Жирна жаба -
Бузька зваба -
Жука в гості ждала,
Жмурúлася й
Журилася,
Що поживи мало.
Жук чорненький
Йде швиденько
Пожувати суто,
Знає слухи:
Жаби мухи
Обсмажують круто.
Зустрічає
І вітає
Жаба жука жваво
Стіл накритий,
Жук вже ситий
Журчить жабі: бржаво!
Каже вусань:
Жабо ти стань
Жінкою для мене,
Жалітиму
І грітиму
Все життя буремне.
Женихався,
Женихався
Жук до жаби живо,
Пішов зразу
По відказу
Додому журливо.
Женитися,
Дружитися
Тільки за поживу?
Навіть жаба
Жорнолаба
Знає , що можливо,
Та хочеться
Аж корчиться
Кохання палкого.
Жук і жаба?-
Краще краба
Чи в’юна шпаркого!

2009

Шкільне кохання
(тепер чиясь дружина)
тримає пляшку.

Припав цілунком
до чарки, як до жінки.
Гірко не було.

П’янкий і теплий спомин
кращий ніж саке.
І хоч зустрілись разом.
все це вже не те.

Первісна тиша…
Коштовне хутро снігу
земля ось скине…

Іди вже, зимо!
Додому з дальніх країв
летять журавлі.

Залишились позаду
зачарування.
Фантазії схололі
ожити мають.

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

***
Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

М*яке волосся,
срібло шиї,
гарячий подих,
вечір,
ніч...
І вже ні мислю,
ані мрію, –
стікаю воском
в Темну
Ніч.

Тривожно дихає тепло,
і тихий плескіт
торкає зраненим крилом
багряне плесо…

Пливи, пливи
у темну глиб,
у запах глиці.
Цілуй, цілуй
гарячий крик,
що в серці вицвів.

Лиш тіні, тіні по воді.
Вечірній шепіт
ховає стебла молоді
в зів`ялий клекіт.

Розплещу став!
Розплещу ніч!
        І сонце вийму.
Багрянцем п`яна,
кинусь стріч
в твої обійми...

       
2002

Може тобі –
світанку?
Може –
дощу холодного?
Будеш моїм серпанком,
Будем… одне для одного…

Серце – на два осколки…
Просто небо… таке безпомічне
І твій погляд – під нігті голки
Допікає надмірно боляче

твоя забавка… просто дівчинка…
знову тиснешся вперто у серце...
…я давно загубила час відліку…
залюбити – це справжнє мистецтво

А може,
краще - замовкнути?
Впасти у кому...
Пропасти.
Розбитися краплею...
Просто розтанути...
Я -
без твого причастя.

лютий 2011 р.

В цих очах не знайдеш ти ні смутку ні болю,
В цих очах вже не тліє журби тої дим.
Бо ці очі змогли відірватись на волю
І кайдани печалі обірвалися з них.

Не омиють сльозою вже спогади наші,
Не заплачуть, як плакав колись сумний час.
Мої очі, надіючись знову на краще,
Забувають про біль, що згубив колись нас.

Ти не зможеш сказати мені навіть слова,
Ти не зможеш почути в душі моїй крик.
І лиш поглядом зможеш своїм ти чудовим,
Повернути любов, але тільки на мить.

Можливо, колись ти заплачеш від горя,
Можливо, не знайдеш ти правди в словах,
Але більше ніколи, ти чуєш, ніколи…
Не побачиш ти смутку в моїх очах!

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов.

Жаданою стала спокуса,
Й солодкою стала сповна.
Та нам лише чарку розлуки
Залишилось випить до дна.

Закінчилось ніби кохання,
І нічого більше втрачать.
З останнім холодним зітханням
Зупиниться всесвіт і час.

Зажурено плачуть повіки,
Купаючи серце в сльозах.
В душі не знайшовши потіхи,
Знаходять її у очах.

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов…

Рука в руці, а ми не разом.
Це все ілюзія, чи що?
Ми не збагнули суть відразу,
Й перетворилися в Ніщо.

