Тепла душа замерзла хоче,
Я у тумані, мов у сні,
Шукаю відблиск, мить пророчу
І білу постать у вікні.
Минули промине поблажно,
Недовгі мандри серед снів,
А памя’ть – ноша. І яка ж-бо!...
Та дорога вона мені..
Йду уночі назустріч плачу.
Як дивно плаче сивий сич.
Позву розкрилену навдачу6
Сича, відлуння, може ніч,
Червневу, що аквамарином
Світання ладна прикрашать…
Ти, як у всесвіті, єдина,
стоїш в вікні, і ллється шаль…
А інше все пішло за димом.
1987 г.
©1991 переклад Забазанової Г.

Розумом бідним моїм володій,
серце моє божевільне, мов рана,
тільки щоб знав я: коханий я твій,
тільки щоб знав : ти єдина кохана.
Пристрасна ніч цей жаданий четвер!
Ніжні тортури до сліз, до нестями.
Навзнак на ліжку тебе розпростер.
Звабив, в вуста твої вп’явшись вустами.
Мов у пустелі, я із джерела
спрагу вгамовую радісно й довго.
Цей поцілунок просякне до дна
серця мого, як повернення боргу.
Губи твої в лихоманці брехні –
перепочинку благають зі стоном,
але самі на моєму стегні
вже розквітають гарячим піоном
жадібно, нишком. й нема висоти
більше, ніж ця швидкоплинна відстрочка –
цьої звабливої вщент наготи,
що визирає з-під краю сорочки.
Пальці сковзають уверх по нозі –
падаю в прірву й стократ промовляю,
мов у сомнамбулі, мов у ві сні:
- Падаю в царство Аїда із раю!
- Падаю в пекло, і в пеклі згораю!
1987 г.

… Так що ж було у сновидінні тім? Ах, так!
Розбите скло, а може, і намисто
розсипане. Навала книг. Тахта
в кутку похмурої крамниці букініста.
У вікна світло надвечірнє, наче дим,
текло на квіти, на застиглі, мов імпрезо.
Хто тут зай’мався ікебаною один
й листа залишив без зворотної адреси?..
Я довго з хрустом рвав папір, в цей довгий хруст
безвихідь вклавши всю. Безвихідь і сумління.
Ще на вустах моїх був присмак інших вуст –
з гірким солодкий хризантеми сновидіння.
Ще не пробив годинник півночі прихід
на старовинній кам’яній і круглій башті.
На таці яблука лежать. Хтось надкусив зелений плід.
Летять метелики на лампу, бідолашні.

25 сентября 2010 г.

ОБРАЗ

...Так что же было в сновиденье том? Ах, да!
Град битого стекла,а может быть, монисто
рассыпанное, свалка книг, тахта
в углу угрюмой лавки букиниста.
Как дым, вползал в окно вечерний
скудный свет,
высвечивал цветов размытый абрис.
Кто занимался икебаной и в букет
вложил письмо, не надписав обратный адрес.
Я с хрустом рвал бумагу, в этот хруст
вложив всю безысходность и смятенье...
Ещё уста хранили привкус сладких губ
и - горький белой хризантемы сновиденья.
Ещё не возвестили полночи приход
куранты на старинной круглой башне...
в тарелке яблоки лежат. Один надкушен плод,
над лампой в абажуре бьётся бражник...
Неповторимый образ из обрывков сна
пытаюсь воссоздать в порыве нежном,
но заливает образ твой голубизна,
как талая вода.
Всё - безуспешно.
2 сентября 1987 г

Дощить надворі. Дощить у серці.
Гудуть вітри.
Така самотня. Пішло кудись все.
Пішов і ти.
А я не плачу і не ридаю:
"Куди ти йдеш?"
Надію-любку я не кохаю,
Що ти вернеш.
Мені самотність давно знайома
І як сестра:
Удень і ввечір, з людьми і вдома -
Я все сама.
То йди, коханий, мені спокійно -
Нехай дощить.
Ти не повіриш, а я щаслива
В самотню мить.

