Сьогодні тягала Ірванця
У своїй шалено великій сумці.
Він виявився важкенним,
Що приходилось зупинятись
Десь тисячу раз.

Куди я його везла?
На Троєщину.
Уявляєте, відкриваю
Там бібліотеку.

Дорога Ірванця на Троєщину
Була складною.
Троєщина - це вам не Бродвей,
Але жахливіше від метро.

Влізла у тролейбус,
Битком набитий людьми.
Всі обступили Ірванця,
А Ірванцю парко
Сидіти у сумці.

Ой, така штовханина!
Ненароком когось зачепиш,
То поллються на тебе
Найпрекрасніші слова на землі.

А Ірванець сидить і мовчить.
Слів нема, мабуть.
Може, думає про Ровно,
В яке я його не пущу.

Ненароком хтось
Штурхонув Ірванця,
Так я почала
Кричати на всю:

"Не наступайте
На Ірванця,
Він класний
Поет і прозаїк!

Ірванець - це Бу-Ба-Бу,
А вони безсмертні.
Це висока літ-ра,
Ви ж знаєте таке?"

Жителі Трої
Подивились на мене,
Як на ідіотку,
Хтось сказав:
"Та її розстріляти треба
Разом з Ірванцем!"

Нарешті вийшли
З тролейбуса.
Ірванець троха
Пом"ятий, зате живий.

І тепер Ірванець
На Троєщині,
На проспекті
Маяковського.

Якщо хтось знає,
Де це,
Заїжджайте до нього
В гості.

Ірванець на Троєщині,
Промінь світла
Серед темної ночі.

Тож неси, Ірванцю,
Світоч поезії і прози
У маси!

Ірванцю,
друже,
Просвіщай
Троєщину!

Мій мобільний мовчав і мовчатиме
Хоч питали не раз приват-номер –
Скуто серце, неначе лещатами,
Намагались розбурхати вкотре …
Але ні…не готова зустрітися
З почуттями, що душу розносять.
Так, кохати нестримно хотілося,
Але жертви і сиве волосся
Не для мене…Цілунки серпанками
Осідають на щоках ланітом…
Молячись, омину полустанками
Почуття, що не можу спинити…
Закохаюсь…укотре… без пам*яті
Без претензій…подальше майбутнє…
Я живу…і кохання на паперті
Не прошу…але зможу, у грудні,
Коли надто тепла забажається,
Коли…дихання здавить бронхітом…
Моє серце, воно не спиняється
Ні від хуги, ні від… криги вітру.

Несподівано відкриваються двері -
Заходить електрик і каже:
"Ну, скільки у вашій розетці вольт?"
Ми кажемо: "220".
Електрик: "Ну зараз ми це перевіримо.
Якщо менше або більше,
Будете платити штраф."
Ми аж пополотніли зі страху:
"Що, справді?"
Електрик виймає свій струмент
І суне в розетку.
На дисплеї світиться:
217, 218, 219.. і завмирає...
Електрик питає:
"Ну що, де діли один вольт?"
Ми зі страху: "Сховали".

Змінюю любов на самотність
Хтось чи щось каже мені, що це правильно
Міряю відстань і простір
Виявляю, що міряч зламався

В голові застигло желе даремних ілюзій
І я витягаю з нього цитринки
Хочу змінити склад світла і серця
Хочу любити...

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

Вот это жизнь пошла,
Гуляем с ночи до утра,
Выделываем кренделя,
Гудит под нами,содрогаясь,
Матушка Земля,вот так-
Такая пляска и гульба...
А,что,ведь жизнь одна,
Она должна быть хороша!
А вам,коль нет,пардон-
Сушите сухари, грибы...
Вода бесплаткая, хотя,
Сейчас она, на вес золота.
Мы ведь власть -
Гулять нам очень в сласть,
Ну,а то,что там вода, вода,
Про это думать некогда...
-Так все ж размыто и плывет,
Бурлит по пояс водоворот,
Вся жизнь которая была,
Все унесла вода - в некуда...
Вода, вода, жара, жара,
Народу напасть-невыносимая,
А власть танцует,ей некогда...
На эту ситуацию,нет острого пера
Сатирика и нашего Булгакова...

Мені жахливо стало
Серед села напівживого,
Що пам'ять вимре
Чи почорніє, наче осінь,
І не піднімуть вже нікого:
Ані малого, ні старого
Лукаві, що перехитрили
Себе і свій народ.
Здавалося, благословили бідність:
Нехай живе навічно –
І дух бунтарства розбудили
У горобину ніч...

