* * *

Поклич мене, коли кригою сти́сне ті’ серце,
Коли сум й однина́ заполо́нять кімнату твою́,
Коли той, хто любив – одлюбив,
Коли сліз ти налила озе́рце,
Коли злив череда потопили веселість в журбу.

Я прийду́, коли тяжко тобі і зтужі́ло
Пригорну, як ніхто і ніколи не вмів.
Ти поклич мене думкою тихо, несміло,
Без плачу́ за минулим, без за́йвилих слів...

Я по кличу твоє́му прине́су, мов вітер,
Рясну хмару вологу в пустелю твою́,
Щоб коханням оа́зу в тобі відродити,
Щоб на мить ти згадала жіночість свою́.

А по тім я піду знов від тебе далеко
І залишу ту плоть поміж двох берегів.
До якого пристанеш, повіє-лелеко?
До обох – розірве́шся, хоча й це – по тобі́.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.

* * *

Ти, як дика й спокуслива кішка,
Млосно трешся, звиваєшся й млієш,
Устеляєшся зна́дливо й вабиш до ліжка,
Про кохання все стегнами пишеш.

Я так лю́блю твій шепіт і стогін снажли́вий,
Вир в безтямність з полону рук ніжних,
Коли кличеш в нектаровий шлях солодли́вий –
Час прийшов полювання для файної кішки...

Ніч над вечором гору бере достроково,
Знов жіночий каблук пробиває мні серце
І пантерою кішка стає поступово,
І твари́нна любов в дикі пестощі рветься...

Павло Гай-Нижник
17 червня 1991 р.

ДЕКЛАРАЦІЯ – 1990*

То – вихор мови про бажáне,
Пeра то oпис про жада́не,
То – давніх прагнень гарний злив,
То – вираз мрій у дійсність слів.

Крапля роси там в кожній стрічці,
Що замінила бурхіт річки
В снагу́ пекельну гіркоти́,
Звідки лінуємось втекти.

То – як оа́за у омáні,
На мить щаслива у дурмáні,
Хотiнь заспокоє́нні жа́хи,
Пір’я не зло́вленої птáхи.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 1990 р.





* Декларація “Про державний суверенітет
України”, прийнята Верховною Радою УРСР у
липні 1990 р.

* * *

О, Боже! Як же ж я кохаю
Цей край росою умивáний,
Під морочливий плач дощу,
Де надкраса наводить сум.

Як бачу дзеркальце-озéрце
І в нім милується верба,
То в зачарованості серце,
Здається, битись забува…

А там, за ним, на край землі
Пови́лась річенька, мов стрічка,
При ній заснули мочарі
Й лунає пісня молодична –

М’якa, леліюча природу
Й захопленням налитий погляд,
Свіженький вітер й глибину́,
Місток та шлях в далечину.

Вздовж шляху до́левого того
Про щось задумалась калина.
Мабyть про те, що надто довго
Не смакував я ягоди́ни

Із гілок-рученят земли́стих
Її шляхетності та хисту.
А вітер лине над ланами
Із солов’їними співaми.

Душа в красі цій тане наче
В краплинах та веселці вранці,
І Бога я в сльозах вмоляю:
Дай вічних літ моєму краю.

Павло Гай-Нижник
25 вересня 1990 р.

Что ж теперь завывать или падать замертво?
Уделю вон вниманье колготкам и сапогам,
раз уж Мокошь пока что не мною занята,
ну а я не привыкла навязываться богам.

Как и людям. Бесценным, но обесценившим
даже нежность, что била из скважин сильней, чем нефть.
Что ж теперь полоуметь, вскипев и вспенившись?
Сотрясаться от желчи и жалости, гнить, чернеть?

Разоряться на бисер, метать пред свиньями?
Разораться на Бога и клясть, на чем свет стоит?
И взывать не к душе, так хотя б к извилинам?
Неет, чем парить чужие, уж лучше промыть свои!

Принимать универсум в различных видах, ну
прекратить фанатично трястись над фонемой «я».
Отдохнуть. Это значит – подальше выдохнуть
всю труху метафизики, зыблемость бытия.

Отоспаться, предаться чревоугодию,
наплевав на состав углеводов, белков, жиров.
Не иметь ни претензий к плохой погоде, ни
к желто-синему шарику – лучшему из миров:)

2011

Із мішка виглядає шило,
Чахне фікус на підвіконні...
Надто часто вже ми спішили,
Забагато загнали коней...
Я пізнала тебе і те що
Відбувається вколо тебе,
Чуєш - море в долоні плеще,
Загляда під спідницю неба...
Сплять метелики, склавши крильця...
Що я, гірша? Я теж так буду!
Ах, на роль Головного Принца
Довга черга простого люду...
Десь далеко сирена скиглить,
Десь так поряд чаїться Каїн..
Не спіши, моє серце, встигнеш.
Нас давно уже там чекають.

12.08.2011

Багатогранність.
Грані - самоцвіти.
У серці, що кохає, -
стільки барв!
У ньому розцвітають
диво-квіти,
котрим ти
філігранності
додав...

