Як опаде сакури останній цвіт,
Ти у моїй душі залишиш слід.
На довгий час: на рік чи два
І, можливо, на усе життя.

І у ночі останній спогад мій
Ти назавжди залишишся лиш в сні.
І ти-останній,кого кохала я,
Тепер навіки я тільки твоя.

24.04.2011р.

Куплет 1
Твое дыхание… взмахнешь ресницами,
Так смело подошел…остановиться бы,
Опять история – чуть дружбы, но не вечная,
Опять мелодия- без слов, но все же вещая.

Прикосновения, и пальцы вновь опущены,
Твои глаза, как волосы распущены,
Нарушены… все правила затертые,
Любимые…и имена подчеркнуты.

Припев
А может быть на ТЫ,
Но прошлое обидится,
Твои грустны черты,
А может нам увидится?
Но ты слова бросаешь -
Похоже, что на ветер,
И номера стираешь,
Ведем себя, как дети.

Куплет2
На улице так тесно… вдвоем, но мысли давят,
Нам соли не прибавят, и в душу не заглянут.
Давай без виноватых, любимая, простимся,
Давай без глупых статусов, в обратном убедимся.

Полночные желания, на зло мы снова вместе,
«Ведь я люблю тебя» - слова- дурные вести,
Опять мы поругаемся, руками пыль сбивая,
Опять мы поцелуемся, обиды забывая.
Припев

А может быть на ТЫ,
Но прошлое обидится,
Твои грустны черты,
А может нам увидится?
Но ты слова бросаешь -
Похоже, что на ветер,
И номера стираешь,
Ведем себя, как дети.

коливається синьо уповні розлита весна
виполіскує простір cвої зазимовані коци
розпускається брунька життя у зеленому оці
і рушає земля за теплом до нового млина

від усіх чотирьох вітряків торохтить гомонить
і відталу дернину крилом бистрий жайворон оре
«телегіз-телегіз» - повиполює смуток і горе
щоби сіявся хліб щоби рунь пробивалася з нив

а коли загартується колос в лискучу латунь
хто б не йшов не просив не тулився душею до лану
з ним поділяться небом утішним вербово-весняним
і покотяться писані сонця із тесаних клунь

квітень 2011 р.

«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою буде стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!
Чи знаєте, що треба говорить,
Як йтиме милий?»
«Знаємо, знаєм, красуне,
Cтільки літ ходиш з сумом....»
...З деревами, із травами говорять,
Вітри гамують і потоки...
Ніяк не заговорять між собою...

Ось ранок вже Нового Дня.
Іде Марія до Христа.
Увійде в гріб, Його нема,
І закричить: Верніть Христа!
З’явиться Ангел
Білий ввесь
І скаже їй:
-Христос воскрес!

Ось вже Петро й Іван біжать.
І очам вірить не хотять.
Де Він лежав, труна пуста.
Лиш білий згорток полотна...
І засіяє
Світ увесь.
І сповістить:
-Христос воскрес!

І ось зберуться учні всі.
Через стіну пройде як в сні.
І скаже радо: Мир всім вам!
Чого злякались? Це ж Я сам!
І засіяє
Білий ввесь.
І скаже їм:
-Ось Я - воскрес!

І голос цей полине до небес:
-Христос воскрес!
Христос воскрес!
Радійте, люди, світ увесь!
Це наш Христос!
Навік воскрес!

травень 2002р.

Не забуду...
.
Валерий Гребенюк
.
Холоднішає, ввечеірі, рано-
Сумна осінь, до нас підступа.
Не бродити нам разом, у травах
І суниця, тепер, відійшла ...
.
Догоріли, вже ватри поліна,
Що колись зігрівали, вночі...
У коханні тобі, на колінах,
Зізнаватись, на жаль, не мені...
.
І холодна роса, на світанні,
Багровішає листя, в гаю...
Одна посмішка миттю, остання-
Та й облишу я мрію, свою...
.
Я тебе не забуду, ніколи...
Не мені усміхнеться, краса...
Є напевне, що ти моя доля!
Твої очі ... Та руса коса...
.
Я ніколи, тебе не зустріну,
Не з тобою кохання - мені...
У ві сні, я тебе, ще зігрію,
Та в житті, не зустріну вже - ні!..
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104140264

Нехай звучить Всевишньому хвала !
Душа сьогодні співом ожила,
Врочистим співом…
І ліси, і гори,
Усі Його величні дивотвори
В мелодії священній зацвіли,
Переплелись у сонячні узори…

Щебечуть ранки, росами дзвенять,
На зустріч Дню букетами летять
Оркестри цвіту…
Зеленаві віти
Горять, іскряться – справді самоцвіти
В листочку кожному свій притаїли блиск…
О вічна Провесінь, твої не в’януть квіти !

