Як змах крила -
Любов моя;
Така піднесена й свята -
Любов моя;
Вона ввірвалася в життя -
Любов моя;
І спокій - вщент, без вороття -
Любов моя;
Дурман п'янкий, надії щем -
Любов моя;
На душу спраглу - ти дощем! -
Любов моя;
Чуття, що ллються через край,-
Любов моя;
Страждання й світло, пекло й рай -
Любов моя.
2006р

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Четвертована чверть,
хоч годинник – не піца, та все ж…
Твоя «альфа-уява»
стигматами тане поволі,
місто, прозою хворе,
зникає десь на видноколі,
і, хоч як не вдивляйся,
не видно хвороби тій меж.
Я сказав би тобі
про твою неповторність, але…
«Абонент – поза Зоною», -
«Зона» породжує втечу,
Тільки вчора з тобою
про це говорили, до речі,
а сьогодні – тумани
між хвилями Па-де-Кале.
Відстань «серце до серця» -
ніколи «лише по прямій»,
кривизною планети
тавровано всі наші кроки,
Чорні вóди на розтин
хоча і не дуже глибокі,
Глибиною залляті
щоденники наших подій.
Розірвати ланцюг,
«поза Зоною» стати також, -
четвертовані кола
нікому вже не відновити.
У тенетах мовчання
чи варто про щось говорити?
Краще «альфа-уяву» -
тротилом в стовпи огорож.

Замок страждав на привидів,
А привиди на мігрені.
Замок був бідний і животів,
Йому снились монети червлені.

Замок вмирав щовечора,
Але привиди ж не злоякісні.
Замок мріяв про втечу,
Та дороги робили капості:

Розбігалися на всі сторони.
Повертатись не мали приводу.
... А над замком кружляли ворони.
... А у замку гуляли привиди.

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах…
Запах трав і порваних карт
На тілі ночей
Душі щем
Серця печаль
Прощай
На жаль…
Жаль
2009

Як волошки кров
Я лягла на долоні твої
Мої очі любов
Поколола шилом змії
Я не знала що це весна
Твоя лягла як мертва
Калюжа вина
Уночі де хрущі
Не співали дощі
У душі…
2009р

Люблю весну, її святу невинність
І непорочність ледь зелених віт,
Коли теплом голублена рослинність
Так бездоганно творить новий світ.

Коли поля прощаються зі сніжним,
Сріблясто-білим полум’ям зими,
Коли трава своїм стебеллям ніжним
Велично стелить пишні килими.

Люблю весну, її співучу вроду,
Прудких синиць веселу гомонінь,
Лунких небес вируючу свободу,
Бурхливих вод грайливу хлюпотінь.

В цей час душа у мрійному витанні
Пташині переливи спрагло п’є…
Ясніють сонцем обрії туманні,
В яких нудьга безслідно розтає.

Дзвінкий сонет в ранковій позолоті,
Хвилює квіт барвистий океан…
Куди не глянь – краса в нетлінній плоті
Приймає світ у свій найвищий сан.

Весна, весна – пора благоговіння,
Пора розквіту, справдження надій.
Незаперечний доказ воскресіння
Дарує серцю вічний подих твій.

Щебетали птиці лунко на світанні
І будили сонце в ранішній порі…
Я тобі сьогодні признаюсь в коханні,
Як мене навчили птахи-піснярі.

На дуді веселій, на дзвінкій сопілці
Хай душа мотиви квітконосні в’є.
Я мов соловейко на вишневій гілці
Треллю причарую серденько твоє.

Намалюю весен чарівні букети,
Розіллю рікою золоті сонети
З найніжніших слів.

Аж до піднебесся і в безодні синій
Лиш тобі коханій, лиш тобі єдиній
Мій лунає спів.

Пісне моя, не стихай, не вщухай,
Лийся з душі симфонічно...
Звучністю втішною світ пригощай,
Бо не лунатимеш вічно.

Дні веселкові, квітучі слова,
Ніжних мелодій роздолля…
Щедрими веснами виткана доля
Сіє пісенні дива…

Повниться серце красою землі
І розтає у прозорій імлі
Синню просяклої висі.

