Спинити рух трамваїв і вокзалів
На півжиття. І пішки – поза світ.
Крізь темряви холодні вертикалі.
До тебе не торкнутися… Привіт.

Привіт. Мені не спиться двісті років.
Якби сюди канапу і свічу.
І музику твоїх солоних кроків.
І жовту, ніби сонце, аличу.

Якби мого життя горизонталі
Занурити у чисту площину.
Щоб вирвати молекули печалі.
Щоб визнати невігласну вину.
24.05.2011

На сОрок сорОк - сОрок морОк!
З'явився на світі стоперший пророк!
Кричав-розпинався, що буде ось так!
Він бачив у небі Всевишнього знак!
Він бачив! Він знає! Він все врахував!
Святеє писання до дір зачитав!
На сотій поправці усе зрозумів,
І світу повідать про те захотів!
"Не вірте нікому! Не вірте чуткам!
Лиш я! Тільки я розкажу усе вам!
Бо знаю я точно, що буде ось так!
Я бачив у небі Всевишнього знак!"
Дід радіо вимкнув, цигарку скрутив,
- А хай тобі грець! Що пророк наробив!
Ось витягну зараз із пляшки корок,
І явиться світу стодругий пророк!
Скажу тобі, куме, що буде ось так!
Найкраще до пива - це варений рак!
А буде нам борщ і зубок часнику,
Прийдеться тобі і мені до смаку!
Бо бачив я, куме, Всевишнього знак,
Як жінка на кухні кришила буряк!

Ця війна не моя.
І душа моя дика не хоче,
Забинтована снігом,
Вертатись назад – до трави, –
Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,
Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

Скрізь голодні і злі.
В них сліди від помади і крові.
Знов піду проти всіх і зостанусь один на один
Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим,
Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.
В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.
Все одно (як не крутиш) виходить –
Між чортом і Богом.
Як не встрілиш у когось –
То в серця свого молоко.

Темний час навкруги.
Я самотній, мов Місяць, під ранок.
Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.
Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,
І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,
Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

Залишається туга за мною баянно-боянна.
А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть...

19 трав. 11.

Наші діти вже випускники,
Їм вручають атестати зрілості.
Як би нам не вірити хотілося,
Але діти - вже випускники.

Ще учора ми до школи йшли
Молодими, дужими, завзятими,
Із книжками мчали поміж хатами
До такої ж юної мети.

Та на те воно і є життя,
Щоби час ішов і ми старіли,
Щоби діти вирости хотіли,
Потім внуки йшли у перший клас.

Потім внуки... Боже! Це про нас.
А душа ж іще іде до школи...
Не збагнути юності ніколи,
Що це значить - відпускати час.

Що це значить: бути молодим
Й посеред життєвої ріки
Відчувати з радісттю і болем -
Наші діти вже випускники.

Наші діти вже випускники,
Їх обличчя нині щастям світяться.
Зустріч сонця, поцілунки місяця...
Наші діти вже випускники.

2002

Як гарно і любо у світі,
Де все навкруги до ладу, -
Дорога в бузковому цвіті
І сонячна злива в саду.
Пірнаю у пахощі м’яти,
Німію від щебету птиць.
Журюсь, що вітрець колошматить
Берізкам подоли спідниць.
Безмежжя весняного неба
І трав молодих голоси...
Не вірю, що знає хто-небудь
Миліші весняних часи.
Зітерлася з пам’яті осінь,
Зимові забулися дні.
Лиш згадки про весни приносять
Неспокій донині мені.

Якось мати прийшла уві сні
З-під зорі загадкової
Й колискову співала мені
Українською мовою.

Пам'ятаю, малим по гриби
Поспішав я дібровою
Й гомоніли зі мною дуби
Українською мовою.

А світанку рожевий привіт
Зустрічав з чорнобровою,
То - "кохаю" почув у отвіт
Українською мовою.

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, "новую",
Присягаю на вірність свою
Українською мовою.

І колись, як засмутить життя
Потойбіччя обновою,
Прошепчу я своє каяття
Українською мовою!

2011р

Невеличке дівчатко -
Та ні мами, ні татка.
Носять ніженьки голі
Чорні знаки неволі .
В люди б скорше пробитись,
Красуватися й витись!

