Є у Римі історичний шедевр –
Собор Святого апостола Петра,
На купол якого
Я з Наталею і Анночкою йшла.

Йшли ми сходами крутими,
Дорога нелегка була,
Але душа бажала,
Щоб добратись до купола.

Коли вийшли на купол,
То зраділа душа,
Бо такої краси
Ще не бачила я.

Ой, який же гарний,
Цей Ватикан.
Я думаю, що шматочок землі
Бог з раю йому дав.

Дерева зелені, красиві такі,
Неначе художник
Вийнятковими фарбами намалював
Їх у картині своїй.

А травичка зелена,
Немов шовкова вона,
І квіточки білі
Вимальовують ключі Святого Петра.

Недалеко фонтан,
З якого тече жива вода,
Щоб ніколи не зазнала спраги
Людська душа.

Стою на куполі
Собору Святого я,
І згадалася мені
Істина така.

Колись Син Божий
Сказав до апостола Петра:
“Ти є скеля,
на якій стоятиме Церква Моя.

А ворота до Церкви
Охоронятимуть ангели святі
І ніколи їх не знищать
Пекельні вороги.”

За заслуги земні,
Які апостол Петро мав,
Ключі від Неба
Син Божий йому дав.

А я стою,
Як те мале дитя,
І до Неба хочу
Також я.

Всемилостивий Вічний Боже,
Думкою лину аж під Небеса,
Прости нас, Господи, грішних,
З яких перша я.

Прости нашу Україну,
Як розбійника колись простив,
Помилуй український народ,
Незалежно, де б він жив.

Андрій, молодий хлопець,
Що на варті стояв,
Він сам з Америки,
Але по-українськи розмовляв.

Ми дякуємо Господу Богу
І Андрію тобі,
Що допоміг сягнути
До омріяної висоти.

Проходять наші дні на чужині
Бувають вони веселі і сумні,
Але радіє моя душа,
Що хороших товаришок маю я.

Сьогодні в цей святковий день
Я хочу вам щось сказати
Про товаришку мою дорогу,
Яка уміє життя цінувати.

Вона бачить красу сонця і зірок
І місяця, що посміхається вечорами,
Чаруючу красу троянд
І всього, що є поруч з нами.

Прекрасна і чарівна душа її,
Вона завжди вірна і чесна з товаришами.
Анночко! Дорога ти моя!
Я щаслива, що ти є з нами.

Нехай Бог вислухає молитви твої,
Поблагословить тебе щедрими дарами,
Подарує здоров’я, многих і благих літ
Твоїй дорогій і любій мамі.

А ми всі любимо тебе,
Від щирого серця вітаємо,
Великих Небесних і земних благ
Ми тобі бажаємо.

Вічнозелений Риме,
Чудова твоя краса
Зустріла я тут горянку,
Що з Закарпаття вона.

Висока, струнка і красива
Завжди з посмішкою вона
Називається Таня
І добра в неї душа.

Тетяна друзям допомагає
Поради мудрі дає
Впевнено йде вперед,
Бо оптимізм в неї великий є.

Але я бажаю, Таня,
Щоб зустрілись ми
В місті омріяному нами,
Де немає болю, ні журби.

Це – місто з чистого золота,
Неначе прозоре скло,
І коштовними каменями
Оздоблене воно.

Ночей в місті не буває
І потреби в сонці нема,
Бо Слава Божа його освітила
І надзвичайна там краса.

Від престолу Бога й Агнця
Тече річка води життя,
А на престолі –
Розкрита Книга життя.

Благаймо щиро Бога ми,
Щоб у Книзі життя записані були,
А одяг душі своєї прали
І на дерево життя право мали.

Щоб брамою у місто увійшли,
Бо назовні – пси, розпусники й чарівники
Просимо Мати Агнця,
Щоб захоронила нас від зла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць під Її стопами
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

О, Мати Божа!
Мати Єдина!
Випроси нам Ласку спасіння
У Бога-Сина.

Стоїть високая гора,
По ній біжить бистра вода
І називається ця ріка –
Латориця.

Тече бистра ріка,
Несе запах гірських лісів
Для міста, що називається –
Мукачів.

Тут є прекрасні гори,
Яких нема з чим порівняти,
І називаються вони –
Карпати.

Є в Карпатах дерева,
Що видніються здалека,
І називають ті дерева –
Смереки.

Струнка як смерека,
Бистра як гірська ріка,
Дівчина-горянка, по імені
Анночка.

Типова для неї
Риса характеру така,
Що називається
Доброта.

Колись легенду
Чула я таку
Чому Бог Україні
Подарував таку красоту.

Наші пра… прабатьки
До Бога прийшли
І землі для свого народу
Просили вони.

Де ж до цього часу
Були ви?
Що так пізно за землею
До Мене прийшли.

Господи пробач,
Справимося ми
І хоч будь-який
Шматочок землі знайди.

Бог Милосердя,
Завжди велике мав
І шматочок землі з раю
Для України Він дав.

Наші прабатьки
Землю щиро любили вони
І хороші господарі
З них були.

Сіяти і орати
Вміли вони
І своєчасно зібрати
Пам’ятали завжди.

Своєчасно зібрати,
А також гарно зберегти,
Щоб y світі знали,
Що господарі вони були.

А де ці господарі,
Що колись були?
І господарювати гарно
Уміли вони.

На полі бою
Загинули наші козаки,
Бо Україну рідну
В неволю не віддавали вони.

