Мне не хватает нежности твоей,
Как умирающей птице - воздуха,
Мне не хватает тревожного дрожанья губ твоих,
Когда одиноко мне..
Мне не хватает смешинки в твоих глазах -
Они плачут, смотря на меня...
Почему в этом мире такая чёрная боль?
Наверно, оттого, что ты одна?

У кватирку, мов сестричка,
Стука дзьобиком синичка:
"Не забула ти про мене?
В мене пір'ячко зелене,
Я вся спереду жовтенька,
І сама така маленька..."

"Ні, синичко, не забула!
Черевички теплі взула?
Я ж без тебе - ані кроку!
Ось довчу лише уроки...
Почитаю я вже потім,
Почекай мене на плоті... "

"Ой, куди ж ти, доню мила?
Ти ж уроків не повчила!
Обіцяла ж - на п'ятірку!..
Не пущу тебе на гірку!
Чом сумне у тебе личко?.."
"Мамо, мамо!.. Там - синичка!.."

Морозець малює знову
На вікні моїм корову.
А ще він намалював
Зайченятко поміж трав.

Ну й веселий цей стрибайчик,
Що хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Мама в двері заглядає:
"Хто це там такий стрибає?
Хто це білий, наче сніг,
Перестрибує поріг?"

Зайчик мій так розстрибався,
Що аж татко налякався.
Він подумав, що то лев
Стрибонув із-за дерев.

А бабуся, а бабуся
Тільки зайчик відвернувся,
Заховалась аж на піч,
Там просиділа всю ніч.

А веселий цей стрибайчик
Знов хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Нуль два нуль нуль щоночі рейсовий літак Варшава-Вільнюс
Перетинає межі мого сну, що навіть не встигаю
Із переляку зодягти рожеві окуляри мінус
Один діоптрій, і похід на кухню за горнятком чаю
Нагадує мандрівку у пустелі. Про причину спраги
Завбачливо змовчать пропущені дзвінки на телефоні.
Намацую вмикач. Невчасно згадуються саркофаги,
Всілякий давній мотлох типу мумії, поки антонім
Нічним жахам—жарівка Едісона не розіллє світла
Без попередніх передплат або відпущених лімітів.
Ага, згадав, учора довго хизувався зачіскою бітла
В одному пабі, і сьогодні я хотів би зрозуміти
Яка це субмарина висадила на порозі дому
Мене, самотнього і злого як Рокфеллера у скруті.
Розбитий, ніби глек і навчений на досвіді гіркому
Іду писати звернення про ліквідацію маршруту,
Бо я не можу
Ну ніяк не можу
Я ніяк
За-сну-ти!

Мчу я, мчу на ковзанах,
Обганяю всі машини,
І злітає шарф, як птах,
Не боїться. що покину.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

Лід гладенький, наче скло,
Ковзани мої з мотором.
Гей, ви там, на НЛО,
Доганяйте - поговорим!

Нумо газу, ковзани!
Гей, інспекторе, дорогу!
Якщо зможеш - зупини,
Чи хутчій сурми тривогу.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?!
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

Всесвіт гойдається дзвону важким язиком,
Комети летять, в небо серця ударів відлуннями –
Вгледіла світло посеред правічних пітьом
Душа, що на мить піднялася раптово над буднями.

Нільською повінню греблі старі позміта,
Цунамі прокотиться, хвилею хвиль надпотужною,
Грати свідомості селем з гірського хребта
Зруйнує любов, що віки самоти надолужує.

Плуг заіржавів, пегаси у милі стоять,
Розлук переліг із наскоку не втяти і танкові.
Серце ланцюг розірве застарілих проклять
І піде назустріч любові п’янкому світанкові.

СопілкОво-солодкій омані
Опиралась як тільки могла
Та душа нотно-змореним станом
В диво-музику нашу лягла.

Так кохалися ноти і звуки –
Рум’янИлося небо з лиця.
В чотирьох міжрядках твої руки
Відшукали співзвучні місця.

