Над усе люблю читати
й роздивлятися книжки:
щоб про світ багато знати,
розкриваючи дужки
з таємниць землі і неба.
Добираючись до знань,
кожний день читати треба,
і без примусу й вагань.
Наче небо - світ книжковий,
і справжнісінька зоря -
кожна книжка. Лет казковий
за кордони, за моря...
Хто такий Шевченко - знаю,
Гоголь, Пушкін і Франко.
Так, читаючи, й всинаю,
приколисаний рядком.
Не зречуся я читання
нізащо, того не жди...
Книга, правда, не остання
на столі моїм завжди.

2004

...Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити…

(Ігор Павлюк. З поеми
«Паломництво характерника»)

…Йой, москалики мої, йой, москалики…
Все ви дивитесь на мя, все ви скалитесь…
Я ж у горленьку у вас колом-кісткою…
Я ж в кошмарних ваших снах з Січі звісткою…

…Йой, москалики мої, що ж ви плачете?
Я ж Петром і Катериною позначений…
Колимою і Бутиркою розбещений,
В тридцять-третім-сорок-сьомім перехрещений…

…Йой, москалики мої, все гукаєте…
Все чатуєте на мя, все шукаєте…
А я в чорному яру сірим вовчиком…
На весільнім рушничку чорним шовчиком…

…Я у синіх Небесах Сонцем-Соколом…
Деревлянським комаром в оба ока вам…
Я в поспілих колосках кров’ю-долею…
В білій хаті круглий рік хлібом-волею…

…Пошукайте ж ви мене… Пошукаєте…
Все кохаєте мене, все не каєтесь…
Зірка впала у Дніпро, значить, збудеться:
Все згадається…
Про все…
Не забудеться…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 23.12.09 р.

небо молочне зависло над нами
не осягнути вшир
чалиться місяць на заячу пам'ять
як усурійський тигр

світить пажерно то світить-муркоче
на озимілих нас
хитро вилискує погляд всеношно
пряжить неначе прас

ми віддаємося в пазурі люті
ми прижилися там
місяць сміється щербато на кутні
лиже свій ратний шрам

дійво горішнє уприсьорби хлебче
лащиться у сліди
він приручив нас у нього ми перші
мусимо поруч йти

2009

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

На парк уже лягає позолота,
З земним тяжінням бореться каштан
І нерухомий, мов дружина Лота,
Стоїть над річкою туман.
Розлита жовта акварель
Між зелені зів’ялих трав,
Колодязний сумує журавель,
Який у вирій так і не літав.
05.09.2009 р.

…Як добре мати світлу й чисту, білу хату...
Великий, власний, гарний, теплий, рідний дім!
А в хаті тій теплом втішається багаття,
А коло хати – добрі люди – батько й мати,
Красиві, сильні, вправні, молоді...

...А у садку під хатою – криниця,
А в ній – водиці кришталево-срібний дзвін!...
А десь у вербах щось воркує голубиця,
А під зірками душам двом ніяк не спиться –
Кохання тайни пізнають вона і він....

…Йду по стежині… Біля дому пахне димом...
Реве худоба, чути гомін голосів...
Я завше вдома – зримо і незримо –
Усе знайомо тут мені, усе любимо!..
...Загавкав пес...
На комин бузьок сів...

15-18.07.2006 року,
м. Хмельницький

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

Тепер куди лиш оком кину
Виблискує пожовклий глянець.
І я зажурену калину
Сьогодні запросив на танець.
Вона також була не проти,
Щоб я обняв її за стан.
Ми танцювали, нові ноти
Писав для нас густий туман.
09.09.2009 р.

У лісі, лісі білому
По срібному сніжку
Кружляють на галявині
Звірята у танку.

На дивній тій галявині
Ялинонька стоїть
І радісно, і весело
Вогнями мерехтить.

То зіроньки сніжинками
Упали із небес,
Бо вже настала ніч ясна,
Казкова мить чудес.

Ми з вами до ялиноньки
На танець поспішім,
Бо Казка нині проситься
До кожного у дім.

2009

Я випадаю з твого Всесвіту
І розбиваюсь об асфальт.
Ти на рушник, розшитий хрестиком,
Мої уламки позбирай.

Змалюй мене з асфальтних пустощів,
Бо вже немає світу мрій,
В яких я ніжилась від любощів
І щічки ніжив трепет вій.

