Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
– Гóйда-да!
Життя –
не біда:
крýтить-вéртить в каруселі
від колиски до постéлі
і до смертного одрá.

Гей! Дзвін
з-за гори
день колише:
– Гóйда-да!
Рано-рано
череда
дзвоники гойдáє,
дзвони розсипає
попід ноги нам,
поміж ягоди,
ягоди-афúни –
пíдемо за ними,
назбираєм дзвону,
принесем додому:
бабі й дідові,
мамі й татові,
сестрі й братові, –
стане всім!
Бог із ними –
Бог із ним!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
Гóйда-да,
гóйда-гóйда-гóйда-дá!

2011

Щиро вітаю колег з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!


Выхожу один я на дорогу...
М.Ю.Лєрмонтов

Я теж один виходив на дорогу
У темну ніч. Туманом витий шлях.
Молився серцем янголам і Богу,
Благаючи, переповісти, як
Знайти себе між усіма у світі,
І бачив, як шепочуться зірки.

Я їх питав, чому мені так сумно?
Чи з туги, чи з обдурених надій?
А вітер монотонно і бездумно
Навіював повітряний навій.
Манив у невідому невідомість
І не питав мене моїх бажань.

А я бажав любові і свободи,
Кохання, не розтоптаного в бруд.
Та чорноризі каламутні води
Заплутали украй сліпий маршрут.
Стежки писали кроки у безвихідь,
Й вела безвихідь кожна у ніщо.

Я з відчаю хотів навік заснути…
Та, все-таки, то надто крайня путь.
Бо ж у житті є ще щось крім отрути,
Чого ані спалити, ні забуть…
Один уніч, лишень душа малює
Малюнок про надію на життя...

1995-2011

На вечернем морозе, на пьяном январском вокзале,
где к полночной платформе вчера подкатил новый год,
пляшут синие люди, у них синяки под глазами,
да наряд милицейский казацкие песни поет.

Я стою обалдевший среди разливного веселья,
и твоя на губах несозревшая юность горчит,
голосую такси, и ко мне приезжает Емеля,
и увозит меня на дымящей от счастья печи.

А твой поезд идет по заснеженной стылой равнине,
в черноте заоконной ни звездочек, ни огоньков.
Посмотри на ладошку и в переплетениях линий
ты увидишь меня посреди бесконечных снегов.

От судьбы убегать - все равно, что юлить перед Богом,
ты заснешь тяжело, но под утро увидишь во сне,
что я мчусь на печи за тобой по железной дороге,
только искры летят и с шипением падают в снег.

Розкажи мені про воду,
Я вже далі якось сам.
Із обіймів у облогу –
Полюблюсь усім морям.

Вщент розбий мою особу,
Я вже далі якось сам.
Візьму сили у природи,
А себе віддам стежкам.

Опиши мою хворобу,
Я вже далі якось сам.
Знову ряса поверх роби,
Кіптява душі – ночам.

Покажи мій шлях додому...
Я вже далі якось сам.
Мрій боюсь, а не прокльонів –
Мрії зрадять з небесами.


15.01.2011.

Зафарбую колір очей
в жовте.
Хай…
Ця річка тече
в небо.
…Голос твій обпече –
й змовкне.
Голос твій. Край ночей
я піду за ним…

Прихилю
тобі до плечей
біль свій.
Знаю.
Він звідтіль – з глибини,
що без краю…
Може, там, по той бік,
/ раю /
край ночей,
я знайду себе .


1999

Чай – не чорний
і не зелений,
без більш-менш приємного
кольору, смАку і запаху –
зате з чаїнками...
Чаїним голосом
чоловік,
чоло задерши,
кигиче в стелю:
– Чаю! Хочу чаю!
А немає!
Нема й не буде.
Хоча й… –
живуть же люди!
А мені –
чи не простіше
вмерти?
Наперед
запечатати душу в конверт – і
надіслати
до запитання:
ану ж хтось шукає
живої душі?..
Час від часу
заходьте на пошту...

2004

Ефект статичного тертя в житті моєму -
Порив довести почуття, як теорему.
Від жовтня, чи від самоти такі кульбіти.
Цнотливе "Ви" колючим "ти" не замінити.
Перенапруження мереж в вікні крапчастім.
Ти просто зайве забереш, що звали щастям.

