Травами шовковими росами умитими,
Що цвітуть ромашками білими, мов сніг
І шляхами довгимим, і шляхами битими,
Що лягли потомлено кожному до ніг;

Золотими ранками, що пливуть туманами
І стають хмаринками в синіх небесах,
Вечорами теплими, що цвітуть загравами
І зникають тінями в неземних світах;

ПІснями забутими,що птахами бистрими
Вилетіли з серця й впали, мов роса,
І струмками світлими, і струмками чистими,
Що у них відбилася гір стрімка краса;

Квітами духмяними, що горять веселками
На полях некошених, вкритих чебрецем,
Де сліди лишалися ніжками маленькими,
І дитячі спомини пролились дощем;

Зорями магічними, смерековим шепотом,
І казками добрими, що навчили жить
Одягла дитинство я, провела із трепетом...
Любим. ніжним спогадом в серці стала мить.

2008

Старий поет зустрів ще молодим
Своєї пісні вічні іменини…
Це ж не туман.
Це вже осінній дим
Поламаного полум’я калини.

А він летів на щастя світове
З гріхом любові й муками сумління.
Душа за вітер старша, а живе –
Як чистий голос того покоління.

Йому стають милішими сади.
Його зоря ще вабить, та не гріє.
І нікуди від себе утекти
Чумацьким Шляхом, що веде на Київ.

Він з Музою зустрів на самоті
Свого кохання сиві іменини…
Це не туман.
Це лиш осінній дим
Поламаного полум’я калини.

В диму тім вічність віддана за мить.
Захрип від тиші і оглух від крику.
Його Мартинов десь іще біжить
Під Машукові тіні чортоликі.

Оце життя.
Отут.
Не там, колись…

Він має час – то має і свободу.

Старий. Крилатий.
Сни усі збулись.
А «для народу можна й без народу»*...

16 верес. 1990

*відомі слова декабристів

Не вбирайся у суму кайдани,
У великих такий привілей:
Якнайбільше пізнати людей,
А самому остатись незнаним.

Знов тебе думка збурена манить
Завантажити ямбохорей
Аби серце погрузло в єлей
І явилася слава жадана.

Та вона, знай оте, копійчана,
Потьмянівши, здається в музей,
І пектиме до мозку костей
Забуття і безвиході рана.

Ти ж, уставши зі сну спозарана,
Щебечи як в гаю соловей.

10.02.2011.

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

Від часу і не жовкнуть, і не в'януть
написані любов'ю сторінки.
Поети імена своїх коханих,
як оберіг, проносять крізь віки.
...Для тебе - рамки вірша затісні.
Для тебе - і життя моє мізерне.
А я залишу свІтові пісні
(А ти мене, як завше, - "у резерві").
Бо коли б все по-іншому було,
писала б тоді прозу я життєву.
А так, стараюсь із одним крилом
тебе піднести в вись позамиттєву.
Туди, де і не жовкнуть, і не в'януть
написані любов'ю сторінки.
...Візьми мене у серце, мій коханий.
А я тебе - у пісню. На віки!

2006

Рік за роком йду вперед незмінно,
озираюсь — тане кроку слід,
залягають пам'яттю нетлінно
спогади яскраві, мов болід.

А життя — воно мете снігами,
струменить весняним потічком,
пахне поля стиглими хлібами,
яблуками, свіжим молоком...

І не стачить сили всього світу,
стишити оцей химерний біг...
зіткані в роки короткі миті
килимами стеляться до ніг.


2011

В лес хожу молюсь осинам
Под дубы-паламари
Я как гриб склоняясь гривой
В ноги Боженька твои

Упаду… какого сладу
Ты со мной не мог найти
Что берёзам плакать надо
Что уплыть не догрести

И не выдохнуть мне слова
Эх ты мать… едрёный бор
Не услышал меня словно
Сам с собой вёл разговор…

Котилася торба,
З високого горба,
Владу творила,
Торби сила.
Земні боги торбу носили,
Били її, голодом морили,
Торби сила перестала боронитися,
Настав час їй зноситися.
Першим з торби зло тікало,
Дірки робило і випадало,
Боги дірки латати не вміли,
Останні роки дірявою носили,
Потім висипався люд чемний,
Та той хто їв хліб даремний,
Лишилися ті, що молилися,
Зі своїм творінням сварилися.
Покиньте торбу благали люди,
Тут світло, Сонце, радість всюди,
Досить в торбі жити,
В світі новому, досить тужити.
З небес круки спустилися,
Торбу забрали, в хмарах загубилися,
Ті хто в ній лишився,
Падаючи на Землю розбився.
Торби не стало,
Сонце засіяло,
Життя оновилось,
Даремно людство в торбі молилося.