За свою красоту Україна
Гірко платила вона,
І багато років
Поневолена була.

Пора омріяна прийшла
Україна волю здобула
І в помаранчевий колір
Одягнулася вона.

Перемогу ми здобули
А чи головне не забули,
Що Україні потрібно допомагати
І здобуте – оберігати.

Так будьмо господарі,
Для України-неньки ми,
Все що є здобуто,
Щоб зуміли зберегти.

У морі синім плавають кораблі
І десь далеко в море попливли.

Приспів:
А море синє таке красиве є
І чарує своєю красою мене.

На тому кораблі ходжу я
І шукаю де русалочка моя.

Приспів:

А чайки над морем кружляють,
Русалочку знайти допомагають.

Приспів:

Сказали мені чайки таке:
”Твоя русалочка на березі моря є”.

Приспів:

На березі дівчина сидить,
На море синє глядить.

Приспів:

Дівчина сказала мені такі слова:
“А море синє, то є наше життя”.

Приспів:

Щаслива в житті дівчина та,
Яка знайшла свого моряка.

Україночки мої чарівні,
Україночки мої дорогі
В далекій Австралії
Проживаєте Ви.

До вічнозеленого Риму
Завітали одного разу вони
І співали для нас
Чарівні українські пісні.

Душа у них щира
Жалем переповнена така,
Що вона україночка,
А на Україні ще не була.

І навіть пісню
Співали вони таку:
„Повези мене батько на Україну
І покажи мені її красу.

Повези мене батько в Карпати,
Бо я там ще не була,
Покажи мені дорогенький,
Де є хата моя.

Поїдемо до Чорного моря,
Бо красивішого у світі нема,
І для мене єдина Батьківщина
Тільки Україна моя”.

А потім пролунали слова:
„Чужина – чужина.
Ти для мене ніколи не будеш
Батьківщина моя”.

Яку велику любов
Ці україночки мають,
Що своїм щирим співом
Так душевно Україну прославляють.

Солов’їним голосом співала
Дуже гарно диригувала.
Оксана Рогатин-Василик,
Що душа під Небеса взлітала.

Наші українці
Незалежно де б жили
Завжди Україну-неньку
В серці мають вони.

Всемилостивий Вічний Боже!
Ласки своєї нам подай,
Щоб Україна розквітала
І була, немов Рай.

Зірка з неба ясно сіяє,
Прихід Спасителя сповіщає,
Радіє Небо і Земля,
Бо народилось Боже Дитя.

Бог залишив царські палати,
Людську природу взяв.
В бідності і в переслідуваннях
Божий Син зростав.

Творив добро для людей,
Навіть мертвих до життя повертав,
Так щиро полюбив людей,
Що гірку чашу взяв.

І випив її до дна,
Щоб людей відкупити від гріха,
Муки страшні прийняв,
І Царство Боже людям приготував.

Але люди невдячні
За Божі ласки були,
І готували страшну смерть
Для Божого Сина вони.

Ісус Христос апостолам
Ноги водою і слізьми умивав,
Бо хотів для них Раю,
Але диявол тоді не спав.

Ісус наближається до Юди
Його серце плаче і ридає,
Він вмиває йому ноги,
Цілує і до свого Серця притискає.

Мовою сліз благає:
„ До пекла, мій сину, не йди,
Скажи, чого хочеш?
Дам я все тобі”.

Але закам’яніла душа Юди
Дияволом опанована була
Він поцілунком видав катам Ісуса
І Кров Свята по землі текла.

Як над останнім злочинцем
Знущались над Ісусом вороги
І терновий вінок на Голову
Вони йому одягли.

Мотузками і ланцюгами закували
Його Тіло Пресвяте,
По Голові палицями били,
І рвали волосся золоте.

Незрівнянно красиве Боже Обличчя
В синцях і в ранах все було,
Серце розривалося від болю
І нікого з друзів поруч не було.

Привели Ісуса до Пилата,
А він вмиває руки у воді,
І видає Сина Божого на муки,
Щоб помер Він на хресті.

Тяжкий був хрест Ісуса,
На якому були людські гріхи
Від початку і до кінця світу,
І немилосердно тиснули на хрест вони.

Б’ють кати Ісуса
З сил Він опадає
І на хресній дорозі
Свою мати зустрічає.

Яка болюча сцена,
Мама обнімає Сина:
„Дитино, що поганого Ти зробив?
Яка Твоя провина?”

Розіп’яли Ісуса на хресті,
Святі Руки цвяхами прибили,
Тіло корчиться від ран:
О, люди! Що ви наробили?

Вже зірки ясно не сіяють
Лиш деколи мерехтять,
А ангели над Ісусом кружляють,
Неначе плакати хотять.

А під хрестом Марія-Мати
І улюблений учень Іван,
Той, що ніколи не покидав Ісуса
І в опіку Бог Свою Мати йому дав.

І два розбійники з Ісусом
Розіп’яті також були,
Один кричав і богохулив,
А другий просив: „Господи мене прости”.

Чорна хмара надійшла,
На землю впала Божа Сльоза
Ісус Отцеві Духа свого віддав
І людей страх обійняв.

Земля затремтіла і заридала
В людей гордість відразу пропала
І страх їх огорнув несамовито,
Бо Богочоловіка на Землі було вбито.

Захитались Божі храми
Там, де на Ісуса неправду казали,
І Пилата страх обійняв,
Бо він Бога на муки віддав.

