Це у твоїх руках,
Ким і де бути;
З ким і коли,
І як – це наше життя,
Дане нам Богом.
Це наш вибір,
І яким ми його зробимо,
Чи правильний, чи помилковий -
У наших руках.
Це все у наших руках,
Ми ж у руках Божих:
Чи нам жити, чи вмерти.
А він Милосердний.
Він відновлює з пороху зітліле серце,
Він творить чудеса.
Він Люблячий Батько.
Він – наш Творець.
Він – наш Спаситель.
Він – Господь наш Ісус Христос,
Який прийшов у цей світ
І став людиною, залишившись Богом.
Він жив, радів, навчав,
Страждав, помер, воскрес, вознісся –
Він відкрив нам двері до Раю.
Він – Усе, я – ніщо.
Він є Любов…

2009

Коли починає падати дощ, ми відкриваємо свої парасолі та чекаємо поки він пройде...
Але іноді дощ переходить у град, і наші паросолі не витримують, і ламаються..
А за ними викривлюємось і ми..
Хтось скручується в клубочок за принципом "якшо я цього не бачу, то цього і нема";
Хтось репетує докази й аргументи, мовляв "це ж несправедливо";
А хтось стоїть.. просто стоїть...
Від граду йому інколи розсікає чоло,
Але він мужньо стоїть..
Він стоїть, бо усвідомлює,
Що заховавшись від проблеми
Чи її відклавши -
Проблема не вирішується.

Проблему можна вирішити
Якшо подивитись без драматизування,
Попросити Бога допомогти
І взятись за вирішення проблеми.

2009

втомлене сонце
серпнево
хилить
кульбабову голову
до барвистої гойдалки
спогадів
змащую
зеленкою
побиті коліна
моєї душі
і
перетворююся
на маленьку
дівчинку
вона примружує очі
намагаючись
розгледіти
крізь павутину вій
обриси далекого літа
що солодко звучить
дзвонами грушок
бринить
схованими
у сірникові коробки
джмелями
і
млосно
пахне
цинамоном

з-за кам’яної гори літ
тужливим сопрано
вилітають голуби
пісні мого дитинства

дерева меншають
тіло огортає
павутинка тепла

повертаюся...


27.11.09

Залиште мене
віч-на-віч із правдою.
Хай не буде
асфальтного пилу
на підборах свіжості.
Хай лише дощ
бентежить слова.
Зішкребіть інтелект
із пагонів-немовлят.
А тоді вперед -
пускайте дим
у вічі дзеркалам.
Вони все одно
не стануть прозорими
І покажуть вас.
Тільки зчорніє
кожна цятка нещирості.

Знаю, від вас залишиться
одна мікробіла пляма -
старе дитяче здивування.

2001

Стій! Не вбивай!
Це ж дитя твоє,
Це частинка тебе -
Не вбивай себе.
Чути плач дітей не колисаних…
Вони плачуть,
Так гірко плачуть
Ні в чому невинні ненароджені люди.
А тобі боляче,
Бо знаєш, що зробила..
Але не падай, але молися...
Покайся і помолися
За твою ненароджену дитину.
Вона ж твоя краплинка,
Твоя радість і втіха.
Не вбивай!
Не роби аборт -
Утримайся від дітовбивства.
Не будь вбивцею,- але
Будь мамою!
І Бог тобі допоможе -
Пам'ятай це.
Вір, молися і проси,
Бо хто просить - той отримує;
Хто вбиває, той вбитий буде!
Чути плач ненароджених людей...

2009

Ксенофобія любові
жидоненависництво мене
моя любов.

Нацизм мого серця
комунізм почуттів
моя любов.

Терористичний акт душі
мітинги на майдані Кохання
моя любов.

Революція відносин
реформування почуттів
моя любов.

13.11.06

на плечі мого міста
легким серпанком філософії
ароматної кави
спадає п’янкий вечір
запалюючи теплі вогні
у вікнах прадавніх кам”яниць
обплетені
павутиною історії старі мури
дихають на людей
сюжетами доль
кадрами німого кіно
пожовклими фотографіями
заворожуючи уяву
солодкою ностальгією часу
тужливий голос
проникливого саксофону
збуджує уяву...

відродитися
для ночі на Руській
віднайти
затишок на Староєврейській
десь біля Домінікан
зустріти свою любов
і
зрозуміти що це твоя доля....

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

Вони лукаво посміхаються на всі 32,
І при цьому брешуть,
Вони вдають що щасливі,-
Вони обдурюють себе.

