(переклад)


Господи, дай мені змогу жить
Не по канонах, а по Закону.
Людям, деревам, звірині служить,
Кінній вуздечці, свічі край ікони,

Плинути попід опоною злив,
Мов під рукою церковної тиші.
Жити пречисто – за світ від єхид
І не хворіти на жовчність та ницість.

З пам’яті стерти б нав’язливий спам,
Пити б незаймане сяйво криниці...
Дай мені змогу дитинно дрімать
В лісі, де лосі,
в полях у пшениці !

Відгороджу океану шум
Стінками з мушель рудих пробоїн...
Я ж небагатечко, Боже, прошу:
Просто лишитись самим собою.


2009


-----------------------------------------


Молитва о Самости

Господи, дай мне возможность жить
Не по канону, а по Закону.
Людям, деревьям, зверью служить,
Конной уздечке – свечке иконной.

Плыть, – словно дождь надо мной простер
Руку церковного первородства…
Жить аккуратно, – чтоб полустеб
Не превращался в полуродство.

Выбив из памяти липкий спам,
Пить первообразы из колодца…
Дай мне возможность по-детски спать
В лосьих лесах – и в сырых колосьях!

Отгородить океанский шум
Стенками в раковинах пробоин…
Господи, я одного прошу:
«Тупо» остаться – самим собою.


Автор першотвору - Євгенія Більченко


( Киев-Полтава, 10 июня 2009 г. )

Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло,
Кожен раз я до тебе вертаю.

Десь співають в саду солов'ї,
Й пісня жайвора в полі лунає.
Все це рідне до болю мені,
Але біль як і радість минає.

Розлетілися всі хто куди:
Хто дипломи, хто гроші шукає.
Як в нас кажуть: "З роси і води",
Шкода лиш що село вимирає.

Ще в криниці достатньо води
Тільки стежка туди заростає,
І черешня дає ще плоди,
Але мало-помалу всихає.

Ще зозуля невпинно роки
На хороше життя всім гадає.
До шпаківні вернулись шпаки
Шкода лиш що вже груші немає.

Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло
Кожен раз я до тебе вертаю.

2007

Занурюватись так повільно, довго
В прозоро - білу стиглу каламуть.
Вбирають зір яскраво-сніжні тоги,
Учора випрані… А дні собі ідуть,
Зливаючись невпинно у портрети,
Пейзажі, натюрморти тіл і душ,
Як візії - ось перша, друга, третя...
Спіймати?! Ні,чекай,
спинись,
не руш!
І – опадати серцем невагомо,
Немов пір’їна, поза край землі.
Себе питати –"Як воно,потому?.."
Ось по Петрі, ото і по теплі...

Хтось напише на небі крейдою твоє ім'я
і всміхнеться куточками вуст сумний перехожий.
Всі думки, мов пір'їнки кульбаби, у вирій летять
і триматись ногами асфальту ми більше не можем.
Хтось тебе, серед площі саму залишає, а хтось -
залишає троянди палкі під твоїми дверима.
Хтось чекатиме згоди твоєї і в сніг, і в мороз,
а хтось інший вночі твої шепотітиме рими,
а ти пошепки Бога благатимеш. Прошу, не дай
загубити себе в розмаїтті чужих копіпейстів
і у чаші терпіння вода не проллється за край,
лиш навчи говорити очима і бачити серцем!

Весна...
Календарно — осінь.
Димами пливла, що веслами.
В коромислі небо несла. Ми
Кпинили — пóрожні носить.

Розхлюпала зорі долу,
Вони здійнялись. Відпущено.
Сузір'я хололи гущами,
Складаючись в наші долі.

Тобі - опадали мрійно,
Для мене світили - в и ж и т и...
Скрадався вітрами хижими
Студень.
Збиралось на зміни.

2009

Гірка недомовленість білих конвалій
В задимлений вечір, твій погляд палкий -
Сріблистий наліт на світлині реалій.
Прижовкла світлина, сюжет не новий.

Зустрілися в дощ, по розлуці уперше
На довгій дорозі у вік довжиною.
І знову моя парасоля уперто
Стирає межу між "твоєю" й "чужою"...

Забудь, як стояла з тобою - щаслива -
На вежі,
в під"їзді,
на ветхих мостах.
Були не страшні блискавиці та зливи,
Одна парасоля вкривала - мов дах.

Чи іншу сховаєш від спеки і шквалів,
Розкинувши неба прозоре шатро?

Мені тепер даху для щастя замало!