Тіло Ісуса з хреста зняли,
Його Любій Матусі на руки поклали,
А вона гірко плаче і ридає,
Бо її Сина в живих вже немає.

Не плач, Божа Мати!
Прийде така година
І будеш Ти Цариця
В Царстві Бога і Твого Сина.

Твій Син Воскресне на третій день,
Знівечить діло Сатани,
Зрадіють Небесні Сили,
А також люди на Землі.

О, Мати Божа! О, Мати Єдина!
Випроси нам Ласку в Бога – Сина,
Щоб Він нас помилував і простив,
Цвяхами Любові до Себе прибив.

Нехай його гаряча Любов
Нас завжди зігріває
І ланцюгами Любові Своєї
Він нас до Себе поприкуває.

А Стріли Любові Ісуса,
Щоб нам в серце влучали,
Любов Його чисту й гарячу
В нашому серці залишали.

А Твої, Ісусе, чудотворні руки
Нехай нас завжди благословляють,
Провадять світлою дорогою
І темряву від нас відганяють.

А Божественної краси очі,
Щоб на нас завжди споглядали,
Провадили дорогою земного життя
І на Страшному Суді нас впізнали.

Сіяюче Боже Обличчя!
Для нас завжди світи,
Щоб ми мали Світло життя
І до вічності впевнено йшли.

Вічний і милостивий Боже!
Наш Відкупитель і Життя,
Ти переміг смерть,
Зраділо Небо і Земля.

Зірки ясно засіяли,
Ангельські хори заспівали.
І лине радість з Небес:
Христос Воскрес!

Співає мати колискову
Над синочком своїм,
А місяць світить ясно
Своїм світлом прямо в дім.

Ой, синочку, мій маленький
Ти скоріше підростай,
А ти місяце ясний
Йому дорогу освітляй.

Пригортає ніжно мати
До серця своє дитя,
А ти зірко ясна
Шукай де невісточка моя.

Пройшли роки...
Діти наші вже батьки,
А ми онуків до серця пригортаєм
І десь-колись про молодість згадаєм.

Ой, який великий біль,
Діти на серці мають,
Коли при живих батьках,
Сиротами їх називають.

Приспів:

Мене батько залишив,
Не хоче визнавати,
Тому мусить сама
Мене мама годувати.

Приспів:

Захвилювались Небеса
І Світ сколихнув.
Чому такий великий біль
У малої дитини був?

Приспів:

Пам’ятай же, батьку мій,
Прийде така година,
Коли підеш ти на суд
До Божого Сина.

Приспів:

Чи простить тебе Бог,
Я того не знаю,
Але рану на серці
Все ж таки маю.

Приспів:

Тяжіння буває земне,
А ще – між тобою і мною.
Ти обирав мене,
Як ще не була земною.

Ти обирав цей світ
Крізь простору-часу вікна,
Промовити щоб “привіт”
І бути мені чоловіком.

Кохання наше – земне,
Та очі твої – небесні.
На двох нам життя одне
І – цілий Всесвіт.

Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Щоб заробити на хліб собі
Подались на чужину.

Нелегко було Вам
У чужій країні перебувати,
Ростити дітей своїх
І рідної мови навчати.

На коліна перед Вами я встаю –
Хто проживає за океаном,
Що культуру рідну зберегли
І не забули Україну-маму.

А Ти сину України,
Повідчиняй брами,
Нехай діти з усіх країн
Їдуть до Мами.

Навпростець крізь обпалене місто.
Сивий ранок - безмежно тихий.
Моя пам'ять - вільна і чиста -
Власноручно ламає віхи.

Мій далекий,трьохликий Боже!
Я вже знаю - вертатись не варто.
Все чуже,гострокутне,вороже,
І повсюди сніги...і варта.

Неприкаяність і скорбота
непотрібного автору вірша...

Я,можливо,дізнаюсь:хто ти,
Де я зайва і чим я гірша...

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

У пору жнив, у всеплодючім серпні
Самотні дні безжалісно нестерпні.
У день, коли стинали перше жнив'я,
Про дерево, яке не посадив я,
Щасливо не завважений ніким,
В автобусі я думав приміськім.
Чи пута я порву міцного кову?
Чи зустріч я забуду випадкову
І випадкові доторки колін
У вихорі часів, розлук і змін?..
Ця зустріч – як пожадана спонука
Не мріяти про сміх малого внука
І, взявши в руки книгу, всохлий посох
У полі розчинитись, як Філософ.

8. 7. 8.

Зеленим, жовтим і червоним
Спалахують в душі у нас
Якісь неписані закони,
Що за межею слів і фраз.

І на життєвих перехрестях,
У підсвідомій глибині
Як світлофор людської честі
Горять по черзі ті вогні.

Стій! Зачекай! Іди сміливо!
Вони підказують. О диво.
Ми підкоряємось без слів.

І дай нам милості, о Боже!
Щоб ту підказку мав би кожен
З простих людей і королів.

Він мене сотворив із любові й дорожнього пороху,
дав добро на заселення храму – щоб віру прийняв,
для парафії дум та для совісті – кволого пароха
і для янгола в брамі, прочиненій майже щодня.

Прибивав образи та клякав на коліна до образів
і на серці образ не тримав – не було місця там,
а в душі вітражах розбивалися сонячні обручі
і світлів восковито та гаснув хвилинами храм.

Прибували невчасно, молились думки, часто каялись,
та й до сповіді йшли розпинаючи гордість свою,
як приймали причастя – то серце для кожної краялось,
та для кожної серця не стало, як місця в раю.

