Я бачу новий кривий шлях українства,
я бачу руйнує нас влада ,не спить…
Як народ не уповнить кишеню міністра..
То можна сказати ,що краще не жить..

Мені це вчортіло, впеклося до болю,
Я хочу ридати за рідний народ…
І серця інстинкти не бачачи волю…
Нестерпно шукають «козацьких» широт..

Я- українець ,я буду боротись…
За нашу письменницьку землю святу,
За небо безхмарне ,вже досить колотись…
Я собі хочу «долю» ,а не якусь там «судьбу»…

І я проживу це життя українцем,
і я не люблю тую стежку криву…
Я буду писати на кожній сторінці…
Я не «ВИЖИВАЮ»…..я тут «ЖИВУ!!!»

Життя розквітне у бутоні квітки першої,

І вирветься пташиним співом голосним.

Полине пісня в серце і розбудить тіло

І станеш ближче до мрії ти завітної.

У прозорім небі зустрінешся із сонечком ясним,

Вдихнеш ти повні груди солодощів сміло.



І тільки кадр за кадром весна вмонтовує сюжети,

Оті , що ти колись пережила.

Що п'явками вчепилися у душу

І стягують думки, немов тугі корсети.

Сліпучим сяйвом очі залила

Любов,яку забути мушу...

Помилятись вигадали люди.
Помилятись стверджуємо ми.
Хто ж положить квіточку на груди
В гробі одинокої зими?
Ти пробач. Це буде уостаннє.
Помилятись зможе минуття.
Хто ж підлиє кинуте кохання
На безлюднім острові життя?
Прожени від себе сонні мухи –
Помились в моєму прощанні.
Хто ж моє майбутнєє підслухав?
Хто його посмів сказать мені?

Ця мить давно вже продана для згадки.
Знов по хресті йдемо віршами ми.
А біля ніг - стурбовані нащадки
Із раненими янгола крильми.
І ниє звір жорстоко, навіть люто,
І все добро у ньому помира.
І на ножі - цілунок від отрути,
А на папері - сльози від пера.
Усе поділю на рядки, на звуки,
Щоби з'єднати думкою мости.
І знову б'ють сердець прозорі стуки,
І знов кричать за предками хрести.
***

Ореол каяття освітив наші помисли сірі.
Десь блукає між хмар непогасна зоря звіздаря.
І знов лине сюди у своїй незапроданій вірі
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Через сотні епох, міліарди нових ренесансів,
Через думи і пісні, вірші і думки Кобзаря
Знову рветься сюди, повернутись не маючи шансів,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.
Знов протерлася вісь і Земля випада із орбіти.
Навіть музика спить у старезній душі пісняря.
В моїм серці живе лиш тому, щоб навіки зоріти,
Сонце ясне з небес - то моя одинока зоря.

Он тихо играл в своей детской пустыне,
Пока не промчался лет караван,
Пески, что он видел лишь золотыми,
Разрушили бурей наивный туман,

Он стал замечать, что сияние солнца,
Не только песок в его снах золотит,
Пустыня была, как коварная кобра,
Ползет по следам , чтоб его поглотить,

Он быстро бежал по причудливым дюнам,
Искал, куда спрятался старый мираж,
Где много воды и ходят верблюды,
Где детство жило, его преданный страж,

Но годы бежали за ним по песку,
Он слышал, как громко кобра шипит,
Пустыня лишь жизнь, что дается ему,
И страж его больше не защитит….


01.03.11

Вже й за північ, а ген із клуні
Лине надто тривожний звук...
Вихідні Жан Рено і Клуні,
Поки в сіні сидить Павлюк, -

Жовточубий, голонасінний
(Очі блимають чи камін?)
Нумо, Музи, без голосіння:
Перша, друга...Came in! Came in!

Ігор знається на насінні,
Потрясає (віршами) дів.
Закінчилась пора косіння.
Почалася пора плодів:

У подолах несуть-доносять
Музи музиків звідусіль.
Урожайна вдалася осінь.
То коли там пора весіль?..

