З неба вигнана вода.
Де його не брак,
там душі не прикладай,
а займай за так.

А незайманим, воно
ще не знає слів.
Назбирав їх на вінок,
безголосся сплів.

В отакім забутім 'я'
перейшов себе,
де росло моє ім'я
терням до небес,

де гуділа на медах
літія бджоли.
Що дорогою згадав,
сніг не забілив.

Хай купається в смолі.
З Божої іскри
розпалю я переліт
для пришитих крил.

Не знайду собі кута,
вигадаю крок.
З неба вигнана вода,
з дихання зірок...

6 Січня 2011

Снилося не те, що я хотів,
Ранений у душу через спину.
Гамлетівський настрій...
Сто чортів
У мені шукають батьківщину.

Смерть ходила в білому кругом.
Я ж окрайцем хліба сьорбав тишу.
Гнав чортів хрестом і батогом
До вітрів, що білу пісню пишуть.

Серце – як вороняче гніздо,
Схолодніло і осиротіло,
Бо до нього не прибивсь ніхто,
Адже серце – то не тільки тіло.

Мрії – наче спогади.
Тепер
Ніби і нема...
Не відчуваю.
Написав я вірша –
І подер...
Мов пакетик золотого чаю.

Вмерти – чи заснути назавжди:
Є різниця?
Чи нема різниці?
Догоря сльоза.
Солоний дим
Щастям незаляканим іскриться.

Гріх у гнів, як ртуть, перетече.
Сум – у радість,
А вогонь – у воду.

Я безсмертний...
Та для мене честь –
Вмерти разом зі своїм народом...

Придбала Маргарита цуценя
Породи коллі, барви чаю з липи.
По смерті такси чула я щодня
Кріь перестінок стогони і хлипи.

На п"ятий поверх носить на руках
Рудаве тільце її ветхий тато -
Щоб рівні лапи мала псина - та,
Що лізе із скавкого цуценяти.
Як онучатка, пса навча манер.
В дощ парасоля над цюцьком:"Біднятко..."
І лиш тягар бездітності - з рамен
Своє доньки - не зуміє зняти.

Для коллі він - товариш,
лікар,
дід.
Уговкує Джованні колискова...

А в сиротинці - дітки - маків цвіт.
Чому б не взяти Маргариті... Вову?

Дым молчаливый как и я,
Прозрачным, томным волокном
Уходит тихо в мир забвения
Растав под белым потолком.
Вот так и мысли улетели,
Забрав с собою образ Твой,
Видать они не захотели
Тебя-Меня связать судьбой...

Якось вранці під вербою
Стрілися кума з кумою.
Обнімались,цілувались,
Обновками милувались.

- Яка гарна спідничИна!
- Та не гірша й сорочИна!
- Чобітки які чудові,
Мабуть імпортні та нові!

- Що сьогодні купувала?
- Ти й на ринку побувала?
- Знаю поряд я крамничку,
Там чудові черевички!

Сто крамничок обійшли,
Те,що треба,не знайшли.
Постояли ще з годинку,
Торгувалися на ринку.

Гарно так погомоніли,
Вже й обідать захотіли.
- Треба,кумонько,вже йти,
Бо недовго й до біди!

Чоловік голодний вдома,
І в ногах уже утома,
Милий мій не зрозуміє,
Ще від голоду змарніє!

На хвилинку зупинились,
А пів-дня кудись поділись!
Марно буде говорить,
Скільки встигла я зробить!

2010

Знов беззаконня і сваволя,
Бал правлять тлусті гаманці.
І зовсім безпорадна воля
Дріма в державнім гамаці.

У бур'яні родюче поле,
Жебрають діти і бомжі.
І переповнюється болем
Мій край в зросійщеній іржі.

Героями стають злочинці -
У них в кишені право й суд.
А зайди й землячки-ординці
До прірви з посміхом ведуть...

Темної ночі
В полі блукала.

В полі блукала,
Зілля шукала.

Зілля шукала,
Та й не простого.

Зілля шукала,
Та й чарівного.

Плакало серце,
Долю благало.

Плакало серце,
Болю зазнало.

Нічкою в полі
Довго блукала.

Дивне чар-зілля
В кошик збирала.

