Тепер ми уже вигнанці,
якщо не такі як всі.
Не вигідні як повстанці,
на рану - пекуча сіль,
бо хто ж тебе запитає,
чи з миром ідеш чи ні –
лиш душу перелистають,
як зошит, і кинуть в сніг.
Бо ж треба же, яко стадо –
не мислити ні про що.
Приймати брехню за правду,
яку подає сам чорт.
Вдавати, що люба ноша,
сповнених страхом тіл,
бо радість, то пані прошена –
не кликали, то простіть…
І що полинова втома
миліша комусь за рай,
чи є якийсь осуд в тому –
що хочеш, то обирай.
Так, кожен собі каратель,
і кожен собі – вінець.
Народиш себе чи стратиш,
від тебе залежить днесь.
Та, пізно в тобі, чи рано,
руйнуючи стіни лжі,
одкровення, сягнувши грані,
з серця вимиє міражі.
О! Їх ще багато буде,
тих, що пізнали суть.
Й до них доберуться люди
і спалять чи розіпнуть.
І будуть сміятись гучно
в наступній із «перемог»,
так і зоставшись учнями,
в яких нерозкритий Бог.

семидесятые, сто двадцать пятые,
не километрами, теперь уж милями,
соединенными твоими штатами,
чужими водками тоску по матери.
небезмятежное, хотя и теплое
чужое небо за чужими стеклами.
и разноцветное, но очень блёклое
воспоминание глазами мокрыми,
руками липкими, слова невнятные,
рыдаешь над своими снимками,
над перекрестками без указателей,
над заболоченными улиц вилками,
над серым городом, которых тысячи,
но он родной тебе, нет так, как этот рай.
подходит к горлу, ведь на сердце высечен,
в крови пульсирует, и мысли заполняет.
ну что, накушалась полоско-звездами?
что, насмотрелась их романтики
под переводами одноголосыми
с коварным именем "мечтай внимательно".

2011

Весняно...хочеться літати,
цю дивну ніжність приласкати,
поділюсь серцем, полюблю.

Турботою зігрію небо,
І вітер просочу я медом,
солодким фліртом заграю.

Чи ти не плачеш ,моя весно,
Закрившись хмарами?(не чесно
я співом шибки всі розбив)

Омий водицею рясною,
Щоб захворів я лиш тобою,
нарешті зиму відпустив.

В оману вводячи себе
Надіюся на щось велике,
Коли не сходячи зійде
Любові чистої без ліку.
Коли поразки розітре
Та перемога нездоланна.
В оману ввожу я себе,-
Я вже давно не бездоганна.
Нехай мене перемогла
Моя самотність не самотня.
Та я крізь сутінки буття
Готова йти ще років сотню.
І, озираючись назад,
Я не побачу злого люду.
Й заради тих мінливих зрад,
Ніколи жити більш не буду.
Можливо, це лише слова,
Можливо, падаю в оману.
І, наче човен без весла,
Моє життя порожнім стане.
Та я не віритиму в це,
Не піддаватимуся болю.
Я краще стану тим творцем,
Що сам малює власну долю.

Я восхищаюсь силою твоей:
И силой воли и стремлений силой!
Ты самых лучших трелей соловей,
Речей своих слащавых, нежно-милых...
В обьятиях твоих я замираю сердцем,
Покой и Радость- я ведь не одна...
Коктейль любви такой: "клубника с перцем",
Я пригублю и висушу до дна.

2011г.

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,
довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,
різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.
Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,
5 гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.
Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,
ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,
духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата
на закосиченої Персефони весільному ложі.
10 То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,
то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.
Мі́стам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

ты комком у меня в горле.
худшее из тысячи с лишним зол.
мы с тобой почти еле знакомы,
но уже ощутим твой мельчайший помол.

ты мороз по моей коже.
ты на мелкие части меня разобрал.
может, снова меня сложишь?
а в ответ смайлом вновь обнажаешь оскал.

ты глаза мне налил кровью.
так умело зациклил меня на себе.
да пошли вы все с вашей любовью!!
я бы лучше навечно осталась в зиме.

ты дрожишь у меня в пальцах.
худшая из тысячи с лишним бед.
я хочу с тобой просыпаться.
но пока даже трудно сказать "привет".

