А где-то есть медвежий угол

И ангелы обоих плеч –

И сгусток слов, которым туго:

Не удержать и не извлечь.



Личинка, скрытность, анаграмма

И недомолвка тупика, –

Когда не высказаться прямо,

Сверчка меняешь на молчка.



Идешь опять по кругу силы,

Навёртываясь, где всегда.

И ждешь: скорей бы затошнило,

Вспять от бесстыдства до стыда.



Ведь нет больнее и точнее

Той непритворной тишины,

Которая дает по шее

Не знающим себе цены,



Но пригодится для обмена –

На слёзы и кривой смешок,

Когда уходишь постепенно,

Уж если вовремя не смог.

Оксаночка, Роксанонька, Оксанка
Чи Ксенія – як в Київській Русі.
Наймення це любили там слов’янки,
Мабуть, таки без винятку, усі.

За що любили? Звісно, за співучість,
Що дарувало це чуже ім’я.
За простоту і ніжну милозвучність
Вподобала його моя земля.

Ксенечка, Оксинонька, Оксинка.
Пестливе й лагідне, як вранішня зоря.
Ім’я це означає, що чужинка
Прийшла колись, долаючи моря

У наші землі. Тут і залишилась,
Дивуючи гостинністю весь світ.
А нам ім’я на згадку залишилось,
Що на вустах тремтить вже сотні літ.

1994

Міти і мітки. Звуки і знаки.
В нашій історії темні ознаки.
Скажеш бо, Ясю: – То справа далека?
Князя хотіли, а вибрали зека.

Гетьману віра! Іншому майна!
Роки в офіру – «Файна Юкрайна»!
Хряснем за вибір – ми його варті –
Чвертки, чекушки, чаші і кварти!

Князю дозволена й кварта і літра
Тільки б не втратив на плечах макітру.
В руки – руків’я, тіло – у лати,
Князю негоже шапки знімати.

Князь в обороні отчого дому
Шапку знімає, вдягає шолома.
Має сердега для владного лету
Пастиря слухати, знати поета.

І поетесу й писаку-сусіда,
Знать етикет протокольний обіду.
Тон задавати людям і бомонду
Без геноциду для генофонду.

Звуки і знаки. Міти і мітки.
Як же сміялись бісові дітки.
Чи зміг би в минулому князь той царити
Тухлим яйцем в Мухосранську прибитий?

З ким же він бився лати у лати
Сорок мільйонів нас представляти?
Там, де на поприщі Божого суду
Б’ються мільярди груди у груди.

От і волає в тих грудях тривога
А чи туди пролягає дорога?
І чи не будуть у владнім кориті
Сьорбати пійло плебеї неситі.

Мітки і міти. Знаки і звуки.
Ніц не забрали владнії руки.
Ручки у руки, агов обирати
Руки, що прийдуть ніц не забрати.

2010

Марш націоналістів

Зродились ми великої години
З пожеж війни, із полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.

І ось ми йдем у бою життєвому -
Міцні, тверді, незламні, мов ґраніт.
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати.
Заплатою нам розкіш боротьби:
Солодше нам у бою умирати,
Як в путах жити, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди;
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду, для усіх єдину,
Наш гордий клич народові несе:
Батьківщині будь вірний до загину!
Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бій борців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава -
Міцна й одна від Сяну по Кавказ.

Олесь Бабій

От тоски никуда не уйти,
Она вечно со мной , ну и пусть.
Вы ушли и мне вас не найти,
Я возьму себе в спутники грусть.
Вместе с ней мы гуляем по парку,
С кленов падают листья на плечи.
Все былое отброшу на свалку,
Вместе с грустью засвечу я свечи.
И тоскою наполнится воздух,
Одиночество будет по всюду,
Оглянуться теперь будет поздно.
Ну и пусть, все равно никогда не забуду ,
Нашей юности милые лица,
Так хранимы по школьным альбомам.
Школьный вальс в каждом сердце хранится,
И душа бьет по прошлому звоном.

1993

Я не знала про крила,
Поки не опинилася на землі.
Ма́буть, заблизько таки підлетіла
До тебе, о сонце у висоті.

©Кукуй Палагея, 06.02.2011

Що твориться?
Тарасе, нас прости!
Прости, що знову
Топчем заповіти,
Які писав нам
І вказав де йти,
Як вірою
І волю возродити.

