Пародія


А на душі так добре, аж печально…
Оце екстаз – аж сльози по щоках.
Прекрасно все, хоч трішечки фатально –
Знов безконечність у твоїх руках.

Ця ніжність, такт і Казанови вміння
(Воно так розтривожило мене)
Раптовий зойк – і осяйне прозріння…
Іще не йди, не одягай кашне.

Давай спочинь від цих мотивів шалих.
Астральний стан – блаженство і любов…
Ну що тобі до тих двох спроб невдалих?
Ти маєш все, щоб вибухнути знов!..

_________________Моей маме, с любовью...

Пред тобой мне не зазорно на колени встать,
Только ты мне правду скажешь, дорогая Мать!
Только ты прикрыв собою сына не предашь,
Только ты, как пред иконой, по делам - воздашь!

Я сегодня открываю лист календаря,
Скоро мамы день рожденья, только нет - тебя.
Орентир мой ковш на небе, где звезда горит,
В том краю, уснув на веки, моя мама спит!

Февраль!

Я подарую тобі мухобійку,
Коли востаннє прийду попрощатись…
Або сьогодні, або в неділю,
Або на Трійцю, або на дату
Життя Сосюри чи смерті Стуса,
Чи в Хвильового число «13»…
Та знай, що я вже не повернуся…

Напевно, боляче, коли залишають,
Коли тебе, а не ти, коли кохання.
Напевно, боляче, тужно й сіро,
Але мені це ще так невідомо.
Я подарую тобі мухобійку,
Бо знаю, ти не затужиш в спину,
Я знаю, буде це неодмінно,
І я востаннє піду із дому.

Я подарую тобі мухобійку…
Без болю втрат і нудних пробачень,
Коли від наших стосунків тлінних
Повіє запахом загнивання,
Або образ, або «Якось вийшло»,
Або «Навіщо?», і холод. Холод…
Але це буде якось не зараз,
Тому всміхайся, цілуй у скроні…
А завтра вранці відкрий кватирку,
Нехай вітри залетять в кімнату.
Можливо (зовсім лише можливо!!!)
Їм вдасться вигнати першу муху.

Он захмелел и был в плену у грез,
Он помнил все, целуя эти плечи.
Когда презрев, опасность и мороз,
Ушел из кичи, ради вашей встречи.

Ты позвала его, за тыщи - верст,
За много лет, глаза все просмотрела.
А он любовь свою в душе пронес,
Сквозь лагеря и сучьи - беспределы.

И вот он здесь в объятиях твоих,
Он (это) выстрадал и ты за это - плата.
И день волшебный за окном затих,
В лучах багряных, зимнего заката.

Он думал все - отбегал, отдохну,
К груди прижавшись, к молодой, горячей.
Он поспешил, что было - на кону,
Нельзя считать, наградой - за удачу.

Они пришли, как водится - в ночи,
В постели теплой, щелкнули браслеты.
Прощальный взгляд и нежное - прости,
И первый луч холодного рассвета.


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

Собачий гавкіт був причина.

Дитяча гра чи дійсно страх.

Тепло двох рук відчула шия,

Пройшлась рука і по щоках.

Нове, незрозуміло-щемне.

Спонтанний ніжності прилив.

Відчув, що статус є у мене -

Доріс до нього і дожив…

Кар’єрний ріст, падіння, злети,

Пусті звання, як мішура.

Міняє дід пріоритети,

І дійсно радий. Так. Пора!

Моя онука щебетуха.

У клопотах своїх дитя.

Шепоче весело на вухо.

Вона щаслива – то і я!

31.01.2011р.

Те времена крестом и плахой,
По судьбам, по людским прошлись.
Язык порой немел от страха,
В комочек скатывалась жизнь.

Тридцатые - волна, репрессий,
"Моих" она не обошла -
Кому - вышак, кому - довесок,
Расстрельной тройки, без суда.

Война несла свои измены,
Все тот же голод, нищета.
И просыпалась в наших генах,
Лихая русская черта.

Система вожжь не попускала,
Тюремный быт вошел в наш дом.
Напрасно мать оберегала,
Я был с пеленок - обречен.

Я песни детских подворотен,
Усваивал со школьных лет.
Еще Высоцкий был не в моде,
И Визбор не оставил след.

В далекой, каторжной России,
Где сплошь и рядом лагеря.
Где воздух несказанно - синий,
Меня там мама родила.

Что не калитка, то - поэма,
Не легкой, лагерной судьбы.
И нескончаемая тема,
Разбокок пьяных - блатоты.

Набитые тату и шрамы,
Внушали трепетный испуг.
А для шпаны была реклама,
И в омут тянущий досуг.

