Життя ,це дальні береги,
Тяжка до них дорога.
Роки-вода, нема слідів,
Не видна перемога.

З чaсом здається осягнув
Усе, що душу гріє,
Зборов ту даль, та знов печаль,
Душа скорботно ниє.

Життя-борьба, постійний труд
І не легка дорога,
Тяжко знайти кудою йти,
Бо наляга знемога.

Та ми ідем, так Бог створив,
Ми все чогось чекаєм,
Чи папороті знайдем цвіт?
Хто зна? А все ж шукаєм!

І щось мене ранком у лісі травневім водило,
І щось мене звало, і знову мене щось вело
До цього затишшя, до цього магніту-кадила,
Що щедрим пришестям пречисто, пребіло цвіло.

Я тут зупинився. І слухав, як роси ранкові
Озвучену тишу котили з розбуджених віт.
Коли ж нахилився - побачив у кожнім росткові
Не просто конвалію -
ніжний вражаючий світ.

Тебе там угледів у біло-зеленому платті,
Шарпкому, як вітер, грайливому, наче твій сміх.
А сонце над нами пірнало то в хмари кудлаті,
То тирсу-проміння стелило ряденцем до ніг.

То де ж ти, ласкавко, у лісі оцьому чи в місті,
Яким камертоном в обійми гріховні зовеш?
Розтанув оазис.
Лиш нетрі довкола імлисті,
І чаркою чару відлунює сріберна креш.

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-

Жили-были, длили, не дыша.
Как-то порознь выползли из моды.
С той поры, когда любовь прошла,
Годы промелькнули. Дни и годы.

Вдруг она мне - не оплачет стих -
Стала лишней, я же ей - несносен;
Словно славно, словно на двоих,
Словно и не знали светлых весен!

Все мешая задом наперед,
Мигом расползлись глухие сплетни.
И казалось, все докажет тот,
Кто из нас продолжит поэффектней.

Было время - наперегонки
Гнались биографий наших факты.
И однако, в редкие звонки
Я - "ну как ты?" И она - "ну как ты?"

2010

«Три синочки-огірочки, а найстарший Миколай», –
Пригадали мати, що я сказав
Напередодні війни, коли були ми ще всі разом.
А по війні я бачив брата лише якусь мить.
Поцілував він нас та й подавсь городами на Канів:
З гори уже спускався виконавець,
Аби забрать Миколу під конвоєм до сільради.
Відтоді мені заборонили згадувати брата.
Уже дорослим я зустрівся з ним і зрозумів усе...
...Підлітка записали кількома роками старшим
І разом з тисячами інших погнали в Німеччину.
Сім разів не знати в який бік податись
Тікав об бауера брат мій. Повертали й били.
Та найгіркіші сльози пролились тоді,
Як, визволяючи з рабства, били нагайкою свої:
«Оце тобі за те, що не тікав на батьківщину!»
Як удалось уникнути удруге каторги,
Не питав я брата.
Попри поневіряння й скалічене життя
Не зазнав він рабства вдруге.
А скільки ж тих,
Хто перейшов із рабства в рабство?..

Я покличу тебе за собою
І у ніч весняну поведу
У затіння сліпе під вербою,
У духмяну траву молоду.
Зацілую усю до нестями
Аж до крові на тілі й устах.
Заколишу хмільними вітрами
На натомлених віком руках.
Підніму на світанні із долу,
Ледь почую благальне: - Ходім!..
Я довічно тебе поневолю
Безугавним коханням своїм!

05.05.11.

Боюся, закохаєшся,
Тому тримайся осторонь,
А я пройдуся босою,
Поскрипують дошки,
І відчувати біль мені
Сьогодні довелося, та
Ось у вікні весна буя,
У каві є вершки.
І погляд мій спрямований
У далі, що намріялись,
Не видно у вікні того,
З ким думкою є я...
Ось котики вербовії
Від променів прокинулись,
А у мені спинилося,
Здавалося, життя.
Ось печива два сонечка,
Янтар варення – крапельки,
Але чомусь не радують
Кумедні обідки...
І розпустивши косу, я
Про когось тихо згадую.
Тихіше, не підходь, прошу,
Скриплять старі дошки!
Не зменшуй вперто відстані,
У снах, прошу, не снись мені,
Я витримаю, вистою,
Не злись і вибачай.
І вільною, і сильною,
Від тебе таки вислизну,
Не ти останній прихисток,
Зроби, як хочеш, чай,
І помовчи, прошу тебе!
У стінах білих холодно,
Відпочиваю поглядом,
Коли дивлюсь у ніч,
Посидь, як хочеш, осторонь,
Біля дверей, на коврику,
Але, благаю, на імя
Мене не клич, не клич!
Боюся, закохаєшся,
Розпачливо, без відгуку,
Без памяті, із присмаком
Солоно-гірких сліз,
Тому, втікай, до присмерку,
Допоки ще не пізно, і...
Благаю, на імя мене не клич...
Не клич...не клич...

