Салюти веселих кульбабок запалюють ранок,
Розкручують небо холоднi трикутники сонця
,Розбудженi крила танцюють пiд вiтру сопрано.
I серце веснуе.Трiпоче,як пульс марафонця.

Тут верби плетуть вишиванку мелодiй пташинi,
Смiються джерела,ховаються в рiчцi веселки...
З долонь першолисту ковтаю небесноi синi
I йду у свiти.Вiдкривати душi закапелки.

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

А йшов дідусь. Як молоко - волосся,
над бородою очі посмішку несли.
Ніхто й не чув, що молиться. Здалося,
що просто в'яже дід невидимі вузли.

Чи то на пам'ять в'яже, чи - на втіху,
але слова почуті все-таки були.
Бо раптом людям відібрало пиху,
неначе хто їм розум дав із-під поли.

Воно б радіти, та чомусь тривожно
зробилось кожному, окрім хіба дітей.
"А де дідусь?" І хтось зронив набожно:
"Даруйте, але він до тих пішов дверей..."

Убік усі жінки повідвертались,
стоять, очікують, як глядача портрет.
Їх язики заклякли, ніби постинались:
громадський, в полі зору, платний туалет.

Чоловіки ж чекати не бажали -
штовхалися, ломились, бігли до дверей.
"Верну борги!!!" - спритніші з них кричали,
як на торжку ведеться завжди у людей.

Оце так дід! Страшну отримав владу:
його, веселуна, почув уважний Бог
й дозволив отаку несанітарну ваду,
як борг до органічних прирівнять вимог.

І в розум навернув, аби в нехитрий спосіб
побачили свою ледачу вдачу всі.
"Верну борги!" - крикливо так і досі б
лунало тут і там в усій своїй красі.

А що дідусь? А молоком волосся,
над бородою очі - через сльози сміх...
Глузує з боржників чи, може, то здалося?
А автор боржників пробачив вже своїх.

9.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Все життя неначе утиск
Вітром свічки на могилі,
Так не можу позабути
Очі сині серцю милі.

Вже душа моя осіння
Надокучливо воліє
Пам'ять вирвати з корінням,
Щоб усохли квіти мрії,

Щоб не гріло сонце доли,
Не леліяв місяць тишу.
Раз не стрітись нам ніколи,
І надіятись полишу.

Та, напевно, й після того
Опускатись з неба буде
Образ щастя молодого
На снігів печальні груди.

09.05.11.

Не зрадь мене, серце! Благаю, не зрадь
Останнім ударом, йдучи крізь світи.
Це ти воскресало у сотнях згорань,
Аби до коханої тільки дійти.

Горить у тобі непогасний вогонь,
Ти знаєш - чий погляд його запалив?
Ті сотні тривог, що торкалися скронь,
Я чесно з тобою на двох розділив.

То ж я заклинаю тебе і молю -
Дай сили здолати доріг хижий біль!
Кохання твоє, від якого не сплю -
Найкраще, що було у долі моїй.

Не зрадь мене, серце! В дорозі не кинь,
І рани старі не залишать сліду.
Давай же здолаєм сумну далечінь,
Щоб знову сказати - "Живу, бо люблю!".
лютий 1998р.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

Магма кохання - вибухом з кратера
Гаряче й стрімко - роз"ятрений щем.
Та корабель, що проплив без фарватера,
Зник ще тоді під травневим дощем.

Хлипають вікна сонно повіками,
Темінь запалює зблідлі вогні.
Зорі на небі розсипались злитками,
Вечір на радість вимінює гнів.

Ніжно-бентежно вабить омріяне.
Бо ж не одну ми стрічали весну...
Вітром бузковим кохання завіяне
В радість небесну й печаль неземну.

Это стихо моего Бати, он умер в этом году.
Прошёл войну с 39-го по 45г.
Плен, проверка... Закончил в Кёнинсберге.
" За отвагу"...
Стихо - отклик, написано им в 2005 г. на стихотворение Чумачковой.
Плагиатом не считаю, поэтому публикую...
Фото из семейного альбома.
Увеличить не смог... "Три поколения".


