А музика Вашого серця,
Мій пане, така тривожна,
Її не відчути не можна,
В ній стільки шаленого герцю,
В ній ритмів спокійних, пане,
Є стільки, як в морі штильнім,
В ній стільки ущелин, шпилів,
І досі незвіданих граней.
В ній стільки… (Дозвольте мовчати)
І слухати серця ноти.
Вони повторяться всоте
І ляжуть на серця грати.
І стануть трояндою, може,
Можливо, дротом колючим.
Мій пане, хто серце приручить,
Той божеволіє, боже…

Э-э-э, понимаешь,
мы собственно…
Що ти маєш,
на увазі, сонечко?

Заблукали?
Ну, не то что бы,
просто мало
как-то тропок…

Що за виляск?
Люба, то не постріли?
Что ты, милый,
это просто… просто…

Там сейчас
на соседнем полигоне… Ой!
Тоесть, ветки трещат!
Я иду домой!

Повертай назад!
Чуєш мене?
Я бы рада…
Да только тропки нет…

Скажи мені,
тільки чесно –
де ти знаходишся!?
Ой, извини,
аккумулятор кончился…

Вечір прощальний.
Свічка горить на вікні –
Схлипує пломінь.

Гореч кохання.
Схоже метелика тінь –
На підвіконні.

Б’ється об шибку мій біль.
Крила згоріли.
Хоч за вікном заметіль,
Жевріє віра.

(мы с моим внутренним голосом форсируем болото)

- Потом я... сворачиваю с межкварталки -
не пути ищу, а населенный пункт,
далеко до заката, и
(yeah, I'm sulking) -
это даже не
(wish you were here to pout
along)
весеннее "вместе-по-уши" -
это летнее
serves me right),
продираюсь сквозь
(if he's in, well, then, so is she -
isn't she?..),
и на тебе:
выбирай.
здесь верба - ну просто мечта озелени-
телева: или ползи по кабаньим тропкам,
или
(head over heels)
по веткам
(resilient
does the trick)
- береги глаза. недотрога
(Impatiens noli-tangere), - кем примята?... эй, кто-нибудь!..
(try going west, not south...),
и я топчу
следы
(mine, only mine and nobody's but mine - that's good;
heard a hunt's on the way... okay, no shooting tonight)

- Трудно было бы спутать - не свинья же ты!

- Remind me, why do we always fight?..

Я – поранений в серце птах,
Що літає у двох світах –
Ти запізно мене почув,
Я до тебе не долечу.
Ти раніше прийти не зміг,
Засипає стежину сніг,
А поранений птах летить,
Де розходяться два світи…

Цей вірш давно вже проситься від мене.
Тримати ж я не стану – хай іде.
Заплутавсь дощ в траві іще зеленій,
Десь тихо плаче щастя молоде.
В калюжах скачуть бульбашки вреднючі,
По ринві хлипає, аж хлюпає цей дощ.
Калинно, журавлино і … летюче
Він не минає ні людей, ні площ…
Ноктюрн осінній, гра поліфонічна
Вже захопили Луцьк наш у полон.
Далеко ще музикам! Гра ця вічна.
А дощ все не вщухає, як на зло.
Самотні йдуть щасливі – з парасольками,
Закоханим щасливо і без них.
Такий-от дощ. І осінь. І до серця змокли ми!
І вірш утік так швидко, що й не всти…

З Бугу йти до Бога – через Шлях дорога.
Через Шлях дорога – просто, як в казках.
Як в казках дитячих, що ведуть з порога,
із порога дому по чужих світах.
Сни бузкові ніжно зацілує вітер,
зацілує вітер приспану траву.
І трава тихенько зорям сльози витре,
витре всі печалі – дасть росу живу.
Оживе Полісся – скоро буде ранок.
Ранок соковитий, мов смачний пиріг.
Пироги із сиром вдома на сніданок.
Хитро котик Мурчик під столом приліг.
Сонечко радіє з раннього ранечка,
камертон торкаю – слухає земля.
У моєму серці жайвір звив гніздечко.
Я струну настрою знову з ноти “ля”.
Ляжу серцем в небо, слухатиму тишу.
Сонячне зайчатко на траві сидить.
Я з тобою разом хочу пережити
цю найщасливішу неповторну мить.

