Василю КУЗАНУ

Як розстібнув я ґудзик перший,
Лілеї дивні зацвіли.
Дивився я на них завмерши,
І слів шукав для похвали.

Як розстібнув я ґудзик другий,
В ту мить відразу захмелів.
Я скинув сумнівів кольчугу,
І ледь свій меч не загубив.

Як розстібнув я ґудзик третій,
То в голові – аж загуло…
Хоч раз кому так із поетів
Зоря сідала на крило?!

Як розстібнув четвертий, п’ятий,
Дивлюсь, лишився ще один…
І я натхненний і крилатий
Ширяв орлом з крутих вершин.

Я не боявсь ні туч, ні грому,
І все тут сяяло й цвіло...
Згадаю, радісно самому –
Багато ґудзиків було!

23.06.2011

Опівночі,приспавши ледве тінь.
Я по загусклій акварелі ночі,
Прийду до тебе подивитись в очі,
Заплутавшись уже де янь ,де інь.
Прийду аби у пік найбільших див,
З долонь навчитись душу напувати,
І власне щастя в очі цілувати,
Знайшовши і причину і мотив.
Перетворю слова в яскравий мак,
Заставлю ним всі закутки та ніші.
Щоб стали сни твої іще ясніші,
Бо ти така вибаглива на смак.
Бо навіть одудове "о-ду-ду",
Для тебе (знаю,вірю,слово честі),
Десятки має значень і підтекстів...
Опівночі чекай...І я прийду!

намокли душі… відстані… стіна
сумний кордон колючками прошитий
і вже не нам з тобою говорити
і помовчати в темряві не нам

холодний день про сонце замовчав
а втім не нам його за це судити
комусь колись приреченим вердиктом
пройшлася тінь недоспаних заграв

прийшла весна... невчасно… не туди
насмішка зла безглуздих нісенітниць
ніхто не дав комусь гірких обітниць
і вже тому так буде не завжди

перещемить на віддалях вогню
крізь білу ніч горітиме неспокій
і відіб’ють холодні стопи кроки
що бережуть душевні фото НЮ

У неї на кожен випадок є сукня.На кожен настрій,
емоцію вона вдягає одну, а потім наступну.

Кидає виклик у полохливий, вбогий на відчуття смаку соціум.
Огортає себе багряним шовком, груди і стегна мереживом,
чекаючи поки усі довкола замовкнуть.Заздрісні погляди перестануть стежити
за кожним рухом, кокетливою зрадою, вона виливає на себе його улюблені парфуми
й вкотре не відчуває запаху.

Він сьогодні зніматиме з неї ідеальну сукню,
невагомо легку й неприступну , де на бірці писатиме Prada.
Іноді самотність-це сидіти навпроти людей, які безперервно цілуються
і відчувати нестерпну відразу.Коли свідомість до стоту виснажена, до
огидного п’яна.

Вона полює щоночі наполегливо, вперто,
одягнувши на себе екзотично-шалену сукню від неперевершеного Galliano.
У нього сувора військова шинель, серце,пробите її очима.
Вона смачна, тендітна, в маленькій чорній сукні від Chanel,
його богема, ілюстрована щастям прима!

Така до божевілля одержима, незалежна, робить його знервованим,
хворим...Робить спантеличеним, обережним.
Спокутує всі свої гріхи ліцензійними сукнями від Dior
і ніколи йому не належить...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
лиш би, допоки та бісова кава не вся ще скипіла -
музика ліжка скрипіла б, скрипіла, скрипіла...
лиш би тоді не згадав ти, коханий, про борщ!


2011

я ж тобі, любий, щопонеділка борщі,
я ж тобі, милий, вранці у ліжко каву!
може, гаряча та кава, то не мовчи,
може, у чашку налити - то інша справа...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
може, зварити в четвер поза чергою борщ?
доки ще кава у турці не вся скипіла...

