Я починаю думати.
На тому рух спиняється.
Стій!
Тут ходять люди
Тому переміщаймось. Ти- мій
Завчити чи поринути?
Грати,
Або лиш здавати?
Не вірю в щирість дощика
Він змочив наші карти
Стоп.
Перестала думати
Тепер усе простіше
Рух для мене -
Це плавати,
Повзи, або летіти
Сьогодні політаємо.
Ти в небі
а я під водою
Рух для мене –
це ковзати на льоду.
І ,maby, з тобою.
Знову я подумаю.
Почну тебе навчати
Не вміємо ми ,
дощику,
карти розкладати
Стоп. Перестала думати.
Летимо пити чай.
Я буду мовчки сидіти
А ти мене навчай

Я так не схожа на весну!
І не люблю чекання,
Я пригорну та занесу
в книгу сподівання.
Я напишу та підпалю,
Триматиму та кину
Я так не схожа на весну.
Тому візьму й загину...

Я більше не бачу.

А колись мріяла
зі свідомості стирати те,
що зором міряла.

Тепер лиш кольорові сни.

Що вчать радіти весні
В неї особливий аромат

А я так хотіла малювати.
Тепер лиш сльози сліпі.
На папері.

І безконцентровані думки.
переживання.
І мої зізнання. Раніше було.
А тепер не боюся.

Прокидаюся зранку
і новому життю вчуся.

Життю доторків і ароматів.
Стираючи спогади
виринаючі з темряви...
...аби було веселіш...

Чую новини та про погоду...
Ніхто не дзвонить
Вони думають, що я очима слухаю?

А цікаво... Який тепер погляд?
може насниться...

Сповільнюється час.
Я зосереджуюся на тобі.

Мене більш нема.
Мене збив автомобіль.

Завмираю і чекаю.
Зрозуміти намагаюсь зміст.
Слова. Нема.
Змісту. Більш Не-ма.

Хтось відчув страждання.
А мені як відчути???

Я у себе питаю й можу себе почути.
Якось дивно, якщо в цілім всесвіті я сама.
Я зійшла з розуму, а мене нема.

Дивлюся у дзеркало.
То як воно, ЯК?

Твій погляд вбиває.
Ти – духовний маніяк!

Що писали філософи?
Про що міркуємо ми?

Ці теми заєлозані.
Про це снилися сни…

Тобі чи мені?...

Я хотіла знати. Де межа почуттям
Коли поверталась безтямна.
зовсім
додому
концентрую увагу на чорному домі,
де кажуть не чують привиди втоми
і питають людей, хто ми?
амнезія
втрата
знайти
пізнати в морі. небі. все банально. так є завжди
лиш парадоксально те,
що віримо!
о боже!
я не бачу хто це
лише чую голос втоми:
хто ви?

Сни мої - то лезо
Я – неприкаяна душа
І знову в пастку лізу
І знову не пройшла

І знову в вирі мчуся
До «світлих» почуттів
І знову не боюся.
Чомусь забракло слів

Чомусь в країні криза
Чомусь таке життя
Чомусь ця паска, мила,
- то моя душа.
І знову всі страждають
І знову я пою
Чомусь ти не заплачеш
Чомусь я так люблю

Органіка. Обірваний зв’язок.
Тепер сама. І хмари посивіли.
У цьому світі день якийсь зіпрілий.
Він дивиться згори на тебе, як втомою убитий вовк.
Тепер сама. Дах трохи заржавілий
Відіб’є краплі мокрого дощу. А був колись сухий
Тоді, коли любили.
Тепер він трохи виє, гукаючи весну
І вию я. В душі. Хоч посміхаюсь.
І змокнуть не боюся, бо іду.
Раніше райдугу у небі роздивлялась.
Тепер не бачу вже нічого, крім дощу.

Божевільні та приречені, окутані думками,
Ми йдемо.
І цього вечора зізнаємося мамі.
У скоєному, хворому, забутому з роками...
Ми йдемо. Нам вже не весело, бо напилися кави
здавались щоб тверезими ці темні карі очі
Ми думали-обійдеться
Ми думали щоночі
Про кару ту небесную,
Ту, що лягла на плечі.
Депресували веснами
Кололися, нарешті....
Йдемо собі, зітхаючи...
Жбурляємо камінням...
Йдемо, не заглядаючи під ноги.
вже умієм..
Ми думали - обійдеться.
Та надто, друже, пізно.
Хвороба-то приречення.....
Тебе до себе візьме.

