Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
Ти можеш мовчати
поруч зі мною.
Я бачу, як зараз тобі.
Твої сумні очі
розкажуть все мені.
Скільки б не брехали
твої вуста — не вдасться
сховати щирий погляд.
Не бійся стати тим,
хто боронить себе.
Тим, хто думає
лише про головне.
Не починай шкодувати
про давно згасле минуле.
Кожний прожитий тобою день
має своє, особливе значення.
І не важливо, яке саме з них
змінить або знищить тебе.
Ти живеш сьогоденням,
ідучи стежкою землі.
Не дай минулому
забрати себе.
Не дозволь йому
підкорити тебе.
Я не стану тою,
хто буде вести тебе вперед.
Я не проведу тобі дорогу
в майбутнє.
Я дам тобі частинку себе,
що зробить сильнішим тебе.

27.03.2023

Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Долаючи відстані пішки,
Або на скрипучих возах, –
Пізнав географії трішки,
Рослинністю наскрізь пропах.
Хоча відчувались тривоги
Численних прощань та стрічань, –
Манили у далеч дороги
Багатством надбань і пізнань.
Бігом і неспішним десь кроком
Сьогодні долаю шосе, –
Обводжу побачене оком
І подумки зважую все.
Проходження давні дитячі
Донині забути не зміг, –
Згадались тополі тремтячі
Уздовж незабутніх доріг.
28.03.23

Сонми віршів і серед них є в дар світлому.
Осіла ніжність квітнем на вербі – котики.
Юнацькі весни завше постають дружбою.
Ми народились – так добро у світ множиться.

І скільки б років наших не втекло, зляканих
тим, що відміряне за роком рік меншає,
тим, що цінуємо, лише коли втратимо,
тим, що своїх людей поміж чужих губимо, –

ми все ж є пам'яттю і лишимось пам'яттю,
у комусь – мужніми, посрібнені долею,
у комусь – дивними, дурненькими, з мухами,
максималістами, що дрібно рвуть списане.

Ми в сірих снах є кольоровими краплями,
що сняться, як бракує легкості й спокою,
ми є по розуму братами і сестрами.
І як тобі ця нісенітниця, брате мій?

Це квітень в мене промені свої встромлює,
нагадуючи, з чого виткана радісна,
і хто мені роки вже світиться спогадом,
коли життя – така минаюча вигадка.

Тож квітень розпускає верби і молиться,
благословляє давні спогади іменем.
Не знаю, чи для друзів у лугах котики,
але для друзів ніжний цей вірш.

11.04.2020

Шум дощу і стара бруківка, і весна як мур,
й даром зірвана конюшинка у руці,
і котячою лапою з лавок розігнані горобці,
й до пір'їни промоклий добряк амур –
все єством своїм начебто прирікало мій план на крах –
дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
і відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.

06.04.2020

Були у нього злети і падіння,
Але найбільше він хотів летіти від землі,
Кудись туди де світять зоряні склепіння,
Де всі ми голі, тихі і малі.

Він прокидався завжди свіжим на світанку,
Аж так боявся нерозкритись й відцвісти,
Однак життя його було таким вразливим зранку,
І надто стоншені були дороги і мости.

Він переплив ріку, коли з-під ніг пропало днище,
І там побачив, як вмирали друзі й вороги,
Коли ж проміння сонця піднімало роси з трав все вище,
Він все відчув і став як пил сухим.

Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.

В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
Листає сторінки чужих дверей,
Великий дурень, але не апостол.

Хитає човен твій схвильована вода,
І зуби з холоду гризуть щербатий місяць,
Існують двері де тебе нема,
І за якими не багато місця.

