Я тебя училась ненавидеть
Постепенно, каждый-каждый шаг.
Ты во мне прошёл стрелой навылет.
Я осталась в тишине стоять.

Слов обидных, горьких слёз, ударов
Не досталось, правда, ничего.
Лишь твоя полночная усталость
В миг, когда уже и сон прошёл.

Ты стоишь холодный, одинокий,
Непонятный, грустный, обречён
Наблюдать, как засыпают окна
В этом городе глубоким сном.

За спиной твоей лишь робкий голос
Разорвёт нещадно тишину:
"А какого цвета нету полос,
Чтоб такой нарисовать мою?"

16.06.2011

Ні пес на місячик не вив,
ні кіт шляху не перебіг.
Ніхто ніде не ворожив,
не ревнував ні рук, ні ніг.
Не мала лінія кінця,
не уривався знов терпець.
Причина настрою - не ця,
та й правда те, що не кінець.
Нема для опору причин,
не треба згоди ні на що.
Ніде ніколи не один
ніхто без жодного "якщо".
Дрібне й глобальне водночас
не потребує на межу.

Як повернусь з відпустки, враз
розгадку вірша напишу...


16.06.2011 :)

Сум поглибше моря -
Радість ширше світа -
В радості і горі -
Виростають квіти.

Розквітають ніжно,
Та красують Небо,
Доки білосніжна,
Їх зима не встелить...

Поки не закриє,
Їх чарівний цвіт,
Хай вони радіють,
Поки бачать Світ.

Хай вони залишать,
Тут свій аромат,
Щоби хтось пізніше,
І про них згадав...

6.10.2009р. Дякую:-)

Прибули з південного шляху
До мене достиглі роки,
А я, хоч і сивий, та - бахур -,
Не згоден із ними таки.
Душею весніти бажаю,
Бодай осипається квіт ,
У п'яному шалі стискаю
Кохану обіймами віт
За талію вербно – щемливу,
Рамена цілунками тчу
І ласки жагучої зливу
Ллю в лоно її досхочу.
Хоч далеччю захід багриться,
Таїться у золоті спин,
Кохана моя - чарівниця,
Іще неблизький мій спочин.

15.06.11.

Байка

Розшумівся нині ліс:
Повернувся з міста Лис
І завів нові порядки,
Магазини, бари, грядки…
Як розвіявся туман,
Прочитав старий Кабан:
“Анжеліка і Султан”…
– Звідки тут Султан узявся?..
Де він стільки літ ховався?..
“Анжеліка і Король”…
Це звучить, немов пароль…
– Рох-рох-рох!
А де “Жолуді” й “Горох?”
Чи це справді, чи міраж?
Бари “Sports”, “О’ кей”, “Пассаж”,
“Dominiko”, “Krok”, “Европа”,
“Grot”, “Fellini”, “Penelopa”,
“Evrika”, “Olimp”, “Віраж”,
“Адмірал”, “Duet”, “Бліндаж”,
“Контінєнт”, “Кварц”, “Антілопа”,
“Mamont”, “Krokodil”, “Вояж”,
“Graf”, “Жирафа”, “Друг Езопа”…
Звідки Лис
Це все привіз?
Чом утнув предивний номер?
Що тут – Київ чи Житомир?

Був я в лісі – не впізнати,
Це ж не ліс тепер, а штати…
Лиш не знаю я, чиї,
Бо не ваші й не мої.

І чим далі в ліс, чим далі,
То все менше скрізь моралі…

Рожевим - для мене весь світ осіяє,
і трави, і землю усю покриває,
І сонце для мене, і небо рожевим,
у погляді світлому,
в серці безмежнім.
Сірим - тверезим і твердим, простим і сердитим
для мене являється світ нерозбитий.
І сірим, відвертим, несправедливим
є все в цьому світі, і це не-мінливо...
Чорним - жорстокими є наші дні,
гріховні і ниці наші думки;
Без світла не буде жити Добро,
як чорнії душі закриють Його!
Білою птицею жаркої Надії
Червоні з рожевого вибухнуть Мрії;
Сіра пітьма з чорними плямами
Освітиться зелено-жовтими днями,
З ними зустрінуться в світлі оркестрів
Спектри фотонів, ліній і треків
Розсиплеться різними сигналами в серці
І світ розмаїтиться,
бо ж він нечесний...
12.06.2011.

* * *
Часи недосяжні, коли забуваються втрати.
Склерозний годинник заплутавсь між днів і годин.
І букви з паперу змітає, мов крихти з церати,
І пам’ятників опливає важкий стеарин.