І буде порожньо мені і легко-легко.
У ледь прочиненім вікні - не мій лелека
Переклює усі крапки на друзки й коми.
Не помираю. Навпаки. Іду додому.

Умань 2011

* * *
Упрятавшимся в лоно фонаря, –
Где твой фитиль охватываю я,
Тобой разносклоняемое пламя, –
Какого же имения желать,
Когда на свет слетелась благодать
И сумрак расступается над нами.

Так, часть – до целого и пол – до полноты
Довоплощаешь, проникая, ты,
И бегство упраздняется по мере
Прибежища, налившегося в нем,
Пока не в схватке с нашим веществом
Отравленное вещество потери.

А нежность – даже посреди огней –
Влажна и обступает тем тесней
Ковчег фонарный, что иной неведом.
Он сам себе голубка и причал,
Его, как жизнь, никто не выбирал,
И никому не увязаться следом.

2011

Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил.
Немов вітряк старий край поля,
Я ще стою, але без крил.
Безсилий вічність зупинити
І скинуть літ із пліч тягар, -
Знаходжу мужність просто жити,
Недуг тримаючи удар.
Дивлюсь, в кулак зібравши волю,
Як мій тьмяніє небосхил.
Уже ні з радістю, ні з болем
Кохати більш не маю сил…

28.02.09.

Подаруй мені сонця краплину,
Усміхнися до мене хоч раз,
Я воскресну і в небо полину,
Розкую заморожений час.

І пол’ються дощі теплозорі,
Зросять землю, нап’ються поля
І в цей день у небесному сяйві
Загориться надія моя.

Знов засвітеться щастя любови,
Заясняться зірки в небесах,
І зіллються в палкому коханні
Дві душі, як було й в початках.

Зачем тебя всегда прощаю?
Зачем люблю тебя? Не знаю!
Ведь может просто все забыть?
Уйти на дно, и разлюбить…
О нет, тогда горящий свет, ночная тьма
мне не нужна!
Не нужен ветер, небо, звезды
Забыть тебя уже мне поздно
Хоть разум просит – прекрати
Но сердце хочет лишь любви!
Не страшен день
Не страшен год
Любовь не сон
Ведь сон пройдёт и лишь оставит за собой
Простую тень, и хоть порой
Бывает, всё манит-манит за собой
Но день прейдет
и он умрёт!
Любовь – навеки лишь одна!
И пусть бывает холодна
Но навсегда!
Она со мной!
Она согреет и зимой
Чтоб жить любя
Одну тебя.

Забути все. Я їду до Варшави...

Втікаю, хоч від себе не втечеш...
Я випила з тобою чашку кави...

Чи ти мене хоч словом спом'янеш?


Забути все. Ця магія вагонів...

Забуті сни осиротілих веж...
Я залишила всі слова "на потім"...

Хоч ти, мабуть, їх зовсім не приймеш.


Забути все. Зникаю без прощання.

Та душу від очей не вберегти...
Мій світ от-от балансував на грані...

А ти і потім в сни мене візьмеш?


Забути все. Лиш віра в кілометри

Вела мене повз тисячі мереж,
Які єднали відстані із вітром...

Чи ти колись мій номер набереш?


Згадати все. Емоції... Вокзали...

У мене тоді мову відняло...
Та я себе у тебе не забрала...

Один дзвінок лише:
"Що це було..?"

21.03.11 00.47

Які ж світи нам снилися казкові!
Сьогодні вперше Останній дзвінок.
Ми не забудем ці перші основи
Життя. Нам до юності - крок.
Такими дорослими стали зненацька...
Росли ж і мужніли поволі.
Ми обіцяєм, що матимем Щастя,
Що веселкову сотворимо долю!
Усі сподівання і мрії - здійсненні!
Наш політ досягне висоти!
А життя - така річ незбагненна.
Якщо йдеш - то досягнеш мети!

Ми ростили найкращі квіти,
Позбирали в любові букет.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - ваші діти.
"МИ ВАС ЛЮБИМО!!!" - це не секрет!
На лінійці урочистій. Рівно
Стоїть наш дев'ятий клас...
Не плачте, Тамаро Григорівно!
Ми розумієм Вас...