Збираю сни
В незграбний оберемок.
-Заходь на чай.
Як порох, твій поріг.
Зухвалий смак
Розгорнутих цукерок.
Як недоречно
В березні йде сніг.

-Ти знов сумна...
Поволі гасне будень.
Порочний тенор
Тягне мотузок.
Уп’явся час
У неприкриті груди.
-Заходь на чай.
…Хоча би на ковток.
9.02.2011

Якби не стовпи – містами,
а верби та й понад ставом,
напевно я іншим став би,
напевно, а може й ні,

можливо і досі зранку
сидів і чекав на ґанку
сусідську оту Наталку
й ловив пелюстки, як сніг,

в нас потім була би втеча,
дивитись гніздо лелече,
й веселощі цілий вечір
вже не полишали б нас,

можливо близькі по крові
і досі були б здорові,
так просто – живі й здорові,
і їх не торкався час,

а зараз – дощі, як нитки
із неба старої свитки,
і місто, як простір клітки
зі світлом в кінці труби,

якщо не на дні морському,
під соснами біля дому
не знатиму більше втоми,
отут уже без «якби».

Вертаюсь знов у сиву давнину,
Коли тебе побачив на зупинці:
У ліс ми їхали, щоб проводжать зиму,
Привезти звідти від весни гостинці.

Поміж дерев шукали цвіт весни
І, нагинаючись за квіткою додолу,
Тебе я проліском на хвильку уявив,
Від ніг твоїх не міг відвести зору.

Подих бажання каламутив кров,
Зовсім не вміли ще тоді кохати,
Під прілим листям проросла любов -
Її підсніжниками стали згодом звати!


2010р.

Утікати?
Якби тілько знати куди?
Завірюха вишнева тримає в полоні.
І на губи гарячі, і очі солоні
Осідає, як смага, намул гіркоти
І одцвіття лягає на чуб і на скроні.

Зоставатися?
Сил моїх більше нема -
Боронити себе сам од себе не можу.
А тебе то ласкаву, то надто вельможну
Віднімає у мене весна, відніма,
І сміються у вічі літа переможно.

Буду жити, як жив.
Жаль, що травень розтав
Завірюхою цвіту, що осінь так близько.
Непоборна любов в серце променем бризка,
Знову душу нестиме у пахіт отав
І радітиме спрагло, як юна берізка.

Вустами - кров, очима - сльоза
Думками - зрада
Між скронями наче якась шиза
То не велика вада
Тримаю ніж, на обличчі багно
Кого зустрів вже все одно
Робити це я буду і мушу
Бо це ягнят мовчання маю порушить

Можливо хочу зазирнути в душу
І лезом вирізати зло
Можливо важелі душі якісь зрушу
І зазирну на чорного серця дно
Нехай тече брудна та кров рікою
Моя то кров з тобою
І не зустрінеш свідків радости з нами
Затисни краще крик міцніше зубами

Сьогодні ти, вчора він
Та винен все ж лише один

[2001]

Я ваш наступний воляр
Маю довгий доляр
Комбікорм на дурняк
Я поводир череди
Ваших ратиць сліди
Назбираю в баняк

Ось-де вам двісті карат
А той інший - вар'ят,
Вам лиш крутить хвости
Але я черговий чередник
Провидінь провідник
Всім за мною повзти!

В ногу крокуйте на плац
Під мій бравий палац
Всійте ватрами ніч
Рила у небо встроміть
Не жуючи ковтніть
Полум'яний мій спіч

Марева в вигляді зграй
Ваш руйнують сарай
І винищують рід
Тому як ваш подальший стадар
Буду я від примар
Визволяти весь світ

[2009]

Забути твоє лице
І смуток їсти живцем
Та лінії твої
На моєму чолі
Два папірці залитих біллю на столі

Торкнутись посліду снів
Зіткнувшись з порожністю днів
Та лінії твої
У першім ліпшім склі
І світ за ним зникає десь на твоїм тлі

Гірко гуркоче небо
Сховались за гуркотом солов'ї
В краплях вбачаю я тебе
І твої лінії

