Я знов закохалась безтямно,
Я знову метелик, чи птах.
І сяє коштовно кохання
В зелених, як в мавки, очах.

А люди, душею порожні,
Що тільки плітками живуть,
У бік мій відверто й безбожно
Влаштовують свій пересуд.

Я - відьма, сказали, напевне,
Про це прочитали в очах.
А очі - як літо, зелені -
Зібрали смарагди в світах.

Про мене сказали - чаклунка.
Закохую поглядом вмить
Старих, молодих, зовсім юних -
І кожен коханням горить.

А я - не чаклунка, не відьма,
Сама я в тенетах навік,
Сама зачарована, видно.
Можливо, це ти - ворожбит?

Мої малахітові очі
Розкажуть за мене без слів,
Як знову зануритись хочу
В смарагдові очі твої.
24-25.02.11р.

Фіранка. Ліжко. Яйця і «банан».
Маршрут. Його. У темряві. Невпинний.
Вже третя ніч. Напівпритомний стан.
Ох. Завелася. Щастя. Ця машина.

Перерва. Цигарки. І скрізь – condom.
Коньяк. Цукерки. Далі. Пиво. Кілька.
«Пілотка». «Перець». Разом знов. Дурдом.
Рахуємо. Не знаємо. Вже скільки.

Змокріла. Ковдра. Мила, мо «бай-бай»?
Ти просишся. Вже хоч. «Крутить педалі»?
А я кажу: Давай. Іще. Є…днай.
Нічне життя. Проходить. По спіралі.

27.02.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Побавмося над гранями крихкими
Своїх попідранкових теплих снів.
Розкраймося на сотеньки незримих
Сумних й прекрасних митей-споменів.

Любімося, допоки є терпіння
Тримати душу в тілі, у містах.
Зізнаймося: алеї смутно-сині,
Ми вже минули. Страхам нашим – крах!


2011

* * *
Відвернися, слизький малоросе,
Закрий вуха та очі втопи,
Над Чечнею ревуть стоголосо
БеТееРи в кривавій ропі.

Там немає хахла-салоїда,
Він сховався в безпечний куток,
А в Чечні від дитини до діда,
Кожен взяв ненависний клинок.

Знавісніла Ічкерія з горя,
Пре у Грозний кацап-лицемір,
І у Тéрек розчавлена воля
По краплині стікає із гір.

Над Аргунем зітхають гармати,
МІГам дали команду на зліт,
І нащадки творців Імамату
На війну піднімають нарід.

В хмари диму вершини повиті,
Чорним мороком вкрилась земля,
Для горян приготовані кліті –
“Подарунки” сталеві Кремля.

У руїнах чеченки голосять,
Бо вмирають мужчини в бою,
Вони волі в Росії не просять,
І в Алаха місцини в раю

З піднебесся могильщиків купа
Зирить хижо в обличчя німе,
Та орли не сідають на трупа:
Серце воїна дзьоб не візьме.

Хоч не знаю, чи буду почутий,
Я у Господа щиро молю,
Щоб не падали більш у Бамуті
Світлі воїни в чорну ріллю.

Она читала нараспев
И походила на мадонну.
Перешагнув порог весны,
Плечом задев морщинок гроздья,
Она была уже не гостья.
И жался день к спине стены,
Обняв упавшую колонну.
Она читала нараспев.


В её подоле таял снег.
Там спали солнца, грелись птицы,
Переплетённых мыслей, рук,
Дыханий спутанные тени.
И на озябшие колени
Стекал полуостывший звук -
Вопль боли содранной страницы.
В её подоле таял снег...


Её младенец рвал цветы,
Проросшие сквозь поры ситца,
И на поникших лепестках
Писал случайную печаль.
Зияла вымокшая даль
Сквозь лужи. Мёрзла на губах
Забытых строчек вереница.
Её младенец рвал цветы...


2004 г.

Зірок на небі – як магометан,
то розпорошених, то скупчених в країни.
Мов осереддя їх – подібний до пір’їни,
старенький місяць, суфій і султан.

Забудь про хаос денних голосів
і тихо увійди у гармонійність ночі;
дитинно щиро хай душа твоя захоче
пробути в мирі до кінця часів.

