я святкую безкраю ніжність
спокій вирію, хмарну велич
вітровії за вічну північ


я святкую жагуче листя
на кордоні сезону спраги
електричне вдихання міста


я святкую незнаний обрій
світ вогнів & неони реклами
золоті печалі зіркові


я святкую чарівний безлад
дні зі скла, тріумфально скреслі
у свічадній вітрині пекла



 -- -- -




 

Чи не чуєш? Кажуть "А-а-а" ...
Зазира до рота криза.
Свердловина-риза
барель в череві шука.

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
свердловини днище
бачиться аж до Кремля!

Чи не чуєш? "I love you..." -
хтось освідчився подрузі.
Вчулося папузі:
"А я лаю!.. А ловлю!"

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
чую голосище,
що в мене таким жбурля!

Чи не чуєш? Миколай
прочитав колядок хмару.
Прізвище Азаров.
А про що, і не питай!

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче)
видно попелище -
... жгут дневник учителя!

Чи не чуєш? Повсякчас
українець присідає -
гопаком вважає
серед всіх це в світі рас.

Як не чути? Звідсіля
(хай присяду трохи нижче,
а нема коли ще)
видно правди голе "я"!


2.05.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

І не помітила як вишні зацвіли,
Як сповнилось повітря ароматом
П'янкого цвіту чистої весни...
Прогавила весілля мого саду.

І не помітила як цвіт на землю впав,
Як закружляло літо в квітопаді,
Одягнене у шати світлих барв...
Я пропустила радість мого саду.

І не помітила як сад багряним став,
(Прийшла до нього золотава осінь),
Як лист останній вальс свій відкружляв...
Я не обтерла саду мого сльзи.

І не помітила як випав перший сніг,
Як закружляла віхола у танці,
На шибку дивний візерунок ліг...
Не встигла я - мій сад заснув ще вранці.

Можна прожити без хліба
Тиждень, а може, і два.
Можна прожити без книги,
Не так вже й потрібна вода…
Люди живуть без кохання,
Совість кладуть в гаманець,
Стирають минуле під корінь,
Нищать добро нанівець,
Вщент розбивають ілюзій
Сферу. Напоєм міцним
Нехтують часто роками –
Бажань розтікається дим...

Та як ти тепер проживеш
Без тепла соціальних мереж?

2011

Чорна кава і вона,
І мелодія сумна.
Сяйво стомлених очей
Від недоспаних ночей,

Недописаної повісті,
Недослуханої совісті,
Недожитої реальності,
Злої безвідповідальності.

Гартована катастрофами,
В блокноті чужими строфами,
Несподіваними зрадами
І білими простирадлами,

Аюрведами і тантрами,
Запорошеними мандрами
Недалекими і дальніми,
Комунальними їдальнями.

Вбита вуличними слухами.
Від очей під капелюхами
Безпорадна, незахищена,
Сотні раз морально знищена,

Недокохана, залишена,
І вночі недоколисана…
Чорна кава і вона,
Крапелька на дні вина.

Мрії прядками пшеничними,
Відтінками фантастичними,
Солодкими ароматами,
Вустами її брунатними,

Терпкими і незабутніми,
Сьогоднішніми, майбутніми
Ще й пошепки не промовлені
І майже не намальовані.

Життєві її реалії
І тіні стрункої талії
На стінах блідих і вицвілих…
Німих і недоброзичливих

Про неї думок уникнути…
Так часто хотіла зникнути
Чи чорною стати кавою,
П’янкою і солодкавою,

А може до дідька п’яною,
Невинною, не коханою.
Невизнаною поеткою,
Холодною статуеткою,

Недописаною повістю,
Недослуханою совістю,
Недожитою реальністю,
Ненормованою нормальністю,

Повідомленнями без тексту
І романтикою без сексу.
Не вбитою катастрофами...
А може…чужими строфами?

Несподіваними зрадами
Чи…білими простирадлами,
Де мелодія сумна,
Чорна кава і...вона?

