Ворожий гуркіт небом проліта
Не звик, приходиться звикати
Півсвіту обійшов було, шкода
Сиди й мовчи і не виходь із хати?

Мені би оскара, тоді б мовчав…
Мені би стріл до гуркіту о
Ви б зрозуміли по моїх очах
Який той гуркіт, що наскрізь геть продуло…

І вилізла у світ з очей не злість
Котрою підмітають площі…
А той, хто заподіяв, відповість
Ось тут, у колі, у прип’яті всенощній…

Відчує звір як гуркотіти й де
І друзі споглядали з неба…
Життя ж воно не вічно молоде
А в гуркіту яка потреба?..
12.03.2023.

Любов сліпа.... а ось – по розрахунку,
буває, витворяє чудеса,
коли його за емоційні муки
а заодно її – бабуню-юнку
поезія несе у небеса.

Що їхало, то те йому і пара,
і здибає такого не одна,
однакові, що він і що вона –
володарі сізіфового дару
вилазити і падати до дна.

Затягує дуети у болото
його(її) спокусливий вампір.

Найлегше переводити папір,
малюючи незаймані висоти.

Уміють оперетні патріоти
самі себе підносити до зір.

03/23

Тепер він спить в обід на ложі травня,
Під шум дощу із восковим обличчям,
Чекаючи, він знає, що намарно,
Прокинутись від сну його покличе
Вона.
Але він спить не витримавши часу,
Що тінь твою видовжує до краю,
Де пустота зривається в провалля
Смичком, що ріже горло контрабасу.
Тепер він спить в обід на ложі травня,
Подалі від турбот і волі світла,
Віддавши волю серця волі тіла,
Прийнявши мертву волю задзеркалля.
Тепер він спить. Нещасний спить та хворий,
І в ньому дух гуде тремтінням в ефах.
В кімнаті пахне млосно каніфоллю,
Де він застив байдужим горельєфом.

Він змучений лежить; хай сон за вічність,
Для нього буде. День та ніч одну
Складуть йому з дощу прадавню пісню,
І щезне все, що сталося до сну.

05.06.2020

Дозвольте мені
запалити сяйво вночі.
Таке синьо-синє
небесне проміння,
що пробивається в далені.
Засмучене вічною тьмою,
окутане тьмяною шаллю.
Хто зміг би заснути,
відчуваючи дотики вітру?
А чуючи сильне його завивання згори?
Його погляд на чорному небі
і тихий плач уві сні.
Засмучені віти,
похилених вітром дерев.
Закутані ніччю,
холодні руки землі.
Як сизим поглядом
вкриває землю ніч.
Як суворим морозом
малює сніг.
Ніч чомусь завжди така,
як сон страшної втоми.
Її мов вигадана тінь,
її блакить і все довкола.
Все повністю здається сном
чи маренням у лихоманці.
Душні її обійми сну
й нічні кошмари.
Прокидайся хоч раз вночі,
аби відчути себе так,
як не відчуєш ніде і ніколи.
Саме тоді і лиш тоді
тебе огорне незвична,
зовсім незвичайна прохолода.
Вона не зрівняється
з чимось буденним.
Не буде схожою на те,
до чого звикли ми.
Бо десь там нагорі,
народжені у спокої зірки.
Засвітять вони небо
і заховають темряви сліди.

13.03.2023

Завершує свій шлях охлялий рік.
Торує рік новий стрімкі стежки:
Він лагідність ранкову шле навстріч,
Віщує мир і радісні думки.
Нехай безмежна втіха на віки
Розвіє біль і розум наш зміцнить,
Очистить серце від гріхів тяжких,
Позбавить муки і гризот жахних.
А новорічний спалах осяйний
Пошле в похмурий світ промінчик свій,
Що змінить бурі подих навісний
На дихання весни в красі усій.
В скрутні часи врятує лиш любов,
Що біль на радощі оберне знов.

Зупиняється час і майбутнє закрили тумани,
Перед нами небачений відчай незрушно постав.
Нависає над обрієм днина хитка й невблаганна,
Відбирає висоти і далі ворожа орда.

