Дивлюсь на іграшок - ляльок
і вони дійсно іграшки - ляльки,
як гравець вимушено
зображати з себе іграшку - ляльку,
хоча це дуже складно.

Ось мене і подарували
У день народження купили
Є улюблена іграшка - лялька
У мене, у мене
Це моя найкраща подружка іграшка - лялька
Для мене, для мене
Без мене вона вже не може
Без мене, без мене
Втекти вона в будь -який момент не хоче
Від мене, від мене
Стане, в очі ласкаво дивитись
На мене, на мене
Вона всі подаруночки знаходить
За мене, за мене
Ім’я їй сама дала я
Я сама, я сама
Стала всім вона рідна іграшка - лялька
У мене, у мене

Ніч спустилася на землю.
Очі прекрасні чаклують.
Секс і пристрасть вирують в тиші.
Немає нікого тільки ми удвох,
Світанок спустився на землю.
Очі прекрасні горять,
Секс і пристрасть має продовження.
Автор: Наташа

I love your way.
In him the spacious.
My way is long and thorny.
There is a way of victory, failures,
sorrow and grief.
There I’ve made a lot of mistakes.
I am helpless, but at the same time,
I have willpower,
in the end results are ibvious.
Author’s: Natasha

Я - відьма
Наворожила відьма зла, створюю я людям зло.
Наворожила відьма добра, створюю я людям добро.
Допоможіть мені - я тобі допоможу, але попереджаю:
Якщо ти робиш людям зло - все повернеться тобі бумерангом.
Якщо ти робиш людям добро - все повернеться тобі бумерангом.
Автор: Наташа

Telling people
To tell it
and what happens
If you tell me to do something
and I will do it.

Telling people
To tell it
and what happens
If you tell me not to do something
and I won’t do it.

You need to have your opinion.

Author’s: Natasha

Твоя душа вічна,
Вона крила має.
Вона літає...
Куди піде ніхто не знає,
Може знов переродитися в іншому тілі,
Може в рай піде,
А може в пекло піде,
Хто знає що вона хоче.
Автор: Наташа

Дід Мороз живе в далекій країні
Та в новорічну ніч мандрує по всьому світу
Він везе вітання і подарунки - Вам!
Підкладає під ялинку,
Всіх вітає з Новим Роком!
Автор: Наташа

Раніше була кріпосна - а тепер дворянка.
Була я звільнена від кріпосного стану
та вихована за рахунок пана…
Так, я вийшла заміж за пана!
Тепер вона кохана та бажана,
І носить на руках її пан.
Та він дозволяв їй за викуп
на волю відпускати кріпосних селян.
Ось так вона допомогала сільським кріпакам
добитися вільної від пана
І навіть не зважаючи на зміни…
Та досить вже його чекати наказів,
В усьому твоя воля
Автор: Наташа

Використання літератури:

Вовчок М. Повість Інститутка: Повість/Марко Вовчок,- 2021.- 156 с.

Моя любов жива і жити не перестане.
Моя любов від біди і дощу не тікає,
І вона бореться, щоб вічно жити.
Автор: Наташа

Ніч настала,
по нічному небу зірки пливуть.
Зірка інколи з неба летить.
Вже час, вже час загадати бажання -
Зірка, зірка,
загадала я бажання,
Коли здійсниться моє бажання.
Автор: Наташа

I have faith in someone
I can't believe without faith.
I love someone
I can't live without love.
I hope in someone
I can't hope without hope,
But hope dies last.
Author’s: Natasha

We spend money all know how.
We save money all know how.
The rich are all easily.
The beggars are all afford.
The poor are all hardly.
Author’s: Natasha

Наша Україна - рідна Батьківщина
Роками, ти нагороджувала наш край:
Лісами, морями, родючими землями,
річками, озерами, степами, горами.
А ми твої діти насолоджувалися і
насолоджуємося твоєю красою - Україна.
Наші пращури боролися за рідну землю,
на якій ми народилися та цінуємо її,
але деякі люди не цінують твого багатства і досі.
Твій час настане і люди зрозуміють тебе.
І тоді ми відродимо твоє багатство.

