- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Мне говорили: она ужасна
Мне говорили: не хочу её знать
Она людей разрывает на части
Она заставляет с собой воевать
Мне говорили: её не осилить
Она как заноза, надолго застряв
И сильные люди мне говорили
Что душит им горло она как удав
Мне говорили: она уничтожит
Все твои мысли кроме одной
Эту на ксероксе в тыщах размножит

Не слишком ли много о ней было слов?
Мне кажется, что ощутил я любовь

Мне бы получить отдачу
И я отдамся
Перестань мне желать удачи
Или я сдамся
Неделями веду монолог
Отсутствуют входящие
Ты не джаз, не рэп и не рок
Где твоё настоящее

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Слова. Как громко и темно
Слова. Как шёпот судорожный
Слова. Как жжёт молчания тепло
Слова. Без слов я безоружный
Слова. Как много с ними ничего
Слова. Как занемели руки
Слова. Как шею нежную мечом
Слова. Как отдаюсь кому-то
Слова. Как я бессмысленно страдал
Слова. Как я бессмысленно страдаю
Слова. Как много слов я написал
Слова. Как мало я об этом знаю.

Помнишь, мы в детстве искали ответы
Помнишь, мы так ничего и не открыли
Мы выросли разными, но суть в сантиметрах
А до неба обоим - всё ещё мили.

Да что же такое, я хочу на сушу!
Стоять прочно, как ты, на земле
И разделить твоё равнодушие
Хочу хоть так быть ближе к тебе.

Буквы одни не имеют смысла
А я сам сочиняю слово
И если даже захочу очень сильно
То стану лишь одиноким глаголом

Не могу перестать фотографировать море
Упустить хоть один ввыдох и вдох
Каждый кадр бесконечно красив и нескромен
Только это не я, рисовал это Бог

Нет, не хочу закрывать глаза!
Утром будет опять всё тоже –
Миллисекундный удар по висках
Я так узнал, что я ничтожен

В этой вселенной я сам один
Мне нужны все, но никто мне не нужен
Я понял, что никогда не любил
Не болен был, а немного простужен

..тот её взгляд пару минут
Окутывал сердце с холодным оружием
Но есть ли смысл с кем-то уснуть
Если утро встретит опять равнодушием?

Я намагаюся
Зібратися з думками
Бутони хризантем
Один за одним я зриваю
У тотем
Де білі плями, виринають
Хвилі-сни
Чорні мітки приховають
Целофанові стрічки
І спробуй мовою, що я не знаю
І спробуй діями.. Нехай зів'яне,
Я й чисте поле це кохаю
Не намагаюся, а маю

Не знайшов голуб щастя
На дротику дня
Притулку.

Все обсіли тривоги,
Мов ті горобці
Голодні.

Розкришилась душа
На життєві гріхи,
Як булка.

За кожнісіньку крихту
Спитає Господь.
- Сьогодні?

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

В цій метушні стає безсмертним слово,
Яким ти перекреслив всі "кохаю"
Я кулькою у небо кольорове
Тебе з долоні важко відпускаю.
Із гами щастя випадають звуки
І стукають до мерзлого асфальту.
Лиш не впіймайся спогадам у руки
І не зроби униз трагічне сальто.
І не купися на дешевий глянець.
Не вір, що все пробачить добрий Бозя.
Запам"ятай мій відчайдушний танець -
Стриптиз душі...
Для тебе...
На морозі.

Мой соседи спят. Давно им снятся сны.
Луна над головой перинкой туч укрылась.
Последний снегопад и первый час весны.
Твои глаза в моих чуть-чуть призаблудились.

Ночные фонари. Большие лапы туй...
И мы сошли с ума, не думая прощаться.
Держи меня в руках, но только не целуй.
Я так боюсь сейчас по-новому влюбляться.

Откуда взялся ты с той нежностью в глазах?
И чем приворожил задумчивую кошку?
Табачный привкус губ... Снежинки в волосах.
Дыханием своим ты греешь мне ладошки.

Прижми меня к себе и позови: "Кис-кис"
Не отпускай, хотя все это глупо слишком.
Стряхни мне снег с плеча, лукаво улыбнись
И назови опьять меня своей малышкой.