Залиш при вході, мов важке взуття,
марнотні думи і тривоги тлінні.
Залиш їх днині, бо нічній святині
присвятиш нині мить свого життя.

Ти осягнеш: допоки плин ночей
на батику буття малює свій орнамент
і місячне перо п’є темряви атрамент,
не розладнатися порядкові речей.

І тільки півень (анти-муедзин)
священнодійство це спиняти має владу,
рвучи ажурний світ нічного султанату
гяурським гімном Сонцю
від низин.

2003

День нанизує хвилини
Щораз більше, мов намисто
Осяйне, дорогоцінне.
Коригує форму змістом.

По весняному, дитинно
Світлий березень радіє!
Вітру помахом неспинно
В серці оселя надію,

Що прийдешній день освятить,
Воскресить все наймиліше.
Час оновлення – це свято!
Мрія стала світлим віршем.

Потомлена від лету,
Від фальші та зневір,
Сумна душа Поета
Торує шлях до зір.

Оточена сліпцями,
Бажаючи прозрінь,
Блукає манівцями,
Кидає в небо тінь...

Втікаючи від скверни
І від облуди слів,
Шукає Правди зерна
На грішній цій землі.

У прагненні до раю,
У тисячах згорань,
Щоразу зазирає
За незбагнену грань.

Іде у невідомість,
Назустріч злим вітрам,
До витоків, додому,
У свій небесний Храм.

Лиш там - у світі істин,
Де янголи живуть,
Знайде нарешті пристань
І власну світло-суть...
26.02.2011р.

Я тут, з тобою і мене нема.
Я є самотність, відголос і ехо,
Але твоя, твоя, а все ж сама...
В полоні мрій і рук твоїх так легко.

Я пам"ятаю ніжний вигин губ,
Я пам"ятаю все, але не смію
Сказати те, що так мені боліло,
Порушити твій сон і спокій, "друг".

я ліпше промовчу, так буде краще,
Для тебе і для нас, але в мені
Живе душа твоя. Я все ж пропаща.
Я є самотність, відголос душі...

2011р.

Вона любила чорний шоколад
Із присмаком фіалок серед ночі.
Легкий і ніжний їхній аромат
Нагадував їй про безсонні ночі.

Вона любила каву з молоком
Злиття думок і почуттів, і тіл,
Як символ вічного кохання з ним,
Назавжди світ її занапастив.

Любила свіжий вітер із вікна...
Для неї це був лиш ковток свободи-
Вона здалась йому, відкрилася сповна,
Як відкриваються лиш раз любові.

А що ж тепер?! Крихкі його слова
І невловимі, як сама вода.
І тільки вітер з нею залишивсь-
"Насолодись свободою сповна..."

2011р.

"Я повернулась!" - серед тиші слів
Лунав приглушений і тихий голос.
І так серед відлуння снів
Прийшла весна, назавжди повернулась.

Мені без неї так було незвично,
Як ніби половину загубив...
Її слова, такі для мене звичні,
Стали зціленням моїй душі.

2011р.

1
Твоя маленька мокра пісня
Стискає, стримує... Стривай,
Писав слова тобі я різні,
Ти сторінки ще погортай.

Гортанно клич, кричи... Колюча
Моя вчорашня борода.
Подібність випукло разюча
З думок стікає, як вода.

Плодами вкрита ніч. Ніколи
Слова, немов солодкі бджоли,
Так мед до мене не несли.

Не сила слухати вже стільки
Цей голос, що крилом сопілки
Тебе приносить в мокрі сни.


2
Тебе приносить в мокрі сни
Весна, що виплекала втому.
Я викликав тебе із дому,
Я вклав у тебе цвіт весни.

Не снись мені, немов синиця
У ненаситних небесах.
Я загубився у містах
Гортаючи газетні лиця.

А ти мов глянець, ніби лоск,
Під шаром фабули і фарби,
Тебе шукати міг би, мав би...

Твого волосся жовтий шовк
Лоскоче нездійсненну мрію.
Творити я тебе волію...

В країна – скрута. Тимчасова, як звичайно.
Штормить – і шторм ніяк цей не мине.
Але усіх, котрі ся борсають відчайно,
тримає добре коло рятівне
із написом на боці: Made in China.

