Нехай не вмить смарагдовий газон
став жити славою великого масштабу.
Не план на гру, не мрію – Стадіон
творив митець із тренерського штабу.

Шукав народ можливості відчуть
себе не осторонь вагомого здобутку –
не тільки в космос першим зазирнуть,
а й на землі "зірки" свої нести у жмутку.

Футбол, здавалося б, не та стезя,
щоб йти до величі і скласти вдало іспит.
Видовище, на тому й мудрість вся!
Ну що тут візьмеш з того футболіста?

Як виявилось, є у гри цієї сенс!
І статус є, і мудрість, і потреба.
одним із перших бачив цей процес
землі своєї тренер, футболіст від неба.

Його уже немає поміж нас,
та час від часу чуть у відголоску
і славу ту, і велич повсякчас.
ім’я якій Валерій Лобановський.
2009
Із циклу "Лавиця запасного тренера"

Я мрію побачити жирафа
кольору молочного шоколаду,
великі брунатові очі
і вії,що фарбують ночі ...

Я хочу побачити жирафа,
який гордовито ступає
з кавовою мапою на тілі,
що лише йому зрозуміла...

Я марю побачити жирафа,
в південних меридіанах,
він загубив свій ляк
в соковитих зелених ліанах...

Я мрію стати жирафом...

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Обвиває тини винограду здичілого парость…
Бозна-звідки занесене сім’я зійшло.
Дисонансом лапатим – листки прокламацій.
Дозрівають каштани. Вигоряє зело…

Відсьогодні проміння – бліде, церемонне.
Багряніють кущі та... осколки надій,
Що злітають в юрму - гомінливу, стооку -
Із підмостків модерних край битих доріг.

Пандемія зневіри. Обарвлені кров’ю екстази...
Кольориста, задушна, убивча пора.
По дзвінкучій корі абрикоси вистукує дятел...
Його тім’я червоне між віттям горіха мелька…

Це мелькання оживче. Обридли надії на зміни,
Гіркота прокламацій, якими вцятковано тин.

Прохолода в природі – предтеча цнотливого снігу,
Що так схожий на пудру для сизих кущів і облич.


2005

----------------------------
прохання вірш не оцінювати

1

За віщо Вседержитель покарав?
Послав мене, слабку, немов месію:
Уверг
навкидь
ланцетом
у бедлам,
Щоб я сліпому видалила більма.

2

Чотири дні звільняю лик його
Від нерету сівкого… Він – не проти!
Він боязнь – бути зрячим – поборов.
Він подає, притримує лоточок...

3

А ось і очі.
Вдячний прозеліт,
Сліпець вчорашній, пише оди Сонцю…
І вже без нерету, без осоружних більм,
Кусає мою руку – животворчу...

Самотніми кроками
міряєм землю
на двох полюсах
однієї Любові
від “світло”
до “темно.
То “світло” –
то “темно”
чіткими слідами
душевної крові.

2009

Не з неба зірку — із чагарника —
заламану із гілочки тонкої,
заплетену майстерною рукою,
фарбовану — то зірка ще така! —

даруєш ти... І блискітки летять,
і сунеться омана мерехтлива,
мов доленька — мінлива та примхлива,
поламана — та Майстрові простять.

І світиться країна за вікном,
гірляндами ліхтарними сповита, —
святкує забуття несамовито,
втішається салютами й вином.

А свято — як життя: позлітки й вати
позбудеться — і світ стає грубішим.
Поламане — й блискуче...
Втім — найбільше,
що міг би ти мені подарувати.

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Продав посаду – і на вибори пішов.
Платили той мільярд «регіонали»,
які й собі ж продались «хорошо»,
бо дуже добре ті закони знали.

Тож і продався: «його час» настав
з політики великі мати гроші,
де дев’яносто дев’ять (тих політиків) із ста –
на тілі України, як тифозні воші.

Крокує пошесть – висипає тиф
на тілі кожного, хто має в них надію…
По їх законам – совісті тариф
в оту для підкупів і виборів неділю.

2009-12-22

Ярина Тимош

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.

