Я слышу музыку шестнадцатого года.
Ты в чёрной шляпке и вуали на глазах…
Как переменчива и скоротечна мода!
И ты всё сущее иль бесполезный прах?

Весенний ветер гонит вдоль трактиров
Обрывки фраз, газетный лист и звон стекла.
Кто этой ночью согласится править миром?
Чья жизнь в начале, чья бездарно истекла?

Стук каблучков по мостовой и шарф на шее.
Нелепой вывески условный знак «… и К*»,
Фонарь потухший на крючке чугунной реи,
Застывшая тягучая река…

И в блике окон, зеркалах весенней топи,
В слетевшем вздохе, повороте, бездне строк
О, нет, не ты – другой и манит, и торопит,
Сегодня снова назначая новый срок.

Но как заманчиво неузнанным, незваным
Пройтись вдоль берега, касаясь львиных грив,
И под вуалью встретить взор туманный,
Вдруг музыку со шпагою скрестив.

Знову вечір надію шукає у долонях, очах
і світлинах непройдених днів.
Ніч розводить настоянку болю
у непам'яті змучених снів.
На терезах - і "так", і "ні".
І холоднобайдужий лиш місяць.
За вікном зорі вгадують шлях -
Уперед в боротьбі чи спочинку,
Заколисує присмак мікстур
Обережно життя павутинку.
Вдих і видих відмірюють кроки у майбутнє, у долю,
у час поза межами слів.
Серце тьмі не віддасться без бою,
Поки вогник в душі не дотлів.
І здається світання поріг
Недосяжнодалеким, як обрій
Та вже неміч згорає у снах
І назустріч східзаходу дня
У віршах, у піснях, в почуттях
Соломинку шукає рука.
23.05.2011

Ти мене на світанку розбудиш,
хоч босоніж, та вийдеш прощатись.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

І, прикривши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже, пробачиш?!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу»

І Неву, у мурашках від гаток,
навіть Біржі величну споруду
я ніколи уже не побачу
і ніколи уже не забуду.

І сльозяться на рвучкому вітрі
без надії твої карі вишні.
Повертатись - погана прикмета.
Відтепер ми з тобою - колишні.

І, якщо на планету верне́мось,
як Гафиз всім колись передбачив,
все одно ми тоді розмине́мось.
Я ніколи тебе не побачу.

І тоді стане так мінімальне
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням загальним
з порожнечею геть неживою.

І в космічному холоді-згубі
пролетить пара фраз необачних:

«Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу»


23.05.2011

Пахощами прерій і саванн
підкрадається дике літо.
Я стогам його вірю, як словам.
Навіть більше – як вірять діти.

Знов ушкварили бджоли й джмелі
la capriccio несамовите.
Теплим соком струмить від землі,
опромінюючи півсвіту.

Ніч симфонію денну згорне
в солоспів соловейка-піїта.
Так приходить, для нас – ще одне,
а для когось – останнє, літо.

2011

Поету тричі лиш являлася любов,
А ти мені - ледь не щоночі тричі
І за штурвалом уявляю знов,
Що ти моя Джоконда й Беатріче.

А за прекрасних дам були бої,
Війна троянська навіть розгорялась -
І я пливу до тебе в кораблі,
І пришвартовуюсь утретє до причалу.

А учетверте - все-таки вдалось
І я лечу в обійми - юне тіло
Мене чекає, але раптом – бовсь!
Упав із трапа, аж забулькотіло.


23.05.2011

Варіації слів і чуттів... непідвладних законам логіки.
Твій погляд висвітлює душу, немов рентгеном...
Дослухаюсь до тиші і передчуттів агогіки.
Всі дороги твої, мов до Риму, ведуть до мене.

В тебе сонце в очах... Чи це відблиск моєї ніжності?
(Не утриматись більше в спокійному Tempo Prima)
Хтось пришвидшує оберти силою центробіжності.
І присутність відчутна поруч... чогось незримого.

Чи суттєві слова... залишається зміст в інтонації.
Десь між «я» і між «ти» загубився, двома половинами.
Між думками читаю... Всміхаєшся... «Інтерпретації...»
Варіації слів і мовчання.
Для тебе.
Єдиного...

21.05.11

Сік зі слова висмокчеш соломкою,
Випрасуєш правду перед тим,
Як мені всміхнутися спиною,
Чи встромити в небо болю дим.

Вичавивши часу перевтому,
Із водою вихлюпнеш дитя,
З вікон світу побудуєш грати,
Павутинням зловиш майбуття.

