Університет то гігантський риболовецький човен наповнений диваками
і пройдисвітами які возсівшись на кафедрах і нап׳явши на голови
шапки-конфедератки пливуть у майбутнє на повні легені
вдихаючи аромати смакуючих візій і мрій про неосяжні континенти

з університету потрохи відлущується штукатурка як луска несвіжої риби
гниття починається не лише з коридорних нутрощів і буфетів
і аудиторій а й з голів із серцевин головного мозку із нейронів
отих дрібних клітин що продукують поживну енергію життя

маємо рештки тіл та душ славних предків і носячи їх за плечима у торбах
радіємо надбанню що маємо трохи отих професорських решток
перетворюючи їх ледь чи не у мощі а достойних імен нашого часу
або немає
або ж їхні літери слабо видніють
і непотребніють

до достойних імен написаних українською кирилицею
варто відмітити ймення такого собі професора філософії
в національному університеті
професора роджера якуца

отой самий якуц роджер
він ще розповідав про дивовижне пробудження
від нестерпного сну встановлення буддою а відтак
відтоді відсвятковує пам׳ятну дату якогось так квітня і року якогось
опісля року 2004 звісно

глибоко задумується дивиться в одну точку на стелі
вдихає на повні груди атлета квітневого повітря
знову глибоко задумується і дивиться в одну точку на стелі
заново читає один і той же буддійський текст (санскритом)
чи добрячий уривок Кантового твору (німецькою) чи діалог Платона
на давньогорецькій мові оригіналу
бо як стверджує роджер якуц всі філософські твори слід читати
на мові котрою він був створений

глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
переставляє масивні з червоним і чорним каменем
масонські перстні зі справжнього срібла з одного пальця на інший
і знову глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
виголошує невідомою мовою ритуальне заклинання грубим
грудним дидактичним голосом ще раз глибоко задумується і дивиться
в одну точку на стелі починає пристрасно займатися коханням
а опісля вже вкотре глибоко задумується
продивляючись в одну точку на стелі

нарешті він встає з ліжка заварює натуральну каву п׳є її невеликими
ковтками щось ретельно думаючи і дивиться в одну точку на стелі
вдягається закриває вхідні двері йде на лекційне заняття

на декораційних поламаних годинниках третя година ранку
хоча часу звісно і не існує зовсім

а на стелі залишається і починає дивувати отвір із гладко
відполірованими внутрішніми стінками мов би прорізаний
алмазним сверлом і коли хто-небудь із гостей
розпитує про дивну природу отих гладеньких отворів
роджер якуць таємниче усміхається
і сором׳язливо ховає погляд як бешкетний хлопчак
що ночами виграє свій поган-рок на поганській гітарі

о худорлявий спраглий студенте що рипаєш дверима то туди то сюди
і набрався хоробрості прийти на лекцію
славного роджера якуца вже якщо прийшов то проходи
розстелюй свого килимка клякай на коліна слабкі і безсилі
і відбивай обрядову кількість поклонів бо ти прийшов
бо ти що не достойний такої лекції намірився і прийшов сюди
о хоробрий і повен мужності спраглий студенте

про нього повідомлялось в подавнілих
журналах ви встигли забути про все затьмарені квитанційними оплатами
і в одній із тих історій в першому числі древноьго альманаху
йшлося про відбування дій котрі хтось назве ілюзійною витівкою
хоч ілюзійним витівкам властиво іноді бути причетними до сущого
якнайвагоміше аніж задекларована візія загальпостолитої реалії

і отже в одній із тих витівок котрі ви звісно волієте назвате ілюзією
доблесний муж роджер якуц прибуває на урочистий бал влаштований
на честь прибуття закордонного гостя і немає жодного наслідку як звали
того гостя на честь котрого влаштовували бал назвіть собі його
як вам завгодно карлом левом чи фердинандом а вагомість тут має те
що бал вже в повному розпалалі присутні жирними і масними бідборіддями
доїдають запечену на вогнищі соковиту баранину хоч меню тут також не важливе

а роджер якуць у дивовижній з׳яві займає почесне місце поряд із послом
гості смакуючи наїдки і вино веселяться і танцюють і тільки роджер
сидить собі посмутнілий і не тішить його ні вино ні наїдки смачні
дивиться на все сумовито і шукає чогось утішного та не знаходить

декораційний годинник продовжує відрізувати час на циферблаті
і показує надщербнуті цифри а згодом понадтріскувані літери

що відбувалось того вечора в стінах середньовічного замку
далеко на захід до середземного моря повідомляти і розміщувати
для загалу у цьому тексті заборонено літеретурними ревізорами

(роджер після того вечора довго плакав
це і є вагомим)

дозволилось лише повідомити що роджер якуц від того моменту почав володіти
дивним зеленкуватим світлом і дивує ним студентів
декотрі навіть ображаються і починають ходити насуплено
мовляв що це він мені світлом зеленкуватим підсвічує
та роджер на це лише усміхається і прямує далі

ось так повідомлялось в якомусь давньому пожовтому журналі про прихід
роджера якуця на простори національного університету

в цьому химерному і дивакуватому човні навіть сам пан
почесний ректор національного Університету як човняр завзятий незвичайний
погорбившись бігає відкриваючи двері то до одного кабінету то до іншого
збичає у викладачів ліценціятів студентів практикантів
бакалаврів маґістрів маґістрантів аспірантів докторів і докторантів
а також в доцентів асистентів і кандидатів

цукру шоколаду цекерків солодкого печева мандарин апельсин
бананів меду горіхів ізюму кураги чорносливу фініків інжиру халви
здобних бабок булочок круасанів рогаликів з повидлом
й інших солодощів каже вони йому потрібні

і потім підкрадається відкриває аудиторію і тихо боязко підкладає
назбиране під кафедру роджера якуца щоби здивувати його
і щоби задобрити його як місцевого божка що виконує якусь необхідну
і надто сакральну функцію на цьому олімпі

