Коли писатимеш стиглі вірші
Про темні прихистки конкубіни,
Все, те, шо ховають глибокі ніші
Почують вуха, що слухають стіни.
Вони розкажуть про тебе іншим,
Змалюють почуте в розпусних картинах,
«Щоночі він шкрябає, — скажуть, — вірші,
У темних прихистках конкубіни».
І серце у нього стає темнішим,
Тамує спрагу жагучих тіней,
Вона його просить любити глибше,
Відкрившись долі йому на колінах.
«Безумці, нещасні, — заквилять грішники, —
Вони оскверняють і наші стіни,
І все лиш тому, що дописує вірша,
Що геть не потрібен його конкубіні!»
Всього лиш красиві слова, не більше,
Про ночі, про млосні цілунки уклінні,
І серце у нього стає темнішим,
І прихистки ночі усі в руїнах.

08.10.2023

Пухке тоненьке біле покривало,
усупереч наказу листопада,
на спляче місто опустила ніч.

І супляться оминуті дерева,
чия в теплі неприспана потреба
зосталась невдоволена. Врозтіч,

галуззя тягнеться у пошуках турботи,
випрошує безмовно чуйний дотик
осінніх заколисуючих днів.

А в них немає змоги відгукнутись,
вже вдягнуто на місто зимні пута –
листопад майже сповна віддзвенів.

Влягайтесь спати, велети безлисті,
долине незабаром грудня приспів
і спокоєм наповнить стовбури.

Влягайтеся, безжурно засинайте,
й наступний сніг – щедріший і лапатий –
нашепче про повернення весни.

22.11.23

Пролився у фіранки ранок. Скоса
Повік торкнувся, блимнувши невинно.
Надворі дощ, і ніби ельфи босі
Тупцюються невидимі краплини,
І тулячись до шибки, слізно просять
Вікно відкрити, де цвітуть гардини
Фіалками весняними у осінь .

О милі ельфи! Зранила вам крила
Промокла за ніч біла хризантема,
Яка лише недавно так іскрила!
А вже її розгледіти даремно.
Голівки почорнілі опустила,
Остання із квітучого едему
Застигла у саду кущем зрадливо.

О любі ельфи! Мала б вас зігріти,
Та пелюстки я вишила на льоні,
Який і сам вбирався в сині квіти,
А нині взір його в шибки холодні,
В чеканні, як то буде тріпотіти
Фіалковий післяобідній промінь,
Й цілунок зрідка подарує вітер.

О дивні ельфи! Де під листям прілим
Вам, ніжним і яскравим, є притулок?
Воно в осіннім блиску відгоріло.
Про нього й віття стомлене забуло,
Брунькам новим своє віддавши тіло,
Вколисаним і до весни поснулим.

А вас зима приспить під снігом білим.

ІОплакує себе у небі осінь
на золото потоками води.
Це наші кольори, які і досі
політики і діячі, дорослі,
не поміняли. Віють холоди,
іде зима і, з нею по дорозі,
іде війна колоною орди,
не замерзає, не перемагає,
але на цій дорозі залишає
криваві незагоєні сліди.

ІІІдуть живі, але... на кращі села,
де і раніше мріями жили.
Кацапія їм шиє постоли,
Європа апелює, – ще не вмерли,
Америка – що не перемогли
корупцію і мафію раніше,
аніж країну захопили інші
парафіяни ОПи... і ярма...
...............................................
нікого ця опінія не тішить,
тому і зброї меншає все більше,
і гроші – ніби є, але нема.

ІІІГадаємо, – а що керує нами,
коли лякає істина словами
нового гімну і не майорить
у небі позолотою блакить
знамен, які... не догори ногами?

Де унизу – духовне, а земне
панує угорі над головами –
нікого ні війна не омине,
ні горе, ні руїна, ні цунамі.
Земля жива і дух її летить
до сонця. Композиція велить
інвертувати кольори місцями,
але на це не вистачає тями...

Уже – на часі,
            бо життя
                        це мить,
що володіє нашими умами.

11.2023

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

Із сірого неба розгублена осінь
заплакала зливою, тужно, розкосо
у холоді дня. Непокоїлась лунко,
губила свої дорогі обладунки

на землю. І смутком охоплена нОвим,
втрачала оту пишноту кольорову,
яка відбуяла. Пожовкла, недужа
зривалась і падала в чорні калюжі.


Уже без надії... Пручатись несила,
зажурена осінь дощем голосила.
І кинута долу зимі на поталу,
приречено вже ні про що не питала.