Вони драматизують
І роблять з мухи слона,
Вони живуть в ілюзіях,
Реальність-це для них недосяжна річ,
Їм подобається віртуальність.

Вони зваблюють не своїх чоловіків,
Зовнішній вигляд-ця тема у їхніх головах.

Вони хитрують, роблять собі проблеми
І посміхаються-хоч хочуть плакати.
Вони напиваються, розважаються, змінюють свіій імідж,
Замість того шоб зупинитися, замислитись
І змінити те, що робить їх нещасними.

Вони грають чужі ролі,
Бо бояться реальності,
Реальності, яка може стати їм бронежелетом на війні -
Порятунком.

2009

Він казав
полетіли разом
Попадемо до раю
до пекла
кому то байдуже
кому є потрібно
хай буде як буде
аби лиш разом

Він казав стрибай
маю міцно тримати
маю плечі у силі
і ноги у землю припнуті
і любов мою
до тебе без ліку
не до рахунку
не до міри
не до віри

Він казав
без тебе погину
мав розум
та серце згубило
коханням си тішив
гріх в серце
уклав мені
болем любов укрив
схоронив

Відкажу
любов твоя
не до мої віри
не до мого стану
руки твої
я не віддам си
так не вдарую
не проведу
не до мене
казав си
та не відав

©ммв

На роздоріжжі
Міллярдів почуттів
Зустрілись
За спільним маршрутом
Обрії розуму
Та залишки емоцій.
Їх прагнула змінити
Цивілізація.
Кома за комою...
Крапка за крапкою...
Діагноз:
Коматозний стан
Внаслідок
Крапкового передозування.
Лікування:
Відморожування.
Поверніть, нарешті,
Післяцивілізацію
До початкового стану!

на палітрі серця
змішати фарби почуттів
розписати
полотно ночі
синім по чорному
жовтим по чорному
....
нитку розлуки
до нитки чекання
жовту до синьої
синю до жовтої
вишити древнім узором
чорне полотно ночі
....
чи зможемо з хаосу
клаптів
галактик
створити
єдиний всесвіт
.....
космос кохання – це
злагода
серця і слова
тіла й душі
чуєш
отож

