Давай зустрінемось з тобою уві сні,
Хай темна ніч нас ніжно заколише
І тишею нові вірші напишем,
Де літерами – зіроньки ясні...

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Поламаний слізьми вітер,
На душі тіла розбиті...
Так стало багато світу.
Аж хочеться вовком вити.
Мовчать молоді титани,
Чекають на власну силу.
А нас...
Нас за них не стане,
Бо ми ще й не народились.
Час метафізично мертвий,
Фізично - сп'янів до крові.
Вівтарно-остання жертва
Олюдніти не готова...
І тільки столітні сльози,
Ламають безбунтний вітер.
Душі безкоштовна доза -
У тіло,
Аби зболітись...

Сигарета і чай зі снігом -
Все змішалось у присмак болю...
Попід небом вовки з нічлігом
Стали вперто
Немов до бою...
Хтось чекає ридання арфи,
Хтось від серця чекає стуку.
Обмотаюсь холодним шарфом
І впаду на гарячі руки
Тому, хто вчив шукати вітер,
Але сам заховався в тишу...
Трошки ночі і дозу світу
Ще на потім комусь залишу.
Вистигає на пальцях іній,
Як в душі вистигає битва.
Попід небом сніги, мов тіні
Недоказаної молитви...

Акція протесту проти свавілля клану Леоніда Черновецького.
Хрещатик. Біля Київської мерії, 2009-02-12, 10-30


Людські Майдани не вмирають

Людські Майдани не вмирають,
в борні та єдності народ стоїть.
Він стримує ворожу зграю
і паханів, і ханів всіх століть.
Прокинься, сестро,
станьмо разом.
Хай буде серцем твій майдан.
Ще є у нас і міць і розум
країни виправити стан.
Ти – українка, я – українець,
шлях український – твій і мій.
Майдану міць – катам гостинець:
вже здох їх триголовий змій.
То і катам туди дорога.
А ми пліч о пліч – ти і я –
своє знайдемо щастя й Бога,
єдина будемо сім’я.

Хижий птах у небі не висне,
Синій птах не приносить щастя,
Птах співучий забув про пісню,
А домашній дикої масті.
У серцях немає любові
І не кличуть рідні пенати,
Хтось вклоняється рідній мові,
Хтось воліє її обминати.
Точить душі стара хвороба,
Що набута раніш від СНІДУ:
Бо у статках живе нероба,
Й розв’язала очі Феміда.
Чи знайдуться потрібні ліки?
Чи існують вони в природі?
Чи пастимуться довго шуліки
На моїм терплячім народі?

*
Горобина й калина
на полотні сніговому –
цю вишивку хрестиком
скльовують птахи
голодні.

*
Зима,
мов посивіла бабця,
притуляє руки до груби
і розказує
казку.

Кириличне кохання.
Зупинки на римостанціях –
Впіймати за ніжку
Котрусь із ще диких муз.
Та брикаються Анни.
Й нестримні летять овації
Уплетеним нишком
Поміжрядковим “чому”.

Танці, кружляння.
Те, що хотів сказати,
Врешті втискаєш
У чудернацькі па.
- Знаєте, пані...
- Пані не хоче знати.
Слову шукайте
Прихистку у рядках.

*
Кохання –
це не марево, а сон,
що прикрашає нам життя
щоденно.
Тоді чому ж я так погано сплю?

Колючки снігові
Змиває дощ
З дерев, з одежі, із облич зимових.
Дивлюсь на світ
Крізь сльози на шибках.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

Мы видим -
Один процент,
Жизни,которая,
Нас окружает.
Мы слышим -
Несколько октав,
Звуков, которые,
Нас нежно обнимают.
Душа стремится,
Все познать...

Звуки и слова, нас -
Поглощают,
Наполняют,
И Мир вокруг,
Преображают.
Палитра красок,
Так богата и,
Семицветной радугой,
И синевой,
Манит за собой.

Переливам жизни -
Нет предела!
Замысловатые слова,
Идут из глубины,
И рвутся вверх -
Словесной музыкой,
Мир наполняя.
Сверкает жизнь,
Алмазом чистым,
Радуя и восхищая.

Великолепный Мир,
Ждет нас своею благодатью.
Раскрой глаза,и
Душу обнажи.
Впусти в себя,
Чарующие звуки и слова,
Они откроют -
Свет богатства.
Любовь и счастье,
Подарят на века.

Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Бо не вмію отак наче пластир – одразу й боляче.
Ми прощалися, наче грішили: у тиші й поночі.
Так не можна любити – себе і тебе неволячи.
Так не можна піти – без останніх німих «Прости».

Розбивались краплини об землю, а ми об час.
І Едемський ставав Гетсиманським безжальним садом.
І до бруку тулилася тінь і шукала розради.
Її ніч прийняла у імлі засвітивши лампаду.
Так буває: втрачаєш усе, що ти мав ураз.

Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Відболіло. Забулося. Пам'ять людська куценька.
Та колись же зустрінемось. Серце у грудях тенькне.
Обернешся? Навряд. Я торкнуся тебе легенько.
Тільки в погляді буде останнє німе «Прости».

Відповідь Щоденника:

І будеш ти тільки такою, як хочеш сама.
Поглянеш на світ по-новому, вдихнеш по-новому.
Обдуриш печаль і до біса відправиш утому.
Бо це не кінець, це лиш лютий, а отже зима.

Сліди на порозі. Його подарунок. Ну що ж.
Змети їх мітлою і спогади з пам’яті витри.
Ти знаєш, мала, ностальгія болюча і хитра.
І так докучає, як днини серпневої дощ.

І годі шукати його у провулках вузьких.
А раптом побачиш – пройди і не видай печалі.
Люби і співай, і живи як захоче надалі.
І більше таких не стрічай – на кохання скупих.

«Ах, как же ты красива!» - Скажи мне так, скажи!
Я зеркало заброшу, поверив этой лжи.
Что всех других я краше и во стократ милей,
Мой вид срывает башни тузов и королей –
Солги – что я, бесспорно, божественно умна…
Я выпью ложь до капли, пьянея без вина.
Я стану отраженьем твоей прекрасной лжи,
А ты для превращенья мне сказку одолжи.
Забудь, тебя прошу я, пред истиной долги.
Но если ты не любишь – прошу тебя, не лги…

Ой, гарненька, ой, красива
наша кішечка маленька!
Гомінлива, наче злива,
наче сніг, вона біленька.

Любить, як усі малята,
гратись, бігати, стрибати.
Ой, шкідлива, ой, завзята -
хоч тікай від неї з хати!

Вибух-Сима, Сима - вітер.
Все, що робим, їй цікаво:
нюха квіти, вчиться літер,
сіль куштує, хлище каву.

Постає важке питання:
хто провчить маленьку Симу?
Хто у цілях виховання
прожене на двір у зиму?

Та ніхто! Хіба це можна?!
Стала думкою дурниця!
Відповість дитина кожна:
вчиться і зростає киця.

Не бува вогню без диму.
Вибачай на слові нас ти!
Любимо ми тебе, Симо, -
теплу, лагідну. пухнасту!

Загоряй,
Самурай!
Відпочинь,
Шао-лінь!
Вчитесь, доки не смеркло небо!
Мнем шолом
Кулаком,
Гнем меча
В калача -
Вчитесь, вчитесь, як битись треба!
Біг понес
Крізь овес,
В бій ідем
Бугаєм.
Стусани мають силу граду.
Як баран,
Клан на клан.
Знов і знов
Юшка-кров.
Знайте, браття, Верховну Раду!

3 червня 2006

---------------------------------
Якось на сайті Харків турист http://tourist.kharkov.ua
був творчий конкурс під назвою «Як я кохаю свій спортивний снаряд»
Ну от цікавості заради і я склав декілька гумористичних віршиків, спочатку про велосипедистів, а потім, щоб не прикро було дівчатам про Фрізбі (це кидати та ловити таріль). А потім щоб додати перцю – ще й про спелеологів.
---------------------------------

Простенькі гумористичні віршики:


Фрізбі присвячується


Омріяний, коханий любий диск!
Понад усе тебе кохаю я,
Настане ніч, до тебе я прийду
Мене так вабить круглість форм твоя…

І ще так збуджує червоний колір твій
Усе тремтить, серденько б’ється вже,
Тебе притисну до своїх грудей
В обіймах палких обцілую все…

Твоя поверхня тепла та й гладка
Ти мій коханий і надійний друг,
Твоєю милою навіки стану я
Дівчина вільна я, не заміжня...

