З ядерним вибухом вашого гніву
Шиби очей моїх видряпав пил,
В зоні відчуження впав підмурівок
Серця на спалений радості схил.

Все шкереберть - управо й уліво,
Із почуттів - груда здиблених брил,
Хвилею безуму щастя будівлю
Здуло в провалля химерні могил.

Перебуло вже і переболіло,
Серце потроху набралося сил,
Та бета-промені шкодити ділу
Вибух отой назавжди спокусив.

Ви мене перепросили ласкаво,
А радіація гне своє право.

2010

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Ніч розмалювала зошиту поля.
У клітинку думка. Липнуть букви-тля.
Напишу – закреслю. Нащо стільки слів?
Ти минулим стати ввечері зумів.
Чорна-чорна паста. Довго-довга ніч.
Не дають заснути сто твоїх облич.

Хай зроблю йому омлет
з черепашачих яєць.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Перцю трохи, бо сюжет
має вивчить мій мудрець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Ані слова! Це - секрет.
Хай гадає, що ссавець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Гайворони знахабнілі
доклювали студень,
Студінь у кошлатім зіллі
пряні драглі студить.

Підмела пил за собою
хуга-перукарка,
Під легкою органзою
небесам не парко.

Таємнича зірка марить
місяченьком-ралом:
Як орав купчисті хмари -
підморгнув зухвало.

На деревах іній вчасно
сухозлотить віти.
Кришталево і прекрасно...
Ніде правди діти.

2010 р.

---------------------
*Студень - стара назва грудня

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Ми з тобою немовби два сонця окремих галактик.
Ти світиш і сяєш на заході вічності і життя.
А в мене на півночі порозліталися фантики.
І я не можу ніяк віднайти спокою і каяття.
Ти мариш у снах не моїми планетами мертвими.
Ти світиш не там, де ми могли б бути разом з тобою.
Заходжу і сходжу… спокуту вбиваючи жертвами,
І споконвіку палаю в світах, що вмирають з любов’ю.


14.12.2010

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

(.спроба перекладу прозового малюнка уманської поетеси ("Вона і собака")у режим поетичного твору)

..над гаптекою
місяць згризений..
Під гаптекою
гусне ніч..
Лютий, тепло
вмотавшись
ризами,
Пхає в серце
холодний
ніж..

Замерзає
сльоза
відламана
Від розп"яття
обмерзлих
вій..
І..маленька
торкає лапою
Чиїсь двері
в юрбі
завій..


Під гаптекою..
в древнім Гумані
Де морози
зійшлись
либонь...
Де колись
родичались
з гунами..
Плаче-виє
собачий
бог...

Не одну в житті проблему маю,
Справи, часом, не ідуть до рук,
Та майбутня доля не лякає,
Бо у мене є могутній Друг.

Всі мої надії і зітхання
До Престолу линуть із душі.
Я подам Тобі своє прохання,
Ти його по-батьківськи ріши.

30.06.2007

Ковток жаги
В твоєму надвечір’ї.
Як мало слів.
А лютий, як тоді,
Розносить сніг
Шматками на подвір’я.
І тане час,
Чи цукор, у воді.

Тремтять вуста
І штори у кімнаті.
-Ну, як живеш?
Похитується бра.
Шумить шансон,
Що важко розібрати
Старий мотив.
-Мабуть, мені пора…

Коротка мить
Живого надвечір’я.
Так мало слів.
І знову, як тоді,
Вона іде –
Із дому, на подвір’я.
Іде у вічність –
Вкотре
Назавжди…
2.02.2011

Ну і нащо витріщатись?
Так... Не берци на ногах...
Що ж, пробач. Хоча... кохатись
можна і у реп'яхах.

Відшукати маєш доказ?
Їдеш нишпорить кутки...
Світ уже чека на показ -
на старі чиїсь кістки.

Щільний графік експедицій,
а на інше все - терпець...
То нехай! Але крамниці?
А порожній гаманець?