09.02.11 22:25

Без тебе не обхОдились ніяк.
Ти в кожній хаті є ще дотепер.
Ти – символ молодості нашої – ГРАНЧаК –
«совкової» естетики шедевр.
ЛилИ газ-воду «автомати» в гранчаки.
І ними ж пИли з бочок хлібний квас…
І пиво, й самогон, і «шмурдякИ»…
Й морЯ горілки влито ними в нас.
Тепер є келихи, фужери і чаркИ
шикарних форм із дорогого скла.
Та не нап’єшся за копійку вже води.
Нема й «казьонки» вже за «три - шістдесят два».
А чи не ностальгую я бува?
Чи не шукаю виправдань «совкУ»?
Та ні!
Всі вище сказані слова –
це просто моя ода гранчаку.

Коли спадають сумерки вечірні,
А день останній промінь посила,
Думками лину в простори осінні
І згадую твої пестливії слова.

Ти обіцяв повіки не забути,
Любити так, як ще нікого не любив.
Я вірила, пила слова отрути,
Щастям впивалася, навколо світ горів.

Ставало горяче від дотику кохання,
В твоїх обіймах зупинявся час,
Чому ж лишилась пісня ця осіння
Лиш згадкою, що роз’єднала нас.

Він ворушить кігтиком,
Він ворушить пальчиком,
На підлозі віхтики
Хутра домов’ячого.

Он для нього бризкальця,
Он для нього брязкальця,
А він хоче пальцями
У шпалері шкрябаться.

Все ковтає, плямкає
Сливами-маслинами.
На скатерці плямки є
І плоди обслинені.

Заїдає кетями.
Хлипнуть п’ятки гордими
Теплими шкарпетями,
Сонною свободою.

Глиняна іграшка - полив'яний пищик.
Півник маленький, а дзвінко як свище!
Дрантя до дрантя - й гуртом до ганчірника.
Ось воно - щастя! - в півнику, в півнику!
Навперемінки обмацуєм, свищемо.
З ним і на вулиці, і на горищі з ним.
Шаблю забуто, прострелену каску.
Пищавку ж маємо - глиняну казку!
Літ повоєнних болісна згадка.
Пищик облізлий для сина - загадка.
Іграшок в нього - півмагазину:
Є три конструктори, м'яч і дрезина,
Справжня гармонь і маленький автобус.
Є в мого сина і дзвоник, і глобус...
Як йому нині мене зрозуміти?
Інше дитинство - інші і діти.
Півник полив'яний....
Ринкова площа.
Іграшок - море.
А ця - найдорожча!

Небо заковане в грати,
Небо сидить у тюрмі…
Хочеться небу кохати
Зорі-зірниці ясні.

Небо, позбавлене волі,
Згадує небо хмари.
Та у важкій його долі
Лише існують нари…

Прошу! Зупинися, поете!
Це ж ти у тюрмі сидиш.
Небо ж буде осявати
Афіни, Київ, Париж…

Ніч…
Місяць плаче зі мною.
Туляться зорі аж до землі.
Лише ставок
Пахне спрагло водою,
А сум лебединий
Згорає, мов свічка…
Ніч ношу коромислом,
Наче воду з криниці…
Хоча в полі вже сіно
Зібрали в копиці.
Знов тікає мій сон,
Аж до самого рання
І уже на губах
Кам’яніє мовчання…
У пориві душа
До родинного дому,
Наче відлуння
Затухлого грому
Серед широких
Карпатських долин,
А тиша цвіте,
Мов полин…
Камінь сохне
Під мокрою тінню,
І синіє наяда,
Мов губи.
А слова
Загорілись в корінню,
Й на хрести
Поламалися дуби…
Та мені – знову шлях,
Знов дорога далека,
Наче бій на шаблях,
Наче в злеті лелека…
І сонця крик, –
Мов візантійські співи…
А дзвони навпіл
Розрубують небо.
Та інколи й очі
Вдивляються ще раз
Самі у себе…
Самі у себе…