В тому домі,
де ми
вже давно не живем,
в тій кімнаті,
в котрій
не бувало гостей,
на стіні тій,
що просто навпроти вікна,
тій, де Місяць
мене малював сто ночей
(та стіна,
певно, й досі
не білена), –
там залишИвся
мій силует,
загубився, забувся
мій силует,
в самоті десь подівся
мій силует.
Чи на нього наклеїли
чийсь портрет?
Чи його завісили
кИлимом?
все одно мені,
все одно...
Але –
раптом лишилося
все, як було:
гола біла стіна,
і навпроти – вікно?
І тоді – послухай! –
може це він,
коли немає
інших причин,
будить тебе,
незнайомий хлопче,
посеред ночі?

Чорні панчішки
на чорній
землі
біля лісу –
перша ознака
весни…

Пісня

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав --
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти моя муза, а я твій осінній поет.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
Святе вино випєм за нас,
Як перший раз, як перший раз...


Відстань між нами, неначе між струнами, -- пісня.
З раю прийшла ти до мене -- туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно,
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
Ти молитовно й шалено любила мене.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч пянку, в ту ніч всевишню.
Святе вино випєм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

2008
Львів

Музика до вірша та виконавець - Ярослав Музика

От знову кидаєте ви простих людей собі під ноги,
Щоб досягти собі мети, відбити праведні дороги.
Ви знову прагнете погнать людей на вибори, проте
Не хочете самі пізнать єдине правило просте:
Що наживаючись ділитись прийнято в усьому світі,
Й не варто скоса так дивитись на інших. Ніде правди діти
Вони такі ж і того ж прагнуть. Не можна всіх убити враз.
Чого ми так тоді досягнем? Для виборів невдалий час!!!

"З вуст малят і немовлят зробив Ти силу..."
Псалом 8:3

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем.

2007

А на душі у мене зовсім не весняно...
Розжарена тривога ,дикий біль та жаль..
Куди?Куди ж ти йдеш ,моя Тетяно?
Не ту мелодію для нас "кричить" рояль..

На білих подушках грудневої постелі...
Я бачив очі твої ,в них був "Я" і жах...
Я покохав твоє :"Люблю ети метели...!"
Тоді як билось сонце... в тобі я бачив страх..

Ти ненавиділа ті весни заквітавші...
Ти не любила літо ,а я любив як міг..
Десь у вибите вікно на осінь накричавши..
ти поклялась :"Кохаю тільки сніг"..

Приходила весна і ти зникала ,
А я чекав ...і так не перший рік...
Невже тільки зимою ти те щастя мала?
А як же я?...і ти ідеш навік...

І знову за кохання потуравши,
Я роздираю свою душу наверле...
Бо серце зимоньки минулої продавши...
Я знаю лиш одне...не поверне..

Знов гуркоче мотор, перекреслює хмари,
Рветься вгору, несеться до самих небес,
А у грудях так тяжко, кружляють примари.
Лине думка вперед, в край, де рід мій увесь.

Ллється пісня землею, Україні салют!
Виблискують бані. Рідний Київ, я тут!


І так кожного року душа оживає,
Бо летить у далеке дитинство просте,
Тут любов материнська мене огріває,
І під спів колисковий у мріях цвіте.

П’ю тут соки живучі. Тебе земле люблю!
Завжди ставлю свій біль з чужиною на прю!


2001

Ти мене усе-таки знайшов,
ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов -
то коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю.
Душу відкривати - надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
а у цьому - я уже заміжня...

2004

Торованою стежкою
з тобою б досі йшла,
та інша, як Поезія,
дорогу перейшла.
І я себе запевнюю,
що не тримаю зла.
Взяла тебе в поезію -
свій біль переросла.

2004

Котячі співи
Ходу ночей лякають.
Весни клаксони.

(2011)

Стрічай мене, весно!
Я знову до тебе прийшла.
Крізь болі й тривоги,
багряні і білі завії.
Я в буднях щезала,
а ти й поза часом – була.
Тому що не бути
у світі – не можеш, не вмієш.

