Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
На моїм зазбирають каміння і груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.

23.02.2017

Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серці－жодної, погляд －спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.
Двоє вибраних, безліч страчених,
Призабутих, далеких, і час,
Для якого ти був призначений
Не призначив єдину – Вас.
Двоє вибраних, двісті втрачено,
n-забутих і дві в умі.
Допобачення －допобаченим,
Всім покинутим на землі.

14.07.2020

Сонячний образ Дажбожий,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.

Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,
Гасне, коли все зер гут.

Пейса кручу оселедцем,
Біблію бгаю в Коран.
Паству ведуть людожерці
Не у Дніпро - в Іордан.

Небо аж чорне від крові,
Десь там пророки, святі...
Світить зоря Давидова
Між покаянних хрестів.

Зрадники кличуть до гурту
Паску жувати гуртом...
Віра чужинська - цикута,
Рідна - життя і любов.

09.02.2023р.

Багато нас у цьому світі,
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.
Згадаю те, що промайнуло,
Порину в мрії, звісно, теж,
Хоча ніколи серцем чулим
Рої думок не осягнеш.
Та дуже хочеться відразу
Мені в один потік злиття
Процесу, простору і часу,
І філософії життя.
Події, явища – всі теми
Знайдуть у спомини стежу, –
Згадаю кожного окремо
І кожній дякую скажу.
09.02.23

Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих та обіцянок ранніх.

22.02.2017

Прикривши посмішкою лихо –
Фарбуєш губи у червоний.
Здалося, що ступаєш тихо,
Здалось, ось він – оборонний,

А не вимогливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло...

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний –
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.

20.02.2017

Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.

Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало ж тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.

18.02.2017

Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоро́сівський вар’ят,
Бо вибору нема.

Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
Коли ж чортяки їх візьмуть
І їхні душі упадуть
В клозет на букву зет.

Коли б я міг зв’язати словом серце,
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
Коли б я міг писати, так, як кіль,
Веде пером та розтинає хвилі,
То перед носом хлюпали б дельфіни,
Де погляд ваш їх вабить з гальюна.
Коли б я міг любити, так, як любить,
Кричати чайка вище висоти,
Де щогли марс, де виглядає юнга,
Забутий берег вашої землі.
Я став би вашим вірним капітаном,
А ви моєю розою вітрів.

06.08.2020

***
А нашій раті заважають наші
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.

***
А НАТО нам і досі помагає,
аби... на смерть стояли вояки,
але чекає,
що самі до краю
московії ще дійдемо, таки.

***
А сатана ще надуває біса
із газовою булькою в заду...
він і без візи
у Європу лізе,
бо і смола ще є в його аду.

***
А є і до кобзона кандидати:
вусатий поц, отруйний соловій,
лошак цибатий,
боброїдка клята...
і їхній імператор кін-чен-ий.

***
А демократія спостерігає,
чи лопне, чи удавиться упир...
то Україна має
йти до раю
або у пекло в боротьбі за мир.

***
А Божий суд уміє запитати, –
коли і де... навіщо і чого?
І час розплати
доганяє ката
за злодіяння скоєні його.

Опція вироку
А є іще апологети юди,
які не мають серця і душі,
тому усюди
нелюди – не люди,
а виродки лукаві і чужі.

02.2023

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

У півтон одягнувши оклик душі – зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.

Віддаляється тінь чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера!
Я пізнала тебе й збагатіла з цього уроку.

У півтона, впівголоса свариться громом вись.
Половинчасті душі з рідністю розминулись!
До крайнеба свого, до блакиті її озовись!
Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись.

17.02.2017

Ти так глибоко в серці засів
І болиш, і болиш, і болиш...
Не з'єднати повік полюсів
З протилежними знаками. Лиш

Вісь єдину, найтонше чуття
З намагніченим доторком снів
Збережім, коли вже й каяттям
Не з'єднати повік полюсів.

15.02.2017

Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо –
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!

Зима 2017

Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!

Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: чи буде зиск?
А як не буде, нехай прямує на небеса...
Ні то не сльози, ні то не сльози... Пуста роса.

Маруся тихо собі шептала сім молитов...
А я ж не крала, ні я не крала його любов...
А Гриць же вабив, а Гриць же звабив. Чия ж вина?
Любов отрута, любов трутина. Я п'ю до дна.

Чи любить милий? А як не любить, нехай умре!
Ні, я не вірю! Мій милий Грицю, кохай мене!
Я ж маю очі такі глибокі, і чорні брови
А у придане я маю в стайнях воли й корови!

Варила зілля, варила трунок і все питала:
Чи я ж то свого гарного Гриця та й не кохала?
Чи я б не була йому за любку на все життя?
З усіх дівчат на вечорницях - найкраща я!

На ранок встала і заспівала... Сумних пісень...
Гей, милий Грицю, твоє кохання ясне як день.
Ну зрадив милий, ну зрадив любий. Най буде так...
Але ж мій любий, мій милий Гриць ще той козак!

Зіллю отруту під пень старезний - нехай росте!
А ти мій Грицю, мій любий Грицю, кохай мене!
Що ж ви, дівчата кінця такого чи не чекали?
Як не прощали, то не любили і не кохали!

Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
Вибачайте пані та панове,
Добровольці Божої чоти
Нададуть мені хоча б пів слова -
Я пошлю нараз під три чорти…

Вибачайте пані та панове.
6.02.2023.

Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
Мигочуть зорі опівнічні,
Немов згасати час прийшов, -
Природа гарна тим, що вічно
В ній не триває аніщо.
08.02.23

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.

11.02.2017

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.

Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?!

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

10.02.2017

Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?

Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.

Чути лиш крап і крап, –
Скрапує ніжність.
Й стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап

Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси.
Ніжність фарбує роси.
Ні, не буває так!

09.02.2017

Світові боляче знатися з цим жалем.
Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.

Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Люди й меандри річок називали б зрадами,
Щоб не коритися плинності й сивині.

Світові совісно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами...
Світ поглинає, та все вивергає нас
З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами...

08.02.2017

Дико отак вкриватися інеєм, коли ти не поруч.
Вабити бджіл нектаром солодким при твоєму найменшому усміху.
Поспіхом в жменю збирати легковажно просипані слів блискітки.
Не квітни для інших, я тебе уквітчаю власноруч!

Губи твої – пелюстки чайної рози: не впитись, не надивитись.
Привіт твій, як вітру легкість, тонкість хвилі морської.
Спокою в голосі, та тільки не спокою в серці прошу!
Дайте їй вічності, всі сили небесні, радості дайте!
Дайте їй легкості й щастя!

Дико отак вкриваюся інеєм, коли ти ховаєшся.
Ваблю усіх мимохідних, коли на мені твій усміх.
Поспіхом в жменю збираю слова, не для мене розсипані.
Не квітни для інших, бо я вже для тебе насіяв квітів!
Більшого не проситиму.

06.02.2017

Кохаю тебе без меж
Кохаю тебе, авжеж.
Кохаю тебе зрання...
Навпошепки, навмання.

Кохаю тебе вполудні,
Кохаю у липні, грудні...
Кохаю увечері теж,
Кохаю тебе без меж!

І уночі невпинно
Кохаю тебе сумлінно!
Кохаю необережно,
Хвилююче і бентежно!

Кохаю тебе уголос,
Кохаю твій стан і голос
Кохаю твій вид ясний!
Кохаю, Коханий мій!

Кохаю я повсякчас
У профіль і у анфас!
Кохаю - нуртує кров,
Авжежто це й є любов!

Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
Пристанеш до гучного рою.

І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки...
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.

Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.

Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.

06.02.2017

Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, – то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.

05.02.2017

Так палало й тоді, коли ти переходив за тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.

Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців та начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!