Вас ростили тамбовські вовчиці чи все-таки мами?
Ви із мороком пекла складаєте вічний тандем.
Хай земля розверзається всюди у вас під ногами!
Хай сокира Небесна прокляттям на вас упаде!

Бо немає прощення безумним, бездушним вандалам,
Що позбавлені серця у грудях і розумом злі.
А бодай ваше плем’я навіки пощезло й пропало,

Розгорнулася пустка на вашій нікчемній землі!
Ви ніколи не здатні змінити мечі на орала.
Ваші душі не світлу належать, — суцільній імлі.

7 квітня 2022 року

Гуляє березень лісами,
веде уквітчану весну,
аби явила вечорами
мені мою зорю ясну.

І дні на дні уже не схожі,
і ночі, наче, не такі,
коли вона співати може
свої мелодії п'янкі.

Протерли котики у лузі
свої очиці чарівні.
Зазеленіла на окрузі
озимина по ярині.

Сорока ворона вітає,
синиця – сойку... а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
над Україною лунає
у небі синьому, – курли.

03.2023

Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
Немов одна вона така була.
У наших землях пошукати варто
Таку, яка б рівнятися могла
Єгипетській відомій інтриганці.
Хоча б згадаєм про Пантікапей .
Усе то почалося при Фарнаці –
Відомий мало людям зрадник цей.
Був його батько – знаний Мітрідат,
Що полюбляв щодня отруту пити.
Він землі воював усі підряд,
Із Римом мусив в боротьбу вступити,
Але програв. І той синок Фарнак
В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
Військами обложив фортецю так,
Що вибратись тому не було змоги.
Щоб синові не втрапити до рук,
Рішився цар напитися отрути
Й померти швидко, хай від страшних мук.
Але даремно – не взяла цикута.
Прийшлося наштрикнутись на меча,
Аби з життям свої рахунки звести.
Фарнак по тому правити почав.
Та знов його зіткнулись інтереси
Із Римом. Грізний Цезар наступав
На Понт. Щоб його якось вгомонити,
Дочку свою Фарнак пропонував
В жінки тому напередодні битви.
Отак уперше і спливло ім’я
Ще зовсім молодої Динамії.
Та в Цезаря була жона своя,
Тож не вдалася Фарнаку затія.
Здолати Цезар понтське військо зміг,
Не заладнались у Фарнака справи.
Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
Фарнак тоді до Боспору подавсь,
Щоб проти Риму нових сил зібрати.
Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
Асандр, що тут лишився керувати,
Його в Пантікапей не допустив.
Коли ж схотів той видертись на стіни,
Асандр, хоч і старий, його розбив
І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
Динамія зосталась сирота,
Таж кров у ній буяла Мітрідата,
Отож була дівчина не проста.
Асандрові взялась пропонувати
Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
А в нього лиш призначення архонтом.
Здоровий глузд всі сумніви зборов,
Хоч, може, в того й не було охоти.
Так вона заміж вийшла перший раз.
Там про кохання не було і мови.
Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
Він і без жінки почувавсь чудово.
Та,тим не менше, народився син –
Аспург – єдине, що їх поєднало.
Асандр старий, сконає скоро він,
Вона ж для сина місце готувала.
Поки ж Асандр державою займавсь,
Вона плела тихцем тенета свої.
Той на підтримку Риму сподівавсь,
Але й вона також бажала тої.
Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
Вже й Цезаря немає, вже убили.
Антоній Клеопатру зняв з колін,
З Октавіаном міряючи сили.
Програв і згинув. Та ж Антоній той
Асандрові поміг при владі стати.
Тепер вже не підтримував ніхто.
Октавіан же злий був на «собрата».
Отож тихцем Динамія взялась
«Копати в Римі» попід чоловіка.
І їй ота інтрига удалась.
Той вже і так був застарий за віком,
А тут ще Рим нелагідний із ним.
Як тут спокійно можна почуватись?
Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
Став внуком Мітрідата називатись.
Хоч то й неправда, доведи – піди.
Динамія ж ідею підхопила,
Мовляв, і справді, брат іще один,
Якого ще в дитинстві загубили.
А, маючи підтримку між людей,
Хутенько змову організувала.
І вже старий Асандр в темницю йде,
Де смерть на нього з голоду чекала.
Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
Царем збирався на Боспорі стати.
Динамія ж умовила його
Себе одразу ж за жону узяти.
А той прикинув – ну, куди йому.
Без неї йому править буде складно.
І на той шлюб погодився тому,
Хоча, можливо і не дуже радо.
Вона ж одразу розпустила слух,
Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
Царя у ньому бачити не буде.
Рим так хотів «підсидіти» її,
А сам же в своїй пастці опинився.
Вона при владі ще міцніш стоїть,
Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
Побачивши, що програється гра,
Рим Полемона вже тоді направив.
Чому саме його тоді обрав?
Бо ж він у Понті з його згоди правив.
Той правити і в Боспорі схотів,
Але боспорцям то не до вподоби.
І вилився на вулиці їх гнів,
Взялися дружно всі за зброю, щоби
Прогнати – хай у Понт у свій іде,
Вони ж під Понтом не бажають бути.
Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
Динамія – вдова не молода
Та уже мудра – вмить прорахувала.
Не покоритись – то буде біда,
Чекати треба римської навали.
Щоби свою державу захистить
Та і своє життя порятувати,
Взялась бунтівників тих замирить
І Полемону шлюб пропонувати.
Той покрутився – таж ніяк йому
Без неї на підтримку не чекати.
Можливо, і погодився тому.
А їй уже ж до шлюбів не звикати.
Та цей горішок виявивсь твердий.
Бо ж таки цар. Узявся воювати,
Не дав в державні справи лізти їй.
А їй же так хотілось керувати.
Коли ж, нарешті, він на ноги став
І свою владу в Боспорі наладив.
То взагалі шлюб з нею розірвав
Й на молоденькій одружився радо,
Ще й римлянці. Динамія тоді
На нього дуже сильно розізлилась.
Не залишилась в Боспорі сидіть,
А з сином між сарматів опинилась.
Звідтіль постійно колотила люд
У Боспорі супроти Полемона.
Чутки летіли царством звідусюд,
Що цар в Пантікапеї незаконний.
А той все злився та її шукав,
Ходив із військом у краї сарматські,
Аж доки і у засідку попав,
Щоб назавжди у тих краях зостаться.
Динамія, в сарматів на чолі,
В Пантікапей вступає урочисто.
Вона дісталась рідної землі,
Хоча уже старою стала, звісно.
Але ж у неї молоденький син,
Йому й царем у Боспорі ставати.
Династію нову почав тут він –
Рескупоріди стали її звати.
Вона ж, на трон Аспурга возвела,
Тепер могла спокійно помирати.
Адже для нього Боспор зберегла.
Для всіх – цариця, а для нього – мати.