Кругом жиди, одні жиди,
Не вільно й голову підняти.
І головний редактор - Жид
Нас Українців вчить писати!


2011

Кохаюсь в мові українській.
Це мова не моїх батьків,
Не прадідів і не дідів,
А краю,де я народився.
І з перших кроків по землі,
Я втягував її у себе,
Як материнське молоко,
З жагою,не тому,що треба,
А це було моє єство,
Як хліб,як сонця торжество,
Блакитність голубого неба.

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Древнє місто – мов храм, чути вітру органи;
Ми двоє у ньому, чужі і незвані.
Малюються в сутіні фрески туманні,
Що чекати ізвідти – мани´ або манни?

Срібним снігом секунд покриваються душі,
В пітьмі мерехтять силуети байдужі,
Лиш місяць підморгує із закалюжжя;
Дай-но світла ще трохи, захмарений друже.

Хай у месі предивній все вколо розтане,
Хай нічка омиє гріхи, ніби рани,
Хай вітер несе над чужими світами –
Поблукавши у них, ми вернемось над ранок.

За те, що стрілася мені
У непрості в нестерпні дні,
Зі мною розділила тугу,
Що смерк холодний одвела,
Що поруч рідною була -
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що іншим стати зміг,
Що бризнув з уст забутий сміх,
Засяло сонце виднокругом.
За те, що доторком руки
Вернула молоді роки,
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що в дружбі взнав любов
(Не здогадалася, либонь,
Чом травнями цвіла округа).
Не покохала...
Що ж, а та
І досі гріє теплота.
Тобі я вдячний, наче другу.

I.
Розколом завершуються не лише релігії.
Практично кожна зима на теренах великого міста
закінчується розколом білої шкаралупи
від підборів, словом, від жінки та її легкої ходи,

Незалежно від того, де лід під ноги ліг їй; і,
якщо віри перетворюються на течії сумнівного змісту,
то зима має кращий вихід: схлипи та хлюпи,
перелитися у потічки - самознищення за кілька годин.

II.
Подальше залежить від того, чиїх історій ти хочеш.
Торішнє линяле листя спалять, і цей ритуальний дим
втягатимуть ніздрі під'їздів, двірнику засльозяться очі,
він бозна від чого є п'яним і, певно, від сонця - рудим.

Місто грітиме свій скелетик для кожного з поколінь,
що у ньому їх напхано. Мовляв, живи і не гребуй!
Насправді, після розколу даремно чекати прозрінь.
Тим більше, в мікрорайоні, який не старший за тебе.


січень-лютий 2011

finita la commedia

Книги – як люди.
Бояться самотності й болю.

Книги – як люди.
Читають... людей по очах.

Книги – як люди.
В них різні характери й долі.

Книги – як люди.
У кожної – вік свій і шлях.

Книги – як люди.
Народжуються і вмирають.

Книги – як люди.
Подібні до свого творця.

Книги – як люди.
Також воскресіння чекають.

Книги – як люди.
Їм надто гірке – забуття!

2010

Я тебе шукав стільки довгих літ,
Я тебе чекав в ароматі квіт.
Я взирав увись, заглядав в пітьму,
Аж тебе зустрів німфу неземну.

Де ходила ти,
була дотепер?
Без кохання я мало не помер.
Будь зі мною все,
не лишай на мить,
Розстели до ніг білий оксамит.

Бачу віщі сни, що з тобою я.
В подиху весни лащиться земля.
Вітер розганя хмароньки незлад
І не можу я повернуть назад.

На вечірнім тлі - діодема з зір,
На росинках віт - діамант-сапфір,
В сонячнім теплі - золото надій,
Ти навік моя, я навіки твій.


2004р.

Спраглі світанки облизують променем роси.
Спраглі уста від жагучих цілунків горять.
Ти оповила, зв"язала мене в буйних косах,
Як же я можу, крім тебе, когось покохать.

Ти-моя доля.Я-твоя доля.
Бути з тобою-бути обоїм.
Разом навіки, море і ріки,
Небо і землю нам обійти.

