Мені сьогодні легко на душі

Аж якось надто... , легко, як ніколи.

В небі моїм курличуть журавлі

І солов’ї співають край дороги.



Це келих з щастям по самі вінці,

Це вітерець жаданий прохолоди,

Цей день - бальзам, для спраглої душі

І крихта волі в жмені насолоди.



Мені сьогодні легко на душі

У серці рідке, дивовижне свято.

Сьогодні навіть дихають вірші

У сяйві ліри пишним ароматом.



Ці відчуття, як хміль у голові

І роєм линуть погляди любові.

У товариськім мило так гурті,

Коли навколо близькі і знайомі.



А завтра, мабуть, хлинуть знов дощі.

Повіють знову думи прохолодні.

І так самотньо стане на душі...

Та буде це вже завтра, не сьогодні.



Мені ж сьогодні легко на душі...

2011

Иордана воды-зеркало Христа,
Христос в Могуществе Воды.
Крестился Иисус из Назарета,
Последуем Его примеру мы.

Солнце во храме Души-плоти,
Очи Бога-Хрустальная Роса,
В них сияние Любви
Истинного Я-автограф Души.

2011г.

Думки летіли під укіс,
Як під колеса візника.
Чуттями ти в мені проріс.

Коли ж здавалася гірка
Надемоційності ріка,
Свідомість зондувала смисл.

І вигострила долі спис,
Що вишиною обпіка:

Ти у мені. У душу вріс.
Та у структуру ДНК.

Обламувати крила
Солодких, теплих мрій
Тебе душа навчила
За що ти вдячний їй.

Поламані і знищені,-
Тепер їх на смітник.
Кліше, слова заїжджені...
Ти ж їхній рятівник.

Не зник і біль. Душевний крик
Вже трохи ,правда, стих
Й вона знаходить путівник
Серед полів пустих.

Простує далі, жваво йде:
За кроком ширший крок.
Пророком стомленим бреде
У пошуках зірок.

Зіниці звужуються враз -
Яскраве сяйво - сміх.
А потім через певний час
Повіки вкриють їх.

І знов без крил,
І знов одна
Заходить в тил біля вікна,
І не струсивши пил сідає...Неземна.

18.01.11

Днi мої тануть, як вiтер у жовтнi.
Сухо завмер полиновий пустир.
За горизонт розчиняються конi,
Невiдь-iзвiдки забiгши у зiр.

Без перегоничiв, без конокрадiв,
Невiдь-куди на беззвучнiм скаку.
Привиди пам'ятi, привиди правди
На переправi за привид-рiку.

Хоч не здається спустошена вiра,
Гублячи в трави коричневi слiд,
Все забуває жовтневе повiтря -
Днi полиновi, пил вiд копит.
1992

полонянка Землі і земного часу
розіп’ята на пристрастях
плоті і духу
уночі
оминаючи пута сну
зникаю у темряві тихо
*

ДЕНЬ МИНУВ,
ЗІВ’ЯВ МОВ БЛАКИТНА ТРОЯНДА…
ЙОГО НЕ ІСНУВАЛО ПРОСТО… ЗДАВАЛОСЬ.
ДЕНЬ МИНУВ,
ЗІВ’ЯВ МОВ ЧЕРВОНА ТРОЯНДА.
ПРЕКРАСНИЙ БУВ… УСЕ СМІЯЛОСЬ.
ТА ШВИДКО ЗНИК, ЗАСОХ, РОЗТАНУВ.
НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ БІЛЬШЕ.
ПРО НЬОГО ПАМ’ЯТЬ МОВ ЗАСОХЛУ ІКЕБАНУ
Я ЗБЕРЕЖУ ДЕСЬ В ГЛИБИНІ ДУШІ.
ХОЧ ВСЕ МИНУЛО, ІСНУЄ НА СВІТУ МЕЖІ…
ВСЕ Ж ІСНУЄ… І В ІСНУВАННІ ТАНЕ.
НІЩО НЕ ВІЧНЕ В ЦЬОМУ СВІТІ.
ДОРІЖКА В КОГОСЬ ДОВША У ЖИТТІ.
ЛИШ ЩОСЬ МОВ СЯЄ ДЕСЬ У ЦВІТІ,
І ЩОСЬ – МОВ КАМІНЬ ЦІННИЙ У СМІТТІ.
ТА ВСЕ ОСЬ ЦЕ ОДНАК МИНЕ.
І ПОРОХОМ ПОКРИЮТЬСЯ ТВОРІННЯ…
ДЛЯ ВІЧНОСТІ, ДЛЯ ВСЕСВІТУ БАЙДУЖЕ,
ЧИ ВЕЛИКИМ МИ БУЛИ СТВОРІННЯМ.

