Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!

Дженні живе за рогом, біля пивниці.
Дженні за фахом – кухар. І часом жриця.
В неї великі груди, м’які сідниці.
Дженні вночі не спиться.
Дженні не носить шпиці в білявих косах.
Раз! І вона вже просто простоволоса.
Два! І стоїть принадна. Хмільна і боса.
Дженні не має помади, не пудрить носа.
Дженні…
Пише листи марудно. Каліграфічно.
Мамі здебільшого. Бреше багаторічно.
Дженні співає, оголюється публічно.
Дженні така потішна, така лірична.
Дженні… Моє маленьке дівчисько Дженні.
Сукня в горошок. Травичка в обох кишенях.
Дженні…
Суцільний цукор. Банти зелені.

Ще день один у довгім списку днів
прожитих мною. Ніч настала.
Злотавий диск на небі догорів,
за обрій впав - і дня не стало.

Заснуло місто, втомлене цим днем -
погасли вікна. Спокій, тиша...
А місяць в небі срібним кораблем
пливе кудись. Сиджу і пишу.

І слів роїться безліч в голові -
нема спочинку. А серцем лину
у небеса. Шукаю у горі
свою зорю одну, єдину.

Блукає сон, що снитись мав мені.
Завмерло місто. Ніч настала.
Ще день один у довгім списку днів
прожитих мною. Часу мало.

Тексти, написані в стані сп’яніння,
такі ж недосяжні, такі ж божевільні,
мов тихе казíння; «душі запаління» –
діагноз письменницької самоти…

а серце в лещатах – я хочу вищати,
щоб зорі попадали, перевернусь
Джим Моррісон в гробі,
гріхів маю здóбіль!
щоб Місяць ушкварив такий рок-н-рол

на гладі озерній, щоб Смерть аж здригнулась,
церкви щоби вúблювали всі гріхи,
що поміж іконами, що причаїлись
в монетному дзвоні, у шерхоті гривнь!

Я хочу упасти у те блювотиння,
качатися довго й смердючим зайти
у тому у церкву: «Дивіться – причинний!»

Ні, я не причинний, я – совісті тінь,
яку загубили Ви, як підіймався
Ваш прýтень від погляду на дітей
в садочку, коли повз ішли на роботу,

де підлість відточуєте і брехню…
«Кар’єра, кар’єра!», – ох, як же ж багацько
злилóсь в цьому звуці для серця хохла…
Я Всесвіт вдихаю – і Всесвіт сміється:
«раденькі-дурненькі», Життя, як любов, -
брехня, і позаочі зради солодкі,
і каюсь й відхрещуюся від добра.

«Козли заважають нам жити!», – казали…
я Сонце на роги свої наштрикнув
і бігаю з ним, а казав Маяковський:
«Світити скрізь,
Світити вік,
Аж поки дні не згасли,
Світить
Без всяких заковик! –
Моє і сонця
гасло!»

Певно, люди втомилися бути людьми,
виконувать промисел Божий…
і від тюрми ... і від суми…
Отже…

Лісосмуга, мов крута брова,
А шосейка - піснею лункою...
Ген за хвойним бором - Борова,
У степу, за Осколом-рікою.

Не село вже, та й не місто ще
Мій райцентр - столиця днів юначих.
Десь отам ласкавка під дощем
Проводжа мене і чомусь плаче.

З лісу й літ автобус вирина,
Пропливають обриси новітні.
Як змінилась рідна сторона,
Тільки люди - все такі ж привітні.

Щезли з вулиць курява й курай,
Стелиться під ногм асфальтівка.
Зустрічає радо мамин край,
Наче мила незабутня дівка.

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше вростаю
У цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися долі й епохи,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Скільки в небі сонце світить,
Скільки є дітей на світі –
Кожен свою маму має,
Яку любить, поважає.

Хто розкаже на ніч казку?
Хто запаси має ласки?
В кого руки найніжніші?
В кого страви найсмачніші?

Тільки мама щиро любить
І так лагідно голубить.
І тому ми скажем прямо:
Неможливо жить без мами!

Мама смачно нагодує,
І обійме, й поцілує.
Треба – вчасно посварить.
Як без неї в світі жить!?

З`явиться лихе, потворне –
Мама вмить тебе пригорне.
Приголубить, поворкує
І до серденька притулить.

В кого добрих слів багато?
Хто уміє все прощати?
Довго думати не станем:
Тільки мама! Тільки мама!