Ти випадаєш з мого Всесвіту -
Повільно руку відпущу.
І тільки в серці дрібним хрестиком
Твій візерунок збережу.
24.12.2009

Маленькі кіски і кирпатий носик.
Й портфель завбільшки, як вона сама.
"Відмінно" у щоденнику приносить...
І накопичує в голівоньці знання.

Маленьке чудо. Майбуття країни...
Але кому потрібне майбуття?
Можливо, то вона великі зміни
Готується принести у свій час...
10.12.2009

Дивний сніжинок політ
в казку вертає знову.
Вже на дворі Новий рік.
Лиш замість тебе – слово.
Свято зустріла сама.
Друзі сьогодні зайві.
А за вікном зима
Манить полярним сяйвом.
Тільки не сяйво це,
а фейєрверки мрії.
Сонце твоїх очей
палить мою надію.
Як Лорелея, могла
душу твою згубити.
Та, як русалка мала,
тільки для тебе жити
вирішила на біду.
Знову від себе йду.
Знову до тебе йду.
Тільки намарне жду.
В казку не віриш ти.
Скільки ж до тебе йти.
Доки цей біль нести.
Де вона, ця Голгофа.
Довга самотня дорога.
Важко від тебе йти.
Краще розп’ясти хрести,
ніж розтерзати душу.
Мушу… Невже я мушу?
Скільки й допоки ще
маю горіть вогнем,
в серці палити щем?
Може, я надто вперта,
тільки у снах я – Герда.
Хоч заслабка рука,
воля, немов сталева.
Де ти, мій любий Кай?
Хто Снігова королева?
Лід розтопити в серці,
віру вселити в душу,
вийняти з ока скельце
хочу я. Та чи мушу?
Цього не хочеш ти.
Прагнеш лиш самоти.
Наче в химернім замку,
вічність складаєш щоранку.
Замок непевності щезне,
мур упаде недовіри.
Знову настануть весни
щастя, кохання і віри…
…А за вікном зима
казку свою читає.
Діва Пречиста сама
Сина свого сповиває.
І Вифлеємська зоря
сяє над світом знову.
Вірю, ще буду йти я
поруч з тобою в ногу.
Казку свою напишем
разом одним пером.
Світові в спадок залишим
радість, любов і добро.

2007

Гукає простір звуками зими,
Повітря мерзне – хрумає бурульку.
Калюжі скліють давніми слізьми,
І грудень до підошви липне мулько.

І нІколи, і ніч змітає день
Нестерпною мітлою круговерті
В обійми січня…Раптом - дзень-дзелень! -
Готові до відправлення конверти…

З подякою думки зашарудять,
Врятовані від спринтерського бігу.
Різдвяний час…І Божа благодать.
Десь колядують…І багато снігу.

Грудень 2009 р.

1

Ти – перелюбник.
Ти – Вітрисько.
Ти – чийсь муж...
Збираються огуди чорні хмари…
Я, Вишня, розбудити їх боюсь -
Свого кохання сяєвом кривавим…
У тебе десь – гніздечко, чаєня.
Чим пристрасть притлумити, причаїти?

У мить, коли промовиш ти „Бувай!”,
Біляво скрикну...
спалахну над світом.


2

І піде дощ...
Кленова заметіль
Впаде на аркуш...
Твій літак - зі смуги.

Сірітиме морська крупчаста сіль...
А Гордість каву питиме...
"Ти - друга..." -
Аж похлинеться.
Принесе альбом,
Де поміж маками засохлими - три фото.

Три дні труїтиму ту пані миш"яком.
І посипатиму світлини - густо - мокко...


3

Я б вже навчилась бути й сьомою в ряду,
Так невмируща Гордість
в дощ
вальсує...
Із Прагматичністю готують з мідій... суп.

......ти вже летиш...
мій Вітре?
Вишня... чує...



-------------------------------------------
мокко -
перший сорт кави,
про який дізналися європейці.
--------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш.
Просто пишіть коментар, якщо є бажання. Гаразд?

танцює
немов одаліска
душа
у пошуках рими
повз неї
повільно проходить
життя
ногами важкими
покірно
вона підлаштує
строфу
до ритму чужого
аби тільки
музику слова
свогО
вберегти від лихого

:о)

Я Зима…
Білосніжна й холодна,
Одягнула півсвіту
В розкішні полотна,
Витканих із кришталевих
Сніжинок,
Візерунчастих, як в королеви,
Крижинок.