06.05.11

То не марна ласка ваша, мамко,
І молитви ваші, і любов,
Що їх щедро сиплете вже зранку,
Беручися до роботи знов і знов.
Дорогі ті ваші вишиванки -
Все, що ожива на полотні.
Я прошу вас: збережіть їх, мамко,
І узори, й квіти осяйні.
Щоб завжди на ґанку повно квітів,
А весною зацвіте бузок...
Обійму вас, мамко, ніжно-ніжно
І полинем в спомини удвох.

Але беззаперечно, у Давньому Римі на пальцях твоїх існувала б законність сенату.
І метелики з напівпрозорими шкірою/пилом/серцями розсипані уночі,
і твій внутрішній снайпер іде полювати,
як ідуть по лісах втомлені утікачі,
кожен з важкою надією на плечі.

Але беззаперечно, що кров перетреться своїм носієм на олію,
і що пальці, немов провінційні актори, знервовано дряпають скло.
І шамани в обряд воскресіння пітніють, біліють,
ніби справді чекають, щоб перетекло
життя
відповідно до графіку воскресінь,
життя і тепло.

2011

Коли хтось про тебе спить, перегортаючи із кінця на початок,
наче шляхи додому,
а вірніше китів попід цими шляхами,
тоді червоніють вуха,
саме з них колір і починає тебе вивчати.
Обростаєш ним, ніби Карпати, поступово обростаючі пастухами.

І колір так
дійшовши своєї мети,
себто хтось там прокинувся, зібравши докупи думки й урожай,
без шуму, без болю відходить у кращі світи,
не лишаючи по собі рівно нічого — не по-людськи, але все одно вражає.
Мається на увазі, що внутрішня сторона навіть і у ножа є.

І коли хтось про тебе спить,
наприклад у далекому приймальному покої,
то якщо все нормально,
ти прокидаєшся у цей час від важкого холодного поту,
і червоні краплі його дорівнюють кількості кабінетів, шприців, набоїв.

А якщо не нормально,
то прокидаєшся і
просто
ідеш
на
роботу.

2011

Уходили парни на войну,
Верили в приметы по старинке.
Словно новобранцы в старину,
Завязали у берёз вершинки.
Приходите, девушки, сюда,
Пусть вам здесь надежда улыбнётся.
Не завянет дерево - тогда
Твёрдо верьте,что солдат вернётся.
А берёзки и в мороз, и в зной
Выстояли, к солнцу потянулись,
и стоят,сверкая белизной...
Только вот солдаты не вернулись.

Салюти веселих кульбабок запалюють ранок,
Розкручують небо холоднi трикутники сонця
,Розбудженi крила танцюють пiд вiтру сопрано.
I серце веснуе.Трiпоче,як пульс марафонця.

Тут верби плетуть вишиванку мелодiй пташинi,
Смiються джерела,ховаються в рiчцi веселки...
З долонь першолисту ковтаю небесноi синi
I йду у свiти.Вiдкривати душi закапелки.

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

А йшов дідусь. Як молоко - волосся,
над бородою очі посмішку несли.
Ніхто й не чув, що молиться. Здалося,
що просто в'яже дід невидимі вузли.

Чи то на пам'ять в'яже, чи - на втіху,
але слова почуті все-таки були.
Бо раптом людям відібрало пиху,
неначе хто їм розум дав із-під поли.

Воно б радіти, та чомусь тривожно
зробилось кожному, окрім хіба дітей.
"А де дідусь?" І хтось зронив набожно:
"Даруйте, але він до тих пішов дверей..."

Убік усі жінки повідвертались,
стоять, очікують, як глядача портрет.
Їх язики заклякли, ніби постинались:
громадський, в полі зору, платний туалет.