Ці слова наче квіти напоєні небом травня,
І тобою вагітна повня, і кожен світанок.
Коли вже любити, то любити для протиставлення,
Зневірі, ненависті, вдаваності та обману.
Якщо говорити – то краще на авансцені
Читати поезію, так, щоб втискалася в бильця
Крісел
Публіка.
І нехай видається це все даремним,
Та слова – протиставлення іншим словам та дурням.
І нехай говоритимуть клавіші замість нас,
Партитурами снів, а чи тиша німими рядками
Розгориться вогнем і торкнеться любові час,
Можливо, подумки прочитаними словами.
І білою заздрістю іноді сходить печаль,
Що не ти написав ті сонети, сонати, Гамлета;
І серце – на сцені розладнаний чорний рояль
Якому немає найкращого протиставлення.

12.10.2023

Як не знати, про що ти мовчиш, тісно зціпивши
губи.
І щетина, немов із дороги далекої пил.
Дай погладжу чоло, і зберу з нього сполохи,
любий,
Хай в долоні стече гіркота, яку ти не допив .

Як розвіється сниво, з його крижаного полону
Я тебе заберу, і цілунком зігрію м'яким.
Обійми і повір в те, що ніжність моя не схолола.
І зболілі серця не розіб'є тужба на друзки.

Буде ранок дощем заливати пусте завіконня,
Де останній листок, як прив'язаний жаль до гілля,
Де і хмари пливуть, ніби нашим неспокоєм повні,
Де і вітер не знає, дмухнути на нас звідкіля.

Ти мене обійми і повір, що негода скінчиться,
Наше щастя вернеться дорогою щирих молінь.
А що там, за вікном, як колись, нам не буде
різниці.
То ж віддай темні думи нічні у долоні мої .

Лети, лелеченько, лети
Туди, де теплая водичка,
Перечекати зиму ти
Там. де безсніжно маєш звичку.

А серденько щемить й щемить
Твоє за рідною землею.
Але настане ота мить,
Коли повернешся до неї.

І до подвір"я, де гніздо
З коханою ви споруджали.
Вціліло щоби вам воно,
Бо вороги отут стріляли.

Господарів потішиш ти
Появою своєю знову.
Лети, лелеченько, лети,
А ми чекатимем з любов"ю.

2022 р.

Чому ж не сонячно, хоч світить сонце за́вжди,
Пронизуючи вістрям дні змарнілі.
Десятий рік вже тлумляться чужинці-зайди,
Розкривши суть хижацько-озвірілу.
Зомбовані на сказ кремлівською пітьмою,
З московії підступні блудять вбивці,
Не вникнувши в диктаторську жахливу змову,
Воюють недобиті кровопивці.
І цей загарбників непотріб жде погибель,
Бо зайві на землі - це сто відсотків.
Потворні наміри у цих триклятих гицлів -
У прах, катів мерзенні руки всохнуть.
Розплата бу́де, й наближається щоденно
За юнь розстріляну , крихке дитинство,
Бо українці мають переможців гени,
То ж не залишиться ворожих тіней.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Наче подиху тривога горлова
над зітханням і хмільними тостами,
непозначена кінцева вузлова
висі над розкритими пригорщами.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами, -

линуть в осінь, невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями:
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями,

що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Незроблене вирізьблює сліди,
врізається невигойним під шкіру.
Освоюють місцевість холоди
до повного оволодіння тілом.

Заходить нечутливість до судин,
розноситься, розходиться. В клітинах
на місці життєдайної води
формуються льодини.

А тіло тепле начебто іще,
щось робить, ще функціонує.
Дими висять над урвищем.
Святкують.

І небезпечним видається рух –
необережність супроводить в прірву.
Таким слабким став збайдужілий дух,
таким несмілим. Міг би…

…зробити те, про що гули вітри,
…піти туди, де красота чекає.
Натомість лячно дивиться з гори
і в урвище сповзає.

20.11.23

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обабіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.

На ранок все здалося враз інакшим.
Зім’ята постіль видала секрети.
Так вже було, бо так буває завжди
Відтоді, як живемо на планеті.

Пляшки порожні і немитий посуд –
То лиш надводна айсбергу частина.
А під водою – там моральний осуд
За дику хіть людини до людини.

Учора видавалось все красивим.
До чого сором, як природа кличе?
А зранку навіть глянути несила
І вимовити “прощавай” в обличчя.

Інстинкти намагатись вгамувати,
Не думати про насолоду тіла –
Це ніби шило у мішку ховати…
Тим більше, що вона й сама хотіла.

Похмілля пройде враз, як похмелитись,
А сором – він відступить не одразу:
Ким без любові нам дано любитись,
Той затаїв на нас страшну образу.

