Простив гріхи друзям собі i ворогам
кайдани сумління і всі жалі-страхи
їх спакував любязно в скриньку з Небуттям
в Щасливому Житті недосконалість непотрібу вони

Сонячна Краса - свіже дихання
приємна радість калата - зростають любові крила
без погляду в минуле вперед гайда
Щастя вільному - вільному щаслива Доля

проростають троянди кохання в серцях щомиті
радіють друзі Сонцю в небесах блакиті
Яце Ти - Ти це я - Ми Одне
еднаючі серця зливаемось в Єдине Ціле.
2011р.

Зупинитися в онімінні... Відчути, що боляче:
Душа змагається з літом лиш сам-на-сам.
Відчути до реальності... Побачити, ніби поруч.
Постаратися дати раду отим думкам.
Розібратися. Заспокоїтись... Не виходить - берусь за ручку.
Як же близько, чомусь так зайомо...
Думки і душа - найвище значення,
А ти спробуй пройти по ньому.
Без остраху, ручкою провести Долю,
Та все по лінії, без кроку фальшу,
Здмухнути пил часу, що не лягав а ньому
І так хотів прикрити собою Душу.
... У безвісті, між думками... - уже дифузія.
Відсіяти слово? - Потрібен магніт.
І знов розлетиться найреальнішою ілюзією
Ненаписаних ще віршів яблуневий цвіт...
І знову: стараюсь дать раду своїм думкам.
Відчуваю більш, ніж реальне, і бачу усе, ніби поруч.
Душа кличе Душу... Мовчить сам-на-сам...

А рідко коли хто
просто загляне в очі...
І лише один
на півжиття
Зможе відчути.
Чому тобі справді боляче...

19.06.11 22:50

Я не витру тебе зі спогадів,
Бо неможна ж так - півжиття
Тихих ранків з п’янкими заходами
Безпощадно викинути в сміття!
Забути барви всі і слова,
Проміняти єдине небо,
Щоб заспокоїлася Душа
І на мить обернулась степом...
Лиш на мить... Лише мить - цього досить,
аби стати такою, як інші.
І ніхто більше не попросить
Прочитати про себе вірші...

Але я ще молюсь ночами!..
Намагаюсь забути, хто я...

Твоє небо... мені сяє зірками
І наспівує спогади моря...

29.05.11 22:48

Про що ти думаєш, закриваючи свої очі?..
Коли перед ними - до болю знайомий момент:
Доля секунди... і ті літні ночі,
І рідний отой силует...

Про що ти думаєш, вмикаючи "літню музику"?..
Яка наново перемішує тільки осілі спогади.
Вони ж ніколи до цього не звикнуть,
Що вони з небуттям - майже порівно...

Про що ти думаєш,задивляючися на зорі?..
Коли знаєш, що десь на ці зорі дивиться Він.
Так само згадуючи "на двох" море,
Й слова, що збулись без причин...

Про що ти думаєш, наперед знаючи всі слова?..
Коли для мовчання - мільйони причин.
Зоряним шляхом прослалось життя,
І сяє над шляхом жасмин...

15.05.11 23:03

Про що ти мовчиш? - Як вперше, про вірші.
Все тільки мовчу і пишу...
І досі не вмію мовчання довершить,
Ту тонку із слів мережу.
Молюсь на грозу і сповідую літо,
Посилаю у небо листи...
Зірки читають їх непомітно.
Вітер мріями шелестить...
А я пишу вірші про Всесвіт,
Про Галактику душ, почуттів...
(Мій блокнот від безсоння марить,
Бо це ж не спокій, що він хотів).
У кожного слова - півсотні значень.
Для чиєїсь душі - якесь - та - істина...
В мене Доля не просить пробачення
За одне - на двох - розділене відстанню.
Я можу не знати, коли і від кого,
Але суть поселилась в мовчанні...
Телефонними монологами
Поєднались думки з зірками...
Суть єдина! Єдино - правильна? -
Треба дивитись в одному напрямку!
Коли з минулого - то з минулого!..
Суть промовляють подумки..!
- Аби ти знала, про що ти пишеш...
- Рівно про те ж, про що і мовчу!

Пізнати любов - сутність найвища!
А сенс має Галактика, коли її хтось почув!


23.06.11 02:16

Невимовно, сонливо, тяжко вона йшла у бій,
Фортеця кривава недолі, дарунок голодних мрій.
Прийшла з молодим, чаклунським щастям в зелених очах,
Та в щастя був переоблік, на депозиті спав страх.

Стрепенулась, злетіла в небо, розбите бляшанками хмар,
Лише на дні виднівся розбуджений світом димар.
Схопилась, постала огнево, затерла всі рани сміхом,
І стала творити диво, знущатись хотіла над лихом.

В агонії істини миті поглянула в дзеркало правди,
Брехливої, мовчазної, байдужої людської вади.
І подихом снігу тривожним створила собі новий світ,
Де вітався із кішками кожний, де збирався щастя кульбіт.

Розмалювала душу фресками янгольских спин,
Поруч роздмухала вітер - годинний повітря плин.
Змила хурделицю страху, танцюючи вільний фокстрот,
Замиготіла свавільно, включивши автопілот.