І це Ніщо тепер живе в нас,
Руйнує душі і серця.
До невагомості веде нас,
А , може, просто до кінця…

Бо ми, довіру схоронивши,
Любов до страти прирекли…
І, випадково помилившись,
Не повернулись, а втекли.

Рука в руці, та ми не разом,¬-
Це все занедбаний муляж.
І , тільки сповнений образи,
Наш віртуальний персонаж…

Я голову схиляю на крило -
мені, як птиці,
хочеться у вирій...
То хай би я полетіла,
а вам би лишила
тіло
(воно - зрозуміле:
змарнують - змарніле,
вцілуюють - вціліле)...
і тоді,
хоч як би воно дзвеніло
у дзвони серця,
хоч яким би криком
нелюдським дерлось,
рвалось із клітки,
що зветься грудною, -
хоч як би воно
вмирало за мною!, -
я не почую
і не повернусь,
бо буду далеко...
І може тоді хоч,
зі мною - далекою -
буде вам легко.

1993

Розшукую вічність у натовпі мертвих людей,
Де в кожного власна існує дорога до раю.
Та в полум’ї грішнім так серце повільно згорає,
І став на коліна цей світ неземних епопей.

Розшукую правду в тенетах німої брехні,
Де з нами зрослися причесані наші перуки.
Можливо, існують ще десь незабруднені руки,
І промінь довіри існує ще десь на Землі.

Розшукую істину в дивно-прозорих очах,
Бо з часом усе починає втрачати свій колір.
Й нічого не варті, мабуть, оці роздуми хворі,
Та я їх до раю на власних нестиму плечах.

Я в пошуках долі, чи, може, самої себе,
Бо знов наді мною нависла ота загадковість…
І в сутінках днів заховалася збуджена совість.
Я в пошуках слів, що не скажуть нічого уже…

Акорди сліз, страждання і печалі,
Акорди тих, незрозумілих слів.
Мов ті дві сторони забутої медалі,
Злилися у просту буденність днів.

Всю музику життя зіграти неможливо,
Хоч і залишиться всього лиш пара нот.
І всі ті почуття, такі п’янкі й бурхливі,
Вже мерехтітимуть, десь там, поміж зірок.

Нестримний час летить, виграючи думками,
І залишаючи один єдиний шанс,
На каяття образ, що стали вже між нами,
І день за днем, неначе, віддаляють нас.

Блукаючи між звуків та відлуння,
Вчувається нам музика кінця.
Та мрії все одно не зможемо забути,
Що нас вели до кращого життя!

Під прозорими шатрами долі,
Непомітними стали шляхи,
По яких, наче мрії з долоні,
Відлітали останні птахи.

Я зливаючись з тими птахами,
Вже не вперше збираюсь втекти.
Та від вічно болючої рани,
Неможливо так просто піти.

Я закопую серце в безодню,
Ставлю хрест на холодному тлі.
Я зробила б, що тільки завгодно,
Щоб життя усміхнулось мені.

Відраховані щастя хвилини,
Вже написані вічні рядки.
Наближається світ щогодини,
До самотньої злої пітьми.

Під похмурими шатрами долі,
Непомітними стали шляхи,
По яких, наче мрії з долоні,
Відлітали останні птахи…

Я зустріла тебе між облич,
Між однакових, сірих, холодних,
Ніби, чогось, можливо, й голодних,
Та ти зовсім не схожий на них.

Я зустріла тебе, коли вже,
Вже кохання було мені вдосталь,
Та поніс крізь обурений простір
Ти на крилах любові мене.

Я зустріла тебе на весні,
Коли зорі купалися в цвіті,
І пахучі закохані квіти,
Дарував ти мов казку мені.

Я зустріну тебе ще не раз,
Ще не раз обійму твої плечі,
І, в наповнений пристрасті вечір,
Поцілую я сотнями фраз.

Самотній стіл, забруднені пейзажі,
І лише тінь розмитих кольорів.
Там, може, й досі відблиски моралі
Себе шукають поміж голосів.

Там, може, ще немає болю втрати,
Чекання мук немає, а між тим…
Мораль, і та, нічого вже не варта,
Вона ж давно розвіялась, мов дим.

