Ніхто із нас в житті не вічний,
та говорили, що в село
на день народження у січні,
приїду. За гучним столом
ми ж домовилися з тобою
справляти разом ювілей?
Журба гарячою сльотою
скотилася з моїх очей.
На роздоріжжі зупинилась,
брести не відаю куди?
На цвинтар, де твоя могила,
ведуть загублені сліди.
На ключ зачинена капличка,
хрест на семи вітрах гуде,
чому ж назустріч, ти сестричко,
мене обняти не ідеш
з воріт невіданого раю?
Несу гвоздики сумоти...
нема... й у Бога не питаю
в яких снігах тебе знайти?

12.01.2023р.

І тепер ти тривожна.
Шекспір на … четвертім сонеті
опустив свою браму на наше чоло.
Ми єдиною думкою, якої не можна,
ще у третім
розкраяли все, що було.

І тепер я не смирний.
На площі фонтановий вогник
розтулив тоскну ніч в я́сній спині твоїй.
Ти блукала лелекою, крокуючи вірно
там, де коник
удень слід повторював свій.

Оштрафоване місто
на сто незакоханих тисяч
землетрусу чекало вже кілька століть.
Ми повітрям давилися, співаючи пісню,
так, як личить,
розтративши все, що болить.

2 травня 1995 р., Київ

Було то іще в той далекий час,
Коли й писати люди ще не вміли.
Тож спогадів про те не залишили.
Хіба оця легенда збереглась.
А було то в Єгипті ще, коли
І піраміди там не будували.
Хоча якісь держави існували
І фараони в них уже були.
Отож, в одній з малих отих держав
Жив-був і правив фараон, казали,
Що, наче, добрий був і правив вдало,
На підданих не надто й наїжджав.
І, наче все, як слід, якби то не
Його жона (де зміг лиш відкопати).
Таку вже кляту спробуй відшукати.
Бо ж на умі у неї лиш одне –
Вона! І все було замало їй –
І одягу, й прикрас, і слуг навколо.
Здавалось – не вгамується ніколи.
І, навіть, суперечити не смій.
Акація – так звалася вона.
У розкошах жила, усього мала,
Чого б лишень була не побажала.
Але, воно, мабуть й не дивина,
Бо чоловік її, чи так кохав,
А, може, просто не хотів перечить.
Везли зусюди їй потрібні речі.
А той лише дивився і зітхав.
Як фараон ті вибрики терпів,
То уявіть, як слугам діставалось.
Вона ж сама не милась, не вдягалась.
Й раптовий в неї викликати гнів –
То дуже просто. Ледве що не так –
Вона у крик й нещасного одразу
Тягли надвір і били «за образу»
Величності. А з того неборак
Не міг ні сісти тиждень, ні лягти.
Причин же покричати досить бу́ло –
Той не устиг, та слово не дочула,
Той не зміг швидко бажане знайти.
Та воду не догріла, той прим’яв
Краєчок плаття. Там вікно відкрите,
Там на́пою у кухоль не долито.
Ніхто в палаці спокою не мав.
А парфумеру ж діставалось як?
Вона любила гарні аромати,
А той усе ніяк не міг вгадати.
І то не те, і те зовсім не так.
Він і ночами цілими не спав,
Все колотив щось, підбирав в надії,
Що, врешті господиня та зрадіє.
І доки ще ні разу не вгадав.
Під настрій же був кожен аромат,
А, як у неї настрої мінялись
Так, що його й вловити не вдавалось.
Той парфумер уже був і не рад,
Що здумав фараонові служить.
Тепер же і хотів би десь подітись,
Та ж ота клята може розізлитись,
Й накаже чи повісить, чи втопить.
Поки отак у роздумах він був,
Принісши їй свої парфуми но́ві
І аромат у них такий чудовий,
Що він за себе гордість аж відчув.
Вона ж лише наморщила свій ніс
Й пожбурила ту пляшечку об стіну.
(Бо ж знову лютувала без причини):
- Ти знову погань цю мені приніс?
Мені потрібен аромат п’янкий,
Аби ні в кого не було такого.
Щоб в голові млоїлося від нього.
Якщо не зробиш за три дні такий,
Велю тебе повісити отам
Уверх ногами, щоб сконав у муках
Тоді і другим буде за науку.
Той сумніву не мав, а ні на грам,
Що так і буде. Повернувсь сумний
В свою майстерню й взявся мудрувати -
Щось наливати та переливати,
Мов ритуал виконував який.
Варив, цідив, і знов переливав.
При цьому шепотів якісь закляття:
- Щоб деревом тобі, нарешті стати!-
Якихось трав засушених додав,-
Щоб шкіра уся зморщилась твоя!
Щоби тебе всі люди оминали,
Бо колючками ти усіх лякала.
Щоб довелось тобі отак стоять
У спеку й холод і усе терпіть,
Як оце люди терплять біля тебе.
Хай дасть багато років тобі небо,
Щоб мучитися та, все рівно, жить!
Коли готове вариво було,
Додав парфумів ще для аромату.
У пляшечку налив то не багато.
Якраз три дні відтоді і пройшло.
Іде він до цариці. Та сидить
В саду чимсь невдоволена, сердита.
Шукає, мабуть, ще б кого побити.
А тут і він. Примружилась за мить:
- Ну, що, зробив? Мотузка он чека!
Та чоловік поглянув їй у очі:
- Я особисто в руки дати хочу!
Тримає свою пляшечку в руках.
- Ну, то давай! Пустіть сюди його!-
То вже сторожі. Підійшов близенько,
Цариці уклонився тій низенько.
Та пляшечку свою відкрив бігом
І хлюпнув з неї прямо їй в лице.
Усі навкруг на мить оторопіли,
Бо враз на місці, де вона сиділа,
З’явилось якесь дивне деревце.
В дрібних листочках та у колючках,
Що страшно, навіть, гілочку вхопити.
Але вся крона білим цвітом вкрита
І аромат такий у квіточках,
Що скоро позбігалися усі
Аби на таке диво подивитись
Та ароматом тим насолодитись,
Дивуючись такій простій красі.
Чи залишився парфумер той жить,
Того не знаю. Та із того часу
Акація по світу розрослася
І досі аромат її п’янить.

