в чужому горі
немає втіхи
само приходить -
пальцем вкаже
молися
чи дивися вовком
а в неба зносить
хмаристу стріху
мов решето
воно
що ляже
пронизаним зірками
шовком

та в серці Божім
панує спокій -
обривки бур
не долітають
мишиних шерехів
не чути
низьке - безсиле
тонке - високе
і самота -
синонім раю
де вічні -
вишні цвіт
і смуток

ще бути сонцю
і колувати
надіям
на блаженний подих
війна -
безодня між світами
в якій втрачає
ясність - святість
пологи в смерті -
відходять води
маля -
то єдність поміж нами

3 Січня, 2023

Почуття безутішне
Тяготи самоти
З найліричніших віршів
Не бажає іти.
Не проноситься мимо
Різних творів печаль,
Бо є туга за кимось
І за втраченим жаль.
Мов незмивна провина
За важкі помилки,
Відчуття порожнини
Засмутило рядки.
Хоч душа протидіє
Сміхом смутками оцим, –
Вже немає надії
Їх прогнати від рим.
24.12.23

Застиглі фарби у прозорій кулі...
У кожного відтінку - власний стиль.
У просторі висять часи минулі...
Годинник зупинився. Попри біль
Дорога довга врізалась у скелю.
Там жодна квітка ще не проросла.
Обійми брудно-жовтої пустелі -
Спекотний дух та запах карамелі...
Рожева хмара, зроблена зі скла -
Це тільки спогад бежевої стелі.

Хода секунд лишає тільки вирву,
Та майже непомітний кожний крок.
Прозорий подих - вивчений урок...
Застиглий промінь у застиглу прірву
Дивився, але кинутись не зміг,
Там дня і ночі вигаданий збіг
Всі почуття спалив та заморозив...
Немає свіжості потужних злив,
Бо до землі той дощ не долетів...
Застиглі краплі та безшумні грози...
Повітря нерухоме. Порожнеча.
А на долоні - жалюгідний скарб.
Благословляє синя ніч на втечу,
Туманність обнадійливо зітхає,
Чекає... І, знецінюючи речі,
Плекає рух різноманітних фарб.

Вогонь червоний. Темно-сині зорі.
Сумне обличчя. Загадковий птах...
А правда - в недописаних словах...

Тут що не колір - дивне відкриття...
Ця куля, різнобарвна та прозора -
Яскравий склеп застиглого життя.

Вранці Правда до Неправди
завітала на хвилину.
-Ти скажи мені, сусідко,
котра зараз є година?
-Шоста,- мовила Неправда.
Правда глянула в віконце:
-Що таке мені ти кажеш,
подивися, де вже сонце.
Сонце Правді посміхнулось:
-Не до тої ти крокуєш.
Є ще тут і друга мудрість,
ти сама її відчуєш.
Як не будеш ти питати,
то не змусиш і брехати.

23.12.2023

сніг збирався
та не впав
білого Різдва не буде
війн оплаканих ропа
проступає звідусюди
зі скелетів БееМПех
з домовин
домів розбитих

так бракує нам тебе
янголе в нулях сповитий
твого вірного плеча
і усмішки на обличчі
ніби світ цей замовчав
і до йот згустів у відчай

аби тільки недарма
ти піднявся понад нами
в оборону став - тримай
хай свіча горить у храмі
і народжуєтся день
в перехопленому дусі

серця ворог не вкраде
непохитність - не розрушить
рідний янголе
лети
іншим передай вітання
з осяної вистоти
де всі подихи - останні

1 Січня, 2023

війна остигне
біль неосудимий
гартує волю
нескладання рук
нехай не скигле
жаль невиправимий
сухий від солі
гострий від наруг

життя мілинне
оминає рима
у день осінній
і кажу - а все ж
думках полинних
до тебе пливтиме
моє сумління
і сум'яття теж

судно судинне
судної години
на ньому звірі
пережитих днів
усе що тлінне
в подиху єдине
у те що віриш
тче полотна снів

твоя полинність
в чімсь неповторима
твоя безмовність
розуму буйки
прийми невинність
світу
неспалиму
і нестосовність
де живуть чутки

