Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
Зникнути з примхливих радарів чуттєвості,
Але ж ні, —
Він кружляє по світу,
То приближаючись, то віддаляючись від мене
Наче повітряна примара,
Мов безлюдний літаючий корабель
Чи небесний пустельник.
І коли він з’являється, я геть не чую співу птахів,
Що вередують
Між моєю книгою і стоїчним польотом літака.

24.01.2023

Жовтокрилі піфії
Співають мені пісню-пророцтво:
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави
Слимаків опівнічного марення.
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію –
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість.
І трохи роси надвечір’я (даруйте).
Еолія – острів, де не було інквізиції,
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними –
Слухати й мріяти
Про. І крапка.
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом –
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті,
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

глибоке не викликає заздрощів
бо всі ми притоки однієї ріки
а те що торкається дна
там і лишається
тож марно бажати іншого
русло не торують свідомо
вода падає наче змія з дерева
звивається у повітрі
а як торкнеться землі
застигає
стара шкіра стає ложем
а новою лускою тече світло
скрапує з хвоста
всотується темрявою

глибину визначає
не віддаленість дна
а міць річкового хребта

01.08.23

вода теж має шкіру
намацавши задирку
край краплі роси
можна зірвати з неї шкірку
як зривають покривало
з нового пам'ятника
урочисто і різко
аж почується лопотіння
пташиних крил
молекули розгублено змовкнуть
перервавши балачку
і наче безхвості
повітряні кульки
розлетяться врізнобіч
коротко зіштовхнувшися
пружними боками
на прощання

рідинна свідомість води
що вже не тримається купи
на лопуховім листку
розпадеться туманними клаптями
мов зотліла тканина

видимість стане обмеженою
і болотяний запах смерті
забиватиме подих

та сонце владнає усе
до обіду

31.07.23

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

з цього міста мене вижили померлі
потопельники самогубці вбиті
нагло вбиті лагідно закатовані
переїхані автомобілями згорілі живцем
вони визирають з вікон покинутих будинків
лаштують тимчасовий прихисток в недобудовах
ходять натовпами проїжджою частиною
помирати вкупі неболяче
помирати вдруге нестрашно
вони стоять у чергах до таксофонів
які не працюють
щоб сказати кілька слів людям
які їх забули
вони відкривають роти
але ніхто не чує їхнього співу
вони не лякають а розчулюють
як розчулюють пси
що пересуваються на передніх лапах
а задні волочуть за собою
відданість життю розчулює
особливо тих
хто багато мріє про смерть

з цього міста мене вижили померлі
поклади кісток роблять ґрунт ненадійним
їхня густа прорість затуляє сонце
набридло лежати у тіні тіней
не жити і не помирати

29.07.23

- Ніжніш, — промовляла вона...
Та вчувалося – ніч
Поскидала ножі,
І вони
Дзеленьчали об мармур
До ранку,
До ран
Мурмотіли
І тіло
Гострило
Вустами
Свого язика.

26.01.2023

Часом потрібно насмілитись
І байдуже зривати стоп-кран,
Менше думати, точніше спати,
Точніше перше було правильним,
Говорити "вірно", бо вірно — це також правильно,
Говорити з померлими, як з перехожими,
Зривати асфальт у пошуках світла,
Точніше слідів, точніше, як правило
Старих, допотопних поетів,
Прокляття.
Просто вдавати безумного,
Зрештою,
Сплутати вулиці, маршрути, станції,
Налякати якусь модно одягнену хіпстерку,
А головне ходити з видом надуманим
З болем усіх непрочитаних лекцій.
Вийти за місто,
Закреслити знаки
Порозкидати каміння розкидане
І так безкінечно іти допоки
Іти безслідно, іти де прірва
Минути прірву оту за житом,
Посміхнутись, вилаятись,
Махнувши: ну його
І знову до тебе назад повернутися.

26.01.2023

Цей вірш видавався йому безкінечним шляхом
Пекучого сонця
Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,
Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,
Воєн, що розливали Червоне море крові
Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,
Що замітали золоті пекторалі, сережки, цілі міста,
Аби потім відкопати їх і осипати тебе скарбами.
Тут, серед руїн твого міста, твоїх храмів
Вицвітають фрески любові, валяються сонети,
В яких адепти слова вознесли тебе над землею
І подали меч із переплавлених щитів вірності
І навіть шепіт келії переплітається з шурхотом лебединого пера.
Ти присутня в мармурі, вилита в золоті та міді,
Народжена жінкою і створена чоловіком,
В артефактах всесильності свого життя
Хрустом кінопроєктора тягнеш дорогу
Цього безкінечного вірша, роману
Змішуючи день та ніч, день та ніч
Спалахами свого місячного сяйва
Згасаючи в поступливій мелодії,
Воскресаючи в тиші хтивого погляду,
Звіюючи вітер пісків, дощі та бурі, піднімаючи хвилі,
Що топили кораблі, міста, — лютуєш,
Та буває перечепишся за адамантовий серп
І пекуче сонце обертає усі твої пожитки в пісок
Народжуючи безкінечно довгий вірш.

23.01.2023

Настала ніч. І все занурилося у морок. Стояла атмосфера мороку. Подекуди ледь мерехтіли точки самосвітячих зірок. Запахло дихання чорної планети, воскресивши в пам'яті страшні та захоплюючі дні важкої боротьби, попередивши відкидання світла. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що повисли один над одним. Під ними в темніючій прірви поверхня землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди йдучи в небуття. Покрив ніжного сяйва одягав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору. Над освітленою стороною планети стлався блакитний хмарний покрив, відображаючий могутнє світло сталево-сірого сонця.
Знайоме мерехтіння чорної примари з'явилося над землею. Раптовим стрибком воно злітало вгору, піднявшись і миттєво простягаючись покривалом темряви по всій землі. Мимоволі вселяючи страх своїми швидкими та беззвучними рухами. Велику тяжкість носило воно за собою з того чорного дня, дня чи ночі! То були Вісники неба, космосу будуть у ближньому, земному небі, як дух вітру, а тоді духи пучин це Дух води.

Вітер рушив назустріч білої зірки. Подивившись униз, де висіли хмари. Щось утворилося спалахуючими світлячками, коли відображаюча поверхня виглядала з тіні. Розподіл хмарних мас показав вітру безодню чорного неба. адже він найдовше знаходиться тут, на цій висоті, відкритій усім випадковостям космосу.
Самотність вітру у відкритому космосі, над безоднею без неба та ґрунту сильно відчувалося.
Духи вітру парили в просторі йшовши на нічний бік землі. У нічному мороці, як у пучину, але довго світло від розсіяних зон атмосфери сонячних променів освітлював застиглий мороз.
Глибока темрява космосу настала разом із посилюючим холодом. Зірки світили несамовито яскравими блакитними голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі, внизу в течіях атмосфери спалахували різнокольорові хмари електричного сяйва. Ураганні вітри сильніше за будь-яку земну бурю проносилися там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. Насичена випромінюванням сонця та космосу, атмосфера продовжувала жваве перемішування енергії. Несподівано щось змінилося у маленькому світі, загубленому в мороці та жахливому холоді. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але Ангелики виділялися в білому яскравому світлі.

Зимового дня сиділи ангелята після уроків у небесній школі й розглядали землю крізь віконце у хмарах.
– Яка ж непривітна й гола земля взимку, – зітхнув один ангелик.
– Так, – погодився другий. – І це вдвічі прикро, коли знаєш, що скоро свято Різдва.
– Треба нам якось зарадити цьому. Нумо прикрасимо землю до приходу маленького Ісусика! – запропонував найстарший ангелик.
А найменший сказав:
– Нумо створимо на землі щось таке, як на небі. Щось біле й пухнасте, наче хмари!
Стали ангелята розмірковувати, як же їм землю до Різдва прикрасити. Думали-думали й придумали: створювати сніжинки, так утворився сніг із сніжинок та ангелики почали одягати снігом землю. Захопившись небесні діти своєю роботою, що аж не помітили, як дух вітру разом з ангеликами вийшли в небо, щоб запалити Різдвяну зірку.
Зійшло сонце, і сніг засяяв усіма барвами веселки, як діаманти (або як святкові шати ангелів та ангеликів).
Янголи і Ангелики в небі пісні співають. Вважаючи, Різдво вселяє в наші серця віру, надію, любов.
Тепер Сміливий Вітер в’ється у хиткій і невірній порожнечі! Вітер переживав насолоду своїх предків. Після довгої дороги в холодній пустелі або обмерзлих горах вітер йшов ледве волочивши ноги, коридором космосу в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі.