1 Що є диво, Авторе?
Диво є народження.
Диво є можливість бути.
2. Що є цвіль, Авторе?
Цвіль є зіпсований день.
Цвіль є кволість.
Цвіль є слабкість і марення.
3. Що є зайвість, Авторе?
Зайвість є все, що йде від цвілі.
4. Що є наївність, Авторе?
Наївність є метелик щирості.
Наївність є життя.
Наївність є струмок під снігом.
5. Що є кут, Авторе?
Кут є гострість і плавність.
Кут є промінь світла на очі.
Кут є зруйнована впертість.
6. Що є життя, Авторе?
Життя є аксіома свіжого листа.
Життя є регульована ознака.
Життя є сила і кволість.
7. Що є сила, Авторе?
Сила є здатність.
Сила є біль у спокої.
Сила є спокій у можливості.
Сила є можливість у баченні.
8. Що є кволість, Авторе?
Кволість є листя на зоряному озері.
9. Що є здатність, Авторе?
Здатність є важкість у грудях.
10. Що є біль, Авторе?
Біль є регульована ознака.
Біль є сила і кволість.
11. Що є падіння, Авторе?
Падіння є гребля у голові.
Падіння є денна тьма і нічне світло.
12. Що є щирість, Авторе?
Щирість є сила у падінні.
Щирість є довершеність моменту.
Щирість є кволість наївності.
13. Що є числа, Авторе?
Числа є зброя слабкості.
Числа є листя на зоряному озері.
14. Що є слабкість, Авторе?
Слабкість є теорема свіжого листа.
Слабкість є недоконаність.
Слабкість є здатність до падіння.
15. Що є надія, Авторе?
Надія є осінній світанок.
Надія є зброя метелика.
Надія є слабкість самотності.
16 Що є зброя, Авторе?
Зброя є біль сили.
Зброя є антикут.
Зброя є коректор слабкості.
17. Що є певність, Авторе?
Певність є відсутність зайвості
18. Що є колір, Авторе?
Колір є коректор сили. Але не завжди.
19. Що є слово, Авторе?
Слово є шлях до зоряного озера.
Слово є сила і кволість.
Слово є кут сили.
20. Що є робота, Авторе?
Робота є зайвість здатності.
Робота є складання піраміди життєвих слів.
Робота є сила щирості.
21 Що є скромність, Авторе?
Скромність є кволість сили.
Скромність є наївність здатності.
Скромність є сила і кволість.
22. Що є марення, Авторе?
Марення є диво у падінні.
Марення є вбивство у зоряному озері.
23. Що є розмова, Авторе?
Розмова є числа щирості.
Розмова є певність сили.
Розмова є марення кволості.
24. Що є заздрість, Авторе?
Заздрість є сила слабкості.
Заздрість є марення щирості.
Заздрість є цвіль падіння.
25. Що є поразка, Авторе?
Поразка є марення у падінні.
Поразка є слабкість скромності.
Поразка є страх перед поразкою.
26. Що є страх, Авторе?
Страх є зайвість здатності.
Страх є кволість надії.
Страх є слабкість щирості.
27. Що є небо, Авторе?
Небо є сила без надії.
Небо є зброя зоряного озера.
Небо є цвіль слова.
28. Що є любов, Авторе?
Любов є кут болю.
Любов є слово певності.
Любов є розмова із життям.
29. Що є воля, Авторе?
Воля є сила слова.
Воля є диво життя.
Воля є поразка цвілі.
30. Що є дотик, Авторе?
Дотик є колір сили.
Дотик є заздрість розмови.
Дотик є поразка скромності.
31. Що є почуття, Авторе?
Почуття є сила і слабкість роботи.
Почуття є колір розмови.
Почуття є колір дотику.
Почуття є колір зоряного озера.
32. Що є довершеність, Авторе?
Довершеність є відсутність зайвості.
Довершеність є надія сили.
Довершеність є поразка цвілі.
33. Що є смуток, Авторе?
Смуток є марення слабкості.
Смуток є надія цвілі.
Смуток є кволість любові.
Смуток є наївність здатності.
Смуток є зайвість волі.
34. Що є вітер, Авторе?
Вітер є сила надії.
35. Що є вода, Авторе?
Вода є колір довершеності.
Вода є поразка страху.
Вода є марення у любові.
Вода є біль і страх марення.
36. Що є земля, Авторе?
Земля є небо сили.
37. Що є вогонь, Авторе?
Вогонь є дотик довершеності.
Вогонь є падіння щирості.
Вогонь є небо зоряного озера.
38. Що є думка, Авторе?
Думка є вогонь у зоряному озері.
Думка є вітер сили.
Думка є вода землі.
Думка є слово життя.
39. Що є вічність, Авторе?
Вічність є цвіль волі.
Вічність є небо зайвості.
Вічність є дотик кольору.
40. Що є віра, Авторе?
Віра є сила вітру.
Віра є вода волі.
Віра є заздрість кволості.
Віра є смуток неба.
Віра є дотик любові.
41.Що є мрія, Авторе?
Мрія є сила води.
Мрія є воля любові.
Мрія є колір сили, - але не завжди.
42.Що є безодня, Авторе?
Безодня є вічність зайвості.
Безодня є кволість води.
Безодня є зайвість здатності.
Безодня є розмова марення.
43.Що є актуальність, Авторе?
Актуальність є любов у зоряному озері.
Актуальність є слабкість вічності.
Актуальність є певність чисел.
44.Що є самотність, Авторе?
Самотність є сила і слабкість води.
Самотність є кволість щирості.
Самотність є джерело у зоряному озері.
Самотність є біль.
45.Що є повага, Авторе?
Повага є вічність вітру.
Повага є кволість думки.
Повага є небо віри.
46.Що є зоряне озеро, авторе?
Зоряне озеро є мрія слова.
Зоряне озеро є заздрість цвілі.
Зоряне озеро є квола надія неба.




2009

Твоя
присутність
пахне домом
мережиш життя
світлими
дорогами
повернень
і
мовчиш болем
несказаного
слова
відчуваю
його делікатний дотик
до
порисованого
буднями
серця
і
знову
болить в мені
прихована ніжність
нанизана на чекання
довге
як ця
безконечно
самотня
осіння
без
Тебе
ніч


19.11.09

є
я
до себе
рухаюся вперед
туди де мене не було
щоб уже ніколи не йти
вкриваюся страхом
над моїми думками
що печально висять
і молоком вогких туманів
шаленим танцем дощу
мучить мене
заплаканий листопад
і шукаю двері у літо
огортаюся білою пусткою
Я просто стікаю болем


Я просто стікаю болем
огортаюся білою пусткою
і шукаю двері у літо
а заплаканий листопад
мучить мене
шаленим танцем дощу
і молоком вогких туманів
що печально висять
над моїми думками
вкриваюся страхом
щоб уже ніколи не йти
туди де мене не було
рухаюся вперед
до себе
я
є

вмитися першою весняною зливою
зачерпнути долонями пахучої дощівки
і хлюпнути отверезінням собі в обличчя
добре...

