***
Коли смерть завітала до нас у гості
і забрала таку дорогу нам людину
коли через розпач й німе голосіння
втямили ми нарешті що вже ніколи
ми не побачимо її не почуємо
навіть по великих святах
наче струснувся світ
облетіли його блискучі шати
і постав він у своїй суті
й прослалася дорога пряма і довга
і не можна на ній ані зупинитися
ані повернути назад
бо згубилася дорога
з мільйонами пустотливих стежинок
і залишилась одна
пряма як промінь
і від того така важка
*

А що у мене ще було в житті?
Оця любов. Моя єдина шкіра.
У виразках одчаю і зневіри.
Колись на троні, часом - у смітті.

Коли б її - такої - не було,
Ущух би дощ, померла б кожна мрія.
І дні - не дні. Одна тахікардія.
Пустеля смерті - прижиттєве тло.

Моя любов кричить мені "Вставай!"
Аби зустрітись ще хоч раз із нею,
Лечу вітрами , ріками, землею,
Попри одвічну муку розставань.

Лише вона, лише вона одна
Вартує, аби якось жити далі.
І пропадає аромат мигдалю,
І замовкає сила руйнівна.

Моя любове! Ти - мій абсолют.
Моє "навіщо", "як", "куди" і "звідки".
Чуттям єдиним виплекана квітка,
Що лиш за неї вдячно я молюсь.
Серпень2009

Не читай мои мысли, не надо
В них отрава и черный яд.
И молчанье нарушив взглядом
Никогда не смотри назад.

И разбив пустоту дыханьем
Задержи тот последний вздох
Не шепчи свои заклинанья
Для того, кто давно оглох.

2010

Нині – потоп. Я в заторі читаю Фрейда
поміж рядків. І вода, яку не перéйдеш,

легша за рану, швидкими бинтами закреслену.
Тільки засмага не з’їла відбиток хрестика,

наче лишила на посміх – до першого снігу - біліти.
Небу – текти, несвідомому – снитися, рані – боліти.

Ті, кого зрадили, вже не рятують білизну.
Ті, кого вбили, уміють дивитися знизу.

Але чому непробачені мають платити за попіл
в їхніх затишних заторах, у їхніх потопах?

Пам’ять є пам'ять – на неї спішать дарувати
всякий непотріб – аби через рік не згадати -

хто і до чого. І з цим ти нічого не зробиш.
…А на моїм ланцюжку не позначено пробу…

Змило зупинки, змило людей, що топталися в черзі
за порятунком. А я – поза зоною, я – у ковчезі

перебинтована, чиста. І доктор - губами – до пальця:
«Спи, моя дівчинко. Більше ні з ким не зростайся».

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса - палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре ницих
дітей…

2011

Якщо не знав ти розпачу і болю,
І не заходив у глухий ти кут,
Якщо не рвав ненависних ти пут,
І соколом не виривавсь на волю,

Якщо ти терпиш зрадництво й сваволю,
Якщо життя не змінював маршрут,
Якщо стискав страх душу, наче спрут,
Якщо не проклинав ти власну долю,

Якщо не падав із високих круч,
Якщо до щастя не шукаєш ключ,
Якщо своєї не знайшов дороги,

Якщо боїшся гроз і чорних туч,
Якщо хоч раз не йшов ти дознемоги, –
Не взявся ти за долю обіруч.

2011

Хто це спеку сховав у клітку?
Куди зникли: відмичка, ключник?
І дощі стукотять- Тирани!!!!
Де взяли вони, кляті право
Запроторити мовчки літо
поза грати перисто-злючих.
А хіба ще не надто рано?
Не спіши моя золотава...

Я в блокноті відкрию клітку
Напишу: "Повернувся ключник"!
Піднімайся скоріше вгору!
Ще і ще , то занадто низько!
Лети в небо бадьоро літо
стань яскраве, на мить пекуче.
Сонця промені вилий морем!
Золотава вже надто близько.

чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

устами припасти до рук твоїх теплих, розтанути в них, наче сніг.
між твоїх артерій розлитись нектаром по тілу у сотні доріг.

за обрій хотілось летіти щодуху, збирати в долонях росу.
сплітати з дощу і придуманих лілій у полі дівочу косу.