Я Зима…
Розмалюю всі вікна квітками,
Білим інієм, срібними кольорами.
На ялинки, берізки, дубочки
Із мережива вдягну сорочки.
Вкрию білою кригою ріки,
Заморожу морозом світанки.
Ох, люблю пощіпати за щічки
Дітвору, яка їздить санках!

Я Зима…
Замету і засиплю, завію
Всі ліса і поля, і села,
Всі дороги й стежки заховаю,
Зроблю скрізь білосніжну пустелю.
Буде все навкруги як у казці,
Зачарую усіх я красою,
Заіскряться сніжинки на сонці
Діамантовою росою.

І заграє мелодію вітер,
У таночок сніжинок покличе,
Понесуть вони звістку по світі,
Що вже свято прийшло Новорічне!

2007

Мені до тебе через зиму ,
Через обмови та гріхи ...
Хоча б малесеньку жарину ,
Кохані губи зберегли.

Можливо вистачить пів кроку ,
Знайти утрачене тепло.
Щоб від березового соку
Усе , шо вмерло ожило.

На обрії стоїть Софія
У білосніжному вбранні...
Так , ніби серце з грудей Вія ,
Хтось розтоптав на полотні.

Північний вітер.
Холодно. Волого.
Важкі хмарини хочуть
Доторкнутися землі.
Це осінь. Все навколо
Сіре і убоге
Туманами закуталися
Невеселі дні.
Мовчать птахи,
Мабуть їм все немиле,
Дрібні краплини падають
Із голих стебелець.
І тільки ягоди
Червоної калини
Погойдує квапливо вітерець.
Прощається природа,
Небо плаче.
Зажурено сумує
Почорнілий ліс.
Не знає втіхи,
Бо життя не бачить
На мокрій гілці
Одинокий лист.

2009

Зірка зорить в мої карі очі,
Мов питає, чому я одна?
Серед тихої, темної ночі
Все ніяк не залишу вікна…
Я дивлюся на зоряне небо
І не в силах відвести очей,
Знаю я, мені жити ще треба,
Піднімати маленьких дітей.
Я так хочу, але це не просто,
Відчинивши туманне вікно,
Увійти у зоряний простір,
Злитись з світлом далеких зірок.
І мов птах полетіти угору,
До небес і до нових світів,
Щоб забути про біль і про горе,
Що спіткали мене на землі.
Може зірка, що світить у вікна,
Своїм світлом мене обійме
Та зігріє з любов`ю привітно,
І ніколи не зрадить мене…

2002

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

1990

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

На ній снопи
Твоїх вершинних літ…

Не промини верстви своєї,
Де три дороги…

Найважча перша,
Бо веде до світла…

А друга?
Та, що в темінь…

А третя?
Та веде… в нікуди…

Печалиться Небесне Око…

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

Як довго йду!
І чи прийду колись?..

Мовчиш?
Прозрій, душе!

Як дивно…
Тут нема нікого…
Нап’юся досхочу!

Ледь видима тропа
До вічного потоку, –
Рясне благословення.
2oo9

Люд - по гриби.
А я іду по вірші.
В розвилині
розчахнених
гілок,
На тлі крилаток - свіжих і торішніх -
Я бачу грушку, схожу на... сморчок.

На вербах груші не ростуть – це аксіома.
Та ось - на клені. Гускне її шал
Серед крилаток шелестких, мов слово,
На листопаду палевих вітрах.

Дивуюсь дивом, ніби перволіток:
Чому ж той плід - не в білочки дуплі?

Незгойна мрійність. Солодко хворіти
Подалі
від перестуку
коліс...

Дощ...
Коментарів не треба!
Це дощ.
Це плаче небо.
Калюжі.
І сумно дуже.
Без тебе.
А так байдуже,
Що я не вмію
Зникати тихо
Під шум дощу
Під шепіт вітру.
18.10.2009

За п’ятнадцять хвилин від напевно до хтозна
Безуспішно шукаю сліди твоїх ознак,
Припорошених снігом і часом.
Розумію, що зараз вже трохи запізно –
В центрі міста за нами влаштовує тризну
П’яний грудень з розбитим анфасом.

За п’ятнадцять хвилин від сьогодні до завтра
Я сідаю із груднем, беру в руки карти –
Закладаю усе, що лишилось:
Пасажирський квиток на прискорений потяг,
Із мобільного кілька розмазаних фоток,
На яких ми так сильно любили.

