Зібрала сумки і пакети,
Друзів , родину-попрощатись.
Прийдетьсяж їхати далеко .
Не знати вже коли побачимось .

І була радість , бо є віза ,
І сльози , бо лише хвилини
Залишились для дочки і сина .
А дальше-роки на чужині .

В думках лунало безперервно ,
Що це є тільки тимчасово
В родинному теплі перерва .
Ми все ж побачимося знову .

А дальше кожному дорога .
Кому з асфальтом , а кому грунтова .
У серці сильна віра в Бога ,
Що час не буде текти довго .

Залишилися вдома діти .
Тепер лише по телефону
Все пояснити треба вміти .
І тільки позитив в розмовах .

Зміни усі ідуть на краще .
І відстань зближує невпинно .
Тепер хватає на хліб з маслом
Ще й відкладається в корзину .

Та ось вже помінялись смуги .
На зміну білій прийшла чорна .
Почулось з того кінця трубки
Вирішуй все сама як можеш.

Раптово зникли усі друзі .
З”явилися нові закони .
Серце забилося в канфузі ,
Рахуючи всі забобони .

З”явився зчуженілий батько ,
А мати-у десятках євро .
Дитиною вже залишатись хватить .
Тепер потрібно жити хитро .

Шукай до кожного підходи ,
Постійно змінюй маски .
А в якості своєї нагороди
Хоча чужої , але крихту ласки .

На що списати всі невдачі ?
У всьому винна заграниця .
Чуже ми трохи краще бачим.
Своє згубили на полицях .

Тепло родинне проміняли
На сотню євро вже потертих .
А на дорогах позалишали
Любов ,що завжди усе стерпить .

Сім”я – про це усі забули .
У рідній хаті стаєш зайвим .
Лишився сухий розрахунок ,
У всьому бути тільки крайнім .

А хто сказав , що час лікує ?
Що на свої місця все встане ?
Постійно нас життя гартує .
І все назад не поміняєш .

Полк пробивается из окруженья,
Рядом идут обречённость и вера,
Воля к победе и самосожженье,
Холод отчаянья, пламя примера.

Силы и нервы давно на пределе,
Мало бойцов – их ряды поредели,
Но не выходят они из сраженья.
Полк пробивается из окруженья.

Держится полк на последнем дыханье,
Ни сухарей, ни гранат, ни снарядов…

Вот и толкучка. Толпы колыханье.
Новое время и новый порядок.

Полк до реки прорывается лесом,
Раненных в лодку. Знамя туда же…

Парень товар разложил под навесом.
Здесь боевые награды в продаже.

Полк, огрызаясь, отходит на Бахмач,
След свой кровавый он тянет по травам…

Делай свой бизнес. Деньги не пахнут.
Сколько в валюте солдатская «Слава»?

Среди измятых правд, дешёвых полуистин
Моей судьбы итог рассеется во мгле:
Прожитый нынче день, беспланово расхристан,
Грустит о сотнях дел дождинкой на стекле.

Средь тысяч мелочей: сказать-убрать-погладить –
Не хватит мига вновь на очень важный взгляд.
Но нечто влезет в жизнь, чтоб что-нибудь изгадить,
А порченых минут не отмотать назад.

И вовсе не со зла, а просто лишь бы к слову,
Мир будет смаковать огрызки полуправд,
Ведь ветер не зерно, а лёгкую полову
Швыряет в щели ртов, открытых невпопад.

Но не устану я твердить себе упрямо:
Упавшее зерно когда-то прорастёт,
Находит же свой путь, сдвигая горы хлама,
Тот истины росток, что мир влечёт вперёд.

Я льотчик у третім коліні
Із хмар випливаю мов з тіні
Піді мною мчить Арадо*
Щоб зруйнувати моє гніздо

Даремно стережуть Мессершміти**
Їм мене ніяк не спинити
Із хмар пірнаю в піке
Вдача мене здожене

Прошиваю кулями дно
Вибух розрива Арадо
Закручую мертву петлю
Зламавши шию йому

Хмари сховають мене
Смерть мене не знайде
Очунявся один Мессершміт
Кинувся мені у слід

Кручу літаком і верчу
Відчуваю, що ніяк не втечу
Другий вийшов мені наперекір
Я захлинувся в власнім огні

Дірками вкрилось крило
Пірнаю кудись на дно
Гасячи німецький гонор
Прошиваю Мессершміту мотор

Розкручуюсь, йду на таран
Тільки б спрацював мій план
Лунає знову вибух у небі
Не впустив ворогів я у двері

2011

Та док ми будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?

Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?

Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.

Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!

Коли нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Аби чужинськії закони
Не диктували нам з Кремля?!

Коли прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...

Та вірю я в прийдешній день,
У волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
2010р.

Була з ворогом лютим
У жорстокім двобої
Перемога здобута
Дорогою ціною.
Тож не треба щосили
Вам про неї волати
На охайних могилах
Незабутих солдатів.
Не потрібні знаменам
Ваших правд перекрої, -
Знає всіх поіменно
Україна героїв.
Дайте кожній родині
Постояти в скорботі
По усій Україні
Брат від брата не потай.
Януковича свиті
Не потрібно надалі
На терези ложити
Наші спільні печалі…

07.05.11.

Пробачте!.. Я брехати не могла,
Бо зорі вже були низькі і ранні,
У серце вкоренилась ковила,
І Ваша фраза… З болем… Та, остання.

А травень ворожив комусь любов,
Як жаль, що нам її не розділити…
Я Вам сказала все без передмов,
І ми тепер залишились у квитах…

В зіницях відмальована печаль,
І дика пустка всотує надії.
Це просто травень сяде за рояль,
Та клавіш доторкнутись не посміє…

І час пройде… В безодню, наче дощ.
Пробачте!.. Я ж по-іншому не можу.
Ми з Вами розминулись поміж площ,
Де травень щастя іншим наворожив.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Якщо пить багато вина,
Буде море по коліна.

Якщо випить сливовиці,
Море стане по сідниці.

А додати крушовацу,
В морі краще не купатись.

Башка Вода – добре пити;
В місті Сочі – гав ловити;

В місті Ніца – одна пиха.
Нема грошей – ще не лихо.

Нема грошей – все ‘дно п’ємо,
Самогону наженемо,

З’їмо сала та цибулі,
Нашим злидням дамо дулі.

Башка Вода, Башка Вода,
А у морі нема броду.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

В кожному Вавілоні має бути свій божевільний для повноти картини – конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.
Василь Земляк «Лебедина зграя»

Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здали.
А сіль чомусь не завезли в сільпо».
«Жиди і комуністи є?
«У Каневі жиди. Мабуть, чули про Арона?
Той, що стриже довколишніх селян».
«А комуністи?
«Усіх на фронт забрали.
Ковалів Іван на танк змінив свій трактор...»
«А, може, хтось-таки лишився?»
«Як так вже хочете, щоб був хоча б один,
То ось він перед вами».
«Ти комуніст?»
«А чому б і ні?»
P.S.
Втрамбованого в грейдер,
Зачувши вперше стрілянину,
Знайшли Корнія грищенці.

Хтось ніби приклав долоню до серця
І поділився своїм теплом...
А мої, ті ж, незмінні емоції
Мені диктують палітру знов:
Той же вечір. Чийсь доленосний крок...
І про своє.
Про сумне.
Те ж само...
Пролунав телефонний дзвінок:
"Я тебе чую... Не сумуй!
Твій Янгол"

27.04.11 22.34

Ну от і старт вже майже на порозі,
Ще вальс - і все - На лінії стою.
І стиха віттям шелестять берези,
Вони чекають на мою Зорю.
Стрічають долю, щиру, мов світанок...
Я - вірна серцем, хоч згорю до тла!..
Я віднайду, поки настане ранок,
Свою Зорю... - Я буду не сама!..
Маленький фініш... й величезний старт.
Все, що прожито, хоч чогось-та варте!
Воно ж засяє над усім життям!
Зіб'є з дороги, що веде у смуток,
І поведе, де Щастя цілі миті...
Без ЧАСУ ПРОСТІР...
і мовчання - теж СЛОВА!

03.05.11 22.52

Спокійна ніч. Але чомусь не спиться...
Душа шукає спокою в собі,
І зв'яже знову літо час на спицях -
І знов порветься на отій добі,
За середину, по обіді літа
Здригнувся світ і відхилилась вісь.
Чого б не сталось? - Але тої миті
Було усе: від подиву - до сліз!
Я відстанями бігла по добі,
По полотні, що зв'язане на спицях
Руками Всесвіту, немов собі...
В спокійну ніч, коли душі не спиться.