Весь час зі мною слухаєш мене
Не маєш друзів котрі пиво п’ють,
Ніхто тебе в мене не відіб’є
Та й десь у бійці морди не наб’ють…

Не те що хлопці – ти їм подавай
Палке кохання, в ліжку дикий секс,
Посуду мий, за господарством дбай
Шкарпетки в хаті всюди підбирай…

То йди ж до біса, друже хлопче мій
Спокійно й щасливо я буду жити так,
Бо в мене є надійний та палкий
Мій чудо – диск, а не якийсь мудак!

***



А ось про велосипед дещо:


З велосипедом так приємно вже
Подруга геть – тебе я не люблю,
Рушай на кухню, там брудний посуд є
А я колеса рушничком протру…

З собою в ванну теж його візьму
Під душем з ним купатись буду я,
Нехай на сонце він відіграє
Така кохана техніка моя…

Велосипед це є надійний друг,
Зроблю я все, що забажає він,
Увагу й час віддам тільки йому
Бо над усе лелію і люблю..

****

Ну і щоб, спелеологів не обділити увагою,
Написав, щоправда за півгодини, так собі невеличку сповідь спелеолога – аматора,
Щоб усім дісталося
І так,


Лобов у склепі


Неділя вільна є
Мене чека кохана, гадає що поїдьмо в ресторан,
Що за дурня! В мене є інша мана -
В підземнім склепі покохаю я…

В печері темно, тихо, прохолодно
Не те що на галявині в траві,
Коли тебе гризуть за що завгодно
Мурахи злющі рижі, й комарі…

Скидай кохана платтячко своє
І шапочку скидай ти свою модну,
Надінемо каски, на них ліхтарик є
Й гумові чоботи взуваймо противодні…

Не плач дурепа, ти чого скиглиш
Дивись вже сонце сходе на обрії,
В печеру ліземо, а не в якийсь комиш -
Там здійсняться твої дівочі мрії…

Нікого там нема, самі нетопирі
Але не бійся – вони не є жахливі,
Ці кров не п’ють хоча в них крила є -
Вони в підземнім склепі не рухливі…

Тому сміливо ліземо в отвір
Це вхід в печеру, бачиш як цікаво,
Останній поглядом подивимось на двір
Та й ліземо в глибини досить жваво…

Тебе за руку впевнено тягну
До нутра склепу, тут приємна тиша,
Ну а в кінці печери полюблю –
Це є мій козир, моя таємна риса…

Кохатимемося довго ми удвох,
Кажан злетів… він нам не перешкодить,
Відгомін лише лине в глибину
Повільно плине час… і тут ніхто не бродить…

Люблю печери… тишу я люблю
Ці кам’яни та дещо вогкі стіни,
Не плач, кохана, в печері щастя є
Побудь зі мною в склепі дві години…

***

Я не прошу ні успіху, ні щастя.
Я не прошу , о Господи, жалю.
Не відвертай ні туги, ні напасті.
Не відвертай, від мене долю злу.

Не відвертай ні темряви, ні болю.
Хай буде все. Прошу тебе, мій Бог,
Не захищай мою буремну долю.
На перехресті з тисячі дорог.

Не дай іти дорогою легкою.
Прошу, не дай безкровного шляху.
Ні крові, ні безжалістного бою,
Не забирай. Ні суму, ні страху.

Усе прийму. Усе зустіну радо.
Лише прошу: Ніщо не відвертай.
Дай, Боже, все: любов, кохання, зраду.
Я хочу жити. Я не хочу в рай...

(Символічне)
Осінь золотава, щедра і ласкава,
Ти даруєш людям в небесах блакить,
Ти приносиш радість в золотих загравах
І минаєш швидко, мов щаслива мить.

Осінь, ти, як пісня: трепетна і чиста,
Проганяєш горе й смуток від людей.
І згораєш в небі сяйвом променистим,
Щоб вогнем наповнить тисячі очей.

Осінь-чарівниця, радості криниця
І не має в світі кращого з чудес,
Ніж лани широкі ярої пшениці
Під плащем блакитним сонячних небес.

Написав я для тебе на небі
Що на серці було і пекло
Жадало у тебе ввірватись
Ділити нестримне тепло
І з промінням торкнеться вуст
Далі і шия і груди
Мить завмри звершу панно
І домалюю етюди

Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.
Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни,
Що вже за мурами Карпати корінням зелені вросли.
І листорукий, велетенський, їм мовить сивий Піп Іван :
- Що ви чужинці не місцеві – це територія Горган!
Що духи лісу, мов туманом, Вас вповиють в сивині,
Пеленатиме мов матір, холодна Бистриця в воді!
Полонинський, Вулканічний і з ними тінь Гринявських гір...
Та Божий меч - небесна кара „на Ви” кидає теж свій взір

Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни
Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.

