Та он де ви звірі!
Впивайтеся в шкіру!
Попийте моєї крові невпинні!
А я й не чекала і гадки не мала,
знайшли ви гадюки і все відібрали.
Куди ж ви несете вже тіло холодне?
Вам мало життя мого , звірі багрові?
Стомилася, досить, закрийте у клітці,
вдягніть мої очі в чорні завіси.,
не буду дивитись і чути їх голос,
як ріже байдужість лезом по скроні.
Як боляче можна вдарить людину
не прикладаючи , навіть , силу.
Чому їх пустив ти, а не їнший?
Я знала коханний, невже ти навмисно?
Невже так приемно дивитись на сльози?
Впивайтеся звірі,з мене вже досить!

2008 р.

Не хочу брати олівця до рук!
Бо закричить душа в обіймах ката,
Що не бажає знову розіп’ята
Себе відчути у сплетінні мук.

Я накричавсь від болю й самоти
Між стін глухих і в душах охололих,
Їх не розбудять ані грім, ні сполох,
Ні заклики до справжньої мети.

Мої брати горять десь у світах,
Мандруючи тернистим небосхилом,
А я згорнув міцні іще вітрила,
Під ненадійний заховався дах.

Та спокій цей тривав коротку мить,
Бо дітям ми второвуєм дорогу,
І моє слово знов на допомогу
Чиїйсь душі знесиленій летить.

Всі запахи злились в один,
Неначе кров з усіх судин,
Зливався весь пекучий біль,
В посудину незнаних зіль...
У зіллі та любов жила,
І ненависть її пила...
Допила до самого дна,
Сама ж до дна того й пішла.
Готова формула кохання,
Готова й формула страждання,
ТА ЦЕ НЕ БУЛО ГОЛОВНИМ,
БОЯВСЯ ТИ БУТИ САМИМ.
Всі запахи вбирав, мов сон,
Брав у невидимий полон.
Не знав любові, і того,
Що залишили самого
Тебе страждати на цім світі,
Вбираючи лиш запах квітів...
Та ось іде все до кінця,
Послання дивного гінця
Отримано серед есенцій,
Які палили жахом серце.
Кохання вмерло, вмер і ти,
Хоч двоє йшло вас до мети…
Мов кислота пекла любов...
пекла, вбивала,знов і знов....

Між мною і тобою
Безмежна прірва,пустота.
Я сиджу наодинці з собою,
Навколо дим і темнота.
А я весела, не сумна, -
Нема причин, щоб сумувати.
Хоч знову я тепер одна,
Та буду щастя малювати.
Його собі я уявляю
Бурхливим, теплим світлим.
Його завжди таким бажаю,
Для всіх людей помітним.

Я не любила ще нікого,
Та неодмінно полюблю,
Ще не зустріла я такого,
Який казав би: «Я люблю!»
Колись казав хтось дуже сухо,
Цього вже я не пам’ятаю.
Чекаю я, котрий на вухо
Прошепче ніжно: « Я кохаю!»
Я мріяти не розучилась,
В душі багато сподівань,
І правдою уже навчилась
Робить багато зачинань.
Життя без мрій стає нудним.
Ніхто нічого не бажає.
Весь світ стає таким пустим,
Суспільство тихо проходжає,
Йде пори всі свої незгоди,
Нещастя, зло, страждання.
А пекло тихо жде нагоди
Згубить усе, разом з коханням.
Мої мрії не дозволять
Так нищить світ, де я живу.
Бо я піду, і мимоволі,
Всі мрії тихо оживлю.