В ньому замріяли днини ясні
І ночі темної сниться мені
Гай у розквітчаній ризі…

Над блакитною водою золотіє ранок сонний,
В полі зимна поволока заливає цвіркунів
Згусло-сизим однотоном… Погляд сонячно-іконний
Голубого небосхилу над ставочком заяснів.

Скоро спалахнуть роздолля переливами дзвінкими,
Затанцюють квіткоцвітом зеленіючі лужки,
Закосичаться піснями чарівними, гомінкими…
Ляже срібна росяниця на пахучі моріжки.

Добре було б до схід сонця завітати у лісочки,
Між врунисті листодзвони чепурненьких осичин,
Зачерпнути серцем співу і податись у таночки,
В розвеселі хороводи благоліпних далечин.

Причаститися снагою молодого диво-цвіту
Дух одіти у харизму розпрозорених небес,
Охрестившись різнобарв’ям весняного ясно-квіту
Обручитися навіки з треллю солов’їних мес…

Осінь засипала листям стежини у лісі,
Вкрила імлою відквітлу красу полонин.
Знову синиці пошукують сонця на стрісі,
Знову сумують за бростями згаслих жоржин.

Часті дощі барабанять у вікна журою.
Обшир небесний, забруднений сірістю хмар,
Кодла холодних туманів підняв над горою,
Де, як здалося, впокоївся вітер-бунтар.

Ранішня паморозь – Півночі рідна сестриця –
Зім’яті трави невидимим пензлем сріблить.
Іній-чаклун по багряному листю іскриться,
Полум’ям сизим на кронах тріскуче горить.

Мрячна сонливість, як дим у повітрі, витає,
Очі висмоктує мов розлютована тля,
Думи важкі над журливим безмов’ям хитає,
Серце тіснить чорнокосої ночі петля.

Мутність осіння проникла у зболену душу
Тим листопадом, що вразив печаллю сади…
З нею тепер я надії несправджені плужу,
З нею іду розуміючи, що в нікуди.

З нею томлюсь… Хай минають літа швидкоплинні,
Знаю сьогодні навіки я нею просяк.
Доле, дозволь мені мати світи журавлині,
Жити без них я від нині не зможу ніяк.

Над берегом над водою
Калина схилилась.
Тихо тече вода в річки –
Річка зажурилась.

Як би та калина
Говорити вміла,
Про долю народу
Вона б розповіла.

Розказала, як повстанці
Свій край боронили,
Як із села у Сибір
Людей увозили.

Я стою на березі
Дивлюсь на калину,
Пригадались ті роки,
Як був я дитину.

Кагибісти з собаками
По селах ходили
Молодь, як кошенят
На Донбас ловили.

На тім березі ріки
Дитинство лишилось
Все минуло, все пройшло
І мохом покрилось.

Відцвіла уже калина,
Червоніють грони
Від комуно - зарази
Хай Бог нас борони!

Серед гір блакитних, між світів казкових,
Де живуть легенди про прекрасних дів,
Визрівало серце цвітом слів бузкових,
Розчинившись в трелях злотострунних днів…

Я тебе намріяв з голосів пташиних,
З весняних оркестрів, з ароматів квіт…
У порі світаней біло-лебединих
Розбудив кохання звуками трембіт.

Почуття, як море, розлились буремно…
Знаєш, я тобою марив недаремно,
Хай не спав ночами… У душі моїй

Спалахнуло сонце милих віч… Віднині
Ми йдемо з тобою по одній стежині
У країну веселкових мрій…

Розгорнулась блакить, розлилася від краю до краю
Горизонтів земних і росою поля напува,
У ранковій порі до майбутнього мовить врожаю
Не почуті ніким і незнані людині слова.

Що за Таїна в ній, що за Сенс неосмислений досі
Розумінням століть ?… Може мало тих було часів ?...
Може мало епох ?… Ми й тепер стоїмо на порозі
Найдрібніших пізнань, серед сонмів земних голосів.

