Тобі – та слово ліри темне
Чи вуха милого сягне?
Душею скромною напевне
Чи зрозумієш ти мене?
Або посвята ця поета,
Як і колись його любов,
З рядками давнього сонета
Мине твою увагу знов?

Так упізнай, принаймні, звуки
Бувало, дорогі тобі -
І думай, що в часи розлуки,
В мінливій радості й журбі
Твій світлий сум, твоя гординя,
Слова, ніколи не чужі,
Єдиний скарб, одна святиня
Одна любов моїй душі

Печаль нудотна тривожить душу,
самотня квітка в проваллі гине, -
у летовиці обертаються планети,
Вітер зелений...
Піднятись з темряви я знову мушу!

Десь там в безсонні зелений простір
сміється дико у вічі болю,
мережаться холодною каймою
білі зорі. Що з тобою?
Космічний вітер, холодний пил із високості.

Шукаю зорі в проваллях моря,
в глибинах серця - небесний пил,
дорога в тернах - кручено-світла.
І я - без крил.
Вібрує в мозку крик чужого горя.

Не твого болю по самі вінця
налию в келих і стану злою,
на мить єдину воскресу знову
в обіймах сонця. Будь собою!
На перехрестях душі і серця.

2000р.

І коса така у неї,
Як коняча грива!
..........
І харизма в неї дійсно
Гарна і велика!

Кока Черкаський, Кагарлик

НЕ ТОЙ РОЗМІР (пародія)

Гарна дівчина, красуня!
Дужа, чорнобрива!
І коса така у неї,
Як коняча грива!
Ну а ноги в неї, хлопці!
Тільки без копит!
Ну а зуби! Зразу видно:
Має апетит!
Я до неї зліва, справа -
Де ж її сідло?
Видно я не ту надибав.
Ех! Не повезло!
Як же я не додивився?
Куди погляд тикав?
Це харизма з толку збила,
Бо така велика!!!
І харизму, й ноги, й зуби
Залишаю їй.
Хай собі живе без мене -
Розмір то не мій!

2011

Не все в житті стається, як могло б.
І добре, й зле в нім треба пережити.
І сили у собі відчути, щоб
Знов вірити, надіятись, любити.

Не нарікати на байдужий світ,
Пасивність викорінювати власну.
Благословляти чийсь тоді політ,
Коли самому суджено упасти.

За суєтою нескінченних справ
Не пропустити дійсно щось важливе,
Щоб кожен ранок спокоєм вітав,
І хтось кохав, і з того був щасливий.

2005

Я повернусь.
Чекай мене сумлінно.
Якщо загуснуть
Чорні акварелі,
Я прибіжу.
І місяць неодмінно
Янтарний мед
У жмені піднесе.

Затихне світ
Всього на півхвилини.
Коли погаснуть
Вогники в оселях,
Я повернусь.
Повільно по драбині
Спущу на землю
Вірності есе.

Переступлю пунктири
І в долоні
Тобі впаду.
Гаряча і незнана.
-Де ти була весь день,
Моя кохана?
Сховаю в ніч
Схвильоване лице.
17.05.2011

ПРИСПІВ:
Кагарлик-Кагарлик,
Я тут згубив свій черевик,
Мій черевик мені сказав "ку-ку"
У Кагарлику.


Я заїхав в Кагарлик
На своїй машині,
І сподобався тут трохи
Я одній дівчині.
А та дівчина - білолиця,
Та ще й чорнобрива,
І коса така у неї,
Як коняча грива!

ПРИСПІВ.


Й от дівчина мені каже:
-Послухай, чуваче!
Я тебе так покохала-
Що ледь-ледь не плачу!
Щоби я не захлинулась
Гіркою сльозою,-
Сяду я до тебе в тачку,
Поїду з тобою!

ПРИСПІВ.

Взяв її я із собою,
А що було робити?
Тут же в цьому Кагарлúку
Скрізь - одні бандити!
І вона була то кішка,
То пантера дика,
А харизма в неї дійсно
Гарна і велика!