ТА ДЕНЬ НОВИЙ У МЕНЕ У ДОЛОНЯХ.
І ЗАВТРА ЗНАЮ, ЩО ВПУЩУ ЙОГО.
ЖАГА ДО ДІЙ НАТИСКУЄ НА СКРОНІ,
В ОМАНУ ВВОДИТЬ СЕНС ЖИТТЯ МОГО.

І КОЖНА МИТЬ – ТЕПЕР ЦЕ ЦІЛЬ БУТТЯ,
ІСТОРІЯ МИНУЛОГО, ТЕПЕР І МАЙБУТТЯ.
22.11.2010

Веселяться ангели в небі,
А колядки бринять навкруги.
Сніг , як сміх, сипле все без потреби,
Иній гілочки пестить малі.
Лине слава про Бога усюди.
СілЬ землі – віра в нього для нас.
Помолімося спільно всі люди –
Ехом лине нехай Божий глас.
Тихо свято заходить у серце,
Радість в ньому гніздечко зів`є.
Озоветься рухливо, мов скерцо,
Всім розкаже про щастя як є.
сИн Господній - Ісус - народився.
Час прийшов для духовних начал.
В наших душах це Бог оновився,
А до нас він стежину почав.
Рік Новий вже до нас промовля.
Янгол дзвоник торкає рукою.
Наречена прекрасна – земля –
Кута все навкруги пеленою.
Ось і свято прийшло – Василя.

2011

У тому світі усе інакше.
Там білі букви в папері білім,
там білі штампи і білі лажі,
здорові глузди із пластом пилу.
У тому світі немає місця
тобі зі мною, йому із нею.
У тому світі вживають міцно.
І коку мають, і повно клею...
Той світ не білий – на фотоплівці
надії тануть у негативах.
Ти тільки пальцем туди не тицяй –
бо рамки-грати уже не диво.

Відлетів дивнокрилий птах,
що його ти шугнув від себе, –
шанувати його не став:
гейби мало птахів у небі?!

Марнотратнику! ти гадав,
що довкола усе – назавше;
самоцвіти ти розкидав,
мов дитя, їм ціни не знавши,

і проциндрив так день за днем
(а коштовним із них був кожен),
і не відав, що все мине,
а найшвидше мине хороше;

не ловив ту єдину мить:
– їх ще буде таких вдостачу! –
щемно сумнів тепер щемить:
чи не марно і цей день трачу?

…Птах сіренький сів на сосну.
Це не т о й – той не вернеться більше,
але я його геть не жену –
я кавалок душі відітну
і посиплю йому крихти-вірші.

2004

Третя Йордань виливає гартовану предками воду,
Так що ізнов всі півонії рим виринають назовні,
Щал веретена із скіфських курганів і слово солоне,
Я у коралі червоні знизала на погляд холодний.

Трави по по пояс, травмовані тремами будні,
Соті слова що блукають, як духи приблудні.

Третя Йордань перевірку шле в ніч темно-синю,
Кетяги красні хапливо зриває блідими устами.
Блідну сама, а вечеря хрестова щедрує повір’ям:
Човга до татка, до мами сніжинками спогаду тане…

Муки і маку, і стадні навали , і спальні райони,
що відболіло, як вавка , а що ще хапає озони .

Ти, як вода, ти як світло, як грифові лапи!
Погляд приховую , повінь замотую в чтиво.
Дев’ять життів, і в якомусь ми станемось –зав’язь!
Різні сережки у парі та в пошуках мультиків дива.

Сонце колесником, сонях прикольно освічений,
В променях матриця віри у пекторалі освідчення.

І мандарини банальні течуть і лоскочуть груди.
Руді і солодкі. Ти їх катаєш по мені , любистку.
Лежиш поряд, смієшся гортаєш дурну Камасутру,
І мрієш розгадати на мені материнське намисто.

І , може, гріх що Водохреща, а у нас короблі- любощі
Пливуть водами судніми і шепочуть: хай буде ще…

А я потім встану поночі, ти не сердься і не суди!
І напишу, як все було, як криштальна карета
Котилася з нами аж до Дніпра, набирала жмені води,
Дзвони зранку промовисто голосили: де ти?

Любисток , мій залюблений, пахучий і нездійсненний.
Скоро зима промине, станемо літом зеленим.
А інше на місце: я одягнута, ти- блакитноокий…
Білосніжкою стане чужа сторона.
Не дам пальчика уколоти!

