Фіолетовий дощ змиває твої сліди
З філетових площ, де ти вже не ждеш мене,
З тополиних алей, де часто буваєш ти ...
І в долоні чужі ховаєшся від сльоти,
Сподіваючись, що вона, як осінь мине.

Ця сльота-самота - наш рок і наша печаль,
Що в очах тріпотить, немов паперовий змій
Не твоєю рукою торкнеться мого плеча...
Не твоїми думками намріє мені причал,
Не моїми вустами комусь прошепоче «мій».

Фіолетовий сніг на фото, а поруч ми,
Фіолетовий вітер міняє на кленах крій,
Паперового змія відносить шалена мить...
На обірваній ниточці змій у небо летить,
А у тебе в руці– пуповина від наших мрій.

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод
Золотить у будинків дахи, а в церков – куполи із хрестами
Ловить перших, несмілих і сонних іще перехожих
Що спішать в новий день, на ходу розпрощавшись із снами.

Дзеленчать, мов будильник, вже перші ранкові трамваї
Всім, хто досі ще спить, приводячи сонце у гості
Все вперед і вперед, по блискучій, мов ртуть, магістралі
Що бере свій початок у місці народження сонця.

В літнім парку дерева так солодко й млосно зітхають
Шелестять темним листям й розказують всім свої сни
Снилось їм, що й до них завітало кохання
Як до тих, хто всю ніч цілувався під ними.

В місті повно ще снів, що хотіли б поглянуть на день
Але тануть на сонці, мов сніг, у відлигу весняну
То ж ховатися мусять у дуплах стареньких дерев
Доки ніч не опустить на місто своє покривало.

…перше весняне сонце вихлюпується на сонний брук
охайних містечок Австрії,_Чехії_Швейцарії_тощо,
де дядечко Фройд на ниточці комплексів, як павук,
звисає зі стелі свідомості «Ахтунг! Лишень без рук!»
і веде прихожан – на щорічну (профілактичну) прощу.

...бо тут – сезонне загострення, хронічно хреновий невроз,
бо тут любов – яка б не була, але до крапельки вийшла,
бо життя утікає слизькою рибиною – кудись повз
і хробак невідомості через вухо у мозок заповз,
а он там –
цитадель «Клініка» -
вся у хрущах і вишнях.


...ідуть стежиною – убогі духом, заплакані та малі
діти реклами-мами, гребучої хімії та модних топлесів,
(ситуація – старий пердун, а хоче, щоб як в Махмуда Алі)
А Доктор – намісник Бога на цій боже-вільній землі –
Пере спідню білизну їх брудних недитячих комплексів...


- А скажіть, лікарю, вам не страшно жити з такими нами?
А не хочеться стерти із мапи світ, узявши велику ґумку?
: знаючи, хто приходить у снах до цієї дами,
: що відчуває оцей шмаркач до своєї мами,
: нашу – від першої до останньої – найпотаємнішу думку?
: нашу млосна потребу – виговорити – наче виблювати гріхи….
Не сваріть, лікарю! Мовчки дайте прощення і причастя!
…і летять душеньки, і сідають на ваші руки, немов птахи…
( А признайтеся, є спокуса послати на букву х?)
А яке воно, лікарю –
на колір,
на дотик,
на смак -
ЩАСТЯ?

Я йому у вічі – тюремник
він мене – за двері
на волю

*
За роком рік -
на зламі рівнодення.
Попереду дорога - зверху вниз.
Синам залишив
Першу половину.

