Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Заплакало дощами наше літо
закрило хмаровиння небеса,
незірвані поблякнули вже квіти…
Краса перетікає в круасан
і більше дошкуляє прохолода.
Хоча у ватрі тліють ще дрова,
не гріє вже ні молодість, ні врода…
Емоцій закінчилися жнива,
укрилися байдужості іржею
від відчуття буденності мети.
Убога ти… і тілом, і душею,
не грієш серця, як там не крути.

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Закрий спочатку двері на замок,
А потім відкривай наступні дверці.
Не знаю, милий, хід твоїх думок,
Можливо, в іншій щастя віднайдеться?

Привабливих жінок, як тих зірок,
Та важко розшукати шлях до серця.
До точки неповернення лиш крок —
Не балансуй над прірвою... зірвешся!

Не буде у минуле вороття,
Розсиплються коралові перлини,
Як наші льоноцвітні почуття —

На згадку вузлик зав'яжу віднині.
Хоча не шкода за любов життя
Віддати до останньої краплини!

06.08.2023р.

Всім відомо, що атлета
не буває без котлети –
без м’ясистої котлети
і ранкового омлету.
Що стосується поета
без котлети і омлета –
ця історія знайома
і до того ж не нова.
Все тому, що поетеси
з головой пірнули в стреси,
яким років може двадцять,
ну а може й п’ятдесят.
Все віршують про кохання,
а поети спозарання
і до самого заходу
в садках яблука їдять.
Яблука у серпні кислі
і, якщо казати стисло,
всюди у поета кисло –
і в думках, і в животі.
Дорогенькі поетеси,
ви махніть рукой на стреси,
бо комусь не до кохання
без котлет і ковбаси.

06.08.2023

Як лячно всесвітом блукати - там печаль.
Чому ж я досі так молюся тихо?
Чи молитов своїх побачу віхи
В холодній бездні, де не скресла крига
СтрахУ, що в чорну сховано перкаль.
Війна - вовчиця завиває дико,
І плодить новий виводок вовчат,
Де кожне - лихо.
Вилизує, щоб дати силу вдиху.
Про смерть кричать.

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.

Так як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас.
Вміти щастя дарувати
Слід навчитися у нас.

2020 р.

Нелюди знищують людей
Свідомо, вміло і жорстоко,
А світ, занурений у спокій,
Лише безклопітно гуде
Та споглядає у пів-ока,
Або навмисно просто жде,
Що ми подінемося десь
І стане їм ще більш нівроку,
Як Україна пропаде
Й ніхто не чутиме наш докір…
06.08.23

милий боюся ти хворий
ти помалу зникаєш під водою
ти вже майже нічого не контролюєш
згадай
твоя підсвідомість вже знакувала тобі
про це снами
ти ж відмахнувся від них
зайшовся відчайдушним сміхом
і цей сміх пролунав наче крик
пораненого звіра
який ніколи не дізнається
про власну смерть

а ти
згадай
ти завжди хотів
померти гідно
то подивися смерті у вічі
намацай кубло
що вона спорудила у твоїй голові
і якщо не здатен вирвати його з корінням
то хоч повикидай ті яйця
які вона висиджує там
половину твого життя
щоб ці потвори потім
не кликали тебе татом

а ти
згадай
ти завжди хотів
бути татом
татом дівчинки
ніжної та гарної наче квітка
яка пишалася б тобою
і якою б ти пишався
яка слухалася б тебе
і яку б ти слухав
навіть у її криках
вчуваючи спів

але зараз ти
милий
чуєш розмірений плюскіт
то хвилі поглинають тебе
раз по раз накриваючи з головою
плюсь плюсь
тільки не засинай
лишайся свідомим до кінця
дивися на мене