упасти долів і забути про відчай, закрити під віями час.
завішати небо (...щоб було гарніше...) мільйонами срібних прикрас.

а ще захотілось тебе обійняти, від спеки й дощів берегти..
із сонцем у квітах в зеленім світанні для тебе лише розцвісти...

горіти багаттям в гарячому серці, продовженням стати у снах.
тобі рушниками любов простеляти, до щастя - хмаринковий шлях.


чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

Рано-ранесенько річка ранкова
Рифи ряскові рівненько розкидала.
Рясно-рясненько ромашок роздоли
Ранком рівнина ретельно розсипала.

Різко розтанули розсипи росяні -
Риба розкидалась руслом розмірено:
Ріже, розвідниця, річеньки розрізи,
Рівно ряску розгортає, роздрібнює.

Річка ранкова раптово рибалками
Різко розбуджена, ритмом розмови.
Риба розігнана родом русалковим,
Рясно розгулює руслом річковим.

Різки рогозу ріку розмежовують;
Ремезу розспіви ринуть розмірено;
Равлик рослинку ріже розжовує -
Ранішня річка розквітла розмріяно.

18.08.2011, БЦ

Розкажи мені, серце, про долю,
про надії і віру у щастя,
про ті віщі незвідані ролі
в неминучім життєвім причасті.

Розкажи мені, серце, про святість,
про відродження в щирому слові,
про печалі земні і про радість,
про не випиту чашу любові.

Розкажи мені, серце, про вірність,
про страхи, що послаблюють віру,
про розлуку і прощення зрілість,
як непевність зростає в довіру.

=======
Прихиливши натомлені душі,
як осяде на землю смеркання,
хай тривоги спокою не рушать -
серця два шепотять про кохання.

Ходики хвайної хвойди стигнуть над прірвою яру.
Вся будівельна бригада жде на умовний сигнал:
Мить – і, не знаючи броду, вибухнуть реготом крани,
Стихнуть історії чвари, й піде земля на потал.

Ходики хтиво хихочуть, ходики хочуть хазяйку –
Ту, що в історії вкрала ласий шматок над Дніпром.
Зір діаманти лоскочуть…Та вже скоріше сигнальте!
Та вже отримуйте нагло триповерхове добро!

Ждуть зарплатні кранівниці й інші нужденні колєги…
Крадуться кості козацькі – з яру, до сонця, наверх…
Ходики, що в молодиці, глипнули у небезпеку…
Мить – і до пагорба хвацько мстивий бульдозер попер…

15.04.2011.

Небо хмуриться - в небі хмариться.
Гнівно золотом розкидається.
Небо гримнуло невдоволенo:
Срібла крапельки, серце зболено.

Прозорі скельця
очей зимових,
Уламки мрій
розтануть скоро,
Тремтіння серця
в чужих розмовах
І блиск зорі
що пада в морок.
Думки порожні
на варті спокою,
На срібло порох
міняю в вічності.
Ми чимось схожі
із одинокістю,
Але по різні боки відчаю.

2010

Акварелі нового ранку
Знов по вікнах дощем розмило…
Наливаєш добу у склянку,
Розчиняєш неба білило.
І палітра вчорашніх снів
У пастельно-рожевій гамі,
Так не схожа на талий сніг,
Що здригається під ногами.
Одягаєш нову усмішку,
Залишаючи крила вдома,
А на ще незім*ятому ліжку
Від учора дрімає втома.

2010

І щоб не здатись у полон журбі,
Зустрілися дві осені в весні.
Ти полюби мене у сОбі,
А я цвістиму тільки у тобі.
Думкам твоїм ступатиму услід,
Як сонечко, скупаюся в росі.
Я не зневолю твої крила,
А ти, любове, не в'яжи мої.
Лети, ти маєш право на політ,
Мені залиш пір'їнку у гнізді,
Хай не ламають крил твоїх роки,
А серце не остудить слово: " Ні ".
18.08. 2011

горько плакал, наболюдая,
как она, пылая безразличием,
подметала, выметала
им подаренным букетом истинных,
мытых ласкою без края,
от души его чистейшей рощенных
синих лилий цвета мая
его счастие да в одиночество.