Сонячне сяйво торкнулось відкритого серця,
Вбрало тепло і віддало закоханий жар.
Я же без тебе - мов без криниці відерце.
Ти полонив, ти мій спокій з собою забрав.

Вечір і небо...Зорі схилились в поклоні.
Місяць поважно полярну зорю провожа.
Стежка у квітах.Запах конвалій, півоній
Лине у всесвіт веселкою ранок стрічать.



2004р.

Журливе серце тяжко в грудях б’ється,
Пора скорботна крає юну плоть.
І тільки віра в те, що все минеться,
Є тим теплом, яке дає Господь.

Буває дні стають нестерпно сірі,
Ти ж пам’ятай і в ці часи сумні –
Людське життя будується на вірі,
І лиш зневіра гасить всі вогні.

Сьогодні град, а завтра буде сонце,
Після зими весна розквітне знов.
Хай серце п’є, мов те янтарне гронце,
Красу землі, даруючи любов.

Світ має сенс аж доки ти по світу
Готовий нести свій земний тягар
Без нарікань і дякуючи літу
За теплі дні, за небеса без хмар.

І за дощі, що падали частенько,
Подякуй долі, бо інакше б як
Зросли садки так гарно і рясненько
Там де колись розкошував будяк.

Знайди себе у доброму, благому,
В нім залишайся доки є ще час.
Пильнуй свій дух, щоб на шляху земному
Світильник твій до віку не погас.

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Зголублені, розгублені від хвиль
гарячих колисанок занебесних.
Ще крила нам не зраджують, і хміль
не відпускає з рук
цілунку мокрі весла.

А ранок пробивається з вікна,
пробудження пташиним гамом пише.
Заслухані, і дихається нам,
немов тонкій струні
без пальців, нот і тиші.

Поезії політ почнеться з вій,
злітатиме вона неначе пір’я.
Коли весна – летиться легко їй,
від легкоти очам
спокійно так, що вірять

у те, що сповідає кожен рух
і сповиває дотиками ласка,
її до себе сни не заберуть
не втримає сльоза,
звикаючи до казки,

зголублено-розгублено від хвиль…

11 Лютого 2011

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Це була розтривожена ніч..
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета.

Ангел сидів на підвіконні,
Крилами відігрівав морозні узори.
Ми з ним трохи вірили в забобони,
Переселення душ і людське горе.

Він спокійно хилив свічку.
Гарячі краплі стікали,
зависали в повітрі подібно пилу.
Малював парафіном небо
І щоразу здригався, під дзвін мого антивіру.

Це була розтривожена ніч,
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета..



2011р

Нарву фіалок
я матусі в дар,
розсиплю долом -
це тобі від сина!
Мені три роки
дзенькнув календар,
всміхнись, рідненька,
я уже - МУЖЧИНА!

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей...
Що було близьким - все покрилось обманом,
А світло сховалось під крівлю ночей.

Можливо спитаєш сьогодні:"Як справи?"
І погляд торкнеться моєї руки,
І сонячним зайчиком: ніжним, яскравим,
Принесеш з собою спасенні ліки.

А може у тобі все моє спасіння...
Мов грішник, у очах якого азарт,
Прошу в кохання благословіння,
Бо лише у ньому і фініш і старт.

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей,
А правда вже тричі зрівнялась з обманом,
Її лише видно при світлі ночей.

2011р.

Дощу краплини — тихі сльози неба —
Мене у давні спогади ведуть.
Застиглі миті на вікні,
Ти в них являєшся мені.
Благаю, пам’ятай мою любов.

І знову навкруги осінні барви
Нагадують про часу вічний плин.
Холодний вітер ось пробіг,
І жовтий лист упав до ніг.
Благаю, пам’ятай мою любов.

В пам’яті — день той весняний,
Дотики ніжні твої.
Ти пригадай золоті поля —
кохання, кохання.

Коли зимовий холод підступає,
Тебе зігріє пломеня тепло.
У ньому — пам’яті чертог,
І жар його для нас обох.
Благаю, пам’ятай мою любов.

