Все є: алергійне БЕЗ соння’n’силля енергійне.
Засклилась і дзвінко злилася з вікном і з віком.
Ці стиснені тіні на стінах й синтетичній постелі постійні
Цілунком в чоло розчулено розлучаюсь з своїм чоловіком.

Все є: слинно-сиза слизькість очей слізьми облизаних,
Три грації: А, теле і психо патія
Суміші солі й води на віях росяно-рясно нанизаних
Ефект мімікрії утворюю в його кімнаті я.

Все є: свідомість оклигаюча і збуджуюча невідомість
Декілька криків, кроків, окурків та років гарантії тіла.
ВСЕ віддаю разом з зором й розумом, матами й памяттю, натомість…


Пришвидшіть, хто-небудь, звикання до втрати широким пробілом.

О, як сліпучо Ви прекрасні!
Я у цій темі битий вовк.
Ах, Ви на дотик просто класні!
Ах, Ваші коси - ніби шовк!

Фігурка Ваша - бездоганна,
Кажу Вам чесно, не вмовля.
О, Ваші груди, як бархани!
А плечі, ніжки! Oh là là!

Ах, пречудовий, незрівнянний
Ваш погляд ніжний з-під повік.
Як еротично Ви убрані!
Як граціозні віддалік!

І аромат Ваш особливий -
Так пахнуть яблука в саду.
Я Вам приніс одне, зваблива...
Куштуйте, Єво! Бо піду!


03.08.2011

Стихає місто в літній вечір,
сон опускається на плечі
обрізаних тополь.
Гроза співає без упину,
з небес жбурляє на долину
розтяжливий бемоль.

Вечірнє небо, наче пава,
розпочинається забава
малюють кольори.
Не розумію із оселі
Хто пише небо аквареллю?
Художник де сидить?

місто пливе в безодню, три кораблі бездонні
вгору здіймають весла, плачуть русалки-хвилі
їм лоскотати скоро теплі тіла будинків
ночі повільна куля тихо пливе у скроню
ночі повільна куля пройде тебе навиліт

ніч запливає в тебе, в трюми бездомних вулиць
в чорному ставі неба срібні монети губить
так, щоб вони злипались в білих нічних ведмедів
будемо так кохатись, щоб не вони почули
просто плисти за руки й міцно стискати губи

ночі форелі жовті тихо пливуть за нею
світла гарячі пасма падають нам на постіль
міста човни бездонні тягнуть за линви краби
і не ховай нічого в ночі під паранджею
бо не сховаєш груди, бо не сховаєш постріл

Із небес я спускалася, щоб не вертатись туди.
Обережно ступала, неначебто впасти боялась.
Заміталися біло мої непомітні сліди.
Я ішла, як у сні, а насправді - лише прокидалась.

Вирувала розлука потойбіч зачинених віч.
Не захмарюйся, любий, - тобі я мовчання простила.
Із небес облітала, як іній, чи попіл, чи ніч.
До землі притулилась знеможена, тиха, безсила.

Захисти, пригорни, поцілуй, зрозумій, відведи...
Пере-літня пора, нетривка, затуманена, ось і
З небесами прощалася вперше, відтак - назавжди.
І безтямно синіла дорога від тебе - у осінь.

(ремікс)

У відчинені двері ніч постукає жовта,
На порозі твоїм скине плащик блудниці.
Кине так, як кидають газету пожовклу
На базарі, в якій продають полуниці.
І прозріння на здачу, як побачення пізнє,
В борг до ранку відпустить псів своїх погуляти.
Ви із Нею водночас, ніби й рідні і різні –
Як Петрарка й Лаура, що не вміли кохатись.
І на виворіт плащик – і на виворіт літо,
Пси повернуться ранком і на стомлених лапах
Принесуть тобі день, принесуть тобі світло,
І по плащику гості вчують пристрасть на запах.
Знов у двері твої ніч постукає жовта…

Ностальгія зачинилася у шафі,
Визирає інколи з полиць,
Одягом з дешевих магазинів,
Ароматом вялених суниць.
Дивиться в дверей стару щілину,
Одяга китайський «От кутюр»
Мріє про любов свою єдину,
Ту, якій не роблять манікюр.
Де ще ви знайдете скільки лахів
як в її запиленій душі?
Бідна пані у старенькій шафі,
Ви її від молі просушіть.