Дівчина з дивним ім'ям Соледад*
Срібно дзвеніла над прірвою снів.
Ця колискова - стрімкий водоспад.
Ніч відступала і ранок яснів...

Крила зметнулись шовкових вій,
Цілих сім сонць її взяли в полон.
Мідно-смаглява безумице,стій!
Вітре пустельний,залиш,охолонь!

Річці навіщо її печаль?
Море не прийме її жалі.
Квіт апельсину - для інших краль,
Їй же - вербени дари малі.

Голосом будить тремтіння трав,
Вітер вплітаючи в темінь кіс.
Молиться Богу,що стільки взяв...
Так і минає життя...навскіс...

*Soledad - жіноче ім'я, що з іспанської перекладається як самотність,туга,печаль.

***
Тиша. Порцелянова. Німа.
Птах злетів та крил його не чути.
Закричала б – голосу нема,
Відреклася б – кари не минути.

Мабуть, запишуся у сліпці,
Так до Сонця ближче набагато.
Та й піду. Між білі комірці.
З кобзою. За мідяки співати.

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Ведемо розмову, неначе на страту,
словами тугими дротовані руки.
А небо вдихає цвітіння блавату,
дощі відпустили його на поруки.

Упертість-сокира, образ ешафоти.
Не взяти їх голодом, сном не зморити.
Мовчання, пошите на пам`ять – як фото,
у морі чекання в розбитім кориті.

Та світлом омиті підвалини ока –
то сонячна злива журбу спопеляє,
то морок зникає, а з ним і морока...
надія палає, гряде ока краєм.

Зіниці мої – невстережені діти,
тепер вам дивитися і не вбачати.
Розмову – відведено, серцю – боліти,
голівки нагнули під вітер блавати.

11 Лютого 2009

*
Іду й боюся
пізньої любові, як ожеледиці,
що стелиться до ніг,
бо, посковзнувшись,
більше вже не встану.

Якщо кінці у вузлик зав’язати
Надійно й любо –
Схоже, у житті
Не видно буде
Ні кінця, ні краю.

Чомусь усі
Чекають Новий рік,
Як поцілунок
Першого кохання.
Та згодом забувають і його.

Це місто розкидало ролі, забувши сценарій
Тут чітко окреслюють коло розбиті дороги
Ти майже звільнився від себе, та зрештою марно...
На тебе чекає майбутнє. В трьох кроках, за рогом

Блукаючи в темних провалах покинутих станцій
Шукаючи сенсу життя в островах хмарочосів
В потоках фальшивих думок, почуттів і екстазів
Ти мовчки вступаєш у заасфальтовану осінь

Це місто зіницями вікон до стану гіпнозу...
Це місто вустами під’їздів доводить до сказу...
Ти плутаєш рими, ховаючи вірші у прозу
В тунелях метро - точках відліку відстані й часу...

Пофарбуй мені стіни в червоний із золотом колір
Хай хоч трохи підходить під блиск знахабнілих очей
Я читав на піску в дзеркалах передбачену долю
Як завжди зрозумів, що такий як мільярди людей

Трохи змучений голодом і алкогольним сп’янінням
Трохи вражений кількістю вітру в легенях і снах
Пофарбуй мені стіни у щось невимовно осіннє
Щоб змінився я сам, кольори ці відбивши в очах

Розгрібаю банальні розмови і банківські чеки
Розставляю дві крапки над Ї в слові «екс-егоїст»
Намалюй на стіні цигарками пропалену спеку
Допиши в мою книгу відсутній за принципом зміст.