...Нецілована, самотня,
Вчора, завтра і сьогодні,
Незабутня, не ласкава,
Як іспанська чорна кава…

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Далеко від світу, на відстані серця,
В подушку ховаючи колоті рани,
Крізь ночі тумани тихенько озветься
До тебе уперше, а, може…востаннє.

Промовить очима: «Люблю до нестями»,
І тихо заплаче, розрізавши тишу.
Піде не уперше, напевне…востаннє,
І колоті рани в подушці залишить.
2011

надтреснутой пастелью - лай собак,
толпа - бугристым гипсовым экраном.

и одиноко. не поверишь, как;
я даже подбирать слова не стану.

2011.

Щось Колесніков гелгоче,
спотикаючись на "Р".
Зізнаватися не хоче -
щодо віри - під-прем'єр.
Все життя отак триває.
"Р" дихнути не дає.
Що за прізвищем ховає -
геть вимова видає.

Квітень 2011

Минає день, минає тиждень, рік,
А ми вчимося жити кожен раз.
Разом з Ісусом сильний чоловік,
Якщо навчиться не тримать образ.
Нехай ми учні аж до сивини,
Основа – це любов, а не знання.
Ласкаве слово не додасть вини –
тЕбе добром воно наздоганя.
Казав Ісус: «Люби мене в усіх».
Святиться слово – найсильніша рать.
І не обтяжить більше душу гріх -
Йому несила Бога подолать.
Один ніхто в цей світ ще не прийшов,
Веде нас ангел – захища крилом.
жИви лиш так, щоби твоя любов
Через життя здолала всяке зло.
18.04.2011

Зустрічаються двоє -
То на щастя, чи ні?
Час гортає сувої
Нами пройдених днів.

Незагоєні рани
Нам у душах гірчать,
У пустелях омани
Сотні серця розп'ять.

Повертається спомин
У домівку душі,
Проганяючи втому
В ритм холодних дощів.

Хай хоч небо жбурляє
Сонми в нас блискавиць,
Як обоє кохають -
То не впасти їм ниць!

У одвічнім двобої
Безнадії і мрій,
Де закохані двоє -
Зірка щастя вгорі

Осяває стежину,
По якій вони йдуть,
Аби злитись в єдине
І знайти власну суть.

Неземною красою
Світ нам стелить до ніг.
Йтиму разом з Тобою
По дорогах усіх!
30.04.2011р.

Вы Пушкина смогли упрятать
Под сваями. Меня за что?
Какая сырость! Пропасть! Слякоть!
Ничтожество! И дней ничто.

О, крошки мрамора! Прилягу.
Вам – суета, асфальт и ночь.
Таятся под мостами влагой
Дни, ускользающие прочь.

Мой милый друг – сомнений сговор,
Не для меня мосты и тлен.
Была б мечта. И молвить слово
У Ваших мраморных колен.

У травні день – таки дитятко-Спас.
Роса, як мати, з вервиці, з гомілки.
Лелечі крила сонце привели:
воно руде, неначе хвостик білки.
Через обруси вітру, лікті хмар
пірнули предків лиця невідомі.
То радуниця. Небо розлила
чиясь душа в тюльпановому домі...

2011

Ціаніста кава із калієм ночі
Вбиває майбутнє відсутністю мрій.
Тюрмою вкриваються думи і очі
Вростають у панцир. Сльозами Марій

Всієї планети, із пекла і раю
Не змиється гріх ненароджених слів.
Я вчора помер і сьогодні вмираю,
Оплаканий відчаєм дочок і вдів.

Вмирає сто тисяч іще не народжених
В утробах зневіри, в підвалах буття,
Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,
Немає надії, немає життя.

Бо пісня і слово течуть в еміграцію,
Бо купка нікчем викорчовує націю.


2011

Я граю над водою,
Веселкою земною.
І сміх в моїх очах,
як небо голубе.
Та разом із тобою,
Бурхливою водою.
Не буду, я ніколи,
Любов не підведе.