Давай убежым с тобою.
Давай убежым навсегда.
поплывём по течению с рекою,
Как будто мы - волны, вода...

Давай убежым с тобою,
Давай улетим в небеса,
Там радости мир и покоя,
Там я не одна,и ты не сам.

Давай убежым с тобою,
Давай растворимся в земле.
Мы будем и телом, и кровью,
Мы будем рассветом во мгле.

Давай убежым так просто,
Исчезнем для них навсегда!
Пусть тлеют в огне наши кости,
Фотографии смоет вода.

Пусть не будет ни слова, ни памяти,
Нас не станет, ведь мы - вне времени.
Ми свернули с пути, мы должны ити.
Мы вне света, но мы и вне тени.

Да, мы скрылись, сбежали мы.
Мы забыли про вас, ваши имени.
Не кидайте лишь наши в бездну,
Вдруг они станут вашими нитями?...

невблаганно і незворотньо
проникатиму у твій безлад
на планеті мольбертів фарб,
заґрунтованих тем-полотен.
вибухатиму надновою
у галактиці стертих пензлів
і, вигадуючи причини,
відкладатиму час на потім.

відбиваючи дивне світло,
таємничі мінливі барви
пробіжуся мазками днів
і ночей, у тобі загрузлих.
неповторних і неймовірних.
що закінчаться незабаром,
залишаючи на орбіті
безповітряний шлейф ілюзій.

Тіло на розі Незібганих Доль
Ставши на бруствер, троїсто тремтіло.
Електрозварювальник-світлофор
В тіло зайцями кривавими цілив.

Блимало п’яне пикате табло
(Чи волоцюга, чи, може, король?).
Більше поломок ніде не було –
Тільки на розі Незібганих Доль.

Він пішохода спинити хотів,
Той світлофор, що тепер альбінос:
Кидав під ноги кривавих зайців –
Свідків брехні, обіцянок, погроз.

На перехресті Незібганих Доль
Тіло жадало почути: «Вернись!»,
Тільки безжальний безхатько-король
Твердо-прощально дивився униз…

Не озирнувшись, ступила на брук…
Вдарив у спину троїстий оркестр!..
Вчись вибиратись з майбутніх розлук,
З «оптимістичних» таких перехресть.


28.06.2011.

Вечірнє крайнебо беззвучно розсвічують спалахи.
Все ближчі вони, і вже гуркіт лунає здаля:
зі сходу святого – на захід над нами, оспалими,
в гримучій квадризі по небу несеться Ілля.

Четвірка небачених коней б’є в хмари копитами,
викрешує іскри, і блискавки падають ниць.
Вогненною владою – спадком од Зевса-Юпітера –
чортів настромля він на вила своїх громовиць.

Природа слідкує за тими священними вловами
на силу нечисту. Відкрито мисливський сезон.
Ось блискавка – поряд! І реготами Перуновими
сміється все небо, і солодко пахне озон.

То над головою, а то вже – на західних обріях
Іллева погоня продовжує мчання своє.
І спалахи рідшають, мов пригаса хтось поволі їх,
і грім – що чимдалі, то більше – від них відстає.

На небі не видно ні колії сліду, ні борозен.
Які ж тут допіру були громовичні жнива!
А скоро вже Спаси, а потім – окропить нас вересень,
і небо оновиться, й буде земля в нас нова.

2008

Морським теплом навіювало в очі,
Солоний бриз, а втім, чи дивина?..
Дивіться всі, та тільки не зурочте
Як певно йде без сумніву вона.