Скажімо, щезла раптом десь крупа гречана,
а де і є, то… аж морозить від ціни.
Ну, звідки б ще нам гречку постачали,
якщо не з-за Великої Стіни?
І знову на столі у нас крупа греЧАЙНА.

Чи я в руці тримаю ручку копійчану,
чи за комп’ютером сиджу – все дав Китай.
Ось засвистів на кухні мій китайський чайник,
в китайську чашку ллю китайський чай
і п’ю із вдячністю тобі, о China!

P. S. (майже за класиком):
Мені відкрилась істина печальна:
наш світ врятує (чи захопить?) China…

02.2011

За примарним теплом
Журавлі ген зібрались в дорогу.
В простір врізались клином
Й прощально змахнули крильми.
Виряджала журавка журавлят
Через біль й тривогу.
У далеку чуж́ину відлітали надовго сини.
Проводжала у путь,
А самій вже летіти несила.
Припадає журавка крильми до сирої землі.
Журавлі-журавлята!
Візьміть ви матусю на крила,
Не лишайте самотню,
Хоч буде нелегким політ...
Полетіли у вирій,
Шукаючи кращої долі.
Вслід за сонцем далеким
Пізнати тепліших країв...
Найщемніша розлука розтанула на видноколі -
Не зустріне ніколи
Вже старенька матуся синів...
Промайнула зима.
Повернулись назад журавлята
В рідний край,
Де літа їх весняно-бузково цвіли...
І ще довго в зелених,
Барвінком заквітчених шатах,
Чулось гірко-журливе:
Курли-ой-курли -ой курли!!!


ID

Я тихо йду. Ви поруч ідете.
Морські шторми заглянули у вічі.
Там, в далині, світанок розцвіте
І теплий вітер засміється тричі.
Рум’яні сонця нам зіграють вальс.
А поки йдуть. Ця тиша не з проста.
Вони, напевно, теж без пам’яті від Вас,
Як і мої країни і міста.
Вони ідуть. Ми чуєм їхні кроки.
Крізь нас, крізь час ідуть. А що їм, вічним?
Вони все йдуть. І ми йдемо… А доки?
Вони минули час, а ми… ще йдем за ним.

Уже світає. На піску слідів немає…
Пішли два сонця морем… Отудою.
Для нас уже і вічність не минає.
Я тихо йду. І Ти ідеш зі мною…

16.36 26.07.10

Сумують сніги, розлилися струмками,
Скупалися верби,водиченьку п'ють,
А пташки співають лісами й лугами,
За тиждень Великдень! Вербичку несуть.

Свята ця неділя! Христос на осляті,
Покірно заїхав де слава й ганьба,
Сьогодні під крики «осанна», в проклятті
За тиждень, «розпни», закричить ця юрба

Та сум не тривкий, бо любов’ю палає
Розіпнете тіло. Це воля небес!
Три дні проминуть і весь світ заспіває-
Воістину слава! Христос ж бо- ВОСКРЕС!

Моя печаль згорає в попелищі,
Поснулі мрії будяться зі сну,
І серця стук відлунює у тишу,
Неначе закликаючи весну.

Тебе нема, Ти ще в далекім краї,
Твої сліди снігами замело,
Лиш промінь сонця з ніжністю торкає
Мої вуста, повіки і чоло...

Як Ти колись, у той липневий вечір,
Який просякнув пахощами трав,
Коли Ти обіймав мене за плечі
І від бажання сам до тла згорав...

Ми будем йти по цих життя аренах
І оживляти кращі наші сни.
Живу в Тобі, а Ти - живеш для мене,
І ми тепер - заручники весни!
25.02.2011р.

Тихо живу… не знаю де й
лихо спіткало… чéрви
серце точать… немає дітей,
пусто ввечері…

«Твій чоловік, – мама в селі
кажуть, – гарний. Ти ж – винна!
Навіщо відбила його у сім’ї
із діточками малими?..»

Плакала мати, і я ревла,
аж доки надмірність вудила
не закусила: «Ось мій доклад:
я його полюбила!»
і розревілася більш ніж коли: «Боже, що наробила!»