У цю ніч поцілунком підсолену
Я до тебе приходжу дикун,
І шматую тебе оголену
І торкаюся пальцями струн.
На якійсь невідомій ще мові
Де всі звуки ідуть крізь гортань,
Я знаходжу слова кольорові
І вкладаю в твій слух без вагань.
І порушивши клятви схимності,
Що забуті давно на зубок,
Котрий раз позбавляю невинності
Затверділий в долоні сосок.
І стаємо миттєво коханцями,
І приймаємо ніч цю у дар.
І знімаю терпужними пальцями
Я з плечей твоїх денний нагар.
25.09.2009 р.

Немов княгиня виринаю із постелі
і ніжно мене пальчик сонця зачіпає
а ранок вмощений у небокрай-фотелі
І твій сніданок вже на кухні- булка з чаєм

Мазки голандсько-живописних акварелей
Закинув музикант у фарс мого життя
вчорашній настрій розгублю в тунелі
Ти - кольорова цяточка на дні мого буття.

Духа мого викликаєш
на це католицьке, за Римом, Різдво.
Снігом пливу за кермом -
яко древній на веслах баркасом у плавнях.
Серце сигналить услід перехожим
і скаче, немов поплавок.
...Пальчики панські замки відчиняють колійно.
А я - православний.

Вибач - неголений.
Скроплений розталлю, трохи - парфумом старим.
В часі твоєму спинився
і, наче годинник, цілую зап'ястя.
Губи відводиш.
На глузд посилаєшся і - на сигаретний дим.
Хоч нині мене - тільки дух,
та силуєш поглядом тіло розп'ясти.

Смішно ревнуєш.
Три пальці, як ревна вірянка, даєш - і не більш.
Каєшся - грішна...
А страсті всипаєш, як сіль в обрядове тісто.
І сходжу я - на очах,
в стигми ховаю свіжо-задавнений біль.
Ти ж - забуваєш невбачно,
що родом я з дуже відьомського міста...

2009

А мова рідна - золотавий лан,
Де кожен колос - ваговите слово.
Поміж колоссям дух мій заблукав,
Шукаючи Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє.
Спека...
Роси...

Я маківкою в житі проросту.
Не хочу загубитись поміж просом.




---------------------------------
Спочатку Пегас був просто конем,
а крила з"явилися в легенді про Беллерофонте.
Згідно одного з міфів, він був плодом пристрасті
Посейдона і Горгони Медузи, народився з крапель крові, коли Медузу убив Персей.
Отже, підкова...могла бути. :)

Половинка половинчата...
Море сміху... Навпіл сліз...
Я у цім житті невизнана.
Я тут - п'яний верболіз...
Навпіл горя і добробуту...
Навпіл щастя і біди...
Між ковадлом і між молотом
Час від часу... Як піти?
Примусово добровільная...
Я щаслива і чужа,
Бо з дощами нерозділена,
Бо віддалася сльозам...
І забута, і замріяна...
І за щастя, й за біду...
Смутку скоєно незмірено,
Тож дозволь - тепер піду...
Четвертинка четвертинчата...
Чверть кохання і жалю...
Із усіх життів я вимкнена,
Доки знов не оживу.
24.04.2009

Погляд сонця холодний зовсім.
Плечі нам укрива журбою.
І прощається з нами осінь,
Помахавши із хмар рукою.

Від тепла залишились крихти.
Серце наче у ніч вмерзає.
Ти б за сонцем хотіла бігти,
Та коріння не відпускає.

Одягає зима у кригу.
Обіцяє видіння нові.
Є багато краси у снігу,
Та холодні ті сни зимові.

Затанцюють сніжинок зграї,
Як заграють вітри-музики.
Ми у мріях серця ховаєм,
Адже мрії – найкращі ліки.

Я стала сентиментальной,
Как стареющая волчица
Мои зубы уже не белы,
Я кусаю уже не насмерть,
Моя шерсть спутана,
А в углу моей серой норы
Лишь печаль сиротливо ютится,
Променявшая на спирт
Всю былую мою отвагу
И блеск в глазах,-
Под ребрами у меня
Неприкаянные волчата
Выгоняющие прочь,
По снегу, в овраг,
К проруби, или туда,
где капканы под стекловатой...
22.12.09

Я опишу, мій Господи, все те,
Що відчуває жінка в мить ексцесу.
Я обійдуся без блідих словес.
Був зачин.
У персти б - експресії!
Я вималюю присмуток і жах,
Змережу біль,
жагу,
ганьбу,
розпуку…
Але – благаю: хай обійдуть дах
Пандемії, безхліб’я...
Жінки руки
Петлюють кожне зерня, мнуть кунжут…
Ловлю губами перший сніг - лапчастий…
Гризот було достатньо на віку,
Всі фабули - з буття, без фальші.

Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчів,
гроз,
оркану.

Я обійдуся без чужих ідей.
Я... кров’ю, Господи,
написане
обарвлю…



2004

Ніколи він не бив себе у груди,
"Я - патріот!" - на весь світ не кричав.
Усе життя присвячував лиш людям,
Хоч завжди це не кожен помічав.

Ішов і не звертав із пів-дороги,
І була перед ним одна мета -
Вкрвїна рідна із єдиним Богом,
Мов батько й мати навікИ - свята !

Ніяк не міг змиритись із свавіллям,
Права людини завжди захищав.
Не будував до піднебесся вілли,
Не раз харчів ГУЛАГських скуштував.

За правду йшов, за правду і загинув,
Не побоявсь систем і перешкод.
Він був і є Вкраїни вірним сином,
Не все сказав про нього ще народ.

А смерть прийшла підступно і невчасно,
У тихий вечір, в розквіті весни.
Зоря його і по житті не згасне,
У русі був й лишився назавжди!

1999 р.

Зорі в трави лягли
І розсипались сяйвом у росах.
Заколисує ніч,
Не шелесне ні лист, ні трава.
Пахнуть медом п’янким
Учорашні, ще свіжі покоси.
І від цього тепер
Аж хмеліє моя голова.

Я босоніж іду
Там, де тихо виблискує річка,
Де рибина на мить
Розіб’є мовчазну гущину.
Де намистом з весла
Розсипаються краплі-порічки.
Лиш в єднанні із цим
Відчуваю життя глибину.

Проскомидія дощу, блаженства сходи,
на небеснім дискосі уламки блискавиць.
Оглашенною ся тиша з нас виходить,
залягає в студнях аби зріти горілиць.

Літургійний переспів у антифоні,
в перевеслах вітру – падолистові снопи.
Проростає в землю святість, що хоронім,
розчиняє згустки перевтоми та ропи.

Ся дотична вічності вода – у трубах,
дзвін у скронях студить і зціляє тіла храм.
Не зосталося в душі сухого руба,
де і дратва нерва, і прошито долю нам.

22 Грудня 2009

І знову, обриваючи рядки,
Тинятися з кутка в куток.
І знову бачити зірки,
На стелі де нема зірок.
І знов гасити папіроси
Об неповинну, тиху ніч.
Паперу списаного стоси
Кидати в охололу піч.
І знову пестити цю риму,
Немов привабливу коханку.
Гіркого наковтавшись диму,
Заснути десь аж на світанку.
15.12.2009 р.

Ти давно з нею. Він поруч. Нелічені дні.
Танго кохання змінила мазурка розлуки.
Тільки чомусь я за звичаєм крила, як руки
прагну покласти на плечі тобі, мов у сні.

Знову тур вальсу, й цілунок – вершина його.
Горде фламенко на біс, наче з бісом, танцюю.
Музика раптом німіє, і з неба я чую:
Дами запрошують вперше на Біле тангО.

Наче учора… до тебе крізь зали бреду.
Вата в колінах, у вухах пудовії дзвони.
Крила… і плечі… і очі… маестро… поклони…
Світ закрутився, на щастя чи нам на біду.

Музика неба і балу поволі стиха.
Біле тангО станцювали з вогняним запалом.
Вогнище віри, любові й надії запалим
ми на вершині бажання, блаженства й гріха.

2009

Схиляю голову, жалоба груди рве!
Яка тяжка, невимовна утрата:
В піски упало небо голубе
Зорею, вкривши тіло Арафата.

Шиплять вітри у цю останню мить,
Ридає на колінах Палестина.
Сльозою спробуй душу оживить,
Якщо ти називаєшся людина.

Як близько ─ і далеко водночас
У місячному блиску сяють лиця.
Народе, скільки ж болю та образ
Зазнала твоя зранена орлиця.