Куди не глянеш – звучно полились
Псалми життя, сяйну пройнявши вись
Одвічним смислом…
В білому хітоні
Буйніє вишня… В ніжному полоні
Щезає безшелесно цілий світ…
О Вічна Юнь, моря твої бездонні.

Священні плеса Духа… Преясні,
Пречисті Мислі, ви земній весні
Даруєте снагу…
Без вас не виростає
Травинка жодна… Серце не співає
Пісень веселих… Благодать Свята
Усю Вселенну Духом напуває.

Одиночество. Как много в этом слове-
И утешение и жизнь сама, и горе.
Когда оно в судьбе-не избежать,
Иначе зря себя цепями ограждать.

Ведь птица в клетке вовсе и не птица,
Всего лишь инструмент для умиленья.
Если жива она-то будет яро биться,
А если нет, то крылья-украшенье...

28.09.2010
11:49

Любой заметит неспециалист,
Что женщина - давно не чистый лист.
Она тебя использует умело
И скажет: "Сам ты на руку нечист".

Благая весть из палубных кают,
Что бабам типа ласка да уют.
Отдай ты им Босфор и Дарданеллы -
Они Цейлон и Фландрию возьмут!

Одной жеманной женщины полёт
Подобен "томагавку". В свой черёд
Накуролесив яро, тем не менье,
Она вам снисхожденья не даёт.

Пусть это способ женского нытья, -
От них уже ни воли, ни житья.
Мне говорят - имей, мол, уваженье.
Мол, бабы - это родина твоя.

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юлии Шешуряк, г.Киев


я - пленница ожиданий твоих горячих.
верблюдов разрозненных в сторону отведи.
не стану я ждать, далека ещё ночь, а значит,
не стану просить я ни милости, ни воды.

я щедро целую сахару желанной кожи,
и сахаром плавленным губы вбирают рай.
я только мираж, я не вечна... ты любишь тоже?
твой пот на меня опадает, не вытирай.

лишь только остынет желанье под паранджою,
поднимется буря, твоих не жалея дум.
песок между пальцами, в горле - песок... не скрою -
не мне подчиняется этот лихой самум.

слепым скорпионом коснёшься меня. едва ли
все раны залечишь потом. предвещая крах,
прокатится прямо по нам разбитное ралли,
и я, торжествуя, погибну в твоих песках.

2011

Гризіться між собою, червоноокі миші,
Лише прошу - залиште мені хоч трохи тиші!
Довкола горизонту хай марево багряне
Колишеться й нутрує, скипає поміж вами.
Хай місяць тихо сходить над попелястим полем,
Над покривалом тіней, давно вже непрозорим.
Гризіться між собою, всі дні і всенькі ночі,
Вам не потрібна тиша - а я її так хочу!
Не знати вам , як звуки спадають на повіки
Свинцевим своїм пилом, як прогризають тіло.
А тиша мої рани цілує, ніби ліки,
Помалу замовкає усе, що так боліло.
Гризіться між собою, червоноокі миші,
А я уваших тільцях кривавий шум залишу,
Ви ж навзаєм віддайте мені хоч трохи тиші...

1

Я помню ту весну: с друзьями
На дачу, с пивом, шашлыками
Спешили праздник отмечать.
И небо ясное над нами
Вдруг тучи стали заслонять.

Дождю весеннему мы рады:
Только посажен огород.
Полить его конечно, надо.
Земля дождинок влагу пьёт.

2

Готовились мы к Первомаю.
Дождь с тёмной тучей набежал.
А власти истину ведь знали:
Только упорно всё молчали:
«Народ чтоб не паниковал…»

Тот дождь - не был весенним чудом.
Смертельно цезием кропал…
На травы… И на плечи людям…
Так щедро стронций отпускал.
Реактор атомный взорвал.