15.08.2011

Закукурікав...Пробудив...
І заджмеліло моє серце.
Майорять думки.
Троянди спогадів оздоблюють гілки.
І марево з'являється здалеку,
Згадалося: зустріла тут лелеку,
Маленькі ручки, ніжний поцілунок,
Багряне чудо - сина подарунок...
Джмелі гудуть, духмянять дивоквіти,
Блакить лелечить - підростають діти.

Мабуть таки час починати збирати каміння,
Бо достатньо уже по житті ми його розкидали.
Неможливо ж, аби все нажите - та забрано тлінням!
Золоті самородки й на нашій дорозі траплялись...

А із сірого каменю, що об нього збивалися ноги,
Спробуй світлу й простору домівку нову збудувати.
Все можливо, повір, і нової не бійся дороги.
Час збирати каміння. Досить просто його розкидати!

15.08.2011

Над озером в глухій діброві
Спасався десь-колись монах,
Все в праці тихій і суровій,
В задумі, пості й молитвах.
Вже смерті ждучи леда-хвилі,
Старий і гріб собі копав
І, щоб з життя ослобонили,
Святих угодників благав.
Раз в літню пору край порога
Своєї хаточки старий
Анахорет моливсь до бога.
Смеркало. Пінивсь чорторий
На озері і дихав млою.
Бір почорнів. У небесах
Плив місяць смугов світляною
Вдивлявся в хвилі наш монах.
Глядить, і страх його проймає,
І сам не зна, що пізнає.
І бачить, хвиля бризка, грає
І тиха знов, гладка стає.
І враз легенька, мов тінь ночі,
Біленька, мов маєвий сніг,
З хвиль діва виплива, плюскоче
І мовчки сіла на моріг.
На монаха глядить тужливо
І пишні коси чеше влад...
Старий із острахом на диво
Глядить на ту чудову стать.
Вона головкою хитнула,
Рукою старцеві кивнула
І враз падучою звіздою
У сонних хвиль глибінь пірнулa.
Всю ніч не спав старий понурий
І не молився цілий день,
В думок зворушених він бурі
Вбачав ту дівчину лишень.
Знов мла на бори ляговиться,
Крізь хмари місяць прогляда,
І знов на березі дівиця
Сидить, чарівна та бліда.
Глядить, манить його до себе,
Цілує, мовби знехотя,
То грає, плюскається в водах,
Регоче, плаче, мов дитя.
Монаха кличе й мов зітхає...
"Сюди! Сюди!" І звук бринить
І знов у хвилях поринає
Серед нічної тишини.
На третій день пустинник сивий
До праці й труду вже не йшов,
Сидів над озером до ночі,
Аж бір покрила мряка знов.
Розвіяв ранок тьму нічную -
По монасі пропав і слух,
Лиш сиву бороду у хвилях
В час бурі бачив раз пастух.

* * *

Як дивно думка гармонує з морем,
З таємним гоміном ледь-ледь-но видних хвиль.
Як зачаровано ширя́ над суходолом
З вологим вітром і не зна падінь.

Як заплітається вона в самотній кущик
І ніжно стелиться на ки́лимі піску,
Пірнає знову у глибúнну гущу
І в ній розвaжує зколихану траву.

Звідтіль вона вини́рює у світло
І чайкою у височінь зліта…
Кохає думка простір так незмірно,
Що тільки в нім гармонію шукa.

Павло Гай-Нижник
22 вересня 1990 р.

* * *

Земля батьків в солодкому тумані поляглá…
І діамантом рос, мов ковдрою, встеля́
Ніч, своє теплo, свою любов
І мову зачарованих дібров.

Ніч… Земля батьків
Витає у полоні її снів,
В пухнастім цвіті килимів-садів
Спить Край у вільнім хмелі чистих мрій.

Свята земля…
Марія-Діва знов народжує Христа
У цім чудеснім бaтьківськім гаю,
В цім кольоровім Божому раю.

Павло Гай-Нижник
20 вересня 1990 р.

* * *

Я вже не зву тебе своєю,
Вже не цілую твоїх губ
І не розлaмую вже скелі,
Не маю сильних й ніжних рук.

Булó все сном, як мáнна тиха,
З’явилось щастя й пронеслóсь.
Нас лише вкрила його втіха,
З нами погралось і втекло.

Павло Гай-Нижник
29 березня 1991 р.

* * *

Не зітхай тихим вечором, ми́лая,
Не збирай мрій букет в вечори́
Одцвіла наша рута чарі́вная
Одшуміли бентежні сади.

Все було в тім саду, і дощі, і весна,
Були зи́ми й було розцвіта́ння,
Та пала́ла у нім тоді рута й жила́
Квітка нашого диво-кохання.

Чи знайде́м ще одну між смерек у ліску́,
Чи запалимо те, що зітліло...
Я не знаю... Бо може, й не треба вогню,
Бо і так вже багато згоріло.

Павло Гай-Нижник
12 березня 1991 р.

* * *

Погляну в море, та й згадаю
Ставок маленький між лугів,
Як тихо вeрби сум гойдaють
Під мрійний шелест тополів,

Десь там, на обрії, біліє
У мальвах писанка-село,
А навкруги садок рясніє,
Казково й зaтишно кругoм.