Руки и книги срослись бежевыми щупальцами,
Они ласково листают страницы из стекла
Бархатным ветром заставляют мозг стучать
Как кулаком по летнему дереву
Или по упавшему с него листу
Чердачного шифера
Пальцы бегут, играя гаммы
Потными пальцами заполняй стаканы
Пряча наперстки в суставы и в небо
Кинь в него улыбкой, она тебе не нужна
В этом городе счастья все мертвы
Кто хотел, тот забыл
Кто не сумел, тот помнит
Код на двери
Последние ворота, выпусти стадо
Баранов, желаний,
отпусти свою пустоту
Она скучает по небу
По белому мрамору метро или поэтов
Кто сказал, что они забыты? Я помню
Помню сколько ступенек в твоем доме
И цвет окон в отражении глаз
Вкус дождя на плитах надгробий
И запах огня около вечной реки
Дракоша... Северные ложки
Дерутся за наклейку с твоим королем
катана вцепилась во взгляд толкиениста
Вот что значит неожиданная встреча в нашем метро
Возле фонаря, что казался самым ярким
Пока мы не вышли на грязную улицу
Теперь наш фонарь – солнце
Мы плывем к нему, гребя только справа
Каноэ помогает чешуйчатым хвостом
Ему тоже холодно в алейроне модерна
Под ворсинами перхоти узлы лучей
Солнечных лучей
Они все короче
Мы плывем к солнцу уже не гребя
Канаты лучей все толще
Волос все меньше
Пускай, у солнца нет зеркал,
У него нет друзей или врагов
У него есть луна
И надежда на то, что мы доплывем
Не сгорев
Никогда не сгорев
В море его слез
Желтых солнечных слез
Пожарь мне яичницу на них, если я вернусь
К утру

Я розумію комарів, що хочуть крові:
Інстинкти їхні і природні, і здорові.
А от людський моральний вампіризм –
Не безневинний комашиний атавізм:
Якщо не протидіяти вампіру,
Прокусить душу, а не лише шкіру!

Ця лілея, мов біла ніжність,
Як сама незаймана святість,
І невінчана, й незаміжня,
І не люблена, й не зім’ята.
А вночі очей не змикає,
В ароматів густій задусі.
То на ранок сльоза стікає,
Чи сережка блищить у вусі?

*
Коли сусідський тин
Уже скінчився
Й потому потягнувся
Рідний тин,
Закалатало серце ще сильніше.

*
Мабуть, таки кохання –
Це вогонь.
Інакше, як я можу пояснити,
Коли тебе побачу –
Чом горю?

Чорне кошенятко ловить яскравих метеликів
Воно ще не знає, що виросте чорним котом
Воно ще не вірить у різні погані прикмети
Де зустріть забобонну людину – це велика халепа
Тут тікати чимдуж і подалі, махнувши хвостом,
Й попадать таким людям на очі ніколи не треба.

А поки вилежує боки на сонці і золотом вуса
Фарбує. Вмивається часто й пригладжує шерстку
Ганяє двором, доганяє набридливу муху,
А потім, хвоста налякавшись, тікає щодуху
І якщо повезе й хтось сміливий знайдеться
То в котика будуть домівка і лагідні руки.

А як ні – не біда, він підкручує вусики хвацько
Гордо хвіст підіймає трубою й на високому даху
Заспіває пісень й зробить збитки не злі, а босяцькі
І про те, що йому наболіло, він нікому не скаже
Лиш чекає, коли перестануть невдахи
На дорозі, де сонечко світить, йому попадатись.

Об одинадцятій, між небом і Дніпром,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді літали дельтаплани за вікном,
Тоді пірнали кришнаїти в медитацію.

Це дощ клейкий, що ліпить краплі на чолі.
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це найтриваліше насильство на Землі.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

Об одинадцятій, коли сконала ніч,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді від подиву раділа кожна річ,
Тоді планети поміняли дислокацію.

Це перехожі, очманілі від добра,
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це позитивний знак глобального ядра.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

В парламенті потрібні дві палати:
В одній зберуться “тихі” депутати,
У другій – забіяки дратівливі,
І стануть виборці заможні і щасливі!

Усім ненародженим
присвячується

Останнім було: „Не треба”.
Шанси на зустріч стерті.
Лоно твоє відсьогодні
Виношує холод смерті.

Вона буде битись ніжками,
Проситиме свого сходження.
Дитя уві сні ридатиме
У день свого ненародження.