Стрічай мене, весно! –
з негоди, розлуки, біди –
підсніжником першим
і вітру поривом спонтанним.
І гамом пташиним,
і цвітом, що зронять сади,
і смутком, – що… може,
приходжу до тебе востаннє.

2004(2011)

Я – Людина! Лише і аж...
У мені цілий Всесвіт безмежний!
Завойовник, мислитель і паж.
Я – герой! Я ж і злодій нечесний.

Я – галактик бездонних прах
Фахівець у питаннях моралі,
Самоназваний старший брат,
Сам собі надиктую скрижалі.

Я – нікчемно-величний люд.
Від астралу, крізь побут до міста.
Особистості тонуть між юрб,
Та людині в собі вже й затісно.

Розум рве, як печінку орел,
Плоть для нього занадто імлиста.
Я – людина. А розміри „Л”
Кожен визначить сам. Особисто.

05.04.2010.

Бачиш як повільно, але вперто
Нас жене безперервно у бій
Прагнення се рішуче й відверте,
Сей невладний рукам "буревій".

По закутках світових руїн
Кидає доля поганська.
Але в переддень рішучих змін
Ще не вмерла наша хвиля повстанська!

Серед осквернених святинь
І розбитого серця уламків,
Ти хоч мене не кинь,
Не стемни мого існування світанків!

Від змаху твоїх дужих крил,
Які несуть мене понад світом лукавим,
Розвіється піднятий пил,
Що їв очі, вбиваючи барви.

Я не віддам начало і рушій
На суд лжепророцької схизми,
Я наперекір блудниці життєвій
Творитиму кольори свеї призми!

Веред! Вперед! І кожним кроком
Долатиму простори терні й мук.
Я речник люду, з ним я став пророком,
В мені і в нім лунає серця стук!

А ти - мій лад і непорушний стрій,
Союзниця єдина - правота.
І запалився шлях пекельний мій,
І возз'єнався я і ти - моя Мета!

19 березня 2009 р.

Мене все душить хмар осінніх тон,
Нутро здригає і несе крізь пущі…
Та не пройти огненний рубікон,
Що настилали "люди" всевидющі!

Себе шукаю в книгах і листах,
Але чогось таки не вистачає.
Без неба як не може жити птах
Так і мене безвихідь пожирає.

Назовні повний мрій, своїх чудес -
Всю вічність ніби був таким.
Але всередині давно зогнив прогрес,
Не відновити більш його нічим.

Мені стискає горло тиші дзвін,
Себе осилити я досі ще не в змозі,
І глушить серця голос він,
З цим виміром мені не по дорозі.

Я ще карапкаюсь - безвірний відчайдух,
Зриваю греблі власних настанов,
Я гордий в немочі, я просто гордий дух!
Нова мета! Тепер не до промов!

4 грудня 2010 р.

Піднятися і впасти - всякий міг!
Піднятися і втриматись - немало!
Та не піднятися і бути біля ніг -
Таких землі вкраїнській бракувало!

Усякий творить власну путь і хрест,
Усякий агітує власну віру!
Але нема таких, що власну честь
На віддадуть задарма без докіру.

Єдиний вихід - утекти за край
Усяких нормативів, догм і правил!
Та хто сказав чи дав гарантій рай,
Що він ніколи просто не лукавив?!

4 грудня 2010 р.

Ти смертний муж, але безсмертям Духа
Ти світ закостенілий сам розрухав!
Понад уми - великий чоловік!

Ти вмів любить, однак страждати
Не перестав! Ти рвавсь крізь грати,
Щоб не здаватися вовік!

Ти розточив каміння в грудях -
В корисливих зажерлих людях,
Віддав душі і серця часть,

І думав, що нарешті буде
Братерство вічне поміж люди.
Але людина - тварь, страшна напасть!

І як ти не хотів звернути
Із шляху згиблого та пути
Тебе тримали не впуска,

І хоч змінилися з літами
Навколо речі до нетями -
Та душить серце та ж тоска….