27.08.2021

Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері. І ще тричі.
Жінка прокинулася від несподіванки, почала хреститися, хоч вона взагалі не від світу цього, бо є дитиною богів, берегинею-чаклункою. І ві усілякі дурниці на кшталт християнства, конфуціанства, мусульманства та іудейства не вірить. Каже, що все це комерційні проекти зацікавлених осіб.
Зводив її якось до Києво-Печерської лаври. В дальні печер, які нарили свого часу , глибоко віруючі православні християни.
А там екскурсія! І така, що аж волосся дибки!
На поличках акуратно розкладені людські кісточки з табличками, де вказано, чиї вони і коли людина померла. А дружина як це уздріла - в крик
- Хто вам дав право заробляти гроші на кістках? Чи ви отримали дозвіл від покійників на те, аби їхні мощі виставляти напоказ і торгувати ними, як циган сонцем?
Витягуйте костомахи з нір і поховайте їх на кладовищах, а печери хай слугують сховком від російських бомбардувань!
Що тут зчинилося! Капець! Піп-екскурсовод замахнувся здоровенним хрестом, аби вдарити мою жінку. Я схопив його за бороду і штовхнув на кісточки якогось святого Діонісія. Кістки зламалися під огрядною сідницею священнослужителя, пилюга стала хмарою, люди побігли хто-куди. На додачу почалися передчасні пологи у якоїсь молодиці.
Дружина допомогла їй піднятися, а я змів костомахи якогось святого, застелив рядно, яким вони були прикриті, і поклав вагітну жінку на звільнене місце.
Кістки хрустіли під ногами, люди кричали, а піп поривався у бійку знову. Добре, що його притисли до землі і тримали, доки дружина допомагала з пологами. А перед цим я зірвав з нього рясу, а з себе майку та віддав дружині. І побіг наверх за теплою водою.
А коли все закінчилося і ми вийшли з Лаври, жінка сказала:
- Ноги моєї тут більше не буде. Це не екскурсія, чоловіче, а страхи Господні. Ліпше підемо в мухей Тараса Григоровича Шевченка. Там немає ні черепів, ні костомах людських. І говорять там рідною мовою, а не росіською.
Я з нею повністю згоден. Бо культура людська починається зі слова, з ідеї, а не з костюмах, які виставляють напоказ і луплять за це гроші з ідіотів.
Але не про це мова, бо я трохи відволікся від теми. Бо хочу розказати про те, де закінчується зло, а де розпочинається добро. Або навпаки.
Так от. Від безкінечних бомбардувань усіх околиць села та залпів гармат і танків дружина перестала спати. Кажу:
- Геть звідси. Не заважай ходити на чергування.
Восьмого березня, у так званий міжнародний жіночий день, під гарматну канонаду, забили з нею дошками усі вікна. Цукерок не було, поздоровлень не було, а були цвяхи, шуруповерт і дошки. Уночі була така дика стрілянина, що люди сиділи в погребах. А я, як і завжди, пішов у нічне чергування селом. з автоматом на шиї.
А уранці приїхали три двоповерхові автобуси і забрали усіх дітей та жінок. Я прийшов додому тільки зі зброєю. І розплакався. Думав, що не побачу дружину вже ніколи...
А московити ще півтора місяця нас мордували, доки не втомилися і втекли до Білорусі, лишивши після себе зруйновані житла, міни та тисячі трупів солдат власної гоп--стоп армії.
А жінка повернулася. Сива, втомлена, хвора. Глянула на мене і каже:
- Чоловіче! Ти став дідом. Борода сива, під очима чорні кола, тхне гірше, аніж від кабана.. і оцей автомат дратує: увесь час на шиї....
Чесно скажу: я з автоматом спав в обнімку. І чоботи не знімав. І підсумки з патронами також. Отакий от письменник- нечупара.
Коли убив першого рашиста - відчув полегшення. Наче колорадського жука придушив. Або таргана.
А нині московитів у нас немає, душити нема кого. Тому збігав у військкомат, пройшов медкомісію.
Печалить одне: якщо доведеться загинути - чи буде кому писати отакі от опуси?. І чи переможе добро - зло?
27.03.2023р.

Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…

Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
сьогодні вже не просто маячня!

Нам одягають цифрові окови
у вигляді реформ і обіцянь,
а ми оте усе ковтаєм знову
у мареві даремних сподівань!

І несемо на карку кровопивців
слухняно, попри тяготи війни,
а ті не кращі від московських вбивців!
Її скінчити не дадуть вони...

Оте триватиме не рік, не два, а доти –
аж доки не залишаться раби.
Одні раби, покірні ідіоти,
а поки що – гроби, лише гроби…

Як довго?!.

Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Цілими днями носили до сховів
Поміж щириці предмети якісь
Для полювання, або для улову,
Чи випасання пожадливих кіз.
Звідси постійно рушали в походи,
Потім трофеї тягнули сюди, -
Швидко бідніли багаті городи
І не тяжіли плодами сади.
Кожен мав, звісно, свої таємниці,
Часом, серйозні, бувало, - смішні
Тут, де яскраві суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені.
27.03.23

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

Лежиш, розпатраний у полі,
Посеред тіл розідраних на клапті,
Хотів ти людям вільним дати волі
І одягти у свої рабські лапті

Тепер докльовує лиш ворон
Смердюче падло, що від тебе залишилось
Тепер увесь світ проклинає хором
Паскудну землю де ти народилось

Чим думав ти, коли сюди припхався?
Бажав ти слави визволителя напевно,
Щоб світ увесь тебе жахався
Та здох безславно ти й даремно

Та ще й за що? За карлика дурного,
За "ціль велику", за отєчесвто своє
Чекає твоя доля і на нього
Недокраїна, звідки виліз ти, згниє

Лежиш, розпатраний у полі,
Життя твого паскудного ще декілька секунд лишилось
Не підкорить народ, що втіленням є волі,
Тому, що все життя у рабстві лиш було й катам корилось


Березень 2023

Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду

Заволала сирена,
Як вовчиця скажена,
Аж здригнулася зопалу Ніч,
Втисла голову в плечі,
Наче хата стареча,
Покотилися сльози із віч.

Запитала у Бога,
Нахилившись убого
Неприкаяна перед Творцем:
"Що ж це коїться в світі?..
Люди тисячоліття,
Одне одного ріжуть живцем!

Поділили планету
На глухі кілометри,
Зброю атомну вже віднайшли,
І танцюють багаті
На кістках злозачаті,
А у бідних — злиденні столи.

Йдуть війною на інших
Заграбастати більше,
Заздрість, ненависть множать на гріх.
Як Содом і Гоморру —
Потопи зло у морі,
Поклади край відразу для всіх.

Бо я бачу, що люди
Напаскудили всюди!
Ти створив їм річки і моря,
Океани і сушу,
І вдихнув в тіло душу,
Благодаттю засіяв поля.

Дав святий хліб причастя,
Хміль любові для щастя,
Розум в голови, нібито вклав.
Тож будують і зносять
Нетривкі хмарочоси
Із міцного бетону і скла.

Правлять злу літургії
Політичні повії.
Відпускають гріхи у церквах
Душогубам і вбивцям —
Майже всі продалися
Золотому тельцю за п'ятак.

І воюють за владу
Ті, хто совісті зрадив,
А нещасних в ярмо запрягли.
Потирають долоні,
Аж по лікті у крові,
Коли скінчиться все те?.. коли?"

Не зважав Бог на Нічку,
Розгнітав сонця свічку,
Переписуючи заповіт.
Милосердно дивився,
Як молилась вдовиця
За дітей і за весь грішний світ!

24.03.2023р.

І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.

І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Вибрунькує думи легкі, весняні.

І я розімлілий, мов березень любий,
Вже хмарне волосся торкаю твоє,
Немовби цілую в розтулені губи...
І щастям гойдається небо моє.

26 березня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, – мені вези!

Личко твоє – перламутрове ябко чи
ябко рум'яне, – до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
ч пророщу з неї вперту, значущу ціль.

Будете, хлопчику, з нею разом рости,
зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись!
Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!

25.03.2020

На білій пелюстці крокуса
зникає остання
крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
бо сонце суворе!
***

Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
малював не за гроші.
***

Помежи перших квітів
не красу шукає, а їжу,
якби ж знав, як я ним зачарована,
красень шпак.
***

Видзьобуйте,
видзьобуйте,
видзьобуйте
з мене душу!

25.03.2020

Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
може, жаль їм, а може – ліньки, вже все одно.

А звіряткам і досі боляче, і пече
від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та, хоч зайчик із пальчиків зважиться, – не втече,
бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.

23.03.2020

Межі, грані, перелази –
переходити чи ні?
Від образи до відрази –
від підбора до ступні.

26.03.2023 р.

ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.

ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
бо не дарма за неї воювали
герої – рядові та генерали
і голови поклали у бою.

Не умирає... воскресає мова
і має очищатися, аби
її живу не урізали знову
у мирні дні народної любові
і у часи воєнної доби.

І у роки історії цієї
у пам’яті людей і поколінь
нової ери оживає Гея,
коли під омофором Панацеї
не падає на неї чорна тінь.