Зілля чарівне
Серце врятує.

Сльози дівочі
Сушить-лікує.

Темної ночі
Чари літали.

Серце розбите
Знову збирали.

І шепотіли
В душу дівочу:

-Сльози,не горе!
Щастя пророчу!

Висохнуть сльози!
Хмари розтануть!

Новим коханням,
Долею стануть!

2010

На зупинці біля школи купа оголошень,
Та одне цікаве дуже розглядав найдовше.
« Загубив наш учень вчора сумку із книжками,
Просьба, люди, хто щось знає, зв’язуйтесь з батьками.
Сумка має чорну ручку, синя, однотонна»,
Нижче почерком дрібним був номер телефона.
А ще нижче хтось надряпав дуже неуміло
Ще й доповнення маленьке, чесне й дуже сміле:
« Люди добрі не нервуйте моїх маму й тата,
Тож щоденника не треба зовсім повертати ».

В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля.
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб Материнства осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амадео гриз би - звіром - цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?
Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик - з ікон...
Якби ж на те вікно - молитви ґрати!

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно. Зайця Юрі зшила...

Ти вбила ненароджене дитя!
Себе об камінь туги розкришила...



2006-2010


*---
Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна 6-поверху після
смерті свого коханого Амадео Модільяні в 1920 році.
Їй було 22 роки. Була моделлю, художницею.

Маківкою в полі
розквітала доля.

Полум'яним цвітом
линула до світу.

Сонечком налита
обіймала жито.

Скроплена росою
вабила красою.

Дивним ароматом
розсипала свято.

Купана зорею
квітла над землею.

Серед буйства квітів
проминало літо.

А посеред поля
в'яла тихо доля...

2011

день виставляє удень сіті у сім світі:
і найпрозорі – у неба морі...

коли іде, ті сіті тягне за собою:
волоче,– і небом, і земльою...

і витягає на поверхню світу зорі:
і навечірні, і найпізніші...

і зорі-усмішки осяйнії озорі:
настоює їх небо на земніші...

ніч німо гупа у калатало:
порожнєє бляшанеє відро...

і теплим шляхом соняшним пливе:
оце найбільше у цю мить цабе...

2004

Не знаю. Надо мне все это?
Есть, говорят, другая где-то..
А может бросить и уйти
От этой, е ма... прелести?
Все говорят мол не достоен
Измен, страданий, ожиданий,..
-Не хочешь разве ты покоя?
-По правде? Я и сам не знаю.
А может нету той другой,
Которой манят всей толпой?
Ведь люди все неповтормы.
А идеал - фантом лишь мнимый.
-Забудь ее! Ты ей не нужен!
-От этих слов мне только хуже(
И вроде выбрался немного
И тут удар - опять я в луже(
Может ошибку совершаю?
Увы я этого не знаю.
Ну а пока еще дышу я
Пока о ней лишь я мечтаю.

Ты не моя, а так хотелось
Обнять, прижать,поцеловать,
Сказать, что в голове вертелось,
Люблю, соскучился сказать.
Ты не моя. Не суждено ведь
Тебя за руку мне держать.
И мне... как воздуха, как пищи...
Тебя мне будет нехватать.
Не знаю я, что будет дальше.
Как это все воспринимать?
Ты не моя! На этом точка!
Моей тебе уже не стать!

2011

Знавісніли сніги.
Ми в облозі завій,
За два кроки не видно нічого.
Електричка загрузла в нічній Лозовій,
Безнадійно буксує і човга.

Серед гір-кучугур у капкані зими,
У шаленім канкані хурделиць,
У партері заметів зосталися ми,
Споглядаючи трепетну велич.

Виє вітер студений, поземка сліпить,
Ні зорі, ні вогню - темінь біла!
Нумо, бабу із снігу натхненно ліпить,
Щоби кригою та збронзовіла.

Наче скіфка стара нас нехай стереже -
Звично їй у негоду на чатах.
Огир бога зимового гучно ірже,
Не дає нам удвох заскучати.

Знавісніли сніги...

Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту
І, як лицює танцюристу ,
До пань тендітних в березняк.