Забули. Затоптали.
Продали.
І тішимось, безумні,
Що продались.
Покірно голови
Схилили, мов раби,
І, як телята
На забій, подались.

Нас знов зовуть,
Нам вішають союз,
Возводять на кістках
Статую кату.
Своїх героїв
Твердять нам забуть
Й чужі пісні
Під супровід співати.

Знов крок назад
У поступі життя,
Знов рабська сутність
Стала проти плоті
І неіснуюча держава
З небуття
Вже піднімається
Повільно із болота.

На її захист
Юдові полки
Вилазять, мов щурі,
З того болота
Й, змінивши
На лацканах ярлики,
Шикуються
Сини Іскаріота.

Прости, Тарасе!
Господи, прости!
Що на святій землі,
Де родить жито,
Сміття зростило
Пагубні плоди,
Поки ми думали,
Що маєм
Там зростити!

І падала з неба ніч,
І зорі за нею падали...
І день приречено брів
Світ за очі...За горизонт...
І промені теж з узбіч
Брели вслід за днем левадами...
І обрій тому горів...
Природа впадала в сон...
Вночі на землі пітьма...
І тіні від того плакали...
Літали собі вгорі...
Являлись у відблиску свіч...
Зітхала сумна зима...
Чомусь озиралась злякано,
Як день приречено брів,
І падала з неба ніч...

2010

А я щастя своє просто в руки візьму!
Розмалюю його веселково!
І по світу пущу, ніби сяйво в пітьму!
Хай бринить воно в музиці слова!

А я щастя своє до небес піднесу!
Хай дощем опадає на трави!
І хай кожен зустрічний побачить красу,
Коли сонце сідає у гавань!

Хай летить над землею, подібно вітрам!
Нехай грає із листям зеленим!
А я щастя своє без печалі віддам!
Бо повернеться - знаю! - до мене!

2010

Він був прозорим, болісно тендітним,
Навшпиньки міряв кроками світи...
Його життя здавалось непомітним,
Бутоном, неспроможним розцвісти.
Він мав уявні, вигадані крила,
І відлітав за обрій, наче птах,
Шукав її. Вона його зустріла,
Розтанувши зорею на вустах.
Вона кохала, вдаючи байдужу,
А полум'я кохання берегла,
Боялася спалити йому душу -
А він замерз, жадаючи тепла.
2010

Привезли їх сюди маленьких
Сказали :”Це буде Ваш дім.”
Та не знайти тут рідну неньку,
Хай як затишно буде в нім.

Ці діточки такі самотні
В кутку тихесенько стоять.
Чекають правди, волі, долі...
“Невже мене усиновлять?” -

Подумає про себе кожен,
Коли з дорослих хтось прийде.
А потім гірко плаче:”Боже,
Чому обрали не мене?

І чи прийде колисьза мною
Моя сім”я, мої батьки?”
І по щоці біжать рікою
Ущент розтоптані думки.

І мрії всі і сподівання,
Барвінком вкрите майбуття:
Бо ти один в своїх стражданнях.
Гірка це правда. Це — життя...

Вірю в кохання з
першого погляду та…
В пекло, Відьмо, вези:
мертвецькі ідуть свята.

Сонцю синці я
віршами гою, бо…
це не Сицилія.
До Ноя линь, го-лубе…

Великдень! Волає смер-
рть (так не можна переносити!).
Дим!
Небіжчику в рот – пáсмо:
дружина вплач над ним…

Повинна малина не
цвісти – перемерзла вся…
Горілка вже ви-гнана…
Сльози течуть навкося…

Прости меня, ведь всё мое враньё –

От страха быть вблизи того ухода,

Которого не вылечит свобода:

Отсюда бегство грязное моё.



Как всякое бездомное зверьё

Изысканным не делает порода,

Так и меня, червивую с испода,

Затягивает черное зеро.



Но город наш с тобою и огнями

Завихриться не даст мне в черной яме,

Душа вернется в свой калейдоскоп,



Чтоб разрыдалась память путевая,

До головокружения вращая,

И для ухода не осталось троп.

Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Ти ж казав: за розрахунку,
з моря йшло життя на сушу.
Обіцяв... Запав у душу...
Цілу ніч доводив думку!

Де ж вони... ці кляті... факти?
Навіть на пташиний послід
не натрапив мій тут... дослід.
Брешеш, значить, жінці. Ах ти...