Вверх дієз за дієзом уперто
Вів мене твій упевнений звук –
На найвищому тоні завмерти
Нам дано в найсолодшій із мук.

2009

…відьмацьке наслання: і берег, і місячний мул,
Що шворку слідів загубивши, торкнувся губами
Цього чорторию, як чорного вимені мами,
Цього божевілля - спокійного, наче намул,
Де води, змережані колами, сколені досі
Як віспою – рідне обличчя,
Як втратами – осінь.
За колами кола спроквола – і мариться знов,
Що човники плинуть – флотилія тане і тоне
За списком Гомера, і то не химера, і то не
Армада недремна, гурмовище багатотонне,
А листя прозоре_ долоні_примарна любов…

Журавлі курли, курли до небокраю,
Догорає літо, догора.
Кущ калини запалав у гаї,
Вже не гріє ранішня зоря.

Журавлі курли, курли тоненьким шнурком,
Одинак лелека на стерні.
Роздає вже перші поцілунки
Рання осінь і тобі й мені.

На ногах в Абу-Касима
Дрантя-шлапаки.
Лічить скнара невситимо
Листя-мідяки.
Дзеленчить коштовним звуком
Жовтня щедрий карб.
В скупія трясуться руки –
Тягнуться по скарб.
Та не доля їм вхопити
Золото віків -
Вигорять метеорити
З осені світів.
Стануть видивом із диму,
Як старі гріхи...
Поведуть Абу-Касима
Праведні шляхи.


26.09.2009 р.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.

починаючи говорити про наближення осені
про клаптики неба над супермаркетами
про будні з яких проростають дикі кущі салату
я завжди гублюсь так ніби маю вивертати кишені
і печальні сержанти вишукують крихти в швах
і на зламах покрою
шукаючи в маринарці стебла і коріння
свідчення теплих пустель
голоси побережжя запахи водоростей і зловленої риби
............10. вони нахиляються над кишенями мов над мушлями
слухають шепіт перетираючи крихти зібрані перед тим
і сині ледь видимі янголи непрухи виснуть над їхнім волоссям
знову непруха знову
знову ні трави ні птахів над травою
дрібна монета і та одна
лише рештки хліба і рештки вина
якими навряд чи наситиш відділення

починаючи розуміти куди зникає листя з дерев на узбіччях
починаючи кликати псів на імення на які вони відкликаються
............20. я знічуюсь перед цим безчассям
збиваючись на особистості
там армія уряд гендерні штуки різна хуйня в бортприборах
комахи на фарах і бортовому склі
сполохані субмарини торкаються
мокрими холодними носами
акваріумного скла
душі дельфінів вистрибують із води
і ловлять шматки провіанту з твоїх змерзлих пальців
молодості і дотацій вже не прибуде
............30. повторюю я розвиваючи
тему і ускладнюючи сюжет

по всьому корпусу по всьому нагромадженню
будинків б’ється протяг
осінній прикордонний протяг такий довгий що дзьоб
його вже торкається осені а хвіст
ще губиться в залишках серпня ворушачи темним
листям в алеях
вогкість в помешканнях — кому це може сподобатись
хіба що який-небудь кумарний працівник
............40. міністерства шляхів сполучення навіть
не вникаючи що саме сполучають шляхи його міністерства
куди їх спрямовує їхній міністр
і що це за дивні надземні шляхи
виходить в сльотавий світанок на
першу платформу
де нумерація вагонів гниє з
голови поїзда
і дивиться
як сунуть на південь обважнілі хмари
............50. з дощем спакованим наче бавовна
як витягують за собою туман
довгі майже безкінечні вагони
наповнені митниками і клопами
як вони губляться мов саламандри між камінням
залишаючи по собі запах прянощів ладану і дорожнього мила

вдихни богородице радість в околиці
вдихни натхнення видовж кості птахам
щоб вони вилітали з цієї сльоти
прорізаючи в повітрі довгі борозни за собою
............60. мов шрами