А я, мамо, іншим
Ніколи не стану,
Допоки у небі
Летять журавлі,
Допоки з Іраку
Чи Афганістану
Не вернуться діти,
Вкраїно, твої!
Вже досить страждати
Й світами блукати
У пошуках істини
А чи брехні?
Пора, мабуть, рідна
Вкраїнонько – мати,
Вертатись до рідного
Дому мені?..
А вдома, а вдома
Журитись не треба.
Додому ведуть
Візерунки доріг.
Наш дім осявається
Променем неба,
Коли ти ступаєш
На рідний поріг…

Вуста пошерхлі – не для поцілунків,
Бо шерхнуть не для любощів уста!
Не треба правді шаблі й обладунків,
Хай буде правда щира, то й свята.

І не вишневі – висохлі і спраглі,
Потріскані, що в бездощів’я шлях, –
Такі вуста-бо окриляють правду,
Як небокраї окриляє птах.

А то понавигадували німбів,
Лише лукаве мавши на устах.
Як дуже спраглі вустоньки потрібні!
Як треба правда, щира і свята!

2011

Перше побачення - пізній пригірклий полин.
Пахло примарливо присмаком пінного поля .
Поночі пам'ять покличе , прилине поволі.
Північ покличе примарливий пам’яті плин .

Пінна пилюка – прихована правда пригод.
Перепливе , перетліє ,прозоро-прикута.
Пісня поверне ,приплутає плетені пута.
Перечекай , потерпи перетлінь перешкод.

Просто пробач – пересипеться пил павутин.
Пауза пристрасті, постріл, полин поцілунку.
Переболить , пережевріє пам’яті плин…
Пізня принада приходить, питає притулку…
2006 рік

Мій скіфський царю, Ви ще юні для меча,
Та він для Вас, можливо, стане Богом.
І час уже збиратися в дорогу.
Знімаю руку з Вашого плеча.

Мій скіфський царю. Буде так лише.
Я знаю, Вам колись вернутись треба.
Серед трави Тавриди стебел
Сховались плями золотих мишей.

Мій скіфський царю, серце – сам одчай.
І знов степи, і знов нові походи.
Біда йде амазонкою зі Сходу.
І тихим золотом тече моя печаль…

***
Тато сказав:
Настає весна. Скоро сніги зійдуть.
Мама сказала:
Так, котики вже цвітуть.
Я подививсь на свого Тимоша –
шерстка у нього така ж як була,
жодної квіточки, бруньки нема.
Що це дорослі говорять? Дива...
Коли ж я надворі гуляв,
крадькома
усіх котів обдивився –
дарма,
навіть бруньок на них ще нема.
Мабудь, до нас забарилась весна...

Ох, та коли вже вона прийде
і я побачу як Тиміш розцвіте.
*

На старому пергаменті свОго лиця
я намалюю собі вуста:
виберу барву брунатну,
ту,
що у нас її досі з звичкою
називають коричневою.
А відтак
додам
(домалюю) ще:
чорним кольором - брови і очі,
червоним - щоки, рудим - волосся,
так,
щоб навіть мені здалося,
ніби все це насправді у мене є.
А словами я
намалюю собі життя -
таке простісіньке,
щоб усі повірили,
навіть я! -
ніби воно, те життя,
теж насправді моє -
так само,
як очі, щоки,
волосся, вуста...
І станеться все це -
я все це утну! -
тільки тому,
що ніколи не зможу
вже змалювати -
порятувати -
(бодай в уяві!) -
ніякими
в світі фарбами,
словами, ділами,
ні навіть життям -
чи життями! -
Ту,
котрої вже ніби й нема:
Україну!..

Тепер ми уже вигнанці,
якщо не такі як всі.
Не вигідні як повстанці,
на рану - пекуча сіль,
бо хто ж тебе запитає,
чи з миром ідеш чи ні –
лиш душу перелистають,
як зошит, і кинуть в сніг.
Бо ж треба же, яко стадо –
не мислити ні про що.
Приймати брехню за правду,
яку подає сам чорт.
Вдавати, що люба ноша,
сповнених страхом тіл,
бо радість, то пані прошена –
не кликали, то простіть…
І що полинова втома
миліша комусь за рай,
чи є якийсь осуд в тому –
що хочеш, то обирай.
Так, кожен собі каратель,
і кожен собі – вінець.
Народиш себе чи стратиш,
від тебе залежить днесь.
Та, пізно в тобі, чи рано,
руйнуючи стіни лжі,
одкровення, сягнувши грані,
з серця вимиє міражі.
О! Їх ще багато буде,
тих, що пізнали суть.
Й до них доберуться люди
і спалять чи розіпнуть.
І будуть сміятись гучно
в наступній із «перемог»,
так і зоставшись учнями,
в яких нерозкритий Бог.