2011

Налюбувався яблуками Спас…
У сонці накупались верболози…
О, перевтілень дивовижний час!
Природи чарівні метаморфози.

Дерева приміряють золоте…
Згортає небо шовковисту просинь…
І боляче дивитися на те,
Як літо перетворюється в осінь.

2010

Коли в селі дорідним колосом
Духмянять сиві вечори,
Співаю з мамою в два голоси,
Як за юначої пори.

Пливе мелодія довірливо
І живить, мов жива вода.
Давно матуся стала білою,
А як співає - молода!

Цвітуть з очей барвінки веснами
І тихо світиться лице...
На серці трепетно і весело,
Коли я згадую про це.

А пісня десь вже - за левадою -
Несе і втіхи, і жалі.
Приїздами не часто радую
Рідненьку в отчому селі.

Але як випада навідати
Нагода щедра в дні ясні,
Мене стрічають очі віддані
І щирі мамині пісні.

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

ПАМ’ЯТІ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ
УКРАЇНИ-РУСИ ВІД МИНУЛИХ
ДО НИНІШНІХ РОКІВ

Поставте свічку там, де стоїтé.
І не турбуйтесь, що нема могили.
У нашім Краї кожне деревце́
На сльoзах України ми зростили.

У нашім Краї кожне озерцé
Із сліз скопи́чилось. І вилилися ріки
Із ран сторізаних, не згoєних взірцем
Свободолюбства прадідів великих.

Кладіть же свічку там, де стоїтé.
Земля ж бо наша скроплена кровою,
Бо ті плоди рає́ві, що їстe,
Зросли на трупах скошених героїв.

Вклоніться їм за те, що живетé.
Усім – хто впав за Волю, за Ідею!
І свічку покладіть, де стоїте́,
Щоб святість сяяла над нашою землею!

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

* * *

Ходімо папороть леге́ндову шукати,
Вона цвіте лиш раз посе́ред ночі.
Пішли зі мною в ніч цю поблукати
Стежка́ми, що буду́ть пророчі.

Ходім в цю ніч на пошуки цвіті́ння,
Яке кохання освятить у вічність.
Ми вдвох знайдемо мрійні ті видіння,
Пізнаємо вогню його магічність.

Давай-но кинемося в казку ту любовну,
Нас так буденна зв’я́лює жостокість.
На мить забудемося в лісі тому спо́вну
І зна́йдем в папороті ніжності пророчість.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

ДО АКАЦІЇ

Говориш ти, що почуттів не знаєш,
Акацією ніби розцвіла́,
Що у любов не віриш й не кохаєш,
Що амазонкою вдоволено зросла.

Чому ж ти те́пла, коли ти сніжинка,
Й чеканням та́йним сповнені уста?
Лише в коханні розквітає жінка,
Бо таємна́ любов – це ти сама.

Павло Гай-Нижник
16 липня 1991 р.

* * *

Цілу́ю ніч, що ніжністю тепли́ться,
Що дівчиною пахне у квітка́х.
Ту ніч, що щойно стала ви́ться
По засинаючих стежка́х.

Кохаю ніч – нето́рканую птицю,
Цнотливу й тихую в замріяних ставка́х,
В якій блаженство юних хвиль сочи́ться
І розкіш свіжості мерехкотить в очах.

Захоплююся ніччю, яка ллється
У сумі вічнім й місячних казка́х,
Що станом гордим підвише́нно гнеться
У ви́тонченні, в сяючих зірках.

Чаруюсь но́чею, яка не піддається
Ранковій прохолоді, що в зоря́х,
Яка палкій любові віддається
І в перших солодиться оргіях.

Павло Гай-Нижник
15 липня 1991 р.