Переходячи на особистості
ти переходиш на інший бік вулиці
на "салатовий" колір світлофора.

Ти - втілення втечі звідусіль.
Я хочу бачити тебе живого.

Піклуватись про тебе немає причин
Це підлягало обговоренню.

Не буду об’єктом твоїх обіймів.
І не була. Бо хвора.

Склавши в пам’яті блиски зіркових очей,
нам не вдалось бути щирими
Доторкнутись губами до моїх плечей -
покарання вищою міри.

Розповсюджую вірус втечі й війни
Не одного тебе заражено!

Контрастний вигляд моєї стіни
викликає в тебе відразу.

Я не вмію малювати, пишу бездарні вірші.
Я нікчема і ти це знаєш.

То чому все ще пишеш на контрастній стіні?
Мою втечу наздоганяєш

В цьому сірому місті гнилих троянд,
що відроджуються з часом,

я відчуватиму аромат,
що викликає в тебе відразу.

Дзвінок у двері. На порозі – друг.
Застиглий погляд до нестями рідний.
“Дозволь мені забрати капелюх,
Що тиждень тому я забув. Потрібний”.

“Проходь, бери. Я тут спекла пиріг,
То, може з чаєм?..”
“Ні”.
“Замерзли ноги? -
Надворі ж - вечір, і мороз. І сніг...”
“Ну, наливай, погріюсь в тебе трохи”.

Проміння лампи плавало в чашках,
І погляд зупинявся на глазурі.
Й провина. Й радість, й біль в твоїх очах,
Вуста ж тремтячі, а слова похмурі.

“Спасибі за смачний пиріг і чай”.
Пішов. Його ковтнула завірюха.
І знову ж те колюче “прощавай”,
І знову він забувся капелюха.
1999.

Створена вічністю в межах безмежності.
Поза буттєвістю, простором, часом,
Просто Людина в своїй незалежності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

З тихим неспокоєм, з гнівом і вірою,
З щастям любові, з болем відрази.
З вічними сумнівами і довірою.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

Тільки з Душею, Духом, Духовністю
Буде для Всесвіту, наче прикраса.
Справжня людина в своїй невимовності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

День весняний, сонце сяє,
Вже й кульбаби розцвіли,
Метушиться й пил здіймає
Горобець в саду малий.

З гілки він летить на гілку,
Впав на землю, знов злетів
І до неї, знахабнілий,
Ближче ніж належить сів.

У пилюку вдвох упали,
Покотились по землі
І про щось своє кричали
Горобці в саду малі.

Від весняного дурману
Заспіваю пісню й я,
Як горобчик пострибаю –
Де ж то дівчина моя?

Нарешті на Твоїх устах
заграла посмішка…
Застигла у очах весна
стирає проміжки
між забуттям, в якому сам,
і днями радості,
між снами, де любов Твоя
пускає паростки…

Пробач мені, що не зумів
Тебе сполохати,
що своє серце відпустив,
не зміг приборкати,
що без притлумлених образ
не розійшлися ми,
що наслухaю кожен раз
Тебе між зливами.

спи. ще зовсім рано.
спи на моїй правиці.
я буду дивитись на тебе,
наче сам вже вицвів.

спи. ще зовсім рано.
спи. і далі. ліворуч.
слухатиму як ти дихаеш.
спи. я зовсім поруч.

Допоможи не втратити надії
Отут, де час не перейшов за лютий,
Де проти ночі – вечір кам`яніє,
І кожен другий мріє про отруту…

Де надто біло, кахельно, стерильно,
Бракує марлі і пухкої вати,
Де лікар часом – не такий всесильний,-
Додому відпускає… помирати.

Де невідомо, від чиєї крові
Твоє слабке іще пульсує серце…
Допоможи не втратити любові
До того, хто за вікнами сміється,

У кого стільки блиску і азарту,
Чиє життя строкаті має грані…
Допоможи зустріти гідно «завтра»
Й тоді, коли вдихнеш його востаннє.
2.04.09.

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

Вечірня сукня,
чорний шовк,
прибитий діамантами до неба...