Певно, що нездорові,
Їм тісно у моїй голові,
Пульсують у згустках крові
Ці зайві лінії

[2007]

Попіл вкриє розпечені сопла
Соплі змиють приречені воплі
І вмазана віра
Збирає порізані крила
Вирує залізо і
Біль тебе зустріла

Це доля, так тобі написано
Воля втопилася з горя
У морі багряної крові
Змінилися очі
Ти в них не побачиш любові
Нестримно всі скачуть
У прірву серед ночі

Долі навколішки зв'язаний згадую
Снами, думками й піснями пригадую
Вкрай замордовану мрію:
Може зненацька, коли не чекатиму
Коли так само віршами блюватиму
Зірку на небі узрію

Босий гострими скелями вдосталь
Ховатися досить. Під небом і стелями тісно.
Боятися, звісно,
Ніякого сенсу, і пізно
Свободи розтління
Обіймати слізно

Там закатована, назавжди втрачена
Сп'яну зґвалтована, жорстоко страчена
І розшматована мрія:
Може зненацька, коли не чекатиму
Коли так само віршами блюватиму
Місячне сяйво укриє

[2006]

Не питай себе чому стало
І навіщо це тобі дала
Розуміння і пітьму дала
Зрозуміти це життя мало

Не питай себе куди тіло
Не боляче, бо вона вміла
Ми не знаєм, що і як - зовсім
Пізнавай це, ну а ми - потім

Не питай себе чому плачем
Те, що ти, не знаєм і не бачим
Чуєш, чуєш, як тебе кличуть
Від нас далі а до них ближче

Не питай себе чому страх
ЇЇ вигляд на землі - жах
Майже весь наш білий світ - гидота
Але то вже не твоя турбота

[2003]

Я підберу зорі долі
Втоплений в твоїм карім морі
Хмари й дерева палають
Бачиш, це Гелій вмирає

Співом птахів раювати
Слово твоє вполювати
Подихи вітру неґречні
Зіллють нас в обійми танечні

Ховер Корте плюс такт,
Крило, зворотній Півот, ось так,
Крос Хізітейшн, Утпідітака, Шулачитака
Зворотній Фоловей, стрибок,
Відкритий Імпетус, Віск, і крок,
Плетіння і Каркатака, Паравріттака

Вдягну на себе я збрую
Віжжі тобі подарую
У відповідь ти ненавмисно
Даруєш Венери намисто

Були в нас Контра Чек і Лок
Назад, Сліп Півот, за ним стрибок,
Високий немов Говерла
Доля на мене знов скривилася
І замість оплесків дерев лишилася
Лейкодерма

[2008]

- Мої !!! - Від радощів волаю,-
Веселі безтурботні дітки.
Я усвідомлюю це чітко,
Та серце жахом огортає.

Чи ми достойні є самі
Життя розумне породити?
Чи ми давно навчились жити?
Здається, так... Здається, ні...

Як серце батьківське щемить!
Коли хвороби їх гнітили
Й життя на ниточќах висіли:
Невинні ж ще, а їм болить.

І клопіт був, і розпач криз...
Маленька наша доня мила
Від жаху й болю полотніла,
Та не показувала сліз.

І наш синок життя втрачав.
З надривом серце колотилось -
І раптом стало... Зупинилось.
Не дихав більше Ярослав.

Хвала Божественим рукам!
Кінець щасливий і зворушний:
Він повернув великодушно
Дитя наляканим батькам.

Чи маю я дітей своїх?
Не я, а Бог дає їм жити;
Вони - Його спасені діти,
Ми лиш викохуємо їх.

06.07.2007

Життя наївний виклик долі!
Воно жавжди однаково мина.
Немає у людей омріяної волі,
Проте життя- ковток цілющого вина.

Життя народжує прекрасні, вищі миті,
Коли людина чиста як кришталь,
Коли в людей поля плодисті в житі,
Коли не бічиш світ немов через вуаль.

Життя несе з собою смуток і тривоги,
Б"є боляче і дуже обжигає.
Дає людині труднощі, дороги.
Та все це лиш на мить - бо час минає!