2003

гаряча свічка –
пізня Офелія
сходить
жовтим цинком

ніхто не рятує
від написання портретів –
знає
синій
напівпрозорий
кобальт

свічка хвора
ніби Лізі Сіддал

насправді
полум’я – крап
сутінки –
оксид хрому
природа –
розкішний
каталог фарб;
продається

любий Гамлете
ти-бо
мусиш знати:
захоплення дітей
правдою
(як і коханням)
викликає занепокоєння

2010

О, яка шкода що я – не вона,
Не ця розцяцькована фантасмагорична кицька,
Не цяця і не цукерка з присмаком барбарису…
Але я – справжня шкода, чи ні – Шкода Фабіо,
Перетинаюча площини в усіх вимірах твоєї свідомості.
Ти вимушений поводитись невимушено...
Вітер гойдає гойдалку... Не лякайся, мій хлопчику!
Ти помреш один раз – і ще не зараз і не тоді,
Коли, розмірковуючи про ЦЕ, ти будеш мальовничо
демонструвати пітьмі свій профіль, зкосивши одначе очі,
щоб бачити як захоплено ця хижа дівка роздивляється тебе...
Вітер гойдає гойдалку. Міцно вчепившись за бильця,
ти бачиш свої вже дорослі видовжені пальці, влиті у поруччя венеціанського мосту.
Міцні бронзові стійки, міцна і витончена в’язь візерунків.
Ти вдивляєшся до болю в очах, ти шукаєш глибинної суті, якогось п’ятого п’яного виміру і, нарешті, залізо починає кришитись піском , витікати в тебе з-під рук , витинати повітря як...
Вітер гойдає гойдалку. Вітер гадає по годинниках. І ти наляканий, бо гойдалка завжди нагадувала тобі величезний маятник або знаряддя для тортурів.
Так, це і є міжчасова катівня, де і тебе розітнуть, щоб витряхнути увесь той порох і попіл, що забив твоє ідеальне тіло, доки ти розгойдувався і широко розтуляв рота, дивлячись навколо.

...Моя нескінченна траса, мій зораний хлопчик , зоряний пилок....

Все вирішиться завтра,
Хтось сказав, що до всього потрібно дорости,
То, можливо, я іще не доросла до віри?
То, можливо, тому я всього боюся
І ховаюся по абстрагованих куточках моєї дикої свідомості?

Боюся всього: світла, спалаху, погляду, слова,
Темряви, шепоту, тіні, тиші…

Але я точно знаю, що все вирішиться завтра,
Тому я ховаю всі свої страхи,
І сідаю працювати.
Бог у своїй вірі повертається до мене,
І я дякую тобі, за те, що ти навчила мене любити його,
І мою маму…

У бензинових плямах сонця стрибають
Горобці спокою, втинаючи день
Від примх клопотів.
Листя цілує целюлозу лози,
Що наладувала антени на хвилі сафарі.
Фари-левиці смокчуть льодяники вечора,
М’ятні льодяники божевілля.
Мерехтіння екранів чужої свідомості –
Закритий на ремонт зоопарк
Із трьома мавпами, які затисли
Свої спогади в сіре каміння,
Газетні шпальта і шматок яблука,
Вділеного від несвятої трійці:
Алегро, віво, престо.

2010

Вип’ю сонце
Хай воно мене зігріє узимку
Якщо треба, розбавлю його
льодом з кусочком м"яти
Після сонця питиму хмари,
Додаватиму їх як вершки до кави,
І втоплю їх у своїй чашці.
Висмокчу дощ із трубочки з МакДональдсу
І буду тихо ридати

Ти спав з моєю мережею
Ти наздоганяв моїх ластівок
Але не наздогнав мене.

Я зникала в просторах і-нету
А ти шукав там мій слід
Але мене там вже нема.

Ти думав, що лайнери ходять лише за графіком
Ти думав, що сонце світить лише вдень
Але це не так.

У тебе своє сонце,
У мене - своє.
Про смаки не сперечаються.

Ти засинав рівно опівночі,
А мені хотілось зустрічати світанки,
Та очі твої спали.

Я писала поеми тоді,
Коли ти мені дзвонив,
Ось чому я не брала трубку.