там холодно надворі
холод - анестезія
рви себе, рви жили і сни хворих
випадкові називай слова
випадкові дозволяй дії

дорахуй до сіми і біжи
викидай з рукавичок руки
хай тепло зігріває інших
полонених квартирної скуки

Там холодно. виходь надвір
потріскують поштові скрині
порожні поштові скрині
всі листи на імейлі.
випадково згубили папір


2011р

Сумні вітри несуть над лісом
Далекий холод і думки...
Пробач мені, що я, гульвіса,
Згубив любов і ті роки...
Що я заплутався в тумані,
Осіннім вітром поміж хмар...
Із самотою на екрані,
Гортаю млявий календар...
2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

У моєму будинку красивий фасад напоказ,
Європейські гардини – мистецтво віконних прикрас.
Молода, пружна шкіра плюс мода на штучне хутро,
А всередині звіра вже звичне азійське нутро.

Вмеблювати кімнати? www.flechmeb.com,
Віртуально вбивати козлів в Інтернеті тайком,
На дрантя криваве в новітній обителі зла
(Бо свободи забава віртуальною швидше була).

Черепичні дахи, а знадвору занедбаний тил,
Під дашком лантухи на горищах визбирують пил,
І допоки той звір голубінь жовтим кігтем дере
Коле скалкою в зір лише добре забуте старе.

На волошковім полі ромашкою хочу цвісти
Та схрапудилась доля і минають мій дім старости,
Вию вовком на Захід (зі Сходу відлуння довкіл),
І чекаю лише срібну кулю й осиковий кіл.

31.08.2010

Беда-беда...
Ну, как же так случилось?
Наташа – «ангел»,
Как же Вы могли,
В пылу мазурок, вальсов и кадрилей,
Бездумной страсти разжигать угли.

Соблазн коварен, сладостен и ярок –
Он сердцеед, первейший из повес,
Но слишком дорог дьявольский «подарок» –
Расплата за осмеянную честь.

Забыты: муж и четверо детишек –
У Вас балы и встречи «тет-а-тет»,
А скрип пера отравлен – еле слышен –
Смертельно ранен ревностью поэт.

Весь Петербург судачит и смеётся:
«А гений наш, не так уж и велик!
И сверху вниз, хихикая над «солнцем»,
Глядит с ухмылкой на арапский лик.

Наташа, «ангел»,
Как же Вы забыли
Про честь семьи, беременность сестры?..*
Вам не хватило мудрости и силы,
Ему – терпенья не вскрывать нарыв.

Беда-беда...
Настигла Нас, Наташа...
Ответ хранят седые времена.
Его,
Судьбы,
Дантеса
Или Ваша –
Мы тщетно ищем:
Чья же в том вина?

4.01.11г.

Дорогому NN с искренними извинениями.

А в Альпах снег. И ночью завируха,
но утром можно снова на лыжню
- Маршрут не прост, - сама себя браню, -
Напрасна, верно, эта показуха…
Махнула в горы. Смех и грех. С другим.
В Каком-то-баден-кирх пью пиво с ним.
Измена разве? Терапия духа!..

19 січня 2011 р.

1
День набряк на кінчику пера,
Як вербовий котик на вершині,
Пролетіла на автомашині
Тінь твоя. Та і мені пора

Згадувати, прагнути, летіти
І у леті пильнувати час,
Бо в надії дивляться на нас
Гостроокі незбагненні діти.

Наші, чи не наші? Не чужі,
Бо чужих дітей не може бути.
Наварю ранкової робусти
І натхненно стану на межі

Слухати як світанковим співом
Вилупився з ночі перший півень.

2
Вилупився з ночі перший півень,
Піснею горлянку сполоскав
І одразу радо поскакав
З куриці на курицю. Красивий

Ранок цей із запахом отав,
Яблук, перегною, слави, сливи…
Обрій, що звільняється від слів
Росяний, холодний, трохи сивий.

Світ – у серці терцій і октав.
Передзвоном літ понад голів
Геній пробудився і повстав.

Ніби слон підняв у небо бивень
День, що гей-би з дерева упав.
Зорі зникли. З ангелом на рівень…

3
Зорі зникли. З ангелом на рівень
Я піднявся. Сонце припекло,
Із чола струмочком потекло –
І оце подобалося дівам?

Тіло це і руки, що тремтять
І єство, що береже гріховність,
Ці слова, що вигадками повні,
Байдуже, що з крилами стоять.

Каятися треба, бо в душі
Алергічно пахнуть спориші
І на серці сорому гора.

Перед сном, не вічним, але все ж
Є потреба сповіді без меж…
Ранок став. Пробудження пора.

4
Ранок став. Пробудження пора.
Ти така просвітлена сьогодні! –
Очі, що видовища голодні
П’ють, неначе воду із відра.

Затулила сонце у вікні,
Затулила світ увесь у світі,
Потягнулась у ранковім світлі –
Сіль на рану всипала мені.

