Пепельный берег сланцев, словно запретный плед,
Будто заплечный плод, как бы и сам не рад.
Катер и дельтапланы - это для приверед.
Катится вдоль по телу плавленный виноград.

Чудится пляж раскосый, брызги соленых вод.
Время всегда как время: счастье без десяти.
Нинки на нем и Вальки, гальки сплошной приплод -
Ониксы и агаты вряд ли на нем найти.

Страсть говорить красиво - что-то из здешних мук.
Холм от звезды налево - нечто из давних Мекк.
Сердца ли это стук, или только подружки стук?
Если его ты слышишь - правильный человек.

Тот, кто напьется с вечера, без хи-хи
Ночью увидит Китеж и Митридат.
Духи, по вечерам превратясь в духи,
В оба бесплотных глаза - своих глядят.

2010

1.

Літо сивіє золотом.
Вовчі ягоди зір.
І не жарко, й не холодно,
Лиш душевно сльозі.

Струмно.
Очі коров’ячі
Нетутешньо-сумні.
І – політики-сволочі.
І поля в бур’яні.

Мов із Лети карасики –
Он листки золоті,
Музи лірика-класика
Еротично-святі.

Похоронніють настрої.
Мов сніжинка – сльоза.
По «бутилочці нА троє» –
Три століття назад...

Щось печаллю розкосою
Тонко виє в траві.

В кров з найближчого космосу
Осипається цвіт...

2.

Трав’яний відвар мойого літа...
На душі – важкий прихід волхвів.
Скрізь туман – як пінна ртуть розлита
Між хрестами й тими, хто не цвів.

Як відкрию очі – бачу вітер.
Як закрию очі – бачу час.
Он моя дорога – наче вітка,
Зламана по яблуку якраз.

А хотілось жить, як в древніх книгах.
Мріялись принцеси і бої,
Маска річки – злоторунна крига,
Подорожі в сонячні краї.

Дружба – щоби зразу – і до пекла.
Пісня – щоб до раю – і назад.
Смерть така близька мені й далека,
Як оцей красивий зорепад.

Літо у природі і у долі.
Між весною й осінню – гніздо.
Готика старезної тополі.
Грому зойк на другій ноті «до»...

13 черв. 11.

Мотив (Luna tu - Alessandro Safina)

Таких, як тут, не буде більш казок...

Таких, як тут, не буде більш казок...

Вчителі,
Найдорожчі люди на усій землі,
Всі слова подяки надто замалі,
Щоб віддячить Вам за Вашу теплоту,
Посмішку очей, безмежну доброту...
Виросли вже крила - відлітаєм в путь
Із гнізда шкільного - мрії досягнуть...
Та стежки до школи - ні - не заростуть!
Там дитинство будемо стрічать...
Щасливе!..

Таких, як тут, не буде більш казок...

Вчителі,
Тихим смутком Ваший голос забринів,
Рідне слово в серці кожному лишив,
Оберегом щоб зігріло повсякчас.
Не журіться, не забудем Вас...
Ніколи!..

Наче сонце, сяйте нам завжди у наших душах!..
Наче сонце, зігрівайте нам серця!..

Вчителі,
Хай Господь мов скарб, Вас завжди береже;
Лиш усмішка на обличчі хай живе;
І нехай щастить завжди Вам у житті!
Не забудем Ваші імена святі!..
Хай виросли вже крила й відлітаєм в путь
Й казку цю нічим уже не повернуть...
Ми Вас любимо і не забудем Вас,
І Ви, рідненькі, згадуйте про нас,
Хоч зрідка...

Найдорожчі, Ви пробачте нам за Ваш неспокій,
Найрідніші, зігрівайте нам серця!..

Наче сонце, сяйте нам завжди у наших душах!..
Наче сонце, зігрівайте нам серця!..

Таких, як тут, не буде більш казок...

Таких, як тут, не буде більш казок...

Сонце згасало. Сонце котилось за обрій.
Гуркотінням доріг знов сади обдало.
Вертається вечір. Забаривсь. Сам на себе не схожий -
Розтривожена тінь від турбот,
Не помітивши навіть свій "зоряний час".
І зірки від утоми не сяють.
І промовчавши стонями фраз,
Глуху ніч після себе лишають.
І, хоча...
На годиннику, мабуть, - вже за північ.
Розтривржена тінь у турботах шукає свій спокій.

А в душі - мов пустельний міраж:
Серпень, літо... Ми до нашого моря рахуємо кроки.

03.06.11 22.24

Літо згадує нас! Як найдивнішу у світі мелодію.
Ту, яку наспівувала Любов, піднімаючись усе вище на небосхил.
Ми розмінялись на час. На секунду часу зі спогадів,
Де залишилися Янголом... - Притискаю до серця уламки крил.
Домовились же, що будем у небо вірити,
Не в обставини і не відстані!
Вечори, перестаньте минулим марити -
Із минулого казка щастя не виросте!
Ми ж тут, зовсім поруч,
Під своєю Любов"ю,
Читаємо вірші наніч:
Ту, майже космічну повість...
До зустрічі, першого літнього вечора,
А другого бути неможе!