Все: бабій, бабій, бабій ти!
А як я, то втратив запал?
Жодна поки що ще мавпа
не змогла у люди вийти!

6.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Байка

Спитав якось Віслюк у Батога:
"За що ж ти так мене шмагаєш, брате?
Невже мене тобі та не шкода,
Я ж тягну віз - а ти лиш керувати!?
Я тягну віз, в якому ти і сам,
І як заскоро ми досягнем цілі
Все і залежить - чи заслуга нам,
Чи лиш ганьба навіки (в самім ділі).
А коли будеш так мене шмагать -
То упаду й залишимось обоє
Нізчим (бо батогом то воза не попхать!)"
У відповідь йому Батіг і мовить:
"Чого ж мовчиш, якщо тебе болить?
Чому до цього ти мовчав, сердешний?
А я шмагаю щоби лишню прить
Із тебе вибити (сказати б так доречно)!
Мовчиш, я бачу, й б"ю щораз сильніш
Й дороги не короткі вибираю,
Я хочу, щоб слухнянним був ше більш
Й робив лиш те, що сам я забажаю.
А не приїдем вчасно - що тоді?
Я так й залишусь Батогом на волі,
І не мене судитимутьмуь в суді-
А Віслюка, що віз тягнув поволі!"

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.

Жінка надзвичайна і проста,
Йшла собі життєвими шляхами...
Хто вона: цариця чи раба?
Чи богиня? Ні! Це просто мама.

Йшла, вдивлялась пильно в майбуття -
Дітям так хотілося їй дати
Щасливіше, кращеє життя:
Довге, щире, соняче, багате!

Хто їй зустрічався на шляху,
Діти, ми цього, на жаль, не знали.
Хоч її і бачили сумну,
Та добро від зла не відрізняли.

Скільки вона сил нам віддала,
Скільки не доїла, не доспала...
Нас вона зростила, як змогла,
Як змогла, дітей своїх скохала.

Чим її віддячиш, віддаси
За безсонні ночі до світання,
За гіркоту материнської сльози
За її безмежнеє кохання?

Розумінням, що вона – одна
Пожаліє у скрутну хвилину,
І притисне до своїх грудей
Хоч дорослу, все ж її дитину.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.
2009

Які "слова останні"? Припини!
До них у Тебе довга ще дорога,
Не всього ще сягнув Ти головного,
Не всі збулись найкращі Твої сни.

Туманить зір сльоза Тобі солона? -
Нехай тече, а з нею біль мине.
Прийде весна і сонечко ясне
Зігріє знов душі Твоєї лоно.

І Ти повіриш серцем у дива,
І обдаруєш щедро нас віршами...
Мій Друже, залишайся довго з нами -
І тілом, і душею й у словах!

Хай не міліє річище Твоє,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень.
Здоров'я на сто літ Тобі, дай Боже!
Щаслива я - бо Ти на світі є!
5.02.2011р.

Люблю тебе! Любитиму повік.
Схолонуть дні чи опадуть у Лету.
Люблю тебе, мого
о!
не поета,
а просто чоловіка.
Чоловік.
О
скільки слів не сказано про тих,
без кого жінка жінкою б не стала.
Для щастя вдвох потрібно,
справді,
мало –
лиш бути вдвох
у спеку, дощ і сніг.
Вночі і вдень,
у радості, в жалю.
В рутині і турботі
до останку.
Я – всесвіт,
я – кохана,
я – коханка.
Я просто жінка.
Я тебе люблю.
05.02.11

Куширі. Комиш. Латаття.
Мокнуть лілії в ріці.
Тріскотить-горить багаття
На оскільськім острівці.

Почуттів незнане свято.
Проста звична клопітня.
Умліва в окропі м'ята -
Чаю лугова рідня.

Я виймаю щуку з верші,
Ти доварюєш куліш.
Колискову пісню першу
Загойдає верболіз.

Блисне місяць жовтобоко,
Колобком покотить пріч.
І немовби ненароком
Я твоїх торкнуся пліч...

зламалось небо
зникли стіни
втекли кусочки
night for me
змагаючись із небом
часу
тіні
зникали.
розлетілись хто куди...
і поїзд рушив
впала крапля тиші.
my night for you
а ти не помічав.
потоком неба
мою тишу зрушив
і знову з часом
граєш у квача.

