Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Поєднання брехні та хламу
нам з реклами робить брехламу.

2024

Мої тривоги - у тернАх плоди.
Пройшла зима, вони ростуть і далі.
Не білий цвіт весни їх породив,
І то не Бог злощасну зав'язь дав їм.

Несу їх. Маю нерви за гілля.
Тримаюся. Бо набирають соку
Щомісяця, щороку, і гримлять
Війни відлунням їхні сиві бОки.

І я від них важнію. А терплю,
Надіюся - гіркі плоди нестерпні
Обірвуться, і втопчуться в ріллю,
Й ніколи більше не посходять терни.

Дитя маленьке тягне ніжні ручки
До рідної матусі, мов до сонця.
І усміхається оце "чомучка",
Для нього мати - янгол-охоронець.

Росте, росте дитя - уже школярик,
І поруч рідна обіймає мама.
І на добро вона благословляє.
Любов її подібна до розмаю.

Ось юність крила сильні розправляє.
Дороговказ ти чуєш материнський:
Зі шляху не збивайся, ти ж не Каїн.
Будь завжди гідним донькою чи сином.

Життя не балує і дме вітрами,
Хоч віддаляють часто вас дороги,
І в віці зрілому з тобою мама.
Не забувай ні хати, ні порогу.

Коли час старості приходить раптом,
Вже й матері потрібна допомога.
Вночі і вдень, і кожним світлим ранком
Ти матір бережи - вона від Бога.

Повз омолоджені дерева,
Біжить новісінький трамвай.
Аж раптом чується: Кінцева…
І хтось штовхає: Вилізай,
Бо, чоловіче, ти приїхав
Якраз до цвинтарних воріт…
Але не матиме він втіху
Від слів промовлених в одвіт.
Скажу таке, що ні від кого
Ніколи досі він не чув, –
Хоч виривається з уст стогін –
Я не наїздивсь досхочу.
Зарано ще мені на вихід,
Хоча у сні і бачив вже,
Як край могили заманиха
Мій вічний спокій береже.
05.03.24

Потягнулись до сонця озимі напружені стебла-
В мирну землю пшениця посіяна ще восени.
Знову грім - то не злива збирається ждана і тепла.
Знову котиться полем загрозливий голос війни.

Підминають під себе стебло знавіснілі зетанки,
Підіймається вибух до неба - з чорнОзему пил.
Тут заліза і тіла пшениця обгорне останки...
На зеленому полі воронки, мов сотні могил

Залишає війна.
А зерно проростало щосили,
Убираючи жовтня тепло, листопада росу.
Ти заплатиш й за поле, що танки твої замісили,
Окрім плати за кров і невинну дитячу сльозу,

Окрім плати за те, що десь батько чи син вже не дома,
Десь коханий чи брат не вернУться на рідний поріг.
Будеш довго платить, ще і внуків розплата ця стомить.
...
Ну а поки - лягай, тут, в озимих, обабіч доріг.
05.2022.

У перший день весни ходив у гори,
мене вітали квіти і птахи.
Забулися на трохи болі, горе
і серце менше краяли гріхи…

Чужі, свої, непрощені, забуті,
даровані чуттєвими людьми,
замолені ночами у покуті
у буревіях лютої зими…

У капищі під дубом, на вершині,
дзвіночки, вервиці, ікони, намиста
виразливо нагадують людині
про ідола міфічного, Христа…

Але у чому суть людської віри?
Яка різниця – Будда чи Аллах?
Усім відомо, два і два – чотири,
і Бог – добро, а інше – лише прах!

Добро і зло – звичайно антиподи
і сумніву у цьому – ні на мить.
А що «брати» несуть нам за свободу?
Від чого хочуть нас вони звільнить?

Од благодаті Бога – жити вільно,
дітей учити мовою дідів,
майбутнє їх вирішувати спільно?!.
Загнати мрію у імперський хлів –

у цьому їхня істина і віра,
що завжди кров’ю нашою текла?
Всього народу треба їм офіра,
а братнє їх добро – ще гірше зла!.

У інші удивлявся я вершини,
старався зазирнути за віки,
угледіти прийдешнє України,
а під ногами линули хмарки…

Забавлялись в круговерті,
а тепер пітьма довкруж —
поміж п'ятим і четвертим
поверхами ліфт загруз.

І назад не повернутись,
і не рушити вперед.
Проковтнули біль осмути,
на губах — гречаний мед.

