Зрілості,
Милості
І невразливості,
Чуйності,
Слушності
І - не бездушності,
Щедрості,
Легкості,
Звісно, веселості,
Щирості,
Парості
З Дерева Радості.

2010

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Тільки б межі* не згубити в безмежжі
і не упасти в омани туманів.
Я тільки слідом іду, а не стежу.
Хочеш, я стишусь? Та тільки не стану.
Ти не вини, бо шляхи обопільні.
Ні, ми не разом. І навіть не поряд.
Маємо міряти часом і пилом
те, що не може поміряти погляд.
Тільки б не схибити і не упасти
в сиві тумани, неначе в перини –
стільки спокус – нераховані пласти...
Тільки не зараз...
І не попід тином...

Заглядаю у очі віконні, неначе дивлюся-просто тобі,
У ночі вони чорні та сонні,а у день голубі-голубі.
Знаєш, як ліхтарі ваблять сяйвом у тенета нікчемних комах?
Так і я кожен день потопаю у твоїх волошкових очах.
Наче пташка, що вчиться літати-направляється у неба синь.
буду в очі твої залітати, тільки ти підбери-не покинь.
Все! Не можу я далі писати цей твір!
Варто лиш очі твої нагадати – повір.

Софія Кримовська
поезія “***”

Помилок припускаюсь вкотре,
відганяю думки, як мошку.
Ніч у тертому джинсі готка,
та, якій все на світі можна...
Затуляє снігами вікна
недописаний мною грудень.
Помиляюсь укотре – звикла.
Я такою, напевне, буду.
Перейду через гамір в січень.
Перевтілюсь в якусь петарду.
Я для тебе себе не зичу.
Хочу вибуху і... старту...


пародія

Ми на старті, і нам все можна,
(Добре – мόшка не лізе в очі)…
Так, як я – не зуміє кожна,
Хай навчиться, якщо захоче…

Ледь добралися до веранди –
Кучугури такі за домом…
Джинси скинемо, як скафандри,
І бамбéтель нам космодромом!

В Новім Році – Кроля (чи Зайця?)
Ляжем курсом – сузір’я Риби.
Зараз вибухну – начувайся!
Тебе вчили гасити вибух?

“Шафа грає, бамбетель скаче”,
На нагрудних кишенях – фотки…
О! Нівроку в нас старт, козаче!
Що там в джинсі потертім гόтки!

Бачиш, милий, у чому справа,
(Де ти стільки набрав азарту?)
Помилитись не маю права,
І не зичу Тобі фальшстарту!

Ми покажем, чогό ми варті,
Ми найкращі! До біса туга!
Рестартýємо? Ключ – на “Старті”!
О! Ступінь спрацювала… друга…


1.01.2011

Ховаючись від світу в тьмі нічній,
Ми закриваємось з собою наодинці.
Не помічаючи щасливих світлих днів,
Життя сприймаєм, наче на картинці.

Відлунням мрій ми плачемо до болю,
Але ховаємось від плачу, що є духу,
І біль свій прикриваєм боротьбою,
Бо лиш вона приносить нам тріумфи.

Та боремось не з світом, не із фальшем…
Воюємо з собою віч-на-віч,
І думаєм, що стане світ цей кращим,
Коли не буде в ньому протиріч.

2010р.

Сховатися в миттєвому прозрінні,
Забути все, що наболіло за роки,
Відвагою наповнити тремтіння
Уже напів-піднятої руки.

Сказати слово: мудре і суворе,
Рішучий крок зробити уперед,
Повести світ крізь фальшу чорногори,
Звільнити землю від брудних тенет…

Пророком стати кожен в думці може,
Але не всім під силу поплисти
Вперед. Всіх ворогів стриножить,
Щоби вхопитися за стремено мети.
2010р.

П’янить мене дурман гірської ночі,
Чар-зілля цвіт і росяні стежки.
Я полонинські маю, сині очі,
Немов волошки – вранішні квітки.

Я дівчина – горяночка жагуча.
Мої вірші запалюють серця,
А погляд, мій неначе постріл з кручі -
У серце вам, мов блискавка влуча
.
Мої слова, немов гірські потоки.
Хлюпочуть , і зупину їм нема,
Бо я – гірська перлина синьоока.
Бо я – весела дівчина – весна.