Мовляв, дівчата, так і так -
У цю хвилину урочисту
Я одягаю ночі фрак,
Сорочку обрію імлисту,

І нумо, вітру – баяністу
Замовмо танець краков’як
І що бажання є і хисту
Станцюймо, хто зуміє як.

Я одягаю ночі фрак.

2011

Слово, ти могутнє !
Слово, ти крилате !
Вознеслось над небом
Слово необ’яте.

Запалило зорі,
Розділило води,
Привело з одного
Чисельні народи.

Всі часи, епохи,
Всі шляхи, дороги
Супроводить Слово
За земні пороги.

І дарує раду,
Змученим – спочинок,
Скривдженим – розраду,
Мудрим – вірний вчинок.

Слово споконвіку
Було, є і буде.
Славно засідаєш,
Справедливий Судде.

Твориш все у всьому
І кінця немає
Істині, що в Слові
Вічному лунає…

Те місто, що так довго в ньому жив я,
Пуска вітрú, щоб чуб мені звихрúть.
Там тонкокнижжя і сіроножів’я
У двох маслин питають закурить.

Мені ж питати що? – я здимів з дóмів.
Сховавши в грудях вулиці і труби,
У ятці, темній від розмов і ромів,
Пив пиво золоте, мов ромські зуби.

А потім легко, як у віршах пишеться –
Під жовте сонце та жоржини дві –
Я зраджую тобі в якомусь Вишневці,
Секунд чотири – очі вже відвів…

І затихають щебети і клопоти,
Бо ніч, бо піч, бо квітка вогняна…
Ми сидимо. Нам ноги взуті в чоботи.
А де це є – ну хто на світі зна?

Я одна з мільйона,
Люблю, творю, іноді каюсь.
Від добра не відрікаюсь,
І доспіли виноградні грона.

Я одна з мільйона,
Готую вдома дітям їсти.
Вечорами наздоганяє тиша.
Це теорема- не аксіома.

Я одна з мільйона?
Це ще треба довести.
Oblige noblesse,
Що на мільйон я одна.


9.01.2011

Хто улещує сни, де "Німфеї" Моне?
Між окатого інею пишуться звори.
Утікає проміння до квітки зорі -
я колись написала обличчя Аврори.

2011

На восток, мысли мои:
Сестренка- солнышко!
Универсальной нежности дитя!
Жду, когда, руки-лучи твои,
После долгой разлуки,
Коснутся моего лица.
Росою Тоски и Радости
На ресницах Душа.
Один человек-Одно
Всеобщее владение,
Все Братья и Сестры Мы
-Один Бог, Один Христос,
Одно Единство и неделимо ОДНО!
Снежок- зимушки роса,
Снежинка-символ Христа,
Это-Праздник Рождества!
Всем! Всем! Всем!
Белоснежного Единства - пушистого Счастья!

Та обручка пече. Так уперше пече невідомість.
Я уже не його, не твоя, не своя... нічия...
Руки неба лягають на обрій - космічна утома.
Хто сьогодні врятує любов, коли завтра печаль?
Океани розпуки. Обручку знімаю нервово -
між яких континентів і звичок не сталися ми?..
Я лишаю останнім твоє - шкода, сказане - слово
і неміряну тишу образи і холод зими.
10.01.2011.

Телятко на лужку траву скубе,
Малюк наш за метеликом гасає.
І сонечко іще не пригасає,
І плесо річки біло-голубе.

Ідилія...
Вивершуєм стіжок.
Дружина розпашіла, в сіні коси.
А луки - запахущі, стоголосі -
Від путівця до заспаних осок.

Втомилися?
Під верби - на ріку,
Пополуднаєм, знімемо утому,
Щоб знов купатись в літі золотому,
В зозулиному щедрому "ку-ку!".

2010

Завітний день
Для тебе і для нас.
Найкращі квіти
Едельвейсу волі,
Мажор пісень,
Нірвана щирих фраз,
Ансамбль із світла,
Реверанси долі.
Одній тобі
Даруємо цю мить!
Живись повік
Енергією сонця,
Не смій тужить,
Нехай всміхнеться вік
Яскравим спалахом у тебе на долоньці!

2010р.

у цієї країни вже відбирали майбутнє
але поки ми хотіли жити інакше
вітер надії наповнював сенсом будні
нас не ділили на умовних наших/не наших
і слово завтра дорівнювало слову краще
а слово свобода дорівнювало слову бути

та - дві тисячі десятий. лютий.