Страшнее мы беды не знали.
Отравлена в реке вода.
И люди город покидали
Что стал вдруг мёртвым навсегда.
А тучи с ветром убегали
Вдаль. Отравляя города.

І осінь пізню і брудну весну
Співати я люблю: вони ведуть до сну
Мій дух змарнілий. Мозок вітер таїни
Туманом криє, саваном пітьми.

Поля безмежні, падолисту гра,
І вітру пісня і вологості пора
Дорожчі за весну, про вас і мрії, й сни
Вони крилом ворони навісні.

І крижана крупа, і снігу сивина
Мій дух накрили, о, моя тюрма,
Мій споглядання світ, і ночі далина

Княжни блідої, сутінків труна.
Або у ніч безмісячну нудьгу й тривогу світу
З повією якоюсь заглушити…

(переклад 2011 р.)

Потоки сліз у сні. Долина сну.
Реальність, що у серці новизну
знайшла. Шліфуємо перлини.
Чому зникає це щоднини?

І вже не я з-під водоспаду сліз
іду в народ, поміж людей, поміж,
а сам від блиску сліз моїх посліп.
Чи мій це болі і страждання сніп?

До чого я? Чи інший – той? Чому
той ангел нас приводить на яву?
І ранок як гербарій: в ньому бачу
для снів моїх і квіти, і траву.

(Переклад 2011 р.)

Заливай же синє небо
В мою душу.
Саме те,що треба.

Я напюся, захлинуся,
Упаду і розібюся,
Шкірою ледь-ледь торкнусь
До тебе.

Саме те, що треба.

Засипай у мою душу
Сіру ніч
Із перелітними птахами
Впереміш.

Хай мандрують між світами
Між далекими... Між нами.
Й не старіючи літами,
Засипають нас листами
Не до Бога й не від мами,
Не від родичів з Панами,
Тільки з чистими листками.
Щоб зайвий раз тебе й мене
Не зранити словами.

Хай краще небо голубе
Стікатиме із них
На твоє тіло
І припікатиме не гірше слів.
Це я торкаюся тебе!
Я ж так хотіла.



А чи ти хотів?...

Скупу сльозу благань вечірніх
На запорошену траву
Пускає небо, м’якнуть тіні
І співом вмощуються півні
На горизонту тятиву.

Скупий мій спогад , невеселий
Про нашу юність золоту,
Про квітку радості на скелі,
Якій померкли акварелі,
Зазнавши часу прикру мсту.

Скупе життя на щиру втіху.
Печаль, притуга і журба.
Не заздрю я чужому сміху,
Бо й там є повно смутку в міху,
Добра й недолі боротьба.

О щедрий ранку, сонця з’яво,
Яку ти радість душам шлеш!
Наліво глянь, піди направо -
Скрізь когути голосять право
Життям втішатися без меж.



22.04.11.

Cвітлій пам’яті
П. Г. Дворніка

Ховались малими від рідних у стіг
На лузі духмяному вчора, -
А нині в нікуди там безліч доріг
Навкруг рукотворного моря.
Вдивляюся з кручі у хвилі брудні,
В глибини німі, ненажерні.
Лишились навіки лежати на дні
Сваром’я, Завалівка, Чернин…
Мене переповнюють смуток і лють,
Як зводиться користь над збитком.
Зі мною незримо у вічність пливуть
Мої Старосілля, Ошитки…
Неначе дитинство на синій ріці
Гукає в густі верболози, -
Де гілочка кожна в зеленій руці
Трима не “зозулині сльози”…

22.04.11.

Не судилось удвох.
Не судилось.
Доля нас розвела на роки,
Але довго ще вабили, снились
ув очах твоїх теплі зірки.

І твій шепіт,
хмільний і гарячий,
І засмагле округле плече...
Вже давно моє серце не плаче
Лише зрідка чогось запече...

Квіти, квіти... ранять душу.
Сонце, сонце, серце умліва.
Трави, листя... Заберіть спокусу
покохати глибоко, без дна...

Скільки, мила, не шкірся до дзеркала,
Не в’яжи губенята бантиком,
Не фліртуй із красунчиком-днем –

Вісь земна не тобою розкручена,
І в нещирому мареві полудня
Вже сотається холод з-за пліч…

А кольчуга, на сміх курям сплетена
З істин хитрих, із пальця виссаних
Мудрецями ворожого племені,
Не врятує – хоч маму клич,
Прийде кат з ятаганом надщербленим:
Прийде ніч.