А дождь шальной стучался по дороге,
Летали листья,словно мотыльки.
Прохожие… У них замёрзли ноги,
И дрожь прожгла запястия руки.

Грустили люди, в сырости купаясь,
Себя жалея, плакали с дождём.
Летели листья, на ветвях шатаясь,
И ветер пел, что больше не найдём.

Утратим мы пустые дни и ночи.
И жизнь пройдёт, кака будто миг один…
В конце концов мы снова жить захочем,
Но только годы улетят как дым.

2010р.

Ты - говоришь…
Мой взгляд тебя не слышит.
Сквозь строй домов,
Чрез шифер черной крыши
Спускается ступенями к камням.
Волной накатывает смех,
С отливом – слезы.
И брызгами мой детский бред
К тебе – под кожу.
Как ласково ласкало солнце
Твой портрет:
Глаза и руки…
Ты - говоришь…
Тебя – как будто нет
Среди зимы, и слякоти, и стужи.
Принцессой – в дом,
Нам чуждый,
просто – в долг,
Заимствованный у подруги.
Вдох – выдох – снова – комом в горле –
Вдох.
И сладкие мгновенья…
Мы - заснули.
Ты - говоришь…
Мороз…немеют руки.
И нервно пальцы вяжутся в узлы.
Ты - говоришь…
Я длю секунды, звуки,
Я… подожди…
Но ты уже молчишь.
01.01.2011

А у мене своя романтика –
Яблучний сік з кислинкою,
Пісні гурту «Друга ріка».
Я горда. Самотня… З ялинкою.

А у мене свої традиції –
Де не буду – я буду ЖІНКОЮ! –
Менше емоцій, а більше грації…
Все ж, я горда. Самотня… З ялинкою.

А у мене своє безумство –
Я стрічаю життя без нікого.
Ні, в цім світі не зовсім пусто.
Я, просто, горда. Самотня… З ялинкою.

А у мене своя самотність –
Не приручиш – я стану дикою!..
Час від часу заходь у гості. –
Я ж не горда… - Самотня з ялинкою.

01.01.11 01.33

Вчилось серце вимовляти
найсердечніші слова.
Вчило мову Немовляти.

Ось вони - Різдвяні ясла!
І нема у Торжества
ані оплесків, ні гасла.

Лише Бог людського роду
Немовля не забува.
Та дари царів зі Сходу.

Що там вірш мій до сюжету?
Навіть камінь промовля -
славить Господа-Поета.

Ніби іспит, словом вжитись -
мовить щось до Немовля.
Як тому таки навчитись?

Не папугою канону
пробубніти слово для
титли здійснення канону -

до снаги й собі, теляті,
хоч би зойк завіршувать:
"Слава Богу!" - Немовляті.

01.01.2011

Я зими не боюсь,
Не боюся морозних світанків –
Тих світанків яскравих,
Що розвиднюють світ крижаний.
У душі вічно сяє
Сонце літніх уквітчаних ранків,
І народжує Слово
Не засніжений простір новий.

Я ішов до людей
По глибоких, скрипучих заметах,
Я ішов до сердець
Крізь пориви жорстоких вітрів.
І неволився дух,
І томивсь у тілесних тенетах,
Та в безсиллі своїм
Неймовірне могуття зустрів.

Я побачив братів,
Що за нас у священній печалі,
У поривах благих
Надривали гарячі серця.
Вони прагнули днів,
Які були в самому Началі,
Вони ними жилИ,
Переможно йдучи до кінця.

Я навчився у них
Супротивнику мсти не чинити.
Світ сей повен людців
Одержимих ідеями зла.
Їх серця у снігах,
Які здатна любов розтопити,
Сонцесяйна любов,
А не гнів і взаємна хула.