Поміж дерев плетіння гострих ґрат,
Що підпирають голубе склепіння
Ідеш, ідеш, бездумно, наугад
По стежці в мовчазнім заледенінні
І пусто. Хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.
Вогке, химерне відчуття спокою
Не виправданого, лишень дарма,
Торкаєшся до вилиці рукою:
Біль вже минув – бажань уже нема
Уже облич не можеш пригадати
Час, як меляса тягнеться ліниво
Навіщо, думаєш, тут оці ґрати
Чому все так химерно й неквапливо?
Де листопад, де та, що тут ходила
Ступала, сміючись по парапету
Так пристрасно затято говорила
Про фільму дивні лінії сюжету
А ти гадав: нехай вона замовкне,
Нехай присяде, і захоче спати
Або дурницю про образи бовкне,
Щоб привід був законний обійняти.
Не випав привід. А тепер - запізно
І як Орфей, ти став її шукати
Наткнувся на плетіння ґрат залізне
Що тут сказти?
Нічого. Та й не треба, краще тиша
Хоча ця згадка думки не полишить
Гілками вільхи сонно лиш колишуть
Вже й мемуари для нащадків пишуть.
Пусті. І хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.

* * *

Я чую тво́ю су́рму чарівну́,
Ти кличеш тихо, трохи соромли́во,
Ти звеш магічно, ніби маньячли́во,
І я до тебе йду, як в дивину́.

Ти кличеш голосом тендітним і прозорим
У мрійнім шелесті леге́ндових дібро́в,
Серед озер замлі́лих неозорих
В свою шляхетно-гордую любов.

Зтума́нів я, розм’я́чився, як во́гкість,
Обпеленав тепло́м твою весну,
Обняв так ніжно ранню недото́ркність,
Щоб із краси не зколихнуть й росу́.

Нас пелюска́ми вкрила твоя вро́да,
Ліле́янням ліле́ю я встеляв,
І тільки сумно плакала природа,
Бо я у неї квітку відібрав.

Павло Гай-Нижник
13 липня 1991 р.

Життя захмелений маршрут
Веде на кладовище.
Свої химерні вірші тут
Невтомна бабця пише.

Жорстоко в камені бринять
ЇЇ слова одверті,
Різниця дат - скупа ціна
За крові рух у серці.

В надії кожен кане вглиб
Глухонімих акустик,
Що дух із лона вічних скиб
Життя знов пагін пустить…

18.08.11.

Цей ліс, що мене частина –
Виколихав вітрами.
Невидима пуповина
Напнута поміж нами.

Щебетом, шепотом, тріском,
Пахощами хмільними
Цей ліс підійшов так близько –
За моїми плечима.

У сни уже звично вхожий,
У долю пробився пружно,
У чомусь на мене схожий –
Відлюдний і безоружний.

Ліс, що голками хмари
Лоскоче в широкі п’яти, -
Місто тобою марить –
Соснами в три обхвати.

Залізобетонний вулик –
Ми з нього давно – вигнанці…
Нас вулицями замкнуло
У кільце резервацій.

Ні спокою, ані миру,
Як хочеться упокорить!
Ліс, - і тебе – на вируб?!
Ліс, - і тебе – під корінь?!

Стечуться широкими зміями
Залисини Приірпіння…
Душа моя теж уміє
Пускати своє коріння,

Свою розпрямляти крону,
Збирати надвечір птаство.
Тільки ж яке безборонне
Наше з тобою багатство!

Друг собі сам чи ворог, -
Хто його розбереться?
Знову – сосну – на поруб,
Чи то мене – по серцю…
26.07.11

Відпустіть мене в далекі гори,
Відпустіть у висоту!
Я б пірнув у неба море
У безхмарну глибину.

Я б утік в ліси зелені,
Я б утік у далину,
Я б забіг в місця далекі,
В ті місця, що невідомі, невідомі нікому.

Там, десь на поляні,
пломеніє вогнику свіча
Там повітря пахощі духмяні,
Цілий Всесвіт видно по ночам.

Я б заглянув у гори на мить
Я би крикнув гучніше ніж можу
Я б послухав, як тиша бринить.
Просто неба б заснув, на зеленому ложі.

Там в горах я відчую свободу,
Тепло Сонця і Затишок хмар…
На цьому й завершимо розмову…
Я іду по рюкзак…

(Написаний 25.11.2008р.:-) Дякую:-)

На зеленій травичці,
я б тихенько приліг,
я б в тіні від смерічки -
свій відвідав спокій...

Я б лишився на хвильку,
в тихих горах на мить,
щоб почути як сильно
моє серце бринить.

Забринить за стежками,-
по яких я ходив,
я сумую за вами,
ви мох кращі сни...

Ви лишились для мене,
кращов миттю в житті,
Гори-гори зелені!
Я б до вас полетів...