Думками цими зранку я ділюся…
А ви, панове, запитайте хором
(у відповідь я гірко усміхнуся):
“Про що ти думав ввечері учора?”

2023 рік

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Говори до мене,
мила
Говори речитативом
Нині модного вірша…
Промовляй до мене слово,
Повторяй і я готовий
Далі вже не поспішать!
Будь свічею, що не гасне
Нагадай, що світ- прекрасний,
Навіть в самий темний час
Твоє світло воскрешає,
І відроджує й єднає,
Те, що завжди було в нас…
Ще скажи, скажи, послухай,
Як щеза німа задуха,
Хай тремтять твої вуста!
Бачиш, знову відступає,
І нарешті вже минає
Ніч, холодна та пуста…

20 листопада 2023р.

Сонні світи
Вкриті густим
Матово-білим серпанком, –
Місто моє
Рано встає
Кожного жданого ранку.
Рання пора
Здавна сестра
Вгору піднесеним схилам, –
Повний надій
Вишгород мій
В ній набирається сили.
Жвава яса
Й дивна краса
Зрана в найкращому місті, –
Чари теж є,
Раз настає
День тут завжди урочисто.
20.11.23

Я Дорошенка став лауреатом,
Сонетів не читав раніш його,
Тепер натхнення чарівний вогонь
Пройняв єства мойого кожний атом.

Мов осінь ця, поетова, крилата,
Неждано так торкнулася до скронь.
Вбирав борню, любов - немов з долонь,
І пригортавсь душею, як до тата.

Поета Берегиня, пані Ганна,
Земля прекрасна вся Франка Івана -
Обійми враз розкрили осяйні...

О дивовижна Дорошенка осінь!
Цвіте моя душа у ній і досі,
Немов найкраща квітка навесні!

19 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Берег лівий, берег правий
У Дніпра – у вирвах мінних.
Спить Херсон у німбі слави,
Заколисує руїни.
Що не день – сурмлять сирени,
Виють ночі кажанові.
Води з дамби навіжені
Затопити всіх готові.

Берег правий, берег лівий
Прагнуть власне повернути.
У Дніпра – затоки сиві.
Горенить напій цикути.
Плавні – при́хисток для мужніх.
Очерет зове до бою
Так, немов за миром тужить,
Наче нива за сівбою.

Лівий берег просить правий
Від напа́сті захистити.
У Дніпра горять заплави.
Степ чорніє від убитих.
Крок назад – коліна грузнуть,
Уперед – землиця дибом, –
Невблаганно так, по кусню*,
Як життя – невпинним трибом*.

* Кусень – кусок, одиниця чого-небудь, порізаного на частини
*Триб – хід, порядок.

Осіння Муза

Бар'єрів восени не має ватра,
Осіння серцевина легко загорілась.
Багряний жовтень піднімає важіль,
Розкішні листяні ворушить знову вілли.

Безпеку гарантує ця пожежа,
Перо гаптує слово Музи, ніби жаром.
Летять, летять іскринки рим від жезла,
Новий барвистий стиль із колоритом жанрів.

Осіння Муза інколи примхлива,
Як наче хтось лихий стає на перешкоді.
Чи квола, ніби в'яле листя липи,
А чи пароль забула в поетичнім коді.

Бува осіння Муза особлива,
Дає піднесення душі, живе натхнення,
Бо Бог окриленій дарує силу.
Поезії, щоб вогник не згасав із неба.