Нехай Великий Бог
Пошле Вам радість в хату,
Міцне здоровля
Й літ юрбу густу
І Доленьку
Усміхнену й багату,
І пісню
Українську золоту!
Хай друзі й рідні
Вас не забувають,
Застільний келих
Сріберно дзвенить,
Хай радісним ясним
Квітучим маєм
До Вас в оселю
Ластівка летить.
Несе на крильцях
Втіху світанкову
І оптимізму
Сонячне тепло,
Чарівне й тепле
Українське слово
І приспане завіями зело..
Хай щедрий Світ
Осипле Вас житами!
Хай вишитий рушник
Махне крилом!
Добро і Мир
Хай завжди буде з Нами!
Із Новорічним
Радісним
Різдвом!!!

За вікном засинає місто,
згасли вже новорічні вогні,
кольорове гірлянд намисто
губить блиск у новому дні.

Рік старий розчинився, наче,
став прозорим вчорашнім сном,
згас бо промінь його гарячий
у бокалі з сухим вином.

Загубився у стосах часу...
П'є хвилини свої новий,
розсипа кришталеві стрази
поміж пасма несмілих мрій.

За вікном засніжені простори
І холодна тиша за вікном.
Я дивлюся вечором на зорі
Та про тебе думаю тайком.
Як живеш ти, радість невесела,
Наяву побачена любов?
До цих пір я у своїй оселі
Твоїх ніг слідів ще не знайшов.
До цих пір не можу поєднати
Між собою розум і чуття.
Безперечно, сам я винуватий,
Що впустив тебе в своє життя.
Дотепер ніяк не заспокоюсь
Я у світлі зоряних суцвіть,
Коли чую твій далекиий голос,
А чому – тобі не зрозуміть.
Наповняють радістю і сумом
Душу звуки вітряних октав.
Я сьогодні знов про тебе думав,
І про те, що думалось, писав…

Зірвалась мрій кульбабна парасоля,
то й висота здавалася легкою
в роздутих вимірах п'янкої волі.
Папірне небо обвела рукою.

Боги списали душу слів, та колір
не розбереш. Хто з них благав, хто коїв?
Письмо густіше там, де є ще поле,
проведене на око, мов для бою

і тиші, що рядками входить в тіло,
бо вже сміливість підросла розкути
себе у слові і скидати далі,

аби думки біліли, та не тліли.
Сонетні надра, вибухом спокути
оповіщайте серце ледь відтале.

31 Грудня 2010

Спогадок дивних у мені – ріка...
На свято нені принесла крижину!
Провулком бігла, в сіточці – хлібина.
Із-під шуги струмок у двір стікав.

Як пролісок, у серці забаг зріс:
Дарунок – льодяні крихкі «сосонки»!
Гладенький, мутнуватий лід – іззовні,
Відбий пластівень – і побачиш «ліс».

Я розтрощила кригу... Наче скло,
Несла той дар. Сміялися пороги:
„Хлібина мокне!”.
«Ліс» потік під ноги...
Дівча розмарене в обійми нені йшло.

…Між серцем і двором дитинства – яр.
Там всі привітні! Там – усе „на совість”.
Там із покрівлі хати в дзбан дубовий
Течуть рудаві краплі – днів янтар...

біжить, спотикається настрій святковий -
ніяк не встигає, і стільки ще треба,
аж обертом небо... спинюся на слові.
і спробую щось не для себе - від себе.

в порожньому кутику я намалюю
зелену_зелену_зелену ялину.
у гущі пахучій мигтітимуть кулі –
червоні, лимонні, бузкові, та сині.

і нас намалюю у ніч новорічну.
ми будем блукати в ялиновій глиці,
а потім засвітимо сріберні свічі,
зникаючи в завтра, яке нам насниться.

Тільки молитва. Покута колись іронічних.
Гострі ножі,що спиняють у венах бажання –
Ми зустрічаємось суджено тільки у січні.
Інші ненавидять нас за холодне кохання.

Падав лелека з гнізда снігової завії –
Бігали діточки краплями в свіжому лоні.
Так покохати ніхто на землі не зуміє.
Мої долоні у твоїх могутніх долонях.

Серце - не камінь. На ньому – байдужості плити.
Інші пливуть по пустелі без всякого змісту.
Хочеш мене, ніби думку, для себе зловити –
треба украсти в художника і в піаніста!