Тепер дух Вітеру стояв, широко розставивши ноги і пильно дивився вниз, у страшну безодню між розійшовшимися шарами хмар. Там видніється поверхня планети. Вітер дізнався свій будинок ось увігнута лінія з спрямованими поперек неї темніючими смужками гір. Внизу блищить річка, а під ногами – вузька передгірна долина. Хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де мешкає дух води.
Там, біля підніжжя прямих уступів чугунно-сірих гір, знаходиться десь давня пещера, що просторими поверхами йде в глиб землі. Там дух води вибирає з німих і запорошених хмар минулої життя вітру ті дрібниці історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сьогодення, ні передбачати майбутнє.
А вітер послав думаючий привіт сумнівно вгаданій точці, приховуючись під крилом перистих, нестерпно блискучих хмар.
Вітрова бриж на пронизаній сонцем прозорій воді здавалася хитаючою сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на рясніючу гальку дна. Непомітні шматочки моху та водоростей пропливали у воді, і під ними бігли по дну цятки синіх тіней. За річкою хилилися по вітру лілові великі дзвіночки.
То річка дивилася на небо.
Чисте небо над річкою посрібленим помахом широкого крила перистих хмар. Наче річка наповнювалася тінню з чорного скла. Почав ширяти над планетою, занурюючись в глибину дна річки. Обидві лінії широко розходилися, віддаляючись одна від одної. Дух вітру думав, що він теж мрійник космосу. Після світу темряви.
Дух вітру кохання поніс повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати космосу.
Дух вітру сказав духу води одного разу:

І ні ангели неба, ні дух пучин
Розлучити ніколи б не могли,
Не могли розлучити мою душу з душею
Це справді був виклик древнього чоловіка у вигляді духа вітру силам природи, взявшим його кохану.
Духи шуміли урочисто й рівномірно під неослабним вітром. Холодне і щільне повітря тече швидкою річкою, несучи із собою незвичайну чистоту і свіжість, властиву лише повітрі відкритої річки або високих гір. Але в горах стикнувшись з вічними снігами вітер сухий, злегка обпікаючий, подібно до ігристого вина. Тут дихання річки було відчутно вагомим дотиком, що волого обтікав тіло. Пізньовесняна полярна ніч висвітлила і рівняла всі фарби у своєму особливому белесоватому світлі, що ніби виходило з глибин неба і річки. Сонце приховалося на годину за плоскогір'ям.
Звідти широкою аркою спливало величне сяйво, що розкинулося по частині неба. Це був відблиск могутніх льодів, зберегючих на високому горбі гори. Біла крижана зоря, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней.
Небо стало бездонно глибоким та загадковим.
Ожила Струна в душі духа води.
Зіткнувшись із протиріччями життя.
Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом із впевненою радістю та силою, не виключаючи їх, але не згасаючи сама.
Там у години самотності перед річкою тебе всю охоплює нескінченна печаль, як розчиняюча в однотонній далі тоскна пісня. Тільки загальна праця і спільні думки можуть врятувати від цього - приходить корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжна річка вже не та. Це вже особливий світ, прагнучи у доступні і покірні йому далі.
Дух вітру вказав на світле беззіркове небо, де мала б горіти яскрава зірка, - довести по шляху, не пройденим ще нікому (землі чи кільця). Промені сонця змітали всю таємничість білої зорі.
Річка дихала холодом, накочуючи на пологий берег рядів безпінних хвиль-тяжкий бриз бурхливої річки. З цікавістю дивилася на сталеву воду, швидко темніючу з глибиною і під променями низького сонця прийнявшу лілуватий відтінок льоду. Прекрасне створення моєї милої землі має зникнути в безднах космосу з його мороком і жахливим холодом. Холодні хвилі прийняли Дух води і відпливаючи далі, сильними поштовхами пронизуючи хвилі. Вітер неохоче наближався до заплесків річкового накату хвилі. Вітер злітав на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої. вітер, здавалося, ніс подих річок. Грім чекає на мене, а я попрацюю у своїй пучині, в нещодавно відкриту печеру - сховище світу іншого. Гігантські хвилі, повільно поширюючи в просторі.
Підемо ангел неба дух води протягнула свою руку під лікоть вітру.

* «Ангели - так за старих часів у релігійних європейців називалися уявні духи неба, вісники волі богів.

Краса, що любується собою, згодом, хвалиться віком.
Так, згодом звикаєш до всього на світі.
До таксистів, що розказують порнографічні історії,
До можливості аборту, до алкоголю, лицемірства,
Провінційної драматургії, дешевих пейзажів,
До різноманіття всіх і вся.
З часом скалки твого циферблату не так ранять,
До них звикаєш, як до холодної глибини озера
Зважившись перейти на інший берег.
Тут ти відчував безсмертя юності, чесноти духу,
А ступивши в намул озера поволі осягаєш холод його дна
Та зміїне хвилювання водоростей, що обплітають стегна,
Чіпляються за литки;
Скло від розбитої пляшки пива ріже п’яти.
І от ти добираєшся на інший берег
І в тебе рубці на животі наче позбувся жовчного,
Струни чола, що грають задумливу тужливу пісню втрати,
А порнократія, яка раніше викликала подив –
Тепер знаходить у тобі не прийняття, але розуміння.
Так буває.
З часом усе згладжує місяць, ніч і літепле шумовиння екрану.
Я повинен слухати шум,
Повинен слухати...
Інакше коли розвернусь,
Інакше коли я розвернусь!!!!
За мною стоятимуть утопленики,
Яких я тримав за руки:
Розбухлі, зелені мертвяки
Обвішані темними водоростями часу.

23.04.2023

Голос жінки торкнувся мого плеча,
Моєї руки, що взялася за корінець книги,
Як зараз пам’ятаю – «Гри в бісер», і я оглянувся.
«Ви завжди вибираєте серйозну літературу», — сказала вона.
І повітря легким пір’ям залоскотали «завжди» і «серйозну».
Так починається історія. Так починається...
Мене кинуло в жар. Автори з усіх полиць зашепотілися
І їхні голоси переплелися: «Це Галатея, це Єлена, це сама Беатріче.»
Вона стояла у класичній позі контрапосто, як Леда,
Її мова підкреслювала пунктуацію погляду,
Її поява – наче вихід героїні з вистави на сцену вулиці.
Я торкнувся її своїм голосом і вона зрозуміла,
Що межа потойбічного розширилась до картини діалектики,
Відкидаючи язик риторики.
Чарівна моя панно, хіба можу не любити вас;
Хіба не прикро, що повинен відступити від мармуру вашого стегна,
Аби не залишити на ньому поцілунку
Рівноцінного трактату про містичну троянду Всесвіту.
В лабіринтах книжкової крамниці
Сторінки пролопотіли крилами любовних епох.
Стріли чорних рядків наповнили кімнату,
А від просіяних літер проросло чорне гілля осені,
Сухі гілки, що були під ногами тріщали майбутнім вогнищем,
Від якого грітиме руки красива варварка і ваш щасливий варвар.

17.02.2023

чи не щоночі
видуваєш для мене
зі скла
нове серце
наче ялинкову кульку
вкладаєш у груди
поки я сплю
обійнявши себе
поки дивлюся
німе кольорове кіно
поки калейдоскоп
з гострими скалками
всередині
робить оберт
за обертом
то властивість скла
битися
то властивість серця
розбиватися
Ти невтомний склодув
мій Господи
Ти — невтомна любов

18.06.20

кажеш мені:
у тебе на підвіконні
тепло і не гасають вітри.
знаю, але якби ти
побачив небо не лише
у вікнах будинку навпроти,
а занурив у нього віття
і спіймав декілька зірок,
якби відчув
безмежність грунту
нарешті випростаним корінням,
то забув би
про той нікчемний затишок,
що намагалася тобі дати.
і я більше не можу
відтинати твої відрослі гілки -
мені від того крається серце.
сонце любитиме тебе
яскравіше за мене,
а малі діти водитимуть
навколо зміцнілого стовбура
хороводи і сміятимуться.
хочу бачити тебе
вільним і сильним
деревом

02.03.20

Цитата: «Зображена людина та портрет – це дві різні речі»

Був яскравий сонячний день. Навколишні були оповиті яскравим сонячним світлом і випромінювали щастя. Аміт відчував себе набагато краще в ранковій сонячній атмосфері. Його розум був гірким протягом багатьох днів. Через невисокий зріст його друзі нехтували ним. Його також принижували та знущалися у школі однокласники. Всі його товариші були вищими і сильнішими, тому в них була невиправдана перевага перед Амітом. Через цю психічну травму Аміт насильно замкнувся у саморобній оболонці.

Вирішив прогулятися біля озера та заглянув у нього. Аміт продовжував дивитись глибоко в свої очі. Він все сподівався, що вони відкриють йому таємницю, таємницю, яку приховували весь цей час, таємницю, розкриття якої надасть сенсу його життя, а може, й усьому світу. Він відвів очі від озерного дзеркала. Він втомився шукати сенси, намагаючись вирватися з безодні та знайти себе. Він знову подивився у озерне дзеркало і помітив, наче його очі потонули в гарячих сльозах, що поколювало озеро.

Він наче впав в яму, темну, нескінченну яму. Щоразу, коли він думав, що досяг дна, його тягло вниз ще нижче. Він запитував себе, чи не впав він так низько, що не зможе підвестися, навіть якщо хтось кине йому мотузку.

Та раптом, Він майже відчув, як вибирається з ями, крихітний промінчик сонця зустрів його очі. Хтось кинув йому мотузку, і він з подивом виявив, що опинився на кілька дюймів вище за те місце, де був раніше. Він не міг зрозуміти, як щось настільки тривіальне може змусити його почуватися так по-іншому. Крихітна посмішка ковзнула по його обличчю, коли він відчув себе трохи ближче до щастя, трохи ближче до себе.