Гребу бадилля на городі,
А в хаті смажать деруни.
В розкриллі хмар дозрілим плодом
Повисло сонце восени.
Цибатий бусел на болоті
Свої залишив рубежі.
Туман заліг край лугу потай,
Чи край городів на межі.
Навкруг стоїть протерплий запах
І скрізь горять вогні багать.
Не віднайти навкруг розтяпи
-- Сусід сусідові під стать.
Дружинам любим на догоду
Не підпираємо тини.
Усі в роботі на городах,
Щоб заслужити деруни.

Так хрипло так сухо, небрежно, как спьяну,
Надтреснулась ваза и льется вода.
Он выпустил пулю - и в дымке тумана
Стрелял – и осёкся, попав не туда.
Лишь только в стене, на сырой штукатурке
След пули раскосый ему показал,
Что нет одной гильзы в заветной шкатулке
И что не приснилось – он правда стрелял.
Тогда промахнулся. Так часто, привычно,
И ссадины даже уже не болят,
Мы падаем звучно, смиренно, статично
И с кроткой улыбкой пытаемся встать.
И глядя на неба лазурь, он невинно
Ему подморгнув, тихо стал бормотать:
Что он благодарен, что больше не стыдно
За то, что он плохо умеет стрелять.

1
Пурпуром сонечко сходить,
Пурпуром криється в морі,
Так будь і ти все спокійний -
В щасті і в горі.
2
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в підлість не поверне,
Так і свічку хоч схили додолу,
Свого світла вниз вона не зверне.
3
Обрубане дерево знов зеленіє,
І місяць із серпа знов повний стає,
Се бачачи, чесні, не тратьте надії,
Хоч доля гнівная вас гонить і б'є.
4
Не цурається правди мудрець,
Хоч вона й з уст дитинячих буде, -
Так як в ніч, коли сонце зайшло,
Каганця не цураються люде.
5
Добру науку приймай,
Хоч її і від простого чуєш,
Злої ж на ум не бери,
Хоч би й святий говорив.
6
Хто має мудрість, а з неї
Ближнім не хоче вділити,
Той має скарб многоцінний,
В міх шкуратяний зашитий.
7
Мудрість захована,
Золото в скритку -
Однаковісінько
Суть без пожитку.
8
Дурний, хто, помилок лякаючись,
Не сміє братися до діла, -
Так, як би я не їв, лякаючись,
Щоб кришка в голосницю не влетіла.
9
Не пливе супроти вітру
Запах цвітів і кадила, -
Але йде по всіх усюдах
Добра слава, добрі діла.
10
Навіть той, хто в призначення вірить,
Все ж трудитися мусить постійно:
Адже ж бачиш і сам, що без труду
Не горить і сухеє поліно.
11
Не звикай утертими стежками
Йти за другим сліпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вівцям паститися й самим.
12
Бережи маєток про чорну годину,
Та віддай маєток за вірну дружину,
А себе найбільше бережи без впину,
Та віддай майно і жінку й себе за Вкраїну.
13
Гість, дитя , і цар, і жінка
Мають всі один звичай:
Є що чи нема - байдуже,
Їм усе лиш дай та дай.
14
Хто духом низький, не мішайся там,
Де є високих трони,
Таж чоботи на голову ніхто
Не надіва замість корони.
15
Та й глупі ж ті багатирі,
Що люблять спать на подушках!
Я спав лиш на однім пері,
І твердо так було, що страх!
16
Щасливий той багач подвійно,
Піч повна дров, огонь горить, гогоче,
А в мене лиш одно поліно,
Та й те горіть не хоче.
17
Отрута є зле вивчена наука,
Отрута є нестравлена їда,
Для бідних - взаїмна порука,
Старому трута - жінка молода.
18
Скупий - не пан своїх засіків повних,
А сторож, і приставник, і невольник.
19
Книги - морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
20
Хто власного ума не має,
То з книг не вийде ум йому.
Хто є сліпий на обі оці,
То що по дзеркалі йому?
21
Клониться дерево, плодом обтяжене,
Чесний, розумний, і ти так клонись!
Висохне дерево, безмізкії голови
Зломляться, та не похиляться вниз.
22
Великі дерева шануй,
Що плід дають і в спеку тінь,
А як і плід часом хибне,
Чи ж тінь сама не є добром?
23
Мухи сідають на ранах,
Пчоли на квітах пахучих,
Добрий все бачить лиш добре,
Підлий лиш підле у других.
24
Як військо скликає труба,
Так ангелів божих скликають
Сердечні слова.
А в гуслі та флейти де грають
І брата осуджують - там
Приховок чортам.
25
Лихвар і п'яниця -
Се два побратими:
Сам чорт побратимство
Зв'язав поміж ними.
26
На двоє сотворено богом вино:
Розумним на радість, на згубу дурному,
Багатство - на двоє теж дане воно:
На добро милосердним, на згубу скупому.
32
Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,
То бог його за гнів його відкине,
В гнівливе серце помисл злий, як петля в світло, лине, -
Сама згорить, а світла не загасить.
33
Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,
А брата свойого не любиш,
То все ж ти на вічне життя не доспів,
Лиш дармо дочасне загубиш.
34
Як та опука від скали
Відскакує відлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого.
35
Огневі, що ліси палить,
На поміч вітер ще спішить,
Та каганець він загасить.
Так сильний сильного скріпля,
Король рятує короля,
Слабого ж топче і валить.
36
Наче віз без коліс
Не покотиться до суду,
Так своєї судьби
Не дійдеш без праці й труду.
37
Молодість у бідності -
Без мами дитина,
Старість у бездітності -
То гірка година.
38
Ти сто людей побив у бою
І тим пишаєшся, герою?
Ось сей лиш власну пристрасть поборов,
І над тобою він горою.
39
Купа дров і жура -
Що з тих двох тяжче є?
В дровах труп лиш згора,
А в журі все життя?
40
Хоч би все добро папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорі б на пера всі перекувать,
Ангели б сіли там пір'ям писать,
То не списали б - так мудрий прорік -
Мудрості божої ввік.
...............