30 Грудня, 2022

січневий день воскрес
над згарищами міст
і променем з небес
прослав до згоди міст

слова в литаври б'ють
ця битва до кінця
у душах квітне лють
історія ось ця

про наш святий народ
в якого серце - храм
у нім з-за хмар Господь
і воля - сам-на-сам

наснаги світла мить
до щастя - півзими
де зараз край і ми
час рани не омив

молюся я за те
щоб небо розцвіло
і дихало святе
а кривди не було

при світлі присторог
з недоспаних ночей
ідем до перемог
хай ворогу пече

27 Грудня, 2022

Вкрились снігом ниви
І ми з тобою засинаєм.
Усе затихло навкруги,
Шепочуть лагідно смереки в горах,
Вічнозелені хвої гілочки.

Над пагорбом видніється туман,
В тумані тому - невідоме.
Вводить нас пітьма в оману,
Загадковість не дає покою.

Несеться вітер між хатами,
Ледве не зносить стару стріху,
Стурбовані негодою місцеві
Не прожили ще й віку.

Страшна зима повна краси –
Ти подивись навколо.
Ніщо не скрасить її так,
Як груднева прохолода.

23.12.2023
04:04

Слова, як листя зірване із гі́лля
Розніс безжально вітер навсебіч.
В полоні осені усе привілля,
Туманний подих, журавлиний клич.

Дощу безбарвний накрапає бісер,
Дрібний цокоче, мов слова, слова...
Не гасне жовте полум'я узбіччя:
Кущі, дерева вбрані і трава.

Нічого не лишилось, тільки осінь
Стирає, ніби губкою, слова.
Мінливості царина і без лоску,
Як ніч міняє день, не спить сова.

бути тлумачем снів і красномовцем
не варто у багатодітній сім’ї…
братѝ продали Йосифа наркоторговцям
пустелю впустили в серця̀ свої…
змінити помешкання і обличчя
забути про виродження буття…
бути прекрасним в чужинцях не личить –
розбавити кров… сховати провідчуття…
змучені очі сховати у темних водах печалі…
ходити полями розмовляючи з небесами
ходити лісами… чудесами… і далі… далі…
де останні розбійники стануть господніми псами
де пророки і зневірені менестрелі
волатимуть у вселенській пустелі…
замовкнуть демони… музика заніміє…
і ніхто не почує таємного голосу…
але Марія…

В твоїх парцелах кублиться весна
і висіває день волошки зранку.
А ти спитай, що думає вона,
коли тобі прасує вишиванку?

Говориш, там де серце, припекла,
лишилася підпалина брунатна?
Змахни марудну думку із чола
і дякуй Богу, що на більш не здатна!

22.12.2023р.

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

Із Аркадія Стругацького (1925-1991)

Чорний острів Сюмусю́,
острів вітру Сюмусю,
в скелі–стіни Сюмусю
б’є валами океан.

Той, хто був на Сюмусю,
в ніч оту на Сюмусю –
знає, як на Сюмусю
йде в атаку океан.

Як на пірси Сюмусю,
і на доти Сюмусю,
й на оселі Сюмусю
впав із ревом океан.

Миті ті на Сюмусю –
ті віки на Сюмусю –
в сніжних сопках Сюмусю
біснувався океан.

А на ранок, Сюмусю,
під обриви Сюмусю –
безліч трупів, Сюмусю,
виніс Тихий океан.

Чорний острів Сюмусю,
острів жаху Сюмусю...
Хто живе на Сюмусю –
дивиться на океан.

(2023)

До Грудня на побачення
Збиралася Зима,
Кожушок новий вбралася,
А шапки ж то нема.
Біленької пухнастої,
Що сріблом виграє.
Поїхала би санками
Та сніг он розтає.

А Морозенко щось дріма
Та й Завірюха спить.
То ж зажурилася Зима,
Що ж бідній їй робить?
Як показатись Грудню їй
Без шапки й без чобіт?
Ще раптом може розлюбить
Зимоньку босу він.

Ось взує гарні чобітки
Та коней осідла,
Тоді до Грудня залюбки
Поїде вже Зима.
Так розгуляються удвох,
Що не спинити їх
Серед наметів, кучурур
Й засніжених доріг.