(2011)
……

Remember

The summer rain like teardrops on my window
Reminds me of a time so long ago
And through each drop of rain I see
Within my heart you’ll always be
I pray you will remember me with love

The golden shades of autumn all around us
They tell me nothing ever stays the same
And as the leaves all turn to brown
I watch them floating to the ground
I pray you will remember me with love

As I look back on the springtime
There is one day I recall
Blankets of gold in the fields of love
Remember, remember

The coldest days of winter draw so close now
You’ll light the fire to keep away the chills
And in the embers you might see
A flame that burns for you and me
I pray you will remember me with love

Чому це плаче небо,
то помирає літо...
Сумні осінні квіти
не кличуть вже до себе.
Лиш інколи шокують
цим розмаїттям чарів.
Блукає мокра пара,
і відгуків не чує
далеких теплих звуків,
їм байдуже до того.
Промоклі сині ноги,
холодні мокрі руки,
і губи щось шепочуть,
і голови так близько,
пливуть осінні муки...
Воркує щось дівчисько,
а вітер лихоманить
пожовклий лист. Відверто
сміється сумно з жертви
осіннього кохання,
що світить сивоцвіттям,
із сил своїх останніх
хворіє у бажанні
затриматись у літі.
Це благо, чи це кара
в потугах запізнілих,
а небо сіє сірим
на дивовижну пару.

Осінній дощ, немов свинець,
шмагає листя пожовтіле.
Чиєсь кохання недозріле
чекає вироку сердець.
І мокне, мокне під дощем
чи то в сльозах, чи краплях неба...
Ні болю, ні жалю до себе,
лише якийсь зловтішний щем
у днині цій-без почуття,
як і в душі колись єдиній,
тепер дощем по половині
розділеній на два життя.
Осінній дощ, осінній плач,
лунає з жовтого похмілля
і шепіт, наче в божевіллі,
-ти не гони мене, пробач,
осінній дощ, осінній плач...

Не маю я освіти,
Вмисневого* знання,
То нащо маю пріти,
Віршуючи щодня?

Пора стоїть осіння
Письменницьких епох,
Невже мої творіння
Туди впускає Бог?

- Так, Я тебе, Мій сину,
Підтримую ще як!
Ось маєш глиб камінну,
Зубило і наждак,

Бий звечора до рання,
Непотріб відчикриж,
Шліфуй до блиску грані
Допоки бездоганним
Не виявиться вірш.

І тим Мені послужиш,
Що роль тут не твоя,
А ти лише оружжя,
Яким керую Я.

Нехай ти без освіти,
Вмисневого знання,-
Даю тобі радіти
Над віршами щодня.


* Вмисневий (діалект)– той, що треба; підходящий .

10.02.11.

Стряхнути б попіл, як гіркі печалі,
Змахнути б пил із шафи пам'ят́ей…
У неба вись, у сині-сині далі
Злетіти б від проблем, речей, людей.

Ввібрати б всі струмочкові краплини,
Насититись трояндовим би тлом.
І знову ввись, де лиш одні пташини
Кружляють, забуваючи про сон.

А чом би й ні, хіба є перешкоди?
Та крил немає! Що це за напасть?
Візьму тканину, пір’я: насолода –
Злетіти, впасти, знову різко встать!

09.02.2011

(Пісня)

А небо забере коли ще є куди
і тягне глибина коли не знає звідки
набрати плюскоту і чистоти води
і зріти зорепад росою просто з квітки.

Приспів:
Я згадую тебе, смакую ніч.
Ах скільки того сну
за літо недопито.
Так солодко до гіркоти мені
за згублену весну,
пригублене, пролите...

І з того світу, де незбирані меди
на полі почуття, уста – єдині свідки
додотику, довершення і див,
коли пташа тремке не вилітає з клітки.

Приспів

Крім тебе вже нема на карті серця місць,
де б сонце нанеслось і місяць перебився.
Не вкоротити нам життя оцій зимі,
мов папороті – цвіт. Наш світ вже облетівся.

Приспів

10 Лютого 2011

ти пішов. лишив ключі від серця.
ти пішов, і я тепер сама.
пульс життя в долонях обірветься
й запанує холоду туман.
я ключі від серця поміняю
на цукерки, каву і вино.
я тебе забуду, точно знаю,
змушу, та забуду все одно.
ти пішов. лишились тільки тіні
наших вже вчорашніх «я і ти».
ти пішов. самотня вмить квартира
й сигарети суїцидний дим.
ти пішов. лишились тільки сльози,
мої сльози усамітнених ночей.
розгубила своє щастя при дорозі,
то ж рікою хай до тебе потече.
твої речі я сховаю у коробку,
ще сиру сорочку досушу.
я сама лишилась в мить коротку.
більш тебе ніколи не впущу.
ти пішов. а я і не тримала.
ти пішов. лишив мені ключі.
за вікном душі лише тумани
і самотність голосно кричить.