ПРИСПІВ.
ПРИСПІВ.
ПРИСПІВ (хором)

Коли все починається знову –
Від світанку, від росяних трав,
Від розкрилених білих півоній,
Що ніхто ні для кого не рвав,
Від криниці глибокого ока
Та старого як світ журавля,
Всюдисущої дикої моркви
І стежини, що зникне в полях,
Йду у вранішній простір на прощу,
Прохолодою дихає Буг…
Добре знаю, та знати не хочу,
Що про мене ти вчора забув.
2011

"Наші схожості так не схожі" -
Ти тоді дорікнув немов.
Я мовчала ще більш, ніж можу,
Ухилявшись од тих розмов.
Я дивилась, як пада листя,
Ти вслухався, як я мовчу.
Я хотіла не так вже й близько.
Зовсім трохи. Щоб ти почув.
Та на мить оступилась, Боже,
Як же солодко ти дививсь.
Наші схожості так не схожі.
Та амбіції... Як колись.

Відпусти мої сни. Весни.
Не тримай мої сни. Пускай.
Ніжним дотиком до струни
Не займай мене. Не займай.
Відпусти мої сни. Вони
Не поможуть тобі. Ні.
Не пини моїх сліз. Пини
Наші хвилі на свому дні.
Відпусти мої сни з ним.
Відпусти. Не тримай. Знай,
Я залишуся лиш з тим,
З ким пізнала в житті рай.
Відпусти наші дні.Одні
Ми не будемо більш. Повір.
Відпусти всі мої пісні,
Щоб летіли до самих зір..

Признайся, що накоїв, пташко.
Чи знов утратив ти дар мови?
Давай так коротко і страшно.
Я загартована, готова.

Я не сваритиму, не мама.
НЕ грайся в бетмена-героя.
Не компонуй сльозливу драму,
НЕ муч свій мозок гемороєм.

Ну що, з вікна стрибати буду?
Розбив серденько любий мачо?
І що воно тепер за люди?
Пісочниця за ними плаче.

Ірина Вівчар, Плаче пісочниця

Іди до неї! (пародія)


Ну що накоїв? Признавайся!
Де знов напився до безтями?
Чи у штанці напісяв знову
Від радості - дійшов до мами?
І де тебе чорти носили?
І де подів усю зарплату?
Купив три ящики горілки...
І де вона? Дістав по блату
Мені щось цінне? Подарунок?
Не зображай себе героєм!
Ти не прийшов - тебе принесли
Всього в синцях і гемороях!
А ця помада між очима,
Брудна без гудзиків сорочка...
Я не сваритиму - не мама,
Не плакатиму - я не дочка.
Ти був із нею? Зізнавайся?
А потім вже напився - знаю!
Пісочниця давно на тебе
Підступно й хитро зазіхає.
Візьму пательню і - по попі!
Візьму качілку і - по ребрах!
Якщо пісочниця заплаче -
Нехай бере! Мені не треба!


07.06.2011

Прогірклий запах жабуриння
Вдихають жовті люпини
Там, де у сіті павутинній
Гниють покинуті човни
Довкола кислого болота,
Яке долають буслі вбрід…
Ось так завершено роботу
- Меліорацію угідь.
Чадить у спеку трупним чадом
Сумне свідоцтво “добрих” справ,
А час примусити не ладен
Мене забути гарний став.

06.06.11.

Пародія

Знову жуєш без міри
(Хоч не ятрив би душу)
Не вистачає віри –
Слухати все то мушу.
Тіло моє – як книжка,
Лиш на сторінку б глянув.
Бачиш – грайлива ніжка,
Чим не зразόк роману?
Слухай, ти совість маєш?
Хоч пожалів би жінку –
Місяць уже читаєш
Першу мою сторінку!
Так, нелегкá то справа –
Ти не заснеш, не тішся!
Хочеш, я ляжу справа?
Бачу – в кутку боїшся…
Знову граблí (чи вúла) –
Кόльки беруть до дригу!
Снідати будеш … пилом
“Встрою” тобі… інтригу.
Жінка, яка жадáна,
В радості рівна Богу!
Бачив, яка в Івана,
В того, через дорогу?
… Так що трудися справно –
Треба читати вміти!
Зовсім небезпідставно
Зраджує червню вітер…

6.06.2011

Признайся, що накоїв, пташко.
Чи знов утратив ти дар мови?
Давай так коротко і страшно.
Я загартована, готова.