Нанизала серце і в намисті
Загубила серед ста сердець.
Я живий ще, але ніби мрець
Фрази твої згадую врочисті.

На минулім виросла трава…
Переддень визбирує слова.


5
Переддень визбирує слова,
Ніби півень зерна по городу.
Я такого ще не бачив зроду,
Щоб надія павою пливла…

Має щось відбутися, але
Невідоме незбагненно пряче
В паморозь, в туман… Якесь незряче
Родиться під серцем щось мале.

У чеканні гаснуть голоси,
Обростає простір пустоцвітом
І за обрій хилиться потреба.

Сутінки змивають полюси
І росте напруження над світом:
Повниться передчуттями небо.


6
Повниться передчуттями небо:
Буде буря. Буря – не бурлеск.
Лоскотом лопатками, що ніби
Відчувають холод. Темний сплеск

В за́воді, у просторі, в чеканні,
В часі, що за горло вже бере.
Будить сонце жайворонок ранній,
І від мене сон везе експрес…

Темне накопичення тривоги,
Мов з-за рогу чорний переляк.
Ніби лезо голосу між ребра.

Ватою наповнюються ноги,
Мозок у хребті моїм закляк,
Руки піднімаються до Феба…


7
Руки піднімаються до Феба…
Хто цей Бог? А, може, чоловік?
Ось уже минає цілий вік
А у нього є ще зайві ребра.

Зробить жінку кожному. Для всіх
Вистачить фантазії і глини,
Полуниці, полину, малини…
Жінка – це і ангел наш, і гріх…

Спонукає вийти за межу
Але там поставить інші межі
Для гостріших вражень-хвилювань.

Нею, як собою, дорожу
І веду її туди, де вежі…
Чи до Пана? Панно польова…


8
Чи до Пана? Панно польова,
Пройнята ромашками і болем,
Ти чужим ідеш, чи рідним полем –
Над тобою сонце проплива…

Пан тобі прихилить яблунь цвіт,
Самоцвітом заквітчає долю,
Поки йтимеш піснею по полю,
Поки ткати будеш килим літ.

А коли підійдеш до воріт –
Стане біло жінка із косою,
Чи пекельний воїн із ясою,
Чи перебіжить дорогу кіт…

Та іди ж! А я іще постою,
Квітко, підфарбована красою.


9
Квітко підфарбована красою,
Янголя ранкової роси,
Хочеш, собі сонця попроси
І воно обійметься з тобою.

Квітко, не заплетена в косу,
І в букет не зірвана рукою,
Залишайся чистою такою
Поки час на білу полосу́.

Квітко, ти приречена на день.
Дихаєш крізь дзеркало в краплині
Фатуму, що жалості не знав.

Він твою красу наздожене
Лезом. Ти чекатимеш віднині
Променя, що простір пронизав.

10
Променя, що простір пронизав,
Леза, що обрізало вітрила…
Ти лише красу свою відкрила, –
Янгол вже до ніг твоїх упав.

Простору обвуглені краї,
Часу перепалені повіки…
Знов працюєш на вчорашні ліки
З янголом, що крила поламав.

І які тут щастя врожаї?
І які молочні будуть ріки,
Коли ніч готується до бою?

Мчать години, ніби Шугаї,
Вітер залишив свої жалі
Й поєднався в пахощах з тобою…

11
Й поєднався в пахощах з тобою,
Надихнувся подихом твоїм.
Ти була такою молодою,
Я складав століття на столі…

Ланню ти пробіглася по долі
І зробила космос мій пустим.
І для чого я тебе струною
В серце незахищене впустив?

Випустити вже було несила.
Винести на крилах я бажав
Перемогу у боях і війнах,

А натомість – з неба я упав.
Гублячи себе в чужих обіймах,
В пестощах… Про тебе я не знав.

12
В пестощах… Про тебе я не знав.
Жодного таємного бажання…
Але ти, мов кобра чи піранья
Не чекала пострілів, облав…

Не чекала ката-змієлова,
Чи рибалку з сіткою міцною.
Ніби тінь, поламана стіною,
Сподівалась сонця, ніби слова…

А слова складалися за грати,
А слова – розбійники, пірати
Пройнялися формою пустою.

Я героєм не летів до бою,
Не бажав ні вмерти, ні тікати –
Сіро жив, повитий пустотою.


13
Сіро жив, повитий пустотою,
Пасткою прикутий до проблем,
Болем переповнений, тобою,
Барвами знекровлений. До тем,

Що ясніли і не наближався,
На зорю дивитися не смів.
Спів весни не снився, не ввижався
Відблиск обнадійливих вогнів.

Будні переповнювали сутність
Сутінками пліснявих століть
Звуками знедолених октав.