03.02.2017

Тож, ти мене удосвіта згадаєш,
Коли проснешся й глянеш у вікно?
Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно:
Не вибратись, не впасти нижче! Знаєш,
Пишу тебе по стінах. Полотно
Біліє, як мої холодні руки.
Мовчи! Мовчи, бо і найменші звуки
Обірвуть марення. Не втратити б... Мовчи!
Пишу тебе й ці очі... Ти згадаєш?
Зникаєш.

01.02.2017

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними — радість,  сум  чи  відчай?
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають чари осадом гірким.

        Я — не герой, не принц, не чорний лицар,
         А ти  — не королева із казок.
         Чому ж тоді із безлічі стежок
         Ми на одній з тобою опинились?

Моя любов  —  це кара й благодать...
І сміх, і плач, зневіра та натхнення.
Без тебе вже немає сьогодення,
Як і, на жаль, майбутнього нема.

         Сім днів весни злетіли, наче вітер
         Зірвав квітучі білі пелюстки.
         Є «ти» і «я», не впевнений, що «ми»,
         Та мрію ще вернутися в наш квітень…



08.05.2022

Допоможи таким як сам
Бо ми усі є побратими
І день полегшає на грам
Окрім Сльози на поштовх Рими…
Без них ніяк… вони як рух
Як той маяк, що моря зверхий
Поміж неправд, поміж задух
Допоки світ слабкий і ветхий
Допоможи… їх Святість жде
( Я буду теж на переправі... )
Окрім Повсюду і Ніде
І не забудь в якій октаві…
До-по-мо-жи…
6.02.2023.

Ти десь тут, поміж інших, ти десь
На перетині меж, на відстані,
Що долається подихом ніжності,
В переплетах дротів і мереж.

Ні, не поглядом, словом бентеж!
Ти також не про мене мріяла.
Ти примари струсила віями,
Не хлопчисько я врешті-решт.

Але десь, на обриві меж,
У мережі шляхів скуйовджених –
За забавками долі стеж.
Ми назавтра про це продовжимо.

01.2017

Світ на хвилину завмер.
Захват –
Ти посміхнулась!
День затремтів від твоїх знамен.
Згодом
Минулось.

01.2017

Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша, –
Чи не вкраде?

Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь, розкладений духом гниття,
Духом жури.

Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.

Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.

30.01.2017

Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.

30.01.2017

Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!

Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!

Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька.
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.

Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!

30.01.2017

Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде із них слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.

Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.

29.01.2017

Я – зерня. Я на твоїй долоні.
Лиш не втрать, виронивши у трави!
Стане жаль, з розпачу гаснуть скроні.
Від жалю тліє душа й в заграви.

Я – сльоза, пещу засмаглі щок.
Ким був ти в миті, коли не плакав?
Як печу, з серця знімаю вроки.
Серця жар – маком посеред злаків.

Я – дитя, сонце в небеснім лоні.
Я в тобі тисячі літ зростала.
Ось мій дім – теплі, шорсткі долоні.
Ким був ти, доки не я світала?

26.01.2017

За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
Він ховався від вас й усіляких наук.
Він у по́сті тривав і тримав голубів,
що витали над світом людей і богів.

Чи, бувало, гроза, чи повальний знетрус,
він одне розумів: він не Стус, а загруз.
На околиці міста, якому каюк,
він молився за вас в Асамблеї Наук.

Хай чекаєте просто на відповідь зла
і ховаєте штамп у незлі́ ремесла,
але він, необманутий, пише щодня
на простому папері римуюче "я".

31 березня 2003 р., Київ

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

А війна зруйнувала і села й міста
Та горять пшениці і палають ліси,
Над убитою матір"ю плаче дитя.
Подолати це горенько де взяти сил?

Гинуть не тільки люди, а звірі й птахи,
Лише чути як смаленим пір"ям смердить.
Нам накоїли лиха ці злі вороги,
Але ми переможем, позбавимсь біди.

Наші воїни мужні найкращі з усіх,
"Другу" армію світу зуміють здолать.
І розквітнуть сади, заспівають птахи,
Сонце миру у небі тоді засія.

2023 р.