Я не сваритиму, не мама.
НЕ грайся в бетмена-героя.
Не компонуй сльозливу драму,
НЕ муч свій мозок гемороєм.

Ну що, з вікна стрибати буду?
Розбив серденько любий мачо?
І що воно тепер за люди?
Пісочниця за ними плаче.

Пише червень різнотрав'ям
Перші літа сторінки.
То на них тебе кохав я:
Ніжно, тепло, залюбки.

То на росах, на медвяних,
Що вмивали вечори,
Народилося: "Кохана!" -
Мрія юної пори.

В казку мрія виростала,
Ув очей живлющий цвіт,
В них, здавалось, відкривала
Ти для мене цілий світ.

Я єством туди поринув.
На п'яніючих устах
Народилося: "Дружина!" -
Кароокий диво - птах.

П'ю і п'ю кохання трунок
Та наснагу з губенят
Ти ж несеш мені в дарунок
Жовторотих пташенят.

Я на них не надивлюся,
Десь в захмеленім мені
Народилося: "Матуся!".
Знов примчали теплі дні,

Літо, плетене розмаєм,
Пише свіжі сторінки,
А я все тебе кохаю:
Ніжно, тепло, залюбки.

Кудись за хмари неземні
Відходять тихо наші друзі.
На полі бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Старенький наш кохання щит,
Все вірно служить нам з тобою,
Не тріскає од списів літ
І не іржавиться журбою.

Колись один із нас впаде
В життя зі смертю вічнім герці,
А другий вслід за ним піде,
Не витримавши болю в серці,

Кудись за хмари неземні,
Де нас чекають наші друзі...
На полі ж бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Как глаза твои, пасмурный день, и
В нём гниют лепестки сирени.
И взлетев в его хмурое небо,
Не садятся назад самолёты.

Мне уйти не позволет лень,
Я гнию изнутри,как сирень.
Ни воды, ни кусочка хлеба,
Даже знать не хочу я, кто ты.

Как тоска моя, пасмурно лето,
Беззащитна я, точно роздета.
У зениц промелькнули сомнения
Колоколом ржавым звеня

Где-то слонце... Но где это "где-то",
О котором сто песенок спето?
То у света, то ли у тени я,
Но под СОЛНЦЕМ не было меня.

Над землёю всё время летая,
Не заметишь, как скука седая
Вмиг прижмёт , и никак не отпустит,
(Я не в силах себя изменить).

Как сестра, но так яростно душит,
Говорит, почему ты не лучше?
Не согласна я с этою грустю!
Ты грусти, но не рви мою нить.

Коли мовчать
Володарі державні,
Топчу не ряст,
А гречку дефіцитну.
Візьміть мене –
Привабливу і спритну
Під свій арешт
Нехитро і негайно.

Нехай горить
Бензин і нерухомість.
І все вирує
Збурено-сердито.
Візьміть мене –
У сукні з оксамиту.
Крізь цю легку
Ошатну невагомість.

Якби ми всі
Прокинулись не завтра,
Зійшов би час
Із рейок застороги.
А поки рівно
Ходимо під Богом.
Візьміть мене –
Чи я того не варта?
6.06.2011

Говори мені пошепки,
Щоб ніхто не почув.
Може, мовою посмішки, -
Я її не забув.
Може, поглядом жадібним, -
Про таємну любов,
Обійми мене, лагідна, -
Розлучатися знов.

Говори, що намріялось,
А в житті не збулось,
Ніччю довгою мірялось,
Та тобі не прийшлось.
Розкажи, тільки пошепки,
А не можеш – мовчи.
Я побуду ще трошечки
І піду назавжди.

Вже зневажливо дивиться
І шепоче село.
Хто всміхнеться, хто скривиться
І насупить чоло.
А ти знову лиш знітишся
Та шепочеш мені,
Що нема куди дітися
На цій грішній землі.

Не хочу із світу піти безслідно,
Може буду в другому сузір'ї,
з висоти побачить хочу,
як троянди цвітуть на подвір'ї.