Сідаю в автобус.
Прямуєш в метро...



--------------------------------------

Vale! - бувай, прощавай (лат.)



2001

Якби я була не твоєю, носила б червоне хутро,
купила б великий акваріум, пізно би прокидалася,
слухала б Лару Фабіан, їла б заморські фрукти,
довгий диван продавлюючи.

Ось і прийшло: рукавичка відрощує пальці,
Наша дорога кричить ліхтарями спілими.
Наша дитина із мене витягує кальцій.
Окрім ключів, ми нічого не маємо спільного.

Якби я була не твоєю, у мене була б червона сім-карта,
усе чікі-пікі, усе по контракту і вдосталь.
Якби не для тебе – була б я успішна й цицьката
і мала би де в чому досвід.

А нині ходжу по лезу босою, босою,
тонку металеву музику ніби притишую.
А ти забавляєшся боксом і Босхом,
і фарби густішають.

Наші дерева старіють. Їм більше рости несила.
Військо – поховане. Замки піщані – повалені.
Коли я була не твоєю… смішний сарафанчик носила,
і ти в перехрестя бретельок тоді цілував мене.

Я стріла Каїна і Авеля - вві сні.
Вони ще грали в киці-баби на осонні,
Лементували, пізнавали смак борні.
Під перегуд росло каміння - на жертовник...

Ягняток білий турм тік за хистку лозу,
Чорнильних кипарисів ряд, гігантські мушлі.
Скидалася пливка місцевість на Гурзуф.
А я - вагітна - йшла по виноград і груші.

Сховати б Авеля в мережаний рукав,
І понести у тьму - за крем"яні пороги!
Сумирний менший брат за валуни ховавсь,
А Каїн лоба морщив - поспішав на лови...

І підняла я очі до важких небес -
Щоб не побачити рокованого вбивства.

Невже у тому днів моїх єдиний сенс,
Щоб від безсилля сотворяти плач-молитву?!

Я стріла Каїна, що йшов піском, убрід...
Що лунко хихотів, не прагнув слави й крові.

У рань гойднувся в лоні довгожданий плід -
Від рос липневих, під густий чаїний стогін...


2007-2012

Тепла осінь-клепсидра завершує рух:
листопадове листя зіпріло.
Тільки вранішні дзвони торкаються вух
і тумани торкаються тіла.

Ніч задушливим хутром на плечі ляга,
час набух, мов намокла квасоля...
Плеще в слухавці голос — натхненний фрегат —
через ніч, і його поглинає юга...
Тільки він не лікує безсоння.

За дзвіницею — місяць висить у вікні,
мов китайський всміхається бовдур.
Хтось проїде, і тінь проповзе по стіні.
Хтось насниться...
Хай прийде, розкаже мені,
що робити з такою любов’ю...

Борисові ТЕНУ

Я бачу вас у зоряних садах,
Як ви ідете небом України.
І Слово перейшло глибокий шлях,
І в таїну сховалося дитинно.

І хто до Нього серцем доторкнувсь,
Його ніколи більше не забуде.
Лише душа стривожена чомусь
І день, і ніч літатиме повсюди.

Впаде на сад її крилата тінь,
На мить одну повернеться минуле.
І закарбує пам'ять поколінь
Всі імена, яких ми не забули.

Бо Слово вийшло на великий шлях,
І нам відкрилась тайна триєдина.
Замислений, у зоряних садах –
Ви бережете волю України.

Вдивляєтесь у синю далечінь,
По-батьківськи вітаєте нащадків.
І молодого духа височінь
Вони не проміняють на манатки.

Нам ще б снаги й розкрилля зрілих дум,
Вогню в серця, щоб надихав неспокій,
Щоб тік по жилах животворний струм,
Щоб кликав день новий і ясноокий.

Бо перед нами цей глибокий шлях,
Його пройшли ви в сонячну годину,
Щоб відпочивши в зоряних садах, –
Іти високим небом України.
1997

* * *
Я ґудзик розстібну останній,
Візьму віолончель до рук,
Вона жагучий зродить звук,
Запалить почуття вогняні.

Я пальці в струни запущу,
Смикну дитяче-нетерпляче,
Хай стогне, рветься, виє, плаче –
ЇЇ я вже не відпущу.

Серця тріпочуть в унісон,
І звук зливається із звуком,
Ти віддала себе в полон
В мої ласкаві й дужі руки.

Я не вкладу тебе в футляр,
Де пил панує і задуха,
Щоби не вбити твого духу
Й вогня любові божий дар.