Тепер уже переможно вона крокувала у світ,
Відбудована, безтривожна, людина нових орбіт.

Є дві розради - слово і сльоза,
Обоє ненапоєні ніколи,
І разом чи по черзі до вікна,
Впадають пташенятами з крамоли.
Є дві дороги - бита і стерня,
І лиш одна стежина йде від хвіртки,
Яка потойбіч - добра чи гірка,
За обрій не заглянути нізвідки.
Є дві мети - до неба й до життя,
Обидві не осягнуті без віри,
Дорога і розрада - це мольба
Душі, що починається з офіри.
17.07.2011

Ненароджені діти від твого і мого кохання.
Лише відчай і біль оченята їх шлють голубі.
Простягаю для тебе скориночки крихти останні
І останнє "люблю" шепочу ледве чутно тобі.

Уже гупа у двері кістлява страшною косою,
Уже вічності просить розтерзане серце з грудей.
Та до уст нахилюсь, поділюся кохання росою,
Це ж бо тільки воно ще на світі тримає людей...

Поміж небом моїм і землею
Загубились солодкі слова.
Я блукатиму сонним тунелем,
Поки справжня, допоки жива.

Хтось промчав перед мною. Сміливий.
Бачу, квітку тримає в руці.
То трава лиш... Ніяке не диво.
Ну, а я більше мрія, ніж ціль.

І тягнись, не тягнись — нуль емоцій.
Так, ти добрий і дещо смішний.
В тебе теплі усміхнені очі -
Суміш спокою, рим і весни.

І якби ти з'явився раніше
З нас би вийшла чудова сім'я.
Просто я, засинаючи з іншим,
Звикла чути від Нього: “Моя”.

17.07.2011

Твоя відстань до сина більша,
аніж Місяця до Землі.
Обіцянки. Та краще тиша.
Хай ще буде в душі малим.

В нього очі кипіли сонцем -
перша зустріч за десять літ.
А на тому мобільнім боці:
"Я не буду. Бувай. Привіт..."

Не заплакав, а зціпив зуби -
мама ж є і дідусь також.
Чоловіче, колишній любий,
його суму, прошу, не множ!

Хай сміються очей волошки!
Хай не ляже, як тінь, обман.
Хай побуде маленьким трошки.
Все одно ти не з ним, а там...

Світлини любові cховаю надійно
між буднів, нудних і марудних…
Святкую свободу – в оковах сумління –
немовби на лаві підсудних.

Картайте мене за небес велелюдність
і часу ходу безупинну!
У Вашому щасті – мою не_присутність –
не ставте мені за провину.

Я долю благала свій вирок змінити.
А доля – жорстока й лукава:
Ви маєте право
мене
не любити,
любити – не маєте права…

2004(2011)

Споконвіків велося в світі:
Птахи вклонялись небу, кріт – землі,
Могутніх крил боялись сіті,
Підземні рили нори – у душі сліпі.

Змістилась вісь земної кулі,
Болото небу мстить тепер затято,
Багаті та високі душі
Збагнули – відлік честі вже відтято.

Маркетинг всюди в нас помітний,
Рекламний щит ціну душі диктує,
Талант, любов – кому потрібні?
Купцеві ринок всі скарби дарує.

Яка ж брутальна діє сила,
Закон буття такий гряде сьогодні:
Коли безкрилі носять крила,
Птахи рятують гідність у безодні.

XIV
У спадщину зоставимо печаль
В чорноземі жита озимим болем
Рушій прогресу садить бараболю
Гойдає цвинтар – вічності причал

Кружля Землі блакитний катафалк
Чумацьким Шляхом – перекотиполе
Суб’єкт життя копає бараболю
Гуде транзитний космос, як вокзал

Безсмертя цінник – цифри на картоні
Пластмасові цяцьки армагедонів
Прийдешності оманливий ескіз

Тире надгробні – знаки переносу
У небі зблисло, мов зламався посох
Безсмертний дощ штрихує час навскіс.
2011

Цей сонет буде в моїй новій книжці, що має вийти восени. Поки що вона має робочу назву "Трильярди".

До тебе... по битому склі, по уламках "але",
По тріщинах в серці після невдалих спроб...
...Тріумфи, зітхання, вигадування проблем...
А, знаєш, так смішно, життя - не цукровий сироп.

Пробач за слова і за те, незграбно замовчане,
За щире невміння відверто розум дурманити,
За погляд з-під лоба очима до болю вовчими,
Коли з тих очей так невчасно впадуть діаманти...

25.06.2011

Пережити, вижити і жити! -
В цьому світі, повному облуд,
Коли серце зрадами прошито
І дощем не змити вічний бруд.

Пережити, вижити і жити,
Слати мрії янголам у вись,
Знов любов'ю серце воскресити,
І світитись щастям, як колись.

Пережити, вижити і жити,
І хреста донести до кінця,
Щоб колись, як прийде час спочити,
Гідно зір піднести до Творця.

Пережити, вижити і жити,
Відпустити в небо всі жалі,
Знов радіти сонцю і блакиті,
І ступати гордо по землі.