семидесятые, сто двадцать пятые,
не километрами, теперь уж милями,
соединенными твоими штатами,
чужими водками тоску по матери.
небезмятежное, хотя и теплое
чужое небо за чужими стеклами.
и разноцветное, но очень блёклое
воспоминание глазами мокрыми,
руками липкими, слова невнятные,
рыдаешь над своими снимками,
над перекрестками без указателей,
над заболоченными улиц вилками,
над серым городом, которых тысячи,
но он родной тебе, нет так, как этот рай.
подходит к горлу, ведь на сердце высечен,
в крови пульсирует, и мысли заполняет.
ну что, накушалась полоско-звездами?
что, насмотрелась их романтики
под переводами одноголосыми
с коварным именем "мечтай внимательно".

2011

Весняно...хочеться літати,
цю дивну ніжність приласкати,
поділюсь серцем, полюблю.

Турботою зігрію небо,
І вітер просочу я медом,
солодким фліртом заграю.

Чи ти не плачеш ,моя весно,
Закрившись хмарами?(не чесно
я співом шибки всі розбив)

Омий водицею рясною,
Щоб захворів я лиш тобою,
нарешті зиму відпустив.

В оману вводячи себе
Надіюся на щось велике,
Коли не сходячи зійде
Любові чистої без ліку.
Коли поразки розітре
Та перемога нездоланна.
В оману ввожу я себе,-
Я вже давно не бездоганна.
Нехай мене перемогла
Моя самотність не самотня.
Та я крізь сутінки буття
Готова йти ще років сотню.
І, озираючись назад,
Я не побачу злого люду.
Й заради тих мінливих зрад,
Ніколи жити більш не буду.
Можливо, це лише слова,
Можливо, падаю в оману.
І, наче човен без весла,
Моє життя порожнім стане.
Та я не віритиму в це,
Не піддаватимуся болю.
Я краще стану тим творцем,
Що сам малює власну долю.

Я восхищаюсь силою твоей:
И силой воли и стремлений силой!
Ты самых лучших трелей соловей,
Речей своих слащавых, нежно-милых...
В обьятиях твоих я замираю сердцем,
Покой и Радость- я ведь не одна...
Коктейль любви такой: "клубника с перцем",
Я пригублю и висушу до дна.

2011г.

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,
довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,
різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.
Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,
5 гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.
Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,
ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,
духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата
на закосиченої Персефони весільному ложі.
10 То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,
то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.
Мі́стам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

ты комком у меня в горле.
худшее из тысячи с лишним зол.
мы с тобой почти еле знакомы,
но уже ощутим твой мельчайший помол.

ты мороз по моей коже.
ты на мелкие части меня разобрал.
может, снова меня сложишь?
а в ответ смайлом вновь обнажаешь оскал.

ты глаза мне налил кровью.
так умело зациклил меня на себе.
да пошли вы все с вашей любовью!!
я бы лучше навечно осталась в зиме.

ты дрожишь у меня в пальцах.
худшая из тысячи с лишним бед.
я хочу с тобой просыпаться.
но пока даже трудно сказать "привет".

2011


Всіх я риб перелюблю в морі,
Маю внутрішню цю потребу,
І застигну в німому горі,
Вже коли я дійду до тебе.

Не торкай мене поміж ноги,
Він – вже мертвий, старий незграба,
І пробач мене, мила небого,
Не поставлю тебе уже крабом.

Та до зваби твоєї горнуся,
Я зробити ще дещо в силі,
У глибини твої увірвуся,
Солод-ласку дам – куннілінгус.

Все солоне злижу із тіла,
Струм оргазму пройде між нами.
Як здригнулась ти, затремтіла…
Піднялося на морі цунамі.