Ми дивимось очі-в-очі...
А літо за небом стежить...

01.06.11 21.44

Золотим німбом часу котилося сонце
За багряний небосхил.
Усміхнені зірки неспішно виходили з Раю,
Інкрустуючи небо мріями.
Із золотих ковшів спокоєм напивалася ніч

І виходила з хати, мов пані Грація,
Осяяна снами земних світил.
А її сліди розміталися снами, зграями,
Доки боги у них вірили,
Закутуючи свій Всесвіт небом сторіч.

Висвітлена вся сутність в інверсії:
Мрії сяють із неба зірками,
Вони падають в душі коханням,
Вершить неможливе попри всі незнання.
А чиєсь небо знов марить морями
Із частинкою неба. Та іншою - порізно.

27.05.11 20.54

Старесенька грушка в подвір’ї
Щоночі малює всі сни.
Всі образи, кольору мрії,
Всі очі чудної весни.
І відпускає під зорі,
А там їх збирали вже ми.
Ховали в флакони прозорі,
Щоб вистачило аж до зими…
Ділились, мінялися снами…
Дивилися в них півдоби.

А сни приглядали за нами,
Бажаючи снів і собі!

09.05.11 20.40

Аби ж не зійти із розуму,
Як з вагону, що мчить в нелогічність...
Я поїхала. І тепер уже - порізно
Нам з тобою ділити всю вічність...
Мірятись небом і мріяти морем,
Купувати в часу незалежність...
І як непотріб, складати горами -
Ну і що, зависока вартість? -
Тільки ж дні, помножені на розлуку,
Тільки ж світ, що розбився навпі́л...
Ми з тобою ідемо за руки,
Як востаннє... По променях стріл...

06.05.11 22.11

* * *
Не на останній межі,
Не в переддень смерті,
Просто: прибрати в душі,
Як прибирають в церкві.

Вийшовши в гамір і чад,
В світ цей – велике вбивство,
Знати: в душі свіча
Світить рівно і чисто.

2009

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Хоч всі вірять у відданість підданих,
Хоч всі вірять у вірність правих,
Знову в ніч понад ліжком дихає
Хтось привладний.

Щось нашіптує снотлумаченням,
Наче з власної графології,
Сняться „привиди” телебачення
Та історії.

Сняться „привиди” Ностарадамусів
Із привладного „телемовлення”,
Сниться кара дволиких Янусів –
Обезголовлення.

І привладний так вперто дихає,
Наче привид зі снозатемнення.
Я прокинувсь, як вірнопідданий –
Під знамення.

Я вже вірю у вірність відданих,
Вірю вибраним і окремим,
Коли так в ніч над ліжком дихає
„Темник”.

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

Пародія

я не знаю, що мені насниться,
аж боюся поринати в сон.
збоку непокоїться синиця,
за вікном угледівши ворон.
кліпає розгублено очима,
як голодний захмелілий гість -
хочеться бо їй якимось чином
вилити на мене давню злість.
нюхом чує душу небайдужу.
я тримався довго скільки міг.
що ж робити – бути вірним мужем,
чи рванути геть без задніх ніг?
запросив би галок тих на каву,
і не тільки галок – птах усіх,
жодної пір’їни б не проґавив,
лиш синиця вдома, як на гріх.
пригрозила дзьобом для годиться
і заснула в теплім кулаці.
все-одно тепер мені не спиться -
я ж поет чи ні, кінець кінців!

Я сиджу й відчуваю як осінь ступає на п’яти
І стікає струмками дощів прохолодних по шиї
І немає чого з цього літа з собою узяти
І нічого не лишиш – все рідне, з самотності виє….

І нікому не скажеш – вернися! Не було ж нікого…
Не завиєш у стелю, вона ж бо німа і глуха…
І, мабуть, уже досить так чесно звертатись до Бога,
За плечима несучи недюжинну дозу гріха.

Накриваю портьєрами залишки сонного серпня,
Затуляю долонями щирість достиглих віршів
І на пальцях ця ніжність від сутінку сивого терпне
Стигне сонце гаряче на денці живої душі.

31-08-2010/11-06-2011

Я не знаю, що мені насниться,
І чи буде ще у мене сон,
Бо сьогодні гостею синиця
Стрімко залетіла на балкон.
Заглядала боязко в кімнату
Із порога в сутінках густих,
Наче намагалася впізнати
Позабутий образ чийсь, чи штрих.
Кліпала розгублено очима,
Як чужий і захмелілий гість,
Що йдучи колись од побратима
Потрапляв до мене раз із шість.
Може, заховатися од стужі
Прилетіла пташка на поріг?
Чи відчула душу небайдужу, -
Зрозуміти зовсім я не міг?..
Тільки хвилюватися не личить,
Що моя відома доброта,
Що коли нікого я не кличу –
Хтось обов’язково завіта!
Помахала крилами синиця,
Мов позвала в гості на сосну.
Я не знаю, що мені насниться
І не певний, що уже засну.