По всій землі стяги палахкотять!
Віки ─ ніщо порівняно з живими.
Пройти шляхи, як Ясір Арафат, ─
Найвища честь для сина Палестини


Ι

О, молодість! У вирі боротьби
Ти шаленіла переможним співом
І, вирвавшись з холодної імли,
Мов небеса задимлені, прозріла.

Ти вистраждала терени доріг,
Довірившись підступному іуді.
Крилатий ангел, що життя беріг,
Не шкодував для тебе юні груди.

О, молодість! Немеркнучі вогні,
З граніту впавши, душі підіймали,
Кували крицю віри у борні,
Героями нетлінними ставали.


Священної надії не зреклись,
Зорять в очах відвагою і нині.
На смертнім ложі друзів поклялись
Життя своє віддати Палестині.


ΙΙ

Рамалла у колючому дроті,
Скрізь руїни, угар пожеж…
Мабуть, вилізли б очі Європі,
І Америці – теж.

Де не глянеш – на вежах євреї:
В цьому світі панує Ізраїль.
Нове гетто снують фарисеї,
Ожививши фашистську мораль.

Та свобода ─ омріяне слово,
На устах поцілунком цвіте,
Ворогів Палестини коле,
За собою у бій веде.


Якщо ти ─ патріот свого краю,
Ще й боротися маєш хист,
У народі ─ ім'я прославляють,
А євреї цькують ─ терорист!

Подивімось навкруг і побачимо,
Хто ж насправді ота ,, вісь зла “.
Ізраїль ─ це лиш маска нації
Яка гнобить планету Земля . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розтерзали кати країну,
Розбомбили села й міста,
Розіп'яли живцем Палестину,
Як колись на Голгофі Христа.
Ця зараза страшніша від атома ─
Не кажу я про СНІД і чуму.
Палестина, смертями засватана,
Проводжає синів на війну.

Ви даруйте коханим фіалки ─
Сині, сині, як плеса озер.
Ті, хто мужньо палили танки,
У полоні граніту тепер.

А над ними яряться зорі,
Місяць мідь вилива в Йордан.
Оніміли молитви й долоні,
Захищаючи душу від ран.

А над ними клекочуть гармати,
І рида карооке дівча.
Похилившись, червоні маки
Пломеніють, немов свіча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Є на світі удачі й печалі,
Все життя наше ─ з світла і тьми.
Ті, хто довго терпіли й мовчали,
З Арафатом ставали людьми.

Та дорога ще й досі у тернах,
Від угарищ пожеж ─ пітьма.
Арафата душа не вмерла,
А по-новому ожила!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як хочеться, щоб це був тільки сон,
Щоб кожен жив у злагоді й добрі,
Щоб совість й серце бились в унісон,
І врешті решт земля сказала: ні!

Ні, війнам!
Ні, тортурам!
Ні, тиранам!
Ні, кривдам!
Ні, стражданням!
Ні, кайданам!

Нехай загляне у кімнату брат,
Нехай залишить кулі й автомат,
Нехай згадає, як колись давно
Ішли разом дивитися кіно.

Нехай серця наповнюють пісні,
Нехай дощі всміхаються рясні,
Нехай із вирію вертаються птахи,
І благодать квітує навкруги.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О, якби насправді це було ─
Тоді б і в грудях, мабуть, не пекло,
А так ─ кипить, болить моя душа,
Рятуючись лиш правдою вірша!

А губи шепчуть: сонце де ти, де ? . .
Дивлюсь ─ пітьма втіка, а день іде!





2006р.

С. І. Н.
Мені хочеться осінньої стиглості
А тобі?
А тобі…
теплоти моїх рук
моїх впевнених губ
тобі хочеться просто близькості
спраглості
спритності
свіжості
стійкості
моїх сильних рук
моїх впевнених губ
тобі треба моєї зухвалості.
2009

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

На подорож у мій далекий край,
Де тьмяна скіпка сонячна не гріє,
Осінніх мідяків не витрачай, -
Не витрачай останньої надії.

Моє життя - у згустках роздоріж.
Слідів моїх залишилося обмаль.
Не зупиняйся, поглядом не ріж
Крихкої річки задзеркальну обміль.

Тече крізь мене гостра тиша слів,
Жертовник вірша розбиває хрипко.
На півночі опівночі напів-
Ялиця гине - скам'яніла скрипка.