І
Словом…
прямі паралельні не пересікаються.
В жодній теорії на геометричній плоскості,
за умови коли художник
не засвідчить ідею умовності
в перспективі. І лінії сходяться,
за плечима його фігур. Словом,
фігури, його приближені
до химерного світу прямуючи,
прямою виходять з часом
на схвильований серпантин.
З тим, фігура перетинається
з паралельними їй фігурами,
піднімаючись вгору сходами,
і виходить на коридор.
Там продовжує лінію скручену
за стіною покрученим проводом
світлом люстри і світлом вивіски
проростаючи в кадуцей.
Словом,
тут дві прямі зустрічаються,
на підлозі, де світ шахівницею, -
ферзь на чорному і протилежному -
ходить кроком хитнувшись назад.
Першим чином, вони обміняються
довгим поглядом. В точці погляду,
Дві прямі неодмінно сходяться.
І не тільки. Тут перший шах.
ІІ
Словом,
лінії знаджені формою,
і освячені світлотінню;
світло, мабуть скипіло бронзою
і розлившись наповнило плоть:
невисокою, повногрудою.
Розсип світла хитнувши неспокоєм,
до плечей повело облямівкою
пишне, темно-русяве каре.
Крила книг огорнула обіймами.
Назви тисненням золотом блискають
ледь читається в літерах: «Біблія»
в ілюстраціях майстра Доре.
А під нею, за авторством Текерей,
мабуть з «Ярмарком марнославства»,
що мовчить прикусивши закладку,
де Ребекка шепоче своє:
- Дорогенька, наш жереб кинуто!
Лоском клуб із хмільного плісе.
ІІІ
Не важливо, насправді – байдуже,
що читатимеш ти коридорами,
чи товсті фоліанти з романами
чи поезію, чи псалми.
Упродовж розпашілого полудня,
сонцем стіни умить наливаються,
за якими вона захищаючись
відбиває твій шах королю.
Та здається от-от закохається,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
ІV
Словом впевнена, словом звужена,
знає звідкись усі пропорції,
варіанти. Ходи прораховані.
Що підходить слоном прикидаючись
їй давно, як знайомий пішак.
А за ним не мужчина ховається,
а насамперед словом улесливий
драматизмом підбитий, зіпсований
нерішучий фіґляр та поет.
А тому говоритиме втомлено,
навіть трохи даремно-змучено,
театрально, із жестами, вдавано
позіхаючи в серці слів.
Як тигриця, що в спеку мружиться
незважаючи зовсім на витівки,
як ричить по-дитячому, бавиться
тигреня підкрадаючись, їй.
Та здається от-от закохаєшся,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного,
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
V
Мій друже, - всміхаючись вимовить, -
і навмисно вперед забігаючи,
незворушно добавить: - Вибачте,
я не ваша, і ви – не мій.
Ви всього лиш придумали партію,
підхопили мій погляд втомлений,
зачепились за книги, крилами –
залопотіли услід. Ах,
знай, можливо, коли б пострічалися,
ми раніше, - я в цьому впевнена,
безсловесно умить закохалися б,
тільки зараз не станеться так.
Я чекаю, погляньте, на іншого,
що збирається йти на побачення,
за дверима, ось тими – білими,
за якими його кабінет.
І скажу, я відверто, признаючись,
без нальоту погорди, - з вдячності,
що ви роздивилися в погляді,
ще не зовсім безглузду мене.
Я ж не бачу у вас – потрібного,
Ба, вірніше, мені підневільного,
Чоловіка, що йти наміряється,
Паралельно з отих дверей.