Того ясного дня, блукаючи парком, Аміт побачив щось блискуче в траві на землі. Під час найближчого розгляду Аміт був здивований, побачивши об'єкт, схожий на лицьову маску. Воно було кольору шкіри. З цікавості Аміт взяв його і струсив бруд із поверхні. Потім наклав на обличчя. Маска була гнучкою структурою і облягала його обличчя, як зліпок. Пізніше Аміт перевірив своє обличчя у дзеркалі озера, схожому на скло, і виявив, що маска на його обличчі невпізнана. Щоб ніхто не помітив, що він надів маску. Ця маска тепер стала осередком його інтересу. Одягнувши маску, Аміт помітив зміни у своїй поведінці та мисленні. Тепер він почував себе дуже впевнено, чого раніше не було. Домашнє завдання, яке Аміт приносив додому, виявилося таким трудомістким та нудним, тепер здавалося таким цікавим та захоплюючим. Складні математичні завдання тепер міг вирішувати за такий короткий час. Весь світ навколо нього змінився на краще, коли він надів маску. Тепер маска стала частиною його одягу. Перед сном Аміт зняв маску і поклав поруч із подушкою. Він був досить обережний, щоб приховати його від членів своєї сім'ї. На щастя, він спав сам. Тож ніхто не прийшов турбувати його у спальні. Але він був обережний, щоб маска не потрапила до чужих рук. Щоранку мати приходила його будити. Але тепер страх, що мати побачить маску, змусив Аміта стати самостійним. Вмивши обличчя, він одягав маску, щоб ніхто не міг її побачити. Його батьки були здивовані, побачивши цю раптову зміну у звичках Аміта на краще.

Аміт подолав страх перед знущаннями з боку друзів. Раніше він гадки не мав, як протистояти таким знущанням, але тепер він знайшов нові ідеї, щоб відігнати хуліганів. Його друзі були вражені, побачивши цю раптову зміну в Аміті. Вони таємно обговорювали та обирали стратегії та способи переконати Аміта. Але всі їхні зусилля скінчилися невдачею. Тепер вони залишилися без роботи, оскільки більшу частину часу в школі витрачали на знущання з Аміту. Тепер Аміт став самостійною людиною та успішно долав життєві негаразди. Він став притчею в язицех. Його успішність у школі значно покращилася до вищого рівня. Вчителі спочатку були здивовані, побачивши таку раптову зміну в Аміті, але не надали цьому особливого значення. Швидше вони тепер пишалися ним.

Повільно за допомогою маски Аміт повністю змінився. З відсталого та аутсайдера він перетворився на високопродуктивну, цілеспрямовану та успішну людину. Це все через маску.

Потім одного разу він дуже поспішав, і через його поспіх Аміт забув надіти маску. Він і гадки не мав, що на його обличчі немає маски. Високий рівень виконання став для нього другою натурою. Він зовсім забув про себе колишнього. Маска повністю змінила його та його розум.

Прийшовши додому, він, вмиваючись, виявив, що на його обличчі немає маски. Він занепокоївся, кинувся до своєї кімнати та почав гарячково шукати захисну маску.

Потім його мати голосно сказала з кухні, що їхня служниця Руна знайшла з-під його ліжка дивний гумовий матеріал. Не знаючи, що з ним робити, вона викинула його в муніципальний смітник, коли прийшли збирати сміття.

Почувши це, Аміт був у нестямі від люті. Але він не насмілюється показувати його назовні, щоб інші не змогли дізнатися про його захисний щит.

Спочатку Аміт відчував себе дуже вразливим і думав, як він прожив своє життя без маски. Ця маска була для нього важливою. То був його щит, його захист, його мотивація. Він боявся, що його колишні вразливості знову випливуть на поверхню, і люди знову скористаються цим.

Але поступово консолідуючи свій розумовий процес, Аміт виявив, що його вразливості більше немає. Він опанував мистецтво долати життєві труднощі впевнено та новаторськи. Маска більше не була потрібна Аміту, щоб одержати опору у своєму житті. Він опанував мистецтво подолання слабкостей. Маска зробила свою справу. Аміт сподівався, що маска допоможе комусь ще, хто відчував себе слабким, щоб протистояти життєвим викликам та вразливості.

Просто подумайте, що вас може оточувати багато людей, які зображають, що вони такі милі з вами, вони можуть піклуватися про вас , вони можуть радіти своїм успіхам і досягненням, але чи замислювалися ви коли-небудь, чи дійсно вони дбають про вас, чи дійсно вони задоволені вашими успіхами та досягненнями? це з їх обличчя, щоб показати їх справжні кольори. Навіть ми самі носимо цю маску багато разів, як?Просто подумайте, що багато разів ми стикаємося зі зрадою, невдачею, стресом, але щоразу, коли ми виходимо перед кимось, ми просто одягаємо Маску, яка показує, яке щасливе і мирне життя, в якому ми живемо. Отже, так, у всіх нас є дві особи самих себе, у небагатьох людей є обличчя щастя та смутку, тоді як у небагатьох людей є обличчя добра та підлості. Багато разів ми бачимо, як люди, в яких ми найбільше віримо, час від часу змінюються, тому я сказав би: «Іноді змінюються не люди, а просто спадає маска». І останнє, але не менш важливе: я хотів би закінчити цитатою: «Я хотів би мати ворога, який визнає, що ненавидить мене, замість друзів, які таємно мене принижують».

вірші мені коштують реальності
а реальності — повноти
занедбана невиспана
б'ється у пастці мого волосся
неначе кажан
і кусає
більше від страху
аніж від злості

вірші це люблю
промовлене у різний спосіб
це квадрат світла на підлозі
на позір чистого
та направду брехливого
бо світло мовчить про темряву

чи варті вірші слів
якщо вони не скасовують
ненависті

мабуть
кажан літатиме вільготно
у сутінковій прозі

10.05.23

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь співець од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там, мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах...
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

На світлині – ти.
Ще така юна. Вродлива. Чиста,
Як кольорові вітражі собору у променях сонця.
Червона сукня на тонких бретельках,
Зелений пояс.
Прозорий подих літнього простору, свіжості.
Краса часом штовхає на злочин,
Подумки відповідаю на своє запитання.
Між твоїм червоним платтям
Та моїми блакитно-зеленими очима
Стільки чудернацьких речей, стільки поезії пролягло,
Так багато музики у тому просторі великої драматургії любові,
Що відправившись у машині часу за тобою
Відволікаюсь на розмитий автомобіль позаду,
Що долає акведук.

Хто в ньому і куди прямує?!

18.02.2023

Подвійне дно бачу в твоїх очах,
Хоч не покаже це зовнішній вигляд,
там всередині зберігається якась таємниця.
мені в цю таємницю сенсу увійти дано,
навіть можна досягти іншого берега,
і пірнувши під берег,
і пропливши його,
і винирнувши з-під нього,
опинившись раптом в іншому місці,
і знову спустившись на дно,
я в глибині побачила
зростаючі водорослі з тиною,
норовлять перетворитися на
величезну хмару суспензії...
через яку нічого не видно.

виявляється Подвійне дно,
підроблені надії.
Де справжній, де для натовпу взірець?
Ввести в оману майже всі воліють,
Якщо їм віриш, мабуть ти сліпець.

я нині торую свою дорогу,
припускаючись подібних помилок,
бо немає жодного керівника,
який би десь не помилився.

інколи Бог торує до нас дорогу,
але вибираємо непроторені шляхи.
озирнутися, тобі необхідно побачити
і почати торувати нову дорогу.
щоб пройти випробування

Не легко підійматися сходинками –
тяжко долати непроторений шлях
Щоб відшукати власний непроторений шлях
до власної долі.

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
Не поривав із заповіданим Мойсеєві:
Обрізали хлопчиків на восьмий день,
Так і тепер годилось це робити неофітам,
Щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
Рабана Гамліеля, одного з наймудріших
На той час мудреців, котрому шану
Віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
А потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
Як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
Порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
Наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
То тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
Його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
Не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
А тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна -
я пила ці чари не одна,
то наші погляди пили зірки,
випиваючи чари в наших келихах,
як вогненну пристрасть тіло поглинає вином,
так спалювало кохання дотла...

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна -
ми беремо в руки келихи
і нитки плоті зшиваються вогнем,
кохання розгорається в ньому,
як вогненну пристрасть тіло заповнює вином,
так спалювало кохання дотла...

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна –
ніч космічну таємницю розкриває нам
і наповнює вогнем світ двох,
іскра кохання оживає в ньому,
як вогненну пристрасть тіло зігріває вином,
так спалювало кохання дотла...