а я
дивитимуся на тебе
милуватимуся тобою
раніше ти був багатий
наче цілий континент
а тепер багатий
наче віддалений острів
я завжди мріяла жити на острові
твій острів прекрасний
зі стрімкими узбережжями
і ласкавими пляжами
з високою приязною горою
у своєму центрі
всіх тутешніх рослин і тварин
я знаю на ім'я
і мене усі знають
а надто озера
прісні та холодні
вони не мають сполучення
з морем
і правдиво віддзеркалюють небо
своїм гладеньким плесом
а я так люблю купатися у небі
милий

плюсь плюсь
плюсь плюсь
я з тобою
до кінця

16.07.23

Мій рай там, де знаходишся ти,
Де нема ностальгійного смутку,
Де гойдає полин незабудку,
І лунає блаженний мотив.

Білий лебідь пливе по воді,
Розправляючи крила розкішні,
Де святий обіймається з грішним,
Легіт пестить жита золоті.

Де пили насолоду з долонь,
І колошкали трави шовкові;
Гасне літо в серпанку бузковім,
Тільки серцем ти не охолонь.

Обійду блокпости самоти,
І до тебе, коханий, прилину.
Я твоя, ти моя половина —
Мій рай там, де знаходишся ти.

04.08.2023р.

Де плюс, там і мінус,
а чорне і біле –
картини німого кіно.
Натягнуті нерви,
напружені жили –
навіщо? Для чого? Давно
усе розчинилось
у просторі часу.
І долі круті віражі
на відстані років
втрачають контрастність,
мов храмів старих вітражі.


05.08.2023

Небо в маркізеті, серпень у засмазі,
День з кавунно-динним свіжим ароматом.
Ти для мене, ніби у степу оазис.
Очі заблищали - теплі два агати.

Сонця вічна фреска, маки і цикорій.
Заблукали в травах ми удвох з тобою.
Тиша пасторальна, почуттів прозорість.
Серце пломеніло, сповнене жагою.

Пролітає серпень птахом легкокрилим.
Залишає згадку про гаряче літо,
Трав'янистий килим. Як же ми любили!
В поцілунках сонця - неповторні миті.

Дай свою мені скроню, до неї торкнуся я пальцями,
Далі чуба скуйовджу - напевно, що сивий , як є.
Розболілася згадка, хоч сумно, а ніжно і вальсово
Нам з тобою платівка про давню любов дограє.

Притулюся до шиї, вдихну теплоти непідробної,
Підіймуся навшпиньки й руками тебе обплету.
Уявити по іншому все, що прожито, не пробую:
Світ розділено навпіл, і ти в нім безглуздю впритул.

І дорогу назад твоя доля в пилинки розвіяла.
Хоч і ждатиме мати, щоби доторкнувся плити.
Знаю, скільки разів та дорога думками проміряна.
Чуєш, скроні торкнулась. І в сон попрошуся прийти.

Уже не тільки губи терпнуть –
Язик геть зовсім занімів,
Адже поміг я трохи серпню
Звільнити сад наш від плодів.
Посмакував дарів од пуза
І обважнів вмить, як на гріх,
Бо оминає ситих муза
Та не летить Пегас до них...
05.08.23

Ні про що не жалкую, що сталось — те сталось.
Скільки нитці не витись — настане кінець.
Хоч мені завше сонця в тобі вистачало,
Та з'явилися хмари... зійшло нанівець.
Чи пороблено нам ворогами лихими?
(Не для всіх наше щастя здавалося сном.)
За шибками дощі, як печаль за дверима,
Чорні ворони б'ються у сиве вікно.
Відпускаю лети, в каламутні простори,
Оминай трясовини, гірку кропиву.
Перейматися досить, розлука — не горе,
Смерть здолала і це якось переживу.
Дуже вдячна тобі за ті миті щасливі,
І за ніжність сердечну, й душевне тепло,
За світанки рожеві та ночі зрадливі,
За усе чарівне, що між нами було!

05.08.2023р.