В височині ширя лелека,
Крильми на вітерець лягa
І слухає пісeнний шепіт,
Що мовить тиші осокa.

Казковий краю мій далекий,
Стyжилась по тобі душа
У цім безкраїм морі й стeпі –
Землі, де прoстору краса.

Павло Гай-Нижник
14 вересня 1990 р.

УКРАЇНЦЯМ ДІАСПОРИ

О Боже! Радник мій високий
Покинь мене в скрýтний цей день.
Нехай мій погляд кароокий
Вже не турбує більш Тебе.

З тобою житиму я далі,
Навчатимусь святих учінь,
А Ти, молю Господь, благаю,
Поглянь за тую далечінь…

Аж, бачиш, там, за океаном,
Мої терза́ються брати,
Колись їх предків тут застала
Важка біда страшних років.

О Боже! Дай їм ради й віри!
Нащо́ мені… Подай же їм
Із нею вітер з України
(Я ж бо живу в своїй землі).

Хай ним потішаться в чужині,
Все ж стане серцю веселіш,
І стань порадником сумлінню
Їхніх дітей та матерів.

Хай Батьківщина в Твоїй церкві
Дасть їхнім ду́шенькам теплíнь,
Бо їм недістає так Неньки
Та українських сновидінь.

Павло Гай-Нижник
8 вересня 1990 р.

ЗАГИБЛИМ В АФГАНІСТАНІ

Вони – немовби тро́мби в жи́лах,
Неначе сіль на ранах кров’яни́х.
І жахається в снах Батьківщина
Дотепер від страждань матерів.

Бо пливуть у оча́х, оповиті
Рушником українським, човни.
І нема без віночка, без квітів,
І нема де б не бу́ло труни.

А між ними у чорній хустині,
По коліна у крові й воді,
Стоїть Мати – краса-Україна –
Зустрічає героїв своїх.

Повернулися врешті додому,
В лебеди́ні гніздeчка свої́.
Вони там так просили у долі
Швидше впа́сти в обі́йми батьків…

Павло Гай-Нижник
25 серпня 1990 р.

* * *

Слухай пташко мене моя́,
Покидай той чужи́нний край,
І лети крізь ліси й моря́,
В мій пекельно-солодкий рай.

Я у жертву тобі віддам
Ніч бентежну і стогін трав,
Подарую твої́м уста́м
Насолоду палких зітхáнь.

Я в казкову цю ніч навчу
Тебе в’ю́ном ви́тись в траві,
У шаленім тремтіти танкý
І вита́ти в космічній млі.

Всі спокуси, що є в саду́,
Подарую умить тобі.
Покидай тую чужинy
І барвінком встелись мені.

Павло Гай-Нижник
9 березня 1991 р.

Нехай в тобі живе весна
Тим вічним пуп'янком зеленим,
Для мене будеш лиш одна
Ти ніжним янголом серпневим.

В душі нехай цвітуть сади,
І літо барви розливає
І там, де будеш ти, завжди
Веселка в небі виринає.

Я покажу тобі цей світ
Усі поля його і гори,
На них прекрасний дивоцвіт...
Почуєш тихий шепіт моря.

Я розкажу тобі усе:
Про що співає свіжий вітер,
Що хмарка на собі несе,
Чому дерева хилять віти...

Ми будем малювати дощ
На склі холодному віконця,
Лише б в твоїй душі завжди
Яскраво сяяло би сонце.

Настане день, і ці слова
Я знаю точно, прочитаєш
Маленька донечко моя,
Для мене ти усе, ти знаєш.
2011р.

* * *

Лягає, сте́литься туман,
В смерка́нні землю обіймає.
О, загадковість цих коха́нь,
О, це природи чарування.

Аж те́рпне в жилах кров палка́,
Як бачиш їхню насолоду,
Коли пару́є вся вона,
Його тепло́м укривши вроду.

Вона, як ти, в ніч дивну ту,
Сама споку́са і тендітність,
Йому красу дарує всю,
Всю свою лагідність і ніжність.

Вони не знають ще розлук
І зрад кохання їх не знало,
О, на́що ніч я бачу цю!
О, серце, на́що ти згадало!

Павло Гай-Нижник
6 березня 1991 р.

* * *

Лягали ро́си на долоні
Сльоза́ми зи́мними весни
Ще вчора їх не було в полі,
Ще ввечір ласки в них були.

Весня́на ніч під ни́зьким небом
Твій сором вкрала у пітьмі.
Смерка́лося... так було те́пло,
Так га́ряче було́ мені.

Втомилась ніч і свічка ски́сла...
Ми спле́лись з кві́тками в траві,
Над сонцем прохолода звисла
Світанком раннім в тумані́...

Твої сльози ро́сами вкрили долоні
І палаючі кві́тки сердець у весні,
Підкоривсь я на спо́кусу теплій природі –
Стало зимно, як ранку, з тобою мені.

Павло Гай-Нижник
6 грудня 1990 р.

На зло всім законам тяжіння
До сонця, до слави летіла…
А в слави – гаряче проміння.
А в успіху – воскові крила.

Одна із примхливих теорій –
На досвіду власній скрижалі:
У злету – мільйон траєкторій,
А падати… по вертикалі.