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Туман над озером, туман,
І лебеді летять над плесом,
І листя зірване летить, -
Летить, як вітер без адреси.
Летить над озером летить.
Здимають грудь рожеву хмари
І заглядають крізь туман
У плесо озера, і тягнуть
Кошлаті відблиски примар.
І все вдивляється, і все
В холоднім подиху світання
Шукає спосіб, щоб себе
Відбити в дзеркалі вростання.
Як хмари в озері небес.
Як лебеді, як ти, як вітер,
Як те, що він знаходить вихід -
Зірвавши листя і тебе.

24.10.2021

***
Він ніколи не мав громадянства країни,
лише посвідку на проживання.
І в стосунках з жінками не знайшов ту, єдину.
Чи було, взагалі, це  - бажанням?

Люди, що час від часу поруч йшли, чи повз нього,
і яких зустрічав він де-небудь,
розчинялись, ставали частинами фону,
між дерев, між землею і небом.

Чи усі були гірші за нього ці люди?
Жили поруч, далеко? Натомість,
залишались лише незнайомцями всюди,
не впливали на душу, свідомість.

Своє серце тримав наче в сейфі із кодом,
темним склом очі щільно закриті.
В його душу ніхто не знайшов ще проходу.
Як життя  в паралельному світі?

Хтось плюється трутою, я - медом,
І таким липким, що хай бог ми!!
Ось тому від мене всім поетами
Гірше, ніж від сказу та чуми..

Як обмажу славою ловкенько -
Надимає геніїв ураз.
Навіть у покійного Шевченка
Пощезав миттєво творчий сказ.

Ну, а він митець не слабкодухий,
Майстер Слова, хоч і неживий.
А сучасні - бевзі капловухі,
Як читаєш, то хоч вовком вий.

А сатира люта (це не жарти!),
На кістках танцює гопака.
Ну, то що - кортить і вам писати,
Розізлити клятого Сушка?

15.01.2022р.

Пече в грудях, на серці камінь
і очі застилає пил –
я з перебитими руками
лежу в руїнах поміж тіл…

Сусіди рядом, діти, внуки,
хто стогне ще, а хтось помер…
Невже?. Невже оті тварюки
і далі житимуть тепер?!

Бомбити будуть і надалі
цинічно неповинний люд…
Немає більших аномалій,
ніж цей злочинний план іуд!

Куди ж ти дивишся, суспільство?
Нас убиває терорист!
Чи нині вже оте насильство
лише маневр, військовий хист?!

Це ж геноцид всього народу,
найтяжчий злочин на Землі!
Кому останеться свобода,
як він розтане у імлі?!.

