спокійно Бог на це дивився,
а потім, звісно, розсердИвся,
почав потроху забирати.
Забрав спочатку маму й тата
за те, що так і не зуміли
своїй дитині мудрість дати.
Забрав і щастя, і удачу,
що просто линули у руки,
натомість дав постійні муки.
Для сили волі перевірки
залишив доступ до горілки
та кілька друзів закадичних,
до оковитої вже звичних.
Людина та горілку хилить
і каже: «Бога не існує», –
а Бог все бачить і все чує,
собі спокійно метикує:
«Це ж треба – отаке створіння,
ну зовсім розуму не має, –
забрав у нього найцінніше,
а він мене не помічає».

12.06.2023

Є. із любов'ю мама...

Не приходь самота на поріг,
Не гніти серце щемом печалі.
На узбіччі життєвих доріг
Залишаю чарівні скрижалі.

Я тобі, сину мій дорогий,
Моя перша кохана перлинка.
Хай дістане таланту й снаги
З честю вийти з усіх поєдинків

Тих, що Вишній призначить тобі,
На теренах свавільної долі...
Не встрягай в трясовину журби,
Не впади до злоби у неволю.

Ту надійність, що є у тобі,
Благородство, і відданість дружбі,
На шляху непростім не згуби,
Як було б у житті не сутужно.

Наполегливо йди до мети,
Ковалем свого щастя, не бійся!
Ти все зможеш, здолаєш завжди
Хай буяє синок, твоя дійсність!

Світлу душу свою вбережи,
Ти від помислів чорних прокляття.
Не зважай на круті віражі,
І зневірі не дай та сум'яттю

Керувати собою хоч мить...
Наостанок. В житті швидкоплиннім
Дар великий так вміти любить
Хай ніколи тебе не покине!


9 лютого 2019 року

ХерСон ще Путіну насниться,
Каховська гребля і БахмУт.
Усім російським кровопивцям
І "лічно путіну" - капут.

Насняться Маріуполь, Буча
І Вугледар і Соледар.
На їхні голови падлючі
Впаде караючий удар.

Затихнуть втомлені гармати,
Від скверни вмиється земля,
Коли від Дону по Карпати
Не стане й сліду москаля.

Онуки Дажбога вклонянються нині Христу,
Сварога зіпхнули в Дніпро, аби совість не гризла.
А я - рідновір. Тож у спину "гав-гав"! і "Ату!"
Постійно летить від зрадливців, у роті аж кисло.

Чуже - не своє, а украдене - гріх і ганьба,
Але христолюбцям це правило геть до лампади.
І крутяться предки від гніву в зотлілих гробах,
Кричать: - Схаменіться! Ви діти Ярила та Лади!

Та де там! Внучата обпльовують власних богів,
В церквах хороводять довкола ікони чужинця.
Для них рідновіри - язичники, бруд, вороги,
Тож маєм, що маєм - тече Україною крівця.

Згоріла душа, отча хата, у полі курай,
Причастя та паска булькоче приємно у шлунках...
Ставай на коліна! Молися і віруй у рай!
Та знаю: рабам місце в пеклі. Яка ваша думка?

111.06.2023р.

Із Д.Мінаєва

I.

Іздавна світ увесь здригався:
в пекельних муках, із імли
до світла й волі поривався
титан, прикутий до скали.

Був лід під ним, і лід на ньому, –
такий, що наче лезом тне;
і в небі, ніби льодяному,
дрімало сонце льодяне.

І цей титан несамовито
тягнувся всім єством туди,
де лагідне довічне літо
з людьми лишилось назавжди,

де люди – вільні, наче мрії,
де неба й моря бірюза...
І крізь його промерзлі вії
палка котилася сльоза.

Сповиті гнівом та журбою,
пройшли віки без жодних змін...
Та враз – із хмари над собою
почув оглушний голос він:

«Мені шкода тебе, титане!
Мій справедливий гнів ослаб.
Скидай оці усі кайдани,
іди, віднині ти не раб».

Божественне обличчя Зевса
на мить майнуло крізь буран –
і, мовби старовинна п’єса,
скінчився раптом довгий бран.

II.

Герою світ новий відкривсь
братерства, волі та любові;
він запал відчував у крові,
і сам немовби заіскривсь...

Але – він та́к вже звик до ночі,
до рабства душу так привчив,
що блиск свободи засліпив
його зіпсуті млою очі.

І розквітаючу кругом
не міг прийняти він свободу;
між незалежного народу
він відчував себе рабом.

І з почуттям якогось болю,
не бачачи мирських принад –
до скелі рвався він, назад,
в свої кайдани, у неволю.