Швидкоплинність щастя - не наситить
Душу, що втомилася від зрад...
Пережити, вижити і жити,
І не озиратися назад!

Алюзія душевних катаклізмів
Мандрує в світі простору-буття.
Колодязь правди – вічності провісник
Засуджує бездумне каяття.

Притлумлені думки і почування
Ще дихають – на мить не завмира.
А моє серце – дзеркало жадання
Шукає спрагло справжнього вина.

Примхлива гордість досі ще клекоче,
Напій омани друг ще допива.
Це гріх, авжеж! Та мозок мій не хоче
Лиш їсти хліб з добірного зерна.

Люб’язність штучна просто остогидла.
Любов усіх – дешевий аромат.
Церковний спів й заучена молитва
Нам забезпечить прощення навряд.

Та забаганки наші превеликі,
Хоч святість – лиш потік багатослів’я,
Де криється людська багатоликість,
Що прагне щиро Божого спасіння.

Знаєш,що я хочу?Трішки спокою.
Лісової тиші кароокої.
Смерекових ранків незахмарених.
На грибах настояного марева.
Пахнуть трави лісові колискою.
Попід скелі річенька поблискує.
Там стежина хвоєю постелена
і казками,мудрими й веселими.
Сняться гори!Кличуть,усміхаються,
афинами й бриндзою вітаються.
Небо близько,можна хмар торкнутися.
Де б не був - захочеш повернутися.
1997 р. липень

Живу, існую, наче павутина,
Чи сенс у цьому нашого буття?
Мабуть творець не хоче, щоб людина
В комп’ютерне вселилася життя.

Машинка, віртуальність чи істота?
Реалії, утопія чи сон?
Сторіччя наше – інтернетна рота,
Що їсть плоди із саду заборон.

Консерватизм? – про що тут говорити,
Як масове гнітить усе святе.
Таке вже рідне, наше, колоритне
Обмежує. Вивищує круте.

А ми спокійно, мовчки споглядаєм,
Вимірюєм, втікаєм, біжимо,
А потім упокорено приймаєм
Усі дари, що західне дало.

Духовність наше б’ється у тенетах
Духовність наша – матір-Інтернет,
Вона «священна» як індійські Веди,
Для неї ми не скупимось монет.

Ми люди? Так, але без крил духовних.
Молитва наша – віртуал-сніданок.
Хіба цей світ є наміром Господнім?
Це ж світ ідей – безглуздих забаганок.

Спустошена думками голова –
Реалії бентежать мою душу.
Цей рій думок гудить, немов бджола,
Й зринає у свідомості. Я мушу

Тоді вловити плинність всебуття,
Поринути у світ печалі серця.
Чого сльозяться очі від життя?
Чого в кохання поржавіли денця?

Отак життя – повчає і кара.
Отак любов – то щезне, то засяє.
Отак душа – вагається щодня,
Бо рій спокус її не полишає.

А доля – наче загадка, богема:
То нам дає, то часом обкрада.
Невже життя – безмежна теорема,
Яку повік ніхто не розгада!?

Жаль, мріям вже не збутися -
Лихий їх підстеріг!
Забути все. Й забутися
Між звалищ, пустирів.

Та зашпор не відхукати -
Закрижаніло все.
І гірко серце слухати,
Його неправда ссе.

Хай на душі невесело,
Та крила скласти - зась!
Ще свіжим вітром, веснами
Я не підперезавсь.

У степ не вийшов зораний,
Де полишив поля.
Ще сяє поміж зорями
Ясна моя зоря.

Пощо на будні супиться
І крокувать узбіч?
Не відступлю - відступиться
Ця горобина ніч.

А не піддамся відчаю,
То й мрії поверну...
З неспокоєм повінчаний
Іду, як на війну,

Боротись, не змирятися -
Хай знають сили злі!
І нічого боятися
На батьківській землі.

Пародія

Всьогό один набій – і той замόк!
Ти зараз скажеш, що дощúло, мжúчка…
А в результаті пшикнуло – осічка!
Бо знаєш: антилопа – то не вовк…
Ти не мисливець? Може цар Гвідон?
Невикохана , сам казав – зараза!
Ех, знову брати в руки макогон?
Ти заховав? То є китайська ваза!
Давай полюй! Бо зараз як загну!
Не панда я – боятися не варто!
Ну добре-добре! Там у льосі кварта –
До полювання можна – лиш одну!
Ну вже вилазь – червоний, ніби рак
Тобі, герою, теж давно за сорок.
А хто хвалився вчора: «Є ще порох…»,
А потім перекинувся навзнáк?
Дивись мені – щоб нині «на ура»,
І постарайся влучно і без глупства!
Чи ти б хотів, щоб панда самогубством?
Ну нє, то нє! А поратись пора…

17.07.2011ό

Спопеліли думки – розтоптала їх вічність,
Задрімало буття на моєму плечі.
Охололі серця, збайдужіле сторіччя
Принесло нам у дар аморальність душі.