2011


Всіх я риб перелюблю в морі,
Маю внутрішню цю потребу,
І застигну в німому горі,
Вже коли я дійду до тебе.

Не торкай мене поміж ноги,
Він – вже мертвий, старий незграба,
І пробач мене, мила небого,
Не поставлю тебе уже крабом.

Та до зваби твоєї горнуся,
Я зробити ще дещо в силі,
У глибини твої увірвуся,
Солод-ласку дам – куннілінгус.

Все солоне злижу із тіла,
Струм оргазму пройде між нами.
Як здригнулась ти, затремтіла…
Піднялося на морі цунамі.

20.03 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Ось знов прийшла, тихенько примостилась,
Мов і нема, а так, – давнішній сум.
В чужому домі серцем розгубилась:
– Пробачте, відпочину і піду.

Вам тепло? Ви і справді незвичайні,
А я..., а я – жебрачка, сирота.
Десь теж є дім і діти безталанні.
Я зараз. Я піду. Мене нема.

Пішла. Згорнула в купу дні пророчі,
Тепло забрала, павутиння мрій.
Розбитим склом посипала у очі.
А на прощання кинула: « Ти – мій!»

Із чорного лона тунелю – лиш фари,
видно ще тільки вогні.
Але вже зловісне МЕНЕ-ТЕКЕЛ-ФАРЕС
сяє на білій стіні.

І в мить, коли потяг вривається з ревом, –
фатуму втілена суть, –
всередині тих, що над краєм завмерли,
екстрений чиниться суд.

Майне в багатьох гострим проблиском леза:
от би відтяти все враз.
Це істини мент, це Господні колеса
ріжуть усіх, як алмаз.

І тільки один, непомітний до того,
вирве чеку із життя
й до ніг упаде невблаганного Бога,
множачи силу тертя.

А решта, цинізмом маскуючи скруху,
звичних не зрадять личин…
«Короткочасне зупинення руху
сталось з технічних причин».

2011

Неначе склянка недопита
Хмільного зрілого вина, -
Мій погляд знову ненаситний
До себе вабила вона.
Впізнав у ній її одразу,
Немов свою незламну тінь.
Не обернулася ні разу,
Коли пішла у далечінь.
Мов незнайома перехожа,
Від мене кинулася в біг
Та, що на юність світлу схожа,
Яку у пам’яті зберіг…

23.05.10.

Коли заснеш – дивитимусь на тебе,
Залишусь по цей бік тонких твоїх повік.
Мені буде здаватися, що чую подих неба.
Здаватиметься ніби я щось для тебе зміг.

Коли заснеш – торкатимуся шкіри,
Можливо, прошепочу палаючі слова...
П'янітиму в обіймах безтямно і щасливо.
Хоч ранок і далеко, та ти зате близька.

Коли заснеш – сміятимуся снами.
Мене впізнати легко в кожному із них:
Там промені мої лише для тебе сяють...
О, Ластівко, впусти мене у власні сни.


9.12.2010.

Пародія

Ультрамарин, гумóвці, бірюза –
Зелено-синя ланка бурякóва…
Які Гаваї? Зникла десь коза,
І Гриць (Горацій) теж пропав… до слова.

Хоча б один рядок зробив нехай –
З сусідом, нéздаль, прагне релаксацій…
О, зараз буде: “Будьмо!” і “Банзай!”
Таке ліниве вдáлося до праці.

А потім ляже, наче справжній сер
(Хай Англія уже мені пробачить),
А ти з городу бігай – чи не вмер?
О, Гамлете! Яке життя собаче!

Дістав давно прозорих гúчок рай,
Базальних ганглій рідше імпульс блиска…
Звільнюся ось від одягу – і край!
На пляжі наче. Чим я не нудистка?

Полóти буду, всім наперекір!
Чи в турагенство? Треба ж мати міру!
Ось завтра мій очуняє…вампір –
Я – на Гаваях… (Майже по Шекспіру).


20.03. 2011

Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий, манюсенький, причепився ззаду.
Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче.
Українська народна пісня

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

Не можна повернути, що було,
Не склеїти розірвані нитки,
Комусь, можливо, сльози помогли,
А хтось, можливо, прожива як в сні.
Не можна загубити біль в літах,
Він не покине, як не намагайся
І бути вільним і не сподівайся
Немає в болю пропусків простих.
Не можна пам'ять стерти, як графіт,
І образ повертається щоднини,
Трішки розмитий, застарілий нині,
Але такий коханий, дорогий.