Розтанули трояндові сніги…
Коханий (?),
я знаю, що у тебе
два серця:
одне – в грудях,
інше – в п’ятках.
Тому будь обережним і
дивись під ноги!
… колючки залишились!

Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище!
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

Я гойдаю в колисці
веснятко,
а в цей час
мама весна
вишиває
райдугу.

Після дощу заплакала травинка.
І прилетів, цілунком сльози витер
Волинського Володар краю –
Озерний Вітер.

Не вмію цього неба
не любити.
Дощ стукає в вікно
уперто.
Він проситься до мене
в серце.
Може,
впустити?..

Вчорашні вимрії збулись
так несподівано. Тремтливо
чекаю краплю, що колись
народить зливу.
В тобі – відлуння всіх чудес.
Хай серце змокне аж до нитки!
І зорі падають з небес,
як роси з квітки.
Ти знов повіриш в тихі сни –
і стане трепетним скучання…
Чекали довго ми весни –
прийшло
кохання.

Невідоме ім’я раба,
Та хеопсовеє нетління
Стереже гробаря ропа
В пірамідовому творінні.
Невідоме ім’я раба,
А тим паче -
ім’я рабині,
Що викохувала раба
Іменованому камінню.

Нічка чари збирає у темряви міх.
Заховала у дикій лозі
Мерехтливі зірки на медвяній росі
І сріблисто-рожевий горіх.
Співи зел, мов зітхання погаслого дня,
Заколисують стомлений сміх.
Позіхає дрімливо горіх,
Поглинаючи снів зізнання.

Поскладаю себе в оберемок,
Загорнуся до свіжого глянцю.
А листівку друкую окремо:
«Для найліпшого із коханців»

Сіро-, каро-, зеленоокі,
Із блакиттю в очах, до строю!
Знаю, знаю! Усі одинокі
Ви без мене, щасливі зі мною.

У пакуночку я презентую
Складену правильно, чинно
Всю, із чого давно готуюсь,
Чим дарую для вас причини
Бути впевненим у «не повторі»,
Бути обраним… (От безпечні!
У мені не побачить потвори?!
Але зараз про це недоречно…)

Поскладаю себе в оберемок…
Презентуюсь лише одному!
А листівку друкую окремо:
«Вже Тобі. Коханка Невтомна»


2009

Скажи що-небудь, розкажи,
Тебе кохаю я.
Огляньсь мені, всміхнись мені,
Без тебе я сумна.

Сміюсь не вір, словам не вір,
Ховаю очі я,
Пізня любов, мені повір,
Одна, завжди одна.

Твоє обличчя юне ще
Ночами бачу я.
Для тебе ж це усе пусте,
Душею чую я.

І глибину всю почуття,
Жаль, не збагнуть тобі,
Душа ще надто молода
У двадцять на Землі.

У моніторі чорне небуття
Всі файли стер “сумняшеся нічтоже”
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Любові плин в небесній глибині,
А потім наче хтось посипав сіллю.
Блукали ми в чагарниках брехні,
Тепер тебе кохати – божевілля.

Я вимів дочиста твоє сміття
Й надвечір виніс все за огорожу.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Зустрілись ми з тобою навесні,
Сп'янів коханням я, та ось похмілля,
Бо твій Амур мабуть що знавіснів,
Тепер тебе любити - божевілля.

Колише осінь за вікном віття,
А вітер виє й тисне в скло вороже.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Місту Лева

1
Побравшись із залізницею,
Залишаєш по собі місто –
Тісто,
З якого пам’ять твоя
Ліпитиме жайворонків,
Аби скуштувати весни
Із присмаком недограної увертюри.

2
І залишиться музика, застигла у камені.
Готичне одкровення довгих нот,
Вічним бранцем якого
Прямує до шпилів погляд.
І твій абсолютний слух -
Зір. Навиворіт.

3
Якщо вітер
Уперто куйовдить твоє волосся,
Прислухайся.
Зведи очі до неба.
Певно, він хоче,
Щоб ти почув
Кончерто гросо для флюгерів з оркестром.