11.06.11.

Лицарю чорний,
лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили…
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!

Свіча у віконці не гасне до ранку –
Не спить до схід сонця прекрасна панянка,
Вдивляється в зорі й молитву шепоче,
Побачити швидше коханого хоче:
Того, що волошки вплітав їй у коси,
Й того, що троянди розкішні приносив…
Того, що русявий, із поглядом ніжним,
Й того, що чорнявий, палкий і поспішний…

Панянка сміялась, обох проганяла,
Полишили замок обидва васали.
Сказала їм гордо: «Ідіть хоч навіки!
Хто славу здобуде – назву чоловіком».
І легінь русявий подався за море,
Тож крається серце дівоче від горя.
А легінь чорнявий за гори полинув,
І плаче і тужить за милим дівчина.

Віки пролетіли, та й досі у вежі
Згорьований голос молитву мережить,
Там тіні літають, спалахує свічка,
І сльози збігають до темної річки,
Поскрипують сходи старезного ґанку –
Блукає ночами прекрасна панянка,
Сумує та долі щасливої просить,
Той голос печальний відлуння розносить:

«Лицарю чорний, лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили.
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!»


2011

Там, де земля торкається небес,
Там урвище, яке немає дна,
І там, за краєм, причаївся десь
Примарний дух, що звемо Пізнання.

Вічний політ – барвиста карусель,
Веселками орбіт летить вона.
І там за краєм – кожному своє,
І кожен наковтається сповна.

06-13.06.11

Знову.
Я знову тільки перо,
Без чонила і нових думок.

Перо загублене
Межи рядків і книжок,
Що оселились у цій голові.

Скажи,
О Боже, чи це треба тобі?
А не тобі, так кому?

Скажи,
Для кого сплетено
Чи заплутано потоки рим?

Я не хотіла...
Я не просила цього.
Мене ти нагородив?

Чи покарав?
Так, поясни, що хотів.
Лише два слова підказки.

Я далі сама
Усе розумітиму ясно.

Я далі сама
Досягну і збудую,

Ось тільки почути б
Задумку твою.
Скажи, я не чую...

І не відповів.
Але чув.
Точно знаю.
Він думає ще,
ну а я –
зачекаю.

12.05.11

Мала, не буває дива,
Усе – вигадки Голівуду.
Повір, ти і так щаслива,
Спокійне життя як чудо.

Мала, ти поглянь на мене -
Мав кору, а уже обтесаний.
До моїх двадцяти п’яти
З мене вибили дух протесту.

Питаєш де моя правда?
Ти права і її не має.
Із життям не буває жартів,
Я це знаю, а ти – не знаєш.

Мала, моїх друзів вбили.
Як? Живий, але навпаки.
В цій системі живуча сила,
Перемоле любі кістки.

А те, що справді важливо,
Ніхно не розкаже в пресу.
Мала, я, просто, хвилююсь,
Не грайся у поетесу.

Ці світлі хороші гасла
І звернення як полова.
Цьому світові мало діла,
А ти закликаєш до слова?!

А ти співаєш про небо,
Доки хтось гине від дози.
Не пояснюй мені, не треба.
Це – моє розуміння прози.

30.04.11

Ці голуби, що над моїм балкном,
І дні, і ночі все воркують про любов.
Я знаю, про любов торочать -
Немає більше теми для розмов.

Ти — моя ластівка, ти — мій соколе.
І байдуже, що птахи — голуби.
Доноситься — "Ой леле і ой доле,
Я так тебе люблю, люблю тебе.

Ти — моя рідна і моя найкраща,
Зі мною будь, тобі — весняні квіти".
Розмова один раз буда путяща —
Вона спиталася: “Де ми будемо жити?”

Історія стара-стара, як світ -
Туркочуть, і кохаються, і плачуть,
Співають, і гуляють до зорі.
Щасливі і сліпі або напівнезрячі.

Усе б нічого, але ці розмови
І спроби дотягнутися до зір
Схожі до того мильного роствору,
Яким годує нас телеефір.

Ці голуби, що не дають заснути,
Тривоги юні, драми — пів біди,
Гірше коли, здавалося б розумні люди
Пускають з рота мильні бульбахи.


11.03.11

О сестро люба, сестричко мила,
Одна лиш ти тут не полишила.
Повідвертались всі в час недолі,
Ти ж не лишила одного в полі.
Одного в полі, посеред вітру,
Прошепотіла: "Сльозу дай витру".
Тихо зітхнула: "Лишусь з тобою"
І стала, сестро, мені святою.
Ти не сказала: "Нехай і гине"
І врятувала від злої днини.
Тепер живу я посеред люду,
Та тебе, сестро, я не забуду.
Лише покличеш, усе покину,
Зійду до тебе у ту долину.
І огорнуся там самотою,
І залишуся разом з тобою.
Якщо потрібно, то і назавжди,
Заради тебе, бо ти є справжня.
Ти розбудила в мені людину
Убивши в тім’я гостру тернину.
Мене повела на хрест – розп’яти
І воскресила б, як рідна мати.
Ти не лишила тут сиротою,
І стала, сестро, мені – святою.

