Сніг.
Іній.
Зима.
Ми стоїмо одні.
Біг.
Він і
Вона.
Дні, пролітають дні.
Літо.
Осінь.
Зима.
Ніч тривожить сова.
День.
Ніч.
Туман.
У хату заносять дрова.
Білий,
Білий
Сніжок.
Падає, мов листопад.
Сірий,
Сірий
Туман.
Накрив увесь снігопад.
Віє
Холодом
Днів,
Пальчики мерзнуть нам.
Біля
Печей
І котлів
Гріємось... Де ж та весна?
2005

“А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким скажена , не жартує!..”
П. Гулак-Артемовський
Комусь зробила заповіт –
Щоби нажите не пропало,
Та відійшла у інший світ,
Бо в цьому – місця було мало.

Чим жила ти всі свої дні.
Що хвилювало? Чим раділа?
Діток нема... Нема рідні...
Й нікому вже немає діла.

Але у світі все ж живуть –
Ти навіть це й не снила –
Приємні люди... Не в цім суть...
Тебе вже прийняла могила.

Там ти забудеш всі жалі,
Які були в житті спізнані...
...Ми грудку кинемо землі
В останнє – на прощання.
2005

А раптом я літати стану.
Й не зможу по землі ходити.
Невже без тебе перестану
Цей ніжно-білий світ любити?
Не перестану, ні, кохана.
Творив, творю й буду творити,
Щоб з першим сонцем спозарання
Всі трави росами омити.
А раптом в небо ти злетиш,
Немов лелека в синій вирій.
Без тебе сум буде в душі,
Не зможу жить з собою в мирі.
А раптом я помру неждано
І полечу в заземні далі...
Тебе залишу одиноку
В нестямі горя і печалі.
Не плач голубко, ти за мною,
Заради діточок живи.
Ти найрідніша – кароока,
В душі за мною не тужи.
А раптом я вернусь до тебе,
Уже у новому житті.
Чи Бог накаже, чи так треба,
Щоб знов зійшлись наші путі.
Під ясним сонцем, серед днини,
В створінні пса, а чи кота,
Чи може в образі людини,
І доля буде вже не та.
Я появлюсь, і світ засяє,
І з серця пропаде печаль,
Та дзвінко пісня пролунає,
Якщо вернусь? Але, на жаль...
2004

Перон у вранішній імлі.
В людських очах печаль.
Так відлітають журавлі
В небесно-синю даль.
Жахтить надії волосок
В прощальній метушні,
Мов віск стікає на пісок,
Й сліди його ясні.
Хто проводжає, хто стріча
Коханих і близьких.
А хтось згорає, мов свіча,
Від ніжних слів таких:
“Прощай! До зустрічі, мій друг”.
“Приїдеш, подзвони”.
“Я тут знайшла собі подруг”.
“А я залишусь з ним”.
“Бувай! Цілую і люблю”.
“Жду звісточки від вас”.
“Я ввік тебе не розлюблю”.
“Ти приїжджай до нас”...
Спішать, відходять поїзди,
Лиш рейок чути стук.
Перон шумить, гудуть дроти,
Мов виплітають звук...
2005

Слова течуть,
Їх стільки протекло...
Я напишу про жовтень,
Дощ, калюжі...
Хоч світить сонце,
Вже не так тепло...
Я напишу
І розтоплю
Байдужість.
Хоч у словах
Ідея не нова,
Та я надам їй
Нового відтінку.
Живуть вони
І дихають слова,
Лиш доторкнись до них
Душею тільки.
2005

Коли людина здорова,
Тоді у змозі вона
Принести води і дрова
До хати занести сама.
Коли вірні друзі поряд,
Коли хліб лежить на столі,
І неба сягає погляд
Та щастя живе на землі.
Бажання з’являється в тебе
Нелегкі пройти путі.
І це вже не просто потреба,
Це доля у твоїм житті.
А враз вона захворіла,
Чи просто зосталась одна,
Нікому немає вже діла,
І днина для неї скрутна.
Навкруг все не варте уваги,
Немилим весь світ стає,
Лишається крок до зневаги,
Коли вірити перестаєш.
Та вірити завжди треба,
Й надіятись на добро,
У тому – людська потреба,
Від цього душі лиш тепло.
Нещастям печалитись годі,
Й не будь ти ніколи сумний,
Та стань для людини в пригоді
У час, що для неї скрутний.
2005

Манолію Попадюку
Усе пройде, усе минеться,
Відчуй лиш подихи вітрів.
Живу я так, як доведеться,
Але не так, як я хотів.

Мов у дитини, в мене мрії,
Я їх стараюсь досягти.
І все ж живу, живу в надії,
Та не зрікаюся мети.

Летять, летять сніжинки білі,
В долоні я ловлю нову.
А в цій холодній заметілі
Я не замерзну, бо – живу.