осінь минеться думаєш ти
западаючи в повітряні ями снів
кришачи чорну електрику зимних річок
виймаючи з різдв’яних пакунків цукор і молитовники
каміння підтримує знизу корені трав
каміння слухняно гріється ніби кон’як
у твоїх долонях
каміння зникає ящіркою в пісках
каміння тьмяніє окунями в ставках
............70. обертаючись за тобою мов сонях

приїзди писатиму тобі приїзди у нас осінь
рекламні буклети з видами фабрик я докладаю
в дворах алкоголіки і куртизанки
бої відкотились з’явились перепустки і сірники
чаплі кружляють над лісопарками
дими відбудови — тривожні й гіркі —
пливуть наді мною
вітер розвіює по землі оселедець бійця
розбитої роти
............80. бджоли вплітаються в стебла й коріння його волосся
печальні мародери визбирують речі
особистого користування з його охололого одягу
ведучи підрахунок —
голка з ниткою підколоті до пілотки
крихти тютюну в глибинах тяганої хебешки
жуки в сірникових коробках пакет для начальника штабу
червоні коронки перстені кульчик інший непотріб
знятий із випадково підстреленого федерала
гранки потріпаного кобзаря
............90. пальці торкаються теплого інію
чорна і нетривка мародерська зоря
спадає за обрій ніби за лінію
приїзди ще біля вокзалів працюють квіткарки
ще юні цигани ховають свою контрабанду
зникаючи з площ і майданів скверів алей
збираючись за огорожами і брамами
мов саламандри поміж камінням

стіни університету
нагріваються сонцем
............100. сліди крові і сперми пролитих за свободу
вічна пам’ять бійцям
захаращених коридорів
вийдеш назовні і не згадаєш
як марно очікував на підкріплення
як обривав телефони в гарячкових пошуках зумера
як вперше торкався цупкої тканини
вже трішки витертої
на зламах ліктів і колін

все одно
............110. згодом
з’являються погані хлопці
щоб пояснити
що у цієї країни немає союзників
у цієї печалі нема течії
що ця демократія пахне маріхуаною водкою і доларами
доларами кохана пахнуть прілі каштани
доларами моя кохана пахнуть жовті молоковози
доларами пахнуть одеколони
на столиках і тумбочках харківських борделів
............120. запах порізаного паперу
запах довгих фарбованих аркушів
водяні знаки на твоїх лопатках
коштовності і прикраси по всьому
твоєму тілу
запах медичного спирту і сухої шкіри
запах мертвих ос у під’їздах
що за сонце здіймається з цих конопель
що за ранок збирається запалати

так щоб і ти побачила дерева
............130. з яких осипається листя на узбіччях доріг
так щоб і ти колись зрозуміла
як тихо майже нечутно
хтось говорить про тебе
хтось проговорює вголос твоє ім’я
видихаючи теплу фонетику
на невидиме дзеркало
пересвідчується чи вона ця фонетика ще жива
не вистачить ні тепла
ні вміння
............140. тож і не варто рухати цієї системи
не варто пускати за вітром насіння
ламати устами крихкі фонеми
западаючи на знайомі слова

внеси богородице корективи у вичитку щоби хоч щось змінити
коли затягнуться хмари і затягнеться крига
затягнуться шрами на місці порізів
і вона буде собі пригадувати
так ми справді з ним зустрічались
навіть тривалий час не пам’ятаю скільки саме
............150. але можу згадати в разі чого
у нас з ним був чудовий секс
чудовий секс втішено повторює вона
так ніби мова йде про командні
показники за минулий сезон —
чудовий секс одинадцять підборів під власним щитом
три удари в площину воріт в першому таймі

довгі вервиці
ліниві каравани
все ніби в поганих вестернах
............160. з їхньою мудацькою системою кінопрокату
що вибиває суглоби твоїм снам
в яких печальні апостоли
пускають по колу вино
курять полегшені цигарки
розігрівають на багатті консервовану квасолю
і пристаючи до них
ти п’єш їхнє рожеве столове просто з горла
і краплі — рожеві й столові — гуснуть тобі на устах
апостол — ближчий до тебе — здіймає їх пальцем
............170. й зализує палець наче порізаний

