Що нам, боятися вітру чи проливних дощів?
Трощені, вже й перетрощені перенасичені душі.
Цівкою, їх пробуджуючи, небо торкає плащі.
Трохи хитнулись за вітром. Трохи ще тут побути.

Дні пораховані кожному, хто в них не має скрути.
Листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
Найпотаємніші миті так зашифрують вірші:
Поміж думок непрозорих – щастя прозорі ріки.

24.09.2017

Дме легенький вітерець
Настрій впору, по погоді
Краще йтимо навпростець
Занесло було… відтоді
Допис: кожному - своє
Зайве звати й обзиватись
Тут таке, що є, то є -
Не відняти й не додати…
Ну а що як навпростець
А тим більше, по погоді?
Якщо тільки ти не мрець
Й бур’яном не цвів в городі…
17.02.2023.

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

І віск покрапав на папір.
І вітер розірвав фіранку.
І білість міжсловесних дір
Вичікуватиме до ранку.

Пиши! Пиши! Пиши мене,
Незаплямовану чорнилом,
Аж доки вічність не мине
І твердь розділить з небосхилом!

Нехай лютує буревій,
Січе годинникова стрілка!
Твоїх надій, моїх надій
В вікно зневіри б’ється гілка.

Ми – найсамотніша з епох.
Ми – сіра калька покоління.
Та що є сил – за нас обох
Пиши! Слова не знають тління.

21.09.2017

Закохалася.
Аж крила мені з пожовклого листя виросли.
Дивись, яка птаха – перната, чудна, тріпотлива.
Тримаюся проти вітру, вростаю у нього пір’ям
Під нашим сузір’ям.

Вважай мене дивом, дивуйся мені втішаючись!
Нехай ненадовго, – вражай мене тихою шаною!
Мов скарб пригортай до грудей і за руку мене веди.
Прощаючись – залишай сліди.

Крізь пальці просипались крихтами ласки твої та любощі.
Скупа і ревнива хитрую, своє й не своє видзьобую,
І так гарячково пірнаю в гарячі твої долоні,
Мов тиском у скроні.

І лиця палають, і криця у порох стерлася.
Лиш крила з пожовклого листя з глибин моїх ввись здіймаються.
Я досі нікому так легко в полон не здавалася.
Тепер – закохалася.

18.09.2017

В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха –
Знаки питання і паперовий човник.
Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?

Знаки питання в твої паперові вуха.
Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
Хух, не єдиний – поруч літає муха.
Най потопає човник!

18.09.2017

П’яниця,
Як в колесі шпиця,
Зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий на вагу,
Мов зневажений.
Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
Все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої
І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
Через одного!
Одноокого, однобокого
Першопрохідника, що одиноко педалі крутив,
Віддайте дикунам на поїдання!
В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
Та його найкращих традиціях прописано:
Якщо з горба,
То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.

15.09.2017

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Хочеш, мене зігрій
Шаллю нічного подиху,
Наче цей подих – твій.

Ніч – медоносно-зоряна,
Купчиться тихий рій
В дивних глибинах погляду.
Ніжністю в кожнім дій!

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Ми – перекупщики мрій,
Що збагатилися зорями,
Та загубились між вій.

11.09.2017

Осиротілосте моя, о осене!
Осоння душ засмагою орошене,
Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
Переступи спокутаємо смутками.
Страхи страхам посунуться.
Постій!
Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
О світе мій!
О осене!

08.09.2017

Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
Смішно біжать по осені слізні її струмки.

Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
Досить життя зашорене й досить таки просте.

Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.

Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки.

06.09.2017

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То де підкреслюєш тонко, майже прозоро?
На зорі дивишся так, наче це пророки.
Не запече, не заколе блиском, туманить очі.

А ночі досі глумливі, зривають певність.
Стають непевними навіть слова, що з окликом.
Твоє ім’я завжди зібране й ходить поруч
З моєю ж найнезбагненнішою поразкою.
Я маю царство – все у твоїх руках!

Мені здається, в тебе блакитні вулиці,
Блакитні вікна дому твого блакитного,
Блакитне небо робиться нагло заздрісним
Поміж блакиті спільних на двох очей.
Мені здається, пари на двох достатньо,
Тож я крізь тебе вдивляюся у життя.