Мы в эту жизнь вступали сходу -
Идешь на дело? - Не вопрос!
Была на "Промакашек" мода,
И на "Горбатых", жуткий спрос!

Знакомый кабинет ментовки,
Инспектор добрая, как мать.
Но я уже шагнул за бровку,
Чтоб шкурой эту жизнь познать.

Я часто Юрьев навещаю,
Весь в запустении мой дом!
Грущу и нежно вспоминаю,
Каким был в детстве - босяком.

Я рад, что нет на мне - ни крови,
Ни беспредельных - висяков...
Я просто жизнь любил... до боли,
Я просто парень был, таков...


© Copyright: Вячеслав Сергеев, 2010

В сивій каламуті хуртовини,
Світлий день пригнічено пригас.
Певно, ми на вулиці єдині,
Хто в снігах ховається від вас.
Обійтися хочемо без свідків
Довгожданим радощам своїм, -
Ось і зустрічаємося зрідка
В снігопаду мороці густім.
Зігріваєм щоки зледенілі
Поцілунками серед зими.
Шкода, що не часто заметілі
Бачимо у Вишгороді ми.
Первопуток втоптуєм старанно
У зірчастій, прохололій млі
Ми удвох – заручники кохання,
Чи обоє грішники малі?
А сніжинки сіються густіше,
Місто засипають звідусіль.
Обіймаю жінку наймилішу
На центральній площі в заметіль.

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.

Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Важче, коли не зразу, а тихо отак, здаля
дні висихають, як гілля чи як моря
Люди. Оті найдорожчі, найближчі люди!..
просто від нас віддаляються...
знаєш, сьогодні всюди
лід, а під ним земля.

Слухай, я прИйду до Тебе в сни, щоб прощатись...
пам"ять, як ланцюги, що сковують, що болять
можна вдягнути маску і навіть щиро сміятись
але ж це фальш! хай роздроблена в три чи в п"ять

Скільки шляхів ні від кого . І скільки потім
думаєш довго, оцінюєш кожен крок.
Ми чимось схожі на альпіністів чи на пілотів
завжди готових зважитись на стрибок

Вітер і дим. Крізь груди - протяжно, тонко
наче остання нота в моїй душі.
Друзі, чи обриси, чи просто одна оболонка
ви мені часом все-таки щось пишіть...

знов прокидаюсь зранку. горнятко чаю.
риси обличчя загострені. Погляд в даль
не перебільшую, не жаліюся. Лиш чекаю
тих безконечно холодних...а втім, світань

Дні, що пронизані суттю, прожиті зі змістом
Падають високо. Всмоктують нас туди
я залишаюсь тінню чи просто містом
Сніг. Ліхтарі пожовклі. провулки і протяги...

все, що від нас залежить - сказати вголос.
так, щоб почули. Чи зараз, а чи колись
Небо всередині, наче кришталь - розбилося, розкололось
Слухай, можеш не вірити, але молись!..
навіть в пітьмі - молись...

На дієту сіла Ліза:
У спідницю вже не влізе,
Хоче бути гарна, модна,
Тільки дуже вже голодна...
Шоколад, сосиски, сало
Все сусіди розібрали.
Гречку їсть пісну, салати,
Печива немає в хаті.
Каже дівка блідолиця:
«Ні! Куплю нову спідницю!»

Все суєта, мій сміх і твої сльози,
І білий сніг, і холод, і морози.
Нема нічого вартого в житті,
Міркуєш потай ти на самоті.

Все суєта і я це розумію,
Бо саме так вже не одну надію,
Віддала ти громаді на поталу .
Скільки не дай - їй завжди буде мало,

Сердець розбитих о камінні мури,
Всіма шановної псевдокультури.
І це не так, і те їй недогода,

В примхливі дні міняється погода.
Лише б незламною була твоя мета,
Сміливо йди вперед! Все інше суєта.

18.02.2001

Не родить коло мене гречка клята!..
Неврожаї. Чи град її побив?
Дядьки сумують. Бігають дівчата, -
Шукають хоч одну з альтернатив.

Прийшла пора простим речам радіти:
Коптить сальце, горілочку гонить.
Гей, хлібороби, сійте гречку. Сійте.
А ми побачим, що у ній робить.

А буде гречка - вродить і капуста
(Щось і в капусті можна відшукать).
Стрибайте, хлопці! Бо якісь ви тлусті.
Один Василь продовжує стрибать.

І хай нам ставлять палиці в колеса,
Та витривалий наш поет-мужик.
...О, як свербить п'ята у Ахіллеса!..
У пародиста, зазвичай, - язик.

Лютий – тільки лютий! Що на це казати..?
Ще пече морозом і диктує спам, –
що - весна на часі, що - розтануть грати,
що іде до зламу весь зимовий крам.

