Так невпинно і впевнено чигає ніченька ніч
Вся торбами обвішана мов та перекупка бідна
Зморшкувата стара із проблемами на сто сторіч
Що вона так старанно у торби складала завидна.
Показує сива вміст цих бездонних мішків
І купити вмовляє за безцінь а хоч би й задарма.
Та навіщо ми’ пані такого багатства? Залиште собі
Я сон досипаю і хочу прокинутись завтра.
Ні, вона захопила весь простір
І нові полотна зіткані з чорних ниток
Перестелила на постіль
І взялась в'язати мотузки, засівши в куток.
І все примовляє, бурмоче під ніс катастрофи
І бодай би їй добре було, вона ще свистить
Із пустого в порожнє переливаючи воду
Перевертом пускає весь світ.

2011

На вершині гори - просто сніг -
білий, наче крило янголине.
Ти швиденько звернув у бік,
не помітив мене в долині...
Ти швиденько звернув, а світ
зупинився, зітхнув на повні...
Подивився тобі услід.
І замовк. І нічого ззовні:
жодних звуків, ні посмішки, ні
не було ні жалю, ні болю.
На вершині гори - просто сніг.
Я прямую туди не з тобою.

...і раптом забуваєш з ким на ти
в самому серці темної кімнати…
за день наступний пам’яттю заплатимо
і завмремо як вицвіла латин
на сторінках… чи магмою на кратері
до нововивержень… а ти чим заплатив?

там річка більш синя, трава зеленіша,
на штучному полі пшеничка жовтіша,
і пташка співає куди голосніше,
ніж справжня, і крильцями б’є…

натиснеш на кнопку – життя цікавіше,
запустиш програмку – і жити простіше,
але не смакує варення із вишень
з екрану – воно не твоє…

і пташка, якщо придивитись пильніше,
не ість і не п’є, так і ти все частіше
готовий забути, що світ є вільніший –
не цей віртуальний вольєр!

Нарешті впала рясно сонця злива
І залила теплом цей сум небес…
Чому така ти, весно, несмілива?
Чому мороз укотре вже воскрес?!

Викаркує йому ворона оди,
Ніяк в повітрі холод не вмира…
Та скільки зло це буде верховодить?!
Мов у природі дефіцит добра!

Проміння пестить, наче пух, достоту,
Муркоче ніжно, ніби кіт вночі,
Молю Ярила: «О зміцни свій дотик,
Мов лазером, ти лід цей пропечи!»

27. 03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Обрыдла пятке осень золотая
Из под рубахи лезет день дождём
А я ветрам дорогу разметая
Пишу по площади малиновым плащом

Себе иду... чешу я по бульвару
А волос длинный хлещет от плеча
Пускай не скромен я но нас осталось мало
Таких в ком зиждется зажженная свеча

Так вой же ветер дуя в обе щёки
Пусть накаляясь старых клёнов медь
С душой моей сливается на столько
Чтоб площадь серую собою обогреть

И брызнет в небо плесень голубая
С разбитых вдрызг подошвою зеркал
Я луж осколки в небо разметаю
Чтоб каждый день плащом моим сверкал

Пародія

Третя нічка у нірвані…
Що там порно на екрані –
Недолугий дитсадок…
Тут, на ліжку – справжній шок!

Задоволення від плазми?
В нас - тайфуни і оргазми…
Ти в екстазі – дика рись,
Ще кричиш: “Не промахнись!”

Сексуальні буревії –
Навіть все сказать не смію…
Щоб подалі від біди,
Щоби вдало, щоб “туди”.

Вже ні сили, ні фантазій
(Не бував я на Кавказі)
Звідки знать ото мені…
Хоч би раз сказала – “ні!”

Мало слів, повір, негарно…
Знов стріляти? Марно… марно…
Вже, напевно, сотий раз –
Я ж не снайпер, не спецназ…

В серці мед, вогонь у тілі,
Від нектару захмелілі:
Пристрасть, солод, зойки, дріж –
Більш не можу – хоч заріж!

...Що то можуть ніжні руки!
Рай земний – блаженні муки!
Щастя пре безмірно. Тиск.
Завмираєм. Вибух. Бризк!

27.03.2011

Игра взаимодействий - тёмный лес.
Вот подлинник - в моих объятьях мнимых.
Вот я как переводчик поэтесс -
Почти понятных, но недостижимых.