Чоловіки ж чекати не бажали -
штовхалися, ломились, бігли до дверей.
"Верну борги!!!" - спритніші з них кричали,
як на торжку ведеться завжди у людей.

Оце так дід! Страшну отримав владу:
його, веселуна, почув уважний Бог
й дозволив отаку несанітарну ваду,
як борг до органічних прирівнять вимог.

І в розум навернув, аби в нехитрий спосіб
побачили свою ледачу вдачу всі.
"Верну борги!" - крикливо так і досі б
лунало тут і там в усій своїй красі.

А що дідусь? А молоком волосся,
над бородою очі - через сльози сміх...
Глузує з боржників чи, може, то здалося?
А автор боржників пробачив вже своїх.

9.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Все життя неначе утиск
Вітром свічки на могилі,
Так не можу позабути
Очі сині серцю милі.

Вже душа моя осіння
Надокучливо воліє
Пам'ять вирвати з корінням,
Щоб усохли квіти мрії,

Щоб не гріло сонце доли,
Не леліяв місяць тишу.
Раз не стрітись нам ніколи,
І надіятись полишу.

Та, напевно, й після того
Опускатись з неба буде
Образ щастя молодого
На снігів печальні груди.

09.05.11.

Не зрадь мене, серце! Благаю, не зрадь
Останнім ударом, йдучи крізь світи.
Це ти воскресало у сотнях згорань,
Аби до коханої тільки дійти.

Горить у тобі непогасний вогонь,
Ти знаєш - чий погляд його запалив?
Ті сотні тривог, що торкалися скронь,
Я чесно з тобою на двох розділив.

То ж я заклинаю тебе і молю -
Дай сили здолати доріг хижий біль!
Кохання твоє, від якого не сплю -
Найкраще, що було у долі моїй.

Не зрадь мене, серце! В дорозі не кинь,
І рани старі не залишать сліду.
Давай же здолаєм сумну далечінь,
Щоб знову сказати - "Живу, бо люблю!".
лютий 1998р.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

Магма кохання - вибухом з кратера
Гаряче й стрімко - роз"ятрений щем.
Та корабель, що проплив без фарватера,
Зник ще тоді під травневим дощем.

Хлипають вікна сонно повіками,
Темінь запалює зблідлі вогні.
Зорі на небі розсипались злитками,
Вечір на радість вимінює гнів.

Ніжно-бентежно вабить омріяне.
Бо ж не одну ми стрічали весну...
Вітром бузковим кохання завіяне
В радість небесну й печаль неземну.

Это стихо моего Бати, он умер в этом году.
Прошёл войну с 39-го по 45г.
Плен, проверка... Закончил в Кёнинсберге.
" За отвагу"...
Стихо - отклик, написано им в 2005 г. на стихотворение Чумачковой.
Плагиатом не считаю, поэтому публикую...
Фото из семейного альбома.
Увеличить не смог... "Три поколения".


***
На базаре старик с орденами стоял,
Со слезой на глазах их к груди прижимал.
Вы простите меня, боевые друзья,
Но без хлеба на свете жить тоже нельзя.

Был я смелым и храбрым в жестоком бою,
Проливал свою кровь за Отчизну свою.
Наградила она меня всем, чем могла,
А за раны мои честь и славу дала.

Но настали другие для нас времена
И расстаться мне с вами, наверно, пора.
Сослужите последнюю службу, друзья, -
Очень трудно без хлеба, совсем уж нельзя.

ПотОм тяжко вздохнул, и сказал себе – нет!
Друг за друга должны мы держать свой ответ.
Не расстанусь я с вами, друзьями вовек,
Ведь не хлебом единым живёт человек.

И пошёл он домой, а на встречу жена,
Обняла, прослезилась и молвит она:
- Ты – герой у меня, молодец, старина,
Сохранил свою честь, не продал ордена!

Рань...
на душі христово.
Стрінув у серці Бога
щирого і сумного,
з перших, розп’ятих словом.

– Тесле колиски тиші,
гостра твоя теслиця.
Він промовчав і вийшов,
ніби з вогню церквиця.

Гримнули двері висі,
вікна замеркотіли.
Янгол в мене дивився,
мов крізь кольчугу – стріли.

– Хочеш,– питав,– до Нього?
– Вийди зі себе в спокій
світлим, на зло убогим,
стань животворчим соком.