І добре було б розродитися....
І добре було б з дитиною...
Бряжчати одвічно відчаю
Сталевою пуповиною!

Гойдати колиску протягам
І „люлі” співати місяцю..
Наступне дитя, - народжене, -
Проситиме відігрітися...

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала.

Творити тишу міцністю з базальт,
Коли усе зрива на децибели...
Так ніжна квітка дужає асфальт,
Аби росу зібрати в білий келих.

Спалити час, як спалюють листи,
Коли вони усі – впоперек серця.
Це - вдих планет, коли сумуєш ти,
Це – нескінченість світових інерцій.

Пройти б глухі дороги лихоліть,
Щоби не зводив, як судома, сором.
Я вірю, що усе це відболить,
Лише ніхто не відає, чи скоро.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І люди біжать перекошено втішатися іграми літніми,
Бо гасла сумних ідеологів падуть уже заживо мертвими.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Сусіди вчиняють бійку, вітер не стишує голосу.
І всі історичні факти, що вчора були новітніми,
Запилюють прахом древності невпинне життєве колесо.

Коли засинає батько у дівчинки з поглядом матері,
Хтось курить тютюн і опій, мовчить за стіною панельною.
А тим, хто мандрує за мапою, хто ходить щодня по екватору,
Так важко збагнути, як може земля стати лячно пустельною.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І дівчинка навіть знала, що люди бувають літніми,
Що люди бувають хворими, що люди бувають мертвими.

Поламану ляльку вже не подаруєш... А, знаєш,
ти спробуй, ну спробуй закрити мене в гаражі.
Там миші, і речі старі, і мопед... Пам’ятаєш?
І пил тогорічний встеляє сумні стелажі.

Як притча, повчальний, ти мій персональний антихрист.
Ну спробуй мене завести, як заводять кота!
Мені всі казали, я – просто невдаха, без хисту.
Руда чи білява... Та все ж не така і не та.

І будеш мене, ти мене там тримати без світла
в червоному куцому платтячку з льону та сліз.
І так непомітно, я так незбагненно розквітну
від тиші, яку ти сьогодні для мене приніс.

Ти м’яко стелитимеш цвяхи мені на підлогу.
І двічі на день ти мене ґвалтуватимеш сном.
І двічі на день ти мене напуватимеш богом,
що станеш ним сам, бо ти станеш для мене вином.

А я така добра, аж гидко, аж вени розкрились,
мов губи. І грубий ти, грішний ти, повен іржі!
На жалість твою сподіваюся, милий, на милість.
Поламані речі тримають лише в гаражі.

Не спи. Сьогодні уночі ми будем слухати приймач.
Можливо, джаз. Можливо, м’юз.
Нам буде лячно
Від кортасарових ідей і трохи млосно від невдач.
Відчути час, любити блюз
нам буде вдячно.
Не спи. Я хочу мати стіл. Великий стіл, що майже дім.
Я хочу так, я плачу так
напівпрозоро.
Ти навіть схожий на П’єро обличчям в залишках білил.
Я бачу так. Я чую так
нам буде хворо.
Не спи. Сьогодні уночі ми зможем вигадати світ
і в ейфорії новизни
збагнути простір.
Ми зможем виліпити нас. Ми зможем викреслити слід.
Відчути час, згадати сни
нам буде просто.

У лоні твоєму живе черепаха,
Що тисячу років гризе пуповину,
Яка тебе з’єднує з маткою страху...
І ось ти звільняєшся наполовину.

Скидаєш на килим полущену старість,
У ванні розпарюєш жалість до себе.
Тремтливо рукою наносиш рум’яна
На щоки бліді березневого неба.

І пишеш листи до аптекарів милих,
Аби без рецепту тобі не давали
П’янливого зілля від маній та фобій.
Бо ночі тривалі, а ліків замало...