Поезія – не теща і не тесть,
вона змовчить, не дасть під зад коліном,
коли від слів поета муза гине,
Пегас літає, як скажений гедзь.
Як добре, що поезія – не жінка,
бо вже давно б посивіла вона,
справляючи поетові обжинки
його шедеврів. Не її вина
у тому, що поет її кохає.
Любов свою покаже всім сповна
поет, поки поезія жива.
Любов до гробу інколи буває.

04.08.2023

Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу**
колишуться мрії, як ліс на вітру!
З нас предки глядять на сучасне село
і думають нами, щоб щастя жило!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
освячено шлях золотих Богдані́в!
Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
боронячи правду дідів і матусь!

Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
Господом Богом дани Богдани!
Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

16 травня 2013 р., Київ

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)
** Літерами ŏ та ÿ представлено місцевий діалект

а що їй лишається ще ?
коли всі кордони подолано
звання всі геройські отримано
й дерева дбайливо зрощено ?
історії почуттів всі прожито
кришталем троянд тавровано
спаплюженим серцем скроплено
надією наново зроджено
зостатися тут ? на Бога !
невже в світі є оптимісти ?
дорога - ось правда... дорога
для геніїв і реалістів
і байдуже цій дорозі
що було он там і що буде
вартують для неї сльози
вартують для неї і будні
вона не для всих. Ледь помітна
мов буря в жіночому серці
можливо тому лише геній
до неї тихенько озветься...

2022 рік

Осінь підступає непомітно...
Літо ще буяє навкруги.
Але дні коротші, менше світла,
В вирій вже збираються птахи.

Ранки прохолодою зустрінуть...
Сонце тільки гріє, не пече.
Ще земля квітує і радіє.
Та зима вже дихає в плече.


4 серпня 1997 року.

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.

Хижа ніч усю оселю вкрила,
морок простягає темні крила
і тече жура до небокраю.
Чорним сумом душу огортає…

Загубився сон побіля тину,
самотина – ніби павутина.
Тихо опускається на вії
безнадія. Дика безнадія!.

Відчай сплівся у вінок терновий…
Не дає промовити і слова
біль нестерпний. Навіть усе суще
умістилось в глиняний гладущик…

Але серце зранене чекає
ранок, що уже за неба краєм.
Ще кохання принесе лелека,
що набілом потече із глека!.

Бринить джерельною водою мова,
Бо чисті животворні слів краплини.
Не зраджуйте духовній цій основі,
Вона бере початок із родини.

З дитячої колиски, з пісні мами,
Із батьківської мудрої науки.
В ній волелюбного народу тяма,
І гідність, що пройшла крізь лихо й муки.

У душу нації хай ллється мова -
Велична, неповторна, серцю рідна.
То ж бережіть те джерело з любов'ю,
Єднайтесь словом українським плідно.

Ковила, ковила
У степу поросла,
Вітер нею гойдає-колише.
І прибить до землі
Також можуть дощі
Й сірі пасма її намочити.

Встане знову вона,
Хоч жорстока війна
І глибокії вирви навколо
Від ворожих ракет.
Але це не секрет -
Світла воїнів зло не збороло.

В немало звитяг,
Український наш стяг
Майорітиме над селом кожним.
Проженемо заброд,
Бо ми сильний народ,
Українці ж бо непереможні.

2023 р.

Юрію К…
На них потріскалася шкіра,
Та ще слугують на всі сто
І виправдовують довіру
Вони до себе, як ніхто.
Долають вулиці і площі,
Рівнину топчуть й крутосхил,
Хоч їх карпатський дощ полоще
І покриває львівський пил.
Мене втомили вже вокзали
І мандри спричиняють шок,
А їм, зачовганим, все мало,
А їм, немодним, – хоч би що.
Напевно, радість невелика,
Але вона постійно є, –
Риплять підошви черевиків
І веселять життя моє.
04.08.23

Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.

/терцина./

Мово українська, солоде дитинства!
Промовляєш серцем в маминих устах,
Жебониш джерельно, милозвучно й чисто.

