Союз... парад в першотравневі дні,
У повнім зборі колективи,
Колони, лозунги, пісні -
Усе без форм альтернативи.
Під крик "ура" партійним бонзам,
Тремтить в руках політбюро,
І тих, кого віддали бронзам,
Вітає місто і село.
І у думках людей не право,
А чим скоріше на город,
А тих, хто йшов тоді не вправо,
У тюрми - партії оплот.
Той час пройшов, змінились форми,
Тих, хто не з ними, вже під суд.
Тарифи, платежі, реформи -
Вас до копійки обдеруть.

Я не ухожу, я только скрываюсь временно
От неблагополучных глаз...
Моя история стоит смеха
И слез не более двух-трех,
А слезы жизни не помеха.

Откройте мне двери в сады,
И это мне станет утехой!
Разве не утро – начало?
Разве не в свете иллюзия света?

Стоїть собі, хитається -
стороннім усміхається.

Хай знає це усе село:
йому сьогодні весело!

До праці заохотили.
Не заробив і злотого.

Хорошим людям? Вартісно...
Допомагав він радісно.

Віддячили. З тарілкою
(грошей нема) горілкою!

І бачить хлопця вулиця -
її це не стосується.

Напився, то й не кається!
Аби не впав, хитається.

В який же бік хилитися?
Нема за що вхопитися...

Нема за що вхопитися?
Нема й чого журитися.

Не вкрав і не образив жін...
Сп'янів? Так не на КРАЗі ж він!

Хитнувшись, не чіпляється,
стороннім усміхається.

Стороннім усміхається...
Прекрасно почувається.


30.04.2011

Весна лягла в обійми – і розквітла.
Цей світ уміє міцно пригортати.
Земля прощає все. І чорні дати
лише вінками на гранітах квітня…
Весна лягла в обійми. Він в лікарню.
Бо інвалід Чорнобиля – тож треба.
Рахує копійки, лікує ребра
і нирки, і суглоби… Кажуть, марно.
І молодий, а шитий-перешитий.
А нині радість – менше крутить ноги.
Він вірить у весну. А ще у Бога.
І хоче жити. Просто хоче жити.

спека, важка, мов молитви кімнатних мух,
осідала на спраглих стінах міських будинків
і від цього здавалось, збуваються лінії рук,
і спікається край доріг чорнота скоринки

ти казала, ми танемо, наче вершковий пломбір,
і що сонце – червона рана в відкритий космос
і просила мене врятувати від цих видінь
і шептати що-небудь у довге, мов дні, волосся

доки рветься на заході сонця тонкий вольфрам,
доки купчаться вікна у погляд, мов сни у потяг,
доки котиться вічність по лініям автострад,
зупиняється, і знову котить…

Трудар підземного едему
Не турбував
Весною ґав,
Він піраміди чорнозему,
Як фараон, набудував.

У потаємних лабіринтах
Проворно нищив шкідників,
А ми би гріб йому і цвинтар -
Отак риттям насточортів.

В ціпка кінців є два, по суті.
І що ви там не говоріть,
Щоб принести нам користь - кріт
Наділ, звільняючи від бід,
Повинен весь перевернути.

2011

finita la commedia

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим.
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Наче дзвін урочистий
Із високих дзвіниць
Розбудив бадьористий
Спів на яблунях птиць.
Увірвався в кімнату
Із густих верховіть
Цей переспів завзятий,
Як минулого звіт.
Він наводив на мрії
І на згадки сумні
Про твої чорні вії
І про очі ясні.
Про недоспані ночі
У цвітінні садів,
Коли голос співочий
Дратував солов’їв
Неземною красою
І звучанням земним.
У пісеннім двобої
Птахів хор був німим.
Без жури і без тями
У юначих очах
Його слухав ночами
У весняних садах
До сумного прощання
Без образ і надій
І до болю зростання
У душі молодій,
Який час не загоїв,
Не розвіяв, як дим.
Розлучилися двоє,
Певно, з щастям своїм…

29.04.11.