 
Журба, нехай би за душею
Ані гроша на чорні дні
Хай продаю талан за хліб
Та я не зву журбу своєю

Любове, перлами дощів
Укрий загублені подвір’я
Женіть усе гнійне зневір’я
Дороги, крики потягів

Буття зі спрагою гіркою
На простирадлі марноти
Часи вогнів, сезони злив
Долоні, що відклали зброю

Зіжніть яскравий ніжний гнів
Крізь краплі крові золоті



 -&-




 

Може, більше ми не разом,
Може, промені-думки
Не осяяли топазом
Потаємніїї зв'язки.

Може, сніг вже не ховає
Нас під покривом ночей.
Може, сонце в тінь кидає
Блиск прихованих очей.

Інші, може, вже забули
Про спорідненість сердець.
Я ж пригадую минуле
І не вірю у кінець.

Може, ти за кілометри,
Може, кинута всіма.
Та любов не може вмерти -
У душі моїй жива.

1999

Ніч.Горять ліхтарі
Унизу й нагорі.

Унизу - електричні,
А нагорі - космічні.

Посередині Я,
Ніби крик журавля.
1991

Украли сонце кляті крокодили.
Місяць з неба чорт украв рогатий,
І Солоха вилетіла з хати.
Далі що? Хіба що ,"Гвалт!", кричати.

1997

Повія, наложниця, гейша, гетера -
слова різнобарвні, а сутність незмінна.
В очах - вседозволеність, рухи пантери,
довершене тіло - обгорточка тлінна.
Душа пошматована. В венах наркотик.
Всі мрії розтрощені. Пустка, my dear...
Від свічки лишається зморщений гнотик,
а ти догориш - не зостанеться й сліду.


29.11.2009 p.

Хай спогади - повернення в минуле.
Там є усе: сніги, дощі і гради,
кларнети сонячні, троянди й виногради.
І плач , і сміх, лише б не було зради.

1997

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

***
Залиши мене. Тут, у слові.
Хоч апострофом, якщо звуком
не захочеш. І я ранковим
буду подихом, першим рухом
сонних вій, ароматом п’яним
кави чорної із вершками.
Залиши. Дай хоча б зів’яну
у букетику біля рами.
Тільки б слово твоє найперше
стало словом моїм останнім.
Кажуть, крапкою бути легше,
тільки рано мені ще, рано...

...відчуваю,
що наче у Долі
я позичене
щастя спожив.
Як крізь грати –
дивлюся на волю.
Втратив все,
що так важко відкрив.

Так судилось –
писати картини,
щоб шукати
безсмертя красу
у липкому
житті-павутинні,
наче спрагла
пташина – росу…

А пейзажів
роз’ятрені рими,
знову краплями крові –
на сніг.
Та рядками
наївно-простими
змалювати
Кохання не зміг.

Це - вчорашнє.
Та хай буде Завтра.
Бо самотність вже
випив до дна!..
Свою душу
зустріну
я з мандрів.
І на серці
розквітне Весна…

2009

Я так люблю тебе моє дитя,
Тобою сповнені мої надії.
Смієшся ти і радісне життя,
А навколо хай сердяться злодії.
Не поспішай - чужого не візьмеш,
А як візьмеш то ніде притулити.
Забудь про сум, без нього краще жити.
Але й тополю гне додолу вітер.
Рік новий йде, а де ж старий подіти?

1998

cпровокуй мене стрибнути з даху
шанс один із мільйона, що я виживу
що серце не стане в момент стрибка
що я не пробачу тобі
й не пожалкую про скоєне
хоч буде пізно

спровокуй мене дати тобі ляпаса
я ніколи цього не робила
виглядатиме смішно, й мабуть не образливо
але ти спровокуй
на якусь очевидну дурість
на спалення віршів наприклад
(Гоголь це оцінив би)
бо я пам'ятаю
їй- бо, я їх всі пам'ятаю!

спровокуй мене скинути маску як одяг на пляжі
я готова..
одною ногою в повітрі...
стрибаю...
може, так я нарешті єдиною стану для тебе
а не в довгому списку
ще однією

А Карпати мають очі-
Темно-сині,грайливі,мов метелики,
Визирають з верховин.
А Карпати мають коси-
Ніжно-зелені,зі стрічками різнотрав"я,
Що сягають до низин.
А Карпати мають вуста-
Джерельні озера з перламутром-ластовинням,
Чистим подихом глибин.
А Карпати мають душу-
Нічне небо,застібнуте на зоряні гудзики
Розміром з долоню велетня,
Замріяного від сопілкової музики...