Степанові Кириляку
Холод сірих дощів,
Пожовтіло вже там, де було все зелене.
Дні пройшли, скільки ж справ
Мною ще не зроблено.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Ніч. Печалить сова,
Гори дзвінко озвуться.
Не кидай лиш слова,
Бо назад не вернуться.
Не люблю самоти.
Десь заплакані лиця.
Можеш допомогти,
Це – уже не дрібниця.

Ніч над світом лежить,
Зорі світяться ніжно.
А життя все біжить.
Озирнувсь – уже пізно.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Став світ цей без Тараса одинокий.
Що говорить, щоб не тривожить ран?
Я словом своїм збережу твій спокій,
Яким тебе не радував тиран.

Якби ж мені твоя наснага й воля,
Яку ти переніс через роки...
Довкруж могили в тебе стільки поля
І бриндушок – на всі земні віки.

А я б хотів, щоб ти був поруч з нами,
Писав, творив усім своїм буттям.
Щоб погляд твій, обпалений вітрами,
Не розстававсь повіки із життям.

Приходимо до тебе на світанні,
А ще за нами тисячі ідуть...
Твої знайомі, рідні, друзі зрання
До узголів’я квіти покладуть.

Тарасе, ти роки уже не з нами,
Лиш вірші нам залишив голосні...
Та проростуть вони в душі словами,
І світу родять ще нові пісні.

Тарасові Мельничуку
Рояться в голові моїй думки,
Мабуть, це зовсім неспроста,
Коли я Ваші перечитую рядки:
„Мене сьогодні точить самота.
Мене ніщо сьогодні не береться.”
Я встану, і з промінням раннім,
Привітно сонечко всміхнеться.
Живу не тільки сподіванням,
Любов’ю й ніжністю зігрітий,
Та знаю, гірше вже не стане.
Люблю червоні з саду квіти,
Від них я розжену тумани.
Я знаю, квіти люблять сонце,
Ранкову росу ніжно п’ють,
І любо дивляться в віконце,
Прикрасу людям віддають.
Так і у віршах Ви – Мольфар,
Бо там відчутно серця рух,
Ви ненавиділи нездар,
Поезія – Ваш гордий дух.
І знов я перечитую рядки.
Бо там лиш істина проста є,
Біжать роки, спішать роки,
Та в серці Ваше слово проростає.
2005

Світлій пам’яті молодих легінів Віктора Труфина і Юрія Жоги, жителів с. Іспас Вижницького району, які трагічно загинули у дорожньо-транспортній пригоді біля с. Слобода-Банилів, вранці, 14 листопада 2003 року, та їх земляка Петра Іванчука, який після тієї аварії помер у реанімаційному відділенні лікарні на десятий день.
1.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

2.
Здається, більше, ніж півсвіту,
Об’їздили своїм авто.
Завжди були неначе вітер,
Та цього не чекав ніхто.

Ви не спішіть, нема куди!
Туманним ранком, восени
Пішли із дому назавжди,
І вже не вернуться вони.

А вдома їх чекають діти,
Жінки кохані ждуть і ждуть.
А їх нема. На тому світі.
Назад їх більше не вернуть.

3.
Якийсь там ледар, недолуга,
Коли скінчилося пальне,
Залишив в полі свого плуга,
Та вдома він хутчіш засне.

А поле то було – дорога,
Десь на узбіччі, край села,
Кругом туман, і вже нічого
Пригода їм та не несла.

Остання мить… Будьмо відверті:
Коли вже зовсім було пізно,
У тій ранковій круговерті
У очі смерть дивилась грізно.

4.
І серце одізвалось болем.
Юрко із Віктором ніколи
Додому не прийдуть. І мати
Буде чекати і чекати…

В лікарні за Петра боролись,
Допомагали, чим могли.
За довгих, довгих десять днів,
Вернуть від смерті не змогли.

Лиш двадцять шість було Юркові,
А Віктору – третій десяток,
І тридцять два всього Петрові,
І жити б їм ще так завзято.

5.
Дружин любили, берегли їх сни,
Діток подарували – мов намисто.
Бо кожен з них дуже чекав весни
І завжди залишавсь душею чистий.

Між вами виростатимуть літа,
Та пам’ять, хоч жорстока, буде жити.
Тож хай же їхня вдячність, доброта
Навчає нас і жити, і любити.

Якщо були якісь гріхи, простіть,
Усі близькі, всі друзі, рідні, діти...
Як оберіг – в душі ви їх несіть,
Завжди їх пам’ятайте в цьому світі.

6.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

З недоступної висоти твого світлого трону
Не відхиляй безгрішну молитву мого серця…
Сапфо
Господи-Боже, поведи до мети,
Подаруй майбуття і надію.
Постав сотні задач, щоб я зміг досягти
Заповітну омріяну мрію.

Щоби зміг я пройти крізь вогонь,
Бачить радість і висушить сльози,
Знать тепло материнських долонь
І стерпіть найстрашніші погрози.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.