пан почесний ректор національного Університету
переживає щоби він доблесний муж роджер якуц таки не образився
на оту мізерну професорську платню на телепнутих колег та студентів
не плюнув голосно гримнувши університетськими дверима
і пішов геть із цих насиджених і нагрітих масивними сідницями викладацьких місць

пану почесному ректорові національного Університету куди краще
за всіх відомо про постулати причинової необхідності
відомо що у кожному навіть зачужеложеному човні
всі мають бути на своєму місці при відсутності одного пливучість судна
може бути порушена і втрачена

йому мали б узазалі видати інше крісло
відмінне від крісел інших кафедральних професорів філософії
то мав би бути ледь чи не трон оббитий оксамитом
і університетський титул високого викладача університету
який зумисно не видавався
хоч пан почесний ректор хотів таке втнути але його відмовили
інші ж професори філософії також би захотіли такого звання
почали би квилити ревіти заходитись сльозами
битись в конвульсіях нити над душею погрожувати піти з посади
і тоді титул верховного довелось би видати всім

для роджера якуца пригоди починаються вже з коридорів
масивної університетської будівлі зрештою для роджера
пригоди і не завершуються пригоди тривають вічно
наздоганяючи як захекані пси з висолопленим язиком
на кожних закамарках чи то міста чи власного дому чи своєї свідомості

то тільки диваки думають що в університетських аудиторіях
немає життя то тільки диваки думають що
життя взагалі не існує як таке щоби мало існувати
і воліють заперечувати його воліють стверджувати що перший
прояв життя чи живучості лише побічна дія затьмарення розсудку
галюцинація перешкоди в мережі фантасмаґорія вигадка прагнення

то тільки дурням не хочеться помічати що
насправді там киплять свої власні диковинні прерії і немає
ніде ані найменшого місця де вони б не кипіли
і ставка іноді надто дорогоцінна аби отак все просто покинути
махнувши рукою

і вже після чергового читання лекції роджер проникає
до кафедри а кафедра порожня лише одиниці сумлінно
виконують нелегку роботу неспішно переодягається у ґумові
чоботи розміру 45-го з високими халявамив армійський комбінезон
кольору хакі (ненароком знаходить в шухлядці кілька шоколадних
цукерок усміхається розгортає одну з׳їдає інші ховає в кишені)
рюкзак на плечі на голову накладає бриля
відкриває двері в коридор роззирається в коридорі нікого
вибігає з кафедри і миттю шусть в найблищу аудиторію

направду то тільки диваки думають
що в університетських аудиторіях немає життя

а там
о доблесний лицарю сучасного часу
о хоробрий плачучий воїне
а там в тій аудиторії безкрайня простора галявина
і величезні бур׳яни сягають колін утруднюючи ходу
і комахи не дають спокою постійним пищанням
і все кишить якимись чудернацькими тварями

роджер якуц вдивляється могутніми блакитними очицями
в далекий горизонт щось вбачає далеко на видноколі
і йде швидким кроком перестрибуючи то через
розз׳явлену пащу крокодила то оминає одурманюючу і п׳янку квітку
з велетенськими відкритими пелюстками така б за раз проковтнула
роджера разом з ґумовими чоботями і тельбухами
та він стритно дає собі ради усюди

на шляху він втрапляє і на в׳язке болото і на отруйні випари метану
і на змій а ще також дракони бритоголові
гідри помадомащені гарпії з гарпунапи медузи райтузи скажені їжаки
скажені лисиці і вовки рогатих биків безрогих оленів
і ще якась дивна смердючка трапилась йому на дорозі
хоча всі потвори не настільки важливі аби двати їм право
на існування і детальний опис і реєстр в якому відмовлено

роджер якуц стомився і краплі поту виступили
у нього на лобі він здається присів трохи перепочити
але ні він уже прийшов то була гарна галявина освітлена сонцем
з акуратною здавалось майже газонною травою

то саме та галявина на котрій якось на вогні запікали яблука
і говорили на санскриті про незбагненні речі обабіч жаріючого вогню

роджер напився води пообідав невеличким яблуком
аж тут підійшов пан кант в чорному смокінгу чемно кивнув головою
потиснув усім руки він щось приніс

маленький метушливий його рухи і дії були злагодженими і чіткими
а очі бігали то там то тут шукаючи опори щоби зачепитися

роджер запропонували йому яблуко той уважно на нього подивився
гарячими сяючими оченятами

відмовився

і почав кант метушитися понабирав звідкись цегли щебеню каменю
цементу піску дроту дощок цвяхів вапна деревини
черепиці скла віконних рам дверей вхідний і міжкімнатних
багато різної фарби кахелю залізяччя і ще якісь меблі
кухонне начиння а звідки в нього втільки всьго
загадка для історії філософії до кінця своїх днів вперто не признавався

поскладав все це на величезку купу і постійно переміщував її
казав що то та сама необхідна систематизація
очі горіли ідеєю він був повністю відданий заняттю
коли завершив потер руками і мружачи очі і постійно підправляючи
останні деталі сказав

ось непобудований будинок

і це таки був будинок хороший і непобудований

роджер впродовж того часу уважно спостерігав по завершенні
підійшов порозглядав іноді навіть схвально киваючи головою
і виказав кантові свою подяку

роджер поглянув на сонце
і час був аби вирушати запропонував кантові піти з ним
та кант відмовився може й хотів піти та відмовився
та роджер не став із ним панькатись сказав допобачення
і пішов собі далі

ось іде і на шхяху йому трапляються багато різних див
акули летучі піранії кажани з одним великим гострим зубиськом
мухи величиною з різдв׳яну качку та ще кілька чудернацьких
істот що заполоними простори чи то внаслідок катастрофи
чи внаслідок тотожного глибокого зубожіння людства

урешті роджер виходить на освітлену галявину
бачить сидячого чоловіка в тозі що замріяно куштує горизонт
якуц підійшов зі спини хотів привітатися з незнайомцем
сидяча постать промовляє