Скільки солоду, аж нудить
від терпких лукавих слів.
Душі топим в морі блуду
наче щогли кораблів.

А любов — святе причастя,
як підкову у траві,
хтось знайде собі на щастя.
Та не ми вже... C'est La ViТаe!*


C'est La ViТаe!* — се ля ві — таке життя.

Березневий день став сльози лити,
Незатишно і сиро було скрізь,
Але дощу раділи первоцвіти,
Їх запахом наповнювався ліс.

Уже й травички голочки зелені
Тягнулися до сонця з-під землі,
Підсніжники, медунка й ряст рожевий,
Як вишиванки килимом лягли.

Скажу вам: незалежно від погоди
У цей весняний неповторний час
Оте пробудження матусеньки-природи
Не перестане дивувати нас.

2020 р.

Тумани виснуть, наче мрева,
В це час над річкою щорік, -
І повнить сходи березневі
З глибин землі цілющий сік.
Тепло наповнює кімнату
Через прочинене вікно, -
Лиш недалеко б'ють гармати,
Як у військовому кіно.
Лиш обгорілих яблунь крони
І понівечені тини
Мені нагадують про дрони
Та грізне полум'я війни.
06.04.24

Димлять довкола виднокраї,
Вогонь роздмухують вітри,
Післанці смерті скрізь чигають
І стрімко падають згори.

Їх спорядили наче й люди,
Що народились на землі.
Не бусурмани, не Іуди,
А православні москалі.

Такі святі вони і божі,
Про братню цвенькають любов,
А по ділах – на дідьків схожі,
А на руках – ще свіжа кров.

Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,
Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,
Мандрував континентами розписаних володінь
Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.
І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,
Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій
Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,
Просила його не бути відчайдушно хоробрим.
Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,
Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії
Розкинувши крона, вчувались припливи води
І хмари пливли мов замріяні цепеліни.
Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,
І на картах землі проступали глибокі рани,
Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив
Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.

Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось
Птахи розліталися парами наполохані голосом.
Він заплющував очі закриваючи карти її землі,
І очі йому наливалася океанами.

22.12.2023

Сліди, сліди... О, скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли бувала, й що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
То білий сніг на них, то жовтий лист,
То радо розбігаються у боки,
А то, в одну, натоптану, сплелись.

І хто тільки до мене не заходив!
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

Іду по них неквапно слід за слідом.
Під ноги стеляться і спомин бережуть,
Життєпис довгий ними віхи мітив,
А десь за ними Бог проклав межу.
04.2023.

Світанок. Місяць округлився блідо.
Внизу рожева смуга розляглася.
У небо ніби фарбу сіру влито,
Недоля сунеться зі сходу ласо.

Земля сумує, і в окопах тускло,
Хоч напрямок весни нестримний, дійсно.
У боротьби не втрачений ще мускул,
Проміння кличе всіх лишень до дії.

У чорно-білий день пошерхли крони -
Свинцю сліди, і серце трохи тисне.
Утримує гілки міцний ще корінь,
Весна життя не піддається тиску.

Ще правил тих не дочитав,
Що взимку їх я мав би знати, –
А вже весна новий устав
Несе, всміхаючись, у хату.
Хай перечитує сама,
Чи зараз вірно написала,
Адже, було, вона дарма
Взувати радила сандалі.
Бо потім снігу намело
Серед весни отак багато,
Що вкрай засніжене село
Помалу стало замерзати.
Календарю наперекір,
Посеред березня й надалі
Ходив у валянках надвір
Та лиш дивився на сандалі.
05.03.24

Hallelujah from Ukraine
На мелодію пісні Леонарда Коена (Leonard Cohen)

Настав цей вік, пройшла зима.
десятий рік ладу нема,
в своїх псалмах про це Давид віщує.
Чия, хтось скаже, в тім вина,
що проти Божих нас війна,
і кожен сам слова ці хай почує:
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Відчув щоб ворог тут свій крах,
хай буде Бог в твоїх очах,
хай обійме, і пестить, і цілує.
Хай молиться за нас монах,
адже його це Божий фах,
тож станем славить Бога. Алілуя!
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Удосвіта, коли роса,
коли відкриті небеса,
хай кожен з нас до Бога апелює.
Хай стане кращим повсякчас,
бо частка він народних мас,
хай заклик світом лине: Алілуя!
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Для вірних дам життя вінець,
упертим дам війни кінець –
Отець говорить тим, хто має вуха.
Втерпи знущання, біль та гнів
що йде тобі від небратів –
доносить ехо нам слова від Духа.
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