***
На базаре старик с орденами стоял,
Со слезой на глазах их к груди прижимал.
Вы простите меня, боевые друзья,
Но без хлеба на свете жить тоже нельзя.

Был я смелым и храбрым в жестоком бою,
Проливал свою кровь за Отчизну свою.
Наградила она меня всем, чем могла,
А за раны мои честь и славу дала.

Но настали другие для нас времена
И расстаться мне с вами, наверно, пора.
Сослужите последнюю службу, друзья, -
Очень трудно без хлеба, совсем уж нельзя.

ПотОм тяжко вздохнул, и сказал себе – нет!
Друг за друга должны мы держать свой ответ.
Не расстанусь я с вами, друзьями вовек,
Ведь не хлебом единым живёт человек.

И пошёл он домой, а на встречу жена,
Обняла, прослезилась и молвит она:
- Ты – герой у меня, молодец, старина,
Сохранил свою честь, не продал ордена!

Рань...
на душі христово.
Стрінув у серці Бога
щирого і сумного,
з перших, розп’ятих словом.

– Тесле колиски тиші,
гостра твоя теслиця.
Він промовчав і вийшов,
ніби з вогню церквиця.

Гримнули двері висі,
вікна замеркотіли.
Янгол в мене дивився,
мов крізь кольчугу – стріли.

– Хочеш,– питав,– до Нього?
– Вийди зі себе в спокій
світлим, на зло убогим,
стань животворчим соком.

Синь...
підбирав на кому –
пнувся строфою далі.
Ніжному й нечужому...
море лишив печалі.

З інших, речей забутих
й рідних до посивіння,
вирвав собі нечуте,
здатне на омертвіння.

І на краю долоні
лодь загойдало світу.
Довге моє безсоння,
довше за видих світла.

9 Травня 2011

Ми по війні ще грали у війну.
Напризволяще кинувши корів і кіз,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
В рукопашну сходились,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Рукави порожні в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «червоних» і «німців».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
...Не можу "грати у війну" з синами.

Це не піді мною плаче затоплена Японія,
і не під моїми ногами ламаються шкільні дошки і дошки гробів.
Але моє внутрішнє місто губиться серед кішок, котів і старих вагонів,
місто, яке навіть у епоху великих географічних відкриттів так ніхто й не відкрив.

Пора року така,
і дерева стоять, ніби порожні обойми.
Дівчинка малює великі очі молоком на стіні.
Дівчинка холодна, темна, глибока, неначе північні водойми,
і, Господи, ця північ цілком у мені.

2011

Травой забвенья память не укрыло.
За мною вслед идут издалека
И чёрный хлеб измученного тыла,
И глаз сиротских жуткая тоска.
Нет, я ещё оттуда не пришёл,
Из той далёкой стороны-сторонки,
Где адресатам городов и сёл
Разносят почтальоны похоронки.
Нет, я ещё остался за чертой,
Где горе выдавалось полной мерой,
Где люди жили общею мечтой,
Святой надеждой и горячей верой.
По граммам хлеб и скромное жильё.
Привычный быт, он труден, но не страшен.
Там всё, что «наше» - значило моё,
Там наша боль и радость тоже наша.
Я не пришёл из дальней стороны,
От синих рек и берегов зелёных.
Они по эту сторону войны,
Откуда шли на запад эшелоны.
Я там остался в памятном году,
Где детство шло по опалённым травам.
Я не уйду оттуда, не уйду,
Я не могу, я не имею права.

барбекюшной гарью располосован,
ветер бьет по мальвам
и спаниелям.

на крыльцо конверта садясь пословно,
герцогинно-альбно -
она тускнеет.

на письмо уходит колода марок.

я пишу ей редкой, дозревшей карой.

2010.

І як туман… Те сяйво від знамен,
І спогади терпкі, болючі, давні…
Підносять ветеранам до рамен
Розквітлі оберемки цвіту в травні.
А їм хіба потрібна та яса,
Коли ще пам'ять кулями розшита?..
А їхня юність – чорні небеса,
І кров’ю розфарбована їх свита…
У грудях їхніх й досі рветься клич –
Вогонь терпкий палає нездоланно.
А їхня доля – то червона ніч,
То як туман, що підло встелить ранок.
Чи їм та слава честі не гірчить,
Коли заниють їх тілесні рани?..
А їхнє щастя – то зрадлива мить,
Про що промовчать сиві ветерани.