здоров був роджере

гмм…роджер усміхнувся
вишкіривши білосніжні зуби

то був сідхартха ґаутама
смуглявий хлопець був приязний і усміхнений
він випромінював тепло і якесь дивне світло
поруч ґаутами акуратно на невеликій площі поскладано

цеглини одна за одною в порядку доміно навколо
гостроверхої правильної піраміди зі щебеню
камінь будівельний один на одному
цемент пісок дріт дошки і цвяхи вже самі по собі утворювали
чи то мистецький вітвір то чи якусь гарномійну теорію
про світ музику витворену гарячими долонями мудреця

вапно черепиця скло віконні рами утворювали щось на зразок
відвитка неба чи музичну ноту завислу в своєму звучанні;
збіговисько дверей вхідний і міжкімнатних багато кахелю залізяччя меблі
грали якусь драму про матнотність і очищували душу
і було того добра в артикулах якості і кількості рівно стільки скільки
було і у канта отого жвавого європейського філософа
що відмовився від роджерового яблука

ґаутама сказав

ось роджере непобудований будинок

і це направду геніальний непобудований будинок
роджер замилувався довго оглядався
хотів навіть залишитись з сідхартхою та той заперечив

і якуц пішов далі човгаючи ґумовими чоботами об землю
повітря здавалось густим киселем з вистояних на сонці трав

щойно ступивши кількадесят кроків роджеру на зустріч ішов Христос
в білих одежех і з щиро розпростертими долонями

вони привіталися роджер щось говорив

Христос його уважно слухав

потім узяв за руку і кудись відвів

Христос вказав роджерові
вказівним пальцем на гарний будинок
гідний найкращої мрії чи архітектонічного сна
найвідважнішого з найвідважніших зодчих нашого часу і часу взагалі

роджер дивився

Христос вказував на небезпечну річ для людини
і навіть для славного доблесного мужа будівля Христа
навіювала якийсь невідомий страх від новизни

багато вірних і невірних приходили сюди і дивились на твір Христа

і казали несусвітні речі і було небезпечно прийти і жити у тій будівлі
бо будівля вимагала свого живого який би милувся нею і жив у ній
як безпристрасний поет чи музикант

Христос уже зробив найважче збудувавши будинок

і прийшли декотрі з вірних і стали жити

і збудований будинок Христа що в артикулах якості і кількості не перевершував
артикули канта отого жвавого європейського філософа але був кращим
і рівноцінний артикулам незбудованого будинку сідхартхи ґаутами
смуглявого хлопця зі щирою усмішною на сонячному обличчі

роджер дивився роздумував
заплакав обернувся спиною і пішов

а сльози падали як виноград в грозу

Христос дивився вслід плачучому роджерові
і усміхнувся теплою усмішкою

неспішно смакуючи моментом закрив очі повіками
вдихнув повітря розпростерши широко руки в різні сторони
сказавши що добре почекаю

плачучий роджер добігає
пропобуючи гострим топірцем непролазні і густі хащі
до високих дверей відкриває їх
за ними аудиторія заповнена студентськими столами

на стомленому обличчі роджера якуца виступили густі краппі поту
він іде до наступних дверей відкриває опиняється в університетському коридорі
іде до кафедри філософії щоби там переодягнутися у звичнішу одежу
і піти додому і він іде до дому

а плач ще довго залишатиметься в душі
хоча і плач триває вічно

так минає один із днів життя роджера якуца
хоча дні насправді і не минають а лише нагромаджуються

так відбувається один із вічних днів
отого непогамовного викладача
що вправно і відчайдушно стернує в човнярській
будівлі національного університету

а там за бортом
пси і люди і великому місті уживаються між собою
в тенетах безперестанного гамору і шуму

і інколи пси толерантніші за безликий люд
і лише одиниці спромоглись сподобитись
із місива люду в людину
і відтоді виокремлена людина самотня

людина блукає
з самотніми псами що добре навчились відраховувати темп
до апокаліпси до тієї самої котра ось візьметься та й настане

а люд не побачить апокаліпса наближатиметься до кінці
а люд житиме як нічого й не бувало питиме вино веселитиметься
платитиме комунальні квитанції і зароблятиме гроші
щоби оплатити наступні комунальні квитанції

апокаліпса врешті закінчиться а люд не відатиме того
і ось вірні пси самотні люди і окремі філософи що як арабські суфії
повсідались на гострі вершечки гір будуть порятовані

а люд не відатиме про це все бо квитанції вино забави пиво їжа гроші
і порятовані писатимуть нове розгорнене буття новими цікавими літерами
а люд не відатиме і того
і продовжуватиме рефлексивно платити квитанції
в холостому завитку небуттєвого буття
і заробляти гроші щоби оплатити наступні квитанції
і знову платити квитанції щоби мати змогу заробити грошей
і заробити грошей щоби оплатити квитанції
і жоден з таких не отримає себе бо ще неоплачені квитанції і гроші і т. п.

користь від науки логіки мізерна натомість неоціненна вартість
пародоксів науки логіки настільки що доцільно списати науку логіки
як застарілий рудимент дослідження світу якого неможливо дослідити
а доцільно заглиблюватись лише в її парадокси
бо парадокси вічні і живі

«Взяття Христа під варту, Або Поцілунок Юди»
Мікеланджело да Караваджо

мабуть нестерпно важко мало би бути Ісусові
котрий будив із сну тих хто спали

люд воліє за потрібне тримати таку картину
в музеях щоби не перетворитися в самотнього пса

куди краше бути людом без лиця
лиця не потрібно ховати від сорому коли прийде час

бо це не так боляче
як же боляче повинно бути міським псам і самотній людині
для якої пес очевидно є початковою стадією росту

роджер якуц кудись почав набирати темпу і віддаляється
текст застрягає на підвіконниках і вінцях
маленького слоїчка з карпатським медом

міліє в густині запаху
зникає

роджер якуць почав розмахувати руками щось кричати
побачивши що текст його переслідує і закрадається у його
потаємні сфери емоцій і життя висловлює своє невдоволення
що якийсь писака насмілився невправно описати його

ось видно
його спину
і він
також зникає

ні
уже
зник

серпень, 2010

Клоуне усміхнений,
запалюєш кільця моїх бажань,
і жонглюєш ними
у вигаданих тобою напрямках.