В дорозі бачимо світи прекрасні,
Вогонь розпалює чарівні почуття.
Тому, не дивлячись на всі роки ненасні -
Людино!, дякуюй за земне життя!

Пародія


Ми закрились обоє. Не треба новин.
Затулились горою покривал і перин.

До глибин світотвору гіпнотичних садів,
Трохи вниз, трохи вгору – заходився, як вмів.

Вічно щось заважає: то дзвенить “Київстар”,
То подушка злітає, то “дістане” комар.

Добре ти така вміла, серденько моє…
Трохи, правда, схмеліла, та “Кагор” іще є…

Я зриваю плоди, бачу зблиски слюди!
Не спіши, не втікай, а присунься сюди.

Щось незручно тобі? Заваджа бензобак?
Забираєшся геть? Щось напевне не “так”?

Незрівнянна, вернись! Гарантую любов.
Де поділась? Пішла? Сам залишуся знов.

Плани всі шкереберть . Задуваю свічу…
Що робити до ранку? .. Зітхаю. Мовчу.

Бабусине село. Он хатка похилилась,
Солома в стрісі вже стара.
Сім’я лелек на груші оселилась –
У місці спокою й добра.

Ось та криниця, де я воду брала,
Й відерце заіржавіле стоїть.
На призьбі тут з бабусею співала,
Тепер у серці пісня та дзвенить.

А, он, де на старому ганку,
Руденька кицька муркотить.
І моя перша вишиванка,
В куточку над іконою висить.

Вишневий сад з роками став старіший,
Тут перший вірш писала я.
Тут найсмачніші в світі вишні,
Найкраща пісня солов’я.

Он півники, жоржини, мальви,
Стільки яскравих, ніжних барв.
Колись хлопчина тут білявий
Мій поцілунок перший вкрав.

Бабусине село. І річка біля хати,
Сховала безліч сліз і втіх,
Де б не була я, буду пам’ятати,
Куточок радостей своїх.

Весняними теплими зливами
Нас травень ніжно обіймав.
І були ми такими щасливими,
Того щастя ніхто ще не знав.

Мої очі світились як зорі,
Твоє серце злітало, як птах.
Ми з тобою падали в море,
Ми з тобою губились в світах.

Ми дивилися в очі безмежності,
Ми ловили з тобою весну.
Я щоранку від тебе в залежності,
І щоночі в тобі я тону.

Ми зриваємо сотні цілунків,
Один в одного тисячі літ.
Ти для мене є вищим дарунком,
Що приніс мені цей білий світ

В підкови обрію імлисті
Б'є прохолода ухналі
І скаче осінь долом - виссю
В золототканому сідлі.

І сипле паморозь блакитну
На трав похилену печаль,
Гаїв обтрушену молитву
І прядки кіс минулих краль.

Конячку випрігши за гаєм,
Отерпла панна золота
В проміння сонячне вплітає
Сумні бабусині літа.

Опісля - пішки в путь промінну
Душі набути передих
На мідяному одрі тліну
В оздобах сніжно - льодяних .

Затаю-залелію.
А зоряний квіт ромену,
Сизі трави зім’яті
Та місяця срібний лик
Не розкажуть нікому,
Як душу мою зелену,
Виграє на сопілці
Закоханий чоловік.

Випива, як чар-зілля,
Вологих очей сум’яття.
Поцілунків жагою
Розпалює жар ланіт.
Мов тумани над лісом –
Знімаю прозоре плаття,
Огортаю серпанком
Ранковий безгрішний світ.

У вербовому листі
Роса, як сльоза іскриться,
Наче вітром гарячим
Обíймеш тендітний стан…
Чуєш, любий, у вітті
Пророчо кує зигзиця –
Нам у щасті й любові
Разóм іще літ до ста!

Думки мої – усі про тебе.
Мої слова – тобі лишень.
І очі тягнуться до неба,
Бо мого серця там мішень!

Чому у небі, запитаєш?
Здається, ти ж бо янголя.
І очі сині-сині маєш…
Лиш там тебе помічу я.