Коли ти поруч, мій дух перехоплює враз.
Твій ангел суворий, та крила важкі розправивши,
На мене дивиться пильно, немов вивчаючи,
Й тоді всміхається давній своїй знайомій.
Адже і справді – вічність занадто давня,
А він, пригадую, в мене позичив крила.

Якщо ти справді вмієш мене читати,
То пропиши між рядків свої запашні обітниці.
І там, де в мене коми, у тебе випадуть коми.
І там, де в мене двокрапки, у тебе будуть переліки.
І там, де чиста сторінка, впишеш своє ім’я.

Хай буде навіки певним кожне слово, що з окликом!
Я бачу все, що в мені підкреслюєш майже прозоро.

02.09.2017

Літо скінчилося. Наче квіток пелюстки,
Вії твої облетіли і відлетіли.
Кожна з семи вкрала у мене по мрії,
Лиш по одній, але кожну зі словом "ми".

Ти не веселка, бо в тебе не сім кольорів.
Ти не перната, бо крила твої прозорі.
Ти так задумливо дивишся все на зорі!..
Я б за тобою по їхніх осколках брів

Вічностей сім, ген аж до сьомого неба.
Ніжна туманносте, змилуйся і зупинись!
Вись не дає отямитись і оцінити,
Хто я, йдучи по осколках, і що нам для щастя треба.

Я б тобі небо – до ніг, а з зірочок – вінки!
Я б тобі вітер – у коси, а океани – в очі!
Я б тобі з гір кам'янистих всипав м'які піски!
Я б тобі кутав плечі у оксамитові ночі!

Кожне з семи життів у мене вдихнув твій усміх.
Кожна з семи смертей носила твоє ім'я.
Кожну пелюстку зривав нашої мрії поспіх.
Літо скінчилось, квітко, наче скінчився я.

09.2017

Хочу у люльку - Божу долоньку:
Хай колисає стомлену соньку.
Хочу у люльці заснути калачиком,
Далі прокинутись сонячним м'ячиком.
Хочу рожевих і місячних снів,
І чарівник щоби радо зустрів.
Маю до нього прохання єдине:
Хай переможе в війні Україна,
Нехай додому повернеться татко
І приголубить своє зайченятко.

Розбрелися в небі хмари,
Як в долині гуси
Або ще овець отари,
Що собі пасуться.

Одна хмарка кучерява
Круглобока біла
Над ставочком собі стала,
Бачити хотіла

Як плавають качки дикі,
Гуси й лебедята.
Ті маленькі, ті великі
Та їх привітати.

Ті ж крилятами мазхали
Навзаєм хмаринці
І крякали й гелготали
Голосно ті птиці.

Хмарка слухала мотив той,
Сподобалось звісно,
Розчулилась, просльозилась
Дощиком від пісні.

2022 р.

Голосом любові
Кожна буква слова
Дихає, сіяє і звучить, –
Почуття безкрає
Душу зігріває
І не віддаляється й на мить.
Кожна буква слова
Настроєм святковим
Збуджує захоплення моє
Вродою квітучою,
Аж до сліз сліпучою,
Що завжди натхнення додає.
В кожній букві свіжість
І тривала ніжність –
Поєднання радості й жалю, –
Бо тебе такою
Дійсністю важкою
Я щодня шануючи люблю.
17.02.23

І
Історія описує минуле...
питається, – навіщо той поет,
якого і не слухали, й не чули,
дивились і не бачили, забули,
написаний на всі віки сюжет
ісходу із імперії народу
на Іордан через пустелю й води,
на горішній Сіон, а далі... злет
не ірода, а племені і роду
пророка і очільника свободи,
якого... не приймає Назарет.

ІІЯзичнику пасує інша віра...
на капищі їх цілий пантеон –
і дерев’яні ідоли, і звірі,
і на кущі палаючий вогонь.
Але не покладаємо надію
на їхнього розп’ятого месію,
що не рятує землю від ракет
і не вчиняє суд і протидію
дияволу зі свастикою zet.
У нас є вибір... маємо свободу
по задуму єдиного Творця,
тому нікому не прощається
зневага до великого народу –
улюбленого витвору Отця.

ІІІМосковія плює на всі закони.
На них не накладає заборони
ані Єгова, ані Саваот...
........................................
апокрифи далеко не канони,
якщо їх не сповідує народ.
І, може, не ходили би ніколи
оці німі по роковому колу,
якби навчали їх учителі,
а не інакомовні балаболи
орди на поневоленій землі
совкової історії і школи.