Будильник. Чайник. Яйця і батон.
Маршрутка. Офіс. Кава. Секретарка.
Дзвінки. Папери. Поспішки. Дурдом.
Бухгалтер. Прибиральниця. І сварка.
Мівіна. А на більше ну ніяк.
Халявна кава. Знову. Слава Богу.
Фейсбук і Однокласники. А як
без цього із сучасністю у ногу?
Маршрутка. Півхлібини. Сіль і чай.
Пельмені. Телевізор. Дика втома.
Будильник. Пів на сьому. Баю-бай.
Я знову – аж на ніч – у себе вдома.

Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
Тепла шукавши в чужині.

Чи ж доля вас не ошукає?
І ви повернетесь в свій край,
Чи так нагрієтесь на сонці,
Що спалить ваш душевний рай.

Ой, не шукайте долі в світі,
Не здійсняться мрійливі сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю неньки- Вітчини!

На березі мого страшного сну,
Який кипить і піниться Любов’ю,
З’явилась дівчина
І жде когось…
Проснувсь…


Ансельм Фейєрбах - Паоло і Франческа

я напишу про тебе як ти не ходиш до мене в гості
як зима затікає білим молоком снігу поміж волосся
і кипить перелякано і млосно під серцем ягідним морсом
наче сумління людське засіло зіграти з піратами в кості

бачити тебе по п’ятницях –сині очі, звичайні джинси
кидати камінчик снігу мов постріл дратливий із тиру
знаєш у тебе просто такі до болю знайомі валідні риси
затримаюсь на хвилину - апельсини вагітніють миром

чи весною
де вона вчорта поділась проклята продажна дівка
стане краще хоч якесь Восьме березня мімозні армії
тільки в мені вже вільготне погруддя Криївки
погляд - як самурайський змій віхола барабанна

і дивись мені в очі зможеш щоб як дитиною не мигнути
потім взяти за руку назвати енігматичною епігонкою
я обіцяю вирости у тобі стеблиною дивної рути
зброєносець погладить землю тюльпанними кроками

Сині мелодії моря і пряного вітру.
Любощі глорії чаші едемського сидру.
Ти віддавалася і ніби юність вертала
Хвилі прибою на лезо п’янкого сандала.
……………………………………………
……………………………………………
Мяко гойдалася кода торкань і цілунків.
І для оби́двох одна була снива піала...
Лиш на світанку я вийшов із хіті лаштунків -
Ти прокидалась в обійми і не впізнавала.
……………………………………………
……………………………………………
Наче збувалося дуже вагоме допіру.
І ти летіла б і далі з тілесного виру,
І подолала примарну між нами завісу,
Птахою зринувши в небо з куща барбарису.

Куди біжиш, куди минаєш вік?
Чому життя таким нелегким стало,
А що то щастя, серце не пізнало,
Підтримуючи навкруги шалений біг.
В нестримному потоці дум і слів,
Людей, що в гущині з’являються й зникають,
Не вірять, не надіються, не знають,
Не відчувають ходу диких днів
Куди біжиш? Зроби на мить зупинку
І спробуй обернутися в добро,
Бо лиш від прикладу хорошого твого
Залежить доля мами і дитинки.
2009 р.

Стежечка мережана, зелена
Тягнеться у степ в килимі трав.
Українська весняна дилема –
Щоби кожен правду свою мав.
Пташечки співають голосисто,
Набухають бруньки на гілках.
Наші депутати праві й чисті,
Їхня правда у народних голосах.
Сонечко яскраво й ніжно світить,
Україною весна іде у повний хід.
Ми постійно щось доводим світу,
Залишаючи ледь-ледь помітний слід.
У природі зрушення і злети,
І нове приходить з кожним днем.
А в політиці морози і замети,
Мильні бульбашки. Так довго проживем?

Відкриває дорогу в життя
Ця посада, така не проста,
Ця робота, така нелегка
Зберігає людське майбуття.
І запалює в серці вогонь
Через болі, невдачі і втому,
Відкриваючи душу бездонну,
Даючи їй безмежне тепло.
Й не здолати бажання віддать,
Передати, навчить, зберегти,
Простелити під ноги світи
І самому ще більше пізнать!

Дерево не зрадить батьківщини,
Не сховає в листі щедрий плід,
А з корінням вирване, загине...

Скільки мертвих прихистив цей світ!

Річка не впаде в чужинне море,
Руслом ідучи за океан,
Щезне у глибинах неозорих...

Скільки там останніх могікан!