В серці юнім тривога:
Де надії дорога,
Завше буде чекати,
Ще і люто сичати
Гаддя п'ята колона-
Синьо- біло- червона.

Квіти он край дороги.
Не чіпай ради Бога!
Увіп'ються колючки,
Стануть ранити ручки.
Стережися ж бо й дуже
Іудейської ружі.

Очі- наче бійниці,
Мовби криця - зіниці,
Вовком зирка з-за рогу,
Славить іншого Бога
Той, що матінку - пані,
Вів колись на аркані.

І його стережися,
Не ламайся, не гнися!
Є ж у тебе і друзі
У Великому Лузі
Тож зростай, білолиця,
У струнку молодицю!

Свічки каштану від вітру тануть білим.
Таврує травень сонцем всі печалі.
Дощами плаче небо тепло.
Ще кілька днів,
І ця весна мине.

20 травня 2009

Я ловила сніжинку,
Щоб теплом ізігріть,
У долоню схопила-
Лиш краплинка лежить.

Я ловила промінчик,
Щоб мене освітив,
Він за рогом сховався,
Мене нічкою вкрив.

Я зірвала фіалку,
Внесла в хату весну,
Та недовго та втіха,
Знов вітаю зиму.

Знову вітер і бурі,
У моєму житті.
Не ховайся коханий,
Я ж бо знаю, це ти!

У вікні дзижчала муха
(чи комар, чи навіть джміль).
Неуважно гостя слуха
із кишень порожніх міль.

Це колись на з'їзд злітались
дослухатись до комах.
Навіть воші сподівались,
що майбутнє - у руках.

Набереться мух на стрічку -
геть липучий мавзолей!
Правда, й досі мають звичку
не лишатись без ролей.

Міль майбутнього не прагне.
Їй сучасне до смаку.
Мухам що? Прилипне - тягне.
Навіть те, що у піску.

Воші теж не вірять надто
у обіцянки промов.
Комарі ж вважають: варто
аж до смерті ссати кров.

Тільки джміль один з-під шопи
про майбутнє щось шумів:
- Зараз - "цінності Європи"!
Хай вікно б хто відчинив...

У вікні дзижчала муха
(чи комар, чи навіть джміль)...
Неуважно гостя слуха
із кишень порожніх міль.

24.05.2011

Що відбувається навколо?
Безумці запрошують до гри в "смертельне коло".
Знову заплутані думки,
А на дубових брамах істини міцні замки.

У світлі сонця, чи місяця у світлі
Шукаю шлях до місця, де ще щастя є,
Де люди, все ще, посміхаютсья привітно,
Де кожен сказати може - щастя є.

А тут похмуро, сумно,
Моторошно, лячно.
Б'ють по ребрах, штовхають в спину,
За кожен промах, наче за свою невдачу.

А хочеться простих і щирих почуттів,
Хоч іноді, щоб чути кілька теплих слів,
Щоби не опускались руки в нерівній боротьбі,
Щоб тільки від дощу текли краплини по щоці.
(24.05.11р.)

 
диявол приходив у всіх одежах
дитиною з лісу, панною хвиль
наче срібло текло між венами
наче слова смакували гіркий світ

диявол глумився, хляв мою спрагу
влізав у личини тисяч облич
курився в чадильному трепеті
абсентовим попелом віявся в ніч

диявол вертався з блиском жбурнути
зранений квіт потойбічних місць
у прецизійно роз’ятрену млість
на круковім оці явити місяць



 -- -- -




 

Скінчився бал.
Каштанів згасли свічі.
Святкові шати скинули сади:
пора дивитись істині у вічі
і братися за праведні труди.

Щоб плоду нелукавого діждати
і долі – щоб високою була.
...Старезна груша молиться край хати
за яблуньку,
що вперше одцвіла.