Не безнадійно прожита неділя,
Танець з хустинкою, вдале застілля,
Стрічки чогось почепили на гілля.
Весілля

Добрий мій слідчий-поганий мій слідчий,
Пальці між двері, лампа у вічі,
До панахиди готуються півчі.
Відчай

Не дочекаємось Доброї Вісті,
Міму-на німо, факіру-вогнисто,
Шириться міф про маніяків-таксистів.
Місто

Білі кофтинки пропахли ментолом,
Сором прикритий і правдонька гола.
У туалеті суцільна крамола.
Школа

В довгім волоссі вчувається Вудсток,
Ніби із гасла „ніщо не забуто”,
Моррісон рулить, не можу заснути.
Смуток

на твої тонкопері вірші
нагодилася татарва:
скубоне - ті не стануть гірші,
не жалій - то лише слова

накраде - і тікає в юрту
і скандує тобі - не руш!
не лякайся - стають до гурту
біля тебе десятки душ

хто позаздрить - закине камінь,
роги виставить, наче цап -
тільки істини між рядками
недосяжні для хижих лап

пазли, зліплені із чужого -
тільки тіні живих чудес,
і зникає орда прожогом –
залишаючи тло бліде

бо правдиве твоє кресало
запалило нові світи,
нам журитися не пристало -
стільки треба іще пройти…

Серце зупинилося,
Бо розрослися пагони споминів
І стисли його корінням.

На шпальтах асфальту
ми пишем несмілі рядки,
де знаки питання частіші,
ніж крапка чи кома.

Так хочеться бігти
(чи в наступ, чи то навтьоки?)…
До тебе в обійми
Бульваром втікаю од втоми.

Замурзане місто
огидним щербетом розлук.
Вуста оближу
і візьму парасольку для тебе.

Ця злива вже близько,
Як дотик обвітрених рук.
… Калюжі малюють
нас двох, поцілунок і небо.

Даты насчет, один сказал,
Что уж забыл, другой, не знал,
А третий, не хотел бы знать,,
И лишний раз не вспоминать,

Уж слишком, личность одиозна,
И в этом скрыт ответ возможно,
Кому он нужен все же был,
Какую память заслужил,

Как президент, как человек,
Какой сумел оставить след,
След на земле, своей земле,
Ведь остальное, так себе,

Может быть дата и не очень,
Но день рожденья, между прочим,
Бывшего дважды, президента,...

8.08.05

колись дерева вростали в небо
мов нігті в шкіру при кожному кроці
на старість в дерев одна потреба
щоб сірниками не стати в коробці

щоб не рубали на тіло й крону
аби не здирали гнізда-сережки
усі дороги біжать додому
до дерева хтось прив’язав стежку

і все б нічого
їм не звикати
на талії крутять роки-хула-хупи
на старість не знають
як кого звати
лишень би листя зібрати докупи
зібрати листя
пошити крила
і полетіти в сади висячі
де Єва давно до гріха достигла
а Бог закохавшись
нічого не бачить

Давай однажды мы с тобой забудем прошлое,
Почувствуем, как под ногами что-то крутится,
Мир состоит из разноцветного хорошего,
Но я ослеп, оглох совсем. Давай забудемся
И убежим куда-нибудь, где ветры сильные
Гудят и рвутся сквозь ландшафты каменистые,
Где хвоя пахнет и блестит, покрыта инеем,
Где все слова, что я скажу тебе, бессмысленны.
Где только ночь сменяет день, как гости, в полночь к нам
Приходят сны о том, что детство не закончилось,
И мы живем с тобой вдвоем на склоне солнечном,
Где осень укрывает листьями, как пончо, нас…

Мой дом из чувств и снов...
Уйду туда, где нет страдания и боли.
Уйду без слов... Слова - вода,
А нужно воздуха и воли.
Два неподрезаных крыла
Помогут мне...Я всё узнаю:
Любовь, ты есть. Ты не была:
Любовь не умирает.
Не улетают облака,
Они вернутся, только чище.
Вернутся! Жду их, а пока...
Пока меня печали ищут.
Как волки бродят по земле...
Им не найти меня, я знаю.
Они - в холодной серой мгле,
Я - в чистых облаках летаю.

Про загибель Сальвадора Далі,
яка могла статися з ним у восьмирічному віці,
якби його сім’я відправилася в подорож на «Титаніку»
------------------------------------------------

«Сон, викликаний польотом
бджоли навколо граната, за
секунду до пробудження.
Сальвадор Далі»

Море солоне відсльозує горем.
Кигичуть чайки,
мов душі немовлят померлих.
Піниться шторм п’ятихвильний, мов Тора –
лопають нерви…

Крізь зябра самотності – чорне мовчання
проходить думками і живить уяву…
Заплющую очі…
(Тіні від Сонці – хто вони: Євангелія від Івана,
Матвія, ангели Ночі?)

Усі загибли…
Стихія – життям завглиб…
Зверху – льоди (чи люди?), нижче риби…

Розламується гранат кориди
і бики червоні, тобто бубки граната,
падають пріч… Ніч.