А коли непогода впивалась у бані та ранила,
виростали дзвіниці, мов крила, і дзвін відлітав.
А на хорах хорали впивались до хрипу осаннами.
Не секунди, а терцїї милості поміж октав.

Розривались легені від крику, гоїлися протягом –
вибігали думки, набиралася пустка вітрам.
Залишилась любов, що у пролежнях вічного пороху.
Він прийде, забере та розвіє дорогою храм.

29 Січня 2009

Задощило знову задощило,
Разом з ним прийшло Похолодало.
Потім завітає Засніжило,
А на зміну буде Зноврозтало.

Я ж чекаю теплого Пригріла,
Забуяла й Зновувсерозквітла.
Вони будуть. Згодом. Ну а поки
Задощило знову задощило.

Ріллю замерзлу присипає сніг.
Подекуди іще груддя чорніє,
Від нього довгі потяглись по полю
Назустріч вітру білі перемети.

Летять сніжинки швидко і навскісно,
Заслали небо й землю пеленою.
Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

У лісосмузі під вагою снігу
Пучки трави пожухлої пригнулись,
Заліг шапками сніг поміж гілок.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,
Лише далеко з яру проступають
Невиразні широкі крони верб.

Посутеніло. Кріпне завірюха,
Курить у полі білі пасма снігу.
Замети довшають, зливаються в суцільне
Пречисте і одвічне полотно.

Вже не один тиждень ти сама,
Сидиш сумна біля вікна,
Вдивляєшся в віконце,
Тільки результату ще нема...
І шоб я тільки не придумав,
Шоб зустрітись нам удвох,
Але незнав що й сказати...
Але сьогодні я проснувся,
І голос якийсь прозвучав мені
Тихесенько шепнув мені"Іди до неї...."
І ось коротке запитання
Чи пробачиш ти мені ?

Можливо ти із іншої планети,
А може й зовсім з іншого життя.
Ти не читала “Сонячні кларнети”,
Але принесла лірику в буття.

Зминаю й розминаю почуття,
Я знов живу й люблю галопом.
До мене ти прийшла із іншого життя,
Але живу я автостопом.

Ми пишем прозу нашого життя,
Але чи якісну? Не знаю.
Та ти прине́сла лірику в буття,

І я її щодня читаю.
Я повертаюсь з забуття,
Коли тебе в обійми пригортаю.

Ти зім’яла незатишне літо,
Прохолодне як сонний кришталь.
Ти моя еротична Лоліта,
Оповита, закутана в шаль.

Ти мені посміхнулась не вчора,
Посміхнулась мені не тепер,
Знову осінь прийшла неозора
І листок на галуззі завмер.

Обережно ступай по листі,
По жовтаво-гарячій спині,
Чом же очі твої в падолисті

В ніжно-зеленій піні –
Засмучені, сплакані й чисті
Просто – весело-сумні.

Я следил за тобой, как махлевщик следует за
безмятежно, случайно открытой козырной картой,
я следил за тобой - просто стыдно смотреть в глаза -
потому что не знаю, как именно выжить до марта.
И вопрос не в том «как?», а скорее за-
чем постоянно искать основания для пробужденья,
якоря для того, чтобы утром, открыв глаза,
не увидеть под потолком своего отраженья.
А январь пролетел, а январь все сказал,
новогодний угар заменили врачи и больница.
Подойди ко мне ближе, возможно в моих глазах
зелень глаз твоих отразится...

Хтось напише для тебе поему,
Хтось присвятить тобі вірші,
Та мої, лиш мої сонети,
Несміливі для тебе гінці.

Ти сумуєш без них і плачеш, -
І радієш від них без кінця,
Але в римах моїх пoбачиш
Вираз суму і радість лиця.

Хтось напише для тебе поему,
Та нудотна проза життя,
Лиш мої, лиш мої сонети

Змінять вираз сумного лиця,
Лиш в душі і у серці моєму,
Буде радість твого митця.

Що означає мова? Ритм думок,
Їх передача через фарбу звуків?
Все — в мові: лісовий струмок,
Буяння трав в степу і запах луків,

вода, що світлом сонця променить,
вогонь, що у кострищі догорає,
і шелест мрій, і неповторна мить,
коли обійми всесвіт розкриває…

Що у твоїй душі? Який мотив?
Якою мовою говорить серце?
Що ти породжуєш: ненависть, гнів,
чи твоя мова — то життя джерельце?

Так, джерелом життя стають слова,
які дарують віру і надію,
і чудо творять, мов вода жива,
відроджуючи те, що ледь жевріє.

Тож бережи слова. Енергія думок
через слова керує світом. Їх величність
ти зрозумієш… «Словопад» замовк…
Ти чуєш серце? — Це говорить Вічність.

Загорну життя своє в надію,
Вірою підсилю свої кроки,
і любов’ю шлях земний зігрію,
і трудом, помноженим на спокій.

В рівновагу загорну бажання,
відділю ідеї від ілюзій,
з леза бритви не зійду в ваганнях,
йду по лезу, як по злітній смузі.

Спалах думки-блискавки озветься
громом слова — і нова ідея
живоносним дощиком проллється,
і ввімкне веселку над землею.

Зникне під веселкою безвихідь,
темряву проб’є могутній промінь…
Семифарбами земля завихрить,
Семинотами заграє повінь.

Хай веселку ту побачать люди.
Кожен сам по собі — диво й тайна.
По життю (так є, було, і буде)
йду, недосконала і звичайна.