Я на знак незгоди палець
не показуватиму...
Як кохавсь неандерталець,
так і я навчусь тому.

Тільки, Дарвіне мій любий,
потім десь там у кінці
не кістки мені чи зуби
принесеш у гаманці...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Хрест на могилі бридко пообписаний.
Чийсь почерк кривить вічне «Тут були…»
І очі дріботять старими лисами,
Що і цього не стане тут колись.
Могила обсипається від подиху
Надій і незалежног´ будуття.
Тобі, Тарасе, вистачило б пороху
Довести нашу хату до пуття.
Твої сини назвуть тебе «небіжчиком»,
А твій «Кобзар» «старим і нечитабельним»,
Бо козачками в нового поміщика
Служили б ,щоб потрапити на кабельне.
Вони в твоїй шукають біографії
«Чогось» і цим тебе сюди прив’язують;
Складаються безримні епітафії…
(Хоч добре—анафемить не наказують!)
Тепер на кручі ти б себе не видумав—
Хотів би заховатись за безмежністю.
І знову лізе видимо-невидимо
Чужинців на устах із незалежністю.
І не за те ти ставив ультиматуми
Самому Богу, вічність свою втративши.
Шевченку, спи, якщо спокійно спатимеш,
Бо, коли встанеш, все одно мовчатимеш.
І до кісток стежки екскурсій вибиті,
І листопад сміття вже позабулого.
Похований. Надії ж твої вириті,
Оглянуті, підписані: «Тут були ми.»

Гей, у піднебессі дружать прапори.
Я із ними—серце своє догори.
Ти, моя Вкраїно, голосистий спів,
Хто тебе образить, вдарити посмів?

Руки, руки, руки—небо підіпрем.
Рідна Україно, ти ж земний Едем.
Як прокравсь до раю той брехливий змій?!
Ми забороняєм! Геть іди! Не смій!

Горнеться у вічність диханням народ.
Нам не треба просто писаних свобод!

Україна відкрила очі – і туман у одномить зник.
Ви не знали, що також хочу, щоб із неї почався вік,
Щоб козачі росли легені, щоби воля у них жила,
Ви не знали, що, стошалені, додасте у вогонь тепла.
Ваші казки були на посміх – відродити старе не знак.
Ви лягали до Юди в постіль і робили усе не так,
А коли десь уранці встали омивать від волосся рот –
Зрозуміли, що вже проссали час для збору своїх когорт.
І заслиненим темним писком крізь вурчання голодних шлун
Ви дивились в свої колиски – з них стирчали пістоль й гарпун,
Ви втікали до «побратимів», щоб сховатись від пімсти снів,
Та вони вже здались у Римі – Рим той падав , гудів, горів.
…Сотні ангелів грали в флейти в Україні – країні мрій…
Ви питались у Бога: «Де йти?» Він казав: «Ви прийшли вже . Стій!»
І горіли Союзи й касти, і брехня поливала тлінь.
…Україна ж цвіте у щасті! Україна – навік!Амінь.

Я думав,що правда цей світ підкорила,
Життя відрубало - СИЛА.

Я вирішив-чесність дасть змогу пробитись,
Життя підказало - ХИТРІСТЬ.

Вважав,що не спинить ніщо геніальність,
Життя показало - ЗАЗДРІСТЬ.

Я думав,що куля для серця завада,
Життя проскрипіло - ЗРАДА.

Що ж творить людину,чи розум,чи гідність,
Життя шепотіло - БІДНІСТЬ.

То в чім тоді сила,в багатстві чи владі,
Життя відрубало - в ПРАВДІ.

finita la commedia

Свiтлою пам'яттю
----------------
Рими хвилюються, строфи кричать:
"Світлою пам'яттю – радість тобі!"
А посміхається сонце з меча –
янголу ясно і усно трубі.