Я так хочу, чтоб ночь замедлила полет.
И чтобы не сказал никто: "Пора пощаться"
В твоих руках тепло. Но под ногами - лед.
И в этой сказке нам не суждено остаться.

В очках печали стеклышка протру.
Улыбку счастья вышию сама.
Я думала, что без тебя умру,
Но выжила и не сошла с ума.
Пускай мне стало чуть не по себе,
Пускай в глазах закоченела боль.
Но ни одного вздоха - по тебе.
Но ни одной слезинки - за тобой.
Ушел январь со спичками любви на перекур.
Судьбе наперекор,
Я, милый, не считаю больше дни,
Не жду тебя и каждый твой укор
не принимаю.
Проще и смешней
Захлопнуть сердца шкаф в последний раз...
Холодный день. На форточке моей
Мороз рисует сказку... НЕ О НАС

Твій образ, клоуне, ненавиджу з дитинства
Твій злобний вишкір, кучері руді
Твою незграбність награно – навмисну
Ненавиджу цю маску на тобі…
А може, клоуне, ти зовсім невеселий
І десь самотньо блудиш тихим містом
І тихо - тихо плачеш сам до себе
Тоді ж бо точно ненавмисно…
І може ти коли жонглюєш щастям
Готовий кинути усе й тікати
Десь за куліси чи у всесвіт власний
Де не посміє більш ніхто чіпати…
А ось і бачу, бачу десь згори
Як гірко котяться намистини солоні
Ох, як печально, клоуне, тобі
Ти насміявся у житті доволі.

Я ненавиджу усіх вас,
Що шматують мене,
Та безжально їдять,
Незалишаючи жодного шансу,
На життя.
Що вбивають поглядом,
Сповненим байдужості;
І холодом своїх сердець
Руйнують мої мрії.
Їжте, радійте й веселіться -
Ви вбили мене,
А я так хотіла нести вам радість.
Ви зламали мої крила,
Зруйнували мрії -
А це рівносильно смерті.
Покірні лицедії - торжествуйте,
Але й вам не довго залишилось,
Пожераючи один одного залишиться
Всеодно хтось один, і тов результаті він лусне.
Аріведерчі, потвори. Ненавиджу вас, і люблю.

Ночные фонари
Окутает туман.
Ночные звери просят тихой ласки...

Ночные бабочки
придумали самообман,
летя к машинным фарам,словно к сказке.

Плывут небесные стальные облака
На свет луны,
словно по морю.
Летит, скользя, душевная тоска,
В космический простор, на лукоморье.

Туда, где все забудется, простит.
Где все умрет,
И снова, вновь родившись,
На мир Вселенной звонко закричит,
И не тоской, а радостью разлившись.

Економіка навчає:
Як зростити бариші
І стежини прокладає
Бізнесові у душі.
Про прибутки та витрати,
Про податки, та борги,
Про отримані зарплати,
Про кредитні пироги.
В що вкладати треба гроші,
Де тримають їх щодня
І чому вони хороші,
І яка у них ціна.
Як виплачують проценти,
Як уникнути біди,
Як зростають дивіденди,
Як фінансово зрости.
Фінансисти та банкіри
Гроші день у день кують,
Та без нашої довіри
В них прибутки не зростуть.

Ввібрав у душу запахи мівіни,
Обличчя кольору жалю.
Вжалю тебе, бо не побачу зміни,
І душу, бо тепер вже не лав ю.

Твої відбитки в’їлися в волосся,
Збираю осад наче скарб.
Окропом щастя те лилося,
Ставали бляклим концентрати фарб.

Говорю мовчки в твоїх стінах,
Відреставровую шрифти.
Шукав ти істину у тінях,
Відсутність контуру – це ти!

Та хто ти -
чи сонце, що ложкою змішує барви,
Щоб згодом картини піарить
за авторський кошт?
Достоту -
не варто, не вчасно
і зовсім негарно.
М"якої посадки:
на всіх вистачає галош.
Та що ж ми...
Усі краєвиди - на кшталт гобеленів
давно з молотка
до приватних пішли галерей.
А все так серйозно:
"Всього один день на арені!.."
І клоун сумний
потішає веселих гостей.