Про найкращих в світі мам
Ми розкажем казку вам.

Має курочка курчатко,
А собачка – цуценятко.
Лиш одна сумна ворона
Без дитинки марно ходить.

Не знесла свого яєчка –
Не хотіла потрудитись.
Але є тут недалечко
Зоопарк. Туди дивитись,

Зазирати у вольєри
Ходить ця ворона вперто.
Може, хтось якщо не дасть,
То дитя своє продасть?

Це ж і клопіт, і морока.
Розказала раз сорока:
І ночей недосипала,
І харчів бувало мало.

Сторож
Зоопарк – це вам не ліс.
Тут порядок всюди, скрізь.
Я його охороняю
І злодюжок не пускаю.
Я – надійна охорона.
Ти куди? Зажди, вороно!

Ворона
Не хвилюйся, я у справі.
Не сварися, будь ласкавий!

Сторож
Бачу, птаха ти культурна.
Що ж, лети, та не пустуй.

Ворона
Стало мені сумно жити
Хочу я собі купити
Чи доньку, чи, може, сина.
Не підкажеш магазини?

Коала
Розумієш, я – коала.
По землі ходжу так мало.
Треба вдосталь мені спати,
Щоб багато сил набратись.
Що там кажеш? Магазини,
Де купити можна сина?
Ну й придумала, чудна!
Та таких ніде нема!
Хто продасть свою дитинку,
найкоханішу кровинку?
Знаєш, тут часу не гай.
Забирайся! Геть тікай!
Щось не бачу я здаля,
Як там спить моє маля.
Певно, треба поспішати,
Щоб його охороняти.

Ведуча
Може, запитать у лева?
Вчора чути було рев.
Так кричали на синка,
Що тремтіла аж ріка.

Ворона
Запитати, кажеш, в лева?
Буду в звірів королева.

Вас хотіла запитати:
Може, продасте малятко?


Левиця
Чи ти з глуздом не дружила?
Схаменись, вороно мила!
Хоч на нього я кричу,
Зате розуму навчу.
Вдень, вночі, надвечір, зрання
важко дати вихованя!
Це ж не просто син – це лев!
Він у мене як орел!
Так, буває він упертий,
Неслухнянний і обдертий –
Не пропустить жодну бійку.
Неспокійний парубійко.
Хоч який, та все ж мій син.
Я люблю його таким.

Левеня
Я – малятко-левенятко.
Маю маму, маю татка.
Скільки б лісу не пройшов,
Кращу б маму не знайшов.
Лев у лісі найсильніший,
Найгарніший, найгрізніший.
У левиці голос – грім.
Налякатись можна всім.
Часом трохи бешкетую,
Мама кличе – я не чую.
А як ніжно притулюся
І скажу: «Пробач, матусю!»
І вмощуся їй на лапи,
І почну тихенько плакать –
Мама зразу стане інша:
Наймиліша, найніжніша.
Звісно, все мені простить.
Як цю маму не любить!

Левиця
Чимчикуй собі сама –
Тут тобі дітей нема.

Ворона
Дивина! Оце так!
Мабуть, це заморський птах.
Кажуть в нас, що за кордоном
Можна всиновлять воронам
І своїх, і чужих.
Дивний він якийсь. Притих.
Не ворушиться . Заснув?
Відгукнись! Агов! Почув?

Екзотична птаха
Щось над вухом шамкотить,
Наче муха тут летить.
Ти чого мене збудила?
Прочуханки захотіла?
Цілу ніч я цю не спала,
Пташенят все пильнувала.
Їх у мене так багато,
Годі ради собі дати.


Ворона
Слухай, хочу я спитати:
Може, в тебе забагато
Тих пухнастих крикунів?
Ти ж не маєш навіть снів!
Подивись, яка худа.
Певно, в тебе геть біда.
Ось тобі що пропоную:
Вже одного я купую!

Екзотична птаха
Ці слова мене не тішать.
Ти затям: найголовніше –
Це не скільки їх у тебе,
А яка у них потреба.
Адже кожного люблю,
Дуже втратити боюсь.
Поки всіх перерахую,
І напою, й нагодую –
Так, звичайно, притомлюся.
А вони мені: «Матусю!»
Втома вся кудись зникає
І у серці щастя сяє.

Дам тобі таку пораду:
Спробуй дати з ними ради.
Всіх послухай, догоди.
Будеш мамою тоді!