02.2023

А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.

І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

А бувало, вітри зривались такі як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.

Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.

30.08.2017

Що ж, здається, ти ожила.
Так невчасно і так невтішно.
В очі – пір’я з твого крила.
Трошки боляче, більше – смішно.

Так, нарешті ти ожила!
Так невтішно і так невчасно!
В руки – пір’я з твого крила.
Трошки смішно, та більше – страшно.

28.08.2017

Очі дівчини-чарівниці.
Чи позбирано, як зірниці,
Чари-погляди? Повні жмені
В ночі чорні. Вітри шалені
З-понад берегу навісного.
Не куштує біда пісного!

Чари-погляди душу пестять
Жаром-полум’ям перелесним.
З-понад берегу бурять ріки.
Зазирнеш під її повіки –
Ноги ватяні, берег – круто.
В що взували – з того роззуто.

Очі дівчини-чарівниці
Топлять полум’ям серце з криці.
В ночі чорні – бурхливі ріки.
Над рікою – терня-повіки.
Погляд ягідний – повні жмені
Назбирав. А вітри шалені
Дмуть з-над берегу навісного.

Не куштує біда пісного!
Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
Очі дівчини-чарівниці.

28.08.2017

Відлетіло голубкою чи билиною.
Не зі зла обмануло нас, видить Бог!
Я була б тобі цілою половиною,
Але мали ми цілісності за двох.

27.08.2017

А іноді просто стискало груди.
Боліло? Не знаю. А що є болем?
Йшли хвилі такі, як котяться морем,
По тілі. Тремтіли судин споруди.

Руїни у сонячнім світлі гарні.
У сонячнім світлі не видно бруду.
А віра чи має свою амплітуду?
Не знаю. Та хвилі її немарні!

21.08.2017

Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там, на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.

Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
Тут неприрученим в повню і шах, і мат.
Так вже притягує ця нерозквітла ружа!

18.08.2017

Ні, не буде вже так, як було!
Цю маленьку, довірливу дівчинку
Чи снігами, чи злом замело.
Бачиш, в зморшках чоло?

Там і подив, і спротив, і гнів,
Мов люстерко покрилося брижами.
Смутно-сіро у розсипі днів.
Бачиш, дух спопелів?!

17.08.2017

Цілована, мальована, маніжна,
Леліяна, то сонячна, то сніжна,
Розхристана, вітриста, невагома,
Як втома.

Примарна, веселкова та імлиста,
Раптова, то сипуча, то росиста,
Пригублена, миттєва, легкокрила,
Як сила.

12.08.2017

Серце моє, серденько, ти охолодилося.
Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
Позавчора снилося: серед білих веж
Небо пропливало і раптом зупинилося.

Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
Як мене побачило босою в пісках.
Каже: не стискай отак серце у руках –
Вежі повалилися під його ударами.

Я під ноги глянула, серце безборонне!
Там на білі вежі крапало червоне.

04.08.2017

Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,

До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку,
Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?

03.08.2017

Нехай не я сьогодні задихатимусь
Від простоти твоїх просторих слів,
Нехай не я з твоїм безсонням знатимусь,
Коли блудитиму посеред власних снів,

Нехай не я, як перша з необхідностей,
Тобі згадаюсь в щастя п’яну мить,
Нехай не я тобі скарбниця рідностей,
Та хай нам неможливе не болить!

02.08.2017

Знаєш, які ми були до того, як стали ніякими? –
Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими.
Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю
І здивувати світ, або принаймні матір.

Мріяли, – наші діти будуть такими мудрими,
Що й сови нервово закурять, книги свої гортаючи.
Все буде в нас до ладу: кури нестимуть яйця
Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів.

Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш
І до сусідів невимушено: добридень! А як ся маєте?
Я в фартушку й рукавиці кухонній в дрібненькі вишеньки
Вийду і трошки пафосно: милий, ходи вже їсти!

Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься.
Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися,
Потім мирити посварених твого пса і мого кота,
Сваритись самим, а потім ще цілуватися.

Ну а в неділю вечором після гостей і музики
Я, вся така розніжена вином і твоєю присутністю,
Все ще в вечірній сукні, не бійся, не приставатиму, –
Сяду тихенько дивитись, як працюєш за письмовим столом.

Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати!
Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати.
В стінах твоєї певності засну, а ти візьмеш на руки
Й перенесеш у ліжко свій найдорожчий скарб.

Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими,
Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими,
Бо не хворіли в буденщині злій, смакували її тягучістю,
І здивували світ, або принаймні матір.

02.08.2017

Як сполотніють очі від невдач –
У волошковім полі збліднуть барви.
Як солов’їну пісню втне пугач –
Останній раз заквітнуть вікнам мальви.

Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
Хрести узбіччями показують дорогу.
Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
Та все ж одна молитимешся Богу.

Святі узбіччями засліплюють лицем.
Такого сяйва зроду не стрічала.
Ниць упадеш, бо серце тягарцем,
І це падіння, мов вінець начала,

Немов за власний хвіст себе кусає змій,
Як день і ніч, як альфа і омега,
Як камінь з пліч, як порошина з вій,
Листок оливковий на палубі ковчега.

І жар у грудях – полум’я святе.
І можна хоч сто літ отут сидіти.
Таке велике і таке просте
Це одкровення: ми – Господні діти!

31.07.2017

Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
Треба в голові кебети і немало мати.
Треба себе показати, що ти, справді, годен
Верховодити у війську в далеких походах.
Ой, нелегко в товаристві отаманом бути,
Треба ворога у полі ще здалека чути,
Треба каторги ворожі здалека пізнати
Та рішитись – чи то бити, чи то оминати.
Тож, мабуть, зумів Кулага себе показати,
Раз взялись на кошового його обирати.
Провели все чин по чину, тричі запитали,
Поки, врешті його згоду отаманить мали.
Посипали оселедця рідною землею,
Щоб не здумав торгувати з ворогами нею.
Вибрали на отамана, він одразу взявся,
Щоби жоден козак Січчю просто не тинявся,
«Чайки» гуртом будувати, щоб в море ходити.
Не пристало голим пузом козаку світити.
То ж не ляське військо, котре держава вдягає,
Котре зброю й харчі собі від держави має.
Козаки усе, що мають – в бою здобувають.
Не здобудуть, то голодні і спати лягають,
І обідранцями ходять, нічого вдягнути.
Тож і треба йти походом, аби те здобути.
Заодно й татарам, туркам знову нагадати,
Що не можна безборонно на край нападати,
Та звільнити братів також, що в полон попали
І на каторгах чи вдома в татар працювали.
Наробило товариство «чайок» для походу
Та й флотилію спустили на дніпрові води.
Підняли вітрила білі та і подалися
Вниз Дніпром. Хоча і тихо, начебто велися.
Та вже в морі флот турецький під берегом грає,
Наче, про похід козацький вже зарані знає.
То й не дивно. Бо ж козацтво ще минулим роком
Зазирнуло до Козлова якось ненароком.
Спустошили від Козлова аж до Перекопу.
Аж султанові від того був великий клопіт.
Кричав, кажуть, він на хана, що таке дозволив.
Обіцяв хан, що не буде того вже ніколи.
Тож у поміч від султана каторги прислали,
Аби вони на козацтво в морі пантрували.
Каторги високі, в морі видно їх здалека,
А от «чайки» над водою побачить нелегко.
Помітили козаченьки турецьку армаду,
Зупинилися, тримати зібралися раду.
На тій раді й порішили – уночі напасти,
На ті каторги зненацька шуліками впасти.
Сплять турецькі капітани, сни солодкі сняться,
А козацькі «чайки» стали до них підкрадаться.
Оточили ті галери та й разом напали.
Турки, звісно, отакого зовсім не чекали.
Поки в тому розібрались, поки похопились,
А козаки на галерах уже й опинились.
Перебили усіх турок після абордажу,
Пішла рибу годувати уся сила вража.
Позвільняли усіх бранців, що на веслах були.
Ті вже й думати про волю, напевно забули.
Що із каторгами тими козакам робити?
Щоби ними управлятись – то потрібно вміти.
Тож забрали всі гармати, цінне прихопили,
А ті каторги великі всі на дно пустили.
А уранці до Козлова тихо підібрались
Та й на берег на татарський вибиратись взялись.
Розігнали загін татар, що спинить хотіли,
Гамірливою юрмою до міста влетіли.
А там саме базарюють, на вулицях тісно.
І товару на прилавках чималенько, звісно.
Кинулись татари врозтіч, товар покидали,
Тож козаки все, що краще вибирати мали.
Сам Захар з кількадесятком козаків чекає
Біля «чайок», від татарських рук оберігає.
Дав наказ пройтися містом, залогу побити,
А тоді уже татарське добро потрусити.
Та козаки давно, видно, не були в поході.
Обносились, захотілось добра при нагоді
Найціннішого набрати. А тут добра того –
Бери, греби, набирайся – не лишай нічого.
Розбіглися по вулицях, по кривих завулках.
Беруть все, що очі бачать, зв’язують у клунках.
Геть забули, що Кулага наказав робити,
Не взялися на початку гарнізон розбити.
А Феті-Гірей, що в місті був за коменданта,
Швидко зляканим татарам зумів раду дати,
Бо ж походив із самого із ханського роду,
Отож мав і вплив великий він поміж народу.
Зібрав всіх навколо себе та й став нападати
На козаків, що взялися товар набирати.
Коли б разом, то нічого він би їм не вдіяв.
А тут кожен сам за себе, багатству радіє
Полетіли на бруківку голови козачі,
Напосілися татари, рубають добряче.
Вже десятками козаки голови зложили
І життя своє згубили, й добра не нажили.
Та задумав Феті-Гірей «чайки» попалити,
Щоб увесь загін козацький в Криму зачинити.
Щоб усі тут залишились ясиром чи трупом.
Бачить Захар раптом з міста вилетіла купа
Татар, що летять до «чайок». Треба зупинити
І не дати отим клятим «чайки» захопити.
Стали козаки стіною з отаманом своїм,
Зготувалися одразу до смертного бою.
Хоч татар в десятки більше – ті не відступають,
Лише шаблі козацькії в повітрі мелькають.
Та татари насідають, ллється кров козацька.
Отаману шабля в серце вразила зненацька.
Упав Захар попід ноги. Скривавлене тіло.
Козаки, що залишились, його обступили,
Щоб не дати на наругу отамана свого.
Аж тут з міста крізь ворота прибула підмога.
Як почули козаченьки – татари помчали
Їхні «чайки» попалити, добро покидали
Та й побігли до причалу, де «чайки» стояли.
На татар із боку міста юрмою напали.
Відступилися татари. А козаки сіли
В свої «чайки» й від Козлова у море відплили.
Отак жадібність зіграла з ними жарта злого.
Мало того, що із міста не взяли нічого,
Ще й поклали товариства в Козлові до біса
Та й самого отамана загубили, звісно.
Поверталися похмурі козаки до Січі.
Тепер перед товариством виправдатись нічим.
Нема здобичі з походу, людей положили.
Та найбільш за отаманом за своїм жаліли.