Відлуння співати буде пісні
із долин пшеничних цвітінь
зійде з усмішкою на землю
невидима моя радісна тінь.

Проберусь у палаци тих заїдів,
Що плюндрують мою Україну
Перетрушу їх душі трухляві
Палаци перетворю в руїну.

Довго чекати ,щоб з сузір'я зійти
хочу боротись радіти.
пора всю нечисть з трону змести.
Не можна вже більше терпіти.


Хочу щоб при моїм житті
Щасливо жили діти і мати
Побороти все зле на землі
Спокійно в сузір'я злітати.

Ти розлюбив ! Прощу! Мабуть так треба!
Я пташкою від тебе відлечу!
І в просторах, заплаканого неба,
Веселкою серденько залічу.

І в чарах тих, рум'яно веселкових,
Вплету тебе у барви ніжних снів,
І місяцем ти у краях казкових,
Світитимеш, мов долі переспів!

Снідає червень пилом.
Знову жує без міри.
Знаєш, сьогодні вкотре
Буде спекотно й душно.
Хочеш, я стану зліва,
В темний куток квартири.
Просто палке і мокре
Тіло сховати мушу.
Перелистай цю книгу.
Там я – лише сторінка.
Тільки яка щаслива
Жінка, коли жадана.
Знати б, яку інтригу
Знову готує літо.
Зраджує червню вітер.
Рано на серці рана.
4.06.2011

Самотня стою під зажуреним небом,
Розхристані думи рояться в мені.
Іду по дорогах, де світле з ганебним
Сплітаються міцно в клубок веремій.

Вдивляюся в лиця, читаю їх душі
По світлі, яке випромінює з них.
Я там відшуковую те невмируще,
Яке залишає у вічності штрих.

А я – що залишу? Яке моє світло?
Кому воно зможе осяяти шлях?
Я ж навіть не знаю, чи мої молитви
Захоче почути Господь в небесах.

Душа, у тілесні лещата закута,
Самотньо блукає по грішній землі.
І навіть в шуканнях одвічної суті
Так легко згубитися може в імлі.

Буває, нестерпно важким є на плечах
Той хрест, що собі я обрала сама.
Життя моє часто нагадує втечу
Від власно придуманих ролей-оман.

Світитися хочу! Хоч світла бракує
У світі людському, по вінця облуд.
Я всі свої рани любов’ю лікую,
Душі не дозволю впокоритись злу!

Розхристані думи, поснулі бажання
Зберу у кулак і гайну в далечінь,
Де в променях сонця, колись на світанні
Позбудусь навіки усіх потрясінь...
06.06.2011р.

Грубі невдалі жарти,
Наче тупий кинджал.
Ти зачекай до завтра,
Нині пройде цей шал.

Сміху безглузді звуки
В серці залишать знак.
Нащо береш за руки,
Нащо знов робиш так?

Сиплеш сумне каміння
Чорних порожніх слів.
Навіть у спеку зимно,
Вітром мене ти вбив.

Тільки тепер не варто
Знову брести в мій бік,
Грубим невдалим жартом
Душу вогнем обпік.

Значимість - це гнилі мідяки,
на які промінює Золото розум,-
До яких він привик...-
І якими всю душу завозить...

І якими завалює їй -
Всю дорогу у своїй погоні -
Копить розум прості мідяки,-
Поки серце безцінно говорить.

Поки серце до світла летить -
Прокладайте розу́мом дорогу,-
Щоб в руках не були мідяки...
Коли стрінетесь поглядом з Богом.

Не погружайся в гру з головою,
Не засинай у сні наяву!
Хай ясність буде з Тобою!
Пам’ятай про істини строку.

Не запливай в журби своєї глибину,
Бо хтось на це чекає,
І хтось заводить свою гру.
І реактиви розкидає,
щоб вкрасти іскру ясності твою.

Не залізай із головою в дебрі,
У складності не залізай!
Бо є вже варіанти легкі.
Прості є варіанти, Пам’ятай!

Не розчаровуйся у собі,
Й себе на дурно не карай!
Бо все прекрасне є у тобі,
Про це лиш пам’ятай!