Високої не гідна нагороди,
Не вішайте на груди ордени!
В окопах я не мерзла за свободу,
Не нюхала і пороху війни.

Поранених не витягала з бою,
Запеклого від вогняних заграв,
Не захлиналася своєю кров'ю
Із тими, хто за правду помирав.

Не пропадала з вами на майдані,
Коли палали шини до небес.
Я домовини замовляла в храмі,
І на Голгофу волочила хрест.

Та воювала сам на сам з бідою,
Без автомата і гучних гармат,
Боролася за душу з сатаною
На підступах розбитих барикад.

Пробачте ви мені сльозу зрадливу,
Бронежилет не можу одягти
На серце грішне, зболене, вразливе,
Закохане у райдужні мости.

11.03.2023р.

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Природа ховає в бурштин комах,
А люди несуть бурштин у музей,
І декотрі з них в поетичних рядках
Пишуть про вирок жіночих очей.
І ті, що по лісу блукають, і ті,
Що мають для слова янтар із грудей,
Вірять, у Того, хто любить вірші,
Збираючи душі своїх людей.

05.10.2021

Не доля ружі стати цілим садом,
як і людині замінити світ,*
бо у житті усе доволі складно –
нас часто ма́нить недосяжний плід…

Але бувають і чарі́вні миті,
напевне так шикуються зірки…
Вони згори теплом у душу світять,
дарують море щастя на роки́.

Те зоряне тепло сповня́є серце
і падає до рук жада́ний плід.
Осінній блюз – весни міняє ске́рцо,
у но́ги стелить неосяжний світ!

Поезія народжується раптом
З сум'яття невідомих почуттів,
Від зрілих роздумів, настояних у часі,
А інколи – із відчуття краси.

Несправедливість також може бути
Тим спусковим гачком,
Що зроджує вірша
Тоді, коли рве на частини серце
І в розпачі стискається душа.

Усі щасливі і сумні моменти,
Всі бурі або спокій без кінця
Якась магічна сила поміщає
На кінчику тонкого олівця.

11.03.2023 р.

Затихли радісні хвилини
По закуткам розлігся спокій
Тремтить і тулиться до спини
На дотик птах, можливо сокіл…

Учора він співав у небі
Я на правах - хазяїн в домі
І він принишк… сердешний - трепіт
І наче ми сто літ знайомі…

Бажали ми… та не сьогодні
І страх і смерть… і плач повсюду
Відлуння чути в преісподній
І він назвав мені іуду…

З лицем болот озер і згарищ…
Доріг біди убивств і травлі…

Соколик мій, так ти товариш…
А що як стрінемось у травні?
11.03.2023.

І небо чорне,
І місяць спілий –
Хвилює, квилить,
Як буря морем.
А в ньому тоне
Корабель білий;
Так серце хилить,
Скидає з трону –
Холодне слово,
І тягне на дно.
Але все одно,
Коли в оковах
Любов безмовна, –
І так дано.

05.02.2020

Важко з діленням Сніжані.
Вчителька нервує:
- Як же щось у магазині
Ти мала купуєш?
Зважать яблук три кіло вам.
Скажуть: тридцять гривень.
Як дізнатися ціну нам?
Це ж просте, аж дивно!
Що ти зробиш? – вчитель строго
Знов пита Сніжану.
- Нащо думать? Що ж складного?
Я на цінник гляну.

11.03.2023

Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Не встоїш...Забере з собою...
Мамусю, знову ти зі мною,
І знову бачу батьківський поріг...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Гнітюче - не почую, не побачу...
Зима минула і розтанув сніг
Та крижанинами я досі плачу...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Матусю, ти пробачила? Пробачиш?
А пам'ятаєш дідовий горіх?
Його ти, певне, з Неба зараз бачиш...
І згадуються золотаві миті,
Коли купалось сонечко у житі....
Ця хвиля спогадів...
Стій міцно...Не впади...
Впіймай її...Тримайся...
Далі йди...

Незібраний врожай пшениці
Вернувсь увесь углиб землі
І споглядає із криниці…
І плаче… Стогне… взагалі
Як уявити ті хлібини
Ще з ненароджених колоссь?…
Що ще чекати від звірини
І де та відповідь? Чогось
У голові моїй паскудній
Неначе теж пройшлись вогнем…
Углиб землі зникають будні
До врожаїв… до тих… живцем
11.03.2023.

На кого ти поета проміняла,
Втекла, неначе кізонька в кущі?
Лежу у ліжку, мов м'який кавалок
Сальця. З очей - не сльози, а дощі.

О, зохен вей! Трагедія життєва
Порвала струни ґлузду й битія!
Бо від Адама утікає Єва,
А цей Адам - це не сусід, а я!

Аж розпирає від осмути груди,
А в серці гнів просвердлює діру.
Якщо мене кохати ти не будеш,
Вкушу себе за носа і помру.

11.03.2023р.

Подаруй мені усмішку, люба,
та думками на мить обійми
і вона, чарівна, білозуба,
нас врятує від царства зими!

Подаруй мені погляд ласкавий
і привабливий, радісний сміх.
Запроси до ранкової кави,
дай напитися чарів твоїх!