Чому піджали тихо крила,
немає досі дій твердих?
Адже щитом живим закрила
вас Україна від орди!.

Немає честі в супостата,
сьогодні ми, а завтра – ви!
Народам світу треба встати
і захиститись від москви!

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.
Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.
Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.
15.01.23

Сиділа поміж небом і землею,
трималась мужньо із останніх сил.
Лише одна з родини усієї
і уціліла. Різав очі пил…

В одній кофтині взимку, на морозі,
над головою нависа стіна.
Землі сама дістатися не в змозі
і тільки думка – Боже, я одна!

Ні, з-під завалів стогін долинає,
дев’ятий поверх аж на п’ятий ліг…
Невже?. Невже моїх уже немає?!
А з неба падав новорічний сніг…

Усе змішалось: крики і сирени,
криваві плями прямо на стіні…
Холонуть крові залишки у венах,
а треба не коритися війні!

І ось нарешті рятівна драбина
зі скреготом схилилася до ніг.
Майнула думка – може не загину!
А з неба падав новорічний сніг…

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Січень морозним подихом
перебіга між вустами,
тупає льодистими сходами,
важить проміння на грами,
солить крихкими снігурками
кінчик замерзлого носа,
в’яже хурделичим гуркотом
сиві березові коси.

Зирить у сторону лютого.
Лютий стоїть на порозі
краю, бідою невгнутого,
поворушитись не в змозі.

Як же? Снігами червоними
вкрито міста і гаї.
Плачуть гіркими прокльонами,
гоячи рани свої.
Сліплять пустими очницями,
чорним проваллям дахів,
зірваних ницо чужинцями
в масках облудних братів.

Дивиться лютий розгнівано.
Це ж він впустив їх сюди.
Минулорічними кригами
зла вкарбувавши сліди.

Січня зморожене дихання
стало нестерпно важким.
Груди розшматує віхола,
в небо здіймається дим,
некрижаними уламками
зрізане горло навпіл.
Лютий гучною мовчанкою
січню наводить приціл.

14.01.23

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Слава Богу, хоч старість навчила –
Нікому не заздрить.
А було ж!..
Як згадаю, пройма од безглуздя дрож:
Стільки ночей не доспато,
Скільки недорозумінь довелось пережить...
І, курям насміх, заради чого?
Не дали посаду жадану?
Нагородою обійшли?
А ще таж-таки старість навчила прощати.
Вибачатись навіть перед малятами звик.
А от прощать не спромігся.
І тільки тепер, перед тим, як іти у засвіти,
Од чистого серця всіх прощаю , хто мені завинив.

Не пиши і не шли навіть смайлів личини.
Мушу сильною бути. Забути. Тепер - й поготів.
Там, де я, розмовляють думками й очима.
Й ми раніш так уміли. Та дещо змінилось в житті.

Розкололось життя. Де наївні печалі,
Коли горем невтішним здавалась розлука сумна?
Там, де я, прилітають ракети ночами,
Поверхи опадають і штори тріпочуть з вікна.

І таке все дрібне, що здавалось потрібним,
І така дорога кожна мить і життя, й доброти,
І своєї землі кожна латочка й скиба,
Що й не знаю, чи ти зрозумієш. Прощай - і прости.

***
А генерали банди маніяка
воюють між собою – хто кого.
Ой, небораки,
маєте собаку –
тримайте у наморднику його.

***
А пуйлу і кров людська – вода,
і сльоза дитини... і до скону
міль бліда
усій землі біда
як чадний недопалок бавовни.

***
А є чудовий вихід у пуйла –
поїхати самому у Гаагу...
хоча і на козла
Феміда зла,
та за мільйон позиче колимагу.

***
А на хіба раз... путіну баби
і два... ці бісові кабаєнята?
А от якби...
іронія судьби,
могли би у Європі поховати.

***
А ще одна ідея визріває –
мочити мафіозі у лайні,
а як спливає
то нехай до раю
показує дорогу кацапні.

***
А ми не розгадаємо таємну
і загадкову душу мудака,
бо ця личина темна
має гени
диявола, адольфа і совка.

У фіналі
А вову запросили до вінця
і... підманули. Він один у храмі.
Нема отця
і іншого кінця,
аніж у пекло уперед ногами.

01.2023

Щедрий вечір, стіл, кутя,
вся родина вдома.
У візку мале дитя
ще не знає втоми.

Тихо лине коляда,
вторить їй щедрівка.
Теплотою всіх віта
батьківська домівка!