Синь...
підбирав на кому –
пнувся строфою далі.
Ніжному й нечужому...
море лишив печалі.

З інших, речей забутих
й рідних до посивіння,
вирвав собі нечуте,
здатне на омертвіння.

І на краю долоні
лодь загойдало світу.
Довге моє безсоння,
довше за видих світла.

9 Травня 2011

Ми по війні ще грали у війну.
Напризволяще кинувши корів і кіз,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
В рукопашну сходились,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Рукави порожні в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «червоних» і «німців».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
...Не можу "грати у війну" з синами.

Це не піді мною плаче затоплена Японія,
і не під моїми ногами ламаються шкільні дошки і дошки гробів.
Але моє внутрішнє місто губиться серед кішок, котів і старих вагонів,
місто, яке навіть у епоху великих географічних відкриттів так ніхто й не відкрив.

Пора року така,
і дерева стоять, ніби порожні обойми.
Дівчинка малює великі очі молоком на стіні.
Дівчинка холодна, темна, глибока, неначе північні водойми,
і, Господи, ця північ цілком у мені.

2011

Травой забвенья память не укрыло.
За мною вслед идут издалека
И чёрный хлеб измученного тыла,
И глаз сиротских жуткая тоска.
Нет, я ещё оттуда не пришёл,
Из той далёкой стороны-сторонки,
Где адресатам городов и сёл
Разносят почтальоны похоронки.
Нет, я ещё остался за чертой,
Где горе выдавалось полной мерой,
Где люди жили общею мечтой,
Святой надеждой и горячей верой.
По граммам хлеб и скромное жильё.
Привычный быт, он труден, но не страшен.
Там всё, что «наше» - значило моё,
Там наша боль и радость тоже наша.
Я не пришёл из дальней стороны,
От синих рек и берегов зелёных.
Они по эту сторону войны,
Откуда шли на запад эшелоны.
Я там остался в памятном году,
Где детство шло по опалённым травам.
Я не уйду оттуда, не уйду,
Я не могу, я не имею права.

барбекюшной гарью располосован,
ветер бьет по мальвам
и спаниелям.

на крыльцо конверта садясь пословно,
герцогинно-альбно -
она тускнеет.

на письмо уходит колода марок.

я пишу ей редкой, дозревшей карой.

2010.

І як туман… Те сяйво від знамен,
І спогади терпкі, болючі, давні…
Підносять ветеранам до рамен
Розквітлі оберемки цвіту в травні.
А їм хіба потрібна та яса,
Коли ще пам'ять кулями розшита?..
А їхня юність – чорні небеса,
І кров’ю розфарбована їх свита…
У грудях їхніх й досі рветься клич –
Вогонь терпкий палає нездоланно.
А їхня доля – то червона ніч,
То як туман, що підло встелить ранок.
Чи їм та слава честі не гірчить,
Коли заниють їх тілесні рани?..
А їхнє щастя – то зрадлива мить,
Про що промовчать сиві ветерани.

звільнитись з роботи
не виходити з дому
кинути курити
припинити бухати
не думати про жінок
їх ноги попи груди
купити акваріум
з тритонами або черепахою
чи золотими рибками
які слухатимуть твої бажання
так уважно
як не слухала навіть мама
в твої два-три-п’ять років
я вже мовчу про дружину
дивитись телевізор
або слухати радіо
не вилазити з ліжка
так друже так
ти направду можеш втекти від світу
але світові на це просто насрати

Мы домой вернулись после бури.
Нет войны, её окончен срок.
Сядем на крылечке, перекурим.
Всё же мы пришли на свой порог.
Те, кто выжил на земле, с рассвета
В бомбами распаханных полях.
Нет друзей – они остались где-то,
Кто вернулся, тот на костылях.
Но, придя из дальнего похода,
Памяти огонь не потуши.
Береги, напрасно не расходуй
Свой ресурс израненной души.
Память, память, сделай одолженье,
И со всей солдатской прямотой
Проведи нас по полям сражений,
Где пролёг к Победе путь святой.
Мы Победой бредили и жили,
Мы прошли у смерти на краю,
На алтарь Победы положили
Стойкость непреклонную свою.
Как звезда, горящая во мраке,
Звал к себе победный наш финал.
Враг давно хотел узнать нас в драке.
Мы не зря старались – он узнал.
Утверждаю: нам никто не страшен.
Маяки для нас горят во мгле,
И всегда в сердцах победа наша –
Самый главный праздник на земле.