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Періщить дощ, над світом злива,
Холодна слива на вікні.
Чиясь фантазія примхлива
Думки породжує сумні.
Із сливи ллється підвіконням
Блакитний сік, як кров сріблиться,
Німотно плаче мокрий сонях
І тротуарами струмиться
Вода, не знаючи спочинку,
Весь світ - потік людей і сліз,
І тільки жінка, змокла жінка
В полоні зливи має зміст.

День зачинався прісно.
Вікна транслюють січень.
Сніг – як недобре тісто,
хоч і місили тричі.
Небо з граками навпіл
впало на сиве місто.
Біля зупинок натовп
сніжне болото місить.
Холодно в кожну шпарку,
думці у слові тісно..
Тільки граки у хмарках,
наче родзинки в тісті.

зайшлася темрява, пашить загравою -
горять церкви.
креснУвши лівою, «во Ім’я..» – правою.
тепер лови.

у вирій буслами дзвіниці рушили
крізь дим терпінь...
з нового згарища зорять окрушини,
скорбіє дзвін.

в останках дерева, що стало прихистком -
псалми трипіль.
молитву вимовчіть на блуд антихристів,
вони – сліпі.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

Не всотаю я цей світ
Не вберу його у душу
Що не вимовлю то гніт
Знов прикручувати мушу

Та коли настане час
Відшкрібати з кіптяви цю
Вже не владную правицю
Від якої промінь згас

Милуй Боже… запали
Ґнота вдавленого в лій
Він чадітиме й з смоли
Лиш аби на гонор Твій…

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев

Полоска неба - светлый шарфик дня -
Мохеровая лёгкость небосводца
К щеке свисает. Может, как и я,
К тебе склоняется и о тебе печётся.

Ты вскользь бросаешь терпкий чай хлебать,
Густой, как утро ветренное рядом.
Откладываешь книжку? - Я опять
К твоей фигуре потянулась взглядом.

До вечера! - смеёшься, и во мне
Коротким счастьем синь и боль сойдутся.
И доченька рисует на окне,
И капли солнца смачивают блюдце.

2011

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

Золоте віко ярої скрині
Ховає набутки епохи, -
Гітара, щоденник, світлини,
Ще всякої всячини трохи .
А зверху обрус і ваза,
Утрачених мрій блавати.
Тобі їх одного разу
Забув я подарувати.


Тепер вже оранжерея:
Оселя, сім'я, колеги,
Та ходжу до скрині все я,
До щастя мого ковчега.
На дні там маленька бростка,
Що ось має стати квітом,
У провесінь радісну просить
Із мого сумного літа.

2011

Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна непробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

finita la commedia

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:
зупинки у різних норах і переїзди потому,
дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,
аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчала й дивилася, ніби дійсно втішалася
усім випадковим будинкам з дахами холодними.
І навіть коли можна було піти – вона лишалася,
і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.

А на ніч вона читала мені церковні збірники,
оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:
про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними,
там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об´єднує:
про чорний папір повітря, на якому вже все написано,
про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об´ємними,
наповнюючись нашим диханням,
нашим голосом
і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими,
про жіноче довге волосся, до якого прив´язуєшся,
про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,
аби не виловити птахів із рваними м´язами.

Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,
про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.
І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.
Задихаються, але слухають.

Ріки завжди її роблять іншою,
скільки б вона їх не перепливала,
вони обступають її чеканням і тишею,
і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.

Ріки виповнюють її звички і рухи,
зігрівають її піском, сіллю та очеретом,
течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,
і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.

Ріки завжди її позбавляють спокою,
і печалять гирла з затонулими баржами,
їй шкода рибалок над нічною затокою,
й безпритульних птахів над мокрими пляжами.

Тоді вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.

Вона схожа навіть на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась –
зникає разом із нею,
повертається разом із нею.