Загадковий шифр — малюнок долі…
Через помилки, чужі і власні,
різні ситуації і ролі
пізнаю життя. Життя — прекрасне!

Не засинай, народе мій, прокинься.
Не час зневірено ховатись по хатах.
Здолай мару і світові відкрийся,
знайди свій шлях, свій неповторний шлях.

Нехай цей шлях об’єднує простори
степів на сході з величчю Карпат,
несе благословення в Кримські гори,
хай мир несе без перешкод і втрат.

Сама земля шепоче нам: замучили…
скрізь свари, розбрат, скрізь твоє-моє.
Сама земля річками скаламученими
ледь живиться, та жити нам дає.

Для чого труд її? Невже зростила
землиця-мати власних ворогів?
Віками годувала і поїла
ні, не дітей своїх — своїх катів?

Недбалих, жадібних, нестримно-похітливих,
завжди нещасних, невдоволений і злих,
слабких, безжалісних і пусто-гордівливих,
душею черствих, тьмяних і сліпих?…

Сама земля шепоче нам: живіте
і засівайте час своїм трудом,
руками й розумом працюйте, багатійте,
хай край ваш славиться порядком і добром.

Не треба чвар, народе мій, не треба.
Ти вже зустрівся на Майдані сам-на-сам
з самим собою. Під осіннім небом
майдан сердець нескорених палав.

Згадай могутню, теплу й світлу хвилю,
що оповила душі і серця,
згадай, народе... Ще ж не на могилі
стоїш своїй. Борися ж до кінця.

Так, ми пізнали і блакитно-білих,
і помаранчевих… Єдиний шлях
у нас у всіх — ще юних і вже сивих,
єдиний край, єдиний біль в очах.

Можливо — наша єдність, наша воля —
то наш єдиний вихід в майбуття.
Благослови себе і свою долю,
живи, народе мій, Землі дитя.

Не жди царів і не чекай на ласку
тих, хто на владу іспит свій не склав.
Ніхто не подарує тобі казку…
Тож треба, щоб ти сам про все подбав.

Навчайтесь, сильнії, ростіть, талановиті.
Все буде — і достаток, і хвала.
Твори, народе мій, і в кожній миті
нехай твоя величність ожива.

Pawlo Tytschyna

Das Himmelsblau füllt meinen Geist mit Wonne,
Wie süß sind Träume voller Sonne.
Das Grüne teilt mit ihm sein Gut -
Grüß Dich, die Welt! Ich lüfte nun den Hut.

Ein Bächlein windet sich im Hain.
Ein Schmetterling flattert am Blümchen fein.
Die Felder wellen und blühen üppiger im Mai -
Ich grüße dich, meine Ukraine, hierbei!


Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав -
Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля -
Добридень тобі, Україно моя!
1907

а знаєш друже
буде завтра
програють люди сонце в карти
і буде
ні не темно
чорно
по небу жменька зір поп-корном

спішать додому силуети
щасливі дами і валети
не здатна стерти жодна гумка
з мольбертів тіл їх
поцілунки

мій друже
не ходи по краю
де в небеса коти вростають
і вперто ловлять рибку місяць
ша пересмішнику
не смійся

бо що як змусять нас ревіти?
стікати соком стиглих літер
а нам цього повір не треба
від сну асфальт уже порепав
дерева
кілька днів безкровні
хто б їм підсунув груди повні
щоб розлилося під корою
поживне молоко
із кров’ю...

гей сміхогризе пішли на лови
у місто в’їхав день безголовий

Він був поет, розхристаний душею,
З тривожним серцем і чуттям бездонним.
Він ладен був молитися на Неї -
На жінку із сумним лицем Мадонни.

Він був дивак - як Діоген у бочці,
Лише хотів не сонця, а любові.
Він сяяв в накрохмаленій сорочці.
В Мадонни ж руки зрепались до крові.

Він так писав!!!!!! Слова страшної сили
Злітали з уст у роси світанкові.
Небесний Боже, як вона косила
Траву з росою лагідній корові!!!!!!

Він так жалів цю жінку, аж до болю.
Казав: "Лишай усе. Поїдем в місто!"

Мадонна йшла сапати бараболю.
Бо п"ять дітей. Вони захочуть їсти...

Уже давно високий твій поріг
відвідують знервовані тривоги.
Твої надії валяться із ніг,
Втомившись пішки міряти дороги.
Руйнуються місточки і мости,
що друзі залишали за собою.
Твій світ летить кудись під три чорти!
Ти вдало прикидаєшся сліпою.
В твоїх садах грязюка до колін.
І навіть хижаки втекли далеко.
Вже, мабуть, до страшних оцих руїн
не прилетить ні ангел, ні лелека.
Тобі життя свій крижаний привіт
щоранку регулярно присилає.

...А ти шепочеш мрійно: "Це мій світ.."
Хоч каменя на камені немає.

Моїм друзям і не зовсім присвячено!

Бігме, легка! Коли на язиках
Несуть мене знайомі (і не дуже).
Сиджу у пересудах і плітках,
Точнісінько, як жаба у калюжі.
Шалений вік! У пошуках нажив
Усі забули, що мовчання - злото.
НЕ ПЛІТКУВАВ - А ЗНАЧИТЬ І НЕ ЖИВ!
Пробачте за такі-от повороти!