23. 06. 2011

Віршник Володимир
Жерстю покрівлю крив.
Три дні ані рими, -
Лати, цвяхи, крокви.
А нині до слова
Взявся завзято він,
Муза його знову
Нюхає кокаїн.

А.М.


послухай, дівчинко, скільки років тобі?
на якій вільній касі тобі продали цей джин?
помада (запах ожини) стерлась на верхній губі
пустеля гобі в голові, серце повне крижин

дівчинко, моє нещастя, куди з тобою тепер?
терпнуть руки і ноги, і ніч перейшла на крик
твій тонкошкірий ромео не витримав і помер
хто ж повезе тебе влітку на море в крим?

дівчинко, вибач, сонце, та я вже давно не бі,
можу тебе цілувати лише як мама - в чоло.
сумка у стилі хіппі, конверси голубі,
сильно, мабуть, кохала? швидко, мабуть, пройшло?

кажеш, усе погано, кажеш, у тебе син
чорних ворон малює, спить на руках бабусь.
в бога, мала, не віриш, отже і не проси,
і не пиши цих віршів, я їх давно боюсь.

дівчинко, ніч цілюща, чорний пече імбир.
скільки нам років, мила, вирішимо не ми.
буде життя-похмілля, наче війна і мир -
довге, а прочитати мусиш усі томи.

А у тебе ґудзик розстібнувся.
Розстібнувся ґудзик випадково
І з-під блузи в тебе виглядає,
Виглядає серденько...Ого!


Я хотів про це тобі сказати,
Я сказав би, може, та не можу,
Бо з-під блузи в тебе виглядає,
Виглядає, люба... О-го-го!



Ґудзик знав, що робить. Випадково
Випадає з рота картоплина,
А на нього звідти напирало,
Напирало звідти. У-гу-гу!


Ти спокійно ґудзик застібнула
І спитала: ”Що з тобою, милий?
Чи тобі зробилося погано?”
І сказав я жалібно: „Угу”.


2000

Не виправдовуй.
Темрява не бреше.
Бракує жестів.
Жаляться слова.
Так буде легше.
Тільки якнайменше
Лишилось сил,
Не множених на два.

Великі справи
Робляться неспішно.
Сповитий сон
Посопує в кутку.
Ти можеш ніжно.
Тільки трохи смішно,
Що я сиджу
В терновому вінку.

Не виправдовуй.
Крутиться твій глобус.
Глобальний ризик
Вибухне в мені.
Нерівний голос.
Їде наш автобус.
І мерехтять здивовані вогні.
19.06.2011

Вона велична - Творчості ріка.
Вода у ній солодка і п'янка:
Несе у море, що зоветься Вічність -
Любов, снагу, надію, романтичність...
Ріка бурхлива: треба ще й талан,
Щоби на ній не згинути од ран.

Один на хвилях вдачу гарну має,
Пливе, наперекір порогів зграї,
Все тужиться, все творить, не сумує
І по-козацьки чайкою кермує,
А заведе свою плакун-сопілку,
Довкола будить стебелину й гілку.

А другий коло першого ж порога
Вже казна-що випрошує у Бога.
Сердешному ніяк не зрозуміти,
Що може він лиш сушею ходити.
Потуги творчі - є самообманом:
Пороги ж недоступні графоманам.

Незатишно і цвітові, і листу
Од римами пронизаного свисту,
Бо строфи графо (тільки без образи)
Лишень ворон доводять до екстазу.
Додумались, сердеги, що робити -
І вирішили річку... загатити.

Відтоді і не так уже й багато
Проходить чайок крізь міцну загату,
Та стало талану й таланту мало
І козакові на мандрівку вдалу -
Бо, щоби свистом заглушить сопілку,
Ті графомани утворили спілку...

Була як ніч душа моя,
Бувало й гірше, mi fa male…
Che bella cosa – то не я
Думки за хвостики тримаю!
Відхилення всього лише
Два градуси одна мінута,
А прірва нездоланна вже..
О, cara mia, benvenuto
До ніг ганебного стовпа…
Робитиму, innamorata,
Тулупи, фуете і па
До вже сьогоднішнього ранку
Па…
Купа лушпайок від слів,
Eх, жаль – всього не домовчала:
Не знала як, а ти – не смів…
О, bella, ciao-ciао-ciaо...