Ой жилося колись люде
годі й нарікати
де б то нам з тобою пане,
тай ворогувати
Гей но, ти, простолюдине,
гайда гарувати!
А самі пани деінде,
змушують себе вдпочивати
Бо де ж то бачили таке,
щоб міг той пан фізично працювати
Що? погане скажете життя було,
А зараз невже краще?!
Невже наше поважне панство
змінилось, до народу ближче?
О-о-о..та-а-ак..такого люде ще не бачило
Працюють вправніше,
а головне фізично!
Пан язиком тапер багато плеще,
а невже не бачили, як панство руки чеше!
Так так, одне об одного...

Е-е-ех, жилося і живеться
здається годі й нарікати,
здається, що нічого не змінилося,
лишень на Україні...панів, ще більше розвелося!

тільки дощ, тільки дощ…
і свічок тонкорунні лампади,
і озерце тепла
під батистовим дотиком вій,
тінь прочинених брам
до далекого царського саду,
де весь світ – тільки наш,
і мій дощ – тільки твій, тільки твій.

перебором тонким,
шелестким ніч загадує, просить
партитур і октав
для єдиної в світі струни.
руки сплутують час,
заблукавши в твоєму волоссі.
тільки дощ, тільки дощ –
це надовго. пробач, – назавжди.

Дати відчути те "вічноживе",
Місію сміло на себе бере,
В путь вирушаючи, "наш криголам" -
Та віз, як у Глібова, досі ще там.
Де тут Шевченка, Франка, Лесин крок?
Тут у пошані лише "порно-шок",
Та й нащо криниці сягать глибини,
Коли на поверхні багато води.
Ну що ж, хай к бісу іде паритет,
Як виклик собі, я кидаю шкарпет,
Душу міняю на дзвін мідяків,
В битві за кількість коментарів,
Пензликом грубим по білому тлі,
Пишу щоденно і навіть у сні.
Вміло орудую іграми фраз,
Серце спалю "із любові" до вас!
*
Такі на пеемі правила гри -
Не йдуть на серйозне, хоч ти умри.
29.04.11

Біжить туман уздовж долини
І сипле мряку на село й хатини.
Тоді спада на діл зелений
Де трави шепчуть" О, коханий".

Блакить небесна розквітає
І дивиться, як той туман лягає:
На душу - смутком сірим,
На серце - болем білим.

У п'янкому задумі стоять,
Мов птахи крильми лопотять
Берізки пишні і тополі
І тихо проклинають долі:

"Яке нещастя - любити того,
Не належиш ти для кого"
"Шукати погляду красивого,
Дорогого й незрадливого....

Очі - дзеркало...
Я завжди бачу як душа твоя страждає.
Кохання топиться, як віск свічі,-
І вмить нової форми набуває.

Горіти буде знов, свіча, запалена тобою
Та холодом війне від полум'я такого
Для того, щоб забутися квітучою весною.
Мусиш викинуть усе із серця свого....

Настане ніч стражданням білим в серці,
Розлука вріжеться і пристрасно роздушить
Усе, що потай ще не було стерто, –
Прощальну мить, що так доймає душу.
І більш ніхто не зможе зрозуміти
Той біль що тихо я візьму з собою
Легкої туги, спраглої мов літій,
Який комусь віддати не дозволю.
Візьми ж крізь відстань, перемови й звичаї
Оцю любов, візьми і вбережи,
П’янку мов вітер, світлу й втаємничену,
Котрою так терпляче дорожив.
Це все зрадливість стін і береги.
Цей світ для нас, ти чуєш, тільки наш.
Малюй усе, тобі що до снаги –
Для тебе ці полотна і моя гуаш.
Бо ж ти мій зміст життя, стискання в грудях.
Без тебе все навколо – лиш одна мана.
Я завжди поряд неодмінно буду,
Моя кохана, ніжна й неземна…

24.04.11

Я чую як поезія звучить
І кожна літера як нота
Тихенько в душах шарудить
Відлунням сторінок блокнота.

І кожне слово як живе
То голосніше, то тихіше
З тобою дихає, бреде
У ритмі прози й віршів.

Я чую як слова летять,-
Танцюють трайбл в небі
А потім втомляться і сплять
І знову мчаться при потребі.