До нас доніс Твої слова
Твій Син Христос Цар-Голова
хай царство Його й на Землі панує.
О Отче наш, Христу хвала,
в четвер Він кличе до стола,
душа Його так любить і сумує…
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

04.03.2024р. Україна

Життя безцінне, диктують усі.
Один за одним відлітають у вирій птахи
І життів таких тисячі.
Якщо піду — не переймайся та не вір.
Я ще жива, сиджу і лиш спостерігаю
За вами, мов кіно, де немає інших глядачів.

Якщо не стане — не журися й придивись.
Не на холодне тіло або фото.
Підніми свій погляд десь увись,
Там я серед пташок нарешті вільна
Від думок своїх, літаю і не знаю
Чому жила й не розправляла крила.

Коли піду — прийми. Не зникла я,
А просто інша,
Тепер немає тіла лиш фізично.
Тонкі руки мої стали деревами,
Сухі пальці — гілками, гойдає їх вітер.
Сльозинку пустила,
В очах сірих проросли квіти.
Я ще існую, просто послухай
Вічний ритм, що не затихає.
Він у піснях, де сенс і мотиви
Мене наскрізь бачать й відображають.

Не чуєш голосу? Згадай.
Це я підспівую приспів.
Тобі, вночі, емоційно.
Він тепер кричить щосили в полі,
Не стогне, не реве. Немає болю.
Не загубиться мій пошук буття —
Розкриється в новій свободі.

Надто куцого за зростом
Має Руля чоловіка.
Та не бідкається зовсім -
Головне, щоб не каліка.

"Камасутра" недолу́го
Па́лить у кутку нервово...
Сексуальну же напругу
Жодним не змалюєш словом.

Ноу-хау по-гуцульськи:
Зріст рівнять стільцю належить,
У процесі має Рулька
За очима хло́па стежить.

І як тільки за орбіти
Компле́кт зі́ньок полеті́в,
Слід стілець ногою бити -
Ось такий контрацептив.

2010

З дитинства ти хворів невиліковно
любов’ю до Вітчизни і людей,
бо ріднокрай збагачував духовно,
давав наснагу, тисячі ідей…

В душі завжди мелодії звучали
і зрештою піснями проросли.
Улюбленцю широкого загалу
зі славою ненависть принесли.

Бо «Водограй», твоя «Червона рута» –
убивча зброя. Для «країни рад»
вони були іще грізніше трута,
немов із неба в літню пору град!

У них лунала українська мова,
співали нею наші солов’ї,
і слово те яскраво-кольорове
несло жахи для «братньої сім’ї»!

Не вберегли тоді свою надію,
сумує досі Брюховецький ліс,
але усе ж твою здійснили мрію,
хоча на трон проліз «червоний лис».

Щось будували непомірно кволо,
на лаврах почивали без кінця,
боялись дисидента Чорновола
й діждалися тернового вінця…

І нині Івасюк – це вельми круто!
Онуки вже шикуються у бій…
Їх «Водограй» веде, «Червона рута»,
щоб захистити край батьків і свій!

Вони лише збирались жити,
радіти сонцю і весні,
натхненно вчитись і творити,
співати мамині пісні…

Та не судилось, відлетіли,
рве невимовно серце біль –
взяли ворожі збройні сили
будинок житловий за ціль!

Оце уся вам честь і слава
донині, як у старину…
Навіщо світу та держава,
що і з дітьми веде війну?!.

Вам то не боляче, бо ви – далеко?
Бо це не з вами, бозна де, чуже?
Бо ваша власна ледь надтріснута безпека
суцвіттями нечуйності цвіте?

Два роки вже. Уважне споглядання.
Подачки помочі. Промови співчуття.
Співучасть в людожерському жуванні
покинутого у біді життя.

Яке ж м’ясце вам більше до вподоби?
В наявності сьогодні немовля.
Ну ж бо жеріть, насичуйтесь, панове.
Як носить вас, дворушників, земля?

Вдається ж вам дивитися й не бачить.
Чи профітами заліпило зір?
Не щезне ваша головна нестача –
не відає насичення упир.

Було далеко, може стати ближчим.
Було чужим – наблизитись впритул.
Будинок. Ніч. Влучання. Попелище.
Господь засудження промовити забув.