01.05.11 22.24

Є ті слова, якими б лиш мовчати,
Аби сказати все достатньо чесно
Перед собою...

Є ті слова, якими лише мовчати,
Бо звуки для них не придумані -
Лише емоції...

Є ті слова, якими вчусь мовчати, -
Так, сліз й на мить не зупинить
Словами...

Є те мовчання, котре почує Рідна,
Одна душа. За кілометри звідси.
І зрозуміє...

Є та душа, котра прийме мовчання,
Яке не сплутаєш з фальшивими словами.
І помовчить з тобою...

27.04.11 22.22

Сад заколисаний спить під молитвою,
Стиха зітхає душа...
Смуток чомусь заважав навіть дихати.
Смуток її не лишав...
Мільярди секунд поселились в Галактиці -
І ні одна не впаде!
Найболючіший спосіб - перевірка на практиці,
Бо ж теорія - зовсім не те!
Ну а тут - перевірка на власному досвіді:
Колекція шрамів та ран...
Щоб врятуватись, прокидалась ще в досвіта,
Але, своїх, час - не лікував!
І знову лишалася з сотнями "завтра",
Які б розгубити вже слід!

Зупинятись завчасно не варто,
Бо ж назад - теж, по-суті, вперед...

27.04.11 22.06

Нема страху, що в молоді літа
Залишу світ я за велінням Божим.
У кожного із нас своя стезя,
А смерть - лиш крок до нашого Вельможі.

Нема страху, лиш тихий-тихий сум
За мріями, що в небо відлітають.
І я до них вже більше не сягну,
Бо час безжально, стрімко так спливає.

Але мій сум не має гіркоти,
Всміхаюсь я, як і раніше, сонцю.
Любов у серці, від весни і до весни,
Мені до віку буде охоронцем.

Нема страху, бо віра ще жива,
Що дасть Всевишній радісну годину,
І перш, ніж чашу вип'ю я до дна -
Почую ще раз пісню солов'їну.

І встигну в очі глянути тобі
Одні-єдиній... промовчавши - "Я кохаю!".
Вдихну життя востаннє я, на біс,
І, наче птах, злечу у вись безкраю...
14.08.2000р.

У зебри щезли білі смуги.
Горня додолу. Звісно, вщент.
І кран на кухні недолугий
В невчасно вибраний момент
Залив сусідів. Матір Божа!
Закрити б вікна й очі теж,
Щоб ця картина непогожа
Не довела ще й до пожеж.
Згадати варто тут про Цоя,
Його підступний бутерброд,
Надія й віра краща зброя,
Давно довів біблійський Лот
Й усі пророки. Віру в маси!
Запросим ЖЕК і страхову
І будем вірити, що каси
Достатньо буде на нову
Підлогу в кухні і на крани
І, може, трохи на спиртне
В душі омити нові рани,
Й везіння більше не мине...

На дворі осінь. Листя опадає,
Вже дні коротшають та й сонце не так с'яє,
А ми удвох збираємо зернини,
Які садили в ранішні години,
Коли весна і молодість цвіла.

Багато жнив з тобою пережили,
Безліч доріг разом переходили,
Та ми долали труднощі життя
Відкинувши бадилля і сміття
Разом збирали квіти урожаю.

Часом здавалось, довга наша нива
Та ми орали, бо любов правдива,
Давала сили все в житті бороти.
Часом спіткались, та не страшні турботи.
Серця пов’язані! Нехай іде зима!

Як ти підеш – зів’януть всі рослини,
І навіть мій кактус стояти не буде.
Слину губитиме голодний пудель…
І на ніч вікно ніхто не відчинить.

Зранку знов залишу в кухні срач,
Ну принаймні - курю на балконі.
Ввечері чекаю, телефон не дзвонить,
Пишу смс, і прошу «ти пробач!!!»

Бо як ти геть підеш, то я буду голодний,
або заб’юся тут на цій брудній підлозі.
«Нехай вона вернеться» - я помолюся Бозі.
Бо хто ми попере тії бруднющі сподні?


2011р.