а слово свобода дорівнювало слову бути
і слово завтра дорівнювало слову краще
нас не ділили на умовних наших/не наших
вітер надії наповнював сенсом будні
але поки ми хотіли жити інакше
у цієї країни вже відбирали майбутнє

(семейная частушка)

Я ж хотел, чтоб было лучше.
Ну, а вышло – как всегда.
Повторяю для тебя:
"Я хотел, чтоб было лучше… "
Или взять последний случай –
не старался разве я?
Ведь хотел, чтоб было лучше,
ну, а вышло – как всегда.
(03.1989)

(хоровод)

На русском, на могучем всё можно рассказать –
души российской темень детально описать:
имперские порывы и удальской «авось»,
душевные надрывы и бунтовскую злость,
унылое отчаянье и водочный угар,
и пьяное мычание и похоти пожар,
романтику блатную, тюремное веселье,
бандитскую печаль и тяжёлое похмелье,
ментовский «беспредел» и кабацкую тоску,
лагерный разгул и чейфирную мечту,
московско-православное у церкви покаяние,
слезливое, сопливое сиротства содрогание,
а ежели эмоции такие вам чужды –
язык великий русский тогда вам без нужды.


(12. 1993)

Жизнь это счастье,
А не боль!
Если не хочеш жить
Ты не герой!
За жизнь,не можеш
Жизнь отдать
Но у себя легко
Ее отнять
Если не цениш жизнь
И в каждой мелочи
Её винишь
Ты говориш,
Что не нужна она
А ведь ты зря
Так говориш
И зря Создателя
Её гневишь
Ведь ей не нужно
Мстить тебе
А лишь уйти
И этим скажет она все
Что нужно знать,
Тебе и мне!

Живу я прошлым днем опять
Любить,любовью убивать-
Не для меня
Ведь мне бы только
Больше спать
Не интересны стали мне
Не спорт,не книги,не природа
А только пух перины
И масло в складе маргарина
С друзьями больше не общаюсь
Ведь их уж нету у меня
А в школе двоек нахватаюсь
И радуюсь лишь дома про сидя
Мне все равно
Что делается в мире
Мне все равно
Что там кругом сейчас
Мне лишь-бы спать
В своей родной квартире
Мне лишь-бы спать
В любой момент и час.

Мы были с тобой
Как корабль с водой
Как пшеница с землей
Как небо с луной
Так и я с тобой
Но увы не сейчас
И уже не со мной
Ведь ты стал другой
Ты плывешь на чужом корабле
Ты живешь на чужой земле
Ты летаешь в чужих мечтах
Словно во тьму погрузилась луна
Ты погас,ты погас для меня-навсегда
Стал другим,стал чужим для меня
Ты уже не в моих мечтах
Ты не главный герой в стихах
Ты ушел,ты погас навсегда
Хоть на небе одна луна
В полнолунию ты пропал
Ты пропал навсегда
Но я буду помнить тебя
Лишь как друга
Который, всегда
Готов поддержать меня.

Зупиняє мій « уазік » молодий даішник:
- Нарушаєм,- каже,- дядьку, признавайтесь,грішні?
Так ганяти на дорозі вам хіба не сором?
Ось радар заміряв швидкість, тут усі сто сорок!

Сперечатись бачу марно. Я йому говорю:
- Ось ключі, сідай за руль, а я сідаю поруч.
Підморгнувши, тихше кажу: - Слухай, чоловіче,
Як розженеш до сто сорок, - штраф оплачу вдвічі.

* * *

У барі в нас не міг повірити ніхто,
Що у гранчак влізає сміло три по сто!

* * *
Щоб зі здоров’ям все було в порядку,
Потрібно всім частіш робить зарядку.
Тому у нас в сім’ї вже з понеділка
Щоранку на зарядці дві мобілки.
* * *
Неправда, що блондинки сексуальніш. Це не так!
Скажу лиш по секрету, - це дурниці.
Моя он скільки раз вже фарбувалась так і так, -
Повір, нема ніякої різниці…

Бачу колони внуків, поплічно,
гріб на лафеті, огиря круп.
Вітром мені не доноситься відчай
грізних російських воїнських труб.
Бачу в регалії прибраний труп:
Жуков у смерть від’їжджає навічно.