…і морозні ночі, хмари зі снігами,
і слизькі дороги – стежечки-шляхи…
Я б хотіла весен відкривати брами,
подолавши розум і здолавши «пхи…»!

Знаєте.., То знайте! Я готова грати!…
Розібрати пісню до останніх нот!
І – любити ніжно.., біль – переспівати!
Лютий – тільки лютий, він – весни пілот…

А я любив тебе тоді,
Але і сам не знав. Сьогодні,
Неначе кола по воді,
Гуляють спогади холодні.
А я бажав тебе, але
Ти зникла в просторі і часі,
Мене ж над прірву повели
Жінки, на поцілунки ласі.
А я не знав тебе. Ти так
Майнула блискавкою, може,
Було це марево, міраж?
Та на реальність дуже схоже.
А я згадав. Усе-усе.
Єдиний погляд – нота з пісні.
А я знайшов тебе. Тепер
Мені даруєш згоди ніжність.
А я люблю тебе таку,
Як невідомість, спрага, вічність…
У посмішку твою м’яку
Закохуються сни і вірші.
А я люблю тебе, хоча
І сумніваюся, і плачу,
І біль тамую… До плеча
Бог прив’язав мені удачу.
Все буде добре. От побачиш.
Але і ти зі мною плачеш…

2011

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Доли - кручі.
Рани
Пекучі.
А на майданах
Борці невмирущі.

Зиску замало,
Гасло
Зів’яло!
Масло - не сало,
Рило - не рало,
Впало - не встало.


В тюрми
Бандюг!

Юрми
Злодюг
І нових
Хитрюг,-
Клич їх, не клич -
Знищили клич
Мов пияки
Могорич.

Гнуту підкову -
Щастя обнову,
Оклику знак
Знищив за так, -
- Злющенко?*
– Т-а-а-к!

Щезлики злі
П’ють при столі,
Платять рублі.
Гривні у їх –
Сором та гріх.

Батя -Донбас.
Профіль - анфас.
Править «січас» –
Карабас.

Влада - від Бога,
Тиха чи строга.
Влада ніяка, -
Дітки, – то кака.


Золото - гречка ,
Мотуз – кольє.
Діти, вуздечка
Злющенку є!

Час - у стремена.
Нива зелена
Всохне від кривд
Аж до іскри,
Потім запалу
Торкнеться помалу,
Маслом - не салом,
Рилом - не ралом.

Впало й пропало.

Стали ми
Між людьми
Ні тюрми,
Ні бандюг,
Тільки брат,
Тільки друг.


На цей раз вже вдало:
І сало як сало,
І рало як рало,
А рило - пропало.


Підкова -
Туфтова ! -
Енергія слова,
Душевна розмова
І мамина мова -
Ось міць наша, Вово!


* - демон зла при укр. владі ( нічого спільного з реальними людьми)

Вбий мене з несили, роздратовано,
Проткни кришталь нагостреним ножем
За те, що я тебе не заслуговую,
За те, що я кричав тобі je t'aime.
Поглянь, роззирнись, тут усе вже розтрачено
І очі мої розітруться в пісок,
Бо в мороці серце, а темінь в збагаченні,
І спраглий води не попросить ковток.
Я шляху не витримав, долею зраджений
Совість продав в тихій сивій сторонці,
Не зможу вернутися з неї принаджений,
І більше не гляну на сонце.
На грані відчуження в сором затоптаний
Де прірва, не видно різниці гріха,
Я слухаю довго й замислено проповідь,
Хоч знаю, в неприязнь її зустрічав.
Усі ці блокноти, записки й статистику
Скільки містилося тут достеменно,
Вже йдуть, хай читають, надовго їм вистачить,
Я чую їх кроки, вони вже по мене.
Ні болю, лиш туга гряде без підстав,
А шрами з душі виступають на тілі.
Ти в храмі Господнім лиш свічку постав
І вистачить двох жовтих лілій.

11.02.11

Не кохай ти мене, не кохай,
Не даруй мені квітів тепличних.
У заварнику - липовий чай
З ароматом надії незвичним.

Не цілуй, не цілуй ти мене,
Без цілунків від тебе п"янію.
На вустах моїх - беж праліне,
Чорна ніч беззіркова - на віях.

Ти зі святом мене не вітай,
Не бажай і шаленства в коханні.
А гаряча вода - через край
В ароматно-запіненій ванні.

Не готуй подарунків мені,
Не про це я молю Валентина.
Те, про що мрію ночі і дні:
Подаруй, любий, доньку чи сина.
13.02.11р.

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Гн`илі й п`адалі наївся

Стервятник безсоромний.

У гнізді тихенько причаївся,

Зробивши вигляд благородний.