Батьківщиною пахне осінь,
В золотисто-багряне вбрана,
То міленьким дощем моросить,
То теплом зігріває прямо.
І любові у ній без міри,
І щедротами сипле всюди,
І дарує надію, і віру,
В те що жити ще далі будем.
Диха палко засіяна нива,
Зеленіє кущистим злаком, -
Осінь впевнено йде у зиму,
Разом з нами, в життя-достаток.
І не страшно й не гірко з нею,
Забувається побут, нещастя…
Пахне осінь Вкраїнським степом
І бездонним майбутнім щастям.

В твоїх руках – маленька іскра,
Яку так легко загасить –
Душа дитяча, світла й чиста;
Зумій пізнать, зумій навчить,
Зумій не втратити за ходом
Буденних клопітливих днів.
І розпалити з іскри згодом
Безмежне вогнище надій.
Не тільки в тому, щоб віддати
Свої знання навчання суть.
Бездонне серце треба мати,
Щоб вчителем від Бога буть!

Нівроку маю я вуста -
як яблука у банці!
А хлопці брешуть, що товста.
І ввечорі, і вранці.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!

Печінка в мене - от і до!
Не лий, бо п'ю із пляшки.
А хлопці брешуть - все одно
головоногі ляшки.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!

Неначе вуж, завжди вертка
й невизначена трішки...
А хлопці брешуть, що т а к а -
гіпопотам у ліжку.
Ну, все. Дістали звідусіль.
- Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!
Шолом! Ізраїль!!!


Як добре! Сходжу з літака.
Аж ось і він... Мужчина!
Але єврей чомусь втіка
кудись у Палестину!
- А де ж маца? А де та сіль?!
Ти що, Ізраїль!?
Чекай, Ізраїль!
Лишись, Ізраїль!!!

20.03.2011 "Сльзогінний сік березових віників"

Як розтлумачиш те,
Що в серці потаємне?
Які твої ключі?
Чи не зганьбиш мене?

Що в сутінках здавалося приємним,
Удень – безсоромне й хитке.

Поглянь туди, де в обрії палає
Майбутній спокій…
Щойно догорить –
І чорний морок плечі обіймає,
І серце жалісно болить.

Пощо сперечатись, дарма говорити -
У кожного Майстра своя Маргарита.

Притулок для серця і крила для злету...
Без неї сутужно не тільки Поету.

Зоря провідна.
Бездоріжжям, лижнею
Ітиму щасливим у парі лиш з нею.

У славі й зневірі, тривозі й обмові
Несе Берегиня знамено любові.

Хочеш спокою, хочеш вихору –
під тобою стелюся річкою.
Немальована – буду вохрою,
неосвітлена – буду свічкою.

Бачиш, яблуні
все погойдують,
все погойдують
шиї бичачі,
Віршем білим заримовані,
білим вітром обезквітчані.

Хай в нас цвітом зірвуться освідчення,
хай під ноги падуть опалами.
Ми у лялечках, ми у відчаї
летимо пелюстками опалими.

Лети моя доню, мов пташка,здіймаючись в небо бездонне
хай вітер колише у травах солодким, нестримним дощем
іскриться хай барвами радість,а ночі зникають, мов коні,
які на змаганні з любов'ю у душах зворушили щем..

І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Вона тебе відпускає
тільки коли вже смеркне –
і тоді ти приходиш до мене:
голодний, невтішний, нестерпний.
З порогу
кИдаєш мені, коханій,
обсмоктану кістку погляду –
єдину, тверду і коротку;
навпОмацки в ванні
змиваєш
денний бруд
в примарній надії
позбутися заразом і її
слідів,
присохлих до тіла;
сердито
бурчиш на світло,
якого нема,
через силу,
при свічці за свідка,
ковтаєш вечерю,
як сльози,
ретельно
оминаєш мої очі,
замовчуєш мої слова,
відводиш мої руки –
і ховаєшся за Її спину,
і повертаєшся до Неї
думками й очима,
і мовчки щоразу
вирАзно
дякуєш Їй за хліб,
як Богові...
А тоді
лягаєш у ліжко,
широке, як поле –
щоб спати;
займаєш на ньому
свій полюс –
напевно, Південний,
(бо мій –
точно
Північний) –
остаточно
відокремлюєшся своєю ковдрою
і старанно засинаєш
своїм сном,
готуючись
вранці знов
повернутись до Неї...
А мене
залишаєш далеко,
десь аж за Полярним Колом,
одиноко вгортатися в ковдру
і власний смуток,
тихо мерзнути в ноги і серце –
і снити
тобою...