Сонце не засне в осінній міді,
Не сховає лик за горизонт,
Конче завітає в землі рідні...

Скільки охололих нині сонць!


2011.

Старі хати потомились
Виглядати гостей милих,
Поставали на коліна,
Поміж котеджів – мов тіні.
На старечі вутлі плечі.
Налягає тихий вечір...
Зачиняє ніч повіки...
Чи до ранку? Чи навіки?
P.S.
Село – в місто, місто – в села.
Ростуть міста, зникають села,-
Така-от повість невесела.

2009

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

2009

А зранку - кави. Так, аби
послабить жмут, накладений на серце.
Напій послабить щем журби,
а ні, то... з'їсть перчене натщесерце.

І встигне зранку на "Підйом",
щоб на сніданок в школі-інтернаті
простежити, чи є бульйон
у мисці тих, хто за батьків картаті.

Вночі вернутись до своїх
дочки та сина матір'ю з роботи.
І не один пробачить гріх
тому, хто біль підніс уже до рота.

І вмерти вчасно, щоб гроби
не подорожчали... на кілогерци!
...А зранку - кави. так, аби
послабить жмут, накладений на серце...


26.02.2011

Не чекайте
Із моря погоди, не рахуйте до свята ви дні.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Вас любити дозвольте самі.

Не благайте
Ви долю про щастя, не просіть ви у відьом зілля.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Від любові залежить життя!

Не моліться
Ви Богу: «За здравіє»! Не йміть віри ученим статтям!
Вам здоров`я! Сім`ї довголіття!
І кохання…І радостей вам!

Не тримайте
На ближніх образи, бо камінням любов не згубить.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Покохайте життя кожну мить!

Не давайте
Убогим душею потоптатись у вас в рушниках.
Ви сьогодні, сьогодні кохайте!
Хай їм грець, й батогом по руках!

2010р

Кому потрібна нація розумних?
Комусь потрібна тліюча людва?
Програли в карти, мов овець заблудлих,
В оренду здали, бито пішака...

І де святий, що мовив би “Прозрій”
У тих днях, що уже не настануть?
У галактиці нашій сухій
Хтось, здається, вже крапку поставив

Хтось, здається, вже краплю зронив...
Чи то крові, чи сліз – все байдуже
Зарегоче над згарищем дим
Засміються із ним перехожі.

Кровожерливо вп’ються кайдани,
Обіймаючи шию тонку...
Чи потрібна комусь раса п’яних?!
...Тихий шепіт із диму: „Беру”.

20.02.2010.

Взяти авто, гайнути в Воронеж,
Скочити в потяг, що йде в Україну.
З купе споглядати вечірніх пожеж
Спокійне згасання. Позбутися меж,
Ліній, парканів, буденного плину,
Дрібних турбот і миршавого руху
У лабіринті блошиного міста,
Де попідтинню звичайні марухи
В одеколон додають варенуху
І продають недоумкам-туристам.

Коли утрачені усі дурні бажання,
Коли задурно не потрібні гроші і визнання,
Мені б талант свій повернути,
Той, що пилюкою припав - всіма забутий.

Бо так сиджу без діла,
Надворі смерть гуляє сміло,
А поряд зрада і блюзнірство,
І як же ж я не люблю лицемірство,

Віддали б мені мої скарби,
І я би вчив пташок літати,
Із попелу вернули просвітлення дари,
Я б їх бажав безплатно роздавати.

2010р.

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Знову юність біжить в окопи
І бунтують чужі жалі.
Ти - на тому кінці Європи,
Ти - на тому кінці Землі.
До нічого тебе не змушу,
Тільки ранок візьму до рук.
Ти мені вириваєш душу.
Вона з серцем лиш: тук, тук, тук..
Кимось курені сигарети
Піднімаю з свого сміття.
Ти - на тому кінці планети,
Ти - на тому кінці життя.

Я тебе називаю безвістю.
У лету твою хочу канути.
Ти здивуєш мене лиш чесністю
І охотою буть обманутим.
Ти укотре пробачиш, впевнений,
Що без тебе не можу квітнути.
Ворогами ми будем ревними,
Не дозволим собі осліпнути.

…а мені, здається, віршем
білий сніг,
чорні ночі, білі вишні -
на поріг.