Лячно, тітко, від ваших слів
І немає тому переміни:
"Льон в солдатських очах одцвів..."
"Спотикнувся синочок на мінах..."

Де блакитне цвіло зело,
Іздаля йду сюди поклониться.
Це ж колись тут було село,
Славно звалося: Шумовиця.

Тільки вітер тепер шумить
Між дзвіночків квітучих у полі.
Тихо пісня бринить-щемить
Одголосками смутку і болю.

Пташка піснею проситься "пи-и-ть".
Ох, як льон оцей солодко пахне!
Квітку-дзвоник боюсь зачепить:
Це ж те поле...
А раптом бабахне?

Співом солов’їним у калині,
Голосом струмочків навесні, -
Пісня, наче ніжність лебедина,
Душу переповнює мені.
Вистраждану в радості і горі,
Повну гніву, болю, доброти, -
Рідну пісню вічність не поборе,
Кращу неї в світі не знайти.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!
Гарній пісні споконвік властиво
Проганяти смуток із облич.
Надихай залюбленим мотивом
Нас до справ і до кохання клич!
Будь із нами поруч безустанно,
Наче хліб із сіллю на столі.
Українська пісне несказанна,
Ти одна відрада на землі.
Україно! Мій співучий краю,
Хай єднає наша пісня нас!
Хай вона ніколи не змовкає
У годину скрути й добрий час!

22.03.11.

я иду в горе, в дальнее горе,
я веду дом за дверную ручку,
маленький дом, отрастивший дворик,
я веду в горе,
по воле случая.

я иду в горе, в дальнее горе,
не выходи за мной на крылечко.
в маленьком доме большая ссора,
я иду в горе,
а ты на речку.

я иду в горе, в дальнее горе,
только оно почему-то ближе
наших душевнейших разговоров.
я иду в горе,
а ты не пишешь.

Тут гнів війни погас,
і хрест на ній, бо час,
а листоноша попри все
розшукує тут нас.

В нових державах живемо ми,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

В руїнах ми колись
з колін разом звелись...
і на колінах стоїмо -
нарешті спромоглись.

Творим реклами і рингтони,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
калібром з якнайвдаліший абзац!

Не вмерли на війні,
і в наші, вірю, дні
звучатиме Державний Гімн,
як наші вчать пісні.

Ведуться начебто реформи,
і тільки пошта польова
приносить лист, неначе постріл-спомин, -
одні на всіх у вічність вписані слова!
Одні на всіх у вічність вписані слова!
Йдучи назустріч книгам
словесний маршу плац,
вони вистрілюють тепер калібром -
калібром з якнайвдаліший абзац!
Калібром з якнайвдаліший абзац!

6.05.2011

ты не скажешь большего чем
будь осторожен
ты не умеешь видеть людей счастливыми
но бесценными почему-то можешь.

смеешься наоборот это был бы ад
где сколько ни радуйся
не станешь кому-то близким.
ты не знаешь
какого все они стоят риска.
ежедневного
неизвестного
стоят
риска.

и как счастье лежит
во всю ширь
во всю связь
меж ними
светясь.

Ти мою печаль позолотив
голосом солодким. Хай недовго.
А хіба потрібно диво з див,
щоби я щаслива стала з того?
Ти не мій. А стільки поміж нас
розквітало слів у ту хвилину.
Досі шепіт у душі не згас,
голос твій з тенет мобільних ліній.
Ти мою печаль позолотив,
ти мене від сну збудив під ранок.
Певне, голос мій – також мотив
тих, що недоснилися, коханок.

Ходім у ліс, у цей привітний дім,
Де таїна, солодка і прадавня,
Де у зеленім, жовтім і рудім -
Симфонія зарошеного травня.

В гущавині загубимось удвох,
Вчаровані, притихлі і зріднілі
За вільглою яругою, де мох
І царствених конвалій квіти білі.

Тут не віднайдем видимих стежок,
Тут шелест листя, наче звук валторни,
Тут тиша тче мереживо казок,
Знайомих і прекрасно-неповторних...

Играем в игры ну совсем как малышы,
Ты мой герой, поступки без ума пока я не замечу -
Плохие мальчики особо хорошы
И чуствам бешеным я волю не перечу.