10.06.2011

Все немов у Шекспіра:
бо пожили так мало і болісно
там, де темрява тисла стриножено,
там, де небо було примарою –
десь далеко вгорі
та ніколи ніким не бачене...

Любощі схарапуджені – протуберанцями в мозку –
: кілька секунд тривали
і тільки раз у житті –
це ж воно і любов, діточки...

...він –
ще нічого й не зрозумів,
не спитав навіть в неї імені,
у богині багаторукої,
у коханки, як море, млосної,
то й не мав кого потім кликати,
бо помер на світанку...

...а вона, вже вагітна мудрістю,
їстоньки перестала...

...як Офелія волоока –
:кроками міряє печеру жіночих сумнівів
і вервечками животворними
стіни капища занавішує –
намистини життям запліднені,
щоб вродила любов сторицею...

...як Мойсей по мандрівці –
:помирає змарніло-втомлена,
коли тисячі діток народжених
вперше пробують воду солону –
чи сльози мамині...

...все немов у Шекспіра –
чи жили, чи тільки снилося?
Чи була то любов,
чи інстинктів магічне плетиво?

...тільки дітки самотні здивовано вгору дивляться:
Світлий Боже, шляхи твої дивні та дивні задуми,
Вісім рук дарував – а навіщо вони сиріточці,
Що не може обняти ні мами, ні тата мертвого?....

Ця тиша сколихує серце і душу до болю,
Ця тиша бринить, ніби в лузі шовковім коса.
Ця тиша стоїть у душі, як висока тополя,
Ця тиша упала на серця вогонь, як роса.

Цю тишу на плечах ще й досі несуть ветерани,
Цю тишу колишуть і зорі, й травневі сади.
Ця тиша принишкла у небі й на персах коханих,
Ця тиша, як дзвони, у пам'ять вросла назавжди.

Ця тиша важка, мов тримаєм на плечах півсвіту,
Ця тиша крихка, і прозора, й тонка, мов кришталь.
Ця тиша жива, ми без неї не зможемо жити,
Ця тиша стоїть перед нами – як вічна печаль…

22.06.2011

Дощить.
У цівках води,
що збігає долі,
втрачаюся
і поволі
знаходжу себе.
Дощі…
Дощі
пролітають у небі
забутими журавлями
забутися б у нестямі,
любитися б
чи любити
тебе у тобі тобою
шаленим стрімким відмінком.
Бо жінка.

Дощі
Дощі шумлять під ногами,
неначе торішнє листя.
Сльота прогортає лиця.
Покинутими містами,
великими автобанами
і просто сільськими вулицями,
де тіні самотньо туляться
до вже не потрібного тину
(кого тут уже хоронити,
а надто – охороняти) –
повсюдно гойдають сумніви
розпачливий ігрек – «Де ти?»
Питань сторожкі багнети
пантрують у ночі глупій
на жертву.

Дощі.
У поснулій сутіні
у сітях рибальських бУхають
громів велетенські риби.
У сірій імлі пливти би,
ловити дрібні краплини.
Ці зливи, неначе сповідь
моя, –
невпинні.

Ці рухи навзаєм, ці рукоплетіння тіл,
Ледь чутно на вушко палаючий хіттю подих:
- Це просто так вийшло, я сам того не хотів...
- І я не хотіла. Біда ж бо одна не ходить...
Бузкове безумство - парфумами Жіванші,
Трансляція наживо - ледь не на всіх частотах,
Натільні хрести розміняли на бариші,
А бач як... Нічого і не додалось, достоту.
В ті ночі, якими так повен вчорашній флер,
Душа виростала із тіла - до Дивосвіту.
О, руки! Кого обіймаєте ви тепер?
Не сміти!