Десь чути колискову,
день замовк,
лягає спочивати юна Геба.

Брюнетка кучерява,
аромат
на смак, неначе кава з автомату.

Кухонна лампа,
банкомат
по видчі думок не ліг ще спати.

Гнучкі години.
Я краду
ревнивий сон в своєї ночі.

Про вартість зранку.
Зараз йду
я по книжках топтати очі.

*
Щоб залишити після себе слід,
Пишу пісні про тебе
Ненастанно.
Скриплю пером, мов ковзаном об лід.
Чи стерпить все папір, а чи розтане?

Фіолетовий дощ змиває твої сліди
З філетових площ, де ти вже не ждеш мене,
З тополиних алей, де часто буваєш ти ...
І в долоні чужі ховаєшся від сльоти,
Сподіваючись, що вона, як осінь мине.

Ця сльота-самота - наш рок і наша печаль,
Що в очах тріпотить, немов паперовий змій
Не твоєю рукою торкнеться мого плеча...
Не твоїми думками намріє мені причал,
Не моїми вустами комусь прошепоче «мій».

Фіолетовий сніг на фото, а поруч ми,
Фіолетовий вітер міняє на кленах крій,
Паперового змія відносить шалена мить...
На обірваній ниточці змій у небо летить,
А у тебе в руці– пуповина від наших мрій.

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод
Золотить у будинків дахи, а в церков – куполи із хрестами
Ловить перших, несмілих і сонних іще перехожих
Що спішать в новий день, на ходу розпрощавшись із снами.

Дзеленчать, мов будильник, вже перші ранкові трамваї
Всім, хто досі ще спить, приводячи сонце у гості
Все вперед і вперед, по блискучій, мов ртуть, магістралі
Що бере свій початок у місці народження сонця.

В літнім парку дерева так солодко й млосно зітхають
Шелестять темним листям й розказують всім свої сни
Снилось їм, що й до них завітало кохання
Як до тих, хто всю ніч цілувався під ними.

В місті повно ще снів, що хотіли б поглянуть на день
Але тануть на сонці, мов сніг, у відлигу весняну
То ж ховатися мусять у дуплах стареньких дерев
Доки ніч не опустить на місто своє покривало.

…перше весняне сонце вихлюпується на сонний брук
охайних містечок Австрії,_Чехії_Швейцарії_тощо,
де дядечко Фройд на ниточці комплексів, як павук,
звисає зі стелі свідомості «Ахтунг! Лишень без рук!»
і веде прихожан – на щорічну (профілактичну) прощу.

...бо тут – сезонне загострення, хронічно хреновий невроз,
бо тут любов – яка б не була, але до крапельки вийшла,
бо життя утікає слизькою рибиною – кудись повз
і хробак невідомості через вухо у мозок заповз,
а он там –
цитадель «Клініка» -
вся у хрущах і вишнях.


...ідуть стежиною – убогі духом, заплакані та малі
діти реклами-мами, гребучої хімії та модних топлесів,
(ситуація – старий пердун, а хоче, щоб як в Махмуда Алі)
А Доктор – намісник Бога на цій боже-вільній землі –
Пере спідню білизну їх брудних недитячих комплексів...


- А скажіть, лікарю, вам не страшно жити з такими нами?
А не хочеться стерти із мапи світ, узявши велику ґумку?
: знаючи, хто приходить у снах до цієї дами,
: що відчуває оцей шмаркач до своєї мами,
: нашу – від першої до останньої – найпотаємнішу думку?
: нашу млосна потребу – виговорити – наче виблювати гріхи….
Не сваріть, лікарю! Мовчки дайте прощення і причастя!
…і летять душеньки, і сідають на ваші руки, немов птахи…
( А признайтеся, є спокуса послати на букву х?)
А яке воно, лікарю –
на колір,
на дотик,
на смак -
ЩАСТЯ?

Я йому у вічі – тюремник
він мене – за двері
на волю

*
За роком рік -
на зламі рівнодення.
Попереду дорога - зверху вниз.
Синам залишив
Першу половину.