І покотиться серце розхристане
По вчорашньому небу повнею,
А під ребра – окраєць впаде,

Косо-криво відкраяний поспіхом…
І хоч лайся, а хоч вий по-вовчому –
Гіпнос нині глухий, наче пень,

Бо твій сон – за п’ятьма печатями.
А іти за ним лабіринтами
З мінотаврами білохалатними,
Щоб упасти вже – й нітелень…
…Слідом за сурогатною ниткою
В білий день.


Ілюстрація: Евелін де Морган, "Місяць"

Шоб народ голови не ламав, дещо поясню:
- "...за п'ятьма печатями" - коли виписують рецепт на снодійне чи транквілізатори, з тим бланком треба добряче попобігати по кабінетах, бо там має бути аж п'ять печаток (правда, зараз уже, здається, "лише" чотири);
- Гіпнос - у давньогрецькій міфології бог сну;
- "за сурогатною ниткою" - бо ж сон після отих таблеток ненатуральний...

Обережна. Але - зриваюсь.
І не клею чашок розбитих.
Оце вперше собі дозволяю
із чужого бокала відпити.

Не пишаюсь. Але й не каюсь.
П'янить ягода переспіла.
Я солодким вином торкаюсь
кришталевого твого тіла.

2011

В здоровом теле - дух здоровый!
А дух и есть начало слова!
Энергия, её обмен -
И есть источник перемен!

И настроенье в том порука,
Верней сказать, - "злодейка-скука".
Движение - вот жизни путь!
Смелей иди, здоровым будь!

Жестокой жизни бег нам не остановить...
Приятно быть друзьями и отчаянно любить...
Приятно знать что сбудутся заветные мечты -
В них главным персонажем, конечно, будешь ты!

Сплету я сети дивные, чтоб чудо зачерпнуть!
И пусть "друзья" наивные не смеют отпугнуть
Мою непринуждённость и мой порыв души,
Ведь я - сама влюблённость (ты спорить не спеши).

А ну-ка вспомни, милый, как заглянул в глаза,
В которых растворилась вся неба бирюза...
А нежные лобзания, "качанья по волнам"!
И чувств "перемыкания" - всё это мнится нам!

Я поиграю в прятки с родимою душой,
Сплетусь в объятиях сладких, умчусь в мир неземной...
Не знаю: возвращусь ли - оставлю добрый след,
И свет его струящийся на много-много лет!..

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

finita la commedia

Волосся твоє розвіває вітер
Сльози стирає зі щок
Ти одягнула мій светр
Чому в очах твоїх шок?

Я не бачу більше нічого
Тільки очі блакиті твої
Я хочу позбутись всього
Що боляче робить тобі

Давай розчинимось в полі
Стебла льону сховають нас
Крапля роси на твоєму чолі
Я боюсь що це якийсь знак

Твої руки стискають мої
Ти кидаєшся в мої обійми
Я від щастя на сьомому небі...
Адже в тобі частинка моя.

2011

Словно окно в твоем Эрмитаже, слово упало
Треснуло, хрипло рассыпав узор на асфальте
Летним дождем было вымыто слово,
В книжке любимой давнишней оно танцевало.

Вскользь пролетело над ливнем беззвучно
Село на камне, душе безымянной
Плакало слово ночами, наутро -
Снова стучаться к тебе собиралось.

Снова совою старой корявой
Ухнуло букв сочитание смелое,
Малым ребенком мудрость картавила,
Сизой голубкой Любви ворковало.

Березень. Весна надходить,
і коти співають.
Кошеня похмуре ходить,
з вікон визирає.
Мріє підліток пухнастий,
що піде до кішок.
Вже набридло м’ясо красти
і ловити мишок!

…Та не визнали за брата
котú його старші
і завдали кошеняті
смачне-е-нької каші!
…Важко бути першим всюди.
Се ля ві, брати!
…Важко людям вийти в люди,
а котам – в коти.