За п’ятнадцять хвилин від до мене до тебе
Час біжить непомітно і знову нам треба
Поспішати, щоб потім чекати…
Ці п’ятнадцять хвилин наче шлях на Голгофу,
Але ми рефлекторні – звикаєм потроху
Проводжати, щоб знов зустрічати.

Не роби..
Не спокушай мене
Не спи, щоб спати
Я не змогла зізнатись,
Я віддалась, щоб сподіватись
Ніколи не спала, щоб спати
Ти мав це знати
Я ж знати мушу, що ти – це чудо
То ж чому,
Скажи мені чому ти
Всупереч своєї дієш суті?

По дорозі сюди розкидаю слюду
перейти_перезріти_зламати
тонко-сині сніги чорно-білі сліди
не забути_не стерти_прокляти

а по шкірі мороз як печінці фіброз
як оманливі символи й дати…
труїть мозок солодкий як вата склероз
що любив і леліяв – не знати

і зима на воді у холодній слюді
снігом падають білі шати
що любив – загубив у прозорій воді
як ці символи_спогади_дати.
2009

За що мені твоя любов -
На шиї хрестик, світлочола?
Я літнім дощиком — пройшов,
Ти прийнялася частоколом.

Оперся ліктями. Гарпун
Жбурляв у прикордонні води.
Вітрилом біль твою напнув,
Доплив, пошматував — відходиш...

Мене розплата клято жде.
Я, може, серцем вже на палі.
А ти гукаєш все — е д е м
У вирву в грудях. Вже не жалить.

2009

Коли минуле зачинило двері,
І проказало: входу тобі нема,
Вилий жалю сльози на папері,
І вклонися долі, що вже відбула.

Коли майбутнє грається у покер,
І гендлює уміло життям твоїм,
Відпусти буття, мов веселий джокер
І живи законом совісті своїм.

Прожени геть розлуку, біль та зраду,
І скажи: того ніколи не було,
Даруй усім любові вічне свято,
Й обгорне тебе ангела крило.

Присядь, для тебе є розмова.
Дощем ледь-ледь торкнись плеча.
Дивуюся, яка ти кольорова,
Неначе хвіст у павича.
Дивуюся, сороки голосисті
Кричать щось надвисоким журавлям.
А в кронах, у зеленому ще листі,
З'явились звідкись кілька жовтих плям.
Присядь, не варто поспішати,
Так люба серцю мить оця,
Коли сади вдягаєш в нові шати,
З завзятістю умілого кравця.
Дивуюся ранковій прохолоді
І кожному пожовклому листочку.
І як щороку по останній моді,
Вдягає клен одну і ту ж сорочку.
Присядь, знайди для мене кілька слів,
Красивих як і ти сама.
Нам разом бути дуже мало днів,
Бо там зима.
20.09.2009 р.

Розлий кислоту собі в очі, бо я - метелик на стіні.
Малюй портрети фарбами на замерзлому вікні.
Читай китайських поетів, розбивай всі шибки,
пускай дим крізь пальці, складай в коробку свої думки.

Їж папір, пий холодне скло, і знову грай нові ролі,
видаляй сторінку, пиши собі, вгадуй чужі паролі,
кажи не те, що хотілось сказати, і забувай всіх людей,
створюй особистий архів твоїх божевільних ідей.

Кричи на стіни, ріж собі руки, пиши на тілі імена,
купи знов у магазині дешевого червоного вина,
постав у воду засохлі троянди, і струни рви,
набери повну ванну гарячої іржавої води.

Ти завтра знову забудеш, вернешся до нас,
і знову будеш на шматки розбивати час,
викидатимеш знову в сміття записки,
а далі - про невиїзд з життя підписка...

Я - наче маленька дитина,
Бо хочу напитись тобою
Твої очі - ковток мартіні…
Сигаретами пахнеш й весною…

Не пускай, бо ілюзія все це,
І нікому у світі не вір!
Справжнє тільки закохане серце,
І нестримне, як дикий звір,

Що не може жити в неволі,
І любити усе, що не любить.
Над головою стеля гола,
Що години вічні губить.

Запитай мене тихо на вушко,
Чи я люблю сріблястий той сніг.
Тихо-тихо і сльози – в подушку…
Тепла втома валить з ніг…

Вже, здається, ніщо не врятує
Від страждань, і ,навіть, твій сміх.
За вікном лиш зима лютує,
В скло жбурляє холодний сніг…

А я не забирав руки
З твого стривоженого стану.
І тихо падали зірки
У ніч від поцілунків п’яну.
Немов настояні на хмелі
Летіли звідкіль і кудись,
А ми з тобою паралелі,
Які усе ж пересіклись.
20.09.2009 р.