20.03 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Ось знов прийшла, тихенько примостилась,
Мов і нема, а так, – давнішній сум.
В чужому домі серцем розгубилась:
– Пробачте, відпочину і піду.

Вам тепло? Ви і справді незвичайні,
А я..., а я – жебрачка, сирота.
Десь теж є дім і діти безталанні.
Я зараз. Я піду. Мене нема.

Пішла. Згорнула в купу дні пророчі,
Тепло забрала, павутиння мрій.
Розбитим склом посипала у очі.
А на прощання кинула: « Ти – мій!»

Із чорного лона тунелю – лиш фари,
видно ще тільки вогні.
Але вже зловісне МЕНЕ-ТЕКЕЛ-ФАРЕС
сяє на білій стіні.

І в мить, коли потяг вривається з ревом, –
фатуму втілена суть, –
всередині тих, що над краєм завмерли,
екстрений чиниться суд.

Майне в багатьох гострим проблиском леза:
от би відтяти все враз.
Це істини мент, це Господні колеса
ріжуть усіх, як алмаз.

І тільки один, непомітний до того,
вирве чеку із життя
й до ніг упаде невблаганного Бога,
множачи силу тертя.

А решта, цинізмом маскуючи скруху,
звичних не зрадять личин…
«Короткочасне зупинення руху
сталось з технічних причин».

2011

Неначе склянка недопита
Хмільного зрілого вина, -
Мій погляд знову ненаситний
До себе вабила вона.
Впізнав у ній її одразу,
Немов свою незламну тінь.
Не обернулася ні разу,
Коли пішла у далечінь.
Мов незнайома перехожа,
Від мене кинулася в біг
Та, що на юність світлу схожа,
Яку у пам’яті зберіг…

23.05.10.

Коли заснеш – дивитимусь на тебе,
Залишусь по цей бік тонких твоїх повік.
Мені буде здаватися, що чую подих неба.
Здаватиметься ніби я щось для тебе зміг.

Коли заснеш – торкатимуся шкіри,
Можливо, прошепочу палаючі слова...
П'янітиму в обіймах безтямно і щасливо.
Хоч ранок і далеко, та ти зате близька.

Коли заснеш – сміятимуся снами.
Мене впізнати легко в кожному із них:
Там промені мої лише для тебе сяють...
О, Ластівко, впусти мене у власні сни.


9.12.2010.

Пародія

Ультрамарин, гумóвці, бірюза –
Зелено-синя ланка бурякóва…
Які Гаваї? Зникла десь коза,
І Гриць (Горацій) теж пропав… до слова.

Хоча б один рядок зробив нехай –
З сусідом, нéздаль, прагне релаксацій…
О, зараз буде: “Будьмо!” і “Банзай!”
Таке ліниве вдáлося до праці.

А потім ляже, наче справжній сер
(Хай Англія уже мені пробачить),
А ти з городу бігай – чи не вмер?
О, Гамлете! Яке життя собаче!

Дістав давно прозорих гúчок рай,
Базальних ганглій рідше імпульс блиска…
Звільнюся ось від одягу – і край!
На пляжі наче. Чим я не нудистка?

Полóти буду, всім наперекір!
Чи в турагенство? Треба ж мати міру!
Ось завтра мій очуняє…вампір –
Я – на Гаваях… (Майже по Шекспіру).


20.03. 2011

Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий, манюсенький, причепився ззаду.
Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче.
Українська народна пісня

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

Не можна повернути, що було,
Не склеїти розірвані нитки,
Комусь, можливо, сльози помогли,
А хтось, можливо, прожива як в сні.
Не можна загубити біль в літах,
Він не покине, як не намагайся
І бути вільним і не сподівайся
Немає в болю пропусків простих.
Не можна пам'ять стерти, як графіт,
І образ повертається щоднини,
Трішки розмитий, застарілий нині,
Але такий коханий, дорогий.

Батьківщиною пахне осінь,
В золотисто-багряне вбрана,
То міленьким дощем моросить,
То теплом зігріває прямо.
І любові у ній без міри,
І щедротами сипле всюди,
І дарує надію, і віру,
В те що жити ще далі будем.
Диха палко засіяна нива,
Зеленіє кущистим злаком, -
Осінь впевнено йде у зиму,
Разом з нами, в життя-достаток.
І не страшно й не гірко з нею,
Забувається побут, нещастя…
Пахне осінь Вкраїнським степом
І бездонним майбутнім щастям.