Аргументи відстані відсутні.
День стояв, мов свічка на столі,
І твого наближення чекав.


14
І твого наближення чекав,
І твою відсутність пив із медом,
Протікав між пальці, мов ріка,
Падав у ілюзії крещендо.

Віддавав сповна себе словам,
А в душі приховував сейсмічність.
Вранці жайвір, поночі – сова.
Промінь, перевірений на міцність…

У твоєму мареві вмирав,
В неминучість зустрічі впирався
Й повертав у ранок, як мара.

В дзеркалі себе не впізнавав,
На сонети з вірою розпався –
День набряк на кінчику пера.


15
День набряк на кінчику пера,
Вилупився з ночі перший півень,
Зорі зникли. З ангелом на рівень…
Ранок став. Пробудження пора.

Переддень визбирує слова,
Повниться передчуттями небо:
Руки піднімаються до Феба…
Чи до Пана? Панно польова,

Квітко підфарбована красою,
Променя, що простір пронизав
Й поєднався в пахощах з тобою,

В пестощах… Про тебе я не знав.
Сіро жив, повитий пустотою
І твого наближення чекав…


2010

Немов опале листя вітер,
Гортає час прожиті дні, -
То за вікном веселий квітень,
То хмурий жовтень у вікні.
Йдучи за долею земною,
Навколо грішної землі, -
Такою радістю сумною
Рахую всі свої жалі.

Кипить життя, минають дні,
Вже й новий рік всміхається з порога.
Нехай-же буде не важка його дорога,
Нехай вам всім завжди щастить в житті
І будуть тільки добрі люди по путі.
Здоров’я всім,я вам молю у бога,
ЛЮБОВІ Й ЩАСТТЯ від душі.

Знов гетьмани нові по собі залишають руїну -
на землі занапащеній зло розгулялось старе...
Україна - це ми!
Бережімо в собі Україну.
Мова,
віра,
батьки -
це із нами ніколи не вмре.

Україна - це ми!
Не дамо, щоб коріння рубали
лиходії і зайди
й наше слово ганьбили щораз.
Мій терплячий народе,
жирують вожді-канібали
і як бидло впрягають тебе у чужий тарантас.

Тож доволі мовчати,
братове, доволі мовчати,
і терпіти доволі -
ми ж маємо гідність і честь.
У єднанні ми дужі,
тож станемо разом на чати -
і не вмре Україна,
бо в серці у нашому єсть!

2010

Пробрався, друзі, у мій дім
Без жодних конспірацій
Той, що сьогодні - сорок сім,
Той, що колись – сімнадцять.

Я луп! йому, неначе грім,
Конкретну апеляцію:
Мені ти в тілі сорок сім,
У дусі , знай, - сімнадцять!

Перед Христом передусім
Схилюся у подяці
За тих по - тілу сорок сім,
По – духу тих сімнадцять...

І мій вам торт, поети, всім
На віртуальній таці:)

19.01.2011.

Предай того, кто слаб, предай,
Ведь победителей не судят.
Предай, как будто невзначай,
Тех, что себя доверьем губят.
Своим желаньям угождай –
В довольстве совесть не разбудят.
Продай же сильного, продай,
Известно – сильных не убудет.
Ведь Авель вовсе не был крут,
И зря Иуду осудили.
В своём поступке прав был Брут.
Не жди, дабы опередили –
За секс, довольство и уют
Друг дружку все ведь предают.

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Дарує щастя неспокою
Життя твоє, життя моє...
Чому ж дісталось нам з тобою
Така журба... А пломінь б’є .
І щастя наше - його зріти,
Відчути перехід від тьми,
Щоб сонце радісно зустріти
І світ зігріти слів крильми...

Крило підставить
Добрий білий ангел,
Підхопить душу:
Господи спаси…
Такої втоми
Cвіт не знав.
Ми знали.

Я запізнилась, ангеле.
Ти – встиг.

18.01.2111

Публічний статус: «Не турбувати».
Приватні дії: «Евакуація»
Особиста оцінка: «Занадто практики» -
Ті само граблі – уже традиція.

Десь у минулому ковток майбутнього.
День божевільний – перехрестя для душ.
Утікати від одноманітного.
Стрімголов. Під гарячий дощ.

Бо боятися – справа вірності –
Підступити на зайвий крок.
У мені забагато щирості –
Я боюсь через це зірок.

Серце латане-перелатане.
Із бар’єрів лишився порох…
Як Попелюшка, - удар – тікати.
Ти тепер мій найбільший ворог!

А ворогів не годиться любити.
Відбудую я свої мури,
Буду якось поволі жити…
Право похибки – без коректури.