І вечір непомітно вже підкрався.
Червоний захід вітер провіщав.
Старі діди розсілися на лавці.
Хто говорив весь час, а хто мовчав,
До слів чужих уважно дослухався.
Як мовиться – на вус собі мотав.
Старий Юхим знавцем всього вважався,
Тож він найбільше рота й розкривав.
Хтось щось почне, а той перебиває
Та починає довго говорить,
Мовляв, і це питання добре знаю.
А спробуй його тільки перебить.
Зайшла і про ворожок в них розмова.
Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
Хтось сумнівався в тому. І тут знову
Юхим устряв і річ свою повів:
- А я ворожкам вірю. Вони знають
Якісь шляхи туди, до вищих сил.
Їм звідтіля усе й повідомляють.
- Не може бути?! – загули навкіл.
- Не вірите?! То слухайте, невірки.
Історію одну вам розповім.
Я чув її малим від бабці Вірки.
Земля їй пухом. У селі однім…
Його тепер, на жаль, уже немає.
У тридцять третім виморили всіх.
Та он Петро село то добре знає.
Дід його звідти виїхати встиг…
В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
Ага! Так от, жила сім’я одна.
Їм донечку даровано від Бога.
Тож, на великих радощах жона
До старої ворожки подалася
Аби про долю донечки узнать.
Та карти розкладати узялася.
Скривилася. Та ж мусила казать:
«В дочки твоєї вік короткий буде.
У день весілля втопиться вона».
Аж тенькнуло у матері у грудях,
Така страшна була та новина.
«І обійти оте не можна?» «Доля!»-
Ворожка їй. Та ж матері, однак,
Не вірилось. Іще часу доволі,
Можливо, щось і зміниться…Отак
І час минав. Росла донька-красуня.
Гарнішої й в окрузі не було.
Але батькам лиш додавало суму,
Що їхнє щастя швидко так росло.
І от уже і парубки навколо,
Вже й Павло-красень засила сватів.
Донька щаслива та ще більше болю
Від тої вістки стало для батьків.
Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
Рішили в день весілля берегтись.
І до води її не відпускати.
Й криницю серед двору затягти
Міцним брезентом, щоб туди не впала.
От і весілля. Радісна донька.
Бо ж днина її сонцем зустрічала
І все подвір’я вбране у квітках.
Батьки теж заспокоїлись – минеться.
Де їй втопитись, як води нема?
Та доля недарма кривою зветься,
Над ними посміялася сама.
Де не взялася хмарка невеличка,
Пробігла, краплі рясно пролила.
Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
Трава, хіба що у росі була.
Донька подвір’ям бігла,поспішала
Та послизнулась на росі була
І на криницю, на брезент упала.
А там калюжка від дощу мала.
Вона у тій калюжці й захлинулась…
Та ж чи багато треба? Ото так!
І, як би там людина не тягнулась
Та Долю їй не оминуть ніяк.
- Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
Про ту ворожку я від діда чув.
Про неї він теж гарно одзивався.
А ще казав – такий випадок був.
В одній сім’ї дітей давно не мали.
Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
Вони його, де й посадить, не знали.
А тут якраз ворожка на поріг.
Чогось до них у хату завітала.
Та в тих жінок якісь свої діла.
Вона на хлопця глянула й сказала:
«Короткий вік Крива йому дала».
«Як так? – батьки у відчаї питають.
«Як йому буде вісімнадцять літ,
То його смерть від блискавки чекає».
І для батьків померк відтоді світ.
Щодня над нам трусилися, старались,
Надіялись, що доля омине.
Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
Батьки змогли лиш видумать одне:
У льох його глибокий посадили.
Хай рік посидить. Як переросте,
Тоді і вийде хлопець у світ білий.
Постійно переймались ним, проте.
Все, що бажав, для нього діставали.
Аби лишень він льох не покидав.
Так день за днем і місяці минали.
Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
Та сталось так, що батько був у місті,
А мати послизнулась на траві,
Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
Напевно, все то завдяки Кривій.
А хлопцю закортіло страшно пити.
Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
Не став тоді у льосі він сидіти,
Тихцем до дверей льоху підійшов,
На небо глянув. Хмарка невелика
Лише пливе. Не дощова зовсім.
Яке із неї може бути лихо?
Та тільки вийшов, як ударив грім
І з тої хмарки блискавка метнулась.
Ото, як йшов, так бідний і упав.
Отак лихе те віщування збулось…
Так мені дід малому розказав.
Діди замовкли. Кожен своє думав.
Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
Але прощатись із цим світом сумно.
Та й правнуки іще не підросли.

Давай розфарбуємо день за вікном,
За тріснутим склом, поміж смужками- скотчами
Змалюємо те, що так бачити хочемо,
З уривків, дарованих ранішнім сном
Згадаємо разом війною столочену
Не кинуту мрію. То ж фарби подай
І я розмалюю веселками згарища,
Штрихами зелено- блакитними - далечі,
Ти тільки уважно дивися в ту даль-
Там мрія. Жива. Усміхнися, побачивши.

У час важких випробувань
Вже відзначає хлібодар
Це свято професійне.
Але зібрав весь урожай,
На небезпеку наражав
Себе та друзів вірних.

Отож завдячуючи їм
Невтомним трударям сільським
Ми будемо із хлібом.
Здоров"ячка міцного вам,
Хвала натрудженим рукам,
У Перемогу вірим.

Спечем рум"яний коровай
І визволення відзначать
Ми сядем за столами.
Славитимемо іще раз тих,
Котрі в умовах непростих
Рясний врожай збирали.

2022 р.

Норовливу, горду, дику
Та прудку, неначе лань, -
Зустрічав колись і кликав
Я від смерків до світань.
І зимою, і весною
Тим, що мав тоді манив,
Щоби тільки стороною
Не минала думи й сни.
І благаннями я мучив
Милу, бачу, недарма,
Бо ні глуму, ні розлучень
Наяву уже нема...
19.11.23

Щодня вражає осені відвертість,
Бо листопад завершує етап.
Летять сніжинки-вісники з конверта
Зими, що надіслала білий крап.