Менша доня радо
слуха татків спів
й почина благати:
– Заспівай-но, тату,
пісню «ПРО КАЧКІВ»!
– Важко пригадати…
Зможеш наспівать?
– «Че-рез на-шу ха-ту
вже кач-ки ле-тять»…

Освітляючи темінь небесну
Поміж хмар, наче душу людську, -
Понад обрієм місяць воскреснув
І повис, як ікона, в кутку.
У яскравих зірниць позолоті
І принаді своїй молодій, -
Намагався всю ніч побороти
Моїх дум невтихаючих рій.
Бачив я, сизим сяйвом залите,
Відображення власне на склі.
І нестерпно хотілося жити
У затишному храмі землі.

21.04.11.

Ведуть на страту, а Він йде, немов Дитина .
Ось вже Голгофа, де Твій край, Твоя вершина.
Ніхто не знає, у чім є Його провина,
Ведуть розп’ясти на хресті Людського Сина .

Довкола люд, холодний піт, байдужі спини .
Ну не мовчи , скажи Ти їм , що Я - не винен.
А поруч учні, і брати, і рідна Мати,
Їм не дозволять, щоб Тебе навіть обняти .

Ти сам один, Ти сирота, і в цю годину
О, навіть батько із небес не скаже: „ Сину... „ .
Сміються з Тебе і глузують темні люди:
Видовищ хочуть, хочуть бачить ці наруги .

Ось кинуть хрест, приб'ють до нього Твої руки,
І піднімуть Тебе уверх терпіти муки.
Вінок терновий - голові Твоїй прикраса,
Таблиця зверху „Цар Юдейський" - як гримаса.

Хто цей народ, ці люди є - вони ж потвори .
Невже на це Ти їх обрав, о горе , горе!
Ніхто не кинувся Тебе з них рятувати.
Для них прийшов Ти, щоб Тебе отак прийняти.

Йому так важко цих людей порозуміти ,
Та Він - Син Божий, і повинен все стерпіти .
Тече із рук Твоїх на хрест благословення,
І кров оця для грішних них стає спасінням.

Закрилось небо, Бог в тривозі, а чи в смутку?
Злякались люди, повернувшись до розсудку.
Благально очі Син до неба підіймає :
„ Прости їм, Отче , що творять вони - не знають!

Я все вчинив, як Ти хотів, сльоза остання -,
Спаси Ти їх , що дав Мені, Моє прохання „.
Чи зможе хто любов оцю Твою збагнути,
Чи здатен світ Твою цю жертву осягнути?

Білі крила яблунь туляться до скроні
Запахом медвяним, подихом тепла.
Плаче квітень садом. Білим простирадлом
Мить зловити хочеш, аби не втекла.
Ще весна минула так не відчувала
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій.
Рій думок високих селиться в тополях,
А краса сакральна – у душі твоїй.
Голосом ілюзій повниться майбутнє,
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч.
Нічия в театрі, що життям озветься
У цитаті вічній, та не в тому річ.
Просто ти наснилась нині на пероні.
У вагоні білім їхав я на Січ…

2011

Пародія

За кóмір лий – не можеш в рот
(Бо вийде як в відомій байці),
Купуй своє – ти ж патріот,
Та і сусіди не китайці.

Тут головне – збагнути суть…
Здоров’я тратить на бридóти?
Жень-шень, тритон – то чиста муть,
А з самогоном – знаєш, хто ти!

Відчуєш запах буряків –
“Шумел камыш, ревела вьюга…”
То й що, як поперéду рів?
Як “тигр” німецький… козарлюга…

На ранок зле – хоч вовком вий…
На гілці три змії балáмка.
Який там запах степовий –
Дожити б до обіду… клямка…

Ех, загубилась Долі нить –
Що “оковита” поробила…
Моя вже навіть не кричить –
Чужим цікавитись несила…

То що ти там про корінець?
Без дотику? Та каюсь… каюсь…
Тритон – свиня, мені – капець.
Допивсь. За рідне ось… тримаюсь…

21.04.2011

Десь сьогодні гуляла посмішка
Щирим сміхом гуляла радість,
Поселилась в серці квітонька
і розквітла з ранковим запахом

Зеленіла трава барвистая
По невинній пробігли коні,
А вона проросла пшеницею,
а вона чарувалась лоном.

А вона при місяця сяйві
Колисала вітрів розбещеність
Колисала щастя в запасці,
Розсипала радість перлами...