Помилок припускаюсь вкотре,
відганяю думки, як мошку.
Ніч у тертому джинсі готка,
та, якій все на світі можна...
Затуляє снігами вікна
недописаний мною грудень.
Помиляюсь укотре – звикла.
Я такою, напевне, буду.
Перейду через гамір в січень.
Перевтілюсь в якусь петарду.
Я для тебе себе не зичу.
Хочу вибуху і... старту...

Запалю на ялині вогні

І за стіл новорічний присяду.

Усміхнешся ти радо мені,

Усміхнуся у відповідь радо.

Заіскриться в фужерах вино,

Підведемося, в тиші завмерши.

Стало добре обом нам давно,

Із тих пір, як зустрілися вперше.

Буде кругом іти голова

Від думок про майбутнє й минуле.

Та знайдуться для тебе слова,

Які ти ще від мене не чула.

Негаразди забудемо вмить,

Невеличкі, такі недолугі.

Час не стер із душі ненасить

Тебе бачити й чути, подруго.

Залишилося в серці тепло

Нерозтраченої вкрай любові.

Хай позаздрять, що нам повезло,

Що є тема кохання в розмові.

Хай в ніч Новорічну на таці із льоду
Вам ангел бокал з кришталю піднесе.
Сніжинок грайливих опустить на денце
Й іскристого щастя по вінця наллє.
І хай в золотисто-проміннім коктейлі
Змішається все: снігопад, зорепад…
Щоб Ви увесь рік від любові хмеліли,
Щоб завжди вдихали її аромат.
Хай ангел залишить для Вас на похмілля
Захоплення краплю і крихточку див,
Добавивши щедро добра і весілля,
І смутку дещицю, щоб трішки гірчив.
Небесний бокал Ви розбийте на щастя,
Щоб разом із друзками із кришталю
Розсипались в порох біда і нещастя,
Щоб раєм казковим здавалась земля!


2010

"Іди..." І, глянувши назирці мить потому
у зосенілі барви сущого, до споду,
побачив - сталося і лине в русла Сліду
од мовленого на Початку Слова звідти
нова Наснага – з Променю Його, і з Дрібки
в руках жіночих, що й на дні пітьми і мсти
у звуки перші вбрала Батькове "Рости".


2010

Наряджатиму трупик ялинки-сестриці…
Їй уже все одно, а мені – веселіше:
На гіллі срібний дощик, як сміх, заіскриться,
І дзвіночки забавлять зарюмсану тишу.

У куток позмітаю хандру несвяткову
(Павуку на вечерю – нехай бенкетує),
Повне блюдце наллю валер’янки котові
Та й всміхнуся: розрада на всяку журу є!

Проміняю на вечір диванно-«ТіVішний»
Опротивіле вкрай своє щастя циганське,
І солодкі байки про кохання довічне
Запиватиму напівсолоним шампанським…

Ввімкни вогні,
Налий в келих вино,
Озвись в ефірі щирим привітанням.
Всміхнись мені,
Осудницям на зло,
Роди надію
І замов бажання.
Чумацький шлях
На землю опаде,
Убере мрію у пухнасту шубу.
Наснюся в снах -
І то тобі буде
Чи не найкращим подарунком, люба

Годинники завмерли у містах
Перед тріумфом новорічних дзвонів,
Проворно підганяє у лісах
Звіряток на ялинку вітер сонних.

Он Дід Мороз дарунки уклада,
Пегас охоче сам запрігся в сани,
І Муза шубу й шапку огляда -
Вона в цю ніч Снігуронькою стане.

Найкращі вірші, нариси, казки,
Картинки, візеруночки, малюнки
Самі у сани скачуть залюбки,
Щоб радістю оздобити дарунки.

Що принесуть нам новорічні дні?
Сніжинки звеселяють від прострацій,
Мороз малює вправно на вікні
Химери неземних цивілізацій.


ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ З НОВОРІЧНИМИ СВЯТАМИ!!!

Випростується радо в глибині
Моєї потайної таємниці
І зацвітає дивом в люпині,
І відлітає сяєвом жар-птиці
До тебе слово трепетне,трудне,
Пульсуюче...
Прийми його,благаю!
Воно - маля, і поки що - одне,
Та найдорожче з того, що я маю.

2010.