03.03.24

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

А той горбок із білими берізками
І нині часто так приходить в сни
Із пролісками гарними розквітлими
Та запахом красунечки весни.

Сюди ми йшли не так за тими квітами,
Як відпочити й бачити красу,
Подихати весняною ще свіжістю
На повні груди, забувать про сум.

Старі берези стали, є й посохлі вже,
За пролісками теж ніхто не йде.
Та дні чудові ті дитинства нашого
Пам"ять назавжди в серці збереже.

2021 р.

Кров'ю вмиті та бідою сни,
Прокидаюсь -- бомблять клуню, гади.
А чи сіятиму жито навесні,
Чи ракета прилетить у хату?

День прожив, а наче цілий вік,...
Ніч минула...вижив. Ну і добре.
Я оглух. Та чую брата крик!
Я осліп. Та зрію чорний обрій!

За сніданок - змучена печаль,
За вечерю - тризна без молитви.
Спить у ліжку сирота- дівча,
Батечко загинув десь у битві.

Я їй не отець і не рідня,
Але свій по духу і по крові.
Кат московський в неї всіх відняв,
Розлилась біда , неначе повінь.

За вікном скрипить старезний в'яз,
Плачуть за плечима вірні музи...
Спи, дитя. Віднині батько - я,
А дружина вірна - за матусю.

3.03.2023р.

На ширину всього вікна,
І в глибину мілку кімнати, –
Уже всміхається весна
Та з буднів радо творить свято.
Дарує іскорки натхнень
І подає нові надії, –
Навчає прагнути щодень
І лиш добро у світі сіять.
04.03.24

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Відповідатимуть за все!
Горітимуть в огні геєни
За всіх невинно убієнних –
Ніщо від кари не спасе.

І буде суд. І буде кара.
І лю́дський суд. І Божий суд.
І буревії занесуть
Сліди московської почвари.

Жартуна́ – керувати собою
обирали зі сміхом дядьки;
і коли уже йшлося до бою –
він усім обіцяв шашлики.

А дядьки – геть наївні, як діти!
Рахувати їм щось – не з руки...
От і йдуть – за свій кошт боронити
і Кринки́, й будь-які Шашлики.

Зате лідер – завзяття не втратив,
не прогаяв нагоду таки:
«панібратів» (та й не панібратів) –
перетворює на шашлики.

(Лютий 2024)

Одними «пише Бог», «у сні приходить» іншим,
та заповіді нам кладе у їх уста,
а мій же монолог – не заповіти, ві́рші…
Там на́тяку нема на авторство Христа!

І пафосу катма́, все більше із натури:
про горе і війну, підступність і цинізм.
Відверто, задарма́, без тіні кон’юнктури,
та хи́ба є одна – відсутній популізм.

Навіщо все оце? Кому воно потрібно?
Читатиме і хто ці стогони душі?.
Не думаю про те, як серце б’ється дрібно
й багряними слізьми́ стікає у вірші…

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

(присвячується народній артистці України Світлані Мирводі)

Королева романсів
В такт кружляє у танці
І несе людям радість,
Раювання душі.
Сонцем лагідним світить
І дарують чар-квіти,
Королеві романсів,
Навзаєм глядачі.

В сяйві дивних софітів
Розчинилося світло,
Ллється музика чуйна
І воркує струна.
Королева на сцені
Дні невтішні, студені
Уквітчає собою,
Як весна чарівна.

Підіймає на крилах,
Зачарована, мила.
Солов'їна пташина,
І тендітна немов
Статуетка з фаянсу,
Королева романсу
Перетворює пісню
На безсмертну любов.

29.02.2024р.

...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

Рудіє сонце золотаве
І синє небо меркне теж, –
Дніпро відсвічує заграви
Незатухаючих пожеж.
Вода тьмяніє неохоче,
Хоч сутеніє навкруги, –
Бо колір змінювать не хочуть
Червонобокі береги.
Отут пролито стільки крові,
Що пурпуровий кожен штрих, –
Що будуть відсвіти багрові
Ще довго липнути до них.
03.03.24

............................
Чекати тебе...Кожен крок відчувати на відстані.
Зберегти нашу ніжність в душі... не віддати нікому.
Не втратити віру, приховану десь в серця пристані.
Найкраще повернення те, що до рідного дому.