Сполох, вибух і пітьма
та сирен стенання.
Дев’ять поверхів нема –
то «братів» вітання…

Зло несе московський «мір»,
гибель і розруху.
Наволочі тій не вір,
сам дивись і слухай!

Мобільний телефон мовчить,
Не дзвонить більше мама,
Але не рветься серця нить
Між нами.

Думками з нею поряд я,
Вона також, напевно,
Із небозводу спогляда
На мене.

Я відчуваю, як вона
Знімає біль рукою,
Спостерігає край вікна
За мною.

І витирає крадькома
Сльозу мою невтішну,
Мов янгол душу обійма,
Так ніжно.

14.01.2023р.

Кружляє знов лапатий сніг
І покриває шаллю плечі, –
І хутром лащиться до ніг,
Мов береже від холоднечі.
Поспішно тулиться до щік
Та заглядає вперто в очі,
В яких крізь щілини повік
Побачить можна тільки розпач.
І добре знаєш ти сама,
Чому твій зір оздобив смуток,
Хоча на віях бахрома
Сніжинок сяє перламутром…
14.01.23

Світять зорі з високості,
під ногами сніг рипить.
Новий рік до нас у гості –
вже дістанеться за мить!

Не такий уже і новий,
другий тиждень добіга…
То не лист тремтить кленовий
з репродукції Деґа.

То сніжинки-танцівниці
закрутили Коляду.
Зазирає у світлицю
рік старий не до ладу…

Вдруге поспіль засівання
долинає звідтіля –
вкотре із самого рання
все вітають Василя!.

Та неповною картина
нам явилася б, атож,
аби кожну Василину
не вітали ми також!

І лунають віншування
щиросердні звідусіль.
Їх приймають спозарання
Василина і Василь!

Але ми піднімем планку
і зустрінемо Меланку,
що накинула хустину
і прохає на гостину!

В ресторан цікава пара
Залітає по обіді.
Молодиця, мов гітара.
Дядько сивий і небідний.

В дами лють. На нервах грає.
Теревені править.
Дуже довго вибирають
У меню напої, страви.

Врешті-решт підходить хлопець:
- Що бажаєте? – питає.
А клієнт очима кліпа
І йому купюру пхає.

- Підкажи щось добре, друже.
Я смачне й цікаве хочу.
Тут меню велике дуже.
Щось, як друг, порадь охоче.

Той на вигляд став сумніший.
Враз купюру до кишені:
- Я б порадив заклад інший.
Бо не дуже свіже нині.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Ой, не журися
Мила Орися.
Краще почни співати,
Про те як пішов воювати
Твій чоловік!
І розкажи своїй малечі,
Про Щедрий, добрий вечір.
І про подальшу перемогу,
Яка дає змогу
Майбутньому поколінню,
Шлях до життя спокійного!
І вільну Україну,
І щастя довгого.
Ой, не плач Катруся,
Краще йди щедрувати!!!

Герой на цвинтарі лежить,
його життя — одна лиш мить
у круговерті.
Не відаю, чи він воскрес?
На мапі долі — чорний хрест
опісля смерті!

Ніхто з політиків не зна,
коли закінчиться війна,
а ми — тим паче?
Чиясь загублена душа
у задубілих бліндажах
за світом плаче.

А дехто в затишнім теплі,
як перелітні журавлі
із дому в ирій.
Своя рушниця за дверми
синів ховає від війни,
а хоче миру.

Нехай воює хтось за нас,
за Крим, Херсон, Луганськ, Донбас...
спостерігаєм.
В "небесній сотні" — тисяч сто,
а скільки ще, не чув ніхто,
над небокраєм?

12.01.2023р.

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

***
А сонце знову колядою сяє,
усім розподіляє нічиє,
але лінивий має
те, що має,
а щедрий має те, що віддає.

***
А хто не хоче повернути юні
роки, щасливі миті і літа,
але й манюні
ми роняли нюні
і нині... що пора не золота.

***
А нині ще надія не погасла
у темні ночі... а у чорні дні
згадаю ясла
та кусочок масла
від няні на цілушці і... мені.

***
А поки є ще три путі у полі,
то обираю все одно одну,
аби на волі
мати власну долю,
що оминає лихо і війну.

***
А на путі, яка не має броду,
надію маю на урочу мить,
коли свободу
рідного народу
лише його відвага захистить.

***
А за відвагу, що мене рятує,
я подарую кожному любов,
яка лікує
і не буде всує,
коли її пізнають до основ.

***
А на основі досвіду такого
піду тудою, де моя рідня
по духу свого
Господа живого
на заході чекає світла дня.

Апеляція
А ми собі торуємо дорогу
усупереч корупції, таки,
і перемогу,
дякуючи Богу,
здобудемо героям завдяки.