За версією російської імперії, як пишуть російські історики, що в історії України було змішані два типи етнічних найменувань: природні найменування, які використовував сам народ для самоідентифікації або якими його нагороджували сусідні народи, та штучні найменування, що народжувалися у тиші наукових кабінетів та чиновницьких канцелярій. Іноді між ними виникала амбівалентність походження: деякі, виникши в гущавині народу, з часом ставали надбанням канцелярії (українці); інші, маючи штучне походження, входили до народного ужитку (малороси); треті постійно мутували у протилежних напрямках, змінюючи своє значення (русини). Були терміни, які, проіснувавши кілька століть, безслідно стиралися з народної пам'яті (черкаси), як і начебто вдалі наукові узагальнення, які зі зміною наукової парадигми припинили своє існування («південноруси» у М. Костомарова).
В якості прикладу розглянемо генезу поняття «русин».
Довгий час, у XV-XVII ст., Терміни «русини» і «руські» являються синонімами. М. Ясинський, вивчаючи Статутну грамоту Бєльському повіту, надану Великим князем Олександром в 1501 р., виходив з наступної установки: «Вказівку на панування в Литві російського звичайного права ми зустрічаємо ще в договорі Ольгерда з Польським королем Казимиром і з князями Більської та Подільської землі (від 1366 р.), де... сказано, що поляки повинні позиватися до польської, а русини (тобто мешканці Литви та Русі) за російським правом (тут і далі при цитуванні виділено підкресленням мною. — В.В. )».
Синонімічність розглянутих термінів, підтверджує і Літопис Самовидця: «У 1340 році, після смерті князя Олельковича, король польський Казимир I князювання Київське на воєводство змінив і всю Малу Росію на повіти розділив; з Русинів постановив воєводи, каштеляни, старости, судді та протчих урядників та багатьох руських людей честю та вільністю польським чиновникам і шляхті порівняв і спадкоємцями своїми присягою затвердив. І потім король Яггелон, Владислав Яггелович, Олександр Казимирович, аж до 1410 року, ті ж права, від I Казимира Русі надані, при коронаціях своїх присягою підтверджували і тримали непорушно, а Жикгімонт I і по ньому інші королі польські на підтвердження давної і прав, їхні козацькі та привілеї свої давали їм».
У наступному уривку літопису ми зустрічаємо ще більш цікавіше ототожнення. Тут русини не лише є росіянами, а й проживають в Україні, яка тоді обмежувалася Подніпров'ям, що також витікає з тексту документа: «Року 1648 року. А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которого потреба, альбо война, під Корсуном була на тій неділі по святій Тройці. Була та поголоска на всій Україні, або хвалка, від шляхти, а по знесенню тої сваволі з Хмелницьким, мали панові Україну плюдрувати і більшу частину осаджувані людьми Німецькими та Полськими. Також і у віри руської прсмішка велика була від уният и ксьондзів, бо уже не тільки унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандритові один по одному зоставили; але піших містах церкви православні запечатали. До чого помічниками цим шляхта, уряд і ксьондзи були, бо вже в Україні, що місто, то костел був. А в Києві теж утиск чималий церквам Божим старожитнім лагодили, так воєвода Київський Тишкевич, на той час будучий, як теж Єзуїти, Доменекани, Бернадини та інші закони наїздами правами митрополиту утискуючу і науки шкіл забороняючи, згода староруску православну християнську віру собі перекладаючи нерізну від поган, Бо краще пошанувані аби жідіще спросному було, а ніж найкращих християнинів Русинів. А найгірше насміхом і утиском терпів народ Руський (від тих?) які з руської віри прийняли римську віру. І так народ посполитий в Україні, почуявши про знесення військ коронних і гетьманів, зараз почали їх купити у полки, не тільки ті, які козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав».
В «Історії Русів чи Малої Росії» Георгій Кониський, розкриваючи події польсько-турецької війни 1444 р., приводить бойовий епізод, в описі якого ми також виявляємо встояний погляд на русин, як на росіян: «Війська Руські були на цій битві в числі тридцяти тисяч під начальством воєводи свого Ольговського, і полковників... Вони, по розбитті всієї Польської армії, рятувалися в Булгарію, а народи тамтешні, бувши Русинам одновірні і одноплемінні, з Слов'янського роду від річки Волги вийшли, давали їм безпечні у себе притулки і провели їх потаємними шляхами за річку Дунай; але з них до половини чиновників і рядових впало на битві».
В іншому місці «Історії Русів...» автор розмірковує про походження козацтва і в тому самому випадку цілком рівноправно застосовує слова «русини» та «руські»: «Щодо Татар, то вони, будучи прибульцями в землі Руській, натурально воїнів своїх Русинам не давали, а навпроти того, з їхніми воїнами вели повсякчасних боротьбах і ніколи з народом Руським не мішались, отже, Козаки Руські від них статися ніяк не могли ».
Однак з часом термін «русин» змінив сенс. Якщо раніше руські та русини були у свідомості хроністів одним і тим же слов'янським «племенем» Русі та Литви, то на початок XIX ст. русини стали розумітися вже тільки як частина руських, яка жила на Передкарпатті та Закарпатті. «Досі, існування народонаселення Руського поза-Росії, — писав М. І. Надєждін, — позитивно і офіційно відоме тільки в межах Монархії Австрійської; і тут, саме: в Галичині та в Угорщині. Ці Австрійські Руси, або як вони самі себе називають — Русини і Русаки, чисельністю своєю представляють... значну масу, простягаючи, за позначенням тубільця Шафарика, до 2.774,000 душ, з яких припадає на Галичину — 2.149,000, на Угорщину - 625,000 душ».
У той період етнічна ідентифікація австрійських руських, тобто русинів, не приводила великоруського дослідника до ясних висновків: «Ці руські складалися і складаються під впливом обставин, абсолютно відмінних від тих, при яких народ руський виробився в основне ядро нинішньої Росії. Між тим, їхня народна особність, у цілості вочевидь Мало-Російська, у багатьох подробицях представляє набагато більше схожості та спорідненості з особливостями народності власне Велико-Російської, ніж у наших Українських Мало-Росів, що жили завжди біля нас, Велико-Росіян, і майже завжди мали з нами одну спільну історію».
Таким чином, безумовна для Н. І. Надєждіна російськість русин ще не означала їх точного віднесення до малоросів або великоросів.
Незабаром ситуація стала ще більш заплутанішою. Русини деякими спостерігачами ототожнювалися з усіма малорусами. «В даний час, — фіксував М. Левченко, — Південноруси, Малоруси, або, вірніше, Русини, живуть в Росії суцільною масою, в губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській та Подільській, а також у землі Чорноморських Козаків. Крім того, Русини займають місця у Чернігівській губернії, на південь від річки Десни (на півночі від Десни живуть Білоруси), у Курській губернії на південь від річки Сейму та весь Суджанський повіт; у Воронезькій, на захід від річки Дону; у Катеринославській та Херсонській становлять головну масу населення; Азовські козаки (колишні Запорожці, що вийшли з Туреччини 1828 року), в Азовському градоначальстві; у Таврійській губернії на північ від Перекопу; у Бессарабській Області заселяють Хотинський повіт; у Люблінській губернії Царства Польського становлять дві третини населення (усі Уніати); у Гродненській губернії заселяють Пінський повіт (Пінчуки). У Галичині Русини становлять суцільну масу населення на схід від річки Сана; в Угорщині суцільною масою займають Мармишську, Беречську, Угоцьку та Унгварську столиці (комітати) і більшу частину Сукмарської, Саболчської та Землинської, а також Шарішської столиці. У Буковині Русинське плем'я становить третину населення. Малоруси поселені також місцями по Волзі і в Сибіру, за Байкалом, ще з часів Петра I, і в Туреччині, в так званій Добруджі, тобто в кутку, утвореному Дунаєм та Чорним морем. Ці останні сутьності нащадків Запорожців, які пішли в Туреччину при Катерині II, і побіжних русинських селян, і називаються там Бутколами».
Крім використання поняття русинів у широкому сенсі слова М. Левченко згадав і його вузьке значення, яке з часом стало етимологічною основою особливого етносу: «Південноруси Люблінської губернії зберегли свою древню назву Русинів. У Галичині, мешканці плоскої її частини також називаються Русинами, або Русняками».
Точка зору «русини=малороси» проіснувала аж до початку ХХ ст. Так, виступаючи в 1908 р. на засіданні Галицького крайового сейму, її емоційно озвучив доктор М.П. Король "Я визнаю єдність “руського” народу, однак єдність тільки культурне, що, однак не виключає зовсім того, що я відчуваю себе “малоросом", що відчуває себе "русином"».
Однак з даної позиції співіснували й інші.
Одна з них стверджувала, що русини — це самостійна гілка руських, хоч і близька малоросам. «Волинь і Поділля, — писав 1866 р. А. М. Сергєєв, — є земля русняків чи русинів. Цей народ, багато в чому подібний до малоросів, населяє всю область Дністра, від австрійського кордону до Чорного моря».
Інша точка зору на русинів того часу зводилася до того, що цей народ вважався органічною, хоч і специфічною, частиною малоросів. Про це ми можемо дізнатися, відкривши «Географічно-статистичний словник Російської імперії» 1866 р. При описі етнографічних особливостей «різних підрозділів малоруського племені» було виявлено «різні його галузі»: «мешканці Пінського повіту називаються Полещуками, мешканці Червоної Русі — Русинами і русняками, та ін.».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, спорядженій Імператорським російським географічним суспільством, також вказується: «Втім, у більшої частини місцевостей, уніати знають, що вони Русини. Солідарність із рештою Малорусів у них дуже мала».
Подібні погляди ми зустрічаємо і на початку ХХ ст. «У західних малоросів, — відзначав І. Попов, — яких поляки називають русинами, що залишалися довше під польським пануванням, у наріччі помітна домішка польської мови, а в житті не помітно достатку. Навпаки, у першої групи, тобто у східних малоросів, мова збереглася у чистому вигляді, й у житті помітний деякий достаток, що їх дає чорноземна родюча земля.
Отже, основні проруські наукові напрями пострадянської епохи сходилися в одному: русини — це гілка руських (тобто східних слов'ян за сучасною термінологією), яка в одних авторів тотожна всім малоросам, в інших — є тільки їхній західний різновид, у третіх — живе своїм самостійним етнічним життям. На початку ХХ ст. останній погляд був мимоволі активізований розпочавшийся природною і штучною «українізацією» малоросів.
Вона протікала суперечливо і багато в чому трагічно.
Далеко не всі південноруські селяни та козаки вважали себе українцями, тому що слово «українці» — це історична самоназва лише подніпровської гілки південнорусів. Цитувавший нами раніше М. Левченко, перераховуючи різновиди русинів, згадав і українців: «Українці — мешканці Київської губернії, яка називається Україною». Цікаві й інші регіональні самоназви південнорусів: «Гетьманці — мешканці Чернігівської губернії, чи, вірніше, південної її частини, бо ті, що живуть на північ від Десни, відомі у сусідів під ім'ям Литвинів. Степовики - мешканці Полтавської та Катеринославської губерній»; «Польщаки — мешканці Подільської губернії, так зване у простолюддя Польщею. Поліщуки – мешканці Полісся. Патлачі - Русини, що живуть у Бессарабії та Буковині; назву отримали за довгим волоссям (патлі), ними носимим. Пінчуки - мешканці Пінського повіту Гродненської губернії».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, підготовленому П. П. Чубинським, відзначається, що «топографічні умови та історія не могли не зробити вплив на місцеве малоруське населення і не породити особливостей. Це населення може бути поділено на три типи: Український, Полеський та Подільсько-Галицький. Полещуки займають Полісся Київської та Волинської губернії — країну лісів та боліт — і Підляшшя, тобто частину Седлецької та Гродненської губернії. До Подільсько-Галицького типу слід віднести мешканців західної Волині та Галичини, це — піднесена, більш гірська смуга; вони населяють повіти: Кам'янецький, Ушицький, Проскурівський, частини: Старокостянтинівського, Кременецького, Дубенського та Володимир-Волинського повітів та Холмську Русь. Потім мешканці решти, більшої частини Київської, середньої частини Волинської та південно-східної Подільської губернії належать до українського типу.

