в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер


2011

Завісилось життя на гілці вишні,
Вдихало цвіт рожевої весни,
Вірші родились у кімнатній тиші,
І паростком тягнулись по вікні.

Минали дні, просились вийти в поле,
Туди, де буйно квіти розцвіли,
В цих пахощах живилось тіло кволе,
Простались крила, неслися у світи.

Бо тільки в снах вона могла ходити,
У мріях розквітався квіт весни,
І сну свого старалась не будити,
А жити так, щоб бачив сон і ти.

Ти місяцем ставав у нічну пору,
Лишав зірки, і залітав в вікно
І пригортав зів’яле тіло в болю,
Та цілував розжарене чоло.

А вдень душа через вікно втікала
Губилась у божественій красі,
Вона себе калікою не звала,
Була людина і жила так як й всі!

Аня лишила приклад всім поетам,
Як думкою розтоплювать сніги,
Як квіти в полі волею садити,
Творить життя, не гинути з нудьги.

Там, де біди піднімались вежами,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка, тож повинна бути мужньою.
Спасибі вам за цей приорітет!


Коли караюсь, мучусь, бо не знаю
Наскільки вічним може бути світ,

Я – Жінка, тож повинна бути сильною,
Спасибі вам за чесний заповіт!


Коли струмок життя пересихає,
Вона – єдина, хто подасть води,

Я – Жінка, тож повинна бути вірною,
Щоб душі полином не поросли.


Коли нема ні віри, сподівання,
Що зробить Муза, коли ж Поет – Жінка?

Я – Жінка, я народжена з кохання,
Бо здатна теж на божевільні вчинки.


Та де ж мій принц на білому коні,
Який мене вірно візьме за руку?

А є лиш Муза й вогник вдалині.
Чужі молитви із чужої Мекки!


Куди, не знаю, і з якого краю,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка. Я повинна бути Жінкою!
Та це, нажаль, не ваш приорітет.


03.03.11 21.15

Обминаю свою самоту,
Залишаюсь на відстані сонця.
Загадай на найвищу мету.
Віще щастя – чужа традиція.
А між нами всього лиш небо.
Я іду по твоїх слідах
У вічність, де до бога Феба
Веде туманний Чумацький шлях.
Як завжди, на «зустрічну» з часом.
Тобто, вперед, по спіралі – назад.
А минуле Ніхто лиш погасить,
Як стане солодко від порад,
Занадто солодко, навіть гірко…
Покохали суботи будні…
Занадто щастя – та це ж не гірше,
Як коханню ТАКА підсудна.
Забуваюсь у сотнях поглядів.
Не твоїх. Бо не маю і твого фото…
Пів години – а скільки спогадів!..
І двадцять сім слів, яких не забути.
Два – на вітання, два – на прощання.
Двадцять три – нуль - зіграли в пінг-понг.
Але є ще кілька – моє сподівання.
А твої три, наостанок – несказаний вбивчий експромт.
Якось так без права на дзвінок
Розминулись в своїй круговерті.
Ніхто й не підступив на зайвий крок.
Слова мовчали, бо були відверті.
Та чому ж не забракло щирості???
Щоб тонути в пустих словах?!
А між нами бар’єр же не виросте
З нерозуміння мовчань у снах?
Та якби ж то… із тої прірви
Щось піднялося – та не в порох…
Може й краще, - ніхто не зірве
Моїх мрій, що манили твій порух.
І залишать ту пісню по радіо,
Що пам’ятає твій безіменний номер.
Ти пішов на той бік ще завидна…
Так піднесено… не згубив ні слова…
Ну а я прикривалась гордістю…
Не із гордощів. Просто так
Якось треба миритись з свідомість,
Бо небо – не синє – сіряк!
І я лишилася так піднесено,
Не поранившись навіть словом.
Хоч і знала: Для серця – порізно –
Це ще гірше, ніж захлинутись струмом.

Так і зараз живу. «Щаслива»
За мільйони секунд вперед.
Кажуть, в мене хороша аура,
Я – щаслива…
Хіба?
- Секрет…
Усміхаюсь – це вже не боляче,
Але це не значить, що я забула.
Та дуже рідко дивлюсь у очі.
Якби ж ними… тебе повернула!
Ще болючі рани від спогадів
Забинтую… І все – готова!
Які дамби, як після повені?!
Тільки з жахом чекаю знову.
Але йду гордо, творю ілюзію.
Головне – не дивитись під ноги…
Багато чого на безкінечній дорозі,
Але помочі ждать ні від кого.
А часом спіткнусь об знайомий номер,
А до прірви всього лиш крок.
Щоб вхопитись за чиєсь слово? –
Та вже ближче, мабуть до зірок…
З гордістю, без права на розмову.
Простіше вимкнути телефон!
Бо не зможу промовить й слова…
Це не гра – це вже мій марафон.
Забуватись у сотнях поглядів,
Розміняти мільярди слів.
Не лишити про себе спогадів…
Почуття? – а про них й поготів!
Телефон. Без права на розмову.
Фотокартки чужих облич.
Це ж, як гра: Просто слово до слова,
А тоді вже не владна й ніч.
По спіралі часу – вперед.
Може в гості до свого Феба.
Йду, ступаючи слід у слід.
Просто - в вічність. Непросто – з неба!