Закрий руками вуха,
І просто тишу слухай.
І просто вір у диво,
Де мило і красиво.
Де всі живуть щасливо,
Оце є справді диво!

Я хочу незабути,
З тобою. поруч бути.
Руками обіймати
І ніжно цілувати.
В твоїх обіймах ніжних,
Тихенько засипати

Не всі ми істину насправді
Шукати здатні до нуди, -
Якщо стрічаються дві правди,
То недалеко до біди.
І непоступливості слідство
Спостерігаємо на обох,
Коли кінчається каліцтвом
Короткочасний діалог…

25.04.11.

Союз... парад в першотравневі дні,
У повнім зборі колективи,
Колони, лозунги, пісні -
Усе без форм альтернативи.
Під крик "ура" партійним бонзам,
Тремтить в руках політбюро,
І тих, кого віддали бронзам,
Вітає місто і село.
І у думках людей не право,
А чим скоріше на город,
А тих, хто йшов тоді не вправо,
У тюрми - партії оплот.
Той час пройшов, змінились форми,
Тих, хто не з ними, вже під суд.
Тарифи, платежі, реформи -
Вас до копійки обдеруть.

Я не ухожу, я только скрываюсь временно
От неблагополучных глаз...
Моя история стоит смеха
И слез не более двух-трех,
А слезы жизни не помеха.

Откройте мне двери в сады,
И это мне станет утехой!
Разве не утро – начало?
Разве не в свете иллюзия света?

Стоїть собі, хитається -
стороннім усміхається.

Хай знає це усе село:
йому сьогодні весело!

До праці заохотили.
Не заробив і злотого.

Хорошим людям? Вартісно...
Допомагав він радісно.

Віддячили. З тарілкою
(грошей нема) горілкою!

І бачить хлопця вулиця -
її це не стосується.

Напився, то й не кається!
Аби не впав, хитається.

В який же бік хилитися?
Нема за що вхопитися...

Нема за що вхопитися?
Нема й чого журитися.

Не вкрав і не образив жін...
Сп'янів? Так не на КРАЗі ж він!

Хитнувшись, не чіпляється,
стороннім усміхається.

Стороннім усміхається...
Прекрасно почувається.


30.04.2011

Весна лягла в обійми – і розквітла.
Цей світ уміє міцно пригортати.
Земля прощає все. І чорні дати
лише вінками на гранітах квітня…
Весна лягла в обійми. Він в лікарню.
Бо інвалід Чорнобиля – тож треба.
Рахує копійки, лікує ребра
і нирки, і суглоби… Кажуть, марно.
І молодий, а шитий-перешитий.
А нині радість – менше крутить ноги.
Він вірить у весну. А ще у Бога.
І хоче жити. Просто хоче жити.

спека, важка, мов молитви кімнатних мух,
осідала на спраглих стінах міських будинків
і від цього здавалось, збуваються лінії рук,
і спікається край доріг чорнота скоринки

ти казала, ми танемо, наче вершковий пломбір,
і що сонце – червона рана в відкритий космос
і просила мене врятувати від цих видінь
і шептати що-небудь у довге, мов дні, волосся

доки рветься на заході сонця тонкий вольфрам,
доки купчаться вікна у погляд, мов сни у потяг,
доки котиться вічність по лініям автострад,
зупиняється, і знову котить…

Трудар підземного едему
Не турбував
Весною ґав,
Він піраміди чорнозему,
Як фараон, набудував.

У потаємних лабіринтах
Проворно нищив шкідників,
А ми би гріб йому і цвинтар -
Отак риттям насточортів.

В ціпка кінців є два, по суті.
І що ви там не говоріть,
Щоб принести нам користь - кріт
Наділ, звільняючи від бід,
Повинен весь перевернути.