Не долітають камінь і стріла
На мій безлюдний, безіменний острів.
... Як безнадійно хочеться тепла!..
(Хоча тепло - немов у спину постріл).

2009

Коли у голові каламуть…
я мовчки рахую зорі…
рахую зорі…
в голові
каламуть…
а зорі?
зорять і зирять
крізь тисняву
к_о_с_м_о_с_у
автомобільними фарами
а в голові…
каламуть і зорі.
2009

Осіннє яблуко в зимовому саду.
Одне-єдине в паморозі віття.
Просилося: «Не рви, я весну жду…»
Замало сил… Зчорнілося під вітром…

Осіннім яблуком стою я серед зим,
єдиним ненадкушеним у раю.
Вже вітер долі звіяв мрії дим.
Та скоро я свою весну пізнаю.

2009

Будеш моєю коханкою,
Якщо я раптом стану лезбіянкою?
Чи станеш ти мене любити,
З криниці воду приносùти?

Чи будеш ти мене кохати
Під тином зранку біля хати?
А будеш мèне обіймати,
Пообіцявши не брехати?

А будеш мені ранками
Платить за каву франками?
І чи можливо, що світанками
Читатимемо вслух Ремарка ми?

А будеш ти мені казати,
Що й зірочòк не зрахувати
На небі оченят моїх,
Карих, великих і навік твоїх?

Станеш мені коханкою,
Якщо візьму і перейду до "них"?
Чи зустрічатимеш мене ти ранками,
Якщо я раптом переп'ю келùх?

Будеш їсти мені варити?
Цілуватимеш смачно чоло?
Чи зриватимеш для мене квіти?
Чи втечемо разом у село?

А ділитимеш зі мною ліжко?
Чи їстимеш зі мною хліб?
Писатимеш зі мною життя книжку ти?
І чи візьмеш портрет мій в гріб?

Будеш вірною завше і всюди?
Писатимеш мені довгі листи?
Чи не підеш ти слідом Іуди?
І чи мій ганок будеш мести?

Одним словом, чи будеш любити?
Чи дотримаєш слова ти?
Чи станеш ранами мені кровоточити,
Як ті, що звикли так себе вести?

Чи будеш ти, як "сильної" їх статі
Ходити зранку у халаті,
Не поважати, серце бити,
Чи будеш, всетаки, мої ти ноги мити?

Робитимеш мені ти боляче?
Чи заплачеш, коли я піду?
Чи глянеш сміло в очі ти,
Як іншу знайдеш, собі ж на біду?

Мені ти лиш не обіцяй,
Навіщо слів повітря-букви ті?
Живи, кохай і пий зелений чай,
А решту крапок вже поставить Він тобі в житті.

Прийди до мене у кімнату,
Я запалю пахучу свічку, наллю чай.
Іще при вході я почну взуття знімати,
А ти все решта бери та здирай!

Мені тебе ніхто і не судив,
Сама не знаю чого ми зустрілись,
І нащо разом вже дві ночі спали,
І двома ковдрами тоді накрились?

Ми зрадили тебе, мене, твою і мого,
Нас четверо тоді було, ніяк не двоє.
Та цілувались зовсім як не на вимогу,
А як щасливі діточки обоє.

А потім ще три тижні я чекала,
Що сина ти мені тоді зробив.
Я, чесно кажучи, собі би віку втяла,
Занадто дикий був би мій мотив.

Прийди-прийди, я лиш прошу.
Мені торкатись твого тіла хочу!
Шалені очі. "Ти диявол", - я кажу,
Та такі янгольські з тобою ночі.

Між запахами твого тіла
Собі тихесенько летіла
В ворота Раю навесні,
Тебе молила "Лиш приснись мені!"

Кохаючи тебе я в губи,
Любила іншого я в душу,
А ти бив сильно себе в груди,
Що я з тобою одружитись мушу.

2009

Я безправна, безпарна, бездумна,
Сиджу, як дитина, чекаю на суд.
Що ти вирішиш?
Я – футбольно-гандбольна твоя розвага:
То пнеш, то притиснеш,
щоб зручніше було відпихнуть.

Під рукою розкладені маски:
Іронічна, байдужа і злосна.
Не вдягатиму жодної – хочу прожити
Кожну мить ювелірного болю.