Всем сказкам наступил конец, а ты попался
Скажи мне то, что вслух и никогда не скажеш!
Сегодня за покорностью моею гнался,
А завтра ты не в ложе, а под дверью ляжешь.

Мне проще быть ничей, чем быть твоей в кавычках.
Хотел уйти но поздно ты опомнился,
Когда мое внимание было в твоих привичках-
Тариф твой на мою любовь закончился.

Как так, ответ мой прост, обычен:
Мозгами надо шевелить, не ягодицами,
Кому какое дело что в постели ты отличен-
Смотреть надо на душу, а не вертеть лицами.

2011. ророкококо

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Ділив ти те, чого не мав усі ці дні.
Лише собі повік я вірна буду, обіцяю.
Гру виграно: ти - нуль,я – на коні,
А я не Бог, запам’ятай - я не прощаю,

Бо тільки він терпить всі промахи твої..
Поки я тут, в вогні моїх очей ти грійся,
Покірно прикладай до ніг уста свої
Й не бійся ти своїх бажань, а моїх бійся.

Тривог і болю прояви змив час немов вода,
Коли і падала далеко вниз, так і таке бувало..
Вставала, далі йшла і памятала про слова:
Минуле не шкодуй, воно ж тебе не шкодувало.


2011(с)rorocococo

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні

Схилила голову калина ,
Сховала очі від людей,
Від сорому уся горіла,
Як він знімав з плечей трофей.

Немов гусак шипів на троні ,
Підтягши шию в висоту,
Помахував крильми бездільно,
Топтав калину молоду.

Йому байдужі грона крові,
Одяг вишиванку нову ,
Зробив картинку із калини,
Все більш душив її, живу.

Садив берізки де попало,
Щоби калину заглушить,
І хизувався, що у поле,
Орел двоглавий прелитить.

Забув гусак , орел не пара,
Для того хто покидьки їсть,
Поки збиратимеш помиї,
Орел господар! А ти гість.
----------------------------------------
Підуть дощі і змиють сором
І знов калина зацвіте.
Гусак забудеться народом,
Знов зійде сонце золоте.

Куплет 1

Синим туманом все улицы скованы,
Белыми взглядами руки сплелись,
Силы терзаний со временем пройдены,
Вовсе не глупый сей жизни каприз.

Пурпурным пламенем веки зажгутся,
Птица моя не свободой зовет,
Мне бы в озерах мечты окунуться,
Отдаться всем истинам в дикий полет.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.


Куплет 2

В жизни прекрасен тот мир поднебесный,
Люди без города - смыслам упрек
Я буду краешком, милым, чудесным,
Солнцем пустыни, как истин пророк.


С добром поиграю я взгляд не тая,
Ловко венчая букеты с людьми,
Я, как и вы – человек, не моя,
Ты, зеленая, чудная, верность, вернись.

Припев:

Я хочу быть, как и все,
радоваться мелочам,
довериться плечам,
молчать о счастье….

Я хочу петь при всех,
Тишиною признаваться,
С тишиною посмеяться,
Не путая масти.

Ще темні хмари сонце заступали,
Краплинки срібла ховалися в гілках,
Сповола криги неохоче тали,
І плакав сніг на брудних берегах.

То тут-то-там робилися тріщини,
Весняна сила бурлила навкруги,
Тепло будило заспані долини,
Цвіли підсніжки, всміхалися луги.

І вже ось-ось природа заспіває,
Про те кохання ,коли бринить струна,
В нових акордах музика заграє,
День збудить землю і зацвіте весна.

*
Проспав твій спів сьогодні.
Сон звалив
Іще тоді,
Як місяця тремтіння
Опівночі окутало мене.


*
У сні прийшла, як вчора, і лягла.
Не зовсім поруч.
І не зовсім лячно.
Ось чим заповнить відстань
Поміж нас?


*
Знайомий голос розбудив мене.
Ще вдосвіта
Від спогадів про тебе.
Чого ж ти пташкою голосиш
За вікном?


Я втретє у Львові. Востаннє місто відвідував 25 років тому. Вдячний людям за книгарні.