Хита головою собачка у джипові чорнім
із заздрістю
сворі брудних безхазяйних собак...
А що моветоном відгонять "крестьянские корни" -
То так...

Равлику, повзи по моїй руці,
по моїй щоці, по моїх вустах,
в серденько саме, в живосущу цвіль,
доки в нас обох не поїде дах…

Не поїде світ задом наперед
і кудись туди, де зими нема,
де в дощах Господь пелюшки пере
з-під таких, як я, чорноватних хмар;

де гортає Бог збірочку гріхів,
виправляє зло на мою любов,
де на сто чортів не лишили снів,
де живе дивак – юний хмаролов;

там четвертий день, як мовчать про все –
залягли слова десь кудись на дно,
там давним-давно оселивсь Хосе,
бо тому Хосе там не все одно;

пролітали там пишногруді три,
пробігали там волохаті два,
хтось тоді скавчав, певно, то вітри,
хтось тоді не встав, певно, то трава;

і світило всім сонце-жовтеня,
і веселі ми грілись по кутках,
щастя язичком мило котеня..,
тільки геть осів мій дірявий дах.

Впала я… Мене, скошену сумом і зрошену ніччю,
Залишили лежати отак горілиць, просто неба.
У мені переламані мрії, потрощені руки і ребра.
Ця беззвучність гірка. Нерухомість незвична.
Проросте насінина-сльоза не на радість і втіху.
Просто так – на поталу, інакше рости не уміє.
Вип’є морок корінням, забуде про сонце-надію,
І застигне у стеблах вода, буде темно і тихо.
Бо зима, бо хурделиця виє, немов сіромаха...
Пазурі увіп’яла в моє завіконня і тишу.
І густі, наче кров, видихаються болісно вірші,
І для мене натхнення тепер обернулося страхом.

***

Хотілося з мосту у воду, та річка - лиш лід.
У жмені пігулки, ех, трясця – одні аскорбінки.
Від тиску і думки у чашці шипшина і глід,
У серці – зима, і у ньому ж себе половинка.
Чому половинка? Бо решта на все і для всіх.
І сили нема, і натхнення, як бачиш – немає.
Ридати... Ридати... Сльоза замерзає на сніг.
Бо сказано: січень. І біло... Ні краю, ні раю.

Зрозумієш – і стане совісно.
Вже недовго – почнуться зриви.
Перед тим, як назавжди порізно,
Роздивися мене – щасливу.

Серед шуму цього безбожного
На пероні, що просто неба,
Приревнуй, як школяр, до кожного,
Хто мене забирає в тебе.

Відчуваєш, як біль лоскочеться,
Копирсає чуття згорілі?
Я вальсую сама. Так хочеться.
І ці танці останні. Білі.

Січень вітром зустрів непроханим…
Капелюха забула… Протяг…
Ти ніколи не був закоханим?
То побудь… А у мене потяг.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

Відцвітають нарциси. Згасають, мов жовті софіти
В закапелках весни, як в куточках маленької зали.
До хвилини останньої власним милуються цвітом
У краплинах роси, що смарагдами в трави упала.

Ти боїшся любити. Любов заважає, як шина,
Що на згині самому крила, на якому літаєш.
Ми ніколи не знаєм, з якої гірської вершини
Доведеться стрибати, аби довести, що кохаєш.

І від того так лячно, аж в щастя спотворені риси.
А давай перестанемо думати: «Як воно далі?»
Не життя відцвітає – лише відцвітають нарциси.
Переселимось з них, мов метелики, в квіти конвалій.

Час прощатись. Час втікати з Криму.
Час всідатися у звичні лузи…
З мокрої долоні пілігрима
Літо зісковзнуло, як медуза.
Сум застиг, позуючи на фото.
Пам’ять все проявить кольорово.
Час прощатись. Час давати слово…
Час писати імена в блокноти,
Дарувати мушлі і коралі,
І звикати «Без…», вивчати спини…
Час міняє шкіряні сандалі
На тісні кросівки з дерматину.