Не злися сліпо й нерозумно,
І зопалу ненависть не кидай.
І перед тим як зреагуєш –
то подумай:
І радість свою пригадай!

Не бійся страху свого шепіт,
Й не піддавайся ти йому,
Бо ти із Світом завжди у безпеці.
І не дано судити нікому.

І не оправдуйся ніколи,
Вину свою не відчувай!
Ти маєш право буть собою.
Про це лиш тільки пам’ятай!

Ти не турбуйся надаремно,
І значимість не завишай!
Бо все проходить так легенько,
По твоїй Волі – Пам’ятай!

За все приємне дякуй щиро,
Люби свій світ і радуйся всьому!
І ти побачиш – стане Диво!
Прокинешся у Райському Саду.

Люби себе і душу свою
Вона у тебе лиш одна,
Віддячить і Вона любов’ю –
В душі любові – океан.

Шукай у Світі свою радість,
Тоді й вона тебе знайде!
І ти побачиш досконалість,
І досконалого Себе.

Дивись на Світ широкими очима,
І ти побачиш скільки ти знайшов!
Знайдеш у собі невичерпну силу,
І зрозумієш, що Отець твій – Бог.


17.12.2008р. Дякую:-)

Кудою , Господи, ітиму
До вічних брам Єрусалиму,
Коли усі дороги світу
Ведуть до Риму?

І як до Тебе перелину
На серця радісну гостину,
Коли зла темінь огорнула
Земну долину?

Шляхи нерідко прокладають
Отці до пекла замість раю,
А я до Тебе , милий Боже,
Прийти бажаю…

06.06.11.

Я палю у джипі "Hummer"
"Marlboro", в натурі -
Та послати маю намір
Західну культуру.

Є у мене секретарка -
Ой, яка красива!
До роботи дуже шпарка
Й без пихи, на диво.

А у Ніцці на курорті
Маю гвинтокрила:
Не люблю я ту Європу -
Терпіти несила.


06.06.2011

Я не люблю, коли ганебна злість
Хапа за руки, лізе вперто в душу,
Борюсь, допоки не відчую млість,
Бо знаю- вільно існувати мушу.

Гріхи вночі тихцем переберу,
Їх у собі ніколи не здолаю,
Із діжки сліз образи надберу,
І до сміття охайно поскладаю.

Навчу себе спокійно споглядати,
Чужі думки, що власним протирічать,
Сьогодні вкотре мушу нагадати,
Що хиже зло мене не покалічить.

Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
В очах – свята наївність від небес,
Твоя голівка повна істин книжних,
Білявий чуб - бубновий інтерес...

Різниця в суті планів і реалій
На те й існує, що поки живеш –
Блефуєш в гурті псевдолібералів
В надії на кінцевий роял-флеш…

І ось душа в ломбарді на полиці,
А попит на уживані тіла
Давно побив рекорди всіх позицій
Добра і зла

05.05.2011

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

На рунь роняє рань росу. А рінь
Ковтає лінькувато хвилю сонну.
У час оцей серед лісного сонму
Пробуджуються тисячі створінь.

Неквапно гамом ожива окіл,
Торкається пастель рожева сходу.
Закину вудку у сутемну воду:
Линами славен лагідний Оскіл.

ПахнЕ татарським зіллям вітерець,
Промінчиком грайливо бризне в очі.
І тільки непорушний поплавець
Рибальське серце втішити не хоче...

казалось, что опасность миновала.
и я почти что бросила курить.
но снова ты. и снова я попала.
все алкоголь. заставил позвонить.

жду - не дождусь, когда меня отпустит
твоя, моя, - нет, общая - весна.
да как ты мог так откровенно струсить?
наверно, в этом и моя вина.

но все же, сколько можно издеваться
и изводить меня, сидя во мне?
мне нужно научиться отвлекаться.
тебя уже хватило, верь, вполне.

но что-то вдруг внутри возьмет заноет..
да что заноет - дико закричит.
и я себя никак не успокою -
ты снова безразлично промолчишь.