Руки и книги срослись бежевыми щупальцами,
Они ласково листают страницы из стекла
Бархатным ветром заставляют мозг стучать
Как кулаком по летнему дереву
Или по упавшему с него листу
Чердачного шифера
Пальцы бегут, играя гаммы
Потными пальцами заполняй стаканы
Пряча наперстки в суставы и в небо
Кинь в него улыбкой, она тебе не нужна
В этом городе счастья все мертвы
Кто хотел, тот забыл
Кто не сумел, тот помнит
Код на двери
Последние ворота, выпусти стадо
Баранов, желаний,
отпусти свою пустоту
Она скучает по небу
По белому мрамору метро или поэтов
Кто сказал, что они забыты? Я помню
Помню сколько ступенек в твоем доме
И цвет окон в отражении глаз
Вкус дождя на плитах надгробий
И запах огня около вечной реки
Дракоша... Северные ложки
Дерутся за наклейку с твоим королем
катана вцепилась во взгляд толкиениста
Вот что значит неожиданная встреча в нашем метро
Возле фонаря, что казался самым ярким
Пока мы не вышли на грязную улицу
Теперь наш фонарь – солнце
Мы плывем к нему, гребя только справа
Каноэ помогает чешуйчатым хвостом
Ему тоже холодно в алейроне модерна
Под ворсинами перхоти узлы лучей
Солнечных лучей
Они все короче
Мы плывем к солнцу уже не гребя
Канаты лучей все толще
Волос все меньше
Пускай, у солнца нет зеркал,
У него нет друзей или врагов
У него есть луна
И надежда на то, что мы доплывем
Не сгорев
Никогда не сгорев
В море его слез
Желтых солнечных слез
Пожарь мне яичницу на них, если я вернусь
К утру

Я розумію комарів, що хочуть крові:
Інстинкти їхні і природні, і здорові.
А от людський моральний вампіризм –
Не безневинний комашиний атавізм:
Якщо не протидіяти вампіру,
Прокусить душу, а не лише шкіру!

Ця лілея, мов біла ніжність,
Як сама незаймана святість,
І невінчана, й незаміжня,
І не люблена, й не зім’ята.
А вночі очей не змикає,
В ароматів густій задусі.
То на ранок сльоза стікає,
Чи сережка блищить у вусі?

*
Коли сусідський тин
Уже скінчився
Й потому потягнувся
Рідний тин,
Закалатало серце ще сильніше.

*
Мабуть, таки кохання –
Це вогонь.
Інакше, як я можу пояснити,
Коли тебе побачу –
Чом горю?

Чорне кошенятко ловить яскравих метеликів
Воно ще не знає, що виросте чорним котом
Воно ще не вірить у різні погані прикмети
Де зустріть забобонну людину – це велика халепа
Тут тікати чимдуж і подалі, махнувши хвостом,
Й попадать таким людям на очі ніколи не треба.

А поки вилежує боки на сонці і золотом вуса
Фарбує. Вмивається часто й пригладжує шерстку
Ганяє двором, доганяє набридливу муху,
А потім, хвоста налякавшись, тікає щодуху
І якщо повезе й хтось сміливий знайдеться
То в котика будуть домівка і лагідні руки.

А як ні – не біда, він підкручує вусики хвацько
Гордо хвіст підіймає трубою й на високому даху
Заспіває пісень й зробить збитки не злі, а босяцькі
І про те, що йому наболіло, він нікому не скаже
Лиш чекає, коли перестануть невдахи
На дорозі, де сонечко світить, йому попадатись.

Об одинадцятій, між небом і Дніпром,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді літали дельтаплани за вікном,
Тоді пірнали кришнаїти в медитацію.

Це дощ клейкий, що ліпить краплі на чолі.
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це найтриваліше насильство на Землі.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

Об одинадцятій, коли сконала ніч,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді від подиву раділа кожна річ,
Тоді планети поміняли дислокацію.

Це перехожі, очманілі від добра,
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це позитивний знак глобального ядра.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

В парламенті потрібні дві палати:
В одній зберуться “тихі” депутати,
У другій – забіяки дратівливі,
І стануть виборці заможні і щасливі!

Усім ненародженим
присвячується

Останнім було: „Не треба”.
Шанси на зустріч стерті.
Лоно твоє відсьогодні
Виношує холод смерті.

Вона буде битись ніжками,
Проситиме свого сходження.
Дитя уві сні ридатиме
У день свого ненародження.