Серпневі тихі теплі ночі,
Що зорепадами ясні,
І соромливі сни дівочі,
І тихі ранки росяні.

Весь світ наче засинає
У молоці туманів мрій -
А вдалині пташки за гаєм
Щебечуть, наче навісні.

За схилом ледь-ледь рожевіє,
На небі ще зоря горить...
Так тихо - аж на серці мліє...
Так тихо - аж душа бринить...


27.08.2009

Лунять заклики: "Гайда,
українці, в НАТО!.."
Означає це: нужда
в НАТО у солдатах.
Обіцянки марні й тиск -
не на тих напали!
Принесло б комусь це зиск -
ну а ми б пропали...
Від народу - "шах" і "мат"
блоку. Ні, солдати -
вкотре - м'ясом для гармат
не бажають стати.

Червень 2008

Одиночества зима
Безразлично стужей веет
И грустит душа – нема –
На морозе индевея.
Люди-пчёлы носят «мёд».
Их глаза, по-детски, свежи:
Всем, кто верит, Новый Год
Дарит новые надежды!

Закрутить бы мне роман,
Ну, хоть маленькую повесть,
От любви сойти с ума,
Ни о чём не беспокоясь:
В доме только ты и я,
Ёлка, свечи в полумраке,
Страсти острые края,
Сочетаясь в Зодиаке,
Вырываясь из оков,
Рвут стыдливости одежды.
Трепет губ, ресниц, сосков,
Валит с ног лавиной снежной
Увлекая вьюгой тел,
Унося в сугроб постели...

Эту Ночь,
В своей мечте,
Как бы встретить
Ты
Хотела?
24.12.09г.

Пережити, перебути,
Видерти з ребра,
На кінці ножа—отрута—
Товчена кора.
Ні відтяти, ні вколоти—
Викроїти час,
І тебе на цьому фото,
І мене, і нас.
Свічка плаче, рута в”яне,
Хрипне ворожбит.
Уникай мене, коханий,
Поки не болить.
Поки хукаю на зимне—
Бачиш—не росте,
Тільки дуже швидко стигне
Як вечірній степ.
І тебе не перехрестить
В добру путь вітряк,
Ти ідеш, це—справа честі,
Та зрадію як
Від колядки до щедрівки
Ніби оберіг
Привезе твоя автівка
Щойно перший сніг.

Я образ твій ліпив із глини,
чеснот добавив з голови.
Ім’я зачарувало, рими…
Я мрійник давньої пори.
Віддався силі мимоволі,
тонув в забутих почуттях.
Надії вмерли, ніби хворі,
вітри розвіють сірий прах.
Короткі фрази, бо останні,
на жаль, немає вороття.
Казав слова прості, банальні.
Такий наївний, як дитя!
Лікує час усі хвороби.
Романтик, мрійник і поет
не зрозумів смаки і моди.
Невчасним був його сонет.

Зцілися, лікарю, зцілися сам:
Твоя душа, неначе здеформована,
На ринку марнослав"я вигендльована,
Уже й не відає, де правда, а де лжа,
Гординя й заздрість роз"їдають, як іржа,
А ти все судиш і даєш поради
Як жити й де шукати правди...
Зцілися, лікарю, зцілися сам!
2007

Якщо не роздавати душу людям,
Душі у грудях тісно буде!
Вона від того не змаліє,
Бо від добра душа весніє.

І я розношу на тарелі слова
По краплі душу знову й знову.
О Боже, хай відбуде в чисті руки,
Щоб паростки мої не знали муки.

Якщо ж мене покликано до бою
За когось, проти когось чи з собою, -
Я хочу мати силу білизни,
Щоб змити гріх із рук брудних!

Не все те правда, що співають на весіллі.
Не кожне серце полонить чар-зілля.
Не всяка путь та ближча, що пряма.
Не кожній пташці клітка - то тюрма.

Якщо не знала вітру й неба зроду,
Не відає свого пташиного народу,
Якщо уся пожива, що в відерці, -
Чи відгукнеться воля в тому серці?

1

Ось гине орхідея на стежі...
Її згубили, як несли в кімнату.
- Вона однак померла б... у воді,
Бо вже від кореня безжалісно відтята...-
Злостивий дрік шепоче у пітьму.
Кущам колючим чуйність не властива.
Я - милосердна. Квіточок не рву.
В садочку обіймаю вишню, сливу.