Хожу, пытая творческую стать,
По их канатам я канатоходцем.
Охотницы, они б желали знать,
Кем живность в переводе отзовётся.

Быть может, мы близки едва-едва.
Я общий смысл штурмую непреклонно,
Но место нашей встречи - лишь слова.
Совсем другое дело у влюблённых.

Им чужд сарказм, им ни к чему гротеск.
Их общий шанс - надеяться на случай.
Влюблённые имеют общий блеск,
И плод утех, и более везучи.

Пусть крутятся, как белки в колесе,
Кого благословила мать-природа.
А мы спокойны. Мы живём, как все.
Несовершенны узы перевода.

2011

Невідворотність перспективи упасти в прірву перевтілень.
Недосконалість переходу із точки А у інше тіло.
Недобра слава НЕ у тому, що в ньому НІ живе на споді.
Не знаю звідки вилізають, як заздрість чорні хижі очі.
Не так написано автограф під тілом драми зміни масок.
Невизначена форма змісту у підфарбованих поразках.
Невпинно ненависті відстань маліє між тобою іншим.
Не ті слова вповзають в душу гадюками холодних віршів.
Нестерпно жити в полі зору цензури духу під прицілом,
Непевним подихом гойдати минуле, пройняте ефіром.
Невчасна смерть прийде на сцену загорнута у чорні мрії.
Неоднозначна невагомість іще тримає душу в тілі.


2011

Лучшую в мире нефть,
лучшие фрукты тоже,
Ливии на века
дал ты, великий Боже...
Сказочно жил народ,
празднуя достиженья.
Этих вполне причин
хватило для вторженья...
Кинули Штаты в бой
силы свои и НАТО.
Видим, увы, разбой,
чувствуясь виновато.
Предан Каддафи сплошь
всеми без исключенья.
Вот и его народ
гибнет, страшны мученья.
Мерзок Обамы вид.
И Саркози нам гадок...
То - почему война -
ясно, и нет загадок.
Лучшую в мире нефть,
лучшие фрукты тоже,
Ливии на века
дал ты, великий Боже.
Этим и погубил...
Волей Обамы-боя
нынче эта земля -
жертва, увы, разбоя.

Март 2011

Ще туманами даль припорошена,
А вже небо сія голубе.
Побажай, моя земле, хорошого
Тим, хто любить і пестить тебе.
Спозарана з граблями і вилами
Ллють на тебе розкішно свій піт.
І словами ласкавими, милими
Називають свій труд з юних літ.
Роблять все, щоб стеблина під колосом
У жнива аж ламала хребта.
Щоб далекого пращура голосом
Цілий вік нам співали жита.

21.04.09.

усе на місцях - і сьогодні, й ніколи:
по лінії леза кривавиться слід.
на нім - дивні квіти згорілих думок...
ростуть, виростають... і кожен мій крок
мого відчайдушшя розтоплює лід,
як серце зайдеться знеболено-кволе.
заледве іду, хоч воліла б літати,
та власна гординя пригне до землі.
поспутані крила... іду самотою...
пручатись несила - важкою ходою
вертаюсь на цвинтар, де мрії мої.
що станеться далі - волію не знати...
десь там, серед літа, залишилось щастя,
оспіване віршами інших людей.
десь там, серед ніжності рідних долонь...
сльозами моїми залито вогонь,
заради якого помер Прометей.
як гостро душа потребує Причастя...



листопад 2008 р.

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
У вічності протяжно.
Душно занадто в сьогодні.
Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
І доля погладить мене, наче відьма кота.

Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
Небо своє переплів.

Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
І падають зорі...
Тремтять на ялинці цукерки...

І предки далекі до мене ідуть з НЛО.

1.
Злетів до Сонця
той, хто був для мене
у небі птахом…

2.
Фантом кохання.
По-справжньому болить
Цей біль фантомний…

3.
Нерозпізнаний.
Непомітно зникай,
сум мого серця!

4.
Дивлюсь на Сонце.
Ти – сонце. Я сльозою
була. Тепер – ні.



травень 2008 р.

В пилюці степу кінь гривастий -
Мужчина полудневих літ, -
Ще добре мчить, та ризик впасти,
Мов тінь за ним несеться вслід.