Розпливається світ як спотворена дійсність,
Поглинають роки все коріння добра.
Невже доля дала тимчасово у власність
Здеградоване скрізь бездуховне життя?

Незіпсований світ в окремішніх особах,
Незасіяне зло. Звідки ж цвіт бур’яна
Так проріс в Україні морально незлобній?
Порятунок – знайти від душі ключаря!

Хто я для тебе?! Серця павутинка
Чи просто суміш сіра крізь туман.
Я ж загадка, душевна невидимка,
Енергія воскреслих поривань.

Хто я така?! Закохане дівчисько
В холодному, зимовому шатрі.
Я йду, лечу… до серця уже близько,
Але воно в колючому хутрі.

Хто я така?! Безвартісна коштовність,
Солодка біль чи скорена жага,
Безкрила птиця, хаосу безмовність…
Чи може серця твого я раба?

Я знову впала, боляче, наднизько...
Тепер навчаюсь дихати й плисти.
На серці хтось незримий лезом висік -
"Живи, Душа, і хай тобі щастить!".

Зринають сили, віра воскресає,
Вітрила з дна підносячи у вись.
Душа жива, вона усім прощає,
Може, й собі простить за все колись...

17.07.2011р.

Пережити, вижити і жити
Серед глуму, злиднів і брехні,
Попри шал реформ несамовитий,
Що життя вкорочує мені.
Пережити, вижити і жити,
Щоб сказати дітям про жахне
Не життя, а болями повите
Існування батькове земне.
Пережити, вижити і жити,
Не спаливши стяги та хрести, -
Віру в краще удесятерити,
Не упасти, а потроху йти.
Пережити, вижити і жити
Без образ на долю та на час, -
Усміхатись сонцю у блакиті,
Як життю колись – у перший раз…

16.07.11.

Гидня не спить,
Гидня ламає списи
Об голови втаврований мідяк.
Монако – рай ! Над морем колоритно
Лунає тиша молодих Карпат.
Гидні - гибня ! гиванам, гофіцерам
І люмпенам недавньої пори.
Монако – вічність ! Морем дивовижно
Пульсує серце юної доби.

(16.07.2011)

Недооцінка. Самовираз
В естета вичерпавсь талант.
Не перший бій, останній вилаз
І шрам на совісті. «О, ґвалт !»
«Я не хотів, спровокували
Бидлізм, агонія юрби».
Візьми рушник і випий кави
До голови це небери..
Кантата втерта в скроні, пальці
Патологічна міна дня
І вкрай по жаб’яче шкребельце
Шкребе й шкребтиме чуженя
Опівдні – втомлені, сваволя
Гігантський випалок гидні.
Напийся краще йоду, бору
Й до голови це не бери..
Гудуть шарніри у лещатах
Коробить внутрішнє ца-бе
Тебе мабуть, запам’ятали
Тебе, готуйся.. не мине !

(16.07.2011)

***
Чуєш розмови про вічне,
Себто осінь, дощ, соплі, інше.
На розі полиць кни́жкових
Розбіжності порнографічні.

Гортаєш сторінки звичкою,
Роковану гадку вичавив:
Оказію спраги вивчено
Під поглядом феєричним.

День стогне безсмертною релею…
Чіпляєш руками потайки
Хоругви чужі над Говерлою

До сонця, до спраги, до гойдалки.
Кіптем клоновані стяги
Вимушують до Присяги.

Легко зневіритись в мить, коли мрія погасла,
Наче зоря, що згоріла навіки безслідно.
І життєствердне "Я вірю!" надломлене гасло -
Надто зчужів той, хто досі здавався надрідним.

Легко є впасти, коли вже на Нього не спертись,
Висохли ріки відвертості геть до краплини,
Паща відчАю, здається, готується зжерти,
Я безпорадна, неначе маленька дитина.

Важко не здатися думам, що з'ятрені болем,
І метастази страхів проростають у скронях,
Розчарування у серці, мов стигмами, коле,
Йду в невідомість, самотня така й безборонна.

Як відрізнити - чи слово заражене фальшю?
Що випромінює серце - любов чи отруту?
Зраджена вкотре, душа хоче вірити дальше,
Аби дійти до своєї колись світло-суті.

Важко буває не зрадити власному серцю,
Що до лукавства і зради поволі звикає.
Де ж ви поділися, людоньки, щирі й відверті???
Сонечко встало. Біль у душі відпускає...
16.06.2011р.

Я питаю себе: А для чого живу я на світі?
Я запитую вас, я запитую долю завжди.
Чи, можливо, тому, що бажання моє лиш творити,
Чи я просто живу без досягнень своєї мети.

Чом сміються одні, а ще інші ридають в долоні.
Ці їдять досхочу, а он ті лиш ковтають слину.
І прерізні в усіх ці незмінно-керовані долі.
Чудернацьке життя я повіки тебе не збагну.
2007

Боюсь похвал, – зізнаюся сердечно,
Бо в них отрута таїться, бува.
Без них хоч вбого, та зате безпечно.
Збрехати хочеш – проковтни слова.
2010

Мій ліс завмер. Його чатує смерть.
Йому сокира вбивча осоружна.
Його дітей травмовано ущерть,
Хоч не завжди потреба в цім насушна.