22.06.2011

Хрестила смерть героїв у боях,
Що сміло йшли на дзоти й кулемети.
Щодня лиш вітер овіває прах,
І в чорний день їх згадують газети.

Не дожили герої до сивин,
Мабуть, у тім їх доля винувата.
Вони живуть у пам`яті родин…
Загоїв час… Та хто поверне втрати?..

Хоч притупився той великий біль,
Хрестила смерть героїв, бо любили.
Ми дбаємо лише про хліб і сіль,
І заростають душі, як могили…

22.06.2011

боялась кричала ховалась... дверима замками
вмикала ТБ, щоб не чути тебе такОГО (!)
скелети у шафі, а в тебе - коштовні роги
ще мить - і зірвéш мої двері цими рогами

а я ж тебе вранці у полудень і під вечір
під джаз під Висоцького... і під "Бутирку" часом...
та раптом в повітрі запахло згорілим м"ясом
і я спакувала в "клітинкові" сумки речі

і доки японську вивчають малі сейлормунки
я матом добірним ганяю твоїх покемонів
от тільки нявчать вони дико і невгомонно
і сонце спітніло і хтиво вмиває руки...

З тобою боротися марно, здаюся на милість,
поволі вмираю, а ти наче Фенікс згубний.
Покличу я вітра, хай попіл затвердне у ніжність,
згадаю я Бога всує і мідні труби.

Та що нам ті панки, хард-рок на канапі танцюєм,
аж впав із вікна кіт в спекотне сонячне плесо.
Муслім знов про вічне, а п"ята колона смакує,
шикує намащені дьогтем сторінки у жовту пресу.

Четвертий десяток – цілунків, і поз, і треків,
і зранку язик не скаже, що ти ледащо.
Ми дітям покажем мультфільм про Фіону й Шрека,
а нашу касету нікому, ніколи, нізащо.

22.06.2011

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

...все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...
і святе, що у душах колись називалось любов'ю,
і живі відчуття, ті, що правили нам за основу,
розміняли, продали, пропили, піддали злослов'ю.

Якось звично усе і буденно, мабуть, від повторень -
нудить згодом уже навіть від найсолодшого меду...
стерти на-ніц усі відчуття у млинку обговорень
і розвіяти з вітром слова вже пусті... попереду

все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...

2011

Курган прадавній край села
Був висотою в сорок другім.
Тут наша рота полягла
Через накази недолугі.
Було простіше обійти,
А не безглуздо штурмувати
І замасковані пости,
Й фортифіковані загати.
Але старався командир
Наказ виконувати чітко:
Ми, у пілотках набакир,
В атаку бігли без розвІдки.
В окопах клята німчура
Сміялась щиро з паруботи.
Стогнала криками «ура»
І помирала наша рота.
О, скільки там було свинцю
І скільки крові пролилося!
Від командира по слівцю
Подяки чути не прийшлося.
В скорботі давній щовесни
Радію подвигам народним.
У командирів - ордени
За тих, кого нема сьогодні.

Курівся шлях. Тьмяніли трави.
Прогіркло пахли полини.
І сонце шкірилось іржаве
На перетоптані лани.

Який то рік, в якому віці -
Вже неважливо: йшла біда,
І голод зазирав у вічі,
І смерть стояла молода.

Глуха земля втрачала розум,
Стелила скрізь огонь і дим.
І щедрий яловів чорнозем,
І хліб од болю не родив...

Пародія

Боролись, боролись – люблю я боротись зранку,
То ліпше пробіжки, зарядки – а що такого?
А ти мене вранці, назло тому хриплому панку…
Чудово, натхненно, окрилено і… безного…

Муслім Магомаєв завбачно притих в колонці,
А ти не здавався – то що я робити мала?
Цікаво, чи камінь затвердне, скажімо, на Сонці?
Повільно вмирати чи, може, давати… драла?