а я не люблю мохіто, гуляю по хаті гола,
вмикаю о першій ночі і слухаю радіолу,
сусіди кричать крізь двері, ногами гупають в стінку,
але мені - „по цимбалах”, а матері їхній - ковіньку,
і ба́йдуже абсолютно, кого я і чим дратую,
покличу до себе друзів, нехай і вони почують,
що я не люблю діамантів і я не гламурна сучка,
люблю шоколади „Світоч”, аби не дійти до ручки,
а вимащу дьогтем тіло, впаду гола в біле пір’я,
лежатиму так я довго, тоді побіжу надвір я,
за мною помчать санітари, сорочку одягнуть, банти,
і в інопланетну тарілку поса́дять - до сивих атлантів


31.12.2010

Щиро вітаю усіх митців ПМ
з наступаючим Новим Роком
та Різдвом Христовим!
* * *
Очисти душу білим снігом.
Загладь морозом рвані рани
І скаженілий щем у серці,
якщо не можеш обігріть...
О, доле, доле, що я прошу?
Куди іду, чого шукаю,
на що в житті іще надіюсь?
А що життя?
Безцінна мить...
Безцінно-цінні коні-миті,
де ваш вожак і ваші сідла?
Чи неосідланими краще?
Чи взагалі неосідлать?
Іду стежиною в незнаність
на незбагненний шепіт ночі.
Шукаю чистого проміння
і розуміння,
і тепла...
Очисти душу білим снігом,
та так, аби про все забути
і розкажи про позахмарність,
не обезкрилену любов.
Очисти душу білим снігом,
аби не бачити безбарв'я,
аби відчути справжню волю,
без непоступливих оков...
2010р.

Бути такою, як ти,
мовчки дивитись крізь сльози
в очі твої сумні,
душу тримати в облозі,
вірити в те, що весна
більше не стане зимою,
пити кохання до дна,
серце стискати до болю.
Може, залишусь навік
в світі химерних ілюзій.
В очі твої сумні
мовчки крізь сльози дивлюся.

Геть засніжило, замело.
Покрило місто і село!
Зима вдягнула пуховик,
Щоб зустрічати Новий рік!

Запише чітко часоплин
Ще рік в історію один.
Черкне розмашисто пером
І прекреслить зло добром.

Ялинка спалахне вогнями,
Мобілки забринять дзвінками...
Скрізь феєрверки, ейфорія!
Ми гарно святкувати вмієм!

Тож щастя всім понад усе
Хай новий рік цей принесе!!!

Кілька раз, бувало, уже сад
Приміряв наряди новорічні, -
Та зима вертала десь назад,
У краї далекі, потойбічні.
А сьогодні зранку так мело-
Горобці аж кидались навтьоки.
І мороз, подихавши на скло,
Вигравіював: «Із Новим роком!»

17.12.08.

ніби сум, що несе безкарно
одиноких епох узір.
Ти не вірив — тепер повір,
бо колись працював намарно.

І планета спиняє дих-
люди біллю лютують, психи.
А між ними і я — не псих.
Просто інша, як інший віхоть,

інша гілка чужих епох,
інше марево чужосуму.
І живу, і помру за двох.
ТИ такою мене придумав??

покривається сутінь сну.
Заливається пісня криху.
Ти чекаєш мою весну,
я ж — в дитинстві.Я дуже тихо

пробираюсь стежками мрій,
щоб не викрив хтось цю аферу.
Я залишуй в душі твоїй,
на пожовклих листів паперах...

000

відчуваю присутнє зло -
те долеє людей, що з нами.
Я б борола його руками,
коли б в світі було тепло.

Я топтала б його ногами,
я б давила, немов комах.
Та для чого?Помре ж так само,
як добра зсоловіє птах.

І розкинуться крила в простір,
поприносять з чужих планет
биті камені людям в гості...
а залишиться тільки ... ет,

промине, як ізбігла каша.
Не спасеться ніхто в той час.
Лиш душа уціліла наша
до Ісуса підніме глас...

слова проте, що проболить,
а потім зробиться як просинь,
коли в життя ввірветься осінь,
убивши й творячи за мить.