2017 р.

Вигнувсь місяць срібною підковою
Серед ночі в неба на краю, –
Від очей сторонніх переховую
Я тебе то в лузі, то в гаю.
Яскравіє річка, наче золото,
І п’янить приємно сіножать, –
Як мені з тобою всюди солодко
В опівнічній тиші мандрувать.
Постояли трошки під осикою
Та й вмостились зручно на спориш, –
Ти лише вдоволено хихикаєш
І додому зовсім не спішиш.
Струшеними росами забрьоханий,
Не заводжу пісеньку сумну, –
Споглядаю поглядом закоханим
Твого тіла ясну білизну.
З голови до п’яток обціловую
Жінку повну зваби та краси, –
Вигнувсь місяць срібною підковою
І сія ревниво що є сил…
23.12.23

Тут зловили зовсім нещодавно
В нас коригувальницю одну.
Жіночка наводила ракети
Та чекала "русскую вєсну".
В неї чоловік, мала дитинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

На росії п'яна свиноматка
Відправляє сина на війну.
Згодом дочекалася на звістку
Хоч сумну, та зовсім не страшну:
Похоронку - влітку, "Ладу" - взимку.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ось дурепа молиться старанно
В МП-храмі, хоч і УПЦ.
А як вийде - з вуст її прокльони
Воїнам-героям. Як вам це?
Злість в очах, на голові хустинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ще якась кугутка в передмісті
Ворогу позиції здала.
І тепер село перетворилось
На уламки шиферу та скла.
Слухайте! Це ж - наша! Українка!
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Скільки треба ще пролити крові?
Скільки ще потрібно тут смертей,
Щоб нарешті внутрішню гидоту
Чітко відрізняти від людей?
Припиняйте цю балаканину!
Пожалійте жінку Україну!

У твоїх очах мій день загублений,
І в головах тужливо снам,
В глухому сяйві, в ніч пригублена,
Безкровна, мертва тишина.
Веслують з вироком безсонниці,
Стрілчасті випади галер,
Бездумно п’єш печаль з віконниці,
І зорі втоплені з озер.
Блукаєш холодно кімнатами,
Відтінком бляклої стіни,
Годинник розчепи на атоми,
Ще більш гучніше впреться йти.
Не щезнути… Ніяк не відвернутися…
Ніяк! Ніяк, очей не відвести,
Від стелі, щойно, на якій проснулися,
Байдужі очі, що відкрила… ти.


05.06.2019

мій вірний вітре
з нікуди в нікуди
ти не вгамуєшся
допоки не зайдеш
і цьому грудню
ще наповниш груди
а січню
свято білосніжне усічеш

в тобі живе
ця гучномовна сила
стискати у п'ястук
непрошені жалі
мій любий вітре
янголе стокрилий
ти припадаєш
до душі
мов до землі

і я кричу
проникнений тобою
і не вгамовую
гарячих сповідань
життя покликане
іти до бою
якою б не високою
платилась дань

хоч крок закутаний
у млу дороги
у серці гріється
відрадощів пташа
мій рідний вітре
за зими порогом
тобі вквітчатиме політ
моя душа

17 Грудня, 2022

день оговтався осінній
від шмагастого дощу
чи то поле надто мінне
чи то бій по втраті вчух

затягнувся сивий морок
хай же зводиться курок
прилітатиме вже скоро
тут не треба карт таро

а довкола кров і вирви
запах диму й трупака
хто дракону серце вирве
в кого є іще бека

хто наважиться підняти
хоч би око на приціл
по окопу рясно гатить
все що в пекла у руці

і балістики закони
вправно землю борознять
серце свіже у дракона
та команда - ні на п'ядь

ні на крок бо за тобою
сміх дітей і рідний дім
і один у полі воїн
він мов риба у воді

хоч війна в прокльонах щедра
на сльозу вона скупа
і коли стиснуло ребра
то не значить - дух упав

начувайся клятий враже
і готуйся на той світ
тут нутро твоє поляже
ось такий мій заповіт

17 Грудня, 2022

біль
стягнувся
колючим дротом
по периметру серця
у гіркій новині
і воно
умирало усоте
у душевному герці
у заклятій війні