Шпаки відлетіли, немов по команді в війську,
І раки свистіли, напевно вивчали ноти.
До біса тих панків, а з ними і їх англійську!
До біса колонки! З котом у вікні… навпроти…

21.06.2011

***
З якої це дивини я сяю
перепливаючи ріку ніжності
в глибинах її зрушила ріку болю
і поєднавшись
вони голублять мене у хвилях
і біль поглиблює ніжність
і ніжність посилює біль
*

Відчуваєш? На кінчиках пальців – еротика ран…
Безпритульністю втеч наділили степи пілігрима…
Хто ішов тим шляхом, той навчився любити туман,
Розуміти себе і надії лишати живими…

Хто втрачав імена, як розбіжність коротких доріг,
Як судинні стискання, як згубні струмки ейфорії,
Той і страх перевтілював. Тільки єдине не зміг –
Зберегти свої теплі дитячі фіалкові мрії…

Міг дивитися вслід. Відчувати, як пахне полин.
Вічна вищість землі заколисує степ безупинно….
…Будуть інші шляхи. Буде щастя. Народиться син.
Й безпритульні надії пригорнуться ніжно до тину…
2011 рік

***
майский жук с золотистым взглядом
стонет над гладью реки
древнюю песню он исполняет
хозяйке Большой Воды
выйдет она
лунным светом сокрытая
в бледном сияньи волос
будет их дом до утра светиться
нездешнею роскошью рос...

утром дом растворился в тумане
скрыла ее вода
он улетая коснулся крылами
и выдохнул песню в меня
*

Дерево роду – на ньому самі черепи,
Дихає вітер минулих життів перегаром,
Я не боюся торкнутися їх, але ти
Руку відводиш мою, як від смерті... Примари
Душами предків зовуть мене в різні світи,
Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,
Поки святою землею водив мене ти,
Доки від сяйва його ув очах стало темно,
Трісло каміння від подиху сонця, а ми
Сховані під парасоледолонею йшли
Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,
Просто вклонитись безмежній його душі...

Команду чекати на мінному полі,
Де голос комбата насвистує долю.
Журилась тополя, мов змучена мати,-
На смертному полі стояли солдати.

-Вперед!- аж до п'ят дрижаками проткнуло.
І кілька хлоп'ят вмить у вічність пірнули.
Позаду, повсюди - заслон автоматний.
Приречені люди, вперед - помирати!

Безжально воронки солдатів ковтають,
Нові похоронки ридання збирають.
Мов чорні ворони - зловісники долі-
Листи похоронні - із мінного поля.

Подивилось сонце розгублено
(Краще бачити б не довелось),
Як життя,лиш тільки пригублене,
На траву вином пролилось.

Помирав він дниною гожою,
Молоком піна на устах.
Волею людською,не Божою
В небеса зринав,наче птах.

Небуття нагрянуло хмарою-
В ній земний розтанув талан.
І ставало тіло примарою,
ЗагортАлось в смерті туман.

А в повітрі мжичками-кулями
Пролітали нові жахИ.
І комусь життя чиєсь муляло.
І творили люди гріхи.

Моя війна...
То не моя вина
в далекім
41-шім причаїлась.
Чому ж колючим дротом обійма
і попелом
у шкіру
в’їлась?!

Не весною, не літом
І навіть не осінню, такою милою мені,
Дитинство виринає з пам’яті.
А чомусь тільки зимою.
Ні, не тією з лижами та ковзанами
У шапочці із китечками та в моднім светрі...
А зі снігами попід саму стріху,
Із зашпарами й закоцюблими ногами.
З вітрами-віхолами, що на піч гнали...
У чім ходив, у що взувавсь,
Не годна пам’ять відтворити.
Скорше всього – в ганчір’я,
Злютоване суровими нитками...
...Ну, де, в якім музеї світу
Вдяганку оту з голодних повоєнних
Літ моїх ще віднайти можливо?..
...Немовби з чорної діри,
Доносить пам’ять
Війни холодний спогад.