Translation:

Ukraine is Native Homeland
for years you are rewarded our land
fertile land, forests, steppes, rivers, lakes, seas and mountains
and we are your children have enjoyed
and enjoy your beauty Ukraine
our ancestors fought for native land
on which we were born and appreciate her,
but some people still don't appreciate your wealth
the time comes and people will understand you
and then we will restore your wealth

Автор: Наташа

Використання літератури:

1. Рідна країна моя – Україна / Авт.-уклад. М.Богатиренко.- Донецьк: БАО, 2006.- 64 с.

2. Сергій Плохій Історія України Брама Европи: історія України/Сергій Плохій.- Харків 2018.-495 с.

Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріхи таємничою сповіддю.
В полоні темряви моя душа перебуває
І в цей момент чую голос дивний,
То хтось тихенько шепоче мені:
Ти не намагалася говорити із своєю Душею?
Зі Своєю душею, можливо маленькою,
А можливо великою...
Хочеш Дізнатися, що думає вона про тебе,
Як поведе себе при розлуці з тобою,
Та коли настане цей день та година.
Як їй жилося в єдності з тобою,
Чи Пробачить вона розуму і тілу мої гріхи,
Я попрохаю відпущення гріхів своїх,
І які поглинає таємниця сповіді,
Щоб сповідь могла очистити мої гріхи,
про які я дізналася на таємниці сповіді
Я Сподіваюсь, що пробачить вона мені... Амінь!
Бо Очищена ж від гріхів душа представляє собою
Нареченою Божою,
Спадкоємицею раю,
Співрозмовницею Ангелів.
І Нехай це буде під знаком Рози,
Під її квітами...

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Манячий лабіринт любові.
Він такий чарівний,
Він такий небезпечний.
Там спалахнуть твої та мої почуття,
Та нехай наші почуття нерозділені,
Але ж вони не згаснуть.
На кожному повороті дня
У лабіринті любові вони
то палять тебе та мене,
То ніжно гріють.
А ми намагаємося зрозуміти,
що відчуваємо один до одного
Ось знову поворот крутий
Що криється за ним, не знаємо,
але знайдемо у лабіринті любові, те що шукаємо

Ти, подивися, подивися,
ми в дзеркальних стінах.
Ти вгадай де ти, де я.
Ми дивимося у дзеркала,
і бачимо горить наш вогонь кохання
Не втекти, не втекти нам
Від того, що бачимо у дзеркалах.
З своїм відображенням не розійтися, не розійтися
в різні боки не зможемо в лабіринт дзеркал.

Манячий лабіринт дзеркал
Ми давно блукаємо в ньому, але тільки
Манячий лабіринт дзеркал
Не відпустить нас,
Бо ми продовжує блукати в ньому

Так манить лабіринт любові до тебе і до себе
І ми в нього ступаємо обережно
І відчуваємо, як це можнливо
Душою її відтінки на собі

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Автор - кожна людина, свою життеву книгу пише.
Важлива справа – керувати собою, діями, настроєм та вчинками.
Тепло, любов, усмішку дарувати – гармонія, позитив.
Оточуючих поважати, підтримувати в добрих справах.
Радіти успіхам інших - головне для мирного, щасливого життя! 15.03.24

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

Розкрию очі –
і здивую ніч
небаченням своїм…
Закрию очі
і згадаю день,
бо ніч…

13 червня 1989 р., Київ

Мені потрібне слово, а не слава

Слово джерело інформації,
Слово живить магічною енергією,
Складаючи чудові рядки,
І тому мені потрібне слово

Комусь потрібна слава
Хтось воліє купатися в славі,
А комусь не потрібна слава
Бо слово краще слави

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

Я стою, дивлюся на небо,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на небо
З небес не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали зорі в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так тебе щодня, щоночі моє кохання тримає…