2009

З нізвідки
і раптово,
без угаву
рядки виходили
собі на славу.
І я там був,
на Небі Сьомім,
поділенім
Любов'ю
й громом,
де янголу
утнуть
новопокрій душі
на леотарду,
де сіють
і пожнуть
тактильні відчуття
для барда.
Я вибирав їх,
мов на трон
британський
королеву.
У клітці серця
рими вимираючі
і холоди грудневі.
Охороняв
всі виходи,
де снів спливає
човен,
збирав росу
опалу –
безкарантинну
мову.
Заставив літери
спивати кров перисту
і білизна паперу
йшла на дно
думок петлистих.
Назавжди чи можливо
я клітку серця відчинив.
Крикливі
вони були
і нетерплячі,
занадто древні, дикі,
та без вдачі.
І просто бігли
бозна-де, з'їдали
майбутнього повітря,
набраного читачем,
несталість.
Побільшало рядків
на морі хвилювання,
їх виразність ловив,
немов себе
в зітханні.
Тут простір
на сторінці
змився,
він вибився
з білил,
кровився.
І спраглі тиші,
татуйовані у блюзі,
з нізвідки
і раптово,
рядки ставали
кров'ю музі.
Із неба
скинуте насіння,
але в мені
його коріння.

20 Травня 2011

And in English:
---------------

Out of nowhere,
all of a sudden
the lines felt
to be known.
My mind was up there,
on the Seventh,
stratified by Love,
Heaven,
where all new-born souls,
leotards for angels,
are tailored
and tactile sensations
are sown.
I picked them
like British
enthrone
their Queen.
My heart
was too busy
with cooping
endangered rhymes
and guarding the passage
where dreams could sublime,
so I had to skip
underlined quarantine
and force every letter
to drink
my fountain pen
ink.
The whiteness of paper
had sunk in blue loops,
for good or for maybe
I opened all coops.
They were impatient,
untamed, and too ancient
to move me...
to flame.
Just ran who knows where
and ate future air
a reader will gain
to spell their names.
More lines,
more excitement
to catch every game.
A page lost its space,
and ran out of food,
hungry for silence,
bluesy tattooed.
..........................
Out of nowhere,
all of a sudden
the lines became
ink-blooded.
They stabbed me
with their roots.

May 20, 2001

Пелюстку трепетну півонія зронила,
Сп'янила нас чуттєвим ароматом.
Вечірнє небо одцвіло блаватом,
А сутінки розбризкало чорнилом.
Хотів би другом бути, стати братом,
Але любов'ю ти мене дражнила,
Вродлива, юна, непосидо мила.
І я не міг цей вузол розрубати.
Чи я кохав тебе7
Якби те знати...
Тобі тоді хотілося кохати!

Вот сердце, полное разве,
вот сердце одних едва ли.

Что первое боем празднует,
второе не отбивает.

И стало яснее ясного,
и раз наступивши, давит:

не к сердцу, полному страсти -
другое, полное яви.

2010.

Птаха випорснула з рук, -
Вирвалося слово.
Стогін, схлип, чи просто звук
Вимовив я, мовив...
Хтось ніяково мовчав,
Хоч і чув, і бачив,
Як повчала дитинча
Мати нетерпляче.
Молотила, наче сніп,
І трясла, як грушу…
Не змогли сказати: – Ні!..
Хворі на бездушшя.

Про майбутнє наснився сон:
Де природа - лишень причуда,
Де поставлено все на кон,
Де вже - роботи, а не люди.

Опинивсь коло пекла врат:
Де не бачать і де не чують.
Там затиснуто все в "квадрат"
І "обранці богів" панують.

Я в кайданках міцних лежу,
А мій мозок, разом з талантом
Направляються за ... межу,
Бо вважаюся трансплантантом.

Вже поділений я увесь:
Тому - серце, а цьому - нирки.
І отут, зовсім поруч десь,
Вовкулакою вічність зирка.

Рештки з мене, неначе хмиз,
У непотріб "обранець" кине...
Взяв ... і руку собі відгриз,
Щоб довести, що я - ЛЮДИНА!


2011р.

Дозволь мені ніжно впиватись Твоїми вустами,
Дозволь ще хоч раз доторкнутись до надміру мрій.
Я пестити буду тремтячими хвилі-руками
Від кінчиків пальців - крізь зорі - до кінчиків вій...
Дозволь цілувати Твоє найпрекрасніше тіло.
Вгризатись зубами...якщо Ти дозволиш мені...
У спину. У руки. У плоть... так чарівно-невміло...
Й несміло почути на вушко Твоє: Іще ні...
Я хочу почути,як б*ються у грудях вулкани!
Як моє волосся здіймає в думках буревій!
Дозволь Твої пестити руки ,закривши в кайдани.
Від кінчиків пальців (безумно) до краю всіх мрій...