Назад тепер те саме, що в нікуди,
Не осудіть, - не видадуть вуста.
Дивіться всі, бо більше так не буде,
Хтось написав: не та, не та… Не та.

Раптовий зойк: одна сумна пожежа,
Один асфальт спромігся на уклін…
Дивіться всі!.. З-під лоба, обережно,
Як буде день, коли не прийде він.

приторно-солоний присмак сліз,
хочеться кохання – шалу нервів,
з-під твоїх шипованих коліс
все частіш народжувались стерви...
чи тому об'їхав, полишив,
душу не топтав і не калічив?..
добре знаю, подумки грішив...
і плював на тисячі освідчень...
Казаново, зраджуєш собі,
нагуляла апетит, зібралась
на гулянку без порожніх слів,
і собою вкотре запишалась.
не сталева, та міцна броня,
від цілунків смаку не розтану...
буду із тобою до рання,
потім розчинюся у туманах...
не підходить? знов не по зубах
мій прозорий прозовий сценарій?
Казаново, недоречний страх,
поміняй колеса на сандалі,
раджу називатися тихіш,
бо який вже з тебе Казанова?
ось такий тобі присвята-вірш
тризна по звабливостей престолу.

Прагнуть цілунків знекровлені губи,
Мозок судомить пульсація рим.
Ти є водночас розрада і згуба,
Серце благаю: "Лише не згори!".

Щастя сховалося за горизонти,
Мрії принишкли у тиші хвилин.
Вже не збагну я - реальність чи сон ти?
Серце шукає одну з половин.

Важко мені є наповнити змістом
Власне життя, як немає тебе.
Спраглість бажань викладаю намистом
На плесо ночі, в обійми небес...

Серпневі дні в задумі тихнуть,
Де ти - там Божа благодать.
Не літ боюсь - боюсь не встигнуть
Тобі любові не додать!

Моя ти зіронько пестлива,
Моя ласкавко степова,
Зі мною поруч ти - і злива
Пагіння зжовкле напува.

Зі мною поруч ти - і сонце
Надії ждані роздає,
В моїм житті, в моїй сторонці
Найголовніше в світі є.

Це - ти! Це почуття весняні! -
Зі мною їх нестримна рать.
І все ж боюсь, кохана пані,
Тобі любові недодать.

Сказала я йому, як другу:
Мене для тебе вже нема,
А ти візьмись за роги плуга -
Бо грошенят у нас катма!

Геть із дивану й Інтернету,
Газети викинь і книжки,
Як хочеш смажити котлети -
Впрягайся, нумо за віжки!

Як ні, повернешся додому -
То про Грааля і не мрій...
Ти чуєш, геть іди, нікчемо!
Мене торкатися - не смій!


02.08.2011

О, як сліпучо Ви прекрасні!
Я у цій справі знаю толк.
На дотик Ви такі чудесні!
А коси Ваші - ніби шовк!

Фігурка Ваша - бездоганна,
Зізнаюсь чесно, ось Вам хрест.
О, Ваші груди, як бархани!
А ніжки навхрест - просто фест!

Ви пречудові, незрівнянні,
Ваш погляд ніжний - наповал.
Як еротично Ви убрані!
Як граціозні на загал!

І аромат Ваш особливий -
Так пахнуть яблука в саду.
Я Вам приніс одне, зваблива...
Куштуйте, Єво! Ну, я жду.


02.08.2011

Це, на жаль, нікому не потрібно.
Не тепер. Не так. Не в ці часи.
Кращий той, хто вміє вище стрибнуть,
Ніж невчасні напади краси.

Це не та епоха, люба пані!
Знаємо: душа і все таке…
Ми сліпі, глухі і нездоланні -
Місце здобуваємо м`яке.