І добре було б розродитися....
І добре було б з дитиною...
Бряжчати одвічно відчаю
Сталевою пуповиною!

Гойдати колиску протягам
І „люлі” співати місяцю..
Наступне дитя, - народжене, -
Проситиме відігрітися...

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала.

Творити тишу міцністю з базальт,
Коли усе зрива на децибели...
Так ніжна квітка дужає асфальт,
Аби росу зібрати в білий келих.

Спалити час, як спалюють листи,
Коли вони усі – впоперек серця.
Це - вдих планет, коли сумуєш ти,
Це – нескінченість світових інерцій.

Пройти б глухі дороги лихоліть,
Щоби не зводив, як судома, сором.
Я вірю, що усе це відболить,
Лише ніхто не відає, чи скоро.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І люди біжать перекошено втішатися іграми літніми,
Бо гасла сумних ідеологів падуть уже заживо мертвими.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Сусіди вчиняють бійку, вітер не стишує голосу.
І всі історичні факти, що вчора були новітніми,
Запилюють прахом древності невпинне життєве колесо.

Коли засинає батько у дівчинки з поглядом матері,
Хтось курить тютюн і опій, мовчить за стіною панельною.
А тим, хто мандрує за мапою, хто ходить щодня по екватору,
Так важко збагнути, як може земля стати лячно пустельною.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І дівчинка навіть знала, що люди бувають літніми,
Що люди бувають хворими, що люди бувають мертвими.

Поламану ляльку вже не подаруєш... А, знаєш,
ти спробуй, ну спробуй закрити мене в гаражі.
Там миші, і речі старі, і мопед... Пам’ятаєш?
І пил тогорічний встеляє сумні стелажі.

Як притча, повчальний, ти мій персональний антихрист.
Ну спробуй мене завести, як заводять кота!
Мені всі казали, я – просто невдаха, без хисту.
Руда чи білява... Та все ж не така і не та.

І будеш мене, ти мене там тримати без світла
в червоному куцому платтячку з льону та сліз.
І так непомітно, я так незбагненно розквітну
від тиші, яку ти сьогодні для мене приніс.

Ти м’яко стелитимеш цвяхи мені на підлогу.
І двічі на день ти мене ґвалтуватимеш сном.
І двічі на день ти мене напуватимеш богом,
що станеш ним сам, бо ти станеш для мене вином.

А я така добра, аж гидко, аж вени розкрились,
мов губи. І грубий ти, грішний ти, повен іржі!
На жалість твою сподіваюся, милий, на милість.
Поламані речі тримають лише в гаражі.

Не спи. Сьогодні уночі ми будем слухати приймач.
Можливо, джаз. Можливо, м’юз.
Нам буде лячно
Від кортасарових ідей і трохи млосно від невдач.
Відчути час, любити блюз
нам буде вдячно.
Не спи. Я хочу мати стіл. Великий стіл, що майже дім.
Я хочу так, я плачу так
напівпрозоро.
Ти навіть схожий на П’єро обличчям в залишках білил.
Я бачу так. Я чую так
нам буде хворо.
Не спи. Сьогодні уночі ми зможем вигадати світ
і в ейфорії новизни
збагнути простір.
Ми зможем виліпити нас. Ми зможем викреслити слід.
Відчути час, згадати сни
нам буде просто.

У лоні твоєму живе черепаха,
Що тисячу років гризе пуповину,
Яка тебе з’єднує з маткою страху...
І ось ти звільняєшся наполовину.

Скидаєш на килим полущену старість,
У ванні розпарюєш жалість до себе.
Тремтливо рукою наносиш рум’яна
На щоки бліді березневого неба.

І пишеш листи до аптекарів милих,
Аби без рецепту тобі не давали
П’янливого зілля від маній та фобій.
Бо ночі тривалі, а ліків замало...

Вуста покриваєш помадою втіхи,
І трохи вульгарно самотністю  вії.
Блищать хворобливо запалені очі.
Від туші чи вітру… Мабуть, алергія.

Вони так приречено прагнуть уваги.
Хоч всі такі різні, і в біса несхожі
Ці діти Адама… Любіть мене. Ну ж бо!
Хто скільки захоче чи хто скільки зможе…
Хоч страшно. Хоч кожен боїться. Хоч… Боже!
Любіть.