20.02.11 01.13

Залишися, ще хоч на хвилинку. Дивом,
Спогадом, казкою... Чим завгодно!
Все минуле туманом сивим
Застелив би мені сьогодні...

Залишися, хоч я не відаю,
Як без тебе сади цвітуть...
Забуваюсь ночами, квітами...
А години назад не йдуть!

А зірки - все кудись по небу...
Креслять карти. "Чумацький шлях".
Я - з тобою. Не я без тебе!

Залишися. Хоча б сльозою
На моїх, поцілованих сонцем,
щоках.

18.02.11 22:34

Весна прощає. А зима прощається.
Розстане сніг і на моїй землі!
Як не загадуй - а життя збувається!
Летять назад з паперу журавлі.
В саду скульптура вишні білосніжна
Чекає в снах і вірить у весну.
А я стою розгублена, і ніжно
Тебе покличу, оживлю зі сну.

Промінням сонячним цілую твої губи,
Вони п"янкі, немов терпке вино...
А почуття - настоянка від суму.
Іде весна! Все інше - всеодно!

Летять додому небом журавлі...
Може й душа із "Зони" повертається?

Я боса йду з тобою по землі.
Весна прощає. А зима прощається!

05.02.11 23:53

Я живу лиш тоді, коли ти є зі мною,
Коли йдеш не спіткувшись, твердою ходою,
Береш руку мою в свою теплу долоню,
А я голову ніжно на плечі приклоню.

Ти голубиш мене і зникає печаль,
Летимо мов на крилах з минулого в даль.

Не страшні перед нами не знані дороги,
Зустрічаємо їх, як батьківські пороги,
Вони манять до себе, ведуть у світи,
Ми у пошуку щастя, летимо до мети.

Поки серце ще б’ється, пульсує життя,
Нас єднає любов, це відвічне чуття

1 березня
- Боже! Мені вже пора?
- Ні! Ще довкола зима...

2 березня
- Дотик! Це крила весни?
- Ні! Це лише твої сни.

3 березня
- Талої запах води?
- Ні, бо довкола сніги.

4 березня
- Шум! Це летять журавлі?
- Так! Це птахи... Та не ті.

5 березня
- Боже, дозволь прорости!
- Ні! Трішки ще підожди.

6 березня
- Що це? Краплинки роси?
- Ні! Це Мої дві сльози.

7 березня
- Чуєш, малий, вже пора!
Бо наступила весна:
Щоб розтопити сніги,
Щоб прилетіли птахи.
Віснику перший весни,
Час вже тобі - прорости!

8 березня
Зі святом весни!

Час зимовий поволі збіг,
Потекли веснянí потоки…
Знову ми коло Ваших ніг,
А часáми і вище трохи…

Нам пробачте провини всі,
Ваша ніжність така безкрая…
Ми не зáвжди міцні бійці,
Але міцно завждú бажаєм!

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Щоб життя Вам – палкий екстаз,
Не губіть почуттів нізáщо,
Щоби все було – вищий клас,
А часами і трохи краще.

Усміхалась на мужнім плечі,
Й говорила щоб жінка кожна,
Як не звечора, то вночі,
Як не зразу, то потім: “Можна!”

І для Вас – всі зірки з небес!
Подарунки – прекрасна справа!
Пережити приємний стрес –
Раз у році – до ліжка кава!

Пригорілий домашній торт
Будем їсти на пару з Вами…
Щоб із нами Вам був комфорт
Круглорічно, а не… часáми!


07.03.2011

В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай.
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
Мені тебе – не повторити,
Тобі до мене – не зійти.
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Твоє - мені не осягнути,
Моє - тобі на видноті.
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "Я”.
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія!..

18.02.10.

***
Малесеньке сонце
миготить між деревами
це син мій біжить
він сказав що пережене вітер

Смійся мій любий смійся
це наші серця
по небу і по землі
котять кульбаби
щасливого сміху
*

Цей дощ про мене довго мріяв,
Весною вмив мою свободу.
На вулицях себе посію
Шукаючи в асфальті броду

Я зустріну фантомів їдючих,
Що ховають від вітру серця.
І кричатиму в вуха колючі
Аж проллється з дощу сивина.