2000

Як самоїдства витравити звичку?
Здолати як абсурду торжество?
Хтось душу виверта, мов рукавичку.
А хтось – перелицьовує єство.

Подоба казки істиною зветься.
І викривлено світ – до навпаки.
Тут сльози лити б, а юрба сміється,
Над власною ж мізерністю таки.

2000(2011)

- Жила – була ніжність, така нерозтрачена.
Для нас, надсучасних, це диво небачене.
- Ми прагнемо драйву і рвемось до гніву.
І нам не потрібне оце ваше диво.

- А ніжність подібна на квітку блакитну:
Обійме, голубить і завжди привітна.
Вона не образить, не плюне, не вдарить.
Вона, навпаки, береже від удару.

- І як же ця ніжність така нерозтрачена?
І як ми такої краси не побачили?
- Достатньо рукою до неї дістати –
І вашою може навік вона стати.

Вона несучасна і зовсім нестильна,
А тепла і щира. І все ж, вона сильна.
Коли м’ясорубка життєва нас губить,
Вона не покине, вона приголубить.

- Не хочеться драйву, не рвемось до гніву,
А прагнемо чистої ніжності дива.
2006

Я буваю різка. То й що ж?
І ножем має бути хтось.

Я буваю фатальна. Знаю.
З переляку або з одчаю.

І буваю така, як вибух.
Гідність, знаєш, непросто випить.

А буває, бентежусь сильно.
Нерви слабнуть, не семижильна.

Я складна. Ти пробач. Я знаю.
Надчутлива.
Миттєва.
Вихор.
Але ж іноді я буваю
Ніжна-ніжна
І тиха-тиха.
24.05.2011

 
(сатурнійський сейшн)



Сонце Місяць

полин бринить & віщує
у ніч настане Вище Є
& вичахне ґламур
зійдіться сяйні манії
чавіться грона тьмянії
банзай блискучий сюр

(fadeout)



Зоряна

вступає альт, за ним віолончелі
орган у три ряди готичних труб. . .
венера (в чорному) маестро ботічеллі
між свіч танцює трайбл на youtube



Сонце Місяць

подвійноликий імпозантний янус
солює на сурмі & мимохідь
балетні тролі гупають собі
поцілюючи оркестрову яму



Зоряна

дужка місяця закриє першу дію,
глядачі посунуть до буфету.
запиваючи міцним солону фету,
зафіксують точний старт нічної мрії.

спраглі погляди заядлих театралів
дію другу споглядатимуть у трансі.
дух окрилено літатиме астралом,
поки залу підкидатиме брейкдансом.

дія третя. ретроградна амнезія
поглинаючи бравісімо й поклони
сни солодкі костюмовані навіє
глядачам ледь теплим суперсонним.

епілог.

бій литаврів залишає тавра.
осінь. перемерли
динозаври. . .



Сонце Місяць

поки фейерверк і доннерветтер
& луна поновлює анкори
поки з ніг не падають актори

& на золотому басонеті
карлик із тремкої мандраґори
дивоцвітні згадує акорди

королівна пепсі & попкорнів
спалахне у pas de deux незвичнім
на своєму тихому балконі
звиклий сенс впаде у темний відчай

& не вперше, навіть не вдесяте
збити міст від оксамиту до осанни
свято гримне у куранти~склянки

ей-палай беззміст!
шкварчи безтямне!



Зоряна

шарман! батман_ піке. . . троянські коні
у білих пачках юних лебедят
цнотливо за куліси дріботять
виходить мавр, білявки муж законний



Сонце Місяць

заходить сонце в пурпурові хвилі
довічного toBE*or*notTObe

(лунає дріб!)

мурахи бігають по спині
& пасма синіють у бороді

освітлювач міняє світлофільтри
і тчуть скрипки мелодію сумну

та дон жуан, опершись на рапіру
пливе дзеркаллям стіксу

(що йому!. . .



Зоряна

. . .з’їв каченятко з лапками – зажера)

і після надто ситної вечері
поплив перекурити але дзузьки –
у ніс вкусила комарина кузька

тут – пауза
під нецензурну риму
суфлер відбув за пивом і за гримом. . .



Сонце Місяць

тихо-легко майже невловимо
вийдуть зі стіни краса & радість
в супроводі чарівному мелузіни
попелюшки, трініті & барбі

вмазаний халявним кокаїном
перевдягнений наразі самураєм
заридає кай неначе каїн

гепі-енд помадиться барвисто
жорж бізе патлатий ніби гіпстер
свій рояль трощитиме настирно

явно косоокий капельмейстер
за вікно жбурлятиме валькірій
&
покоцаний безмежністю оркестр
одлабає вступ до харакірі



Зоряна

на високій лакмусовій хвилі
затріпоче правда карнавальна
ґоблін спустить воду у вбиральні
і вкраде нове турецьке мило

і щоби ніхто його не бачив
викрутить жарівку із плафона
видре з м’ясом кабель телефонний
і прихопить віскі на удачу

видихнуть софіти стихнуть звуки
пил впаде підмосткам на поруки
скрипне крісло у глядацькій залі

тільки гном у жовтих окулярах
все блукатиме немов яка примара
доки злі мєнти не пов’язали



Сонце Місяць

катма завіси. . . човгають слони ~
індійський гість
бездахово горлає з-за штурвалу

(танцівники той час гуляють у віст)

“весна прийшла-пішла, та ми не знали etc.”
в кулісах булькає.
відрижка.