Купила бабця Галя у четвер
Плисковатих "морських камінчиків".
Приїде гостювальник – внук Олег!
Торік дала із пенсії на пінчера...

Стрічала на пероні.
Сіяв дощ…
Запізнювався потяг на годину.
Неволив бабцю клопітливу сон.
На лавку сіла, під полу – гостинець.

Наснився враз онучок-грамотій:
З червоним ранцем, в сірих окулярах,
Кровиночка її, тоненька віть
Родини дерева над крутояром...

Внук
по калюжах
підстрибом
прибіг...
Цукерки зі станційного буфету -
Дрібненькі кольорові камінці-
Ввібрали літепло через пакетик…

Нащадок самостійність проявив -
Без матері приїхав у Полинне.
У хаті роздивився постоли,
Старий дзиґар, таке собі начиння…

Взяв папірець – бабусин тестамент:
По смерті успадкує стріху, пічку,
Старий вишник із десяти дерев,
Цюцькову будку, сім кущів порічок.

Гостинчик без уваги залишив.
Сходив у берег... Прикопав три скати.
На ранок, прихопивши постоли,
Побрів
на потяг
через млу
левади…

А бабця Галя старців пригоща
Дрібненькими цукерками з ізюмом,
Та рве пригадки - з восьмого куща:
"Колись була сім"я... і син... і куми...".




2005-2012

Як блідий сонях, тінь від тіні
Стоїть серед дороги,
А вітер безхребетний, синій
Їй кланяється в ноги.

І небо тінь собі кладе
У теплу чисту руку,
На захід колесо руде
Два покотили круки.

І молиться собі зоря
Беззвучно й самотинно,
У скирті часу догоря
Крик журавлинний.

Ялинок вись і чорнобривці,
Дуби колише шум тополі.
Достиглі яблука на гілці -
Роки, проведені у школі.

Немов в тумані, день осінній,
Холодний дощ у шиби стука.
Дзвіночок перший і безцінний
Букет учительці у руки.

Щодень знайомі вже стежини
Вели тебе із класу в клас.
Уроки, чверті - лиш хвилини,
Отак і плив невпинно час...

Тривоги, сумніви, надії,
Дитячі сльози у кутку.
Та сміх веселий їх овіє,
Прогнавши геть печаль їдку!

Минуть години, дні і роки,
Хоч сивина вже забіліє,
В душі почуєш тихі кроки -
Шкільна ступає ностальгія...

1999

* * *

Якось я неподалік перона
Завітав у затишне кафе,
Взяв собі салату до бекона
І горнятко кави „Нескафе”.

Сів не тільки голод гамувати
Й цмулити гарячу рідину,
А газету шоби почитати
Та цигарку випалить одну.

Тут до мене сіла молодиця,
Привіталась, вибрала меню...
Я й не знав, що у такому віці
Замовляють мало не свиню!

Як зубами вгризлась ти в загривок
Спеченого гарно кабана,
Я свій позір втупив між тарілок,
Щоб його не бачила вона.

Ти – жувала. Я – лишень дивився
І дрімав у сутінках смаку,
Як тоді я ще не подавився
Дивлячись на сцену отаку.


Смажене курчатко трохи згодом
Й лиховісні кусені м’ясця
В шлунок її канули, мов в воду,
Черга надійшла і до крильцят.

Як жертовний стогін, скреготіння
Било мої вуха навідліг,
Хрумкотіння, тріск і плямкотіння, -
За хвилину все почути встиг.

Щелепи би мати як в акули,
Зуб зламався – виросте новий.
Як вона жувала! Ви би чули!
Я ж сидів принишклий, мовчазний.

Моя кава зовсім охолола,
А газета зморщилась в руці,
Шлунок мій згадав, що їв учора,
Аж занили кутні та різці.

Вона хижо врешті облизнулась,
Як лисиця біля кістяка,
Встала, розплатилась, потягнулась,
Наостанок кинула „Пока”.

Вже ж наїлась! Ніде правди діти!
Та простий в історії урок:
Якщо хочеш довше ти пожити –
Їж у міру. Й звісно, без кісток.

Пахне черга “Зубним еліксиром”,
Пахне ”Шипром” і пахне “Бузком”.
Їм не треба “Салямі” чи сиру,
Тут закусують “Прими” димком.