І усякі гріхи нам прости завжди,
Як і ми винуватцям прощаємо,
І ніколи в спокусу нас не введи,
І ми будемо жить за звичаєм.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.
2005

Вода каламутна
Об берег хлюпоче –
Мені тут знайоме усе.
Це Черемош пісню
На хвилях шепоче
І в даль голубу несе.

Веселі та ніжні,
Слова буковинські,
Потоком до моря пливуть.
Мов перші, повчальні,
Слова материнські,
Що в серці моєму живуть.

Спливають на хвилях
Пісні Черемошу.
До моря, із рідних Карпат
Несуть в собі душу,
Все тільки хороше,
Усе найдорожче, без втрат.

Я з маминим словом
У світ цей широкий,
Злетів, змахнувши крильми.
І час показав,
Я вже не одинокий,
Бо стрівсь з багатьма людьми.
2005

Солодкого чар-зілля
Збирала на Купала,
Бо вже до божевілля
Тоді Його кохала.

Шукала до півночі
Цвіт папороті вкотре,
Бо вірила охоче
У кожен Його дотик.

Кидала в ватру трави,
Шептала заклинання,
Бо все іще чекала
Вона Його зізнання.

А полум’я вже гріло
Холодні босі ноги,
А тіло її мліло
При згадоньці про Нього...

Такі Купальські ночі –
Забави, ватри, чари.
Такі серця дівочі –
Живуть лише у парі.

27.07.2009

Все в цьому світі
З нас починається.
Нас не змінити –
Що залишається?
Зміни на краще
Все ж таки будуть:
Світ стане кращим,
Добрішими люди.
Якщо ми змінитися
Раптом забудем –
Все буде краще,
Коли нас не буде.

Над зеленим гріхом
Сипучою змійкою стелиться
Ряса чорного пару
На лоні землі-святенниці.
Свічкою маки —
Скрапує воском сповіді
Чорне насіння,
Голками сну проколоте.
У борозенки
Вкладаєш розмови й пустощі.
Виросте пам’ять,
А ти до спочинку чутимеш:
Тріскає брунька,
Літо до липи горнеться,
Бог захлинається
Радістю на околицях.

 
потяг прибуває
довгий потяг, знову & тут, брате
цей потяг твій, без решти
квитків не треба, квитків не буде


і цей потяг_.брутальна омана, люде
і цей потяг_.кармічна облуда, сестро
і цей потяг_.мрець, який вбереться в лід
і цей потяг_.запекле ні, котре не зна більше

(дай тяги )


потяг_.скрегіт_.регіт_.гіркоти
потяг_.викрик_.вкраяний на хрип
потяг_.чад_.крізь_.колеса-серпи


потяг_.вітер_.срібний привид-звір
потяг_.кров’ю вмазаний упир
потяг_.змій за криві кути


день пішов
я на день не встиг
я чекав та пив
світ летів мов сніг
потяг ніч
завікон чорний сміх

soon..  soon..  SOON.....
   ...........................................


потяг_.жнець_.пломені zіниць
потяг_.вічей зі старих_.крамниць
потяг_.твій покупець

(тільки ти  не торгівець)


  ....оце заграй, дідько




 

Прощання, як завше, у серці – вокзальним гудком.
Валізи, сумки – як незмінна масовка перону.
І рев гучномовця звучить завершальним рядком:
" Усіх проводжаючих просимо вийти з вагона! "

На відстані слова. Бо думка давно уже там,
Де швидкість коліс відтактовує холодом сталі.
На хвилю присядем… Душа заскимить,наче шрам.
Пора… Ну, а решта – не варті уваги деталі.


27.07.2009

Калинові грона і шепіт пшениці,
Під музику ранку сміються жита.
Над плесом сплелися дві верби-сестриці,
З-під каменя б’єьться грайлива ріка.

Всміхається сонце, засипає промінням
І радісно так на душі у Юрка.
Він тут народився, його тут коріння
І гордо сміється кирпате хлоп’я.

Дівчата співають, до хлопців жартують,
А там хлібом-сіллю стрічають гостей.
Он мати синочка голубить й цілує
І бабця старенька чекає дітей.

Виспівують дзвони недільного ранку
Й немовби взивають: прийдіть всі сюди.
І барви гаптують землі вишиванку,
І пахнуть наливом вкраїнські сади.
01. 08. 2004 р.

Жита стоколосся
Уплету в волосся.
І калини грона,
І маки червоні,
Ще й сині блавати,
Як учила мати.
Вдягну вишиванку,
Світлу, як світанки,
І полину птахом
Понад рідним дахом
Світу голосити,
Як треба любити
Рідний край коханий,
Рушник вишиваний,
Гаї солов’їні
На славу Вкраїні,
12. 06. 2009 р.