У тебе своя дорога,
У мене - своя.
Вони не перетнуться більше.

Міряю дистанції словами
А в голові так порожньо
Завтра, можливо,
Вирішиться моє життя
А я сиджу і їм безе
І я вже не знаю,
Плакати мені чи сміятися.
Знання, як ті метелики,
Спробуй ухопи
Часу, як завжди, не вистачає
Його не існує взагалі
І тут втілюється "закон тісного часу" -
Все стискується,
Згортається в одну-єдину метафору -
Іспит...
2010

Ніхто не вічний. Хай буде благословенний той,
Кому Кохання складало присягу частіше, ніж Смерть.
Бо проживаємо лише мілісекунди від всієї вічності...
Тоді, Коханий, зрозумій, як багато втрачаємо,
Як багато в Тобі і в Мені проростає. Те, у що
Воно проросте, МИ дізнаємось, коли Смерть
Знайде нас і тоді МИ дізнаємось неодмінно,
Бо людям знати не дано більше, ніж на те відведено.
Мізерні піщинки часу насиплено у долоні, щоб у темряві
Навпомацки рухатись в певному напрямку
І на перетині шляху роздивитися хто-є-хто.
Наче манекени у вітринах, Ми завжди знаємо,
Кого шукати, але пам"ять надто коротка,
Щоб вихопити образ, священні риси,
Які переслідують по той бік. У передпокої Смерті,
Куди кожне ніщо поринає з приходом ночі,
Куди може забрати весь мотлох буденності,
Весь бруд і страхи, невідомі до того химери,
Туди Ти забираєш Мене, а Я - Тебе.
І як крихти збираю Тебе по крупиці,
Розкиданого, наче зорі по галактиці,
Щоб хоча б один натяк отримати про те,
Що Ти живий, що Ти існуєш. Я знайшла
Так багато Тебе, і ще більше віднайду.
Але ніхто не вічний, бережи Мене,
Міцно тримай, щоб я могла Тебе краще
Розгледіти і дозбирати те, що не складається
В єдине ціле. Прямуй зі мною крізь терен.
Я не знаю шляху, тож крокуймо поруч,
Не озираймося. Бо не впізнаємось більше.

засушені стигми
зів’ялі метелики болю
недбало скручуєш заплямований
ще з осені бинт під
котрим ховав був свіжі порізи
і тріщини
що лишалися завжди зі сну
ти снив найчастіше однакове
щоразу під іншим світлом
щоразу під іншим кутом
можливо під іншим небом
але хіба небо здатне змінити щось
під землею?
особливо під землею твоїх снів?
і вони тобі щось
та й наврочили
і вони тебе якось зужили
таж як мінімум твою шкіру
кажеш –

тоосені
поміж вітром
поміж листя й комах
понад озером
шурхотів ногами півсонними
якось зиркнув на мене
презирливо
озирнувся вмить і пішов
як ішов
то ставав усе нижчим
мов під землю поволі спускавсь

зрощені клаптики пам’яті
вигоєні дроти
дбайливо розгладжуєш аркушик
і знову береш олівець
наводити
контури своєї р е л і г і й н о ї риби
яка оселилася в тебе раптово
ніби з неба
була та й звалилася
і вже ти не сниш те однакове?
і шкіра тобі не болить?
кажеш –

то ось ні-
би вчора
не бачила?
хлопчина ходив тут із рибою
не продавав
з живою
тримав її так за пазухою
на грудях її тримав
він її вийняв із-звідти
та й суне мені до рук:

в о н а т о б і б і л ь ш е п о т р і б н а
н е х а й б і л я т е б е п л и в е

коли ж повернувся до тебе
вона вже була ось така
як ти її звеш
р е л і г і й н о ю
та з іншого боку вона
мені нагадує правду:
небо завжди змінює щось

А свічка світу світлом до могил...

Могли б і ми із свічкою стояти,
Мов мати біля цвинтаря надій.

Біля хреста не свічка. Не одна
Із дна думок встає немов на чати –
Втрачати є кого. Кого стрічати
Біля воріт останньої межі.?

Усі ножі заховано у піхви
І ви пройшли по жилах. Ви - чужі.

А ви застряли в горлі і нема
На вас уже ні ради, ні розради
І раді ви, що ваша ще труна
Без вас блукає світом. На параді
Чужих могил, чужих імен, кісток...

Хічкок душі підводиться над світом
І тіло приростає до свічок.