І дзвенять, і дзвенять мідяками,
На прилавку “Тройной” – дефіцит…
Хто ж тремтливими цими руками
Так безжально розхитує світ?
1982

Знайомий мій поет кохає жінку.
(Ніхто ту пані у лице не зна!)
Присвячує коханій спраглі вірші,
Із парасолею
обходить
парк,
вокзал…
Купує їй левкої, гіацинти,
Світлину мріє вкласти в медальйон…

А може, він ту пані гожу… вимріяв,
Як я – весну –
крізь жалюзі долонь?




2007

Майстри спотворених ландшафтів,
Маестро збочених віршів,
Пощо членуєте на клапті
Творіння розуму й душі?

Нехай простить осліпле око,
Що я не бачу “справжній” світ,
Що все сприймаю однобоко,
Бо я, на жаль, не неофіт.

Волання гіпергучномовців
І танця дикого корчі,
То – часу ритм? То – подих сонця?
То ваші в Божий сад ключі?

Простіть, що я такий "забитий",
Й новому, мабуть, не навчусь,
І хоч до вас шляхи відкриті –
В своїм саду я залишусь.

Що його робити? нИкони ловити…
Корчма і Божий напуст…
Петро й Іван… Горівка обИду
застує…

СвердАн підковує тишу,
аж ніч розлягається…
Гойдається місяць, як вИшар…
п’є Данило Галицький…

ЦокУють коні… На хрест собачий
минулі дні склав… Рушив…
Зірки – достиглі, жовті ґарґАчки…
Ну, ж бо!

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки - та згадують його
Його внуки.

П’єса на колесах

(на одну дію)

Діючі особи:

Оповідач: дідусь
Москаль
Націоналіст – (український, затятий)
Провідниця
Песик
Дівчина – (хазяйка песика)

Мізансцена:
Дія відбувається в швидкому потязі Київ – Санкт-Петербург. Скоро північ. Аварійне освітлення з тамбура створює напівморок у першому плацкартному відділенні., де і відбувається сама дія. За півлітрою оковитої зав’язується невимушена розмова між пасажирами. До неї приєднуються зацікавлені слухачі. Оповідач починає свою розповідь.

Оповідач:
Закохалася дівчина
У веселого хлопчину.
Закохавсь козак у дівку –
Кинув батьківську домівку.

Дурне діло, всім відомо,
Діло не хитре.
Краще б він зостався вдома, –
Та хто втрима вітер!

В прийми теща після свята
Запустила його в хату,
Ну, а щоби гроші мати
Він подався кайлувати.

Довелося тягнуть лямку
За двох козарлюзі,
Бо жона його вродлива
Вчилася у вузі.

Над шитвом той неборак
Аж до ночі киснув,
І якраз на тую пору
Місяць в небі виснув...

Песик :
Завищав на весь вагон, бо провідниця наступила йому на хвоста.

Провідниця:

Чий кричить так страшно пес?
Хто схотів зійти з колес?
Ну який посміх хорьок
Тут зробить живий куток?

Дівчина:
Хапаючись одночасно за серце і ошийника:

То моя собачка, пані,
Я його помила в ванні,
І у дусті, і у хні,
Каюсь, вибачте мені.

Провідниця:

Добре, що це не корова,
Ось тобі останнє слово:
Гарне цуценятко...
З тебе десятка.

Пасажири реготнули, а дівчина з полегшеним віддихом виймає і віддає гроші.

Провідниця:
Дідусю, продовжуй.

Оповідач:

Тужавіли урожаї
Соком і нектаром,
В молодят тіла у ліжку
Гоготіли жаром.

Москаль:

Я от слов твоих, дедуля,
Уж и не смеюся,
Гоготать тела не могут,
А гогочут гуси.

Націоналіст:

Хоч звучатиме це різко,
Та мушу сказати:
Як свого не стулиш писка –
Будеш гоготати.

Москаль:

Как упрям єтот хам!
Не стесняется дам!
Так сказать может в лоб
Невоспитанный жлоб!

Націоналіст:

Встає з набиченим поглядом та стиснутими кулаками.

Провідниця:

Пасажири, досить! Ша!
Не хапайтесь за ножа!
Бо усіх вас скопом
Обіллю окропом.

Діду, продовжуй.


Оповідач:

Подружжя наше, влітку,
Під ту весільну пору,
Підсмажити щоб литки
Подалося на море.


Воно гостинно прийняло
Усіх в свої лабети,
Та час блаженства пролетів
Так швидко, як комета.