звільнитись з роботи
не виходити з дому
кинути курити
припинити бухати
не думати про жінок
їх ноги попи груди
купити акваріум
з тритонами або черепахою
чи золотими рибками
які слухатимуть твої бажання
так уважно
як не слухала навіть мама
в твої два-три-п’ять років
я вже мовчу про дружину
дивитись телевізор
або слухати радіо
не вилазити з ліжка
так друже так
ти направду можеш втекти від світу
але світові на це просто насрати

Мы домой вернулись после бури.
Нет войны, её окончен срок.
Сядем на крылечке, перекурим.
Всё же мы пришли на свой порог.
Те, кто выжил на земле, с рассвета
В бомбами распаханных полях.
Нет друзей – они остались где-то,
Кто вернулся, тот на костылях.
Но, придя из дальнего похода,
Памяти огонь не потуши.
Береги, напрасно не расходуй
Свой ресурс израненной души.
Память, память, сделай одолженье,
И со всей солдатской прямотой
Проведи нас по полям сражений,
Где пролёг к Победе путь святой.
Мы Победой бредили и жили,
Мы прошли у смерти на краю,
На алтарь Победы положили
Стойкость непреклонную свою.
Как звезда, горящая во мраке,
Звал к себе победный наш финал.
Враг давно хотел узнать нас в драке.
Мы не зря старались – он узнал.
Утверждаю: нам никто не страшен.
Маяки для нас горят во мгле,
И всегда в сердцах победа наша –
Самый главный праздник на земле.

Неначе ніч прямує за світанком, -
Іде отак вона за ним услід,
Коли болять на тілі давні ранки
І корчиться від них у муках дід.
Сидить на ліжку, як на п’єдесталі
Присів у бронзі мертвий побратим, -
На честь якого вулицю назвали
Й пишаються полеглим, неживим.
В однім бою – йому осколки в тіло,
А другу куля прямо у висок.
Тоді пліч – о – пліч за Дніпро робили
Бійці у листопаді марш – кидок.
Отримали свинцеві нагороди
Усі у сорок третьому сповна.
Тому ще досі за солдатом ходить
І болями пече йому війна.

09.05.11.

Буде сонце щодéнь вставати,
Прóйде травень, і прийде знов,
Та Тебе вже не буде, Тату,
Ти у вічність від нас пішов…

Відшуміли житейські бурі,
Перемога, вже не Твоя…
Внук із правнуком у зажурі,
В Тебе з ними одне ім’я…

Була ратна нелегка праця,
Закривавлений горизонт.
Був поранений в дев’ятнатцять,
В вісімнадцять пішов на фронт.

Разом з дідом призвали з хати,
Інвалідом вернув на поріг…
Не любив про війну казати,
І ще фільмів дивитись не міг…

Переправи, бої на Віслі,
Перемоги весняний грім…
Одинокий піджак на кріслі,
І солдатські медалі на нім…

Невідомі, прості герої,
Скільки винесли бід і лих.
…Парком вже не пройдем обоє,
І не вип’ємо “фронтових”…

Час незримо тремтить і тане,
І хурделиться цвіту сніг…
Покидають нас ветерани –
Дійсно, жменька лишилась їх.

Все, як завжди. Ті ж сонце й небо,
Марші, травень, святкові дні.
Перший раз Перемога без Тебе,
Перший раз ми святкуєм одні…


9.05. 2011

Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)

Мадрид – темпераментний, пишний
зайд різних не дуже любив.
І тільки каштановий Київ
всіляких чужинців пригрів.

Париж – розвеселий, щасливий –
всій Франції допомага’.
І тільки каштановий Київ
країну свою обкрада’.

Софія не всілась на шию,
Болгарії не заважа’.
І тільки каштановий Київ
податки, як шкури, здира’.

Рим – вічний, розкішний і сивий
народ свій кругом прославляв.
І тільки каштановий Київ
все ж патріотичним не став.