Подаруй мені щастя і ласку,
за кохання сварити зажди.
Запроси мене, люба, у казку
і лиши там уже назавжди́!

В очах її ночі, в руках її спиці,
що в’яжуть тумани забутих старин.
Герої приходять, героям не спиться,
герої зникають усі, як один
в її темних косах, і в чорних зіницях,
ідуть чередою та просять вони:
— Поглянь же, кохана, на змучені лиця,
і щастя, забутим, назад поверни.
І чується голос, і бачиш, що злиться:
— Забула героїв, про лицарів я.
Забудьте про мене, хай інша насниться,
хай інша дарує вам ваше життя.
В очах її ночі, в руках її спиці,
що в’яжуть тумани забутих старин.
Герої приходять, героям не спиться,
герої зникають усі, як один.

06.07.2020

Дивлюся у небо і думу гадаю –
Чому Україна завжди була скраю?
Варяги, монголи, Литва, москалі –
все щастя шукали на нашій землі…

Усе у нас є: видатні чорноземи,
за клімат Творцю уклоняюсь доземно,
і хист до роботи, і смак до життя,
та це не покращує наше буття…

Ми рвемся на волю, як птахи із клітки,
в Європу тікаємо… на заробітки,
співаємо жалібно, сльози ллємо́…
Сорочку останню – і ту віддамо!

Чи ми не засвоїли ча́су уроків,
своїх шанувати не вмієм пророків,
не можемо втілити гідності план?
Лише на гіркий нарікаєм талан…

Чому нами правлять чужинці і за́йди,
а ми по сирітськи плетемося ззаду?
Чому козакуємо лиш на війні,
а мирні часи – то уже в стороні?!.

Невже збайдужіли нам діти й онуки,
що долі їх кату ввіряєм у руки?
А те свої чада ховає до тилу
і густо лани укривають могили…

Дарма ми допіру волаємо – Боже!
Хто нам окрім нас у біді допоможе?!
Збираймо хоч залишки розуму ра́зом
і виметем з хати всіляку заразу!

Була у мене любов до жінки взимку.
І влітку теж була любов. О! Сильна!
Ну, восени, хоч трохи і замерз я,
Але ж кохав без тями! Ти же знаєш –
Це неправдива істина.
Яка ще пора року залишилась...
А! Головна любов була весною,
Бо я таки нарешті відігрівся
На сонці.
І так по колу...
Коло мого дома.

10.03.2023 р.

Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Ні, не лежатиме повік,
Бо ворон з приязних доріг
Также призивно кряче:
«Вставай, козаче молодий,
Твоя дівчина плаче!»
Побіля нього друзів рій,
Дівчата в білих шатах
Його на ноші підняли,
Тендітно, мов малятко.
І він радість всім ожив
Під людський гомін теплий,
Уже і дихає, як слід,
І щось собі там шепче.
Повіяв вітер степовий
І новину розвіяв:
«Встає козак наш молодий,
І мати не марніє,
І вже кохана не вдова,
І не вмира Вкраїна!»

Не надивились в очі, ніч тужава
росою визирає із-під вій.
Побачення скінчилось, наче кава
у чашці порцеляновій моїй.

Нам недостатньо листувань мобільних,
тендітних душ вразливих доторкань.
З тобою невгамовно божевільні
у неймовірнім всесвіті бажань.

Скидає небосхил яскраві згарди,
сріблясті блискітки далеких зір,
диктує нам казки Шахерезади,
і скрапують натхненням на папір

усі слова не сказані донині,
прекрасні, незабутньо чарівні,
і відбиваються в безодні синій
смарагдових очей ясні вогні.

У ніжність огортаю стукіт серця...
троянда засинає у руці...
Прощаюся, а тінь твоя крадеться
за мною янголом на манівці.*

Манівець* — шлях

09.03.2023р.

Це не минає... наче – уві сні...
перед очима показова страта
ордою полоненого солдата
лихої долі на його війні.
«Кіно і німці»... відео сюжету,
якими є нащадки козаків:
немає люльки, курить сигарету
останній раз... сміється з ворогів,
не віддає шеврони-еполети,
у погляді – зневага до катів
і як остання куля у набої,
допоки не поникла голова,
шукає найвагоміші слова, –
і ... слава Україні... і герою...
........................................
така вона... історія жива.