“жигулівськім”.



Зоряна

заметушилися на сполох б’ють пожежні
ніяк не вирвати нікому їм із клешнів
неперевершений гігантський вогнегасник

(слони причовгали скажу не дуже вчасно)

та ось під звуки барабана у повітрі
ввімкнувся місяць в чунга–
чангськім
вітрі



Сонце Місяць

нумо в путь, самітники поети
флібустьєри амазонки менестрелі
люди-квіти велетні валети
лунапарки диво-каруселі

мить врочисто неосяжну згодом
внесуть в кришталевім черевичку
марнота минеться мов негода
все оздобить злотосрібна вічність

сей театрик шапіто кумедний
щезне, повернуться будні тижні
важкість скронь, артрози у раменах
скрізь мармизи апокаліптичні. . .

(місяць гасять. в шибку дощ застукав)

“всім на сцену! взятися під руки!”



Зоряна

гепі енд бравіссімо & кода
(набрело небачено народу)
хор заходиться в найвищій ейфорії

запах рому, мускусу і крові
купа скла богемського у друзках
в казані скипів шалений успіх
щоб кропити ним вінки лаврові

меду мимовільним свідкам дійства!
і віват віват до хрипу ночі
балаган під партитури ліста
хай танцює скаче і регоче

я там був мед-пиво лляв на серце
і купався в казані славетнім
мушу вам зізнатися –

нівроку



*завіса)




 

Любове вічна, Україно,
Твого садка я кревний плід, -
Моє підґрунтя і коріння
Укрите мороком століть.
Минулого кривлянням ситий,
Несу безвісності тягар:
Чи пращур був із посполитих,
Чи рід іде мій од татар?
А, може, я лихої вдачі
Тому, що серцем пів-на–пів
Онуком значуся козачим
І спадкоємцем чумаків?
Одвічно серце повне туги
За землю цю іще тому,
Що предок, певно, йшов за плугом,
А я не сію і не жну?
О, Боже милий, - хто я?.. Звідки?..
Кому на світі я рідня?..
Нема подіям давнім свідків –
Є різні версії щодня.
У суміші брехні і правди,
Початків губляться сліди, -
Та українець я насправді,
Бо так люблю тебе завжди.
І звичайнісінька людина,
Не в снах чи мріях – наяву, -
Моя відрадо, Україно,
З тобою в серці я живу!
14.08.11.

О, осене,
збуди в мені
печаль ...
Торкни струну
у серці
світанкову.
О, рідна,
чуєш ?
Відхили вуаль,
Дай зазирнути
в мрію ту
казкову.
У колорит
яскравих
дивочад,
У тихий плач,
у пісню
колискову.
Я, осене,
не відступлю
назад,
Я вип’ю келих
смутку
з твого грона.
Ні, осене,
мені себе
не жаль.
Я перейшов крізь
смерть, зневіру,
втому.
Так, осене,
візьми мене
у даль.
Я непотрібен
більше тут
нікому.

Це діагноз, це одержимість,
це офіра голодній долі,
це стояння в соннім режимі,
коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз – і жоден лікар
не напише більше «здорова»,
це ховання за мильним ніком,
коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,
котрі в тінях стають невловимі,
розбивають кришталь планиди,
щоб наситити одержимість.

Белое платье в черный горошек.
Темные ночи в карих глазах.
Сжатое поле, тихие рощи,
Низкое небо в осенних слезах.

Ты – моя радость, дождями омыта,
Ты – мое детство и поздний рассвет.
Что в твоем сердце сердцу открыто?
КрУжит за речкою гибельный след...

Не для меня это платье надето,
Сшито давно и к другому венцу.
Стынут слова в захлебнувшемся лете.
Вам – голубое к лицу.

Белое платье, белое поле,
Черные птицы на белом снегу.
Жажду тебя, ни минуты покоя.
И ненавижу тебя, и люблю.

Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити у серцях,
Вогонь сердець не погасити вітром,
бо він живе у наших почуттях…

Я дякую Тобі за ніжні крила,
які синам Землі подарував,
Не янгол я, але душа щаслива,
що забагато радості Ти дав…

Я дякую Тобі за теплу Весну,
яка мене від смутку береже,
Я відчуваю ту любов небесну,
яка для мене мабуть понад все…

Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити поміж нас,
Палкі серця не погасити вітром,
поглянь у небо.. Він врятує вас…

БОРЦЯМ ОУН–УПА

Їх імена не карбували злóтом,
Їм мармурові не клали́ хрести.
Вони писали кровію і пóтом
Свої наймення в земляні листи.

Їх Бог карав за те, що вище нього
Вони тримали свій стражденний Край,
Вони й грішили лиш задля святого,
І хто ще зна, чи впа́ли вони в рай.