4
Припасти до сонячного куманця.
Пити очами міцний світанок.
П’яніти швидко й надовго.
Набувати нових імен -
Соковитих,
Мов серпневі яблука.
Вологих і теплих,
Наче бруківка по зливі.
Блискучих, ніби люстерко роси,
В яке задивилась
Фігурка Діви Марії…
Пити.
Убирати у себе
Шепіт дерев, голубів
І каріатид.
Ще-е-е-е-е-е...
Спрага – єдина правда
Львівського всесвіту.

5
Шосте відчуття –
Відчуття сполучених посудин.
Чуєш, як в тобі переливаються вулиці?

6
Зоряне небо костельного світу –
Друшляк,
У якому Бог
Відкидає спагетті комет.
Деякі з них
Випорскують
На таріль старовинних дахів,
Зачинаючи Час бажань.
Обери свою хвилину.

7
Ввечері
Тобі усміхнувся кіт.
Перетворився на рибу.
Риба співала до півночі.
Доки не щезла.
(Чого тільки не побачиш
У вітражах людських облич).
А вранці ти впізнав її профіль
На кавовій філіжанці.

8
Одного маленького плацу
Достатньо,
Аби в центрі його
Відчути себе геніальною інсталяцією
Найвідомішого небесного Майстра.

9
Лікуючись залізницею,
Не можеш не повертатися.
Ще б пак!
Хіба можна уникнути
Долі,
Якщо доля – місто.
Якщо місто –
Нескінченний
25-й кадр
У стрічці твого життя…

2007

Хроматичний звукоряд барокової флейти з точки зору сучасного слухача досить нерівний – одні ноти дзвінкі, інші – бліді і невиразні. Композитори того часу це враховували і не вважали це вадою – радше специфічним відтінком кожного звуку. Треба навчитись любити ті звуки – вони невід’ємна властивість інструменту і мають свою власну красу
(із “Школи гри на бароковій флейті”).

Твій кожен звук – царице інструментів вітру – досконалий і прекрасний.
Коли злітаєш до найвищих – мі і ре і до і сі –
Дзвенять вони, неначе келішки з вином у товаристві добрім –
Їх слухав би і слухав до нестями, немов тости елітно-славні, або ж як
Обіцянки солодкі наших можновладців, що і відірватись годі.
А далі вниз – там ля і соль, чудові пишні звуки,
Зі смаком стиглої черешні – у погожу літню днину
Під небом голубим і безтурботним.
О, ніжні мі і фа – які ще нижче – з ними, друже, не перестарайся.
Бо пристрасть подиху ти мусиш пригасити – спитай в Орфея – що і як.
Ці звуки – хоч і тихі – та відлунять враз у серці милім.
Є ще у фа і брат – бравурний фа-дієз.
Цей славний хлопець все напоготові, як гусар –
підтягнутий й дзвінкий – в гламурі блиску.
Так як і вірний побратим його – веселий ре.
О, славні Буффарден і Кванц (колись у Дрездені) обох любили до нестями.
А далі й Фрідріх Другий – гурман і естет і в музиці, і в битві
(в перервах листування із Вольтером) – до цього причастився.
Аж задзвеніли дзеркала у Сан-Суссі під натиском колоратур й каденцій пишногрудих.
А Баха старший син – то мусив лиш контінуо тримати тим бравадам.
Було бароко, ба... стало рококо.
Та мусим рухатись ми далі вниз – і до минаєм, бо про нього згодом.
Ще далі – сі, ля, соль – величні і глибокі звуки.
Неначе переливи ніжні півтонів божественного оксамиту (нехай приміром Караваджо спаде вам на око).
Не квапся – хай той звук помалу силу набере й спокою мудрої краси.
Ось так ця мить – нехай зависла би між вимірами і світами,
Мов в вічність ниточка...
Але, відволіклися ми то ж йдемо далі.
Бо далі нижнє фа, а вже йому, либонь, найбільше перепало.
Нездалий брат дзвінкого фа-дієза, він фальшивий і безбарвний
(так каже світ).
То ж славний Тромліц дань віддав англійській моді й відправив тихого старого на спочинок.
Натомість блиском сяє франтик-важілець (о, панночкам в столітті дев’ятнадцятім він певно був страшенно до вподоби).
Але, насправді, в тому фа – усе твоє мистецтво гри – й можливо до старого таки схочеш завітати,
То треба буде шапку, одіж новомодну зняти – й усе лишити при порозі.
А взяти лиш себе.
Коли ж бо пощастить – при тріску дров – повідає можливо щось із давнього...
О, звуки ніжні, фа, і до і соль-дієз, бемоля сі.
Ви – наче подорожній, що у затінку присів,
Від світу гамору, і метушні безглуздої подалі.
Вас славні Філідор і Отетер любили, “всі ранки світу” повні були вами.
Зігнутися і привітатись через живопліт століть.
Послухати й почути...
Говоріть!...