Ворона
Це ж легенько! Здивувала.
Зовсім праці в цьому мало.
Діти, діти! Йдіть сюди.
Кому їсти і води?

Пташенята
Дай нам їсти! Дай нам пити!
Хочу я поговорити!
Хочу казку! Хочу спати!
Хочу віршик розказати!
А мені приснився сон,
Наче я - великий слон!
Хочу я смачне зернятко!
Я вже знову хочу спатки!

Ворона
Як же вас тут всіх багато.
Годі ради собі дати.
Припиніть уже кричати.
Я почну усе спочатку.
Цьому їсти. Цьому пити.
Той хотів поговорити.
Цьому казку розкажу,
Того спатоньки вкладу.


Екзотична птаха
Дам пораду ще одну:
Маю пісню чарівну.
Заспівай їм колискову,
Пригорни, скажи по слову:
Найгарніший, найрідніший,
Наймиліший, найкрутіший.
Вас усіх-усіх люблю
І до серця притулю.

Ворона
Найчудніший, найкрутіший,
Найбрудніший і найзліший.
Вас усіх-усіх люблю
І до серця притулю.

Слухайте, мої малята,
Буду пісню я співати.

Карету коричневу вам запряжу,
І коней красивих усім покажу.
Поїдем кататися круто кругом,
Крутитися весело всім!
Бом, бом, бом!

Кар! Кар! Кар!
Чути аж до хмар.

Пташенята (плачуть)
Е-е-е-!

Екзотична птаха
Спіть, улюблені малята,
Спіть, сіренькі пташенята.
Мама з вами, мама тут.
А вороні цій капут!

Ворона
Все-все-все! Я зрозуміла.
Знов мені не пощастило.

(до зебри)
Може, діти є у тебе?
Може, їх тобі не треба?

Зебра
Діти! Діти? Які діти?
Де мені від них подітись?
Я модняча! Я крута!
Я красуня непроста.
Хочу жити лиш для себе.
Про дітей же дбати треба.
То нащо мені морока?
Маю вигляд я нівроку.
Чорна-біла, біла-чорна.
І приваблива, й моторна,
Зможу вийти заміж вдало.
Грошей буде вже чимало!
Дуже вже люблю я гроші.
Ох, які ж вони хороші!
Щось я трохи вже втомилась.
Мабуть, надто зазебрилась.
Треба трохи відпочити.
Потім буду чепуритись.

Злюки
Ми – потворні, злі, нечемні.
Неслухняні і химерні.
Нас усі-усі бояться,
Бо ми вміємо кусаться.
Зуби в нас – це ого-го!
Зараз я вкушу. Кого?
Хто один отут блукає,
Друзів вірних не скликає?
Він – один, а нас – аж два.
Налякаємо? Ага!
Бу-бу-бу! Бе-бе-бе!
Налякали ми тебе?

Ворона
Ой, рятуйте! Тут потвори!
Караул! Рятуйте! Горе!

Злюки
Не втечеш тепер від нас.
Налякаємо всіх вас!

Чарівниця
Чую крик по допомогу!
Поспішаю на підмогу!
Треба тут приборкать зло,
Щоби й сліду не було.

Знаю, чом це ви патлаті,
Неумиті, волохаті,
Розкуйовджені нечеси.
Та самі скажіть все чесно.

Злюки
Ми були малі нечемні
І не слухалися нені.
Лихословили, сварились.
На бандюг перетворились.
Мама спершу нас просила,
Цілувала і молила,
Піклувалась, скільки сил.
Ми сміялися з цих слів
І, нечемні, утекли,
Жити в лісі почали.

Ми не хочем буть такими.
Ми втомились бути злими!

Чарівниця
Знаю, як допомогти.
Тут без чар не обійтись!
Чари-бари вищий клас.
Станьте іншими в цей час!

Крокодил
Ой-ой-ой! Я став зеленим!
Мавпа
Ай-Ай-Ай! Поглянь на мене!

Ну, спасибі, начудила.
Що ти тут наворожила?!

Чарівниця
Чари-бари вищий клас!
Станьте гарними в цей час!

Бичок
Це, по-твоєму, краса!?
Дай я почаклую сам!

Чарівниця
Чари-бари вищий клас!
Станьте добрими в цей час!

Слон
Ось тобі і збувся сон…
Тільки я – великий слон!
Вже не буду більше злюка,
Поганюка і вреднюка.
Стало в світі легше жити,
Бо не треба зла робити.
Бачу, маю слоненя.
Це тепер моя рідня.