На їх основі у першу чергу позначимо межі України Малоросійської. Для цього скористаємося грамотою Юрія Хмельницького (титулованого князем Малоросійської України) Великому Государю Царя і Великому князю Олексію Михайловичу, посланий у 1660 р.: пребагатий Такий Вашої Царської Пресвітлої Величності милості велце дякуємо, адже Ваша Царська Величність зволив послів наших…, дозволивши їм вільне мовлення, там про межі Вашої Царської Величності Української опустити, і надавши їм свої Царської Величності пресвітлі очі, звідки всі особливу в такій справі Вашої Царської Величності пізнаємо ласку, і за весь вік життя нашого невідступно, за багато милості, Вашій Царській Величності служить обіцяємо.
Що пригадається поглядом Вашої Царської Величності Дворянина Івана Афонасовича Желябужського, до нас в Україну присланий, милі кожні словеса, від його мовнного, прийняли, де і про кордон Української зневаж змінка була, тоді і Вашій Царській Величності слушно, раптом Зборовський старий вчинив, заявив навмисно, яку небіжчик славної пам'яті Пан, родич мій, і все військо Вашої Царської Величності Запорозьке, з Королем Польським та його Сенаторами постановили. А починається той Зборівський кордон, окреслений від річки Горені та від місця Острога, тоді Острог, Заславль, Гюща, межує від Волиня. Межибіж, Вінниця, Бар, Зенков межує від Подоля. Студениця, Могильов, Янпіль, Рашков межує від Волоської землі. А стоять іменовані міста над Случчю, Горенню річками і Бугом, Горінь упадає в Припях, а Припях впадає в Дніпро, і не займають Кам'янця Поділського, а не Волиня, а не Подоля».
Зазначена межа загалом підтверджується і Літописом Самовидця: «Того ж року Господар Волоський, огнявши волості Немеровські та всіх Побожан, строив собі двір у Ценилівці, на цьому боці Дністра, на мешкання, і у Немерові від себе наказного Гетьманом залишає, і від того часу Господар став над Україною, розпочавши від Дністра до самого Дніпра, а у Волохах інший Господар над Волохами, бо на Україні дано волю від Турчину звільняючи від данини до якогось часу, жеди люди до свого неповернуться українці, а Подоля особливо повернуться до Кам'янця Поділського, і тими містами Паша Кам'янецький управляв і по містах свою старшину Турецьку з військами поставив, як то Бару, в Межибоку та інших, аж до тих Господар Дука справи не мав».
Слідом за межами України слід визначити, який народ жив на даній території та як він себе називав. Це можна з'ясувати по жвавому діловодству верхівки козацтва середини XVII в. Так, гетьман Іван Брюховецький у листі до донських козаків від 26 квітня 1668 р. відзначав, що живуть на Україні православні люди «породи української».
А гетьман Григорій Дорошенко того ж року ідентифікував населення України як «природних українських козаків». Отже, використані у промові тодішніх керівників України терміни «природний» та «порода» стосовно мешканців цієї країни можна однозначно перекласти у вигляді поняття «істинні, первинні місцеві мешканці».
Отже, степове Подніпров'я у XVI-XIX ст. населяли люди, які називали цю країну Україною, а себе природними людьми української породи, тобто українцями, з обов'язковою козачою самоідентифікацією.
І це логічно. Навіщо волинянам, галичанам, подолянам, поліщукам називати себе українцями, якщо так називали себе мешканці київщини?
Однак всі південноруси, хоч і через образу, відносили себе до «хохлів» і протиставляли себе «кацапам» (великоросам) та литвинам (білорусам).
Адже «хохол» з Волині був ближчим за мовою, звичаями, одягом, общинним правом, побутом до «хохла» з Подніпров'я, ніж усі «хохли» до «кацапів» Курської, Орловської чи Воронезької губерній, — хоча саме тут вони найчастіше стикалися . І ці ж самі «хохли» при спілкуванні зі своїми західними сусідами чітко себе позначали як русин, тобто руських: «Малорус був Руським і є Руський. Якщо він так себе не називає там, де зустрічається з Великорусом, то там, де він зустрінеться з Поляком, Молдованином і Угорцем, твердо знає, що він — Русин». Отже, єдиний етнос у Південній Русі (Росії) був! Не було тільки чіткої політичної та культурної самоідентифікації себе в якійсь одній якості: або як українців, або як малоросів, або як русинів, або як південнорусів (а «хохляцька» самоідентифікація була надто образливою і тому не змогла прижитися).
Весь ХІХ - початок ХХ ст. за це велася то млява стихійна, то гостра цілеспрямована боротьба не без участі іноземних держав. На початку ХІХ ст. першість оскаржували терміни «черкаси», «українці», «малороси». У середині століття протистояли «малороси», «русини» та «південноруси»; наприкінці — «малороси» та «українці». На початку ХХ ст. «малороси» та «українці» — це вже синоніми. В останньому дорадянському (1916 р.) фундаментальному дослідженні з українського питання та в СРСР термін «українці» перемагає.
Чому ж ця назва виявилася сильнішою за термін «малороси»?
По-перше, Подніпровська Україна була степовою околицею Речі Посполитої, а Слобідська Україна — Московського царства, в чому можна переконатися, заглянувши в документи обох держав. Згодом обидві України злилися в один степовий простір — Україну як країну, яка згодом увійшла згодом до складу Російської імперії під назвою Малоросії.
По-друге, тому що слово «українець», на відміну від імені «малорос», було самоназвою хоч і однієї тільки гілки «хохлів», але дуже засвітленої в історії — козацтва.
Саме українські козаки здійснили вільну і примусову територіальну експансію на південь і схід від Дніпра, заповнили всю Новоросію, крім Криму, Кубань, Дон, частину Курської, Орловської та Воронезької губерній, дали початок Азовському, Донському, Чорноморському, Кубанському козацтву, а від них іншим козакам. Ще задовго до XVI ст. на просторі Дешт-і-Кипчак і Кавказу у тюрських, кавказьких і слов'янських народів існували окремі ватаги та загони козаків, але військова організація життя та військової діяльності найближчих предків козаків ХХ століття — козацьке українське військо та запорізьке військо - цілеспрямовано створювались польськими королями Сігізмундом І та Стефаном Баторієм для захисту Речі Посполитої від набігів татар, а не мимоволі виникли під напором хвиль побіжних селян. І тільки пізніше деякі відчайдушні селяни, тобто посполиті мешканці (або хлопи) України, Волині та Поділля, примкнувши до повсталих українських та запорізьких козаків, влилися до їхніх рядів.