Здоровий глузд також кудись подівся,
Можливо, втік, бо є куди втекти.
Дощем образ ганебних залишився
І ним топив, мов ниточки, мости.

Мости надій, пробачень… І без жалю
Топив усе, що було на шляху.
Він був останнім відблиском моралі,
Та першим був, хто знищив її суть.

Спалах ночi забрав тебе знов.
Я прощупую холод на дотик.
I на голий скарлючений дротик
Стала схожою наша любов.

Заглядати вже марно в слова,
В них солодкої ноти шукати,
Бо вони, як жорстокі пiрати,
Нас у власних утоплять сльозах.

I гойдається стомлена мить
Мiж заплутаним чимось i вiчним,
Де кохання вогнем потойбiчним
Досi в поглядах наших горить.

Спалах ночi повернеться знов,
Та тебе не вiдчую на дотик.
I на згубний болючий наркотик
Стала схожою наша любов.

В стране голодной - "пост великий"...
Совсем без снеди горемыки.
Яичек, рыбы, масла? Нет!
На них теперь попов запрет.
Сыр, колбаса?.. Забудь об этом!
И нет числа иным запретам.
Страна - голодна и убога.
Конечно - посты
не от Бога!
Окститесь, люди:
пост - фальшивый.
Попы не брезгуют наживой,
изобретя любой подход
к тому - что выманить доход.
У бедных всё до медяка -
отсохла б напрочь их рука! -
сродни мошенникам-ворам,
умело выудят "на храм".
В запасе - разные финты...
К ним обратясь, заплатишь ты:
чтоб аппетитно, без разбору,
им жрать и пить в любую пору.
Согласна в том со мной толпа:
не сыщешь честного попа.
От сытых грёз рассвирепев,
те восхваляют нараспев
любой для прибыли обряд.
Глаза из алчностью горят.
Для дураков оно -
и пост.
Рецепт моей свободы прост:
назло церковным демагогам -
я верю в истинного Бога.
А он ли стал бы -
щедр и благ -
мытарить постом бедолаг...

Май 2008

Весняним сміхом, сонцем сита,
Вже досить прагнень і бажань!
Мені б сховати власний жаль,
Мені б Тебе так не любити.

З очей дощі вже вітер витер,
І марно плакати в душі!
Мені б спинитись на межі,
Мені б Тебе так не любити.

Солодким смутком небо вкрите,
І тільки спогадів потік...
Не треба щастя у житті!
Мені б Тебе так не любити!

Мої думки, мов срібне мито,
Летять на дно твоїх очей.
І хай болить, гризе й пече,
Мені б Тебе лиш не любити...

13.03.2011

Назустріч рвусь, як зоряний болід,-
в обіймах спраглих вигорю на попіл.
І хочу знову пристрасно горіть,
і сяйвом бути вірній Пенелопі.

Лечу крізь бурі неземних століть,
аби припасти до твойого лона,
аби скінчити вибухом політ
і мить оцю прожити Аполлоном.

І возродитись у чиїмсь житті
вже іншим, іншим,
але теж нестримним,
щоб дарувати бризки золоті,
щоб знов, богине,
буть з тобою рівним.

Гармонія душі? Яке тілесне диво!
Чому б і ні, коли марудний день
У очі знову зазира примхливо,
Наповнений зловісних одкровень.

Чому б і ні? Від зірки і до зірки
Відносна відстань таїни буття.
Екперимент на славу – дві пробірки, –
Жіночі й чоловічі відчуття.

Та в цьому протиставленні одвічнім
Олімп трясло і нищились міста,
А ти бажаєш висновком логічним
Закінчить пошуки свого єства.

І триєдиний біль, і слід омани,
І все, що ми накоїли удвох –
Прикраси, як юродивому рани,
Єдина сповідь, а суддя їй – Бог.

Дитячий світ гниє понуро,
Дорослий вабить блядством.
Ласкаво просимо в зажуру,
Любіть соціопатство!

А хто б із нас престолу зрікся?
Хто відречеться папства?
Хто вип’є темну воду Стікса
І розіллє йорданську?