А душа так пахне нафталіном,
Як старі немодні комірці.
Помовчіть - вас просимо уклінно.
Краще все ж синиця у руці.

Світ складний, тому не набридайте,
Бо не звикло око до сльози.
Всі і всюди вічно вимагають,
На вірші не залишають сил.

Та коли на хвилю завмираю
(Тільки вам одній зізнаюсь я),
У мені ледь чутно промовляє
Сутність спантеличена моя.
Лютий 2010

В душі твоїй нема для мене місця.
В моїй – для тебе – повна протилежність.
Байдужості кохання не боїться:
І в крапку поміщається безмежність.

2000

"О. Небо"
Осіннє небо присмаку вологи,
плаксиві хмари пальцем розмішай,
і забурлять окрилено тривоги,
немов у філіжанці свіжий чай.
Приємний дим малює силуети..,
та все мара, лиш спогади забуті.
Осіннє небо - крила для поета,
лише б зуміти ними розмахнутись.


02.08.2011

Так близько - далеко
Одне від одного
Я можу все
Я не можу нічого
Високе так низько
В добрі стільки злого
Я знаю все
Я не знаю нічого

Послухай: мовчання
Багато промовить
Я скажу все
Я не скажу нічого
Ліками стань же
Отруєне слово
Я бачу все
Я не бачу нічого

Торкнутися шкіри
Вхопити твій погляд
Я хочу все
Я не хочу нічого
Віра в зневіру
Живе без мертвого
Я чую все
Я не чую нічого

2011 р.

Спустошились рими, рядки обміліли,
Немов не бажаючи плинути більше.
Вже проситься крапка. Та з коми несміло
Любов виривається хвилями вірша.

Від ночі до ночі незримістю думки
Пульсує душа моя в ритмі інерцій.
Кудись мої мрії втекли за лаштунки,
Забившись клубочком на денці у серця.

Безмірно-великим кохання вродило,
Аж прагне відбитись у лоні мольберта...
Розбіглися рими, втомилися крила,
Так хочеться Душу зустріти відверту!...
2.08.2011р.

Веде в майбутнє із минулого стежина, -
Мережка суперечливих думок,
Свідомо-несвідома моя воля
Помилками гартується щокрок.
Фундамент ненадійний, може стіни?
Чи борг перед собою віє страх?
Таке життя - чи ти моя причина?
Та буря в склянці знов зриває дах.
Хоч, доле, ти візьми мене у руки,
А хочеш то зв'яжи мене міцніш,
Йому на зло іду у ніч. Путана, -
Застягло слово в серці, наче ніж.
Шосе, потік машин і кличуть фари,
А я стою і прошу ще хоч раз,
Пробач, прости, знайди мене коханий,
Хай це узбіччя не розлучить нас.
Було ж чудово разом нам з тобою,
У всьому я ішла тобі навстріч,
Твоєму посміхнулась тільки другу,
А ти мене струсив, як лупу, з пліч.
Нарешті ти приїхав, стихло світло,
І радість у душі (таки припер),
Та зовсім ненадовго. - Ти повія, -
Сказав, - а я тепер твій сутенер.
Кохана, ти не дрейф, я дах надійний,
А щодо суті справи тут карт-бланш,
Усмішка! І пливуть до нас "зелені",
Нарешті в битві з ними наш реванш.
01.08.2011

Відведи цю біду від дверей.
Від людей, що надіями повні.
Все одно буде злива і повінь.
Цей безладний тепер корабель

Не пливе. Крізь вельветовий дим
Ще лунають схвильовані кроки.
Все одно будуть плечі і щоки.
Цей до болю незграбний інтим

Не зітре запізнілу вину.
Від біди не врятує утома.
Все одно буде стежка додому –
Крізь цю прокляту
хижу
війну.
30.07.2011

Лицо заслоняют прозрачные ткани
Повешаны тем, кто закрыл мои мысли
Надорваны теми, что во мне фальшь искали,
Утомлённые поисками, с застывшими оскалами
На полпути ни к чему зависли.