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
у друзки дві фари підфарники чи не здурів ти
отак своїм авто моє ти жагучим цілунком
ох я тебе я тебе тьху ти заїла платівка

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
а я не в собі я не вдома ти чуєш мій милий
на ауді мерсі ферарі порше я приїду чи танком
а ти і втекти не зумієш о ні бо не в силі

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
за все заплатити тебе я мій милий примушу
а я тебе вдень без обіду вечері й сніданку
на ліжку на пляжі на річці на морі й на суші


21.06.2011

Сутінки вечір вливає в серця,
Пульс вибиваючи з вен,
Формула смутку не знає кінця,
Зіткана з вітру сирен,
Човником місяць гойднув в небесах,
Пристрасті хвиля із весел
Зоряним сяйвом майнула у снах
Долі жмутом перевесел,
Щоб поєднати серця на землі,
Ті, що так прагнуть кохати,
Та помиляються навіть святі,
Зорям не все дано знати.
2010

Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.
Хто юний – по коліна море,
Дістав зорю на дні роси.

Хутчій коханій принеси,
Хай у душі засяють зорі.
Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.

Крізь душу - промінь навскоси,
Захочеш сіять, переореш…
І переможеш біль і горе,
Переламавши всі списи.
Натхненні чути голоси…
2011

Помоги мне встретиться со мной,
И в тебе увидеть часть себя,
Ход событий полнится молвой,
Но молва внутри – полушутя
Надо мной смеется - жесткий бич,
Верный признак поиска пути,
Помутнел на небе солнца диск,
Не смогла когда сказать «прости»,
Словно тучи мысли в голове,
И слова, а слово – это Бог,
Осуждений нет, сомнений нет,
Я в пути, найду родной порог,
Только лишь бы в зеркале тебя
Видеть отражение свое…
Полюбив себя, саму себя –
Чувствую полет - души полет.
Попрошу простить мои грехи,
Просто так, ведь есть моя вина,
В том, что ночь без сна - стихи-стихи…
Я одна и словно не одна,
Я с тобой и порознь, это факт,
Разве нужен лишний веский довод.
Мне неведом страх, в моих руках
Поиски себя, любить же - повод.

тремтіла жадала боролась ногами руками
стискалися м"язи навколо твого такого
поволі вмирала і всує згадала бога
а ти не здавався, ти - ніжність, затвердла в камінь

а ти мене вранці, а ти в мене світлим ранком
і раки свистіли на горах, шпаки у липах
долоні мов медом намащені м"яко липли
надворі англійською хрипло волали панки

з колонок російською тихо співав про вічне
муслім магомаєв - чотири десятки треків
і сходило сонце в тобі, виливало спеку
і кіт у вікні навпроти наш гріх засвідчив

Образи, обрАзи, образИ...
виникають у чіткім порядку.
У дитинстві зрілості ази,
та життя не відмотать спочатку.

З кожним роком важче від образ,
Образи сполохано тікають.
Тільки образИ у кожен час
до сих пір мій світ благословляють.

2011

Не приносьте мені співчуттів.
Визнаю, що життя не склалось.
І нічого, крім гострих кутів
на моєму шляху не зосталось.

Та не треба мені співчуттів,
не суцільна - ця смуга чорна.
Просто пазлик один загубивсь
і картина життя неповна.

Відшукаю... Залишу все так...
Я, достоту, не знаю нині.
Як погубить мене мій шлях -
принесіть співчуття родині.

07.06.2011

Пародія

Повір, лебíдонько моя,
Що нині – кран підйомний я,
І без жень-шеню (диво з див)
Сильніший, ніж локомотив!
Як тільки з’їв м’ясне рагý –
Враз загорівсь, відчув жагу!
Ми зараз тут … влаштуєм рай
(Але і ти мене бажай).
Я бог, Геракл і Аполлон –
Хвала творцю жіночих лон!
Не відчуваю пресу літ –
На Еверéст! В політ! В політ!
Розбив на друзки цілий світ –
Та трохи заважає піт…


…От чорт! Яка невдача! Жах –
“Перпéтум мóбіле” зачах…

21.06.2011

Я взяв на руки і поніс,
І забринів стоарфно ліс.
І тільки там, у небесах,
Розкриливсь дужо я, мов птах.