Хто заговорить не про себе?
Хто зорі ввімкне сполотнілі?
Ми плутаємо стелю й небо,
Ганьба соціофілам!


18.09.2010.

В боги заползая и в блоги,
Все они то оземь, то наземь.
Ох уж эти женские ноги -
Женщина сама им не князем.

Женщина не крутится в танце,
Вовсе не преследует цель, но
С тщательно наведенным глянцем
Ноги веселятся отдельно.

Может быть, она и невинна.
Только, облегчая природу,
Пальцы на ногах у дивчины
Явно повлеклись на свободу.

То ли, вот, мои - как солдаты.
Ход их, правда, менее плавен.
Бодро говорят, волосато:
"Что прикажешь делать, хозяин?"

Зимовий вечір в синіх кольорах
Жбурляє тіні на асфальт подвір’я.
Сидить на підвіконні синій птах,
І сніг летить за склом, мов пір’я.

Такі далекі всі мої думки…
Й такі далекі контури предметів,
Що бачу лиш самотні острівки
Дерев, що виглядають з-під заметів.

Торкнуся вечора. Його блакитна шкіра
Неначе шовк звабливий, небо обгорта.
Тонку матерію з солодкого ефіру
Я бачу в розрізі прозорого вікна.

Ось павутиння з синіх півтонів
Повисло на старій розлогій кроні.
Легким мереживом вже вітер засніжив…
Легким мереживом, що тане на долоні.

2009

Скажу я Осені: «Люблю»,
Нехай почує, златокоса,
Нехай мелодія дощу
Пливе все вище, стоголоса.

Осінній день нехай блищить,
Мов помаранчева перлина.
О, Осінь, як я Вас люблю,
Моя фантазіє єдина!

Нехай розкриють аромат
Жовтневі айстрові вуалі
І загоряться у саду
З червоних яблук пекторалі.

Нехай все місто вкриє сніг
Із аметисту та бурштину.
О, Осінь, як я Вас люблю!
Люблю не просто так, а сильно.

2009

Це дощ цілує руки місту,
Повітря свіже розлилось,
Прозоре дощове намисто
На шию міста одяглось.

Осінній дощ торкає віти,
Іде по площам мовчазним.
Летять листки, багряні квіти,
Назустріч квітам золотим.

А вітер ніжно обіймає
Мостів гнучких тоненький стан
І, наче дівчина, зітхає –
Осінній пан, осінній пан…
2009

Спалює душу на попіл тривога за долю твою,
Скільки минуло вже років – ти все не скинеш броню.
Рвешся незмінно до бою, хочеш комусь довести...
Лише однією розмовою важко чогось досягти!
Краще так швидко не стане. Треба змінить все навкруг,
Лише тоді перестане над нами змикатися круг.
Хочеться вірити в краще, тільки мабуть дарма,
Бо все що було в свій час наше, того сьогодні нема.
Знову ти мітингуєш, кидаєш молодь на плаху,
Тільки вмовлянь не чуєш стати спокійною, мамо!
Ти не подумай рідна, тебе я люблю більш за все,
Тільки чи ти цього гідна, щоб помирали за тебе?
Тільки цього ти не ціниш, топчеш пожертви і сили,
Хочеш підвищити ціну для душ, що тебе любили.
Ні, ти жорстока, Вкраїно, ні, ти холодна й німа,
Ти не жалієш й дитину, - вона, себто, робить сама!
Боже ж ти мій, Україно, рідна моя сторона,
Вірна тобі до загину, кращої в світі нема.
Тільки чому, дорогая, спалюєш ти почуття,
Не остепенишся, такая доля мабуть твоя:
Жертвувать весь свій вік дітьми, душі складати до ніг –
Рідна моя Україна - непевний душі оберіг.
2003 р.