Я чіплятиму колесо міста
І загину горбатим щуром.
Та зустріну із виразом кислим
Той замріяний вічний шторм.


11.05.2010.

Ми частинки своєї землі,
Ми для неї живемо на світі
І для нас голосні солов’ї
Сповіщають про сонячне літо!
Ми цю землю повинні любить,
Шанувати традиції давні,
Пам’ятати коріння і жить
Для нащадків, як пращури славні!
Без історії гине життя,
І того, хто не зна Батьківщини
Не сприйме і саме майбуття,
Бо людина – частинка країни!

Тяжко Україні умиватись слізьми,
Упиватись горем, не радіть весні.
Закінчились муки через речі грізні,
А на їхнє місце прийшли ще одні.
Сумно й неможливо втратити, забути,
Виправити те, що зроблене до тебе.
Важко інший досвід серед бід набути
І відкрити знову українське небо!
Тяжко Україні, тяжко українцям
Жити в цьому світі, жити-виживать.
Але може зміниться доля вже нарешті
І не будем більше часто так страждать!
А Природа-мати все ж бере своєї
І бере за душу прийдешня весна.
І тривожать думи про життя, про неї…
Україно, серце! Ти все ж не одна!
2010 р.

Питалися дітки матусі:
-А звідки бабуся взялась?
Чому її дітки не в русі,
А пильно так дбає про нас?

Чому, коли бабця змерзає,
Вдягає нас в светри й шапки,
А голод коли відчуває,
Годує! Хіба ж ми шпаки?

Чому, як бабуся сумує,
Вона розважає лиш нас,
Коли щось болить, нас лікує,
Заснула б - до нас " Спати час! "

Всміхнулась матуся до діток
На сон приласкала нас знов,
Горнула до себе лебідок-
Бабуся- це вічна любов.

...кіт-вуркіт сидить на ґанку, миє вушка, миє щічки,
сонячні зайці стрибають з пучок пальців – раз-два-три,
принесеш уранці квіти – теплі хмари снів бузкових,
де цілунки – п'ять пелюсток
наворожать нам весну.

Час тече – вовняна нитка –
шалик знов не дов'язала,
спиці плетиво пустили – і водою все стекло,
і бузки стоять навшпиньках,
глечик з талими снігами,
бузько з босими ногами,
заєць сонячний – на ніс –

стриб! –

і жмені ластовиння –
сіє-сіє-посіває,
щоб на щастя – на здоров'я,
щоб родила тут любов :)

Реве, свистить, бушує хуртовина
Летить стіною тяжкий морозний сніг,
Спинився рух, спинилася година,
Природа в гніві, карає люд за гріх.

За те що Бога замінили Дід Морозом,
За те що душу мамоні продали,
За те що в хату подарунки везуть возом,
А бідного минають у біді.

Верніться в лоно Господа святого,
В Його обіймах щастя на віки,
Він всім зіслав блаженство- Сина свОго,
Щоб пеленою правди, змити всі гріхи.

Дай Боже нам у єдності прожити,
Щоб нарід наш відчув любов Христа,
Щоб Україна в добробуті могла цвісти й радіти
Щоб врешті сповнилась наша свята мета.

Вщухала у молитві хуртовина,
На небі блискали оновлені зірки,
Природа нині привітала Сина,
Різдвом Христа очистила думки.

То ж радість хай пливе з джерел ріками,
Хай зло й ненависть згине назавжди?
Христос родився! Він тут! Він є між нами!
Славіть Його! Співаймо коляди.

Прийшла і сіла. Гепнулася тобто
у давнє крісло. Ексцентрична пані.
Пристаркувата. А дивилась томно
у смугу світла на долівці спальні.
Не привіталась і не говорила,
так, наче вдома, не у нас – у себе.
А протяг підіймав завісам крила.
Та що цій жінці у квартирі треба?
Дивились, ніби з осудом, із рамок
пожовклі лиця тих, кого немає.
Вона пішла, так само рвучко, раптом.
І попросила корвалолу мама…
07.03.11

Все добре, і нічого наче не змінилось,
Усе намісті і життя іде.
Лиш у квартирі пустка оселилась,
Вона від мене точно не піде.

Тебе нема, та ти мене тримаєш,
Я прошу мила, відпусти!
Я зможу все, і ти це знаєш,
Я серце вирву, буду далі йти.

Проллється час, він заспокоїть душу,
І стане краще, може я не знаю.
Тебе пробачу і забути мушу,
Та як забути коли досі ще кохаю.

І ти пробач, пробач що відпустив,
Не втримав, слів не підібрав.
Та знай, ніхто тебе іще так не любив,
Ніхто тебе іще так не чекав.