А я листи твої перегортаю...
Зачитані до чорних дір рядки.
І стеарином спогади стікають,
Розлуки свідки - крижані зірки.

Сніжинок досконала аксіома,
Змерзає у самотності душа.
І блідне жовтий листопад від втоми,
Зима спішить, а сум не полиша.

І знову дощ… а як без нього?
І знову сніг. Нічне село…
Це Ваший слід пристав до мого?
Цікаво знати би число…

А Ви ще та, ой-ой, сніжана…
А Ви ще та… ізвічний скарб
А дощ чи сніг - то лиш нірвана
Осінніх платанових фарб…

Бракує слів… краса дівоча
Мовчи! Дощи! Сніжи хоч де…
І лише Осінь неохоче
На рік повернеться в Едем…
13.11.2023.

Цей бій не мій.
Я за любов не борюся давно!
Любов в мені Бог поселив
У той яскравий вечір
Коли торкнувся він мене
Ні, не рукою, не очима
Не словом Божим,
а почуттям взаємним.
Таким як теплий,
ніжний вечір
в обіймах рідних,
У поцілунку тиші,
Що зупиняє час
І до небес підносить.
Це почуття не просить!
Не надимається і
Вірить у хороше!
Ніколи не перестає!
І правду відзеркалює
у очі.
Мій бій завершено давно,
відколи покохала я його
взаємно
Навік огорнута
Твоїм промінням
І світ за очі йду
З любов'ю на плечі.

Застудила душу осінь,
чутно інколи "кахи",
як вино червоне в льосі
бродить тиша навкруги.
Зажурився сад пожухлий,
що лисіє під дощем,
хвощ голки ховає в мушлях
білосніжних хризантем.
Затужили пишні ружі,
бо втрачають пелюстки,
відбиваються в калюжі
хмаровиння — лантухи.
Молиться уклінно вечір,
на патики сперся тин,
мовби дідуган старечий
у оточені жоржин —
битий лютими вітрами,
(зуби втратив майже всі)
та ще п'є із порцеляни
чисті роси звідусіль,
і радіє сонцю й зливам,
сподіваючись на те,
що колись, усім на диво,
верболозом зацвіте.

18.11.2023р.

Іде зима: і холодно, і сиро,
і дощ зі снігом сіються з небес…
Оте усе несе у душу сквиру,
що завиває як бездомний пес.

Вона уже морозом вистеляє
під ноги ожеледиць кришталі,
та серце марить весняним розмаєм,
де квітнуть маки на пшениці тлі…

Ти не сумуй, і ця зима не вічна,
і ці сніги… Вони не назавжди.
Розтануть знову, як було щорічно,
на серці наморожені сліди!.

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіє щастя в висі неозорій,
І співом зависає у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Що це за дивний випа́док:
йде у листо́паді – дощ!
«Дуже потужна нови́на!» –
всі повторяють разо́м...

Людоньки! Ви́падок – звичний;
місяць у нас – листопа́д;
й ра́зом із тим – у «шашличній»
є новина́ для нарад:

Вождь не буває потужний.
І не потужні слова.
І не народ... Й не Залужний...
Трактор потужний, бува.

(листопад 2023)

Уже панує тиха ніч
І сон вартує біля ліжка,
А я зімкнуть не можу віч
Та заспокоїтися трішки.
Усе гадаю: Хто ти є?..
Чому з думок іти не хочеш,
Якщо лице сумне твоє
Я бачив раз на власні очі?..
Хто засмутив твоє життя
І породив сльозинки ранні,
Які на віях без пуття
Щомить іскрились невблаганно?..
Хоч придивлявся лиш тайком,
Як ти сиділа і ходила, –
На мене лагідним теплом
Від тебе віяло й манило.
Багато гомону й промов
Звучало довго в світлій залі,
А я дивився знов і знов
На тебе сповнену печалі.
Німіли стулені уста,
Хоч не було в душі пустелі, –
В ній нездоланна гіркота
Складала вірші невеселі.
18.11.23

І остання нелюбов
Затуманить серце.
Знову розриває шов
На солдатських берцях.

Крізь грязюку я повзу
Мовчки на колінах.
За плечима автомат
І довкола - міни.

По війні ми всі зійдемось,
Щоб про все сказати,
Але довго-довго якось
Будемо ж мовчати.

Осінь дрібязкова, сіра.
Ближче до зими летить.
У тумані окрім віри
Не вловити білу мить.