Відходиш, не чекаючи овацій,
залишаючи мені трохи ніжності
і павутину сивого диму,
що має обриси твого обличчя.

Той фіміам одурманює мій мозок
і я пишу вірші
так, наче роздаю цілунки.
А потім мовчу до тебе посмішкою,
знаючи, що завтра вона втече від мене.

Побіжить собі світом,
веселіших кутиків вуст шукаючи,
зникне за небокраєм сонця заходом.
А я –
перемовчу осінь,
перенімую зиму.

А на весну зажебоню віршами,
жонглючи кільцями своїх бажань,
у напрямках,
наодинці з собою
вигаданих.

Безжалостная зима
Заморозила всё, даже звёзды.
Пронеслась по безлюдной улице
Луна,
Лживая и холодная,
Словно сестра мороза.
Словно звезда,
Но близкая.
Небо замёрзло и стало низким.
Безветренная пустота
Застыла.
Протянула руку озябшая зима.
Ну в чём виновата?
От горя завыла.
Пустилась в пляс,
Одела крылья,
Полетела в небо.
Пока не поздно
Растормошила звёзды,
Дала пощёчину луне.
Потрусила снежные тучи,
Заставила танцевать в диком веселье.
Кружит зиму сумасшедший хмель
Воет от счастья уже
С ветром и метелью
Так лучше.
Ожили мёртвые улицы:
Играет в догонялки снег,
Наметает сугробов кучи.
Зима разогрелась:
Танцует на околицах,
На дорогах, в парках.
В переулках
Безумствует ветер
Бесцветный,
Слепой и бездушный.
Душно.
Жарко.
Замёрзли звёзды,
Луна и тучи замёрзли
Так лучше.
Свободней.
Станцевать бы с озябшей зимой.
Немой.
Холодной.
2001р.

Хімічний склад осені
Написаний білою крейдою
На спинах днів,
Що виходять у двері.

До тих дверей
Прикріплено лічильник.

Цок-цок –
Змінюються цифри,
Росте рахунок.

За випите щастя
Пора платити.
Але кому?

Біля дверей у вічність
Немає каси.


2010

у довготривалім маршруті поїздів дальнього сполучення
в кожному вагоні обов’язково є пасажир
що з пункту А шлях його триває
до найдальшого
найостаннішого пункту Z
роля його полягає
у збереженні цілісности кордонів країни
в забезпеченні атмосфери тяглости й нескінченности залізничних шляхів
комплектів білизни
завжди ще трохи вологих
ніби провідниця замість спати обирає прання простирадл
із темно-синіми смугами укрзалізниці
в забезпеченні невичерпности окропу в котлі й цукрових шарів рафінаду
в забезпеченні безперервности й невпинности витанцьовуваного поїздом ритму
цей пасажир
він просто є
він просто ґарант стабільности
він не соромиться вирахувати кількість хвилин
для яскравого світла в вагоні
згодом –
для трохи тьмянішого
а на їх межі може рвучко відкинути книжку
і шаріти поглядом по купе
відмічаючи для себе дрібні зміни в запахах і кольорах вагонного інтер’єру
в наступному купе – розчинна кава
і ложка чайна крутиться по склянці самотужки
шалик сусідки сповзає з гачка
до неї під ковдру снує
постійно падає кружка
і з неї то ллється то сиплеться
то дощ
то посохла трава
то спека то ніч то хурделиця
повторювані слова
то дівчина спить
то прокинеться
то хлопець який завіта
то з довгим волоссям потилиця
то він
то воно
то вона
і всі тут такі безіменні
і всі ми тут дуже близькі
бо тут
ми завжди одкровенні
як одкровення на шклі

Дощить вже цілий тиждень.
Ви не вірте,
що це дощ.
Це весняні феї,
Тріпочучи прозорими крильцями-краплинками,
Спішать на землю,
Щоб подарувати їй відродження,
Вдихнути у неї життя.
Ви не вірте,
що це дощ.
Це звичайні весняні чари.
2008р.

Я збиваю попіл із сигарети
У молоко ,
Замішуючи тебе.
Обряд набуває сили
20 років потому .
Справа не в складності,
Просто треба чекати.
Хімік сказав би ,що то фігня.
Психоаналітик не погодився б.

Доброго ранку, кохана .

2010

Мобери –
маленькі,
великі –
підіймають
таблички
з гаслами
до лампочок
моєї свідомо-
сті.
«Сті-і-
-і-йте!
Сті-і-і…!,
падлюки мізерні» -
скликає пінгвін.
Він
знак рукою
ризи-
ковано,
ніби ризи
знімуть попи
перед публікою
бра-
кованою.
І – акт завмирання
охоплює
сіру речовину.
Ти навмання
торкаєшся вуст… Ну-у…
Хвилина, друга,
ще…
Ще-
лепи, як замок.
Мок-
рі мобери
розбігаються
врізнобіч.
Річ
у тім,
що замок розімкнувся.
Думки,
спасибі
за флешмоб.

ніч - полінезійка
з валізою

привели її до хати -
посадили коло;
преромантичне слово
чекати

тим часом
пальчиками
збираємо срібну каву:

нам не буде соромно
фарбувати лоно
одне одному
ложечкою
рано-рано

дивися нічко:
ось я дозволяю йому
цілувати стулки долонь

відчуваю
ніби вотчину
стриножену вигадку -
чоловічу жилку;

кішка ласки - як я;
чорна - червона - біла
схилися нижче
над світом
над білим тілом -
на світло
(ти й сама - біла)

ліжко дістає до обруса:
русло зветься тобою

дивлюся на дихання -
прикладаю до нього серце -
пацьорки кави

як буде війна
зверху буду
царем-подорожником
рани твої гойдати

ніч запам'ятовує:
то зіниці
стратили морок -
люблю
торкаюся
роздягаю

петриківський розпис
сумує тобі на щоці
за калиновими дітками -
листочки бальзаміну бгає...