2010 (остання редакція)

Першокласниця простягнула
у спітнілій долоні
вітаміни.
Шмат містечка в атмосфери лоні.
Обережно – міни!
Сонце – сапер – звільнений із посади.
Ззаду. Ззаду? Ззаду!
І…! Бант розв’язали.
Вулиці – пильні спортзали.
Бачте, агресії згустки.
Померти – це-е-е…взяти відпустку.
Носик кирпатий, веснянки.
Бозєнько! Аж мурашки.
Ніколи не буде панянка.
І гуркіт. І слізно. І тяжко.
Ззаду? О ні! Поруч!
Руч-
ки дрижать.
В останню хвильку зрадіти.
Ненавиджу!
Як же ненавиджу,
коли помирають
діти.

очі
кольору Гогена
ранок – аберація міфу
скільки сіток
наставлено
в лісі
на тишу?

усі світи –
тільки мости
понад
подорожником

я – по дорозі до світла;
несу вітрам
три сорочки
одна з них гамівна

ніч застала її
під зорями сонну –
а вона
ніби біла мальва
ніби біла левиця
ніби Либідь-біла
привітна

2010

Між хвилями простір є,
Час для спокою і для сну,
Час для вбирання світла
Легенями та думками.

Хвилею ніч іде
І старовинний хаос.
Піною страх сичить,
Голод глибин бунтує,
Камені гуркотять,
Втеча тече водою.

Зламані крила снів.
Місяць розбився...

Лінії життя вмерзлися в долоні
Химерними ієрогліфами.
Мій означає "серце" ,
Твій - "серцебиття".
Прагнуть єдності форми і ритму,
Прагнуть злитися в спільну гравюру,
Прагнуть витекти воском у кухоль
Крізь тенета минулого часу
Й теплий попіл прийдешнього дня.


Я топчу помаранчеві зорі,
Я блукаю в небесному морі.
Я лиш човник. В пилюках альбому
Я шукаю багаття і дому.
Але болями тисячі голок
Обпалили хурделиця й морок.
у люстрі крижаної води
Пропадають самотні сліди.


Місяцю набридло бути сирною головою.
Він повернувся темним боком.
Світлячки - карликові прометеї,
Назавжди прикуті до ночі,
Чи допоможуть вони?
Розпізнать мелодію дихань,
Розпізнати на дотик твій голос,
Розпізнати розсипану мрію
У вологому натовпі хмар.


Опустивши мережані крила,
Йдеш босоніж по плямах світила.
І століття крізь пальці пісками
Витікають у скелі і храми.
Кожен рух - зовсім іншая ера,
Тільки я - кам'яна байадера.
У люстрі крижаної води
Пропадають самотні світи.


А коли білий серпанок сну
Віднесе вітром у "вчора",
Лікуватимемо медом і олією
Печені рани стомлених підошов.
Твої рубці означатимуть "серце",
Мої - "серцебиття".
Ми й не помітили, як стали
Частиною чудернацького візерунка,
Накресленого на снігу пір'їною,
Якій не судилось народити сонет.

2004 р.

Ти – крапля.
Мені завжди тебе так мало.
Ти – море.
Мені завжди тебе так багато.
Випиваю краплю,
а опиняюся серед моря.
І так день у день.
Починаю з краплі – тону у морі.
Але не встигаю потонути,
бо ти знову стаєш краплею,
грайливо припрошуючи:
«Ось я – маленька краплинка.
Припади до мене устами…»
Ти – моя сила і моє безсилля,
захоплююча подорож у часі
на хвилях щастя.

Выпал из жизни, случайно, на час,
И оказавшись на койке больничной
Смысл осознал бегло сказанных фраз,
Срочность расставил дел, для приличия,
Позже с зимы окунулся в разгар
Лета горячего, в меховой куртке,
Надо же, эта жара, как кошмар,
Хоть бы дойти к остановке маршрутки.
Дождь пробежался, насмешливо лил,
Тетя вьетнамки сняла – нету толку,
Зимний ботинок сугробом ходил,
Не ожидая топтать трав широких,
Свитер не спас от несносной жары,
Только намок, стал тяжел, неудобен,
Жизнь пошутила, и этой игры
Жертвою стал, кто был Богу угоден.
Шерсть зимних брюк тяжела от воды,
Нету на смену шелковой одежды,
Стал человек жертвой чьей-то игры,
Выпал из жизни, нашелся, конечно,
Взгляды прохожих. Под сорок жара.
Сердце стучится в груди с перебоем…
Выпал из жизни – это игра,
Но победил наш отчаянный воин.