Споглядає здобич вже наступну,

Ховає усмішку підступну.

Скільки черево твоє вміщає?

Скільки трупів синіх поїдає?

Звірячий погляд голодний

І спрага твоя неземна

На кров і тіло здобний

Вишкрібає нутрощі усі

І плачуть тупики оті....

Хай до зими лише два кроки -
осінній спокій на душі.
Я не соромитимусь років -
і далі буду не як всі.

В волоссі іній промовИсто
сріблиться - в серце не пущу.
Поки цілує жовте листя
остання крапелька дощу.

осінь 2008

Земля одягла вишиванку,
намисто із горобинИ.
Присіла на осені лавку
натомлена працею жнив.

Присіла і тихо рахує
осінні листки золоті.
Природа ось-ось віддівує
і буде у білій фаті.

Землі до зими не звикати,
їй подих би перевести.
Щоб знов навесні розквітати,
щоб літечко людям нести.

осінь 2008

Не пам'ятник залишу - пам'ять,
Все, що збирав і ніс - у ній...
Минуле жовтим листям палять
Дні заосінені, сумні.

Даремно, бо жага розлита
Могла б ще відтворити знов
І незабутнє наше літо,
І розкуйовджену любов...

Не пам'ятник залишу - пісню,
Щоб душу трепетом крила
Розчулено в годину пізню
І розважала, і вела.

То ж ця мелодія вразлива
Тобі нагадує нехай,
Як нас шукала тепла злива,
Як цілував пташиний гай...

Не пам'ятник залишу - весни,
Й зазеленіє спрагло світ.
Для тебе радісно воскресну,
Як благовісний первоцвіт.

Безсила снігова пороша,
І холоди - не назавжди.
Не забарюсь, моя хороша,
Ти тільки жди, ти тільки жди!

І мліє тихо листопад вже у саду безлистім.
Хвилини крутяться в вітрах у спомині яснім.
У гості мріє біла ніч вся у вбранні барвистім.
Навкруг життя, навкруг любов. І знов нові пісні.
Я доторкнуся до плеча і розвінчаю сумом
Прикриті погляди його, бо він стомився жить
Так одиноко у піснях, мандруючи із шумом,
Як листя падає до ніг, тоді його болить.
І вип'є знову листопад в моїх словах гарячих
Собі мелодію весни і радісних очей.
Я доторкнуся своїм сном до тих хвилин незрячих,
Колись я думала, що він не розумів людей.

Гелгоче гусяче стадо
Десь за селом у воді.
Серце вискакує радо,
Думи іще молоді.
Бо у душі весняної
Перші бруньки протялись.
Зустрічі дивохмільної
Знову ждемо, як колись.
І забуя дивострічка
На світовім полотні,
Казкою виллється річка,
Зіб'ються притчі ясні.
Я усміхаюся радо,
Бо молода, молода!
Горе моє, як розрада,
Знову змиває вода.