В тумані десь розвіялось довкілля,
І стало пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Закрили всі щасливі меражі

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що зникло, а може й не було.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, розквіту весни,
А серце вірить, що на цім вигнанні,
Я віднайду свої щасливі дні.

_________________

Життєвий шлях ,мов по рейках,
Біжить у даль туманну
І гасне полум’я в очах
Пізнавши всю оману.

І ти і я, це паралель,
Життя йде понад нами,
А рейки струнко мов шпалер,
Біжать вперед роками.

Не знаю, що нас ізвело,
Чому жили ми разом,
Що спільного у нас було,
Хто поєднав нас в’язом?

Хто вніс між нами іскру зла
Ту гордости отруту?
Вернім кохання квіт добра,
Любовну квітку, руту.


Стукоче потяг голубий,
Життя уже на склоні,
Подай же руку, друже мій,
Не будьмо в перегоні.

С. Бабичу


все непевніше друга плече
все дошкульніше ворога лікоть
все пекучіше в долю тече
чи отрут шумовиння чи ліків

жовтий губиться в зошитах лист
і знаходиться ніби зненацька
пересушений шелест і хист
в Божих пальцях потрощена цяцька

_______________________
1998

Подих вимерзне в слово пусте
що не скажеш – зникає у степ
світова шаленіє полова

на чотири світи ні чоти
ні сторожі – притулки й порти
площина не уславлена словом

простелившись ніде і ніяк
сам в собі мов діткливий блатняк
копирсається простір гугнявий

та повз ницість облуду і встид
зорі в темряву вколює світ
і засновує нитку уяви

у Марії ні риски зрання
млистий смуток не сохне прання
ще й дитя обмочилось і плаче

трійко старців мов сниво зоря
клоччя фраз наче вугіль горять
твердять щось про месію неначе

і розходяться простір і час
стрімко важчають кола прикрас
як на бронзі шарований накип

і ніяк не складаються в зміст
миро й ладан і золота зблиск –
карбувань ще не пізнаних знаки

тихим дивом мов димом легким
все довкіл золотиться ніким
крім Марії з дитям наодинці

там крім пари ні пари із вуст
світлі сльози проковтує глузд
та в фіалі вже долі по вінця

____________________
2011

як темно ще
й людина наче звір
звук обирає за орієнтир
іще не перекрикують машини
собачих зойків і зітхань пташиних

як темно
ще затулено засів
зорь і поодиноких голосів
і сплячий простір ще конем не фиркне
не позіхне напівоспала хвіртка

світати мало б
в космосі ж сумнім
ще слово красномовне наче мім
і ненависть у темряві з любов’ю
обмінюються кривдами і кров’ю

сіріє
душ заклацали замки
чи входять чи виходять – невтямки
світанок видибає мов святенник
і тільки темноті видать як темно

___________________________
2007

Світлий янголе з титлом газети на білім крилі
як летиться тобі в цій чужинській осінній імлі?

скоро листя за птаством зірветься з завмерлих гілок
і на брук упаде власний вирій пізнавши за крок

наші горді волання вглибають у твердь німоти
ти летиш собі янголе ніби нічийний мотив

на церковному золоті сонце холоне чимдуж
від паскудства пустих і офіри заблуканих душ

рятувальнику тихий ми губимо крила свої
за плечима печалі німіють немов солов’ї

і ні знаку ні мітки лише дорікання видінь
трав тонка сивина слід бентежних вітрів на воді

__________________________________
2006

без каяття але і без упину
ніби я маю життя запасне
простір ковтаючи воду і глину
водить як відьма по колу мене

мука пекельна чи радість непевна
Господи! все добігає кінця
тільки ця міддю розпечена сцена
крутиться крутить не вивихнеться

коло за колом міняють роками
розпач на втіху милість на гнів
а все одно повертають на камінь
спечений степом для відліку днів

що вже там буде то Богу відомо
попіл і прощення з вітром підуть
лише чаклунськи закружляне слово
ділить зі мною і пута і путь

і як обійме востаннє мій подих
душу й відпустить у зимну блакить
тілу цей простір складе нагороду -
глину і воду і вітер і мідь

____________________
2000

Холодний Яр холодний аж пече
романтика сотається у полі
а тут і час від болю не тече
і тіні крон сахаються мов коні

гуляє поміж гіллям давнина
не здавнена не збута не забута
трикратно відбивається луна
трикратно розливається покута

провина наша нас пече таки
та досить сліз бо й розум вб`ють скорботи
терпіння вже стискає п`ястуки
й навіть покору сповнюють гризоти

ще ніч лиш присмеркове немовля
сідає сонце та вогонь образи
запалює зацькована земля
укотре аби вразитись і вразить

і ледве ніч впаде в зелений вир
все сплутається й зійде таємниця
святих ножів озветься поводир
і місяцем освятиться в криниці

______________________
1998

І знову тяжко в цю годину,
-За що і за яку провину,
Нема спокою у ці дні?
Кругом все пліснею взялося,
Накрили щільно, щоб «брелося»
Мов в бочці кислі огірки.