коли свіча розмальовує молитву в твоєму серці
не питай про вчорашній день
про смак пролитих сліз
про вбиті в утробі питання
про гріх без каяття
про не завершену розмову
і не почату ісповідь
про ключ до кімнати з минулого життя
про смисл загубленого
чи може незбагненного часу
краще запитай
про колір сонця завтрашнього ранку
про застиглу в очікуванні дорогу
про землю нову і небо нове
про новий Єрусалим
і нічого що сльоза ще не висохла
адже Христос теж плакав
за старим Єрусалимом

мовчання – золото
хто скільки донести зуміє
інші
скарби помножують скорботу
аорту чáсову
судома зводить –
несила
стільки крові перегнати
хто говорив
неначе плив у ночвах
серед імли
хто не уміє мовчки
плисти
хоча б у чóвні Ноя...
що він по небі ходить – і звідтам
цитати розтрясає
в повітря охолоджене – і попіл
содома і гоморри
осідає
на вавилонські вежі і химери
в твоїй уяві
крім мовчання – пастка
пустеля слів нікому не потрібних
о де ти Ноє?
ще одна цитата –
із поет.
(помітка словникова)
не Ноя закликайте – Бога
зламати заповіт
мовчання
мовчки...

...не чекай мене сьогодні
не чекай мене завтра
я заблукав у тернику
свєї душі
не дивуйся
коли відчуєш
у ціх рядках біль
бо ти відчуєш
мою любов до тебе
кохана

Можливо, я жила до нової ери
І очерети були моїм волоссям.
Я писала на обгорілому папірусі
Обмороженої весни
Бамбуковою паличкою,
Вмоченою в порцелянову сльозу
Намальованого на чашці блазня.
Можливо, то була не паличка,
А відбитий промінець невідкритої зірки.
Я писала тобі... навіть не лист -
Хвилясті лінії, заплетені в сюжети
Невідомих картин.
Я блукала чудернацькими світами
Потойбічних фантазій.
А коли прокинулася, зрозуміла,
Що я - хаотично розкидані по піску
Сліди первісної людини
І що ти завжди будеш
Океаном.


2004 р.

Спека.
Ка-
пати
на скло бокове
портвейном. Кове-
рсати ласунки.
А шо? – вередливі
скачуть з моєї сумки
бісенята.
І завзято
вимащелись
у рум’яна;
ще лисі,
себто голесенькі.
Спека? - п’яна.
Я на
«амулеті»
ріжу степи
пи-
ти
з пляшки на леті.
Повільніше,
ше-
піт,
щоб заколисати
бісенят-малечу.
Лечу –
піт
на скронях.

* Библиотекарь провожает её в книгохранилище и вместо совета о том, что почитать, даёт несколько рекомендаций совершенно иного свойства*

выбор

Все они разные на ощупь, на запах, на вкус и, конечно, на вид.
Будь осторожна, когда выбираешь по виду:
Зорко лишь сердце, твердят поэты, всё остальное – нет.
Будь осторожна, когда выбираешь на ощупь:
Лгут габариты, и кожа обложек, и память подушечек пальцев.
Будь осторожна со вкусом и запахом. Ложно
Чувства свои можно истрактовать, переврав настоящее с прошлым.
Не выбирай первой попавшейся, но и не мучайся с выбором долго.
Словом, постой тут, найдёт тебя нужная книга сама.

* Она любит читать и часто путает прочитанное с произошедшим*

я читаю книгу, книга читает меня

Ношу за пазухой книгу,
Как мальчик-спартанец – лисёнка,
Как неискушённый – вериги,
Как раненные – осколки.
И ноша эта горячая,
Как случайные поцелуи,
Горькая, неудачная –
Но как я её милую,
Как я её голублю, как я её ласкаю, –
Как археолог рисунок
Найденный им наскальный.