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Місто і Містика -
два нерозлучні світи.
Слова стилістика:
вічність байдужість і Ти.
Крицею спогадів
тіло пронизує час.
Небо розколоте.
Істина десь поміж нас.

Кроками босими
по незабутих стежках-
З ночі й до осені
я загублюсь у піснях.
Темрява кішкою
нишком зігріє сніг.
Книжка за книжкою,
"мишка", мережа, гріх.

У славному місті
Семінаристи жили
Вивчали Богословську науку
І вперед до мрії йшли.

Одного разу трапилась
Історія така,
Що пропав торт з кухні
І сліду нема.

Всі заметушились,
І стурбовані були,
Бо такої ганьби
Не сподівались вони.

Почули ту новину
Маленькі мурашки,
І знайшли в бібліотеці
На кінець його вони.

Чорна хмара мурашок
До торта йшла,
Навіть армія в Наполеона
Така велика не була.

Так святкували мурашки
Свято Андрія,
А в семінаристів залишилась
Лише солодка мрія.

А мурашки семінаристу
Подяку складають
Здоров’я і многих літ
Вони йому бажають.

Тепер науку семінаристи
Добру мають
По декілька разів
Паки з книжками провіряють.

Speranza mia,
dolcissima Vergine Maria,
noi siamo figli tuoi,
prega sempre per noi.

Carissima Madre
Regina del Cielo,
io bacio i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

Unica Madre nostra,
Madre di Dio,
io bacio le mani tue,
prega sempre per noi.

Madre santissima,
di sole sei vestita,
la luna sotto i piedi tuoi,
prega sempre per noi.

La tua corona illuminata
con dodici stelle decorata,
abbraccia i figli tuoi,
prega sempre per noi.

Божа Любов, Божа Ласка
Кожному щедро дарована була,
Хто просив Царицю світу
У проханні нікому не відмовляла Вона.

На вежі замку Di leva
Зображення Богородиці є таке,
Що сидить Вона у троні
І тримає на руках Дитя своє.

Над Нею голуб
З небес світлом сяє.
Це – символ Святого Духа,
Що Божу Любов нам посилає.

З подорожуючим,
Що до Риму йшов,
Одного весняного дня
Ледь не сталася біда.

Перестріла його
Зграя диких і голодних псів,
Яка готова була
Відібрати в нього життя.

Він прощався із життям своїм,
І очі підносив догори,
Щоб останній раз Божий світ
Побачили вони.

І раптом погляд його
На замок упав.
Він Пресвяту Діву
Щиро благав.

Пресвята Діво! Допоможи!
Врятуй моє життя
І від мене віджени
Ті злі пси.

І сталось диво...
Зненацька розбіглись пси,
Назавжди позникали,
І людей тут більше не турбували.

Люди це місце
Divino Amore назвали,
І на цьому місці
Церкву збудували.

Під час жорстокої
Другої світової війни
Образ Непорочної Діви
До Риму привезли.

Божа Ласка,
Через Богородицю дарована була,
І столиця Італії
Від знищення врятована була.

Святіший Отець – Іван Павло ІІ
Часто в тій церкві бував.
“Санктуарієм Марії в Римі”
Divino Amore він назвав.

Пречиста Діво Маріє!
Благаємо ми,
Ти нас під свою опіку
Дорогенька візьми.

Віджени від нас
Лютих ворогів,
Як колись ти відігнала
Тих злих псів.

Царице світу,
Рятувальнице моя,
Порятуй нам Україну
Наші села і міста.

Святий Отче Миколаю,
Щиро я тебе благаю
Допоможи нам нині,
Бо нелегко жити в Україні.

Україна волю здобула,
Але вперед помалу йде,
Бо ворог її не пускає,
На перешкоді завжди встає.

Чудотворний Отче Миколаю,
Змилосердися над нами ти
І для нашої України-неньки
В бога Ласки попроси.

Щоб Україна розквітала,
А в Уряді злагода була,
І щоб більше її не ділили,
А завжди єдиною вона була.

Могутньою, щоб стала
І не турбували її більше вороги.
Просимо Тебе, Отче Миколаю,
Ти їх до стіп Ісуса відішли.

Великий день – Великдень є сьогодні,
І ми знаходимось на чужині,
Святкуємо Пасху у Римі
В далекому краї.

У Римі на Бочея
Є наша церковця свята.
До неї поспішає сьогодні
Вся українськая сім’я.

Прийшли до церкви на Бочея
Дорослі і малі,
Щоб пасху посвятити,
Як в рідному краї.

Дзвонять дзвони на церковці
І сповіщають нам,
Що сьогодні святу Літургію служитиме
Духовний батько – Любомир Гузар,
Наш Кардинал.

А був це день теплий і ясний
І на душі було прекрасно,
Що у далекій чужині
Ми є сьогодні не самі.

Приїхали нас привітати
Артисти з України.
Вони гуморески нам казали
І українськії пісні співали.

З'явився на сцені нині
Соловейко з України,
Називається Павло,
І приніс він нам тепло.

Його усмішка чарівна
Полонила нам серця,
А пісні щирі
Додали нам ще більше сили.

Коли співав про смерекову хату,
Ми згадали маму й тата.
Коли співав про черешневий гай,
Душа летіла аж у рай.

Коли співав про Україну,
Тоді аж серце затремтіло,
Що у далекій чужині
Ми чуємо рідні пісні.

Твоїй матусі дякуємо ми
За те, що з материнським молоком
Дала тобі таку любов
До Батьківщини, до рідної України.