Над зеленістю трав, над пахучістю нив неокраїх
Живодайна могуть синьоокістю неба палає,
Просвітляючи Явою Сущою ночі і дні…

В ній буяє життя і цвітуть зачаровані Весни,
І про те, що усе , як помре, неодмінно воскресне,
Невимовною Мовою Духу говорять мені.

Душа як флейта, серце як сопілка…
Де ж відшукати Ноти Золоті,
Аби життя, немов черемхи гілка,
Текло духмяно по земній путі.

Де взяти тих нев’янучих мелодій,
Що п’ють снагу із Ангельських Криниць ?
Як скарб свій донести до тих світлиць,
Де їх не підкопає жоден злодій…

Життя одне, а після нього тлінь,
А після нього вічна безгомінь
Вкраде думки, і помисли, і мрії…

Час покладе свою гірку печать…
Та дух, звільнившись від земних ошмать,
Вовіки-вічні не спорохнявіє…

Шепоче ліс мені свою вечірню казку
Під яснозорим куполом небес,
Джерельцем ллє покій і ніжну ласку,
Веде у світ небачених чудес.

Іскриться місячно стежина росяниста,
Зникаючи в гущавинах дрімких,
Де рум’яніє тиша сонно-листа,
Сповзаючи у діл із круч стрімких.

Я поринаю в радість невимовну,
Насичену духмяністю землі,
І п’ю життя – по вінця чашу повну,
П’яніючи в його медовій млі.

Краду себе від відчаю і суму
І втіхам добрим радо віддаю...
Колись-бо чув лиш скиглія і рюму,
Печаллю повнив молодість мою.

Сьогодні ж вся душа у сонце вділась,
Омившись в океані щедрих літ,
І дума словом лагідним зігрілась,
Щоб злинула високо понад світ…

Пройнялась мелодійністю безмежжя
Тих золотих, палаючих ланів,
Де гуркотить небесне безбережжя
Величчям зоресяйних бурунів…

Світло !..
Як любо в Ньому зустріти Слово Дорогоцінне,
Прозріти духом, себе впізнати серед небесних, святих щедрот.
В Його Величчі Живим знайтися... У Яву Нову, в Буття Нетлінне
Піти навіки від всіх печалей і перегірклих земних скорбот.

Небо...
Хто в ньому згасить сяйну надію, чуття духовне,
Яке теплиться в людській істоті ?
Хто сміє віру розбити вщерть ?
Сліпа погорда рабів тілесних, їх уповання на тло гріховне
Хіба врятує від бід грядущих ?
Чи перекреслить, скасує смерть ?

Можна закрити очі, серцю чинити спротив,
Щоб у трудах суєтних вищих сягнути меж,
Та – при останній миті – так й не збагнути, хто ти
В цьому буремнім світі, звідки й куди ідеш...

Потопаю в осінній сирості килимів.
Безперечно, я знала, що очі твої - драгва.
Ти і досі далеко. Так ніби...на Колимі.
Ти і був тим сибірським вітром, що стріху зірвав.

А мені б тільки знати: та як же ти так зумів?

Щоб за дотиком рук не втрачати відлік годин,
Я долоні ховатиму завжди у рукави.
Витираючи риси обличчя зі спільних світлин,
Ти не снив цим коханням. Ти мріяв про світ новий.

А мені б тільки знати: та що ж ти є за один?

жовтень 2009

Які мені сняться сни ? Що бачу в нічних видіннях ?
Яку осягаю яву у тихій порі життя ?
Можливо прозріє ум у терпких, щемких журіннях,
Зігрівшись вогнем душі, пізнавши її буття.

Хто кличе мене у світ, шепоче своє веління,
Даруючи долі день і синю безодню мрій ?
Я чую як линуть в синь лісів запашні моління,
Як звучністю поїть степ їх зичний, співучий рій.

Надії мої – вогні. Ви зорями завше повні,
Відлуння малечих літ вам вказує вірну путь.
Чому ж вулканіє дух, немов у страшній жаровні
Його прикувала зла, бридка, осоружна муть…

Не в цьому моя печаль, моя непосильна ноша.
Я знаю, наспіє час і вічне поглине тлінь.
Та тільки не треба сліз. Ще зір золота пороша
Промінням озброїть ум для нових, жарких борінь.