2011

Оця уся статево-описова бридня
так званих «молодих поетів»,
що називають свої тексти «верлібрами» –
хай далі називається «верлібрами»,
бо милозвучність цього слова: «веРлібР»,
насправді викликає асоціацію «тупої поверховості»,
«прокляття роду», «рАбської покори моді»;
це нагромадження – «еР»,«еР» –
язик ламає і розорює, мов череслОм,
і піднебіння, і гармонію
афро-французьким злом
і Ейфелевою зверхністю пригнічує…
Бо вільні вірші – це думки прямі, що вибухають
і римОвані кордони – руйнують: свіжістю емоцій, почуттів;
світлина вражень – дУмза: думка прозою…

Казку дитинства неначе
Розповідаєш, вітряче.
Мова скрипуче-легка
У вітряка.

В сивих туманах дороги
Босі втопилися ноги,
Іскрою думка мелька
Про вітряка.

З вирію я повернувся,
Обрію серцем торкнувся.
Щемно.І ніжність така
З крил вітряка.

Чорні натомлені крила
Часточку серця вхопили
В думах же завше блука
Скрип вітряка.

І.
...Кривавить ноги. Боже, як далеко!
Уже травинка кожна - наче цвях...
Його прозвали: "Із варяг у греки" -
Сльозами, як дощем, омитий шлях.

Палає степ. Велично і розкуто
Довкола шаленить ковильний вир.
Палає степ, але ж не палить пута
Тієї бранки, що женуть в ясир.

Й татарських коней той вогонь не палить,
Лиш зрадницьки шепоче: "Гей, скоріш!".
Вовк-людолов підгнилі ікла скалить
І в думці підраховує бакшиш

За білі перса, за тендітне тіло,
Яке взяло у матері дівча.
Воно б під серцем козака носило,
Тепер носити змусять татарча.

Те татарча, що матінці на муку
Навчиться ще тримати ятаган.
Шугне у Дике Поле, як зміюка,
І затягне ненависний аркан.


ІІ.
...Палає степ. І зовсім не велично
В степу асфальт гадюкою петля,
З п'янких небес вривається оклично
В дівоче серце клекіт журавля.

Чого це настовбурчився лелека
І голову поважно відверта?
Шлях віковічний "із варяг у греки"
Підступністю нагадує хорта.

Чом поспішаєш ти за море синє,
Напнувши груденята, наче лук?
Вже доля добровільної рабині
Вплітається в колісний перегук.

Як дико це - рабиня добровільна!
Як страшно це - підстилка для крука!
Була б праматір од могили вільна -
Скарала б - не здригнулася б рука!

Ти блукав по світу в пошуках притулку
Для думок несамовитих- позову душі.
Ти шукав кохання в таємних закутках.
Ти складав у скарб поцуплені вірші.

Всі шляхи вели тебе до перехрестя...
Визнаний пророчити володарські псалми.
Обійшов у пошуках ярове предмістя,
Вкрай відлюдженні ліси... лани... холми...

Врешт знайшов! Натхненням пролунала
Пісня в серці щирою нотою любові...
Зірка невагома з неба в руку впала,
Засіяла маревом в кожнім твоїм слові.

Погляну на право
зелені Карпати.
вліво погляну,
в зелені красі,
Україна мати.

Надомною небо
У сонячному сяйві
співи пташині
не бувають зайві.

Червоні троянди
Простягнули віти
Туляться до сонця,
Як до матір діти

серед хлібів в полі
співає дівчина,
у співах і в квітах
моя батьківщина.

Куда-то задевалось пианино,
Погасли в доме одиноком звуки.
И к клавишам, давно уж пожелтевшим
Не прикоснутся больше в ритме руки.

Куда-то задевалось пианино!
На стенах комнат надписи о боли,
Хозяин не вернётся, и не ждите -
Для счастья не хватило силы воли

"Куда-то задевалось пианино..."
Как заклинание шептал мужчина в сером,
Ведь с кровом вместе разум он утратил,
И мысли увековечивал он мелом

Куда-то задевалось пианино.
Он не как все, он совершенно иной масти!
Писал на стенах дома заклинанье,
И зазывал к себе мадам, что звалась Счастьем.

Куда-то задевалось пианино,
Отвыкли стены от привычных си-бемолей.
Хозяин не вернётся, и не ждите -
Для счастья не хватило силы воли.