Що більше треба вод потоків,
То менше може їх знайти
І гине на шляху широкім
Жага осягнення мети.

Краплини рос, дощі нечасті
Змивають мук присохлу сіль
І в цім скороминущім щасті
Він чвалом гоїть серця біль.

27.03.11.

Заступи, захисти, заверни, спокутуй.
Чужа мені й досі…
… Мамо!
Синами своїми неба… непутніми…
Не…
заплямленими…

Відверни, о, Боже!
Гріхи відмолюю.
Ти пробач іще сотню відступів.
Руками своїми… ти ба?
За-лом-ле-ни-ми
Помітнію…

Прочерком довгим позначу зимових годин проминання.

Адже нічого тоді дійсного не відбулось.

Тільки здавалось мені, що була ота зустріч - остання:

Ні з ким прощатись було. Просто примарився хтось.



Довго блукав самотою я в пізнім грудневім тумані.

Щоб звеселити мене, стежка збивалась з путі.

Навіть слова, що сказав, - не були то слова останні.

Може, і їх не було. Може, й були, та не ті.



Марно повторюю я ці думки навісні і марудні:

Те, що порвали роки, жоден не з'єднує шов.

Справді: ніхто не прощався у цьому туманному грудні.

Адже когось не було. Отже, ніхто не пішов.

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Ви пролились на мене світлом,
Нежданно...
...й неминуче.
Обличчя Ваше ніжно зблідло,
Волосся ж відливало літом,
Любов мені несучи.

Ваш силует беззвучно ріже тіні,
Блиск Ваших віч подібний...
...аметисту.
Горить і гасне
Зимним полумям на стінах
Як квіти,гарно. Ніби небо,чисто.

а люди часто мають звичку йти
на вантажівці
під забутим небом
загублені у юрбах темноти
і тиші
їм нічого вже не треба
а люди часто мають звичку йти
безповоротно
і частіш невчасно
а їх би міг затримать саме ти
їх зірка дотепер
іще б не згасла
а люди часто мають звичку йти
не попрощавшись
сумно посміхнувшись
гранітності могильної плити
ти прийдеш
але їх уже не зрушиш
а люди часто мають звичку йти
їх очі
сумно дивляться у вічність
вони сягли життєвої мети
для когось спричинити
неможливість
2011

я печаллю тебе малюю -
сіра й чорна моя гуаш:
темним кольором заштрихую
білу ніжність, рожеву блаж.

очі, ті, що мене зводили,
не яснітимуть від зірок -
чи то я олівця точила,
чи чорніють пустки дірок...

підтерала, аж гумку стерла -
малювала живу любов:
а вона узяла... і вмерла -
ти з портрета мого зійшов.

намальований тонким пензлем...
дивна посмішка на губах.
таємничої долі вензель -
чарувати мене у снах.

малювала тебе, прекрасний:
чорна фарба, прозора сіль,
а довкіл - неземним контрастом -
мій живий кольоровий біль...



серпень 2008 р.

Коль ударит жизнь - кручина -
не теряюсь я:
К небу взгляд, и ровно спину –
улыбнусь – не зря!
Плакать? Мне то? Всё условно.
не приучена.
Если плачу, то утробно.
Не озвучено.

Слёзы комьями глотаю,
чтоб не выплеснуть.
Счастья крохи собираю –
может как-нибудь
Соберу все их в достатке
и расслаблюсь я.
Будет всё со мной в порядке!
Рядом есть друзья.

візьми мене в гори - я ніколи ще там не бувала...
вони манять мене до нестями. я б впала
у високу зелену траву, обіймаючи небо руками...

візьми мене в гори - до тієї гірської вершини...
як далеко! немов би до мрії! я йтиму,
мабуть, ціле життя, поки серце, мов ранок, жевріє...

візьми мене в гори - на широкі карпатські простори...
хочу дихати вітром крилатим. знаю, хвора,
та маю ще крила! хто мені заборонить літати?

візьми мене... хай нап’юся з гірського струмка...
хай пройдуся росою над ранок, доторкнуся зорі
і відчую, що поки жива. і зустріну з тобою світанок...



червень 2008 р.

уяви: ми удвох на острові.
уяви: почуттів загострення.
і кокосові пальми з острахом
позбиралися трохи осторонь.