Не зітреш з пам’яті світлини:
Село, під стріхами хати,
Туман легенький при долині
І сонця усміх з висоти,
В садку додолу впали сливи,
Достигло лупають з трави,
А ми зелені та щасливі
Збираєм їх і - на стави
Купатися.
Яке то щастя,
Хоча минуло вже Іллі*,
Стрибати, плавати, сміятись
На лоні матінки - землі.

Давненько висохли ставочки,
Нема ні мазанок, ні стріх,
Лише в душі бринить дзвіночком
Дитинства безпечальний сміх.
І край вибоїно – асфальтний,
Немов на глум над давнім днем,
Побіля скроні крутить пальцем
І в гріб нас ввірчує живцем…

У лісі нашого дитинства
Казки блукали, спали сни,
Тепер із пнями наодинці
Німої мли хазяїни.
За просікою ген – романи,
Там байці місця не шукай,
Інтриги, зрадництво, обмани,
Із раю в пекло, з пекла в рай.
І це душевне гартування
Настільки звичним є уже,
Що тема вічного кохання
Здається пліснявим коржем.

Немов морозом серед літа
Війнуло у парке купе,
Отак в кінці тисячоліття
Явилось нам ГКЧП.
Генсек купався на Форосі,
Народ трудився на жнивах,
Рублі хандрили у панчосі,
А Підмосков’ям никав крах.
А ми жили собі й не знали,
Що скоро воля нам спаде
І домоткані ліберали
Нас поведуть не знати де.
Пили ми , їли, веселились,
Аж раптом: нате волю вам!
Мов для робочої кобили
Від воза з гноєм та у храм.
Дитинство,юність стали ззаду,
Пора до зрілих братись діл,
Та все маячить Ельдорадо,
Казок минулих грає хміль.


Чорно – білі кадрики прижовкли
Облетіли листям давніх літ,
Проходжає пам'ять із моноклем
Оглядає часу моноліт.
Там щербина, там уламок долі,
Там надряпав хтось: Тут був Іван,
Тут же той Іван освідчивсь Олі,
Стис у троє слів душі роман.
І моя тут височіє ніша
Без подряпин – в серці бо вони,
Нині ті рубці пульсують віршем,
Дивлячись на дійства далини.

*свято Іллі після якого, кажуть не можна купатися: «Іллі, Іллі, впав чорт з гілІ» (зах)


12.06.11.

Знайомство було дивне,
А хлопець — п'яний,
Розмова — незмістовна -
Про Схід і Захід.

Про різні мови
І про поняття
Честі, слова
І хто в нас батя.

Слова — короткі,
А голос — гучний.
Я була — ідіотка,
Дура і сучка.
***

То все байдуже,
Я точно знаю.
Кохаю дуже,
Від краю до краю,

По самі вуха
І Схід, і Захід
І цього друга,
Що крив мене матом.

Кохаю землю,
Народ і мови,
І, навіть, суржик,
Яким говорим.
***

“Кохаю!” чи “Гину!” -
Ніхто не почує,
Ніхно не винен,
Ніхто не воює.

З радяньських плкатів
Зажерлись миром
В багатій хаті
Голодні звірі.

Гризуться, виють,
Лижуть горішніх
Та яму риють
Для тих, хто нище.

14-27.03.11

Я писала б тобі поеми,
Віддала б тобі свою душу
І змінила би колір неба,
Якщо це я зробити мушу.

Я створила б оте багаття,
Що палає в сімейнім колі,
І негоди птахи крилаті
Не черкнули б нашої долі.

Я чекала б тебе з роботи,
Народила б для тебе сина
І несла той вінець турботи,
Який жінка нести повинна.

Малювала б на вікнах квіти,
Дарувала б усе, що маю
І немає де правди діти,
Я б кохала... І я кохаю.
***

І у нашому спільному домі -
Лише запах свіжого хліба,
Лише тонкі ниткі любові
І старий оберіг у сінях.

У грозу я палила б свічку,
Щоб вона цей обминала,
А у довгу зимову нічку
Чаклуном тебе називала б.

Я збирала би літом трави,
На той чай, що ти п'єш зимою.
Ти ховав би від мене каву -
“Вночі від музи нема спокою”.

Закріпила б усі вітрила,
Не було би більшого раю,
Ніж малий корабель
І сила, що його на плаву тримає.

І не було би в моря шторму,
І не було би снігу в маю,
І не було би цього горя....
Я б кохала... Я ще кохаю.
***

Та Йому ти потрібен більше!
Він сильніший за “треба” й “можу”
Він забрав тебе і ніхто вже
Не замінить і не допоможе.

19.02.11

У зачарованому колі
Себе, нестерпних, терпимо,
І на свободі – у неволі,
І не скрипить старе ярмо.

А вже пора і заскрипіти,
Мовчати далі – ну ніяк!
Вже казна звідки віє вітер
На донкіхотівський вітряк.