Чи любив? Мабуть,ні,ти ніколи мене не любив.
Так буває - слова надто глибоко падають в серце.
Намалює уява краї, куди ти не ходив.
А насправді в житті усе це нам лиш тільки здається.
Так бажала тебе, пригортала завжди у думках.
А мене ти убив, поховавши на цвинтарі мрії.
Я тобі подарую весь світ! Принесу на руках
Всі скарби на землі, тисячі років щастя й надії.
Чи любив? Радше,- ні. Ти ніколи мене не любив.
Так буває, що сон зостається в реальному світі...
Ти мене в своїм серці колись уночі утопив.
Потім словом спалив і розвіяв мій попіл із вітром.

Я слышу музыку шестнадцатого года.
Ты в чёрной шляпке и вуали на глазах…
Как переменчива и скоротечна мода!
И ты всё сущее иль бесполезный прах?

Весенний ветер гонит вдоль трактиров
Обрывки фраз, газетный лист и звон стекла.
Кто этой ночью согласится править миром?
Чья жизнь в начале, чья бездарно истекла?

Стук каблучков по мостовой и шарф на шее.
Нелепой вывески условный знак «… и К*»,
Фонарь потухший на крючке чугунной реи,
Застывшая тягучая река…

И в блике окон, зеркалах весенней топи,
В слетевшем вздохе, повороте, бездне строк
О, нет, не ты – другой и манит, и торопит,
Сегодня снова назначая новый срок.

Но как заманчиво неузнанным, незваным
Пройтись вдоль берега, касаясь львиных грив,
И под вуалью встретить взор туманный,
Вдруг музыку со шпагою скрестив.

Знову вечір надію шукає у долонях, очах
і світлинах непройдених днів.
Ніч розводить настоянку болю
у непам'яті змучених снів.
На терезах - і "так", і "ні".
І холоднобайдужий лиш місяць.
За вікном зорі вгадують шлях -
Уперед в боротьбі чи спочинку,
Заколисує присмак мікстур
Обережно життя павутинку.
Вдих і видих відмірюють кроки у майбутнє, у долю,
у час поза межами слів.
Серце тьмі не віддасться без бою,
Поки вогник в душі не дотлів.
І здається світання поріг
Недосяжнодалеким, як обрій
Та вже неміч згорає у снах
І назустріч східзаходу дня
У віршах, у піснях, в почуттях
Соломинку шукає рука.
23.05.2011

Ти мене на світанку розбудиш,
хоч босоніж, та вийдеш прощатись.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

І, прикривши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже, пробачиш?!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу»

І Неву, у мурашках від гаток,
навіть Біржі величну споруду
я ніколи уже не побачу
і ніколи уже не забуду.

І сльозяться на рвучкому вітрі
без надії твої карі вишні.
Повертатись - погана прикмета.
Відтепер ми з тобою - колишні.

І, якщо на планету верне́мось,
як Гафиз всім колись передбачив,
все одно ми тоді розмине́мось.
Я ніколи тебе не побачу.

І тоді стане так мінімальне
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням загальним
з порожнечею геть неживою.

І в космічному холоді-згубі
пролетить пара фраз необачних:

«Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу»


23.05.2011

Пахощами прерій і саванн
підкрадається дике літо.
Я стогам його вірю, як словам.
Навіть більше – як вірять діти.

Знов ушкварили бджоли й джмелі
la capriccio несамовите.
Теплим соком струмить від землі,
опромінюючи півсвіту.

Ніч симфонію денну згорне
в солоспів соловейка-піїта.
Так приходить, для нас – ще одне,
а для когось – останнє, літо.

2011

Поету тричі лиш являлася любов,
А ти мені - ледь не щоночі тричі
І за штурвалом уявляю знов,
Що ти моя Джоконда й Беатріче.

А за прекрасних дам були бої,
Війна троянська навіть розгорялась -
І я пливу до тебе в кораблі,
І пришвартовуюсь утретє до причалу.