Мідність розсипана. Тільки не я –
джунглі юрби проковтнуть втікачів.
Чуйність і вірш, як зап'ястя і цвях.
Іній клітинний. Лягає – мовчи.

Час накопичуй, повітря і жди –
хай поласує думками твій жах.
Небо під лезом – мені би туди,
де за душею злітає олжа,

світла бракує, прогалин в собі,
чим відсікати, з якого плеча...
Янголу ясно і усно трубі –
посмішка сонця втікає з меча.

Светлая память
--------------
Строчки волнуются, строфы кричат:
"Светлая память, отрада, тебе!"
Мне улыбается солнце с меча,
ангела губы прижаты к трубе.

Медные звуки бросаются врозь,
в джунглях толпы не найти беглецов.
Чувства и стих, как запястье и гвоздь.
В клеточный иней одето лицо.

Время накапливать воздух и ждать –
пусть наслаждается мыслями дрожь.
Небо под лезвием – мне бы туда,
где за душой осыпается ложь,

нечем восполнить жизни пробел,
не по чему рубануть сгоряча.
Ангела губы прижаты к трубе,
солнце сбежало улыбкой с меча.

My joyful chord
---------------
Lines of worry, stanzas’ cry,
"Rest in peace, my joyful chord!"
Angels licked their lips and piped,
rays reflected in the sword.

Brassy sounds were wind-exhaled,
jungle crowds had swallowed them.
Sense to verse as wrist to nail…
Cells are dressed in rime. I am

hoarding air and show supine
weakness in a trembled mind.
Skies beneath the blade are mine.
Over there the lies shall grind,

nothing seals the gap of life,
nothing stands behind a word.
Angels licked their lips and piped,
for the rays slid down the sword.

1/2/2011

Незаймисто згораємо нині
Й знову, – з вірою в небеса
чи насправді покарано винних,
чом вертають вони назад..?
Усміхаючись дико-влесливо,
безтілесні мерці на плац
повиходили грати весело
у кривавий без правил дартс.
Не до того ж бо Вам, всеможливці–
…вседозволеність, – не межа… –
Тільки час покладе на полицю
постулат, що занулить жах.
Не адепти ви, навіть не вчені –
Зграя чорних людововків,
що прийшли покуражитись чемно,
ледь тримаючи кулаки.
Тільки віра збирає нас купи,
тільки вірою дужі ми…
Ще клюватимуть ворони трупи,
перемішані зі слізьми…

Розбитий келих слави на столі,
Рядки розлиті творчої отрути.
Порогів долі, видно, не минути...

Не втриматись навстоячки в пітьмі,
Не обійтись, як завше, без покути.
Все вирвати із криком і забути...

А далі роздумів тривалі будуть дні
І докори сумлінь, пліснявість муки,
Тепло долонь і гострий біль розлуки...

А сяяв келих слави у руці....

Мне повезло в такой вот день родиться,
Когда с утра морозы нервно спорят,
А солнце - счастья нашего жар-птица -
Заглянет вдруг и в мой уютный дворик.

Мне повезло родиться в день январский
Со снегом в этом месяце последним,
Когда спешит пройтись походкой царской
Король-февраль - безумный лютый гений.

Мне повезло: я рождена из снега
Свободным ветром, свежим и морозным.
Я - дочь зимы, звезда седьмого неба.
Мне повезло, и, думаю, серьезно!
31.01.11г.

...І ні хмаринки над дахами.
Морозний день.
Снігів яса.
Хати високими димами
хапаються за небеса.
Немовби прагнуть одірвати
закляклі стіни
від землі.
Хатам не хочеться вростати
в щоденні клопоти й жалі.
І сняться їм:
світлиця біла
і крила рушників...
Ачей,
давно би птицями злетіли,
та як покинути
людей?

02.2009(2011)

мозаїка віку –
освітлені віка
мурашника сірих облич.
і вулиці-ріки
поглухли до крику –
не зійдуться, скільки не клич.