Неначе ніч прямує за світанком, -
Іде отак вона за ним услід,
Коли болять на тілі давні ранки
І корчиться від них у муках дід.
Сидить на ліжку, як на п’єдесталі
Присів у бронзі мертвий побратим, -
На честь якого вулицю назвали
Й пишаються полеглим, неживим.
В однім бою – йому осколки в тіло,
А другу куля прямо у висок.
Тоді пліч – о – пліч за Дніпро робили
Бійці у листопаді марш – кидок.
Отримали свинцеві нагороди
Усі у сорок третьому сповна.
Тому ще досі за солдатом ходить
І болями пече йому війна.

09.05.11.

Буде сонце щодéнь вставати,
Прóйде травень, і прийде знов,
Та Тебе вже не буде, Тату,
Ти у вічність від нас пішов…

Відшуміли житейські бурі,
Перемога, вже не Твоя…
Внук із правнуком у зажурі,
В Тебе з ними одне ім’я…

Була ратна нелегка праця,
Закривавлений горизонт.
Був поранений в дев’ятнатцять,
В вісімнадцять пішов на фронт.

Разом з дідом призвали з хати,
Інвалідом вернув на поріг…
Не любив про війну казати,
І ще фільмів дивитись не міг…

Переправи, бої на Віслі,
Перемоги весняний грім…
Одинокий піджак на кріслі,
І солдатські медалі на нім…

Невідомі, прості герої,
Скільки винесли бід і лих.
…Парком вже не пройдем обоє,
І не вип’ємо “фронтових”…

Час незримо тремтить і тане,
І хурделиться цвіту сніг…
Покидають нас ветерани –
Дійсно, жменька лишилась їх.

Все, як завжди. Ті ж сонце й небо,
Марші, травень, святкові дні.
Перший раз Перемога без Тебе,
Перший раз ми святкуєм одні…


9.05. 2011

Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)

Мадрид – темпераментний, пишний
зайд різних не дуже любив.
І тільки каштановий Київ
всіляких чужинців пригрів.

Париж – розвеселий, щасливий –
всій Франції допомага’.
І тільки каштановий Київ
країну свою обкрада’.

Софія не всілась на шию,
Болгарії не заважа’.
І тільки каштановий Київ
податки, як шкури, здира’.

Рим – вічний, розкішний і сивий
народ свій кругом прославляв.
І тільки каштановий Київ
все ж патріотичним не став.

Можуть Берлін чи Афіни
велич держав показать.
І тільки каштановий Київ
столицею важко назвать.

Мамо, мамочко , матусю!
Тобі низесенько вклонюся ,
До неба рученьки зведу
За тебе я, голубко, помолюся!

За ласку й доброту твою безмежну ,
Що лине від фіалкових очей
Віддаю любов тобі лише належну
За втому від недоспаних ночей.

І руки, пахощами квітів вкриті,
Цілувати буду я щодня.
Нема ріднішої на світі
За тебе, зіронько моя!

Сліпоту мою умієш лікувати ,
Навпіл горе поділяти.
Повік я буду вірити й бажати -
Для тебе миру біля хати!!!

Ти, немов наркотик ,якого потребує тіло -
Воно горить, скрипить, неначе двері заржавілі.
Руки крутить ломка вміло,
І розум ніби в божевіллі.

"Мурашки бігають" по шкірі,
Коли думка поряд з тобою
Я ввесь час живу в зневірі
І борюся сама із собою.

Чому? Чому ти заборонений для мене?
Де ж той ключ знайти, що знов поверне
Хвилини щастя, мов пилок, п'янких?
Як ? Як повернутися до них???

Що у світі є кохання? -
Безмір радості, ніжності, чи , може, то лише страждання?
Буває й так ! По- іншому також буває,
Але воно ніколи не вмирає...

Живе кохання те, собі живе, й не знає горя
Аж раптом де візьметься гірка доля :
Вийме з піхов меч залізний,
Зведе на нього погляд грізний,
І підло нищить, б'є , кусає,
Неначе зла собака лає

Кохання те беззахисне і ніжне -
Тремтить і плаче грішне
Біжить, тікає на край світу
Шукати на питання та й отвіту:
"Як мені щасливим стати
І кайдани долі розірвати?"