"Проколіть мені долоні, Щоб не розкопала волі..."
А крапля краплю доганя.
А гілка гілочку колише.
Хвилина вічність зупиня.
Диктує серце - ручка пише.
***
Брехні безмежжя усмішку химерить.
Повір їй, щоб з'єднати самоту
А сонце осіває вже не ту,
А іншу ніч, й собі на спогад ксерить.
***
Моєї болі білий віхоть
І слів правдивих тишина
Впилися скалкою під ніготь –
І проросли, бо вже весна
***
І знов з асфальтом крапельки цілуються.
Біжить за мною по калюжах тінь.
Бува, мені думками не віршується,
Але ніколи думати не лінь.
***
Листя скрутить жовті губи в трубочку –
Листя скрутить в трубку тишину.
І книжки старі сховає тумбочка,
Також зачекавшися весну.
***
І цілі столи паперів!
І мудрість - газетні шпальти.
Вам треба іще призерів,
Щоби не відкрити карти!
***
Твоя душа вже стала на коліна,
Щоб, як жебрачка, випросить любов.
Мене нема (хоча була нетлінна!).
А ти? Запізно в істину прийшов.
***
Пам'ятаю гарячість хвилин,
Що пливуть полином за водою.
Що ти був, що ти був за один,
Що не можу розлитись з тобою?
***
Здрастуй, мій теплий смутку,
Зоре моя солона!
Тихо. Біжить маршрутка
У надвечірній спомин
***
Що тобі написати, доле,
Як у відповідь зло мовчань?!
Ти хоч словом мене порань.
Не мовчи, не мовчи ніколи!
***
Я вірю у синтез руки і волосся.
Я вірю у синтез води і коралу.
Та я не повірю у те, що збулося.
Й не вірю у те, що би збутися мало.
***
Я всі куточки неба облечу,
Хоча, що буде далі, я вже знаю.
А вітер знов запалює свічу,
Свічу тому, кого я покидаю
***
"Придумай мені алібі, придумай
На пів мого змарнованого раю, " –
Я прошу Бога... І уже не знаю,
Про що Він, людство створюючи, думав.
***
Ти любиш мене, любиш мене, любиш,
Як світанковий чай із полинів.
Не зрадиш, не уб'єш і не загубиш,
Інакше б ти давно вже загубив (?)
***
Не вбивай мене, ні. Хай сто раз буду варта я смерті,
Нехай злість ворогів повиколює очі сердець.
Тільки згадка твоя допоможе мені не померти.
І не буде кінця, бо життя - це уже наш кінець.
***
Плакали книжки сторінками,
Плакали букви в рядках.
Ми були просто хвилинками
В часу могутніх руках.
***
Ми злиті в статую одну.
І хтось приніс пожовклі квіти.
Вже у підніжжя наші діти
І в дубову бавляться труну
***
Подаруй мені ім'я своє.
Знаєш, зорі брехати не вміють.
Ти для мене - остання надія,
Ти - спасіння єдине моє.
***
А коли ми нерозлучні, то з тобою буду завжди.
А коли ми нерозлучні, не боятимусь неправди.
А коли ми нерозлучні - я по-іншому не вмію, -
А коли ми нерозлучні, розлучити не посміють
***
Я напишу на листочку неба
І колись, напевно, відішлю
Ті листи, в яких я так люблю
Мріяти й молитися за тебе
***
Я придумаю тебе на одну лиш мить.
Я придумаю тебе, як вона заспить.
Бо таких уже нема тут, поміж людьми.
Де лишилася зима - там уже не ми.
***
Покручені пальці безлистого міста
Підносяться вгору в пучечку долоні.
Прийшли? А потрібно було би прилізти
Змією чи тінню на тлі підвіконня.
***
Плесни моїй хвилі в долоню
Свого голубого тепла!
Ти дуже втомився, мій коню,
А я ще життя не пройшла.
***
І бичують вітрів вітряки...
І руки за мене підносить...
І питають тривожно зірки:
- Може, досить?
-Та ні, ще не досить!

Вклонялись пану (в кишені дуля).
Діток шпиняли не день – віки:
Нагнемо виї, бо буде гуля,
Не поспадають із нас шапки.

А вдягнеш смушкову, з шликами,
Хребет розправиш на повен зріст, –
Знімають шапку із головами
Не раз, не двічі в страшний покіс.

Ні, я елею вам не пролию,
Прошу у Бога серед жнив'я:
Дай привілею не гнути вию,
Дай, Боже, гулю, котра моя!

По склі гарячою рукою
Малюй історію про нас.
І дихай мною повсякчас.
Не видихай мене ніколи.

Як хочеш, вбий мене сьогодні,
Але від себе не жени.
Бо я сховаюся у сни,
Бо я помру на дні безодні.

І я проплачу вік дощами,
Тобі даруючи зірки.
Мене в собі навік замкни.
Не видихай мене ночами.

13.02.2011р.

Із любов"ю повік!
Із коханням у серці і слові-
І тебе я зустрів,
І серця наші в вузлик зв"язав.
Вже треть віку пройшло-
Та ніяк їх не можу промовить,
Хоч казав і не раз,-
Та найкращих ще так й не сказав.

Не знайшов серед тих,
Що за звичай говорять другії.
Обшукав стоси книг,
Кучу фільмів напам"ять згадав.
Отож, люба, пробач,
Що й сьогодні сказати не вмію
Те що мав би сказати,
Та так, поки що, й не сказав.

В тебе знов ювілей
І я знову кланяюся Богу
За безцінний той дар,
Що спіслав мені в юні роки.
Я вітаю тебе
І стараюсь знайти оте слово,
Що прославить любов
Й ощасливить тебе на віки!


2009р.

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010

Лютнева заграва печального сонця,
У ніч поринає. І сум
Народжує думку, реакцію - стронцій.
Спинити не в силі цей глум.
Що я відчуваю в вечірньому прузі?
Можливо світанок весни,
Де мрії вертають, кохані та друзі,
Де води біжать до Десни.
А може, і далі - в Дніпро і до моря,
А може, у літо, де Ти.
Липнева заграва пірнала за гори,
Ми в зорі збиралися йти…
Лютнева вечірня сховала у відчай
Всі спроби зродити тепло.
І думки поснули, затухли вже свічі…
А зорі все звуть за село...

2011-02-11 01.34.

Мого ти серця захотів?
Навіщо?! Я ж таки заміжня.
Чи ти, ДіКапріо, здурів?
Чи ти, ДіКапріо, здурів,
що так кар'єра та успішна?

