Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

І знов квітневий день уже погас
Та засвітились зорі вечорові,
Тільки би мирним став для усіх нас,
Зітканий із добра, тепла й любові.

Та й нічка щоби тихою була,
Співав лиш соловейко на калині,
А пісенька його щоби змогла
Спокійний сон дати кожній дитині.

Із сонцем щоби ранок прокидавсь,
Закутаний в серпаночок рожевий,
Ще - білий-білий трепетний вишневий,
Не було місця тут війни димам.

Засіяні пшеницею лани
Та житечком.Не мінами навколо
І пісня жайвора летіла понад полем.
І сліду не лишилось від війни.

2023 р.

Шаленіє духмяна хурделиця,
Затуманився барвами світ, –
Опадає, кружляє і стелиться,
Яскравіючи втомлено, цвіт.
Простеляється широко килимом
І на туфлі лягає притьмом, –
Мов метелики пружними крилами,
Пелюстинки шурхочуть кругом.
Круговерть кольорова оточує
Та захоплює зір, наче гра, –
І здається ще більше урочою
Весняного цвітіння пора.
22.04.23

Приміряє черешня рік за роком наряди –
як до шлюбу вбереться в білий квіт навесні,
а у червні одягне намистини із ягід,
бо червоне до ладу на зеленім вбранні.

Як свята закінчаться: Трійця, Павла, Купала, –
роздарує коралі і своїм і чужим,
всім гостям, що до неї на свята завітали,
всіх наділить блискучим скарбом
власним смачним.

В серпні дивиться краля, що жита пожовтіли:
– Моя сукня зелена вже не модна тепер!
І у вересня візьме золоті акварелі,
підбере вдалі фарби до осінніх шпалер.

Змінний настрій у модниць, вже і жовте набридло –
зовсім поруч сусіди у червонім стоять.
Попросила черешня допомоги у вітра,
щоби зняв з неї шати, що так нудно висять.

Залишилась черешня в тім, у чому вродилась,
та зима небайдужа у сніги одягла.
І стоїть одинока в білім покриві й мріє,
у що буде вдягатись, коли прийде весна.

21.04.2023 р.

Знищуй кацапа-рашиста до тла!
Нехай поглинає срасію згуба-імла.
Покараний буде диктатор-тиран.
Конатиме в пеклі від корчів та ран.
Катам його вічні страждання і муки.
За біль, за відрізані голови й руки.

Правду казав чеченський воїн-пророк.
Ступивши назустріч Всевишньому крок.
Зійшло над Землею Українське сонце.
Миру, добра і свободи у кожне віконце.
Слава героям – звитяжним воїнам світла.
Віддавшим життя, щоб Ненька розквітла!

А що в мені лишилося від тебе? –
вишневих квітів в серці пелюстки…
Там, де любов – ненависті не треба.
І тільки крок між ними навпаки.

Мене гойдає сакуровий вітер.
Чекає мрію спогад вдалині.
Та я збагну нарешті: краще в світі –
Те, що від тебе квітне у мені.

Ночами мучуся в журбі,
Мов на землі летючий сокіл, –
Боюсь наснитися тобі,
Щоб не порушити твій спокій.
Між нами темрява ціпка
І тиша тужна, неокрая, –
Любов холодна та гірка,
Коли взаємності немає.
Нехитрих слів маленький рій,
Якщо устигну, то промовлю,
Бо я без тебе сам не свій
Вже захлинаюся любов’ю…
21.04.23