Слоненя
Я-маленьке слоненятко.
Маю маму, маю татка.
Хочу вам усім сказати:
Старших треба поважати.
Я до мами притулюся
І за хобот ухоплюся.
Є родина у слона
Невелика, та міцна.

Ворона
Може, ти й мені поможеш?

Чарівниця
Чом би й ні, якщо ти просиш.
Ось тобі одне яйце.
Ти погрій, подбай оце
Про гніздечко для дитини –
Будеш мамою віднині!

Ворона
Лиш одне? Хай буде так!
Вити гнізда я мастак!


От настав для мене час:
Не зійду з гнізда і раз!
В лапу коле, там пече,
Тут свербить, болить плече.
Я тепер вже точно знаю,
Що любов у серці маю.
За мої оці терпіння
Буде, врешті, вже дитина!
Відлучатись я не можу –
Буде воронятко гоже,
Дуже гарне пташеня.
Ой! Щось стукає! Маля?!

Пташеня
Я нарешті вже з`явилось!
В шкаралупі засиділось.
Ой, а це хто? Чуня-муня?

Ворона
Схаменися! Я – мамуня!

Пташеня
Щось ти в мене не крута.
Хата в нас не золота.
І авто я тут не бачу.

Ворона
Люди добрі! Ледь не плачу.
Ще не встигло роздивитись,
Починає мене вчити.
Що за діти! Що за час!
Та нічого. Без образ.
Ти у мене найгарніший,
Найрідніший, наймиліший.
Як же я тебе люблю!

Пташеня
Бачу маму я свою.
Що ж, батьків не вибирають.
Я люблю тебе!

Ворона
Я знаю!

Ще багато треба вчити,
Як оце життя любити.
Головне в житті – любов.
Це повторю знов і знов.

Ворожка спала. Ніч – що в ямі,
туману – відрами черпай.
В осатанілому бедламі
змішалось все: і пекло, й рай.

І рветься тіло п’яним вихром,
і сліпне розум водночас.
Чорти звелись – смакують втіху
і б’ють копитами об нас.

І ні Христа, а ні прозріння,
ні покаяння, ні сумлінь.
Яке, до біса, воскресіння
і мить божественних прозрінь?!

– Тю, навіжені, геть від хати, –
ворожка очі продира.
І знову повертає спати:
– Ну і присниться, от мара.

Смакує ніч забуту втому.
Туман сполоханий завмер.
І не бажаєш вже нікому
отих надуманих химер.

Вилазять з людей могили,
земля розбиває – дощі…
здійснúлось прокляття насилу…
плісень роз’їла ощíп…

люди людей не бачать,
Зло причащає – всі п’ють,
в бéзумі, мертві наче
готують живим кутю…

перестаралась, да? не буду больше
пытаться выглядеть получше для тебя.
я слишком часто. и близко очень.
я слишком много отдала тебе себя.

а ты не принял. и все впустую.
мой мальчик-"здОрово", мой мальчик-ни-при-чем.
но, знаю точно, ты меня другую
бы просто не открыл своим ключом.

и очень жаль, что я другой не стану.
ты слишком много значишь для меня
уже сейчас, когда ты сдуру, спьяну
наговорил того, чего нельзя.

игра не стоит свеч, как оказалось.
в очередной, да будь он проклят, раз.
я слишком, видимо, перестаралась.
и, жаль, другой не стать уже сейчас.

2011

Я озираюсь назад. Там досі приходять листи.
І, дивним чином, з наближенням до весни
ніяк не легше. Не вперше отак наскріз
мені зносить дах і ламає вісь.

І сковує. Сковує міцно, немов лещата.
Ця нова історія, колись ще давно почата,
про нас із тобою. Без натяків. без присяг.
Втрачати пам"ять, чи душу, чи що ти там ще досяг?

Бо я залишилась та сама - боса і без границь.
Вічно у щось перебрана із сотнею різних лиць.
Лиш погляд... кажуть той погляд, говорить про все в надрив.
А ти на мене дивився й нічого не говорив.

Оце мовчання в роки, мабуть, найважча розплата.
Бо є ж якась точка відліку, якась початкова дата,
Коли ми стали чужими...
Глухими на повний слух.
Я озираюсь і думаю, як ти, друг?
У тих світах, звідки вже не вийти й не написати...

На незайманому полі,
Ще й у дальній далині,
Твій недовгий супочивок
На постелі цвітяній.