Укутаним у хмари-ковдри,
Засніженим пухким сніжком.
І в сонця ти чекаєш згоди,
Щоби відкрити людям сон.

Бо ти із місяцем укупі
Приходиш ніччю в кожен дім.
І проясняєш днем забуті
Зірки на небі лиш твоїм.

Ти місяця щирий товариш,
Існуєш у імлі нічній.
Мабуть-таки не мною мариш.
А лиш зірками… з чужих вій.


22.10.2010

finita la commedia

Я притулив долоні до вікна,
Щоб розігріти холоднющі шиби.
Чому так довго бариться весна?
Чом її промінь не зігріє неба?

Чому мовчать засмучено птахи,
Чому дерева похилились в тузі?
Чому гнітючий настрій, та такий,
Що все немиле: вороги і друзі?

Де ж та весна блукає дотепер,
Де той промінчик, що просвердлить душу?
Застиг в снігах старий, розкішний сквер...
А там любов! Я відкопати мушу.


2010р.

Ти так рідко даруєш квіти,
що й забула, коли востаннє.
Ти говориш: "Не це важливо.
Головне ж - почуття!", які
ти ніколи в житті не зваживсь
народити мені словами.
Ти говориш, ми - формалістки.
Ну, а хто ж тоді в біса ви?!.

06.12.10

Я не спішу в обійми до Весни,
Але зігрітися так тягне в її ласці,
Мов у дитячій щемній добрій казці,
Хоч лютий ще шепоче: спи, засни...
І в мить, коли проміння світлим днем,
крізь хмари проникає в предвесінні,
Я вірю - березолу пісні дивні
Розбудять враз природу і мене.

2011.02.08

...тепер і я не я, і ти не ти...
Інакші будуть і шляхи.
Одна дорога - у весну,
А ми йдемо, як на війну.

...тепер і ти не ти, і я не я...
Прозріння - доленьки дитя,
Поновлені йдемо ми у життя,
Та світ тепер не ти й не я...

Усе добігало кінця. Нелогічного, та
натомлене слово здалося в полон і зніміло.
Ти глянув на мене, не вбивчо, як мав би, а мило,
аж серце сховалось у п’яти.
Думок нагота
соромилась погляду. Звісно, ворожі слова
білизною чорною знову мережили килим.
За вікнами вечір на місяць по-вовчому скімлив.
Ти був неправий, нелогічний…
Але цілував…
08.02.11

Ніч сипала зірки - цвіло небесне сито,
І тиші оксамит гойдав і огортав.
Нас виморила ніч, нестримна і несита,
В обіймах палахких поміж холодних трав.

Десь ласку схриплих слів розкочували роси,
І ніжність протекла надією у сон.
І з наших уст пили духмяність абрикоси,
І гупали серця шалено в унісон.

А жар горів, горів! Не перетлів на попіл,
Хоч вистигала ніч, зрідніла і п'янка.
Чинили сліпо ми розлукам першим опір -
Любов тримала нас, жагуча і стрімка...

Холоди. Цілує вітер
цвіт померзлий на черешні,
залягла і причаїлась
спантеличена трава,
як зігрітись, щоб зустріти
в повну силу день прийдешній,
бо ця хуга в душу в'їлась,
і ніяк не розтава.

Думи падають за обрій
сподівань, надій пекучих
у чеканні світлодива,
у бажанні розбудить
цю дрімаючу жадобу,
що ніяк теплом не влучить
цю весну швидку й мінливу-
найдивнішу солод-мить.

Та минає трепет мрії,
розчиняється в скупому
в цім байдужім розмаїтті,
і щеза мов цвітопад
на черешні приболілій
біля батьківського дому,
залишаючи в цім світі
весь трагізм земних принад.

Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в щедрівці у пісні,
у кожному слові, у мові-пророче
веселе, сумне,жартівливе,колюче,
велике і горде, мов лорди
серед мішанини оголених звуків,
оголених тіл, що трясуться у муках,
щоб вичавить звуки стандартні і сірі,
мов днина, мов сіра осіння хмарина
слизьким зморосить, і зникає за мить.
А слово співуче-дзвінке, милозвучне,
мов промінь крізь хмари,
народного витвору чари,
хвилює довкілля широке і вільне
у русі, в мелодії, в мові співзвучне,
ліричне і влучне, живе і велике
на сірому тлі того, що пищить і волає і імлі
оголеним словом,оголеним звуком,
оголеним чимось, що заламує руки
чи з радості,а чи з розпуки,
й волає мелодію бідну і голу,
вважаючи соло зірковим.
Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в мелодії, в слові,
у мові, на крилах пісенних,
створивши клавіри лунає велично,
піднявшись над сірим.

Я тихо плакала, не колись...
Я стала сильною, не тепер...
Я не промовила : «Схаменись»
Коли при виході він завмер.
Я не кричала: «Спинись! Прости!»
Не проклинала його слідів,
Я дала, мовчки, змогу піти,
Без зайвих слів... так, як він хотів.
Я не пустила скупу сльозу,
Що так просилась скотитись з віч.
Як видаляють болючий зуб,
Із кров’ю, вирвала, навсебіч.
Запломбувала гидкий дефект
Тромбом байдужості, кам’яним.
Напевно кращим би був ефект,
Коли б цей камінь пустила за ним.

08.02.2011р.

Господь створив нас на цей світ,
Щоб ми жили, раділи, царювали
І дав один єдиний заповіт:
Гармонії струну щоб не урвали.

Тут все для нас: земля, повітря,
Птахи, тварини і жива вода.
Нам тільки треба щиро і привітно
Любити все — ось істина проста.

Тоді кожна комашка і кожен листочок
Усі сили, що мають, тобі віддадуть.
І галявина з трав, й невеликий гайочок
Це є рідний твій дім. Я прошу — не забуть!

Ти згадай як приємно тобі серед квітів,
На природі, у лузі, на річці, між трав
Ти ж у енергії крилате розмаїття
У мить ту неповторну закохавсь.

Бо ти відчув гармонію стихій
Серденько твоє тьохнуло інакше
І сотні повсякденних дій
Не зроблять твій настрій більш кращим.

Тут рідна стихія, домівка — це рай
Тут ти про все на світі забуваєш.
Думками линеш ген за небокрай,
А на душі ти святість відчуваєш.

2010 р.

Пакує майстриня у творчий від’їзд
Художнє приладдя потроху,
Від золота вимиті пензлі беріз
На сонці похилому сохнуть,

Палітра загорнута в сивий туман
До пагорків лисих підперта.
Овіяний мрякою зораний лан
За панною тужить відверто.

Вона ж йому перша торкалась стебла
Достиглим мазком позолоти
Коли ще лунала відмова села:
- Іди собі жінко! Чого ти?

І ось вона кидає в торбу вітрів
Полотна блакитно – прозорі,
Бо знає, що хтось, десь також би хотів
Пізнати красу її творів.

2011

і котяться яблука...
в променях спікся туман...
німує дор́ога,
і черви вже точать хвилини...

спіткаються л́уни,
і стиснувши світ обома
втискаєш у мозок
безмежність щербатого плину...

і кліпає злива
на сльози зчиїхось очей
і щирість прозоріє,
в яблуках - з́ернята-дзвони...

а жити смачніше,
коли воно дійсно ПЕЧЕ
й коли на межі
опускається небо в долоню...

17.11.09

І нічого вже втрачати,
лиш тінь самотності сіру.
Але, якщо хочеш знати, -
пробачивши, знов повірю.

Хіба хтось картає сонце
за те, що воно, яскраве,
узимку розбивши серце,
надовго кудись зникає?

Та щиро радіють люди,
коли знов його стрічають.
Я з тих, хто один раз любить
і решту життя - прощає...

1999

чи не здалося - ти таки самотній.
серед людей і поміж диких трав
шукав мій голос, так і не спіткав.
а може не впізнав - подібних сотні.

ночіє. постели ряднину тиші.
скорися втомі, свічку загаси.
а я прийду до миготливих снив,
заколисати твій неспокій. лишу

зорю на згадку, невиразний смуток.
і обійму лиш подумки – прости,
пощо тобі мій голос – він простий,
а ти шукаєш полум’я від рути.