Лебедить молитва щира та проста:
Від дурного ока та лихого слова,
Наймиліші звуки чую крізь літа.

О, премудра нене! Згадую я знову:
- Розкидатись словом, доню, ти не смій!
Зрониш слово – думай, слово – не полова…

Карбувала розум із дитинства мій
Мудрість покоління, що зрікала мати,
І лягала в серце літеплом з-під вій.

- Будуть поряд, мила, різне ґерґотати :
Лаятися, кпити, драти язика –
Не неси сміття те до своєї хати…

Глянь, яка співуча, красна, гомінка
Українська мова – рідна, найсвятіша,
У житті хай буде замість маяка.

Фарб рясну палітру вислови у віршах,
Обійди балачку – ту, що ріже слух,
Намагайся словом запалити інших.

В мові – зміст народу і родинний дух,
Надбання коштовне, досвіду скарбниця,
Голос Кобзаревий, він – крізь час не вщух!

Змовкне на пів слові, хто духовно ниций,
Хто двох слів не зв’яже – набереться знань,
Не зміліє мудра, дорога криниця.

Будуть дивувати м’якістю звучань
Древнього фольклору чарівні глибини,
Колорит якого – мов дзвінкий ручай.

Пройде ніч над нами темна, горобина,
До гнізда повернуть діти з чужини –
Променем маяк їм завжди з України.

І уже не буде мору та війни,
Заведуть веснянку річка, степ і гори –
Справді, як за радістю скучили вони!

...Чуєте? Вкраїна з гідністю говорить
Музикою слова мам і татусів.
І стоїть за рідне захисник суворий,
Він – недремне око пращурів усіх!

Стільки років не знала нічого про тебе,
Ніби в просторі дим розчинився.
І мовчало заплакане в сірості небо,
І не снився мені, ти не снився.

Несподівано краплі упали небесні,
Мов надія для росту любові.
Я ж чекала тебе, проминули всі весни.
Довгождане прорвалося слово.

Відшукав, хоча осінь безлиста назріла.
Загубились не всі сподівання.
І серця шепотіли, і з трепетом мліли.
До останку тепер, до останку.

даремно я боялася за твій розум
розум який сказав
я пліснява на засохлій шкоринці
розум який не любить
думати про себе
бо має думати про світ
бо функція розуму — адаптивна
тому не варто довіряти
цьому кон'юнктурнику
і не варто за нього боятися
він пускає невидимі корінці
глибоко в тіло
аж неможливо втратити його
не втративши себе
він розсіває мікроскопічні спори
які неможливо не вдихнути
і неможливо видихнути
тому все навколо занечищено
його добрими намірами
змінити світ на краще
вкрити землю
кольоровою пухнастою пліснявою
що впорядковує все на свій копил
розсіває суперечливі думки
аби хоч якась проросла
а вони потрапляючи в одну голову
спричинюють божевілля

де ти є
у цьому амбітному плетиві
незмінний неторканий
любий

03.08.23

ІВійні минає друге літо...

чекають хліба по воді
живі аборигени світу...

не знає світова еліта,
як виживати у біді
і не коритися орді...

ані Арей, ані Феміда
не відають, – а де тоді
подінуться усі вожді,
яких нема куди подіти...

і москалі, і бульбаші,
і мародери пуцьки-бацьки,
і, ніби наші, та чужі
нувориші-скоробагатьки,
і малороси без душі...

раніше, що у нас на часі,
вирішували у кремлі
шути і їхні королі,
а нині Гея у Гаазі
вирішує, якій заразі
немає місця на Землі.

ІІКоли воює Україна,
на заході усе окей,
адже Америка не винна,
що у якоїсь половини
народу обраний лакей,
що у фортуни є паяци,
які уміють на ходу
перевзуватися і маси
смішити на свою біду,
і мати євро на палаци
десь... на окраїні села.
А треба ще й уяву мати,
чи є добро у твані зла,
аби у щі не попадати
на кухні повара пуйла.
Та наше чадо із народу
кудись, усе-таки, іде,
рятуючи свою свободу.
Надія є – не підведе,
коли налякане зі сходу,
усіх на захід поведе.