[Використано імена і події з історії флейти, прізвища латинкою: Philidor, Hottetterre, Buffardin, Quantz, Friedrich der Grosse, Tromlitz, Bach. Для зацікавлених історією флейти автор буде радий прокоментувати чи надати пояснення]

Іду від тебе, як з поля бою.
Поранення пряме – у серце.
По склу стікаю твоєю кров’ю
... і це минеться

Кардіограма – суцільний прочерк.
Присвячена тобі смерть ця.
Рецепт. Не розібрати почерк
... і це минеться

Розкажи мені вірш, любий,
Як бувало раніш, любий,
Про любов і про інш. Любий,
Розкажи-розкажи!
Про казкові вогні, любий,
Про тобі-і-мені, любий,
І про пестощі й ні... Любий!
Чи ж забувся вірші?

Два городи й курник, люба,
Вісімнадцять штук в рік, люба,
З них шістнадцять на лік... люба,
За квартиру й на чай.
Обнагліли братки, люба,
Пошаліли батьки, люба,
Остогид цілий Ки... Люба,
Ти мені вибачай!

Не сьогодні, не тут, люба,
Скоро в аспіранту... люба!
Ну пробач мою ту... люба,
Ти ж бо знаєш, я бевзь!
Ти ж у мене одна, люба,
Усе інше – мана, люба,
Тож пішло воно на... люба!
Я кохаю тебе!

випий цикути склянку
я знаю це твій улюблений напій
принаймні нічим не гірший
од моїх брехонь
я нагрію її тобі
у долонях моїх коханців
поки ті ніжно торкатимуться
моєї шкіри
я зготую її лиш для тебе
адже нас стільки пов'язує
стільки речей які в'яжуть
нам руки
стільки минулого
та геть непотрібного
але хай це буде кінцем
хочеться бути гуманною
пий любий мій пий

В твоєму світі – всесвіті моєму
безкрайність неба дивна і проста.
А на столі свіча з Єрусалиму,
молитви слово тихе на вустах.
Я не прошу, не плачу, не благаю,
не нарікаю, а благословлю…
Ти чуєш, Боже, я благословляю
тих, що не знаю і кого люблю.
Благословляю той єдиний вечір,
де ти мені уперше усміхнувсь,
де вперше зазирнув мені у вічі.
Благословляю, радуюсь, молюсь…
Благословляю день і мить невпинну,
коли переступаєш мій поріг.
Благословляю у тобі дитину,
яка іще не відає про гріх…
Благословляю ніч, росою вмиту,
в яку ти зазираєш крізь вікно.
Благословляю світ, в якому жити
з тобою на одній землі дано.
Нехай тобі побачиться незриме.
У відповідь тобі я усміхнусь.
Горить свіча - свіча з Єрусалиму.
Благословляю, радуюсь, молюсь…

Серйозність на обличчі – маска просто.
Мій пане, Вам вона не до лиця.
Я грію пальці до липкого воску.
(До нього ж не зігріються серця).
Мій пане, говорити можна довго,
Заплющити зіниці і вести
Без усіляких вузликів розмови
І долілиць летіти із мостів
У прірву нерозгаданої тайни,
У пристрасть велелюдних вечорів.
Мій пане, Ви такий, як є насправді,
Не змінить душу Вашу жоден грим.
І жодна маска Вас не зробить іншим,
Серйозність на обличчі – просто мить…
А правда вся – в розкрилених зіницях.
(хоча Ваш погляд може і убить)…

В молекулі сльози моєї
вчора
твоє втопилось
серце.
Смішно так…
Неначе про дурниці
ми говоримо,
а зорі чують все.
І зупинився час.
І не страшні мені
ніякі зливи,
бо я –
володарка сердець:
того, що у сльозі моїй
втопилося
і власного (яке у клітці –
грудній, щоправда,
але все ж…).