І не вигадуй, що ще ледь
не з пелюшок тебе я ваблю.
То ти десь з дуба падав геть...
То ти десь з дуба падав геть,
і не відомо, чого задля?

До біса квіти і ти сам!
Гуляй на всі чотири боки.
І до чужих не пхайся дам...
І до чужих не пхайся дам,
бо ще поб'ють... обидві щоки.

13.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Я проснулся утром рано
Здравствуй папа, здравствуй мама.
Здравствуй солнце, здравствуй день.
Здравствуй маленькая тень.

Я умылся, и оделся,
Маминым теплом согрелся
Причесал свой гребешок
И пописал на горшок.

С мамой мы покушали.
Сказочку послушали.
Мы заправили кровать.
И идем теперь гулять.

На дворе поют нам птички
Клюют семечки синички,
Воробушки скачут,
И никто не плачет.

А прохожие спешат
Оставаться не хотят.
Есть у каждого заботы.
Люди едут на работу.

Мы гуляли с мамочкой,
Камушком и с палочкой
Брали с дома мы совок,
Сыпали в ведро песок.

Мы бродили и устали.
И чуть-чуть опять поспали
На руках, в коляске
С мишкой и со сказкой.

Я проснулся дома,
Мне здесь все знакомо.
Я живу тут с мамой
И любимым папой.

У меня тут есть игрушки,
Куклы, кубики, подушки.
Я играюсь с ними,
У меня есть Имя.

Говорить я не умею,
Но учусь и верю.
Выучу все буквы
В трудном слове «Клюква».

А пока я маленький,
Но зато удаленький.
Буду кашу кушать,
Буду маму слушать.

Пить компоты, молоко,
Есть морковь и яблоко,
Помидорчик, курочку,
И с какао булочку.

Чтобы добрым быть как мама,
Чтобы сильным стать как папа.
Буду книжки я читать,
Мячик во дворе гонять.

С дедушкой и с бабушкой
Я играю в ладушки.
Прыгаем, хохочем.
Я люблю их очень.

Так провел я целый день
Было мне совсем не лень.
Я гулял, игрался, спал,
И немножечко устал.

На последок я пойду
В свою комнату зайду
И с игрушками своими
Я порядок наведу.

Почитает папа сказку
Мама мне помоет глазки.
И уставший очень-очень
Всем скажу: «Спокойной ночи».


07 ноября 2005

От подвала и до крыши
Стеллажи стоят из книжек
И закрыты у Смотрителей веки,
Восседая словно Кришны.
…Тишина, …и муху слышно…,
…Это тайный мир библиотеки.

Мудрость тысяч поколений,
Снов, открытий и решений
С полок зазывают нас остаться.
Стоит лишь открыть пергамент
_ Словно звуков оригами.
И с любой странички зачитаться.

Здесь спокойствие и вечность,
Где-то даже человечность
От простых хранителей познаний.
Неподкупный шарм мистерий
Дорогих бумаг, материй
До эффектов просто засыпаний.

Проза, мистика, поэты.
Сказки, россказни, сюжеты
Унесут в диковинные страны.
И, возможно, что ответы
На вопросы, и советы
Вам залечат ваши боли или раны.

Вы уйдете окрыленный,
И идеей вдохновленный, -
Изменить хоть что-нибудь в мире.
А, иссякнув, возвратитесь,
К старым книгам обратитесь,
И насытитесь живым эликсиром.

…Изречения и мысли…
…В этом мире мы туристы…
Формуляры Бога картотеки.
Пусть исчезнут боль и скука!
…Тишина!…, летает муха…
…Она тоже шарм библиотеки!…

19.12.2010

С легкого пера Жюль Верна
Добралась до нас легенда
О послании во скле эмигранта.
И с тех пор призы, подарки
В фунтах, долларах и марках
Называем мы в честь дядюшки Гранта.

Повелось и у народа
Да простит меня природа, -
В крик души али с иных побуждений
Мы кидаем в море гальку,
Деньги сколько нам не жалко.
Ожидая в место то возвращений.

Мы кладем на дно посуды
Недоеденные блюда,
Спирт, вино супы и помидорчики
Чтоб потом достать из банки
Эти смачные останки.
И продолжить с давним другом разговорчики.

Дарит нам судьба сюрпризы
Слезы, радости, капризы
В результате найденных открытий.
Их великие услышат,
Может что-нибудь напишут
Об истории забытых событий.

Вскроет кто-нибудь бутылку
С доброй, радостной ухмылкой.
И вернется чудом с греков в варяги.
Станьте джином, чародеем,
В крайнем случаи евреем.
Пусть изменится судьба у бродяги!