Стоять дідусь з онуком на Горі
Над Боричевим. Сонечко пригріло
Та поки ще з зими не потепліло,
Холодний вітер ще о цій порі
Примушує вдягатися тепліш.
Внизу Дніпро свій норов проявляє,
Увесь Поділ водою заливає,
Над берегом видніють стріхи лиш.
По вулицях мотаються човни.
Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
Вода вже аж під Гору підкотила,
Скидаючи піняві буруни.
- Оце так повідь! – вигукнув малий,-
Я ще Дніпра такого і не бачив,
Розлився він, як справжнє море, наче.
Дідусю, він завжди бува такий?
- Так, навесні, як крига скресне, то
Він води в себе стільки набирає,
Що, навіть, русло її не вміщає.
- І що, із тим не справиться ніхто?
- Чому ж?! Колись, казали ще діди,
Дніпро весною більше розливався,
Ледь не під княжий терем підбирався,
Аж так багато було в нім води.
Але один знайшовся чоловік,
Що Чорторий прорив і пустив воду
В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
- А як він сам той Чорторий прорив?
- Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
Тому ж то Чорториєм і прозвався,
Що він чортів до того прилучив.
- А розкажіть, як саме то було,
Бо я ніколи і не чув такого.
- Було то ще за князя. От якого –
То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
Але було. Щороку навесні
Дніпро водою сильно розливався.
Народ від того дуже настраждався.
Бо ж, як весна – то, наче по війні.
Усе змива – городи і хати
Спливають кожну весну за водою.
Ішли до князя із бідою тою.
Та чим би він їм міг допомогти?..
А то якось сиділи у корчмі
Чоловіки. Вже випили добряче
І кожен вже героєм себе бачив.
Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
Щось мова саме за Дніпро зайшла.
Один і каже: «Коли б воля мо́я,
То я би уже справився з водою,
Вона б отак Подолом не ішла».
«Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
І пустив воду мимо від Подолу!»
«Та ти би з тим не справився ніколи!»
«Та я б за тиждень…Хай би лише дав
На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
Ген на Горі. Йому немає й діла,
Що тут вода дніпрова наробила...»
А далі став дурниці говорить…
Уранці в двері його раптом «грюк»:
«Відкрий, до князя тебе викликають».
За руки напівсонного хапають
Й до терема не випускають з рук.
Той вже й забув, що сп’яну говорив.
Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
«Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
Говорить князь, - то що ти там наплів?
Що можеш воду річки відвести,
Аби вона Поділ не заливала?»
« Та то…Та я…То люди набрехали…
То біс поплутав, князю. Вже прости».
Та князь, неначе тих не чує слів:
« То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
Але дивись, щоб потім не жалів!»
Іде нещасний, носа опустив,
Не знає, навіть, що йому й робити.
За тиждень може й голова злетіти
Із-за дурних по-п’яні його слів.
Незчувсь, як до сусідки завернув.
Жила бабуся у старенькій хаті,
Казали, наче вміла відьмувати.
Ледь до дверей ступив, ураз почув:
«Заходь, сусіде. Знаю про біду.
Та не печалься – дамо раду тому.
Але ти тільки не кажи нікому.
Чекай, я зараз зілля віднайду».
Порилася у схованках своїх,
Передає йому торбинку з зіллям.
« Уважно слухай. Нині в ніч весілля
У дідька. Він склика чортів своїх
На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
«Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