«О, Зевсе! – вимовив титан. –
Гнітить мене цей світ казковий...
Віддай мені мої окови!
Я повернутись хочу в бран,

на ту мою гранітну скелю
у смерку крижаних небес...»
«Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. –
Ти хочеш у свою пустелю?

Хай буде так. Такий кінець
оця дістане епопея...»
І знов титана Прометея
прикув, зітхнувши, на ланець.

(Лютий 2023)

Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Хоч піт із лоба скапує росою,
Зволожуючи краплями папір, –
Квітуче літо теплою красою
Голубить мрійно мій люб’язний зір.
Гілля троянд прогнулося од цвіту
І кучерява м’ята зацвіла, –
Продовжує від сонця золотіти,
Смачний нектар збираючи, бджола.
Коли від спеки розімлілий вітер
Не думає нітрохи про спочив, –
Тоді хутчій спалахують на вітах
Жаринки сині соковитих слив,
Вже яблука покрилися рум’янцем
І персик від плодів аж пожовтів, –
Марную час в отіненій альтанці,
Милуючись багатством кольорів.
13.06.23

Це ж від "а на хріна?" через "анахрінізм"
і з'явилось поняття те -  "анахронізм"?

2023

Ой співають козаченьки
Пісню невеселу.
Наповзла короста чорна
В міста наші й села.

Нашу землю всю нівечать
Мерзеннії свині.
Тож скоріше вже прогнати
Ми їх всих повинні.

Що б ота геть вся вражина
П'яти накивала,
Візьмем в руки міцну зброю,
Що нам ненька да'ла.

Згуртувались миттю хлопці
Вищого г'атунку.
Щоб країну вборонити,
Дати порятунку.

Вірим, як один всі дружно
В нашу перемогу.
Допоможем козаченькам,
Моємо ж бо змогу.

09.05.2023 р.

                    І
І сущі неуки, і люди
існують, поки є життя,
а як ідуть у небуття,
то й духу їхнього не буде,
і понесе їх у нікуди
душі своєї каяття.

                    ІІ
Усе, що діється навколо,
і по спіралі, і по колу
у чорну... падає... діру...
а поки-що, Земля – це школа,
в якій навчає і добру,
і розуму Отець-гуру,
аби війна уже ніколи
не опустошила село,
а в Україні ожило
і воскресало рідне Слово
як еманація любові
у цьому світі... і на зло
лукавому воно усюди
зітре огидою огуду,
охороняючи чоло...
і поцілунку від Іуди
не буде,
           наче й не було.

                    ІІІ
Війна добра і зла триває,
і падає один за всіх,
і всі стоять за волю краю,
кому не воювати – гріх.
Удосконалюємо душі
в горнилі горя і біди
супроти сущої орди
за кожен дюйм своєї суші,
за кожну унцію води.
Ніде ідилії немає,
окрім обіцяного раю,
де є усе – одне на двох,
але душа не помічає,
коли її... його... буває,
так,
          ні за що,
                          цілує Бог.

06.2023

я так довго не бачила снів
що забула який ти насправді
тихий шепіт весняних полів
чи нещастя зрадливая правда
хто ти є у моєму житті ?
тільки тінь , тільки мрія про диво
та чомусь до моєї душі
лиш тобі віднайшлася стежина
ти ж не мій... ти чужий... ти приблуда...
ти лиш сон , що приходить так зрідка
ти ж ніколи мене не почуєш
ти ж ніколи мене не помітиш
ти далеко... за небокраєм
твоє серце... мабуть вже розбите
а я тут... де вітра дозрівають
де зима , а не вічнеє літо
чи зустрінемось ? хто його знає
кажуть інколи мрії збуваються
я прошу - зачекай небокрає
не руйнуй моє щастя заплакане
хай хоч сон зігріває надією
коли зустрічі нам не судилися
хай хоч сон залишається мрією
коли наші дороги розбіглися
мені вистачить знати що він
десь далеко і дуже щасливий
я так довго не бачила снів
я прошу - ти наснись мені , диво...

2008 рік

Ще не вмерла
І ніколи не вмре.
Що ти робиш на нашій землі, стерво?
На своїй тобі зле?
Ти прийшов сюди наказ виконуючи
Твоє майбутнє - це роздуми щодо права вибору
В українській землі гниючи.
Осягне така участь увесь ваш збрід,
А ми будемо дивитись
на лани широкополі
і Дніпро, і кручі.
Будемо Богу молитись
В сімʼї вольній, новій.
І кожного героя не забудем помʼянути
Незлим тихим словом.
Бо той Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
І ніколи не вмре.
СМЕРТЬ ВОРОГАМ !
СЛАВА УКРАЇНІ !

12.06.2023