І знов до тещі під крило
Вернулись молодята,
Про що тут більше гомоніть -
Закінчилося свято.

Москаль:

Что ж, крути этак и так,
Не казак он, а дурак.
На конец хороший в песне
Я не ставлю и пятак.

Жить у тещи –
Эка блажь!
Скажет всяк – какой пассаж!
Ты поверь уж мне, милок,
Спорол глупость парене.

Провідниця: з невдоволенням

Хоч ти з Ленінграда –
Моя тобі порада:
Коли хтось балака –
Помовчати нада.

Націоналіст: з погрозою

Язик не срака –
Нехай балака.

Москаль:

Что за вульгарщина
Эта шароварщина!
Неужели за пустяк
Надо отвечать вот так?

Ладно, ладно, пой дедок,
Я захлопну свой роток.

Оповідач:

Був серпень. Зріли кавуни,
Жовтіли гарбузи по полю,
Зібрались доці та сини
Копати бараболю.

Копали, сипали, гребли,
Сопіли від натуги,
Весь довгий день товкли ріллю,
А потім ще і другий.

Звезли до тещі урожай,
Пора вже їсти шкварки,
Та розгорілася чомусь
У хаті люта сварка.

Прохурчав медовий місяць
Як у полі трактор.
Показав теща зятю
Ангельський характер.

Той насупивсь, мовби туча,
Дума, „що робити”?
Від такої колотнечі
Можна ж посивіти?

Теща просто навісніє –
Згадала вже й діда!
Що помер ще за Мамая
Від кон’юктивіта.

А зять, немов зінське щеня,
До ночі огризався,
А вранці встав, зібрав майно,
І в інший дім подався.

Москаль:

Хоть я парню не пристав,
Оказался я ведь прав!

Песик:
Гав! Гав!

Провідниця:

Чи заглохне це щеня?
Гавкне ще – йому хана!
Відчиню дверцята
Й викину до ката!

Москаль:

Умно все ж сделал все же зять.
Даю ему оценку пять.
Мужикам покой ведь нужен –
Это б женщинам понять.

Націоналіст:

Ти замовкнеш, чоловік?
Сил нема терпіть твій крик.
Кукурікаєш мов півень,
Що заліз в чужий курник.

Москаль: хижо оскалюється, але мовчить

Оповідач:

Наш герой живе помалу,
Грошики збирає,
Його теща в чужій хаті
Поки не чіпає.

Та оголені полиці
Й гаманець худенький
Смокчуть сили, тягнуть душу,
Мов цвяшок обценьки.

Теща – тонкий інструмент,
Раритет – інтелігент.
Водяникам і чортам,
І мужчинам – не чота.

Вона мудро нагребла
Землі аж до біса,
Щоб не швендяв після праці
Зять, немов гульвіса.

З дня у день, і з року в рік,
Танув, слизнув чоловік.
Результат „общєнія” –
Дика неврастенія.

Москаль:

Он к тому же, боже мой!
Не здоровый, а больной?
Он таков жене не нужен
Будь он гений аль святой.

Вот кабы деньжат побольше –
Он тогда бы был хороший.
Ну, а так мы скажем дружно:
Будет парень холостой.

Да, и вот еще вопрос,
Прямо в глаз, а также в нос:
Чем детей кормить он будет,
Дымом, что ли с папирос?

Если с тещей паренек
Жить из принципов не смог,
То жене сухарь не нужен
И простой воды глоток.

Націоналіст:

Ти дивись який пророк!
А своїй ти на „зубок”
Сиплеш марципани?

Якщо так, то вам не варто
Торохтіти у плацкарті –
В „люкс” шуруйте, пане.

Твоє місце хан-паши –
Серед пітерських бомжів,
Те, що ти такий багатий
Тут нікому не бреши.

Ну, а жіночка твоя
З отакого трударя
Певно, має лиш у хаті
Самогону пузиря.

Москаль: хапаэ за груди націоналіста і намагається його підняти.

Боксер: втручається пасажир, що досі спокійно спостерігав за сваркою

Так, братва, на пол упалі,
І по сорок раз отжалісь.
Кто копитом повєдьот,
Тот получіт аперкот.

Провідниця:

Ти цих півнів поглуши,
Бо мені це до душі,
Хай би нам спокійно дали
Ці дослухати вірші.

Боксер: слишалі?

Оповідач:

Був листопад. Дали вже дьору
У вирій зграї журавлів.
А зять на ту студентську пору
Уроки старанно учив.