03/23

Ти розлюби мене, роби кар’єру,
Хай сиплять славослів’я всі вони...
І перетворишся враз на Мегеру --
Танцюй, танцюй під дудку Сатани.

І кожен фоткатись буде з тобою,
Від слави дітись нікуди тобі.
Я зникну за габою голубою,
В самотині залишуся й журбі.

А ти зійдеш зорею на Олімпі
По спинах підлабузників хмільних,
Що одягатимуть на тебе німби,
Бо вдовольниш ти честолюбство їх.

Та прийде час. І у похилім віці,
Як перестанеш квіткою цвісти,
Збагнеш: Молохові дрібних амбіцій
Запродала прекрасну душу ти.

Бо князь Пітьми свої розкинув клешні,
Багном і слиззю сповнені ущерть.
Уже любов не вернеться справдешня...
Лишились порожнеча в серці й смерть.

10 березня 7530 р. (Від Трипілля), (2023)

Я люблю тіні,
Люблю колони,
Люблю коли сонце в тінях холоне.
Я люблю вії,
І розкосі очі,
Люблю коли сонцем повіки тріпочуть.
Я люблю тіні,
І люблю повіки,
І любитиму доти, і любитиму стільки,
Доки в тінях сонце, доки ти схочеш,
Бо важливо не знати, а вірити тільки,
Що тіні невічні, та вічні очі.

25.07.2019

Може це деградація нації,
Коли замість патріотів
Свідомо і послідовно обрали
Зека, олігарха і паяца.



20.03.2021 р.

Гіркий присмак поразки
відчуваєш весь час.
Він не полишав тебе й уві сні.
Він не полишить тебе й наяву.
Бо кожна думка, кожне почуття.
Вони літають близько біля тебе,
так зовсім поруч біля тебе.
Поразка.
Ось вона гірка.
Своїми руками обіймає душу.
Своїм холодом морозить серце.
І навіть якщо ти захочеш забути,
стерти зі спогадів її очі.
Вони будуть сяяти з темряви.
Вони будуть світитися вночі.
Бо це нікчемне відчуття поразки
ніколи не покине тебе.
Ти все своє життя,
проведене на цій Землі
будеш гадати про поразку.
Уявлятимеш її прохолодою
нічного повітря.
Вона буде здаватися тобі
близькою до вітру.
Нічного, морозного вітру.
Її зреклось твоє серце,
та ніяк не зможе забути душа.
Бо тільки вона,
одна лиш вона.
Ніколи не покине
поранені серця.
Ніколи не омине
загублену душу творця.

10.03.2023

Погожим днем під сонцем теплим,
Порі весняній завдяки, –
Зростати стали швидше стебла
І набухати враз бруньки.
Мов заохочують творити
І цінувати миті ці
Стрімкі, натхненні й плодовиті,
Для снами втомлених митців.
10.03.23

Большой человек в этом маленьком мире
Или песчинка поглощённая в мрак
Кто ты такой? В чём твоя сила?
Или ты просто обычный дурак

Может ты важен и чего то ты стоишь?
Но скорее ты просто мираж
Я считаю ты мир этот бросишь
И пустишься в даль, не прихватив с собою багаж

Чем ты так интересен? Что в тебе я открою?
Почему меня тянет раскрыть твою суть
Похоже вот он ответ: мы похожи с тобою
Себя я вижу в тебе, правде не дам улизнуть

Обличчя миле і вуста,
тендітна мовби яворина…
Така велична і проста –
моя маленька балерина!
Дитяча посмішка, чоло,
волосся шовк і ніжні руки –
натхнення чисте джерело.
А мова – ніби скрипки звуки!

Які стежини і шляхи
тобі стелися під ноги?
Здолала скільки бід лихих,
аби не збитися з дороги?
Нехай збуваються умить
усі завітні сподівання
і чуле серденько щемить
лише від щирого кохання!