в загрублих долонях –
колиска для доні.
і срібний павук сивини
легенько похухав
на пасмо над вухом,
коли обривалися сни.

сусіду не спиться –
згорьована птиця
до клітки ніяк не летить.
за гетто картонним
здичавілим сонмом
товчуться по пеклу чорти.

Люто плюнув..
на чобіт кирзовий..
Матюкнувся..
як розвінчав...
І не бачив..
як сонце кицькою..
Ворухнулось
в її очах..


Як шептала що..
ТЕ..пороблено..,
Як додому
його
тягла..
Як сміялася
над воротами
Гнилозуба
і підла мла.

Але бачив..
у п"янім мареві..
Хоч розмито..
й не до пуття.-
Хтось Високий..
в огнистій мантії..
ЇЙ терновий
вінок
натяг..

Зима не лютує. Заледве за мінус.
Ціпок і собаки. У торбі харчі.
Вона не чекає на пільги і зміни.
Її від морозів зігріють вночі
собаки-дворняги. Ні світла, ні печі.
Стара і самотня. Але не слабка –
вона цих собак відбивала, до речі
не раз від сусіда або м’ясника.
Відстрілюють нині. Відкрито. З розмахом.
Ну, звісно, туристи, Європа і сказ.
А в неї хатина холодна без даху.
А в неї поцвілий і чорний матрац.
А в неї надія остання на Бога,
чи тільки на себе і диких собак.
Старенька повільно долає дорогу
Вона доживає. Бо жити то як?

Втекти від реалій, від грипу, від гамору, від…
Налапати в сутінках мозку невидимі двері
І вдертись зненацька у свій паралельний світ
З ревізією діяльсті я-химерій.

Зібрати докупи себе, розібрати думки,
Відтерти уяву від накипу буднів до блиску,
Свідомість наповнити свіжим повітрям, таким,
Яке навіть хочеться, поки парує ще, з‘їсти.

Забути чуже, віднайти сокровенне своє,
Позбавитись мотлоху спогадів, правил і догм.
Прибрати, зібрати, забрати... Лишити як є?
І знов до реалій, до грипу, до гамору, до...

Пародія

Як би, мила, тобі пояснити
Що Мілан, то, звичайно, не Львів…
Мав я тиждень назад прилетіти,
І, повір мені, дуже хотів…
Але справи, кицюню, справи…
(По роботі усе – не хвилюйсь).
По сеньйорі зліва і справа?
То брехня – об заклад поб’юсь!
Що, тобі передали фото?
Я? На пляжі? Який нудист?
Вибач, вибач… Чекає робота…
О, не чути нічого! Свист!..

Вибріда з туману терен,
Наче скеля степова.
Трави сизі вечір стеле
І росою напува.

Морок лащиться до тиші,
М'яко обшир обляга -
Очерет не заколише,
Не шелесне шелюга.

Де ж той крок?
Надії марні,
Скоро зовсім ніч спаде.
І ні місяця у хмарі,
Ні зориночки ніде...

Зачерпни мене, небо,
на полі, де ангели жнив
не встигають виносити
мертвих з пекельної втоми.
– Стій! Який ти?
– Я сьомий, і вже відсурмив,
і сурма, як струна,
резонансом вібрує: додому…

А я вбрід переходжу
неходжену досі ріку,
як небесні монети
рахую каміння і втрати.
Зачерпни мене, сонце,
усе, чим немарно живу,
я віддам без вагань –
мені нічого вже купувати...

Зачерпни мене, вітре,
мій брате, а далі лети
до веселки в Дніпрі,
що мене неодмінно поверне
до моєї землі –
на дороги, стежки і мости,
і роздасть без жалю –
як своє семибарв'я…
…напевне.

Метнулася тінню чорною!
Завмерла перед іконою...
Здавалась душа потворною,
Забрудненою долонею!