може хтось по тб подивиться,
назове нас дурними, дивними,
та героями неостанніми
ми ніколи уже не станемо.

на поверхню намету прокатного
буде дощ дуже тихо капати,
і по морю всю ніч блукатиме
молодий леонардо ді капріо.

* * *
Я вже не можу жити без страждання,
Без ніжних слів, без дотику долонь.
Колись іскринка нашого кохання
Переросла в негаснучий вогонь.
І він горить святково і красиво,
Освітлює всі прагнення душі.
Ми віримо в його звичайне диво,
Як вірять трави в весняні дощі.
Ти посміхнулась, тихо притулилась...
Природний жест, а в нім загадка є.
І знову серце радісно забилось.
Яка ж ти люба, сонечко моє.
2008

це мовчання глибоке мов дощ що пронизує наші долоні
коли крапля остання впаде вже ніхто не згадає про спис
у німому безликім триванні у кишені легкої безодні
як пізнаєш чужі таємниці вже не зможеш котитися вниз
намистинами сни обірвались по долівці озвалися дзвінко
кожен погляд твій зрадник голубить кожен подих твій пахне бузком
тільки бурхають дні наче кров у судинах старого будинку
і вертають фільтровану пам’ять немовлятам густим молоком
терезами заміряна тяглість на округлість м’якого коліна
так подвоїться слово і знов половинно розколе горіх
ти подивишся мовчки на мене я забуду про все що повинна
і розтану як тане в долоні безнадійно оземлений сніг

Тиші немає. Скриплять дерева.
Вітер з дощем біснується.
Мерзне мережева королева
На Дегтярівській вулиці.

Мамин дзвінок, ні про що теревені,
Вечір віч-на-віч з кімнатою.
Друзі в он-лайні, друзі сімейні
Марно сьогодні ждатимуть

Тільки під ранок сни березневі
Витруть думки-ілюзії.
Стогнуть трамваї. Скриплять дерева.
...люблю її

*
І я
котом з бляшанкою блукаю.
Й мене
чорти несуть за світом світ.
І жінка,
що незграбно так кохаю,
за мною
до нестями
слід у слід.

Переболи, Самотносте! Забудь,
як замовка таємністю зозуля.
Саме життя тебе благає - будь...
Твоїх журби і радості бракує.

Воно то так: юрбі не догодиш.
Але і ти, Самотносте, не винна,
що десь не так і мислиш, і мовчиш...
Бо не навчиш самотності все рівно.

Тому побудь такою, як ти є,
не конвертуйся у лялькову кралі.
Нехай зозуля натовпу кує,
вона гнізда не матиме й надалі.

Минають дні, і зорям завдяки
їх розрізняти можеш так, як хочеш.
За добрих друзів матимеш зірки...
Не віддаляйся! Глянь, як гарно! Ночі ж...

Не віддаляйся попри забуття,
не охолонь від холоду насмішки...
Побудь такою, як блага життя,
коли саме мандрує поруч пішки.

26.03.2011

Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м'ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
                Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину,
                Іншому звабно моргає.

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

Запльовані майдани, де здобували волю,
Забльована Венера, як горщик для лайна.
Що твій онук на твоїм зродить полі?
І де твоя душа, скажи ж бо, де вона?

Пташина щастя, що як небо синя
Видзьобує чужу рожеву цвіть.
В сплетінні автострад, всесвітній павутинні,
В перервах між борщем та сексом мимохідь

Згубились ми, хохли, сумирні малороси,
Дрібні хлопи, пихаті сердюки.
А гайдамаки, що святили коси,
Лили руду і перейшли віки.

Оті дядьки, поспільство босоноге
(Хіба їм щастя хтось пообіцяв?)
Лили руду, але боялись Бога,
І перед Богом вже не хлоп вставав.

Вони пішли, пішли, немов не було.
Та Гайдамаччина - це темний косогір,
Над сьогоденням, що таки притхнуло
Зневірою серед батьківських вір.

Чорнюще небо все над нами висне,
і холод душу, мов лещата, тисне.
Але в моїй руці твоя рука...
О Боже, ніч яка!
Дощик із хмари крапельками пада,
немов достиглі зерна винограду.
Але ми сміємося в лад громам...
Ох, що він нам!
ох, що він...нам...