2011

Літнє сонце в косу заплете
Соняшника сяйво золоте,
Зацілує - і засмагне личко.
Синь розіллє погляд із-під вій -
Затремтить у серці соловій:
То ж моя землячка, степовичка!
Звичні їй і дощ, і суховій,
І морози, і густі сніги -
Вірте чи не вірте - до снаги.

Я про неї думаю щодня.
Бо мені вона, немов рідня,
Мрія - як для Данте Беатріче.
Все при ній: і цнота, і краса,
Що і крізь утому воскреса
І небесно зацвіта при стрічі,
Сяючи, як вранішня роса...
Виїжджа-гарцює на коні -
І не треба іншої мені.

І сніг іде. І ти - пішов.
Не озирайся - ще дивлюся.
Як вмію, так услід молюся
(Жаль, знаю мало молитов).

Та є багато запитань,
Які ніколи не озвучу.
Я тільки душу ними змучу:
Чи розлюбив, чи й не кохав?

...А сніг іде. Йому пора.
Його робота прикривати,
Хоч до весни, чиїсь утрати.
А сніг іде не від добра...

2008

- Я повірю тобі, коли знімеш із пальців кастети,
Виймеш ніж з декольте, пістолети з-під чорних панчіх...
- Але ж сам ти по вуха загруз у шпигунських секретах
І від мене зникаєш уранці, удень, уночі.

- Розмінуй входи й виходи, вікна і двері, я прошу,
Повитягуй «жучки» з телефонів, диванів, картин
І приховані камери викинь із ванни і душу,
Не ховайcя від мене за шафу чи поміж гардин,

Бо кохаю тебе - але ж ти продала навіть душу,
О, красуне з красунь і моя найбезглуздіша з мрій...
- Ти пробач, мій коханий, та я попрощатися мушу -
Є завдання нове...
- I love you!
- Аuf Wiedersehen!


10.02.2011

І знову відчай, біль і сльози:
Душа втомилась від страждань.
Нема тепла — одні морози,
Й печаль розбитих сподівань.

Навкруг життя вирує і біжить,
Щоразу щось нове стається -
У мене все без змін, мов мить
Спинилася і не поворухнеться.

Вже чаша переповнена сповна
Проблемами та безутішним горем.
А серце крається, душа стона
І ріки сліз стають бурхливим морем

Між вазонів, на осонні
Кіт сидів на підвіконні,
Поглядав на голубів
І бочок на сонці грів.
Ще коли б не заборона
Їсти квіти із вазона…
Але раптом хтось у бік
Чимось гострим його – штрик!
Кіт на місці аж підскочив,
Стали вдвічі більші очі:
«Мирно я собі сидів,
Хто мене вкусити смів?»
Ворог зовсім не ховався:
У вазоні красувався
Кактус, весь у колючках.
Зразу видно, злюка – жах!
Хоч котові неприємно,
Але стримався він чемно,
Лиш обнюхати хотів…
Кактус тут без зайвих слів
Знову – штрик кота у носа,
Так, що й очі стали косо.
Вмить пробрала лють кота
Аж до кінчика хвоста:
«Гей ти, зелень непутяща,
Чом кусаєшся нізащо?
Я колючому кущу
Цю образу не прощу!
За такі погані жарти
Задаваку вбити варто!»
І, як весь котячий рід,
Кіт пустив тут лапи в хід.
Але він не має звички
Одягати рукавички…

Хто розумний – той вгадав:
Переможцем кактус став.
А наш котик буде знати –
Колючки не слід чіпати.

Розтане. І знов – занесе
Снігом. І спробуй – вилови!
На білому – видно все,
й найтонші відтінки білого.

Як сонце його лизне,
Як вляжеться промінь, граючи, -
На білому видно заячі
Сліди… Полотно льняне,

Що вигоріло до безкольору,
Що визріло до сивин…
На білому видно долю, ру-
кописом неземним.

На білому – так на білому
(Мов аркуші без рядків)
Потягнуться довгими жилами
Дороги мої вузькі.

На білому – тільки правдами
Іти, не благать корон.
Безкрайніми простирадлами
Засланий горизонт.