Над пшеничним ланом
Бузьок пролетів
На мамину хату
Спочивати сів.
Далека дорога
Стомила його,
А сюди привело
Спомину крило.
Споришами стежка
Ще не заросла
І вже котру весну
Здалеку верта.
Він стрічає радість,
Смуток чи жалі,
Та усе ж найкраще
В рідній стороні.
12. 09. 2009 р.

Десь поруч щастя пролітало,
Та не помітила, мабуть…
А, може я сама кудись тікала,
Щоб світу суть збагнуть
На самоті.

У гості муза завітала
На хвильку лиш, на мить…
Вона лиш кілька слів сказала,
А серце знов мовчить
У тишині.

Повірити словам цим прагну, –
Вони майбутнього іскра,
Що живить душу спраглу,
вона ж бо все літа
У вишині.

І знову щастя закружляло,
І в вир душею здійнялась.
Я знов раділа і сміялась,
Бо ж знов я щастя осягла
У цім житті.
05. 05. 2003 р.

Дощ осінній нахабно постукав
У прозорість бентежну вікна
І чомусь всі думки мені сплутав, –
Знову в серці моїм німота.

Цей осінній холодний вітрище
Страшно так за вікном завива.
На дротах електричних повисла
Кришталева краплинка-сльоза.

Там скрипаль молодий під стіною
Враз збентежує душу мою.
Люд проходить і мчиться юрбою
І немає до нього жалю.

Дощ осінній тривожно стукоче
У прозорість безмежну вікна.
Той скрипаль молодий щастя хоче
І до щастя рветься душа.
26. 09. 2002 р.

Шептав про тебе дощ в траві,
Сміявся місяць угорі.
Снувала ніжну казку ніч
І ти був поруч, пліч-опліч.

Горіло тіло все вогнем…
Твій ніжний подих, теплий щем…
Снувала звабну казку ніч –
Це ти був поруч, пліч-о-пліч.

Все тіло втома огорта.
Така солодка і терпка.
Снувала вперто казку ніч,
А ти був поруч, пліч-о-пліч.
10. 07. 2009 р.

Сонечко з травою
Розмовля про тебе.
Нишком я постою
Під блакитним небом.
Прихились до мене,
Посміхнись привітно.
Глянь верба зелена
Враз для нас розквітла.
Вітерець легенький
Шелестить з травою.
Під блакитним небом
Постою з тобою.
11. 07. 2009 р.

Досвіток. Тиша. Листок не шелесне,
Плетиво ледве підвладних думок,
Біле латаття, шитво, перелесник,
Дощ розгулявся й пішов за місток.

Там лопотів по зустрічній дорозі,
Кланявся низько до стріх і тинів,
Щедро ростив оберемки амброзій,
Соняшники від посух боронив…

Вивільга десь стереже прохолоду,
Кличе аж, ген, за кордони стерня,
Пісня – п’янка неземна надприродна
Лиш розцвіла і пішла навмання…

І розцвітало яскравим карміном
десь в небесах, де мій сон колосивсь…
Сонце злітало, мов кулька на линві
і– пролилося… ой! Ранок розливсь..!


___________________
КАРМІН, -у, ч. Яскраво-червона фарба, яку добувають із кошенілі.

Шукай, або мовчи
І кожна мить, і кожна новина,
Прийшовши в очі зазирає прямо
Як та старозавітна звірина
Приведена по назву до Адама.

Знайдеться поруч, чи в імлі століть,
У мові книжній, чи у просторіччі,
Таке, що не твоє, але болить.
Як шрами на дівочому обличчі:

Війна на кухні й тепла даль доріг,
Прадавній біль і світла радість нова,
Мов цуценя по скибку на поріг
Прийде і скімлить-вимагає слова


А десь же є, аби знайти хотів
Те слово - неповторне і єдине.
Воно з під товщі близьких напівслів
Проб'ється, ніби джерело з-під глини.

Лиш каблуком його не затопчи,
Прозорість чисту не мішай з болотом.
Воно десь є! Шукай. Або мовчи.
Ото і є поетова робота

Я кохаю за справжність бажань
Скромний порух обачного тіла,
3а невиразність образу – дань.
Я жадане із неї ліпила.
Хоч і здатна любити, проте
Я любов дарувати не вмію.
Небо синню і досі цвіте.
Що йому вже приречені мрії.
Буде море зеленим завжди.
Бач, розбавлене сонцем любові.
Я лиш вгадую вічні сліди
На коханні –
первісній основі.

Вони йдуть. По-одному, за руки, але вони йдуть.
Твої друзі, знайомі, ідуть у туманне нікуди.
І ти спрагло хапаєш мов кисень розпечену суть
їхніх рішень піти. І вона проростає крізь груди.

Вони йдуть. Як зникає проміння у фарбі імли.
Залишаючи сум, наче сніг залишає завія
на оголенім гіллі в садах. Силуети. Пішли.
Забувається все: поцілунки, лаштунки, події.

Заштопана осінь
За Київським часом.
За ширмою слів
Кілометри доріг.
У замшевих шортах
Провина. Образа
Безвільно стає на поріг.