І ти бредеш по стоколоссі
на листопадовім шумі,
цілуєш в руки вдячно осінь,
що грає гучно на сурмі -

про смерть чиюсь, квітучі вишні
у листопадосумятті.
І ви, для неї , ні, не лишні,
хоч й залишились у житті.

... трикрапка як вчорашня втома
пролиті сльози на папір.
Ти теж вертатимеш Додому
колись самотньо ьак , повір.

Ти теж боятимеш заснути
у несказанне вороття.
Хтось буде прагнути збагнути
з любви до тебе це життя.

Хтось витиратиме сторінки -
останні сльози, піт долонь.
Хтось не пускатиме сльозинки-
(як і тебе!)- у смертний сон.

Хтось буде вірити крізь зуби,
що ти ніколи не помреш.
Він цілуватиме у губи!
Бо він любитиме. Авжеж.

Я тобі пишу листа поміжріччю,
серцем буденним та серцем святковим.
Книга стара про неспалені свічі(за упокій)-
про відсутність любові.

Скупо згорають останні чернетки.
Люди несуться крізь простір бездумно.
Просто не виключив праску з розетки -
просто заснув, щоб мені було сумно.

Все , що жахливо. В рядках гірше прози.
Даль перекосить твоя Жозефіна.
В серці у мене — лише Україна.
Ти б не вмістився з думками про осінь.

Все , що лякає, - написане буде.
Наші сторінки зіллються в причастя.
Звірі — як звірі. І люди — як люди:
не розуміють дорогу до щастя.

Кролю-Кролику, хороший,
Чом так вушка нашорошив?
Поглядаєш трохи скоса
І тривожно водиш носом.
Вуса – в боки войовничо.
Я ж тебе недарма кличу:
От забігла на хвилинку –
Принесла тобі морквинку!
2010

Кожному Кроликові - по морквинці (піддобрююсь:)))!
А кожному ПМівцю - по торбинці щастя під Новорічну ялинку!!!

Колеса стукають, пилюка у вагоні.
Сосна вже звикла до жовтневої печалі.
Вигукують услід пiдпилi кралі
Й лишаються на вогкому пероні.

А яблуні та грушi жовтокосі
Задумались, задимлені та сонні.
Як ті роки, що сріблять наші скроні,
Фарбує краєвиди панна осінь.

Коли тобі спiзнать не довелося
Квітневих радощів, сприймай жовтневий спокій,
Чия прозорість мудра та сумна.
I спогади, немов хлоп’ята босі,
Дарують юність жiнцi темноокій,
А колосу – передчуття зерна.

Дід Грицько із Хуторівки прочитав газету,

Захотів собі придбати огО-інтернету.

Чемно вдів він окуляри, з лиця прогнав втому

І почав листа писати до Укртелекому:

“Одиноко мені, хлопці, живеться самому...

Не могли б ви переслати ІНТЕРНЕТ старому ?

Признаюся, не второпав, що це за холера,

Особисто, ще не бачив цього модельєра.

То ж впакуйте його в ящик, чи якусь коробку.

Для безпеки проведіть-но хіміообробку.

А провайдера, будь ласка, хай доставлять бузьки,

Бо без нього ІНТЕРНЕТ мій, запрацює дзуськи.

Слід до справи долучити Callisto Modema

(Язика дідько заломить), та про це окремо.

Того хлопа, як він, Login, мені нідочого.

Мій сірко охороняє краще від будь кого.

Гадку маю таким списком вас не перевтомлю,

А на цьому кілька гривень собі зекономлю.

І придбаю інтердівку на кличку Mozilla,

Щоб по тих всесвітніх сайтах мене повозила.

Про все інше самостійно, панове, подбайте.

Тут я вже некомпетентний. Так, що вибачайте.

(Ох вже чую, як в сусідських грудях в’їлась жабка...)

Google Хутор, ded Грицула , тризіркова крапка.

грудень 2010р.

Навіщо ж ви, пане Валеро,
Задля якої холери
Наче білявку до ванни
Тягнете нас до нірвани?

Нас вже тягнув на спити
Предок Ваш родовитий,
Щоб як дві сестри докупи,
А затягнув у д...у!