головне щоб ти пам’ятала
що десь там за титрами
хтось сполохує метеликів і саламандр
на сходах під’їзду
ідучи на закупи чи до церкви
і витрушує з кишені крихти птахам
заходячи й стаючи до сповіді
і має на увазі фонетику
саме твого імені
............180. починаючи говорити

Ніжність моя кришталева,
Велич моя незрима...
Мовчки дивлюсь на тебе -
серце чекає дива.

Світла моя сонато,
туга моя нестерпна...
Коли ти поруч - свято,
коли ти поруч - тепло.

Терпкість душі достигла,
Зірка ночей висока,
Літня розкішна злива,
тремний, щемливий неспокій.

Весно, веснянко, леле,
Осінь, розкрилено-мила,
Ніжність моя кришталева,
Велич моя незрима...

У діжці бродить тісто для помани.
Замкнути очі, ніби двері в хоспіс*.
Хай хвиля морем вітражів поманить,
де я твого смакую слова розпис

і сином розмальовуюсь коханим,
де розчиняти фарб не довелось би –
червоне – то любов, а чорне – рана.
Колись, за ніч, я не ставав дорослим.

Розходжується тиша у підборах
і не паркет – моя гортань всихає
і ледве сповила киги чаїне.

На що моя уява нині хвора?
Чому так по живому шиє й крає –
лоскоче янгола твого пір'їна?

хоспіс * – лікарня для смертельно хворих пацієнтів на останній стадії захворювання,
основним завданням якої є полегшення страждань хворих.

28 Вересня 2009

Білі коні й сиві коні
По літах промчали,
Ще й сніги мені на скроні
Серед ночі впали.
Білі коні й сиві коні,
Гей же буйногриві!
Мчіть у дзвоні-передзвоні,
Всім вітрам на диво.

Білі коні й сиві коні,
Я ж вас не покину.
Я жоржини ці червоні
Вам на гриви кину.
Білі коні й сиві коні,
Вас не поміняю.
В кого буду я в полоні,
Вірте, й сам не знаю...

Білі коні й сиві коні,
Гейя, гей, алюром.
Бо везу я сонця сонях
Для людей в зажурі.
Мчу за долею в погоні,
Сам не знаю, де я...
Білі коні й сиві коні,
Ге-йя! Ге-йя! Ге-е-е-йя!

Бринить п’янка мелодія кохання -
У ній розтанув цілий світ.
Порозплітало почуття бажання
Та розтопило давній лід.

Чарує пісня медом сподівання -
Торкнутися блакитних мрій.
Осіння меланхолія зітхання,
Позаганяла в землю змій.

Пливе листочок у колисці моря,
Почувши дзвін – затріпотів.
Холодна туга - походила вчора,
Сьогодні, - він тебе зігрів.

Малювала мальву спогадом уява
Я верталась знову в ті далекі дні,
Де всміхались мальви нам обом ласкаво
І тулилось літо променем до ніг.

Літо нам надію Божу дарувало,
Розсипала щастя висота небес.
Що із нами нині, мій хороший, сталось?
Тільки спогад в серці радістю воскрес.

Вже доріг пліч-о-пліч ми пройшли чимало,
Босоноге щастя поруч радо йшло...
Та чомусь раптово я засумувала –
То голубка сива ледь торка крилом.

Молодими бýли десь Там наші весни
І любились щиро, як ніхто й ніде,
Чом же нині щемом та Любов воскресла?
Певно серце й досі ще на неї жде.

Малювала мальву спогадом уява...

2009

На ярмарку душ
візьму першу-ліпшу
і пі́ду у душ…
мовчки змию
молекули світла
103 наберу
бо обличчя
поблідло
у всьому
винні
молекули світла.
2009

Я не хотів те зробити, що знов наробив,
Я не люблю втрачати своє світло в вогні,
Не бачачи себе йти незнати куди,
Згорати у полум"ї й залишатись в пітьмі.