2011

Із підземельного ядра,
Походить вир життя і смерті.
Ридає матінка Земля,
Від мороку та горя в серці.
Вбивають діти ніжне тіло,
Своєї мами рвуть волосся.
Триматися немає сили,
Й кричати з небом в стоголосся.
Ніхто не хоче рятувати
Планету-матір від отрути,
Їй залишається вдихати
Ковток надії, снів, спокути.
Якщо навколо лиш пустеля,
І сонце перестало гріти.
Це не "2012",
Це зрадили Планету діти.

12.06.2011

Хлинуть теплі дощі, запарує земля,
рій стрімких ластівок в небесах закружля;

і закумкають жаби у тиші нічній,
дика слива зодягне вельон весняний;

і малинівка-птах у вогнистому пір’ї,
заспіва-засвистить на порожнім подвір’ї;

і війна – сірий привид далеких руїн
не зляка, не стривожить невинних створінь.

І ніхто не заплаче: ні пташка, ні квіти,
якщо людство загине, замовкне навіки.

Навіть панна Весна в світанковім серпанку
Не завважить: ніхто не стрічає на ганку.

Сара Тісдейл (переклад з англ.)

There will comes soft rains and the smell of the ground,
and swallows circling with their shimmering sound;
and frogs in the pools singing at night,
and wild plum trees in tremulous white;
robins will wear their feathery fire,
whistling their whims on a low fence-wire;
and not one will know of the war, not one
will care at last when it is done.
Not one would mind, neither bird nor tree,
if mankind perished utterly;
and Spring herself, when she woke at down
would scarcely know that we were gone.

Sara Teasdale

Что б тебе такого сказать,
Чтоб ты наконец понял,
Что девочка выросла во мне,
И я живу по своим законам?

Что б сказать такого тебе,
Чтоб ты наконец поверил,
Что не влюбилась в тебя я, нет…
Ты просто мне стал ближе, роднее.

Что б соврать… что б сказать…
Как обмануть - не знаю!
Мы вроде похожи так…
Лишь это… об остальном не скрываю.

Я пока не умею читать мыслей
Ни твоих, ни своих, ни чужих.
Это было бы слишком
Для такой небольшой души.

Это было б, наверно, началом,
Если бы это было бы.
Так много чувства… так времени мало…
Что невозможно вынести.

Смех на устах. Смех в глазах.
Смех во всём. Смех из вне…
Ты чувствовал воск на своих руках,
Когда прикасался ко мне?

Если бы это было бы, не было б ничего…
В каком пруду меня выловил?
В каком лесу выискал?
Как понять меня смог?

Нет реальности старта…
Нет реальности финиша…
Есть только наборы знаков
В переплетении символов.

Есть только то, чего не было…
Не было никогда…
Ни луны, ни солнца,
Ни тебя, ни меня.
12.06.2011

Пародія

Ти хочеш помáцати, що я за птиця?
Чи варто? Все в нормі – на слово повір!
Подивишся потім… Уже не терпиться?
Ну, знаєш… Так може… прокинутись звір.

Гонú земноводні! І риби – не пара!
Вважай – нижчий клас, то усе – слабакú!
Я мапу дістану – ну де та Канара?
Далеко? По зорях дотягну… таки…

Очищу я крила від пилу і цвілі…
Сама ти побачиш – не тхір я й не лось!
Ото піднатýжусь – дотягну до цілі…
Не мацай так сильно! Потрáфим якось…


12.06.2011

Время пришло.
Это край.
За ним тоже есть что-то,
Но я туда не хочу.
Моя слабость меня туда тянет.
Постоянно.
Без передышек.
Мой путь устлан краснодорожной апатией
С каёмками лени излишек.

Тело напрочь зимообмякло,
Мысли как-то всё ближе к берегу,
Самонытьё достало, однако,
Попробуй возьми не поверь ему!

Долгосрочная мотивация…
Это, пожалуй, как вечный двигатель…
Он в теории есть конечно,
Но видеть его всё же не приходилось.
Он тонет в своей идеальности.
Он слишком весом чтобы существовать.

Долгосрочная мотивация -
Идеальная трансформация
Твоих планов в реальные действия.
Без потерь
На нехватку желания,
На дефицит времени,
На переизбыток к себе сострадания
И прочую-прочую дребедень.

Идеальным хочу трансформатором стать
Но мешают потери, виною им я.
Как же воду из масла мне отфильтровать,
Ведь внутри в моём баке его до… горла.

Вода в масле…
Хоть капля ещё – и пробой!
Где ионы, устроив свою чехарду,
Моё масло взорвут за мгновенье дугой
И гореть буду в собственном тесном аду
Чёрный дым из него всё заполнит собой.
Нет! Не надо воды!
Сколько можно воды!?
Мне вода вымывает последнее,
Оставляя огарков наследие.

Вода в масле…
Завязнет.
Заставит о себе вспоминать
От неё насовсем не избавиться.
Она рядом, вокруг.
Стоит только отвлечься –
Сразу строит мосты,
Сразу всё под себя подминает.
И бороться нет сил.