Воїн, якому безліч упало
мурів до ніг, хоча й меч затупів,
блиском маневра до Ганнібала
що доростав серед волзьких степів.
Дні закінчивши під шепіт опали,
наче Помпей, або хто й поготів.

Скільки пролив він солдатської крівці!
Що ж, горював? Сповідавсь до тих лав?
Згадував їх, передсмертний патрицій
штатського ліжка? Не відказав.
Що відповість їм, як випаде стріться
в області пекла? «Я воював».

Жуков до правого діла десниці
не докладе уже в жоднім бою.
Спи! У історії стачить дещиці,
тим, хто в російськім піхотнім строю
входили сміло в чужинні столиці,
але в страхý повертались в свою.

Маршале! Візьме слова оці Лета
і прахоря твої позабира.
Все ж, ти прийми їх – крихітна лепта
Спасові тверді, вітчизна котра.
Бий, барабане військовий, і флейта
тонко свисти на манір снігура.

1974
Лондон

так затишно й святково водночас
зітхне зима в калейдоскопі щастя
її обійми - білі та пухнасті,
і я малим приблудним потерчам

вгорнуся в хутра найсвітліших шат
на день, на чверть...(о першій чи
о сьомій -
мій потяг загуде,
ото й по всьому...
і знову дні у сутінь поспішать...)

півоберта – дзвінкі фрагменти фраз,
різдвяна ніч, зачерпнута зі студні...
нехай не довго.
хай за руку - будні.
краєчком cерця – в білий пух.
ще раз.

Так довго я собі брехала,
Брехала нагло, прямо в очі.
На жаль тоді я ще не знала,
Чому нам доні довгі ночі.

Питала я себе вже вкотре,
Чому ти така ница і єхидна.
Життя воно ж бо не зворотне,
Показує, хто чого гідний.

Не плач і не кажи більше,
Чому час все минає без зупину.
Почуття залишились в світі іншім,
А я тепер живу на половину.

21.04.2006

Желтеют листья
Уходят годы
И снова осень
Концы все в воду
Я прячу чувства
Подальше в душу
Стараюсь спрятать
Ком в горле душит
А ты уходишь...
И повторяешь :
"Друзьями стали и все-
ты знаешь"
Любовь не пытка
Любовь ошибка
Моя ошибка.

Брехнею пахне все навколо,
Самотність, ранок, дивне все.
Серце моє застудилось й хворе,
Ніщо його вже не врятує.

Боюсь почуттів, що накривають з головою
І весни п'янкої смак.
Боюсь побачити крізь роки
На наших душах закам'янілий знак.

Гадалось буде все інакше
І вірилось в твою любов без меж.
Хіба могла знати, що завше
Доля обирає собі жертв.

2006-2011

Не хотіла відпускати,

Тримала до останнього
Надію і хусточку,
Що він подарував.
Трималась до останнього
За щастя ниточку,
Поки випадок її не розірвав.

Тоді безслідно він зник,
Потяг рушив в далечінь.
Він залишив її життя,
Пролунав останній крик.
Всі стежки зруйнувала заметіль,
Та тільки не зуміла почуття.

Настали будні дні,
Вона часто згадувала нас,
Моментами валилось все з рук.
Він приходив у світлім сні.
Зринав в уяві той щасливий час,
Долинав їхньої пісні звук.

Минули довгі роки,
Коли ту хусточку він залишив.
Голова її вже сивиною посріблилась,
Вони стали батьки і діди.
Але для неї назавжди
Ця хусточка у серці залишилась.

28.12.2011

Рипить холодний білий сніг,
Мороз знов перехожих підганяє.
І віхоли сумної дивний сміх
У голому гіллі щораз лунає.
Скрипить ліхтар промерзлий до кісток,
Хапаючи з пітьми сніжинок зграї
І віхола в холодному танку
Теперішнє в минуле обертає.

2009р.