ІІІАле бувають зайві настанови
тим, хто її ніколи не любив,
не помічав у зодіаці див
у присмерки...
у сутінки ранкові...
..........................................
Та свого не цураємось. Таки,
поезія формує еталони
абетки мови і її закони
від імені поета на віки.

03.2023

Какого чёрта я пишу?
Чего я добиваюсь?
Былого счастья не верну
Так для чего же я стараюсь?

Что за «любовь» описываю я?
Ведь не было такого
Кому я вру, ты не была моя семья
На твоё место я поставлю другого

-Ты идеальна лишь в моих стихах
-Ты лишь скульптура моей мысли
На деле ты всего лишь прах
И ты не смысл моей жизни

22 октября, 2022

Як хочеться жити й кохати
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.

І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
Трудами змордований дід.

Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
Але вдіяти нічого не спроможні поки,
Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
Насміхаються здалека на неміч козацьку,
Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
Піднялися страхи старі та старі образи –
Винен той, хто віддавав їм погані накази,
Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
Що у власній у державі панувати будуть.
То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
Той червоною від шабель кровію умився.
Думали купити волю зрадою. Даремно.
Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
Ледь ворота відчинили, повірили слову,
Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
Взяли пани Наливайка, закували руки,
Стали думати – якої б вигадати муки,
Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
Синів славних Україна здатна народити.

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Сатира пана Олександра-ібн-Сушка, хай йому трясця)

Як хочеться жити й кохати
Тверезим і п'яним " у дим"
Аби ненаситні дівчата
Кричали: - На пуп поклади!

Як хочеться жити й кохати
Не жінку - сусідку руду.
Але благовірна завзято
Катує ночами без дум.

Як хочеться жити й кохати
І чути : "Ти хочеш?
-Угу...
Та жіночка, гірше за ката,
Висотує сили й снагу.

Від дів утікаю до хати
Кричу їм з віконця: - Ку-ку!
Як хочеться жити й кохати
Такому, як я штурпаку!

25.03.2023р.

Таки душа зустріла рідну душу
і забриніла чарівна струна.
Зізнатися собі нарешті мушу,
що це вона. Вона, таки вона!

А очі одірватися не можуть
і серце заворожено тремтить,
і сірі дні сирі – тепер погожі,
і десь у грудях солодко щемить…

То сонячно, а то хурделить,
То тепло, а то морозець.
Це березень дорогу стелить
Зелен-барвінком до сердець.

Вже мати-й-мачуха жовтіє
В долині побіля ставка,
А березень знов снігом сіє
Й вітер танцює гопака.

Відкрив підсніжник оченята
І щиро сонцю усміхнувсь.
Для нього березень - це тато,
Матусею ж зове весну.

2023 р.

Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов криця ятагана.
Як бризки сонця, бджоли золоті
Іскряться галасливо біля квітів, –
Прекрасного багато є в житті,
Коли умієш ти його уздріти.
26.03.23

Така ти перша у моїм житті,
а воля божа – може і остання.
Вагався довго я, та все у тім –
з ваганням не рахується кохання.

Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
і залунали березневі грози…

Їх нездоланний, незборимий шал
умить мене поглинув з головою…
Уже не знаю, де моя межа –
я у полон захоплений тобою!

Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Та курйоз життя не в тому.
Смішно і не смішно.
Ну, бо ж вигнали, відомо,
Охоронця, звісно.

25.03.2023

Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Скажи - но, друже, божа кара
Нікого в світі не навчила?
Ще не розвіялася згара -
Нам знову хитро ріжуть крила?
Нема питань, мій друже - брате…
І вибач… вибач, час твій згоїв
Ну аж ніяк без супостата…
Ну аж ніяк… ніяк
Без воєн…
23.03.2023.

Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…

Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
вітає нас гірляндами вогнів.

Іще одне сьогодні йде у вчора,
але я не жалкую ні на мить.
Твоє моєму серцю лунко вторить –
тому воно так солодко щемить…

У ньому знову музика лунає
і знову сенс з’явився у житті,
Усе співає, як душа кохає,
і щастя, як не дивно, саме в тім!

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат, –
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться: Ні!..
2007-23

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heißen? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
– О, панімаю, ви із Украіни?
– Та й вам Європа ще не рідні стіни?
– О, да, я лішь парузкі панімаю.
– Тоді прощайте, я не з того краю.