Долгосрочная мотивация
К сожаленью пока лишь абстракция,
Так что стоит всегда,
Как бы ни было кисло
Фильтровать Свои Мысли.

04-07.04.11

Чорно – білі сни і кольорові,
Наче дні веселі та сумні.
Як жіночі очі загадкові, -
Сни надій запалюють вогні.
То вони, як вистояна тиша
Поміж нас із ранньої весни.
То шумлять і спомини колишуть,
Як вітри мінливі ясени.
Сни мої, запліднені коханням,
Зрощені із чистої снаги,
Зігрівають душу сподіванням
І вкривають смутком, як сніги.
Може, справді, так повинно бути –
Загубити радість і знайти?
Розібратись як мені у суті
Ранньої моєї самоти?
Чорно – білі сни і кольорові
Непомірно довго затяглись.
І немає близькості розмови
В безгомінні ночі, як колись...

11.06.11.

Кажеш, сину,
Журитись негоже…
Що чекає тебе у путі?
Друзів щирих і вірних дай, Боже,
Не дай, Господи, зрадника тінь.

А як ворог,
То рівний і гідний –
Добра сила долатиме зло –
Посилаю тобі на мобільний
Дев’яностий псалом.

2011

Ми хочемо, щоб було все інакше,
Не так, не так як є.
Щоб змінювався світ на краще,
І кожен відшукав там щось своє.

Свою надію, що загублена між днями,
Між сірим буднем, і казковим днем.
Ми хочемо щоб чудо було з нами,
Та неможливо наземлі щоб був Едем..

Горджуся тими, хто зуміє,
У серці казку зберегти.
Горджуся тими хто уміє,
ЇЇ в життя перенести.

І тим, у кого мрій вже не лишилось,
Згадайте їх повірте над усе.
Можливо би тоді у вас на краще все змінилось,
Куди вас далі мрія понесе?

Ах вот она я какая!
Проснулась - писать стихи.
Ещё не умылась, без чашки чаю,
не успела постель застелить.

А ручка в руке размеренно
выводит слова мои.
Хоть ты потом скажешь уверенно:
"Ты не умеешь писать стихи!"

12.06.2011

Черешні виспіли червоні
І мліє літо у саду...
Хіба утримать на припоні
Завзяту душу молоду?

Бринить-щемить, як пісня мами,
Ширяє спрагло, наче птах.
Вона, розбуджена громами,
Не заблукає у світах!

Верта до отчого порогу,
Спішить до рідної землі,
Розвіявши свої тривоги,
Загоївши чужі жалі.

Я люблю оранжевые носки,
которые достались от тебя в наследство.
В них каждый пальчик, как я и ты,
в своей ячейке, одинокой клетке.

И хоть тепло, и вроде бы уютно,
и никто буд-то не мешает,
но просыпаясь каждым зимним утром,
все пальцы из ячеек убегают.

12.06.2011

Мов пес побитий, заглядаю в очі,
Лизнувши руку, я тулюсь до ніг.
Така біда – і глянути не хочуть,
Хоч я пробіг за ними сто доріг.

Забракло слів і задиміла рима,
Немовби хтось пластмасу підпалив.
Бреду я знов до читачів незримо,
Шука нудьга в портвейні почуттів.

З того вина одна лишилась пляма,
Тож ти за безцінь вірш не віддавай.
А питимеш, відчиниш в пекло браму,
І слово промине - земний твій рай…

10.06.2011

Коли спадають сутінки вечірні,
А день останній промінь посила,
Думками лину в простори осінні
І згадую пестливії слова.

Ти обіцяв повіки не забути,
Тулив мене і на руках носив.
Я вірила, пила слова отрути,
Тремтіла вся, навколо світ горів!

Лилося піснею наше кохання,
В твоїх обіймах зупинявся час.
То де ж поділась пісня та остання,
Яка затихла і роз’єднала нас.

Кому ж іще, як не мені самому,
Плюватися у дзеркало під вечір?
Кому, як не мені, ганьбить особу,
Чий мозок тисне на сутулі плечі?

Кому, як не мені, себе пізнати?
Пізнати всю огиду, що у серці?
І хто, крім мене, може проклинати
Ті ідеали, ті розбиті скельця?

Хто, сам собі будуючи жертовник,
Вкладається і ріже по живому?
В мені живе сектант, живе паломник,
А ще в мені живе всесвітня втома.


11.06.2011.

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за “прощай” і “згинь”?
В що оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

прости мене я сам не свій
і я не хочу загубити
твою довіру ласку і любов
це все що стримує мене
на цьому світі
твоє кохання
це зоря у темряві життя нудного
на всій землі лиш ти і я
і вже ніхто не взмозі
нас розлучити тільки смерть
та що нам смерть
якщо й на небесах ми будем разом
бо я лиш твій а ти моя
твій стан твоє лице а твої очі
бездонні й чисті як роси краплина
ти вся моя моя єдина
тебе я покохав та я не знав
що просто погляд у твій бік
наповнить душу мою вогнем кохання
ця зустріч наша не остання
ти дай мені любов свою
кохана я тебе люблю

1992р.