Можуть Берлін чи Афіни
велич держав показать.
І тільки каштановий Київ
столицею важко назвать.

Мамо, мамочко , матусю!
Тобі низесенько вклонюся ,
До неба рученьки зведу
За тебе я, голубко, помолюся!

За ласку й доброту твою безмежну ,
Що лине від фіалкових очей
Віддаю любов тобі лише належну
За втому від недоспаних ночей.

І руки, пахощами квітів вкриті,
Цілувати буду я щодня.
Нема ріднішої на світі
За тебе, зіронько моя!

Сліпоту мою умієш лікувати ,
Навпіл горе поділяти.
Повік я буду вірити й бажати -
Для тебе миру біля хати!!!

Ти, немов наркотик ,якого потребує тіло -
Воно горить, скрипить, неначе двері заржавілі.
Руки крутить ломка вміло,
І розум ніби в божевіллі.

"Мурашки бігають" по шкірі,
Коли думка поряд з тобою
Я ввесь час живу в зневірі
І борюся сама із собою.

Чому? Чому ти заборонений для мене?
Де ж той ключ знайти, що знов поверне
Хвилини щастя, мов пилок, п'янких?
Як ? Як повернутися до них???

Що у світі є кохання? -
Безмір радості, ніжності, чи , може, то лише страждання?
Буває й так ! По- іншому також буває,
Але воно ніколи не вмирає...

Живе кохання те, собі живе, й не знає горя
Аж раптом де візьметься гірка доля :
Вийме з піхов меч залізний,
Зведе на нього погляд грізний,
І підло нищить, б'є , кусає,
Неначе зла собака лає

Кохання те беззахисне і ніжне -
Тремтить і плаче грішне
Біжить, тікає на край світу
Шукати на питання та й отвіту:
"Як мені щасливим стати
І кайдани долі розірвати?"

Відповідь шукати можна всюди,
Та її не мають ані боги, ні люди,

Бо закон життя складніший всього -
І краще й не пірнати в нього!

Зорепадом з небес сипонули літа,
Сріблим сяйвом упали на коси.
Постелилась до ніг ця пора золота
І туманом лягла на покоси

Трав в лугах запашних, де світанки в імлі
Поклонялися Сонцю і Світлу.
Недаремно прожите життя на землі
Другу юність дарує, де літо

Медоносними квітами зронить росу.
Солов"єм забринить на світанні.
Закарбує у час незрівнянну красу
Твоє перше кохання й останнє...

Казак лихой мой, не тревожься,
И думы в стаи собери.
Давай на время мы отложим
Печали нашей до зари.
Попридержи "коня гнедого":
Не то - порвёт он удила...
И на пути всего Святого
Доделай прежние дела.
И, как всегда, в сюжете сказки
У рыцаря есть три пути:
Иль потерять коня "в завязке",
Иль голову себе снести...
Но есть удачная концовка:
Он встретил мудрую принцессу -
Судьбу свою устроил ловко
И разыграл удачно пьесу...

Чекай!
Валерiй Гребенюк
..... I
--Ти чекай! Повернусь на твiй ганок!
Попри смертi усi-- мам'ятай,
Обернусь я тобi у свiтанок!..
Тiльки щиро на мене чекай!
.
..... II
--Ти чекай у весни на порозi,
Де природи барвистий розмай,
Назбирай первоцвiтiв у полi...
Та й надвечiр на мене чекай!
.
..... III
--Ти чекай, коли спека надворi,-
Хоч би хмарку на небо бодай!..
Коли душать вже вiдчаю сльози,
Неухильно на мене чекай!
.
..... IV
--Tи чекай, коли лютi морози...
Що навколо метiль... Не зважай!
I недоля стоїть на порозi,
А ти вперто на мене чекай!
.
..... V
--Tи чекай, коли смерть зазирає
З гiркотою у душу -- за край,
Та й самотнiсть тобi обiцяє!..
Крiзь зажуру i сльози, чекай!
.
..... VI
--Не зважай, що усi не чекають:
Мої рiднi, знайомi ... Нехай !..
Ти не зраджуй своєму коханню,-
Усим серцем на мене чекай!
.
..... VII
--Tи чекай в день жалоби на прощi... *
Не запалену свiчку -- вiддай!
Хай вже безлiч людей на погостi, **
А ти звiсток вiд мене чекай!
.
..... VIII
--Дочекайся!.. Хай всi перестали!
Зберегла ти мене у душi,
Ти стомилась чекати, та знала:
Повернусь я -- на докiр усiм...
.
.....IX
--Tи чекай!.. Повернусь на свiтаннi,
У барвистий розмай -- навеснi...
У найдовшому, в свiтi, чеканнi
Прокладала ти стежки менi!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105081181