Сльоза була солона й
солоніша,
але твоєму серцю
тепло стало в ній.
Бо сіль – то істина.
Є ніч, є тиша…
Є ти в мені.

Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі...
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.

Пульсує кров у венах,
як вино.
Надворі – осінь.
І в душі –
осінньо.
Сережки золоті у клена…
Знов
ми квити. Ти нічого вже
не винен.
Останній борг цій осені
віддав.
Шипшиново, калинно –
всюди.
Найбільший гріх втопився
у сльозах.
Русалки плачуть теж,
як люди.
А осінь дзвінко золотом
тремтить
і синню неба, сплетеного
з даллю.
Листочок впав.
Йому болить.
Розділить осінь біль
між зорями
й печаллю.

В моєму серці – осінь…
На шальках терезів
гойдаю сонну
втому.
Душа не знає,
де їй ночувати.
Вже час додому.

… печальні очі у дощу.
І я іду Чумацьким Шляхом.
Спиняюсь на хвилину –
STOP! –
перед червоним
світлофора
знаком.

Твій погляд пахне чебрецем,
весніють сни… А пам’ять
не здатна вересня забути –
до крові
ранить…

По венах у ромашки
плине час,
а у людини –
лиш короткі миті.
Хай мрією
засвітиться для нас
щасливе сонце
у ясній блакиті!
Як лікар,
визначу ромашці пульс.
Її хтось з коренем
зірве,
погубить…
За смерть свою
ця квітка вдячна буде
останньою пелюсточкою
“Любить!..”

* * *
Солодким сміхом
опаде печаль.
Веселим сонцем
в червні, як звичайно,
прийду до тебе,
радосте моя,
із завтрашнього дня.
Прощально…
Ти знову заспіваєш
про любов.
Холодний дощ
сльозу останню зронить.
Впаде зоря до птаха
на крило,
на сиву хмарку,
як на скроні.
У мене в серці –
юна заметіль…
Чарує душу погляд твій
бузковий.
Прийду до тебе,
радосте моя,
на перехрестя буднів –
знову…

Я – твоя Шехерезада,
І на двох у нас позаду
Тисяча ночей казок,
Залишилась ніч остання –
Після чого без вагання
Смерть прийму із твоїх рук,
Геть зітхання –
Нарікання –
Я щасливою була, востаннє
Розкажу казкових мрій
Й ген за обрій
Поведу тебе, королю мій,
Щоб в очах твоїх побачить усміх,
Щоб луна несла твій сміх,
Після чого, мій королю
Я покірно свою долю
З рук твоїх прийму.

З твого ж бо ребра, Адаме,
Прийшла я колись у цей світ
З моїх бо ж рук, Адаме,
Ти їв заборонений плід
Зі мною колись, Адаме,
Пізнав ти солодкий гріх
Наших дітей у саду, Адаме,
Лунає щасливий сміх...

Це доля була нам, Адаме,
Піти у світи незнані,
Та ми ще вернемо додому -
Сотворимо рай у вигнанні
Ти віриш мені, Адаме? -
Спокутуєм гріх первозданний,
Пройдемо з тобою садами
В едем, що був Богом нам даний.

...спроквола
сотаються
густі
сизо-синясті
сутінки
над плесом
сонної ріки

...перший
рожево-золотистий
промінь
заплутався у гіллі
самотньої
плакучої вербиці
і покрадьки
спрагло обціловує
сонну красуню

...прозоро-ніжна
прозелень
тремкою хмаринкою
струменить
у мереживній
вербовій кроні

...світає
...на серці
сонно

*
Міражі
в пограниччі липневої спеки –
запаморочились од задухи
нарубані вранці дрова
на причілку.

*
Скелі
спинились на березі моря –
наче коні камінні –
струшують бризки
із грив.