*Она засыпает и ветер листает страницы книги в произвольном порядке*

15 секунд до пробуждения

Если бы жить на каком-нибудь фьорде,
в стране, о которой никто не знает.
болтать на нездешнем с китами, котами,
кормить их с ладони, названия дать им:
ласковыми именами любимых,
которых, бывает, никак не узнаешь
слепыми глазами и внутренним слухом,
Назвать их…

…Купить с распродажи просоленный катер
с сетями для рыбы, дубовым причалом
и чтобы там над моими плечами
широкими не насмехались. Молчали,
глядя, как мы с капитаном Ларсом –
губы обветрены, медны предплечья,
руки железны, жилисты, живы –
песни поём для тунца и мерлузы
и покоряем морские заливы.
пусть вечерами в дом деревянный
с моховой крышей все соберутся.
Ларс надевает рыбёху на вертел,
я отжимаю рубаху от соли,
люди смеются, птицы смеются,
плещется море, звери смеются,
ветер целует, вечер целует.
от поцелуев целую вечность
хмель в голове, пол плывёт под ногами.
так колыбель только боги качают
в полночь, над синей водою глубокой,
где заблудившийся бакен, как око,
так беспокойно глядит,
одиноко,
будто бы сглазить пытается нас
с полупридуманным рунами фьордом,
с полупредсказанным сказочным домом
и со страной, не отмеченной в картах,
псом, задремавшим на правом колене
мордой своею,
с похожим на папу
выводком светловолосых ребяток…
…и книгой
на тридцать первой
открытой странице.

Реактивні вітри вашої долі
Принесли неспокій у мій сон,
А під ранок рипнули двері
І луна підбор причаїлась
в моєму під'їзді,
я кинувсь назустріч
зачарованій тиші –
за порогом солодко ніжилась
білесенька киця.

1994

Ви – королева пахощів,
Постави та ніжності,
Володарка уяви поета.
Ось пахнуть троянди тонкіше
При вашій появі.
І наче вашим голосом
Співають птахи в саду.
Я слухаю цокіт підборів
Після писку авто –
І все це б ніщо,
Але ж ви іще –
Королева
моєї душі.

1993

вічність
щось більше од вічности
не потребує наших зусиль
задля увічнення

зорі кинуті під поїзди
раптом зоріють вище ще

сонце з болота зіходить
таке ж сліпуче
без перебільшення

що тобі
яких наднормових доказів
присутности

(рік написання - вічність)

пальці волошки
моляться

губи маків
криваво розтулені

розчулені

серпик місяця -
весільний староста
оперезаний
червоною межею
небокраю

роса -
втомлене намисто
нареченої

тиша
зачепилася
за обруси
трави

ой
молодої

тільки
голівки грициків -
біляві дітки
з полотен
Дональда Золана

2010

мені не страшно
коли відходиш
коли коридор співає панахиду завмираючим крокам
а вечір тягнеться як жувальна гумка

не страшно
коли в телефонній трубці стукіт коліс далекого поїзда
коли чужий дім манить прозорими стінами
а віддалі розмальовані спокусою свободи

не страшно
коли салон розваг закриває двері перед небажаним гостем
коли іскорки ресторанного алкоголю весело підстрибують у твоїх очах

не страшно
коли погляд вістрям леза аорти моєї торкається
коли слова спалахують грозою швидше ніж захисний клапан

не страшно
коли на конверті не моя адреса
коли з рушника зникають червоні нитки
і залишаються чорні
коли говориш що прощення нісенітниця
а любов вигадка поетів

не страшно
коли не повертаєшся на ніч

мені страшно
коли мовчиш

Напередодні дня
Сурмить тривога...
В обличчі Бога - тривога...
В обличчі Бога - зневіра...
Ти пнешся зі шкіри
За втраченим раєм.
Ховає темрява
Грішні тіні.
В м'якому сіні
Заснули миші.
Просять тиші
Мільйони атомів...
У мене в хаті - вітер.
У мене в серці - вітер.
У мене в душі - війна.
У мене в душі - бій...
Твій гострий меч розрубав закон.
Полон
Вже близько. Ніч.
Тихо падає...
Я згадую день,
Перед яким народилась,
В якому проросла
Моя одвічна воля до життя...
В обличчі Бога - сила!
Він - живий!

Колись моя остання рима
Впаде порепаним каштаном
В холодну глибину бруківки.
І ти почуєш її крик.
І ти піднімеш її плескіт,
Її відлуння, зліпок, знімок
І пеститимеш кожен спогад
Пилком розквітлої надії.
Ти пригадаєш присмак рути
І запах сновидінь і меду
Серед смарагдиків роси.
Розтануть зорі, ніби свічі.
Їх теплий віск на тілі ночі
Залишить грифів і химери -
Постмодерновий боді-арт.
Нервові пальці Паганіні
Виводитимуть давні звуки.
І будем ми серцебиттям.