але по тому
шовково знову
тебе - мене - липкі зорі-мачинки -
солодкі навички
вбирає

2010

А уночі
Соняшники схиляють свої голівки і
Дивляться на Місяць
І тоді вони називаються
Місяшниками,

А я приходжу
Опівночі
І зриваю їм голівки.

І не говори мені,
Що я дивлюсь на Місяць,
Поки він сходить,

Бо я дивлюсь на Схід
І чекаю,
Поки зійде Сонце.


13.09.2010

У твоїх соняшниках
Забагато вилущеного насіння.
Я ледве зірвала одну голівку
Руками, ногами, впертістю і наполегливістю.

Давай ти не будеш говорити,
Що всі ви дивитеся на Схід,
Доки сходить сонце.
А я – на Захід.

Не забувай, я і є той Схід.
Саме той, що зриває опівночі соняшникам голівки.

Понад морями-душами
крик чайок
та журавлів
Вальс меланхолійний
Фуги Баха
та симфонії Моцарта
Все це змішалось
із гудінням міста
Парким повітрям
Літом
Від якого захлинаєшся
І все твоє тваринне
Прокидається зі сну
А ти заглядаєш
в маленьку шпаринку
старовинної
бабциної скриньки
з надією знайти
там
Любов
Декілька фотокарток
Аркуш з каліграфічними візерунками
Та засушена
ледь примітна
троянда
Колись вона
її пригортала
до серця
Цілувала
Поривалась щоразу
Спалити у вогнищі
Та вперта троянда
Несла у собі
Запах
Тонесенький
аромат його тіла
І от зараз крізь
галас чайок та журавлів
Ти чуєш мелодію
вальсу, який так
надійно прикріплений до запаху його тіла

Крики чайок та журавлів
не заважають твоєму прислуханню

пошуку

Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!
А цей день такий хороший,
В синім небі сонце світить
Сонце світить, а світ Божий
Славу Господу співає.
Заспівали славу ріки
І струмки, і моря хвилі,
В полі кожная стеблина,
Кожне дерево у лісі.
Вся земля вславляє Бога,
Бога Господа Живого.
Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!

літо минає
лагідно -
як біле полотно
із рук Богородиці

сонце
Голготою
втирається

каже:
а дайте мені
сорочечку
де білим на білому
тумани - адаманти - коні!

тільки криваві сліди
на обрії:
гілки гінкої
- по бідне небо -
хруст
ніби поганська треба
до міст -
до вавилонських уст

(секвої - орії
давно поміж нас
надвоє)

літо - дольник
осінь - ніби нестулиуст

2010

коли коханий хворіє:
мужність ховаємо по шухлядах
розкладаємо у маленькі шафки
його мудрі слова і погляди
бо впертість стає дитячою
бо застуда-бабайка ховається у кутку
краде зморшки із чола
перевчає рибу на либу
тицяє ложкою в ротик

коли коханий хворіє:
хочеться стати лікарем
лауреатом нобелівської премії
винахідником аспірину і гірчичників
санітаркою в госпіталі
матір"ю терезою
просто мамою

коли коханий хворіє:
ні, він не піде на роботу
буде лежати в ліжку
дивитися телевізор
їсти цукерки
і спати

Що може мати той
що мріяти не вмів
чи не хотів, та то уже не в такт
либонь летіти за смаком людським
ні, не він, то не він
піде за щастям поза гори
не битиме скалу людського горя
незламним буде, та кому він буде треба
лежачий завши край дороги
мочати, мовчати мовчати
буде, а я кричати, кричати буду
зрушу з місця камінь велетенський
порушу право- дуже закричу

ти і я, мій ладний друже,
ми живем як в казці під ногами
великої і доброї вовчиці-
у бога на руках
ми п'ємо жадно молоко
і небо0 пальцями торкаєм
без остраху і сумніву
топчем ми землю праведну
і їмо, п'ємо гуляємо
на царських радісних гостинах
та як напившись до схочу
не знаю чи я зможу,
чи захочу жити так як
жив до того- на яву

щасливий час щасливих людей
самотнім станеш у світі тіней
тіні забутого тіні чужого
тіні лелек процвітаючих в даль
чинити супротив життю незбагненному
немає вже сил не буде наснаги,
забудеш і сяяння ясних зірок
забудеш красу блакитних очей
розтанеш як сніг не весні розтає
розгубивши мрійливі надії
побачити світ
що ховають від ока людського
2010р.

шипшина
до глоду пошепки -
скучила

бавиться осінь
картинами Клімта
пручається
в лапках
маленького звіра

соняшники в еполетах:
поле чорнильне
стоїть
за мольбертом

діва трави
докучила світу
Отче!
верни її
в літо

2010

На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам 
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

На згадку залишу тобі
з білих квіток віночок,
щоб ти пригадати зміг
про мене, коли захочеш.

Тінь ніжності чистої, знак,
вплетений урочисто, -
лист з країни кохання.
Подяка - квітам. Намисто

з тернового цвіту: хотів
хтось мати б таку прикрасу?
Всі мріють про золоті,
гатунку вищого класу.

Та від кохання - один
крок до ненАвисті лютої.
Так, щез цей рік, улетів
до прірви минулого, скутий

питанням - ким ти мене
тепер замінити зможеш?
чи - ким я тебе заміню?
на що ці питання схожі?

Ніяких страждань не існує,
крім внутрішнього вогню;
він - рани на серці малює.
Віддати просив? - віддаю

білої квітки надію,
на інше вже - не чекай!
а з нею - маленьку мрію
про те, що ввижалося. Край

того, що було, торкнеться
частини того, що є.
А хтось від душі сміється
і губить життя моє.