Любов питалася у вітру:
« Скажи як, милий, жить без нього???
Та ти не бійся, сльози витру,
Йому не скажу я нічого.
Та ти ж скажи, що я сумую,
Що дуже важко так самій.
Що своє серце я мордую
Надією, що буде мій.»
І вітер ніс слова до нього,
Любов мовчала поруч з ним.
Не покохає вже нікого,
Бо він усю любов убив.
Мовчанка голосно кричала,
Що любить знає, пам’ятає,
Та ж і любов сама це знала.
« Чому ж мовчиш тоді?» - питає.
І він промовив урочисто:
«тебе люблю й завжди любив.
Та обірвалося намисто,
Що я для тебе сам зробив.
І це був знак, що вже кінець,
Що нам не бути більше разом…
Скажи ж, ти , вітре, наш мудрець,
Чи можеш стать для нас указом?»
А вітер тихо відповів:
«Для вас указом я не стану.
Ти ж сам кохати не хотів,
Тому любов потрохи тане.»
Любов убила серце своє,
І написала на труні:
Прожив усе життя ти своє,
Та грав лиш на моїй струні…

Життя людини - дивна штука,
Це світ емоцій, почуттів.
Та в кожного є своя мука, -
Для когось – «схрещення путів».
Завжди є щось, що заважає,
Завжди є хтось, хто любить.
Завжди життя когось карає,
І більшість щастя губить.
У вирі радості, кохання,
Не знає зла людина,
Для неї щастя і бажання –
В житті мета єдина.
Крім всього доброго на світі,
Є ще багато дуже зла,
Воно за плетивом із квітів,
Де всюди заздрощі й імла.
Той край страшний добра не знає,
Він переповнений багном,
І помсти кожен там бажає,
Відповідає завжди злом.
Та попри це, у царстві квітів,
У царстві щастя та кохання,
Бажають всі: старі і діти,
Не мати того безталання.
Я слухаю завжди лиш серце,
А розум просто мовчки йде.
Душа моя летить за серцем,
Тож розум просто тихо жде.
Він хоче все зробить як треба,
Адже така його є суть складна.
А я лиш хочу дострибнуть до неба,
Хоч і не буду там одна

А час ітиме за тобою,
І ти залишишся собою,
Але ти зміниш все довкола,
Симфонією стане соло.
А ти минатимеш, мов сніг,
Що тане, впавши на поріг.
Кохання ненавистю стане,
Яка, мов пастка мрійна манить.
Усе мине, лиш ти один,
Залишишся серед води,
Самотність забере, що мав,
Бо ти лиш краплею для моря став.

Моя мила сніжинко,
Тендітне дурненьке дівчатко,
Я не злюся на тебе. Не бійся.
Та й ти на мене не ображайся.
Бо мине може ще роки зо два,
Коли мене вже тут всі забудуть,
Лише ти пам’ятатимеш добре.
Бо тебе без мене не буде.
Ти ще вчора була такою ж.
Та різниці ж немає жодної.
Я – твоє перше випробування.
Й ти не будеш зі мною згодною.
І твоя ще інфантильна дорослість
Вже інакше це все сприймає.
Та ти на мене ніяк не вплинеш.
Бо мене тут ніщо не тримає.
Ну то, може, ти мені вибач,
Що тобі через мене напряжно.
Чи мені перші кроки робити?
Ти повір – зі мною не страшно.
Ну вже ж вибач, що так користуюся
Твоєю скромністю й відсутністю досвіду.
Ще б хотілося, до всього, інколи
Обіймати тебе удосвіта.
Не дивися на мене з острахом,
Не мовчи у своїй нерішучості.
Це далеко не остання проблема,
Що виникатиме за моєї участі.

24.10.09

* * *
Я не святий. Далеко не святий,
Тягар гріхів волочиться за мною,
Про це нікчемні, заздрісні роти
Патякають зловтішно за спиною.

У поглядах, смердючих наче твань,
Отруйні жала ницої розплати,
Вони цвітуть від болісних страждань
І криків жертв, приречених до страти.

Мій кожен крок і подих уві сні,
На злому язику, немов на пласі,
Мене засудять навіть у труні,
За те, що був хвилину на Парнасі.