Зняли маски Офелій-Гамлетів.
Вже не парко... Уже не тісно.
Ти виходиш з-за рогу... пам"яті
Випадково.
Назустріч.
Пізно, не звернути.
Вітання знічено.
Вираз радості...
Як огидно.
Листопадом душа просвічена,
Як рентгеном. Усе в ній видно.
Кольорово завісь гардинами.
Гола правда - насправді дико.
Як прощаємось тепло... Спинами.
Вже не боляче...
Аж до крику!

Не розкривайся. Вголос не кажи.
У зайвих слів задовгі відмирання...
Ми ж просто так. То сум наворожив
І випадкову ніжність, і бажання.
Ми - просто так. На вік-на два, не більш.
Ми перелітні, і обоє знаєм
Той коротенький трохи дивний вірш
Про душу, що циганкою блукає.
Кидається із полум"я в вогонь,
Від грішного кохання - до причастя.
А ми - це так. У дотиках долонь
Вимірюєм слабку напругу щастя.
Без самоспалень. Без "Пробач за це..."
Не розщіпай свій власний світ даремно.
Ми - тільки збіг.
Цілуй моє лице,
Допоки ніч, допоки в домі темно.

Матусю-мамо, Ви для мене сонце,
Що дбає ласкою й теплом свої.
Я Вас люблю, матусю, усім серцем.
Ви – найдорожче у житті моїм!

Вам віддам усе на світі,
За Вас на край Землі піду,
І хоч десь буду я далеко,
До Вас матусенько прийду.

Матусю-матінко моя,
Я не забуду ці слова,
Бо Ви для мене лиш одна –
Єдина в світі теплота.

2004 рік

Летіть мрії мої любі
За високії Карпати,
У прекрасні ті країни –
Людям смутку там не знати.

Ви летіть, летіть далеко,
Щоби вас вже не згадати,
Бо однаково для мене
Щастя треба позичати.

Щастя треба позичати
У людей, в людей багатих,
В тих, які живуть в достатках,
Що лиш смуток мають в гадках.


Але щастя – це не річ,
Яку купиш в магазині,
Бо щасливі можуть бути
Усі люди, що є нині.

2005 рік

Пірнали чайки в хвилі білопінні –
їх траєкторії були, немов бемолі…
Можливо щастя – це лише уміння
на людях не показувати болю?
. . . . . . . . . . . .

Ви коли-небудь дивились у вічі
людині, яку називають: «Щаслива…» ?
Там знайдете стільки страждання і муки,
глухої самотності, розчарування,
що боляче навіть самому дивитись –
яке ж то солоне, знедолене серце:
карається, що не змогло зробить більше,
і плаче, і тужить за першим коханням,
жаліє себе (хто ж іще пожаліє),
коли промовляє собі: «Не здаватись!..»
Яке ж то солоне, знедолене серце
людини, яку називають щаслива…
. . . . . . . . . . . .

Хліб, що спекла мати, вже засох…
Доїдати навіть пес не хоче…
Людське щастя мабуть, як і Бог,
бо ніхто не бачив його в очі…

Дозволь мені тебе не розлюбити.
На перехресті чотирьох доріг
Обрати стежку в найсолодше літо,
Де щастя не вважається за гріх.

Дозволь мені прийняти оберемок
Твоїх освідчень - як імпрезу снів,
Де ми єдину хвилю оберемо
Між ряботиння, виру й бурунів.

Дозволь мені забути всі ознаки
Минулих переплавлених життів,
Сліди звабливих афродизіаків
Та не твої, не мріяні, не ті.

Не слухати ворожок і пророків,
Не заблудити серед інших доль,
І до чужих не дослухатись кроків
Дозволь мені мій суджений, дозволь...

Спокійна ніч могла би бути,
Якщо тебе б я міг забути
І тового голосу не чути.
Усе в минуле повернути
Й дитинства мить ще раз ковтнути.

Я першу зустріч ту згадаю
Й слова знайомства пам"ятаю,
Тебе про щось я запитаю,
Чарівних слів твоїх чекаю,
Бо ти найкраща - я це знаю!

Спокійно ти відповідаєш,
Мене про щось ще запитаєш,
Хоч і мене чуть-чуть лиш знаєш,
Та всі проблеми розділяєш,
Мені життя ти довіряєш.

Спокійна ніч могла би бути,
Та я не хочу все забути,
Твій голос знов бажаю чути,
З тобою світ перевернути
Й до себе ніжно пригорнути.