А ти взагалі не помітив
дарунку із лагідних квітів.

Червоно-чорні кольори спокуси
І ти.
І гуси
Галочкою в небі.

Зелено-сірі відблиски надії
В очах.
На ділі –
Неділя
Перекреслена мечем.

Розклеєно-мальовані ескізи
І стіл,
І візи
У вазах позолочених надій.

І нидіє ілюзія єднання:
Розча-
рування.
Таке близьке і трепетне кохання
Чомусь чекає нині не тебе.

Червоно-чорна пісня проминання
І пізньо-
рання
Рана на душі.

І ми удвох.
Наближено-чужі…


2010

Ґаздинею буду
у ґражді серця свого.

Зґарда дукачами горло стисне
аби не хлипало жалісливо,
солоний розпач ковтаючи.

Чугайстра до господи
своєї запрошу -
най руки мені при боках тримає,
бо знову зірвуться
коням баским гриви чесати
і колючим волосом, наче дротом
до себе прив’яжуть.

Світку мій!
Падаю на коліна
і сиру землицю пускаю собі ув очі,
аби заліпила темною нічкою зір мій,
щоби не бачити, як виблискують зрадливо
щастя підкови, над порогами моїми розвішані.


________________________________
ҐАЗДИНЯ, - те ж саме, що господарка

ҐРАЖДА, - комплекс житлових будинків і господарських приміщень у гуцулів.

ЗҐАРДА, — архаїчна гуцульська шийна прикраса.

Тихо і сумно...
Невиплаканими жалями
набрякло смальтове небо, -
аж погляд у ньому в'язне.
Ще донедавна сонячна
вулиця -
густо оповита
сизими спогадами
про втрачені перспективи літа.
...Тільки задивлені в себе
жоржини
загадково усміхаються
під вікнами осель,
де звично нудьгують будні.
І їжачки-каштани,
сторожко визираючи
з трави на узбіччі,
здивовано-карими очима
проводжають
поодиноких перехожих
у самотність осені.

2007

Пробіг мошкар –
Затих спокути брязкіт,
І вкотре сумно на душі…
Я мріяв саме про прекрасне, –
не здійснене, – вважалося мені.

…Вернувсь до себе. Знову – посвист
І дзеленькання, гомін, гам
Людей сполоханих,
Грайливий страх вабливих дам

Пробіг мошкар з должком жаданим
Хтось повнить щастя – радість нам.
А я в зажурі, я – за ґратками –
В Різдво родинне ніби сам.

08.01.1996 р. (2010)

Я чекав на тебе.

Чекав під гарною, старенькою осиною,

Притулившись до неї.

Чекав під моїм деревом.

Я сподівався, що ти вийдеш,

Бо я дивився на твою зорю,

На найяскравішу та найгарнішу, як і ти.

Мені хотілося подарувати цю зіроньку тобі.

Але ти не виходила.

А я … замерзав.

Та все ж сподівався.

І я знаю, що завтра знову

Піду до свого дерева,

Дивитимусь на твою зорю

І … мерзнутиму.


14.03.1996 р.

Ми зустрінемося з Тобою
Колись, у наступному житті…
Ти впізнаєш мене?
Я буду в довгій кремовій сукні,
Шарфі, розшитому візерунками,
Окутана ароматом парфумів, -
Легка, ніжна, романтична…
І головне. Я буду озброєна.
Озброєна любов’ю до Тебе.
Я буду безборонна.
Безборонна від любові до Тебе.

Призначаю Тобі зустріч у наступному житті…


/серпень 2010 року/

Коли сонячним зайчиком
Ти увійшла в мої мрії -
Водоспадом яскравим
Здійнявся над прірвою!

Коли зазубрений ніж
У долонях твоїх знищив
Останню надію-струну,
То Чорноднем закружляв

Понад світом пустельним -
На роки, на віки...

01.09.2010

Ну хто тобі сказав,що ти - поет?
Сумний герой,потвора клоунади.
Як час реальний,
Але ж волів знайти у ній хоч тінь плаценти.
Та не почують і не сповістять.
Твій біль - тривожний!
Знеболити не вдасться.
А може то твоя душа прилітає надвечір
І сідає навпроти вікна - на долоні дахів?
І по мапах дощу вираховує зустріч і втечу...

Знаєш,я зовсім не вірю,що ніч ця приречена бути такою ж мовчазною,як самота.
2009

Я так любив твої долоньки ніжні
І нігтики ті, як краплинки крові.
І вірив, щирість була у розмові,
Хоч ти благала, не коритись кішці.

І, якби ти любила порнопростір,
Врекла когось чи зіпсувала парчУ би тій,
Яку я кохав до тебе
...........................і після тебе,
Я би змирився й засумнівався в дарунку неба,
Тобто повірив би, що ти мене використала,
Як матеріал
......................для поетичної творчості.

буду тобі подивом у очах
тільки дивись

буду тобі подихом на устах
лиш усміхнись

буду тобі втомленим я чолом
тільки увись

не переламаним волі крилом
знов підіймись

тільки би знов про криваві бої
спомин не мучив сни

тільки би друзі полеглі твої
спали на полі весни

тільки би корінь життя що всох
ти не тягнув як хрест

тільки би день коли доля на двох
раз останній воскрес

27/08/2010

а літо моє цього милого року
уперше за стільки літ
не нагадало про підло короткий
жіночий щасливий вік

не нагадало коли хто квітка
хто ягідка й жовта трава
не висувало навіть і зрідка
тверджень що я не права

не вимагало при повнім параді
нести перед світом гріхи
не звинувачувало у зраді
поля коня і сохи

не вимагало плодів і роботи
і не манило в сильце
не заганяло до сьомого поту
росою вмивало лице

а літо моє було просто гарячим
на поцілунки слів
нові дарувало очі незрячим
щоб світ на красу не змалів

а літо моє не скінчилося серпнем
і вересня не боїться
а літо моє зацвіло у серці
неначе шовкові косиці