«А, раптом дідько той мене впізна?»
«Про «Отче наш» й на мить не забувай,
Тоді чорти тебе і не помітять.
Як уже місяць уповна засвітить,
Мерщій з своєї засідки вставай,
Перехрестись і зілля тим чортам
Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
Візьми бадилку часнику отам,
Сплетеш вінки і ті вінки чортам
Чіпляй на роги та хрести щосили,
Щоби вони і рипнутись не сміли.
Дивися, часом не засліпни сам.
Вінки ті їхню волю заберуть.
Проситись будуть, злато обіцяти.
Та ти не поспішай вінки знімати
Аж доки русло те не прогребуть.
Та із них, клятих, ока не спускай,
Захочуть десь у сторону звернути,
Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
Тоді він них на капості чекай»…
Вінків удома чоловік наплів
Та і подавсь тоді на Лису гору.
А там воно уже і вечір скоро.
Як тільки місяць над рікою сплив,
Взялись туди збиратися чорти.
Уже нема і місця, де ступити.
Аж тут і місяць вповні став світити.
Тут чоловік, хоч страшно було йти,
Уголос став казать свій «Отче наш»
І сипати чортам у очі зілля.
Зчинивсь переполох на тім весіллі.
Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
Копита замелькали. Та не всі.
Кому те зілля втрапило у очі,
Як ідоли стояли серед ночі
І місяць повний понад них висів.
Накинувши на роги їм вінки,
Велів усім аж до Десни летіти.
Сказав на місці - мають що робити.
Хоч ті і не хотіли, а таки
Примушені були те русло рить.
Гребуть щосили, куряву здіймають,
Бо ж часу небагато зовсім мають.
Пообіцяв-бо він їх відпустить,
Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
Як він взіває, в сторону звертають
І кудись вбік копати починають,
Де вже молитви їм не чуть слова,
Щоби раніш звільнитись та втекти.
Та він побачить і на них нагрима.
І знов чита молитву понад ними.
Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
Утомиться він, сон його здола,
І знов чорти у сторону звертають,
Але, при тому, все рівно копають.
Він кліпне, ущипне себе й зо зла
Ще голосніше «Отче наш» читає,
Чорти вертати змушені назад.
І знову в нього все іде на лад.
Вже скоро і світати починає,
А він уже і до Дніпра дістав.
Коли чорти закінчили роботу,
То відпустив їх, хоч і без охоти.
Сам взяв лопату та й копати став,
«Обкопувати» по краях Дніпра.
Як вранці люди вийшли роздивлятись,
То було чому їм подивуватись.
Примчала й подивована Гора
На чолі з князем. Гордо чоловік
Показував їм «зроблену» роботу,
Сорочку свою, мокру аж від поту
Й Десну, що воду несла по сей бік.
Зробилися від того острови
Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
І нагороду чоловік отримав
Так, що і дім для себе звів новий,
Й зажив багато. Русло з тих часів
Десенкою взялися називати.
Та ж таємниці було не сховати,
На вулицях шепталися усі,
Що то чорти прорили русло то,
Тож Чорториєм його й називали.
Для прикладу іще й на те кивали,
Що там заток багато, наче хто,
Хотів убік те русло відвести.
Нащо людині та дурна робота?
Таке, мабуть, лише чортам охота.
Хоч не могли нічим і довести.
Отож, одні Десенкою зовуть,
А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
Тих повідей страшних ми вже не бачим,
Хоч отакі ще поки можуть буть.
Дід знову подивився на Поділ,
Залитий весь дніпровою водою
Та і пішов неспішною ходою,
Онуку лише мовивши: - Ходім.