В тридев'ятому царстві його не знайшов.
Стільки літ розгубив, позбивав підошов.
Бачив горе і радість, засилля біди...
Залишились повсюди мандрівця сліди.
Відпитав сім чудес, в нетрі вирвав женьшень.
Дослухавсь до людей, до заморських пісень.
Та несита жага, мов лихий оповив:
Чи не вітра у полі мандрівцем ловив?
Геть циганське життя!
Вік минув - і дарма,
Певно, щастя його не було і нема.
Збудував теплу хату. Ловив карасі.
...Але снились дороги в снігах і росі.
Маривсь ледь не щоночі небачений край,
Де хмільні орхідеї, пустельний курай.
- Що ці спокій і хата...
Нехай їм греці!
Тільки б посох утримать в ослаблій руці!-
І старий нетерпляче звестися хотів,
Та знесилене тіло притримала тінь...
Затужив чорнотроп. Одступив путівець.
І баладі циганській приходить кінець,
Бо не ступить на ряст наш мандрівець. Хоча,
Те, що вік він шукав - золотіло в очах.

я не люблю тебя.
я не твоя.
я никогда и не была с тобой.
но что-то ж заставляет
по ночам
рыдать под одеялом с головой.
здесь все сложнее.
это как болезнь.
боязнь пространств, в которых не тебя.
да, я зависима
от сетей интернет,
где ты напишешь мне хоть иногда.
ты для меня теперь
как героин.
мне нужно увеличить дозу "ты",
чтоб было так,
что мы вдвоем лежим,
и пусть над нами только неба дым.
мне нужно,
чтоб ты чувствовал меня.
хотя, я знаю, это невозможно.
тебе ведь ночью
есть кого обнять.
и вот я снова в дурах.. да, все сложно.


2010

и пусть у меня бесснонница,
зато я умею слышать
беззвучный голос безумия
"спасите же наши души".
зато я умею видеть
в оранжевом ночью небе,
повесившемся над улицей,
звезд изредка белый пепел.
зато я могу дотронуться
до тьмы, из осколков склеенной.
и пусть у меня бессонница..
ее мне тобой навеяло.

2010

Привіт, вусатий!
Очка - намистини,
вологий ніс торкається руки,
і шовковиста біла кожушина
клубком пухнастим треться до щоки.
Цей теплий м"ячик , розімліле диво
ліниво “місить тісто” , мружить зір,
згортається в калачик воркотливо,
мій лагідний хижак,
мій ніжний звір.

Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи.

Батальйони людей завертаються в хутряні дупла,
перестрінуть їх дикі тварини сусідніх світів.
На ослінчику хат заспіває сумна завірюха -
не почує ніхто з-за екранів мобільних мурів.

Телепати і маги пророчать лавини й потопи.
Вже на санки не сяде малеча у штучних светрах.
Сніжних баб занесли у зміст книги "Журба ідіотів"...
Тільки білі мурахи живуть на високих дахах.

Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи...

Мело, мело по всій землі,
У всі наділи.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як влітку на вогонь мошка
З нічного бору,
Сніжинки вилися до шкла,
Злітались з двору.

Ліпила віхола на склі
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

По стелі, що осяяв сніг,
Плив тінний трепет.
Перетин рук, перетин ніг,
Судьби перетин.

Й спадали черевички вниз
В тремкім безладді,
І з нічника все капав віск
Слізьми на плаття.

І все губилося в імлі,
Де сиво й біло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дихало з вугла,
Й спокуси присок,
Як янгол, навхрест, два крила
Здіймав у присмерк.

Мели весь лютий хуги злі,
І все несміло
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



1946

Для різдвяних чужинців накрито (під Місяцем) стіл
(я не можу заснути, коли благодать затихає)…
Зірка, думала, сходить, а то – лиш на стелі... вініл,
Що тоді миготить, коли світло (вночі) вимикаєш…

Не востаннє злітаєш. Не вдруге торкаєшся вій,
Наче янгол дитинства, назавжди прирісши… На плечі
Опускаєш любов, ніби спогад осліплих надій,
Якось дуже розкуто, що навіть собі суперечиш…

Великодневі тіні - в уламках нового Різдва.
Знов збираю у жмені пухких янголяток (із вати)…
Крила ріжуть долоні. Не вперше відчула (жива!),
Але так й не навчилась присутність твою відчувати…