Грішне місто у неонах,
як плафон...
Йде життя, його поставив
хтось на кон…

Першоцвітам першим класом
буде хід.
Вихилясом затанцює
в колі дід.

Молодиця заспіває, –
згубить такт,
пересіє, переграє
все за так.

І млинці гречані, чорні,
запашні
поїдатиме громада
по весні.

Тільки лютий – тільки лютий:
вірний знак,
що весна замінить лютні
на гопак...

Масляниться тиждень бравий…
до весни!
Ще нам в лютому до травня,
як у сни…

А Весна уже гуляє! –
Ох, – пісень!
Білим віршем чорні ночі
в білий день!

Тінь моя ходить по підвіконнях, по заметених снігом дахах.
Тінь моя знає більше, ніж я про себе.
Наше життя холодне, як скальпель в тонких руках.
Як обезкровлені вени.

Сниться над ранок попіл і ще якась маячня.
Довго шукаю ключі, а двері вростають в стіни.
На телеекранах пам"яті то Грузія, то Чечня.
І ми, що змовчали, забули, прогавили чи стерпіли.

Цієї зими не стане, як кожної з сотень зим.
Малюю твій погляд і шлю замість слів в конверті.
Єдине, що прошу в неба - лишитись навіки з ним.
А значить неправильно, значить супроти смерті.

І ти зрозумієш все, про що я пишУ.
Останні послання відчаю, цього земного бою.
Де тіні ростуть високо і гладять нас по плечу.
Де легше вирватись вгору, аніж лишитись собою.

Тому , коли прийде час, очі свої протри.
Не край на прощання душу, любов - на збіднілі фрази.
І щоб там не сталось в світі, нам головне пройти.
Так, щоб навіки разом

Череваті похмурі хмарини
заклопотано купчились в небі,
як вагітні жінки
в трикотажних одежах
тут, в лікарняних стінах.
І була в їхніх рухах –
тих у небі
і цих у лікарні –
якась обважніла поспішність,
яксь невиразна загроза
і туга.
І нічим було
милуватись вгорі –
ані тут, на землі,
між жінок при надії –
але зір мій немов прикипів
і очей було не відірвати:
вабить загроза, вабить…
Раптом хмари злилися водно,
в одне здоровенне лоно,
і воно розверзлося з громом,
і вродилося спільне дитя,
виношене поодинці –
злива!!!
…А ми у стражданні самотні…

Стугонить під ногами земля,
Стугонить, наче зранений звір.
Тут лишилась душа моя,
Моя молодість, воля і біль!
Тут під чергу зневірених куль,
Через трупи знайомих-близьких
Я і сам диким звіром був,
Проклинаючи всіх святих!
Я і сам убивав, стріляв,
І розтерзаний на шматки,
Залишився як мертвий-живий
Непосильний тягар нести!
Стугонить під ногами земля,
Пам’ять знову назад вертає
У квітучий незламний край,
Що у єдності всіх здолає!!!
2009 р.

Ти хочеш знати, друже, це життя?
Не загубитися в його шаленім леті,
Не відійти відразу в забуття
І пізнавати не падіння, - тільки злети?!
Тоді тобі порада є одна,
Універсальна і проста як світ:
Найкращий вчитель – це земля свята,
А ти у неї в боржниках навік!!!
2009 р.

Куди не кинеш оком тут – степи,
Вітри колишуть збіжжя величаво,
Співають пташки і розносять славу
Про щедрість української землі!
Куди не підеш тут – добро і лад,
І у господі кожній мир та спокій.
Цей світ такий безмежний і широкий
Та кожен вносить свій у нього вклад!
Оця земля, оці поля і стави,
Ці люди, що збираються гуртом,
Що можуть жити і рішати все разом
На звання «українці» мають право!
Богданівська сільрада – це одна
Велика, з 11 сіл, родина.
Тут кожна ушанована людина,
Тут все разом, тут горе – не біда!
Приходьте, заїжджайте, не миніть,
Щедротами й гостинністю простими
Поласуйте. І вільними, святими,
Безмежними степами походіть!
2008 р.