Нечутно дихає земля
Ледь-ледь зволожена росою
І дуже тягне звіддаля
Болотом, лугом, осокою.
Купчасті зарості лози,
Щоби не никли долу з млості, -
Вітрець легенький освіжив,
А запахом наповнив простір...
20.04.23

Простигла, захаращена кімната.
Зім’ята постіль. Тріснутий нічник.
Старання, відчайдушні й марні, спати
в цю ніч знов не судилося. Сон зник.
Як сутеніло, гупнуло щось близько.
Потому тиша: клейка і густа.
Чомусь мовчить сусідківський хлопчисько,
надвечір рюмсав. Тиша огорта
і чавить, не приносячи покою,
незатишна й бентежна. Порвана
фіранка над квадратною дірою,
яка лишилась вчора від вікна,
метляється і стогне безголосо,
чіпляючись за скривлений карниз,
який погрожує звалитися на стоси
під тим проламом уцілілих дивом книг.
Шпалери в шматті й в обгорілих плямах.
Підлога, як город після кротів.
Та воля затялася – не віддамо!
Здолаємо цих клятих ворогів!
Сон не іде, і мучить тіло втома.
Трясеться кволе світло нічника.
В осерді розкуйовдженого дому
в кулак рішуче стиснута рука.

17.04.23

Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

16 січня 2001 р., Київ

Не журися, мій хлопчику милий,
чи хіба я крижина холодна,
що провинності не відпустила,
залишила без хліба голодним?
Та невже я тобі не годила,
не знімала губами судоми,
не летіла до тебе на крилах,
щоб чужою не пахнуло вдома?
Ти ж мені витирав сльози смутку,
огортав теплим пледом коліна,
дарував чарівні незабудки
і ліричні сонати постійно.
Невичерпну криницю натхнення
ми пили спрагло разом з тобою,
та не знаю — скажу одкровенно, —
чи я перед спокусою встою?

19.04.2023р.

Ми - українці.Цим сказано все,
Вільні й незламні.Козацького ж роду.
День хай прийдешній нам мир принесе,
Небо блакитне безхмарне й свободу.

Згинуть нехай наші всі вороги,
Міста наші й села нехай не руйнують,
А нам дасть Всевишній здоров"я й снаги,
Щоби захистить рідну землю святую.

Запросимо друзів тоді за столи,
Щоби разом святкувать перемогу,
А ще щоби всі ми звичайно могли
Відбудувати Вкраїну потроху.

Щоб знову біліли хати між садів
Та золотилося в полі колосся
І сунутись ворог до нас більш не смів,
Щоби українцям щасливо жилося.

2023 р.

Дихає смертю московська навала,
Щиряться хижо отруєні жала,
Гірше диявола вража личина,
Бий окаянних – рятуй Україну!

Щось невиразне сковує гори,
тихим шелестом тихий обрій,
мов спікається голодомором
в карих, вкрадених сонцем очах,
хліб насушний. Слов’янською чашею,
запивають причастя нескорені,
діти тих, хто горбатив панщину,
і виходили в плав за порогами,
чайки моря понтійського. Степ
пам’ятає розбійні чамбули,
і невільниць з карасубазарами;
душі словом чужим загарблені,
щось невиразне на землі…
тут ховається й суне хмарами:
чорне чорними, каре карими.
Віють косами вітри, чварами
і сміється в корчмі лихвар.
Тут за горами кручі покручені,
руки рідних дітей заручені
із безпам’яттю їх сердець.
Щось невиразне в горах мучиться,
тихий став до плакучих тулиться,
де стоїть над гладінню мріючи
українська, рутенська душа.
І на плесі ледь човен хилиться,
давню пісню тривожну звіявши,
що з води, підпливаючи, дивиться,
мавка, поглядом темного дна.

16.08.2020

Пробач що не зуміла пробудити
Зцілити твої травми
Торкнутись вище діафрагми
Та не тобі мене судити

Мене ти теж лишив ні з чим
Пробач, так, маю нерухомість
Але за цю ціну натомість
Ти був найближчим- став вовчим.

В тобі чи дірка чи колодязь
Бездонний темний і холодний
Ти як хижак завжди голодний
Що поживився мною, «князь»?

Ти з мене соки, душу випив
Любов‘ю куштував в прикуску
І віру кинув на закуску
Але ні крапельки не ситий

Моїй душі нема покою
Але хоча б у мене є душа
А от твоя чи варта хоч гроша
Чи в тебе нуль за тою пустотою


Ти все як можеш -компенсуєш
Ти бігаєш, стрибаєш- вправний
Твоє оточення скандує «славний»
Дівчата, гроші- але чом нудьгуєш?

«Я счастлив Яна» це я чула
Ти так це голосно кричав
То що ти щастям визначав?
Ресурс той- їжу? Все збагнула.