Научи меня думать о странном,
Только я уже знаю об этом.
И во взгляде кошачье-туманном
Просыпается призраком лето.

Расскажи, что за окнами осень,
Что обиды глупы и невинны.
Только мне не уйти от вопросов,
Как бы ни были речи взаимны.

И, теряясь в неведенье странном,
Заклиная судьбу и поэтов,
Будем снова в тревоге о главном
Говорить, задыхаясь, об этом.

Погрівши руки, поблизу каміну
у цей, такий гарячий вечір літній,
Зроблю з поліна ляльку Буратіно
і оживе у ляльці дуб столітній.

Та лялька, наче дивна витрибенька,
сидітиме самотньо на столі,
можливо, буде плакати тихенько,
коли я їй співатиму пісні.

Та дивна лялька... Посмішка кумедна,
червоні щоки, очі - олівцем,
вона не буде заздрісна і вредна,
а із щасливим, радісним лицем.

Ми теж ляльки. Хто нас зробив з поліна?
Хто нам заклав у очі глибину.
На дивних горах - вічних серпантинах
ми теж ляльки, що збуджені зі сну...

Якби ви знали, як воно писалося!
Важкі пологи – двічі сходив день.
Думки – бомжі голодні – копирсалися
Не там, де сад божественних пісень.
Де вигинались ампельні метафори,
Прямі, як стріли, проросли рядки.
І я їх заглушити не потрафила,
А, радше, відбулося навпаки.
Я тим рослинам не крутила карки –
Зустріла сонце, записала вірш.
Така вже з мене кепська квітникарка:
Рядків – маєтки, вартого – на гріш.

2011

Йдемо за щастям – кола по воді,
Життя безмежне, ніби синє море.
Потоне в ньому – і біда, і горе,
Бо душі в нас крилаті й молоді.

Ми горді, не вклоняємось нужді,
Той, хто недобрий – не чекай покори.
Вітаємо того, хто яснозорий,
І друга не покинемо в біді.

Уклін тобі, соборна Україно,
Рости, квітуй – нехай радіє світ!
Ген ключ летить у небі журавлиний,

І шле тобі прощальний свій привіт.
Але птахи повернуться додому, –
І вийдеш ти із мороку і грому.