Схилилася, - Грішна,знаю!
Як і земля, з нечистотами!
Сновидою все блукаю
Стежками в яру,й болотами!

Сміялася, - Грішна, знаю!
Немає мені прощення!
Бо пам'ятаю...бо не прощаю!
Бо не прошу я благословення!

Завила душа...по-вовчому!
Затих невеселий сміх...
І плакала...по-жіночому...
За той неоплачений гріх...

Бо не забула...й нема каяття!
Бо не змогла, бо терпіла!
Йому залишила...життя...
Хоч вбити його...хотіла!

2011

Залягла утома під очима, -
До світанку не заснув пісняр,
Мав слова. Які слова! - Не втримав
Неповторну веремію чар.

Не сховав за пам’яті дверима
Той один – єдиний екземпляр
Ще й мелодія, немовби схима,
З пісні обернулась у тропар.

Творча доля часто нещадима,
Мохом пороста репертуар,
Мовкнуть як на гріх мотив і рима,
Серце заволочує тягар.

Та снага зорею знову блимне,
І окрилить душу Божий дар.

2011-02-01

Ти мовчиш,ти як завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум,
За вікном прес розбурханих тиш,
І тривоги пульсуючий струм.
Ти печаль цю на двох розділи,
Я знайомий з цим болем давно,
Звук її наче шелест золи...
Помолись,подивись у вікно.
Я навчу тебе,як відвести
Ці тривоги,віддам оберіг,
Ти повір,я зумію знайти
Ту єдину в сплетінні доріг,
Той єдиний незримий нам шлях,
Що веде до блакитних струмків,
Почекай,ще зоря не зійшла,
І прислухайсь до віщих цих слів.
Дощ мине,обрій синім майне
Серед сірих розчулених хмар,
Подивись-крізь небесний синець
Пробивається промінь,мов жар,
Проганяючи тишу душі
Через бурю натомлених дум,
Тільки ти ,як і завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум...
1995

Мої сльози - то ріки гірські… вириваються із полону
Забери мене у світи, де немає людських прокльонів.

Мої очі як сірі крила, помах ніжності і блаженства…
Пелена їх давно накрила… втерти б сльози і може вмерти?

Мої думи – це синь небесна… рознесуться у небокраї
Моє серце – вже не воскресне… знов болить... і по тобі – крає…

Пощади і вкради у гори, де удвох ми були б щасливі…
Побороли б усяке горе… не лиши мене в сльозах зливі…

Обпікаючи сяянням хмари,

Аж вилискує місяця бік.

Серед ночі хмільної гітари

Чую голос дзвінкий віддалік.

І немає ні сну, ні спокою,

Ні натхнення в стараннях моїх,

Коли ясно вночі за стіною

Вирізняю то стогін, то сміх.

Є веселощі й болі в коханні,

Як у темені блиски заграв.

Я учора комусь до світання

Сам спокою, було, не давав.

Я і досі заснути не можу

У безсоння свого на краю.

Пробирає щоночі до дрожу

Моє тіло сусідське "люблю”…

31.01.11.

неначе якесь прокляття – рожева личинка сну
блокбастером увірветься і зірве здобич пісну
о п’ятій коли ти дихаєш спасенням і осуд –труп
о восьмій заграє Бумбокс : метеликом влучить в гру

йдеш до вини чи ванної, вдягаєш шкіру нових ілюзій
віриш що в моніторах сузір’ям тріпочуть друзі
і кожен з них – серце твоє поява дорогоцінна
і ти відчуєш які теплі у них долоні та осінні коліна

рано всміхаєшся ведеш дітей у освітні заклади
зима ковтає тебе снігом і пастилками лимонадними
потім робота без якої пусті і пухнасті кишені
донька з ляльками успіху казок гарбузове зерня

син хочее ролик люди скласти іспит на совість
екстерном відбувається день і рушає на жилаві лови
нічого не проситимеш тільки дрібничку милу – спати !!!
ідеш по скловаті збираєш подвиги ртутні і ратні