Зачіпав мене своїм поглядом, зачіпай
Зачіпала тебе своїм поглядом, зачіпаю
Говорив мені своїми зоряними очами, говори
Говорила тобі своїми океанськими очами, говорю
І торкаємося один до одного струнами душі,
То виник тонкий зв’язок між нами
У тиші ми залишили свої тіні
І знову разом зустрічаючи світанок
Хай знову судять нас, всі хто не любить,
Дивлячись на нас серед людей,
що тонуть, як і ми
в безодні злості, крізь роки
різних злетів та падінь у виру дна

Я стою, дивлюся на землю,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на землю
З землі не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали сльози в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так мене щодня, щоночі моє кохання тримає…

пливе земля туманної кулі
Во чреві космосу великого
і людський кошмар все знає,
все зріє по його покриву

земля туманної кулі дихає
во чреві магічною темрявою,
а вітер дмухає жахливим голосом,
розливаючи свій рожевий обман на землю

Космічний простір оживає
І Чутно дзвін струн, живе там,
А сонце матово сяє,
то сонце красу співає

Розкрилася куля, як квітка,
вже вкрита туманом Земля,
І просто розплився туман над землею,
Як щільна, сива ковдра,
Магічні звуки полилися

виявляється струни почуттів живі,
то світанок таємниче струмує наскрізь
в тумані божественним сяйвом найтонших струн,
забреніли сонячні струни

сім струн сталевих - голоси епох,
сім співочих нот тишу дроблять,
між собою сперечаються
та струни втручаються туди

То пісня рветься вгору, а душа співає
І тихою луною вторячи перебором струн,
своєю чарівною грою зводять темряву і світанок

Вони Прагнуть побачити гру міражів,
Проникають і не руйнують струни душі,
а просто зникає грайливий міраж
світанок з’являється на світ

Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде страшна війна
На разі плаче кожний в куточку
Навіть всі місяці року плачуть
Їм гірко як і нам
Для чого війна?
Для чого прострілені груди - плачуть
І ця не по-людськи висока ціна
Дана безглуздим наказом від біса
Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде війна
Ця катастрофа тепер у нас своя: болюча ціна
Та несе Христа роками, місяцями і днями -
зовсім боса…
Та зупиняється і плаче
бачить війна
І стоїть серед чорних руїн
І все одно продовжує нести Христа заради спасіння

Виють регулярно руські братські могили,
навіть чорт не візьме,
Та що це коїться у ворогів в голові,
ви ж живете з цим жахом…
А я співаю колискову молитву, питаючи:
За що вбиваєте?
І самі не знають…
За що вмирають ті самі?
І самі не знають…
Так Бога благаю,
Бо маю побачити своє дитя
Бог час від часу поцілувати забігав
Та оберігав в самому пеклі
Ось так нам, даючи надію чекати і оберігати…

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Пригадаймо розстріляли цінічно і підло вояків і мирних людей,
Зникли по дорозі діти, жінки
Пригадаймо все що з нами робить ворог,
Навіт з нами плакав бог на колінах стоячи
Пригадаймо про загиблих у рідному краї,
збираючи в долоні горе
братів, що загинули навіки в бою,
накотилася сльоза на камінь,
на гранітну грань плити,
Розлітаючись уламками,
І відмолила у смерті гріхи
Відмолила нас в Бога
Просимо захисту у Бога
Проведи нас Господи до перемоги
Знаючи настане день,
І прокинемося на світанку і
Зникне війна…

не йди, а веди мене, цариця ніч!
І тільки ти одна моя подруга,
я сестра зірок, і я небо дочка
я теж частина природного кола!

Я хочу зливатися з синьовою
і можу розчинитися в піднебессі,
полетіти над сплячою Землею
і разом співати із вогнем пісні.

на чорний пил, упав уламок темряви
і сірим став його пильний уділ,
І він огрубів свої риси каменю,
тепер не сміє служити у темряві,

і згодом сухий вогонь ночі
прозорим укрив той покрив каменю
і він підняв його чорне крило,
І щось не побачив тих кайданів.

Його змінив той уламок темряви,
хоч чернь залишився чистим,
І він розшив камнем уламок неба,
як перлину чарівної безодні,

крило розкрило вогнь ночі,
вогонь вп'явся як і раніше,
Його огорнув поглядом у пітьмі,
але відступило його відразу ж.