А ті, що «діло» це зробили,
Великий камінь положили,
Свої встановлюють права.
Те що було, ізнову душать
І на шнурочку думку сушать,
Щоб з неї й праху не було.

Бездушну виплекать людину,
Взялися знову гнути спину,
Переробляють всі книжки.
Уже Майданів не бояться,
Бо за спиною майоряться,
До крові жадні прапори.

Та це ж не вперше розбивають
Вкраїнську хату, проклинають
Ці кровопийці , блударі.
Хоч серце з розпачі ридає,
Та все ж живе і не вмирає,
Бо сила- схована в душі.

Провесінь...
Усе в обнові -
І природа, і серця.
Торжествує дух Любові,
Торжествує дух Творця.

Підбадборює сопілка -
На побачення іду!
І душа, неначе бджілка,
У розквітлому саду.

Як багатий я, мов цар морський,
тільки-но мені гукни: «Ловись!» –
світ підводний і надводний свій
виплесну, не сумніваючись!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

Як живу я в гіркоті нужди,
і мій дім бурлацький – пустим пустий,
ти ж поможеш мені, Господи!
Не даси життя перевести…

Жодну іншу ні за яких умов
із тобою рівнять не подумаю.
І милуюсь я тобою, немов
Рафаелевою Мадонною!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

2010

Розстріляють до завтра царя,
Ще тебе і мене розстріляють.
І насититься кров’ю земля,
І останні церкви допалають.

На руїнах стоятиме трон
Нео-Зевса – героя війни,
І в державі розстріляних скронь
Ти продаш чи подзвонять вони.

Новий храм побудують катам
Діти Авеля й діти дітей,
Півстолітня ця Зевсова гра
Затаврує мільйони людей.

Не вини їх, Господь, не вини,
Що не сміють зайти у Твій дім,
Тільки після убитих царів
Й досі страшно молитися їм.

Розстріляють до завтра царя,
Моїх друзів, батьків і мене.
Буде п’яна від крові земля,
Та на плечах катів не засне.

2011

Я навік одержима тобою,
В моїм серці живеш лишень ти,
Всі думки перекриті журбою,
Якщо любиш мене то скажи.

Не мовчи. Кинь на мене свій погляд
З твоїх уст хай злетить- я люблю.
Знай,коханню потрібен ще й догляд,
В твоїм серці, воно з кришталю...

Так : в цей час у нас різні дороги.
Ти,можливо,шукаєш себе...
Ти б об душу мою витер ноги,-
Та душа ця кохає тебе.

І колись ти це все зрозумієш,
В серці вірю, до мене прийдеш,
Знов кохати мене ти зумієш ,
Мою душу і в пеклі знайдеш.

Хоч дороги у нас зараз різні,
Я у пеклі , а ти десь в раю,
Там де хмари клубочуться грізні,
Візьмеш руку мою у свою.

Лиш мить краси,
Лише хвилинка слави,
І стільки радощів
У збуджених очах!
І не проси!
Його вже вічність вкрала,
Його нема!
Лиш тінь у небесах.
Він вже погас,
Лише на мить оживши,
І залишивши
Сім"я на цвіту,
Щоби до нас,
Самому не нажившись,
Дітьми вернутись
Скрізь завісу сну.
Ради одного
Виблиску польоту
Він плазував,
Закутим був в мішок.
Навіщо слава,
Як природа проти,
Щоб він увись
Піднявся до зірок.




2010р.

Памяти закарпатцев - жертв
рэкета по-украински 1991-2004 годов.

На венгерской стороне
зарулить случилось мне -
ангел кликнул, или бес... -
в придорожный майский лес.
Новой молодостью смел,
гулко - Загоньский - шумел.
Там-то, в дрёму погрузясь,
речи я услышал вязь:
как сознанье не юли -
исходила... от земли.
Помню, слова не забыл,
чьей-то исповеди пыл.
Вам, надеюсь - не ко сну,
пересказ её начну:

"Беспощадна к людям смерть...
Лёг и я в земную твердь,
проиграв с судьбою спор.
Пал, расстрелянный в упор
из обреза на весу,
в этом Загоньском лесу.
Тем, кому я не знаком:
был моторным "челноком",
из загранки гнал авто.
Девяностые... Не то,
не моё, но - столп семьи -
чхал на принципы свои.
Вроде сносно шли дела.
Знать - фортуна берегла.
Отвернулась лишь на миг -
смерти мне открылся лик...
Вспоминать невмоготу
снова ночь лихую ту.
В шесть зениц "пасла" шоссе
в приграничной полосе -
темень рухнула едва -
рэкетирская братва.
Мой сюжет и дик и прост.
Напоролся я на "пост".
...Издевались - как могли.
Отобрали "Жигули",
деньги, взятые трудом.
Прочь ушиться б им на том.
Но шальные - хоть кричи -
оказались палачи.
Распластали на земле
в предосенней колкой мгле.
Охнул выстрел. Муки - сон:
я - свободен, я - спасён!..
Причинившие легко
смерть, не рыли глубоко.
Утоптали, пригребли
и, довольные, ушли.
Здесь в лесу с тех пор лежу.
Ой сыра земля - дрожу...
Разлагаюсь, не дыша.
Иногда моя душа
прилетает погостить.

Век убийц мне не простить:
у тернопольских детин
на счету, ведь, не один -
я, несчастный сын Карпат...

...Душка с ангелами блат
очень кстати завела:
вдруг решит мои дела -
здесь останки кто найдёт,
на погост скелет уйдёт...
Ей - покой на свете том,
мне - надёжней под крестом.
Век бы вам того не знать -
каково мне вспоминать
о семье: жена и дочь.
Бедолагам не помочь.
В дом родной уж не попасть.
Проклинаю суку-власть
гадкой мачехи-страны.
Рэкет - часть её вины.
Горе мыкает народ.
Сколь таких - как я - сирот,
за крошинку на столе,
полегло в чужой земле...

...Ишь - чего наговорил!..
Ведь всего себя открыл.
Перебор. Молчу. Устал.
Скользкий червь ко лбу пристал,
и щекочет муравей
кость, где место для бровей...
Так, корней питая вязь,
и лежу, за вас молясь."

2007
Мукачево - Загонь

* Загонь - приграничный город
в Венгрии.

Весілля принца, Берлусконі, геї,
Конфлікт на Сході, криза, Coca-Cola,
З усього видно - світ не в апогеї,
І вже заходить на останнє коло...

Проминули літа,
Мов туманна сльота,
Та не зникли душевні картини,
Буйним садом цвітуть
І від мене не йдуть,
Наповняють собою всі днини.

Були дні весняні,
А були й зимові,
Все траплялось на довгій дорозі,
Лиш незмінна любов,
Завжди бурила кров,
Зупиняла сніги на порозі.

Чи зігріє весна ту душевную рану?
Чи залічить росою ті биті стежки?
Коли вже нарешті на ноги я стану?
Я читаю "кохання" ті рвані книжки.

Коли я вже скажу :"Мені не болить!"
Коли серденько вернеться знову?
"О ,серце,вернись! На ту вічную мить!"
Я хочу щоб я був ,як новий.

І я втримаю сльози,такий вже я гордий.
І я в силах піти навіки.
Душенька зважить все біле і чорне.
Забуду я наші роки.

І так проживу я ,дурненький, без тебе.
Любов - то хвороба ,але заживе..
Хоч я й не побачу щасливого неба,
Але кажуть люди :"Пізнаєш нове!"

Розгубились думки в буревійному темпі ,
Розлетілися й сіли в безлисті кущі,
Проростають бадиллям яложених штемпів
І чекають горіння моєї душі.

Я шукаю себе . Як розбити каміння,
Що закрили стіною мої почуття?
Як же знову скресати іскрою горіння,
Відродити із попелу давнє життя.

Запалає вогонь, коли думка воскресне,
Багрянистим струмком полетить в небеса.
Розіб’ється стіна і з під попелу чесне-
Задзюрчить рідне слово , мов Божа роса!

_________________

серце – дударик спогад – сопілочка
щира душа – неповинне дитя
здрастуйте сонечко де ви поділися
я виглядаю за вами життя

якось осіннього сизого ранку
ви моя пташко покинули край
я залишився сумним арештантом
а вартовим – опадаючий гай

плакали в небо прощаючись клини
тугу степів ворушили вітри
мовби і їм дорогої людини
не вистачало тієї пори

місяць невесело зирив ночами
мовчки на мій опечалений дах
видно йому те що сталось між нами
у страховидних не марилось снах

де ви сьогодні яка ваша доля
щастя на вас а чи горя печать
як би ви знали які то бемолі
в серці моєму за вами звучать


06.03.11.

Усміхаючись сонцю і людям,
Я щасливим живу на землі.
Переповнені ніжністю груди
Зігріваю в любові теплі.
Обійшовши учора півсвіту,
Не згорів на чужині, не згас.
Як потрібно вітчизну любити
Вас учу і учуся у вас...
20.04.10.