Тебе у Світі всі шукають…
До тебе гоняться усі!
Твої плоди ростуть у Раї,
Тобою зітканий цей Світ.

Твій подих легкий, невловимий,
Тебе у Світі є безмежно,
І твого Океану б’ються хвилі,
Могутні хвилі, ніжні й обережні.

Тобою мріють усі люди,
Тебе у Всесвіті шукають,
Вони не знають, що є Ти усюди!
Тебе вони не знають!

Ти є на квітів ароматах,
Ти падаєш на землю у росі…
Тебе у зорях неба так багато,
Чому ж тебе не бачать люди всі?

Ти є в ударах океанських хвиль…
Ти є у вітрі весняно́му!
Ти є, коли паде лапатий сніг…
Ти є в житті, ти є у всьому.

Ти плаваєш у посмішці!
Ти є у відкриттях,
Тобою Світ цей повниться,
Тобою пахне це життя.

Ти є в ковтку повітря,
У погляді на цей прекрасний Світ!
Тобою пролітає вітер!
Й тобою пахне Цвіт.

Весь Всесвіт повниться Тобою!
Ти є у миготінні зір,
І Бог Тобою лагідно говорить,
Коли оглядує Свій Світ.

І Ти нежданно так приходиш,-
Коли зіниці радістю блищаться!
Ти Світ у Рай заводиш,
Ти блиск очей, - Ти Щастя!!!

09.02.2009р. Спасибі :-)

Як перший сніг – отак мені світає...
Немудро бути вдома і сумним.
Чумацький Шлях – нічна веселка краю –
Красивий біль спасає з глибини.

Я тут живу.
І скрізь мені Вкраїна.
А щастя там, де є любов і сон,
Вода в Дніпрі, на вид і смак полинна,
І, може, степ, міщанський грамофон…

Отут закусиш яблуком вишнівку,
Запахне сіном… жінка затремтить –
І через даль тобі народить дівку,
Як пісню, без якої не прожить.

Як хліб і сіль, кругом земля і море.
Осіннє злото капає з дерев –
Такенний рай, содом такий, гоморра,
За плугом прадід –
Світ, як сніг, оре…

Як перший сніг – таке мені світання.
Нажився вже.
І поле перейшов.
Оце помру – відважусь на повстання.
Воно завжди останнє –
Як любов.

Дівчина у ситцевому платті,
Плетиво волосся в споришах,
Тій, кому дозволили пізнати
Як цвіте незаймана душа.
Дівчина вільготного падіння,
В серце у котрої в’ївся щем,
Та, котра сама у всьому винна,
Та, яка не мокне під дощем.
Дівчина в червоному намисті,
Зіткана з небесного тепла,
Та, котра згубилася у місті
Та, котра згубила, що знайшла.
Дівчина в пожовклому тумані,
З жалем переповненим до дна,
Та, котра залишиться остання,
Та, котра залишилась одна.

27 червня 2011 року селі Урич Сколівського району Львівської області в межах фестивалю "Героїчна Тустань".

Фестиваль пропонує конкурс виконавців такого особливого жанру, як авторська пісня та співана поезія, який є джерелом для всіх інших пісенних жанрів. Метою фестивалю є підтримати і розвинути паростки сучасної пісенності, спонукуючи їх до високого мистецького рівня у створенні нової україномовної пісні.

Заявка
• Ім’я виконавця/назва гурту
• Дата народження
• Місце проживання
• Контактний телефон
• e-mail
• Номінація (потрібне підкреслити)
o авторська пісня (слова , музика і виконання)
o співана поезія (музика і виконання на текст іншого автора)
група (до трьох чоловік)
o виконавець у жанрі авторської пісні та співаної поезії (лише виконання без авторства)
• Подані на конкурс твори:
o 1 твір (назва, автор слів/музики, тривалість)
o 2 твір (назва, автор слів/музики, тривалість)
• Необхідні технічні засоби
• До заявки потрібно додати тексти пісень.
• Заявки надсилати електронною поштою на адресу yarynamelen@gmail.com до 20 червня 2011 р.

• Більше інформації за телефоном 097-97-95-717 (Ярина).

Живий звук,український текст, без фонограм, вікові обмеження відсутні.