28.08.2021

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Приходять вірші на світанні,
Неначе спогади про сни
Непередбачені і ждані,
Відверті й повні таїни.
Приходять вірші на світанні
Та будять сонного, авжеж,
І несподіваним звучанням,
І осявання світлом теж.
Приходять вірші на світанні
Та грають барвами всіма
Манери, тону, виконання
Так, що вже спокою нема.
Вони з’являються нізвідки
І в серці будять почуття, –
Вони думок і вчинків свідки,
Постійні свідчення життя.
07.02.23

І не прошарок, шар бетонний
Прикрив завчасно, уберіг…
І ми, схилившись в ніч безсонну,
Тримались опліч… хто як міг
А котик ніжний, незнайомий
Усівся поруч… диво - кіт
Переманив до себе втому,
Згадавши весь свій алфавіт.
Ну як-не-як боєприпаси…
Тепер не боязно і нам.
А бомб - три крапки - як прикраси
Прийде той час, усі віддам…
6.02.2023.

Перше слово на чисту сторінку,
Чорний сніг на незайманий лан.
О, якби ж хоч, мов хліба скоринку,
Хоч комусь, хто наівся оман...

Хто вже ситий облудливим трунком,
Хто напився його гіркоти...
Хто живий, хоч з спустошеним шлунком,
Хто наівся лише глупоти.

...Але марно...Нічого не вийде.
Слів потрібних у світі нема!
Хай на чорне - незаймана прийде,
Гола істина, навіть - німа.

Лютий.2023

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Все, що твоє. Ти живи. Попри те, що усюди німа біда.
Що червоніють Сонце мертве, мертві дерева й свята вода
Тут не рятує нікого. Лиш проростає рідна земля оця
Гіллям вербовим і першоцвітом крізь ще гарячі чиїсь серця.

Снились солдатам в окопах мавки тендітні в місячнім сяйві трав.
Більше не сняться. Кожен із них вже десятки разів помирав.
Сонце червоне. Мертві дерева. Місяць входить в хистку межу.
Ти бережи себе. Я тут для тебе вже якось себе збережу.
2023 рік

Дивлячись на візерунки води,
забуваєш про все.
Вдивляючись в нечіткі орнаменти,
поринаєш глибоко в себе.
Чуєш плескіт синьої води,
яка омиває твою душу.
Швидкість течії
несе кров в твоїх жилах.
Вона прискорює твоє серцебиття
і робить важчим дихання.
Тисячі думок.
Тут вони прокидаються
і плутаються в голові.
Під сонячним світлом
вони вразливі до болю.
Їх вбиває сонячне тепло.
Їм дико заважає твоє терпіння.
Сила у твоїх руках
і вогонь у серці.
Вони бояться потонути
у чистій воді.
Вони жахаються голосу
лісових пташок.
Їх перекрикує спів.
Їх убиває тепло.
Думкам найтяжче бути у неволі,
пов'язаними кайданами сонця.
Найгірше бути їм під небом,
а не ховатися в тіні.
Вони звикли бути ланцюгами.
Колючими мотузками
із товстими шипами.
Вони затягують все вище,
все ближче до твоєї шиї.
Душить їх брехня,
їх дивакувата посмішка
й улесливі слова.
Течією довгої ріки,
несуться нікчемні думки.

06.02.2023

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

У тихій гавані обставин
Погруз у власній колії…
Ми тут колись ловили гави,
Сприймались ними як свої…
Ось що тепер воно се значить…
І хто те знав - змінив маршрут.
Я що зазря шукав апачі,
Змінивши сотні тих батут?
Я що зазря про індіянців
Тягнув все те з бібліотек,
Щоб все дісталося чортяці
Якихось там… для дискотек?
Щоби глумились наді мною?
Втопчу і душу в колію…
На те й родили нас весною
Волію й
Божеволію
6.02.2023.

* * *

Мандрувало Горе білим світом –
та й до України добрело.
(Бог потер і скроні, і чоло,
втім… Ну чим би Він
зарадив
звідти?).

Зі старих знущалось і малих;
з носіїв цивільного і хакі…
Потерпав Ірпінь, боровся Харків;
Святогірськ
про звільнення
молив.

Триклятуще, йди негайно геть
з нашої стражденної Вітчизни!
Стрілось би в росії із нечистим,
влаштувало б там кривавий герць.

Їх роби каліками й мерцями!
Та мовчить.
І нич не обіцяє.