Вдихнути у груди надію: на краще, на зустрічі...
На ціле життя, що Всевишнім на двох заплановане.
Звернути з дороги, де манять вогні, душі блудячі.
З молитвою йти у майбутнє щасливе, врятоване.

Тримати зв'язок по сусідству, хоч той... кілометрами.
Не дати поглинути прірві, що втягує глибоко.
Кохати... Не втратити щирість та бути відвертими.
Дверцята довіри, мов Всесвіт, розкрито нам широко.

Не впасти у відчай.... Піднятися, мов після сповіді.
Плече десь підставити, руку подати, підтримати...
Людей осипає додолу, порою, мов жолуді.
Життя рівновагу нелегко буває нам втримати.

Потрібно зуміти здолати всі сходини труднощів.
Не можна втрачати надію останню на прощення.
Простелено ковдру ніким неприм'яту для любощів.
За мить, на вершину блаженства чекати нам сходження.

Незмінним в цей час і важливим для нас стало правилом:
Уміння здолати весь біль та живими зостатися.
Я буду на відстані вірним тобі, добрим Ангелом,
Зі світлом моїм, щоб було тобі легше триматися.

Тетяна Купрій, 2023.

Гречні гречку поважають.
Гречні в гречку не стрибають,
Увіходять поволеньки
І кохаються легенько.

Гречні гречку не толочать,
Гречні гречно залоскочуть,
Гречні люди діють гречно,
Аби все було безпечно.

Смаки, кольори, вподобання всілякі
у кожного різні, звичайно, вони.
Тож хто заперечить їх цінність та якість?
Хто наслідки візьме на себе вини?

Ми різні наскільки, що інколи розум
не може сприйняти окремих речей,
які викликають обурення й óсуд.
Нестерпно дивитись на вчинки людей.

Шкода, що у світі багато страждання,
надмірної заздрості, люті, брехні.
Терпець надривається, крапля остання…
Як складно буває промовити: «Ні!»

Це слово коротке знесе перепони,
обійде глухі, непробíйні кути.
А тим, що на себе напнули корони,
на двері покаже, де вихід знайти.

24.02.2024

Органна музика звучить...
Зі сфер далеких, з–понад хмари…
І з глибини земних століть
До нас вона волає марно…

А людство слухає “попсу”,
Легалізує лихослів’я;
Над Божим світом чинить суд
І рушить Храм свого довкілля.

2009

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

І знову розгулявся сильний вітер
І сніг з дощем посипався згори.
Таке буває цієї пори,
Це березень крокує вкотре світом.

А завтра він вже усміхнеться сонцем,
Привітно капелюха зніме враз
І зазирне у кожнеє віконце,
Щоби з весною привітати нас.

2020 р.

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Ізнов розбилася посуда?..
Не переймайся сумно тим, -
Здавен так радість кличуть люди
І йде вона у їхній дім.
Переставай себе винити
І плакать гірко припини,
Адже на щастя посуд битий, -
Одвічно кажуть віщуни.
І пошкребе на серці жалість
Лише до певної пори, -
Скоріш забудь про те, що сталось
І прикре в пам'ять не бери.
Щоб зникнув смуток цілоденний
Та більш не відати журби, -
Засни із думкою про мене
І в сні її не загуби.
02.03.24

Сонце підняло́ся,
тане чоколяда...
У Маруськи мої
Скінчилась помада.

- Любчику, рятуй ня!
Що маю робити?
Не буду ж я з варгом
Тріснутим ходити...

- Є над нами Воля!
Зате будеш знати.
І для поцілунків
Рот лиш відкривати...

2010

Сьогодні ще гуляю я
на березі крутому,
а уночі душа моя
цугикає додому.
І педалюю... уві сні
у неурочу пору
на двоколісному коні
верхи по косогору.
Як і тоді, коли узрів
у полі юне диво,
але... упав, бо не умів
триматися за гриву.
Не угамовується кінь,
алюром і галопом
несе мою до неї тінь
оазою Європи.
Живе у пам’яті дівча,
тому і... може бути,
що я її не помічав,
але не міг забути.
Та уявляється мені,
як я на білому коні
із далечі вітаю
мою омріяну до сліз,
але у маєві беріз
її уже немає.