Лицо заслоняют цветы в глазах
Распускаются, вянут и вновь расцветают,
Затмевают светом проснувшийся страх -
Он загорается ими, сжигает впрах.
Зима в артериях неумолимо тает.

Лицо закрито бережными руками.
Глаза - закрыты. Смотрят в сознание...
Им незачем видить несуществующее.
Уже нету прошлого. Нет пока ещё будущего.
Глаза-то закрыты.. Не видят, что я - не я.

чотири роки, мов чотири колії,
збіжать у конюшинних вечорах,
бо слів їм не відміряти доволі нам -
їм буде ніколи, відхрестяться – пора.

із висоти пташиної тривожності
якось озвуться гуркотом коліс,
а ми їм заперечити не зможемо
і змовкнемо півтінями на склі.

задивимося втомлені й окрадені,
як губляться у накипах сльоти
оті, що від початку нас не зрадили,
чотири роки різних самотин.

Як важко непокірному рабові
Під стогони здійматися з колін,
Коли кайданів осоружний дзвін
Ще й досі чути в кожнім слові.
Коли раби - брати по крові,
Кричать: "Вгамуйся! Зупинись!
Не те вже рабство, що колись -
Тоді справлялися "червоні".
А нині - воля, хай там як,
Нагай вже спини не шматує,
І кожен сам свій шлях торує,
Безвихідь сіє по світах.
Ти, брате - зовсім?! Схаменись!
Твоя смага нам невідома:
Культура? Історична пам`ять? Мова?
Та Бог з тобою, відчепись!"
Раби! Одурені лукаво!
Вас не розкуто! Не розкуто!
І ворог зуби шкірить люто,
Щоб нашу одібрати славу!

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Як невимовно Ви прекрасні!
Від Вас у мене просто шок.
Ах, Ваші очі - зрілі вишні!
Волосся Ваше - ніби шовк!

Фігурка Ваша – ідеальна,
Скажу Вам чесно, без прикрас.
А губи - золото сусальне!
А ніжки – взагалі атас!

Красуне із красунь, клянуся,
Ваш погляд – блискавки розряд.
Безмежна грація у русі!
А зваба - більша, ніж в наяд!

І аромат Ваш особливий –
Це запах яблук восени.
Я Вам приніс одне з них, Єво...
Скуштуйте швидше! Ну, вкуси!


01.08.2011

програма максимум –
для мене – мінімум –
сюжети класиків
і неба синього,
і воску запаху,
і меду літнього,
і бруньок набряку,
джмелів між квітами,
жита шепочуться,
ми – в їх історії,
і наші вибрики –
ні, не теорія,
і знов сновидами
в житах зближаємось,
душою любимось,
в думках – кохаємось...
і спогад скнітиме
на грані памяті,
а ми – старітимем
у тихій гавані...
не птахи – рибами
ми, певно будемо,
щоб тихо дихати...
ні-ні, не грудями...
зітхання вирвалось,
і очі стомлені,
усе вдивлялась я,
як вітер кронами
грайливо бавиться...
то теж із класиків...
тебе любити – то –
програма максимум...

Почорніле й розгалужене,
Одиноке і застуджене,
Ти - на дубі за вікном.
Над тобою хмара стелиться,
Закликаючи хурделицю,
Сіє снігом, мов зерном.

Завиває вітер-дядечко,
Стогне сад старий на грядочках
Під його могутній рев.
Ти ж за стовбура чіпляєшся
Й невідомо як тримаєшся
Між оголених дерев.

Зимній день гуде розлючено,
Ти ж вслухаєшся засмучено
В посивілу далину,
В добрі спогади пірнаючи
І, напевно, закликаючи
На гостиноньку весну.

Десь за горами високими,
За морями срібноокими,
На далекій чужині
Ходять, спокою не маючи,
Все на північ поглядаючи,
Твої буслики сумні.