Вуста покриваєш помадою втіхи,
І трохи вульгарно самотністю  вії.
Блищать хворобливо запалені очі.
Від туші чи вітру… Мабуть, алергія.

Вони так приречено прагнуть уваги.
Хоч всі такі різні, і в біса несхожі
Ці діти Адама… Любіть мене. Ну ж бо!
Хто скільки захоче чи хто скільки зможе…
Хоч страшно. Хоч кожен боїться. Хоч… Боже!
Любіть.

Твої рідні не хочуть тебе кремувати.
Я прийшла і сказала: “Антоніо мертвий,
Його тіло схололе не зможе відчути
Моїх ніжних цілунків від губ пересохлих,
Ваших сліз перепрілих і слів анемічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте курити
Мексиканську траву у лавровому листі,
І нехай він почує, нехай він побачить,
Що не їстимуть черви ні крові, ні плоті,
Що є вільними ті, хто належить до вічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте сміятись,
Заливатися ромом під ритми хард-кору.
І гітару його у великім каное
Ми відправимо в мандри Дніпром або Нілом,
Щоб вона захлинулась у водах зустрічних.”

Я прийшла і сказала: “ Вогонь є священним.
Не побачить Антоніо мес великодніх,
І квітки на могилі його не потішать,
Й некрофіли, що будуть вночі цілувати.”
Але рідні не хочуть тебе кремувати.

З візерунком гуцульським
і пилом від капців майя,
наш летючий килим
не схожий на жоден транспорт
для міграцій у просторі
й пошуків власних “знаю”,
для стрибків у майбутнє,
куди не потрібен паспорт;
для польотів у космос,
для подорожей у часі,
муракаміхарукічитань,
церемоній чайних,
для бажань незвичайних
і звички не бути в масі,
килим наш зі штрих-кодом
і надписом “мейд ін чайна”.

На березі річки Фонтанка жив хлопчик Джиммі.
Зап’ястя у Джима були зі своїм штрих-кодом.
І, може, на Кипрі чи Криті, чи в Єрусалимі
Є згадки про те, звідки прадіди Джима родом.

Жив весело Джиммі. Він пив собі джин і колу.
Він знав, що будинки також мають зморшки й пори.
В дитинстві Джим навіть ходив до якоїсь школи,
В дитинстві Джим навіть читав манускрипти й тору.

У Джиммі були сережки з кісток кентавра.
Знав Джиммі казок і легенд про птахів багато.
І друга мав Джиммі – старого, як сонце, мавра,
Який називав день померлих ямайським святом.

Бо річка Фонтанка текла, як ніде у світі
Вода не струмує по венах старого міста.
І Джиммі завжди помічав те холодне світло
Від річки, коли їй ставало від світу тісно.

Будда сидів на березі.
Будда пив колу з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Мері ходила злякана.
Мері курила опій.
Мері у воду плакала
Снігом своїх утопій.

Мері хотіла вірити.
Мері хотіла чути.
Їй шепотіли спірити:
“Будда повинен бути”.

Будда умів дивитися.
Будда ходив крізь двері.
Будда хотів згубитися
і розчинився в Мері.

Мері лягла на березі,
випила коли з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Є кілька причин не любити рибу:
в моїй голові вже багато фосфору,
в моїй голові вже багато простору,
доволі часу, неону-газу, казок і джазу.
Та все одразу.
Ось...
На дні дуже древнього синього озера
лежить біла риба, на місяць схожа.
Втім, це не риба-місяць, не риба-молот, не риба-меч,
не мечеть, не міраж, ані маятник,
не привид, не риба-пам’ятник,
не медуза морська, не мара, не маяк.
Сто років лежить вона просто так.
Брате мій, що можеш брати в пустелі пастельних пустот?
Князю мій, що можеш знати про істинність інших істот?
Про риб кистеперих, пернатих птахів кількадзьобих,
кентаврів і мінотаврів, грифонів та іхтіозаврів,
безплідних жінок і дітей безіменних,
телят із двома головами,
ягнят наклонованих з кодом на шиї
та їх пастухів у халатах із надписом
“Мир вам!”,
про вуличних духів і джинів книжкових,
будинки живі і людей іграшкових,
про ельфів квартирних, русалок підвальних,
про бджіл стільникових, настельних комах,
про янголів, схожих на дочок сусіда,
про гномів, що сплять в інструментах музичних,
про звірів незвичних, язичників,
Бога?
В кишенях моїх так до дідька усього,
крім грошей, та ще кишенькових собак.
А так...
Є кілька причин не любити.
На дні дуже древнього синього озера
спить біла риба, на місяць схожа.