після священного омовіння свіжістю
вилискувати соковито-зеленим змістом
і пізнавати суть тривання всесвіту
добре...

вибухнути молодим пагоном
простягнути до сонця свою душу
і затріпотіти на весняному вітрі вільховим цвітом
добре...

бавитися власним настроєм
жонглювати мелодійними словами
вслухатися у гуркотливу музику весни
і знову летіти...

радіти...

жити...

весна.

Одного ранку прокинутися, відчувши зміни: від найменшої волосини до пальців ніг, лежати, наслухаючи себе – дивне враження – все ще бачити, та вже ніде не бути. Чути – машини шинами, як ножами, розрізають їм перший – для мене останній сніг, чути – радіо ловить душі в сіті_чоловік душ приймає. І ти, Бруте? Брод на бутер намащує, варить каву – половину турки для себе, а пів – мені, боса по зимній плитці в білій льолі поволі - паломництва віковічні … ні бажань, ні жалю, ані пам'яти – збайдужіння здивоване - хто всі ці люди довкола? Ні золотого серпанку святошного, ні коляди в січні –
…а посічені пальці… не болить, бачиш, а ти, дурненька, боялася, не пече усміх Господній лагідний, і дорога кицею лащиться, і - ні звуку… першого ангела – паперового - саджала на праве – дитяче - плече – то останній візьме тебе потім за ліву, Серце, – старечу – руку.

у Тебе було дев'ять життів
а у мене лише два
до мого першого
Ти торкнувся своїм болем
і воно спалахнуло міріадами
сяючих відчуттів
збуджуючи уяву
і
просвітлюючи розум
моє друге життя
втілилося у мальву
кольору п'янкого бордо
що пустила міцні корені
у саду Твого острова
живі вужі її коріння
обплели вишуканими
візерунками слів і поглядів
Твою останню надію -
човен втечі
Ти пробуєш на міцність
силу коріння мальви
а вона сміється з Тебе
кутиками бордових пелюсток
з яких капає на Твої вуста
п'янке вино
терпкого розуміння
і солодкого смутку...

на спицях буднів
сплету тобі життя
з пухнастих ниток
власних почуттів
кожна
зроблена мною петля
буде досконалим
завершенням думки
що пройде важкий шлях
від мого розуму
до серця та рук
і там увіллється у
м'яку нитку
яка стане полотном
твого майбутнього
взором слугуватимуть
мої думки і молитви
промені любові
освітять той
шлях
що мудрі звуть
життєвою мандрівкою
а коли закінчу роботу
подарую тобі
створене мною
диво переплетень
і химерних візерунків
запитаєш
звідки я взяла
стільки ниток...
не зізнаюся
у цьому
ніколи
бо
щоб сплести тобі життя
я
потай розплела
своє

Ти будеш
барвистою стрічкою
яку я вплету сьогодні
у свою косу
вдень вона лежатиме
у мене на плечах
і я носитиму її радісно
щоб усі бачили
мій скарб і заздрили
а вночі
я перекладатиму її на груди
і зачарована
Твоїми пестощами
засинатиму
до завтра...

Ти, як лушпиння з улюбленої мандаринки,
Завжди пирскаєш в очі чимось неприємним
І пекучим.
Іноді мені хочеться викинути його
Разом із мандаринкою,
Аби не робити собі боляче,
Але чомусь терплю.
Тебе теж не можу викинути зі свого життя.
Ти переслідуєш мене дзвінками,
Навіть їхньою відсутністю.
Але я вдячна тобі, бо лише ти
Змусив мене мріяти і розповів мені,
Що таке справжня надія,
Коли її немає.

Така будь, бесідо моя!
В. Стефаник


запах свіжозораного чорнозему збентежив мою пам"ять
дивлюся у повиту безлистими тополями далечінь
і відчуваю як родяться у моєму єстві дивні амбіції
огортаючи своєю проникливістю мій розум

завмирають думки біля рядочка ненадрукованих слів
що проросли могутніми черешнями твоїх діл
напоєні правдою і болючим співчуттям
справжні свідки німого болю і мовчазної туги

вона чесала своє волосся і запитувала про любов у горішка
а ти бачив лиш важкий камінний хрест на далекому горбі
і майстерно перебирав струни свого величного слова
видобуваючи з людського життя оголену пісню правди

моє чекання
з першими звуками твого голосу
зависає у телефонній трубці
і тремтить наче павутинка бабиного літа
що зачепилася за мої вії

чекаю
кутаюся у твій баритон
і розігріваю на слабому вогні надії
свої несказані слова
що примерзли до піднебіння
так і не злетівши з вуст...