він насупить брови і скаже: дитя, божевільне
почуха потилицю зачепить оком на полотні свіжу олію
купу літер під щокою сережки розкидані та мобільний
чорна вуглина кота заворкоче в напрузі Вія

Ми вчора були не в гуморі.
Ось скло від розбитих чашок.
А ще вчора сніжило і зводило
Виски, мов ножем би врізали.
Дзюркотіла вода із краника,
Терпка кава застигла невипита.
Геть розкидало думки і клаптики,
І нема вже сил, щоб зібрати їх.

Ми вчора були не в гуморі.
Нам вчора варто б замовкнути.
Щоб образу, бува, не бовкнути,
Щоб довіру хитку не зтрусити.

Це все метеорні зрушення,
І рутинні магнітні бурі
І ми від них не застраховані
Хоч тиснулись у рамки пристойності.

Та ми вчора були не в гуморі.
Нам учора було померти..
Бо ж сьогодні момент уже втрачений.
..Спинами одне до одного


2011

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

Я вроджений під серцем Вкраїни
Із пісенних мелодій садів,
Із широких степів, полонини
Та із вільного духу дідів...

Я зачатий на кручах дніпрових,
У бузковому цвіті весни,
В рідних житніх полях,
у дібровах,
В падолисті, озерах ясних...

Я народжений Богом з Любові
На найкращій у світі землі...
І пісні її всмоктані кров’ю,
Знов виплескують гени мої...

Я співаю про зорі над степом,
Про дівочу красу й льоноцвіт...
Я народжений, мабуть, поетом,
Бо співає в мені цілий світ.

Ти розплющуєш очі, всміхаєшся, кажеш: «Привіт!»,
У волоссі Твоєму заплутались сонячні зайчики.
Ти потягнешся плавно, як киця, до хрускоту в пальчиках
І зіскочиш із ліжка умить.

Посміхнешся ще раз, підморгнеш і закусиш губу,
І лукаво виблискують очі Твої перламутрові.
Хоч у наших стосунках з Тобою все вкотре заплутано,
Ти вже пишеш сторінку нову.

А у склянці моїй знов парує мелісовий чай,
І до тіла Твого залишається відстань в долоню…
Щось запустить годинник: секунди відлунять у скронях –
Вже пора. Мушу йти. Прощавай.

2011

Лечу крізь хмари штормові,
Кидає, крутить турбулентність
життєвих збурень і сентенцій
у обважнілій голові.
Агов Земля, я втратив курс
в хаосі цім падінь і злетів,
прошу, дай пеленг-нині, де ти,
чи може світ перевернувсь.
І я учасовій петлі
ув'язнений, гримлю кістками
між хмарами і між зірками
в цім велетенському котлі.
То де ж цю душу приземлить,
як уповільнити падіння,
навряд чи зможе ніч осіння
щось підказать в критичну мить.
Куди мене ця мить несе,
куди я падаю, плането,
прошу, дай пеленг, нині де ти,
мовчанка й небо... Ось і все.
2010

Лагідний, трохи печальний,
Часом, веселий без меж,-
Вишгород мій вікодавній
Зводять до зоряних веж.
Никне на схилах горбатих
Дух сивочолих століть.
Пращурів зморена хата
В джунглях бетонних стоїть.
Місця для болю немає,
Тільки на серці карби.
Батько і мати чекають
Втрати її щодоби.
Хата моя, рідна хата,-
Казка із прикрим кінцем.
Жити мені й сумувати
В згадках про тебе тихцем...
2008

На місці тому де скипілась кров
ти бачиш квітку, ніби чорну ружу.
І кажеш, що любов готує знов
підступну змову хижу і ворожу.

Пелюстки крові, як дурні літа,
гойдають грифів на своїх раменах.
Той час забудь коли такі летальні
ми сіяли весну в осінні клени.