Я поставлю залізні грати,
Заховаю туди емоції…
Публічний статус: «Не турбувати».
Приватні дії: «Евакуація»


21.20 18.01.11

Юначе, ти залишився, щоб йти? –
Марнування хвилин тут нічому уже не зарадить.
Ти йдеш один, ти йдеш без самоти
І навіть час тобі вже не завадить.

І навіть відстань вже не перепона,
А навіть, навпаки, єднає… вічність.
Стою навпроти двадцять другого вагона,
Бо я пішла, щоб в серці залишитись.

Я світла украду, якщо не можна щастя,
і покладу його між білі сторінки.
А ти зі мною. Ти зі мною дуже часто.
І сказані слова даються узнаки.
Я знаю все давно. Відтоді, як упала
в обійми і слова, а більше поміж них.
А я тоді могла любити палко-палко,
але про те тобі ніколи... і ні-ні...
Бо ти не був моїм, ти не для неї навіть.
(Котрої з-поміж них, богинь, рабинь і муз?)
Я світла украду, коли рука поставить
автограф – кілька слів і загадковий плюс...

finita la commedia

Сiм акордiв каторжної гами -
Сiм в'язничних крокiв у вiдлюдь...
Вiльно витiкає мiж словами
Музика, яку менi не чуть.
Обминає пальцi, слух i пам'ять,
Почерком не ловиться в листки
І тримає над моїми снами
Владу, не подiлену нi з ким.
У якому ж невловимiм вiцi,
Об яку вiдгострену струну
Хилитнуться строфи на сторiнцi,
Нiби келих музики i сну?
1989

Господь мені дарує срібло,
Снігів брильянтову іскрінь,
Січневих риз оздобу білу,
Віхол хоральну гомонінь.

Мене, заблудлого нікчему,
Знайшла Його Свята Любов,
І погасила пломінь щему,
Яким скипала в серці кров.

О ні ! Я цього не достойний !
Я так далекий від небес...
Життя – суцільний біль незгойний,
Упавши під гріховний прес,

Крушилося… Мій дух розбитий
Випльовувала страдна плоть…
Та я, ще не на смерть убитий,
Терпляче ждав Тебе, Господь !

І Ти прийшов ясним прозрінням,
Яке буває раз в житті.
Душа моя з благоговінням
Прийняла Істини Святі.

Тобі хвалу і пісню вдячну
Тепер співаю з дня у день,
Покинувши буденність лячну
Заради Вічних Одкровень.

Псалмів кадіння молитовне
Здіймаю щиро до небес
Христу… Він царство зла гріховне
Здолав і в третій день – Воскрес !

Його Тріумф і Перемогу
Довічно славитиму я,
Заприсягнувши вірність Богу,
В Якому вся любов моя…

Довершеним захоплююсь куплетом:
Лиш кілька слів - і солоно в очах.
З талановитим і сумним поетом
Бажаю спілкуватись у віршах.

Печаль нікого в світі не обходить,
Але і радість теж не омина.
Митець на всякий час слова знаходить,
Є пісня і весела, є й сумна.

Хіба біда якась триває вічно?
Чи настрою змінитись не пора?
Чому ж твої вірші меланхолічні?
У кожному із року в рік жура.

А спробуй-но хоч раз пожартувати,
Своє вразливе серце уздоров.
Ти зможеш так чудово написати,
Що кожен розсміється - будь здоров!

Лунатимуть в піснях твої куплети,
Та імідж твій зазнає певних змін.
До вишуканих радісних поетів
Долучиться, принаймні, ще один.

30.06.2007

Завіса димових покривал,
Сховала сонце від людства,
Хоч в тілі є тепла канал –
Його забило від нехлюйства.

Пригнічені позитивні емоції
Від цинічного повсякдення,
Періодичні наші аб’юрації,
Не додають душі натхнення.

Пошук справжньої міцної віри
Вбивають гострі логічні питання,
Ходжу мов по лезу гострої сокири,
По горло ситий самопоїданням

Незнайомець виринає в пам'яті моїй
І відразу в тілі виникає збій.
Серце б'ється швидко, кров в мені кипить,
Коли знов згадаю я його на мить!

Ця раптова зустріч у моїх думках.
Погляди зустрілись- щастя у очах.
Вперше усміхнулась лагідно йому,
Стала сміливіша.Дивно...А чому?

І чи він згадає образ мій вві сні?
Любий незнайомцю, ти наснись мені!
Запах апельсинів, лірика твоя...
Нас було не двоє, та все ж ти і я.

(січень 2011)

Поділ - це моє серце.
Поділ - моє це життя.
Поділ - моя мелодія,
До тебе мої почуття!

Удень ти мене зачаровуєш,
А ввечері манять вогні,
Що з першого погляду
давно полюбились мені.