чекаю
і розливаюся гарячим воском
на зимну воду байдужості
може хтось наворожить диво
чи далеку дорогу
а може сподівану зустріч

чекаю
від воску солодко пахне медом
відчуваю його липку суть
намащую золото бджіл
на байдужість людей
смакую
і

продовжую чекати...

оголені дерева
запізнілої весни
вплітаються
чорними вітами
у моє посивіле волосся
замальовуючи
білі пасма
рудим вогнем пристрасті.
вона мовчазна....
це так неприродно для неї
її вогонь
забирає усі слова
закриває
пекучим поцілунком вуста
не даючи шансу на відповідь.
пристрасть
спалює мої думки
і вже не знаю хто я
розгублена дівчинка
що шукає руки батька
чи палка жінка
лоно якої
рветься на частини
у передчутті розлуки
а може я сонце
на якому іноді
трапляються спалахи
і провокують магнітні бурі.
хто я?
шукаю...
чекаю...
люблю...
Тебе...


08.03.09

літера до літери
думка до думки
зав’язується слово моє у плід
сушу його на сонці
наче в’язанку білих грибів
і нанизую на нитку речень
не ставлячи крапок і ком
вдихаю п’янкий аромат
словесної сушениці
не чекаю Різдва
щоб приготувати з неї
смачну страву
споживаю уже
пригощаю інших
стає смішно і легко
бо знаходжу врешті те
що роками ховалося -
музику смутку
зміст життя
гармонію існування
зав’язується слово моє у плід
а я зав’язуюся у слово...

буває так що нізвідки
невідомо як і для чого
почуєш голос
що нагадуватиме тобі
твій
візьмеш його
обережно в долоні
і піднесеш до вуха
щоб краще чути зміст слів
тихих
він проникне у тебе
і заговорить своєю
ласкавою мовою
відкриє приспану істину
чуєш?
як бринить одинока сльоза
протяжним звуком самотності
і давньою піснею
того далекого літа
якого
ніколи
не
було

Від кохання до тебе заплющую очі,
та бачу тебе у кожному сні.
Теплота твого серця може розтопити
кригу у моїй душі.
Поглянувши у твої очі я забуваю
про усі образи.
Твоя лагідна усмішка розсіює сумніви,
які були досі.
"Тільки з тобою я не сама,
Тільки ти можеш врятувати мене
від самої себе".
Твоя мужність – сила могутнього лева,
який опікується своєю левицею
у величній Сахарі.

Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти.................Ти*...............Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти

Не хочу проминути...
минають темний провулок
щоб не затягнув бува
своїми вогкими
моторошними обіймами
у пастку ночі
минає невблаганний час
ти хапаєшся за нього
наче за драбинку на шнурках
а вона вислизає з твоїх рук
слизькою змією втрат
минають далекі силуети
дерев і хат за брудним
вікном швидкого поїзда
і ти відчуваєш дивне
задоволення від того
що це не твої обриси
розмиті швидкістю
зникли назавжди
Хочу бути тим,
що не минає...

"...кожен нерв зроблю струною, сам я арфою зроблюcь." Олександр Олесь

Хочу бути арфою...
дзвеніти мелодіями,
виблискувати силуетом,
відчувати на собі натхненні руки
музиканта...

Хочу бути арфою...
проникати дзвоном струн,
наче сизим димом
у всі щілини Твоєї душі
і одурманювати Твій
розум...

Хочу бути арфою...
дивувати світ прозорим звуком,
цілувати струнами Твої пальці,
що витягують дивні звуки
з оголених нервів
моєї душі

Хочу бути арфою....