Сонцем розбуджений ранок
На мальовничість легкий, -
Сунеться з лугу серпанок
Прямо на плесо ріки.
Ніби хмаринка, нечутно
Ліг він посеред води
І проглядатися мутно
Стали світання сліди...
16.02.23

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

Не пропонуйте власну правду
тому, хто має вже свою:
світлини, фільми і естраду
чи стукіт серця… у бою.

Її уже не замінити,
не поєднати у одну…
Ми кров’ю сплачуємо мито,
аби закінчити війну!

І неодмінно перемога!
Кому потрібен інший мир?
Своя нас виведе дорога
і свій по духу командир!

Не пропонуйте рідну мову
тому, хто вам уже не брат,
бо там – далеке щире слово,
де у душі живе… Пілат.

Не довіряйте лицеміру –
душі у нього не знайти.
Не просувайте рідну віру,
де сяють нетрі темноти!

В  зимовій  пустелі  між  брил  та  заметів,
Де  небо  –   суцільна  густа  пелена,
Де  криків  не  чути, лиш подихи смерті,
Блукала  чиясь  сиротлива душа.
Так  холодно  й  страшно…  Безкрайні  простори
Мороз  у  кайдани  навіки  скував.
Лишилися  в  пам’яті  теплі  розмови
І спогади літніх вечірніх забав.
Не  відчай  глибокий,  не  сум  і  розпука,
Не  серце  розбите  ятрило  її -
Байдужість  та  черствість  і  те,  що  забута
Всіма,  кому  вірила в цьому житті.
Самотньо,  нестерпно  в  безкрайній  неволі.
Віддатись  дияволу  сили  нема,
А  з  Богом  миритися  теж  не  виходить…
Пропала надія… Та й віри нема.
А  далі... Що далі? Голодні  шакали,
Можливо, напали  на  теплий  ще  слід
І зовсім невдовзі яскраво-багряним
Зручним  покривалом  укриється  лід…

(другий  аркуш  загубився)*



березень  2010р.