2005 р.

Прогулка.

Вчера траву скосил садовник,
И без галловая стерня,
Как без галловые подонки,
Впиваются в ступни дитя.
Но этим лето не испортить,
И продолжается игра.
Борясь с стернёй, ступая робко,
Дитя бежит к рукам отца.
Трава увяла, запах сена,
И счастья лета не украсть.
Когда есть сын, ну и в двойне,
Когда есть к сыну дочь.
Прогулка в парке лишь мгновенье,
Мгновенье памяти моей.
Когда был мал, бежал на руки.
Сегодня вспоминая детство,
Я отдаю свой долг отца,
Гуляя в паке с дочерью и сыном.

Николай Блоха 17.07.7518 (2010)

Безрассудство.

Пишу ли я стихи? – мой друг.
Я не скажу тебе об этом.
Всё это мысли и волненья,
Что между точек, в строки я вложил.
Пытаясь высказать сомненья,
И всё повторно пережить.
Отдав словам той истины мгновенье,
Что так хотел, но не забыл.
Всего лишь строки, что испачкали бумагу.
А кто-то, взял, литературою назвал.
Теперь в ответах на вопросы ищу себя,
Но нахожу других чужих до боли.
И наплевать, что в зеркале они,
Два моих я,
Тот, что спросил, и что ответил,
Поэт безлик, когда совсем один.

Николай Блоха 17.07.7518. (2010)

Размышление.

Стена сегодня перед нами,
Сегодня я не думаю о Тане,
О Свете также мыслей нет.
Виктория, Надежда, Алла,
Они по жизни так достали.

А мне охота пониманья,
Похожих мыслей и признанья.
Чего-то близкого родного,
Чтоб можно было не спешить,
Спокойно пить, не думая о завтра.

Но вот недавно я узнал значенье,
Подобный значит гей.
Стоят подобные мужчины,
У стойки бара, в лесу, иль парке,
Имея жён, стоят с друзьями.

С подобными себе общаясь,
В любви клянясь,
Когда позволит хмель.
Забыв о Тонях, Машах, Дашах.
И проклиная тех других,
Хотя на половину те же,
Чуток барьер не преступив.

Вот натолкнули размышленья,
А может мне в гей клуб сходить?
Чтоб разобраться, тех различьях,
Что отделяют тех от тех наполовину.

Николай Блоха 17.07.7518 (2010)

Я Я Я Я Я Я Я Я



ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ ТИ,



наче вища за мене, вища понад моє Я

над мою заціловану осінь і

кришиться листя на ТИ і Я, на ТИ і Я

стукіт наших

сердець

не римується

подих з подихом не зустрічається…

а Я,

НАЧЕ

р е в о л ь в е р б і л я т в о є ї

с к р о н і... готовий поділитися кулею

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

Підступно кидає
Сіль у свіжу рану.
Співає про плаксиве
Підтвердження буття,
Про дурно-розовий
Спосіб існування,
Який пропонує обрати
Право не обирати.
Мабуть не сформулювати
Термін-визначення попси,
Бо легко розпізнати
Словесну фонограму без слів.

2010 року Божого

1.
квіти
вибагливі, екзотичні
пишаються, пестять, палають
розмай наших зустрічей - квіти
відкритість, беззахисність, спека


2.
мушлі
гарячі, вологі
ваблять, шепочуть, жадають
вуста твої - мушлі солоні
відвертість, вогонь, глибина


3.
вітер
розхристаний, безтурботний
тулиться, горнеться, лине
вітер живе у твоєму волоссі
стихія, свобода, осінь


4.
кава
досвітня, густа
гірчить, обпікає, кличе
в цілунках твоїх - кави присмак
безсоння, багаття, шовк


5.
оливи
лискучі, пряні
зриваються, котяться, будять
слова твої - стиглі оливи
історія, амфори, німфи


6.
вогонь
життєдайний, правічний
тече, огортає, колише
твій голос - вогонь у морози
затишок, спокій, надія


7.
ніжність
тремтлива, чуттєва
бринить, розливається, пінить
ніжність - тепло на подушці
ромашки, світання, ти

2010 р.