стою...
на сороковому поверсі
свого земного життя
що проминає
оперлася...
на поручні балкону
і дивлюся донизу
чи далеко летіти
хочу...
зрозуміти свій страх
перед польотом
у невідоме відоме
сную...
мов мудрий павук
нитки білого суму
поволі опускаючи їх додолу
думаю...
а може це коси
посивілої царівни
яка чекає дива

у конверті
сплетеному з чорних гілок
зимового дерева
одна добра людина
прислала мені птаха
його великі очі
світилися спрагою пустелі
пальцями-пір"їнами
обвислих крил
тримався
за чорні прутики своєї тюрми
щоби не впасти
бо коли довго не літаєш
втрачаєш здатність
твердо стояти на двох
у дзьобі птах тримав
клаптик паперу
ця біла невідомість
проросла у моїй душі
німим знаком запитання
що там?
простягнула руку
розгорнула
у пошуку відповіді папір
біле молоко
невидимого чорнила
промовило до мене
голосом підсвідомості

це не птах

це я

зникаю у своєму дивному світі
повіривши словам
бо хтось колись мені сказав – ти диво
ди
во
шукаю того дива
мадручючи гостинцями власного серця
хочу ковтнути води
во
ди
з твого непостійного джерела
шукаючи причини щоб жити життя
а воно зникає наче далекий овид
о
вид
чи просто небокрай
що осипається додолу порожніми реченнями
і мінливими настроями твого “я”
небо
край
краю небо навпіл чітким розчерком слова
і дивлюся на схід нового сонця
мого сонця
мого дива
мене

...читаю колір...
вдивляюся
мокрим від сліз
серцем
у нанесені легким
штрихом
лінії твоєї долі
...бракує барви...
...твій пензлик безсилий...
зачаровано
повільно
витягаю
із розтопленої
гіркої смоли буднів
руку
і занурюю пальці
у кольоровий акрил
не мого життя
осмисленим рухом
кладу на скло
їхні різнобарвні
відбитки
малюю
прадавню легенду
горю
у жертовному вогні
...відьма...


15.03.09

чим є твоє мовчання

можливо - це спогад
що бринить вчорашнім днем
і пахне ранковою кавою
твого пробудження

можливо – це пустка
якої не можна оминути
після шаленства поглядів
і відвертості слів

можливо – це музика
якої ми ніколи не чули
бо її ще ніхто
не написав

а
може
це
мудрість

Життя ― це тюрма без дір.
Життя ― це крові без мір.
Життя ― це пустий папір.

Людину вже давно зазомбували.
Людину так давно пограбували.
Не реальною ейфорією обдарували.

Вже не тільки цей папір дратує,
А й те, що оточує, коли мандруєш.
І так їхні думки голову катують!

Ми вже не живемо своїм життям,
Не тільки Бог керує нашим буттям.
Але час покінчити з цим сміттям!

В серпневому тумані,
що айстрами пропах,
часто сниться сон
про іржаве око на дверях,
яке слідкує, аби дерева,
переполохані, мов сойки в місті,
раніше часу осінь не побачили
й не поскидали ниц вологе листя вітру.
Та тільки осінь вже чекає на
зітхання,
й зітре слова, що так старанно на асфальті
дитяча крейда літа полишила:
"мене інакше звати".
І хтось не спить ночами терпкими і думає,
що небо й дощ усіх
зрівняє у самотності,
й повитирає їхні імена;
і око зіржавіле все не спить.

Мені зараз так холодно,
А надворі сонце світить і так тепло.
І їм всім, що зі мною все одно,
Все одно, що мої душа й очі померкли.
Я проходжу повз них,
І ніхто не помічає
Очей темних моїх
І про крики душі не знає.
А крики такі сильні,
Що їх важко витримати.
Де ж ваші вуха пильні?!
Так важко! Як їх обірвати!
Вони стають все голосніші,
А пута пітьми навколо душі
Оповивають все міцніше,
І сили зникають в мені.
Коли ж вогонь холоду мене покине?!
Вже його не витримую я.
Коли ж ця пітьма в мені згине,
І облегшиться душа моя?
Ніхто мені в боротьбі не допоможе:
Самому потрібно якось зігрітись
І вірити, що я це зробити в змозі,
Й замість пітьми очима світло узріти.

дівчинко
не там ти шукала щастя
не з тієї кишені зірки тягала
а та рука
на якій ти щовечора засинала
насправді не має продовження

дівчинко
небо зовсім не синє
а таке яким ти його хочеш побачити

небо-хамелеон

і одного дня ти сама відчуєш
глобальне потепління десь на перетині
осі абсцис та осі ординат
там де поки спить твоє серце

набери до рота свяченої води
і пронеси від заходу до сходу
перебирай пісок дихай піском вкрийся ним
і прийде той
для якого в твоєму роті три загадки
піддайся йому
бо його долоні вологі
значить він живий
значить він пестив річку
значить він той кому дозволено час від часу
витирати сльози
з ікони Пресвятої Богородиці

Куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.
Я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.

Чоловіки-це зайве,
Природи по-ми-лоч-ка!
Немає нічого кращого
Від звичайного кабачка!