Не забувайте, друзі, ви мене!
А я повік, мабуть, вас не забуду,
Хоч і настало в нас життя таке,
Що всі константи поламали люди...
Не забувайте, друзі, ви мене!
Нехай погана память у людини,
Вона не може все запам’ятати,
У пам’яті хай друзі не загинуть,
Нехай живуть, аж поки віку стане!
Хоч і погана пам’ять у людини!
Ми стільки років будем разом йти!
Що доля там для нас приготувала?
Нехай в майбутньому розійдуться шляхи,
Я хочу, щоб мене ви пам’ятали!
Бо ж стільки років будем разом йти!
Тож пам’ятайте, забувать не смійте,
Мене і інших, з ким життя звело,
З ким ще чотири роки будем вчитись,
Хто другом був, а хто товаришем...
Ви пам’ятайте, забувать не смійте!
2003 р.

скляні вітрини вбрані шовком рясно -
за ними манекени в два ряди:
нещирі посмішки з дешевої пластмаси.

(ти - інший. з надлюдської, певно, раси.
ще на піску горять твої сліди.
а серце зупинилося дочасно.)

тонкі шибки розбились на друзки -
впіймати Сонце їм не стало сили:
змели його тепло - і на смітник.

(ти - наче мідний напівпровідник
між тишею самотньої могили
і світом, у якім живуть казки.)

усе - не так. нічого не було.
крізь тебе не заломлюється світло.
прозорість - ілюзорна, наче сон.

(крихка краса освітлених вікон
така ж, як ти: приваблива, тендітна.
і лиш в очах твоїх - холодне скло.)


лютий 2010 р.

тихо... присмерк... весняна ніч...
чути цокання на стіні.
засинає вечірнє місто
і зірки, мов скляне намисто,
розсипаються у вікні -
а мені не стулити віч.

ти вже спиш. і твоє тепло
заколише у хвилях сну...
я такою ще не була -
тиха посмішка розцвіла:
це я вперше люблю весну!
дивне щастя мене знайшло.

тихо... ніч за моїм віконцем...
і не знати поки нікому -
я, мов мушля, лежу в піску,
бережу неземну красу...
я – у темній кімнаті. вдома.
а всередині мене – Сонце.


березень 2009 р.

сто років самоти - й одна любов.
коли безумно серце калатає,
коли на видиху миттєвістю живеш -
й здається, що нема для тебе меж:
а серце - сонце, що встає за небокраєм.
сто років самоти, щоб ти прийшов.

випробування? кара? нагорода?
вже майже сім мільярдів на Землі -
і тільки одного тебе шукала.
сама собі сміялась у дзеркалах,
вигадуючи обійми твої...
сто років самоти - й одна свобода.

самотня й вільна - аж хотілось вити -
по-вовчи, заливаючись слізьми.
посеред людства - наче у пустелі.
безсонням приторочені до стелі
самотні думи, зіткані з пітьми...
сто років самоти... несила жити.

"у самоти немає майбуття".
та щоб не сталось - розквітають квіти
зірками новими з-під снігу навесні...
напевне, знадобилося мені
сто років самоти, щоб зрозуміти
найважливішу істину життя.


грудень 2008 р.

у затісній кімнаті бракне кисню,
в маленьких вікнах - промені світанку:
блакиттю сліпить неземна заграва.
а ми з тобою - тут. не маю права
облишити тебе і цього ранку.
у грудях щось болить мене і тисне.

свідомість ти моя і підсвідомість,
ти - тінь моя і мій одвічний біль.
ховаю я тебе від всього світу -
і не втекти мені... куди подітись?!
вчорашні мрії роз’їдає цвіль,
минуле ж завтра змінює натомість.

розбиті двері, зламані думки...
пливе в кімнаті світло від свічок...
у цім оазі - все, окрім розлуки:
не відпускай мене, тримай за руки!
ми впіймані, мов риба на гачок:
вже навіть в сни загублено стежки...

отак минає тиха наша вічність -
в півтемній тиші я любов гірку,
неначе немовлятко, заколишу....
не бійся, я ніколи не облишу!
а помаранчі вранішні п’янку
приречену квітчають нашу ніжність...


грудень 2008 р.

сонячний. ніжний. замріяний мій:
не надивлюся на тебе!
блискітки крапель на кінчиках вій -
серцем торкнулася неба.
ця необмеженість шарму й краси,
срібного голосу чари...
дивна веселка у колір весни
осінь малює на хмарах.
ти - досконалий: не маєш межі.
світло для інших - зелене.
ти - заборона самотній душі
й тим нездійсненний для мене.