Мешти тісні, а рюкзак немісткий.
Рушає кудись поїзд приміський.
У ньому їде Аліса.
Очі в Аліси сумні і зелені,
Має гриби й Керуака в кишені.
Додому їде Аліса.
Якби ж то знаття: де пекло, де рай,
Де вмри і виграй, де живи і програй.
Додому їде Аліса.
Аліса бачить дивних істот,
У них є погляд, є тіло, є рот,
Та все ж боїться Аліса.
Якби ж то сірою стати як тінь,
А то ходити і дихати лінь,
І все послати до біса.
Аліса не знає, куди іти,
Аліса пише собі листи.
Додому їде Аліса.
Кролик біжи, курва, кролик стій,
Туш імпортова стікає з вій.
У сни не вірить Аліса.
Простору мало, людей – не так,
Компас зламався, годинник вкляк.
Додому їде Аліса.

Ядуча ти, немов отрута
Труїла серце і втекла…
Вже поросла на ньому рута
Від кровоносного вина.

Як той Грааль, як винна чара
Труїла серце і втекла…
Тоді здригнулася гітара
Мене в неволю повела.

Труїла серце у неволі…
Поволі стежкою ішла
Лишила сонного у полі
Труїла серце… і піш

Не рахуй зірок на моєму небі,
Бо може місяць потече
Сльозою срібною по тілу.
Не світи так боляче в очі,
Бо може, я осліпну від твого проміння.
Не приховуй свою неправду
За кришталевими очима,
Не мовчи у тишу,
Бо ти не вмієш…
Мовчати.
Падай у ліжко
Несамовито і сонно,
Бо я вже йду.
Сигарети закінчились.
Треба курити. Спрагло
Ковтаючи порції диму.
Мовчати
І падати…
В тишу.
2009

я дихаю тобою,
я живу,
бо знаю, що тобою теплі ночі
і дні мої;
що очі ці пророчі
мене оберігають наяву

і спокій неусипно стережуть,
неначе тиха варта цитаделі,
аби страхіття,
що повзуть по стелі
не перетнули вимірів межу…

і не зуміли втілитись у плоть
оті фігури з кам’яного саду…
ох як я бігла!... і мене позаду
ядуче їхнє дихання пекло…

і розпач вів до чорної води,
і сухожилля рвалися, як лико;
вони ж – мої касандри - без’язико
виводили:
впади,
впади,
впади...

а ти не дав упасти – рятівна
твоя рука на порох чари стерла,
і заяріла стежка поміж тернів
до марева
у сонячних тонах…

і пестять ноги ранішню траву
і дотик рідний розганяє бісів,

і загорнувшись у твоє «не бійся»,
я дихаю тобою
і живу.

***
Цілунки тобі знайомі
і шепіт, і руки ніжні.
Побачення в пів на сьому
улітку чи в зиму сніжну.
І стогін, і крик, і ночі,
і пристрасні, і зів’ялі.
І те, як світились очі,
і те, як вони згасали.
І зрада, і плач, й цигарка,
яку загасили в серце.
Ти – лавка в міському парку.
То доля. Тому не сердься

(Для Іваночка)

Щось пропаде, а щось – таки залишиться…
Щось перемелеться, а щось – тай не розкришиться…
Впаде, зачепиться, зіпнеться й проросте –
В нове життя, з новим ключем, просте зерно,
І павутину в шовк зів’є веретено!