За Київським часом
Відходить мій поїзд.
За шторкою шибку
Обстрілює сніг.
За скреготом рейок
Застуджений голос:
-Пробач. Я не встиг…
25.07.09

Спадає тихо день. Нотує спеку,
В тугий клубок сплітає млосну синь
І пісню степу, мрійну і далеку,
І груші стиглу, видовжалу тінь.

Перекотилось сонце небокраєм,
Солодким соком окропило клени,
Розплескалося в лісі водограєм,
Яскравим щастям, золотом зеленим.

Вже череда збирається додому,
Лишає млосну, випасену луку,
Рогами хилита серпневу втому
У повні вим’я - радості онукам.

І ластівка стрекоче на гвіздечку,
Свою малечу вивела на зліт,
«Запам’ятайте – мальви у садочку –
Бо прилітати вам до цих воріт».

На пальчики зіпнулася квасоля,
Ось-ось, ще трішки – дотягнуся тину!
І мріє - вже вона струнка тополя,
І зверхньо поглядає на калину.

У стільниках липке пахуче свято,
Бджолине літо сотиться на зиму,
Течуть крізь вулики меди завзято
В мою барвисто-соняхову риму.

Духмяне літо ще володарює,
В теплі викохує яскраву днину,
І тільки вранішній туман віщує -
Дощі гаптують срібну павутину.

Спада поволі день. І ніч поважно
Ступає босими ногами в роси.
Здобутки дня і я у свій мурашник
Стеблинкою маленькою заношу.

2009

Напишу листопаду листа.
Напишу на листочку із клена.
Без конверта хай буде.
вкладу під лелече крило.
Щоб наш ліс залишався
навіки зеленим
і з тобою, щоб завжди
летючо і юно було.
Бачиш, сонце лоскоче
старезну березу за чуба.
Напишу листопаду про нас,
про весну,
брунькоцвіт.
Хай ревнує!
З тобою ж бо тепло і любо.
Хай ревнують усі!
Тихе золото ще
шелестить під ногами.
Телефон не рятує
від спогадів і від прощань.
В час,
коли відлітають лелеки ключами
тихо плаче
свіча.

2008

Мине захоплення, пропаде ейфорія,
Тверезо подивлюсь на світ:
Навіщо ця мені затія,
А чи продовжувати слід?

Не знаю, що спаде на думку.
Продовжу може? Чи спинюсь?
Та поки серце барабанно-лýнке -
Пишу, радію і сміюсь!

27.07.2009

Солнце поджаривает меня как на сковороде свиные рёбрышки
Но только покрываюсь золотистой корочкой,
В окошке
Спрятавшись, жадно зорко слежу за вами, строчу строчки
В стишки
И даже подливаю подсолнечное маселко серебреной ложкою
Переворачиваю тушки
Мм, сочные
Учуяв, бежит к окошку моя кошка
Облизывается своим острым языком, мордочкой
Глазеет часы песочные
Часы текут с лишком

Пожежні, що п’ють святу воду з небесних брандспойтів
На сповідях мають козирні мобіли блаженних.
Віряни відкриють їм брами святої частини.
Їм пишуть накази верховні вогні безджерельні.
Я ж ранки затримую поштовхом кволого пальця,
Стираючи грані між плюсами і мінусами.
Під владу, як дощ потрапляю, змиваючи совість,
І знову відроджуюсь Феніксом з попелу правди.
Тривогою б’ється у грудях мій поклик життєвий,
А я витрачаюся дзюркотом на коливання.
Збираючи себе до купи, встигаю розпастись
На гомін у вухах і відео на моніторах.
Щелепи вставні у державі пожежної влади.
Я знаю, де їх потойбіч уночі зберігають.
Готові рої полетять і зламають всі зуби.
Нехай потім спробує нас укусити за руки!
Пожежні при ЗМІ викликають щораз алергію -
Кричати не сила, бо вже відсихає терпіння.
В нас бомби летять по оптоволоконних мережах,
А ми все пускаємо з пальців три хибні мішені,
І молимось сотням юродивих гуру-адмінів,
Аби тільки мали ми змогу затримати ранки!
Бо ранком безболісно можна віддати надію,
Пустивши її у відкрите вікно на екрані.
Святої води набираємо й варимо каву,
П’ємо з шоколадом пресованим з вранішніх марень.
Шукатиме нас обеззублена влада гаряча,
Стрілятиме мотлохом відволікання уваги.
Підключимо потім артерії до Інтернетів,
Шукаючи владу на совість, пожежу на серце.
Тим часом, водою з-під кранів попечені нирки,
Стріляють у поперек кулею підлого часу.