вересень 2008 р.

не снись мені більше - паду від утоми,
неначе хтось вичавив в склянку лимон.
залиш мене, мій незагоєний сон...
здаюся. вертаюсь у серпень. додому.
шість довгих годин із позначкою плюс -
мандрує у часі самотня душа.
на цім боці сонця - осіння іржа.
вологого вітру заплаканий блюз...
так страшно гортати пусті сторінки
і часом минулим позначити нас.
страшніше - не жити: життя повсякчас
міняти на сон, ілюзорні думки.
...я знову зриваюсь на тій висоті -
в черговім кошмарі додолу лечу...
і знову, прокинувшись, тихо шепчу:
"не снись мені більше ніколи в житті!.."


серпень 2008 р.

тридцять вісім тепер на сонці -
так гарячкою марить літо.
слово "зустріч" закреслено синім:
білосніжні тендітні квіти
не мені подарують нині...

тридцять вісім хвилин до ранку -
так минають самотні ночі.
слово "серце" горить червоним...
знову злива. закрию очі -
небо плаче чомусь солоним...

тридцять вісім малих дрібничок
нагадають мені про тебе...
слово "ми" розлетілось світом...
твій літак десь високо в небі -
як ми зможем нарізно жити?!


серпень 2008 р.

невдовзі - чуєш? - квітень відцвіте,
бентежачи обидвох почуттями...
вже скоро травень. як любов росте!
співає серце навесні піснями!
погляну в очі, у самі зіниці -
травневі зорі бачу золоті...
я п’ю любов, мов з чистої криниці
п’ють воду величаві журавлі.
цвіте життя, цвіте моє кохання,
на підвіконні - різнобарвні квіти...
я знаю, що весна ця - не остання,
та все ж так сумно... відцвітає квітень...


квітень 2008 р.

зіронька у воду задивилась,
ледь торкнулася її рукою,
світанковою росою вмилась,
перший промінь заплела косою.

раптом спохмурніє біле личко -
їй не можна білий день стрічати.
в коси ранок заплете, мов стрічку,
і в чеканні ночі ляже спати.


квітень 2008 р.

ні, я не плачу: осінь плаче,
схилившись на паркан
з жалю.

не чуть пісень птахів,
що донедавна лунали
у моїм гаю.

тремтять дерева. з холоду, неначе;
і зовсім по осінньому
лежить туман.

ні, я не плачу. осінь плаче,
схилившись на паркан.


квітень 2008 р.

Когось би рідного -
покликала,
комусь би любому -
поплакала:
весна кульгавою калікою
до мене ледве дочалапала...

Хоч як її заклично кликала,
хоч як її, неквапну, квапила -
весна,
що мала бути втіхою,
всю мені ніченьку
проплакала...

1993

Дід був маляром. Батько – трохи.
Мати шила хрестом, по-моді.
Він – художник. Малює роги
тим, що дивляться із біг-бордів.
Три балончики, трафарети,
куртка терта і джинси рвані.
Хтось – на пиво і сигарети,
він на фарбу віддасть останні.
І навчається гарно. Може,
і поїде до вишу в Київ,
якщо вистачить сил і коштів.
Він ще юний – тому і мрійник.
Він малює плакати в школі
(припускають, найкращі в світі),
та не зрадить уже ніколи
серцю вулиці у графіті.

Ми двоє, коханці минулих віків, -
Когорти бажань серед ночі.
Оголений місяць від сорому тлів -
Він пристрасті жадібно хоче.

За холод прокляв він і ніч і весну -
Кохання сховалось за штори.
До ранку він більше між хмар не заснув,
Холодним знеболений болем.

Ковтав безсоромно він заздрості сльози,
Вслухаючись в музику тіл,
Та ранок настав, і місяць негоже
У інше вікно полетів.

А ми залишились, до болю холодну
Весну поміняли на осінь...
Когорти бажань утопились в безодні -
Це була вистава, щоб заздрив хоч хтось нам.
12.03.2011р.