кров
скипіла
і запеклася
в знепритомленім
часі
до тривог мілини
чим то нині
ранок
вмивався
бо не тіні він гасить
а оплакує сни

Бог
пройшовся
вірша рядками
окропив їх журбою
не забув про блакить
бо без неї
голос мій - камінь
місто здане без бою
вірю в те
що болить

я
знайшовся
веселка тчеться
огинає утрати
розмальовує мить
перемоги
яка не здається
а у кожнім солдаті
невблаганно горить

16 Грудня, 2022

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

Зібрались люди і уся родина,
а над труною лине „Заповіт“…
У домовині молодий хлопчина –
і він уже покинув грішний світ!.

У ірій відлітають соколята
з дорослими орлами, в небеса.
Лиха війна… Та ненажера клята
їх поглинає. Чути словеса, –

Зате в тилу у нас усе в порядку!
Нам пропонують вкотре нову путь…
Ростуть квартплата, ціни та податки,
і пики у чиновників ростуть.

Вже незабаром знову обирати,
до урн посунуть старці й пацани,
а серед них – такі, прості солдати!
Немовби на заклання барани…

Невже не зрозуміло нам блаженним –
не буде краю доти цій війні,
допоки псів не виловим скажених,
катів нестимем доки на спині!

Аби безвихідь люту подолати
і одоліти ошалілий вир –
потрібно разом із колін устати.
Лиш перемога забезпечить мир!

В нас були імена, ми самі їх собі обирали.
Приміряли на себе, значущий приймаючи вид.
То були імена недоречні – обгортки пустих ідеалів,
їхній відзвук помпезний і той вухам вщерть остогид.

Поживем без імен, безіменні, не вдягнуті в слово.
Не обмежені ним у рельєфно окреслену роль.
Пошукаємо спершу, що в нас залишилось живого,
у тобі і в мені, поміж наших означених доль.

Віднайдемо красу. Не спіши її якось назвати.
Хай спочатку між нас це маленьке зерня проросте.
Можете статися так – з нерозроблених поки граматик
ми зіставимо наш ще немаючий назви контекст.

21.12.23

Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

2
О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?

Гілля-руки, ріки-русла.
Там камеддю сік загуснув,
Як застиглі звуки слова,
Як зачаття бурштинове.

Ріки-гілля, русла-руки.
Пульсом - серця перестуки,
Нерви - спалахи нейронів,
Поки думка не схолоне.

Руки-ріки, русла-гілля.
Стане що у рýсі ціллю?
Сік у віття, кров у вени,
Доки гріє сокровенне.

Руки-русла, гілля-ріки.
Не замовкнути б довіку,
Не зламатися б дочасно,
Соку плин в камеді гасне.

Русла-вирви, руки - низу.
Чур! - нечистого репризу!
Від безвір'я в темінь ночі
Злам камеддю кровоточить.

Блідий туман не зможе загасити
Ліричну щирість вистражданих нот.
Я - Фридерік. Осінній композитор.
Пожовкле листя - творчий мій блокнот.

Мій сум тонкий, замріяний, ажурний...
І це - душа оголена! Не роль!
Торкаються душі мої ноктюрни,
Освідчився в коханні сі-бемоль.

Увесь я у палкому полонезі!
Я знаю, що не зміниться канон.
Цей світ жорстокий... Тези, антитези...
А прагматизм - сумнівний еталон.

Нехай, нехай крізь фантастичну призму
Дивлюся на реальності парад.
А серце прагне трохи романтизму,
Коли приходить сірий листопад.

Тече моя тендітна кантилена,
А темп життя вже зовсім не такий.
Запрошую журитися з Шопеном,
Бо це для вас я взяв акорд легкий.

Гучних, веселих звуків так багато!
Якщо почули - знайте: не моє!
Зі мною треба осінь зустрічати,
Пошиє настрій жовтень-кутюр'є.

Здається, навіть камінь м'якшим робить
Фантазія крихких музичних рим.
Того, у кого кожна нота - сповідь,
Не можна переплутати ні з ким!

І чорно-білих клавишів безгрішність
Нехай пливе в сторіччя. З року в рік.
Я знов благословив вразливу ніжність!
Осінній композитор. Фридерік.