Забити цвяха у стіну
Можу я і сама!
Навіщо мені мужчина?-
У мене з бананом роман!

Банан імпотентом не виявиться,
Шкарпетки його не смердять!
За п'ятибальним принципом
Банану я ставлю "п'ять"!

Мені не потрібні мужчини,
А ішли б вони лісом усі!-
І пульсує туга морквина
У моїй неземній красі!

Отже, я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.
То ж куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.

Вхопилося літо за довгі тіні осені. Затрималося у гущавині зелені. Думає, наївне, що смажить листочки до жовтогарячого кольору своєї наснаги. До польоту метеликами у повітрі. Та вигинаються у здивуванні брови чорнобривців. Ні, це довгі ночі відбирають світло у всього живого. І воно марніє. Веселі кольори – то омана.
Посеред людного проспекту подивилося сонечко у моє обличчя. Щоку припекло. Не чіпай мене, літечку! Я вже з вереснем обнялась.

Мене смуток полонив,
Вона цього не знає.
Мене обрив поглинув,
Вона собі дорогу обирає.

Ти від мене була далеко,
А я на зустріч надіявся.
Мені було так нелегко,
Але й цей міф розвіявся.

Гірку правду дізнався я:
Ти будеш ще дальше,
І йде обертом голова моя.
Я втрачаю розум майже.

Життя таке жорстоке.
Я хотів тебе ще завоювати,
А воно дає мені уроки
І не дозволяє тебе кохати.

Я не знаю, що дальше буде
І шляху іншого не маю.
Чи зустріну я ще тебе,
У долі благально питаю.

Життя моє почалось не в цьому місці:
Не тут друзі перші з’явились,
Не зразу я купавсь у Стрий-річці.
Та все, що там було, розбилось.

Зайшла мова про переміни,
Що потрібно переселятись.
(Добре, що не в іншу країну.)
Ми почали до змін готуватись.

Ось я в цьому місці,
Де зараз сиджу,
Де пишу ці вірші.
Та скоро звідси втечу.

Все почалось як звичайно:
Нових друзів знайшов,
Продовжив тут своє життя охайне,
З товаришами у школу пішов.

Зразу все було стандартно й буденно;
Не сильно відрізнявся я від інших.
Що сталось пізніше? Не знаю достеменно;
Я тільки розуміти, що стаю іншим.

Ось почали мене вже діставати:
Не так повівся в тій ситуації,
Не ті тут потрібно слова вживати;
А на мою думку вони не мали рації.

Спочатку в дивний вир думок я линув:
Дізнатися хотів, хто із нас правий.
Всі інші проблеми я відкинув
І напружив свій розум кволий.

Пороздумувавши, я зрозумів,
Що правий тут я,
І останній сумнів свій розбив.
Почалася боротьба моя.

Після важкого роздуму цього
Повернувся я до них.
Більше не бачили обличчя мого,
І більш не було сумнівів тих.

Я для них маску одягнув,
Вони так з цього зраділи!
Я історію для цього роздув,
А вони маску мою довершили.

Моя маска дуже мінлива:
Кожному іншу можу показати.
Скількох вона вже обдурила!
А тепер ще таке хочу сказати:

Я не з цього світу,
Хоч і дивно це,
Я не дав йому обіту
І це слово останнє моє.

Я не з цього світу,
Що тут поробиш,
Я не дав матерії обіту
І обдурити мене ти не зможеш.

Я не з цього світу,
Не дивуйся ти,
Я не дав цій філософії обіту,
І розумієш ― з тобою різні ми.

Цей світ мене не бачить,
Цей світ до кінця не розуміє мене.
Інакший мене пробачить,
А цим істотам я не дам в полон себе.

Де тепер справжнє я?―
Ось яке питання виникає,
Заплутала мене маска моя.
Тепер ніхто правди не знає.

Вікторія означає перемога.
Вікторія означає допомога.
Вікторія означає тривога.

Вікторія ― це моє кохання,
Через яке я зазнав прощання;
Через яке я зазнав страждання.

Вікторія ввійшла в моє серце.
Вікторія заполонила моє серце.
Вікторія розбила моє серце.

Вікторія моя друга половина.
Без неї я, як не червона калина;
Без неї я, як без іграшки дитина.

Вікторіє, будь вічність зі мною.
Вікторіє, забери мене з собою.
Вікторіє, закінчиться це якою порою?