Не боячи́сь безславного заги́ну,
У прірву ки́дали непрóжиті роки.
Це ті, що ніжили й леліяли Вкраїну,
А доля їх кохала навпаки…

Павло Гай-Нижник
7 липня 1991 р.

Було се в Індії.
Степом безлюдним
Йшов чоловік. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звірюку
Ще здалека, почувши рик її,
Почав тікати чоловік щодуху.
Тікаючи, наскочив він нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертатись, не було де скритись,
А звір вже близько. Бачить чоловік,
Що зо стіни безодні, зо стрімкого
Скального обриву худа берізка
В щілині виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю піднімає.
Не довго думаючи, він чепився
За ту берізку, держачись руками
За пень її, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тоді аж відітхнув і дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тоді
Сірома озиратися довкола,
Де він і що з ним?
Перший зирк його
Впав на коріння деревця, що в ньому
Була його єдиная опора.
Що за притичина? Глядить дві миші,
Одна білява, друга чорна, пильно,
Запопадно, і ненастанно, й прудко
Гризуть коріння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов наняті, щоб його підпору
Підгризти, підкопати, повалити.
І похололо в того чоловіка
На серці, бо в тій хвилі лев розжертий
Надбіг над пропасть, і його побачив,
І лютим ревом відгомін збудив.
Не міг його дістати, але люто
Глядів згори, скакав і землю гриз,
Ждучи, аж він угору знов підлізе.
І глянув вниз у пропасть чоловік.
І бачить, що на дні тієї балки
Страшна гадюка в'ється і широко
Пащеку рознімає, жде лише,
Щоб він упав для неї на поталу,
Померкло в голові у чоловіка,
За серце стисло, і холодним потом
Все тіло облилось.
Та враз почув,
Що те, о що опер він ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,
Та голос в горлі задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Він висів, певний, що в найближчій хвилі
Коріння миші підгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил не стане,
І вниз він упаде, змії в пащеку.
А втім - о диво! На гілках берізки
Побачив той нещасний чоловік
Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а чмелі
Всі полетіли в поле за пожитком,
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору, і устами
Досяг щільник, і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути,
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкіш раю.
Готама Будда, Азії світило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
"Сей чоловік, брати, - то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають, Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами - то є смерть,
Дракон внизу - то вічне забуття,
Що кождого нагрожуєсь пожерти,
А миші, чорна й біла, - день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають,
А та гадюка під ногами, браття, -
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі
Назавсігди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо спастися від заглади, -
Се людська пам'ять - щира, та коротка
Нема нам виходу із того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкіш братньої любові,
Се той чудовий мід, якого крапля
Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минущих -
В простори, повні
світла і свободи.
Хапайте сквапно краплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе,
У розкоші любові і бажання,
В братерстві, у надії, у змаганні
До вищих, чистих цілей є ваш рай".
1892

Валерiй Гребенюк
............................. I............................
Поети не з'являються нiзвiдки -
Летять вони на Землю з висоти...
Життя їх таємниче i привiтне -
Та не збагнути нам їх простоти.
............................ II............................
В нeбecниx посланцiв - печальнi очi,
Та з мрiєю, назавжди серце їх.
У вирi свiту заблукавшiй долi
Їх душi свiтло - в темрявi свiтiв.
........................... III.........................
У неосяжний всесвiт, що удалi
Призначення здiйснивши, вiдiйдуть...
Космiчна гра затьмарює печалi:
Свiти, що вищi, їх до себе звуть.
........................... IV..........................
B їх честь лунає туш - на всi простори...
Не доспiвавши пiсню вони йдуть:
Поети, музиканти i актори...
В цiлительствi душi їх вiчна путь...
............................ V..........................
Птахи їх пiсню в лiсi доспiвають,
Вiнки у полi квiти заплетуть...
У даль iдуть вони, та не вмирають -
У вiршах i пiснЯх своїх живуть.
.......................... VI-а.......................
To може бути завтра, чи сьогоднi
Пiду i я за небокрай зiрок...
Покинувши печалi вci тривожнi -
У всесвiт я зроблю останнiй крок.
.......................... VI-б...........................
То може бути завтра, чи сьогоднi -
Пiду i я: непiзнаний герой...
Занепаду печалi всi тривожнi
Покинули: Тальков i Вiктор Цой...
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Св. №21106150232
.
За мотивами пісні
«Памяти Виктора Цоя»
Татькова Ігоря Володимировича.

* * *

Веди мене, моя любо́ве,
В безóдню зо́ряної мли,
У прірву зні́женої «зо́ни»,
В тендітних пальців ланцюги.

Веди в ночéвий вічний злoчин
Через катівню де́нних дум,
Пoпри тверезість в сяйві сонця,
Де п’яну волю обіймý.

Неха́й будé вона запéрта
У стінах чотирьох й сліпа,
Я бу́ду в «камері» відвертим,
Як божевільний на словá.

Павло Гай-Нижник
24 листопада 1990 р.

* * *

Мене спору́да твого тіла ніжна
Не вабить більш у спо́кусів садо́к
Я не кохаю. Закінчилась пісня
І наш тваринний у ночі тано́к.