26.07.09

Холодом Арктики вбитим під нігті
Брешеш по шкірі, кружляєш по тім’ї
Хрум, і ламається крига, пливе
Крах! Бережися _ лоскоче дельфін.
Топік рожевий , білі кросівки
Пахнеш водою зимових фіалок
Зламано фалос, збито опалу
Вставлено замість очей кінокамери
Арктика в стегнах, нирках печінці
Плутано жовчні ходи серед речень
Кулі розтанули маслом у мисці
Для забезпечення хворих на герпес
Морок небесний стогне у морі
Чорному, мертвому, мармуровому
Літо западало крапкою в кому
Практики мало для часу людського.
Експорт релігії і вентилятори
Прагнення влипнути у філософії
Захери мазохи, мазохи захери
Я виливаюсь у каналізацію.
Трапами, трупами кроки в безслав’я.
Криками в прірву заглушено совість.
Раб прокидається ситим і добрим
У Радіохвилі на березі моря.
Імпорт релігії через Антарктику.
Спека вгризається через опалення
Венами линуть стічні перетворення
Воля – це пошук постійного голоду.
Я пробиваю стіни рогами,
Ламані лінії знову по колу.
гори посипались в порох і мотлох
бийте у дзвони! Іде Вічний голод.

Біжи дівчинко біжи

Головне не куди
А від кого

Всі мапи світу – брешуть

Вдихай на повні груди
Зимове повітря
Не залишаючи на снігу
Свій страх

Нехай тебе в дома чекає
Затишна кімната і тепле какао
Не озирайся

Біжи крихітко біжи

Особливо від тих
Що пишуть подібні заклики

…Від краю й до краю горять в небокраї свічки...
Вогнями палають з безмежних світів маяки...
Свій погляд звертають на знаки зірок моряки...
Дорогу додому покажуть далекі зірки...

…Крізь гуркіт хвиль морем йде корабель...
Шість тисяч миль із далеких земель...
Грає вітер попутний канкан в снастях білих вітрил...
Чайка вкаже, що скоро Земля, криком й помахом крил...

…А на мостику судна на вахті стоїть капітан...
Перекладує галс на штурвалі, між щогл і вант...
Пильно зрить уперед, розглядає в бінокль горизонт...
А в фарватері Зірка Полярна розвіює сон...

…Форштевень ріже навпіл грізні моря...
Повітря свіже хапає в груди моряк...
Чайка сіла на бак, значить, за горизонтом Земля...
Посміхнеться у вуса свої капітан корабля...

Кумпала Вір,
27.11.2006 року, м. Хмельницький

ГУЧНО:

Телепень! ти не в'їжджаєш?? У тебе проблема!
Дівчина твоїх мрій - звичайна нікчема!
Годі торочити шмарклі про "киць" і "принцес" -
в мене від них на колінах свербить діатез!

Можеш пустити собі по три кулі у скроні!
(для епатажу - з середини, а не ззовні!)
Тільки б не сміли руки пестити моє тіло,
тільки б від цукро-слів перетинки не боліли!

урфургпгроппекпвогвповалтряпжт пжфщ фпрфщжуег !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ААААААААААААААААААААААААА!!!!! ннннннннн!

ВСЕ! Ти, придурку, нарвався!! У тебе халепа!!!
Викинься з підвіконня, стрибни з парапету!
Скоро мій сказ захлинеться у апогеї...

ПОШЕПКИ:

ну будь ласка... я не йтиму!..
відв'яжи від батареї.

На кілька днів мене запам’ятай.
Так механічно, як табличку множення.
Тривоги снів своїх мені віддай,
Їх пропущу крізь себе для оновлення.

І так, між іншим, як солодким соком слив
Обмащувати пальці лиш для липкості,
Ти кинь жагу вчорашню десь на стіл,
Туди, де алкоголь мішався до сонливості.

Не відпускай, бо так не хочеться іти,
І лячно обіймань вокзальних кволих,
Не перетнуться, як натягнуті дроти
Дві паралельні долі, бо назавжди поряд.

2009

Тихо… аж чути, як на воді
місяць плете мереживо…
З Богом душа живе опостін,
прогрішення не ізлежаться…

Безсоння, як сонце, але навверле:
і радість безбарвна чи вицвіла…
І спогад, неначе підступний філер,
бо ніч для душі – дроковиця…

А гріх самосій, Іісус-колосій…
Молитва стоїть ядрениста…
Всередині голос прокинувсь: «Не скній,
на віслюкові – у місто…»

Ще важче виходити правді у світ,
ніж із води каменюччю.
Наблизивсь до істини – скрижанів…
Світ позичений сей, як відбуча…

Безвір’я дере… мов суха ложка рот.
До землі повний колос зігнувся,
а пустий – догори… Живу на зворот…
Колись Рим врятували гуси…

Так і я хочу світ врятувати… І що?
Ось мої… ось мої, люде, вірші…
(В книгозбірнях такого добра зчОсом,
прочитай – і писати збоїшся…)

Моя збірка в руці так, як на киселю
кожушок… Рими, наче каруци,
поскрипують. В пісню смуту зів’ю!
Вдар у стіл – ножиці обізвуться…

З весною прилітають ластівки,
Щоб звити гнізда свого щастя в парі.
Тож, серденько,
до мене знов прилинь.
Під стріху мого серця поселися.