По-третє, за часів Богдана Хмельницького Подніпровська Україна територіально майже збігалася з Малоросією, а за іншою версією — тісно стикалася з нею.
Поділля, Волинь, Галичина і тим більше Новоросія до України-Малоросії не входили. Однак у XVIII ст. у зв'язку з військовим розширенням Російської імперії на захід усі ці землі приєднувалися до Малоросії і відповідно термін «Украйна», потягнувшись за назвою «Малоросія», мимоволі став поширюватися і на всю западинщину та Причорноморський Південь. Хоча зрозуміло, що «хохол»-волинянин, «хохол»-подолянин і «хохол»-галичанин і чувом не чували про те, що вони якісь українці, їм ближче було ім'я «русина» (не плутати з сучасними русинами), польщака, русняка чи гуцула, що й зафіксували дослідження сучасників, а також комісія Російського географічного суспільства у середині ХІХ ст. Звідси й усі непорозуміння зі сприйняттям багатьма «українськими» селянами себе як українців у 1920—1930-х роках. Цей факт намагаються роздувати сучасні великоруські націоналісти, відводячи увагу людей від іншого факту — факту етнічної близькості південнорусу подільсько-галицького типу (більшості волинян, галичан, подолян), українців (киян, полтавців, чернігівців і всіх пішовших на схід і південь козаків) і полещуків. «Незважаючи на особливості, всі три зазначені типи малоруського населення південно-західного краю, — писав П. П. Чубинський, — мають з усіма іншими Малорусами однаковий світогляд, обряди, норови, звичаї, пам'ятки народної творчості, корінні властивості мови та ін.» . На цей факт вказав і Д. Л. Мордовцев: «У південно-російській великій сім'ї спостерігача вражає також загальність більш - менш одноманітного світогляду, однаково висловлюємо — на обширному просторі всієї південнорускій території — в обрядах, піснях, легендах, казках, прислів'ях і навіть думах — одних і тих самих, як на Дніпрі, так і в Карпатах, у Біловезькій пущі і де - небудь у південних степах, на березі моря і за Волгою — о пліч з киргизькими та калмицькими улусами...».
Отже, справжні українці були, і згодом на всіх «хохлів» поширилася ця регіональна самоназва.
Один із парадоксів українського питання полягав у тому, що на початку ХХ ст. у різних дослідженнях та офіційних документах Малоросія мала дуже різну географію, в якій завжди зберігалося полтавсько-чернігівське ядро і до нього додавалися в різному складі довколишні губернії: Київська та Харківська, а іноді навіть Курська, Воронезька, Катеринославська, Херсонська, Подільська та Волинська.
Однак при такій різноголосиці всі дослідження згадували малоросів (українців), як етнічний феномен, найпоширеніший далеко за межами Подніпров'я.
І отже, у цей час виникло два розуміння Малоросії та слідом за нею України. Перше - Малоросія (Україна) має бути прив'язана до свого споконвічного історичного місця; друге - Малоросія там, де живуть малороси. Вочевидь, що при створенні Радянської України більшовики спробували знайти компроміс між цими двома підходами: малоросам (українцям) дали можливість реалізувати своє право на національне самовизначення, - але не на всій території їхнього компактного проживання, про що свідчать етнографічні матеріали та карти Російської імперії.

Яка брудна йде війна,
то руська нечиста сила прийшла,
принесла і вилила весь бруд,
багато брехні, жорстокості,
божевілля, вбивства та насилля.
Давно вже у орків вселився біс,
Сам біс над Господом сміється!
Одягнувши на себе Людську маску,
Осівши На крісло панське.
Як спритно сховав, чорт роги,
Урвавши шматок від пирога.
Не для того, він випікався,
Святим вогнем він схвалювався!
Іди, і згинь ти сатана!
Зрозумій у ньому Божа іскра!
Не чекай ти, гнів і смерть з небес,
Залиш землю святу і людські душі,
бісе!

Встала величезна країна - Україна,
ціною крові
на захист світла
і переможе знову ворога Україна
і знову планета -
від окупацій буде врятована...

Росія не впустить своєї честі,
фашизму знову жорстоко
відсіч дано буде.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

небесний храм над нами.
у ньому збираються божі діти
і у домі молитви звучать тихі молитви,
так через молитву
звертаємося до неба,
Бо небо – це Божий дім молитви.
раптом торкнулась чиясь рука до нас,
то була Духа рука,
і переродила Духа рука нас у домі молитви,
стаючи чистими та світлими людми.
Та відразу ж очистила Духа рука нашу землю
від бруду, від крові, від ворогів,
тепер дивиться з посмішкою на небо українська земля

прикордонники світла ранку,
дня і ночі,
стоїте на варті кордону
вірну службу несете у ранкових,
денних та нічних кошмарах,
вірні служителі країни
у золотих рукавицях зіжмете автомати та
вершите правосуддя терору
і роздаєте милостиню раптової смерті

тут ворог не пройде,
навіть якщо злочинці сердяться
все одно дихнути не дамо їм
та дорогу до Росії ворог тут не знайде
тільки могила їх забере.
так збережете кордони України

Між життям і смертю лише хитка,
тонка грань...
Та коли уві сні відчиняються
нам двері життя або двері смерті
і при цьому знаходимося у комі
нам легко увійти у двері смерті,
І навпаки,
нам важко увійти у двері життя.
хочя уві сні,
хтось може повернути нас до життя,
А бо повернути нас до смерті
Так ми стоїмо перед вибором жити
чи не жити,
Але ми не маємо вибір смерті,
І не знаємо коли
Відійдем на той світ
Такий ось поєдинок життя і смерті,
який не обходиться без втрат,
Бо війна не покидає Україну
на жаль наше життя вирішують,
навіть смерть
Та ми повинні побороти все, щоб жити далі

Ми тужимо,
Бо майбутнє здається вигадкою:
А там тиша – довершена й повна
Як чаша після дощу
В хащах папороті:
Не журись, синьоока Кассандро!
Стокриле мовчання
Ще запанує у місті трави і весни,
Де тільки шелест і тріпотіння крил
Метеликів:
Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
Флоренцію згадую як жовту троянду
Над якою гусне оксамитове небо:
Дихати липневими сутінками.
Коли припиняється дощ
Припиняють ловити краплі в пригоршні
Діти жовтих кульбаб –
Тоді тиша стає музикою –
Піснеспівом глибокого сну.
Передчуваю тишу в місті камінному,
Пророкую шелест трави
І шепотіння квітів вероніки.
Бог наказав нам випити чашу –
Літній дощ і вино – для будівничих Трої.

дивилася ніч своїм темним поглядом
і раптом чорні хмари впали у воду,
то вже темне небо живе у воді,
де дробляться і тонуть
вогні зірок,
розчиняючи хвилею сліди у воді,
Відобразилася на дзеркальних полях
небо темної води.

дивився ранок своїм світлим поглядом
раптом з води піднялися білі хмари,
то вже блакитна вода живе у небі,
де небо стало чистою водою,
розчиняючи чистою водою сліди у небі
відобразилася на дзеркальних полях
чиста вода неба

люди і ангели дружили між собою
та люди стали ангелами - людьми у храмі,
та чорт - ченець побачив ангелів - людей,
які виходили з храму,
розізлившись чорт - ченець у лютій злобі
хотів знищити людей і храм,
за те що люди - ангели покланялися
Божим ангелам у храмі.

Поніс чорт - ченець величезний камінь на гору,
розчавити святилище
і накапостити ангелам - людям біля храму.
чорт - чернець з чортинятами побачивши
біля гори річку та при цьому нісши камінь далі,
швидко Підійшов до річки
та чорт - ченець Дмухнув силою вітру —
вода в річці розступилася.
Але пройшов чорт - ченець зі своїми чортинятами
та принісши камінь,
обмастившись в болоті
та й сіли відпочивати на горі аж до раноку.

раптом двічі проспівали півні
та Чорт - чернець раптово втратив силу
і не зміг докинути камінь на місце злоби.
та й третій раз проспівали півні,
Раптом зник чорт - чернець,
А камінь залишився на горі.
З того часу лежить чортовий камінь на горі,
трохи вгруз у землю
та На камені залишилися сліди чорта - ченця
і малих чортенят.
та коли чортяка - ченець сяде на камінь,
того слід на каміні відіб’є
і багато проблем наживеться.

Сьогодні мені знову не до сну
з неба на землю дивиться місяць
Ніхто про це не знає,
Що вервольф в умі приховує.
Що вночі жахи в імлі,
але Рівно опівночі в час повного місяця
мужик подобу свою змінює
Перетворюючись на вервольфа прямо на очах.
Верх бере звіряча натура
при цьому мені невідомий страх.
І з диким страшним ревом вию на місяць.
Людиною знову стати намагаюсь.
Я намагаюся, тільки не можу.

Прокляття духу вовка,
Дано було дитині.
Він з дитинства на звіра був схожий
Ікла та пазурі наростив!
і миттєво прокидався якийсь звірячий апетит.
Розірву будь-яку жертву на жмути!
Від мене ніхто не втече!
Знову вистежуватиму свій видобуток.
Знову жертву свою очикувати.
Вбиваю з дикою байдужістю будь-яку жертву.
Просто вовку теж треба з'їсти когось.
коли вовк бачить чийсь силует,
миттєво летить зловити свою здобич
і відразу Встромляє в плоть свої ікла,
випиваючи з її плоті теплу кров.
Щоб наступної опівночі жертва
перетворилася на вовколака.

Лякав він однолітків своїх
Очима, що ні як у них.
слідом за тобою йду.
Нікому не втекти Від вовка.
Не намагайтеся впоратися зі мною.
Проти вервольфу вам не встояти.

Мене вам точно не спіймати.
Адже я народжений, щоби вбивати.
З немислимою швидкістю
Свою наздоганяю ціль.
Не впоратись вам зі мною.
Адже я справжній звір – не людина.
і залишуся їм навіки.
А при місяці собача тінь,
Прокляття духу-перевертень…

Бог, знаю, кожній людині
дав свою місію,
тепер у всіх людей є місія своя,
повинні її кожний зрозуміти,
що мусиш ти, що можу в світі я робити,
перед тим, як її виконати.
коли знайдеш свій талант
та відкриваєш здібності свої
та знай кожна людина думати повинна.
спочатку думай, а тоді роби.
Роби тільки те,
що приносить тобі радість та зодоволення.
Що приносить радість серцю.
Прислухайся до себе і роби.