Я вивчив в нім, здавалось неозорім,
Усі стежки, і всі плоди зірвав.
В твої́м раю я переплутав зорі,
Вони не ті, що спершу я вбачав.

Я зрозумів, що надто вже соло́дді
У ягідках отих, що там шукав,
Що в цій красі, в твоїй рясні́й природі,
Я спершу зчарувавсь та заблукав.

Павло Гай-Нижник
15 жовтня 1990 р.

НЕ ПЛАЧ, КАЛИНО

Не плач, калино,
Скільки в нас тих сльо́зок
Їх не розгу́блюй з суму чи нудьги.
Настане час, коли засне мій мозок,
Й душа благатиме у Го́спода дощів.

Дощі, то сльози тих, що розлучились,
Я б ними з неба обіймав тебе.
Бо як ще я розче́шу коси милі,
Як обцілую ли́чко чарівне́,

Як ласкою своєю зможу вкрити
Тебе усю, із ніг до голови,
І зрозумію, що не вмів любити
І цінувати спільні вечори.

Хай стрінуться у краплях наші очі,
Коли відчути ласки не дано́,
А нині бачити їх радісними хочу,
Від тего, що в любові живемо.

Павло Гай-Нижник
9 жовтня 1990 р.

О море,море,море...
Ти таке чудове і прозоре,
Що очей не відривала б без кінця,
А сонце світить на здорове личко бідного гравця...


Гравець цей досить не простий,
А навіть дуже молодий,
І молодого грався сонце теж уразить може,через пластикове віконце,
І через товсту шибку сонце світитиме до полудня...


Цей полудень швидко минає,скоро настане новий день,
І все здається не погано,як тільки чую тихий стукіт
Це ж краплі літнього доща...
Приходить день,гравець вийти не може,бо дощ обмиє його личко,
Й може...дощ скоро завершиться.

Але стривайте,та не забувайте,яка погода б небула,
День ще триває,бажаю гарного кінця!

«ЖАННІ д’АРК»

Я не знаю чи буду, о Жанно!
Так бажáний тобі у той день,
Коли станеш ти першою дамою
За фасадами злóтих дверей.

Я вагаюсь, чи мóє кохання,
Як сьогодні, потрібне будé
Серцю твóму, коли вкриє слава
Переможницю всіх королев.

Прагну я, щоб душа бунтівлива
Знала твердо, що мóє теплó
Обігріє її, коли крига
Ледом стя́гне підбите крило.

Щоб ти знала – як станеш в Парижі
Королевою навіть страждань,
Будеш ти мені лю́ба, як нині,
Я підy на твій хрест катувань.

Павло Гай-Нижник
15 серпня 1990 р.

Я не навчилася творити.
І не навчусь таки, напевно.
Я просто буду говорити
Впевнено.

До міжрядків і до очей
Я прислухатимусь уважно.
Відверто так вони лише
Розкажуть.

Про сказане скажу по-іншому,
Як думка поведе вельможна.
Або змовчу. Та більшого
Не можна.
2011-01-28

* * *

Зігрій мене тепло́м коханих рук –
Крихки́ми й ніжними, як сни мої зорі́нні.
І оповий самотність моїх губ
Устами ніжними у чарівни́х виді́ннях.

Хай вітерець шепоче у тиші́
Твоє́ ім’я́ солодке й незрівня́нне,
І хай курли́чуть в но́чі журавлі
Свої́м журавкам про моє́ кохання.

А ти явися із своїм тепло́м,
Укрий від весняно́ї прохолоди,
І, як завжди, тендітним голоском
Скажи, що любиш, що завжди зі мною.

Павло Гай-Нижник
5 серпня 1990 р.

* * *

Припа́сти хочу до твої́х колін,
Як до води в вини́щуючу спеку,
І помолитись, мов на вівтарі...
Бажаю я знайти у тобі вте́чу.

Прими́ мене, нені́жного, у себе,
Не треба ласки, дай-но розумі́нь,
Бо так нелегко йшлось мені до тебе,
Щоб сповісти́ся у твої́х колін.

Павло Гай-Нижник
2 серпня 1990 р.

* * *

Ти здавалась мені не такою,
Як моєю іще не була́,
Не гадав, що колись буду тво́їм,
А ти будеш Дружина моя́.
Та тоді, на зорі ще любові,
Пред тобою коліна вклоняв,
Бо вважалась мені ти святою,
А в наявності ти – надсвята.

Павло Гай-Нижник
4 червня 1990 р.

ЛЮБОВ І ҐОНОР

Ну що ж, якщо вже все скінчи́лось
Най бу́де так, як спо́віш ти.
Ми вдвох не вклонимо коліна,
Ми вдвох загинем в самоті.

Нехай в вишне́вому садку́
Закряче крук, не соловейко,
Як та розлука в моєму́
Коханням сповненому серці.

Що ж, яко вко́їли, так ма́єм:
Обоє люблячи страждаєм,
Долю-жартівку проклинаєм,
А ся вклонятися не маєм.

Павло Гай-Нижник
11 травня 1990 р.