Часи недосяжні, де слово – покинутий цвинтар,
Спресована пам’ять, що кришиться з легкістю скла.
І не зупиняється, строчить божественний принтер,
І сиплються букви – без імені, дати, числа…

2009

так хмариво минали дні
тремтіння рук
було тремтінням полум’я свічі
і тіні плюскотіли на стіні
конвульсіями збайдужілих губ

не торкайся мого волосся
не відкидуй його з чола
срібночола снігова королева
вічність не складеш ні з льоду
ні з льодяників
не повторюй я пам’ятаю
більше не цілуватиму тебе
інакше зацілую до смерті
а сніг вже не холодний

1999 р.

Вони, певно, вже не люди,
Злились голоси в один,
Вдихнувши на повні груди,
В підгірок вгризався клин.

Під стрічками кулемета
Тремтіли його ряди
І гострі смертей багнети
Кололи: туди... сюди...

Лягали криваві роси
На вранішній білий сніг,
В безодню косили коси,
Збивали кинджально з ніг.

І вже в передсмертнім хрипі,
Коли він зі світу зник,
Хтось чув материнські хлипи
Та отчої хати крик.

На мить розумів - то сниться,
Тікало ж кудись життя,
Бо в'язнем ставав темниці
Проклятого небуття.

Зсочилися кров'ю рани,
Дурманив червоний сніг.
З цих хлопців ніхто не встане,
Немає для них доріг.

Лиш зирить могила ласо,
Як в чорну її глибінь
Лягає гарматне м'ясо
Знівечених поколінь.

Дивак червонолобий у сірому картузі
За обрій поспішає на ночівку,
Перлинами лягають сріблясті роси в лузі
І вечір дню розв'язує шнурівки.

Немов дитя мале його вкладає спати:
Під купол зорепадний, під загадковий дах.
І день, набігавшись, лягає спочивати
Із променем останнім на устах.

Не думав, що зможу упасти так низько!...

З.І. Який же у нас був з тобою сексисько!!!...

Уявляєте нісенітницю:
з кнИжки вірш утік в невідомість?
Тиша кинулась навздогінці…
– О вість!

Не буває такого? Скажете…
Бо зникають не лише люди…
Запитав Маяковський у Саші
Блока:
– Ти зі мною питимеш?
– Буду!

Мені на користь
Цей лискучий листопад.
Чотири колеса
По зніченій бруківці.
Яка різниця,
Що вертатися назад –
Це на біду.
Вчепилось небо за асфальт.
І непокорою
Наповнене по вінця.

Мені не личить
Екзальтована нудьга.
Червоне око світлофора –
Для сміливців.
Яка різниця,
Що оголена нога
Відчула сніг.
І починається пурга.
А я одягнена
В шифонову спідницю.

Мені потрібна
Ця напружена пітьма.
Прийти до тями,
Перекресливши дрібниці.
Так непомітно
Починається зима
Крізь листопад.
Я повертаюся сама.
І в’ється туга
По засніженій бруківці.
11.06.2011

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Пародія

Війна – таке… А головне – манéври!
Оперативний простір і відхід!
Наполеон – дитя, його приперли,
Йому б в Караганду чкурнýть, на схід…

Стегно… Облога… Сам заліз, бідáка?
Їв ананаси? В акурáт – готóвсь!
Торпеда любить… ну… коли атака,
І ще команду: “Апарати – Тóвсь!”

…Прикриєш груди-ананаси светром,
І збрешеш щось, звичайно, (в стилі арт).
На ранок що залишиться від Педро?
Мале ягнятко, звати Бонапарт…


15.06.2011

Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.

Сеткою нервов ловлю зарю
В час базарно-советский.
И бытие снова чертит круг,
Правит закон им ветхий.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризны, кровавость мыслей…
Я, тем не менее, однолюб,
Всё началось – как выстрел.

А потому весь мещанский мох
Я посылаю в ... место,
И пока жизнь моя – пенный сок,
Тело с душою вместе.

Месяц, раскачанный ветром так,
Что уже сам – как ветер.

Раз я устами ловлю уста –
Жить можно
И при «советах».

Не боятся разлук, а, значит, - смотреть вперёд...
Под прямым углом миражей не считать рассветы...
Нужно просто помнить, что кто-то, как ты, живёт
В аритмичном сердце одной громоздкой планеты...

Кто-то любит джаз. Мелодичность дождя. Коньяк...
Слышит вдох и выдох ночных искушенных улиц...
Может вдаль смотреть. Видеть радость. Такую, как
В тех больших глазах, что ещё не совсем заснули...