Ты - мой ангел, и демон мой,
Мой хранитель и искуситель!
Странник, путник и домовой,
И коварнейший соблазнитель!

Ты - со мной, ты - во мне всегда!
Не нужны мне теперь печали.
Унеслись пустые года -
Появились манящие дали...

Я иду по песку босяком,
Я сижу под пальмой с кокосами...
На коня, взобравшись верхом,
Путешествую ранними росами...

Диво дивное мне привиделось -
Я не стала в нём сомневаться,
Не спугнула и не обиделась -
Поняла, что стоит отдаться!..

У любові немає кінця і початку,
І умовностей також немає.
І вона не приходить в якомусь порядку -
Незалежно від чогось триває.

На світанку розбудить тебе промінь сонця -
Він до тебе з любов'ю пробився.
Дощик краплей впаде на твоє підвіконце -
Він з любов'ю до тебе з'явився.

Розквіта мальовнича природа країв -
Все буяє довкола з любов'ю.
Сумний шепіт і лоскіт зелених гаів
Нагадає кохання солов'є.

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Поїзду врешті насниться Харків, а поки –дартс, станції, мов мішені.
Перші подряпини квітня,
провідник по-вітчизняному злий,
жінці на нижній полиці сняться дощі і леопарди,
потім школа,
вона заграє з хуліганом із задньої парти,
далі інтимне.
Жінка вросла у полицю, наче корінь женьшеню.

Ти навіть не повертаєшся,

по-дитячому тулишся до вікна,
перед тобою весна,
зліва-тамбур.

Ти навіть не повертаєшся,

я, як, зрештою, і цигарки,
мнусь у твоїх кишенях.
Вагони – єдині, хто спить попарно.

Місця навколо важкі, мов заспокійливе санітара.

Ти навіть не повертаєшся,

губишся у собі, наче життя у операційній,
кажеш: якого чорта,
все в нормі,
це більше відпустка,
жодного карантину,
звичайно, холод, вітер і жах, але це не суцільно.

Провідник погоджується: якого чорта,
все в нормі,
поїзду врешті насниться Харків
через п’ять годин і тридцять одну хвилину.

2011

певно деревам сняться цукерки тому що дерева це дитинчата
їм сняться цукерки навіть коли ніч мов підбитий танкер заливає нафтовою чорнотою
коли капітан мовчить бо капітан повинен мовчати
згідно з уставом ніколи не збиратися навіть по двоє

коли берези
троянський кінь
дуби
Ахіллес
а решта
дрімуча Троя

певно і духи що вкручені в ці дерева повинні деревам наснитись
бо провінційні ліси зі своїми казками більш потойбічні за Прованс
більш потойбічні навіть за серце що змушене буде назавжди спинитись
як зупиняється транс

2011

дівчинка яка ніколи не співала у церковному хорі
вона до
осточортіння збирала листя
себе
недоліки
і їй особисто Моцарт
відшаровуючись від
леза іржавих колій
заточував реквієм за недопалки

і не прокидаюся так
перекидаються мов стовп
міняючи напрям руху
сузір’я
і розташування строф

загинаючи пальці життя до
збочення у
трудодосвід

і так по-монголотатарськи ламає ребра що
з тебе досить

допоки тебе набивали зірками лузаними наче насіння
допоки ти у сирій землі перетворювався на квіти
дівчинка ховалася від цього насильства
шість днів не співала а сьомому взагалі відмовлялась вірити

2011

Спи, моя Іриско,
cпи, моя солодка.
Люляють колиску
зіроньки-стокротки.

Птаха білокрила
горне пташенятко,
вушками накрила
мама зайченятко.