Бодай тече життя твоє
удаль блакитною рікою
і сонце завжди виграє
у хвилях щастя і розвою…
Аби співали у душі
зі скрипкою п’янкі валторни,
лунали щебетом вірші,
цвіло кохання неповторне!

Нехай розвіється туман,
у небесах зійдуться зорі,
аби вибагливий талан
тонув лиш у любові морі.
І хай там що, душа співа,
та все підвладне часоплину…
Ти здатна на такі дива,
моя прекрасна балерино!

І ось як без застороги упала з-за хмар шуліка,
і грізно щити гримнули, зіткнувшись в височині,
він щось там собі під носа не до ладу мугика,
об синь обітерши руки, натруджені та брудні.

Униз опускає погляд. Сквапливі гудуть мурахи,
тягають сухі травинки для мурів та загорож.
Будують собі фортеці, безпечать своє від страху,
його у тії печери запихаючи також.

Він дивиться, позіхає, бо трішечки хоче спати,
учора й напередодні пізніше, ніж треба, ліг.
А там, унизу, зростають під виглядом мурів ґрати,
з ґратованої оселі утворюючи барліг.

У нього небесно-сині, сяйливі і теплі очі.
У них віковічний смуток закопано в глибині.
Він руку спустити долу й прибрати травини хоче
та сам себе, як і завше, зупине, дихнувши «ні».

Знов дивиться, як шуліка у небо здіймає здобич.
Безпристрасний спостережник маленьких щоденних драм.
Мурахи сидять принишкло в кутках не безпечних сховищ
і прагнуть не помічати, хто ще сидить з ними там.

4.03.23

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

Я помер. Осиротив сім'ю.
Замість тиші - крики болю, галас...
Убивають нині і в раю,
Бо орда й туди уже дібралась.

Йде війна з чортами в небесах,
У димах кривавих темний обрій.
Потерпи, мій Боже, ти на Сам,
Із тобою вояки хоробрі.

Вклав до рук Спаситель гострий ніж:
- Не Едем москвинам - дуля лиса!
Не вагайся! Потолоч цю ріж!
Я ж хрестом дубаситиму бісів!

09.03.2023р.

Ці очі будуть снитись вбивці —
відвагу дулом не зламаєш,
хоча із плоті, а не з криці,
і цінності життя він знає.

Остання сигарета тліє,
у погляді простори сині.
— Тікай, молися в безнадії! —
кричали весни журавлині.

У тебе вдома сива мати,
дружина і нащадки рідні!
У груди черга з автомата,
за гасло "Слава Україні!"

Не побоявся в очі смерті
дивитись мужньо і зухвало.
За вишиванку, пісню в серці
кати Героя убивали!

08.03.2023р

Тепло... Зоряно... Медово
Пахне сонний моріжок, -
Галасує празниково
Нестихаючий струмок.
Мрійно... Радісно... Росинки
Виснуть з кожного листка, -
Час жаданого ужинку
Тішить душу юнака.
Гарно... Солодко... Приємно
Повіває вітерець, -
І симпатія взаємна
У перестуку сердець...
09.03.23

- А Гаага?
- Ага-ага...


2023

Ты на вид как кусочек солнца
Или ядро самой яркой звезды
Но тепло твоё ни капли не жжётся
Ты состоишь из чистой любви

А на ощупь ты мягкая кровать
Уютней которой не найти
И в ней годами можно спать
Ведь никуда не хочется идти

Ты пахнешь ранним рассветом
Чьи лучи пронзают туман
Ты упраздняешь все в мире запреты
Вдыхая тебя, я становлюсь будто пьян

-тебя невозможно описать,
-и не получиться ни с чем сравнить.

-о ней лишь можно размышлять
-ради неё и стоит жить

3 ноября, 2022

І
Ти, напевно, шукав у мені Вітчизну свою. Чи знайшов її хтось і колись хіба?
Я шукала її в тобі, як зривалось з орбіт моїх й падало втомлене Сонце рябе.
Протікали ночі крізь пальці. Місяць збитий падав в обійми засмаглих моїх кульбаб.
Мого тіла торкались зорі поганські - й у кожнім поганці я вкотре шукала тебе.