Крокую далі. Будете сміятись,
дивуючись пригодою цією,
бо чую ясно рідною моєю:
– Не хочете зі мною прогулятись?
А я до неї... гордо, – nicht verstee...
хоча... не проти я... spazirengehen.

Війна війною, а гора з горою...
але, буває, є чого радіти,
коли, здається, мовою ізгоя
не будуть говорити наші діти.

А поки-що гуляю наодинці...
на світі є ще різні українці.

03/23

Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.

Подаруй мені слово.
Не треба мені ні зізнань,
ні пояснень, ні клятв,
ні палких обіцянок,
ні надривних емоцій,
які через край,
ні беззвучних благань
полонянок.

Подаруй мені слово.
Роки у намисті життя
додають іще ланки
та низка вже довга.
Все що було безцінним
поволі іде в небуття.

Подаруй мені слово...

24.03.2023 р.

Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.

Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А як сил мені забракне — водиці нап'юся,
Скажу: "Дякую, рідненька!" й Богу помолюся...

Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:

- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
До рослин чи звірів?

- Ну, а сам ти як вважаєш? –
Вчителька хитрує.
Той всміхнувсь, мовчить, гадає.
Щось собі мудрує.

- Ми ото міркуєм з другом,
Відповідь нам дайте.
Бо, виходить, кожен другий
Як не дуб, то дятел!

22.04.2023

…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
23.03.2023.

Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…

Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
я відпрацюю… Лише ти не злися!

Свого на смерть, говорять, ти послав…
Та я готовий стати на коліна,
аби вогонь життя його палав.
Візьми моє… Помилуй тільки сина!

Мажорна нота утопилася в калюжі,
коли забрали барабан сусіди дужі.

***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.

***
Вся нечисть з Лисої гори аплодувала –
Міноборони яйця купувало.

23.03.2023 р.

Ваш камінь послужить мені прес-пап'є.
Віщі сни з четверга на п'ятницю
Лягають іще нерозваженим тягарем
Нічної мари, пропасницею, -
заразивши серце.
А тому,
Розпускай на слова, все, що зв’язане.
Срібні нитки,
розчини грузним мороком ночі
у сплав амальгами.
На плоскість дзеркал,
чорні,
чорні
зіллються рядки,
Притисши тобі відзеркаленим
місячним каменем,
Скажене дрижання пустої, як ніч,
мари.

18.08.2020

Люблю прокинутися рано
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
Милуюсь вічною красою
У світле вбраного життя,
Яке вирує перед мною
І сіє свята почуття.
Навколо радісного стільки
Дарує світ і я б пізнав,
Але годинникова стрілка
Мені наказує: До справ!..
24.03.23

Березень на мені закладає свої бруньки.
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
але й не лишні?!

Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
стережіться!

Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами, – прости!
Й ось тобі:

ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
в'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
Вік мій засліджений.

Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну святив,
як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
най так буде!

15.03.2020

Я наснюсь тобі весною,
Не вставай зі сну!
Корабель належав Ною,
А непарні – дну.

Чути щебет а чи щебінь
Дряпає борти?
Ні, – це в хвилі пінний гребінь
Ударяєш ти.

Бурхай, бурхай серцем в грудях,
Плюскочи об вал!
Корабель пройде по людях,
Сповнить ритуал.

Зринь на землю, парним дану,
І вертай в глибінь.
Ти омріяв там кохану,
А зустрінеш – тінь.

І весни цієї снище –
Чарівливе дно –
Дивну пісеньку просвище
Про усе й одно.

А опісля – сколихає
Під сирени спів.
Дно для того, хто кохає
З цілого лиш пів.

10.03.2020



Хлопчик біля вікна

Любий,
ось ще один рік промайнув.
Губить
віра зерно.
Й начебто все одно, хто позад нас зростає,
хто їх до сну вкладає,
хто у своє вікно
Богу жалі читає,
руці отак складає...
в кучерях – вітер грає.
І кого не обіймуть,
і що не зросло.
Але як у Бога випросити трохи для себе
добра, тепла, русокосого сина,
щоб позбавив страху, а найперше – зла.
І щоб кожна його волосина
про тебе рекла.
І щоб всі оті імена, які на вустах зачинались,
отримали власне тіло.
І щоб не боліло.
А у нас тут – роки й роки,
спільні друзі.
01.04.2020

Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
Сягаю зором тихе верховіття.
Воно, либонь, прикликало весну
Ген з ирію барвистого, мов квіття.