Коли Вітер гра в піжмурки з Місяцем
(а Місяць хмарами затуляє гостряки й рахує:
«… душа чорнозему – у вимені корови…
… душа зрубаного дерева – у держаку лопати…
… голос крові – Вітру іду шукати…»),

і Море спокійне, як дитяча душа ненароджена
в лоні матері…
(Кохання в серці проходить не по екватору,
а завжди є полюсом: чи то Північним, чи то Південним,
але таким буденним…)
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Вони дивляться один одному в вічі.
Не бере ні чума їх, ні відчай…
Обожнювати чи ненавидіти?

Від однієї матері діти.
Віє холодом…

У небі – зорі,
на дні моря – золото…

Коктейлі, труби
губи
ніби
п'яні пальці
шепочуть:
Так, так,
тільки
танцюй!
Роса
уранці
покаже
розмах дощу

Кричишь, что хочешь лучше жить,
И, что готов крушить, ломать,
Что, счастье нужно заслужить,
Но, не мешало б, еще знать,

Толпа, затопчет и тебя,
Ну разве, что чуть погодя.

Печать оранжевой вины
Подспудно ощущаем мы,
Хоть и надеемся на что-то,
Все тот же быт, семья, работа,...

Вот только, с чувством тупика,
Хоть и надеемся пока...

***
а метелики певне теж не святі
я лечу до твоїх дверей
тисну кнопку дзвінка ти ж цього хотів
мій сумний капітане Грей
четвертована тиша двері мовчать
твій пильнуючи целібат
а на дверях вічко чи то печать
шах в три поверхи й врешті пат
я в очах твоїх бачила тет-а-тет
справжній блюз а не ша-ла-ла
що ж на думці тепер якщо не секрет
бо у мене - одна зола
по перилах образи з’їжджаю вниз
на підборах 12 семе
манікюр шалений - ліки від криз
щастя йшло до тебе саме
мій старий іноходець чекає вмить
натискаю на газ: пора
а за мною Грей сиворакшею мчить:
Магомет...чи моя гора?

*
Мені слова дошкульні і холодні
Зима в конверті принесла.
Порву,
Нехай летять
сніжинами за вітром.

*
Поки слова
До тебе долетіли,
Перетворились у настирний град.
Чому ж не сміло
В шиби тарабанять?

Вірш вечірній

Вечір – старий сивий чернець –
В ризах із розшивкою золотою,
Під вільховий хор, мирує мене
тобою.
Тіл розігріто-курний ладан
В церкві з туману. Зовсім сп’янів
і тверджу тебе,
як апостольське Послання
мені.
І ширшає голос.
Замало простору.
Затісно на фресках квітам.
Я у тобі роблюся апостольно
Спокійний…
Святий…
Світлий…

Світлий вірш

Кам’яніє самотнє ліхтарне світло,
а Ти – мінлива.
Як я іду,
вростаю в шляхів тло
дивишся.
Мозку спинному,
нервам моїм чутна,
стоїш невіддільно у світлі.
А я у темряву
самотність свою волочу
сізіфову.
Ліхтар нависає, розп’яття наче,
пропалює душі моєї китайку латану.
А я у світла тебе так хочу
Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет,
а мені б лиш з червоних сукенки обіймів
Тебе
вийняти.
І купати у теплих потоках пальців.
Загорнути у червінь західну червня.
Колисати тебе,
як пшениць грація
зерня.
А мені б серцем, як Ківш, великим
зачерпнути Тебе з неба
всю,
як вимріяв.
А мені б для очей твоїх,
журавлів закликаних,
стати
вирієм.

Говорять "мудреці", що світ це – просто тлін,
І що життя – лиш мить сліпа у Всесвіту просторі,
Тому не варто віддавать йому поклін,
І сенсу жодного в препетіях долі.

Ніщо не є важливим на Землі,
"По-філософськи" на життя дивіться:
Ми всі – мурахи на безглуздя тлі,
У медитацію усі хутчій перенесіться!

А я не згідна з твердженням таким,
Це вчення зерна злі у душі засіває,
Життя повинне мчати вихором палким,
А не жевріти попелом, що серце розтліває.

Ми маємо свою жарптицю упіймать,
А птаха ця аж надто вередлива.
Потрібно радощів і смутку скуштувать,
Щоби вдихнути в груди: «Я щаслива!»

Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09