Втрачати своє цінне в житті я не готовий,
Тримаючи щось у своїх голих руках
Я це не зроблю ніколи - іще раз повторю,
Воно назавжди залишиться у моїх думках.

Бачити весь світ і відчувати його
Набагато цікавіше чим тонути в екстазі,
Непобоятися обрати все і зразу в одно
І стрімко йти все далі й далі й далі.

Я собі пообіцяю один раз і сильно -
Я більше не стану в таке от добро
Я ніколи не стану небесним світилом,
Допоки не піду лиш за своїм єством.

Осінь така бездонна,
ранок тепловрочистий,
Світлокаштанна втома
губиться в жовтім листі.
І розливається небо
кремом ніжноблакитним...
Світло і хризантемно! -
Хочеться просто жити!!!

Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась в розверзнуті хмари вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

Ми збувалися просто: струсились, як попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.
Невпізнані, минали, торкнувшись думками чола.
Ми стікали річками й верталися знову дощами,
Ми бували, минали, предтечами болі прощали,
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що – дотла…

Хто ж помислити міг, що прийдеться родитися знову? –
Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

2009

Я побачив сонячну стежину
на грайливо-перловій воді.
Запірнувши, вогником полину
у літа безжурно-молоді.

У недоціловані світанки
і багряно-жовті вечори,
у студентські ночі, дні і ранки
молодо-гарячої пори...

Нам нечасто ходжені дороги,
путівці, туман і сивий плай
залюбки стелилися під ноги,
нас водили через рідний край.

Я змужнів і наче став дорослим.
Вже і син шукає путівці,
що Життя сховало поміж сосни –
як зайчатко сонячне в руці.

Він знайде свою одну дорогу.
І, не озирнувшись, побіжить
вдалину, де радощі, тривоги
і щасливих днів жадана мить...

29.07.09р.

Шовковий дотик ніжної руки,
тремтіння вій і блиск сльозинки щастя...
І обпече живим вогнем палкий
Твій поцілунок - як святе причастя.

Летять у вирій сірі журавлі.
Ми осінь зустрічаємо з Тобою,
прекрасну осінь рідної землі,
пору Життя й Любові золотої.

Роки біжать струмками вдалину,
несуть пісок життя в безодню часу.
І лиш Кохання, маючи ціну,
осяє нашу долю, як прикраса...

19.08.08

Клітка. Чотири стіни - і вікна.
У життя - із ролетами.
У самотність - екранами.
Інтернетними ранами,
Венами всесвітньої пастки...
Не захлинутись у ній, не впасти!
І шугають слова кометами,
І застигає на тлі монітору - вічність.

Дротами обплутано час і простір.
Сірими - вхід у життя,
Вихід - чорними.
Картинками-моніторами,
Сюжетами телевізора
По кадру життя визбирати.
У ногу з прогресом крокує буття.
Все так зрозуміло. До байту - просто.

А пальці вистукують музику буднів.
Життя - за програмою
Символами накреслене...
...Не зимами, не веснами,
Не жіночою втіхою,
Не дитячим сміхом...
Алгоритмів роздертою раною
Запрограмоване самотнє майбутнє...
2009

Мечем або лезом?.. Ні, словом любові
Назавжди підкорений грішний цей світ.
Закохуюсь в нього я знову і знову,
Порушивши, певно, Творця Заповіт.

Я каюсь, а потім закохуюсь знову,
Бо я не байдужий родивсь до краси.
По вуха залюблений в пісню і слово,
Милуюся вік таїною роси...