Щоб такою бути неповторною,
Не такою, як усі довкола,
Груди здавиш чарів каменюкою -
І підуть по серцю жовті кола...

Вільна, ти гойдаєшся по всесвіту,
Голосом гортаючи себе…
Ти очима, повними полонами,
Синю фарбу випила з небес.


2005. 2011

Заболіла в Жабки
Права задня лапка.
Радить мудрий Дятел
П’явки прикладати.
Пропонує Щука
Трав’яну піґулку.
Каже Сом вусатий
Більше не стрибати.
Ті поради добрі
Стали би в пригоді,
Тільки Жабка вміло
Підійшла до діла,
Та ж збагнула врешті:
– Муляють-бо мешти*,
Що купила вчора
На такииииих підборах!

Перевзулась Жабка
У м’якенькі тапки
І тепер стрибає –
Клопоту не має.

*мешти – туфлі

2011

Один в один!
І зраджує табло:
себе в собі з національного резерву
витесую як посмішку, а тло
нагадує мені беззаперечну стерву.

Воскресну знов!
І зраджує табло:
колодязем роблюсь у пеклі спраглих істин,
витесую як смак себе, а тло
закопує талант до висоти залисин.

І я мовчу.
І зраджує табло:
обов'язок чи пристрасть зводять до судоми.
"Навіщо все це?" - думаю, а тло,
неначе печія, знаходить час і ... стогне.




Міліцейський фрагмент "Non stop!",
підрозділ "Кобра"
супроводжують мій стан...
Одоробло чи філантроп
бредуть хоробро,
шаленіючи, у роман.


23.05.2011

Сквозь темные очки я вижу тени.
Тени собственных картин
Сквозь желтые очки я вижу прелесть раскуроченых витрин
Я вижу дым, и вижу море
В который раз я вижу горы, разделенные на дни

Сквозь призму слов, я вижу лица.
Лица мертвых и живых
Они мелькают словно птицы в отражениях кривых
Бездонный миг, безумный город:
Заверни любовь под ворот, чтоб никто не падал ниц

Заверни и обернись - может быть увидишь бога?

Отсутствие любви проходит гладко
Без лишних мер преддверия страстей
без глупых слов, без игр в прятки
Безликий мир потёртых новостей

Как будто дом распятый на диване
Как будто остов павших кораблей
Несется миг потерянных желаний
Ища свой путь, но вслед за Ней.

Поламали в Черкасах липи ,
А в Уж-Городі поламали сакури.
А от не слід було Президента злити,
Не слід було вінкові падати!

Ой, помер сусід в під'їзді,
Ну той, що жив навпроти.
Ну той, котрому я продав
Прострочені шпроти..

Час і летить, і довго йде,
Залежно хто на що чекає.
Спішить в майбутнє молоде,
Старе в минуле поглядає,

А зріле дивиться немов
Обходисвіт на роздоріжжі
Доріг у зраду і любов,
Утіхи давні й болі свіжі.

І ні вперед, і ні назад
Не йде з упевненістю лева, -
Коли плоди приносить сад,
Ніхто не зрубує дерева.

22.05.11.

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Не обридне це мені ніколи:
Сад розквітлий, урожайне поле,
Гай і річка, луки вдалині...
Все принадне в рідній стороні!
Стежечка в князівстві кропу й м'яти,
Де любила поратися мати,
Зносячи городину в сарай...
Часто сниться мені отчий край,
Де таке все пам'ятне і рідне...
Серце гріє те, що не набридне.

Душа не зЕрно.
Душа мізерна.
Таки святими ліпляться горшки.
Ми до зірок готові йти крізь терни,
Але у небо хочем навпрошки.

Уми – не темні?
Уми даремні!
Але ж і надто прагнеться висот:
Тепер не можна знати достеменно:
Де ми, де натовп, де уже народ.