В твоїх руках – маленька іскра,
Яку так легко загасить –
Душа дитяча, світла й чиста;
Зумій пізнать, зумій навчить,
Зумій не втратити за ходом
Буденних клопітливих днів.
І розпалити з іскри згодом
Безмежне вогнище надій.
Не тільки в тому, щоб віддати
Свої знання навчання суть.
Бездонне серце треба мати,
Щоб вчителем від Бога буть!

Нівроку маю я вуста -
як яблука у банці!
А хлопці брешуть, що товста.
І ввечорі, і вранці.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!

Печінка в мене - от і до!
Не лий, бо п'ю із пляшки.
А хлопці брешуть - все одно
головоногі ляшки.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!

Неначе вуж, завжди вертка
й невизначена трішки...
А хлопці брешуть, що т а к а -
гіпопотам у ліжку.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!


Як добре! Сходжу з літака.
Аж ось і він... Мужчина!
Але єврей чомусь втіка
кудись у Палестину!
- А де ж маца? А де та сіль?!
Ти що, Ізраїль!?
Чекай, Ізраїль!
Лишись, Ізраїль!!!

20.03.2011 "Сльзогінний сік березових віників"

Як розтлумачиш те,
Що в серці потаємне?
Які твої ключі?
Чи не зганьбиш мене?

Що в сутінках здавалося приємним,
Удень – безсоромне й хитке.

Поглянь туди, де в обрії палає
Майбутній спокій…
Щойно догорить –
І чорний морок плечі обіймає,
І серце жалісно болить.

Пощо сперечатись, дарма говорити -
У кожного Майстра своя Маргарита.

Притулок для серця і крила для злету...
Без неї сутужно не тільки Поету.

Зоря провідна.
Бездоріжжям, лижнею
Ітиму щасливим у парі лиш з нею.

У славі й зневірі, тривозі й обмові
Несе Берегиня знамено любові.

Хочеш спокою, хочеш вихору –
під тобою стелюся річкою.
Немальована – буду вохрою,
неосвітлена – буду свічкою.

Бачиш, яблуні
все погойдують,
все погойдують
шиї бичачі,
Віршем білим заримовані,
білим вітром обезквітчані.

Хай в нас цвітом зірвуться освідчення,
хай під ноги падуть опалами.
Ми у лялечках, ми у відчаї
летимо пелюстками опалими.

Лети моя доню, мов пташка,здіймаючись в небо бездонне
хай вітер колише у травах солодким, нестримним дощем
іскриться хай барвами радість,а ночі зникають, мов коні,
які на змаганні з любов'ю у душах зворушили щем..

І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Вона тебе відпускає
тільки коли вже смеркне –
і тоді ти приходиш до мене:
голодний, невтішний, нестерпний.
З порогу
кИдаєш мені, коханій,
обсмоктану кістку погляду –
єдину, тверду і коротку;
навпОмацки в ванні
змиваєш
денний бруд
в примарній надії
позбутися заразом і її
слідів,
присохлих до тіла;
сердито
бурчиш на світло,
якого нема,
через силу,
при свічці за свідка,
ковтаєш вечерю,
як сльози,
ретельно
оминаєш мої очі,
замовчуєш мої слова,
відводиш мої руки –
і ховаєшся за Її спину,
і повертаєшся до Неї
думками й очима,
і мовчки щоразу
вирАзно
дякуєш Їй за хліб,
як Богові...
А тоді
лягаєш у ліжко,
широке, як поле –
щоб спати;
займаєш на ньому
свій полюс –
напевно, Південний,
(бо мій –
точно
Північний) –
остаточно
відокремлюєшся своєю ковдрою
і старанно засинаєш
своїм сном,
готуючись
вранці знов
повернутись до Неї...
А мене
залишаєш далеко,
десь аж за Полярним Колом,
одиноко вгортатися в ковдру
і власний смуток,
тихо мерзнути в ноги і серце –
і снити
тобою...

2000