Ковать металл и плугом землю резать –
Твоя судьба, твой первородный дар.
Но если людям смерть грозит железом,
Ты должен грудь подставить под удар.
Но если смерть над Родиной нависла,
Есть верный выбор в случае любом.
Есть смысл борьбы, и нет прекрасней смысла:
Достичь Победы и не стать рабом.
Не все услышат голос звонкой меди,
Не всем придётся счастье испытать,
А сколько ляжет на пути к Победе,
Мы до сих пор не можем сосчитать.
Придёт пора. Война поставит точку.
Салют зарницей вспыхнет в небесах.
Но лишь одна Победа знает точно
О каждой жизни на её весах.
И павшие стоят с живыми вровень,
Не слыша залпов, музыки, речей.
Несёт в себе струю солдатской крови,
Священной нашей памяти ручей.
Садам – цвести. Пробиться к солнцу травам,
И в синем небе голубям кружить,
А нам нести по жизни скорбь и славу,
Победа с нами. Значит будем жить!

Мой странный зверь,
Мое несовершенство,
Ночей бессонных рваная дыра
И тайный страх, и мнимое блаженство,
Капризных масок лживая игра.

И всплеск ресниц, давно лишенных глаза,
Кровавых губ отчаянный надрыв,
И бессловесный дух старинной вазы,
И белых крыльев страждущий порыв.

Мой тайный зверь, мой стражник сокровенный,
Хранитель одинокого огня,
Я преклоняю пред тобой колени,–
И нет меня, и не было меня.

О, Господи, открой свои врата,
Вними душе просящей, хоть и грешной,
/Прикрывши тело, я храню надежду, на то,
Что буду Богом понята…/
Молюсь тебе, прошу, пошли мне сил,
Все выдержать, и не сползти по стенам
В бессилии…/Иже на небеси,
И на земле…пульсируешь по венам./
Я верю, не оставишь, не предашь,
Душа моя тянулась, словно к солнцу,
В молитве за…/за Твоего раба,
Хоть тот считал, что это несерьезно…/
Даруй ему и мудрость, и любовь,
И здравие крепчайшее как благо,
Да, все минует, обратится прахом,
Останется лишь радость! Или боль…

Помилуй, Боже, или успокой...

Стискаю пальці, хмурю обличчя,

І чую зойки гіркі здаля,

На сході – пробі!Із потойбіччям

Звязок ладнає cвята Земля.



Ні, то не бомба над Нагасакі,

Здригнувся вкотре наш грішний світ,

Цунамі хвилі - стихій атака,

Стирає людства погорди слід.



І зяє атом в глобальних нетрях,

Повстане привид полин-трави,

Змістились осі, і присмак терпкий,

Мов на порозі ста літ чуми.



Погорду людства дола природа,

Непереборна і мовчазна,

Стихії криком вона не згодна,

З людини тиском. Іде весна



І землетрусом ховає сотні

Невинних й винних, правих і ні,

Світ має ситих, та є голодні,

Про них забуто в глибокім сні.



Планета сногне. Вола щосили:

Прокиньтесь, люди, я лиш одна.

Нуртує лава в прадавніх жилах.

А світом грішним іде весна!



Відкрию очі, на сході – сонце,

Світанок знову віщує день.

У мирі з миром – природа просить,

В мільярдів...різних...проте людей.

Від земленьки руки,
Від сонечка очі,
Від Бога серденько,
Від Бога серденько
Твоє.
Милуєш дитину,
Милуєш дитину,
Життя подаруєш,
Їй подаруєш
Своє.
У подиху вітру
І квітів перлинках
Тобі найдорожча,
Тобі найдорожча-
Привіт.
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
ПРОБАЧ МЕНІ, МАМО,
Що я залишаю,
Тобі залишаю
Цей світ.
Як перше кохання,
Як досвітній ранок,
Як лагідна ніжність,
Як лагідна ніжність
Беріз.
І вперше, востаннє,
І вперше, востаннє
На світ ми приходим,
Усі ми приходим
Зі сліз.
За правнуків, внуків,
За радість і смуток,
За слів найщиріших,
За слів найщиріших
Завіт.
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
ВКЛОНЯЮСЯ, МАМО,
А я зачекаю,
Тебе зачекаю
Там біля воріт.
05.05.2011

Якщо любиш Україну
І її віднову,
То не будеш сперечатись
За вкраїнську мову.

Як приїхав ти в гостину
Й залишивсь тут жити,
То навчись любити мову
І з нею дружити.