Після цих монотонних тортур
Одягнуся святково і вийду на площу,
А на грудях розвішу медалі,
Що вручила собі за свою ґвалтівну перемогу
Над самою собою.
І мені за геройство покладатимуть квіти,
Бо на місці багаття лишився ще тліти вогонь.

2009 р.

Чекай! Ще чай не охолонув,
І тістечко не допеклось.
Схопи мене за руку, ногу,
Чи ще за щось,чи ще якось.
Тамуй жагу своїм цілунком.
Не йди! Послухай свого „я”
Ти
Був
Найкращим
Подарунком
Одного вихідного дня.

Не хочу підкорятися законам
І нормам цього дикого суспільства!
Не хочу жити, як рослина, вдома
І мати непорушне собі місце.

Що говорити і навіщо говорити?
Кому замилювати добре очі?
Навіщо нам тоді хотіти жити,
Коли по-справжньому ти вже не хочеш?

За чим ганятись? І чого хотіти?
Коли за мріями нічого вже немає!
Навіщо так? Я не встигаю жити!
У цьому світі місця вже не маю!

Зникаю! Тану штучним білим снігом
На чорному, у тріщинах асфальті.
Навіщо бути у суспільстві лихом –
Нормальним серед світу ненормальних?
03.09.2009

Брунатні очі - чари невсипущі,
всезнаючі та вічномолоді,
і слів гарячих недоладні пущі
в них тонуть, як каміння у воді.

Прадавність шалу, суму, болю, віри
клекоче в них дзвінницею весни,
пульсує трепетливо: не засни!
бо зникнуть чари, стихне дзвін допіру.

А я заснув. Байдужістю плетений
був сон мій. Запеклась болюча рима,
і сльози протекли в осклілі вени.

Не нарікаю. Заслужив - отримав.
Та все ж весь Всесвіт дивиться на мене
великими брунатними очима.

2007

(В. Г. Михайлов. "Проказы слова". Кременчуг, "Березка", 2004)

ПРИБЛИЖЕНИЕ

В затылок лето мне дышало.
Навстречу осени я шел.
И не заметил, как усталость
Легла на щеки, словно шов…



* * *
Зимой печали – исключаю.
В затылок дышит морозец.
И с оптимизмом отмечаю,
Что вместо шва – уже рубец.

Весна в лицо пахнула маем.
Любовь, шампанское, коньяк…
С кем был – не помню. Где – не знаю.
Но только на щеке – синяк.


В. Михайлов. "Проказы слова"…

ДВЕ КУХНИ

Роятся хореи и ямбы
В горячей моей голове.
На праздник варю дифирамбы,
Как в будни супы варишь мне.


* * *
Сварю дифирамбы на праздник.
Сонеты стушу поутру.
Нажарю верлибриков разных,
Романсов на терке натру.

На кухне жена копошится…
Эх, жаль, что конфорки лишь две.
А то ведь такое роится
В горячей моей голове!

(Сонет. Для нас)

…Вечір чи ранок – миті, коли ми удома…
Коли я промовлю тобі, ніби мантру: - Привіт!..
Коли я побачу в очах твоїх вкотре свій Світ…
Коли за дверима, на східцях, залишиться втома…

…Вечір чи ранок – миті, без крапок, без пауз…
Мій новий блюз…Ти над Книгою молишся Богу…
Чапа радіє, облизує нам руки й ноги…
Йванко накульгує, ніби дивак доктор Хауз…

…Чай або кава, комп’ютерна гра чи кіно:
- Боже! Ми – вдома! – слова, що п’янять, як вино…
Боже святий, як же довго ми цього чекали…

…Наша фортеця, нашого Раю куточок…
Сім моїх «Я»!.. Від Добра до Любові місточок…
Боже, ми вдома… Може, це формула щастя?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.12.09 р.

Голодно, важко,
Де ти, комашко?
Зимно і сніжно,
Скрутно без їжі.

Птаха ляклива
Прагне поживи,
Дивиться в очі -
Їстоньки хоче.

Жменька пшениці
У годівницю.
Пригорща проса:
«Пташечко, прошу!»

Сало на нитці-
Це для синиці.
Голубам - хліба
Щедро і дрібно.

Добрі гостинці
В диво-хатинці
Харчу багато -
Пташечці свято!