Ніщо не пісня,
Бо в шлунку пісно.
Ніхто не брат, але й не бузувір.
А схаменешся – пізно буде, пізно.
А там сніги, а там уже – Сибір…

А біль зустрічний,
Мов знак окличний.
На кожне слово – у горлянку кляп.
…Приречені із небуття у вічність
Своє життя долати, мов етап…

2011

увесь твій достиглий біль висмоктані стигмати
твоя колискова
насніться браття чи ви мені браття?
лягаю все спок
і хай ти пройдеш по мені як радянські танки по цій америці
парадним маршем
мертвим чобітьми зробленими із жінок
що їм тепер там злюбиться що їм тепер там стерпиться
як їм тепер там зтертися

на польськім кордоні кинуті у болото
мов злоті
оті твої чоботи мертві жінки
бездзвінниці
церкви
оті твої першочергові призначення

безхатченка інвалід
платить за час ніби за кабельне телебачення
каже щось обрубок болить
щось і ртуть забилась під нігтями ховаючись від жалю
каже була і умене одна така варила дощі густіші за борщ
усе носила своєму знекоронованому королю
і дорогу оту пам’ятає уся до останньої нитки своєї весни
до сережки у носі
тому і тікає від мене досі

2011

Проза життя розпатлана.
Під вітром – парад вінків
І громовиці - гробниці віків
Рясно цвітуть в окапинах

Церковних свічок й вітражів.
І розхлюпують сонце стрижі,
Перемелюють Божі млини
Злобу днів на густі полини.

Проза життя захмарена
На потязі бистрих літ.
Жахкіший за тінь татарина
Поет, що віншує світ

Вітрами, словами вутлими.
Возить літо зів’яле в човні,
Перед душами каламутними
Пісню крові співає війні.

Шкандибає смог над могильником -
Свої сльози в подолку несе.
Краще жити собі пустельником,
Чистим небом розлитись на все.

Руйнувалися мрії-будинки картонні.
Вже тривога пливе у збентежені сни.
Іменний револьвер погляда з підвіконня,
Пропікають до серця,чогось,ордени...

А приходять зі снів золотаві погони,
-За Вітчизну й царя!-ніби чується десь.
Це вже потім:безглуздя провалля червоне,
Заплямована совість,загублена честь.

Запізнілих думок різношерста ватага
Не приносить тобі супокою тепер,
Лиш захаркала кров'ю забута присяга,
Нагадавши на хвильку,що ти-офіцер!

Всі дороги земні,наче канули в воду,
Залишилась одна,певно,надто тяжка.
Рубонуло,мов шабля,ти-ворог народу!
І здригнувсь револьвер,і...упала рука.

Вони, неначе міражі,
Зросли посеред степу раптом:
Такі незаймані, чужі,
Зелено-жовтим криті гаптом.

Закучерявлених небес
Прорвавши пасма: пишні, білі,
Могутністю своїх тілес,
Мов символи земної сили.

Тут, серед велетів стрімких,
Ридали тяжко полонянки.
Їх плач у скелях десь застиг
Й росою випада світанків.

За кам'яними ворітьми
Від Кафи й до Бахчисараю
Земля, наповнена кістьми,
Жагуче марить рідним краєм.

І тут на піднебесний дах
Надії зорями поринув
Старий, як світ, Чумацький шлях -
Клубок доріг на Україну.

Допоки шлях той не потух,
По-українськи, незборимо
Блукатиме козацький дух
По чарівних просторах Криму!


2000р.

Скажи мне "нет", и проще не бывает.
Глаза меняют отраженье, цвет.
Но странный зверь внутри ещё пылает
И гложет, при одном лишь слове "нет".

И каждый день на срыве слов и взгляда
Таится жажда ненасытной лжи.
Какого Вам ещё прикажешь яда?!
Какие строки Вам ещё важны?

Все тот же кофе в сигаретной дымке,
Надменность жеста, выраженья губ.
Но саркастической, ухоженной улыбке
Не столь уж важно, кто насколько глуп.

И, забывая принадлежность к маскам,
Лицо теряет изначальный лоск,
И руки тянутся к любовным ласкам,
И гибнет слово в таинстве волос.

Йдучи вулицею, освітленою місяцем,
Я думав про все і про неї.
Не міг знайти в душі своїй місця,
Не було в ній вільної алеї...

2011

не ходи до лісу, сину,
там не гладять по голівці,
не співають колискову.
вовк голодний виє там.

і його ніхто не спинить,
ані справа, ані зліва.
він тебе обов’язково
та із радістю гам-гам.

не ходи у ліс ніколи -
злий ведмідь хропе в барлозі,
хитрий лис очима світить,
і пугукає сова.

це ж твоя довічна доля -
у відключці ситий мозок,
зомбоскринькові півсвіту
і залежаний диван.

Моєї пам’яті провина
Кохана ти
На все життя одна єдина
На всі світи
На всі минулі та прийдешні
Роди й віки
Хоч ява серцю підло бреше
Що навпаки
Душа втішаннями скупими
Болить зело
Пройшли літа минули зими
Як не було
А ти мов німб над головою
Душі яса
У мрію кличеш за собою
Під небеса
Де спомин гніт щемкий відкине
І милий Бог
Зів’є гніздечко голубине
Для нас обох

21.05.11.