І не пхай чужої мови
У нашу державу,
Не смій рушити основи,
Не нищ її славу.

Ніхто тобі не боронить
В Україні жити,
Та не дано тобі права
Ворогам служити.

Супротив проти тих,кого нема
Відсутність тих, хто б зміг все осягнути
Жила б отут хочаб чиясь душа,
котра б могла не йти, а просто бути.

Зінницями упізнаний обєкт
на дотик це ніщо, мов недосяжність..
А я це Щось? чи я німий проект
чийогось бога, крізь чиюсь полярність?

Святий маразм у святість коректур,
редактор,дозвіл..все нові вершини
Усе це бруд-фарбований в гламур,
а я ніщо, із слабкостей людини.

Люблю томний ранок опісля безсонної ночі,
цигарку не першу за добу, та першу із світлом.
люблю із під ковдри розіспані втомою очі
і спогад про вечір, що здався чомусь божевіллям.

Не люблю той ранок, коли є потреба прощатись,
ненавиджу ранок, коли завершилася кава,
та як я люблю оті вікна у небо, що навстіж
малюють на стінах всі барви що влила заграва.

Я так люблю цей тюль, що й не сказати,
цю шафу під стіною і сервіз,
Усю безглуздість не смішного жарту
і твій буденно-зіграний каприз.

Ти любиш чай, а я таки не дуже
та я люблю цю звичку у тобі,
коли мішаєш цукор і байдуже
повільно тонеш поглядом в собі.

В коробках на стриху твої секрети,
і ти не вмієш викласти думки
у тебе для розмови звичні жести
й на всьому в тебе висять ярлики.

Та я люблю цей тюль, і ти ж зі мною,
і цей сервіз, цю шафу й коробки
Спасибі за оцю смішну безглуздість
і за невміння викласти думки.

Він Вінсент, і він божевільний
і що тут такого, направду,
якщо ще в його божевілля
це сонце добавило фарбу?

А з фарбами--це геніальність
Це ваза і соняхи з небом
розписана райдужна гуща
й трава перемащена медом.

Він Вінсент, і він божевільний.
Бо він задалеко од світу...
Та в нього галактика глузду
ціни не побачити вітру.

не потрібно в снах писати небо,
і шукати бурі у затишші,
я з тобою, ти ж завжди без мене
Все направду вийшло трішки гірше.

Ні, не мучить, просто надто пусто
не торкає, просто вже добило
і втрачати нічого, крім глузду,
я уже й не знаю, чи любила.

Шаленію шаленством і надто триваю,
доки шал твій не знає межі.
Сонце в банці,доведено, швидко згорає,
як і те що у твоїй душі.

шаленію шаленством, до пів-половини,
креативлю над власним імям
шал твій буде не довго, хіба до години
пролітати моїм не буттям.

йде реклама, йдуть тіні...іде сонце в банку
я приписую все голові...
шаленію шаленством, шалію від ранку
ти дійшов до своєї межі.

Кава онлайн, а більше нічого й не треба
Просто крах світла і світу, а надто надій
Я ж так не звикла, опора-це явна потреба
Кава онлайн, йду офлайн, і об землю на зліт.

День помаранчу і рік в апельсиновій шкірці,
як прозаїчно і кволо котити квадрат...
Все заключилось глобально в земнім потеплінні
Вийшла офлайн, пост-депресія. знову тайм аут.

Цивілізації пали, наука з мистецтвами,
Може нарешті знайдеться оте, що "нема"
Кава онлайн, в білих стінах..До Біса прогресії,
Все так не вірно, навколо ж новітня весна.

Я відбудую Париж, заперечу залежності,
і від сьогодні до вечора я не курю...
пост-апокаліпсис, нуль особливості й сталості...
Кайф, все... офлайн. Перейти б хоч вчорашню межу.

Теплий подих красуні-весни
Змусить серце холодне тремтіти.
Все, що хочеш, у неї проси -
І на камені виростуть квіти.

Не ховайся у диких лісах,
Не втекти нам від долі, не вдасться!
Це ж для Тебе жагуча весна
Стелить квітами стежки до щастя.

Ніжні квіти для Тебе - дивись,
Серенади пташині - для Тебе!
І веселка, де мрії вплелись,
На прозорому вишита небі...

травень 1997р.