Ти був життя простим есеєм -
Вкраїнським Молотом, Мойсеєм!
Неправди бив і рвав граніт!

Віддав себе для суду кривди,
Але як інші не зогнив ти,
Бо сумістив у собі світ!

Ти був, але й тебе не стало…
Та слово твоє промовляло!
І тішилась твоя Земля!

Бо не цурався ти до скону
Свого походження закону -
Лишився сином коваля!

7 січня 2011 р.

Ми шукали зла корені люто,
І вбивали їх силою рук.
Але наше ім'я позабуто,
І затих давній запал і стук…

Вже не б'ється у грудях ідея,
Не нуртують думки в голові,
Але світло живе Прометея
Ми пронесли крізь темноти дні.

Ми чекали і вірили в чудо,
Ненастанно летіли вперед.
Але більше нас тута не буде,
Не відкриє закон Архімед.

Та ми знали, що зароджуєм нові
Зорі в душах стемнених людей,
І у кожній великій промові
Мав лунати заклик отсей.

Ми шукали утопію вперто,
І творили суспільство своє.
Але Царство Господнє заперто -
Власне царство у серці жиє.

Вже не б'ється у грудях ідея,
Де-не-де мисль мерехтить…
Та вогонь, що у нас Прометея
Жодній силі тепер не згасить!

17 грудня 2009 р.

Ти рониш аромати фіміаму
Своєї надвразливої душі!.
А я окрилений тобою до безтями
Ті запахи уловлюю усі.

Радіє й плаче небо по весні,
А недоношене чуття таки жиє!
Не треба слів, не треба їх брехні,
Бо головне, що ти для мене є!

Навіки в пам'яті скрижалі
Я упишу твоє дзвінке ім'я.
А ти згадай як ми плекали
Свою любов. Страчався ж я…

Березень 2009 р.

Ти за холодними вітрами десь.
Така невступлива і невблаганна досі!
А я не можу і заснути десь,
Бо образ твій покірно серце носить…

Ти там - для мене недосяжна,
Та й поруч неприступною була!
Байдужа ти чи просто легковажна?
Чому йому ти серце віддала?!

Тобі всієї правди не пізнати…
Коли почнеться щастя розтерзання
Тоді весь біль не зможеш приховати
В прикрашене та ж знищене кохання.

Згадай мене тоді з призрінням й приріканням,
Згадай на мить і заразом забудь!
Бо не зрівняти скелі спотиканням -
Минуле втрачене, його не повернуть…

25.09.2007р.

В мій світ раптово заявилась,
Принишкла ненадовго й розлилась,
Мов сонця промені; зміцніла, укріпилась,
І еліксиром вічним зайнялась.

Спочатку невідчутна, ледь помітна,
Паломниця без ймення мандрівна.
Забута в часі, ликом непривітна,
До болю гарна й заразом сумна.

Сумна, мов небо, що за твердю плаче,
Сумна, неначе погляд сироти!
Та щось не сповнене я бачив в ній одначе -
Ідилію краси і простоти.

Наповнила собою закут кожний,
Здурманила враз поглядом дівочим!
Противитись цій силі неспроможний
Я став сподвижником, співцем її пророчим.

Лелів її, беріг, до ніг стелився,
Себе цілого я їй посвятив!
І так їй вірив, що не додивився
Хто мене знищив, хто мене убив!

Вона була невинная пташина,
Таємна й хитра, ніби єзуїт.
І слово кожне в неї як причина,
Щоб згинув й вмер в мені самотній світ.

А я не смів противитись й боротись…
І жодний смертний імені не знав!
Її коханням своїм називав,
Любов'ю, що умів вколотись!

19.01.08 р.

1
Ти йдеш, і несучи в собі жалобу
Ти плачеш. Розірвавши грудь,
Мов покритка, й віддавши всю утробу

За крихту щастя. Що взамін дадуть
На що тобі чекати сього разу,
Куди шляхи незнані заведуть?

Хворієш на самотності проказу
І кожен лиш плює у очі твої -
Ти плачеш знову не зронивши фразу.