Небіжчики сумують за життям,
Нема їм в батьківщину вороття.
Ось на цвинтарі стали ридати
Люди всі почали предків звати.
Закликали предків в гості:
«Встаньте з могили,
підніміться із землі сміливо
Та подивіться на дітей своїх
і на рідну мати - Україну,
що з ними і з Україною зробили,
Адже ми завжди готові
Чути всі поради в вашім слові»
Тож нехай розкриється вся українська земля
І душі предків раптом з'явилися,

то повстали предків безсмертні душі
та вони знаходяться під захистом сили,
і вийшов з землі дух оберіг,
погубити осквернителів.

захищаючи цінності,
за які борються українці та
готові погубити осквернителів.
Тож могутні стражи могил повстали,
то душі предків з потойбіччя пробудилися,
вони летять по душу осквернителів.

Бо осквернителі оскверняють чужу землю
та на них чекає темне прокляття.
І не врятує більш ніяке замовлення....
той Хто хоче всі багатства і землі України,
Той сам впаде в прадавню могилу…
так давні могутні всесильні душі предків
мстяться осквернителям,
Діє на них прокляття

То був невеличкий мотель при в’їзді в Мукачево
Біля двору якого височів пагорб із Замком, а неподалік розкинувся автосалон
Де я вперше надибав богомола.
Власника мотелю ніколи не було,
А замість адміністратора та кухара була юна жінка з п’ятилітньою дочкою.
Окрім нас – нікого.
Ми монтували кран, в цеху, неподалік мотелю.
Затиснений в картину майбутніх спогадів
Я бачив Замок, автосалон, пагорби і те,
Як смішно говорила крихітна замазура,
Як вона тішилась дрібним дарункам орігамі та
Вдячність її мами, природньо невимушеної та простої,
Погляд якої німував щирою посмішкою,
А коли вона піднімалася до свого номера,
Вкінці коридору, то завжди казала:
Коли що потрібно – стукайте й серед ночі, у мене чутливий сон.
Вона зникала за дверима, які здається ніколи не закривала,
Та котрі зачиняли мене у тривожному світі з тими Пагорбами,
Автосалонами, Замками, Богомолами, а там –
За тремкими дверима здіймався закличний подих її грудей,
Що стелився м’якою периною мрійливому працівнику КП «Ремона».
Та я все возився з металічною скалкою, щоб не думати про курок дверного замка.

02.04.2023

шукачка, вона скрізь шукає здобич
І пильно дивиться,
де і що погано лежить.
побачивши здобич,
шукачка, забувши про все,
швидше до здобичи летить.

шукачка підійшла до здобичи близько,
кинувши погляд свій жадібний,
швидко схопивши здобич,
понесла здобич до дому
і поклавши здобич,
почала швико розглядати свою здобич,
і відразу здійнявся в ній настрій.

шукачці захотілося повернутися
І швидко побігла до поля
та блукаючи серед степу
необережно заблукала тут
не знайшовши здобичи своєї
шукаючи вихід до дому
і відразу знайшла й здобич
й вихід до дому

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдувався Шломо.-
Вийшов з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні.
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тієї ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

ми втомилися від цього жаху,
триває досі гібридна війна.
Російська зброя не мовчить і днями.
Росія злісно мій народ вбиває,
навіть тишу порушили земного храму

Руйнують села і міста, спалюють поля
знищюють і крадуть людей і дітей,
не жаліючи мати Україну,
навіть тиша збунтувала на нашій землі
та що ж це коїться у земному храмі

та продовжуючи Підвозити зброю нелюди затяті,
Вже день і ніч ведуть страшні бої,
навіть тиша не мовчить на цій землі,
вона стогне різними голосами,
пояснюючи, що я теж так можу,
тільки ви за це заплатите власною кров'ю,
так засяє темінь земного храму.

Дзеркала гримаси з нами говорять,
І запрошують у задзеркальний світ.
лукавлять з нами, брешуть нам і мудрують,
потрапивши туди,
Ми боїмося здаватися нав'язливими
Що аж до болю здається байдужим
Здаватися намагаємося добрими
А насправді є злими

"Штукатурка" наших грішних обличь,
нам видають за правди єство,
Навіщось ховаємо себе за масками
Із головою йдучи у світ ілюзії
Намагаємося прикрасити себе, як брехуни
і відразу в вилицях стискаючи злість

Дзеркала гримаси з нами говорять,
І запрошують у задзеркальний світ.
лукавлять з нами, брешуть нам і мудрують,
потрапивши туди,
Ми боїмося визнати порожні обличчя і очі
Посмішкою блищим, за гримасою розпачу
Фальшивій грі даємо продовження
Не краплі немає милості та співчуття

"Штукатурка" наших грішних обличь,
нам видають за правди єство,
Коли потрібно залишитися, йдемо без жалості
Коли потрібно піти, залишаємося бажаючи бути
У кам'яних джунглях, не відчуваємо радості
Не змінюючи себе, залишаємось за течією плисти

Дзеркала гримаси з нами говорять,
І запрошують у задзеркальний світ.
лукавлять з нами, брешуть нам і мудрують,
потрапивши туди,
Ми не можемо говорити, що думаємо
Адже боїмося залишитися незрозумілими
Хоча в реалі здається дурним
І навіщось не потрібно, наполегливими

"Штукатурка" наших грішних обличь,
нам видають за правди єство,
Коли не потрібно, ми просимо про допомогу
Коли потрібно, ми залишаємося гордими
Ми як зомбі, бездушні, овочі
Залишаємося гниючими, уявними

Дзеркала гримаси з нами говорять,
І запрошують у задзеркальний світ.
лукавлять з нами, брешуть нам і мудрують,
потрапивши туди,
Ми намагаємося жити за тенденцією
Всі женемося за модними трендами
Вимірюючи все байтами, герцями
До життя залишаючись індиферентними

"Штукатурка" наших грішних обличь,
нам видають за правди єство,
Мають пам'ять наші дзеркала.
І минулого на них лежить наліт.
У них відбилося стільки брехні та зла,
Що аж темрява печаткою на склі живе...

Дзеркала гримаси з нами говорять,
І запрошують у задзеркальний світ.
лукавлять з нами, брешуть нам і мудрують,
потрапивши туди,
Не спокушайтеся, дивлячись у дзеркала.
У них правду неможливо втримати!
Не дарма традиція у нас була,
Небіжчик у будинку, треба закривати
Будь-яке дзеркало...

Наше життя, як гра,
ми в ньому не вміємо любити

Навіщо ми прощаємо одне одного?
Навіщо ми дивимось крізь зло?
Просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, все життя у своєму горі,
Точить кинджал об кути,
Які були полум'ям без кохання!
Просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, все життя всіх прощає,
Під кінець свого життя "втомився",
І перед самою смертю шлях свій скоротив.
просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, як був егоїстом,
Так все життя і прожив,
знаючи Що нікого, ніколи не любив
Просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, у минулому копаючись,
Намагається правду дізнатися.
Щоб потім бути щасливим.
просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, маючи багатства,
з ненавистю дивиться на матір.
У цьому випадку помста чекатиме.
Просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, влада, цінує більше!
Чим сльози голодних дітей?
Це вже не люди .... вони гірше за шалених звірів!
просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Хтось, живе як хоче, а втім не важливо!
Головне! не Ким ти був, а як прожив!?
просто карма
за зло - карає
за добро - винагороджує

Так ось карма винагороджує всіх уміло.
карає всіх уміло.
просто у карми немає улюбленців.
карає або втнагороджує і нещасних,
І героїв.

Сталося це в Аскалоні.
За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
«От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
Поки молитимуться, дечим розживуся».
Глянув на подвір’я через тин:
Брати чомусь не квапляться на прощу..
Відки йому було знати,
Що це Господь послав двох янголів.
Певне ж на те, аби навчити невігласа,
Чого триматись має кожен:
«Не кради! Не жадай дому ближнього!»
Вважав той за небилиці, що доти чув:
Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
«Звідки такі щедроти?
«З Єрусалима».
«А ви ж хіба були там?»
«Щойно вернулись».
Не став переповідать, що бачить довелося.
Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
Не полиша їх ані на хвилину...»

Потрапивши на саме дно колодязя,
бродивши там
і побачивши, що на нього падає місяць -
подвійне відображення місячного танцю,
Приходить ніч, як символ зміни,
Там - хтось спить, тут - мається без сну,
Суперечності ці незмінні.

Змінивши лише місяці світло відображене
і як дзеркало місяць,
на дні криниці плаває місяць


Потрапивши на саме дно колодязя,
бродивши там
і побачивши, що на нього падає місяць -
Подвійне відображення місячного танцю,
Мені сниться вночі чоловік один,
Напевно, він прийшов із казки.

з самого дна колодязя шепіт землі чутніший,
і дзюрчить під ногами вода,
А я тихо сиджу на самому дні колодязя,
На сяючий місяць дивлячись.
Таке відчуття, що ось ось з неба,
Опуститься колодязя баддя.

у лютий ранок
Піднялися козацькі предки,
прокинулися джерела -
українського роду.
Всі наші цінності духовні
Збудили українську лють
Та українці вилили її на зовні
на звірів орків.

Ніхто не думав,
ніхто не бачив,
Яка насправді буває
українська лють.

Катів проклятих
безжально мочим.
і тих, хто на нашу землю
пруть і пруть,
то наші воїни - герої
звірів орків
б’ють і б’ють!