Мій ліс збіднів: покремсали, стяли.
Он дуб поліг, ялиці й верболози.
Прислухайся, Людино, схаменись:
Карпати стогнуть гірко й безголосо…
Мій ліс завмер…
Помилування просить…
А ти, Людино, мудро зметикуй:
Вологи нам без нього не видати.
Цінуй природу… марно не руйнуй
Її безцінні чари, ліки й шати…

Були часи, що сковували волю,
Що позбавляли смілості слова:
Сідлали їх зневажливо в неволю –
І в’янула мелодика жива.

Були часи підкорення та страху,
Які лягли на предків рамено,
Та ті звелись, завдали рабству краху
Й сплели нащадкам вільності вінок.

І увінчалась матір Україна,
У вишиванку вільно одяглась…
В Саду Свободи навіть і калина
Цвісти рясніше сміло спромоглась.

2010

Не докоряй, що серце не кохає:
Лютує в ньому горда заметіль.
Не завмирай тужливо у мовчанні,
Бо розтерзає душу чорна біль.

Не розкисай осінніми дощами,
Тоді затихне віхола сердечна.
Не поневолюй клаптиками жалю,
Весна настане в серці доконечно.

Не запевняй: любитиму довіку!
Хода життя настільки незбагненна.
Не метушись, любов твоя безрука
Знайшла притулок в серці ще студенім.

Не допікай за погляди байдужі,
Я ж кликала весну в свої зіниці.
Чекай. Прийде. Сьогодні ще недужа,
Й серця злетять у вирій, наче птиці.

І не зітхай, бар’єр периферії
Ти вже зумів доволі подолати.
Не вишивай на серці білі мрії,
Й не смій, прошу, любов’ю дорікати.

Була трава. Тепер лише копиці.
Було життя. Забрали косарі.
І безневинні квіточки безлиці
Злягли на руки матері-землі.

Була сосна, і верби, і тополі,
Але сокира злобно підтяла.
Була Людина – поки її доля
У руки смерті сміло віддала.

Зітхає хата, бо нема людей.
Ревуть пороги скреготом дрімучим.
Нема її…вона вже не прийде.
Навіщо ти думками себе мучиш?

Спітнілі вікна дивляться у даль,
Фіктивні мрії досі ще жевріють.
Зі стель вапно спадає і печаль,
Але вона вернутись не зуміє.

Голосять стіни голі та обдерті –
Нема кому подбати за вбрання.
“Вона не тут, а там десь – серед мертвих”, –
Риплять дверцята наче навмання.

“Вона не тут”, – відлунюють кімнати.
У порожнечі вереск їх вита.
Було життя. Були здобутки й втрати,
А зараз – спомин й скошені літа.

На роздоллі тиша вишивала
Вистраждані думи ланцюжком
Й подумки Всевишнього благала,
Щоб зцілив сердечний перелом.

Та Господь відмовивсь лікувати:
Додає терпіння це, мовляв.
Кожен з нас приречений страждати.
Рани зцілить той, хто їх завдав.

На роздоллі тиша римувала
Ці безладні, трухляві слівця.
То любов творити спонукала,
Це кричали зболені серця.

Сірим смутком серце розіп’яте
Й оповите духом самоти.
Не будемо меду цінувати,
Поки не скуштуєм гіркоти!

ЗАЖУРЕНЕ СЕРЦЕ

Зажурене серце сиділо на призьбі,
Пророчили долю йому небеса,
А зорі збирали покремсані мислі,
Безвартісні примхи розбитого «я».

Розгніваний відчай забідкавсь на диво,
Пригноблене серце воскресло уже.
Це віра, надія, це небо зцілило,
Й невидиме щастя пульсує-живе.

Примарні надії в безодні розтліли,
Хихикає мозок з вчорашніх зітхань,
Виплясує серце, позбуте зневіри,
Наповнене щастя й безхмарних бажань.

ЧОМУ?

Лоскоче осінь спогадом п’янким.
Зажура серце точить до останку.
Чому з кохання лиш зостався дим?
Це ж я його спалила на світанку.

Гойдає осінь зболену печаль.
Думки, в солодкий спогад оповиті,
Співають в серці нотами страждань.
Тупцює докір: нащо так чинити?

Гортає осінь стерті сторінки.
Журба колише кволу ностальгію.
Поснули вже поранені думки,
А час пряде реалії в похміллю.

Сп’яніле серце мучать дорікання,
І осінь скиглить, спершись на плече.
Чому зостався попіл від кохання?
І спогад цей, чому мене пече?

ПОЕЗІЄ!

Поезіє – Кассандро предковічна
Прелюдія – одна з твоїх дочок.
Нотації читаєш ти лірично,
Тактовно і доволі патетично,
Щоб зваженим був кожен неокрок.

Поезіє – казкова Попелюшко,
Мелодико неспіваних пісень.
Тобі Костенко рада і Забужко,
Коли печально і доволі тужко
Й проймає душу націємігрень.