Загублене так важко віднайти.
Серед тисячі схожих ликів
відшукати один.
Саме на нього полювала
зграя диких звірів.
Саме його переслідували
блискавка і грім.
Жалючі дотики природи
й тихий дзвін.
Цей лик нічим не схожий
на один із тих,
що плутаються в темряві.
Він так по-особливому
засмучується,
ховаючи кришталеві очі.
Такий він лиш один
серед безлічі інших.
Його очі сяють червоним,
а усмішка нагадує крик.
Десь глибоко в собі
його роздирає біль.
Поглинає самотність,
линуча з чужих осель.
Вони щасливі,
він знає точно.
Та як йому, на все самому
відкрити очі?
Він вже так близько,
майже поруч.
В затьмареній тишею тіні
він кличе небо,
на землі безсилій.

14.02.2023

Без тебе важко і з тобою тяжко,
Хоч розіпни себе поміж беріз.
Чи в небеса злітай, неначе пташка,
Чи кинься потягу напереріз.

Лічила байдуже сузір'я тихі,
Блукала магістралями журби,
Не знаючи на радість, чи на лихо
Тебе зустріну посеред юрби.

Моя любове — райдуга над степом,
Цнотлива діва, пісня чарівна.
Окрилення уславлене поетом,
Уквітчана смарагдами весна.

Ревнива власниця, сердечна ніжність,
Коріння древа, невичерпний біль,
Мінливих почуттів безмежна вічність,
Жагуча пристрасть і бентежний хміль.

Хурделиця, гірка сльоза на віях,
Нестерпна мука, мрія золота,
Світанків бурштинова ностальгія,
Жертовна кров — спасителя Христа.

Блаженна, незбагненна, незрадлива,
Свята вода живого джерела,
А чи без тебе я могла б щасливо
На світі жити?
— Певно, не змогла!

15.02.2023р.

Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент – не дивуйся їм.
При слабім вогні у сирих домах і під свист вітрів –
Напиши мені багажем життя, тяготою брів.

Проминули нам небеса ясні та рясні дощі.
Відпустились нам і навмисне зло, й чорнота душі.
Ти ходив в світи, ти любив жінок, воював і пив.
Я – плела вінки, колоски інтриг і тенета див.

Ти казав мені: як збудую дім, позову й тебе.
Я сміялась все: по воді пером, ще й перо рябе.
Закрутило нас. Ти поїхав сам заробляти гріш,
Я ж упала з сил видивлятись даль, як протерла пліш.

Я сіріла тут. Порошились дні та мели сніги.
Темнота вікна холодила біль і кляла борги.
Ти самотньо їв зачерствілий хліб, спліснявілі сни,
Як промерзлий ліс чи розмоклий лист – все чекав весни.

Так втекли роки і ніхто не знав, де шукати їх.
Напиши мені, чи не тисне жаль, чи не душить сміх?
У чужих краях за пустим столом при слабім вогні,
Як затерпне мить, сполотніє ніч – напиши мені!

28.07.2017

Сирість така, коханий, – стратитись можна.
Густо лягли тумани – правда безбожна.
Та чи простягнеш руку в ріках молочних?
Вірно я дожидаю днів тих святочних.

Дихати нам, коханий, видано треба.
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така, коханий, – правди мірила.
Та чи розгледиш в мряці: я – твої крила!

25.07.2017

Ніч закрила мене на замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми – малі, легковірні та все несвідомі
Зі своїми великими правдами?

Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та забувши й вклонитися, брали брудними руками,
Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я і докору,
Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.

Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги.
І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.

Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
Аж навіки буде простосердя збережено?

Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.

Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.

15.07.2017

Надішли мені того листа, що залишився недописаним.
Пів вірша мого – пів життя у півкроках немислимих.
Ясен світ кому потьмянів, позахмарювався?
Це намарилося, затерлося, адрес зстарівся.

Самосвітною не була чи була зірка наша?
Догоріло нам, позаймалося та й погасло.
Надішли мені пів життя мрій немислимих
У півкроках своїх – листах недописаних.

14.07.2017

Бам-бам-бам.
Добре бути нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай, гай, гай,
Зникнув.
Не зникай!
Ле-
тиш
В сві-
ти.
А я – така ж, як ти.