Нові часи, нові уже герої,
Їх ціль й мета - тебе загнати в гріб!
Їм не до віри і любви святої.

І скошена ганьбою ніби сніп,
Падеш у яму, у землицю чорну
І службу править над тобою піп,

І бачить в тобі образ, чудотворну
Ікону, Бога в тобі зрить,
А не якусь пригноблену, потворну…

Минає вічність і в єдину мить
На тебе одкровення Боже сходить,
Тепер тобі приходиться судить…

2
Країно синього неба,
Країно живого огню!
До щастя змагати потреба
Покличе тебе крізь брехню

Крізь біль, невитримні знущання,
Крізь принизливість ударів судьби
Тебе проведе до єднання
Тільки спільна нужда боротьби!

Йде війна неминуча, безжальна,
Кожен прагне поневолити дух,
Що в тобі як платформа начальна
Серце движить, приводить у рух.

Ти плачеш та сльози не марно
Падуть на землю сиру -
Жоден злочин не пройде безкарно!
І твою возвістить час пору!

І з кожним падінням твоїм,
Ти збиратимеш сили для бою.
Доведеш, що в пожертві усім
Переможцем виходиш з двобою.

Бо ти - Країна Батька Кобзаря,
Бо ти Івана нездоланний дух!
Іскритиме у небі ще зоря,
Твоя свіча, твій незупинний рух!...

20 листопада 2008 р.

Ти була знищена, розтерзана, побита,
Ти на коліна кинута була!
Та ти не вмерла, в волю заповита
Тулилася і грілася - жила!

І День прийшов, забравши твою смуту,
Він дав надію ще якусь тобі.
Пронісся горами, знайшов червону руту!
І ти поклялася не кланятись ганьбі!

Цього ж не сталося, тринадцять років тьмою
Ходив народ твій, знаючи про те.
А осінню прокинувсь золотою,
І дав питання дивне і просте:

"Чи не козак я - давня слава й сила,
Що відбивала волю в ворогів?
Чи ця земля Шевченка не зродила
І сотні геніїв учених і творців!?"

Одухотворена ти поступом Франковим
Вступила у революції ходу!
Хоч довго йшла, морозним днем ранковим
На світло кинула свою стару біду.

Новий діставши шанс від Бога
Ти виклик кинула для долі під кінець.
Та оступилася, з'явилася дорога,
Яка розбила мрії нанівець.

Ти дала владу тим, з якими билась,
Ти відреклася закликів своїх!
Як сталося, що легко так змирилась
І відступилася, підвівши все і всіх!

Кому потрібна була боротьба,
Хто на плечах твоїх буде головувати?
Ганьба тобі країно, сміх й ганьба!
Чому ти спиш, коли не мусиш спати???

31 жовтня 2006 р.

Хто ти, націє голодних босяків?
Ти вмієш демократію творити?
Хіба-що народити байстрюків,
Що розкрадуть тебе, а потім ладні вбити.

Державою ти смієш називатись?!
"Мужів народних" сплодилось до чорта -
І вже набридло їм в крові твоїй купатись,
Коли на зміну йде нова когорта.

Їм ти даєш комфорт: машини, ресторани,
Їм ти встеляєшся вже ковриком до ніг!
Поглянь до ниць - життя людське погане,
Нагору видертись із ниць ніхто не зміг!

Одні на одних брешуть, як собаки,
Блискучими обгортками закрили твої очі!
Та щоб пропали кляті вурдалаки,
Бо бачити ніхто вже їх не хоче!

Чи ти осліпла, а чи оніміла,
Навпіл розірване твоє ще юне тіло -
На ньому гадь жалючу відігріла!
Хіба так чиниться за правду, волю й діло?

Чого пустують твої чорноземи,
Кому ліси вирубують щодня?!
Куди ти котишся - до злиднів, до нікчеми,
Де був врожай тепер одна стерня!