2011

finita la commedia

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим.
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Наче дзвін урочистий
Із високих дзвіниць
Розбудив бадьористий
Спів на яблунях птиць.
Увірвався в кімнату
Із густих верховіть
Цей переспів завзятий,
Як минулого звіт.
Він наводив на мрії
І на згадки сумні
Про твої чорні вії
І про очі ясні.
Про недоспані ночі
У цвітінні садів,
Коли голос співочий
Дратував солов’їв
Неземною красою
І звучанням земним.
У пісеннім двобої
Птахів хор був німим.
Без жури і без тями
У юначих очах
Його слухав ночами
У весняних садах
До сумного прощання
Без образ і надій
І до болю зростання
У душі молодій,
Який час не загоїв,
Не розвіяв, як дим.
Розлучилися двоє,
Певно, з щастям своїм…

29.04.11.

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Періщить дощ, над світом злива,
Холодна слива на вікні.
Чиясь фантазія примхлива
Думки породжує сумні.
Із сливи ллється підвіконням
Блакитний сік, як кров сріблиться,
Німотно плаче мокрий сонях
І тротуарами струмиться
Вода, не знаючи спочинку,
Весь світ - потік людей і сліз,
І тільки жінка, змокла жінка
В полоні зливи має зміст.

День зачинався прісно.
Вікна транслюють січень.
Сніг – як недобре тісто,
хоч і місили тричі.
Небо з граками навпіл
впало на сиве місто.
Біля зупинок натовп
сніжне болото місить.
Холодно в кожну шпарку,
думці у слові тісно..
Тільки граки у хмарках,
наче родзинки в тісті.

зайшлася темрява, пашить загравою -
горять церкви.
креснУвши лівою, «во Ім’я..» – правою.
тепер лови.

у вирій буслами дзвіниці рушили
крізь дим терпінь...
з нового згарища зорять окрушини,
скорбіє дзвін.

в останках дерева, що стало прихистком -
псалми трипіль.
молитву вимовчіть на блуд антихристів,
вони – сліпі.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

Не всотаю я цей світ
Не вберу його у душу
Що не вимовлю то гніт
Знов прикручувати мушу

Та коли настане час
Відшкрібати з кіптяви цю
Вже не владную правицю
Від якої промінь згас

Милуй Боже… запали
Ґнота вдавленого в лій
Він чадітиме й з смоли
Лиш аби на гонор Твій…

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев

Полоска неба - светлый шарфик дня -
Мохеровая лёгкость небосводца
К щеке свисает. Может, как и я,
К тебе склоняется и о тебе печётся.

Ты вскользь бросаешь терпкий чай хлебать,
Густой, как утро ветренное рядом.
Откладываешь книжку? - Я опять
К твоей фигуре потянулась взглядом.

До вечера! - смеёшься, и во мне
Коротким счастьем синь и боль сойдутся.
И доченька рисует на окне,
И капли солнца смачивают блюдце.

2011

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

Золоте віко ярої скрині
Ховає набутки епохи, -
Гітара, щоденник, світлини,
Ще всякої всячини трохи .
А зверху обрус і ваза,
Утрачених мрій блавати.
Тобі їх одного разу
Забув я подарувати.


Тепер вже оранжерея:
Оселя, сім'я, колеги,
Та ходжу до скрині все я,
До щастя мого ковчега.
На дні там маленька бростка,
Що ось має стати квітом,
У провесінь радісну просить
Із мого сумного літа.

2011

Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна непробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

finita la commedia

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:
зупинки у різних норах і переїзди потому,
дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,
аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчала й дивилася, ніби дійсно втішалася
усім випадковим будинкам з дахами холодними.
І навіть коли можна було піти – вона лишалася,
і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.

А на ніч вона читала мені церковні збірники,
оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:
про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними,
там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об´єднує:
про чорний папір повітря, на якому вже все написано,
про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об´ємними,
наповнюючись нашим диханням,
нашим голосом
і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими,
про жіноче довге волосся, до якого прив´язуєшся,
про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,
аби не виловити птахів із рваними м´язами.

Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,
про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.
І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.
Задихаються, але слухають.

Ріки завжди її роблять іншою,
скільки б вона їх не перепливала,
вони обступають її чеканням і тишею,
і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.

Ріки виповнюють її звички і рухи,
зігрівають її піском, сіллю та очеретом,
течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,
і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.

Ріки завжди її позбавляють спокою,
і печалять гирла з затонулими баржами,
їй шкода рибалок над нічною затокою,
й безпритульних птахів над мокрими пляжами.

Тоді вона собі не знаходить місця,
й слухає птахів голоси крикливі,
і животом, наче теплим місяцем,
відчуває, як надходять припливи.

Вона схожа навіть на цю воду чимось,
чимось вони подібні з темною течією.
Мені здається, вона багато чого в неї навчилась –
зникає разом із нею,
повертається разом із нею.

Ой жилося колись люде
годі й нарікати
де б то нам з тобою пане,
тай ворогувати
Гей но, ти, простолюдине,
гайда гарувати!
А самі пани деінде,
змушують себе вдпочивати
Бо де ж то бачили таке,
щоб міг той пан фізично працювати
Що? погане скажете життя було,
А зараз невже краще?!
Невже наше поважне панство
змінилось, до народу ближче?
О-о-о..та-а-ак..такого люде ще не бачило
Працюють вправніше,
а головне фізично!
Пан язиком тапер багато плеще,
а невже не бачили, як панство руки чеше!
Так так, одне об одного...

Е-е-ех, жилося і живеться
здається годі й нарікати,
здається, що нічого не змінилося,
лишень на Україні...панів, ще більше розвелося!

тільки дощ, тільки дощ…
і свічок тонкорунні лампади,
і озерце тепла
під батистовим дотиком вій,
тінь прочинених брам
до далекого царського саду,
де весь світ – тільки наш,
і мій дощ – тільки твій, тільки твій.

перебором тонким,
шелестким ніч загадує, просить
партитур і октав
для єдиної в світі струни.
руки сплутують час,
заблукавши в твоєму волоссі.
тільки дощ, тільки дощ –
це надовго. пробач, – назавжди.

Дати відчути те "вічноживе",
Місію сміло на себе бере,
В путь вирушаючи, "наш криголам" -
Та віз, як у Глібова, досі ще там.
Де тут Шевченка, Франка, Лесин крок?
Тут у пошані лише "порно-шок",
Та й нащо криниці сягать глибини,
Коли на поверхні багато води.
Ну що ж, хай к бісу іде паритет,
Як виклик собі, я кидаю шкарпет,
Душу міняю на дзвін мідяків,
В битві за кількість коментарів,
Пензликом грубим по білому тлі,
Пишу щоденно і навіть у сні.
Вміло орудую іграми фраз,
Серце спалю "із любові" до вас!
*
Такі на пеемі правила гри -
Не йдуть на серйозне, хоч ти умри.
29.04.11

Біжить туман уздовж долини
І сипле мряку на село й хатини.
Тоді спада на діл зелений
Де трави шепчуть" О, коханий".

Блакить небесна розквітає
І дивиться, як той туман лягає:
На душу - смутком сірим,
На серце - болем білим.

У п'янкому задумі стоять,
Мов птахи крильми лопотять
Берізки пишні і тополі
І тихо проклинають долі:

"Яке нещастя - любити того,
Не належиш ти для кого"
"Шукати погляду красивого,
Дорогого й незрадливого....

Очі - дзеркало...
Я завжди бачу як душа твоя страждає.
Кохання топиться, як віск свічі,-
І вмить нової форми набуває.

Горіти буде знов, свіча, запалена тобою
Та холодом війне від полум'я такого
Для того, щоб забутися квітучою весною.
Мусиш викинуть усе із серця свого....