27/08/2010

В обіймах всевладного Пафосу
Ти стаєш нікчемним служкою
Ходиш і підбираєш
Крихти своєї індивідуальності
Перед тим, як їх засмокче пилосос


Пафос стає твоїм смислом життя
Пронизуючи наскрізь твоє єство
Ти прокидаєшся щоранку
І розумієш
Що не можеш жити без Пафосу

Твоя патологія - це нахил до логіки
Що окупувала твою свідомість
Пафос став твоїм адреналіном
Бензином
У структурі твого механізму

Ти божеволієш від Пафосу
І у тебе з'являється
Залежність від випитого
Пафосу натщесерце

Я п’янію від ходіння вагонами

Хоч не пила алкоголю,

А в крові виявили молекули віскі

Пасажира з 10 вагону

Я шаленію від переходів

Між вагонами

Стояти між двома точками

На швидкості вітру

І усміхатись кожному

Відображенню у дзеркалі

Я люблю відкривати

Й закривати двері

І виявляти курців

У тамбурах

І розминатись з

Дядечками у купе

Коли тебе трясе

І кидає з боку в бік

І доходити

До 19 вагону,

Куди героїчно

Потрапила з 5-ого

Я п’янію від ходіння вагонами

їй так хотілось писати
і огранювати Богом дані таланти
вона сміття виносила з хати
як каріатида атлантів
і байдуже що атланти
і каріатиди – балконів друзяки
вона мріяла про пуанти
і балеринячі паки
її лебеді на озерах
танцювати брейк-данси
ніколи не ставила на "зеро"
і полюбляла станси
запивала каву водою
як і прийнято у віденців
боялась померти молодою
бо досі не побувала у Ніцці
вона не марила днем в Парижі
бо це привілей плебеїв
її коси від народження рижі
приваблювали трансвеститів і геїв
вона мінорно співала у церкві
подражаніє церковному хору
на море їздила виключно в серпні
пишалась що взимку не відлежувала хвора
вона не любила футбол і бокс
і не цікавилась водним поло
та в її сумочці часто жив кокс
і всякі інші заборонені кола
їй плаття з рюшками і панчішки
старанно підкреслювали ознаки статі
вона вчила "украинский" трішки
та замість "до речі" вперто вживала "кстати"
хотіла усіх підкоряти шармом
як Юля з білими косами
та залишалась "крутим парнєм"
"с тропы войны сворачивающей босой"
вона була чоловіком з народження
котрий втомився від свого оточення
і вірив що хрест жіночий
кататись в раю щоночі
довкола куреню з милим
на мерседесі в милі

а потім їй так захотілось прочитати
як знайти милого
котрий би виносив сміття із хати

22/08/2010

відверто синьо
веду сум
за рученьку білу -
скраю
літо заболіло

тіло малини -
поміж скельця туману -
знову червоне тіло

мамина малина - мала - я
опісля літа
лину

дощі-діти
бавляться на спориші;
сонце глибоко
в долоні стерте

синьо
відверта

2010

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

Віршики, телеграми, розтрощені диски Менсона,
вона, худорлява десятикласниця,
хоронить своїх бабусь і складає рюкзак.
Він, ще не кінчений, але вже наркоман,
чатує на неї біля дверей.
Її спідниця із шкірозамінника їдко пахне
солодкою, рідною дешевизною.
Її сонце гірке та вічне,
як передсмертна жовч на складеній ковдрі.
І така безпорадна відсутність моря,
і така непроглядна відсутність силабо-тоніки
у її тоненьких блокнотах…
Отже, їм потрібно на південь.
Їхні квитки напрочуд схожі,
різняться однією лиш цифрою.
Їхні долі напрочуд різні,
схожі тільки солоні фрагмени біля води.
Вона така ж випадкова на його короткому трафіку,
як і він у її богемних лексемах.
Віршики, телеграми,
два життя на одній плацкарті,
а далі – плівка надто пошкрябана,
годі вдивлятись.

Колись одна із бабусь
таки наважилася прийти:
влилася згустками темної музики через кватирку:
ану чи впізнає?
Простягнула нитку голосу у вушко памяті:
ану чи впустить?
Ні, не впустила.
Тільки просила
більше ніколи сюди не носити від нього
віршики,телеграми.
Віршики, телеграми…

Коли місяць-юнак
витинає серпом візерунки
на воротах осені.

Коли тепло старіє
і втікає від літа,
збираючи на своєму шляху
павутинки сонця.

Коли оголені віти
порожнього саду
серце твоє обіймають,
залишаючи після себе
подряпини слів.

Коли душа, наче рана,
а золоте листя віршів
лягає на неї цілющим зіллям -

огорни совість свою
габою жертви
і піснею заколисуй,
наступного літа
чекаючи.

Сьогодні тягала Ірванця
У своїй шалено великій сумці.
Він виявився важкенним,
Що приходилось зупинятись
Десь тисячу раз.

Куди я його везла?
На Троєщину.
Уявляєте, відкриваю
Там бібліотеку.

Дорога Ірванця на Троєщину
Була складною.
Троєщина - це вам не Бродвей,
Але жахливіше від метро.

Влізла у тролейбус,
Битком набитий людьми.
Всі обступили Ірванця,
А Ірванцю парко
Сидіти у сумці.

Ой, така штовханина!
Ненароком когось зачепиш,
То поллються на тебе
Найпрекрасніші слова на землі.

А Ірванець сидить і мовчить.
Слів нема, мабуть.
Може, думає про Ровно,
В яке я його не пущу.

Ненароком хтось
Штурхонув Ірванця,
Так я почала
Кричати на всю:

"Не наступайте
На Ірванця,
Він класний
Поет і прозаїк!

Ірванець - це Бу-Ба-Бу,
А вони безсмертні.
Це висока літ-ра,
Ви ж знаєте таке?"

Жителі Трої
Подивились на мене,
Як на ідіотку,
Хтось сказав:
"Та її розстріляти треба
Разом з Ірванцем!"