Поділ - це ціла історія
Сторінок й фрагментів моїх.
О, скільки в тобі було радості!
О, скільки душевних втіх!

Говориш Дніпровими хвилями,
Шепочеш легенди свої.
І мрієш мрійливо мріями,
І манять пишноти твої.

Ти сяєш церковними банями,
Захоплюєш знову і знов.
Душею ти зрісся з киянами
І іншим даруєш любов.

Лунає знайома мелодія -
Це кличе мене твій дзвін.
Поділ загадковий і радісний!
Хіба ж не прекрасний він?
(08.01.11)

Гріють свято твоє снігурі.
Горне віття срібляста ялиця.
Тихим сяєвом десь угорі
Перша зіронька радо іскриться.

Ти - неначе дівча на порі -
Та, що кожному парубку сниться.
Серенадними попурі
Розхвилює-розчулить синиця.

У любові свої дзигарі,
Як ударять - душа, наче птиця.
Гріють свято твоє снігурі.
Горне віття срібляста ялиця.

Ключі
лелечі
канули за небокрай.
Курличе осінь інеєм у скроні.
Притомнію.
Тепло очей зачахло.
Як зимуватиму? −
уперше і
укотре.

Музика: Олег Король
Текст: Юля Шешуряк

www.ex.ua/view/4355514

у закладі швидкого харчування,
на перехресті двох великих вулиць,
ми випадково якось перетнулись
на бейджику ім"я чарівне - "Таня".

і ти кричала дзвінко - "вільна каса"!
і в посмішку складала повні губи,
а я пітнів, коловся светр грубий,
а я хотів з тобою бути разом.

стояла ти, не змінюючи пози,
і посміхалась всім, моя богиня!
послухай, Таню, я без тебе гину!
картопля фрі солона, наче сльози...

і я уже не знаю - від фастфуду,
чи від кохання став слабкий і кволий.
і ллється через вуха кока кола.
ох що ж тепер зі мною, Таню, буде?

для мене твоя каса, Таню,
не вільна...
а я ж просив - скажи свій номер
мобільний...
ти всім давала чек і здачу,
я бачив...
я заплачу за їжу, сяду
й заплачу...

Урізнобіч, шеренгою, колом
Наближаються з різних сторін
Негаразди до мене і болі,
Вслід за радощами, навздогін.
І немає ні міри, ні ліку
Ні здобуткам, ні втратам моїм, -
Себе легше вкусити за лікоть,
Ніж позбавить неспокою дім.
Знаю шлях я від раю до пекла
Наче пальці на власній руці, -
Мене горе і щастя запекло
Водять світом у різні кінці.
Безнастанні блукання світами,
В рівновазі світання й пітьми, -
То шмагали мене батогами,
То втішали моїми ж слізьми.
Несподівано зовсім, нізвідки,
Появилася звичка давно
Куштувати повільно, без свідків,
То гірке, то солодке вино.
Неодмінно заради наснаги,
Наповняється келих той мій.
Співчувають одні: - Бідолаха…
Інші заздрять чомусь: - Багатій!

Бачиш, Іване Хрестителю, знову Йордань.
Знову шепоче морозами крапелька глею.
Господи, вигин руки Саломеї, - і я -
плаття її. Це-бо краще, ніж бути твоєю!
Вулиця в сонці, ножами милується сніг,
танцем охоплює біло-червону планету.
Іродіада жива... Так жива, ніби я, -
хочеться раю і пекла, і дольки ранету.
Падати легко. Падіння уверх не болить:
хто б не узяв мене, біло-прозору, на руки,
ти не відважишся поряд іти навпрямки...
На авансцені каштани згубили перуки...
Білий горіх - начеб огир зими, під сідлом.
Грає копитами - річка лунає пеаном.
Знову, Іване Хрестителю, біло, - Йордань.
Слід у гортані, на платті. О, Господи, рано...

2011

Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Не просто назад вертаюся –
У - будні, яких нанизано,
У – долю свою, як у тіло земне,
У справи, турботи, сни…
І потяг, здається, крізь сфери летить,
Стрімко, і гучно, й залізно,
Щоб приземлитись на кінчику
Усе ще моєї весни.

Вагони, вагони, вагончики,
Лічені-перелічені,
Всі станції – уже мічені,
Й опівночі не зіб’юсь.
Я повертаюсь на Київщину,
А звідси – вагони зустрічні і
Чіпляють залізні крила
Й на південь тримають курс.

Вертаюся – прокидаюся.
Із туфельок – та й у чоботи,
У мінуси - після сонечка,
Із балу – та й на ріллю.
Пірнаю і – виринаю у
Свої повсякденні клопоти,
У «вірю», у «сподіваюся»,
«Ненавиджу» і «люблю».