СЛУХАЮЧИ БАХА
(цикл сонетів)
Тема:
Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
І вечір весняний заповнює музика Баха
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління

В його біографії – мало ефектних деталей
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

Щоб кожен міг йти на вершини надії святої
Очистивши душу від бруду і страху сльозою
Життя будувати на камені Божого Слова

І віру, пронісши крізь бурі відважно і ніжно
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
Красу кожноденно творити на Славу Христову.



І

Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Дитячі попрати, без пишних прикрас особливих
Торкаються клавіш. І якось нежданно і м’яко
Від доторку цього легкого з’являється диво.

Хоч ноти самі по собі – лиш значки на папері,
А звуки – то тільки повітря легке коливання,
Але – зазвучало – і ніби відкрилися двері
І в душу впустили частинку стрімкого сіяння

Щоб дотиком теплим загоїло темні печалі
І думку вело до святого і вічного, в далі,
Яких вона прагне ще з часу свого сотворіння.

Те світло довіку твоєї душі не залишить.
І навіть, як звуки розтануть в задумливій тиші -
Легенько торкаються серця солодким тремтінням.


ІІ.
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
Піднесено-точні акорди, тремтливі тремоло.
І я, хоч і тягнуть турботи казьонно-осінні
На мить прислухаюсь до вікон музичної школи.

На мить прислухаюсь – і зовсім притишую кроки,
Бо ж вабить мелодія фуги у сутінках сірих
Хтось з викладачів матер’ялу для нових уроків
Шукає у “Правильно темперованім клавірі”

Зі мною у дворик шкільний вже зглядаються зорі
Містечко скупалось у свіжості травня прозорій
І місячне світло цілує на конику бляху.

Тепер наді мною ні час ні буденність не владні.
Бо котяться звуки, неначе каскад водоспадний
І вечір весняний заповнює музика Баха.

ІІІ
І вечір весняний заповнює музика Баха.
Писалась вона у містечках і в княжих столицях.
Ввібрала і щастя дитинства в садах Ейзенаха
І горе сирітства у десятирічному віці.

Уперте навчання – і трепетну радість натхнення,
Смерть жінки коханої – й втіху у новому шлюбі.
Родинне тепло – і поїздки за хлібом щоденним,
Прихильність князів – і вказівки начальничків грубі.

Тривоги війни – і молитву правдиву і чисту,
Казьонні обов’язки й славу митця-органіста,
Хвилини тріумфу і роки смирення й терпіння

Це все додалося до сплаву трудів і таланту
І в тиші вечірній сіяє тепер діамантом –
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.

IV
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.
Вона вознеслась над режимами й примхами моди
І просто пішла через час. І несла поколінням
Свою незбагненно нев’янучу мудрість і вроду.

І кожен знайде в цьому скарбі загальнолюдському
Щось надто співзвучне своїм почуттям особистим:
Збентеження й радість, тривогу і тугу за домом,
біль, ніжність і трепет душі перед вічним і чистим.

Звучить дотепер на лише в старовинних органах
Доречна й в сучасних обробках на телеекранах
за терміном служби вона витриваліша сталей

Такою ефектною музику зміг написати
Митець чий життєпис нас міг би і розчарувати –
В його біографії мало блискучих деталей.
V
В його біографії – мало блискучих деталей.
Він осторонь був від посад та інтриг політичних
Уник перешептів кумась і любовних скандалів,
Розгульної слави й хвороб передчасно-трагічних.

Судився з пихатим начальством за пільги й зарплати
І діток родив у доволі солідному віці
Для творчості тем вмів не тільки у собі шукати
А в творчій постійності був витриваліший криці

В людські почуття він вглядався й вслухався уважно
Та в Божому слові знаходив насущне й суттєве
За досі нечуване брався ретельно й відважно
Щоб дзеркалом власної творчості в сірість життєву

Відбити частину небесного сяйва святого,
Хоч завжди нелегко творити велике з простого.

VI
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він міг показати красу незвичайну у звичнім.
Це тільки нездара все тягнеться до громіздкого,
Аби хоч самому собі видаватись величним.

“Бах мислив органно. Орган був його інструментом”…
Вважають наскільки загально – настільки й невірно
У різних випадках, залежно від творчих моментів
Він мислив – в Чаконі – скрипково, в сюїтах – клавірно

А флейта! Проникливо ніжна, весела і чула
Так зграбно сміється у “Жарті”, що це пам’ятають
Й канкрєтні колєги, що тіпа в мобільнику чули
Мотив цей стрімкий і його чисто з класики й знають…

Промовити тихо – і громом органних педалей
він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.

VII
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.
Про сутність життя гроворити з людською душею
І допомогти їй у храмі чи княжому залі
Згадати про те, що найбільше потрібно для неї..