А мізерія – речі “піднебесні” –
Для Тебе – наче зламаний місток.
Зі слів сплітаєш злиточки чудесні,
Якісь – погірш, а деякі – тутешні,
Про нас негрішних з тисячі порок.

Поезіє – праматінко любові
До слова, милозвучності і рим.
Для всіх дітей – ці гени є спадкові,
Хоч деякі смішливі і нестрогі,
А інші – пресерйозності екстрем.

Поезіє – манірності праобраз
Верстаєш мислі з мозкових тканин:
Верлібри, ямби чи хорею обрис,
Як експресивно-модний чудо-обрус
Представити ти хочеш із перлин.

Поезіє – скарбоно веледушна,
Пісенний роє скремсаних думок,
Душі та серцю – вартісна й насушна,
Подруго і супутнице безскучна,
Натхненнице чи рими колосок!..

Спішу до тебе знову за спроможність
(О, ні, якби ж, та зовсім не за ту).
Всього лиш за оту спроможність банку,
Активам в ліжку честь я віддаю.
Це - спроба, це з життям ідем на спаринг,
Це упаковка завтрашнього дня,
І тіло тут лише предмет застави,
Ціна за виживання в нім своя.
А що любов? Яка у неї квота?
Там кожен крок вперед веде назад.
Аніж хаос, вже краще розрахунок -
Салони, бутіки і променад.
Іду, спішу до тебе, мій гривнястий,
У мною алергенний секс-реал,
Отак з твоїх торкань, моїх замовлень
Складається докупи мадригал.
16.07.2011

Я зазирала в шибки твого серця
Чи мешкає у ньому хтось іще?
Бо що ж, життя…бувало відречешся,
А потім біль до смерті аж пече.

Моя любов гніздилась на помості,
Холодні скельця дихали ледь-ледь,
Я стукала, поросилася у гості,
Та твоє серце мовило: Йди геть!

Померзлі вікна лихо віщували:
Залютувала в серденьку зима.
Невже літа кохання поховали,
Але ж копала яму тільки я!

БЕЗЖАЛЬНА ОСІНЬ

Десь сновигає осінь під вікном,
Годує серце крихтами надії.
Сльозить душа з мрійливих перевтом,
Снує буття з утопії та мрії.

Волає совість – пережиті дні
Скубуть її колючими дротами –
Це ж шкутильгає осінь і вві сні
Голками ностальгії душу ранить.

Сплітає осінь мрії у ланцюг,
Шматує серце, сповнене надії,
А за вікном ображена любов
Благає не притоптувати мрії.

Кружляє осінь в серденьку моїм,
Безжально топче в’ялі почуття,
Свідомість понівечила зовсім
Ще й пригостила присмаком буття.

ЗАЗДРІСТЬ

Глумливі тези сипались, як дроби,
Немов вогонь, іронія пекла,
А погляд – повен заздрости та злоби
Пронизував нестерпно аж до тла.

О, скільки болю! Серце аж пашіло,
А скепсис душу вправно шматував,
Зневаги дух пощипував несміло
Та почасти брутальністю картав.

Моя успішність так її гнітила,
Зіниці заздро душу обпікали,
Ще й квазіоди сипали квапливо,
Медком злорадним серце частували.

Глумливі тези – вияви нікчем’я!
Нещирість слів – ознака “глупоти”!
А заздрість – гріх… Отямся боже плем’я
За кожен крок нам слід відповісти!

ПОЕЗІЯ – ЦЕ Я…

Поезія – це вальс під супроводом музи,
Це витончений сплеск обурених емоцій.
Це рій думок кмітливих і не дуже
Та їх дизайн у авторській сорочці.

Поезія – це плід і роздумів, і вражень.
Душевний словотік і серденька струмок.
Поезія – це світ підхмарних перелазів
Й натхненний словограй під зливою думок.

Поезія – це день, це ранок, це світання
Це дійсності десерт на березі буття.
Поезія – це ти, закутаний в кохання.
Поезія – це я у ритміці життя.

†-†-†

Бездонні очі, повні божевілля.
Благальний погляд міряє жнива.
Пекельне пекло з проявом свавілля:
Ні корінця, ні хліба, ні зерна.

Тіла опухлі голодом вже ситі,
І кожен бачить в іншому харчі,
Щоб на вечерю було що зварити,
Бо вже втомили голоду смерчі.

Але куди, життя – неначе «казка»,
Неначе “рай” людського небуття.
Немов пустиня, строга і безласка,
Де цінять люд як залишки сміття.

Де все етнічне гноблять до останку,
Живцем кидають смерті в пазурі,
Немов боги, чи Катрю, чи Меланку
Ці лиходії, деспоти, звірі.

Та Україні вмерти не судилось,
Та Україна вижила таки.
За їхні душі Богу помолімось,
Хай успадкують Царство навіки.