А тиша...тиша як акцент,
Що погляди єднає.
Я чую слово як живе:
Воно ніколи не вмирає.

2011

Пародія

Сивіють скроні – що ж, біжать рокú…
Залúсини пішли – що буде далі?
А в того, що в свічаді – навпаки,
Йому начхать на всі мої печалі.

Голитись ранком любимо удвох,
Він рухи смішно так мої мавпує!
А схожий – крапля! Файний… бачить Бог.
Та впертий і нервовий трохи… всує…

А компанійський! Було вже не раз,
Що знаки подавав із задзеркалля…
Чаркуємось – з’являється Пегас,
А згодом Муза підсідала… краля…

І ми на трьох, до ранку! Залюбки
Вірші писали – здáлі і нездалі…
Він наливає лівою таки –
Так люблять в просторовому порталі.

Себе у ньому ледве впізнаю,
Хоч забагáнки й звички добре знаєм.
Ще по одній – і будем у Раю!
Язик покáжу. Він мені – навзáєм!

Не помудрів, хоч збігло стільки літ,
Відсутність гальм – та всі ми вади маєм!
О, схоже, затісний став антисвіт –
Вилáзить боком, і за стіл сідає…

25.04.2011

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

Як міцно в останню хвилину
Чіплялась за сон свідомість!
За низку яскравих картин
Що я дістаю натомість?
Сто двадцять пятий кадр,
Сам у собі переплетений,
Зринає із самих надр,
Знову і знову йде до них.
...
Я виключаю звуки. Я закриваю очі.
Спалахи, миті, вічність. (Всі випадковості - доля!)
А одна мить - щось інше... В ній розібратися хочу.
В мої видіння вникає, я ж в неї спокою молю...
(Що ти , скажи, шукаєш?)
Душу діймаєш...
(Чи підіймаєш?)
Я тебе знаю, та не впізнаю...
(Тепло – мов з раю…
Та в пеклі згораю!)
Все тебе молю, подумки молю,
Дай мені волю!
ВІДДАЙ мою волю.
Чи розкажи те, чого я не знаю,
(Боляче - спокій, як шкіру, здираю!)
Ну, розкажи! Знаєш – довго не встою…


Тихо! Я чую імя… Тихо!!!

Оля?...

Може, сон – то не сон, а ілюзія білих модрин.
Може, біль – то не біль, а статичність емоцій і тіла.
Ділить навпіл життя те, що мало ділити на три.
Ти пішов у минуле, розбивши на дрібочки ціле.
Навесні забузковіє там, де сиділи удвох.
Ноженята зіпнуться уперше, але не побачиш.
Нам любові і щастя відважив у синові Бог.
Ти пішов у минуле… Майбутнє – вагою пробачень.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка - брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.

Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.

Та прийде час - складу і лук, і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах - а наяву
Злилися дві Душі в єдине ціле.

І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій -
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тіні від розлук.

Я наче пристань - тиха і ясна,
Твій корабель колись прийде спочити,
Аби любов'ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!
28.04.2011р.

Весняні вітражі беріз.
І синявою день проріс
В прозорості небес.
Тремтить в тривозі тихій ліс,
Бо час новину вже приніс.
Радій! Христос воскрес!

І все оновлюється знов,
І слово вже п’янить – любов –
Розлите з-під небес.
Життя ожило. Спів птахів
Бринить, як великодній спів.
Радій! Христос воскрес!

Природа довго так ждала,
А тут умить вся ожила
І тішить буйством нас.
В захопленні від дива світ
До цього дня йде сотні літ.
Радій! Христос воскрес!

2010

Свесились ноги созвездий
В чёрные дали лесов
На голубином насесте
Пара засиженных снов

Там закрываются двери
Вещие пляшут волхвы
Там под воротами звери
В ночь растопырили рты

Голоден волк и лисица
Стаей собаки во тьме
Там околесица снится
Там всё не нравится мне

Мучаясь тихою далью
Слышу как вновь стоголос
Ветер за девичьей тайной
Гонится среди берёз

Там за околицей где-то
С раннею песней волхвов
На коромысле рассветным
Вёдра я вынесу снов

Пятку росе (как собаке)
Брошу на землю опять…
Что я всю ночь эту плакал
Вам нахрена это знать?