Як світанку гаряча ніч,
Стану просто для тебе згадкою.
Зупинися. Прошу, не клич:
Все від нині почну спочатку я.

Якось знесло мене за борт, -
А я так й не навчилась плавати…
Це вчорашній сумний акорд,
Аж настільки, що тільки знав би ти…

Бо вчорашня пройде гроза,
Як останній конверт з печаткою…
Бо дороги нема назад,
Стану просто для тебе згадкою.

Так хочу я знов цілувати
Усмішку твою пустотливу,
І буду стогнати, благати,
Даруючи щиру щасливість.

Відчути я знову бажаю
Твій пристрасний подих на тілі,
І, наче сніжинка, розтану
В обіймах твоїх ніжно-сильних.

Візьми мою душу у рабство
Тримай моє тіло в полоні...
Натхнення полине, мов казка,
В тендітні віршові долоні.
19.05.11р.

Дуже-дуже натомилася,
В небо синє подивилася,
Душу сонечку відкрила
І навіки скам’яніла.

Довго-довго все чекала,
Всім усмішку дарувала,
Але тіло скам’яніле
Оживити не зуміла.

Сила силою озветься,
Кара карою вернеться,
Біль – не ознака прощення…
А людське життя священне?

2011 р.

Алатир мiй в Країнi див
Жарким біліє склом.
Хто прийде втомленим сюди,
Наповниться добром.

Тут душу грішну бережу
У лютий чорний день.
Впущу сюди я за межу
Свого й себе лишень.

Але вночі якось, як сон
Тривкий не обмине,
Порушиш потай ти кордон
Країни, й головне:

Алатир викрадеш душі,
Мов зірку білу – змій.
О, все зроблю, як для паші,-
Лиш камінь не розбий.

2011 р.

Коли почуття переповнюють душу,
Коли літає над хмарами тіло,
Я зовсім не хочу, та мушу
Знову стрибати у прірву,
Тікаючи від усього чи від самого себе.
Бо ж це все даремно,
Немає мене для тебе.
То ж хай буде в моїй душі темно.
Темно, як у тому лісі,
В якому блукатиму після життя завіси...

2o11

Зник горизонт, і я - перед тобою,
справжня, жива, втомлена, хвора,
все перейду, подолаю негоду -
мій якір завжди в твоєму морі.

Що б не було, ти всередині мене,
і я несу тебе крізь всі слова,
жести, сварки і молитви до неба,
маючи те, чого в інших нема.

Буря моя - невгамовна, неспинна,
що не дає мені впасти на дно.
Я піднімаюсь, розбиті коліна,
Але жива всеохопна любов.

Рани мої - то є твої бажання,
що зачіпають мене знов і знов.
Якби хтось знав усе те, що я знаю,
мабуть, відради вже б не віднайшов.

Я то дрейфую поміж твоїх рифів,
де виникають безумні думки,
то розгортаю всі свої вітрила
і йду вперед, кудись поміж рядків.

Всесвіт в мені, власне зоряне небо -
тільки тобі, я у твоїх долонях,
втримай лише це всередині себе,
бо мій якір завжди в твоєму морі.

Прочь из юности зачем я, куда я?!
Не за этим меня мама растила.
Видишь - волосы мои облетают.
Так когда-то у Есенина было.

Пусть летят, покуда мрак не кромешен.
Что дивиться этой мелкой потере?
Из-за проседи и пары проплешин
Ну не вешаться же нам в Англетере?!

Нарастить чего - боронь меня Боже!
Скажешь, выгляжу я менее броско?
Пусть другие - понаглей, помоложе! -
Поразят соседок стильной прической.

Не страдают волосатостью крабы,
Без волос вообще обходятся рыбы.
Да и мне всего существенней как бы,
Чтоб не встали мои редкие дыбом.

Паки-паки, Провидение, сжалься,
Чтоб в каком-нибудь негаданном месте,
Чтоб ни критики мои, ни начальство
Не загладили меня против шерсти.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

 
від якого простого лігва
якого епічного мена

ти проминеш, злота Єлено
кришталем увінчана піхво

не співатимеш божевільне
волооким & таємничим

на розкішному лоні битви
під скляніючим вітровієм

кровлячи маковиння ніжне
на гарячковий видих

у безтямі полів імлистих
дні скорботи збирає твій

 (Жнець)




 

Прийшла весна і тане за дверима.
Зелену сукню стеле по землі -
По ній стрибають збуджені кролі
(Пухнасті, із червоними очима).