 
Десятою склянкою низько дзвінкою
У сліпе лабіринтове плетиво ночі
Привидом брига з мусонною кармою

В черепаховій перламутровій вічності
На густо барвистих коралових рифах
Хризолітовим ангелом у тихім пеклі

Кривавою скарбницею на кістяках
У сріблястій лунко пульсуючій темряві
Заклясти стародавній смарагдовий жах




 

Випадково торкнутись поглядом…
І ковзнути думками… по тілу…
Звідки ти?...ти, напевно, із мороку.
Я зі світла. До тебе… хотіла…
Дивна спека. У грудях холод.
І чомусь так нелегко дихати…
Ти ручний, мов бульварний голуб,
Та з очима підступно-хитрими.
Спалах камери… Ховаю погляд.
Ти немовби знімаєш душу,
Це для когось ти просто фотограф,
А для мене ти все вже розрушив…
Мої голі думки
Так розбещено рвуться до бою.
Моє тіло в вогні,
Та надалі я буду німою!
Навіть зрада зіниць
Хай нічого для тебе не значить.
Нехай погляд іскрить!
Я байдужість не можу зіграти…
Я ловлю кожен жест,
Хай надалі він серце терзає.
Це немов напівсмерть,
Яка є, і водночас якої немає…
Прощавай назавжди, безіменно…
Забирай ці рядки,
І подяку за хвилю натхнення…
Прошу, знімки зітри………………..


19.07.2009

Я б Вам сказала, пане мій. Та ні.
Я промовчу. Як завжди. Так, як завжди.
Бо Ваші очі знов такі сумні,
Вони не стерплять ні брехні, ні правди.
Вони не стерплять вічності розлук,
Грядущих війн і пострілів у тіло,
Вони бояться білосніжних рук,
Які серця виймають відболілі.
Вони бояться… Ні! Стривайте! Ні!
Мій пане, хочу Вам сказати слово –
Згадайте, Ви наснилися мені
У тремності наївної любові.
Навіщо ж так? Навіщо знов мечі? –
На них ми битись зовсім не готові.
Ви краще станьте місяцем вночі.
Чи може?.. Ні! Не треба тільки знову
Щось шепотіти в тихість вечорів,
Шукати нот у дзенькоті бокалів.
Мій пане, навіть, вовк сумний волів
Убити світ своїм нічним вокалом.
Хоча до цього… Чом Ви мовчите?
Чим можу Вас утішити, скажіте?
А за вікном мете, мете, мете…
На чорну землю білосніжним квітом.

Хмари тягнуть воду колішем.
Ковалюють, росами мінжують
літні вечори. Послаб єрем –
сонце закотилось за підмур’я.

Місяць тягне воза, наче віл,
вічний, борозенний, колішенний…
Зірка спалахнула – засумів
чи злякався Ірод? Та горенять

острахом хвилини мовчазні…
Знак питання дряпає, мов п’ясток…
Щоб здобуть людині увесь світ,
душу подобає занапастить.

корабель у морі
на березі маяк
я потопаю у крові
байдужості зівак
серцям бракує любові
моря прагне моряк
заборони придумуєм нові
на березі досі світить маяк
корабель потопає у морі
не врятує його вже жодний моряк

Я хочу обняти безмежність,
наповнити життям пустоту,
Я хочу з'їсти буденність
і провалитись крізь висоту.

Я вогонь хочу випити,
запалити вогнищем лід,
Я вітер хочу зловити
і cколихнути цілісінький світ.

Я хочу летіти, я хочу упасти
блискавиці руками впіймати,
Золоте яблуко із раю украсти
і літати, літати, літати.

Береза сік дає повільно.
Холодні краплі і мутні
із шумом падають постійно
і розтікаються на дні.
Північний вітер, не весняний,
процес тепла призупинив,
А я чекаю, перший, ранній
ковток холодний на розлив.
Бо твердо знаю - це, як віра,
як тільки дасть мені ковток
моя берізка білошкіра,
життя піде в новий виток.
Після весни червнева спека,
а потім липень і жнива.
Із серпня осінь недалека,
пожовкне листя і трава.
Я все рахую краплі соку
під монотонні звуки "Кап".
Не підганяй ці пори року.
Не поспішай. Прийдуть і так..
18.07.2009р.

до мороку в цій кімнаті можна звикати
або
вийти у перші ж двері по фарби і пензлі.
окремо відрізане вухо і жовтий
ван гог
штовхаються із вічністю у черзі.

я ж на весь цей плин часу не реагую
ніяк
на відстані однієї думки розминаю крила
і яко мога глибше занурюю теперішнє
в кон'як
що вже давно мені замінює чорнила.