Одного вечора
По небу зірка йшла
І до місяця вона
Гарно посміхнулася.

Приспів:

Ой, зіронько моя,
Ти моя єдина,
А здається мені
Будеш моя дружина.

Приспів:

Ой, коханий мій,
Все життя чекала,
Щоб дружиною твоєю
Я все ж таки стала.

Приспів:

А ви дівчата чарівні
Часу не гайте
І хлопцям молодим
Частіше посміхайтесь.

Приспів:

Українські дівчата
Ключ до серця мають
І до хлопців молодих
Частенько моргають.

Приспів:

Соловей співає,
Зозуля кує,
А молодий хлопець
Думає про своє.

День і ніч у лісі
Хлопець цей стояв
І партизаном
Народ його прозвав.

Думкою він линув
Аж під небеса,
Щоб скоріше закінчилась
Та жорстока війна.

Вдома залишилася
Дівчина молода,
А коли вона буде
Дружина моя?

А у партизана
Серце гаряче було,
Що навіть запалити море
Воно могло.

Та тільки злий ворог
Тоді не спав
І життя в партизана
Він забрав.

Молодий партизан
Глянув на Небеса
І сльоза гаряча
З очей потекла.

А з сльози гарячої,
Що на землю впала,
Квітка білим цвітом
Ніжно розцвітала.

Ось чому конвалія
Такий цвіт має,
Це сльози партизана
Вона пам’ятає.

Все навкруги радіє
І соловей співає,
Тільки партизана
В живих немає.

Що у світі наймиліше?
Це – твоє життя.
Хто у світі найдорожчий?
Це – мати твоя.

Все життя іде поруч
Рідна мати твоя.
Щоби не спіткнулося
Її дитя.

Проходять дні, роки минають,
Діти помалу виростають.
І мріють наші батьки,
Щоб ми щасливими були.

Пройшли роки…
Настала та година,
Що мати назавжди
Дитину залишила.

Ой мамо, матінко моя,
Більшого жалю в житті нема,
Ніж жаль, який Ви зробили нині,
Своїй дитині.

Приходжу на могилу мамину я.
Плачуся на своє життя.
Ой мамо, мамочко моя,
Заберіть мене – своє дитя.

І чую десь далеко я
Голос своєї мами:
“Ой, які нечемні ви.
Ще зветеся батьками.

Ти, дитино моя,
Тільки за себе пам’ятаєш,
А чи правильно ти
Своїх дітей навчаєш?

Чи посилаєш ти їх
Науку вивчати.
А може ходять вони
У карти грати?

Готова сьогодні ти
І чи готові твої діти,
Щоб, навіть, на смерть іти,
А Україну захистити?

Пам’ятайте, батьки,
Що будете кару мати,
Якщо своїх дітей
Неправильно будете навчати”.

Піднімаю голову я уверх
А мами немає.
Лиш соловейко на кущику сидить
І пісню співає.

Раптом захід торкнувся потилиці, теплий від вітру,
щоби дроти колючі мені не здавалися муром.
Я до сходу довів небокрай та примружився хитро,
бо витягував сонце за чуба з охлялої бурі
і чекав поки янгол наскубає снів янголиці,
але той порозкручував час та відвів очевидців.

Ними стали й дивилися з неба, немовби з-під лоба,
моїх пращурів душі, іти їм за плугом лелечим.
Та не сіялось їм, не сіялось в едемській утробі,
то збиралась любов на окрайці сльозою до втечі,
щоб нести загорнувши у вітер невгоєну рану,
де нема суєти, де на трапезу сон та осанна.

Серця дзеркало, подих на нього, як певність, як старість
праісторії миті, розчиненій в голосі зверху.
Та не загнано тишу, мов челядь на ніч до кошари,
і тремтливо – розмите пізнання в криниці люстерка.
Де той плуг, а так ніби пройшовся мені через груди,
де той клекіт, а він – мовби янгольскі труби до суду.

Та тверділа рука, а на обрії образ підступний,
братогубний, зрадливий, синовбивчий - "символ Росії",
з-під насуплених брів половецькі вогні, запах трупний,
геть затерті в колінах шляхетність та ласка Батия.
І "Неврюєва рать" за ярлик стригла Русь в аманати,
та мішалася кров з молоком, щоби андами зватись.

Я ловив поміж явного стиглі краплини сумління –
де тут велич гніздилася, де її пір`я та сила?
Та вони розлітались баскаками у поколіннях
та садили на кіл, безголовили, брали на вила.
Переписано слово і створено власне та спільне,
а кістки – на мости у країну однаково-вільних.

"Хоч їх триста, як скло" — Берестечко чи Крути навіки!
Підіймалися очі, вели мене в царство любові.
Серце пращурів б`илось, мужніло та гріло. Я кликав,
заклинав себе вірити янголу в кожному слові,
бо відчув на потилиці захід, ще теплий від вітру,
бо до сходу довів небокрай та примружився хитро.

28 Січня 2009

Листи тепер трояндами не пахнуть,
Не личить і чекати поштаря,
Лиш стоси книжечок дитячих чахнуть –
Закинуто на стріху букваря.

Я пам’ятаю вістку паперову:
Зів’ялих квітів ніжний аромат
Чарує, як торік, у літню пору,
Коли серця здригнулися у такт.

Пишу листа старанно, як магнату,
І врешті відсилаю... та завжди
У добу віртуалу й сурогату
Ті сльози виглядають, як сліди.