ІІІІ... ще одна метаморфоза
із двійниками у кремлі –
лакей у свиті мафіозі
стає у неї на чолі.
Пора сміятися на кутні,
що сильне НАТО береже
і реноме, і негліже,
але не зупиняє дурня.
Тому нема кінця війні
і усвідомити це – мало,
аби усяке зло минало.
Та попереду судні дні
і заодно діла гучні,
яких раніше не бувало.

08.2023

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Тебе чекаю, осене жадана!
В тобі про мене - кожен ясний день.
В один з таких, колись, мене не стане.
Та скільки раз ще листя опаде?

Ти не близька, ще довго бути спеці ,
Про це вночі шепочуть цвіркуни.
Хоч теплий став туманом білим втерся,
Але мене не звабив, не зманив.

Чомусь своїм буянням літо тисне-
Так швидко барви змінює зело!
Та жду, що заспокоїть золотиста
В своїх обіймах лагідним теплом .

Дощем легким мені обличчя вмиє,
І прожене утому відпочить,
Ще блисне павутинням, щоб у сні я
Вплела між струн очікувану мить.

08.2022.

Кораблик сів на мілину.
Й не просто сів, а зрісся з нею.
Пустив коріння. Затісну
дали посудину Енею.
Тож він утік. Дав драпака.
Чкурнув на лайнер більш мобільний.
А ця конструкція хистка
тирчала з обмілі безцільно.
Але ж пристанок, як-не-як.
Знайшлися судну постояльці,
на мілизні торують шлях
по найбурхливішій з дистанцій.
Співають, п’ють, шукають дно,
підперезаються вітрилом,
богам звітують, голосно
ганяють вітерець кадилом.
Човен пливе. Той самий вид.
і береги, чомусь, ті самі.
Хтось з подорожніх трохи зблід,
застрягнувши в болотній гамі.
І ледь порипують боки
й попутників обридли лиця.
Увесь маршрут самі крапки.
Їх хтось наставив. Для годиться.

19.03.23

За мотивами реальних подій

Нарешті їх зустріч таки відбулася.
Дарма, що в турботах численних.
Ларису чекає сім’я за кордоном,
До справ долучитись буденних.

У Віки, як завжди, проблеми вагомі.
Сумні підкосили події.
Сусідки вони у висотному домі.
До того ж – навпроти квартири.

Згадалося – рáзом свята відзначали.
Їх діти у спільному класі.
В обох одночасно розлучення сталось.
Стосунки уже не на часі.

Лариса зустріла коханого згодом.
Вікторія довго… самотня.
Спіткало її ще й невичерпне горе,
Болюче воно й на сьогодні.

Обтяжлива тема у Лари відколи.
Тоді не підтримала Віку.
Слова співчуття вже до старту готові –
Для власного зцілення ліки.

На жаль, так буває – нечувані збіги.
Весілля із присмаком смерті.
У спробах складних відсторонення лиха
Тривало життя в коловерті.

Чи в бесіді малась нагальна потреба?
Навіки б забути минуле!
До того ж – подій сумнозвісних перéбіг
У стані мішені під дулом.
***
…Лариса у мирній країні, а Віка…
З війною, де болем наповнені ріки…

20.06.2023
Імена героїнь змінені з етичних міркувань.

не треба їй казати про любов
вона вже знає , що слова вартують
так склалося , не винен тут ніхто
так інколи в життях наших трапляється
слова - шедеври почуттів і вражень
коли у хоку чи сонет сплітаються
слова дарують і слова вбивають
між "так" і "ні" нічого не лишається
не треба їй обіцянок святих
невже ж під силу буде все зробити ?
так інколи буває у житті
що доля і слова ідуть нарізно
тож краще не кажи їй зайвих слів
лиш ті , котрі і так казати мусиш
"привіт" , "чекаю" , "хочу" , "не пущу"
і справжніх їх для неї буде досить...