Пече у небі мрія незгасима.
Людина - раб у неї на столі.
До неї тягне пальчики малі -
Кохання вічного. Надія незборима,

Цілує вільні очі та вуста
Та знов здається, що любов - не та-а-а-а.
Тече Дніпро холодними роками,

Солодкий мед стікає з берегів.
Чому скажіть, ніхто його не їв,
А, я, стою із повними щоками…?

Гомоніла сумно осінь
Шумом листя, шумом сосен
Нудно і похмуро;
Аж із гонів Білорусі
Ген майнули в вирій гуси,
Линули в даль шнуром.

А за шнуром за гусиним
Думи линули в даль синю,
Серце сколихнули;
Сколихнули, зашуміли,
Піснеказкою щеміли,
В смутку потонули.

Ой вам, гуси та гусині,
Жить недовго на чужині
Вернетеся відти;
Знов вас будуть зустрічати
Наші ріки й сіножаті,
Сонце наше рідне.

Ой ви, гуси-вирійниці,
Не забудете землиці,
Де діток плодили;
Місяченька де стрічали,
Зіроньки де рахували,
Плавали, ходили.

Знаю, тут складете кості,
Лиш злітаєте у гості
Освіжити груди;
Бо не вмієте ще, гуси,
Одрікатись Білорусі,
Як те вміють люди.*

17.05.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

У цього вірша страждань по вінця.
Він плаче тихо, немов душа.
У нього вранці тремтять колінця
І руки… Сонце його втіша…
У римі кожній є доля прози.
Він тінь зневіри з туману сплів.
У цього вірша лиш біль і сльози,
І, навіть… Навіть, немає слів…

Десь у райських садах,
Де між злом і добром росте древо,
Я знайду по плодах
Тебе грішну, божественна Єво.

Підлим змієм в гіллі
Я підбурю поживою голод,
На постельній міллі
Ми коханням запалимо холод.

Заборонений плід
Вже не здасться таким солодкавим,
Коли стоплений лід
Розпорошиться з присмаком кави.

Сигаретним плащем
Білий світ для очей зачинили.
Якби шанс дали ще –
Ми би знову так само вчинили.

Ген край небес – лебідка,
Сонце – з її крила.
Рік прожила я швидко,
Ніби і не жила.

Він спалахнув і канув –
Вигорілий сірник.
Тільки не перестане
Жити в мені цей рік.

Думала – що остудить
Щедрість його тепла?
Доля на повні груди
Ніби і не була.

Думала: що ж бо: рідко –
Виплакати й – одкоша?
Ген край небес – лебідка,
Ніби моя душа.
17.05.11

Я кожен день починаю себе з початку,
Перев’язую наново, мов краватку,
Вкотре перезаписую, як платівку, -
Допоки стачить долі, допоки віку…

Я кожен день стаю на свої начала
У час, який душа моя запам’ятала,
Звідкіль вона, від кого вона, для чого…
Я кожен день починаю себе з булого,

Перезамішую буднів високе тісто,
Перебудовую вулиці свого міста,
За словом – кожне слово перебираю,
І - ні вінця, ні спокою, ані краю.
17.07.11

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Стоит ли драться, когда так любя...

Схоронил свою жизнь твоим грубым касаньем
Устами Ты сочными дрожь завела,
Несмело отхлещешься звонким признаньем.
Любовь потоптать?- ей ты руки сплела !

Осенними парками бредили пальцы,
Отнюдь, я был соткан любовью в тиши,
Ты была соткана с кожицы барсов,
Я был отчаян, к глубинам спешил.

Стоит ли драться, когда так любя,
рассудок теряя, повенчан с тобою?
Уж стоит подраться, чем сердце терять,
Пусть грустной накроет слепою волною…!!!

Схоронил свою жизнь поцелуем, устами ,
Стихами в разбросок, ты всё собрала,
По строфам разделена вера, устали,
Но жизнь наградила…и не соврала…

Прочитані вікна будинку навпроти:
Історії смерті, хвороби, страждань…

Ось дівчина вийшла із мамою. Боже!
Така недалека без маминих знань
Про хлопців, про щастя, інтимні стосунки...
А їй вісімнадцять. А жити коли?
Ось Барбі-красуня з очима, як небо,
І золотом кіс просить печиво. Ні!
Ніким не голублена, мамою бита,
Дитина маленька не бажана тут,
На світі, де кожен для кожного – ворог.
Де заздрість і ненависть вписані в круг
Найближчих знайомих. Чи рідних? Печально…

Ось дід, що купує в кіоску щоденно
Презент для коханої – пачку презе…
Ось п’яний з четвертого поверху сварить
І ноги свої, і усе, що несе…
Іде капітан, що знущається з жінки,
І жінка, що живчик купує, а ще
Одну сигарету. І курить повільно,
І вільно-невільно залежна стає
Від слова коханого. Інколи плаче…
Ось пес, що виводить хазяйку гуляти,
Гризе підозріло сліди НЛО.