Шепотіння крізь долоні,
Запах рудої трави,
Зачарована весна в полоні,
Листя, темінь і вітри....

Тільки янголи можуть пройти
заміноване поле без втрати,
тож іди до своєї мети
і не смій задарма помирати.
Поки віриш святим небесам,
і лоївка* надії не смеркне,
ти не здумай упасти десь там —
необачно в воронячім пеклі.
Хоч на мінному полі життя
не один підірвався на міні,
зупинилося серцебиття,
задубіла душа в формаліні.
Не тому, що Господь так хотів —
неба помисли не сповідальні,
ми колись від своїх берегів
відпливемо в туман задзеркалля.
Та допоки наш час не настав —
у пісочнім годиннику — крихти,
ще спроможні з яскравих заграв
неймовірні сонети творити!

Лоївка* — свіча

17.11.2023р.

Не переливки відмороженим…
Правом логіки передбачено
Ой аукнеться вбивцю кожному
Ще не довго їм… не пробачимо
І за котика і за песика
Що казати вже
маріупольцям?
В списку довгому
і Одесса там
Кожна ясенка, кожна вулиця…
Не переливки… помстимося ми
І за вкрадене і замучене
І згадаєм як
косять косами…
Наше ой не-не
ой розлючене…
Українці ми волелюбці ми
Не чіпайте нас, Богом сказано
Правда матінки - самогубці ви
Повернутись би в лігво бажано
11.11.2023.

Вона була улюбленою пацієнткою Фрейда.
Приходила до нього на вечірні сеанси,
Коли на душі було надто терпко.
Вони годинами говорили про секретне.

Він не хотів від пацієнтки більше,
А вечорами писав книгу про неї та інших.
Вона йому була дуже цікава,
Вона наче всесвіт із присмаком кави.

Перед сном думав про неї,
Досліджував її підсвідомості кольорові поеми,
Його вабили її анаграми, дивні ребуси, душевні анклави.
Він шаленів від її аристократичної постави.

Вона зверталась до нього анонімно,
Він записував її під псевдонімом "Дивна".
Вона божеволіла від кольору його очей
Заради них вона відмовилась від зайвих пристрастей.

Їх стосунки здавались зразковими,
Тривало так рік і усі були задоволені.
А в останній день золотавої осені
Він запропонував їй стати його долею.

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

Світанок котить сонячну монету,
Блищить у небі, та не зігріває.
І на тонкім гіллі тремтять ранети,
Фатально листя падає у вали.

Хоч вітер з вереснем у дудку грають,
А ми нарізно - вистуджені роси.
Акорди ностальгійні чути арфи,
І світлу ніжність поглинає осінь.

Думок сум'яття хлипає в мінорі,
Та не проходить туга стільки років.
Знов падають ранети у покорі.
Назустріч поспіши, не міряй кроки.

Лишилось уважно причутись, для чого який.
Бо легко наплутати в недочуванні суцільнім
між кликів, що виніс бурхливий життєвий прибій.

Про що ж він шепоче в короткі миттєвості тиші?
Жаданню почути чи буде приділено час?
Є стільки занять та й волають вони голосніше,
й відринює хвиля, собою заглибивши глас.

Є час німувати, глухим не належать розмови.
Глухі із собою і з часом в стійкій боротьбі.
Колись не схотіли часу присвятити любові –
розтрата ж безглузда, а як знадобиться собі?

Доречні часи, недоречні – для чого, для кого?
Як можна обрати, коли прислухання нема?
І котить життя по баюрах шляху чужого,
невидючі очі до неба щораз підійма.

Для ніжності час саме зараз, в цю саму хвилину.
Накочує хвиля, змиває нанесений мул.
Чекатимеш, доки вона остаточно відрине?
і це після того, як ти її поклик розчув?


17.11.23

Небо останніх днів буде кольору твоїх очей,
Я дивлюся у них, переплавивши власний голос,
На темний камінь, і кинувши в пливкий портал
Де немає завтра, і немає для тебе сьогодні
Птахів. Безпричинно, можливо, хвилинне хвиління слів
Перебитих ключиць, сновидіння дзеркал і часу,
В якому безформно блукає прозорий спів,
В амальгамі, що схоплює подих твого причастя
До завтра. До сонця. Де хвилі твого язика
Омивають послання на гальку і теплий берег
Мов спомин про сотні промовлених голосів
Закутих в мовчання чи стертих на тихий шерех.
Прокинься. Світанки гортають ковдри майбутніх книг.
Ледь описані форми жінок у теплому пледі,
Лиш натяк на те, що життя не рахує годин,
Що немає яскравого п'ятого акту трагедії.
І тільки скінченність, що схоплює певну мить
Заворожує світ, обрамляючи суть екраном,
Листопад домальовує колір твоїх очей
За вікном. І злива ранить.