так, це була вона.
маленька така, невагома..
чекала як прийде весна,
вночі утікала із дому.
кидала квітки у вино
в кишені заховане літо.
сміялась у твоє вікно
і краплі любила лічити.
квітковим шматочком небес
злітала щоночі у небо
ляльок одягала в принцес
і плакала. так було треба.
зникала раптово кудись
з"являлась раптово нізвідки
руками у стіни б"ючись
сльозами були її свідки.
жила не для втіхи, а так
жила бо уміла вмирати
ти знаєш, для неї був знак-
сьогодні навчилась літати.
2011р, Косів

Можливо,я таки дурна,
Можливо,я вже всоте помилилась,
Можливо,залишилася одна,
Я впала,але не розбилась!
Кришталь вже переплавлено на сталь
Пробачу все,і може зрозумію:
Чому твоїм часописом життя
Бредуть,ховаючись,богиня і повія
Я змінюся і вже не головне:
"Чому?"і "Як?"яка тепер різниця?
Безпафосу й чогось на кшталт "Прощай"
Ти всеодно не крикнеш:"Зупинися!"
Я свою душу віддала сама
Тепер не маю права нарікати
Як хочеш,то її розбий,
А хочеш - можеш наплювати...
Я знаю,що для тебе це пусті слова
Ти й не приховував,що я тобі байдужа,
А я була мала й дурна,
Ну що ж ,Я вдячна за урок..
Останнє слово за тобою,Друже..
2011р

Останніх слів я поки не сказав,
Хоч, може, вже на них чекають люди.
Туманить зір іще мені сльоза
І серце неспокійне б'ється в грудях.
Мовчати не примушуйте мене
І вказувати ходжену дорогу.
Якщо в житті обходити бічне,
То, певно, не помітиш головного.
Мені від вас не дітися ніде
Допоки вітер темряву колише.
Поки сіяння місяця бліде
Стікає з неба молоком у тиші.
Немов дитина, вірю у дива,
Що, може, скоро, подолаю скруту.
І хочеться сказати вам слова
Ті, що давно ви хочете почути:
Я не сяйну, мов блискавка, вночі.
За небозводу не сховаюсь дверці.
Злечу, як сонце, я у височінь
І повернусь теплом у кожне серце...

Розкажи про своє мовчання.
Поясни моїх віршів сенс.
О, які ж то були сподівання!

Океан Ельзи і Ренесанс…

Обривок суті - закреслений текст.
Слова в тексті… Там біль прикутий.
Чому лиш шматочки Щасть..?
І навпіл… день незабутній.

Океан Ельзи і Ренесанс…

Ти засинала там під чужі пісні.
Гітара – інструмент лише. А сенс –
ТИ НЕ ЗАБУДЕШ МОРЯ І ВЕСНИ!


21.50 01.02.11

Роки ідуть, а туга не минає.
Час лічить рани, та душа стона,
Любов веде, та біль наздоганяє
Й подеколи її перемага.

Ти не суддя у цім лихім змаганні,
Не підійде і роль наглядача.
Ти в епіцентрі полум”я, в чеканні
Мов під сокирою у ката — палача.

Ти не журися тим, що це безвихідь,
Бо переможця обереш лиш сам.
Своїм бажанням ти відкриєш вихід
Радіти будуть, навіть, небеса!
2009 р

Волошками вишите літо,
стежини вузькі у житі,
де краще ще є на світі,
що можна ще більш любити.

Чим ці неповторні світанки
у пахощах квіт ранкових,
хатинку в вінку садковім
і мамину колисанку.

Гніздечко, що ластівка звила
на щастя у дні погожі,
що ще так зігріти може,
як гріє Вкраїна мила.

1999

Якщо Бог не легку дав долю,
щоб з тобою твій рок не скоїв,
попри тугу, сльоту, неволю,
залишайся самим собою.

Не сахайсь у імлі розпуки,
і якщо вже зійшовсь в двобої,
взявши меч свій двосічний в руки
залишайся самим собою.

І нехай той не лад та відчай
зникне й нидіє поза грою,
поборись, і в змаганні вічнім
залишайся самим собою.

Чи спокуса торкне неспинна,
радість, біль, самота ізгоя,
до останньої до хвилини
залишайся самим собою.