2000

ультрамарин, індиго, бірюза... –
зелено-синя гама релаксації.
із томика виходить сер Гораціо
із вигуком (підслуханим) «банзай!»

і звичаям двірським наперекір,
звільнивши ноги з-під взуття та одягу,
ступає в рай прозорих вод із подивом:
«куди дивився батько мій, Шекспір?

яка краса - цей крихітний гавай!
пробач стара і добра бабцю Англіє,
від враження іскрять базальні ганглії -
о, Гамлете, лишаюсь. прощавай.

З волосиною світла невпинний
через берег у небо дивлюсь.
То землі я, то небу є винний,
що живу так, що так іще звусь.

Охолоджує посмішку збоку
вовкулачого присмерку тінь.
Завиниш як земному - морока!
А як небу - у серці Хатинь...

Обертається вісь криголамом
парасольки земного, де ти -
акробат, що під куполом храму
чи будуєш, чи нищиш мости.

І тріщать божевіллям ляльки ті,
що шикуєш для бою їх сам.
На землі молоточками збиті,
непотрібні зате небесам.

А у попіл лягають краплини
з волосиною світла на них.
Так багато небесного плину
на шляхах велелюдних, земних.

19.03.2011

Цукеркова вулиця. Солодко.
Аж ворушать вивіски вухами.
Всі ідуть із кетями. Золотко,
Ми з тобою тортика схрумали.

А кахляр собі купить вафельки
І не намилується кетями.
Папірці до ніг липнуть злякано,
Глянеш – прикидаються мертвими.

Хочеться морозива крихітку.
Папірці біжать за підошвами.
Мармеладами земля. Дихати.
Цукеркова вулиця. Сонячно.

А я живу ,як дощ- погода,
Прозорим сльози підбира,
Скляна,морозна ,прохолода
Кохання нерви роздяга.

Так дужче колеться кропива,
що залишила денний слід,
Немов чекавши того дива,
Від флори мішаних порід.

Але ж пече небес краплина,
як льотчик ,йодом напува,
Болить не довго- лиш хвилину,
Та серця сльози наверта.

Ти поверни йому нетлінну пам'ять
Віддай тепло недоспаних ночей
Нехай в душі фіалки не зів'януть
Від тих буденних та складних речей.

Віддавши все до краплі,оп'яніла
Згораєш ти від тіла, мов в вогні
В душі ти світла вогник запалила
Тож поцілунки квітнуть хай шальні...


18.03.2011

Ніченька ретельно
зорі рахувала:
Місячна печатка
Небо штампувала!!!
Та принишкли зорі
в одну мить сумливо,
І почервоніло
Місячне світило...

*
А коли я дійду до тебе,
я вже буду старий
і мертвий.
Може, в цьому й була потреба,
щоб на дні відшукати
впертих.

І, солоне злизавши з тіла,
потойбіччя в нічев"я
кинеш.
Що,
окрайцем була?
Не вміла?
То моїми слідами
згинеш.

Та на дні,
де з"їдають краби
Твого тіла таємні хвилі,
я горнусь до тієї зваби,
мов ті риби
дворукокрилі.

Як важко кохати всім серцем великого генія
як важко у генія в серці знайти, хоч клітиночку
у світі де морок вклоняється чистому кремнію
нарешті знайшла для душі я свою половиночку

Я знаю, фіалки в саду навесні розкриваються,
своїм ароматом наповнюють груди до стогону
не тільки лебідка із лебедем знову стрічаються
а генії теж від кохання втрачатимуть голову…

Я уже запізнилась у той мандариновий рай,
що мені обіцяв ти у січні. В тюльпановий також.
І нічого не зміниш, і навіть нічого не скажеш.
Ділюсь думкою-спогадом, тістечком ніби: «Тримай».
Так простіше вдавати пробачення. Все шоколад.
Що гіркий – то нічого. Такий і смакує найліпше.
Я спізнилась до раю. Але ти і досі не віриш,
що нічим не зарадиш. Хоча і пробачиш навряд…