Я лину, лину… Вище хмар!
Лечу я в сяйві дивних чар…
Сягнувши серцем висоти,
Дивлюсь, чи не злякалась ти…

І підкорились небеса,
На душу випала роса…
Ну й височінь… Як гляну – жах!
А в тебе зіроньки в очах…

2011

Що то сталось серцю,
як заграв музи́ка?
Що з очима стало?.. -
Вкрила пелена...
Де взялася туга,
та така велика,
мов глибока річка,
що не має дна...

Що то сталось серцю,
може, в ньому рана,
чи у ньому скалка
болісно саднить,
що літа минають,
юність полум'яна
канула у Лету
за одну лиш мить?..

Що то сталось серцю,
як заграв музика?..
Озирнулась, ніби
вчора я була,
а сьогодні доня, -
юна, сонцелика,
як весняна квітка
ніжно розцвіла.

2011

Я загорівся, затремтів,
В жагу жахливу полетів.
Я впав на вістря висоти
Бо і мене бажала ти.
Я пломенів, я спопеляв,
Душею тіло поглинав,
Я дихав мов скажений пес,
Я богом був, що впав з небес.
Я розбивав на друзки світ,
Стелив тобі зірок політ,
Я піднімав тебе на хрест,
Я був, мов промінь,
Був, мов прес...

Я заморився і зачах.
А в тебе чортики в очах...


2000

Упала бомба на світанні
Десь на городах край села.
Вона найперша - не остання, -
Війною душі обпекла.
Війнуло в хату жахом смути
І одкотилося в поля.
Не раз іще німчура лютий
Дітей у небі "забавляв".
Не в селах, катові пригожих,
Була у нього, ясно, ціль.
Та бомби сипались ворожі,
Свистіли кулі звідусіль.
Земля здригалася від болю
І небо з розпачу гуло.
На довгі роки в чорний колір
Моє убралося село...

22.06.09.

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Ночь задвигает шторы
Плотно,
Звезды, моргая сонно,
Гаснут.
Стихли смех, разговоры,
Стоны…
Рядом с тобой спокойно,
Милое Счастье.

Стрелка съедает время
Звонко,
Тьма за собою прячет
Правду.
Ты засыпаешь крепко,
Солнце.
Мне хорошо, а значит
Встретимся завтра.


Было. И чувства ныне
Те же.
Вновь поправляю простынь
Часто.
Ты же меня обнимешь
Нежно,
Тихо так скажешь просто:
«Милое Счастье…»
21.06.11

Час од часу в подвір’ї під грушею
Дід Іван витворяє дива:
Вип’є чарку - і вітром закушує,
Потім повну іще налива.
П’є горілку, щоб рани не мучили,
Щоб не корчить в судомах лице.
В сорок третім під нашими кручами
Нашпигований був він свинцем.
В сорок третім далекому, пам’ятнім,
Він не думав про бронзу, граніт.
Як найкращий для нас нині пам’ятник -
Дід живий непохитно стоїть.
Вип’є чарку - ви з нього не смійтеся,
Не судіть, якщо третю наллє.
І минуле забуть не надійтеся,
Поки дід у подвір’ї снує...

Осколки чувств, а может…ощущений.
за облаком судьба, смеясь, дымит...
Любовь и жизнь – совсем не паралельны,
Но иногда кончается лимит.

Но иногда, свой путь не начиная,
Уходит жизнь, не путая шаги.
А чаще мы, но только в разных стаях
Теряемся за ласками других.

2011

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Життя дивне,
кроки невпевнені,
сумніви болючі,
любов недолюблена...

Кроками непевними
сумніви долаючи
любов зберегти,
щоб життя сталося дивом.

19.06.11