Запліснявілий лютий,
Заліплений снігами,
Розбурханий, роздутий
Зимовими вітрами,
Нервує і лютує -
Продовжує війну.
Та, задарма, - блефує,-
Бо чути вже Весну:
Дзвенять її потоки,
Від руху тане сніг.
Лавиносхожі кроки
Її приносять біг.
Тепла весняні руки
Долають холод-штам,
Тому нервовий лютий -
Кінець зимових драм.

Скрипаль... холодні пальці... а тепла?..
Намріяв зорі, викресані звуком.
Морозна тиша, сиводимна мла
У френзлях подихів чомусь не гріють руки.

І губиш Всесвіт в напнутості струн
За крок... за крик... до зриву... до Нірвани.
Ковтками - небо, й хороводи лун -
І вже тебе спива повітря п'яне...

Над головою трісне небо... і тепер
гадають - скалок криги наковтався.
Струмує музика із пальце-небо-сфер
Та мій скрипаль чомусь у ніч подався...

28.01.2010

Полегкість думок
виринає нізвідки
здається минає
усяка потреба
присутності тіла
у якості свідка
мандрівки у небо…

Прочитані ночі
сполохані круки
тумани омани
насіяли в воду
заплющені очі
розхристані руки
лишились на фото…


18.07.2009

Час зустрічей і час кохання -
Все має місце у твоїм житті,
Одвічні мрії й вічні сподівання,
Що завжди поряд: нині й в майбутті.

В житті повинні ми всього відчути:
Кохання, радість, сум і небуття.
Покинути когось, а чи самотнім бути,
Й ніщо не вдієш,бо таке життя.

Нічого ми не здатні спланувати,
Бо вже буде лиш так, як має бути.
І,все-таки, не можна лиш чекати,
А рухатись під ритм життя й відчути

Кожну годину і хвилину, мить -
Навіщо це дано тобі прожити?
Бо лиш оглянешся - життя вже
пробіжить
І починаєш ти за ним тужити.

Проблеми, щастя, сльози і любов,
Як хочеться це все нам повернути.
Та не судилось нам вернутись знов
Туди, де інші вже повинні бути...

2009 р.

Відчуваю свою безсилість
Перед цілим рядом подій.
Та чому, ну скажи на милість,
Я ось тут не твоя, ти не мій?
Чому десь загубились в прост́орі
Наші душі, які не сплелись?
Ми з тобою заново хворі…
Та чи вилікуємось колись?

Відчуваю свою безпорадність
Там, де знаю, є інші (кращі?).
Не показуй свою невблаганність,
Покараєш мене за нізащо.
Та чи щирість моя – не дурість?
Кажеш ні, це моя відвага.
Але я відчуваю не мужність,
А лиш тільки одну (не) звитягу.

09.12.2010

Гудуть твої дзвони, Андрію,
в німотних думках
І глушать в проталинах ночі
розхристане скерцо.
І досі твій пензель у наших
невмілих руках
Малює ікони на стінах земних -
там, де серце.

І я сповідаю ключі
до закритих дверей,
Прибрамний поет, прокажений,
я вгадую сонце
У кожній калюжі
і тихо впускаю дітей
В хоральний відсвіт,
де ми всі і світліші, і тонші.

А десь від землі на вершечок
чужі письмена
Вкарбовують в пам'ять,
що правда гірка і нужденна,
Що я – тільки прах на дорозі,
я – глина земна.
І ти над мольбертом моїм
помолися за мене.

Ми з тобою вдвох,
наче промені -
сонцем зіткані,
днем натомлені.

Днем натомлені,
розігрітими
диво барвами -
чудо-квітами.

Чудо-квітами,
бджіл оселями,
намальовані
паралелями.

Паралелями
та між буйних трав,
та у зелен-снах,
там де вітер спав.

Там де вітер спав
колисаночки
жайвір розливав
з рання-ранечку.