Які мені сняться сни? Що бачу в нічних видіннях ?
Яку осягаю правду у мирній порі життя ?
Я знаю, прозріє ум у ревних, святих журіннях,
Зігрівшись вогнем душі, пізнає її буття.

Лети, лети, моя надіє,
В зелені замки. Звий гніздечка
Над золотіючим розливом
Заколосілих щастям дум.
Сьогодні вистигла навіки
В моєму дусі суперечка
Із тим житейським безпораддям,
Спинивши його ярий тлум.

Співай, співай, моя сопілко,
Звучи веселістю святою,
Попересіюй сонну тишу
Мотивом синіх піднебесь.
Душа втомилася смертельно
Блудити нетрями застою,
Сьогодні я в собі знайшовся,
Струні живій віддався весь.

Над сірим світом линуть ночі,
І дмуть вітри у листопади,
Зривають роздуми печалі
І в сиві голови несуть
Гірку задуму… Дні, поставши,
Уже ведуть на барикади
Земні літа, котрі відквітши,
Мов трави скошені падуть.

Минає час, а розуміння,
Буває, не стає яснішим,
І мозок, плавлений думками,
В темряву капає як віск,
Чи несподівано холоне,
Пройнявшись болем найдавнішим,
Який незгойно височіє
В душі мов чорний обеліск…

В мене знов поетична ломка.
Час "пробити по вені" римою.
Спрага рве усі оболонки,
Навіть тіло її не стримує.

Треба дозу словесного опію -
І літати між стопами й строфами,
З цього стану зробити копії
Й дарувати усім закоханим.

Дощі, вітри…
Чого в нас не бува?
Усе прийняти і – рушати далі.
Я оживаю на твої слова.
Я терпну на усі твої печалі.

Нічого стороною не пройде –
Усе крізь відстань будь-яку озветься:
І радісне, і грішне, і святе,
І те, від чого закипає серце.
7.11.09.

На повну - соки в дереві.
І трави
Зіпнулися – землі не впізнаєш.
Цей ранок наді мною не злукавив:
Він особливий.
Так воно і є.

Все навкруги бринить передчуттями,
Театр неба –
Як театр душі.
І м’яко килими тчуть під ногами
Дрібним стіжком веселі спориші.

Живе земля у звуках і у ритмах,
І на усе не наберешся слів.
А я учора ще ридала ридма,
І місяць очі холодом сліпив.

А я учора – під дощем і струмом,
У глибині - то грози, то бої.
Де – думи, безнадійні висли думи,
Які, можливо, й зовсім не мої.
7.11.09.

Колись вони були кругленькі й барвисті,
І вона напихала їх повен рот,
перекочувала дитячим язиком,
Терла до піднебіння –
Доладні цукерочки монпансьє,
Дорадчі слова довічної мови.
І кожне з них – від першої до останньої літери –
Було велике, як Тато,
І досконале, як Мама.
…від частого використання слова стираються –
Немов ґумкою у школярському зошиті з укрмови –
Коли помилку визнати іще страшно,
Коли похапцем шуруєш несамовито,
Маскуєш серед морфем,
Мізкуєш – та хто там помітить?
Зайву – зайду - літеру
Чи зайвий – черговий - рік життя?
…чи от навесні –
заходиш уперше в літній будиночок, що відзимував без тебе:
відвохлі книги стосиком на підлозі
запах невидимих всюдисущих мишей
буйки дрібної мошви у карафі з виноградним оцтом…
і поміж двох шибок – у найсвятішому місці
переходу_приходу_перетину,
куди малою дбайливо викладала купки вати,
і круглі – досконалі бо новорічні - кульки
(такий собі доморощений вертеп радянського свята,
благенька імітація засніженого райського саду)
поміж двох шибок – засохле торішнє листя
і порожні кокони зотлілих метеликів…
…мово моя, я вже не вірю тобі
Не відчуваю тебе на смак
Не перекочую в роті
Як дівчинка кольорові дрібочки монпансьє
Як Демосфен морські камінчики сенсів.
Бо порожні слова – сушені горошини
Падають і падають на підлогу,
Закочуються у шпарки свідомості
Губляться в закамарках пам'яти…

…мовчатиму тобі калиново,
Мовчатиму тобі довго – цілу зиму мовчатиму –
Допоки у коконах не народяться метелики
Допоки слова знову не стануть солодкими
Допоки зеленою тушшю сивочолий Бог
Не напише найперший ієрогліф –
«Кохання».