Нової шуби запах, нових бажань натхнення…
Пельмені наліпити й сховатися в думки.
У день вчорашній – може, там щастя залишилось?
Та ні! Воно у серці, у серці назавжди.

Такі цілунки спраглі, такі жадані очі…
Змивається водою образ минулих біль.
У бані і в коханні душа вмиває руки –
Їй бог дарує щедро прощення від гріхів.

В розмовах телефонних, у голосах притихлих
Народжується ніжність, мов ангел у добрі.
І де б не був ти, любий, і де б не спав – зі мною
Ти будеш біля мене, на відстані руки.


2011

Пародія

Сторінка третя: схилені над тілом…
– Він буде жити? Три доби іскрило…
Скажіть, Він буде? Лікар строго: “Цить!
Могли ж Ви перерватися… на мить?
Щоб без перерви, їжі аж три дні!
Він не машина, а людина, ні?
І, схоже, обезсилений до краю,
Від голоду, напевно. Зараз взнаю…”

Хвилина… дві… чотири… Час втіка!
“Де пульс? Де пульс?” Оголена рука…
Стиска сухарик, наче хто приклеїв…
– Сидів отам в кутку, на батареї,
Щось шепотів про “спрощений маршрут”.
І про десерт. А ще – що не верблюд…

– О, ні! Він диха! Схоже – симулює!
– Коханий, правда? Лікар не жартує?
Ах, котику! Та ти ще той актор!
То що там про… штанята… Піфагор?
Тобі вже краще – то подай сигнал!
Я збуджуюсь – який ти… театрал.
Думки ми проженем оті дурні,
І зараз будеш знову… на коні!
Іди до мене! Киця хоче гаму!
– Е, не втікайте, лікарю! Я з вами!


12.03.2011

О,друже вірний, чуєш ...не покидай нас,
Хіба прийшов вже той нестерпний час,
Як місяць відвертається від тебе...
Йому ти оду наспівав не раз...

Твої чорняві очі- вісники довіри,
що так безсильно дивляться на нас,
Господь не знав твоєму серцю міри...
Йому волав, піднявши на октаву бас...

Без сліз не можу рахувати я хвилини,
Як ти в знемозі кличеш : «Прощавай»
Нехай тебе зігріють...ті земні билини,
Прошу тебе одне : «Ти тільки не вмирай….»

Тримайся ,друже,я буду біля тебе...
Я підірву те небо,як хочеш того ти...
Чому все так?Чому ти Богу треба?
Не розумію... не просто це ...піти...

Просто треба дожити до літа...

Не затонути у спогадах березня.
Перефарбувати стару кімнату
В колір мрій, від яких було весело.

Якось треба дожити до літа...

Не оп’яніти від своїх спогадів.
Трохи осторонь триматися квітня,
Щоб твій голос мене розбудив.

Якось так перечекати до літа...

Щоб ніхто знов не вдарив у спину.
Не чекати від Нього слів-квітів,
А звично пити свій чай з жасмином.

А літом завжди простіше...

В турботах дні пролітають миттю,
Правда, серце болить ще гірше...

Але треба прожити це літо!

08.03.11 22:17

Ти знаєш що,.. Я не скажу нічого.
Не ображайся, просто слів нема.
Я до цих пір стою біля порога,
Зомліла серцем, щира,.. та німа.
Ще до цих пір мій світ не став на місце,
Я, часом навіть думаю: "Так треба..."
Наївна, до цих пір чекаю вісті.
Приношу час у дар. Молюсь на свого Феба.
Скільки часу... А я не змінилася!
Все так само уперше кохаю.
Я у очі тоді задивилася...
І втікаю від них... Утікаю!
Зомліла серцем, щира,.. та німа,
Знов повертаюсь до того порога.
Не ображайсь, коли мене нема.
І зараз вибач, не скажу нічого.

07.03.11 23:20

Я залИшу
тобі на пам’ять
замість фото –
рентгенограму.
Тоді
ти зможеш сказати,
що бачиш
мене наскрізь?