 
твій останній лист не дійшов
і до чого давні прощання
у блискавках & святкуваннях
надвечірні дивацькі птахи
на ймення без приголосних
світло сторонні кохані
за шторами темних вікон
при каві за цигарками
у втомі проклять довільних
за дверима старих листувань

далеч вистиглий ранок плине
навколоплідними водами ночі
медитуючи на все інші гітарні
звуки пропащих вуду*
липкою павучою сітковиною
радостей світлих
віталень сновид оббитих
картатими сорочками
захмарами з індифирентним
вітром одцвіле сяйво
супровід хрипкий іронічно
червоним розчинена скринька
на сходинці ілюзорній
інакше неспішні нечутно
давно запустілі сезони
за рядками книжковими із
нецікавими більше
мерцями




 

Навколо пустота,
Нічого немає;
Вона така проста,
Хто в ній витає?

Ти стоїш у цій пустоті,
І питання виникає:
Де всі дрібні частинки ті?
Це ніщо, хіба не знаєш?

Ні світло, ні тьма
Тебе огортає,
Суть дивна така,
Як і всіх ковтає.

Тут ні тиші, ні крику ―
Аж болять вуха.
Нема інших, диких;
А повітря? Яка задуха!

Ніщо центр має.
Там череп темний
Очі червоні відкриває.
Це ще час був буденний.

Отже, ми тьмою окуті,
Череп нас очима зомбує,
І ми одні одними забуті.
Хто нас тепер врятує?

 
ми би звичайно
прокинулися
невіртуальні малі
зачарованих
скреслених днів
за якими
нікуди йти

будуть квасний ледве дим
на розгорнутій випадково
книжці
вперто риплячих ліжках
у примарній гарячці
безмежного
духмяно- гіркого червня
забитих ліктів- колін
інакше живі, віднині
спраглі й невпинні

відшукувачі стиглих
шорстких полуниць
під сплутаним листям
втікачі з пам’яті
звідси- туди
на калюжні люстра
до казкового вибору камінців
на розпечених рейках
дивлячись в одне одного
через скляні кольори

знаковий день хробаків
кумедні хмари, несмачний дощ
за вікнами у намистинах
наче живих, поки ми
пізнаєм прості речі
складніші словами думки
чужими грізно холодними
парканами не глянувши вниз

коли ми горілиць в обіймах
на шерехкому терпкому листі
роздивляємся осінь скрізь
де я нетерплячий, недбалий
не зна, який більше
коли ми не повинні гадати
для чого спинилися
ти зголоднієш
зникнеш, звикнеш, змінишся

блукатимеш у пересохлих
луках дрібного квіту
до вечора на відвіку битих
стежках вежами шпилями
& дивні дерева
які більше так не кохати

допоки твій голос
твої розкриті долоні
спраглі духмяних- шерхких
полуниць, мої очі
у задзеркаллях
твоїх
мовчазних

ми би мали прокинутись
зачарованими у
безмежжя років малими
легко ~
метеликами

туди- звідси -



(нізвІдки)




 

1
Посеред міста живий пейзаж у рамі сірого асфальту: у зелені трави, серед рудого та жовтого листя кленів сальвія цвіте. Жаром погляди перехожих манить. На перехресті світлофор хизується червоним світлом. Здається, у квітів колір бере. Зупиняюся і спостерігаю завершення пейзажу. Ворона ставить крапку: губить горішок у ватрі сальвій.
2
Жовтневий ранок не потребує фантазій. Він сам фантазія. Або щось ближче до фантастики. Обабіч тротуару сальвія проситься у вірш. Почекай, сальвіє, про тебе я вже написала! Бачиш, чорнобривці нудьгують. Вони ще не займані моєю думкою. Отій прозорій хмарці ще ім’я не дала. Та ще не вивчила мов летючих листочків і кумедного песика, який так серйозно охороняє студентське кафе у парку. Почекай, сальвіє!..

Травневий дощ зненацька пішов. Позаганяв людей під дахи багатоповерхівок. Потоками позмивав з міських асфальтів пилюку. Забуяла, засвітилася зелень на газонах. Старенька бабуся, з очима філософа і дитини одночасно, виглянула у вікно і котрий раз докірливо нагадала онукам про кинуту дачну ділянку: „Землі вам не жалко!”

Валізи, жіночі сумочки, циганські спідниці, прощання, зустрічі, запрошення таксистів, протиріччя, злагода – все відбивається на людських обличчях, і все це привокзальна площа. І над усім – стенд Служби розшуку дітей. З нього дивиться горе людське. А я ховаю від нього очі. Соромно.