як давно я тебе люблю…
по ранній Кирилиці
криниця заглядає в мою душу:

холодна карпатська криниця
кидає мені за пазуху зорі

в частинці хліба – твоя

хіба втечу з небокраю?

знаю:
це ти був хлопцями
котрі носили мені холодні ружі
схиляли свої гіркі голови
на коліна
і присвячували печаль…

потім
стояли натще у снах
і пили з ковша
Чумацького Шляху…

я думала…

це ж ти
ходив світами
котрими розписано
кімоно
спеки

тепер жінки
притуляються
й до стьожки…
вони – матері…
(хай навіть чоловіки
подарували їм
тільки квіти) -
знають
наче карпатські криниці
як холодно всесвіту
чекати на зорі

як раптово планети
спадають на коси жінці –
як ніжно
(щоби це були коси матері)…

як ти
і де ти?

як давно я тебе люблю…

Коли запитають, з чого все почалось,
Скажіть – почалось з целофанових трун,
Жебраків та старого, що збирає недопалки
Серед сміття.
Скажіть – почалось з облуди вельмож,
Хаосу, волання і ґвалту папуг.
Скажіть – починалося так страшно,
Бо хтось має врешті-решт
Платити за споконвічне рабство.

Невеличка квітка, нагадує троянду…
Нагадує, бо вчора втратила свої пелюстки…
Такі ніжні і примхливі…
Теплі і горді…
Солодкі, ефірні…
Залишилось чотири…
Чотири пелюстки
Спогадів…
Сумує…
Плаче…
Раптом…Метелик…
Пурх…Пурх…
Прокинулась троянда
Здивувалась…
Чому я? – Запитала себе …
У мене майже…майже…
Нічого не залишилось…
Лише чотири пелюстки…
Чотири…і більше нічого…
Метелик не почув…
Торкнувся довгими лапками…
Закрученими вусиками…
Плямистими червоними крильцями
Голівку квітки…
Поцілував…обійняв…залишився…
Троянда прокинулась…
Заридала від щастя…
А метелик заснув…
Та перед сном подарував
Ніжно і примхливо…
Тепло і гордо…
Свої крила….

2010

І С П А Н І Я!!!!!

Хтось пригорнувся білим-білим обличчям
До твоєї білої сукні і обличчя те
Перестало здаватись настільки білим
І подумалось з вдихом світлого повітря
"Аби лишень не забруднитись"
Та біле все перетікає в чорне
І безлічбезлічбезліч поцілунків.
А ти дивишся у обличчя - воно
Ні біле, ні чорне. Воно інакше.
Завжди буде інакшим, ніж все,
З чим порівнюєш. Про нього не варто
Так п"янко думати. Треба падати
Пір"ям у руки, ледь піднявши поли
Білого прапору. Треба втрачати
Свідомість. Треба закривати очі
І бачити темінь. Бо це те лице,
Яке сліпить інакше, ніж сонце.
Інакше, аніж безодня.

Це не наша провина у тому, що Земля
Кругла, а земляни - пласкі.
Вони є приземленими навіть радше, ніж приплюснутими...
Помаленьку змушеними звикати до землі...
Але це не наша з тобою провина у тому.
Коли ми разом, ми завжди на кілька сантиметрів
Здіймаємося в повітря, лише на кілька мілісекунд.
Земля відторгає нас, бо ми знаходимося в єдності.
Але для того, щоб підійнятись, нам необхідно
Прикріпитись чимось до висот, будучи безтілесною формою,
З якої проростає нитка за ниткою. Нас смикають,
Як маріонеток, але дають шанс хоча б злетіти
І ми знаходимось на мить і вириваємося з пласкості міст,
Карт, розграфлених невмілими руками вулиць,
Картонних дерев, руху цяток у напрямку до центру
Всесвіту. Де жоден з нас не є крапкою.
Бо ти є найкричущішим розділовим знаком,
Який пнеться у кожному моєму реченні
І вміло робить свою справу. Інколи тебе теж
Починають пресувати і ти, згорблений поринаєш
В задуму і невпевненість у собі, поринаєш у землю,
Щоб боятися дощу з хробаків, які, насправді
Давно під ногами. Бо смерть теж не є крапкою.
Крапкою, цяткою, ляпкою є людина, що лягла під прес.
А смерть, це лише "лапки", слабка умовність,
Яка витягає кожного своїми важелями із дещо
Густішої субстанції, аніж грунт.