За те, що ангел руку на плече
Мені кладе, загоюючи рани,
Але пече, нестерпно як пече,
Коли немає в ближнього пошани.

Завчасно я простив усім борги,
Нечесну гру, відступництва та зради,
То не мої знекровлені гріхи,
Свідомі помилки й душевні вади.

Як повна дум жорстоких голова –
Безсилі тут прості аптечні ліки,
Ніякі не потрібні тут слова,
Коли не тіло, а душа – каліка.

Замотатись би в ворсистий килим
Бовтати ногами в повітрі
Посміхнутись від щастя,
Заплющивши очі
Або реготати з того щастя
Реготати з щастя. Але то таке
Покласти би голі ноги на білий поручень
Сидячи на балконі
Там повно винограду
Повно життя, сонця, зеленості та ягід
Хоч там нікого нема
Тільки чай крісло стара штукатурка та я
Але я то таке
Мацати би бризки фарби
Малюючи захід сонця, абстрактну фігню
На старому дірявому простирадлі, ё
Сидячи на даху, чи на моїй кухні,
Чи на траві у лісі з щирою кумпанією,
якщо вона є. але то таке
краплин би дощу на шкірі
босоніж шльопати калюжами
ловити листя у волоссі
тримати когось за руки
гріти руки у сонці
грім, як блискавка джинсів
але то таке
відчувати дихання на шиї
це відчуття називається юність
дурна щаслива юність
а ти вже цілуєш сильніше
погляди красномовні, доторки невідчутні
хоч хочу просто спертись на «близьку душу»
оголеною спиною.
але то таке
хіба багато треба для щастя?
Але то таке. Краще сильніше
тримайся за поручні, потяг рушає
«ту-ту», виїжджаючи з тунелю
Назустріч небу, майбутній момент
Здуває зустрічним вітром, він відбувається зараз
Вітер гортає пожовклі сторінки книжки, якщо вона є
Але то таке
Пам пам пам
Па-рааааам
2009

Яблунева віхола
нас заворожила...
Вп'ється серце втіхами
аж до болю в жилах.
Яблуками спілими
падаємо в роси...
Б'ють Амури стрілами
в наші душі босі.
Яблунево, трепетно
серденько співає...
І не треба третього,
де кохають двоє...


2009 р

Шурхотить на вітрі яблуневе гілля.
Я щоночі плачу, плачу від безсилля...
Не мені даруєш ранки кольорові,
прихистку шукаєш не в моєму лоні,
не мені встеляєш постіль пелюстками...
Смуток ранить душу гострими голками.
Не моє волосся заквітчаєш рясно...
В'януть, в'януть рожі, зірвані завчасно.
Зародили рясно яблука червоні.
Віддаю я серце не в твої долоні.
І щоночі плачу, плачу від безсилля.
Стукає у душу яблуневе гілля...


2009 р

...Білим кістяним гребенем чесатиму волосся осіннього туману,

Він приляже на мої молоді коліна найніжнішим із чоловіків,

Лежатиме тихо, сонно, ані рисочка суму, ані чуття якого

Не ляже зморщечкою на його високе чоло,

Не схвилює його повних дитинних губ,

Не вкриє павутинкою шкіру біля очей.

-Люляй-люляй, туманочку,

Дівка вишила сорочку,

У любистку полокала,

Свою долю накликала...

Співатиму півпошепки, і чесатиму біле волосся,

А він вдаватиме, що спить, і посміхатиметься,

І барвисті метелики з його снів сідатимуть на мої руки,

І його тіло проросте в моє тіло,

І білий гребінь лунко упаде на долівку,

На ранкову долівку готельчика в БудаПешті....

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Однаково вже, нема,що втрачати.
Однаково холодно,однаково страшно,
І що ж нам робити із нашим страхом?
Однаково, ніде його сховати.

Однаково темно, не бачим ми сонця.
Однаково ніч прохолодна й ця осінь,
мине, як минає наше життя.
Однаково, адже це -лише гра.