Дощі пройшли
Пішли у даль
І Даля вчення
Споглядай
Ти
Як спалах мій
У очах своїх
Звір
Ночей чужих
Моїх і твоїх
2009р

…не зірвалась до неба у крик журавлиний,
Хоч і рвався той крик із невтішної крові,
стугоніло у грудях і біль розмивало на мливо,
на сльозу, що трималась кілочку не довго…
…і пливла, зігріваючи душу і шкіру,
та спіткнулась, – шукала якоїсь шпарини,
і навпомацки тицялась в дощ, у примари, у віру,
і губилась в калюжах – розтерзана й мирна…
…пересіяні ситом плевели і горе
вже одягнуто в шати сріблястого грудня –
не зірвалась у крик одинокої чайки над морем
із осінніх і вже запізнілих… та – буднів…

…не просіяних… тих, що на світі тримають…
Для доріг, що народяться з першого снігу…
До останнього подиху, кроку і… – Кави немає…
…Ну хоча б на ковточок життю і на втіху…

…коли наступають на душу…
Мушу –
перехрестити довкола
коло…
Важко…
на білому світі –
Бляшкою
Вколеною бути
цвяшком…

1.
Осінньо. Сінно. Синьо і осино.
Усмішка в люстрі скіфського меча.
Во ім’я Духа, Матері і Сина
Шлях в інший світ отеплює свіча.

І непокрите травами коріння,
Як голим серцем зірвана зоря.
Сивіють вина – то вода осіння.
Із клена лист – мов лист з календаря.

Горбаті духом не летять нікуди,
А ті, що не вернуться, – хай летять…
На те вони, на те вони і люде,
Щоб не в собі шукати благодать.

Осінній ліс говорить із собою.
А степ такий – мов дідова рука.
Який наш час – такі його й герої.
Кінець імперій – пусто у віках…

У лісі пусто.
А в душі плакучо.
Осіньо. Сінно…
Голос – як сльоза.
І щось таке смішне і неминуче
Лежить на несусвітніх терезах.


2.

Оце така осіння Україна.
Хоч землю їж – а іншої нема.
Розвіюся по «женщинах» і винах…
Поет не гетьман.
Лаяти дарма.

Шаблина з льоду.
Ствол із очерету.
У сні і в бурі він такий, як все…
Не лізе в світ – як вічність у газету.
Сльозу пасе.

По горло в пісні і по очі в зорях,
Що, вітряні, злітають в океан,
Полинний сік просторий і прозорий.
Сам собі пан.

Сам собі пан.
Ні страху, ні неволі.
Хмільний відстій століть, тривог і гроз.

Оце тако…
Спішить собі поволі
Дніпро – у Лету,
Лета – у Дніпро.


3.

Велика осінь.
І старий туман.
І замість даху зорі наді мною.
Я тут живу, немов мене й нема.
Я ще люблю ту воду під вербою.

Від свічки свічку терпко засвічу
В сільській церковці з коренем глибоким.
І сонну душу кутаю в парчу,
І сонне тіло зваблюю в осоку.

Як пережити осінь цю мою?
По кришталю – солоний мед сльозини.
Столітні вина пригоршнями п’ю,
Немов печаль з обличчям батьківщини.

Сестра лата озонові дірки.
Брат косить трави під водою Лети…
Таке от щастя з Божої руки,
Безумно-тихе – як печаль поета.

Така от карма: битися об лід,
Нести в собі велике свято Роду…
Багаття, річка, зірка і політ…
І злата осінь –
Плата за свободу.


4.

Намацую цей дощ, неначе нерв,
Хоч наді мною небо повітове.