- Вона б зустріла... тричі... передсвіт
В бокатому зеленому вазонку...
Дитя устигло б написати вірш...
Воно... зів"яло... - плаче кропу зонтик.

Та орхідея - малоліт-дитя,
Що захворіло серед буднів мулу,
Й помре без ліків, піде в забуття.

Ви в очі орхідеї зазирнули б?

2

Відводжу погляд від тонких заград,
Від золота,
смітиська...

- Чисті руки!.. - кричать багатії.

Ніхто не крав.

Хто ж винен, що дитя померло в муках?

День заховався за лаштунки,
На сцену вибігли зірки.
Дістались шиї поцілунки,
А грудям пестощі руки.
І по плечах, і по ключицях
Мандрують губи навпрошки,
Туди де на тугих копицях,
Піднялись ягідки-соски.
Живіт також не сирота
І ласки потребує нині,
За мить якусь мої вуста
Уже на цій рівнині.
Ну а тепер, як я вже звик
На груди дві долоні.
Ну а махровий мій язик,
Затримався у лоні.
20.09.2009 р.

(родздвяна колядка)

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Стій.Чекай.
Пам'ятай.
Я.Твоя.
Печаль.
Біль зорі.
Міль...
Що з'їдає її
Вщент.

Епістола весні розвезена між літер,
нанесена теплом неумолимих уст.
Вона не йде – летить, де я на подих – рвусь,
коли думки стають прозоріші за вітер,
бо у легені тиші проникає хруст.

На серці неземні, опалі поцілунки.
Так гаряче від них, аж падаю у сніг
і янгол ожива, із голови до ніг
опірений у біль, він покидає лунку –
тамгу мою. Епістолярний перебіг.

Так бачу я себе – запаленим в новинах,
рознесеним, припалим. Не смакував – ковтнув,
ці щирі сльози радості – Різдва Весну.
Так з іменем Отця, Святого Духа й Сина,
мов дрібку солі взявши, груди перетну.

23 Грудня 2009

Спека спадає…
Вечір над землею пропливає.
Вже сонечко, мов панночка,
В перину із пухнастих хмар сідає.
Блакитне небо
Від хмарин червоних рожевіє.
Під пісню солов`їну
Над ставом місяць з зіронькою мріє.
Ідуть корівки із пасовиська додому.
В травиці цвіркуни цвіркочуть по одному.
І пахне свіжим сіном доки не стемніє –
Це в нашій Україні вечеріє…

2009р.

Гори пручаються нерухомою масою
як товсті корені буків
ти не бачиш дуже старих стовбурів
вони застигли дерев’яною кашею
що їх варто їсти лише руками
лише руками їх варто бачити
а шкірою – чути
як одна старезна пані
сидить на гілці й жує щелепою.
Її босі вени й ноги доволі відверті
тверді долоні як дерев’яні бочки
«чому іншим безвітряно в очі?»

Нарешті і наш на футбольному полі
почуто гучний вболівальницький свист:
шукать в Україні футбольної долі
тепер європейський іде футболіст.

Та зелень газону не надто надійна
на терені національниї задач...
Суперників різних громитиме Збірна.
належить комусь ще замовити м’яч.

Сферична культура його вічно плута
мету траєкторії, напряму кут.
Щоб знову не вплутався блудно у пута,
стягнути футбольний із нього хомут.

Хай вільно вліта через захист в ворота,
хай звідти надовго уже не зника.
Бо вся Україна – футбольна спільнота –
цього якнайбільше сьогодні чека.

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала...

П. Тичина




Дивочну стрілку має наш дзиґар:
Три рухи вправо і чотири – вліво.
Мій муж поблажливий подалі від надсад
Гуцикає синочка на коліні...
Я клопочусь-морочусь: то прання,
То випікання тістечок до кави,
То меблі заходжусь переставлять...
Одвік немає моди на невправних!

Та що я – без підпори? Згусток мрій.
Хоча усі бажання – життєствердні,
Та без супружника мої бігучі дні
Брели б,
кульгаючи,
по лінії поземній.

А з ним я – на коні! Так вольтижер
Красується, хоч коник їде косо...

Живем собі.
По-божому живем:
Поезія і флегматична Проза.



-------------------------------------

не ототожнювати автора та ЛГ :)