Київ_готельний. Не нас турбувати -
приймаємо первісткою знемогу.
Розтираю замерзлі думки. Ти влазиш морозом під шкіру.
Провалились під землю. А там - метро,
що пришвидшує наші ноги.
Луцьк_вокзальний. Рівняння на шлюб.
Застібаю тебе і мундира.

Львів_переїзний. Зрікаюсь тебе -
груднево-наречену наречену.
Несталеві мої поливаєш слізьми за рецептами гарту.
Найзаконнішим чином - останнім дзвінком
заявляєш права на мене.
Львів-листівка, де я на звороті
цілую втікачку-з-монмартру.

Київ-Ірáкліон. Так, не-Ікар.
Напишіть - за нею міг і летіти.
Santorini. Ти в білому йдеш, як до...церкви святої Ірини.
В сніжноКиєві нові готелі.
В переходах так само старіють квіти.
Луцьк_і_Луцьк. Випрасовуєш крила.
Ще зиму стерпіти, ще зиму...

2009

На світі жив-був дощ.
Він йшов на трави й квіти,
він йшов на все на світі,
бо вже таким був дощ.
І ось одного дня
цей дощик закохався,
у сіті він попався
того одного дня.
Він ружу полюбив,
і кинув все на світі -
не йшов на трави й квіти,
бо ружу полюбив.
Лиш їй він дарував
усі свої дощинки,
усі свої краплинки
дощ ружі дарував.
Та ружа чарівна
була без серця в грудях.
Вона його не любить -
та ружа чарівна.
І дощ їй не простив.
Від болю аж заплакав.
І ружі тій на згадку
дощ щедро сльози лив...


2002 р

Щасливий їжачок: закутався в колючки
і спить блаженним сном в буйнесенькій траві.
Не треба ні хоромів, ні убрань бундючних.
Йому чудово й так - на матінці-землі.
А ми шукаєм щось розкішне і величне,
женемось за багатством, як кіт за горобцем.
А тільки простота на цьому світі вічна.
І тільки простота нам щастя принесе...


2004 р

Знову десь кує й кує зозуля,
Мов коваль невтомний молотком.
Обережна ти, немов косуля,
Що іде до озера смерком.

Хтось її добряче наполохав,
Сіра стежка в’ється, мов змія.
Ми з тобою заблукали трохи,
Ідучи за співом солов’я.

Сонце повернулося на захід,
І вітри заснули між дібров.
Ранній вечір тиші черепаху
Під кущем калиновим знайшов.

Ми нарешті вийшли на дорогу,
І шугнув над нами пізній птах.
Дременув, як заєць прудконогий,
І сховався у кущах твій страх.

І манила траса нас вогнями,
Що мигтіли в темній далині.
Ми тоді покращали чуттями,
Чи лише здавалося мені?

Ми до міста довго прошкували,
Шепотів щось до машин асфальт.
І вплітався в зоряні хорали
Твій веселий, оксамитний альт.

Хоч грибів зібрали небагато,
Але душі маками цвіли.
І запахла п’янко лісом хата,
Ніби ліс ми в хату привели.

Палахкотить,
ні то вогонь, ні осінь
в моєму серці.
Так палахкотить…
А ніч стоїть,
така простоволоса,
і просто в небо дивиться.
Мовчить.
І я мовчу.
І сни не знають стежки,
щоб приступити
до моїх повік.
А знаєш, що? –
Мені насправді легко,
бо я тобою вимріяла світ.

І чай в руках. І осінь надворі.
Закуталась в осінню перевтому.
І захотілось так мені додому...
Де не асфальт, а грудочки землі.
Де хризантеми в бабці на городі,
Де пахне листя спалене клубками,
Де завжди чути голос мами
І невідоме ще нікому слово «в моді».
Наївна і смішна, в м”ягкій піжамі
Я вибігаю босими ногами
Із хати в двір, біжу поміж кущами,
Збираю ягоди... Дитинство пахне снами...
А потім насміхається роками...
І ось сиджу сумна на підвіконні...
Остання крапля чаю зігріває.
Синхронно дощ сльозами вимиває
Мою погоду...