Я так плекала вірність лебедину.
Я бачила лише твої зелені очі
І пам‘ятала світлі наші ночі
Пробач хижак, в тобі я бачила людину

Сліди твої ведуть у смугле місто,
З рудих дахів якого ллється злива,
І скиглить спинка віденського крісла,
В якому вічність поглядом застила;
За підмальовком гір, в небесних шприхах,
Лягають пишні збиті мастахіном
Білила хмар в яких маленька крихта,
Червоного і синього в картині –
Всього лиш спроба вирватись зі сну.
І ти, відкинувшись на півокруглу спинку
У темних плямах бачиш глибину
Відносного та чуєш клекіт грому
В блуканнях світла де ридають знов,
Сердешні вікна буйного пейзажу.

01.12.2020

ТСН розповідає нам сьогодні про дієту.
П'ять яєць уранці з’їсти з овочевого омлету.
Головне – різноманітність.
Вдень – лосось, тунець і курка,
не відмовтесь від індички,
манго, ківі – все для шлунка.
Їсти треба жирну рибу і олівкові олії –
їжа тільки ця багата на поживні речовини.
Дід Степан новини слухав, каже:
–Чуєш мене, Галю, може сядем на дієту,
як оце нам розказали?
Подивилась Галя строго:
–Це навмисно говорили,
щоби до наступних пенсій
ми з тобою не дожили.

18.04.2023 р.

Невагома, як хмаринка,
Ти летиш і я лечу
За тобою без зупинки,
Бо ще сил є досхочу.
І хоча долати важко
Нам простори голубі, –
Ти співаєш, наче пташка,
Я – підспівую тобі.
Миром повняться хороми,
Де лиш сонце й вітерець, –
Стало небо другим домом
Для закоханих сердець.
19.04.23

Вже найвища пора підійшла,
Аби дати тягла для пуйла,
Щоб згубився навіки і слід
За поріддям чухонських боліт.

Аби все генероване зло
У могилу забрало пуйло.

Ти полюбиш не ту, що чекатиме.
Ту, що дух ні на йоту мінить.
Ні, не ту, що тобі прощатиме
І собою весь світ затінить.
Більше ту, що на цоколь храму,
Опускає коліна ієродули
І читає античну драму,
І спускається вгору сходами.
Ні, не ту, що на чорних туфельках
Струм стегна налива в поезію;
Ту, що пють, глиняними кухлями,
Ту, що п'яти втирає пемзою.
Ту, що любить, але сумнівається,
Віддається і б’є в живіт,
Ту, що любить коли повертається,
Щоб сказати тобі - привіт!

14.07.2020

Важке питання, бо національне.
І ти скажи кому – то не повірить.
Ти українцем є? Лише орально…
(Ти українцем є, але без віри).
А хтось ще інший – то без міри.

~ 1990 р.

Не довелось зустріти нам разом
ні Новий рік, ні Трійцю, ні Великдень.
Для нас було це Божим промислом,
із цього точно щось хороше вийде.
Сердечно дякую тобі за те,
що в скруті, в горі, в радості, в печалі
тебе зі мною поруч не було
і добре, що не буде і надалі.
Забавно: іноді дивлюся на потік
людський – живе мінливе море,
з якого просто так ніхто не втік, –
над морем, як завжди, банальні зорі.
Ми – море і разóм – народ в човні,
усі в одному, іншого не буде.
Ідем під воду – там на глибині
збагнем, наскільки близькі люди.
Чи навпаки – нічого не збагнем,
з'їмо щурів і візьмемось за ближніх
на купі застарілих теорем
і пліснявою вкритих істин книжних.

16.04.2023 р.

З великої лійки
Грядки поливає
І зелені трави
Й первоцвіти квітень.

Озимого жита
І пшениці сходи
Сонечком налиті,
Нехай щедро родять.

Щоб усе буяло
Цвітом, хлібом, плодом,
Щоби світла радість
Жила в серці кожнім.

2019 р.

Г. С...