А учетверте - все-таки вдалось
І я лечу в обійми - юне тіло
Мене чекає, але раптом – бовсь!
Упав із трапа, аж забулькотіло.


23.05.2011

Варіації слів і чуттів... непідвладних законам логіки.
Твій погляд висвітлює душу, немов рентгеном...
Дослухаюсь до тиші і передчуттів агогіки.
Всі дороги твої, мов до Риму, ведуть до мене.

В тебе сонце в очах... Чи це відблиск моєї ніжності?
(Не утриматись більше в спокійному Tempo Prima)
Хтось пришвидшує оберти силою центробіжності.
І присутність відчутна поруч... чогось незримого.

Чи суттєві слова... залишається зміст в інтонації.
Десь між «я» і між «ти» загубився, двома половинами.
Між думками читаю... Всміхаєшся... «Інтерпретації...»
Варіації слів і мовчання.
Для тебе.
Єдиного...

21.05.11

Сік зі слова висмокчеш соломкою,
Випрасуєш правду перед тим,
Як мені всміхнутися спиною,
Чи встромити в небо болю дим.

Вичавивши часу перевтому,
Із водою вихлюпнеш дитя,
З вікон світу побудуєш грати,
Павутинням зловиш майбуття.

Щоб такою бути неповторною,
Не такою, як усі довкола,
Груди здавиш чарів каменюкою -
І підуть по серцю жовті кола...

Вільна, ти гойдаєшся по всесвіту,
Голосом гортаючи себе…
Ти очима, повними полонами,
Синю фарбу випила з небес.


2005. 2011

Заболіла в Жабки
Права задня лапка.
Радить мудрий Дятел
П’явки прикладати.
Пропонує Щука
Трав’яну піґулку.
Каже Сом вусатий
Більше не стрибати.
Ті поради добрі
Стали би в пригоді,
Тільки Жабка вміло
Підійшла до діла,
Та ж збагнула врешті:
– Муляють-бо мешти*,
Що купила вчора
На такииииих підборах!

Перевзулась Жабка
У м’якенькі тапки
І тепер стрибає –
Клопоту не має.

*мешти – туфлі

2011

Один в один!
І зраджує табло:
себе в собі з національного резерву
витесую як посмішку, а тло
нагадує мені беззаперечну стерву.

Воскресну знов!
І зраджує табло:
колодязем роблюсь у пеклі спраглих істин,
витесую як смак себе, а тло
закопує талант до висоти залисин.

І я мовчу.
І зраджує табло:
обов'язок чи пристрасть зводять до судоми.
"Навіщо все це?" - думаю, а тло,
неначе печія, знаходить час і ... стогне.




Міліцейський фрагмент "Non stop!",
підрозділ "Кобра"
супроводжують мій стан...
Одоробло чи філантроп
бредуть хоробро,
шаленіючи, у роман.


23.05.2011

Сквозь темные очки я вижу тени.
Тени собственных картин
Сквозь желтые очки я вижу прелесть раскуроченых витрин
Я вижу дым, и вижу море
В который раз я вижу горы, разделенные на дни

Сквозь призму слов, я вижу лица.
Лица мертвых и живых
Они мелькают словно птицы в отражениях кривых
Бездонный миг, безумный город:
Заверни любовь под ворот, чтоб никто не падал ниц

Заверни и обернись - может быть увидишь бога?

Отсутствие любви проходит гладко
Без лишних мер преддверия страстей
без глупых слов, без игр в прятки
Безликий мир потёртых новостей

Как будто дом распятый на диване
Как будто остов павших кораблей
Несется миг потерянных желаний
Ища свой путь, но вслед за Ней.

Поламали в Черкасах липи ,
А в Уж-Городі поламали сакури.
А от не слід було Президента злити,
Не слід було вінкові падати!

Ой, помер сусід в під'їзді,
Ну той, що жив навпроти.
Ну той, котрому я продав
Прострочені шпроти..

Час і летить, і довго йде,
Залежно хто на що чекає.
Спішить в майбутнє молоде,
Старе в минуле поглядає,

А зріле дивиться немов
Обходисвіт на роздоріжжі
Доріг у зраду і любов,
Утіхи давні й болі свіжі.