Відповідь шукати можна всюди,
Та її не мають ані боги, ні люди,

Бо закон життя складніший всього -
І краще й не пірнати в нього!

Зорепадом з небес сипонули літа,
Сріблим сяйвом упали на коси.
Постелилась до ніг ця пора золота
І туманом лягла на покоси

Трав в лугах запашних, де світанки в імлі
Поклонялися Сонцю і Світлу.
Недаремно прожите життя на землі
Другу юність дарує, де літо

Медоносними квітами зронить росу.
Солов"єм забринить на світанні.
Закарбує у час незрівнянну красу
Твоє перше кохання й останнє...

Казак лихой мой, не тревожься,
И думы в стаи собери.
Давай на время мы отложим
Печали нашей до зари.
Попридержи "коня гнедого":
Не то - порвёт он удила...
И на пути всего Святого
Доделай прежние дела.
И, как всегда, в сюжете сказки
У рыцаря есть три пути:
Иль потерять коня "в завязке",
Иль голову себе снести...
Но есть удачная концовка:
Он встретил мудрую принцессу -
Судьбу свою устроил ловко
И разыграл удачно пьесу...

Чекай!
Валерiй Гребенюк
..... I
--Ти чекай! Повернусь на твiй ганок!
Попри смертi усi-- мам'ятай,
Обернусь я тобi у свiтанок!..
Тiльки щиро на мене чекай!
.
..... II
--Ти чекай у весни на порозi,
Де природи барвистий розмай,
Назбирай первоцвiтiв у полi...
Та й надвечiр на мене чекай!
.
..... III
--Ти чекай, коли спека надворi,-
Хоч би хмарку на небо бодай!..
Коли душать вже вiдчаю сльози,
Неухильно на мене чекай!
.
..... IV
--Tи чекай, коли лютi морози...
Що навколо метiль... Не зважай!
I недоля стоїть на порозi,
А ти вперто на мене чекай!
.
..... V
--Tи чекай, коли смерть зазирає
З гiркотою у душу -- за край,
Та й самотнiсть тобi обiцяє!..
Крiзь зажуру i сльози, чекай!
.
..... VI
--Не зважай, що усi не чекають:
Мої рiднi, знайомi ... Нехай !..
Ти не зраджуй своєму коханню,-
Усим серцем на мене чекай!
.
..... VII
--Tи чекай в день жалоби на прощi... *
Не запалену свiчку -- вiддай!
Хай вже безлiч людей на погостi, **
А ти звiсток вiд мене чекай!
.
..... VIII
--Дочекайся!.. Хай всi перестали!
Зберегла ти мене у душi,
Ти стомилась чекати, та знала:
Повернусь я -- на докiр усiм...
.
.....IX
--Tи чекай!.. Повернусь на свiтаннi,
У барвистий розмай -- навеснi...
У найдовшому, в свiтi, чеканнi
Прокладала ти стежки менi!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105081181

Ты - мой ангел, и демон мой,
Мой хранитель и искуситель!
Странник, путник и домовой,
И коварнейший соблазнитель!

Ты - со мной, ты - во мне всегда!
Не нужны мне теперь печали.
Унеслись пустые года -
Появились манящие дали...

Я иду по песку босяком,
Я сижу под пальмой с кокосами...
На коня, взобравшись верхом,
Путешествую ранними росами...

Диво дивное мне привиделось -
Я не стала в нём сомневаться,
Не спугнула и не обиделась -
Поняла, что стоит отдаться!..

У любові немає кінця і початку,
І умовностей також немає.
І вона не приходить в якомусь порядку -
Незалежно від чогось триває.

На світанку розбудить тебе промінь сонця -
Він до тебе з любов'ю пробився.
Дощик краплей впаде на твоє підвіконце -
Він з любов'ю до тебе з'явився.

Розквіта мальовнича природа країв -
Все буяє довкола з любов'ю.
Сумний шепіт і лоскіт зелених гаів
Нагадає кохання солов'є.

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Поїзду врешті насниться Харків, а поки –дартс, станції, мов мішені.
Перші подряпини квітня,
провідник по-вітчизняному злий,
жінці на нижній полиці сняться дощі і леопарди,
потім школа,
вона заграє з хуліганом із задньої парти,
далі інтимне.
Жінка вросла у полицю, наче корінь женьшеню.

Ти навіть не повертаєшся,

по-дитячому тулишся до вікна,
перед тобою весна,
зліва-тамбур.