Настане ніч стражданням білим в серці,
Розлука вріжеться і пристрасно роздушить
Усе, що потай ще не було стерто, –
Прощальну мить, що так доймає душу.
І більш ніхто не зможе зрозуміти
Той біль що тихо я візьму з собою
Легкої туги, спраглої мов літій,
Який комусь віддати не дозволю.
Візьми ж крізь відстань, перемови й звичаї
Оцю любов, візьми і вбережи,
П’янку мов вітер, світлу й втаємничену,
Котрою так терпляче дорожив.
Це все зрадливість стін і береги.
Цей світ для нас, ти чуєш, тільки наш.
Малюй усе, тобі що до снаги –
Для тебе ці полотна і моя гуаш.
Бо ж ти мій зміст життя, стискання в грудях.
Без тебе все навколо – лиш одна мана.
Я завжди поряд неодмінно буду,
Моя кохана, ніжна й неземна…

24.04.11

Я чую як поезія звучить
І кожна літера як нота
Тихенько в душах шарудить
Відлунням сторінок блокнота.

І кожне слово як живе
То голосніше, то тихіше
З тобою дихає, бреде
У ритмі прози й віршів.

Я чую як слова летять,-
Танцюють трайбл в небі
А потім втомляться і сплять
І знову мчаться при потребі.

А тиша...тиша як акцент,
Що погляди єднає.
Я чую слово як живе:
Воно ніколи не вмирає.

2011

Пародія

Сивіють скроні – що ж, біжать рокú…
Залúсини пішли – що буде далі?
А в того, що в свічаді – навпаки,
Йому начхать на всі мої печалі.

Голитись ранком любимо удвох,
Він рухи смішно так мої мавпує!
А схожий – крапля! Файний… бачить Бог.
Та впертий і нервовий трохи… всує…

А компанійський! Було вже не раз,
Що знаки подавав із задзеркалля…
Чаркуємось – з’являється Пегас,
А згодом Муза підсідала… краля…

І ми на трьох, до ранку! Залюбки
Вірші писали – здáлі і нездалі…
Він наливає лівою таки –
Так люблять в просторовому порталі.

Себе у ньому ледве впізнаю,
Хоч забагáнки й звички добре знаєм.
Ще по одній – і будем у Раю!
Язик покáжу. Він мені – навзáєм!

Не помудрів, хоч збігло стільки літ,
Відсутність гальм – та всі ми вади маєм!
О, схоже, затісний став антисвіт –
Вилáзить боком, і за стіл сідає…

25.04.2011

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

Як міцно в останню хвилину
Чіплялась за сон свідомість!
За низку яскравих картин
Що я дістаю натомість?
Сто двадцять пятий кадр,
Сам у собі переплетений,
Зринає із самих надр,
Знову і знову йде до них.
...
Я виключаю звуки. Я закриваю очі.
Спалахи, миті, вічність. (Всі випадковості - доля!)
А одна мить - щось інше... В ній розібратися хочу.
В мої видіння вникає, я ж в неї спокою молю...
(Що ти , скажи, шукаєш?)
Душу діймаєш...
(Чи підіймаєш?)
Я тебе знаю, та не впізнаю...
(Тепло – мов з раю…
Та в пеклі згораю!)
Все тебе молю, подумки молю,
Дай мені волю!
ВІДДАЙ мою волю.
Чи розкажи те, чого я не знаю,
(Боляче - спокій, як шкіру, здираю!)
Ну, розкажи! Знаєш – довго не встою…


Тихо! Я чую імя… Тихо!!!

Оля?...

Може, сон – то не сон, а ілюзія білих модрин.
Може, біль – то не біль, а статичність емоцій і тіла.
Ділить навпіл життя те, що мало ділити на три.
Ти пішов у минуле, розбивши на дрібочки ціле.
Навесні забузковіє там, де сиділи удвох.
Ноженята зіпнуться уперше, але не побачиш.
Нам любові і щастя відважив у синові Бог.
Ти пішов у минуле… Майбутнє – вагою пробачень.