Забудь вино у мене на устах,
замерзлі пальці і гарячий погляд.
Міський голодний перелітний птах
нехай у вирій забере цей спогад.

Лишилась кров холодна і тверда,
І тромбом в горлі промовляє тиша...

Хворіє паралельністю хода
замерзлих наших онімілих тижнів.

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Осені вина. Винна.
Випила сонця вволю.
Листя над лісом піна
піною хмар. Знеболю
бабиним літом осінь,
зморшки сухі каштанів.
Серце любити просить.
Серця за день не стане.
Тільки схолоне погляд
в снігові і погасне.
Небо ще буде поряд,
чорне граками. Галас.
Осені вина. Дайте
випити повну чашу -
знаю смертельну дату
любощів ніжних наших...

Білим – під ноги, сріблястим – в долоні
Вирує пухнастий сніжок.
Сонце – на схилі, серце – в полоні
Впряглося в неспинний танок.

Навкруги – свавілля, невтішне і грішне,
Примари в зимових пальто.
Крокують алеями чоботи сніжні.
Ми всі –
позабуті
ніхто.

Минув наш час?
Уже минув?
У почуттях чогось не стало?
А душу вік не обманув,
І стежка в цвіть не заростала.

Утома літ торка струну -
І ти смутна, і я невесел
Мінять на заводь бистрину
Неситих одчайдушних весен.

Минув наш час?
Минув хіба?
Ще вабить світ,
ще сонце бризка,
Ще кличе затінком верба,
Стрічає шелестом берізка.

Наш час ніколи не мине,
Допоки ми з тобою будем,
Допоки грітимуть нас будні,
І не розлюбиш ти мене.

На білий світ ми народились, щоб радіти,
Для щастя Бог створив для нас усе.
Щоранку ми повинні говорити
Скільки добра у світ цей принесем.

Любов помножиться від цього у стократ,
Бо не страшні їй ворогів тенета.
Дорогоцінністю вже буде не карат,
А радістю наповнена планета.

Саме тоді зрадіє наш Господь,
Як зрозумієм ми його мотиви,
Коли в кожній душі, куди не приходь,
Засіяні добром побачить ниви.

Засвітяться серця тоді від щастя,
Здійсниться людства заповітна мрія
І стороною обійдуть нас всі напасті -
Рай на землі створити ми зумієм!

Кімната прихована посеред міста під вечір.
Мені - твого відліку, відчаю, чаю і м’яти…
Годинник до півночі зіркою світить на плечі.
А ти наді мною. І небо над нами, як свято.
Ця стеля прочитана, стіни спадають до тебе,
Ховаються глечики доісторичні в куточку.
Чужим завойовником, схожим напевне на себе,
Ти голосно дихаєш, тихо сповзає сорочка…
Колотиться місяцем серце маленьке, як пташка,
І ніч залишається нині у світлій кімнаті.
А хтось задихається, тіні гойдаються важко –
Чужим завойовником, тілом, водою, лататтям…

Чому туга сумна
Моє серце знайшла
І мені спричинила страждання?
Чого хоче вона -
Болю в серці княжна -
Зруйнувати мене до світання?

Це ж їй радість велика,
Коли в муках людина,
Коли стала самотня й чужа.
Тоді щастя велике
Відчуває безлика
ЇЇ злістю просякла душа.

І чи взмозі хто-небуть
Поборотися з нею
І здолати страждання й біду?
Щоб всі люди на світі
Були щастям налиті
І радіти своєму життю!

Таємниця мене. І вино, і зелений чай.
Добиратимеш слів, а слова вже тепер не ті.
Заховаюсь в тепло, як ховаюся зазвичай,
І тепер в мене світ, що любити мене хотів.
І тепер в мене ти. І вода на плиті кипить.
Буде день і вогонь. За вікном помирає сніг…
Незабаром весна - поминальна за снігом мить.
Таємниця мене. І вино, як вчорашній гріх.