На білому – кожну лінію
Видно, мов хто провів,
Що навіть думка відтінює
Всю первозданність снігів.
9.01.11

Ми божевільні. Так нас називають
в країні, де начинка сірих мас.
За масками терпіння лик ховаємо
Театр абсурду поглинає нас
Через студентів відстоюємо право,
Ховаємось за спинами батьків,
На сцені під аплодисменти й «БРАВО»
Зрікаємося мови наших предків
За чатами ховаємо обличчя,
За посмішками приховуємо страх,
В очах блукає порожнеча
І сигаретний дим кружляє у серцях.
Пусте насіння вимираючих істот…
Що дасть воно новому поколінню?
Глухе, сліпе, німе створіння
Встеляє шлях собі лиш лінню
Нам ще далеко до індиго
століть як мінімум ще два
нам світ говорить : хворі – це все дико
ми хворі – і це правда

В круговерті років зупинися хоча б на хвилину.
Зупинись і послухай, як гарно співають птахи
І у серце впусти теплоти хоч би крихту, людино.
Кожну мить, як зіниці свої, неустанно пильнуй, бережи.

В швидкоплинній ріці незупинного часу спинися.
Зупинись і споглянь на землі досконалу красу,
Сонцю ясному, синьому небу всміхнися,
І радій, що комусь ти ще можеш сказати- люблю.

У потоці думок, у кружлянні бажань озирнися,
Зупинись і збагни, що назад вже нема вороття.
Серед пасток й спокус йде дорога вперед, подивися,
Мов крізь пальці пісок, утікає нестримно життя.

Зустрічала радо яблуневим цвітом
Кожної весни.
І дітей і внуків словом обігріти
Вміла завжди ти.

Проводжала з дому травами у росах.
Як впаде туман,
Витирала тихо з серця свого сльози
Від життєвих ран.

Виглядала пильно явором високим
Ти дітей своїх.
на шляхах життєвих ангелом стооким
Пильнувала їх.

Слухала уважно, говорила мудро
І несла хреста.
У хатині білій завжди було людно -
Там любов жила.

Через вітер сильний цвіт той яблуневий
Вже давно опав.
Цвітопад пелюсток ніжних і рожевих
Долю нам прибрав.

Через сонце ясне вже посохли трави
І зійшов туман,
Зрізаний й забутий той високий явір.
Що нас виглядав.

Все пройшло, минуло. Рік пробіг за роком.
Так, на все свій час.
Ангелом ласкавим в небесах високих
Молишся за нас.

Цінуй свій час, бо дні лукаві
Розтануть швидко, мов туман,
Що вранці з сонцем у забаві
Безслідно зник десь поміж трав.

І не марнуй ані хвилини
На зайві роздуми. Пильнуй,
Щоб без добра не гасла днина.
Земний свій час ти не гайнуй.

Та на пусті, марнІ розмови
Не витрачай безцінний час,
Уважним будь до свого слова,
Щоб Слово не судило нас.

Словами вчити всякий в силі,
А ти життям своїм повчай.
Щоб Богу були справи милі -
Щомить пильнуй, щомить чувай.

Цінуй свій час, бо дні - то камінь
З якого ти будуєш дім.
то ж зводь його міцним і гарним -
По смерті будеш жити в нім.

2008

Осіннім листком
На холодний бетон
Впала мрія.
Лиш надія одна,
Що наступить весна,
Душу гріє.
Без жАлю вітер злий
Той листочок легкий
Рве, шматує.
Впала мрія моя
Слів безжальних вона
Вже не чує.
Хоч прийде ще весна,
Та для цього листка
Все скінчилось.
Й навіть сліду його
На холодній землі
Не лишилось.
Вже назад, із вогню,
Вбиту мрію мою
Не вернути...
Та життя не листок
Жоден щастя ковток
Не забути

2007

Розмальовані
вітропромені
сонцеградами
на вікні .
Світлотінями
ніжно -синіми
небо падало
уві сні ...
Закарбовані
тіньопромені
вже у вічності
верховіть ...
Снігозливами,
прозоримами
ви ж у відчаї
промовчіть ...

2011

О! Як ти дихаєш, коли
Столи накриті світлом ночі.
О, як ти дихаєш! Як хочеш
Щоб я прийшов. Коли ж, коли
Ми сядемо за ті столи?