Краще наллємо за неньку,
Хлібчик і сало крупненько -
Ось вона (Богу осанна!)
Українська нірвана!

А ви, жіночки, стережіться
По сайтах оцих волочиться,
Бо можете з першого разу
Підчепити заразу.

Буде пити зараза
Доводячи Вас до сказу
І усю ніч (ще гірше!)
Замість сексу читатиме вірші!

І якщо Вам - Бога ради,
Бо буде у зоосаді
Розливати мадеру
Гамадрилам і дромадерам.

Тут ще висували тезу,
Що діти від майонезу...
Най нас наука розсудить
Та, мабуть не брешуть люди.

Як яйця у кошику мліють
І є в голові олія,
БудЕ, ніде правди діти,
І майонез і діти.

Поет бо ще той гульвіса,
Такий олів'є замісить -
Буде по синочку чи доці
Для всіх у Новому році.

Принось же нам, Діду Морозе
Вірші нові і прозу
І не верблюдів в пустелі,
А музу (Пегаса!) в постелі!

Світ ділиться нáтроє:
хто прочитав «Брати Карамазови»,
ще не прочитав,
ніколи не прочитає…
Важкі слова,
особливо стосовно «Щоденного жезлу»… Сказано
про Пашковського… Бéзлюднень, а не час… Знева-
га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га-га

така, що стрясаються дзвони…
тому правиться у церквáх,
а не тому, що неділя чи свято –
це гріхи не дають колокíлкам ржавіти…

… ніж і квіти, як письменник і сім’я…
… писати хотів? Ну, як? Легко? Пекло тихе…

звісно, людині потрібно в житті прочитати дві книги,
але щоб збагнути, які це книги, – тре прочитати десять тисяч…
ось так і творчість, щоб збагнути, що є сущим –
тре понаписувати томи… Час висмикне невмируще…

А ми
не повинні замислюватись над безсмертям,
воно шукає людей, а не люди його…
Шинквас: мрячить пам’ять нéтям, –
з’єґóвдується час…

… праці шість маж, дáлій
буде… і піт, і крів – дно…
«Щоб добре писати, страждати потрібно,
страждати»…
Ні, Мово,
не вмреш – возвеличишся. В огéнь вій!
… вершки спий
роману-есея… Пашковський – геній…
Прокидаюсь – де я?

…збайДУЖіла, збайСúЛена, збайстрюкóвана,
з перегаром матюччя, Мова вкраїнська
в рундýк за чтивом побігла,
бо її графомáнить і сýржить, сірóму…

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду –
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку – звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…

То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих – в майбуття.
Такого Світ – ні до, ні після –
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо*
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза –
Сізіфів камінь на гора.

Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай співуча Україно,
співаймо всі – і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісня-Доле,
полинь в краї, де Орь і Лель,
де біля хати є тополя,
біля криниці – журавель.

*Величний, урочистий характер виконання.

13 грудня 2010 р.

Аксіоми еросу і лісу,
Береги, борги, болотизна,
Відданість великому весіллю,
Губи, голуби, голубизна.

Демони дівочих дегустацій,
Епопеї, еврика, Едем,
Єва, еволюція, Голгофа,
Жонглювання болем і вогнем.

Зоряність, акорди, акварелі,
Істина, падіння, автостоп,
Їжа для душі і рівноваги,
Йога, медитація, потоп.

Колосок і колесо, кипіння,
Ланцюгова нерозривність літ,
Магія, мелодія, Марія,
Недосяжність, прагнення, політ.

Осінь, оберіг, обручка ночі,
Повнота покірності пустот,
Резонанси радості і раю,
Символи народження висот.

Танець, таємниця, теорема,
Усмішка, цілунки небуття,
Фатум філософії кохання,
Хронос, хіромантія, життя.

Царство циферблату і страждання,
Чарівного марева хода,
Школа вірогідності та віри,
Щастя, астрологія, вода...

Юність ювелірної роботи,
Яблуко спокуси і надій...

Стежка до свідомості, початок
І просте та вічне:
„ Тільки їй.”