З рання-ранечку
та й до присмерку
допивали хміль
літа присмаку.

2011

А можна до тебе у гості на чай?
Прийду із цукерками! Воду зігріла?
Я вже за дверима! Давай! Зустрічай!
Скажи, що чекала, подруженька мила!

І що нам та відстань, морози, вітри?
І що нам той час? Він летить, мов
скажений!
Розказуй, подружко, і сльозі зітри!
Яка ж я щаслива, що ти є у мене!

На примхи мої, я прошу, не зважай!
І знай, що люблю тебе, скільки є сили!
Чекаю до себе у гості на чай!
Біжу відкривати! Вода закипіла!

Ты просишь любви, яко хлеба и яко питья
На синих просторах, на звонких ветрах бытия,
На радостном празднике зимнего солнцестоянья,
Но медленно, медленно падает снег подаянья
В ладонь, обращённую к небу, и тает на ней.
Что просишь участья, любви и продления дней
Для плоти порочной, покрытой постыдной одеждой,
Ты, путник, стоящий на этой равнине безбрежной –
На белой земле? И не просишь тепла для души?..
Продать ты хотел лицемерам талант за гроши
И стать, как они, во свидетельство их, лжепророком –
И славу стяжать по заснеженным санным дорогам,
По тёмным презренным домам - по обителям зла,
Но совесть восстала твоя против лжеремесла
Глухих ублажать красотою изящного слова.
Тебе обещали почётную роль крысолова –
Вести за собой одураченных флейтою крыс,
Слепых и покорных, к обрыву и сбрасывать вниз.
Дурное сообщество нравы твои развратило.
Во мгле пребывавший, пройдя через это горнило, -
Ты вышел на свет, но опять пребываешь во мгле, -
Бредёшь в никуда по завьюженной этой земле…
Что просишь прощенья, а сердцем неймёшь покаянья?
В суму перемётную падает смех подаянья.
9 января 1988 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1907041058

Нібито й успішна, нібито й заміжня;
в мудрості книжок - порожнеча тижня.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Звичне "Як ся маєш?", ввечері "Добраніч!"
Я лежу вночі і молюся на ніч...
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

Рештки скам'янілі, плосколобий череп
та поодинокі зустрічі - як жереб.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Пригоршню цукерок з'їла за книжками.
Зрозуміла: книжки пишуться віками.
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

Столик в ресторані, місце в спа-салоні -
і нікого поруч взяти за долоні.
Я вчусь. Боляче чомусь.
Чоловічий розум має домінанту -
як йому бракує такту і таланту!
Я вчусь. Боляче чомусь.

А самотність - сволота,
а самотність - проблема:
чоловіка хвилює наукова лиш тема.
Сподівалась на краще,
а натомість дилема -
ні жона ні подруга чи нудна теорема.

8.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Простягнуте,
мов доля, рученятко…
(Хто ти, мала?
І де твоя рідня?)
Як вигнане
із раю янголятко,
гріхи чужі
спокутує щодня.

Крильцятам
вже не вистачить пір”їнок.
Дбайливих рук
не гріє вже тепло.
Чи заплете
в косичку хтось барвінок?
На нічку
поцілує у чоло?

Болить душа.
І вже не грає скрипка.
Скорботний жаль
у серце - ніби ніч.
Я не втішав.
Бо обірвалась нитка.
Лиш повні болю очі -
віч-на-віч...

Ритмам – геть.
Римам – пітьма.
Кисню - смерть:
Далі – нема.
Місце – вщент,
Долю – в кулак.
Диригент –
Мабуть, відьмак.

Стомивсь давно від бур.
Хоч море знаю – втіха.
Сьогодні надто тихе
Й немає хмар-фігур,
Що вітер спричиняють,
Хоч чайки їх чекають…
Та я стомивсь від бур.
Стожари свій ажур
Над горами малюють…
Я втому закодую
У розсипах камінь,
Де пальми свою тінь
Лишили спочивати.
Як жаль, що не зібрати
Все втрачене. В конкур,
Чи то в галоп зірветься
І миттю пронесеться…
Я так стомивсь від бур.