Чому листи трояндами не пахнуть?
Куди поділася писемна суть?
Якщо листи – це зілля, що так прагну,
Нехай мені ці ліки принесуть.

01.01.2009 р.Б.

Соми мордаті ворушать вусами,
плямисті щуки шугають стрілами,
я з ними – як з дорогими друзями,
лиш льоду дзеркало нас розділює.

Від річки вулиця плине гладко,
я, може, тут і врятую душу,
де на подвір’ї рум’яний дядько
оббіловує свіжу тушу.

Які кришталеві у кризі віти,
яке гаряче в теляти черево.
Я хочу розтанути в цьому світі,
що себе вміщує і вичерпує.

Я свято триматимусь аналогій
із риб’ячим оком, тілом і остями:
у мене так само кров волога,
плоть рожева і білі кості.

Мріями тішитимусь холодними:
та й не дивно – в дитячім віці
мені здавалися преподобними
робітники з червоними лицями.

Горло чарка пече гаряча,
пахнуть дрова і піч обвуглена.
Думка буде проста й ледача,
серце – чисте і заокруглене.

Я занехаю тонкі матерії –
байки ловців із тонкими сильцями:
більше мудрости в зрізі дерева,
що лине в простір річними кільцями.

Підшукаю собі дружину,
і пірнемо у дні прозорі,
будуть у нас рожеві перини
і подушки з ясними узорами…

Тільки споминка промениста
невблаганно іде назирці,
і хитається віра чиста
в рівновагу погідних лиць:

в розвиднений день на околицю міста
з очима вологими вийшли мисливці
ловити червоних лисиць.

01.2009

…І тиша буває насправді такою різною:
Чужою, як очі ворожки, лункою, грізною…
А ще – говіркою,
Коли годинчата з цікавістю зиркають в вічі всі
Й годинник старезний їм лічить хвилини для вічності,
Що ллється рікою.

А тиша буває солодкою: з медом, вощиною.
І з курячим дощиком, що стрімголов із дитиною
У вересень бігли.
Й така, що ознобом до самих кісток пробивається.
Що плече і молиться. Молиться, плаче і кається:
«Помилуй же, Біг, ми…»

Коли за стіною вмирає король без відпущення –
Корону – на інше чоло, хоч там кров ще не злущена.
Та слався псалмами!
І, може, у тиші ті ратні, що хрест їм не ставився,
До всіх, хто катівні плодив, а не храмами славився
Озвуться йменами?..

І, може, тоді тиша буде не поприщем Юдиним?
І кожен почує в тій тиші себе й те, що… «люде ми»,
Як кажуть пророки?..
…І знов накрапатиме сміх годинчат між смерканнями,
І в тиші кімнатній, заштореній, світлій чеканнями
Почуються кроки...

Сидить, співає соловейко, у ляльковім листячку,
А сиро, дощик прохолодний, вшелестився на сухе.
Не скрізь трава вкрива алейку і кульбаби китички,
Не всім ті співи до вподоби, де- хто каже "пхе" ...
Та не спинити веснольота, соняшного палива,
Давно повні баки улито, пострибом весну здіймай.
Котре й стоїть, розвівши рота, вустового хвалива,
Замало в грудях відтворити, вроджуваний май ...
Крижини танули розлизом, півником обсмоктаним,
Та не солодким, та ж холодним, що дитина - то весна.
А то каштани липли глизом, бруньками до кофтини,
Прибігло дитинча до мами: - Подивися, на` !
І усміхнеться мати: - Синку, шкодо моя рідная !
Біжи з дітьми у гай гуляти, та додому, на обід.
На борщ крапивку, та щавлинку, смачно пообідаєм
І далі сміхом звеселяти веснянковий квіт ...
... Сидить, співає соловейко, наче на замовлення,
Весни- дитини, без спочину - швидше літо зазивай !
Розпустяться каштани клейко, скрізь буя оновлення,
Весні - на радість, нам - на втіху, ти співай,
співай ...
2002р.

Застигла рука скорботи…
А навколо – байдужий хаос…
Це, можливо, лиш місце роботи,
А можливо – сердечний галас…

Метушня лиш розмазує лиця,
Нівелюючи всіх довкола…
Та яка вже тоді різниця…?
І чия то правиця квола?

І засіяні смутком зіниці
Невідомо чиєї долі…
Вони тут з усіма…Наодинці!
Наодинці самі з собою…

І гірка десь печаль засохла
На самісінькому денці серця,
І весна у душі пожовкла…
Сум давно постарів…І стерся…

Однакові щодня картини,
І ті ж самі байдужі гримаси,
Все злилося давно воєдино,
У єдину безлику масу…

27.01.2009

Я вже й забув той день,коли циганка,
Наворожила пальчиком мені...
І кирпатенький носик у веснянках
І очі по весняному ясні...
Було б так мабуть вічно,та сьогодні,
Коли в моєму серці тріснув лід,
Я з сірої буденності безодні
Сором"язливо вийшов в білий світ.
І озирнувшись врешті-решт на людях,
Я зрозумів відразу - це Вона...
Бо калатати так душа у грудях
Не вміла в мене навіть від вина.
Бо хоч і пережив я заметілі,
Пізнав вуста і доторки долонь...,
Але ніразу у моєму тілі,
Ще не горів,не жив такий вогонь...
Бо затяглись,загоїлися ранки,
І принцем став казковим хижий звір...
Коли мені,хтось голосом циганки,
Сказав з під хмар:"Отак нам і невір..."