08.11.2023

Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

У мене набагато більше свят,
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
як райдуга містком півнеба оповила
що злагоді подружній понад півстоліття...
Із цих та з багатьох ще інших свят
складається моє найбільше свято,
що зветься дивовижно просто так –
Життя,
дароване мені Всевишнім.

Сонце. сонце, сонечко,
Сонце листопадове,
Скачуть його промені,
Наче тії зайчики.

Та пізньої осені
Й в зимові завії
Ті зайчики-промені
Нікого не гріють.

Хоча вони бавляться
Й личенька цілують,
А тепла від них нема
Восени й зимою.

2023 р.

Ніч у безвість знялася нараз,
Прихопивши пітьму з небокраю, –
Швидко світлом світанок набравсь
І по закутах всіх заглядає.
Темноти не лишилось ніде,
Завдяки найсвятішому чуду, –
Стрімко вищає сонце руде
І життя прокидається всюди.
17.11.23

І сидить в горщечку орхідея
У чотирьох стінах без вікна
Білий світ не горнеться до неї
Залишилось вимовить: - Війна…

Той, хто вчора нею милувався
Моросив водичкой лице…
Видно він на цьому добре знався
Та сьогодні, Боже, не про це…

Кілька слів за неї… безкошовно
Гримни чимось, тільки зупини
Так, грішив… усі ми, безумовно
Може було б краще без війни?

Ворог лютий трощить все здобуте
Потом, кров’ю сотні тисяч літ…
Може й орхідею у рекрути?
А крізь небо відповідь…
Приліт.
І сидить в горщечку чиясь старість
У чотирьох стінах - дві стіни
Але є в душі маленька радість -
Те, що було в неї до війни…
11.11.2023.

Тече екстрат безсоння у печері ночі,
І думка в'яжеться дозріла.
А зорі-айстри пестять не байдужі очі
І місяць у пітьмі чорнила.

Каліграфічний пропис почуттів курсивом-
Мереживо, нема абзаців.
Спокуси споминів (такі ж були щасливі).
Знайшлась-таки поми́лка-зайда.

Блукає ще кохання, що йому до неї,
Коли сочиться й серед ночі.
І білі проростають у душі лілеї,
В безсонні мрії п'єм охоче.

Дідусеві внук признався:
- Важко вчитись добре.
Я б хотів або ж старався
Щось придумать мудре.

Інженером хочу стати,
Керувать проектом.
Буду, певно, розробляти
Транспорт з інтелектом.

Хочу робота – машину,
Щоби мчала гарно.
І розумну й дуже сильну,
І з крутим дизайном.

Щоб дистанцію тримала,
Вміло паркувалась.
Щоб вкладати грошей мало,
Щоби не ламалась.

Хоче світ авто практичне.
Є ідей чимало.
Звісно, щоб екологічне,
Класні форми мало.

Дід сміється, аж регоче:
- Інтелект – це сила.
Мав такий я транспорт, хлопче.
То моя кобила.

Мудра була, як професор.
Мало їла корму.
І шофера там не треба.
Привезе додому.