М'яко примерки густіють.
Захід попелом припав,
І довкола твого ложа
Мов туман заклуботав.

Крізь завісу колихливу
Тільки мріється в імлі,
Ніби лілії склонились
На високому стеблі.

І хитається без звука
Білих віял довгий ряд,
І мелькають голі руки
Цвітом вінчаних дівчат.

З книги "Вересень" (1927)

Ніч голубая,
Ніч потекла.
Тепло дрімає
Липова мла.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

Місяця чоло
Дим обволік.
Зникне, як дим той,
Звір-чоловік.

Землю покриють
Інші сади,
Інші істоти
Прийдуть сюди.

Буде їм чутний
Шелест зірниць.
Зірвуть печаті
Всіх таємниць.

Запах тополі
В теплій імлі
Переповість їм
Сповідь землі.

В темній алеї
Смутен іду.
Запах тополі
Віє в саду.

З книги "Вересень" (1927)

Тоді гарчала, кидала, свистіла віхола.
Ти бігла, далі - йшла, по тому – їхала
Додому.
Тебе на рідних землях очікував мороз
Ти нюхала той сморід солдатських папірос…
Утома…

Ти була би навіть з бидлом, лиш не били б.
Жила би жила, лиш не рвати б жили
Сині…
І замість хати нині в тебе попелище,
А ти все учишся якось стрибати вище.
Спинять..

Ще з осені, відтоді, тікала зі Сибіру.
І тільки нині тут є, добігла ти допіру
І змучено упала
Та головне, що вдома. Тут відпочити можна
На рідній, на землі, кожен із нас заможний.
Цього не відібрали…

Хай не пробачить кращий друг,
Хай небо буде в гратах;
Нехай зі світом всім навкруг
Прийдеться воювати.

Хай я спалю усі мости
В життя хитросплетіннях.
Забудуть всі, а ти…прости,
Мій ідоле нетлінний.

2011

І знов весна.
І знову все так само.
Високовольтні струни, гул мостів...
Печаль глибока, як могила мами,
І тихий сон – мов голос у воді.

Твоїм волоссям даль моя прошита.
Тече по шаблі вітер золотий.
І чайки крик, і океан, і жито...
Лиш я і ти...

Громи підземні і небесна тиша.
Лиш чути райських яблунь передзвін,
Які колись, ліричні ми, залишили
У час цвітінь.

Й полин цвіте, немов зоря поетова.
У небі Місяць – хліб на рушнику.

А знов весна...
Цілуємось в наметові.
Слова, як рибу, кутаєм в ріку.

І ждем плодів... і спокуту, і спокою...
Весна ж, як грішна молодість, – мине.

А ми підемо білою дорогою...
І там заснем...

Хоч ти у мене щастя не просила,
А лиш зітхала сумно перед тим,
Як безліч раз напружував я сили,
Що б ти не розминулася із ним, -
Я відчував у тиші мерехтінні
В тобі спокусу притаманну нам:
- Радіти більше сонцю, а не тіням,
І рай відчути тут, а не отам!..

01.05.11.

Ми народились із мовою серця, як ніхто в міжпланетному просторі. І доки код людства не стерся - з нами любов, не осторонь.
Мова серця говорить очима, жестами, зрідка - словами. Якщо в таїну її двері прочините, я - з вами. Мова серця шукає тандему, камертонного відголоску. Мова серця - це вам не родео Котигорошка.
Ніжна і вибухова, мовчазна і промовиста в кожній парі завжди унікальна. Щаслива з калікою і навіть чудовиськом маніакальним. Бо вона - океан емоцій: знак питання, знак оклику і, навіть, три крапки. Сприймає і обіцянки сорочі, і квакання жабки.
Мова серця... Мова серця... Животворна водиця озерця.

2010

 
я святкую безкраю ніжність
спокій вирію, хмарну велич
вітровії за вічну північ


я святкую жагуче листя
на кордоні сезону спраги
електричне вдихання міста


я святкую незнаний обрій
світ вогнів & неони реклами
золоті печалі зіркові


я святкую чарівний безлад
дні зі скла, тріумфально скреслі
у свічадній вітрині пекла



 -- -- -




 

Чи не чуєш? Кажуть "А-а-а" ...
Зазира до рота криза.
Свердловина-риза
барель в череві шука.

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
свердловини днище
бачиться аж до Кремля!

Чи не чуєш? "I love you..." -
хтось освідчився подрузі.
Вчулося папузі:
"А я лаю!.. А ловлю!"