Робота, турбота, утома,
Розвага, спочинок і знов
Маршрути роками відомі
Та бігання лиш стрімголов.
Але сумувати не варто,
Якщо посивіла вже ти
Іще з молодечим азартом
Вітаєш знайомі світи.
Втішайся, що можеш радіти,
Сумуй, коли плачеш за кимсь, –
І дужчай від літа до літа,
Щоб біг твій не скоро спинивсь.
18.04.23

Грубі сливи зриваються долу.
Сьогоніч не сплю.
Загусло в очах, сповільнилося
і сталося добре мені.
Не в етер, – в повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В пітьму падаю.
А на ранок уже пліткуватимуть,
як чорні сливи і я
застрягли пітьмі у горлі.
Виплюнь же!

10.01.2021

А хто бачив, а хто чув,
Хто в Максимка сюніч був?
Мабуть, хтось із зоосаду,
Де зайчаток він погладив,
Задивився- на жирафу,
Тигр нагнав такого страху...
Заспокоїв трохи півень,
Проспівав із ним нарівні...
Не були уроки марні,
Що не раз давала мама:
В зоосад іти годиться,
Щоб і там чомусь навчиться...
...Позіхеньки-позіхусі...
Розказать кортить бабусі,
Та з тієї диво-мови
Не второпать їй ні слова.

Пізнав я смак гіркий зажури
І ти сьорбнула горя теж, -
Ми зупинилися понуро
На перепутті дум і стеж.
Надії, сумніви, вагання
І щем утрат єднали нас,
А порожнеча невблаганно
Лякала вічністю в той час...
Я спалахнув і ти не тліла,
Коли прийшла пора забав, -
Стискав до болю пружне тіло,
Не розлучатись умовляв.
Нема ніякої потреби
Міняти твердження своє:
Живу по правді я для тебе
І ти в мені щомиті є.
17.04.23

Не таким і не такою
стало життя і непокора.
В уяві тій, що плуталась,
як довга павутина.
Все було зовсім не таке.
Цілковито інше,
навіть протилежне.
Уявлялись добрі люди,
щирі усмішки і сміх.
Синє небо й жовті зорі,
птаха сизого політ.
Там були в уяві квіти,
їх червоні пелюстки.
Прикрашав їх цвіт
тонке волосся.
Щастя заплітало
стеблами стежки.
Віра була там,
де не відчувалось снаги.
Надія з'являлась так,
як гаснуть зірки.
Якщо все те,
що панувало там.
Якщо все було
приємним сном.
Всі дні і ночі
у реальнім світі.
Всі усмішки і сльози.
Все ставало б болем,
розбиваючи нас.
Все минало б так швидко,
як минає час.

17.04.2023

Питає в чоловіка, у Євгена
Його хитренька жіночка Олена:
- Признайся врешті. Купа ж літ прожитих.
Порадив хто зі мною одружитись?
- Не пам’ятаю точно я, Олено.
Бо ворогів багато є у мене.

17.04.2023

Я сам не свій,
бо у мені
то сяк, то так,
то так, то ні.

Вони в мені
і я у них,
а ті та інші –
не з таких.

Вона і він –
це не воно,
а ти і ви –
не те й не то.

17.04.2023 р.

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

У Кремлі панують педерасти,
Крик такий, що чути навіть тут.
Ну, а я - для грішних душ - душпастир,
Хочу розігнати хтивий гурт.

І кажу: - Кохайтеся з жінками!
Не встромляйте в попи грішну плоть!
Бог закриє в рай небесну браму!
Геть мужів! Беріть в коханки тьоть!

Шобтиздохи люблять тільки сучок,
Кошаки обнюхують кішок.
А в Москві закони зовсім інші,
Розкажу, то в люду буде шок.

Ну, а щоб не знав народ про вади
Власних пустунів- поводирів -
Посилають бевзів воювати
В Україну. Дехто зрозумів

І тікає від Москви подалі
Пощастить - здається у полон.
Цим не треба орденів, медалей,
Багнеться лише жіночих лон.

Для ординців не Христос месія -
Сатана із прутнем "о-го-го"!
Мужелюби - армія Росії,
Содоміти - Путін і Приго...