Притьмом сорока,
Де бачить око:
"Радісні вісті -
Гайда всім їсти!»

Скіфська земле моя,
Що в віках золотилась житами
І хатами біліла
В зелених садах і піснях.
Я до тебе іду,
Пережите несу мов до мами,
Край села зупинюсь,
Звідки в люди почався мій шлях.

Кожну грудку землі
Розминали тут пращури наші.
Їхні стерлися пучки
Від праці,
Та мліли серця
Від хорошої пісні і слова,
І меду, і каші,
І любові до отчого краю
Без міри й кінця.

Не можна із шкарлупи свого "Я"
Побачити, як розцвіте зоря.
На човнику сльози у вічність попливу,
Напнувши туго серця тятиву.
2005

Посеред саду причаївся сум,
Розсипавсь яблуками в трави,
І п"є холодну вранішню росу,
Й туман у вітті кучерявить.
2007

Назбирала пригорщу зір,
А зорі гострі - ранять долоні.
І капають сльози гірко-солоні.
І затуманюють зір..
2008

Сімейка милих песиків
У нашому дворі
Недавно поселилася
На радість дітворі.
Веселі і кудлаті
Стрибають і скавчать,
Дбайлива їхня мати –
Всіх разом рівно п’ять.
Здружились раптом діти,
Та навіть їх батьки,
Бо песиків глядіти
Всі хочуть залюбки.
Несуть смачні гостинці:
І хліба, і ковбас.
Ба - навіть і цукерків
Припас малий Тарас.
А песики радіють,
Ростуть, як у казках.
Такі у нас події.
І радість в нас така!

2009

Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
А в пащах холодних міст колії руки студять.
Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.

Я тобі вірш, ти мені пісню.
Заручать нас музи, може й оженять.
Так і живем – не тверезо й не пісно
Щедро посвистує вітер в кишенях.

Я тобі – натяк, ти мені – дотик.
З ніжністю тою як далі бути?
Кажуть, любов – гормональний наркотик.
Хвороба, яку виліковують будні.

Ти мені вірш, я тобі – пісню.
Двоє митців у маленькій квартирі –
Це хаотично, деколи й тісно.
Мабуть, пора лаштуватись у вирій.

Ти мені – руку, я тобі – серце.
А до фіналу ще дуже далеко.
Доленько-доле, о змилосердься:
Хочу хворіти хронічно, та легко!

Вже скінчилась давня казка.
Стихла пісня лісова.
Фантазує голова,
Знов майструє щастя маски.

І запрошує зима
Станцювати хуртовину.
У думках сплітає дивну
Сніжну казку нам сама!

Чорно-білі кольори
Надають новітніх вражень.
Холод зимній? Вже нестрашно
В цю магічну мить пори!

До снігів зими торкнись!
Нам білявка хуртовина
Позбивала полонину,
Як пір’їну ватну скрізь.

Почують іще мої співи!
Краплина води - не заллє!
Зійдуть мого слова посіви,
І темрява ночі спаде.

Я буду нести своє слово
Крізь лихо, крізь сльози і страх.
Із Богом вестиму розмову,
Ступивши на зоряний шлях.

Не стане мій біль на заваді
До неба просторів дійти.
Я вірно служитиму правді,
Щоб справжнє багатство знайти.

Перемети - перемети
Ні дороги,ні ріллі.
Снігові летять карети
І ховаються в імлі.

Рвуть і рвуть вітри страмена,
Осідлав вечірній смерк.
Обрій, тьмяний, мов гангрена,
Хижо крила розпростер...

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

У гайку усе ж тихіше
Тільки чути гу-гу-гу!
Тягне віхола півсвіту,
Щоб втопити у снігу.

По коліна, навіть вище,
Все одно мете, мете...
Між дубків нагнувшись, свище,
Зазираючи в лице...

Обізвалася і далі.
Обізналась і гайда!
Білі патли, сиві шалі
Не залишили й сліда.

Чи то птиця,
Чи то звір:
Вір не вір
Перевір.
Між землею
І між небом
Заблукав зір...

Шаліє вітром біла білизнА,
тріпоче на шнурку бліда білИзна.
Розгойданого саду голизна́
без ваби вже, розпливчаста, приблизна.


(21.12.2009)