Привіт мій друже. Як твоє життя?
Надіюсь, що нормально і безпечно.
Хоча тебе я у житті не зустріча,
Нащадку мій. Хочу тобі слова донести!
Розповісти про клятий тридцять третій рік,
Коли голодна кров усі сніги покрила.
Я вдячна богу, що у ці часи мене там не було
і люди мені близькі це не пережили.
То був голодомор...
Той лютий штучний голод.
І Сталін з верху в низ на ті тіла глядів,
на ті тіла, Що в час голодомору
Опухлі у голодні померали вечори.
Той бісів геноцид, він був у кожній хаті,
Оті пожовклі тільця, що не могли ходить,
та висохла і майже мертва мати,
Котра останні крихти хліба не доїсть.
І то усе було в той час свідомо.
З рушницями повсюд були більшовики,
І в кожен дім приходили з терором,
З метою голодом зморить родини всі.
Ми кожен рік своїх героїв пам'ятаэм,
Ми пам'ятаєм на які ті жертви йшли,
Щоб на сьогодні в вік мій двадцять перший
Ми, як єдина нація жили!
Щоб ми підняли синьо жовті кольори,
І ворогам у у вічі прокричали:
"Ми перемогли голодні ті роки"!
І сила нас тоді не покидала.
Архіви. пам'ятки, музеї зберегли
І до сьогодні канібальства рани,
У фільмах ми засвідчили часи,
В яких була тобі Радянська влада.
Та ти не падай духом, бо свідчить це про те,
Що вічна сила в українськім руху,
Ти пам'ятай, що за твоє життя боролись,
І у бою здобули перемогу.
І дякуй їм, що носячи своє ім'я
Ти гордий за свої країну,
За те, що у часи твого життя
Вана квітує в своїм поколінні.
І головне не забувай усе хороше й зле
Бо без усього цього не було б країни,
Країни гордої, яку й до нині звуть
з повагою і честю - Україна.

Не та, що є, а та, що мала б бути…
Самих себе іще раз обманути,
Що ще не вмерзли в кригу, як мамути,
Що ще не вмерла ненька, ще жиє.
Давити й далі всі пориви благородні
Отямившись(?) лиш на краю безодні,
Отож і маємо країну на сьогодні
Не ту, що мала б бути – ту що є.

Скажіть, панотче, муфтію чи ребе,
Чом та, що є, якась не та, що треба?
Не вдовольня ні душу, ні потреби,
Як жінка – все при ній, а не така?
І роботяща, й на лице пригожа,
А наче знята із хреста, чи ложа
Князька місцевого чи панича, чи дожа,
Як покритка шевченкова блука.

Допоможіть, шановний, розібратись
Гордитись тим, що маєм, чи стидатись?
А може взяти і надвоє розірватись
На кшталт арабських хитрих казочок?
Під ґвалт царьків пришвидшуючи кроки
Піти урозтіч на чотири боки?
Підносить пану чарку без мороки.
Яка морока? Ходу, козачок!

Плекати в думці ту, що має бути,
А ту, що є, покинути й забути,
Вже звично «ще не вмерла» затягнути,
Під пиво порадіти на парад.
Ну й що, що на дорозі калабані,
Аби був пульт і чіпси на дивані,
Нехай собі горлають на майдані
Недобитки козацьких чорних рад.

Якщо вже ту політику нам гнути,
Щоб та, що є, була, як має бути,
Наставить маєм бивні, як мамути,
Упертися попри розбрат і лінь.
Не лаятись, як Феська язиката
Іти на прю (нехай благенькі лати!),
І ту, що мала б бути, збудувати
Для себе і грядущих поколінь.

2010

Це ряд спостережень. У кутку – тепло.
Сліди від погляду на речах.
Вода являє собою скло.
Людина страшніша за свій кістяк.

Зимовий вечір - ніщо й вино.
Веранду руйнує верба.
Тіло шукає спочинку - воно
як морена у лігві льодовика.

Через тисячу літ розкопки – мушля проста -
виймуть з посталим крізь оксамит
відбитком «доброї ночі» - лишили уста,
що не мали сказати кому привіт.

(переклад 2010 року)

(Мініатюри)

* * *
Коли небо струшує зорі
У таке ж чорне бездонне море,
Стою, ніби у Всесвіту на краю,
І згадую:
Найбільше моє бажання сповнилось:
Я тут живу.


* * *
Тільки з найбільшого болю й самотності
Можна отак нескінченно
Листя землею носити,
Плутати голі гілки і ними
Дряпати вікна…
Вітре, повір мені, - стільки
Людей на землі, які долю
Твою проживають… Сонцю -
Самотніше…


* * *
Щоранку у цей же час
Повз мене йдуть ті ж самі перехожі:
Дідусь із першокласником,
Чорнява жінка у рудому хутрі,
Високий молодик з портфелем.
Багато їх, щоденних перехожих…
Із кожним –
Своє місце зустрічі.
Від кожного –
Тільки його погляд чи усмішка.
І якщо когось
Не застаю на місці його, -
Ще довго тривожуся дорогою:
Припізнився?
Занедужав?
Змінив роботу свою?
Знайомі ви мої незнайомці!..