Голуба краплинонька кольнула
по долоні й ніжно обпекла,
голуба красуня промайнула,
на таємні думи обрекла.

В голубий світанок поманила,
рокувала лиш чарівні сни,
простягнула голубу стеблину,
попросила,-тільки не зрони.-

І з тих пір живу життям казковим,
все спішу кудись і все біжу,
і блакитну гілочку бузкову
в голубій шкатулці бережу.

З хвилюванням,з думами сумними
згадую краплиноньку роси,
що скотилась хвилями м'якими
прямо в долю з русої коси.

Пахло суницею
так незабутньо.
Для тебе й синицею
я згідна бути.
О, як ти лагідно
мене голубив!
Сміялись ягідно
солодкі губи.
Так було, доки я
не попросила
неба високого,
журавки крила.
Бо дуже праглося
мені злетіти.
Поки вагався ти,
"злетіло" літо.
Я - все синицею.
Уже й приручена.
Сезон суниць минув,
а я, засмучена,
готую ранками
для нас двох каву.
Моя журавка десь
шукає пару...

2008

При березі розмитому
Поміж густих осок,
Як хвиля оксамитова -
Зраділий голосок.

Він рідно-рідно тулиться,
Присутністю живить -
І губиться-сутулиться
Усе нікчемне вмить.

А серцю відкривається
Принадна таїна,
Як голос озивається,
Мов чарівна струна.

Ходжу сюди, навідуюсь,
Коли болить душа,
Де голосочок віддано,
Співаючи, втіша.

finita la commedia

Пародія

Забавлятися треба вміти.
То обряд – розложити, налити,
Друзів скликати, тост сказати!
Правда, гроші ще треба мати.

І тримати процес під контролем –
Ріжем сало, цибулю солим,
Часничок, холодець, крашанку…
Ну, гайдá! Зачнемо до ранку…

Вже противитися несила,
Все одно – самогон чи текіла,
Віскі, бренді,вино чи “Неміров”…
Щось смердить – то яєчня згоріла.

Ми до всього універсальні,
(Лиш фінал би не був летальний).
Змія скрутим і подолаєм,
Козаки ми, натхнення маєм.

Де співають о пізній годинці –
Сто відсотків – то українці!
Нащо нам ті латинос з Панами?
Ми вже чуєм себе панами.

Наші співи – не їхні крики
Сальвадору чи Коста-Ріки…
Тиждень праці. І ніч дозвілля…
Вихідний. Відхідняк. Похмілля…

Мовчить душа твоя,
А я? Втонула в почуттях
І де ж любов ота,
Що виміряється в літах?

Мовчать слова німі
І музика притихла вже,
Чужі тепер твої
І очі, і життя шляхи …

И какая, в общем, разница,
кто и чем законы пишет?
Мозг по сути – та же задница,
только поднятая выше.

Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.
І то Петра хуторянина
Пасе отаву коровина.
На всі світи одна єдина,
Неначе рана на землі,
Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.

ABaAabAB

05.02.11.

Ти впав униз - упали два крила
і плакали безмовно, полиново.
Одне крило, поглянь уважно, - я,
а інше, більше зранене, - то Слово.

2011

Знаешь:
Правду говорили:
Я –
Лишь маленькая сказка.
Ты забудь меня, мой милый –
Жди другую – не напрасно.
Я
Люблю скользить по миру
В царство новых приключений,
И всегда лечу я мимо…

Ты
Не тот, кто сердцем может
Завести меня мгновенно.

Поиграю и забуду
Завтра.
Ты не принц,
А я –
Не фея
Хеппи-эндов – не бывает –
Только в сказках для детей.

Не нужны мне горы,
Долы –
Только ветер в голове,
А как раз в твоём раздолье
Он вообще не дул нигде.

Я не сказка –
Приключенье.
А на голову твою –
Будет лучше всех забвений…
Не скажу я
I love you.

Марте Брюс

Красный лист виноградный почти что на солнце прозрачен.
Он на ветке дрожит, словно в детской ручонке флажок.
Он сегодня в подарок мне дан. Он судьбой предназначен
мне напомнить про твой поцелуй, как смертельный ожог.
Красный лист виноградный, быть может, из сорта кагоров.
Сквозь него можно видеть весь мир – ленту быстрой реки,
и над ней облака. Заходящее солнце за горы,
чьи вершины напомнят излом стихотворной строки.
Красный лист виноградный – наш символ прошедшего лета:
наших горьких обид. Наших маленьких сладких побед.
Наших встреч и разлук. Наших сумерек. Нашего света.
Символ нашей любви. Наш осенний ...холодный рассвет.