1998

Зранку сіється пороша,
Свище вітер над селом.
Заблудився листоноша
Із твоїм, мабуть, листом.
Замело навкруг дороги,
За поріг не ступиш крок.
Взую валянки на ноги
Та вдягнуся в кожушок, -
І гайда мерщій до хати
Розчищати сніжний шлях,
Хоч у мене від лопати
Біль лишається в руках...
Вже вологою набрякла
Сорочина на мені.
Зір туманять поту краплі
І припущення сумні.
Я, знеможений до краю,
Повертаюся у дім, -
Листоноша десь блукає
Пів зими з листом твоїм…

я думала в тобі сили ще більше, ніж в сивих атлантах,
а ти при найменшій "trouble" спішив умивати руки.
ховався до себе в мушлю, і плакався мамі з татом,
що я забагато знаю і в мене емоцій - нулик,
що я не люблю мохіто і ходжу по хаті гола,
вмикаю на повну "Nigthwish", коли всі лягають спати,
що я не гламурна cучка, як ваша сусідка Оля,
і не продаюсь за "брюлік" вагою у три карати.
коротше, я чудо в пір'ї, найбільша твоя помилка.
та, знаєш, мені байдуже, кого я і чим дратую.
зроблю собі чорну каву і з'їм шоколадку "Milka".
молись перед смертю, друже, і може, тебе врятую...


26. 12. 2010 р.

Усім я дам, усім я дам,
Кажу ізнову й знову,
Щасливий буде і Адам,
Й Василь наш - Кузанова.

Хмельницький, віршики пиши,
Коли натхнення прийде,
Ну а з коханням не спіши,
До тебе черга дійде.

Не пожалію Вам себе,
Всім час дам для побачень,
Я натуральна, хлопці, БЕ,
Блондинка тобто, бачте.

Поети мчать ізвідусіль,
Від Києва - сніг вЕрга
Машина й насипає сіль -
До Ужгорода - черга.

Всі так і пруть, всі так і пруть
До замку Маріанни...
Усім так хочеться вдихнуть
Любві маріхуанни.

Паломництво, ну просто страх,
(У Мекку менше хочуть!!!)
І напинаються в штанах
Поетячі "грибочки".

Сміється вірний пес Рябко:
- Так всім вона й давала!!!
Та ж Маріанна ця – Шутко,
Вона пошуткувала!


30.12.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

П’ю тишу так, неначе не було
хмільнішого в житті моїм напою...
Ми з тишею приречені обоє -
як небо, в лет пронизане крилом.
Солодка повінь поглядів і тіл
між пелюсток любові і спокуси.
Я не тебе – себе в тобі боюся...
У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.
Цнотливий щем у храмі воскресінь -
розтерзаним крилом в колюччі глоду...
Моя покірність рук тобі на згоду -
за сонячну вхопилась волосінь.
В ній тиша блискотлива і тремка,
і дзвонить брость у сонячні мембрани.
Неспокоєм душі мені обрана –
пробитись руслом в течії струмка,
який не осягла ще до кінця,
пошерхлих уст питвом не вгамувала...
Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,
і був той хміль обом нам до лиця.
26.01.2010

У досвітній льолі
Зорі охололі,
Достига роса.

Ні чирка,ні бусла
І ріка загусла
Ще не вируша.

Під бугром в лощині
Між листків ліщини
Спить горішеня,

Смокче сни зелені
На груді у нені
У чеканні дня.

На обрусі сніжно – білім,
Де рипучий перейшов,
Курять хатки поріділі
Цигарки грабових дров.

Сплять посріблені діброви
Сном сподіванок та мрій,
Місяць, викутий в підкову,
Ловить дим у невід свій .

Румигає тиша спокій,
Вітер хвостиком - ні дмух, -
На боках ланів широких
Надокучливих, нівроку,
Не видати білих мух.

ковтаю морок, мовби вирок - судді,
бандана згадує про вічну коноплю.
змія вмостила грубе лігво в грудях -
це неприємно, хоч я змій люблю.

давно мостила, клалися галузки,
і мох, і порох, і стара луска,
і зараз неможливо, хоч би лусни,
її нажахати. душа слизька.

та сором не стидається довіку,
на все є воля, сила, дія є.
повстань же проти себе, недоріку!
стань прямо! вже душа гниє!