Потерпи, сердешне, трішечки,
Й сонце, ця тепліні діжечка,
Прожене твою біду.
Білокрилих зустрічатимеш
І озвешся лелечатами
У зеленому саду.

Дощ невпинно по вулицях човгає,
Відбиває осінні рядки.
Чом здаєшся ти, осене, довгою?
Чом у сумові топиш думки?

Он земля під тобою розхристана,
Мов заклякла в чеканні біди,
В покривало закутавшись листяне,
Жде наругу зими - холоди.

Заскучавши за дниною гожою,
Попід лісом завмерло село:
Сіре небо димками загоджує,
Повернути благає тепло.

Та не чуєш ти, осене, докорів,
Тчеш завіси з пітьми і води
І твердИми рішучими кроками
Все мандруєш кудись... в холоди.

Эта рыжая выскочка - autumn for you!
Я вообще-то люблю ее, но иногда,
В этом оставленном здравым рассудком краю,
Лучше уже жара или холода.
Не выношу ее верных собачьих глаз,
Знаю ведь спросит, все-таки не смолчит:
- Ну, получилось, скажи, хоть на этот раз?
И отвернется, когда я швырну ключи.
Я делаю розы из листьев который год,
Ругаюсь с ней из-за яркости желтизны.
Красиво выходит, и мне безумно идет
Быть занятой и счастливой. И верить в сны...

31.07.11

У маленької Анни прозорі повіки,
вона удає, що спить, - а виходить не дуже,
вона виплутується з обіймів сонного чоловіка
і знов розглядає пару червоних смужок.

Зрадник тепер по віднях, а тут балачку
не обірвати, тільки поговорити
ні з ким. Анна, маленька, плаче –
ані шарфа сплести, ні петлю створити.

Вона виходить на ганок, одненька на всю планету,
хай би обмазали. Хай би уже постригли…
І вчиняє дикий стриптиз – їй усе фіолетово.
І місяць, убитий, падає, в її камуфляжні стрінги.

Ти сліпим був, як дощ, той що зранку мене заскочив,
це жахливо заразно - тепер ми сліпі обидва...
А десь там, вище пупа, метелики ще тріпочуть,
тобто - дзуськи - так просто узяти й піти - не вийде.
Що, писати пора мемуари, о мі аморе,
як неправда моя потонула в твоїх зіницях?
Я так хочу на море, напевно, поїду скоро.
Як синиця в руках мій квиточок на залізницю.
А журавлики в небі- "Курли!" - обирай, на бога.
Свої довгі носи не в свої вони пхають справи...
Справа - ти, зліва - сонце, вода і одна дорога,
та дорога - по колу і знову-таки - направо.
І чого так хотілося бути твоєю фройляйн,
а як видно - не доля, мабуть - зодіак у змові...
А де двоє, ти знаєш, там часто буває троє.
І не завше той третій - народжений від любові.

А на волі так солодко...Нащо ж мене закрито?
Добровільною бранкою у колодки закуто...
А тобі підкоряються лейн, авеню і стріти.
Їм однаково, просто, чиїми сьогодні бути.

01.08.2011

Немов пройшли віки
Старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У мертвому дворі.
А я в осінній сад,
Мов злодійка, загляну
І віднайду слова
В горіховій корі.
“Я тут була“ –
І будуть в серці жити
Простих три слова,
Пам’яті слова.
“Я тут була“ –
Не хочу хоронити.
Все ще живе,
Допоки я жива.
Облізла фарба –
То було червоне.
Дощем обмита
призьба зі смоли.
А в мене лезом,
Гострим і солоним,
Думки, як рани,
з болем до сльози.
Знайомий двір,
Який же він знайомий!
І плач, і радість розділяє він.
І як колись,
Дверей цей скрип невтомний.
І як колись, –
Криниці тихий дзвін.
Ти пережив війну
Прокляту світом,
У порівняні з тобою –
Все ніщо,
Тобі не знати лиш,
Що цього літа,
Господар твій
З життя цього пішов…
Й немов пройшли віки
Й старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У дідовім дворі...