І камінь укрило той час пітьмою
І він стискає міцно його крилом,
він так палить світлий світ вогнем,
Та він розтікав димом пітьму

зі мною побудь, ти моя цариця ніч,
Ти не обходь, моя безмовна Подруга.
А ти вкажи мені вірну дорогу,
ти покажи шлях із природнього кола!

Не вибачай,
що я тобі не продзвонив,
і нічого не сказав;
того́ що це не я…
не тебе
не люблю.

/глибокий вдих/
Не все.

10 березня 1999 р., Київ

У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.

Мені мама свої сльози передала,
Ось так вилив, з глибини душі!
Сльозами вона багато не забудить і не пробачить:
За Забране життя ворогом,
І за Брехливу історію
За Зруйновані мрії,
І за Знищені церкви
Наскрізь проплаканими маминими сльозами не пробачимо
Врятуємо, ми ворогів так врятуємо,
Що аж Загарбане все поверне ворог нам
Та виборемо, й ми відвоюємо всі землі українські
І виситаємо цю пекельну битву
Дамо ворогам так, що аж полягають всі вороги
І більше не встануть
Згорить уся военна техніка до тла…і не відновите

На світанку босими ногами
Йшла до Бога Україна
Та йшла тихо з молитвеним оберегом і йде далі…
Одягнувши молитовний оберіг
Та йшла просити в Бога сили і кращої долі,
Вона ставши на коліна молилася днями і ночами…
Як тільки побачила,
Вона раптом впала від побаченого замліла,
Бо наші сини і доньки полягали
Воно вкрито все христами
З небес голос чути:
Невдовзі в Вкраїні настане мир,
а той хто прагнув Україну здолати сам ляже хрестами…
Моя рідна, потерпи зовсім трішки загою рани молитовним оберегом

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

В кімнаті її легко можна було перечепитися
Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
Сонячні промені
Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
Каюти кораблів на картинах мареністів.
Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
І я розмовляв з різноманітними філософами
На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного
Десертним вином любові та втіхи,
Переливаючись у клепсидрі радості.
Все чого у нас не було — це часу, —
Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
Бив по клавішах піаніно у наших головах
Намагаючись пустити тріщину небом
В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
І невдовзі ця тріщина появилася у них
Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині
Мені трапився записник. Я вичитую:
«Людина — це краєвид з вікна кімнати».
І я геть не розумію, що хотів сказати доки
Не відправляюся подумки до нашого вікна.
Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
Чим було раніше.
Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
За який ми постійно перечіплялися, а філософи
Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

Озирнемося навколо, світ чудовий!
Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
Унікальна кожна людина, створена Творцем!
Усмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
Швець Тамара Василівна, м.Дніпро,Україна

Нехай горить усе до тла -
Лиш поверни мене додому.

І доберуться до поверхні -
Котрим було це необхідно…

Без молитов буденність з’їсть
І сліду зовсім не залишить…

Коли свій вибір оминув -
Знай шлях тобою вибран хибний…

Між війнами існує срок
На відстані руки, якої…

На згарищі любові не чекають…

Самотність - розкіш
А не кара…

Поезія - животворящий Дух Живого.

Пройшовши кілька раз підряд -
Розподіли можливість іншим…
2024.

Надійніше нічого не сховати
за те, що кинеш просто на виду…

Поема про людей без обличчь –
Її пишуть на сторінках кам’яних книг
Знаками, що нагадують сліди черепах
На піску річки, назва якої табу
Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
Тесаних з кривого замшілого дерева**,
Що не цвіло ніколи білими квітами,
Навіть весною світу сього зеленого,
Світу здивованого і очманілого,
Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
Світу такого босоногого і необачного часу,
Коли гори були молодими й веселими,
Коли плямисті рисі непролазних хащів
Тільки ростили собі вуса-антени,
Якими слухали голоси галактик***,
Що шепотіли про Вічність моторошну,
Яку малював на глеках народ човнів:
Креслив на глині вохрою, золою чорною,
Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
Опалені обіцяним вогнем світанку –
Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
А на глині лишає воронячий знак,
Люди народу човнів майстрували весла
І місили липку незайману глину
Над тою ж важкою водою, над площиною
На якій жили і ловили в глибинах здобич,
Над якою лунав кожного недоброго вечора
Сірої чаплі крик.