Безсонням замучені очі
Болять, наче рани тяжкі,
А Муза покинуть не хоче
Украй посинілих листків.
Вляглася на них безсоромно
Із лірою в ніжних руках, –
І грає мені неутомно
Про римами зміряний шлях.
Синіє межа небокраю,
Поснули в кущах пугачі, –
Лиш серце поета не має
Спочинку удень і вночі.
22.12.23

Кудись печально і прощально
Відходять наші поїзди.
Щезають в сутіні вокзальній
Недопрокладені сліди

За роком рік діймає втома,
Згасають блискітки в очах,
І оселяється натомість
Нікчемний страх.

Ангедонія.. безвихідь,
не хочеться навіть писати .
жити- й подавно. Либідь
злетіла зовсім недавно -
змерзла, упала безславно
десь у морях безнадії...
Плачу... Не можу обняти...
Можу лиш взяти лезо
молодика для страти-
поцілю собі нетверезо
десь поміж горлом і серцем.
Там точно під реберцем
та,що допоки мліє
злість треба покарати.
Далі - безмежні далі,
чи то фантомні болі...
Нерви мої зі сталі-
те, що вони тримали,
мабуть зо три вже мали
Здатися на татамі долі
Та волати - доволі!!!

21.12.23

Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.

Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.

Поступово або час від часу
Підводиш ти себе до смерті.
Копаєш могилу криваву, брудну,
Виправдовуючи тяжку долю людську.
Справа складна, але є і підтримка, і друзі.
Всі ті, хто як раз час від часу поруч,
Тобою наситились й тримаються осторонь.
Знову сама, знову згадуєш рідних.
Всіх тих, хто просто стояв пліч-о-пліч,
Мовчки служив, не давав піти, витирав сльози.
Недоречні благання, вибачення, обіцянки вилізти з безодні
Запиваються наступного тижня міцним алкоголем.
Втрачаєш себе, втрачаєш довіру від інших,
Смерть підходить все блище.
Могилу копаючи, не забудь –
Ти мені обіцяла цього разу бути сильнішою.

21.12.2023
0:21

поетика сну… соната
опущених вій і візій
(твоїх елегій, Овідій!)…
вигнанцю море розплата –
чумне… чарівнѐ і чорне
і човгають чайки мулом
і сіль до берега горне
сльоза імперським минулим…
слова що вітрами ринуть
розсіяності синдрому
не вистачає Риму
в очах чудернацьких ромів…
тепер цей кінець – початок
даремні слова і жертви
ти мусиш отут мовчати
ти мусиш отут і вмерти…
і хвиля цілує сушу
і горнеться до старого
і дивиться пес у душу
очима повними Бога…

                        І
Не вигадую того ніколи,
що і нині у серці таю,
ну, хіба-що, оту... не мою,
із якою то лісом, то полем
вирушали до синьої школи
у забутому нині гаю.
Даленіє моє незабутнє,
неповторне, веселе й сумне,
що за мить уві сні промайне
із минулого у каламуті –
у щасливе і світле майбутнє,
де немає її і мене.

                        ІІ
Є пророки у рідному краї,
та якщо випадає мені
досягати у далі ясні,
то із того, що не забуваю,
нічогісінько не уявляю...
ну, хіба-що...
                        на мить...
                                                уві сні
ще іду, але не поспішаю
із дитячого табору-раю
у герої, але... на війні.
Може й можна таке уявити,
що Бандера – це, нібито, я,
коли йду не любити, а бити
в Україні кацапа-бандита,
що на раші – єхидна сім’я.
Залишаю у цій іпостасі,
що висвічує десь на межі,
незабутні мої міражі,
бо не випало грішному щастя.
Розійшлися у просторі й часі
як у морі вітрила чужі.

                        ІІІ
А тепер за межею сторіччя
укривають дороги мої
терени і густі пирії,
та зоріють небесні і віщі
незабутні веселі обличчя
і зажурені очі її,
за якими не варто тужити...
...............................................
можна бути, і все-таки, жити,
і на це вистачає снаги.
Та коли я не маю ваги
і за це мене слід укусити,
не дивуюся... то єзуїти –
окаянні мої вороги.