В краю, де чути сонця сміх,
Де ніжно пахне рута-м'ята,
Намисто скрипок золотих
Вплітають в серце солов'ята.

Блукає літо у полях,
Духмяний колос вгору пнеться.
До мене стелить довгий шлях
Земля, що батьківською зветься.

Блищить в очах світанків синь,
Палають зорі, мов троянди.
Мій краю! Я - твій вірний син,
А ти - взірець добра і правди.

І світла юнь, мов щастя мить,
В душі барвінком чистим в'ється.
Завжди зігріє й захистить
Земля, що батьківською зветься.

Блищить вогнем джерел сльоза,
Летять тополі в синє небо,
А гнівом сповнена гроза
Як хижий птах, кружляє степом.

Мій рід - козацький, бойовий,
Що перед бурями не гнеться.
Шумить мені крізь дух завій
Земля, що батьківською зветься.

Чи то весни зелений цвіт,
Чи думи осені багряні -
В моїй душі на много літ
Слова Вітчизни полум'яні.

Скрипить акація в саду,
Торкають віти струни серця.
Розвіє смуток і біду
Земля, що батьківською зветься.


1999

Где-то девушка жила.
Что за девушка была!
Роберт Бернс

Біля фортеці старої
Красуня білява жила
І вроди була неземної,
І лагідна серцем була.
В той час на кордоні країни,
Мов хмара, з’явилась орда
І очі заплакали сині:
Біда йде до нас, йде біда!
Вже ворог на мури високі
Зухвало дивився з сідла,
У рів опустився глибокий,
Навколо спалив все дотла.
Вже стріли у небо злетіли
І кров розлилась по землі,
Вже й мури старі загуділи,
І діти сховались малі.
Пороки* б’ють в стіни високі,
Смолу ллють із мурів униз,
Закидали рів той глибокий,
Палає під брамою хмиз.
Орда з криком мури штурмує,
Ледь стримує натиск загін,
Порок б’є та стіну руйнує...
І Господу молиться дзвін.
- До бою, ставайте, до бою,
Хто вмерти не хоче рабом!
Беріть у поранених зброю,
Читатимем потім псалом! –
Красуня так юна сказала
І з шаблею кинулась в бій.
Фортецю вона врятувала
І час зупинила лихий.
Ніколи не зникне країна,
Якщо у часи лихоліть
Тендітна, вродлива дівчина
Свій край від біди захистить!


*Порок – таран для розбиття мурів.

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця...
Просто щезну. Все, як ти хотів.
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу...
Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.
Сумніви пройшлися, як вогонь,
По садах квітучих і зелених.
... Випадаю зіркою з долонь.
Сумно. Вигорають гобелени.

Посеред хаосу людського,

Що схожий на бджолиний рій,

Самітником, між виру того,

Брів полонений палких мрій.

Закутаний у плед з думок:

У серці міста він в пустелі,

Навколо не асфальт - пісок,

Й вітри співають - менестрелі.

Потік поспішливих годин

Мина його, мов хвилі - скелі,

Він споглядає їхній плин

З-за муру душі-цитаделі.

Майбутнє ж дифірамб співає,

Вихвалює прийдешній лад;

Що застаріло - помирає,

Не повертається назад.

Скінчилась трубадурів ера,

І рицарства вогонь погас,

Трувери погубили пера,

А навкруги стіною - час.

Для ньго ж вірність, честь, відвага -

Не привиди минулих літ,

Нехай знайомих вся ватага

І каже, що змінився світ.

Та мандоліна дзвінко грає,

І менует танцює лист;

Собі той шлях він обирає,

Куди веде уяви хист.

Чи може зовсім й не уява,

А пам'ять спраглої душі

Про щастя, коли честь і слава

Не мали жодної межі,

Коли сп'яніла від свободи

Складала ризику сонет...

Все змінювались епізоди;

В задумі йшов анахорет...

ліловоокий блюз
бере до шлюбу ніч
обручкою
сандалового диму
перегортає сторінки
бажань
і втілень
втілень
і бажань...
барханні змії
томний схлип павúний
нахабне світло Місяця
і блиск сталевий
все тане
як льодинка на стегні
допоки перший промінь
третім півнем
не перетворить
цей хорал стрункий
в найтоншу ноту
ранку...