Крилаті мої ви потяги!
Із батьківщини – як із вирію,
Моєї долаєте пам`яті
Невигаданий рубіж.
Із вами – в часи і відстані
Я радісну долю вимрію
І землям цим,
І щоб людям всім,
І потягам,
І собі.
17.01.11.

Мігрень наче цвях. Від пігулок
Ефекти хіба що побічні.
У фобії темний провулок
Відмінки проковзують кличні.
Як ляпас пронизливе світло -
Єдиний нічний порятунок.
Безсоння під ним рясно квітне.
Вистрибуючи з очей лунок,
Де дихати їм нема чим вже,
Сни на блідім б'ються обличчі.
Вологе воно - ніби свіже.
Судоми йому дуже личать.

Там небо струмувало на мохи...
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоби злинати в льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг...
Сліпим дощем укрив смагляві плечі...
А думка в’язла реп’яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя.

Ти лебедів, жар на долонях ніс...
У віражі освідчився - лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Я анфіладами сама блукала.

Підхмарні сосни з білками - довкруг.
Із парадизок яблучка - під ноги...
У скриньки заховала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди!

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Які дарма шукати у палітрах…
Спромігся ти - Ілюзію створив.

...кого несеш в захмар"я нині, Вітре?



2005-2011

Твій літак у грозу відлітає,

Стрімке тіло з титану дрижить,

Плаче дощ і громами зітхає

І прощанням минула ця мить...



В кришталевому блиску краплинами

Ще відлунює постать дощу,

Що на схід полетів за хмаринами...

В них я душу свою полощу...

Відмиваю від болю й образи,

Що вицілює з серця твого

Як нагострені стріли наказу,

Що безжалісно б’ють у чоло...



В кришталевому блиску сльозинами

Ще відлунює постать любові,

Що стряхну з парасолі краплинами

Й обірву у душі на півслові...

В житті колись усе буває в тебе вперше –
Або ж нема ніколи – і так було завжди.
Я зрозуміла це, не так давно піднесши
Тяжку вагому чашу самотності й нужди.

І тільки речі дві – уперше і востаннє
Людині у житті зустріти довелось.
Та ні, це не любов, і навіть не кохання,
І не дитинство голе, що десь ключем знялось.

Вони приходять раз, коли в них є потреба,
Вклиняються мечем в життєву круговерть –
Початок і кінець, це альфа і омега,
Коріння та земля – народження і смерть.

2010

Ось надійшов цей день – сумна пора прощання.
Вклоняється нам світ – здається, він у ніг.
Навкруг шумують спогади, і сльози, і зітхання,
І тихо віддаляється від нас шкільний поріг.

Хвилини все ідуть – прекрасні й незабутні,
Але минають швидко – ось їх уже нема.
Травневий ранок цей – то свято самобутнє,
В якому так багато і смутку, і тепла.

А ми ж іще колись, якихось десять років
Тому стояли тут у ролі першачків…
Тепер і не згадати найперших наших кроків –
Вже школа проводжа своїх випускників.

Ми вдячні їй за те, що нас вона зростила,
Поставила на ноги, відправила в політ.
А все те, що дала домівка друга мила, -
У морі грозовому життя надійний пліт.

Та ось затихло все, замовкло на півслові.
Над нами проплива сивих небес блакить.
Розкраяв тишу гість – палкий останній дзвоник.
Для нас і справді вже востаннє він звучить.

Та не сумуйте ви, бо ще сюди повернемось,
Згадаємо і радощі, й турботи, і жалі.
Ми зможемо усе – ми в цьому скоро впевнимось,
Як вирушать у плавання великі кораблі.

05.2010

Захочешь – и я подарю тебе сердце…
Ты будешь его носить на цепочке,
Как брелок на ключи к любой дверце,
Как смешную игрушку любимой кошки.

Если хочешь, то я отдам тебе душу,
С ней ты сможешь теперь гулять каждый вечер,
Она будет светить тебе лампочкогрушей,
Всей собой обнимая усталые плечи.

Пожелаешь – и я подам тебе руку,
Чтобы мы не смогли вдвоём оступиться.
Сохрани моё сердце и душу в разлуке,
Пока руки построят меня по крупицам…

2010

Заплаче день вчорашній, а не ти,
ховаючи під светром білі крила.
Бо кличуть нас незвідані світи,
заховані десь під космічним пилом.
І зорі не бояться висоти,
спадаючи на дно твого мовчання,
щоб квітами любові зацвісти
і берегти душі найвищу тайну.
Бо хтось тобі повірив, хтось простив
в тобі той незбагненний відблиск Бога…
Хтось заховає крила, та не ти –
попереду пригодницька дорога.