Cумна мелодія, сумна...
Душа стривожилась і зжалась.
Вже келих випито до дна
так, що нічого не зосталось.
Сумна мелодія, сумна...
Та раптом щось у ній зламалось
і між акордами вона,
немов обпившися вина,
так сумовито засміялась...
2010

Втопи в мені свій вічний біль
І влий у мене сонний відчай.
Я стану морем! Навіть більше -
Я стану прірвою тобі.

Хай протече крізь пальці час,
Останні висохнуть сльозини.
Кохання з запахом бензину,
І слово “так” терпке, як чай.

На хвилі “Солодко ФМ”
Полився дощ прямим ефіром.
І звук від крапель вліз під шкіру.
Намокла відстань під дощем.



26.03.2011

відпливають кораблі
з усмішками друзів
почуваюсь на землі
робінзоном крузо

скоро п*ятниця
примчить
з ночі на неділю
і вагатиметься чи
убивати білла

біло снігом замете
проліски надворі
запиваючи мате
безпросвітне горе

наридаємось усмак
щоб переболіло
і подумаємо як
не вбивати* білла

* варіанти на вибір : виправдати, вибачити, повернути, насолити, порішити...

Потемніли на узгір’ї
Світлі ясени.
Посивіла на подвір’ї
Мати восени.
Всюди слізоньки солоні,
Де нога ступа.
Йде Іванко до червоних,
А Василь - в УПА.
Бідна мати поміж ними
Скелею стоїть.
Не вдається нині втримать
Близнюків розліт.
Воювати за Вкраїну
Кожен щиро рад.
Взяв Іванко карабіна,
Вася - автомат.
Бідна мати молить Бога,
До землі гнучись,
Щоб війни лихі дороги
Їхні розійшлись.
Бо дві правди забагато
На одній межі.
Хто міг думать, що близнята
Стануть, як чужі?
Гасне обрію заграва,
Зорі де-не-де.
Повернув Петро направо,
Вася – вліво йде.
Зашуміли верболози,
Гасне небозвід.
Мати глянути не може
Їм обом услід.
Бо душа, немов фортеця,
Лиш боронить біль, -
Розділити не вдається
Серденько навпіл.
З чорнобривців на узгір’ї
Стали ясени.
Посивіла у подвір’ї
Мати восени...
22.12.08.

Я знаю те, що знаєш ти,
Проте не можу зберегти.
Ту таємницю почуттів,
І серце те яке розбив.

Забудь, закрий свої думки,
Я знов зроблю все навпаки.
Я не така як ти хотів,
Мене кохати ти не вмів.

Тепер не плач, тепер засни,
Нехай присняться гарні сни.
Відкриєш очі мене нема,
Я не твоя і не сама.

Танцюю я, а ти співаєш,
Проте під дудку мою граєш.
Я вже пішла, а ти чекаєш.
Чого і сам тепер не знаєш.

Самотність живе у натовпі.
А іноді – в нас самих.
Ми надто багато тратимо
на мертвих – а не живих.
І надто уперто віримо
теоріям і словам.
Стаємо взаємозвірами,
не здатними на дива.
І стільки усього хочемо
від світу, проте, самі
дорогу до дому Отчого
згубили в нічній пітьмі.
І доки життя триватиме
шукатимемо вогонь,
який нас додому зватиме
в обійми святі Його.

Мені погано. Так банально, звично.
Комусь ще гірше. Хтось уже й помер.
Стіною знову лоба покалічив.
А з тріщин проросте гіркий полин.


15.02.2011.

И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?
Анна Ахматова


Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

***

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?

***
...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

***
Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

На бумаге – наброски мечты,
мелкий дождь и глагольный пустырь,
а на нём только дым, да тоска
за усопшей рекою виска.

Срисовал бы заброшенный сад
с еле-стуков, ресниц и оград,
но туда со строкою нельзя –
ветки тощие сердце пронзят.

Колокольные звоны хлебал.
С колокольни души – всё – хлеба.
А над ними моя синева –
журавлиная кровь и молва.

Есть награда для сердца – плечо.
Мне от мысли уйти б – горячо.
Что же делать с кричащей строкой
и дрожащей от неба рукой?