Ти навіть не повертаєшся,

я, як, зрештою, і цигарки,
мнусь у твоїх кишенях.
Вагони – єдині, хто спить попарно.

Місця навколо важкі, мов заспокійливе санітара.

Ти навіть не повертаєшся,

губишся у собі, наче життя у операційній,
кажеш: якого чорта,
все в нормі,
це більше відпустка,
жодного карантину,
звичайно, холод, вітер і жах, але це не суцільно.

Провідник погоджується: якого чорта,
все в нормі,
поїзду врешті насниться Харків
через п’ять годин і тридцять одну хвилину.

2011

певно деревам сняться цукерки тому що дерева це дитинчата
їм сняться цукерки навіть коли ніч мов підбитий танкер заливає нафтовою чорнотою
коли капітан мовчить бо капітан повинен мовчати
згідно з уставом ніколи не збиратися навіть по двоє

коли берези
троянський кінь
дуби
Ахіллес
а решта
дрімуча Троя

певно і духи що вкручені в ці дерева повинні деревам наснитись
бо провінційні ліси зі своїми казками більш потойбічні за Прованс
більш потойбічні навіть за серце що змушене буде назавжди спинитись
як зупиняється транс

2011

дівчинка яка ніколи не співала у церковному хорі
вона до
осточортіння збирала листя
себе
недоліки
і їй особисто Моцарт
відшаровуючись від
леза іржавих колій
заточував реквієм за недопалки

і не прокидаюся так
перекидаються мов стовп
міняючи напрям руху
сузір’я
і розташування строф

загинаючи пальці життя до
збочення у
трудодосвід

і так по-монголотатарськи ламає ребра що
з тебе досить

допоки тебе набивали зірками лузаними наче насіння
допоки ти у сирій землі перетворювався на квіти
дівчинка ховалася від цього насильства
шість днів не співала а сьомому взагалі відмовлялась вірити

2011

Спи, моя Іриско,
cпи, моя солодка.
Люляють колиску
зіроньки-стокротки.

Птаха білокрила
горне пташенятко,
вушками накрила
мама зайченятко.

В порості ліщини
дрімки ловить лиска.
Спи, моя дитино,
спи, моя Іриско.



2010 р.

Скільки воєн вже було,
скільки їх ще буде?
Скільки люду полягло
на шляхах облуди…

Як згора земля до тла
і кружляють круки –
в чомусь вигода була,
хтось тут гріє руки.

У війни єдина суть,
напрями типові:
статки декого ростуть
на невинній крові.

По війні за сльози вдів –
слава Перемоги.
Потім тисячі разів
ними витруть ноги.

Золотий тілець завжди
з Молохом товариш –
лозунг кинуть,
ну а ти кров’ю отовариш.

У боях собачих псів
стравлюють двоногі.
Війни – гра багатіїв,
а воюють вбогі.

Життя від розуму чи розум від життя.

Спокон віків таке ведеться.
Що розум для життя дається.
Без нього жити не вдається.
І рахуватись з цим прийдеться.

Хто хоче жити той спасеться.
Знайде свій шлях і розбереться.
І розум внього десь візьметься.
Чи чужий, чи свій знайдеться.

Пристосуватись доведеться.
Таке життя і так живеться.
Інакше все життя зведеться.
Бо цей закон усіх торкнеться.

Без розуму гніздо не в'ється.
Де кожен птах чомусь несеться.
Знає що де і як береться.
Якщо ще доля посміхнеться.

Обставина на лад складеься.
То успіху певне добьється.
Діток зростити удається.
Покликання своє прийметься.

Життя розводити прийдеться.
Для цього жити доведеться.
Для цього життя дається.
Хоч не відомо де береться.

Яким чином пізнається.
Що з початку видається.
Чи розум від життя візьметься.
Навряд чи хто з цим розбереться.
Хоч демагогія ведеться.

Надмірність в негаразди преться.
На зло ймовірно обернеться.
І горе від ума приб'ється.
Принаймі вже до цього йдеться.
Життя загрозі піддається.
Та не від розуму здається.

7.05.11. В. Назаренко.

Примітка.

Весна від сонця прибула.
Тому природа ожила.
Та абрикоса розцвіла.
І трудиться на ній бджола.

На багатьох квітках була.
Пилок зібрала, мед взяла.
У вулик швидко віднесла.
Все зробила що змогла.