01/23

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

…а, між іншим, знаю – не маю права
І не меншає світ, щоб сказати тобі – люба.
Я вірив у провидіння, у босі ноги, що носять сандалії,
А з ними й тим хто кричав: - Варрава, -
В повітря (що подих бога), з якого тебе й придумав.

Тільки й роздуми, що про тебе:
Млосний погляд, жіночність; що стегна викручують знаки.
Я тлумачив на власну користь їх, як причинно,
Так признатися і без потреби.

Тепер, як завжди, я безправний, сумний кавалер.
Заздрю тим хто торкається уст твоїх, рук і більше…
А ще простоті з якою кричать про своє
Вони: A la guerre comme a la guerre!
Розписавшись у лоні безликим і білим віршем.

Я любив вас, здається, тепер вже, здається, любив.
А тому, залишилось признати поразку, що фатум
В який так напевно і трепетно вірила ти
Не стався. А сталось по волі лихих, не повірених дій,
Що плутають пристрасть
З любов’ю, але постфактум.

18.07.2020

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Кружеляє й стелиться
Сніг без мір та меж,
Бо реве хурделиця
І співає теж.
Цілий день підноситься
І спадає знов
Ця різноголосиця
Співів та розмов.
Вихрами хвилястими,
Зрання дотемна, –
Клуботиться й шастає
Сніжна пелена.
13.01.23

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Мені сниться сон!
Але не про туманний Лондон,
Чи без крайні Американські Штати.
Мені приснився льон,
Що квітне біля батьківської хати!..
Там біля хвіртки стоїть матір,
Неначе виглядає когось.
І я біжу на зустріч, щоб сказати:
"Мамо, я дома, слава богу!..".
Але мені не добігти, не добігти,
Бо як тільки біжу, прокидаюся!..
І думаю, чому не зміг дійти,
Добігти до матусі?..
Знову вечори настільки темні,
Що не зрозуміти де знаходжусь...
Поклич мене мамо тихо по імені,
Щоб я повернувся!

Росте в полі ячмінь,
Ой, та, золотистий, золотистий.
Чомусь саме він,
Нагадав мені про особисте!..
Квітнуть зорі на небі,
Неначе стиглий врожай.
Останнім часом нічого не треба,
Останнім часом, лише прощавай...

Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повні сили!

Як вважаємо межі стертими!
Як байдуже: живими чи мертвими!..
Певно, це нас найбільш підкосило.

29.06.2015

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками.
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене.
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене!
Так, неначебто вперше й востаннє.

06.2015

Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати: досить!
Маловір'ю та словогною.

Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.

Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила,
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.

Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю.
Бо пора вже сказати: досить!
Безсердечності та бездоллю.

05.2015

Десь, у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там, у великих містах,
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене? –
Якщо не хочеш спати, помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене? –
Якщо не хочеш спати, римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там, у маленьких містах,
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте? –
Якщо не хочеш спати, рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте? –
Якщо не хочеш спати, люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.

05.2015

І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що, люди, ох, якби ви знали тільки –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.

Та сон отой таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, може, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих убивчих лав.

05.2015

І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.

Позривалися бо гронами з калини
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини.
Волочили за собою мої сили,
Й мої крила, аж до самої долини.

Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого отак кричала,
Мов калину на базарі продавала?

29.05.2015

Такому рідному, далекому!
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я декому.

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною і слухаю,
Чи не спускають нам плотів?
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві ж води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За всю любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.

13.05.2015

Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?

Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Мов поволока ніжного серпанку!

Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.

Бо все живе несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску.
І навіть час не відітне красу!

12.05.2015

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?

Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка мовчально-полум'яна.

***

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Прочитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє день ясний в моїй душі,
Коли рушиш вуст своїх мовчанку.

Не залиш без цих двозначних фраз,
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз,
Я ж довіку крапки не поставлю.

Принесли нам янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.

05.2015

Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
А не квітами всипала
В снах спочинок на землі.

Та хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіший день у році
Був, як з мертвими прощалась.

05.2015

Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?

Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?

04.2015