Дніпро Дністер Дунай Десна
перегризлися між собою
за незаймані землі в снах
за прихильність старого Ноя

я на воду лягаю так
як на рану листок алое

віднеси мене течія
тим шляхом
що предки проклали
де хрести із води стирчать
наче з вази загіпсовані кали
де не чути крик потерчат
і світла Божого мало

де на березі діти старі
істуканами з острова Пасха
коротають самотність і вік
їх навіть не бачить НАСА
а ріки все течуть з-під повік
мов молитва до іконостаса

не сваріться прісноводні мої
все-одно у вас спільні гени
це лиш я у чужій стороні
виглядаю зграю риб із Лени

а флеболог у шосту ніч
видирає з глобуса вени

Над головою пролетів осінній птах.
Я не помітив хто він, а у небі
Вже менше стало сонця. Листопад
Жбурляє попід ноги жовте листя –
Листи, котрі не вмію прочитать.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь Твоїх очей.

Блудяга вітер, взявши за плече,
Вивіює мене із Твого літа.
А ми ідемо у травневу ніч.
Удвох у ній шукаємо рятунку
Од льодяного дотику зими.
А ми ще забуваємо на мить,
Що щастя – мить, хай і найкраща мить.
Зігріє й згасне через мить, а ми
Ідемо в ніч рятунку од зими.

Осінній птах прошарудів крильми,
Гортаючи листки моєї долі.
“Пора. Доволі.” Осінь. Листопад.
Я опадаю в простір жовтим листям.
Осінній птах пливе в осінній сад.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь в Твоїх очах
2000р.

Сивим дощем недремним,

смутком – як сон – даремним,

піснею, що – злітає,

снігом – який прийде

врешті по цьому листу…

…осінь заграє Ліста…

…Боже, яка барвиста

казка, ота, ми де…

…Боже, з якого дива

буду така щаслива,

тронка дзвенить у тиші,

зріють поля бажань,

…ніжності, що – над небо,

…спрага, яка – до тебе,

…досить довічних «треба»…

- Будь же щаслива, Ань…

…треби усі – марнота,

Божа свята робота –

біла як сніг дорога

їх доведе туди,

де – золоті ворота,

де не спитають «Хто ти?»…

…бачиш – біжить небога

стежкою

до

води?

Метаморфози локального
Зледеніння.
Безвертепно колядують
Хрущі
І посівають незачатими
Яблуками.
До писанок клеїться
Візерований
Іній -
Імітує естраду
Звичаїв.
Різдво. А я ліплю
Покаяльні
паски...

2003

Я напишу тобі листа у вічність,
Я знаю, що ти десь далеко ждеш мене.
Прийди мерщій, віддам свою любов, тепло, жагучу ніжність.
І хай ця мить для нас ніколи не мине.

Ось я пишу тобі листа у вічність
І вірю, що усі найкращі почуття,
Кохання, чесність, доброта і вірність
Не зникнуть разом із моїм життям.

Ти прочитай оцей мій лист у вічність
І поміж тим колись згадай мене.
Мене немає вже, я просто пил космічний.
Люби й радій життю… Не буду про сумне...

Ти мені більше не снишся,
Та в пам'яті ти жива.
Пожовкле осіннє листя
Вітер з дерев зрива.

В повітрі його кружляє,
Кидає до ніг моїх,
І з пам'яті випливають
Далекі юнацькі дні.

Ми разом ходили в школу
І майже поруч жили,
Та сталось, що наші долі
З'єднатися не змогли.

Так часто на світі буває,
Таке вже воно, життя,
Той, кого ти обираєш,
Не владний твоїм почуттям.

З'являться нові друзі,
Та першу свою любов,
Багато кого забувши,
Згадаєш ти знов і знов...

Опало пожовкле листя,
А небо таке ж голубе.
Ти мені більше не снишся,
Та я не забуду тебе.

*
Востаннє
Море показало спину,
На сонці вигріваючи луску.
Шубовснуло –
І піднялися хвилі.


вересень 2009 Ялта

Ти зажурилась, як Пенія*,
Хоч маєш золоті пенати.
Ніхто тебе не зрозуміє,
Не приголубить, як оратай.