Оплакати втрати колишні і власні провини,
Сльозами розкаяння змити негідне і грішне
зануритись в музику, ніби в оту комірчину,
В якій у молитві душа сам-на-сам із Всевишнім,
Вдавалося курфюрсту і столяру, старцю й дитині
Тоді…. та й тепер, хоч котились роки за роками
Живемо ми в іншу добу і у іншій країні
а з музики цеї – і досі виходиш, як з храму.

Бо здатна – тендітна і мудра, гаряча і строга
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

VIІІ
Будити у ближньому совість і вести до Бога.
Він прагнув, просивши натхнення і мудрості в Сина Людського
Показував в творах – який до нас добрий Всевишній
Що може створити людина, коли вона – з Богом!

А досвід кривавих століть вільнодумно-безбожних
так само показує незворушно і строго,
до чого – на голову власну додуматись може,
Людина, що в домислах гордих лишилась без Бога…

Концтабір, колгосп, голокост, кулемет, крематорій,
Напалм, бомбовоз, Хіросіма, плутоній і торій
Калічачи долі котились клубком вогнедишним

Але і в ту пору ледь чутно, як свічка теплилась
Ця музика світла і мудра, що тихо творилась
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім.


ІХ
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
(Чи парафіянам, чи бідним обдертим студентам)
Вбачав він свій перший обов’язок перед Всевишнім,
А творчість була не метою, а лиш інструментом
Лише ремеслом між ремесел – простим і доцільним.
З його мозолями й ретельним щоденним терпінням.
Як жінки життя з материнством стає повноцінним,
Так для чоловіка його робить вартим служіння.

Кому – на сторожі Вітчизни дозором стояти
Кому за спокоєм і статком краян пильнувати
Для кого служіння на поле, в майстерня чи в слові.

а він свою службу щоденну виконував в тому,
Щоб мудро й старанно, не чинячи кривди нікому
Красу кожноденну творити на славу Христові.

X
Красу кожноденну творити на славу Христові.
Ми можемо й нині. Не тільки в хоралах органних.
Не тільки у пісні, чи фарбі, чи красному слові –
А в праці щоденній, талантом нам Господом даним.

«Я просто старався. І кожен, хто буде ретельним,
Досягне того ж результату» –казав композитор
Бо хлібороб , інженер, чоботар, будівельник
У праці своїй може діяти талановито.

Аби лиш талант не втоптати в життєві дрібниці
Іти до мети крізь байдужість, наживу і ницість
За справу життя свого взятись без зачіпки страху…

Нагадує музика ніжна палка і тривожна
Що ллють нам у душу персти віртуоза чи може
Прості собі пальці, що знають і сапку і лахи.

Коли ніч холодніша зими
Підбереться до твого серденька,
Ти не бійся нічого, ти спи –
Я з тобою, моя маленька…
26.07.2009

Піду, мабуть. І ти, мабуть, іди.
Нехай тебе не зупиняє совість.
Клітинно поділили два світи
Один роман на двічі випадковість.
Не бійся, що останнє візаві
Подвоїть борг чергового прощання.
Скажи своє банальне " се ля ві " –
Афористичний символ оправдання.


26.07.2009

Стежками дитинства пройтися,
Згадати, чого не було.
Вернутися в своє дитинство
Строгому часу на зло.

Тут не змінилось нічого –
Все таке, як тоді:
Бита шляхами дорога,
Верби, колись молоді.

Вишні солодко-зелені,
Мудрий старий горіх,
Сльози дитячо-солені –
Свідки наївних утіх.

Смородина тягнеться в руки,
Тихо шумить потічок...
Як добре з такої розлуки
Вернутися в рідний садок.

З роками приходить не старість –
З роками приходить мудрість.
А ще несвідома заздрість
На свою колишню дурість.

На дурість перших поривів
Бути іншим, ніж всі.
На дурість свіжих мотивів,
Придуманих уві сні.

На дурість свого бажання
Змінити довкола світ.
Ех, якби хоч востаннє
Стати дурним я зміг.

Він грав, вона сміялась.
Він знав. Вона не знала.
Як жаль, що не зостались
Там, де весна буяла.

Вони пішли. Він грав.
Вона вже не сміялась.
І час їм не віддав
Те, що весна забрала.

Я дивилася нині у небо –
Як ніколи, таке голубе.
Я його залишила у себе
І йому залишила себе.
Таке дивовижне єднання,
Така незвичайна потреба.
Це просто хвилина мовчання.
Я просто побачила небо.

Зона недоторканності
Іноді огортає мене.
В її первозданності
Моя душа живе.
Вона виходить на волю
В короткі ті дні,
Співаючи своє соло
Тільки мені одній.
Зону оту розірвати
Пробував не один,
Але коли почати,
Важко пізнати стрим.
Стриматись дозволяю
Тільки собі – не їй,
Як зону свою покидаю…
Спробуй, мене зрозумій...