Люди, просто человеки!
Заклинаю вас вовеки!
Оставляя потомкам посылки.
Вы подумайте о вечном.
И не будьте безсердечны, -
Не бросайте пустые бутылки…

20.11.2010

Спеціальність є смачна
Серед всіх професій:
Розбиратись у супах
Прянощах і спеціях.

Всі ми любимо рулети,
Сливи у компоті.
Як згадаємо котлети, -
Аж слина у роті.

Ходить пан цей у халаті,
Має глечики пузаті,
Всі рецепти знає,
Ковпак одягає.

До вподоби його страви
Й запахи смачненькі,
Нагодує всіх він справно
Великих й маленьких.

Хто ж нам їсти куховарить
Пече, жарить, варить, парить?
На гаряче дмуха.
Хто це, діти?
– Кухар!

24 вересня 2008 р.

Байка


Біля пивнушки
У добротній клітці
Сидить папуга
Гордо й величаво,
Ізрідка щось
Підтакує сусідці -
Червоній трихколірці
Ар Макао.
А та зове його
До свого дому
І вихваляє
Ласощі й горіхи,
І мліє вся
В передчутті любові,
В передчутті
Солодкої утіхи.
Не без гріха
Подумує Макао,
Щоб замануть
До себе Араруна,
Тоді вона
Газдинею вже стане
Обоїх кліток
(От вона, фортуна)!
І їжі буде
Уже трохи більше,
Бо Арарун був
Джентельменом зроду,
Та якось вдвох
Воно і веселіше
Скликать клієнтів
До пивнушки-дому.
До неї вже
Просивсь Зеленокрилий,
Та дуже в нього
Норов вже жаднючий:
Усе до себе тягне
Що є сили,
Ну а віддать
Сам нічого не хоче.
Інакше діло
Зовсім Араруна -
Отой останнім
Ділиться охоче.
Недарма його
Кличе і Бюффона,
І вдова Спікса
З ним з"єднатись хоче.
А що сам красень,
І про кого мріє?
Чом зажуривсь
У роздумах тужливо?
Чого у небо,
Наче у надії,
Він заглядає
І розводить крила?!

Отак і нам,
Як гордій тій папузі,
Приходилось не раз
Вже вибирати:
Чи лізти в клітку
Золотую друга,
Чи волю і політ
Вкінець обрати!


Ара макао, араруна, зеленокрилий, бюфона, спікс - види пупугаїв сімейства ара.
Ара макао - червоний пупугай, з білим і синім оперенням.
Араруна - жовто-блакитний.
Бюфона - великий солдатський пупугай.
Зеленокрилий - зелений пупугай.
Спікс - голубий пупугай.



2010р.

Приспало лихо Україну
Заснула ненька на віки.
Тепер чи плачу, чи радію -
Цілком однаково мені.
Розлетілись та пропали
Тарасові думи.
Проросли, та вщент зів`яли
Без жалю, без суму.
Мов квіти зів`яли,
Нерозкриті квіти,
Обмануті та нещасні,
Нерозумні діти.
Поснули ті думи
Сном довгим, та вічним
Без часу, без болю,
Мов полум’я свічки.
І сниться тім думам
Свята Україно,
Де правда і згода
Та доля єдині.
Славлять Бога й землю нашу
Козаки-браття.
А журба, та лиходійство
Горять у багатті.
І звертаюсь я до Бога
У тім сні, й корюся:
«Залиш мене у цім царстві
Прокинутись бо боюся».

16.04.2010 року

Коли не буде вже надії
Знайти хоч іскру у золі, -
Про маму думка обігріє
Мої скорботи і жалі.
Вона ніколи не згасає,
А тільки дужче з року в рік.
Її тепло, як світ, безкрає
В собі носитиму повік.

І де та дика орхідея?
І де ті пахощі, що снять
Тобою. Вабою. І де я?
Коли усі уже стоять

У черзі – дивляться на тебе,
Очима мацають, а ти
Мене шукаєш. Не ба–
жання, а крок за кроком до мети

Ідеш. Іду. Доріжку неба
Стелю під ноги. Але ніч
Нас розділила. Розлучила,
Печаллю доторкнулась пліч.

Любов’ю квітне орхідея,
А я в літах… У небі? Де я?


2011

Вони думають: це не вертеп,
А насправді життя,
А у нас із нагальних потреб
Ковбаса та взуття,
І горілка, і теплий жупан
(Тільки так).
Юлефан, пердуни, балоган –
Наш бардак.
Чи єство не помітити нам
Крізь дірки для очей?
А із пана аж лізе хам,
І так мало людей.

***
Хильнула осінь зайвого і тулиться
До стін, до неба, до старого бруку,
Гойдається перед очима вулиця
І падає на руки...