Зелена мрія заховалась в клатч,
Понурий місяць став уже ай-тач.
В он-лайн перетворилося життя –
Інет давно уже не майбуття.
І дружба наша щось частенько глючить.
Думки-бацили антивірус мучить.
На вебку-душу натягаєм нік,
В очах застигла посмішка «час пік».
Чорна шкірянка, окуляри чорні.
А фейс блідий і губи пречервоні.
Блютус у вусі, штанга у брові,
Червоні нігті, «Лонгер» у руці.
Життя прекрасне, все о’кей, олрайт.
І дружно в об’єктив всі скажем : “Ха-ай!»


2011р.

Трошки фарби, вапна, щоб прикрасити хату,
Кілька зернят святих, щоб покласти у піч на лопату,
Ті, що курочка знесла, яєчка до паски,
Не по сто за кеге, а своєї на свято ковбаски,
Вийме з шафи убрання, якому не відає літ,
Ще квіток під віконцем насадить, щоб був милим світ,
Хоч прожила життя, та не знає, що є "від кутюр",
Раз у місяць бере вісімсот аж по гривні купюр,
Світло, газ, ще таблетки оті, що ходити без них не дає,
Решту внучці, що прагне до знань, віддає,
Знає - кінців з кінцями не зводять батьки,
Не придбавши нічого на рідній землі за роки:
БО НА ТИХ, ЩО ЖИВУТЬ НА ОДНУ ЛИШ ЗАРПЛАТУ,
КОНЧИХ-ЗАСП ПО ВКРАЇНІ ЗАНАДТО БАГАТО.

Ты права – не хватает её,
на ветру громыхает быльё,
как стыдливое белое знамя;

и к зубам прилипает халва
кубик_рубика слов, и в слова
впопыхах превращаемся сами;

а ведь где-то пустыни молчат,
тихо плещется озеро Чад,
и улитки ползут к Фудзияме.

P.S.
Может, бросить все эти понты,
и с молчанием зимним на «ты»
собирать журавлей-оригами?

2011

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."   *

Стою одна, ховаючи з очей
печалі в пам'ять, як у домовину,
і теплі сльози від вогню грудей,
услід за ними линуть без упину...

Як важко я сюди і довго йшла.
Забулося, коли і звали "мила".
Невже ворожці щось недодала,
коли любові, хоч у сни, просила...

"  Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."   *

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінцем опале листя.
І п’янко ковзаюся каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди.
Не хочу відати майбутні біди.
Мені одне би тільки - донести
в зимові сни осінні мої квіти...

"  Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
Затиху п'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."   *

Лише для скель високе ремесло
вітри вбирати у свої граніти.
Мені сльозами ж берегти тепло,
яке, крім них, нема куди і діти...

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."   *


2001

B

Если ты хочешь, скажи-скажи,
Только не мучай, оставь-оставь.
Все эти звонкие дележи
Злачны, а мне бы добраться вплавь.

Ты ведь и так хорошо живешь,
И не нарушу я твой покой,
И между нами шальная ложь
Не пробежит ни одной строкой.

Поздно. Напрасен амурам клич.
Ты таки все-таки хороша,
Словно барашкам их тучки стричь.
В общем и целом - сама душа.

Как заметающий все самум...
Словно летящий немой костел...
В банке изрядно прогорклых сумм
Я это в прошлое перевел.

2009

Тебе я в часі загубила,
Прости і більше не шукала.
Так жаль, я щастя розпізнати не зуміла,
І так легко тебе до когось відпускала.

Ти в серці досі місце маєш,
І інколи приходиш в снах.
А жаль цього ти вже не знаєш
І тільки час летить як птах.

Про тебе пам’ятаю, та нічого не змінити,
Все склалось так як я хотіла.
І кожен мусить своїм життям жити,
І тільки зараз зрозуміла , я любила.

Варто може вже забути,
Але так приємно пам’ятати.
Я знаю так не може бути,
Та хочеться тебе серед натовпу впізнати.

А колись він був дитиною,
Маленьким синочком,
Став тепер скотиною.
І спить під тиночком.

В дома десь дружина,
Не шукає знає.
Десь її свинина,
Землю вигріває.

Схаменіться люди,
Досить може пити.
Бо мужчин небуде.
Нескім буде жити.

Невже ви гадали,
Що так може стати.
Того в житті чекали,
Щоб під забором спати.