Чому не здіймешся угору - до блакиті,
Чому над колосом не глянеш золотим,
А все туманом очі оповиті
І не звільнитися рукам від павутин

Що обснували і трима в покорі
Те чуйне серце?! Що скували крок
До поступу й досягнення. В просторі
Світи ходу, до Бога і зірок…

Хто ти, народе козачий та княжий?
На поламані ноги встань!
Хай тремтить всякий патрубок вражий,
Ти йому не слуга і не брань!

Встань же, націє, древня ти сила,
І промов над усяк материк!
Хай всі знають - Богу ти мила,
І народ твій до викликів звик!

Піднімися, Вкраїно, на крилах,
Хай побачать од величі тінь.
Нехай знають, тебе не зломила
Ні смерть голоду, ні глуха далечінь!

Прийде час і простолюдин стане
Во главі у твоєї мети!
Сльози литиме ще небо твоє багряне
Ти ж спитай себе: "Хто ти, хто ти, Хто Ти?!".

29 серпня 2008 р.

Не вірю я у примхи злої долі!
Я обираю звивисті шляхи.
Та через тебе досі божеволів,
Украли спокій кривдники-страхи.

Не вірю я у гибель правди діла,
Я завжди сам у колі посіпак!
Та ще лампада геть не догоріла.
Ти ж еталон, надбань майбутніх знак!

Байдуже те, що все негладко склалось,
До зустрічі з тобою я дрімав.
Та враз займилося нутро моє, зірвалось -
У мить відчув, що вік не відчував!

То джерело, що світом вічно руха,
То материк, що на собі держить
Кінечну ціль, яку я спрагло слухав,
Навчивсь тобою скупо дорожить!

Твоє серденько чуйне, незрадливе,
Душа чистіш за хмари оксамит!
Щоб була ти такою все можливе
Любов до тебе діяти велить!

Не вірю я, що має доля силу -
Без смислу вигадка, суєтна суєта.
Тож рано падати коханню у могилу
Ще не прийшла до нього пані та...

15 квітня 2008р.

Пізнав мене ти у книжках
Свою богиню,
Ні сни пророчі, ночі жах,
Тебе не спинять.
Ти малював у небесах,
Горючу свічку,
Скажу тобі , у моїх снах,
Візьму цю звичку.
Любов’ю запалю тебе,
Будеш горіти,
Не вирвешся з моїх лебед!
Нам разом жити!

Гортай сторінки, білу тінь,
Побачиш очі,
Палаючі, мов дві зорі
Посеред ночі.
Я викрешу із них вогонь,
Мов сни пророчі,
У павутинні моїх мрій,
Тяги дівочі.
Краплинка крові на устах,
Це твій малюнок,
Пізнаю, милий, твій секрет-
Твій поцілунок.

Весна не квітне , холодом жбурляє,
Піщана курява дорогу закрива,
Бабусю це ніяк не зупиняє,
Вона Великдень нині зустрічає,
В дугу зігнувшися, до церкви шкутильга

А там уже нема де й протовпитись,
Людей набилося, таких як i вона,
-Пустіть, благає, дайте помолитись,
Може востаннє, Богу поклонитись,
Вже не вернеться для мене моя весна.

Вона така ж, безсонячна, хмариста,
Дороги з ямами, погорбились хати,
А сонце десь по той бік огріває,
Не знати чи в село ще завітає,
Бо залишила тут зима свої сліди.

Зайшла і заразу впала на коліна.
Не за себе молитва лилася. О, ні!
Вона прохала щастя для родини,
Для усієї матері Вкраїни.
-Воскрес ти Господи ! Зніми ж з хреста й її !

Від Бога відвертатися не слід,
якщо в одній з церков п’яниця-піп
чи в іншій зайнятий він бізнесом дрібним,
а в третій він гульвіса з юних літ.
Від Бога відвертатися не слід.

У всього сущого на світі є Творець.
Його презент тобі – твоє життя.
Початок був. Подумай про кінець.
Грунтовно підготуйсь до небуття.
Всього предметного на світі – ти творець.