У порожній шухляді зім’яті лежать рушники…
Перев’язано руки – зусиллям святих віфліємів…
Незгасаючі душі. Нетлінність чужа – навіки
(що не стала чиєюсь, й не стане, напевно, твоєю)…
2011 рік

у тебе німби
у мене крильця
літати ніби
пора
та сниться
що б’ємо долі
у тих польотах
і не по ролях
до неба дотик

здрастуйте прадіде і прабабусю
довго ішов я до вас
трудно було у зворотному русі
йти стрімчаками в прачас
ось я нарешті стою на порозі
тихих ясних вечорів
парубок спить чорночубий на возі
місяць до хмарки підсів
плач соловейка доноситься з гаю
тінь упирається в пліт
в стайні дорідні воли румигають
лижучи зморення піт
лине тужлива дівоча співанка
аж просльозилась зоря
дзвінко взиває імлистого ранку
жайвір до плугатаря
півень натхненно утретє і вп’яте
піє в дрімоту п’янку
має ось – ось закричати мій тато
вперше в ллянім повитку
тихо і свіжо нема агрегатів
диму їдкого із труб вихлопних
соми у річці гуляють вусаті
чиста вода навкруг них
пагорки й доли байраки з ярами
зрощують цвіт і моріг
пахне чудово - сміття ані грама
я аж від того знеміг
то ж прощавайте вертаюсь додому
надто повітря хмільне
можу надихавшись впасти у кому
хто відкачає мене

Я твій герой малих трагедій,
Хуан Міро твоїх ідей.
Мої слова не для комедій,
мої слова не для людей.

2010

Потопила сльози у джерельці,
Підзаріс тут мохом слід розлук.
Прихопила спогадів
Краєчок неба в жменьку,
За плечима крила твоїх рук
Тихо спали.
Зачаївсь на дні один разочок,
Не цілунків трунок –
згірклих мук.
У обійми впав тут камінь лунко
І притих, зачах, оглух,
оглух, оглух …

2010

В англійському банку, в підземному сховищі,
сейфів броньованих раб,
за сотнею хитрих замків, невідомий ще,
спить зачарований Скарб.

Світ нагорі, ледве зрісши висотками,
в урвища падає криз ¬–
в цей час унизу обростає відсотками
чийсь несподіваний приз.

Десь землю захланні замучили заступи,
вчені десь трощать списи,
чужих таємниць розбираючи записи,
в мотлох встромивши носи.

Банки одні було другими з’їдено,
ртуттю зливавсь капітал,
і власник новий переймав заповідане –
тьмяний чужинський метал.

З давніх гросбухів в комп’ютерні файли
дивне ім’я перейшло:
Mr. Pavlo Polubotok, Esq.
Далі – кругленьке число.

Довкола цих зливків устиг наснуватись
пліток і легенд цілий міх.
Навіть подеколи може здаватись:
скарб цей насправді є міф.

Значить, дарма сподіватись і марити:
де він, джекпотик наш, де?
Так Україна, обдерта, обманута,
справжнього гетьмана жде.

Та поки світ світом, манитиме солодко
вдачі мрійливої карб –
гетьманське золото, демонське золото,
бідної нації Скарб.

2010

Я знов приміряю північ
У сірих твоїх навпроти,
Де небо – давно за Грінвіч
Із зоренатягнутим дротом.
І чую, як дихають стіни
У грудях блаженним звуком,
А ти, підібгавши коліна,
У мене вплітаєш руки.
І молиться Прага Богу
По-нашому на балконі,
Закутавшись в ковдру, як в тогу,
Ми рідні такі сьогодні…
Як вчора, як завтра, як потім...
Бо порівно навіть сонні.
Ми - ціле одне без сотих
І жодних шенген-кордонів,
Бо серце в твоє врослося
Без дозволів і бумажок,
Словами «ти мій холосий»
«..і ти моя тільки назавжди…»
Пробач, що не маю права
Щодня тобі сни писати…
У вухо уткнувшись справа,
Затиснувши щастя в лапах…
Пробач, що приходиться бігти
З солоними часто очима
Що душу шкребуть, як кігті
і горло – дорожнім димом…
пробач... що втікаю знову
під серця коліс...бах..бах…
в валізі з твоєю любов’ю…
й цілунками на губах...