12.2023

Я думав, біла... Абсолютно біла...
Без натяку на гаму кольорів...
Зима на дивний сон перетворила
Усе, про що я з нею говорив.

Колись цінив зимові подарунки -
Сніжинки, кучугури та зірки.
Як створювали чисті візерунки
Чи кольори, чи ноти, чи рядки.

Я про душі жаданий відпочинок
Прошу сьогодні зиму чарівну.
Щоб у кружлянні вранішніх сніжинок
Побачив Перемогу! Не війну!

І ось, у бірюзовому повітрі
Я бачу всі холодні кольори.
І ця зимова радісна палітра
Рятує від страждання і жури.

Тепер, як в іграшковому наборі
Сніжинки посміхаються мені
І сині, й кришталеві, і прозорі,
І ті, що не розтануть навесні.

Сьогодні чорний смуток лізе всюди,
Але недовгим буде час пітьми.
Я знаю: більше чорного не буде
В калейдоскопі світлої зими.

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Ще у снігах потоне звично слід,
Між білих дюн розіллє синьку вечір,
Сухий полин у інеї, старечо,
Зігнувши спину, поплететься вбрід
Мов каторжний, що зважився на втечу
З колючих заростей, де сплівся глід.

А ніч мине, розіллється кумач
Багровим запалає клаптем неба,
Відбившись у тополях сухоребрих,
Й сова, не виспавшись, зайдеться в плач,
І сонця підмороженого гребінь
За чорним лісом вклеїться в колаж.

День блисне лиш, й заграють у снігах
Натягнуті дроти, неначе струни,
Мелодію, що вечір їм придумав,
Коли за обрій синій утікав
Уздовж стовпів, які немов би руни,
Й до глоду мерзлого розіллється ріка
Із ліхтарів імлисто жовтим сумом.
01.2023.

Затуманило, затуманило
І дощем всі змиває сліди.
Ця погода нікого не радує
Та подітись від неї куди?

Краще б сніг з морозцем.Бо зима уже,
По зимовому й справді було б,
А не так листопадом тут віяло
І хоча б кучуруг намело.

На деревах засяяли б вогники
Срібні-срібні та сяючі всі.
Та й виблискував іній на сонечку,
Милуватися б нам цій красі.

Але віриться буде усе іще:
Сніг, мороз і танок хуртовин
І зима холодів іще принесе
Та таких, що захочеш весни.

2018 р.

Непросто все...непросто все між нами.
Закоханість схопила у тенета скотчем.
І душі вигравали теплі гами,
У зачарованім ми опинились колі.

Непросто все...непросто все між нами.
Зависли раптом міцно в межах віртуалу.
Тебе, неначе сотню літ я знаю.
На світ навколишній накинув хтось вуалі.

Непросто все...непросто все між нами.
Реальність завтра може інше заспівати.
Чи вбереже закоханості дамба?
Чи змиє в суєті її дев*ятим валом?

Я не просив ніякої любові
І почуттями душу не морив,
Але порушив спокою умови
Недавньої осінньої пори.
І замість стану старості відтоді,
Збиваюся, як в молодості, з ніг,
Кружляючи в щоденних хороводах
Жіночих прагнень і своїх утіх.
21.12.23

Розчинною кавою підсилим безсоння
Вгамуєм себе на кілька годин
В сусідній кімнаті… залишим, там доня…
Назавтра, чекаєм, порадує син…
А там і дивись загляне й невістка
Ввійдуть до родини із внуком у Храм…
В сусідів своє… така собі фішка
Скоріше, як завше, з народження спам…
Сьогодні же нам
Ні кроку від кави
З безсонням, тим паче, давно вже на "ти"
І навіть було: ко-ля-ду-вали…
А вам би отак, відмовили б ви?
20.12.2023.