1.
у цього снігу дивний післясмак:
небесна манна млосного дурману.

бог_наркоман ростив зірковий мак,
а бог_нарколог зрікся наркомана.

між лівих ребер - кинуте гніздо.
тендітна пташка моститься в Європі.

я уві сні щасливий - як ніхто,
коли навспак тече Чумацький Опій.

у цих обставин тисячі причин:
ярмо потенцій, паливо відносин.

я із отих "продвинутих мужчин",
що з виду жлоб, а сам кохає осінь.

я жив отут! мене від цього пре!
я мав жінок! я їздив з другом в Ессен!

я крапка в грудях, в датах я - тире,
як тільки Він підніме сміт_і_вессон.

і справа тут не в праві чи вині,
не в новизні римованих сентенцій -

коли у небо хочеться мені,
Господь тебе притримує на денці.


2.
відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків.

тебе, алогічну законам божим,
вкладаю у вірші й завчаю кожен.

а потім нервуюсь, неначе звір я,
впівголоса вию на всі сузір'я.

і все це де-факто, бо я де-юре,
а з неба сміється гагарін юра.

з яких частин - із сну, содому, солі?
коли ти блиск, коли - ти тьмяний пил?
коли - спокійна гавань серця, ну а шторми
у інший час. а чим вони були?

ти - без нікого. сам - завжди єдиний
там - збурені у темній глибині
ростуть всі речі із твоєї середини
вертаючись до тебе - до землі.

а дивляться - по-різному. Одним
твої руїни, іншим - слід творінь.
вони тебе так бачать - половинно,
бо цілісність належна лиш тобі.

І ти побачив - близько джерело
і ще за мить - торкнись його руками
воно тепер таким, яким було,
ти погляд цілого побачиш - камінь.

не блиск дзеркал, і не вогняне тління
щоб поглядом у ньому - ти запутався:
це голова - потворна і безтіла
в Її очах - твоя сльоза і усмішка.


* * *

DAS GANZE

Im Taumel war ein Teil, ein Teil in Tränen,
in manchen Stunden war ein Schein und mehr,
in diesen Jahren war das Herz, in jenen
waren die Stürme - wessen Stürme - wer?

Niemals im Glücke, selten mit Begleiter,
meistens verschleiert, da es tief geschah,
und alle Ströme liefen wachsend weiter
und alles Aussen ward nur innen nah.

Der sah dich hart, der andre sah dich milder,
der wie es ordnet, der wie es zerstört,
doch was sie sahn, das waren halbe Bilder,
da dir das Ganze nur allein gehört.

Im Anfang war es heller, was du wolltest
und zielte vor und war dem Glauben nah,
doch als du dann erblicktest, was du wolltest,
was auf das Ganze steinern niedersah,

da war es kaum ein Glanz und kaum ein Feuer,
in dem dein Blick, der letzte, sich verfing:
ein nacktes Haupt, in Blut, ein Ungeheuer,
an dessen Wimper eine Träne hing.

Замріяна ти перед зоряним небом,
Замріяний я, але десь в далині.
Ти бачиш любов, та далеко від себе,
Чекаєш на принца на білім коні.

Мені не багато для щастя потрібно,
Життя все-одно якось я проживу,
Але якщо ти мені пишеш постійно,
То серцем й душею по небу пливу.

Я знаю, що мрії твої, ніби казка,
Я знаю, що ти головна героїня.
На балі вечірнім одягнеш ти маску,
Але і без маски, ти наче богиня.

Ідеш ти по вулиці, бачиш - дзвіночок.
Це я залишив, щоб його ти знайшла.
Для мене він був, ніби щастя віночок,
Для тебе - це знак, щоб до мене
прийшла.

Не знаю чи мріям моїм є надія,
Не знаю чи принцом я буду колись.
Нехай всі ці мрії вітром розвіє,
Але щоб вони із любов"ю неслись!!!

У трьох словах багато не напишеш.
Як голос мертвий - серце ще живе.
Життя іде - ніхто не може знати,
Коли кохання знову оживе.