О, як ти хочеш! Як тремтиш
У тиші схована солодкій,
Який парфумів дикий опій
Проймає душу. Аж летиш
До мене люба. Так! Лети ж!

А я – назустріч. Стій! Чекай!
Не випускай із рук мобілки,
Слова, неначе очі білки,
Прицілом зловлені…Тримай
Гаряче збудження. Стривай,

Я прилечу за хвильку. Рай
Я принесу тобі у серці,
Складу в букет сто тисяч терцій
І стану музикою – ці
Слова в руці… І не карай

Мене розлукою надовго –
Я прикипів до сонця твого,
Тобою всотаний… А ти,
Ти ждеш мене, мене одного!
Веди ж коня мого, дорого!

2011

Тихим мороком падає ніч,
Укриває все снігом лапатим.
Я не можу забуть твоїх віч,
Я не можу тебе не кохати.

Я дивлюсь у вікно і чекаю,
Що постукає радісний сніг,
Я тебе іще дужче кохаю –
Як ніхто іще в світі не міг.

Я твоя вся, від серця й до скону,
До останньої краплі душі.
Поцілуй мене ніжно у скроні,
І свій погляд мені залиши.

Я не знаю як жити до ранку,
Я сумую, бо ти уже спиш,
Я зізнаюсь тобі на світанку -
Ніч тобою мріяла я лиш.

І вже не можу дочекатись,
Коли ж прокинешся? Молю!
Я хочу так тобі зізнатись,
Що ще сильніш тебе люблю!













2010

Розчинюся в снiгах, бездорiжжям доб’юся до вiкон,
Де, немов поплавок, упiрнає вогонь в заметiль,
І до теплих шибок припаду снiговим чоловiком.
Хтось вiдчинить: «Заходь. Ще нiхто не вертався вiдтiль».

Тiльки кружка окропу тремтить мiж слiпими руками.
І мовчання на двох, i скупе незрадливе тепло.
Хай сильнiше вiтри хурделяють i крутять свiтами,
Замітають слiди, щоб дороги назад не було.

Не питай нi про що. Я не маю нi дому, нi роду.
Мого iменi друзi сахаються, як вороги.
Звiдти ми не вертаєм. Я вибрав єдину свободу:
Безконечнi по пояс, по серце, по очi снiги.
1989

Через тривожну білу заметіль,
Через бар"єр морозу,вітру й ночі
Твій погляд бачу з-під розкритих вій -
Такі далекі,милі й рідні очі.

В цім погляді усе моє життя -
Кохання,туга,радість і тривога.
У мить неспокою він кличе з забуття,
Показуючи серцю на дорогу.

І я бреду,наперекір вітрам,
Наперекір стихії злоохочій
А в небі,ніби німб,чи талісман,
Мов зорі - незрадливі твої очі!


1987р.
п.Ямбург. Тюмень. Росія.

У місті зірок не видно,
У місті бояться дощу.
Тут люди не вірять у крила,
Стікаючи в землю сиру.

Тут б’ються руками об вікна,
Під дзвін не дзвіниць, а монет
І в’ється на стінах із ліктів
Атавістичний скелет.

Тут шепіт розносить чуму,
І кишать нечистоти річок.
Всі б раділи, забувши чому
У місті не видно зірок.


28.08.2009.

Ты вошла в мою жизнь с белой розой в руке.
Не вошла — рыжей кошкой прокралась.
Так крадётся, порой, в стихотворной строке
аллегорией лёгкая шалость.
Тонким шлейфом духов пропорхнула, как мысль,
паутиной стихов спеленала,
и почувствовал я: обретается жизнь.
Только этого было мне мало!
Ты на грудь улеглась и свернулась в клубок.
Только знай: в ней тепла не осталось.
Я его разбазарил , раздал сколько смог,
не сберёг для себя даже малость.
И по-глупому радуясь этой судьбе,
как юродивый возле собора,
я пытаюсь вернуть хоть немного себе
подаянье в тепле разговора...
Только понял я вдруг: это не «Л’Ореаль»,
не «Шанель » , — это белая роза,
вдохновила .Вдохнула.Легла, как вуаль,
на тщету неудобных расспросов.
С лёгкой патиной грусти она принесла
мне надежду. И что мне в надежде?
Если лодка осталась одна, без весла,-
ей не быть уже лодкой, как прежде .

27 октября 2008 г.