напівсонячно. напівтьма.
час показує напівсьому.
напівшепіт мій пролуна
надто голосно - напівдому.
напівподумки. напівсон.
обриваюся на півслові...
все змінилося - на півтон:
та й по всьому: кінець розмові.
напівобрію - тільки сніг.
напівзгасле тепло зірок...
я не плачу. це - напівсміх:
напівсерця і напівкрок*.

Дама в светёлке поёт: а пошёл ты!
Съеденный лириком наполовину
Красный бюстгальтер на ниточке жёлтой,
Красный бюстгальтер цветов апельсина

Никнет собою, букетом и дамой.
Вот ведь случилось быть собственной тенью.
Вот ведь хотелось быть самою самой.
А во дворе полыхает сиренью.

Жить оказалось опасно, непросто.
Колом все вещи и дыбом квартира.
А за окном расцветают форпосты
Этого непревзойдённого мира.

Взять и разъять мигренозные стены,
Сдуть оголтелые годы метаний
Юго-восточным и ласковым феном,
Смыть это старое в кафельной ванной.

Вдруг улыбнётся, как разве что дети,
Даже и трагик в финале - ну что ты!
В лучшие дни, в полыханья соцветий
Аленькой жизни - бывают полёты.

2011

Полюбив –
прости, что я такой:
Не Шумахер, Сорос или Клуни*.
Я поэт,
увы,
а не герой
И не пленник сладостных безумий.

Не клянусь, что буду лишь одну
Воспевать избранницу и Музу –
Не спеши поставить мне в вину,
Не дави на совесть этим грузом.

Не бросай упрёки второпях,
Что ласкаю взглядом чьи-то ноги,
Береги Любовь, – она дитя –
Отгоняя Ревность от порога.

И увидишь: я тебя в ответ
Обожать и нежить не устану,
Пробуждая утренний рассвет
И волнуя жадными губами.

28.04.11г.

Коли конвалії цвітуть,
Мов обіймає ніжний погляд.
І ти не десь, а знову поряд,
Коли конвалії цвітуть.

Заколивається, як ртуть,
Повітря трепетом юначим.
Ми молодіємо неначе,
Коли конвалії цвітуть.

В душі розтане каламуть -
І стане світло і духмяно.
І ми сяйним коханням п'яні,
Коли конвалії цвітуть.

Нива, розмокла від крові і сліз.
Небо, прокльонами зоране.
Там, де заклякли Чепіги і Віз,
марно шукали вкраїнці між звізд
зірку, найвищу над зорями.

Ту, що віщує їм сповнення мрій,
ту, що із невиді виведе.
В небі – світил стомільярдовий рій,
тільки тієї не видно зорі,
входу не видно і виходу.

Хоч би з’явився звіздар чи пророк,
хоч би про зірку щось вигадав…
Є лише морок, і море морок,
безліч чужих та холодних зірок,
тільки в безвихідь є виходи.

Може, та зірка зірвалась вночі
ще у часи незапам’ятні?
Може, був марним кожнісінький чин,
пломінь молитви даремно точив
храмів намолені камені?

Вік свій вікують співці й трударі,
йдуть з цього світу невтішені…
Рід не один так намарне згорів;
порожньо жить, як немає зорі –
піснею держаться й віршами.

2007

Як добре, що ми усі разом: живі, здорові,
Що нас не зламало життя і стрімке, і шалене,
А музика…
Музика, мабуть, у нашій крові,
Віки і віки невпинно пульсує в генах.

Вона прокладає дороги у простори, у часи, і
Змітає-змиває кордони і забобони,
Так чисто і легко, мов дощик прошелестів
І знову бринить душа в унісон камертону.

Так добре буває, коли оживаєш всоте
У радості ранку, у невагомості тиші,
І висоту набирає сила нового польоту
Що – за вчорашній політ іще красивіший.
27.04.11.