Спочатку храм в своїй душі збудуй,
щоб з нього зміг звернутися до Бога –
зліпи з думок, словами намалюй,
хай навіть буде це мечеть чи сінагога.
Спочатку храм в своїй душі збудуй.

ID: 1

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..

Чи задавався ти питанням "Звідки небо"?
Це вже не фізика...яскрава синь душі.
Подивишся...і виривається все з тебе...
Порив словесний...римовані вірші...

А там ,наче на взір ,так близько ...
Пливе м"який поріг ,що зветься "Небеса".
"Чому...?Чому летиш так низько?"
"Хмарино!Ти і я !Я не один!Не сам!"

Гріхи там наші ...дико розлітають...
Тому воно бува чорнішим із тонів ,
Там не в"язниця ...душі не карають...
"Там РАЙ!"-кричав ,хто високо летів.

Достукатись туди ...безпродажні білети...
Ти заслужи...а значить ...покохай...
Давайте ж скинемо з сердець наших корсети...
Бо звідти НЕБО!!! "Кохане...не згасай!!"

Гойдалка –
ніби маятник
невидимого
годинника.
Діти –
як тягарці,
міряють час на секунди
малими своїми тілами,
втиснутими
в кріселка
дією
невидимих сил:
відцентрової, і доцентрової,
і сили земного тяжіння…
діти
пірнають в час –
і виринають
голівоньками:
гойда-да!
Час – як вода,
діти – як діти.
Будь ласка, скажіте –
котра година
за тутешнім
теперішнім часом?

І.Г. на день народження

З днем народження, пані Ірино!
Народилися Ви так картинно:
Сам Святий Миколай Вас у торбі приніс,
Як столи накривались гостинно.

Пані Іро, з зимою вітаю!
Від морозу незгоди зникають.
Сам Святий Миколай ніжність в торбу поклав.
Чоловік Вам на вушко згадає.

Ірчик, наше морозяне сонце.
Сяє щирим коханням віконце.
Сам Святий Миколай торбу щастя приніс,
Порівну розділи кожній доньці.

Пані Іро, Ірусю,Іринко.
Смійся молодо, весело, дзвінко.
Сам Святий Миколайв в торбу радість напхав,
То Валера, Оленка й Маринка.

19 грудня 2009р.

І Шуман, і Ван-Гог, і Врубель, і Чюрльоніс...
Скільки ж бо їх, кого Ти гнав і гониш
Із божевільні в божевільню!..
Зглянься, Боже: вони ж не вільні од ноші,
Що Ти поклав на їхні вутлі плечі.
Оту, що тишу розбиває вщент посеред ночі.
Ти ж начебто не чуєш і не бачиш
І тільки невдоволено шепочеш:
«І це не так, і те доправить слід...»
І присуд Твій пече чи крижанить, мов лід.
Невже не знаєш, що натруджені оці ось руки
Не в змозі витримать навалу барв і звуків?
Нехай і генії, й таланти, але ж ніякі не Атланти.
Благаю, Боже, переклади на інших
Полотна, нотоносці, вірші,
Аби знесилені Твої обранці
Жили, як люди, уночі й уранці.
Та невмолимий Ти до підневільних:
Женеш до скону з божевільні в божевільню.


2010

пытался я сметать законы
но ты свинцовых литер рать
умеешь даже непокорных
с тугим уклоном выгибать

кровавый нож каля в горниле
(чтобы потом с размаху в лёд)
мы не о том с тобой молили
что всё известно напёрёд

нам навязали ржавость строчки
а рифмам лживости не счесть
что даже правде сучьей дочке
склоняться выгодно на лесть

я режу книгу «Жизнь» стальную
скребётся нож и остриём
свою статью я публикую
а вы пишите о своём...