Куди ж мені податися тепер?
Бо не податись я ще не готовий…

Куди ж мені подітися навік?
В любов чи гроші, подорож чи славу?

Яке б вино не випив чоловік,
Усе воно на зорях і на травах.

У скіфських вазах чути голоси.
На вазах тих – сузір’я і суцвіття.
Сльоза відбита в крапельці роси,
Така одна, мов ти і я у світі,
Що слухаєм дитину в животі
Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

Я так нестерпно жити захотів,
За все сплативши кров’ю,
Недаремно:

За славу й волю, хату і садок,
Струну, що в’яже прірву та вершину.

Куди ж мені?..

Вертаюсь до казок
Про козака
І дівчину-калину.

Порізана лезом душа
Ранкова зоря зійшла
Світали на грудях сни
Але де вони?
Чекала акордів
А струни п’яні
І ми у дурмані
Без пам’яті
І без суті –
Сміття викидаю в люті
І як молитва звучить
Іконно…
Любов –
Перерізана вена
Акорду
2008р

Ти з тих чудових хлопчиків, любий,
яких одвіку знаходять у лісі
кожного листопада мисливці,
не вполювавши, як завше, лисицю,
і приводять за руку, а босих -
приносять на власних спинах на згубу
гарненьким дочкам свого тихого міста.
Тебе, коханий, плекали осені й оси,
печалі тим-то в тобі так багато,
і втричі більше в тобі отрути;
тим-то шепіт твій - шелест листя,
і дзижчання у сміхові чути.
Та невтямки ніколи дівчатам,
що тепло твоє - бабине літо,
що чорна смужка ширша за жовту,
і скільки першого снігу в тобі...
Звідки їм знати, неповнолітнім,
що скінчився, а не пішов ти
з їхнього Богом забутого міста,
і що за рік все почнеться спочатку?
Вони й не впізнають тебе, далебі,
а я не скажу їм - звичайно ж, зумисне.

2009, осінь

& 2 &

& 2 &

В мою небесну душу – аж по вінця
Налив любові щирої Творець,
І я щасливий, ніби мандрівець,
Із благородним серцем доброчинця.

Привітності навчивсь у верховинця,
І звів свою байдужість нанівець,
Щоб виріс у моїм роду мудрець, –
І не продав свободи українця.

Щоб мисль горіла в нього на чолі,
Щоб не вклонявсь ворожій похвалі,
Щоб не скарала праведна десниця.

Нащадку, будь відважний ти завжди,
І за печаллю слідом не ходи,
Не вартий сум щербатого червінця.

 
Ніка Новікова

а сфінкс горів
а сфінкс палав
у бронетанку
третій день



Сонце Місяць

а чародій в землі лежав
& Гулівера гриз мігрєнь
лише поет відкрив блокнот
і всі устої пошатнулись



Ніка Новікова

здоровий ґлузд почав бойкот
всі психи ринулись на вулиць
асфальт і той піджав хвоста
старенький вулиць афігєть



Сонце Місяць

міста зруйновані ущерть
в метро засіли круть і верть
жахіття, смерть.. за что. Гєрасім!
я хочу пенсію, книжки
о принце Гамлете! Моржі
ревуть....



Ніка Новікова

аж тут встряє нервовий Гулівер:
ми ахтунґ ми абздольц да ми живе-
-м-и палимось ми палимо!!...
і натовп
ущухне наче хвилі на еFеМ
поет поцілував нарешті кулю
поезія повстала наче мрець
і всім прийшов

понеділок
/здається/



Сонце Місяць

убіг гарячий піонер
прив’язувать на хвіст бляшанку
і джин береться за шашлик
іронію поклали в банку
і наче розійшлись...