В порості ліщини
дрімки ловить лиска.
Спи, моя дитино,
спи, моя Іриско.



2010 р.

Скільки воєн вже було,
скільки їх ще буде?
Скільки люду полягло
на шляхах облуди…

Як згора земля до тла
і кружляють круки –
в чомусь вигода була,
хтось тут гріє руки.

У війни єдина суть,
напрями типові:
статки декого ростуть
на невинній крові.

По війні за сльози вдів –
слава Перемоги.
Потім тисячі разів
ними витруть ноги.

Золотий тілець завжди
з Молохом товариш –
лозунг кинуть,
ну а ти кров’ю отовариш.

У боях собачих псів
стравлюють двоногі.
Війни – гра багатіїв,
а воюють вбогі.

Життя від розуму чи розум від життя.

Спокон віків таке ведеться.
Що розум для життя дається.
Без нього жити не вдається.
І рахуватись з цим прийдеться.

Хто хоче жити той спасеться.
Знайде свій шлях і розбереться.
І розум внього десь візьметься.
Чи чужий, чи свій знайдеться.

Пристосуватись доведеться.
Таке життя і так живеться.
Інакше все життя зведеться.
Бо цей закон усіх торкнеться.

Без розуму гніздо не в'ється.
Де кожен птах чомусь несеться.
Знає що де і як береться.
Якщо ще доля посміхнеться.

Обставина на лад складеься.
То успіху певне добьється.
Діток зростити удається.
Покликання своє прийметься.

Життя розводити прийдеться.
Для цього жити доведеться.
Для цього життя дається.
Хоч не відомо де береться.

Яким чином пізнається.
Що з початку видається.
Чи розум від життя візьметься.
Навряд чи хто з цим розбереться.
Хоч демагогія ведеться.

Надмірність в негаразди преться.
На зло ймовірно обернеться.
І горе від ума приб'ється.
Принаймі вже до цього йдеться.
Життя загрозі піддається.
Та не від розуму здається.

7.05.11. В. Назаренко.

Примітка.

Весна від сонця прибула.
Тому природа ожила.
Та абрикоса розцвіла.
І трудиться на ній бджола.

На багатьох квітках була.
Пилок зібрала, мед взяла.
У вулик швидко віднесла.
Все зробила що змогла.

Щоб сім'я в добрі жила.
Діток побільше розвела.
Силу велику набула.
І наш добробут підняла.

То ж приклад гідний подала.
Щоб праця першою була.
І українські всі діла.
В належний рівень привела.

22.04.11. В. Назаренко.



Мерзота.

Скільки кожен гріхів має.
Ніхто толком знать не знає.
На гріхах бізнес процвітає.
Церкви будує й відкриває.
А потім в них гріхи знімає.
І знов грішити починає.

Попів це все задовольняє.
Їх це годує й напуває.
Збагачує і величає.
Лохів в цім світі вистачає.
Церква над ними владу має.
То ж всіх гарненько обдирає.
І на бога все звертає.
Мов він до цього спонукає.
Гріхи інакше не прощає.

А Україна вимирає.
Від своїх гріхів конає.
Невже ніхто не помічає?
Що нація народ втрачає.
І лицемірства вистачає.
Як дехто в церкву завітає.
Гріхів своїх не сповідає.
Лише очиститись бажає.
За совість навіть не згадає.
Провину явну не признає.
Хоч що накоїв добре знає.
Відповідати не бажає.
Та ці гріхи бог не прощає.
І пекло на таких чекає.
За потомство теж подбає.
Сатана не прозіває.
Бо практику достатню має.
І своїх не полишає.

27.04.11. В.Назаренко.

Свято це чи день жалоби.