стою осторонь докурюючи останнє вікно
я звикла
бути сміливою як Мерсо але здебільшого
лише до моменту свого пробудження.
за межами реальності душа стає вільнішою
і відчувається інтелектуальне збудження
наприклад...

При повнім здоров'ї – пухнаста і біла
Жила - була Жаба тихенько несміла.
З готовністю бралась за будь-яке діло,
Щоб вибитись "в люди" і жити в столиці.

Від праці натхненної виросли крила,
Розквітла захланність, упевненість, сила.
Скумекала швидко, що декому мила,
І голос сміливо подала з криниці.

Посипались зверху гучні компліменти.
А ще – пропозиція в банк під проценти
Покласти свої капітали – клієнтам
Належаться бонуси – наміри ниці.

І тут пощастило новій бізнес-вумен:
Ростуть депозити, і множаться суми –
Шикарні авто і від Prada костюми,
Від щирої усмішки гнуться полиці.

Незлі дивіденди від нерезидентів,
За чорну готівку з офшорів – презенти.
Пора – в депутати, тоді – в президенти,
Щоби не отримати ляпас по пиці.

слова пусті - пусті слова,
бракує вчинків.
дерева - молоді дрова,
обігрівають нам будинки.

міняй стару пластинку
на нову, ді-ві-ді,
на новий рік ялинку
в саду зрубай пустім,

не залишай слідів.
майбутнє вже ось-ось...
буде колись - в біді
горілки нап'ємось.

бракує тут когось,
пусте - забудь,
пророцтво вже збулось,
їх завтра розіпнуть.

словам бракує сили -
даремно говорили.

2009-07-19

любов on-line
хіба ж таке можливо
кохати і не чути слів
коли в off-лайні ти чекаєш дива
й у чарці віскі сильних почуттів

любов on-line
мабуть, це все без змісту
любов on-line
безглуздий набір слів
любов on-line
загублена у місті
на сервері двійкових почуттів...

«ТАК–ТОБІ–Й–ТРЕБА…»

***

Лишень помріяти..,
і те, скажу я вам, – не гріх:

О! Принце мій …
Та Ви, я бачу, недоступний…

Однак,
Переступили поріг…
що більше схожий на моріг…
Й чого б ото..?
Підлагодить стосунки?
Ой, як сумно!

(…А за тим порогом
немає дороги, недоторку,
немає надії, і шльондра – краса –
в колі події, на перехресті за рогом,
ти – сам…)
…Лишень, послухаю твої слова,
що ти припасував їх міцно
до порогу, де життя як тюрма.
Навіть для якогось сороміцтва
нема як і загородиться
– місця нема…

(…приготуюся з ножем і вилкою,
сухарем і тарілкою…
Це ж нічого, що так?
Твоїми словами наїмся у смак,
Чи як?

…залетіла пташка у віконце
і летить межи очі,
закриваючи сонце,
а мені до пташки – і дотепер зась…
то… хоча б пір’ячка про запас…)

Ви ж бачили, принце,
туточки не столиця,
Не бруківка під ногами,
бракує програми:
ні облаштунків, ані долонь ляпотіння…
У долонях лиш купа насіння.
Для шамотіння.
І що ж..?

Мовчите ж бо!
Тоді вже – вертайтеся з Богом у столиці,
там і на Банковій є молодиці,
які норовлять
загнуздати принців,
до яких нам, як до пташки – зась…
А їм – хоч пір’ячка про запас.
На раз!

Розтанула надія на любов -
З підлоги витру сліду мокру пляму.
Твоя сорочка? У помийну яму.
Давай ключі. Спасибі, що пішов.

Летіти сам до себе за собою,
де неба зважено на дев`ять грамів,
русло війни всихає після бою,
бійниці – гнізда, та нелюдно в храмі.

А храм той розпускається габою,
він пахне дзвоном, золотиться в банях,
бо те, що на іконах – не з тобою,
воно в тобі, нажите та без рами.

Душа відкрита, наче похоронка,
слова до словника летять німіти
та словенят відгодувати звуком.

Де перепонам барабанним тонко,
межа проходить між мовчу та світом,
сонет, немов стріла в обіймах лука.

17 Липня 2009