03.2024

я так собі гадаю
що ти є
ця впевненість
у день
таки грядущий
у непохитне
тремоло моє
в якому
оживають рідні душі

і промінь проситься
ізнов на ніч
і засинає немічно
тривога
гадаю
як же байдуже мені
що не одні ми
призабуті в Бога

що не настане
без оглядки час
в якому
накупатися б
у тиші
гадаю
стане значно менше нас
отих
яких ще
тиснява колише

яким не зручно
бідкатися всім
своїм ненадбанням
по вінця блага
я більш ніж певний
що небес
не сім
що не вбивають
просто для розваги

що недарма
розродиться сльоза
за все розгублене
і недопите
за всі мої непевні
за
і проти
що тепер нічим не змити

а десь
на золотому дні чудес
прихованому
від людського ока
я сотню раз
в собі помер
й воскрес
опанувавши
гіркоту
і спокій

8 Грудня, 2023

не складається
якось
братику
уціліти
наступному
авелю
у війни
своя математика
і свої
недотримані
правила
стріляючи мені
в потилицю
не забудь відхилитися
каїне
кров
як бризне в очі
по вилиці
сповзатиме
неохайно
знаємо
ми обоє
вразливість відстані
в притаманності
ставати кривдою
я
незрячість твоя
і відданість
ідеалам
що пахнуть
не битвою
а бажаннями
скаженілими
ґвалтуваннями
геть божевільними
то над прірвою
так присіли ми
небеса
не здаються вже
щільними
то в мені
ще на подих
відчаю
у тобі
насолода
з погордою
руки зв'язані
в добрих звичаях
у традиціях
в пекло всіх
мордою
ой не відаєш
чорна душенько
що чекатиме тебе
за прірвою
за заламані
долі
й рученьки
за хрипіння
гортанне
враз вирване
плач
і скрегіт зубів
увічнений
ця константа для мук
у приреченні
а я
догоратриму свічами
новоприбулим
та понівеченим
онде янголи
в очі глянули
та твої
глевкі брили каменю
то вони
в мої тихо канули
поки білий світ
чужим
не став мені

14 Лютого, 2023

По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
І в кожній краплі зливи туга
Узята від сльози.
Чиє ж там серце зупинилось,
Чий сон продовжив день?
Та тільки вітер хвище камінь,
І опадає клен.
І крона хиляться, мов кличуть
Щоб слідом йти за ним,
Та хто ж у цьому катафалку?
Чий батько,
Брат
Чий син?
І все-таки не йдеш, задкуєш,
Супроти вітру слів.
Невже тобі бракує серця,
Яке потратив він?
Та чорний птах засвідчить втечу,
Вперіщаться дощі
Мостом розлуки через пам’ять
І шурхотом плащів.

01.03.2024

Подих стік у груди і в них завмер.
Гулко поміж колон викроковує тиша.
Чи ти щасливий там, де ти є тепер?
Якщо цікаво, я тепер щасливіша.

Я відпустила нарешті свої жалі.
Йти не хотіли, чіплялись за звичне лігво.
Як розкормила їх – велети чималі,
скільки моїх сердець розтрощити встигли.

Як же просторо стало, коли пішли.
Стільки блакиті й світла вміщає місце.
Жодної кривди, погорди, страху, хули.
Жодного болю, врученого навмисно.

Що ненавмисно кажеш? О так, простіш
не помічати свої ненайкращі вчинки.
Поміж усіх похваляння невартих рис
саме нещирість зводить найтовщу стінку.

Твоя байдужість не стане моїм тавром.
Є у мені одна нездолана сила.
Випхала всі жалі за поріг гуртом.
Здихалась їх, а любов лишила.

27.08.23

З весною! Світла, див, любові! :)

Вслухаюся у журавлину пісню,
Вдивляюся в божественну блакить,
В навколишню весняну живописність, -
Земля прокинулась і вже не спить.

Її заполонили первоцвіти,
У кожній милій квітці сонцеграй.
Як обережно повіває вітер,
Мелодію весни співає гай.

Милуюся ландшафтами природи,
А в серці квітне свіжість почуттів,
Що надає натхнення і свободу,
І пахощі народжуються слів.

Над урвищем стежиною
Веди мене, тримай мене.
Пісок у прірву цідиться
Хвилинами з-під ніг.
Колись в Тобі спочину я
Після дороги дальньої,
Ішла якою світом цим,
А Ти мене беріг.

Та зараз - підхвати мене
Рукою милосердною.
Я ще не домолилася,
Відсунь дороги край!
Ще маю незавершене,
Ще бачу ціль попереду.
Прошу Твоєї милості -
Над урвищем тримай.