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
чую голосище,
що в мене таким жбурля!

Чи не чуєш? Миколай
прочитав колядок хмару.
Прізвище Азаров.
А про що, і не питай!

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
видно попелище -
... жгут дневник учителя!

Чи не чуєш? Повсякчас
українець присідає -
гопаком вважає
серед всіх це в світі рас.

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче,
а нема коли ще)
видно правди голе "я"!


2.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

І не помітила як вишні зацвіли,
Як сповнилось повітря ароматом
П'янкого цвіту чистої весни...
Прогавила весілля мого саду.

І не помітила як цвіт на землю впав,
Як закружляло літо в квітопаді,
Одягнене у шати світлих барв...
Я пропустила радість мого саду.

І не помітила як сад багряним став,
(Прийшла до нього золотава осінь),
Як лист останній вальс свій відкружляв...
Я не обтерла саду мого сльзи.

І не помітила як випав перший сніг,
Як закружляла віхола у танці,
На шибку дивний візерунок ліг...
Не встигла я - мій сад заснув ще вранці.

Можна прожити без хліба
Тиждень, а може, і два.
Можна прожити без книги,
Не так вже й потрібна вода…
Люди живуть без кохання,
Совість кладуть в гаманець,
Стирають минуле під корінь,
Нищать добро нанівець,
Вщент розбивають ілюзій
Сферу. Напоєм міцним
Нехтують часто роками –
Бажань розтікається дим...

Та як ти тепер проживеш
Без тепла соціальних мереж?

2011

Чорна кава і вона,
І мелодія сумна.
Сяйво стомлених очей
Від недоспаних ночей,

Недописаної повісті,
Недослуханої совісті,
Недожитої реальності,
Злої безвідповідальності.

Гартована катастрофами,
В блокноті чужими строфами,
Несподіваними зрадами
І білими простирадлами,

Аюрведами і тантрами,
Запорошеними мандрами
Недалекими і дальніми,
Комунальними їдальнями.

Вбита вуличними слухами.
Від очей під капелюхами
Безпорадна, незахищена,
Сотні раз морально знищена,

Недокохана, залишена,
І вночі недоколисана…
Чорна кава і вона,
Крапелька на дні вина.

Мрії прядками пшеничними,
Відтінками фантастичними,
Солодкими ароматами,
Вустами її брунатними,

Терпкими і незабутніми,
Сьогоднішніми, майбутніми
Ще й пошепки не промовлені
І майже не намальовані.

Життєві її реалії
І тіні стрункої талії
На стінах блідих і вицвілих…
Німих і недоброзичливих

Про неї думок уникнути…
Так часто хотіла зникнути
Чи чорною стати кавою,
П’янкою і солодкавою,

А може до дідька п’яною,
Невинною, не коханою.
Невизнаною поеткою,
Холодною статуеткою,

Недописаною повістю,
Недослуханою совістю,
Недожитою реальністю,
Ненормованою нормальністю,

Повідомленнями без тексту
І романтикою без сексу.
Не вбитою катастрофами...
А може…чужими строфами?

Несподіваними зрадами
Чи…білими простирадлами,
Де мелодія сумна,
Чорна кава і...вона?

...Нецілована, самотня,
Вчора, завтра і сьогодні,
Незабутня, не ласкава,
Як іспанська чорна кава…

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Далеко від світу, на відстані серця,
В подушку ховаючи колоті рани,
Крізь ночі тумани тихенько озветься
До тебе уперше, а, може…востаннє.

Промовить очима: «Люблю до нестями»,
І тихо заплаче, розрізавши тишу.
Піде не уперше, напевне…востаннє,
І колоті рани в подушці залишить.
2011

надтреснутой пастелью - лай собак,
толпа - бугристым гипсовым экраном.

и одиноко. не поверишь, как;
я даже подбирать слова не стану.

2011.

Щось Колесніков гелгоче,
спотикаючись на "Р".
Зізнаватися не хоче -
щодо віри - під-прем'єр.
Все життя отак триває.
"Р" дихнути не дає.
Що за прізвищем ховає -
геть вимова видає.