Уже давно ніхто не стереже
Свойого брата, каючись як Каїн,
Перетривавши поставання таїн,
Одну для себе ревно береже.
І світ такий - голубка і змія,
І в кожнім падолисті квітне квітень,
Як златоглави з бучацьких робітень,
Глибокий млосний погляд Мамая.
І все тобі проститься, й та гінка
Твоя дорога, що малює звичний
Присвят і зрад орнамент меандричний,
Коли заступиш брата від клинка.

Прийди, прийди!
Чай зомлівав
У склянці води,
Руки гойдались
Від дикого суму,
Терпли долоні
Від важкості голови.
Сонце лило лимонад
Крізь прочинені двері,
Щось дороге
Висковзало із рук.
Небо очей
Лило дощ на папері,
Слух
Прорізав кожен звук.
Сходи
Лякливо ховали свій подив,
Подих
Тонув у прозорості скла,
Але ніхто, ні,
Ніхто не приходив...
Страшно.
Самотність.
Далека весна...

І знову, і знову, життя - скрізь репризи.
Повтори, повтори... Зламали щось в нас.
Мільйони щоденних людських афоризмів
Відкине вже завтра зневажливо час.

І я - лиш одна із сто сот комбінацій,
І Ви теж не кращі, не перший Адам...
Якщо ж і любов - лиш одна із реакцій,
То чим іще жити і дихати нам?

2011

Я півміста оббігала з клунками –
за подарунками.
Бачила небо над головою,
чула – дощик ходив за мною,
стріла дорогою три хризантеми,
смутком і запахом схожі на мене –
тільки й того.
А тобі
не знайшлося нічого.
Була, правда, в прОдажу
класна машина –
так і стоїть мені перед очима:
точно купила б її в подарунок,
якби не скрута з грошима.
А поки
досить і тОго,
що:
я твоя Єва –
ти мій Адам,
я вже нікому
тебе не віддам:
ні чОртові в зуби,
ні Богу за пазуху,
ані ніЯкому
королеві за кума.
Ти –
моя наймиліша дума,
ти мій тут-тут,
коли навіть там-там!
Я твоя Єва,
Ти – мій Адам!

2000

…Послухай…
Вона вже близько
Вовчиця в степу осіннім
Запахне земля любистком
Із вен поросте коріння.


Вовчиця в степу осіннім
Шукає притулок серцю
Ти станеш для мене тінню
І біль назавжди минеться.



Запахне земля любистком
Заграє гривастий вітер
Неждана вечірня звістка
Тримає облогу літер.


Із вен поросте коріння
Крізь горло старого крука
Вовчиця в степу осіннім.
Заходить у дім
…Розлука…


2010 рік

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


бьётся сердце - пугливый заяц
ветер жалится в караоке
помоги же мне - замерзаю
оказавшись на дне глубоком

до тебя докричаться - тяжко
помоги же мне - будь героем
шевелится во сне букашка
в сонном дереве под корою

что есть силы, но так уныло
до рассвета трещат морозы
помоги мне - далёкий, милый!
рвётся нить, замолкает морзе...

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


и будет вино тебе - кровью на вкус и цвет
а снег - будто манна с небес или просто каша
а я ожидаю - иуда про нас расскажет
и щёки подставим под ветер чужих бесед

ступаю дорогой ночей беззаконных я
мне десять крестов за тобою нести охота
похоже, что это навечно моя работа
покорно готовлюсь и первого жду гвоздя!

любить обещаю, клянусь распоследний раз
от низменной злости рассветно воскресшей мною,
и нашим потомством, усвоенным простынёю,
и строгостью мам, тяжело осудивших нас...

2011

Мій біль – на мольберті душі.
                    Акварелі
ще пахнуть густим фіолетом
                    і стигнуть.
Це вперше між нами – дзеркальна пустеля.
Це вперше – і важко...
В товсту павутину,
в мовчанку –
все глибше...
крізь контур панелі...
О, де ж ти? Озвися !
                    Мов привид – МОВЧАННЯ.
І горло стискає беззвучне ридання.
І світ – лише аркуш
                        порожньої стелі.