17.04.2023р.

Дякувати Богу - квітень!
Обіймусь без слів із ним
І побуду поруч збірень
Поміж ними неземним…

Дякувати Богу - радість!
Насолоджуємо мам…
Хай обходить радо старість
Хай полегшає думкам…

Дякувати Богу - квіти!
Був би світ увесь із квіт…
А скажи мій брате - квітень,
Не втомило від орбіт?
13.04.2023.

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.

Столітній лист в запиленій шухляді
чекав тебе, як іноді у сні
чекаю стрічі з тим, кому не раді
й кому кидають погляди скісні
чи наяву, чи пак в життєвім яді.

Столітній лев в порожньому дворі
ричав до тебе крізь розбиту шибу,
сколихував віконниці старі,
що навівало атмосферу штибу
лячних легенд. Світили дві зорі,

де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
одну світили, бо стрічали друга,
а іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.

І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
в затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.

Аж сталось зір злиття, що випадає
узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!

Чужого столу потаємний схов
столітню клятву розвінчав із дати,
де цифри свідкували про любов,
а літери зуміли дочекатись
не відповідей, тільки молитов
запізнених, за душу адресата.

28.12.2020

*З міфології, скидання батька з престолу

Холод сповзає привидом із гори. Та
ще не підкорена, приморозком укрита,
й криком до мене: будеш ти говорити
а чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.

Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –

сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
докіль стою – все кличеш мене по імені.

Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
іншу покликала: інша, тепер стели на
стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
буде ступати між тріщинами Василина.

Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля бо інеєм перезріло
й схилена я над розтопленим квітки тілом
видихну власне життя, би її зогріло.

22.12.2020

Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
як від першого інею, страху – поблідла нить,
як закладка у книгу.

Я і досі його у собі розглядаю, у
молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
адже чую у кроці.

Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна –
не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!

27.11.2020

Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
мокру, таку ж, як ти.

Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?

Осінь двадцятого дивно обмежена
графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
і підтягнув хвоста.

Ми висимо то між пальт, то між гронами
у винограднику (грона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
тиха, м'яка, проста.

01.10.2020

Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.

Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
лист застрягнув мені в волоссі.

Це народження. Дай ми, пташку,
інший голос на пісню іншу,
інші крила моєму віршу,
інше ймення, з яким не важко.

Мудрий вересень – перший спільник,
сам обрав, як на злочин, місце,
шерхотить тайн мотиви листям,
підзолочує мрій світильник.

А між гронами – грудка туги –
виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
дощ-порадник – твій спільник другий.

І відкриється все напевне,
їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
і веселою, наче древнє,

наче вічно правдиве небо,
вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
знову.

19.09.2020

До по колу вертає земля,
світло цідиться в світ поміж пальці,
там я кличу до тебе: маля,
щалишайся!

Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
творили.

Тож камінні дістались серця,
важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?

Твоє око – совине гніздо
під дугою густої галузи
визначає нас спільцями, змовниками
і друзями.

Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
твоїм оком.

25.08.2020

Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
солов'їною кликати долю з-за пишного світу
і крізь сон споминати, як зводився і майорів
синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
і радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі не охолов
дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
і що ти тут із власної волі живеш безумовно,
і що все має значення, мов це або й не мов!

24.08.2020

Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

У рожевому серпанку потопає обрій,
Промені останні сонце посила звідтіль,
Наближа природа-мати пору вечорову,
Вітер запах матіоли вже розносить скрізь.

На калині соловейко розсипає трелі,
Загубилася у травах стежечка вузька.
Ці весняні пречудові диво-акварелі
Переповнюють до краю душі і серця.

2018 р.

Що за квітка, я гадаю,
білим снігом обважніла?
Ніби лебедина зграя
натрусила пір'я біле

на кущі, а ні листочка —
філіжанки з порцеляни,
у середині жовточки
чи півоній, чи тюльпанів?