Доживає дитинство
у мені дитинне.
Крона снів розмістилась
в мені одній.
Я ковтаю повітря
напівникотинне,
Розмальоване вулицею
на стіні....
Розтерзали крила
твого Ікара.
Розтрусили пір’я
раби земні.
Стій!
Зажди!
Не тікай!
Незабаром
Смерть настане
І цій війні.

Білі люди – жорстокі люди,
чорна шкіра їм ріже око.
Вони мурують для чорних споруди,
й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.
Шиють чорному робу на виріст.
І не відпускають ні під заставу,
Ні під
під-
писку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,
ламають ребра з усієї злості,
і позбавляють навіть в уяві
свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,
з кулаками в кишенях роби,
і волочить свою чорношкіру душу
ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,
зі співом тягучим і сміхом навмисним,
чорні, мов камені під водою,
лежать, зливаючися із киснем.

- Що нас гнало з наших кордонів
в це мерзле світло? Що і для чого?
Хто нас завів до цих коридорів? -
тихо запитує чорного чорний.

Навіщо нас споряджали в дорогу
й вирощували емігрантські мрії
наші жінки, що забули тривогу -
легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома
і помирати на власних пляжах,
де кожна дюна чимось відома,
і кожна хвиля щось та й важить?

- Знаєш, ми з тобою не перші,
хто рвався на північ фурами й човнами
в темних ранах і рваній одежі, -
відповідає чорному чорний.

Всі ми йшли за піском і травою,
за сонцем, що рухалось, як медуза,
де небо так низько висить над тобою,
аж в ньому іноді видно Ісуса.

Всі ми знаходимось в цих лещатах,
і, додому вертаючись хіба що на ніч,
горбатимося, як раби у штатах,
на ліберальну білу наволоч.

Тому що білі забули сором,
і якщо вже потрапив до їх павутини,
клали вони з великим прибором
на всі конвенції з прав людини.

Їх не хвилюють наші втрати,
вони звикли тримати нас в чорному тілі.
Але пророки були сомалійські пірати -
за це їх і розпинали білі.

І Матір Божа в зимових гетрах,
курячи люльку, гріючи нерви,
палила багаття на площах гетто,
розігріваючи дешеві консерви.

І нехай позбавляють нас нашого простору,
і вогнем заливають наші повстання -
це для нас із тобою чорні апостоли
редагували свої послання.

Машини їхні – давно несправні,
і промови їхні – хитрі й противні.
І ріки на півночі течуть насправді
так само впевнено, як і ріки на півдні.

Головне – тримай при собі свою віру,
свою любов і свою упертість.
Спаситель – він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.

Спаситель дбає про коріння й листя,
Спаситель рухає череди й хмари,
щоби ми з тобою не загубилися,
міняючи гостели й вуличні бари.

Він спиняє смарагдову кров у венах,
й врівноважує всі виробничі тарифи,
і тютюн йому залягає в легенях,
і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.
Все трапляється і все буває.
І серце його нас щоранку будить,
підтримує,
змучує,
убиває.

я зняв обидві шкарпетки,
пиво відкоркував,
і так свій суботній вечір почав!
увімкнув телевізор,
пульт у ліву руку взяв,-
як то добре, що цей вечір настав!

Ти поїхала в Крим, а я залишився тут,
У тебе там все добре,
І у мене все зер гут!
я сиджу на дивані,
чорне пиво дудлю,
як же я такі суботні вечори люблю!

перемикую канали,
зупиняюсь на кіні,
бо прокляті серіали
в печінках сидять мені!
попиваю добре пиво,
підгризаю сухарі,
не дістануться вам мої нирки,
чорні лікарі!

ПРИСПІВ:
я п"ю, а воно - не кінчається


як одне кіно скінчиться-
я на інше перемкну,
все одно я сам без тебе,
моя мила, не засну.
Аж до самого до ранку
Буду мучити себе,
І звідки в мене стільки пива-
Хай нікого не гребе!

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Нет обиды такой, чтобы небо затмила,
Чтобы солнце закрыла рукой.
Нужно жить, чтоб тоска в облака испарись
И пролилась дождинками в зной.

Только щедрость души нам не даст зацепиться
За бесцельную сущность порочную,
Ведь душа обязалась неотступно трудиться,
Чтобы воду в ступе не толочь.


И в утехах, и в горе, и в радости - помни:
Жизнь дана, чтобы ярко прожить.
Чтоб рука прикоснулась к любимой ладони -
Жажду жизни смогла утолить.

Чтобы цель впереди, как маяк неустанный,
Освящала твой праведный путь,
Чтобы мудрость струилась твоими устами,
Чтоб дела не давали уснуть.

Ни коварство интриг, никакие пустоты
Не столкнут тебя с твёрдой тропы!
В мире поиска, в жизни своей - помни: кто ТЫ!
Ты - кузнец своей светлой судьбы!

2011 год

Пусто...на сердце пусто,
И камнем чувства
Всё тянут вниз!
Грустно...до боли грустно
Душа танцует
Ночной стриптиз!
Пусто...в квартире пусто,
И только тени
Кричат мне - Бис!
Но камнем чувства,
Но камнем чувства,
Бросают сердце
С карниза вниз!
Грустно...до боли грустно
Душа танцует
Ночной стриптиз...