І ні вперед, і ні назад
Не йде з упевненістю лева, -
Коли плоди приносить сад,
Ніхто не зрубує дерева.

22.05.11.

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Не обридне це мені ніколи:
Сад розквітлий, урожайне поле,
Гай і річка, луки вдалині...
Все принадне в рідній стороні!
Стежечка в князівстві кропу й м'яти,
Де любила поратися мати,
Зносячи городину в сарай...
Часто сниться мені отчий край,
Де таке все пам'ятне і рідне...
Серце гріє те, що не набридне.

Душа не зЕрно.
Душа мізерна.
Таки святими ліпляться горшки.
Ми до зірок готові йти крізь терни,
Але у небо хочем навпрошки.

Уми – не темні?
Уми даремні!
Але ж і надто прагнеться висот:
Тепер не можна знати достеменно:
Де ми, де натовп, де уже народ.

Ніщо не пісня,
Бо в шлунку пісно.
Ніхто не брат, але й не бузувір.
А схаменешся – пізно буде, пізно.
А там сніги, а там уже – Сибір…

А біль зустрічний,
Мов знак окличний.
На кожне слово – у горлянку кляп.
…Приречені із небуття у вічність
Своє життя долати, мов етап…

2011

увесь твій достиглий біль висмоктані стигмати
твоя колискова
насніться браття чи ви мені браття?
лягаю все спок
і хай ти пройдеш по мені як радянські танки по цій америці
парадним маршем
мертвим чобітьми зробленими із жінок
що їм тепер там злюбиться що їм тепер там стерпиться
як їм тепер там зтертися

на польськім кордоні кинуті у болото
мов злоті
оті твої чоботи мертві жінки
бездзвінниці
церкви
оті твої першочергові призначення

безхатченка інвалід
платить за час ніби за кабельне телебачення
каже щось обрубок болить
щось і ртуть забилась під нігтями ховаючись від жалю
каже була і умене одна така варила дощі густіші за борщ
усе носила своєму знекоронованому королю
і дорогу оту пам’ятає уся до останньої нитки своєї весни
до сережки у носі
тому і тікає від мене досі

2011

Проза життя розпатлана.
Під вітром – парад вінків
І громовиці - гробниці віків
Рясно цвітуть в окапинах

Церковних свічок й вітражів.
І розхлюпують сонце стрижі,
Перемелюють Божі млини
Злобу днів на густі полини.

Проза життя захмарена
На потязі бистрих літ.
Жахкіший за тінь татарина
Поет, що віншує світ

Вітрами, словами вутлими.
Возить літо зів’яле в човні,
Перед душами каламутними
Пісню крові співає війні.

Шкандибає смог над могильником -
Свої сльози в подолку несе.
Краще жити собі пустельником,
Чистим небом розлитись на все.

Руйнувалися мрії-будинки картонні.
Вже тривога пливе у збентежені сни.
Іменний револьвер погляда з підвіконня,
Пропікають до серця,чогось,ордени...

А приходять зі снів золотаві погони,
-За Вітчизну й царя!-ніби чується десь.
Це вже потім:безглуздя провалля червоне,
Заплямована совість,загублена честь.

Запізнілих думок різношерста ватага
Не приносить тобі супокою тепер,
Лиш захаркала кров'ю забута присяга,
Нагадавши на хвильку,що ти-офіцер!

Всі дороги земні,наче канули в воду,
Залишилась одна,певно,надто тяжка.
Рубонуло,мов шабля,ти-ворог народу!
І здригнувсь револьвер,і...упала рука.

Вони, неначе міражі,
Зросли посеред степу раптом:
Такі незаймані, чужі,
Зелено-жовтим криті гаптом.

Закучерявлених небес
Прорвавши пасма: пишні, білі,
Могутністю своїх тілес,
Мов символи земної сили.

Тут, серед велетів стрімких,
Ридали тяжко полонянки.
Їх плач у скелях десь застиг
Й росою випада світанків.

За кам'яними ворітьми
Від Кафи й до Бахчисараю
Земля, наповнена кістьми,
Жагуче марить рідним краєм.