1999

***
мій кіт задивився на метелика
і став схожий на сфінкса
метелик літав під стелею
і кімната стала його в’язницею
я випустила метелика
і він розтанув у небі
кіт втратив об’єкт спостереження
і невдоволено розтягнувся на підлозі
ритмічний стукіт хвоста
як віддалений звук тамтаму...

сьогодні
всі рівні реальності
м’яко перетинаються в моєму домі
і світові хвилі Часу
гойдають мене обережно
*

Я стану в чергу на лоботомію
Не треба зволікань. Хто крайній у ряду?
У горлі сухо і вже все все рівно.
Віддам видіння, голоси, журбу.

Я – голем, лялька. Киньте мене в скриню!
Всі біди з черепної, їдло в черевну.
Зависну тихо у міжпорожнинні:
Залишу тіло тут, а сам піду.


26.11.2010.

Не вбивай
Книга вихід.20, 13

Галина та Ілля Епштейни втратили тої кривавої ночі
одразу доньку Тетяну, двох онуків, зятя, сватів.
Газета «Маарів»(Ізраїль). 11 листопада 2009 року

Не смерті шукаю для душогуба,
Бо ж за відраду вона йому буде.
Смерть, а тим паче раптову,
Він хоч і зараз прийняти готовий.
Що таке куля, петля чи ін’єкція?..
Все це мізерним таким видається.
Кари шукаю для душогуба,
Що різав і немовлятко беззубе:
Бачте, на батька воно дуже схоже.
Лишити живим – просто негоже...
Кари шукаю, але кари незвичної,
Та не знаходжу й в часах інквізиції.
Кари такої, що не бувало,
Щоб в самім пеклі чортів здивувало.
Кари шукаю для людоїда...
Та хоч знайду, демократія рідна,
Світом уславлена демократія
Виставить враз адвокатську братію.
А та готова й собаку скажену
Зробити законнно...лиш навіженою.
І не в тюрму, а в психушку помістить,
Щоб міг людоїд там і пити, і їсти,
Ще й телевізор щодня подивитись,
Щоб знать достеменно, що діється в світі...
Словом, щоб жив людоїд десь там років зо двісті.
Кари шукаю для душогуба,
Бо нависа над людиною згуба.
Кари шукаю... і не знаходжу,
І знемагаю в безсилій дрожі...
...Та все ж сподіваюсь: Бог допоможе!

Ой ходив донець сім год по Дону,
На восьмом году сам додому йду...
Прив’язав коня та й до прикорня,
Сам ліг спочивати возлі коника.
Українська народна пісня

Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ти хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...
...У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Душа достигає мріями,
пірнає в небесну синь.
Хто серце любов’ю зцілює,
той волі і світла син.

Вітри переходять в музику
крізь шепіт дощу і трав.
І в’яжуть на згадку вузлики
із сонечка та октав.

А сонце все глибше дихає –
торкається серця дна.
На поклик таємний тихо як
приходить до нас весна…

Тримай за руку,я благаю,
Тримай,не відпусти!
Від самоти я помираю,
Ти за любов мені проости.

Пробач,що не змогла тобі сказати,
Що зупинила цілий світ.
Я не могла про те кричати,
Що люблю,любила,цілий вік!!!

Тепер живу неначе вітер в полі,
Питаю серця,чи ще болить.
Нестерпна гіркота-це присмак волі,
Та як же зупинить цю мить.

(в задумі, дивлячись у вікно)

Мій пане, а осінь тепла.
Даремно чекали морозу.
Життя, смугасте, мов зебра,
до нашого впряжена возу.

А віз поволі, поволі,
дорогою в небо, в хмари,
а у душі коморі
так місця для щастя мало.

А, може, життя, мій пане,
Єство сповнило по вінця,
Занадто було бездоганним…

Забудьте, це все дурниці…

Я не згорю у полум’ї чекання,
Не загублюсь в безвиході думок.
Я залишу самотності на пам’ять
Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,
Не задихнусь в прозорості брехні.
Я віднайду той залишок прозріння,
Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,
Не розірвусь на сотню протиріч.
Пробачу все, що навіть не хотіла,
Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,
По вікнах зла я радістю проллюсь.
В пустих серцях - розгублених й безсилих,
Я вітерцем свободи залишусь…