Тож є такі на світі,
Цікаві заняття.
Цінуйте гарні миті,
Бо алкоголь прокляття.

А колись він був дитиною,
Маленьким синочком,
Став тепер скотиною.
І спить під тиночком.

В дома десь дружина,
Не шукає знає.
Десь її свинина,
Землю вигріває.

Схаменіться люди,
Досить може пити.
Бо мужчин небуде.
Нескім буде жити.

Невже ви гадали,
Що так може стати.
Того в житті чекали,
Щоб під забором спати.

Тож є такі на світі,
Цікаві заняття.
Цінуйте гарні миті,
Бо алкоголь прокляття.

Достойно у серці належить,
якщо нам Тебе і бентежить,
то зичить блаженство!
І знати:
не маєш Ти жодної вади.
Бо Бога без тліну,
бо Слово
(смиренно, а не примусово)
вродила,
була Йому Мати,
бо міг Він Тебе так назвати.
Воістину
Ти найчесніша
з усіх Херувимів,
славніша
з усіх Серафимів
без тіні вагання.
Тобі - величання!

21.04.2011

Пробач, що образив,
Прощення нема.
Як завжди напартачив,
Пробач, що сумна.

Пробач, що кохаю,
Пробач все дурне.
Тебе лиш я маю,
У мене ти все.

Новий день настає,
Нас з тобою розлучає.
Пробач, що це все,
Вже у снах настає.
(21.04.11)

Неначе землю цвітом засіва -
Отак ця жінка молодо співа!
І нащо популярність їй і успіх -
Лице осяяв таємничий усміх,
А кожне слово птахом ожива...
Добріша світ, коли вона співа!

Заколисує сопілка
немовля дбайливо
То співає кожна мама,
щоб дитятко спало
Колискову заспівала
пригорнувшись мило
З нею так тихенько
Притулилась ніжно.
Пташка щебетала
берегла гніздечко
Мама говорила
Спи моє серденько
Твоя колискова...
Ніжне, добре слово
Хочу лиш, щоб знала
Тебе люблю я, мамо!

Блідий коханець смуток
Зв'язаний любов'ю
З душі ніяк не піде
Тримає він тобою
Як біль і кров, то згусток
Керує смуток мною
Заручене з ним серце
І як розбити той союз не знаю.

Знову впавши на коліна
Покличу сестру Волю
Тебе уже не кличу
Я біль в душі сховаю
А душа моя похила
Так тихенько вимовить, благаю...
Відкрий у серці двері смутку!
Візьми мене з собою.

Єдиний вірний друг мій
Блідий коханець місяць
Я з ним спокійно засинаю
Він в темряві заковує мій біль
І відтепер на серці буде спокій
Ніч зі мною відтепер мовчить
Душа розквітла, крила розправляю
І назавжди тепер зі мною, лише блідий коханець - місяць.

09.02.11

Колише вітер долю
вона гуля по полю
шукає спокою,
любові...
Маленька мила дівчинка
А звуть її Надія
Вона гуляє босонога
і з нею її мрія

Колише вітер долю
вона гуля по полю
шукає спокою,
любові...
Століття в'ють стежину,
як пташка в'є гніздечко, ростуть,
маленька дівчинка Надія
і з нею її мрія

Століть уже дорога
Не дівчинка маленька,
а уже сильна жінка
От тільки біля неї
немає місця мрії
Одне лише не змінне...

...колише вітер долю
вона гуля по полю
шукала спокою, тебе, любове!
Лише одне не змінне
Чи дівчинка маленька
А чи доросла жінка
Вона віками живе з нами,
А звуть її НАДІЯ.

10.02.11

Тихо нене, тихо
щастя поряд з нами
Плинуть роки швидко
швидко плинуть...швидко


Досить доле, досить
Де знайти нам волю,
що як зірка за обрієм світить
і кличе на поміч...кличе

Де ми, ми де?
Скільки ще треба чекати
коли?сон жахливий геть піде
Ще трішки...іще зовсім трішки

Не мовчи, прошу не мовчи
закликаю до вітру, до сонця!
Чому не чекають роки, скажи
питаю, хоча знаю сама, та питаю.

Тихо нене, тихо
Щастя вже поряд з нами
Плинуть роки швидко..
головне, що ми, плинемо разом з ними.


05.12.2010