Із О.А.Галича

От стою я перед вами під насмішкою,
на плечах моїх – тягар злої доленьки...
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін»¹ її водив, і в Сокольники².

Хустку їй подарував оксамитову,
під палатою гуляв Грановитою³...
А дружинонька, товаришка Миронова,
мандрувала в цей час закордонами.

    Повернулась – їй привіт, анонімочка:
    фотознімочок, а там – я та Ніночка...
    Прокидаюся – нема моєї булочки,
    ні речей її усіх, ні цидулочки!

        Ну – нема,
        ну, просто – геть нема!

Я – до неї, в суєту виконкомову,
і винюся, і уже в ноги падаю:
«Ти пробач мені, товаришко Миронова,
що зв’язався із тією я падлою!»

А вона як закричить, вся аж коралова:
«Ти із нюнями – йди геть на всі сторони!
Начувайся, я заяву відправила,
ти постій перед людьми, перед зборами!»

    І трясе її, немов лихоманкою,
    й холуї вже тут як тут з валер’янкою:
    і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов,
    та іще той референт, що із «органів»⁴.

        Тут як тут,
        ну, просто – тут як тут!

Ну, приходжу я на збори назначені,
протискаюся зі входу службового.
Звісно, в мене лікарняний заначений,
ще і лист із диспансе́ру нервового.

А Миронова – у модному шарфику;
як ввійшов я – залила́ся жовти́зною.
Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!»,
а про мене – перегодом, у «різному».

    Як про Гану⁵, всі – в буфет, за курчатами;
    я би теж взяв, та біда з грошенятами...
    Тут згадали і про мене нероби ці:
    «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!»

        Всі як є,
        ну, просто – всі як є!

І стою я перед ними під насмішкою,
й на душі моїй – тягар злої доленьки!
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін» її водив, і в Сокольники.

І кажу, що у моральному вигляді
я під вплив попав розтлінного Заходу;
та трапляється ж потьмарення іноді,
що й не виявиш ворожого запаху!

    І на жалість я купляв їх, мучителів,
    і папірчик, що я псих, їм зачитував –
    а пішов звідтіль добряче обтесаним:
    із доганою, авжеж, із занесенням!

        Ой-йой-йой,
        ну, просто – ой-йой-йой!

Взяв букет я, та і став під конторою
біля входу номер сім, для начальників.
А Миронова, як вийшла, – стала чорною,
шмиг у «Волгу»⁶ – і без мене відчалила...

Я тоді у роздягальню заскакую,
тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!»
А вона мені: «Ну ні! З аморалкою
мати справу ми, пробач, не приречені.

    І племінниця моя, Ніна Яківна,
    має судження зі мною однакове,
    тож вона розторгувалась редискою –
    і додому відбула, за пропискою».

        Чорт зна що,
        ну, просто – чорт зна що!

Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, –
особисту, та іще й з нотабеною!
А у Грошиної – глядь, моя булочка,
й видно, з подиву – вся стала зеленою...

Ми застигли, на ослінчику містячись,
й посміхнулася товаришка Грошина:
«Строгача він упіймав – ну, і вистачить,
помиріться ви тепер по-хорошому!»

    І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді,
    і дістались до «Пекіну» у злагоді.
    Вона випила «Дюрсо»⁷, а я – «Перцевої»
    в честь радянської родини взірцевої!

        От і все!