…І потягнеться сила ця до Сонця!
Розіб’є шибу, осідлає вітер…
Заграє в променях новим яскравим гронцем,
Обійде тінь і пробуравить скали –
Й втамує спрагу, й влаги буде мало!

І буде бити з надр підземних джерело!
І знак подасть, що можна стати під крило,
Й розправити своє…
І – полетіти!..
Й на Небі розпізнати древні знаки
Зірок далеких – як волошки й маки…

А ще, побачити маленький колосок,
Що ледве подає свій голосок –
І вуса-руки гріє коло світла…
Й неквапно постає в могутній колос,
І виробляє свій потужний голос!

…Отак і ти – Душа мого народу!..
Омита в крові і омріяна в піснях…
Ні зло, ні час не вб’є твою природу –
Бо висівається у ґрунт Нове Зерно,
Й на Сонці Хлібом вигрівається воно!..

30.09.2006 року, м. Хмельницький

Як пізнати смерть?...
Все дуже просто: залиш
Частинку себе,
Там, за плечима, вчора…
Самому собі, і – йди…

Куди ти, коню,
Несеш свого вершника?...
В його долонях
Долі людські вершаться…
Скачемо тут – не вперше…

Сакура цвіте…
Знак – буде тепла весна…
Папороть цвіте –
Літа купальського знак…
Мрія, як Сонце – одна…

З ПЕРШИМ КВІТНЯ!

«Дитина, ну що тут сказати»-
зітхала від доньки мати.
«Доросліша стане з віком»-
надії мались чоловіком.
Та постáріла – от свинство -
зразу впала у дитинство.
*****
Твоя натура горяча,
словами рубишь ты с плеча.
Не спеши с плеча рубить,
может щепочкой прибить.
*****
Я в театрі тебе угледів -
королева, прекрасна леді.
І тепер все життя вистава:
у постіль вимагаєш каву.
*****
Мой любимый, я с тобой –
как за каменной стеной.
Да стена , видать, глухая,
докричаться как – не знаю.
*****
Танцювали вогонь з водою.
Глянь, коханий, – це ж ми з тобою.
Якщо станеш мені ти ближче –
я зроблю тебе попелищем.
*****
Как мила мне душа твоя девичья,
красоте она вся предоставлена.
Но поэтому разною мелочью
все поверхности в доме заставлены.
*****
Заховати тебе від вітру?
Стань за мною, бо я – скеля.
Хочеш – сльози тобі витру?
Хочеш затишку – я оселя.
Хочеш звабити? Я – довіра.
Ти великий – я мишка сіра.
*****
Думав – ангел, впіймав за крильця.
І обручку надів – моє!
А розгледівся – ти чортиця…
Та кохаю уже, що є.
*****
Люблю тебя, моя загадка,
но мне с тобою так несладко,
ведь разгадка так проста –
ты сплошная пустота.
Не поймаешь пустоту,
но спасибо за мечту.
*****
Ты чистюля моя работящая,
чистота – это вся твоя суть.
Только жизнь моя вовсе пропащая –
ты мне в доме не дашь и вздохнуть.
*****
Ти у мене дотепна, розумна,
ось кепкуєш над іншими знову.
Та зачепиш тебе – ти бездумно
очі вирвати зразу готова.
*****
Ты словно гость из грёз,
глаза твои – гипноз,
а речи как вино,
и кругом голова,
но знаю я давно:
пусты твои слова.
*****
Многогранный ты мой, драгоценный,
уживаться с тобой – труд безмерный.
Твои грани манят и искрятся,
только больно о них ударяться.
*****
На переправі коней не міняють,
і під час бою друзів не шукають.
Мене цікавить думка лиш єдина:
хто із нас кінь, а хто людина?...