Щодня тебе хтось ображає,
Бо маєш виродків багато.
Еріду** світ не забуває,
На жаль, ні в будень, ні у свято.

Не гірші квітів єлисейських
Твої тюльпани і жоржини.
Забудь промови фарисейські,
Вони не варті - і сльозини...

*Пенія (гр. Penia) - богиня, що уособлювала бідність.
У 4 ст. до н.е. про неї згадували Арістотель і Платон.
**Еріда (гр. Erid) - богиня чвар і розбрату...

У оркестрі марнот
Серце дріб виграє,
Знавісніле самотності
Вічне staccato.
Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
А між ними любов
Забирає своє.

Камінця у Сізіфа
Не думаю красти
Вистачає свого,
Не сягнути вершин.
Кілометри ногами
Стоптати стежин,
Й не помацати
Марева вічного щастя.

Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
І в усьому є сенс.
(Хоч якийсь, але є…)
Я в оркестрі марнот
Граю соло своє.
Гонорар у кінці,
За життя лиш завдаток.

Я філософ в просторі і часі,
А мої резервуари дій пусті.
Я п\"ятого виміру зачаток.
Я син Вогню, Повітря й Сонця.
Не бачив я нічого рідного
На цій Землі і в цьому тілі
І точно не побачу вже ніколи,
Я його зрікаюсь!
Я - енциклопедія почуттів,
Які кружляють навколо мого ореолу,
Я їхнє джерело, я їхня безкінечність.
Я вічний, я незгасний, я Вогонь.
Я сон дитини, перший і кошмарний.
Я радість першої весни і останньої осені.
Я блакить - блакить Небес і блакить Вогню.
Я межиріччя Буття і Небуття.
Я вічна прірва, я Ніщо!

Тішуся лимонним смаком в роті
Допоки місяць видно, допоки зорі сяють.
Читаючи штрих-коди назвороті,
Їм чіпси, які приємно в роті тають.
Допоки стопи не горять, п"ю чай,
Червоні яблука фотографую,
Й стою я там, де напис "Не влізай!"
З куща ожинового ягоди рахую.
Останнім сонячним проміням я радію,
Шукаю тріщини на прозорому склі,
Й допоки очі не зачервоніють,
Шукаю ще зупинку у бутті.

Я думала – мужчини
Пробачення не просять.
Вони лиш кажуть : “Хочу!”
Та “Все! Вже з мене досить!”
27.09.09

Продовження (на прохання Мирона Шагала)

Я вчасно зрозуміла –
У сильній половині
Ховається та сила,
Що Жінці необхідна.

Хоч схована глибоко –
З’являється у світ
Потребою спинити
Потоки зайвих слів.
29.09.09

І знову я - оманлива коханка
В обіймах тисячі чужих ночей,
Прикрита лиш лахміттями серпанку,
Пригорнена не до твоїх плечей.
У ліжко ти запрошуєш мовчанку
І дихаєш із нею в унісон.
А я у світі Нелюбові бранка,
Де править твій Байдужості закон.
26.09.09

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.

Розмай, не питай
Чом іду я в зелен гай –
Там зозуленька кує,
Дятел дзьобом в серце б’є.
ПРИСПІВ:
Тож там котилося щастя моє,
Щось відгукнулося, та не взнає.
Мов солов’їная дзвінка весна,
Десь поміж вітами тане луна.

Шукай, доганяй,
Нехай лине з краю в край,
Щоб співалось і жилось,
Щастя кожному лилось!
ПРИСПІВ.
2 вересня 2009

я чокнусь десь посеред парку
ковтну із дна тверезу мить
і розіб"ю порожню чарку
на перехресті двох століть

моя душа зовсім розрита...
в обіймах жовтого дощу
крізь тіло тлінне мов крізь сито
я вічне небо пропущу

і босою піду у зиму
торкнусь стопами самоти
і може хтось не божевільний
зігріє тут мої сліди

И ты сидишь глаза зажмурив,
Но что поделаешь – судьба.
Она нам вновь пути тасует,
Уж не готовит ль фарс она?