Відвереснісніло, віджовтніло, пада лист,
Танцює осінь у хмільному вирі
Контемпорарі під шалений свист
В моїй квартирі...

І вітер, що вже пахне сивим інеєм,
Стару гульвісу ляскає по пиці,
І осінь, що здавалась вчора сильною,
Лягає мовчки ниць...

У витверезнику ночує перший сніг,
В порозі осінь перевтомлена ще спить,
І їй не соромно – це міжсезонний збіг,
Лиш голова болить...

Учора знову падала на сніг:
а дотик не такий - ніхто, нізвідки.
Впустила в біле серце білоцвіт,
бо він мені не зможе не боліти.
А щогли снігу, сяючи, скриплять,
стискаються, скрегочуть і сміються...
Я пада-пада-падаю,.. я "па"
танцюю, мов Ізольда Білорука.

2011

Мічено. Позначено. Закинуто.
Позабуто. Викрито і вирито.
Читано і ще раз перечитано
Те, що серце в цю хвилину викине.
Писано. Погано. Переписано.
Взято в руки й знову тут залишено.
Сказано своїм і переказано:
"Не беріть, бо будете наказані!".
Зраджено. Покинуто. Обдурено.
Синє небо зорями захмурено.
Терто-перетерто і витирано.
Спалено і у папір завинено.

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...
***
За законом, ніким не лишеним,
Сьогодення вже судить світ.
Ми вірші у майбутнє пишемо –
І стирає слова політ.
Перекажемо у будущину
Заповіти свої страшні.
Ми слова нерозумні пустимо
Знову зграєю комашні.

В строфу вплелась давно прожита рима,
І я думки доводжу до пуття.
А вітер шепче казку за дверима,
Надії всі відносить в небуття.
І кожне вистраждане мною слово
Лягає, ніби скошена трава.
Любові жду від світу, лиш любові –
Тієї, що у вічності жива.

Мої слова – це пасинки бетону.
А від обличчя рикошетить ніч.
Ноги несуть із пункту А фантома.
Мене несуть. А я тягну свій ніж.

Як хрест Ісус. Лиш лезо давить плечі.
Я ріжу ним нав’язливих роззяв.
Я не збирався і не брав з собою речі.
Коли прибув на мертв’яків вокзал.

Мої слова там вибиті в бетоні –
Гарчать зі стін, очікуючи плоть.
Зарізані воскреснуть, скажуть: «Годі!»
Залишусь сам у самоті з самот.

Все на шматки! Усе до біса, в пекло!
І вістря на іржу. Іржу – до пліч.
І з головою в неї. Темно. Тепло.
Регочуть пасинки бетону в ніч.


8.12.2009.

Йшла вулицею мати із дитиною –
самотня, та з розправленою спиною –
вела за руку всі свої надії,
безсонні ночі й материнські мрії.

Дитинка щось до неї щебетала,
а потім стихла – зирк убік – й спитала:
чи може мама дати тьоті рублик
і, як тій дівчинці, купити доні бублик?

Аж раптом кров закалатала в скронях...
Безпомічно розтиснувши долоні,
сказала мама: згодом їй придбає,
бо зараз в неї грошиків немає...

Дитині це збагнути важкувато:
немає грошей і немає тата...
Чому не хоче мама відповісти:
чому у інших зáвжди є що їсти?
Чому чужі матусі мають гроші,
а власна – ні? Вона ж така хороша!

Хіба дитині цій багато треба?
Усмішка мами та ковточок неба,
було б що з’їсти та із чим погратись,
та щоб в обіймах таткових сховатись...

...Іде й мовчить аж до самого дому,
бо їй, малій, до болю це знайоме,
бо так давно не бачила вже тата
(так само, як і мамину зарплату)!

– Алло...
Добридень! – жінка каже тихо. –
Покличте, Любо, свóго чоловіка!
...Та добре, я зажду.
– Алло, це ти? Привіт!
Ти вибач за дзвінок... Дочка? Вивчає світ...
А ти як? Буде син?.. (Щасливий!..)
...Такий, як ти, веселий і вродливий.

Мовчать обидва... Якось воно буде.
Аби дитину не згубили люди!
– Приходь до нас, побався із дочкою,
бо скучила – й нема мені спокою.
...Принести щось? Ні, в нас усього досить!
Хіба що... бублик. Бо вона тáк просить!..

я йшов на голос
пензель мій
олією на полотні
мов кров’ю серця
записував
“Зов золотого дуба”
що предок мій
колись був посадив
тепер озвався ним

спокійний і безсмертний
ПРЕДОК
мій
на Землю повернувся рятувати
мене
самотнього


* За картиною Валерія Франчука