* * *
Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.

Її рука стривожено в’юниться
І лагідно лягає на чоло,
Так само від негоди голубиця
Пташат своїх ховає під крило.

Нехай на небесах погаснуть зорі,
Затихнуть кришталевії струмки,
Аби я міг у щасті і у горі
Торкнутися коханої руки.

Хай вітер від безсилля люто б’ється,
А ти сама на грані, на межі,
Неси в своїх долонях моє серце,
Від усмішок нещирих бережи.

Я тихо біля тебе поруч сяду
І голову на груді покладу,
Злечу увись і заспіваю радо,
Як соловей в травневому саду.

А ти мовчиш, кохана голубице,
Тендітно пестиш крилами мене.
Я у твоє колись спіймався сильце,
Навік потрапив в коло чарівне.

твої долоні - на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою - і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п'янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

...а роки - як ріки -
крізь руки - в пісок;
до краю життя
лишився лиш крок
...а зранене сонце
в гарячій імлі,
стікаючи кров'ю,
пливло в вишині
...а дні,мов пустельні бархани,
пливуть;
невпинно стікає
життя каламуть
...а в синьому небі,
мов в сильних руках,
заснув місяченько,
мов з золота птах...


2004 р

Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене пізнати,-
як древню істину, як формулу буття,-
вдягне природа різнобарвні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене кохати -
до болю в грудях, до сліпого забуття,-
вдягне природа сонцесяйні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене зірвати,
не відчуваючи ні краплі каяття,-
природи гнів порве тебе на клапті...


2009 р

Ти нині прийшов.
Без жодного звуку.
В таємний альков
Зігріти розлуку.

Ти нині прийшов.
Без жодного кроку.
В дарунок - любов
Як трепетний дотик.

Незриме для всіх
Для мене - існує.
А може, ти - сніг?
Не вгадую всує.

Ти ж вітер! Напевне...
А може, ти - дощ?
Цілунки таємні.
Обійми також.

Ми разом? Ми різні.
Та нас і нема.
Вже сумніви - пізні.
У серці - весна.

Жила ж, як усі.
Всі мирні примари.
В них очі пусті...
Неждано - ці чари.

І я віддалась
Цьому божевіллю.
Живу не як всі -
Кохаючи мрію.

2009

Світлій пам’яті Михайла Клименка

Це він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і плаче чорноброва.

Його кругом шукають журавлі,
І проліски несуть йому жалі
В гаю, де щастя згублена підкова,
Де промені схрестились, як шаблі.

Де сумнівів розгублених полова,
Там яблуні чекають, хоч півслова
Почути хочуть, а грушки малі
Ущент чиясь понищила корова.

І сивих днів забуті кораблі,
І мудрість літ, немов старі граблі,
Списали, не змовляючись, на дрова,
Бо нам вони не треба взагалі.

А він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і згадує діброва…

Світлосяйно, прозоро, співочо,
мелодійними слів пелюстками
розмалюєш палітру Ти ночі
золотими нитками-віршами.

І ця ніч - як рушник, що до серця,
наче струмінь цілющий, проляже.
Як водою святою з озерця -
душу змучену вмиє й наснажить.

Твій рушник назавжди буде з нами -
ночі, дні, вечори і світання -
бо на ньому Твоїми нитками
є написаний вірш про Кохання...

2009

Осінній день. Трава мовчáзна.
Світ – у цвинтарній німоті.
Твоя могила непоказна,
Як і життя – на видноті.

Важкі надгробки й обеліски,
Немов пустеля кам’яна,
Та ці заплакані колиски,
То не поета царина.