Забруднені рядками папірці
Лежать укупі, мов солдати вбиті.
Той почерк, ті великі горобці,
Слізьми твоїми тихими розмиті.

Не збіг обставин, і не як в кіно:
Дитячі зшитки й лампа серед ночі,
Твої красиві вже в утомі очі
Й червона ручка, списана давно.

І між рядків, читаючи буття,
Ти бачиш долі поколінь прийдешніх.
У їх садах доспіють теж черешні,
Твій урожай – учительське життя.

Я в серце вклав Твоє благословення,
Цей дар найбільший із великих див.
Прости мене – я так звичайно жив,
Не цінував ні слова, ні натхнення.

З дитинства був отруєний лжевченням,
Не знав Тебе й нікого не любив.
Моє життя – далекий самоплив
До маяка з Твоїм святим Іменням.

І ось, пропливши кілька сотень миль,
Я виринув – і став посеред хвиль,
І постоявши, рушив за Тобою.

Я народився вдруге через біль,
І вичистив лжеправду, ніби гниль , –
І освятився Слова чистотою.

2007

Сьогодні закінчиться липень,
Мов книги остання сторінка,
Яку прочитати судилось
Не тільки мені одній!
Щось вітер нашіптує липі,
А небо міняє відтінки!
І щастя розправило крила!
Давайте за ним! Мерщій!

Останній день липня - для мене!
Це навіть не здійснення мрії!
Це щось неймовірне! Чудо!
Приємне, як шум трави!
А завтра вже серпень, напевно!
Та душу - я знаю! - зігріє
Те світло, яке усюди!
Бо поруч зі мною - Ви!

2011

у місті де кожен знайде собі власного перехожого
де колір бруківки легкий і ламкий наче шовк
де люди травнево хворіють духовним сходженням
і зовсім не вірять у Тофлера і футурошок
у місті де ми перейшли одне одному
шлях і вдачу
де ти відлітала а я на кленовому листі писав листи
прокинуться сни прокинуться Ті що значать
для мене і тебе
більше ніж я і ти
ах як це буває
зіллються неначе краплинки двоє
і час розженеться і ти - над землею грайливий змій
веселий і вільний
і вірний
тому хто керує тобою
...і вибухне серце не втримавши власний вміст
потому зима не зима а прийдуть перестиглі морози
слова обміліють і танець що був на двох
розірветься
як розривається тиша весняна міцними грозами
як хромосомний набір що його розриває бог
і місто змовчить... піднявши мости у повітря
стуливши роти ніби свідкам нічним ліхтарям
а потім дощі на майдан і сльози на вітер
на вітер
і кожен проснеться
і в кожного буде шрам

Серпневий вечір грівся на ослоні,
Мов чолов’яга втомлений присів.
Останній промінь сонця у долоні
Багаттям ночі тихо золотів.

Десь тліли трави, і палали роси,
Я, мріючи, стояла у саду,
Дивилася, як хлопчик голобосий
Квапливо гнав додому череду.

Ховав у Рудці вечір власну втому
І гнав її, як воду під веслом.
А вулиці скликали нас додому –
На мамин борщ і яблуневий сон.

Відійдуть, відмоляться, відтопчуть
Білих днів медові вечори,
А мені приходять сни щоночі,
З терпкістю соснової кори.

Я б тебе, розплетена і гола,
Нахилила б до свого човна,
Колисала б в місяця подолі,
Щоб твій спокій залила вода...

І кохала б, як свою дитину.
Скибку серця вирвала б з душі.
В голови, під пухову перину,
Клала б на ніч навхрестом ножі.