І тут на піднебесний дах
Надії зорями поринув
Старий, як світ, Чумацький шлях -
Клубок доріг на Україну.

Допоки шлях той не потух,
По-українськи, незборимо
Блукатиме козацький дух
По чарівних просторах Криму!


2000р.

Скажи мне "нет", и проще не бывает.
Глаза меняют отраженье, цвет.
Но странный зверь внутри ещё пылает
И гложет, при одном лишь слове "нет".

И каждый день на срыве слов и взгляда
Таится жажда ненасытной лжи.
Какого Вам ещё прикажешь яда?!
Какие строки Вам ещё важны?

Все тот же кофе в сигаретной дымке,
Надменность жеста, выраженья губ.
Но саркастической, ухоженной улыбке
Не столь уж важно, кто насколько глуп.

И, забывая принадлежность к маскам,
Лицо теряет изначальный лоск,
И руки тянутся к любовным ласкам,
И гибнет слово в таинстве волос.

Йдучи вулицею, освітленою місяцем,
Я думав про все і про неї.
Не міг знайти в душі своїй місця,
Не було в ній вільної алеї...

2011

не ходи до лісу, сину,
там не гладять по голівці,
не співають колискову.
вовк голодний виє там.

і його ніхто не спинить,
ані справа, ані зліва.
він тебе обов’язково
та із радістю гам-гам.

не ходи у ліс ніколи -
злий ведмідь хропе в барлозі,
хитрий лис очима світить,
і пугукає сова.

це ж твоя довічна доля -
у відключці ситий мозок,
зомбоскринькові півсвіту
і залежаний диван.

Моєї пам’яті провина
Кохана ти
На все життя одна єдина
На всі світи
На всі минулі та прийдешні
Роди й віки
Хоч ява серцю підло бреше
Що навпаки
Душа втішаннями скупими
Болить зело
Пройшли літа минули зими
Як не було
А ти мов німб над головою
Душі яса
У мрію кличеш за собою
Під небеса
Де спомин гніт щемкий відкине
І милий Бог
Зів’є гніздечко голубине
Для нас обох

21.05.11.

Як світанку гаряча ніч,
Стану просто для тебе згадкою.
Зупинися. Прошу, не клич:
Все від нині почну спочатку я.

Якось знесло мене за борт, -
А я так й не навчилась плавати…
Це вчорашній сумний акорд,
Аж настільки, що тільки знав би ти…

Бо вчорашня пройде гроза,
Як останній конверт з печаткою…
Бо дороги нема назад,
Стану просто для тебе згадкою.

Так хочу я знов цілувати
Усмішку твою пустотливу,
І буду стогнати, благати,
Даруючи щиру щасливість.

Відчути я знову бажаю
Твій пристрасний подих на тілі,
І, наче сніжинка, розтану
В обіймах твоїх ніжно-сильних.

Візьми мою душу у рабство
Тримай моє тіло в полоні...
Натхнення полине, мов казка,
В тендітні віршові долоні.
19.05.11р.

Дуже-дуже натомилася,
В небо синє подивилася,
Душу сонечку відкрила
І навіки скам’яніла.

Довго-довго все чекала,
Всім усмішку дарувала,
Але тіло скам’яніле
Оживити не зуміла.

Сила силою озветься,
Кара карою вернеться,
Біль – не ознака прощення…
А людське життя священне?

2011 р.

Алатир мiй в Країнi див
Жарким біліє склом.
Хто прийде втомленим сюди,
Наповниться добром.

Тут душу грішну бережу
У лютий чорний день.
Впущу сюди я за межу
Свого й себе лишень.

Але вночі якось, як сон
Тривкий не обмине,
Порушиш потай ти кордон
Країни, й головне:

Алатир викрадеш душі,
Мов зірку білу – змій.
О, все зроблю, як для паші,-
Лиш камінь не розбий.

2011 р.

Коли почуття переповнюють душу,
Коли літає над хмарами тіло,
Я зовсім не хочу, та мушу
Знову стрибати у прірву,
Тікаючи від усього чи від самого себе.
Бо ж це все даремно,
Немає мене для тебе.
То ж хай буде в моїй душі темно.
Темно, як у тому лісі,
В якому блукатиму після життя завіси...

2o11