Колись фашизм перемагали.
День перемоги святкували.
З тих пір про це не забували.
Кожен рік цим хизували.
Себе при цьому вихваляли.
Та нагороди виставляли.
А правду-матінку топтали.
Брехнею факти прикривали.
Безстижі інтереси мали.
Та істину з-за них ховали.
Жахи трагедії зібгали.
Свою мерзенність прикрашали.
Головотяпство гримували.
Щоб за нього й не згадали.
Як друзями фашистів рахували.
Та їм всіляко підсобляли.
Коли війну ті розв’язали.
І в цьому їм допомагали.
На Польщу залюбки напали.
Прибалтику окупували.
Народ свій всяко катували.
А за безпеку не подбали.
Не думали і не гадали.
Який їх друзі задум мали.
Та у штани понакладали.
Коли союзники напали.
Та під Москвою вже стояли.
Народ тоді під кулі гнали.
Життя чуже не шкодували.
Загиблих і не рахували.
За свою шкуру тільки дбали.
Горя народу не сприймали.
Коли від німців утікали.
Все нищили та забирали.
Щоб люди з голоду вмирали.
Чи окупантам слугували.
А поті їх за це ж карали.
За зрадників тоді вважали.
Та до Сибіру відправляли.
Такі безчинства витворяли.
Ось так з народом поступали.
Жалю за ним не проявляли.
На своїх все зло зганяли.
Бо німці це не дозволяли.
Та під Москвою все ж застряли.
Морози сильні лютували.
Активність їхню всю скували.
Тоді ж їх і в полон побрали.
Отак Москву і врятували.
Інших союзників надбали.
Та допомогу від них мали.
Оговтались, вже воювали.
Народу гори там поклали.
І всю війну лиш цим і брали.
До наших днів не всіх ще поховали.
А скільки їх було-це приховали.
Населення теж кучами втрачали.
Жахливу перемогу взяли.
Людською кров’ю поливали.
Недбальство злісне відмивали.
А перемогу святкували.
Не всі що добре воювали.
Кращі життя своє поклали.
А й ті що , що лиш за себе дбали.
Під кулями не побували.
В спец загонах загороджали.
Чи десь когось охороняли.
Досить умовно воювали.
Така ось правда щоб всі знали.
За що життів скільки поклали.
Німці поразку обміркували.
Жили, й надалі процвітали.
А ми як дурні вимирали.
Та перемогу святкували.
Не посилай нам більше бог.
Таких жахливих перемог.

31.03.10. В. Назаренко.

Написали ми білим чорнилом
Кольорове своє життя.
Перемішаний мед із полином -
У минуле нема вороття.

Смак солодкий гіркого лимону
Поселився навік на вустах.
Ніч мине, залишивши з тобою
Світ зірок на моїх руках.

Самотою один у натовпі -
Той безслівний твій тихий крик -
Ти пройдеш і скажеш, що жаль тобі.
Бо втрачати щастя не звик.

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Збиває вітер яблуневий цвіт
І пелюстки дощ топить у калюжі,
Як і тоді – у вісімнадцять літ,
Коли плин часу був мені байдужий.
Коли здавалась вічною весна
І не просило тіло відпочинку,
Коли меті віддатися сповна
Завадила негідна поведінка.
Коли байдужість до всього і всіх
Жила в душі відверто і наївно, -
Я рахувати пелюстки не міг
І був я не такий багатослівний…

08.05.11.

"Колись світанки сірими лисицями
В полях тинялися зацьковані і злі,
А хлопці, як з дівчатами, з рушницями,
Обнявшись спали на сирій землі"
Володимир Булаєнко (1918-1944)

"А все-таки жаль: иногда над победами нашими
Встают пьедесталы, которые выше побед"
Булат Окуджава (1924-1997)


Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордім Памірі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
Та ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Нам передав».
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах -
Поруч герої,
Що вічністю стали!

Пародія

Шкода, що вуж аж до півночі спить
(Бо як раніше – диво!)
Щось про обітницю кажете? Цить!
Ще й постелила криво?

Дайте корону – впаде ще, на гріх.
Пара з купелі – вгору…
Ви роздягнулися – курям на сміх!
(Усміх ховаю в штору)

Сльози на віях розмазали туш,
Вибач, якась я дика…
Що то під ковдрою колеться, вуж?
… Жаль – то твоя гвоздика.

7.05.2011

Замшілий зруб згубивсь у цьому лісі.
Замулилась криниця, зацвіла
(Копалась не на вигоні села!).
Людьми забута ніби постарішала.

Відколи не раділо в ній цебро,
Краплинки не світилися ранково,
І партизан не прихиляв чоло,
І зшерхлих уст не витирав рукою.