Ощущать, как кровь, от беспамятств, стучит в висках,-
Светлячок-закат догорает опять нелепо...
Просто знать, что кто-то (такой же) в своих руках
Согревает ночь и задумчиво смотрит в небо...
2011 год

Ця дівчина пахне кропивою, пилом,
Що раннім ледь – ледь прибитий дощем.
Не те щоб красуня, а дуже мила.
Якби хоч на хвильку лишилася ще.

Поволі встає. Розправляє блузку.
Йде доріжкою парку геть.
Пасок її – червона мотузка
Всі сподівання душить на смерть.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Відгіркне полин і проллються меди,
Ізблисне сльоза на щоці кришталева.
Наш дім - не палац,
але й не з лободи,
Кохана і щедра у нім королева!

І врода твоя, як веселе вино,
І пісня в тобі весняна, незабутня,
І вруно кохання...
Хай квітне воно -
Там княжить і юність, і наше майбутнє.

Як тулишся тихо мені до рамен! -
І ніжність укутує щедро, як хвиля,
І вистигле літо дарує ромен
На срібне на наше з тобою весілля.

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

у центрі київського торту
твоє обличчя викладено кремом
по абрису коржа все те
що складає твою натуру надчуттєву
вечірні сукні та нічні сорочки
нічний твій сон і твій ранковий шал
автомобілі телефони
поламані ляльки
матері-та-дочки
і ніжність не толочених ще трав
як скуштувати торт цей
рожевий крем тих ніжних щік
солодкий смак вишневого сиропу
яким наповнені твої вуста
у центрі київського торту
твоя усмішка надземна

(1999)

серед міста танцювала баба з бубоном
у кашкетику й поношених штанах
зігрівала всіх усмішкою беззубою
і ревіла щось в своїх піснях

вітер віяв розтріпавши листячко
на кленових головах крутих
всі дивились на беззубе лишенько
грОшей рештки кИдали своїх

а вона собі таке виспівує
і танцює просто босонІж
що аж в серці металевим віялом
розкривається холодний ніж

натовп йшов собі незупиняючись
у новЕ незнане майбуття
краще б зараз разом з нею каялись
ніж спішили в чорне небуття

14.06.2011

Не люби меня никогда!
Чтоб не знала я бренной ноши
И не знала тебя, хороший,
И не двигала глыбы льда.

Не люби меня никогда!
Чтобы я не взывала к Богу,
Не искала к тебе дорогу,
Не дарила тебе себя.

Не люби меня никогда!
Чтоб не видеть моих истерик
И не биться волной о берег,
Не носить меня на руках.

Не люби меня никогда!
Не трави моё сердце болью...
Слов пустых мне уже довольно!
Полюби меня навсегда!

14.06.2011

Відносно людства я така щаслива!
Сьогодні день метеликів в мені.
Сьогодні світ мені здається дивним,
Яскравим, чистим, наче білий сніг.

Метелики у животі, у скронях,
Сама, немов метелик у саду.
Я щастя ніжно пещу у долонях
І в серці світло бережно несу.

14.06.2011

В твоих глазах играют блики АДа!
Манящие, зовущие во тьму.
Я, как в забвении, на них иду,
Как будто в жизни большего не надо.

Впиваясь цепко, как две беладонны,
Высасываем жизненные соки,
Нам слух ласкают стоны приглушённо
И тело бьёт ежесекундно током.

В тебе не раствориться невозможно!
Наивно веришь в искренность речей,
Куда-то пропадает осторожность...
И без остатка хочешь быть твоей.

14.06.2011

Благословен ветерок поэзии - любви благодать.
Он донес до меня любимой аромат.
Тку тебе нитями небес узоры Радости,
Соединяя скрыжали души вечной юности.

Звезд жемчужина - Ты у меня одна,
Души твоей глубина достойна почитания.
Растворяйся в любви, ею щедро делись,
Чтобы у Тебя надежды все сбылись.

Наше будущее сегодня, оно так хорошо,
Прекрасными сотворим узоры полотна мы его.
Мы, как Восток и Запад - равны,
Так Солнце и Луна - Едины.

2011г.

Існують такі дебіли,
Що в особливо збоченій формі
Те називають білим,
Котре є насправді чорним.

На істину їм начхати,
Без зайвих докорів сумління
Їм би тільки "чорним" назвати
Те, що білим є аж до посиніння!

Все життя вони тільки те й роблять,
Що поносом словесним страждають без міри,
На чорне кажуть "біле", на біле - "чорне",
І лиш тільки на сіре вони кажуть "сіре".

Українська наша мова,
Наче діамант, чудова.
Й тому різні педарасти
Хочуть в нас її украсти.

По буквочці,по гвинтику,
Частинами маленькими
Вони собі приХватизують
Те, що дала Ненька нам.