†-†-†

Сіра безодня примарністю дише.
Квола байдужість голодних очей.
Вітер, мов квіти, людей так колише.
Жерти! О, жерти! – свідомість пече…

Смагла буденність шука порятунку:
Хоч колосочок, хоч жменьку зерна,
І не важливо якого ґатунку,
Лиш би поїсти… Ніхто не впійма? –

Знову питають себе людські тіні,
Душу яких доїдає хижак,
Щоби свідомість на Україні
Вмерла навіки.
Але – ніяк…

БІЛЬ

Біль розпуки, тривоги й печалі.
Біль червона, і чорна, і сіра.
Біль вкраїнська травмує й надалі,
Бо гнобили нас пазурі звіра.

Бо людей за зернину судили.
Ще живих віддавали землі,
Хоч благали – вони не щадили –
Чи дорослі, чи дітки малі.

І лежала, мов труп, Україна.
Пахло смертю повсюди навкруг.
Де не глянь, там смертельна руїна –
Викидали людей, наче мух.

В казанку ще варили сусіда,
Й смакували опухлі тільця.
Опустіли селянські повіти…
Тільки біль залишився в серцях.

†-†-†

Заглядає у шибки тривога.
А в очах і безумство, і страх.
Жити хочу! – благають у Бога
Зголоднілі та спраглі уста.

Але смерть коронує їх сміло.
Це не плач, а волання душі.
Це людина… чи трухляве тіло?
Це життя… чи пекельні дощі?

Почорнілий зголоджений спомин
Заглядає у душу і днесь.
З України зостався лиш комин,
А фундамент зірвали увесь…

І вже між нас немає таємниць...
Усе відоме нам, і достеменно.
На чорнім плесі збуджених зіниць
Холодні кола бігають даремно.

Бринить сльоза у пам’яті моїй...
Гіпертонічна аритмія рими
Розірве вени веслами надій –
Тюльпани стануть ранами новими.

І випаде на скроні перший сніг.
Чи вже не перший? Випаде і стануть
Слова, що обіцяли щастя в сні,
Приманкою в житті до твого стану.

Біля дороги, що веде в пивницю,
Розіп’ято останню таємницю.

2003

- А -

А чому ж ти скиглиш, сіра хмарко?
Арбалета грім тебе підсік!?
А тепер сльозиш на небі ґанку,
Аспіринку хочеш – сонця сік…

А душа у тебе – неба креза
Анітрохи, мабуть, не п’янка…
А у неба теж є своє лезо –
Аморальна грімниця грімка…

- Б -
Боїшся впасти – значить упадеш,
Бо крила віри – ліки від невдач,
Бо з відчаєм вершин не досягнеш.
Бальзам – надія й оптимізм-пурхач.

- В -

Відкладайте життя – і воно непомітно пройде,
Віртуозності шлях осягнете тоді лиш у снах…
Височійте душею, кажу вам, вона поведе
Вас у край, де хвилина змарнована – крах.

- Г -

Гомонить поезія-мовчунка
Говірку німоту колиха.
Гігієна слів вже полить думку:
Геростата славонька лиха.

- Ґ -

Ґвалтує муза стомлену свідомість.
Ґелгочуть мислі, наче буревій.
Ґаздує день на зораному полі:
Ґрунти ще вбогі – музи недосій.

- Д -

Дерзкий кожух вдягнула сніговиця.
Демарш сердець відвідав всі вокзали.
Дивись: душа зухвалістю чорниться…
Дивись: зима ввійшла до серця зали…

- Е -

Епітафія – цвинтарна книга.
Епітафія – жалю клубок.
Епітафія – спогаду крига,
Епілог й надмогильний урок.

- Є -

Єхидний змій вже Єву спокусив,
Єство його хотіло панувати.
Єдине, що сказати він просив –
Єхид є безліч – й пеклу не щезати…

- Ж -

Жебонить любов на ґанку серця,
Жезлом бути розум не велить.
Животіє жевриво, димиться…
Журкотить любов…чи тінь кричить…
- З -

Зміни цей світ, а не жалійсь на нього.
Зміни себе, а потім критикуй.
Здобуток кожен – засіб від полови.
Зламати легше, ти ж бо полаштуй.

Зроби усе, щоб вади цього світу
Зникали, щезли, наче й не було.
Зламай ці крила злобного політу.
Засієш осуд – не зросте зерно…

- И -

– Сполом! Сполом! – Вигукували книгИ
І усміхались стиглі сторінкИ…
– Без тебе ми – неначе скреслі кригИ
Без тебе – як без правої рукИ…

- І -

Імпровізуй свої скорботні мислі
І визволься з полону песимізму.
Інакше серце скресне чи прокисне
І ти впадеш у річку ненависну.

- Ї -

Їдкі слова їй-Богу дошкуляють,
Їдять серця і душу неземку.
Їдку любов навіщо ти ласкаєш? –
Її ж уста вже їжаться в кутку.

- К -

Калинову любов покалічили стіни розлуки
Колосилась вона, та скосила свідомість-косар.
Коли цвіт розпускавсь – обрубали непевності руки –
Катували, пили мого серця цілющий нектар.

- Л -

Лютувала любов – недозріли сердечні левади.
Лютувало буття, бо забрали від серця ключі.
Летовище тепер доведеться йому лаштувати,
Лямувати серця, що злиняли від сірих дощів.

- М -

Містичне слово тенькало усоте,
Мізки втомились слухати цей звук.
Містичне слово – музико природи –
Муштруєш нас безлицо і без рук.