Його жона одна зосталась
І так уже не перший рік.
Сама живе, коли у справах
Від’їде любий чоловік.

А як вернувся через місяць,
Йому пыднесла гарбуза.
І він, зібравши свої лахи,
Посунув мовчки на вокзал.

Москаль:

Для всех уроком это станет,
Кто не имеет ни шиша.
Тогда любовь лишь хороша,
Как ветру места нет в кармане.

Націоналіст:

Хоч серед нас ти інородний,
З тобою тут я, мабуть, згодний,
Що за провини отакі
Кидають мужиків жінки.

Оповідач:

Був листопад. І у садках
Мовчали мокрі горобці,
Та одиноко по щоці
Сльоза котилася гірка.

Була жона – тепер немає,
У небі Сиріус сіяє-
То знак, що скоро вже зима.

На „форумі” сміються люди
Лиш у розлучених печаль.
Упала лірики вуаль
І проза причавила груди.

Фінальна мізансцена

Всі пасажири розходяться по своїх місцях. Залишаються лише Москаль з Бандерівцем: вони розливають по чарках недопиту горілку і, скрушно хитаючи головами, під ритмічне цокотіння колес, чокаються та випивають огидну рідину.

Занавіс.

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Прийди, милий, в мою хату, хазяїнувати...

Тарас Шевченко




А ти – преславний. Очі – мов сапфір...
Адаме, стишся! Прищепив би гілку!
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік! Одна я у присілку.

Під сорок.
Спека.
Є держак від вил...
Є дзбанок, ложка меду, льох, дерева...
Є бочка дьогтю, пір"ячко – від крил:
Була Жар-птахою... Три літа - Єва.

Куди ж ти? Я ж мовчала!
Йди у тінь!
Пригладив чуба... Погляд стік у очі...

Куса вудила твій пожежний кінь...
Ти рвешся в пекло –
я дитинку хочу.





2008-2012

Иногда хочется держать кого то за руку
Опереться о чье то плече,-
Линии мира станут наивно плавными,
Остановится счет...

В чашке горечи не видно не видно дна,
но вопреки всему пьешь...
Ты так долго переживала ливни одна,
И еще поживешь!

Но сейчас как-то особенно тяжко
В то же время... Иногда хорошо. Без слов
Горечь до сих пор нелепо пенится в чашке,
В мире острых углов.
22.11.09

Торік свободу ти підніс – коштовний дар,
А дверці клітки прочинив обачно...
Якби я не верталася у бран,
Ти заманив би в клітку сіру пташку.

Та все ж колись не в небі – на землі
Судилося б спіткання "випадкове”.
Я, поранкова фея-візаві,
Сама б для стрічі вибрала розлоги.

Я знаю, ти пройшов би, мов чужий.
Я б ...поривалася побігти слідом,
Вдихала б цигарок простиглий дим,
Стискала скроні, плакала, німіла...

За чим тужила б?
Тихе озерце
Кохання нашого
плюскоче
у графині.

А десь бушує смертоносний смерч...
І що мої гризоти – безприхильним?




2007

Викотилось сонце, наче сонях
у безмежне небо: ген-ген-ген.
То пора вставати суперсоням.
То ж, на досипання - п'ять хвилин.
П'ять хвилин, і ні хвилини більше.
Вмити личко, зачесати чуб.
День сьогодні буде зовсім іншим.
В нього мрій для тебе досхочу.
В нього казки, радості і сміху
скільки хочеш - не дістати дна.
Сотвори цей день собі на втіху,
усміхнувшись сонечку з вікна.

Здуріти можна, Мужики,
Бідненьких мучать вас гормони,
Що ви спускаєте курки
І руки пхаєте... до лона!
А руки ці чогось тремтять 
Не ловеласи і не хами!
Це вас чорти у пеклі вчать:
«Любіть курками і руками!»???

Ви кожен – в’язень. Кожен – раб.
Ви кожен – кручений-прикутий...
Сліди цілуєте від... лап.
Готові сволоками бути,
Щоб пазурища на руках
Гострили ми належним чином...

Ну, слово честі, О Мужчини,
Не суть у спущених курках,
І не в низьких загинах спини.
І не в обмацаних жінках.

Тож повтирайте сльози-слину!
Нам мужні будьте!
Ви ж МУЖЧИНИ!!!

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цеглянúм забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод. Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завúхриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольóрами міняться в передчутті...

2005

Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.

Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”

Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах – цегляні димарі.

Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.

Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.