Ох, ирію, ти – роду мого край!
Чи маєш парость пам'яті про мене?
Я з того віття втну собі на май,
Коли воно зготовиться, зелене.

А я про тебе в пам'яті живій
Усе тримаю, що прийшло із кров'ю.
Тому й тремчу, як рветься вітровій,
А гріх за рід замолюю любов’ю.

І ти простив. Я знаю, що простив,
Бо щовесни що відібрав – вертаєш.
Летять твої неписані листи,
Курличе в грудях світу їхня стая.

Клекоче день, стрічаючи зі сну
Нову весну.

09.03.2020

Здається, все оце колись було –
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.

І він спитав: за віщо ти ідеш?!
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Зліпи, а вже опісля – назовеш.

А я йому: бо тут вже все зовуть.
За віщо є ім'я, котре безтіле?!
В те саме місце світу спорожніле
Ті самі діалоги занесуть.

Ось сипле з неба спогадів мука.
Ось в коло скута лінія чорнильна.
Ось у дверях застигла постать пильна.
А ось мій сон веде богів рука.

22.01.2020

Колір твоїх очей – трава.
Запах твоїх слідів – гіркий.
Сходить для тебе щораз нова.
Гасне щоразу – як я – такий.
Вистежу, може, а може – вмру,
Білу вовчицю у білу ніч.
Скрізь зазначаю приманне: друг!
Відчай – остання річ.

Колір твоєї любові – сніг.
Запах твоєї отрути скрізь.
Стелишся тінню мені до ніг.
З вовчої шкіри в овечу лізь! –
Так ти мені зазначаєш страх.
З двох нас – мисливець міняє шерсть.
Відблиском гаснеш в моїх очах.
Вистежиш, може, а може – вмреш.

17.01.2020

Та як, скажи мені, зірнице,
Далека і незнана,
Коли у грудях – серце з криці,
А ніч – така жадана,
Здійнятись горі, ген до тебе,
У тілі чи без тіла,
Коли, мов ґрат сталевих, ребер
Боїться мрія сміла?

Чи ти мої спалила очі
На вуглик, як дровину,
Що не змогла я здріти сночі
Заслугу і провину?
Чи камінь хтось у мене вкинув,
Як мати гріла купіль,
Що й до сих пір ніяк не зрину
З глибин у ночі глупі?

Чи ти плетеш мені на душу
Петельки золотаві,
А я стежки всиляти мушу –
Шнурівки для постави.
Земне їх стягує, аж крушить
Мур серця, ребер ґрати.
Та як, скажи, хоч небо зрушить,
Зумію не палати?

03.01.2020

Криється за Карпатами
У кожусі картатому.
Мало пив чаю з м'ятою,
Бив по потоках п'ятами...
Мов з головою стятою,
Лишиться там стояти.

Земле, питаюсь, як тобі
Січень стрічати з травами,
Що по газоні м'ятому
Діти, межи забавами,
Будуть порою п'ятою
Сититись, наче стравами?

Знудиться за кордонами
Без прикарпатських дзвонів.
Хоч до Різдва з поклонами
Вийди з отих циклонів
І за всіма законами
Вдар!

19.12.2019

Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.

Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені.
Голі, стидом перед сонцем обвинуті,
Дряпають фарбу їх порухи стишені.

Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
Туго охоплює пояс строкатий.
Небу посильно позбутися бремені:
Перше – рум'янитись, після – смеркати.

13.12.2019

Думками сплетений мотив
Відпочивати ліг у флешку
А півник взяв і розбудив
І показав на вихід стежку…
І та прицмокнула у слід
Не так щоб аж… і їй поперло
Бо десь приблизно під обід
Усі зустрінуться з папером...
22.03.2023.

Я – скеля.
Я – скеля і скоро мене проб'ють.
І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
І переступить їх людність.

Назавтра
І далі,
І тисячі літ по тім –
Я дам цьому сонцю ковзкий і сумнівний дім.
Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
І стратить шанс на прозріння.

10.12.2019