коли остання з куль
вгасатиме у свисті
і хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
проміння розцвіте
і душі задзвенять

згадають спокій сни
у лютому забуті
думки гойдатимуть
до сліз гарячу мить
в якій серцевий бій
до жаху неприкутий
і холод самоти
зникає між людьми

і буде мало що
незгодам припадати
хай б'є в обличчя дощ
чи стрімголовий сніг
хай в пам'яті живуть
всі подвиги солдата
любов з обійм землі
і близни по війні

живу в останній з куль
вгасатиму у свисті
хай хрип вмовкатиме
залізного коня
у небі голубім
такім
до болю чистім
промінням розцвіту
а душі
хай дзвенять

10 Грудня, 2022

Мій прадід Федір вкрав зерно в колгоспі.
Голодні ж діти: ніби вчора – ледь
Пережили голодний сорок шостий,
В якому ще й вродилося мале.
А працював же – каторжно – за грами,
Якими трудодень замилив соз,
Бо все під віник вигребли в державу,
Як із лихих тридцятих повелось.
А час іде. А діти просять папи.
А треба й на сорочечку й штанці.
А зборщику “яйцо” ще треба здати…
А тільки облігація в руці…
Пішов. Набрав клумак з-під молотарки…
Спіймали. “Допр”. І слідчий злий як біс.
Дали як слід добрячої припарки.
І – троє літ гайда валити ліс…
Літа минули. Прадід спочиває:
Недовго жив. А правнук голови,
Коли тепер я це розповідаю,
Спогорда пхикне: “Та про що це ви?..”
25.11.2023,
Дашів

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

Не з’являйся хоча б тут, уві сні.
Я досі чую твій голос.
Слова, що казав ти тоді,
Мені ніколи не буде їх вдосталь.
Час минає, а ти – ні.
Переслідуєш по всім куткам,
Не даєш покою місяцями поспіль.
Маниш своєю красою та болем,
Через біль я втрачаю свідомість,
Зате насолоджуюсь сповна.
Через страх, через смуток
Я переступлю, аби тільки зустрітись з тобою.
Прокинувшись вранці, про тебе будуть думки.
Шкода мені, що це сталося знов уві сні.

2023

Вертає в зиму сонячне проміння.
Сліпучо визирає із верхів
блакитних пологів небесного склепіння.
Роз’ятрений мороз віджебонів
й знесилено розтікся по окрузі,
калюжами докірними лежить.
Йому всміхається [вони ж насправді друзі]
зимова нероз’ятрена блакить.

Грудневий щем на часі календарно.
Чи має бути щемною зима?
Морозонько, розлючений і хмарний,
ти сам себе лютуєш задарма.
Стікається відлучене проміння,
бере льодисте місто під крило,
вертаючи зимовому рипінню
його незамерзаюче тепло.

20.12.23

Не випилих у випитому - вина,
а випитого випилими вина.

2023

Коли мене не буде - буде сніг
Можливо дощ, або спекотне сонце.
А може буде вітер, що збиває з ніг -
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, десь зоря впаде.
І сонце знов спокійно спати ляже
А ніч в світанок нишком перейде
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде ніч
І шепіт хвиль, і місячна доріжка.
Листок останній прокружляє пріч
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде день!
Веселка буде, світлотіні
І лише я уже не кину тінь
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, буде все
Бо все повинно в світі повторитись,
А хтось повинен у цей світ влюбитись
І закохатись щоб і народитись знов.

Хто ти, коли не відтінок чужої самотності,
Звідки твій голос, коли не з собору грудей
Хіба твій цілунок зітреться з картини вічності
Шовковистим платком?
Скажи мені,
Твій погляд хіба не пастель у поливі світанку?
Хіба не тремтить в переливах його, душа?
Ти вдихаєш любов і видихаєш тремку поезію
Змагаючись із деревами.
І кроки твої
Хіба не відлуння прадавнього метронома,
А сміх мов завіса, блакитного неба, яке
Щоночі спадає у темінь позбавившись сонця
Відкривши твою справжність.

3.12.2023

Такі жінки народжуються в зимах
Прекрасно чистих. Скажеш- крижана?
Вона - сніжинка, бо неповторима
В можливостях, бажаннях, мріях, снах.

Не кожному під силу обійняти .
Як сніг і сонце - спробуй, роздивись!
Як місяць ясний, сріблом розіллятий,
Торкне очей, щоб кликати увись!

Така вона, зимова, незбагненна,
Кохана жінка, схована весна.
Розпуститься рожевим цикламеном .
Прекрасно чиста. Сніжно осяйна.