хе-
 хе



Ніка Новікова

а уже я-а-ак розійшлись
пройшов олесь
усім казав
знімать штани ставати
раком
файне пиво
/біле або темне. нефільтроване/
чародій джин піонер
бронетанк сфінкс гулівер
три блакитні танцівниці
едуард хіль



Сонце Місяць

О!
бачив пана Едуара
знімає він у раз мігрєнь
це золотий ага запас
& Парацельс лягає спати
над понівеченим невчасно
о так, вилазить Mісяць
всі кричать ура ура ура
і джин береться за шашлик
у революціях - нема початку



Ніка Новікова

для хіля немає
нічого
неможливого

а хіль горів
а хіль палав
у бронетанку
третій день



Сонце Місяць

поет почухав за пробором
ішла імла пурга ймовірна
у смітниках лежав щербет
чи непробачена закуска
здавався нескінченним туу-
нель ще дві приблизні рими
і усе...

*

і звідси хіба вверх ногами




:-)




 

Сходить сонце в моєму світі.
Вже могутнє його крило
повертає до мене літо,
огортає своїм теплом.

Сходить сонце.
Минають зими.
Веселка встає з-за хмар.
Чи колись ми були чужими?
Чи це просто уяви гра?

Сходить сонце в моєму серці.
Світла радість у дзвони б’є.
І здається, десь було все це…
Споконвіку було і є.

Сходить сонце –
Любов Всевишня.
Ця свобода усіх свобод
розквітає в мені так пишно,
щоб багатшав плодами сад.

Сходить сонце.
Міліють води.
Пульсує по венах сміх.
Правди правд з джерела свободи
cходять зерна в мені.
Амінь.

Цвітіння мого день
В утробі твого сну
Цілування вишневих дерев
Дарую я
Не твоя вже
Веселкова моя душа
Не тобі на жаль
Жал любові твоєї їй
Не своїй чужій
Цикл цвітіння мого живий
А твій – розірвало дощенту
Прости не мсти
Цвіль
Зів’яло суцвіття
Все
У мене нове життя!
2009р

         Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту…   
            І. Павлюк         


мій світ не ліг – летить собі і квилить
гніздá не доторочує дроттям
аби осісти – поза планом виліт
але й посадки – зась! – то не життя

світ не лягав мені – ще не втомився
і ніжність сильних (ні не анекдот)
не до кінця всотáв – а вже вломив ся
бо так хотів – як діти (не пілот!)

жіноча спрага і криваве вовче
виття – крізь зорі що затихли в нас
запаленням підсвіченням – пророчим
злоспалювальним! темрява вляглась…

із присмаком зими мені ця осінь
а може ще минеться – льдовик
розмéрзнеться в душі й обезголосить
ту білу рану… не зірвé на крик

і все мені – пейзажиком осіннім
повéрнеться – жовтогарячим тлом
настоянкою Покровú – весіллям
чистісіньким – по білому – шитвом

тим річищем – свободи – апріорі
ожиновим листочком на воді і...
пливи! пливи! – безшéрешневим морем
молочним сновидінням породілі

Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,
Грудьми налігши на руків'я мосту.
Пускаю кільці, мружачись собі
В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком
Із молодістю втеклою на пару.
І, звісно, смуток золотим пушком
Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,
Що є ця мить, коли прозоро й просто.
Блискучі рейки і блакитний дим...
І я стою. І все не сходжу з мосту.

Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді з імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці
Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?

Твій поїзд мчить. І все переплелось –
Торби і звуки, запахи і лиця.
– ...а ми із бубни...
– ...будемо стелиться...
– ...дочка не пише...
– ...огірочки ось...

– ...беріть, бо пропаде – не поїмо...
– ...а зять оце додому прийде, значить...-
Смеркається. І тітонька тлумачить
Неголосно з кутка Святе Письмо.

Слова масні, як після сала пальці,
Й неквапні, бо куди його спішить.
Надворі ніч, та ще вогні-блукальці,
А тут – таке, що вічно будем жить.

І вже не крижане і не залізне
Оце життя. Така зігріта мить.
Вагон заснув. А за вікном Вітчизна
Вогнями блимає, мостами стугонить...