Квітень 2011

Минає день, минає тиждень, рік,
А ми вчимося жити кожен раз.
Разом з Ісусом сильний чоловік,
Якщо навчиться не тримать образ.
Нехай ми учні аж до сивини,
Основа – це любов, а не знання.
Ласкаве слово не додасть вини –
тЕбе добром воно наздоганя.
Казав Ісус: «Люби мене в усіх».
Святиться слово – найсильніша рать.
І не обтяжить більше душу гріх -
Йому несила Бога подолать.
Один ніхто в цей світ ще не прийшов,
Веде нас ангел – захища крилом.
жИви лиш так, щоби твоя любов
Через життя здолала всяке зло.
18.04.2011

Зустрічаються двоє -
То на щастя, чи ні?
Час гортає сувої
Нами пройдених днів.

Незагоєні рани
Нам у душах гірчать,
У пустелях омани
Сотні серця розп'ять.

Повертається спомин
У домівку душі,
Проганяючи втому
В ритм холодних дощів.

Хай хоч небо жбурляє
Сонми в нас блискавиць,
Як обоє кохають -
То не впасти їм ниць!

У одвічнім двобої
Безнадії і мрій,
Де закохані двоє -
Зірка щастя вгорі

Осяває стежину,
По якій вони йдуть,
Аби злитись в єдине
І знайти власну суть.

Неземною красою
Світ нам стелить до ніг.
Йтиму разом з Тобою
По дорогах усіх!
30.04.2011р.

Вы Пушкина смогли упрятать
Под сваями. Меня за что?
Какая сырость! Пропасть! Слякоть!
Ничтожество! И дней ничто.

О, крошки мрамора! Прилягу.
Вам – суета, асфальт и ночь.
Таятся под мостами влагой
Дни, ускользающие прочь.

Мой милый друг – сомнений сговор,
Не для меня мосты и тлен.
Была б мечта. И молвить слово
У Ваших мраморных колен.

У травні день – таки дитятко-Спас.
Роса, як мати, з вервиці, з гомілки.
Лелечі крила сонце привели:
воно руде, неначе хвостик білки.
Через обруси вітру, лікті хмар
пірнули предків лиця невідомі.
То радуниця. Небо розлила
чиясь душа в тюльпановому домі...

2011

Ціаніста кава із калієм ночі
Вбиває майбутнє відсутністю мрій.
Тюрмою вкриваються думи і очі
Вростають у панцир. Сльозами Марій

Всієї планети, із пекла і раю
Не змиється гріх ненароджених слів.
Я вчора помер і сьогодні вмираю,
Оплаканий відчаєм дочок і вдів.

Вмирає сто тисяч іще не народжених
В утробах зневіри, в підвалах буття,
Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,
Немає надії, немає життя.

Бо пісня і слово течуть в еміграцію,
Бо купка нікчем викорчовує націю.


2011

Я граю над водою,
Веселкою земною.
І сміх в моїх очах,
як небо голубе.
Та разом із тобою,
Бурхливою водою.
Не буду, я ніколи,
Любов не підведе.

Закрий руками вуха,
І просто тишу слухай.
І просто вір у диво,
Де мило і красиво.
Де всі живуть щасливо,
Оце є справді диво!

Я хочу незабути,
З тобою. поруч бути.
Руками обіймати
І ніжно цілувати.
В твоїх обіймах ніжних,
Тихенько засипати

Не всі ми істину насправді
Шукати здатні до нуди, -
Якщо стрічаються дві правди,
То недалеко до біди.
І непоступливості слідство
Спостерігаємо на обох,
Коли кінчається каліцтвом
Короткочасний діалог…

25.04.11.

Союз... парад в першотравневі дні,
У повнім зборі колективи,
Колони, лозунги, пісні -
Усе без форм альтернативи.
Під крик "ура" партійним бонзам,
Тремтить в руках політбюро,
І тих, кого віддали бронзам,
Вітає місто і село.
І у думках людей не право,
А чим скоріше на город,
А тих, хто йшов тоді не вправо,
У тюрми - партії оплот.
Той час пройшов, змінились форми,
Тих, хто не з ними, вже під суд.
Тарифи, платежі, реформи -
Вас до копійки обдеруть.

Я не ухожу, я только скрываюсь временно
От неблагополучных глаз...
Моя история стоит смеха
И слез не более двух-трех,
А слезы жизни не помеха.

Откройте мне двери в сады,
И это мне станет утехой!
Разве не утро – начало?
Разве не в свете иллюзия света?

Стоїть собі, хитається -
стороннім усміхається.

Хай знає це усе село:
йому сьогодні весело!

До праці заохотили.
Не заробив і злотого.

Хорошим людям? Вартісно...
Допомагав він радісно.