25 августа 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1912206742

Я проходила мимо, мимо, мимо…
М. Брюс

Ты проходила мимо, мимо, мимо
Не проходила — плавно проплывала...
Не пилигрим был на портрете — маска мима,
которая в гримасе застывала
там в зале, с до блеска начищенным паркетом,
где зеркала тревожно отражали
свечные блики, ряд других портретов,
и свет луны, и пламя красной шали.
А ты плыла. Тянулись длинным шлейфом
два пламенных крыла - и обжигали
забредших гномов , суетливых эльфов
и тени троллей - крылья красной шали...
И маска мима вслед тебе смотрела
и становилось белое лицо ещё бледнее -
ведь никому к ним не бывает дела,
а маски никогда не любят феи.

4 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102044625

жене Марте

Им так любви хотелось! На белых облаках,
на кружевных, как пена, которые летели
куда-то на восток, где развивался флаг
широкий и льняной, как простынь на постели.
Им так хотелось вместе везде и всюду быть,
и бытие своё оберегать от быта.
И растянуть на диске серебряную нить,
чтоб серебром была всегда луна обвита...
Таинственный, как сфинкс, их круглый оберег.
Заботливый, как паж, из мягкой синей пряжи.
Прожилками белеет холодными, как снег,
и розовым горит...И обжигает даже.
...В мандале струны есть, как на старинном банджо,
натянутые нервы на лучевой каркас.
Но струны эти - тонкие, из нежного меланжа,
из гаруса и шерсти... Как из коротких фраз...

...Рождественской звездой упала в снег мандала.
На облаках любви им оказалось мало.


1 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102014326

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Ви не знали мене, мій пане.
Певно думали, я така
як всі інші, - що сніг розтане,
коли Ваша легка рука
лиш торкнеться руки моєї
і забудеться цілий світ…
Тільки, там не було тієї,
у якій би Ваш сміх розквіт.
Там була невідома пустка,
що поглинула б нас обох.
Що для Вас я тепер - лиш згусток
теплих мрій на межі епох.

Поэты-Божьи дети.
Они-Солнечние лучи,
Согревающие души и сердца.
В миру, поливают надежд цветы,
Чтобы расцветала Жизни Весна.
Их слияние озаряет, во тьме,
Идущим к Богу тропинки.
Взявшие перо Любви,
В Единстве пылают,
Сжигают тернистого невежества пути.

2011г.

Вийди в поле, ліс, долину,
Де співа зелений храм,
Та й спитайся тополину,
Як жилось нашим батькам.

І, на гомін тополиний,
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й камінь-друг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилось по тим часам.
Де і як жили, покажуть,
Що збирали по лісах.

Промовчить одне каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління
І самі пусті торби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка тобі шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

У тебе в долонях літо.
І коси п’янять любистком.
Боюся в зимі зомліти,
в холодних асфальтах міста.
Страшуся минути в буднях
тебе і твого запалу.
Без тебе мене не буде.
Ти будеш – то спокій спалиш.
Та скільки тих літ? Гори же!
Палай у мені, як ватра!
Я вибухну ліпше. Ти же –
Любов, що усього варта.

Задимлене місто туманом,
І в кожного сотні проблем.
Спішать усі жити, та марно
Втрачають свій прожитий день.

Не встиг озирнутись – вже північ,
У вікнах лиш лампи горять.
Немає нам часу на роздум –
Чому наші душі не сплять.

І швидко минають години,
І швидко проходять роки,
Стривай, зупинись на хвилину!-
Ти більше не вернеш туди.

Завари собі каву з інтригою
І додай дві пелюстки розваг.
Не покриються роздуми кригою –
Ти готовий до нових звитяг.

Йдеш у пошуки істини (ніби),
Налаштовуєш світ проти всіх.
І мереживо в‘єш (як для німба) –
Все лише для химерних утіх.

Приготуй собі з підлістю кекс.
Що, не вмієш вмикати плиту?
Та не варто шукати ж бо сенс,
Навіть серця в тобі не знайду.

04.11.2010