* * *
Це, мабуть, янголи так клопочуть:
Лягають під потяги, щоб затримати,
Перемикають світлофори на один червоний,
Перегороджують вулицю
Автобусами зі страйкарями,
Щоб на тому ж самому місці
Тієї самої миті
Так само підвести очі
І зустріти тебе, випадково.


* * *
Закохалася,
Коли все ховалося під сніги м’яко,
Коли світ оглух під ковдрою товстою,
Коли сонце не просочувалося
Крізь небо ватяне…
Закохалася,
Оголивши найтоншу струну серця свого…
Тепер вітер грає на ній
Самотню пісню краю північного…


* * *
Ти згадуєш мене, і все звучить довкола
Іменем твоїм.
І все на мить стає
Видимим тобі:
І усмішка моя,
І рук тремтіння,
І горнятко, щойно випущене з них.
І чуєш ти
Не тільки його дзенькіт,
А й музику, яка так тепло
У серці розлилась моїм…


* * *
Дивлюся на срібло волосся твого,
Торкаюся поглядом погляду твого,
Вустами – вуст твоїх,
Серцем – серця твого,
І роблю ще одну закладку
У книзі життя земного:
І тут я щаслива.


* * *
Все до землі тяжіє:
Яблуко,
Крапля дощу,
Камінь і блискавка,
Зерна і листя…
І тільки дерева
До неба пнуться,
І – трави – за ними,
І – кожна птаха,
І – душі наші…
4.03.11

Лечу безоглядно
в безодню коханих зіниць.
Лечу безоглядно -
і солодко тону у вирі.
А серце моє
калатає з небесних дзвіниць,
натхненно співає
божественним голосом Гмирі.

Лечу безоглядно
в розгнузданий пристрастю шал,
тебе не цілую -
а спрагло голублю вустами.
Увесь розчиняюсь.
І тільки безсмертна душа
блаженно ширяє,
як місяць в цей вечір над нами.

З оцього польоту
я іншим вертаю назад,
отруєний щастям
одважно-нестримної миті,
ввібравши в любов
із очей твоїх зоряний сад,
де наші ілюзії
сплять в золотім оксамиті.

Я знову не знаю, де верх,
а де низ, і... прости –
Я знову весні цій однаково
вірю й не вірю.
У перших калюжах
купається сонце, й мости
Від серця до неба
в пташиному щебеті й пір'ї.

...А може, від неба до серця?
і все тут не так,
Даремно я рвуся до нього,
як з клітки на волю, –
Це небо в калюжі... насправді
то був тільки знак, –
Воно до нас сходить
і нас заливає собою.

Небо пухнасте, вологе та сіре
Цілунки-краплинки у світ засіває.
Ніжністю ранку тремтливо, несміло
Ріднеє місто моє огортає.

Теплим, зеленим, живим оксамитом
Вкрита земля край дороги.
Скошені трави росою омиті,
Трунком п*янким одурманюють розум.

Верби розлогі розчісує вітер.
Сріблясті тополі струшують сни.
Кожен день знову народження світу.
Найдорожчий дарунок тобі і мені!

22.06.2000р.

Пальці на струни кидай, кобзарю.
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Серце розкраяли думи-жалі.
Може, на спів твій кроком розважним
Вийдуть з могили рука при руці,
Вийдуть задумані, вийдуть одважні
Знані й незнані наші співці.
Вийдуть, розглянуться доокола,
Струсять із себе порох століть
Та й запитають нев’янучим словом:
«Як там Вкраїна сьогодні стоїть?»
І порадіють, що волю здобуто,
Що з пут московських звільнилась нарешті.
І засумують, що розбрат-отрута
Все про минуле змовницьки шепче.
«Грай нам, кобзарю, про завтрашню днину!-
Крикне Тарас зі свого піднебесся.-
Грай про Соборну нашу Вкраїну,
Що в мирі й злагоді має воскреснуть!»
...Пальці на струни кидай, кобзарю,
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Думи Тарасові й наші збулись.

2005

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

1969

На пероні стою,тебе здалека жду,
А колеса стукочуть, втікають.
Потяг швидко пробіг,
Оминув мій поріг,
Тебе інші кохання чекають.

А я далі стою і з перона не йду,
Може ти ще до мене вернешся,
В даль біжать потягИ,
Ділять нас береги,
Ти до іншої десь пригорнешся.

Та кохання чуже, мов бадилля липке,
Не дадуть тобі в щасті прожити,
Заберуть почуття,
З'їсть сумління буття
І тобі одинокому тліти!

_________________