Вже зима,
Так важко звикнути до цього.
Тебе нема,
Я вже й не згадую нічого.
Пусті слова,
Від них була така щаслива.
Ледь жива,
І не чекаю більше дива.
Вже зима,
Білим снігом все покрите.
Я сама,
Хотіла лиш для тебе жити.
Знову біль,
Серце плаче знов ночами.
Все тобі,
Що померло поміж нами.
Знову йдеш,
Але я не піду слідом.
Щастя теж
Назавжди від мене піде.
Ти не сам,
Але ти давно без мене.
Ти сказав,
Що тебе вже не поверну.
Що ж, бувай,
Пам»ятай усе, що було.
Прощавай,
Усі спогади поснули.
Винна я,
Йди дорогою своєю.
Не твоя.
І не буду вже твоєю.

2005

Падав сніг, падав сніг, падав сніг.
Від тепла утікав, як від сорому,
На розхристані груди приліг,
Щоб насмішливо крикнуть: "До скорого!"

Обережно згасав, мов свіча,
Завуалена мокрими крилами,
Із*явивши у світ чудеса,
Подаровані вищими силами.

Він просився іще заіскрити
Чорні скроні й обвуглені крила,
Хоч на мить, хоч на мить, хоч на мить,
Щоби стали насправді щасливими.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

В угол локтя
вписана окружность головы

Не надо
ничего
доказывать

Есть надо вместе

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты голоден

Ненависть голодного

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты сыт

Ненависть сытого

Есть надо вместе

Солнце сменяет Луну
Солнце сменяет Луна
Одно Солнце
Одна Луна
Чистая случайность
только задержавшая развитие
человеческого воображения

Будні. Натовп. Дорога. Сіре…
Линуть думки у глибінь.
І в когось в душі вже чорне, не біле
І смуток іде наобгін.

Хтось очі підніме, та сонце засліпить
Опустить і далі іде
І з поглядом тим, що тікає від світла
Остання надія помре.

А може хтось сіро жити не вміє?
Щасливу клепа собі долю.
І просто сміється, кохає і мріє,
Живе і вдихає наповну.

Співає в душі і плекає надію:
Хай радість довкола розквітне,
І мабуть лише про одне завжди мріє
Про щастя життя, про добро і про світло.

І кожен свій день, годину і мить
Уміє недарма прожити
І прагне на світі свій слід залишить.
За зроблене сльози не лити.

Та більшість із поглядом в землю ідуть,
Хоронять надію і віру.
І вперто у чорній душі бережуть:
Будні. Натовп. Дорогу. Сіре…

Рік написання 2008

Осенью, когда гроза
Так приятно смотреть на огонь
Не отводя глаза
И пить счастье с твоих ладонь.

Вместе ждать рассвет
У камина совсем без слов,
Смотря на мерцающий свет
Тлеющих угольков.

Слышен их легкий треск
В этой безмолвной тиши.
А в глазах твоих виден блеск
То ли огня, то ли души…

Вінок сонетів
& 1 &


“І з’явилась на небі велика ознака:
Жінка, зодягнена в сонце,
а під ногами її вінець,
а на голові її вінок із дванадцяти зір”.

Об’явлення св.Івана Богослова


& 1 &

Н. М.

Прошу, оливи радості налий,
Торкни в моїй душі найтонші струни,
Нехай по серцю розіллються луни,
Бо я люблю Тебе, о Всеблагий.

Премудрий Батьку, я не чародій,
Ти з душ людських здмухни, благаю, дюни,
Щоб кожний був у старості, мов юний,
І щоб ніхто повік не став лихий.

Ми нині відбудовуєм собори,
І кожне серце радісно іскриться,
Бо воскресив Ти з попелу народ.

Ми рушимо зневіру – чорні гори,
І ллється радість крізь вогні турбот –
В мою небесну душу аж по вінця.

Скучая над фолиантом,
Она оправляет наряд.
Ее платье с вульгарным бантом
И твой приковало взгляд.
Жемчужную сережку
Она теребит слегка.
Ее маленькая ножка
Изящна и тонка.
После пятого бокала
Полусладкого вина
Боже, как она плясала,
Благо призналась, что пьяна.
Она уснет через пять минут
На руках твоих.
И такие на свете живут,
Заберая чужих.
И на открытом фолианте,
Когда станет совсем темно,
Это платье с вульгарным бантом
Ты снимешь с нее.