Годинник природи нам гостя приводить –
вже місяць безпомічно згас...
Іде, світанковий, із сонцем ранковим...
Яким же він буде для нас?

Прокинулись квіти, щоб гостя зустріти,
із ним привітатися чемно.
Віщують негоду прогнози погоди
даремно, даремно, даремно!

Час гостя вітати – цей день зустрічати.
І буде він, люди, таким –
холодним чи теплим, легким чи нестерпним –
якими ми будемо з ним.

Хай день буде гарним, ясним і безхмарним,
найкращі звучать побажання,
даруються квіти, плекаються діти
в коханні, в коханні, в коханні!

Хай сонце надії теплом нас зігріє
і рідні обличчя людей!
Хай посмішки щирі в життєвому вирі
освятять сьогоднішній день!

Ми знову зустрілись весною,
Всміхаються квіти до нас.
Хай щастя дзвінкою струною
У серці бринить повсякчас.

Хай душу на многії літа
Весна забирає у бран,
Сп`янілу від щедрого цвіту
Огорне блакитний туман.

Хай доля, минаючи муки,
Шовками вистелює шлях.
Цілую хмільний твої руки,
І тихнуть слова на вустах.

Ми знову зустрілись весною,
Всміхаються квіти до нас.
Хай щастя вирує рікою,
І ніжно бринить юний вальс...

2011

белоголовьем одуванчьим,
пыхтением чертополошьим -
живи, душа моя, вчерашним,
живи, душа моя, возможным.

а если ты опять откажешь,
как сердце посреди печали -
живи, душа моя, бесстрашьем,
времен уже не различая.

2010.

вона
не дуже вдало
добирала черевичкам одяг
але між тим
усі сезони й кольори
слухняно пасували їй
чи мабуть перед нею
її волосся
зловживало зміною відтінків
я дратувався - "годі"
вона ж неначе вето
накладала тіні
над прірвою очей
зануривши моє "не смій"
в безхмарний погляд
з вилисками хмелю
і я тонув
хоч плив до світлого
та світла сутінковий метастаз
губив наступне із моїх життів
і поки темрява
наосліп укривала
безсоромних нас
у мене вдруге прорізався
ЗІР

вона
не кликала
своє дитинство прізвиськом
"веселе"
тому в теорії
про неї знавчих теорем
найбільше я любив
доведення до сміху
та якось
наша вірність
наша віра
всього за ніч
осунулася селем
під град ридань
що сік моє плече
що врешті стих
і профальшивив
на всепробачення мотив
а в шиби березнем
жбурляла віхола...
а далі - гул пустого міста
відстані
побачень лічених луна
симптоми втрати
і діагноз блуд
неповносправні - бо
з новим ускладненням -
не брати слухавки - вона
і я з новим - ненавидіти
СЛУХ

вона
ще звісно плакала
проте ці сльози мимовільні
без решти я зціловував
а їх солонуватість
і рясне тепло
нагадували море
ми знали теж
солодкий холод -
морозивом у перехресті губ
сплетільно
прагенетичний голод
усіх не-по-любові поколінь
нас поглинав
сплітаючи вузлом
зі спрагою
без опору й опори
ми годували з рук
здичавілі секрети
неприручених утіх
табу зірвавши розпивали страх
я відчував тоді -
життя не прісне
хай і не навік -
вона -
його терпкий правдивий
СМАК

вона
боялась вибору
відтак він падав на парфуми
в житті за звичкою
пригода - навіть
випадковий аромат
із галереї склянок
я ж пам"ятаю
запах
її приталених бажань
оголених як струни
тонку есенсію
взаємності розлук і стрітень
і пальців тонкощі
в сум"ятті простирад
і просто рай паруючого стану
вона стійка
кінцевий концентрат
її ефір не вивітрили сни
її феномен - феніксизм огню
пожежа мрій мене обвуглила
черствий
а згадку донесе мов дим -
у мене вже загострюється
НЮХ

вона
не дозволяла братись
на прогулянці за руку
тим якнайближче
я хотів стискати відчайдушно
тет-а-тет обійми
ізолювавши осуд
у резервації "Люблю-і-край"
в наметі номер Двоє
до серцестуку
притулившися щоками
ми видихали
на мороз-по-шкірі
гарячі написи "тобі"
на вдих приспавши
ненаситне досить
було...
тюльпани в ліжку
віддавали атлас пелюстків
рожеву кров
а ми - тіла
податливі на спротив
тепер ми - суто дух і дощ
у просторі
де замиканням
contra й pro
вона зійшла до мене
струмом
через
ДОТИК

Розімкну свої пальці стальні,
Відведу сумні очі в пітьму,
Заберу спраглі ночі та дні,
Тінь твою із собою візьму.