И что с того, что ты мужчина,
И ты пред нею рядовой.
Но не пройди, как раньше, мимо!
Судьба – понтер, ты в штос банкуй…

Ты на ничью не соглашайся,
Лети к виктории стрелой!
А пораженье не стесняйся
Омыть своей скупой слезой.
(2007)

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Якщо здивований, послухай –
Гімн істині і небесам.

О, хто цю музику високу
Вмить переллє у почуття,
Той мудрість осягне глибоку,
Щасливий буде, як дитя.

А хто залишиться байдужий,
Той дбатиме лише про гріш.
І вітер вишугає душу,
Мов крила зірваних афіш...

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Ти зачарований? Послухай
Гімн істині і небесам.

І хто несе у храмі серця
Високу музику небес,
Тому вовік не заманеться
Шукати зло серед чудес.

Того бояться чорні душі,
Хто творить - пісню і добро.
Як павуки в дуплистій груші,
Вони приховують нутро.

І хоч не кожному прийдеться
Плекати сад і синій без,
Нехай звучить у храмі серця –
Висока музика небес.

Явилася ти, мов те диво,
Красуне, висока, струнка.
Мене доторкнулась грайливо
Її імпозантна рука.

І тягне мене танцювати,
Ще й бісики грають в очах,
Вона, мабуть, любить літати
У діжці з мітлою в руках.

Вже ранок. Вона ще і досі
Танцює зі мною хуру,
І я мимоволі за коси
Її неслухняно беру.

І кличе нестримне бажання,
І рветься любовна жага,
Отак виникає кохання
І тягне мене до гріха.

Та ця не для мене калина,
Збирати цей цвіт не мені,
Бо вдома чекає дружина.
І гаснуть у серці вогні.

Пройдуть роки
минуть віки
Епоху нашу згадають.
Все погане на путі
Люди обминають.
Історія не терпить чвар,
Осуду не може терпіти
Наш час, трудний час
Не повторять діти!
Ненажери злодії
Крадуть в білу днину,
Все накрадене, з собою
Не візьмуть в домовину.
Ненажери схаменіться,
Промийте очі!
На світ білий подивіться
Чого цей люд хоче!
Треба чуточку Вам
Людську гідність мати
Як хапайте у людей,
Не ідіть в депутати!
Не блокуйте трибуну,
Не робіть чвари!
Колись сядете все одно
На тюремні нари.
Схаменіться, ВИ же люди!
Як помрете на тім світі
Вам там лихо буде.
На вогні вас там спалять
дияволе - юди!

Небесна радість озера,
Співочий рай верби –
Ми душами ще босими
Прийшли колись сюди.

Невинними хвилинами
Слова текли кудись,
А осінь журавлиною
Просила “Усміхнись”.

Чи ми тоді сміялися,
Не знаю – не скажу...
Ти знаєш, ми зосталися
На тому бережку.

Іди туди, не гаючись,
По лабіринту днів.
Запізно буде каятись
Відсутністю слідів.

Ще поки душі босими
В тій осені стоять –
Ми долею запрошені
В Любові Райський Сад.
26.09.09

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Синьо-чорним зоряним серпанком
опустила ніч свої знамена.
Лиш невідворотно-сірим ранком
з нею разом ти підеш від мене.

Трави в росах, ніжками прим´яті,
цілувати будуть їх, щасливі.
Зорі золотисто-розсипчаті
у волоссі гратимуть мінливо.

Запашне, жагуче і вологе
нас вночі гойдатиме Кохання.
Зникне час, а з ним - усі тривоги,
всі земні надії і бажання...

Ти - дарунок зоряної ночі.
Ти заполонила мою душу!
Ти - лише одне, чого я хочу...
Я собі признатись в цьому мушу.

Ніч - як подарунок нам від Долі.
День розставить знов свої акценти.
Ми - актори. Гратимемо ролі.
Та не прозвучать аплодисменти...

8.08.09