Твої рідні не хочуть тебе кремувати.
Я прийшла і сказала: “Антоніо мертвий,
Його тіло схололе не зможе відчути
Моїх ніжних цілунків від губ пересохлих,
Ваших сліз перепрілих і слів анемічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте курити
Мексиканську траву у лавровому листі,
І нехай він почує, нехай він побачить,
Що не їстимуть черви ні крові, ні плоті,
Що є вільними ті, хто належить до вічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте сміятись,
Заливатися ромом під ритми хард-кору.
І гітару його у великім каное
Ми відправимо в мандри Дніпром або Нілом,
Щоб вона захлинулась у водах зустрічних.”

Я прийшла і сказала: “ Вогонь є священним.
Не побачить Антоніо мес великодніх,
І квітки на могилі його не потішать,
Й некрофіли, що будуть вночі цілувати.”
Але рідні не хочуть тебе кремувати.

З візерунком гуцульським
і пилом від капців майя,
наш летючий килим
не схожий на жоден транспорт
для міграцій у просторі
й пошуків власних “знаю”,
для стрибків у майбутнє,
куди не потрібен паспорт;
для польотів у космос,
для подорожей у часі,
муракаміхарукічитань,
церемоній чайних,
для бажань незвичайних
і звички не бути в масі,
килим наш зі штрих-кодом
і надписом “мейд ін чайна”.

На березі річки Фонтанка жив хлопчик Джиммі.
Зап’ястя у Джима були зі своїм штрих-кодом.
І, може, на Кипрі чи Криті, чи в Єрусалимі
Є згадки про те, звідки прадіди Джима родом.

Жив весело Джиммі. Він пив собі джин і колу.
Він знав, що будинки також мають зморшки й пори.
В дитинстві Джим навіть ходив до якоїсь школи,
В дитинстві Джим навіть читав манускрипти й тору.

У Джиммі були сережки з кісток кентавра.
Знав Джиммі казок і легенд про птахів багато.
І друга мав Джиммі – старого, як сонце, мавра,
Який називав день померлих ямайським святом.

Бо річка Фонтанка текла, як ніде у світі
Вода не струмує по венах старого міста.
І Джиммі завжди помічав те холодне світло
Від річки, коли їй ставало від світу тісно.

Будда сидів на березі.
Будда пив колу з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Мері ходила злякана.
Мері курила опій.
Мері у воду плакала
Снігом своїх утопій.

Мері хотіла вірити.
Мері хотіла чути.
Їй шепотіли спірити:
“Будда повинен бути”.

Будда умів дивитися.
Будда ходив крізь двері.
Будда хотів згубитися
і розчинився в Мері.

Мері лягла на березі,
випила коли з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Є кілька причин не любити рибу:
в моїй голові вже багато фосфору,
в моїй голові вже багато простору,
доволі часу, неону-газу, казок і джазу.
Та все одразу.
Ось...
На дні дуже древнього синього озера
лежить біла риба, на місяць схожа.
Втім, це не риба-місяць, не риба-молот, не риба-меч,
не мечеть, не міраж, ані маятник,
не привид, не риба-пам’ятник,
не медуза морська, не мара, не маяк.
Сто років лежить вона просто так.
Брате мій, що можеш брати в пустелі пастельних пустот?
Князю мій, що можеш знати про істинність інших істот?
Про риб кистеперих, пернатих птахів кількадзьобих,
кентаврів і мінотаврів, грифонів та іхтіозаврів,
безплідних жінок і дітей безіменних,
телят із двома головами,
ягнят наклонованих з кодом на шиї
та їх пастухів у халатах із надписом
“Мир вам!”,
про вуличних духів і джинів книжкових,
будинки живі і людей іграшкових,
про ельфів квартирних, русалок підвальних,
про бджіл стільникових, настельних комах,
про янголів, схожих на дочок сусіда,
про гномів, що сплять в інструментах музичних,
про звірів незвичних, язичників,
Бога?
В кишенях моїх так до дідька усього,
крім грошей, та ще кишенькових собак.
А так...
Є кілька причин не любити.
На дні дуже древнього синього озера
спить біла риба, на місяць схожа.