Хитро очі мружачи,
Вони працюють ліктями,
Як десять, двадцять, тридцять, сорок,
Як п'ятьдесят століть тому...

Художник малював абракадабру -
Сплітав безглуздий хаос диких фарб.
І важко дихав, начебто крізь зябра
ловив повітря, видихнувши жар.

Він малював старого альбатроса,
Який ще за Бодлера збив крило.
Мазок лягав нерівно, грубо, косо,
І краплями вкривалося чоло.

Так можуть лиш приречені до страти -
Їм байдуже накликати біду.
Художник малював нірвану, грати,
Свою Юдит і маму молоду.

І пізно-пізно, але вчасно, мабуть,
Коли петлю накинула пітьма,
Прорвався із палітри неба клапоть
І альбатрос, якого вже нема.

Птах прилетів розкрилено і чисто -
(Хіба такі літають уночі?)
А провінційне, призабуте місто
Ще спало з горобцями на плечі.

Платити за рахунками – чеснота.
І добре, як людина її має,
бо до добра звикати – не робота.
А позатим, нерідко так буває,

лишається воно непоціноване…
та і, яка за те бо нагорода,
як платиш подарунком за дароване?
Обов»язок лише… А, може, мода

чи звичка? Дуже здавна повелося…
по всіх усюдах «дай-за- дай» панує…
Лиш дарма сонце промінь шле колоссю,
колосся в хлібі нам життя дарує,

вода задарма потамує спрагу,
і порятує дерево у спеку,
відновить сон здоров»я і наснагу,
гніздо на хаті виліпить лелека

на щастя, ластівка під стріхою,
а в полі жайвір щиро заспіває,
звеличить небо… І від того втіхою
наллється серце повно, аж до краю…

В благословенні отакі хвилини
плати вперед тому, хто потребує
і не шукай для щедрості причини...
Плати вперед… воно того вартує.

2011

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

* * *
Нічого на гострі слова не сказав,
Вирішив мовчки піти.
Надворі шипшина схопила рукав,
А я оглянувсь – чи не ти.

2008

* * *
Стишились трамвайні перестуки.
Вкрилось місто ковдрою небес.
У холоднім просторі розлуки
Жінці сняться музика і секс.

Але в ту ж самісіньку хвилинку
Вдалині, за тисячею верст,
Чоловіку сниться сонна жінка,
Котрій сняться музика і секс.

2009

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Квіти надії на лузі душі
Гріє проміння останнє,
Лазять між стебел зневіри вужі,
Серця роз’ятрюють рани.
Пара покрила аорти ріку,
Плине туманом сирітка,
Збите із ритму потішне "ку – ку"
З гаю доноситься зрідка.
Дивиться пам'ять у вікна очей
Вечір по той бік і сей бік.
Чаша причастя, миро, єлей,
Віщі ознаки на небі.
Золото , срібло у домі блищать,
Та опустіла фортеця,-
Ввечері вийшла нетлінна душа
З мли прохолодного серця.

14.06.11.

І

Всі, що є в цьому світі, делікатеси
я віддав би за гамбургер повного місяця
з тіста, духмяного ультрадалекістю
космічних пекарень, де воно міситься.

ІІ

Повний місяць у кроні сидить, як омела.
Камердинер при ньому – покручений в’яз.
Водить співи придворна собача капела,
і куняє під них задоволений князь.

ІІІ

Повня у шибці, повня у річці,
повня в криниці, з якої п’ємо,
повня в бідоні, дві повні в біноклі,
цілих три повні в старому трюмо…
Я вже заплутавсь: де ж справді те небо?
Якщо там, де місяць, – то ось воно, скрізь.
Ми в неба нічного у сонних тенетах,
і вірш цей мені лиш… наснивсь.

2011

черниця збирала чорниці
червоними стали пальці
думки у черниці ниці
чернечий одяг мов панцир

чорниці під нігті - брудом
черниця ішла поволі
несла обважнілі груди
напружились м"язи кволі

і терпло поміж ногами
і сонце пекло у спину
черниці було погано
здригалася безупину

неголосно грім постукав
і липень дощем заплакав
солодкі чорничні руки
оближе рудий собака

покірні черниці губи
відмолять бажання чорні
черниця чорниці любить
сушити на підвіконні

а взимку чаї червоні
наллються у грубі чашки
зігріють холодне лоно
черницею бути важко

я йому відкриваюсь, як небо дощем рясним,
я отримала право і честь бути поряд з ним.
він закреслює чорним прожиті без нього дні.

він звучить океаном у мушлях моїх думок,
він не схожий на долю, він радше схожий на рок.
я безбожно щаслива - Боже, пробач мені.