(2023)

В кімнаті на виріст де креденс музей історії,
А фланги шухляд дзеленчать нержавійкою та алюмінієм
Весь периметр обставлений меблями, як стіни Трої,
Армією, списи якої, важливіші за написане Вергілієм.
Озирнися довкола. Від вишитих рушників,
До старих фотографій, підлоги дощатої, й далі
Від вікна, що оберігає від холоду, бурі й дощів,
Зустрінеш над ліжком заступників горизонталі.
Можливо, ти перший хто тикав би пальцем у дім
Де ховається Публій, щоб кинути вслід: Парфеній!
Вже точно, що краще війна і запеклий бій,
Аніж поетичний, нехай і новаторський геній…
Тут стоять дерев'яні підсвічники на столі,
І свічки запалюють не щоб освітити кімнату, —
Як пам'ять,
І щоб роздивитися бога в тремкому вогні,
І молити його, щоб позбавив страху надалі.
Війна не жаліє речей, їх розриває снаряд
Із середини, нутрощі вириваючи пухом на зовні,
Чи кров'ю в якій захлинається воїн-солдат,
Пригадавши свій дім і відправивши смерть додому.
Він ходить і никає поглядом зверху-униз,
Шукає у власнім соку консервовані груші,
І бачить, що — мертвий. І кроком назад — "повернись",
І кроком назад до дверей: "мам, я повернувся!".

18.11.2021

А дорога котилася в захід, багрянцем залита.
Кучкувались над нею хмарини- жарптиці у вирій.
Шепотіли уста неутомно тихеньку молитву .
А в дитячих наївних очах- там захоплення щире.

Бо цікаво усе- і машини, й міста- що за диво!
Так багато кругом ще небаченого дітлахами!
Та у мами сльоза по щоці покотилась зрадливо,
І чомусь, ледь помітно, рука затремтіла у мами.

А дорога звивалася і у пригоди манила,
Під колеса лягали мости.
- Ми ж такі будували
На своїй залізниці! Допоки казкове Страшило
Нам не вибило вікна, і ми не втекли до підвалу.
...
Кучкувались в нечитаній казці жарптиці у вирій.
Усміхалася мама, цілуючи сонячний чубчик .
А як пташка поранена болісно квилить і квилить,
Для туристів малих невідомо було і нечутно.

Неймовірна нині українська жінка:
Берегиня роду, справжня, добра, щира.
Не ховається за чоловічу спину,
Поруч у бою- на захист стала миру.

Володіє вміло супер- джавеліном.
Не втрачає гідність, б'є орду з прицілу.
Це свята Мадонна, пригортає сина,
Прикриває тілом під тяжким обстрілом.

Волонтерка мужня, возить допомогу.
Руки ніжні сплели кілометри сіток.
Блокпости в підтримці. У душі із Богом.
Ки́дає коктейлі у ворожу силу.

І бронежилети доставляє хлопцям,
Випікає хліб, смаколики духмяні.
Є у неї зброя - сильне , мудре слово.
Надзвичайна жінка і найкраща мама.

2022 р.

Ось прийшов і день Іллі,
Накрапає дощик,
Вітер всівся на гіллі
Яблуні старої.
Достигають і плоди
На ній стільки років,
Увесь сад теж зародив,
Груші - жовті боки.

Синій й білий виноград
Донизу звисає.
Так багато літ підряд
Це уже триває.
У травичці на землі
Плоди заховались.
Уже прийшов день Іллі,
Осінь незабаром.

2022 р.

Грімниця небо наче змій
заполонила,
жене зорю на водопій
сердита злива!

На перехресті двох стихій
тремтить жалива,
нам є де вкритися, не стій,
гуркоче злива!

Мене хоч трохи зрозумій,
це так важливо
здолати бурю веремій —
нащо нам злива?

Не залякає Водолій,
гроза жахлива!
Негода щезне, як жалі,
безтямна злива.

Погане думати не смій!
Усім на диво
що ми удвох, коханий мій,
в цю люту зливу.

Лише про світле сонце мрій,
бо я щаслива, —
минула у душі моїй
шалена злива!

01.08.2023р.

Проблем як лепу в тебе у житті,
куди не кинь – усе якась дилема…
І все б нічого, але справа в тім,
що ти сама і є ота проблема!