Щоб ти спав народженим в купелі,
В яблуні травневій у саду,
Щоб летіли снами білі лелі,
Щоб не знав ти на віку біду.

Колихають в рукавах зелених
Журавлі відбілені млини –
Ти щоночі прилітай до мене,
У мої зелені,милий, сни...

Треба лісти в гори...
І на висоту...
Щоб не чути спорів,-
У своїм "уму"...

Щоб не чути шуму,-
Пилу і доріг,-
Щоб із цього суму,-
Вибратись я міг...

Щоб я міг лишити,-
Тут свою печаль,-
Хай ведуть стежини...
Десь мене у даль...

Хай мені покажуть,-
Десь вдалі приют...
Щоб я на поляні,-
Десь на мить побув...

Щоб я там лишився...
Не лише у снах,
Я б лише молився,-
Щоб лишитись там...

Щоб я там постояв -
Сам, один - в тиші,-
Треба йти у Гори,-
Просто для Душі...
Дякую:-) 12 черв. 2011

Я так замучився ходити,..
Що я без себе тут живу...
Що мнов ведуть незнаті ниті,
А я за ними в рабстві йду...

І я залишився на світі...
Але мене отут нема,
Нема мене посеред квітів,-
Бо я залищився в думках....

Зазишився отам в безодні,
І для реальності помер...
Нема мене отут в сьогодні,
Тепер за мене Інший йде.

Іде за мене мій Хазяїн,
А я для нього тута сплю,
Мене робити він заставив,
Творити сон тут наяву...

І я залишився на світі,
Один-один посеред снів,
Не залишився серед квітів,
А з своїм Его я побрів...

Дякую:-) 24.07.2011р.

Всі думки і всі роздуми,
Вітер страху й бажань -
Те, що є тільки в розумі -
Того в світі нема,-

Тут немає де вклинити -
Всі фантазії, страхи, думки,
Тільки ми нещасливими,
Йдемо світом, бо розум привик...

Він привик тупо діяти -
Виділяти на прояв думки,
Аби лиш не помітити,-
Що один лиш тут він бачить сни...

Що немає в раельності -
Тут його філософій, думок
Тільки він не зостанеться -
Лишить власний Замо́к.

Він від світу закриється,
І піде в власні сни,
Тільки з ним не ведися ти!
Бо цей розум
не ти!!!

Дякую:-) 13.07.2011р. (00:10)

Птах залізний червоним дзьобом
Цілу ніч клює горизонт.

2009

Жовтим солодом, біло-пінним,
Розважніли вуста в хмелю,
А над Рудкою, жовтими тінями,
Спокій ночі я постелю.

Ходять небом Святий і Нечистий,
Зорі точать об місяця ріг.
Притулися до мене, плечистий,
Обхопи мою косу-батіг.

Відлюби мене в трав косовиці,
Звіробій заплети у косу.
Не заснути тобі, як не спиться
Бджолам диким, що п’ють росу.

Очі, плечі твої… і губи.
Вечір втомлений від вогнів.
Розстібни мені ґудзик на грудях,
Зацілуй, щоб і світ заважнів....

Тиха вечора пізня молитва.
Прибережні дніпрові вогні.
На піску тіл потомлених битва …

У придорожника жили тужаві,
Мамочко рідна, так хочу до тебе….
Сонце стрічати в зеленій заграві,
Руки тягнути, подібні до стебел.
Бо знову я квітка, зірвана квітка,
Я – придорожник біля отчого дому.
Мамо, лебідко, мамо, лебіко –
Так хочеться бачити постать знайому.
Горнеться травень сліпими стежками,
Пахнуть садки повні вишень чужих,
Зірвані трави несуть пеленами –
Коси обрізані смутків моїх.
Жовті лілеї в садку твоїм, мамо -
Жилка сльози на засмаглій щоці.
Чом же мій поїзд відправився рано,
Чом же мій поїзд відправився рано?
Лиш придорожник зігрітий в руці.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)