* * *
Так статись не мало: надвоє
Життя розділивши, лежать
В полях між тобою і мною
Кордони, як слід від ножа.

Надвоє – на «віриш» й «не віриш»,
Надвоє – єдина душа.
Печуть у сліпому повітрі
Слова, як сліди від ножа.

І все ж під невидимим небом,
Вразливе, як вогник свічі,
До тебе, до тебе, до тебе
Зривається серце вночі.

2009

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

обрети со мной гавань иную,
другие горы,
маленький город любой, какой пожелаешь.
только не этот, со смертью, играющей
в каждом дворике
/пока ты не заговоришь с ней
и не узнаешь./

обрети со мной гавань иную,
другие горы...

2010.

Я чекатиму вічність. Вона – в твоїх сонних казках.
У відвертих світанках, народжених в снах барвінкових.
Ти відчуєш, як радість розкуто струмить у думках,
І навчишся красою осяювать серце та слово.

Ти побачиш уперше, як сонечко мріє вгорі...
Як здіймається щастя. Безмежне. З чиєїсь оселі…
Я чекатиму вічність. Вона – у бруньковій зорі…
Кольорові струмки її ніжні і завжди веселі…

Ти народишся вранці: знаменням блакить пророста!
Будеш схожим на тата – він так же уміє дивитись…
По периметру неба – його голубіють жита…
Щиро вірю чомусь, що ти хочеш уже народитись!
2011 рік

Ні, не з історії знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс в Дніпро Дунаєць кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені знать малому,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків ти повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачено в нашім селі,
У вакуацію нас вигнали із хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника окриком спинили.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

Коротке життя,-
Мов душа спинилась на хвилинку,-
Щоб дізнатись, хто тут я,-
І у даль піти на "знимку"...

Щоби сфоткатись лиш тут,
Найяскравіші узять моменти,-
Тільки Розум позабув,-
"Як тут жити,- як легенько..."

Тільки Розум заблудив,-
В свому лісі - у проблемах,
І Душі загородив,-
Те, що їй одній лиш треба...

Треба їй тут віднайти,-
Те, що манить, світить очі,-
Аби знову в Даль піти -
Треба брати те, що хоче...

Треба їй подарувать -
Незабутні в щасті миті,-
Щоб ти міг собі сказать:
"Класно вийшло! Все. Спасибі!!!"

14.06.2011р. Дякую:-)

Нажмите на тормоз, удержите педали,
Проводите меня до границы печали.
Я смогу промолчать и хоть раз не ругаться
И сегодня, впервые, не буду прощаться.
И водитель, смотрите, прошу Вас, в окно,
Мне так тошно от взглядов и так тяжело.
Волки воют внутри, а в глазах тишина,
Отвезите туда, где я буду одна.
Декорации жизни хочу изменить,
Улыбаться, молчать или просто курить.
Рисовать на песке, изучать мотыльков
И на волнах, вдали, распознать рыбаков.
Всё случилось, сбылось или просто мечталось.
Я в машине тихонечко с Вами прощалась.
И лишь дворник вдали помахал мне рукой,
Я в ответ улыбнулась - Вы мой дорогой…
13,06,11

Всё на своих местах – по полочкам,
Только вот в голове не укладывается.
Мысли все впереди, торопятся,
Всё бегут и куда-то прячутся.

Я сегодня одна молчала
И так просто смотрела в окно.
Где-то музыка тихо звучала,
А соседи всё пили вино.

А мне тошно от песен, знаете…
И в квартире хочу я бардак.
И хочу я упасть, сломаться
И все мысли свернуть в кулак.

Разбивая надежды в дребезг,
Допивая холодный чай.
Ты меня обнимаешь нежно,
Говоришь: помолчи, не скучай…

Я писала, писала… рывками
И в кармане сжимая ключи.
Не справляюсь сегодня с руками-
Всё дрожит.
- Я уйду
Помолчи.

Июнь 2011

І знову не вдома. І знову не там.
Вокзали і потяги, й протяги.
Ти поміж ангелом і чортеням
З ріжками, хай і короткими.

Тягне за руку не перший, а той
Із обгорілими крильцями.
Кроку не ступиш, отямишся – ой! –
А ви побратими й зріднилися.

Вже тобі й дьоготь – не дьоготь, а мед,
Тільки замісу тугішого.
А на вокзалі така коловерть! –
Від неї рятуються віршами.

Друже, благаю: пильнуй чортеня
З валізою віршів і повістей.
Ті багажі до останнього «я» –
Поету з сумнівною совістю.

29.05.2011.