11.07.2017

Послухай-но, як б’ється серце ночі,
із молотом ковадло йдуть у тан.
Коротку тишу неупинно точить
струмками крові, що тече із ран…

Із ран-зіниць знекровленого міста.
Руїни укриває чорна мла,
але чекай на вибухів намисто –
між хмарами ховається «Орлан»…

Послухай-но, як б’ється серце ночі,
що місто приголубила на мить…
Лише склепив боєць червоні очі –
нехай герой ще трішечки поспить.

Хоч здоров"я слабке, душа добра і щедра,
Нерозтрачена ніжність у серці твоїм.
Покохай мене палко, я стану твоєю
І любитиму щиро тебе навзаєм.

Насолоджуймось щастям усупереч долі,
Не страшні ні плітки, ні людський поговір.
То ж радіймо життю удвох із тобою.
Свято буде на вулиці нашій, повір.

2014 р.

Припікає знову
Сонце пурпурове
Й оживають мрії, і зникають сни,
А від ейфорії
Голова чманіє
І душа радіє проявам весни.
Сонцем підігрітий,
Дме ласкаво вітер
І очам відкрито місто наяву, –
Вітерцем помалу
Всі сніги злизало
Та звело угору злежану траву.
Тільки неслухняні
Дні ці не весняні, –
То жаріє сонце, то гугнявить дощ, –
То сумую в хаті,
То іду шукати
Прояви весняні на бруківках площ.
15.02.23

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

О тісняво очей, вкінець помилуй!
Миліших, аніж милі нам, не бачим.
О зір наш затуманений! Незрячим
Й того простіше. Темряво, не силуй

Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
Проміння вийшло наскрізь через очі,
По собі залишило проти ночі
Одні лиш блискітки, мигаючі та мляві.

Зажмуритись би серед круговерті
Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
Голодних зграї – завдавали смерті.

10.07.2017

Чуєш, як між містами нашими
Поїздами, вітрами, римами
Розривається час непрохано,
Але зримо?

Горизонти палали вічністю,
Обнадіювали загравами.
Я безкрила на мить скрилатіла
Й обезсиліла.

Чуєш, як між містами нашими
Хтось кує свою правду на твердо?
А у нас? У нас тих правд було
Забагато.

Поїздами, вітрами, римами
Не здолати цю відстань вічності.
Хтось крилатий на мить повірив в нас,
Та не втримав.

08.07.2017

І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
Злікується душа моя, та й заново хворіє.
Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
Він не вмирає, він – дуріє!

***

Бережи його, Боже, від душевної муки,
Передчасної скрути, запізнілої смерті.
Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
Споминаннями стріч позабути розлуки.

***

Приходь до мене, приходь до мене
Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
Як серце – слива, а ноги – вата –
Сліпим, безтямним приходь до мене!
В Купальські ночі й на Катерини,
У пізні весни, в високі трави!
Шугнеш в бездоння очей-заграви,
Впадеш не нижче землі-перини!

***

Я прошию тебе, як перину пухку
Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
Я і так вже облита позором.
Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
Я і так вже обмита позором.

***

Отак закуталась й сиджу
Аж під самим віконцем.
Тебе у собі бережу
Та називаю сонцем.
Тебе – солодкого, як мед,
Бавовняно-легкого.
Отак закуталася в плед,
Що із фантому твого.
На підвіконнику лежить
Старе-старе люстерко.
Загляну в нього лиш на мить
І зразу стане терпко.
Кавалок ясного ума
Відрізала, позбулась –
В плече фантома, мов чумна,
Безтямно носом втнулась.
А ти такий, як оберіг,
Пильнуєш над дверима.
Уже виходжу й за поріг,
І там тобі я зрима.
Куди від погляду втекти?
Віконце прочинила.
Лечу, та знов за мною ти,
Бо ти – то мої крила.

***

На злобу дня написані
Смішні мої вірші.
Порискуй їх поправками,
Лиш не чіпай душі.
Бери собі на злобу дня
Смішні мої вірші,
Лиш не криши неписаним
В порисканій душі.
Покришені злобуднями
Правкі мої вірші.
Лиш не рівняй під риску їх
На сміх моїй душі.

06.2017

Молитвами пречистих начисто пересіяна.
Все просипане поспіхом не перед тими, не...
Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене.

Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
Що з на хліб не готового – не пожинайте, ні!
Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.

Позаглушують лихо, втіхи мої позатемнюють,
Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.

05.07.2017