Знаєш, ти можеш вірити в що завгодно,
Читати до біса усяку-всячину
Книг: романів, поезій, повістей,
Додатися краплею до повноводної
Ріки свого міста. Гарчати від злості,
Чи, знаєш, мурликати від любові
Усе, що збувається, тільки відтворює
Те, що колись відбувалося, словом,
Тебе обпікатиме сонце – ізмами,
Усілякими гіпер-, пост- чи мета-
Бог-зна якими хилитиме течіями,
Глибинами, хвилями незрозумілими.
Твоє покоління. А далі вже іншим
Знову по краплі прийдеться спити
Участь, сенси свого народження,
Збирати або розкидати каміння,
А потім померти. А потім воскреснути.
Знаєш...

15.10.2022

Крізь всі рядки б’є полум’я, неначе
Хоробрий воїн це, не квола жінка.
Пульсує кров, жага життя гаряча –
Така вона безсмертна Українка.

Талант і стійкість духу небуденна,
В тендітній пані – сила патріота.
А поруч – велич Моцарта й Шопена,
Фортепіано незабутні ноти…

Гармонія людини та природи,
Вся складність суперечливих стосунків,
Палка любов, яку в собі знаходить,
Ця хвороблива українська юнка.

В ній – магія поліського фольклору,
Пісні народні, думи та обряди,
Той чар озер, росистих луків, бору
У драму він зерном чарівним падав.

Озвалась Мавка у народнім серці
В самопожертві та красі взаємин,
В поеті чуйнім – Муза її б’ється,
Щоразу Лесю іншою взнаємо.

Як світла чайка лине попід хмари –
Натхнення міцно розправляє крила,
Про справедливість для народу марить,
Хвороба – мрій про щастя не спинила.

І хоч від болю зводить губи й сушить –
Звучить тепло в її рядках відвертих.
Очищує, підносить людям душі,
Проклавши шлях для Лесі у безсмертя…

*1 серпня 1913 року в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871—1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка.

Рушає серпень з міста невблаганно,
Потроху блякне літнє розмаїття,
Хоч сонцю легко землю ще зігріти,
Й багато на политих клумбах квітів,
А то і спека заведе в оману:
Мовляв, дарма сумуєш, ось же літо!

Та вечір ближче. На газонах роси,
І зорі низько, на будівлях ніби,
А з хмари сяйво, як шматочок німбу.
Чи ангел примостився, і хотів би
На дах злетіти з неба, та і досі
Чекає там на вітряні повіви?

Як звіяло ж посріблений очіпок,
То зникло диво, бо яскравий місяць
Вчепився збоку в сиву хмару міцно,
Й схиливши лоба, дивиться на місто,
Як на гарячий ще від спеки зліпок
З бетону й скла, та блискітками мітить
Кав'ярень розфарбовані навіси .

Коли проб'ється перший промінь вранці,
А яблунька рожевим зацвіте,
Твоє обличчя вкриється рум'янцем,
І серце ніжно спогад обплете.

Я поруч буду на світанку, поруч -
Бо ніч, мов привид смутку, пропаде.
І сумніви згорять в огні на порох,
Впою тебе, як шабське й мюскаде.

Цвістиме знову яблуневе диво,
І таємниць розкриється сезам,
Бо у житті усе для нас можливо,
Якщо в душі любові чистий храм.

Я просто хочу знати, що ти є
у цьому неспокійнім білім світі,
що б’ється серце пристрасне твоє
і зорі над тобою так же світять…

Надвечір місяць стежку осяє,
яка уклінно стелиться під ноги.
Зозуля другу сотню все кує
і не змовкає попри застороги!.

Із часом роки вже беруть своє
і скроні сивина укрила рясно,
але душа нектар кохання п’є,
а ноги ще ідуть планиди рястом.

Я просто хочу знати, що ти є!