16.11.2023

Спека. Я по пішохідному мосту
На Труханів острів поспішаю.
Поблукаю босим по піску,
Попірнаю та позасмагаю.
Ледь із мосту на пісок ступив,
Зняв украй обридлі черевики,
Їх з землі у руку підхопив
Та й піском подався понад ріку.
Вибрав місце ближче до води
Та подалі від людського моря.
Розгорнув потоптані сліди,
Роздягнувся, як військовий, скоро.
Хоча ж, літо, що там роздягать.
Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
Трохи попірнав і засмагать
На пісочку на гарячім вклався.
Ледь заплющив очі, хтось пита:
- Можна біля вас розташуватись?
- Звісно… То дідусь вже у літах
Теж забрів на острів покупатись.
Розстелився, в воду не спішить,
Зразу вклався. Видно, що завсідник,
Бо аж чорний, наче негр лежить.
І занадто говірливий, видно.
Бо одразу знов питати став:
- Ви, мабуть, приходите не часто?
Я на те лиш мовчки покивав,
Адже біле тіло не сховати.
Дід же далі думку розвива:
- Я тут майже кожен день буваю.
Коли баба ще була жива,
Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
А цей острів знаєте, як звуть?
- Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
Від індиків, чув колись, мабуть,
Їх «трухан» в народі називають.
- Як же, як же?! Таж Труханів був
Ним, коли й Колумба ще не було!
Я уколи сорому відчув.
Справді, чомусь ми про те забули,
Що індиків вперше завезли
Вже, коли Америку відкрили.
Тож від них назвати не могли.
Ці думки мене розворушили:
- А ще чув, що, наче, від «трухи» -
Потерті так острів і назвали.
Навесні від повеней лихих
Острови всі на Дніпрі страждали.
Нанесе на береги вода
Дерева й сміття та й відступає,
А все те під сонцем пропада,
На «труху» із часом зогниває.
Ше і нині, кажуть, то бува…
Дід на те хитає головою:
- Казочка, так само, не нова.
Чув колись давно я і такої…
- Так звідкіль ця назва узялась?
А дідусь заусміхався раптом:
- Вам в билинах, певно зустрічавсь
Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
- Так Тугарин той – то Тугорхан –
Половецький хан, що добре знаний.
У степах дніпровських його стан.
Був жорстокий воїн він і вправний.
З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
Вдвох орду добрячу сколотили
І на Русь із нею подались.
Там на Стугні руську рать побили.
Мусив утікати Святополк,
А вони навколо розбрелися,
Кожен половчанин, наче вовк,
Грабувати землю узялися.
Мусив з ними замиритись князь,
Взяв у жони доньку Тугорхана.
Той із Боняком в степи подавсь
Кочувати далі своїм станом.
Правда, не сиділось. Якраз
У Царграді смута почалася.
Тугорхан із Боняком подавсь
Проти візантійців воювати.
Та невдалим виявивсь похід.
Наздогнали їх ромеї в полі,
Надавали копняків, як слід.
Тож у степ вернулись босі й голі.
Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
Знов із Руссю щось не поділили.
Чи схотілось здобичі йому,
Чи доньку у зятя обділили.
В нього ж ще одна донька була
В Переяслав віддана за князя.
Може чимсь ображена була.
Хан же не стерпів тії образи
Й на Андрія всю орду повів,
Обложив у тому місті зятя.
Святополк на поміч поспішив,
Щоб Андрія з пастки врятувати.
Володимир Мономах привів
Теж дружину. Разом налетіли.
Тугорхан відбитись не зумів,
Половецькі голови злетіли.
Гнали руські довго їх полки
Та нещадно голови рубали,
Мстились за поразки, аж поки
Темна ніч степовиків сховала.
А на ранок Святополк послав
Тіло свого тестя відшукати.
І на воза мертвого поклав
В Києві щоб тіло поховати.
Недалеко під Берестовим
Тугорхана того й поховали.
І курган насипали над ним,
Звичаї так їхні вимагали…
- А Труханів острів тут при чім?
Де оте Берестове? Де острів?
- Е, юначе, справа не у нім.
Ви, напевно, не почули, просто,
Що жона-то князева була
Донькою отого Тугорхана.
В теремі князівськім не жила.
Хоч і вийшла заміж вона рано,
Але ж в неї нуртувала кров
Половецька. Марила степами,
У думках вертала знов і знов,
Як малою по траві ступала.
Київ сум на неї навівав –
Тут багато люду, а простору
Геть немає. Що робити мав
Князь, коли сумна зробилась скоро.
Над Долобським озером землі
Виділив. Нехай живе, як хоче.
Там шатри поставила малі
І жила спокійно дні і ночі.
З нею кілька половецьких слуг,
Що до того проживання звичні.
Кожен день виходила на луг
Та щоранку умивалась в річці.
Хай не степ та ж спокій навкруги
І краса, що ока не відвести.
І Дніпра пологі береги,
Річка,що спроможна в степ віднести,
За яким так скучила вона
Та якого не побачить більше.
Так і доживала вік одна.
Острів помагав їй душу втішить.
Людям же туди ходити зась,
Здалеку на острів той гляділи.
Знали, що карати буде князь,
Якби часом там когось зловили.
Знали, що там князева жона,
Що дочка отого Тугорхана.
Але як же звалася вона,
То була вже таїна незнана.
«Тугорханша» так і нарекли,
Але, язика щоб не зламати,
«Туруханша» звати почали.
Звідти й острів стали називати.

Стікають зливами хвилини
з долоні Божої руки,
червоні згарди горобини —
гребуть граблями двірники.

В натхненнім подиху на злеті
у тьмянім полиску лампад
фінал трагічного лібрето
на біс танцює листопад.

Розсіює зухвала хвища
осінній порох навкруги,
залишивши на кладовищі
усі не сплачені борги.

У міста сивого в облозі,
мов тужна бранка на війні,
я знов чекатиму на розі
семи вітрів на білий сніг.

15.11.2023р.