Літа, літа...
Застоялась вода.
Нема вже тих, хто чистили і дбали.
Жили відважно і відважно впали...
Криниця ж їх і досі вигляда.

Нет, она тебя не обманула,
Горькая невольничья судьба.
Окружив штыками караула,
Заклеймили именем раба.
Эшелон перед дорогой дальней –
Разве ты забудешь этот миг?
Разве ты забудешь крик печальный,
Безутешный материнский крик?
Горький хлеб чужбины. Муки ада.
Неумолчный зов земли родной.
Рабский труд. Колючая ограда.
Холод лютый смерти за спиной.
Но жила мечта средь униженья,
Словно пташка в небе голубом,
А в душе всё шло и шло сраженье
Между человеком и рабом.
А в душе твоей хранилось свято
Всё, чем жил и дорожил в былом:
Мать родная, дедовская хата,
Сад весенний, речка за селом.
Ты войной безжалостной отмечен,
На чужбине годы отсчитал,
Навсегда остался человечным,
В рабстве был, а вот рабом не стал.
Видно, твоя память крепче слова.
От душевных ран неизлечим
Ты молчишь над памятью былого.
Мы с тобою вместе помолчим.

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Огризнулась війна злим оскалом епох,
Як до авіабомби наблизились вдвох
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак.
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

Каже старший малому: водою зливай,
Я «болгаркою» мідний стинатиму спай.
Закипіла робота – звичайний процес,
Буде чорний метал і обарвлений теж.

Пролежала в землі смертоносна стріла
І у собі потугу страшну зберегла,
Лиш у черево їй сніп іскринок проник,
Доля зла показала трудягам язик.

Горобці перестрашені миттю знялись,
Затряслася земля і гойднулася вись,
Стогін, кров…О якби можна наново мить
Іншим чином удруге прожить.

Виглядатиме довго ще страх із імли.
Замість бомби до ґрунту ті двоє зійшли
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак...
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

07.04.11.

умеет ли кто-нибудь жить?
да так, чтобы не было больно,
да так, чтоб с улыбкой довольной,
чтоб меньше хотелось курить?

умеет ли кто-нибудь так,
чтоб просто любить и не плакать,
чтоб пофигу дождь или слякоть,
чтоб чувства смеялись в стихах?

а знает ли кто-нибудь, где
достать всевозможное счастье?
с открытыми окнами настежь
своей улыбаться звезде.

расскажет мне кто-нибудь, что
мне сделать с тоски фиолетом?
нормально спать перед рассветом,
снотворных не пить перед сном?

умеет ли кто-нибудь жить?
чтоб без алкоголя и дури,
как глория в "контражуре",
кто сможет меня научить??

2011

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

Ненависть в огненних шатах,
потвора ця – пеклом породжена.
Від крові – червона дата,
у війн також є день народження.

…На фронт! – все гудуть ешелони.
Мовчать безіменні могили…

Вона визрівала ще в «лоні»,
а двоє – вже нею снили.
А їм вже була жадана
(зіткнути лобами народи!) –
двом ідолам,
двом тиранам
звірячої, звісно, породи;
перевертням двом доморощеним,
що долі метали, мов «кості».
Не буде в цій грі переможених…
Не буде в цій грі переможців…
Криваві прислужники смерті,
клястимуть вас ваші ж нащадки!

…Скорботі в трикутнім конверті
нема ні кінця, ні початку.
І борються: славне й безславне.
І молиться мати за сина…

Ще прийде дев’яте травня!
У війн також є день кончини.

2008

Чую , приходить на вшпиньках весна~
Бачу краплинки й калюжі,
Жду, що ще прийде й до мене вона,
В серце моє не байдуже!

Прийе, ще прийде,у вириї днів
Вдарять громи, мов гармати,
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!

У кольоровому колі пісень,
Пташки зів'ють хороводи,
Сонцю всміхнеться - ізнову щодень!
Зникнуть сніги! Бурлять води!

Прийде, ще прийде, у вирії днів,
Вдарять громи, мов гармати
І розіб'є меланхолію снів,
Сила весни. Вірю свято!