Ти йшов шляхами непростими,
Мав безліч різних перепон,
Але творіннями своїми
Здолав, посмертно, Рубікон.

Твої слова - не просто звуки,
І час палких думок не стер,
Та дуже жаль, що твою руку
Не можу стиснути тепер.

Але ти бачиш сни чудові,
Та дуже хочеться, чомусь,
Щоб ти прокинувсь і промовив:
До вас я скоро повернусь.

cuando intento buscar tu nombre
en las estrellas
el cielo se rompe
y cae en mis pupilas
convirtiendo en lagrimas de pieda
yo quiero ser ceniza

cuando intento buscar tus huellas
en mi alma herida
por la espada de tu salida
que significa el fin de todo
yo quiero ser ceniza

yo quiero ser ceniza
porque espero que en este caso
me tomarias en tus manos
para disiparme en el viento
y tendria la posibilidad
sentir tu piel por ulitma vez


переклад (майже дослівний з іспанської):

коли я намагаюсь віднайти твоє імя
у зірках,
небо розбивається
і падає у мої зіниці,
перетворюючись на скамянілі сльози,
я хочу стати попелом

коли я намагаюсь відшукати твої сліди
на своїй зраненій душі
ножем твого зникнення,
що для мене означає кінець усього,
я хочу стати попелом

я хочу стати попелом,
тому що сподіваюсь, що тоді
ти візьмеш мене у свої долоні
щоб розвіяти над вітром
і я матиму можливість
відчути твою шкіру в останній раз

ПолузелЕник персть золотив.
Наче душа після викидня, небо…
Змелені рими у віршах… Безмлив’я…
Кинула в тишу зірок оберемок

ніч. Голосили з криниць
краплі настінні і дерлись до неба…
«Батько нехай тобі кателИцький!», –
герць пульсував у павучого нерва

на вістрі. Ямб бився, тремтів – ні на п’ядь –
не відступав до хорея. Факт фактом:
перш ніж поезію сильну даЯть,
тре’ набить змістом рядки, мов фуфайку

ватою. Ливень носити почав
мертву вербу. Довгов’язі хвилини
до двадцять другого хмурня. Почаїв –
вірші, які не дають злу кирИнити…

Боровся не ради булави
На одрі світського вінця
Ішов на смерть!
Боровся до кінця!
Не любив він слави,
В душі його любов жила -
Звільнити край від супостатів
- Це його мета була!
Він знав, що смерть не минуща
І все вступив в нерівний бій.
Він син своєї України
борець за волю ! народи твій!

Їй 28 років,
вона неакуратна і незібрана.
Розтерзана зачіска лютим вітром,
почуття неотесані докупи зібгані -
залишені в спокої -

що ті невдахи…
Собі не зізнається – соромно -
допоки млосним сповиті мороком
і цигарковим притрушені попелом
замерзлі дахи.

Зляться перехожі на ожеледиці,
кавової гущі у місті вдосталь,
небо - її невипрана постіль…

Весно, схаменися, бо
ти вже стаєш схожа на осінь!

Анастасии Сухановой

Я плыл течением, ни сделав, ни одного шага.
И даже, не старался к берегу грести.
Лишь речку я просил быстрей нести,
Чтоб мне скорей увиделись ворота ада.

Я не завидовал, не плакал, не жалел
Хоть и хотел, вот этих, чувств простых, познать я
Но, раскрывались мне единственны объятья
И зажимали так, что жить я не хотел.

Тут, правда, если толком разобраться,
То и не жил я, просто обитал!
Лишь информацию всю дурно собирал,
Чтоб враз, вот так - спокойно сну отдаться.

И там во сне - пускай хоть разорвутся,
Мои стыдливые, наивные мечты
Сбывались что, и каждый раз «почти»
Но кто-то дал мне на прозрение наткнуться….