Примітки:
* - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
*** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.

...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
Пам’ятаю
Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
Що росли на ньому,
І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
Окрім того,
Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла
Вигойдучи стегнами танець літнього ранку
Я почувався загубленим і обезсиленим,
Аби придумати метафору.
Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,
Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.
І тоді я помирав у тобі і проростав квітами
Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі
В якому зможе загубитися і найвеличніший поет
Роздивляючись, як сходить Сонце.

21.01.2024

Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
Ти крапля дощу життєдайного,
Що тамує спрагу тополь,
Що стримлять шпичаками в Небо**,
Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
Моїх недолугих спогадів,
Ти брат кленової осені,
Що здобуває місячне сяйво
Як нагороду сну надвечір’я,
Ти прядиво брам ренесансу,
Ти вишня достиглих бажань,
Що під склепінням блискавок
Червоніють як вогнище масок,
Що крокують від свята до свята
Наче художники,
Що розфарбовують червень – час квітів,
Ти камінь, що принесли вільні муляри
У підмурок башти алхіміків***,
Ти доктор Браун,
Що відшукав філософський камінь
Серед снігу, на якому лишили сліди
Коні журби****.
Ти синява хусток синиць,
Що дзьобають дні як зерна,
Ти кам’яна книга прозорих вікон.

Примітки:
* - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
*** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
**** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

У старій лютеранській книзі
Надибав слова про хвилі
І черевики весняного подорожнього,
Що ненароком прийшов у Гамбург,
Коли крізь загублений капелюх
Проросли прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо залишається дещо,
Якщо повз нас
Стрибають фіолетові зайці –
Посіпаки весни,
То співати любовних пісень
Доречно
Не тільки їжаку-баламуту
І не тільки пугачу – монаху сонному,
Але й вам шестигранним
(Сонечко).
Бавився в кубики,
Грався з квадратиками
І голочками ялиновими
(Доречно).
Окрайцем хліба
Нагодую невдаху березня,
Присвічу йому шлях
Недопалком каганця лойового:
Схоже
Я теж пильную в закутку
Хижаків моєї свідомості
І задуманих мамонтів.
Бронзові почуття
Подаровані на іменини Сонця.

У моїх снах закохані змії
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах.
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях,
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої,
Речі, які зависають у просторі,
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер –
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт –
Гострих країв можна торкнутися –
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
Я зрозумів нарешті,
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів,
Свавільних, як Місяць оповні –
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
П’єро прибережних дюн,
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини.
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків –
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених,
Таких безхатьок і волоцюг,
Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.

...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Моя Вкраїна,
Ти мій раю, ти ніченько - чарівниченько моя
Твоя ніченько - чарівниченько танцює з дзеркалом,
і полум'я зірками летить,
а у дзеркалі доля накреслена - картина божественної зірки.
Кому пророкує зірка щастя, кому пророкує зірка нещастя
І ніченько - чарівниченько - прекрасна Вкраїна, оновлена моя Вкраїна
і таїнством ніченько - чарівниченько сповнена. Пам’ятає все…
У вигині граціозному з дзеркалом грається, прекрасна Вкраїна,
Ніченько - чарівниченько навколо крутиться…

Мало обраних, кажуть вони,
Але все частіше погоджуються з більшістю.
Погляди бігають вулицями, перемикають канали
Звертаючи у закапелки самотності,
А небо, — небо стискається до екрану,
До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —
Так швидко вони стали частиною ландшафту,
Який навпроти дивану твоїх міркувань виглядає заставкою порожнечі.
Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей
Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном
Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,
Мов вивіску над ігровим автоматом.
«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево
Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,
Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,
Але трохи далі, через дорогу, навпроти.
Небо буде високої роздільної здатності
І вулиця розмальована палкими кольорами
Вимощена з телефонних пікселів;
І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —
Вона посміхнеться тобі,
І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,
І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами
Вирізняючи її об’ємну модель,
Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,
А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024