2011

мы с тобой, милый мой,
много курим и мало спим.
и от этого, видишь, у нас синяки под глазами.
и от этого, знаешь, однажды мне так рассказали,
очень скоро придется колоть в сердце адреналин.

мы с тобой, мой хороший,
отчет себе не отдаем
ни о том, что, увы, наше все очень скоро прервется,
ни о том, что вода все ж закончится в нашем колодце,
ни о том, что часа через пол у нас снова подъем.

мы с тобой, замечательный,
скоро сойдем с ума
от того, что реальность свою мы придумали сами,
от того, что все это случиться должно бы не с нами -
мы живем не в том времени, месте, режиме дня.

мы с тобой, мягкий мой,
через пару ночей и дней,
сосчитав звезды все, рассмотрев облака под ногами,
и успев разобраться с неважными всеми делами,
все ж найдем то, что сделает нас теплей.

мы с тобой, милый мой,
много курим. пора бросать.
и тогда наконец-то начнется гроза с дождями,
и тогда в эту осень уйдем - счастье-то! - с концами
жить, дышать, и любить, и записывать все в тетрадь. 

2011

Війна – ріка, і там, на дні,
Хтось опинився у багні.
Ти – переможець у війні?
Скажи мені,
Куди тече ріка війни,
І слідом – крик її луни:
На дно душі чи в темні сни,
Вином вини?
І чи потонеш в тій вині,
Коли в душі багно на дні
Й війна луною уві сні –
Чи так, чи ні?
І той, хто там, на тому дні,
І переможець у війні,
Змастили душі у багні.
Ти скажеш ні?
І хто з вас більше завинив:
Той, хто посіяв перший гнів,
Чи хто його не зупинив?
Забракло слів?
Що перемога у війні,
Коли ти грузнеш у багні
І гнівом схлипуєш вві сні?
Скажи мені.

Я вас кохав: кохання, бути може,
В душі моїй не згасло до кінця;
Та хай воно вас більше не тривожить;
І не печалить так любов оця.
Я вас кохав без слів і так бентежно,
То зі страху, то з ревнощів палав;
Я вас кохав так щиро і так ніжно,
Як дай вам Бог, щоб інший покохав.


18.08.2011

Пародія

Мріяти я – ніврóку…
Сивий – а все туди!
Не відчуваю рóків,
Мрію – прийди, прийди…
Поки тебе немає,
Я рахувати звик
Хмарки над небокраєм
В променях золотих…
Файно мені пасýє –
Сам би літав як птах,
Хвилі ряди рахую
(Озера добрий мах!)
Але найліпше – зóрі,
Мріючи про любов…
Ой, помилився! Соррі!
Треба спочатку знов.
Здався би калькулятор –
Як рахувати мак?
Аж похудав – то свято,
Тішусь неабияк!
Де тебе носить, мила,
Будемо ми самí?
Хоч калькулятор – сила,
Ліпше вже я в умі…

18.08.2011

На довгі лікарняні корпуси
Якось понуро світить місяць повний.
Лежу. Беруться обласні специ
Залікувати біль невиліковний.

Снують по коридору лікарі.
Бурчить на когось санітарка строго.
Стандартна клумба пахне у дворі.
А я лежу. І думаю: «Для чого

Ці крапельниці, заштрики, режим
І тиша в білій тісноті палати?»
Ти добре знаєш, що мене не тим
І не від того треба лікувати.

Що весь мій біль знімає як рукою
Тоді, коли говоримо з тобою.

мені уже стільки років – нІкуди пхати
і алергія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купимо в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію


а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче


ти навчишся ходити з амфорою по воду
до джерела із якого пили – подумати лячно
йдучи стежкою будеш співати пісень пропалого в співах народу
і відбиватиме такт оливкова чи лаврова гіллячка


будемо запрошувати сусідів якщо вони будуть не проти
смажитимемо їм і собі картоплю на салі
і наші можливі діти будуть собі кіпріоти
і в школі будуть читати кавафіса в ориґіналі


викличу таксі і по квитки поїду
зграї собачі
бігтимуть вслід висолопивши язики калинові
ну а вітчизна може поплаче але пробачить
після усього що бачила –

пробачить обов’язково

2011 р.