Я тебе, мов скажений кохав,
Марив вдень і вночі шаленів,
Кожну думку твою я вже знав,
Більше кисню тебе я хотів.

Невгамовною пристрасть була,
Зупинити себе я не вмів,
Крадькома ти від мене пішла,
Не сказавши і декількох слів.

Я шукав тебе лютий, мов вовк,
Нападав на сліди запашні,
А побачивши, зблідло замовк,
Бо відчув:не кохаєш вже, ні.

Я добився б тебе, якби міг,
Аби смутку мого не пізнала,
Але мозок осяло :«Гріх»!
Ти своє вже давно відкохала…

«Двічі в воду одну не ввійти, -
Переконливо вела ти мову, -
Якщо любиш мене-відпусти,
І когось покохай собі знову!»…

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Не стоит врать.(Имажинизм) (О.Д.)

И нечего на правду скалить зубы!
Коль если лжец… тогда уж постыдись!
Пусть громом разразятся Ваши губы,
Они в обман недавно чуждо повелись!!!

От’яренная лживая манера -
В глаза и в уши слышать тот же бред!
Ли я достоин лжи? Ли я во лжи изведан,
Ли я оставил Вам поэтам черный след?

Я человек! Мы все- поэты в жизни,
Кто путь придумал – тот и сделал шаг!
Кто гениален – тот народом признан!
Коль если врал – так не увидел благ!!!

Соврать не сложно, страшен седой друг,
Сложней вранью не истинно поверить…
Ведь это наш единственный недуг!!!
Вот если бы на правду всех проверить…

– Народитися;
– Рости;
– Всьому радіть;
– Полюбить;
– Дітей і внуків завести;
– Розібратись що й до чого;
– Постаріть;
– Утомитись від усього;
– Відійти.

Накопичення предметів, досвіду і знань –
це культура (наче смітник всіх отих надбань).
В тому звалищі знайти щось можна лиш тоді,
як якісь орієнтири маєш в голові.
Отоді всі ті завали може й розгребеш,
і зерно раціональне в хаосі знайдеш.

День розпочинаю свій не з кави,
Не пробіжки в парку між алей,
А десятка доторків ласкавих
До коханих рук, рамен,грудей.

Сонце заглядає в повне око
У кімнати спальної вікно:
Уставай безстидний лежебоко,
Люди на городі вже давно!

Хай чекає кляте лабузиння,
Гойно не вибучує стебла,
Туго буде цюкати ґаздиня
Їх після мого рукомесла.

із тебе і мене щодня проростатиме сонце,
а місяць до себе щоночі навсе прикує.
і зорі на вухо у снах нам повідають конче,
як тиси могутні плекають коріння своє.

пір’їна жар-птиці із нижнього неба повисне
у межах досяжності – руку лише простягни,
і нявки спокусливо стануть заводити пісню,
злетівши босоніж з Карпатських пахких полонин.

на ранній флоярі тужливо заграє чугайстер -
довкіл сон-травою блакитною світ поросте.
захоче заморська царівна тройзілля украсти,
та цур перетворить його на бадилля пусте.

Розкраєне серце на дві половини.
Одна половина - любові руїна,
А друга по світу блукає до ранку
І ночі стрічає в обіймах коханки.

І карі ще рідні, і сині кохаю.
У цих вже тонув, ну а в тих утопаю.
Роздвоєне серце вже вкотре голосить
І чарів кохання, і прощення просить.

Барвінковий поклик горить синьоко,
Той, другий, пече, наче рана глибока.
І хочеться кинуть і вже не підняти
Розчахнуте серце - розпуку прокляту!