Мешти тісні, а рюкзак немісткий.
Рушає кудись поїзд приміський.
У ньому їде Аліса.
Очі в Аліси сумні і зелені,
Має гриби й Керуака в кишені.
Додому їде Аліса.
Якби ж то знаття: де пекло, де рай,
Де вмри і виграй, де живи і програй.
Додому їде Аліса.
Аліса бачить дивних істот,
У них є погляд, є тіло, є рот,
Та все ж боїться Аліса.
Якби ж то сірою стати як тінь,
А то ходити і дихати лінь,
І все послати до біса.
Аліса не знає, куди іти,
Аліса пише собі листи.
Додому їде Аліса.
Кролик біжи, курва, кролик стій,
Туш імпортова стікає з вій.
У сни не вірить Аліса.
Простору мало, людей – не так,
Компас зламався, годинник вкляк.
Додому їде Аліса.

Ядуча ти, немов отрута
Труїла серце і втекла…
Вже поросла на ньому рута
Від кровоносного вина.

Як той Грааль, як винна чара
Труїла серце і втекла…
Тоді здригнулася гітара
Мене в неволю повела.

Труїла серце у неволі…
Поволі стежкою ішла
Лишила сонного у полі
Труїла серце… і піш

Не рахуй зірок на моєму небі,
Бо може місяць потече
Сльозою срібною по тілу.
Не світи так боляче в очі,
Бо може, я осліпну від твого проміння.
Не приховуй свою неправду
За кришталевими очима,
Не мовчи у тишу,
Бо ти не вмієш…
Мовчати.
Падай у ліжко
Несамовито і сонно,
Бо я вже йду.
Сигарети закінчились.
Треба курити. Спрагло
Ковтаючи порції диму.
Мовчати
І падати…
В тишу.
2009

я дихаю тобою,
я живу,
бо знаю, що тобою теплі ночі
і дні мої;
що очі ці пророчі
мене оберігають наяву

і спокій неусипно стережуть,
неначе тиха варта цитаделі,
аби страхіття,
що повзуть по стелі
не перетнули вимірів межу…

і не зуміли втілитись у плоть
оті фігури з кам’яного саду…
ох як я бігла!... і мене позаду
ядуче їхнє дихання пекло…

і розпач вів до чорної води,
і сухожилля рвалися, як лико;
вони ж – мої касандри - без’язико
виводили:
впади,
впади,
впади...

а ти не дав упасти – рятівна
твоя рука на порох чари стерла,
і заяріла стежка поміж тернів
до марева
у сонячних тонах…

і пестять ноги ранішню траву
і дотик рідний розганяє бісів,

і загорнувшись у твоє «не бійся»,
я дихаю тобою
і живу.

***
Цілунки тобі знайомі
і шепіт, і руки ніжні.
Побачення в пів на сьому
улітку чи в зиму сніжну.
І стогін, і крик, і ночі,
і пристрасні, і зів’ялі.
І те, як світились очі,
і те, як вони згасали.
І зрада, і плач, й цигарка,
яку загасили в серце.
Ти – лавка в міському парку.
То доля. Тому не сердься

(Для Іваночка)

Щось пропаде, а щось – таки залишиться…
Щось перемелеться, а щось – тай не розкришиться…
Впаде, зачепиться, зіпнеться й проросте –
В нове життя, з новим ключем, просте зерно,
І павутину в шовк зів’є веретено!

…І потягнеться сила ця до Сонця!
Розіб’є шибу, осідлає вітер…
Заграє в променях новим яскравим гронцем,
Обійде тінь і пробуравить скали –
Й втамує спрагу, й влаги буде мало!

І буде бити з надр підземних джерело!
І знак подасть, що можна стати під крило,
Й розправити своє…
І – полетіти!..
Й на Небі розпізнати древні знаки
Зірок далеких – як волошки й маки…

А ще, побачити маленький колосок,
Що ледве подає свій голосок –
І вуса-руки гріє коло світла…
Й неквапно постає в могутній колос,
І виробляє свій потужний голос!

…Отак і ти – Душа мого народу!..
Омита в крові і омріяна в піснях…
Ні зло, ні час не вб’є твою природу –
Бо висівається у ґрунт Нове Зерно,
Й на Сонці Хлібом вигрівається воно!..

30.09.2006 року, м. Хмельницький