Вернее как!? Тут поворотов сразу много!
Сначала, «Верой», меня прямо по лицу
Потом к «Надежды» меня подвели дворцу
Та освятила меня прямо из порога.

И шелестя своими платьями по полу
Не вижу, только слышу в коридоре звук
Я чувствую своих дрожанье рук
Что тянуться поближе к валидолу.

Но нет лекарства от тебя «Любови»
Да и лечиться от тебя я не хочу,
Пусть лучше даром заплачу врачу
Строение пусть не ломает моей крови.

Которая, вскипает без огня и без накала,
Увидев глаз и родинку под ним,
Пришлось мне стать совсем другим.
Моей ты, жизни, новое дала начало….

Дудка В.Р.
Киев 23.10.09

Прохолодними пальцями
Ти закрила мені очі.
Я стрепенувся.
Не чекав такої радості від Тебе
в сірих буднях - сьогодні.

Ніжний дотик з повік
потроху сповз на щоки.
І, повернувшись
до Тебе, я вустами
вже пив його смак.

Я справді бачив
теплі промені очей Твоїх.
Вони струменіли
мені назустріч ніжно
і говорили так багато...

Розчинитися в Тобі -
це торкнутися раю,
як дозволеного востаннє щастя,
що колись дарувалося Богом
нікчемним людям.

Ти - всепоглинаюча мелодія,
яку наспівує моє тіло
і душа, вмита Твоєю річкою -
витоком якої став
Твій прохолодний
дотик пальців...

...якими Ти закрила мої очі....

2009

Ранок почався
свіжими сирними булками
щойно з пекарні.
Так як і завжди малі циганчата
бігли назустріч фургону:
нате, ловіть ваше щастя
або замурзану карму,
вам все одно не пізнати
потреби стабільності
і водогону.

Навіть коли їм придбати
по два-три балончика
аерозольної фарби,
аби побачити
чорні кибитки їх брів
у легкім здивуванні,
аби графіті їх душ кочових
розсипалися дрібномонетним скарбом,
їм не уникнути того,
що власне дитинство
пройде як повстання.
Безрезультатне.
Супроти начищених мештів
і провінційних базарів.
Вічно однаково: ранок,
місяць
і рік,
і водій із фургону,
вічно такі недосяжні
бонусні крихти
від МТС-Київстару.
Тільки дворняги,
маленькі дворняги
із реп”яхами за вухом як стягом
будуть ділити із ними
булку сирітську
і сирість вагонну.

Соль засыпаю в глазницы,
о метал разбиваю ноги.
Неосознанно стала блудницей,
развращённой, но одинокой.
Тусклый свет попадает на руки,
отражаясь мертвенно-бледным.
Затерялась в тоске да скуке,
становясь для общества вредной.
Два хирурга сделали пирсинг,
зубно-пасту на счастье купить.
Говорят, что я из пробирки,
от вердиктов охота запить.
Разломала последние кости,
и оделась в пламенно-красный.
Искажаюсь в порыве злости,
отношусь ведь к особо-опасным...

*
Я на галявині лежу
і хвоя
заколисала в пахощах своїх.
Лежу в колисці
на вервечках сосон.

Прокинулося море, вже летять
Зелених хвиль далекі голоси -
То коні піногриві гуркотять
І вітрові там сваряться баси.

Біжу, щоб не прогавити цей схід -
Він колесом над обрієм пала.
А на краю землі свій дикий зліт
Як подих зупиню, як змах крила.

І нікуди вже бігти - хмари все,
І пусткою гуляє вітер снів.
І обрію нема, і страх несе
Холодний вал завіявшихся грив.

Щось дивне все притягує туди,
Під спів копит і зойки камінців,
У вир - до непокірної води,
У суміш всіх можливих кольорів.

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

А юнці-осені наснився Notre Dame…
Повільним кроком, загадковим шлейфом…
І пошепки, звабливо так, вітрам:
«Зустрінемося на полях… На Єлисейських….»