Милувалась гіпнотично б
дивоглядом білосніжним,
якби легіт романтичний
обіймав за плечі ніжно,

і метелики летіли б
на галузки в сяйві світла...
В парку тихо... всюди біло,
бо магнолія розквітла.

15.04.2023р

Хундарєв Юрко - ліричний геній,
Ну, а решта - поетична тля.
Кожен день він зліплює вареник
І на сайт хутенько людям "ляп*.

Чамріють від захвату піїти,
"Заздрять," надривають животи.
Почитають Юру, то летіти
Хочеться подалі від біди.

Бо скаженість у писмі - це рідкість,
А у цьому Юра - віртуоз.
Та горять із вічним в дяді зшитки,
Музи виють від незвичних поз.

І Пегасик хворий на бігунку
(вчора я купив йому біде).
Із барила безупинний гуркіт
Письмаки вчувають ніч і день.

Юра пише, наче у тумані
Не сонетик, а стотомний труд!
Отакий от геній окаянний,
Отакий могутній словоблуд.

15.04.2023р.

Тьмяне світло
Зір досвітніх
Зовсім інше, ніж вночі, –
В ранню пору
Не бадьоро
Квилять втомлені сичі.
В ці хвилини
Сумно плине
Зблідлий місяць на спочин,
А ось півень
Сольним співом
Зустрічає в небі синь.
Швидко й чуло
Ніч минула,
Як минає все земне, –
Світанкова
Радість слова
Також скоро промине…
16.04.23

Гарний оратор -
Рідко добра людина.
Як на мене кращий синонім - диктатор
Це підтверде не одна країна.
1939-1945 - шоа..
Стільки людей полягло, а за що?
За мир за свободу, у бій - кричали вони!
Люди йшли, вмирали, та не їх сини..
Памʼятате це, коли дивитесь ефір,
черговий оратор:
- я готовий їх знищувати, вбивати
- Добровольцем чому не пішли?
- багатодітна сімʼя - не маю права воювати
- А ваші старші сини, чому їх не віддали?
- та не українці ж вони. Громадянство Америки мають мої сини
А що це за тема з донатами,
футбольним коментаторам на росії?
Кому ви служите меценатами?
Тим хто живе в автократії?
Ви це серйозно!!!?
Країни вводять санкції для рашки,
щоб задушити їх народ.
Вони і так повільно діють,
а через вас недочикатись нам переворот..
Грошей багато, нікуди дівати?
Так пожертвуй їх нужденним!
Тим хто пішов країну захищати,
Тим хто лишився без домівки,
хто тяжко ранений, дитині без сімʼї,
кого до нитки обібрали, що їсти вже нема чого..
Цей список безкінечно можно продовжувати,
але не буде тут тих, хто лишив нас домівки.
Тих хто свої права в нашій країні вздумав диктувати.
Для таких у нас лише свинець та гармати!
- та наша влада не свята! - скажеш ти.
- Так не свята, правда вона завжди гірка.
Кожен строк новий президент,
а корупція була і є.
І серце розривається, кровʼю обливається,
Що у наших людей в такий час
рука грабувати підіймається.
Що плаче над труною мати.
- Ніякі гроші мені не повернуть мою дитину..
А наша влада: -хм, тоді ми вам нічого не винні.
Але країна починається із тебе -
Змінись, навчи кращому свою дитину.
А я почну із себе -
І навчу добру свою родину!

15.04.2023

Чи не краще писати про те, що світ невпинний,
Про відстань в парсеках до інших планет, в а. о.
Що ближче до Сонця, як відстань до тебе, що ти не-
Відомо чи зможеш відкрити в собі любов.
Про те, що пульсари частіше з’являються небом.
І наче кепкує над блідістю рук твоїх -
Туман, що здається туманністю Андромеди,
А в ньому тримає планети волоський горіх.

31.07.2020