Тож, жоден з злобних орків
не встоїть,
бо Свята є українська лють!
та їх як букашек вітри зітруть
з лиця землі,
бо Загарбникам одна дорога світить,
їм віками під землею
спати й спати!

Знай:
Бродить одна половинка світом!
Десь забарилася.....десь поспішила...
Але всі завдання вона не вирішила...

знай:
блукаю між світами,
Зустрітися, злитися з іншою воєдино!
Шкода! Їх колись доля поділила...

та знай:
ти в мене один єдиний
Може, і не дарма! Але, прагнучи ідеалу,
Важливо, щоби ті половинки збіглися!

Прикрий мене своєю долонею,
Лечу, як пір'їнка у вітрах я в височінь.
себе віддам тобі я в небі,
танцюючи для тебе танець
Ми в космос полетимо з тобою,
Щасливішим буде наше "життя".

І будемо висвітлювати вдвох ми,
Наш світ від суєти земної.
Дощем пролитою рікою,
Візьмемо ми красу із собою.
і як пір'їнка летимо...
прокравшись у дитинство по-новому,
адже бути дорослими не хочемо

Я буду веселкою для Миру,
А ти будеш дощем проливним.
Очистимо Світ від темряви,
Сапфіром в душі, ти станеш моїм.
летячи ясним днем і темною ніччю,
то злітаючи, то падаючи вниз

Душа від щастя посміхнеться,
обійме райдужний світ.
І Світ від смутку, сну прокинеться,
І щастя, і радість у мить прийдуть.
а війна сховається в тіні
і не прокинеться більше ніколи

Хазяйка Долини цвіла в ній. Вона не дозволяла нікому
заходити до її будинку, але люди все одно приходили до Долини. просто загадкова сила тягнула їх туди, коли намагалися подивитись на Долину здалеку.
Тільки господиня могла піднятися по скелі, а коли починала сходження, то завжди залишилася приголомшеною, побачивши проблиск долини з вершини.
Можна було побачити все місто Долини, що купається у різних відтінках сонячного світла.

Огорнута хмарами гора з малиновим сонцем, що сяє між ними, нагадали їй малюнки дівочого дитинства. Там сяюча річка бігла луками, розділяючи долину на 5 частин.
Долина дуже широка і глибоко йде в хребет. Дно долини буде зовсім плоске, широке, і на ньому – ланцюгом – п'ять озер. Останнє п'яте озеро Гірських духів. і це озеро мало згубну силу. Як тільки люди бачили криваво - червоні вогні в скелях, миготіння синьо-зелених прозорих примар, вони починали відчувати дивні відчуття. Оточуючі снігові піки ніби чавили жахливим тягарем на їхні голови, в очах починався нестримний танець світлових променів. Людей тягло туди, до круглої конусовидної гори, де їм мерехтіли синьо-зелені привиди гірських духів, що танцювали навколо зеленої хмари, що світилася. Але, як тільки добиралися люди до цього місця, все зникало, лише голі скелі похмуро сторожили його. Задихаючись, ледве пересуваючи ноги від раптової втрати сил, з пригніченою душею, нещасні йшли з фатального місця, але зазвичай на їх шляху наздоганяла смерть. Лише кілька сильних мисливців після неймовірних мук дісталися близької місцевості. Тому якісь незрозумілі сили часто губили людей, що приходять до озера. Хтось із них помер, інші довго хворіли, втративши назавжди колишню силу та хоробрість. З того часу широко розійшлася недобра слава про долину, і люди майже перестали бувати на ньому. Низькі, похмурі хмари швидко пролітали над кедрами, наче поспішаючи до таємничого озера. Чортове озеро було невелике та кругле. З блакитно-сірої води, покритої курним серпанком, стирчала гряда гострого каміння. Я стояла на березі Озера Гірських Духів. Синьо-сіра гладь озера дихає холодом і мовчазним спокоєм. Біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави перемішується з плямами чистого снігу, лежить стовбур кедра. Велика блакитна крижина приткнулася до берега. Дрібні крижини та великі сірі камені відкидають на поверхню озера то зелені, то сіро-блакитні тіні. Два низькі, змучені вітром кедра піднімають густі гілки, наче піднесені до неба руки. Прямо в озеро обриваються білі кручі зазубрених гір зі скелястими ребрами фіолетового і палевого кольорів. А льодовиковий відрог опускає в озеро вал блакитного фірну, а над ним на страшній висоті піднімається алмазна тригранна піраміда, від якої в'ється шарф рожевих хмар. Гора у формі правильного конуса, також майже повністю одягнена у мантію. Тільки рідкісні пальові смуги позначають скелясті кручі. Гора стоїть на широкому фундаменті, кам'яні сходи якого гігантськими сходами спускаються до далекого кінця озера ... Біля підніжжя конусовидної гори піднімалася зеленувато-біла хмара, що вивчала слабке світло. Небо дивилося на озеро і на дивовижне віддзеркалля гори у воді, наче віддзеркалює сонячне проміння слабкого світла від поверхні до глибини води. Відбиття цього світла і світла, що перехрещуються, від блискучих снігів на воді давали довгі смуги тіней чомусь червоних відтінків. Такі ж, тільки густіші, до кривавого тону плями виднілися в зламах урвищ скель. А в тих місцях, де із-за білої стіни хребта проникали прямі сонячні промені, над льодами та камінням вставали довгі, схожі на величезні людські фігури привидів синювато-зеленого диму або пари, що надавали зловісного та фантастичного вигляду цьому ландшафту.
Попелястий колір печалі лежав на воді та снігових схилах гірського ланцюга. Я одразу ж упізнала в ньому храм гірського духу. І мені вдалося схопити прозорість гірського повітря. скелі знижувалися скошеними сходами до невеликої западини, над якою вився легкий димок. Упадину заповнювала каламутна гаряча вода. Навколо з глибоких розколін били гарячі ключі, огортаючи туманом краю западини. крізь пелену туману до підошви гори. серпанок рожевого туману затягнув хребти. У долині стемніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому промені сонця. Потім вони згасли. Попеляста завіса приховала гори. Блискнула затуманені похмурим небом зірки.
абсолютно плоске дно долини між третім та четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом мохового болота, без єдиного деревця.
Наполовину приховане кам'янистою грядою, блищало тьмяним і зловісним блиском озерце. Поверхня озерця здавалася опуклою – душа гори.
По небу йшли густі хмари, змінюючи освітлення, і тільки тоді Хмари розійшлися і відкрився алмазний гранований пік. Косі сонячні промені прорвалися крізь ворота далекої ущелини, вся долина наповнилася прозорим світлом.
нарешті побувала у володіннях гірських парфумів. Тут я побачила духів озера у вигляді синьо-зелених привидів, що миготіли в нещодавно покинутому місці. Над прозорою гладдю води пропливла тінь низької хмари. Сонячні промені, що навскіс перетинали озеро, стали ніби яскравішими після хвилинного затемнення. На межі світла і тіні, що віддалялася, я раптом помітила кілька примарного синьо-зеленого кольору, схожих на величезні людські фігури в мантіях. Вони то стояли на місці, то швидко пересувалися, то заглядали у своє власне задзеркалля, то танули в повітрі. Ще кілька хвилин продовжувався безшумний рух примар, потім у скелях замиготіли відблиски та спалахи кривавого кольору. А над усім висіла хмара у формі гриба, що світилася слабким зеленим світлом.
Легкий вітерець промайнув над озером, і миттю зникли і хмара, і синьо-зелені привиди. Тільки червоні вогні в скелях, як і раніше, похмуро поблискували, дроблячись на воді в тінях, що відкидалися скелями. Вітер над озером посилювався. Прозоре блакитне дзеркало померкло. Хмари закрили вершини гір, і яскраві фарби оточуючого швидко тьмяніли. Одухотворена і чиста краса озера змінилася сумною похмурістю, червоні відблиски на місці привидів згасли, і лише темні скелі чорніли там серед плям снігу.

Я знаю, моя рідна душа, ти - моя душа!
ти та, що закралася до мене в серці,
ти та, що пригорнулася, обійняла,
І зрушити не може з місця!
ти в житті – моє благословення

Я знаю, моя рідна душа, ти - моя душа!
Ти райський острів доброти
І думки мої Нескінченні:
Як наші душі раптом зійшлися,
І як визначити їм вічність?


Я знаю, моя рідна душа, ти - моя душа!
Ти безперестанне благання
Про моє щастя Нескінченне
Моя душа на тебе хвора,
Ти теж не безсердечний!


Я знаю, моя рідна душа, ти - моя душа!
Твоя душа в мені живе,
Моя чарує твоє серце!
Подвійна сила до нас йде,
З нею наша дружба нескінченна!

Навіть будь я майстерною художницею,
Все одно я не змогла б тебе малювати:
І точно з портрета змалювати тебе
я так і не зуміла -
Тільки щоб віддатися ідеї –
Або віщому сну –
Хто ж зрозуміє…
Коли візьму я полотно та фарби,
Я напишу без маски твій портрет.
Змалювати не ласки,
Тут немає удавання і розголосу.
Зображу все, що захочу,
адже я пишу, що захочу - без маски.

Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
Від куди вся Росія на долоні,
На троні сидить клятий кат,
Любитель крові та агоній.
Нізащо карає,
і судить не по справедливості

Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!

Там, за високою стіною,
кляті кати знущаються над нами,
А правда наша встане.
Бо Ми віруєм Божій силі
І Духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.