Нарешті вийшли
З тролейбуса.
Ірванець троха
Пом"ятий, зате живий.

І тепер Ірванець
На Троєщині,
На проспекті
Маяковського.

Якщо хтось знає,
Де це,
Заїжджайте до нього
В гості.

Ірванець на Троєщині,
Промінь світла
Серед темної ночі.

Тож неси, Ірванцю,
Світоч поезії і прози
У маси!

Ірванцю,
друже,
Просвіщай
Троєщину!

Мій мобільний мовчав і мовчатиме
Хоч питали не раз приват-номер –
Скуто серце, неначе лещатами,
Намагались розбурхати вкотре …
Але ні…не готова зустрітися
З почуттями, що душу розносять.
Так, кохати нестримно хотілося,
Але жертви і сиве волосся
Не для мене…Цілунки серпанками
Осідають на щоках ланітом…
Молячись, омину полустанками
Почуття, що не можу спинити…
Закохаюсь…укотре… без пам*яті
Без претензій…подальше майбутнє…
Я живу…і кохання на паперті
Не прошу…але зможу, у грудні,
Коли надто тепла забажається,
Коли…дихання здавить бронхітом…
Моє серце, воно не спиняється
Ні від хуги, ні від… криги вітру.

Несподівано відкриваються двері -
Заходить електрик і каже:
"Ну, скільки у вашій розетці вольт?"
Ми кажемо: "220".
Електрик: "Ну зараз ми це перевіримо.
Якщо менше або більше,
Будете платити штраф."
Ми аж пополотніли зі страху:
"Що, справді?"
Електрик виймає свій струмент
І суне в розетку.
На дисплеї світиться:
217, 218, 219.. і завмирає...
Електрик питає:
"Ну що, де діли один вольт?"
Ми зі страху: "Сховали".

Змінюю любов на самотність
Хтось чи щось каже мені, що це правильно
Міряю відстань і простір
Виявляю, що міряч зламався

В голові застигло желе даремних ілюзій
І я витягаю з нього цитринки
Хочу змінити склад світла і серця
Хочу любити...

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

Вот это жизнь пошла,
Гуляем с ночи до утра,
Выделываем кренделя,
Гудит под нами,содрогаясь,
Матушка Земля,вот так-
Такая пляска и гульба...
А,что,ведь жизнь одна,
Она должна быть хороша!
А вам,коль нет,пардон-
Сушите сухари, грибы...
Вода бесплаткая, хотя,
Сейчас она, на вес золота.
Мы ведь власть -
Гулять нам очень в сласть,
Ну,а то,что там вода, вода,
Про это думать некогда...
-Так все ж размыто и плывет,
Бурлит по пояс водоворот,
Вся жизнь которая была,
Все унесла вода - в некуда...
Вода, вода, жара, жара,
Народу напасть-невыносимая,
А власть танцует,ей некогда...
На эту ситуацию,нет острого пера
Сатирика и нашего Булгакова...

Мені жахливо стало
Серед села напівживого,
Що пам'ять вимре
Чи почорніє, наче осінь,
І не піднімуть вже нікого:
Ані малого, ні старого
Лукаві, що перехитрили
Себе і свій народ.
Здавалося, благословили бідність:
Нехай живе навічно –
І дух бунтарства розбудили
У горобину ніч...

2003

гаряча свічка –
пізня Офелія
сходить
жовтим цинком

ніхто не рятує
від написання портретів –
знає
синій
напівпрозорий
кобальт

свічка хвора
ніби Лізі Сіддал

насправді
полум’я – крап
сутінки –
оксид хрому
природа –
розкішний
каталог фарб;
продається

любий Гамлете
ти-бо
мусиш знати:
захоплення дітей
правдою
(як і коханням)
викликає занепокоєння

2010

О, яка шкода що я – не вона,
Не ця розцяцькована фантасмагорична кицька,
Не цяця і не цукерка з присмаком барбарису…
Але я – справжня шкода, чи ні – Шкода Фабіо,
Перетинаюча площини в усіх вимірах твоєї свідомості.
Ти вимушений поводитись невимушено...
Вітер гойдає гойдалку... Не лякайся, мій хлопчику!
Ти помреш один раз – і ще не зараз і не тоді,
Коли, розмірковуючи про ЦЕ, ти будеш мальовничо
демонструвати пітьмі свій профіль, зкосивши одначе очі,
щоб бачити як захоплено ця хижа дівка роздивляється тебе...
Вітер гойдає гойдалку. Міцно вчепившись за бильця,
ти бачиш свої вже дорослі видовжені пальці, влиті у поруччя венеціанського мосту.
Міцні бронзові стійки, міцна і витончена в’язь візерунків.
Ти вдивляєшся до болю в очах, ти шукаєш глибинної суті, якогось п’ятого п’яного виміру і, нарешті, залізо починає кришитись піском , витікати в тебе з-під рук , витинати повітря як...
Вітер гойдає гойдалку. Вітер гадає по годинниках. І ти наляканий, бо гойдалка завжди нагадувала тобі величезний маятник або знаряддя для тортурів.
Так, це і є міжчасова катівня, де і тебе розітнуть, щоб витряхнути увесь той порох і попіл, що забив твоє ідеальне тіло, доки ти розгойдувався і широко розтуляв рота, дивлячись навколо.

...Моя нескінченна траса, мій зораний хлопчик , зоряний пилок....

Все вирішиться завтра,
Хтось сказав, що до всього потрібно дорости,
То, можливо, я іще не доросла до віри?
То, можливо, тому я всього боюся
І ховаюся по абстрагованих куточках моєї дикої свідомості?

Боюся всього: світла, спалаху, погляду, слова,
Темряви, шепоту, тіні, тиші…

Але я точно знаю, що все вирішиться завтра,
Тому я ховаю всі свої страхи,
І сідаю працювати.
Бог у своїй вірі повертається до мене,
І я дякую тобі, за те, що ти навчила мене любити його,
І мою маму…