А світанки, кусаючи губи в кров, обіцяли любити, допоки стане снаги.
Я могла б зберегти твої сни живі, заховавши під серцем. Та навіщо вони мені?
Якби знати раніше, хто вони - твої друзі справжні і закляті твої вороги,
Я могла б бути ким завгодно, навіть янголом чорно-білим на найтоншій твоїй броні.
ІІ
І відтоді, як ти прийшов, обертаючи час і вічність на незграбний зірковий пил,
Я не думаю вже про любов. І про те, із яких вона, власне складається меж. А втім
Безнадійне небо над нами - задумливе й незворушне - із останніх небесних сил
На діряві дахи діамантові струшує зорі й дарує останню надію живим.
2023

Взяла оброк і з тебе люта Вічність,
заповнює проклята власний хлів…
Як Леонардо із середньовіччя,
палав зорею, а не трутом тлів!

У розпалі, на жаль, жнива скорботи,
московія збирає урожай…
Колючого не пожалів би дроту –
ізолювати людожерів край.

У пам’яті лишається відвага.
розсудливим ти був не по роках…
Втамуємо іще на помсту спрагу –
орду чекає неодмінно крах!

Іще діждуться орки суду Лінча
і забавкою видасться бойкот –
ще снитимуться їм такі да Вінчі
та неповторний український код!

Як же хочеться з світом
Втрапити в резонанс.
Тільки тут заважає
Нам земний дисонанс:

Ноги в'язнуть у глині,
Ну а крила – в брехні.
І фантазій підкови
Стерті вже до крові.

Ворох норм і стандартів,
Ще на старті подій,
Одягає кайдани
На вітрила від мрій.

Війни нищать народи,
Не лишають надій,
Що колись гармонійне
Здолає безлад земний.

07.03.2023 р.

На тихому березі річки,
Де наші стежинки зійшлись, –
Втопився мій погляд у вічках
Блакитних, як сонячна вись.
Шаленство весняних розливів
Міняли часи обмілінь, –
Лиш завжди була незрадлива
Розквітла, мов льон, голубінь.
Повіки навічно розкриті
Мойого кохання ключем, –
Раз борсаюсь досі в блакиті
Залюблених серцем очей.
08.03.23

Меняй сигареты на мои губы
Слёзы - на радостный смех
Мы закажем стандартный убер
И сбежим с тобой ото всех

Водитель на красный свернёт
Ты на него будешь злиться
Полиция нас конечно поймёт
Нам нужно с тобой торопиться

Не хочу терять ни минуты
Хочу наслаждаться тобой
Забудь сигареты, целуй мои губы
Лучший вечер этой зимой

-Меняй сигареты на мои губы
-Слёзы - на радостный смех

7 декабря,2022

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди роблять помилки.
Люди падають на землю
з пекучими слізьми на очах.
Люди піднімаються на ноги,
усміхаючись крізь сльози.
Вони збивають до крові коліна,
падаючи знову й знову вниз.
Їхні серця розбиваються вщент,
розлітаючись на шматки.
Скільки б чого не сталось
і як боляче не було б.
Люди знаходять в собі те,
що дає їм віру в себе.
Скільки разів треба впасти,
аби перестати відчувати біль?
Скільки сліз треба пролити,
аби змиритися з мінливістю життя?
Якщо хтось дав би відповідь
на одне з цих запитань,
то все було б фальшиво.
Абсолютно кожне слово
виявилося б брехнею.
Бо ніщо не визначає життя.
І зовсім ніхто не в силі вирахувати
кількість його випробувань.
Його знущання, ніби страшний сон,
який повторюється час від часу.
Іноді настільки часто,
що не встигаєш оговтатись.
Іноді так сильно,
що не знаєш як вибратись.
Як би страшно не було
і що б не спадало на думку.
З тобою поруч завжди ти.
І тільки ти знаєш те,
що потрібно саме тобі.

06.03.2023

А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.

Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.

А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!

Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!