25 Марта 2011

Сліпі обоє. У відбитках скла
Лиш зойк руки як безнадійна варта.
Та , ким для тебе вчора я була
І той, ким ти для мене будеш завтра

Завмерли поруч. Пауза облич.
Ще мить і поміж нами знову вічність.
Прошу тебе , коханий, ти поклич
З минулого мою колишню ніжність.

Прийдешній день збирає скло з-під ніг,
І кидає у синій протяг неба.
Скажи мені ,як ти без мене міг
І як я ще жива… жила без тебе?

Там, де листя опадає долі,
Там, де сонця влітку не видати,
Час кує зозулею з тополі
І рахує дні свої до страти.

Б'ють вітри у хмари оркестрові,
Тихо шурхотить душа у п'ятах,
Виє вовк над прірвою любові,
А любов не хоче помирати...


(Для логічного завершення можна й так: "ВИЄ ТАК, ЯК ЗАВЖДИ - ЧАС РОЗПЛАТИ"...

В кімнаті з нерівними стінами,
дверима нерівними,
віконними рамами
стоїш із нерівними крилами,
стоїш одиноко,
поламана.

Нескладно усе,
нескладно,
і ти не складаєшся,
не склеюєш світ
з паперових,
зболілих думок -
ти сильна -
підлога у домі вже валиться,-
цей запис останній
на стелі твоїх помилок.

Паплюжать,
плюють,
із щілинок
на нитці звиваються
цих днів безсоромні,
лихі павуки
усе і на все,
що колись усміхалося
від дотику крил,
від тепла,
що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка,
і міль,
скрізь уламки,
подряпані фото
затертих дитячих обличь,-
смієшся,
хоч синява в дамки
давно вже пішла
із поскрипом
ржавих ключиць.

І байдуже, чим тут устелено,
чи тепло нозі,
чи доладно заблуклим очам -
все байдуже -
так тут заведено,
в кімнатах забутих
прострочених мам.

2011р.

Кто сказал, что Смерть страшная?!
Это не так – я её видела…
Высокая женщина. Прекрасная.
И волосы… цвета копчёных мидий.

В глазах у женщины – Вселенная,
Во взгляде – чувствуется Вечность.
Смотрит пристально, проникновенно,
Но взгляд живой.

Горела свечка…

Она стояла у моей постели,
Следя зорко, чтоб не сбежала.
Я - шевельнуться не смела,
Она - приказ ожидала.

Там, за стенкой, шла операция:
Тот человек почему-то стал ближе…
Нужна моя койка в реанимации,
Меня переводят.

Хочу выжить…

Она осталась стоять на месте,
Краешком губ мне улыбнулась.
Каталка задела платье невесты –
В соседней палате я тихо уснула.

Кто-то скажет: этого не было!
Бред из-под опущенных век!
А до утра в моей постели
УМЕР ЧЕЛОВЕК.



1994 г.

Снує моя душа в полях поліських,
Для неї дім- забуте чорнолісся,
Що нелюдом зашморгане ЖИВЕ.

ЇЇ Господній храм-кореневище дуба,
Доросла забавка природі так нелюба,
По морю мішаному полум"ям пливе.

Надіється,прострілена ураном,
Росою злічена, від дурості тиранів,
Що вернеться й до неї щастя знову.

Згадати те минуле вже не схоче,
Боїться, що лиш думкою наврочить,
Тривожила молитов Божу мову.

Потреба в сповіді?
Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
і хрест зів’яв,
покорчило метал
від сповідей
і від химери щастя.

Не вірю я
ні в біль в очах твоїх,
ні в слово,
що минулим пліснявіє,
ні в праведне,
ні в первородний гріх,
ні в рай, ні в пекло –
поховальні мрії.

Та кривить посмішку
спокуси вірний біс,
м’якеньке хутро
мостить під коліна
і сповідає,
й каже,- ти невинна.
А що згоріло,
те не варте сліз.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Весняна повінь
знов мою душу заполонила,
Пташиний гомін
її збентежив, мов голос милий.

З далеких далей
молю – озвися відлунням грому,
Аби печалі
могла прогнати й правічну втому!

Хай подих вітру
мені шепоче про тебе, Милий,
Я сльози витру,
я до життя знайду знов сили.

Літаю в висі
на крилах мрій, аж по під хмари…
Молю – озвися
з далеких далей, ким серце марить!
2001р.