Щоб сім'я в добрі жила.
Діток побільше розвела.
Силу велику набула.
І наш добробут підняла.

То ж приклад гідний подала.
Щоб праця першою була.
І українські всі діла.
В належний рівень привела.

22.04.11. В. Назаренко.



Мерзота.

Скільки кожен гріхів має.
Ніхто толком знать не знає.
На гріхах бізнес процвітає.
Церкви будує й відкриває.
А потім в них гріхи знімає.
І знов грішити починає.

Попів це все задовольняє.
Їх це годує й напуває.
Збагачує і величає.
Лохів в цім світі вистачає.
Церква над ними владу має.
То ж всіх гарненько обдирає.
І на бога все звертає.
Мов він до цього спонукає.
Гріхи інакше не прощає.

А Україна вимирає.
Від своїх гріхів конає.
Невже ніхто не помічає?
Що нація народ втрачає.
І лицемірства вистачає.
Як дехто в церкву завітає.
Гріхів своїх не сповідає.
Лише очиститись бажає.
За совість навіть не згадає.
Провину явну не признає.
Хоч що накоїв добре знає.
Відповідати не бажає.
Та ці гріхи бог не прощає.
І пекло на таких чекає.
За потомство теж подбає.
Сатана не прозіває.
Бо практику достатню має.
І своїх не полишає.

27.04.11. В.Назаренко.

Свято це чи день жалоби.

Колись фашизм перемагали.
День перемоги святкували.
З тих пір про це не забували.
Кожен рік цим хизували.
Себе при цьому вихваляли.
Та нагороди виставляли.
А правду-матінку топтали.
Брехнею факти прикривали.
Безстижі інтереси мали.
Та істину з-за них ховали.
Жахи трагедії зібгали.
Свою мерзенність прикрашали.
Головотяпство гримували.
Щоб за нього й не згадали.
Як друзями фашистів рахували.
Та їм всіляко підсобляли.
Коли війну ті розв’язали.
І в цьому їм допомагали.
На Польщу залюбки напали.
Прибалтику окупували.
Народ свій всяко катували.
А за безпеку не подбали.
Не думали і не гадали.
Який їх друзі задум мали.
Та у штани понакладали.
Коли союзники напали.
Та під Москвою вже стояли.
Народ тоді під кулі гнали.
Життя чуже не шкодували.
Загиблих і не рахували.
За свою шкуру тільки дбали.
Горя народу не сприймали.
Коли від німців утікали.
Все нищили та забирали.
Щоб люди з голоду вмирали.
Чи окупантам слугували.
А поті їх за це ж карали.
За зрадників тоді вважали.
Та до Сибіру відправляли.
Такі безчинства витворяли.
Ось так з народом поступали.
Жалю за ним не проявляли.
На своїх все зло зганяли.
Бо німці це не дозволяли.
Та під Москвою все ж застряли.
Морози сильні лютували.
Активність їхню всю скували.
Тоді ж їх і в полон побрали.
Отак Москву і врятували.
Інших союзників надбали.
Та допомогу від них мали.
Оговтались, вже воювали.
Народу гори там поклали.
І всю війну лиш цим і брали.
До наших днів не всіх ще поховали.
А скільки їх було-це приховали.
Населення теж кучами втрачали.
Жахливу перемогу взяли.
Людською кров’ю поливали.
Недбальство злісне відмивали.
А перемогу святкували.
Не всі що добре воювали.
Кращі життя своє поклали.
А й ті що , що лиш за себе дбали.
Під кулями не побували.
В спец загонах загороджали.
Чи десь когось охороняли.
Досить умовно воювали.
Така ось правда щоб всі знали.
За що життів скільки поклали.
Німці поразку обміркували.
Жили, й надалі процвітали.
А ми як дурні вимирали.
Та перемогу святкували.
Не посилай нам більше бог.
Таких жахливих перемог.

31.03.10. В. Назаренко.

Написали ми білим чорнилом
Кольорове своє життя.
Перемішаний мед із полином -
У минуле нема вороття.

Смак солодкий гіркого лимону
Поселився навік на вустах.
Ніч мине, залишивши з тобою
Світ зірок на моїх руках.

Самотою один у натовпі -
Той безслівний твій тихий крик -
Ти пройдеш і скажеш, що жаль тобі.
Бо втрачати щастя не звик.

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!