Метка й мінлива, слово, твоя вдача,
Маниш до себе – в зоряні краї.
Ми прийдемо невдовзі, та одначе
Ми ще п’ємо нектари поземні…

- Не… -

Неозначена мить поза межами всесвіту бродить.
Незбагненні слова причаїлись у закутку «Слід».
Неосяяні дні примостились в «Кафе насолоди».
Незасмаглі літа – невловимий їх серця політ.

Неотруйні думки прасвідомість охоче майструє.
Невідомості шар, а стесати його так шкода…
Невмолима душа, хоч дволикість її таврує.
Неосудний Христос, бо натура Його свята.

Невгамовні думки – мого серденька мов перепона.
Ненаситна жага пожирає недоїдки муз.
Неритмічна хода – недостиглі віршовані грона.
Незабудок насіяла, то вже й доглянути мус!

- О -

Омертвіння душі, а можливо й сердечний некроз:
Обезсилене “я” десь у лісі притулок шука –
Облупипили його, ще й украли словесний піднос,
Обтяли пів душі, а ще пів – на розпутті гука…

- П -

Прострочені вірші не мали притулку,
Підхмар’я зреклось їх – взяло небуття.
Підсапало трохи, зрівняло фігурку:
Підточені вірші – до сонця летять…

- Р -

Реве буття у сутінках печалі.
Ранив серденько ненависті-грім.
Рокоче ніч на зорянім причалі:
Ро-ро душі привіз розпуки злив.

- С -

Смерті боятись не варто,
Смислу у цьому нема.
Смерть – це кінець твого старту.
Страх – це смертельна струна.

- Т -

Тебе печалить, що любов безлика.
Тебе лякають змовчені слова.
Тебе болить, що зрубана осика –
Та це ж любов підрубана кона…

- У -

Ура! Ура! – Вигукують простори.
– Урочий день – великодні свята!
У церкві спів і в небі передзвони.
Усі вітають скреслого Христа…

- Ф -

Фантастико – богине наших мрій,
Фіалкова у серця твого маска.
Фантазії достатньо – вже не сій –
Фас дійсності сприймаю вже як казку.

- Х -

Хихотали вітри, як чесали тополі волосся,
Хоронили листки у незвіданих нетрах землі.
Хвилювалась душа, бо вже сонце її відреклося.
Хор сердець завивав: – Не гасіть лиш любові вогні!

- Ц -

Цокоче музи славний камертон –
Цитата скромно всілась на папір.
Цмолять мізки думок одеколон,
Цупкі слова витрушують із зір.

- Ч -

Чимкчикують думки…хутір музи уже недалечко.
– Чи зайдемо, чи ні, хоча гостей вона не чека.
Чи зрадіє? Та де ж…ми непрошене стадо овечок…
Чимчикують думки – не самі – з ними музи рука.

- Ш -

Шантажуєж мене? Бо наївний, що це допоможе,
Шамкотіння твоє слабодухість лише виража:
Шалювання сердець призведе до любові некрозу –
Шибка серця мого свого дому не хоче лишать.
- Щ -

Щипці образи серце розкололи,
Щільну любов знівечили у прах.
Щемливе слово ждало перемовин –
Щербатий гнів зірвав кохання дах.


- Ь -

Ти шукав для серця свого ртутЬ,
Та чекав, чи весни позовутЬ.
Не було і жодних прояснінЬ –
Та не врвалась ниточка терпінЬ.

- Ю -

Юрба думок з’юрмилась в голові.
Юстицію Юпітер проводив.
Юрливі мислі вилив на папір.
Юлаві – у в’язницю посадив.

- Я -

Ясноока, чудна і магічна неначебто фея,
Як листок неземний – любуватися тільки і все.
Яснозора любов вже злетіла до ніг підземелля.
Ясносяйну любов вже на вістрях вітрище несе…

Я хочу зіграти на клавішах серця
Мелодію вічну, тремтливу, п’янку,
Під спів берегів й хлюпотіння озерця,
Під щебет птахів й шепотіння піску.

Я хочу писати сердечні афіші
У мареві ночі під проблиском мрій.
Кохати, жадати нестямно й безгрішно
І вірити хочу, що ти будеш мій.

Я хочу палати вогнями любові,
В гущавині серця жевріти щомить,
Та воля безсила…Небесні покрови
Та їх повелитель цього не велить.

Я хочу розтліти у твоїх долонях,
Застигнути сяйвом в коханих очах.
Мені не набридли сердечні погоні:
Я ж вмію літать, я невидимий птах.

Я хочу ковтати молекули щастя
Чи просто зітліть як безвартісний атом,
Бо твоє кохання земне і шпильчасте,
А моя любов безкінечно перната.
2009 р.

Негожий день, неначе волоцюга,
Заніс над краєм блискавки нагай.
Ударив раз, ударив потім вдруге,
Село покривдив і зелений гай.

Там розітнув березу білотілу
Рішуче і безжалісно, а там,
У хмари відірвавши сірі крила,
Їх викрутив на голови хатам.