Віддячили. З тарілкою
(грошей нема) горілкою!

І бачить хлопця вулиця -
її це не стосується.

Напився, то й не кається!
Аби не впав, хитається.

В який же бік хилитися?
Нема за що вхопитися...

Нема за що вхопитися?
Нема й чого журитися.

Не вкрав і не образив жін...
Сп'янів? Так не на КРАЗі ж він!

Хитнувшись, не чіпляється,
стороннім усміхається.

Стороннім усміхається...
Прекрасно почувається.


30.04.2011

Весна лягла в обійми – і розквітла.
Цей світ уміє міцно пригортати.
Земля прощає все. І чорні дати
лише вінками на гранітах квітня…
Весна лягла в обійми. Він в лікарню.
Бо інвалід Чорнобиля – тож треба.
Рахує копійки, лікує ребра
і нирки, і суглоби… Кажуть, марно.
І молодий, а шитий-перешитий.
А нині радість – менше крутить ноги.
Він вірить у весну. А ще у Бога.
І хоче жити. Просто хоче жити.

спека, важка, мов молитви кімнатних мух,
осідала на спраглих стінах міських будинків
і від цього здавалось, збуваються лінії рук,
і спікається край доріг чорнота скоринки

ти казала, ми танемо, наче вершковий пломбір,
і що сонце – червона рана в відкритий космос
і просила мене врятувати від цих видінь
і шептати що-небудь у довге, мов дні, волосся

доки рветься на заході сонця тонкий вольфрам,
доки купчаться вікна у погляд, мов сни у потяг,
доки котиться вічність по лініям автострад,
зупиняється, і знову котить…

Трудар підземного едему
Не турбував
Весною ґав,
Він піраміди чорнозему,
Як фараон, набудував.

У потаємних лабіринтах
Проворно нищив шкідників,
А ми би гріб йому і цвинтар -
Отак риттям насточортів.

В ціпка кінців є два, по суті.
І що ви там не говоріть,
Щоб принести нам користь - кріт
Наділ, звільняючи від бід,
Повинен весь перевернути.

2011

finita la commedia

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим.
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Наче дзвін урочистий
Із високих дзвіниць
Розбудив бадьористий
Спів на яблунях птиць.
Увірвався в кімнату
Із густих верховіть
Цей переспів завзятий,
Як минулого звіт.
Він наводив на мрії
І на згадки сумні
Про твої чорні вії
І про очі ясні.
Про недоспані ночі
У цвітінні садів,
Коли голос співочий
Дратував солов’їв
Неземною красою
І звучанням земним.
У пісеннім двобої
Птахів хор був німим.
Без жури і без тями
У юначих очах
Його слухав ночами
У весняних садах
До сумного прощання
Без образ і надій
І до болю зростання
У душі молодій,
Який час не загоїв,
Не розвіяв, як дим.
Розлучилися двоє,
Певно, з щастям своїм…

29.04.11.

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Періщить дощ, над світом злива,
Холодна слива на вікні.
Чиясь фантазія примхлива
Думки породжує сумні.
Із сливи ллється підвіконням
Блакитний сік, як кров сріблиться,
Німотно плаче мокрий сонях
І тротуарами струмиться
Вода, не знаючи спочинку,
Весь світ - потік людей і сліз,
І тільки жінка, змокла жінка
В полоні зливи має зміст.

День зачинався прісно.
Вікна транслюють січень.
Сніг – як недобре тісто,
хоч і місили тричі.
Небо з граками навпіл
впало на сиве місто.
Біля зупинок натовп
сніжне болото місить.
Холодно в кожну шпарку,
думці у слові тісно..
Тільки граки у хмарках,
наче родзинки в тісті.

зайшлася темрява, пашить загравою -
горять церкви.
креснУвши лівою, «во Ім’я..» – правою.
тепер лови.

у вирій буслами дзвіниці рушили
крізь дим терпінь...
з нового згарища зорять окрушини,
скорбіє дзвін.

в останках дерева, що стало прихистком -
псалми трипіль.
молитву вимовчіть на блуд антихристів,
вони – сліпі.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

Не всотаю я цей світ
Не вберу його у душу
Що не вимовлю то гніт
Знов прикручувати мушу

Та коли настане час
Відшкрібати з кіптяви цю
Вже не владную правицю
Від якої промінь згас

Милуй Боже… запали
Ґнота вдавленого в лій
Він чадітиме й з смоли
Лиш аби на гонор Твій…