1996

Через мости йдемо по залізниці,
Униз поглянеш - подих забива.
А вітер підійма тобі спідницю,
І знизу задивляється братва,

Що коло пляшки всілася по людськи.
Цвітуть вишнl. Звиваються путя.
Товарний пройде - і тремтять пелюстки.
А не проходить - все одно тремтять.

Ми пройдемо. А квітневі - синіти.
Столітнику тулитися до скла.
І буде пісня, співана семітом:
"Гоп-стоп, ми підійшли із-за вугла!.."

Біжить трава до насипу підніжжя,
І зеленіє, зводячи з ума
І нас, і це незграбне Запоріжжя,
Котрому в світі рівного - нема.

1998

Пам’яті невинно знищених

Ген від Збруча і до тихого Дону
Зморено голодом було мільйони.
Тих, що зростили центнери хлібів,
Тисячі вбито за п’ять колосків.

Все забирали, найменшу хлібину,
Крихти зі столу, сухий бурячок.
В селах мерці, мов снопи попід тином,
І їли дорослі своїх діточок…

Їм не співали в останню годину,
Не було кому скласти кості в труну.
Вкраїнське село у смертельній облозі,
Що другий вкраїнець завчасно заснув.

Дай їм всім, Господи, царство небесне,
Геноциду зазнав український народ.
І в пам’ять про них Україна воскресне,
Щоб душам убитих світити з висот.

Перемовчу своє "але",
Переболю твоє "навпроти",
Куточком усміх упаде
І зазвучать печалі ноти.

Сторуких буднів німота
Прикриє подивом мовчання,
А тиша довга, як сльота,
Наповнить мудрістю чекання.

Не поскладаються слова
У рамки, створені не нами.
Для вічності, що промина,
Душа напише епіграми.


28.11.09.

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм'ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!

30.10.91 р.

О жінко! Рок чоловіків!
Прокляття і дарунок Бога!
До раю втоптана дорога,
Або у пекло, до чортів.

За м’який доторк твоїх лап,
Що мають гострі пазурища,
Піде за тебе на огнище
Найупослідженіший раб.

Ще мить – і спущено курка,
У грудях серце б’ється дзвоном,
І вже шукає ніжне лоно
Тремтлива, капосна рука.

І ось тобою, як щитом,
Жіноцтво крутить на всі боки,
Бо ти як в’язень до сволόку
Міцним прикутий ланцюгом.

“Все так – вони нам вороги!”-
Ти мусив би мені сказати,
Але готовий цілувати
Сліди коханої ноги.

Засумую на скрипці,
Виллю струнами сльози,
І піду пропадати
У світи неземні,
У краї не тутешні,
Під старі верболози,
Що за мить падолистом
Закружляють в мені

Буду мріять востаннє
На співучій сопілці
Візерунками ліри –
Нехай слухає світ,
Поки ще зостаються
На надломленій гілці
Недожовклі листочки
Моїх струджених літ.

Потаємність моїх думок
І байдужість чужих обличь
У безодню один лиш крок
А з безодні хоч клич не клич
Не повертався ще ніхто
І я не вернусь обіцяю
Моє життя німе кіно
І світ цей німо пропадає...

Свято наближається
І зірки всміхаються,
І пухнастий білий сніг летить.

Діти забавляються,
На санках катаються.
О яка чудова неповторна мить!

Рік Старий прощається,
А Новий вітається
І дарує нам усім свята.

Миколай збирається
Із неба спускається
На золотих мальованих санках.

Дітвора регочеться, –
Вже й весни не хочеться,
Бо дарунків їде цілий міх.

Дід Мороз лоскочеться
І в повітрі котиться
Дітвори веселий срібний сміх.

Дива починаються,
Ялинка всміхається
І бенгальський вогник мерехтить.

Миколай вітається,
Дітворі всміхається,
З неба срібна зіронька летить.

І малий Ангелик,
Наче той метелик,
Витяга дарунки із мішка.

Настрій, як веселик,
І хлопчик бешкетник.
Що ж його в пакунку цім чека?

Та хлоп‘я хвилюється,
В збитках винним чується,
Бо ж багато він їх наробив.

Миколай любується,
Хлопчик вже дивується,
Бо Господь давно йому простив.

Свято вже кінчається,
Миколай прощається,
Янголя у шибку вже летить.

Хлоп‘ятко всміхається,
Ковдрою вкривається
І тихенько носиком кирпатеньким сопить.
17. 12. 2003 р.

Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).

............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...

.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?