А полудень,
спекотою нестерпний,
ще маревом тремтить у вишині...
Ніяк
у цьому сонячному серпні
надовше не затриматись мені.

Лелеки вже кружляють
понад літом,
над сивою стернею за селом.
Ще трохи й одлетять –
хоч на край світу! –
услід за даленіючим теплом.

Та знов прийду
в замрію березневу
крізь крижану завію безнадій.
І наклекоче спеку полудневу
щасливий бусол
в рідному гнізді.

2009

Плутані пасма, пророслі в сухім унітазі…
Тім’ячко, маківка – все у пащеці клоаки…
Тисни на змив, не соромся і не зупиняйся!
Тут – недовіри, нещирості злежалі знаки.

Пасма упрілі – борги безнадійно-даремні,
Згустки бажання, якого, можливо, й не буде…
Ревнощі риють рівчак і вкладають тотеми –
Ними зазвичай війну оголошують люди.

Два самовпевнених глиняних тріснутих блюдця:
Ще одна мить, і вони – пересудам закриха!
Всі на плотву чи плітки полювати беруться,
Є ж небезпека впіймати не прощене лихо…

Спить унітаз: як не тисни – а він не змиває;
Кахель бунтує в безликих обіймах ліани…
Так воно деінде в декого довго триває…
Змив булькотить… Ну, нарешті! Рятують кохання!

13.08.2011.

Вітер у полі стежину колише.
Десь за обрієм плаче луна.
В чистій краплі води рождається тиша,
Засіває собою несказані досі слова.

Відшуміли століття. Відгули,
Об каміння розбившись, порослі оманою.
Тільки миті рахує загублене в небі «Ку-у-у-рли»...
Зачарована, бездиханною стану я.

Аби слухать правічне.
Відчувати в собі його сни.

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

Рутенський полк тут десь узявся,
В героях розквартирувався,
коли не зАйдеш, завжди п’янка,
і не проста така гулянка.

Дівки, водзяра, „паціфон”,
бокалів гучний передзвон,
Понапиваються чортяки,
попадають на моцні страки.

Гарно їдять, пісні волають,
коням своїм не наливають.
Вони ж бо профі, кінь - то сила,
якщо слабий , рахуй могила.

Не просто так, а шабель свист,
розноситься на всю округу.
Усю відвагу, увесь хист,
показують вони подругам.

Друзяці, що зайде з дороги,
наллють відразу, бо не Боги
воюють в грі,спілкуються торгують.
Негідних хлопів там мордують )...

Є віршопльоти в них свої,
полковники та королі.
Ні. Королів своїх не має,
там генерал порядок дбає

Той генерал зоветься Левом.
Керує словом а не ревом.
Порядок має навести
щоб в бій з собою повести

Не купкою хлипких гуляк
а цілим військом розбишак
Побачим згодом що ми варті
в кланварах бить, чи пить по кварті)

Нема справедливості! В битві за неї
частіше вся морда буває в пуху
у того, хто криком найбільше за теє,
плюндрує всіх інших, як на духу!

У того, хто на люди правди шукає,
за спину ж сам речі злі вам пролива.
Та правда знайдеться сама. Не буває
такого, щоб в гості вона не зайшла.

Робіть добро людям, своїм та чужим.
Гостріть свою совість, не дарма дається.
Вона не для меблів, для честі. А втім.
Хороша людина сама розбереться.

Однак починати все ж слід із себе.
Ламайте падлюку в собі не баріться.
Подалі погнати велике цабе
і тоді на люди чужі подивіться!

Знайшлись писаки гонорові.
Шевченко їм бач не вгодив.
Писав бо не на їхній мові,
не так "мол" віршики плодив.
То простота комусь свербить,
кому зудить його біднОта.
А хто малюнків не втерпів,
бо хаять то ваша робота.
Накласти люду попід носа,
гівна побільше, щоб смерділо.
У очі всім сказать: То роси
в ночі в тумані налетіли.
Ви, людоньки, то діло киньте.
Народ шанує всіх героїв.
Не піньтесь, сядьте відпочиньте.
Не треба множити "изгоев",
На себе гляньте, що в житті зробили?
Прославилися чим в бутті?
Чим Ви Державі угодили?
Чи лише порпались в лайні ?