Поцілунки стають найсолодшими
саме вкінці.
Навіть звичайне тепло руки
намагаюсь упіймати,
поки ще дивлюся
у ці безмежно-безхмарні
блакитні очі.
Навіть подих її
запам'ятовую.
Адже стоячи на пероні
в очікуванні східного потяга,
що забере з собою кохання,
нестерпно
знати про відстань у
кілометрах
і місяцях.
І лиш на шляху
до розлуки
так легко й приємно
казати:
"...люблю..."

Чому не поважають депутатів?!
А я – люблю обранців від народу
За їх порядність, за слова крилаті,
За специфічну депутатську вроду!

Пардон, злукавив. Так, не всі порядні,
Натомість стовідсотково вродливі!
Є атлетичні, худорляві і огрядні
В верховнорадівському супер-колективі!

Хоча на депутатах не сутани,
Їх за цнотливість носять на руках:
Бо юридично недоторканих путани
Торкатися не сміють і в думках!

Ну, добре, добре, я злукавив знову,
Вважайте, це – першоквітневий жарт,
Натрапити на депутата-казанову
Серед дівчат вважається за фарт.

Найкращі в світі люди – депутати,
Так вказує пасьянс з колоди карт.
Ой, не кривіться, можете вважати,
Що це також першоквітневий жарт.

Це нетривке полегшення варте змін,
А віртуальні збочення прагнуть простору.
Сповідь була. І була небувало гострою
Серед німих перманентно-безгрішних стін.

Ти сповідав мене зливою до сухот.
До тридцять дев’ять і дев’ять. Загроза розуму.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому.
Тільки любов, наче мед із серпневих сот.

Ти не підеш. Чи це мінус чи може плюс?
Вечір сухий, наче квітка у книзі схована.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому…
Решта було то любов, то осінній блюз.

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Вагаюсь будити кохану
у сні якої
проснувся

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

а весна
налетіла як вихор
заповнила повінню
справ
кожен день
від світанку до вечора пізнього
не встигаю нічого
й гіркущо-тремтливими
краплями
безпорадно
недбалість
газдині
оплакує
запізніло
обрізана
скривджена мною
лоза

Що то
   безмір
       збагнути
   і як то
        без меж
Наслухати нечутне
       почути себе
Розірвати тенета
       відваги нема
Серце
   дивна планета
   що звикла до хмар
Незахищене небо
Забуті зірки
Десь
   у вимір четвертий
   повернеш ніким?
1998

День все ближче до чорної жінки крадеться,
зашарівшись, узрівши її декольтований місяц.

...і ховає приреченість круглого серця
На самотній політ до колючих антен передмістя

Прокинуться гуси
І гучно попросять зерна,
І ти підведешся
І вийдеш на ґанок, Мар’яно,

Пшениці посиплеш
І будеш стояти сумна,
І знов тобі стане, як вчора,
Шалено погано.

Хтось тихо покличе,
Й за вербами стихне луна,
І вітер долине
З грудей річкового туману.

Ти вийдеш за хвіртку,
Нечесана, змерзла й сумна,
І слухати будеш,
І будеш чекати, Мар’яно.

Розвидниться трохи,
І хтось помахає з вікна,
І стомлена осінь
Повільно зійде з електрички.

І ти вже, Мар’яно,
Нарешті не будеш сумна,
І ти полетиш
І покинеш гусей біля річки.

все коггда-то было по-другому,
не дышали газами цветы
и деревья устремляли кроны
до небес прозрачной высоты

корабли не мазали мазутом
иссине-печальный взгляд морей,
гул машин не раздавался всюду,
только топот резвых лошадей

и лесам не строили границы
трассы, помещая их в квадрат,
и намного громче пели птицы
два столетия тому назад

А теперь заводы и парковки,
супермаркет-лучший огород,
все когда-то было по-другому,
но и все когда-нибудь пройдет

*
Тремтить в обіймах
Дівки срібний стан,
Мов гладь на озері нічному – вітер
Розхвилював,
Бо місяць нас застав.

*
Свисткові водяному я радів
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
Не пересохла в нім.

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.