Я був не той, коли тебе не знав ще,
На світі я хотів одну знайти,
Але за тебе не знайду я кращу,
Бо цілий світ для мене тільки ти.

Твій голос дарував натхнення.
Воно вливалось знов у вірші.
Мені не було вже спасення,
І день за днем ставало гірше.

Хоч може разом не судилось бути.
Ти може знаєш - я не знаю.
Але три слова важко ті забути:
(......), я тебе кохаю!

Спотворена дійсність,
і ми повертаєм “в нікуди”[...∞...]

Там нас не чекають
і компас показує “вгору” [...↑...]

По сходах пожежних
терміти вилазять на груди [...*...]

СміЄмося... Лόскотно...
небо – під ребра знадвору [...↓...]

Коли ж набридає /інколи/
дихати киснем [...†...]

Пірнаєм під воду,
вчимося дивитись у темінь [...♫...]

Натисни “reset”.
Пере–завантаження (“висну”) [...%...]

Тобі не пасує тáкож
/затягнутий ремінь/ [...¢...]

Ми будемо дихати світлом і
просто сміятись [...☺...]

Так щиро-прещиро... у небо,
неначе в дитинстві... [...☼...]

-------------
Спотворена дійсність не може
“ляльками” награтись.
Хай тішиться і вдовольняє
Своє “материнство”.


P.S.Відносно супер-світлини...
Вже не вперше використовую фотороботу геніального Андрія "NREY" з Донецька, а тому, з дозволу Редакції, даю посилання на сторінку Автора
http://www.photographic.com.ua/gallery/author_page.aspx?author_id=1734

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

Я йшов неквапно по нічному місту,
освітлювали тишу ліхтарі.
годинник на руці повідав звістку –
пробив нову добу в календарі.

Груднева свіжість, відчуття – первісні.
На землю впали через голощок
зірки самотні і плеяди різні.
І раптом захотілось мені, щоб

тривала хвилька ця як можна довше…
Мені, здалось, я підібрав ключі
до таємниці: Я – не Я, а може,
Сновиддя, що мандрує у ночі…

Повітря вечірнє ковтають легені
П'янкої троянди легкий аромат,
Що ніжно вірує навколо фазенди,
Часи відсуває безсилі назад.

Дерева простерті так високо в небо
Своїми листками торкаються хмар,
І ти забуваєш про дійсність, про себе...
Приємна спокуса оманливих чар.

Рожеве проміння на заході сонця
Повільно доспіє червоним вином.
І дійство казкове, так ніби і сон це,
Тебе обгортає любові теплом.

Красиві пейзажі...затримуєш погляд,
Затримуєш подих, бо ти серед них.
А ти є частина, того, що є поряд,
Бо світ - це великий і різний квітник...

Гляди, Сестра - до сумерек всего подать рукой.
Здесь ветру не оставили простора. Смолкли птицы,
Захлестнутые красками страниц... Пойдем домой,
здесь в воспаленном небе осень не таится...
Не ведая путей, оставив бой,
привычку балансировать на _грани_,
очнись, Сестра - обманчив сна покой.
Нам, странникам, не стать его гостями...
Здесь только пыль и сталь, да пройденных дорог седая шаль,
в листве - веков растрепанная прядь,
остывшая струна. Пустая даль.
.
Пойдем... здесь больше не в кого играть.

Виріж мені сонце лезом на долонях.
Заплети в зіниці заблукалий страх.
Холодом під серцем, полум'ям у скронях -
крижані слова, заквітчані в роках.

Подихом нестримним розсікати небо -
щоб ніхто не бачив обгорілих крил,
щоб не чути сміху. Усмішка. Не треба.
Хмари крізь зіниці пронесуть лиш пил...

Дихати безмовним вицвівшим світанком,
тишею сплітати безліч голосів.
Опустити вії - наскрізь. без останку.
Наше вільне поле - згарище листів.

Наша сила... небо на півставки.
Дзеркалами стигнуть, тінню снів
під ногами хмари на асфальті -
паралеллю згублених світів.

Не волошки сизі - крига у волоссі,
не карпатський іній - попіл на вустах.
Нас не буде більше там, де завжди осінь,
наша осінь... вітер
_ на крихких мостах...