Дай, боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало
Лазар Баранович
«Світ стрясають грози на людськії сльози»

І від Богдана, й від Івана
Та ж і від Нестора-баламути
Ще не загоїлася рана,
Не всі розплутано ще пута.
І найВерховніший консиліум
Допомогти хворій безсилий,
Бо ліки десь і кимсь розкрадено.
Тому й лікують лиш порадами.
І хоча хвора ледве дише,
Несуть на підпис закон-дишло,
Аби нічого не порушить
І ні на йоту з місця зрушить.
Вві снах Європу хвора бачить,
А як проснеться,- гірко плаче.
...Невже за те Тарас поневірявсь по світі?
За те вмирали марченки і стуси,
Аби нащадки – збайдужілі діти -
Вкраїну руйнували і без землетрусів?
Та віриться: їх Бог напоумить,
І врешті-решт настане така мить,
Що й Україна гідно стоятиме поміж людьми.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
Просто мусиш поспішать...
...Бо Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини на хвилю.
Нехай уперше, а не востаннє
Бачать чоловіки,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
Не кричатимуть спросоння діти.

2001

Я плачý
Відкритістю за відкритість.
Я живу
У двадцятому – друга частина – столітті.

Ця епоха крізь біль
Прогризалася, розросталася у заломах.
Ця епоха – дім мíй.
Моя фортеця. Адреса моя поштова.

Лише декілька літер
На щоці конверта з блакиті:
Кисельов Леонід,
Двадцяте – друга частина – століття.

Серпень витер калюжки,
І асфальт зажовтів першо-листом.
Що за сонячні смужки
На светрі у мотоцикліста!

А дівчатко буденно
Смокче фільтр, вітер – просто в обличчя, вендетта.
Ось вам повість – наш сучасний Ромео
І сучасна Джульєтта.

Два століття спливе
Пил зітруть із моїх непримітних рядків.
Схочуть взнати сливé:
Про поетову долю, чим жив…

Нащо в бійку встрягав він?
Що пророчив, про що він торочив?
Та Іраклій не стане
Підбирать моїх денників клоччя.

Стрінуть пагорб в степу
І вернуться докладно повіти:
Він родився й відбув
У двадцятому – друга частина – столітті.

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,
Заходяться реготом – котиться горлом дим,
Волають веселі, здається їм так, пісні -
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз
За місяць, і керівничка – скажений пес,
Кидається на людей без команди «фас»,
І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,
Так ніби тікає з тіла... Бліді слова,
Неначе палатні стіни, і хтось кричить
На вухо, аж розривається голова...

І білі халати бідонами молока
Заповнюють простір, звідти і аж сюди,
На очі лягає холодна чужа рука –
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

І вечір ховає тіні у капюшон,
І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,
Здіймається в небо дим, як густий фантом,
І в землю вростають корінням штучні квіти...

І насниться життя земне
У системі чиїхсь обчислень.
У програмі "Чекай мене"
Хтось до старості нас зачислить.
- А ти стільки мене чекав!
- А ти стільки мене любила!
Але час тихо проскакав.
І нічого ми не просили.

Не порань, не убий, збережи
І хай правда лиш гострить ножі.
Не покинь, а врятуй, зрозумій,
Що усі ми під впливом подій.
Не покинь і тим самим не вбий,
Ти для мене один дорогий.
Хай живе одинокая лань,
Лиш мене, як її, не порань.
Не порань, краще вбий, а не рань
Не люблю відчувати страждань.
Хай несу всі у світі хрести,
Та найважчий із них - саме ти.

І сніг у вальсі під ногами
Замовк, не смівши видать звук.
Тепер ми стали ворогами.
Колись любили ніжність рук.
Хоч я не думаю, що грою
Закінчить можу свій сонет.
І небо падає іскрою.
І в серці стерся твій портрет.
І все не так, як має бути.
І не гудить у скронях кров.
Раз я тебе могла забути,
Так, може, це і не любов?

Дні біжать як вода –
а мені
повертатись в пустелю,
де не буде ні дня,
що сьогодні
біжить як вода…

Прийшла весна,розквітли квіти.
Усе почало оживлятися.
А за весною,підскочило літо.
Пташки можуть спокійно клювати
зерно,та усе що вони їдять.
Літо-Літо ми всі тебе кохаємо,
Та твою красу Божественну шануємо.