Знаю, скажеш: знову забаганка,
Та мені щоночі сниться Мавка,
Не з верби приходить, а з ялини,
У віночку з грон рясних калини…
Знаю, скажеш: ти, дитинко, мариш…
Тільки знову небо вкрили хмари,
І тремтить калина на світанні,
Бо трагічне Мавчине кохання…
Знову прокидатимусь щоночі,
Знову сльози затуманять очі,
Бо коханий слова не дотримав,
Мавчине ж кохання – невгасиме…
Знаю, скажеш: нащо так тужити,
Адже Мавка буде вічно жити.
Та чому ж мені тоді так гірко?
Кажеш ти, що я для тебе зірка,
Кажеш ти, що любиш мене палко…
А мені здається, що я – Мавка…

Дай, боже, згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало
Лазар Баранович
«Світ стрясають грози на людськії сльози»

І від Богдана, й від Івана
Та ж і від Нестора-баламути
Ще не загоїлася рана,
Не всі розплутано ще пута.
І найВерховніший консиліум
Допомогти хворій безсилий,
Бо ліки десь і кимсь розкрадено.
Тому й лікують лиш порадами.
І хоча хвора ледве дише,
Несуть на підпис закон-дишло,
Аби нічого не порушить
І ні на йоту з місця зрушить.
Вві снах Європу хвора бачить,
А як проснеться,- гірко плаче.
...Невже за те Тарас поневірявсь по світі?
За те вмирали марченки і стуси,
Аби нащадки – збайдужілі діти -
Вкраїну руйнували і без землетрусів?
Та віриться: їх Бог напоумить,
І врешті-решт настане така мить,
Що й Україна гідно стоятиме поміж людьми.

Приміряємо шкури
братів наших менших.
Натягаємо
на руки, на ноги,
на інші
фрагменти й поверхні.
Видивляємось
на себе у дзеркало:
ех ловко ж нам, ловко
в чужих
шкурах!

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.
2007

Немовби дивовижний фільм
(Щось на зразок довженківських сюжетів),
Неждано пам’ять розкрутила
Одну із канівських моїх студентських весен...
...Принишклі, по коліна у воді
Стоять рожево-білі вишні та черешні.
Човном ми пропливаєм поміж них,
Такі ще безтурботні й мовби нетутешні.
Чуприни непокірні куйовдить вітерець,
Сукні притискують дівчата до колін.
А ми, сором’язливо нахилившись вниз,
Щосили налягаємо на весла.
І байдуже, куди тепер плисти,
Тільки б з корми такі ж наївні, як і ми,
Нам усміхалися дівчата,
Аби, мов бризки із весла,
У човні райдугою зайнялася пісня.
І байдуже, що то не наша, а чиясь любов.
Бо ж наша має ще розквітнуть.
І байдуже, куди ми пливемо –
В Дніпро чи в Рось, в Росаву чи в Трубіж...
Стільки ж річок тече по Україні!..
Та раптом стоп...І обірвався фільм.
Пам’ять сьогоднішнє відсторонило.
Рось і Дніпро, Росаву і Трубіж
Хамсін неждано накрив імлою Єрусалим,
І стало враз свинцевим лазурове небо.
І я вже не юнак, а сивий дід
У цім пустельнім, хоч і святому краї.

Білому світові – Господи!- як же болить
білому світові чорна ненависть і заздрість.
Я затуляю гардини. Я дивна. І замість
щось говорити, крізь тишу проціджую: «Цить!»
Білому світові нікуди – всюди сніги –
біле проміння сховати. Кінцівки задубли.
Тане душа в декораціях дубль за дублем.
Білому світові боляче, холодно, жаль.

Хоча волога осінь - вдома не сидиться.
Полонить шелест листя біля ніг .
Під - час дощу солодка кава п"ється
і думається :"відпуск,наче сон пробіг"

В думки залазять спогади про літо.
Минуле у майбутнє мічно заплелось.
За стрілкою годинника рух в світі.
Для роду людського так здавна повелось.

Для кожного сезону змінює відтінки мода .
Давно на диски помінялося перо .
На клонування людство далозгоду ,
та серце залишилося таке,яке було .

Життя минає , як на зміну літу осінь .
шукати треба більше позитивів в днях .
та зазвичай в цю пору повелося ,
що западає пушкінська хандра.

не актуально тепер ґвалтувати мозок
наукою чи поліглотством навмання .
Частіше хай просвітлюється розум!
Тож відкривай обійми швидше нам життя!