Ось мойра сидить, нахилившись похмуро,
І дядько, що кидає посуд з вікна,
Редактор, що хоче усіх по…казати
В новинах. У ролях. Війна – не війна?...
Але не покаже. І не допоможе…
Бо звідси не вирветься в небо ніхто.
Бо небо – у ґратах, а воля – в гранатах,
В кишенях – кредити, в кімнатах – борги.

І сльози зневіри, і болі, і втрати…
Прив’язаний кожен до чогось. На дні
Життєвої ями сидить хтось жорстокий
І пише проблеми на кожнім вікні.


2011

Кожний із нас, малий промінчик сонця!
Вбиваєм темінь, геть думки сумні!
І лишень ми відкриємо віконця,
Своєї чистої від зла душі!

Добро пішлемо і воно сповола,
Посіє радість й щастя дасть усім,
Теплом розтопить кригу, що навколо,
Вернеться бумеранґом у наш дім.

Тому кладім лишень добро до серця,
Бо це ж така наша земна мета.
Відкиньмо зло!Нехай любов'ю ллється
Віра в людину і її Творця!

Доки батьки не перейшли у рай,
Ти їм по змозі потурай.
Курям на сміх їх забаганки...
Щоб ти хоч раз на тижні подзвонив,
А ліпше – щоб одвідав.
Щоб одягавсь не всупереч погоді.
Щоб на онуків не гримав без причини.
Щоб їв не стоячи, позиркуючи в книгу.
Щоб не ганявсь за кожним підробітком,
А більше про здоров’я дбав...
Ну, ще з десяток настанов і просьб.
Якщо не плюсувать, не так уже й багато.

Приду и в глаза загляну виновато,
Коснусь ненароком печали твоей.
О всех наших встречах, что были когда-то
Жалеть я не стану, и ты не жалей.

Осталось тепло встрепенувшейся птицы
И боль расставанья беспомощных рук.
Не дай тебе Бог позабыть и влюбиться,
И снова пройти этот гибельный круг.

Но, может, всё проще? Беспечно и свято
Качнулось ветрами бессонных ночей.
А я пред тобою стою виновато
И гибну, касаясь печали твоей.

Україно свята!
Хоч багато із нас в домовині
І чужинці попи,
Не садили над нами калини,
Та ти вічна - жива,
Наша слава ніколи не згине!
Ми ж бо діти твої,
Подай слово й ми встанем з могили.
Бо свята ця земля,
Вона легка, і ми нею жили!
Йшли в смертельні бої
В безпощадності ворога били.
Це ж не наша вина,
Що у серці вмостилося рабство,
Ось століття пройшли,
А у нас на вершинах нахабство.
Вкорінилась ця гадь
Немов воша, і ссе наше тіло,
Все ж збудуємо гать,
Ми ще зробим своє святе діло,
Ми піднімем її,
Ту прив’ялу червону калину,
Щоб на нашій землі,
Прославляли святу Україну.

_________________

гори випустять дим і стануть чекати
кому скинути своЇ перші роси
день як заспаний дід скоро вийде із хати
покурити на ганку товсті папіроси

і ось сонце знімає з очей всі вуалі
потім вітер запхав свого носа в бузки
Піп Іван настромив синє небо на палі
вийшли рівні трикутні куски

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Щоб піти, не потрібні слова,
Очі змучені правду розкажуть,
Ти втечеш у поля, де жнива,
Колоски шепотінням розважать.

Себе кинеш у річку хлібів,
Будеш землю сльозами вмивати,
Ти жаліти себе не хотів,
Але мусиш колись відпускати.

Кажуть, слабкість твоя -то сльоза,
Певно, мало у світі страждали,
Вся тернистою була стезя,
Втрати смачно тебе пожирали.

Залиши собі зраду на згадку,
Не даремно тебе наздогнала,
Старі мрії склади по порядку,
Щоб одна тебе знов покохала.