Програма дня

13:00 - 16:00 конкурс "На вістрі слова і меча"
16:00- 18:00 - літературні читання за участю поетів, акторів, видавців (чекаю пропозицій стосовно участі)
18:00 -22:00 - Нагородження переможців конкурсу. Концерт гостей фестивалю та кращих виконавців конкурсу.
--------------------
Журі фестивалю:

- Василь Ворон - голова журі, організатор фестивалю «Оберіг 89-92»( м.Луцьк)
- Люцина Хворост - володарка 1 премії фестивалю українського романсу імені Квітки Цісик. (Харків)
- Ліля Кобільник –доцент педагогічного університету , автор і виконавиця (Дрогобич)
- Богдан Лялька - виконавець (Львів)
- Роман Паранчук – сайт www.pisni.org.ua
- Віктор Пашник – автор і виконавець (Чернівці)
- Ілля Лемко – письменник, журналіст (Львів)
- Віктор Цимбалюк - автор-виконавець (Хмельницький)
- Святослав Бойко – автор і виконавець , лідер гурту "Широкий лан" (Калуш)
- Ірина Єрмолова - виконавиця ( Крим)

Художній керівник та режисер - Наталка Криничанка

Щось мусить трапитись.
Бо ангели вже носять грозу під серцем
і кожного разу вільнішу одіж.
Бо повітря рідке й гаряче
молоком по горлі.
Щось мусить трапитись.
Бо принишклі дерева
так хочуть повірити в свою від-
сутність,
що і справді стають ви-
дивом і відлітають.
Щось мусить трапитись.
Бо тиша якась нетутешня
і приторна надто.

Нам обом сьогодні трапився дощ.

Кімната топилась від цитрусових променів,
що прорізались з вікон і падали на паркетну підлогу.
Вона сиділа на ліжку,гаряча і стомлена.
І якби була наймізерніша змога,
ви могли б почути як вона плаче...

Чекала,перебираючи в голові
слова головні
про наболіле,про те,що далі немає
жодної крихти сили
терпіти.
Серце билось метеоритом.
Скроні,наче мости,зводило в єдине.
Так минула майже година… він прийшов.

Cміливий і голий як палець,
зі свіжим парфумом,який вона йому дарувала,
щоб потім тільки ним і дихати.
Темний,ніби вилитий іспанець
з усіма своїми манірними примхами.

Істеричний тет-а-тет,
діалог з ним,наче солоне танго.
В душі виконував прелюдію,ніби на нервах,струнний квартет.
Чорт забирай!Це нестерпне життя із законами бумерангу!
Поділ на касти,династії,ранги...

Коли вона читала в голос Дереша,мама вибивала з рук книжку
і називала його слова єрессю.
Купленою на базарі за безцінь та знижку.

Так і він ніколи ніде не був й нічого далі власного носа не бачив...
І,ніби в намул,засмоктувало її кожне з сотень побачень.
Мабуть,він просто надто багато значив,щоб бути ніким.
Вона нехтувала,брехала,давала йому гроші...свої або ж поцуплені з дому.
Щоб всупереч усьому
просто бути з ним.

Було багато сліз,розірваних блузок,поламаних ребер,викиднів...
Вона обрізала до м'яса нігті,тричі на день їхала з глузду.
А він,хтивий боягуз,полохливий цербер,її,мов непотріб,назовні викинув.
Треба було частіше ходити до церкви
І молитись не пошепки,а молитись криками!

Ім'я твоє-Слово,з якого почалося світло.
Воно беззвучне,в ньому майже немає літер.
Воно для мене,як пористий валіум,
безнадійно влучне,
я ним вже декілька років поспіль сита.
Наче вугілля,спалена.
Безіменні,порожні сни.Особиста,німа літаргія.
ти-вогонь.
І якби хтось мені пояснив...божевільні,
складні алгоритми.Я б до них призвичаїлась,звикла...

Я вода-протилежна тобі стихія,
ти ,крізь мене холодну, проходиш так спритно,як тільки вмієш.
Можеш мною пігулки свої запити.Наніч,коли в кімнаті стемніє.Протерти долоні
виноградним спиртом.
Бо руки від холоду поволі синіють.

Загасити б тебе,як сірник.
Щоб ти разом зі стрічкою сивого диму у просторі зник...
чи тобою себе скип'ятити?
Додавши у серце столовий барвник.
Нехай затерпне.Тоді переломом думок відкритим
твоє ім'я стане для мене нестерпним.

Повернулась додому рівно опівночі,

роззулась в коридорі,пестячи долонею втомлені ступні...

Плечі зів'яли прислів'ями...

Відлік пішов,серце чекало наступних.

Поряд з ліжком порожні чашки з-під кави...

На дні зсохлась пелюсткою гуща.

Як він там?Мабуть,знову словами лукавить,

та всупереч всім законам фізичним і Божим...

Я без нього не зможу!

Я саме за це кохаю його ще дужче!



Прокинулись зранку поряд...

Моя долоня дихала спокоєм йому на груди...

І,хоча, на дворі був майже грудень-

всередині закипало від щастя море!



Іноді здавалось,що мої подушки треба виносити на балкон

і сушити від тонни гірких,болючих сліз...

Забути минуле...Звісно,слушно.

Але покажіть мені того,хто

це зробити з першого разу зміг...?

Мінорний лад і сп'янілий субтон

між нами чорною кішкою ліг...


Сотні тисяч історій на цих простирадлах,

писаних тілом по черзі...твоїм і моїм

на вустах яскраво-червоних,помадних.

І,навіть,якщо ти останній у світі зрадник...

Я одержимо смачно тебе ними з'їм!