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Заснув уже місяць і зорі-ліхтарики,
заснули вже мишки, мушки, комарики,
і сонячний зайчик заснув аж до ранку -
вві сні він співає тобі колисанку.

(2009)

Я свою сестричку
Смикнув за косичку.
А сестричка люба –
Хап мене за чуба.
Я – у крик,
Вона – у сльози.
Мама зразу
На порозі...
Тут закінчується
казка.
Не хвилюйтеся,
будь ласка.
Ми з сестрою
дуже мирні.
Просто в нас
розмови дивні.
2009

Йди шляхом, та нікуди не звертай
Чи дядько ти, а чи цибатий хлопчик.
Чатує в хащах павучачий рай,
Реп`ях підстерігає – автостопщик.
Дорогою прямісінько іди,
яку обрав собі одного разу.
А зійдеш – начіпляєш череди,
та оббиратимеш – ледь не до сказу.
Отож, прошкуй, вагання позостав,
до фінішу сховай добрячий козир.
Що, кажеш, бачив ти, як хтось звертав?
Я бачив теж. Та ж в нього кум – бульдозер.

21.10.09

І часто сниться батькові могила…
Могила його сина, його плоті.
І часто сниться сина смерть раптова.
Смерть його крові, смерть його Володі…

І часто батько плаче уві сні,
І часто він кричить несамовито,
Коли насняться очі ті ясні
І погляд сина гострий, гордовитий.

Він, ніби, каже:
– Тату, заспокойся,
Мені тут добре. Горя тут немає.
Не бійсь за мене, таточку, не бійся
Й не плач за мною, я тебе благаю.

І батько усміхається крізь сльози.
Він вже спокійний, він уже не плаче.
Він розуміє, що життя не вічне,
І, що він сина не востаннє бачить.

Почую кожного, як стану Президентом,
І хочу радісно сказати ще й про те,
Що я люблю найбільше ті моменти,
Коли ви дружно й довго мовчите.

Почую кожного! І що тут говорити,
Як мислячий збагне усе без слів…
Я щиро шлю московські ці привіти,
Щоб кожний “на радном” заговорив.

Почую кожного на вулиці і в хаті,
Почую кожного, але ні пари з вуст...
Мовчання – золото, ви будете багаті,
Лиш не лінуйтеся й мотайте це на вус.

Впав листочок – життя обірвалося.
«Що з тобою?», – краса запитала?
Але я не змогла обізватися –
На теплій землі лежала.
Здавалося, сили втратила
Не те що б сказати – жити…
Та, в кого вірила – зрадила.
Немає більш чим дорожити.
Рвана рана найдовше гоїться.
Особливо, коли на серці.
Так болить, що в очах аж двоїться.
Стоп-сигнал: душа в небезпеці.

Впав листочок – життя обрізали.
«Як же так?», – краса запитала.
Сонце в небі немов повісили.
А я тихо собі стогнала.
І проходили повз, наступаючи,
Роздиравши найглибші рани.
На якому вже світі не знаючи,
Ще ридало моє сопрано.
Найболючіший біль не від болю.
І вина тут не має значення.
Щоб не йшло все в житті війною –
Треба вміти просити пробачення.

Ти ніжно цілуєш
говориш що любиш
ласкаєш обнімаєш...
Кінчиками пальців
водиш по тілу
щось малюєш...
Запах тіла одурманює ще більше...
збуджує...
кидає то в жар то в холод
чути ритми серця твого
бажання ще гостріші...
ти був мій я твоя
ми стали одним цілим.......

Туман накриває повіки -
я лечу на неонових крилах.
Щоправда, руки трохи побиті,
на біле тло хтось кинув вугілля.
Зима манить теплою кавою.
Психоз. За рушницю - і розстріляла б.
Колись я була і німфою, і мавкою -
тепер же - маніяк твого ідеалу.