усе на свої береги... ти смієшся чи плачеш?
розходяться друзі, як шахи, – усі по місцях.
чи чорні, чи білі клітинки – забуто, без значень,
а завтра у бій – по чужих і по власних серцях.

приймаємо ролі. мені тільки мить поза грою –
вдивитися в очі, у обриси стомлених душ,
мені б вам сказати... та краще зостанусь німою –
під свист і прокляття в клітинку свою кроком руш.

заклятий противник... здається, ти граєш без правил?
та ні, – тут все чесно – ми всі під законом і в грі,
і ти тільки там, де наш вибір фігури розставив –
чи стати пліч-о-пліч, чи ворогом бути мені.

лукаві обійми – лови пішаків-перехожих,
в дурманнім похміллі верстаючи ночі і дні, –
не знати б й не чути... я граю, тамуючи сльози, –
ми все ще на дошці, мій друже, ми ще на війні.

І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти,
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче,
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.

Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки псів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні,

як виника
пам’яті вогкість в’язка,
те, чого вона старанно уника.

І все що є,
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої,
та всі порахунки свої,
просто триматись її, триматись її.

І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від хиткої води.

Через те, що всі промовлені нами слова,
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проглядає
збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.

ну давай, скажи же это вслух.
только не злоупотребляй капслоком,
чтобы не спугнуть кого-то вдруг
и не испугаться ненароком.

ну, давай же, будь смелей меня.
прыгни головы своей чуть выше.
звук включи. и, нервами звеня,
выдохни и подойди поближе.

ну, давай же, не держи в себе.
чтобы не переросло в иное,
что скребется кошкой по душе
и не оставляет сон в покое.

ну, давай, руби уже с плеча.
и пойми, что нечего терять-то.
разве лучше продолжать молчать,
чем сказать и оставаться рядом?

ну, давай: пытаться - не пытать.
покажи, кто здесь из нас сильнее.
лучше строить что-то, чем ломать,
лучше кто горит, чем тот, кто тлеет.

2011

 
Квітневий порох настав і лежить байдуже
Старий садівник, як назавжди, мовчазний
Згадає булі віки та зворушить душу
Крізь вогкі чорні дерева, неначе сни

З-за відчуття порожнечі глузує морок
Сонце посіяло помсту, та Місяць жне
Бруківкою дзеленчу я, пляшковий корок
Похмільне пиво для джезу твого блюзмен

Квітневий порох настане яко тать в нощи
Місто огорне лункий ледь видимий дим
Твоя Алтея під ранок загубить ключі
І твій садівник зникне, на все & завжди



 -- -- -




 

Зумовлюють спрагу сім вічних причин,
сім вічних причин неодружених хлопців,
що роблять із них потенційних мужчин
у храмі інтриг на жіночому боці.

Один собі, йолоп, аби одруживсь!
Йому феєрично, що статус - не кактус.
А другий - самотній. Тому і сказивсь.
Його реєструють, як грядкою аґрус.

А третій у власних очах не росте,
хоч хочеться бути у центрі уваги.
Життя для такого без жінки пусте -
летить, як папір, підпирати зигзаги.

Четвертий затятий на "адреналін",
виношує завжди обтяжливий погляд,
що "звестися" вище жіночих колін
спроможний, як жінка приляже десь поряд.

У п'ятого шелест бундючних розмов
розбурхує рій утопічних ілюзій.
Кидається в воду, хоч брід не знайшов,
а потім зудить, що такі в нього друзі.

Для шостого жінка - це імунітет,
приборкана власність у вирі шаленства.
Він власний доповнити прагне портрет
критерієм "щастя" на фоні блаженства.

За сьомим насмішливий водиться глум:
верзуть казна-що, особливо, жонаті.
"Він лом,- кажуть, - носить крихкий, як чавун..."
І мусить женитися, щоб спростувати.

Усіх напувають з криниці краси
потужні джерела жагучої вроди.
І котиться світ... під чотири носи,
пищить і причмокує від насолоди.


28.04.2011