Для кого б чепурились ми,
Коли б не було вас, мужчини?
З якої іншої причини
Гортали б знахарські томи?
Навіщо б нам були прикраси,
Модерні сукні, блиск в очах,
І поетичного Пегасу
Політ при місячних свічах?
Навіщо вдосвіта вставали б,
Кому б ми вірили тоді?
кому бездумно віддавали б
Найкращі роки молоді?
І хто казав би, що найкраща
У світі саме кожна з нас?
Кому б казали ми ні за що!
Кого прощали б раз по раз?
І що б у світі нас тримало,
Під небом цим, на цій землі,
Про що б знімали серіали,
І взагалі, і взагалі....

Февральский мороз растворился под утро в угаре,
колодцы дворов глотнули проснувшихся граждан,
в подъезде бодрящий коктейль сортира и ганджа
(такой себе ад в понимании Джа Растафари).
Метро пожирало на завтрак мясные вагоны,
метро воплощало армагеддон в понедельник,
не чувствуя жизни в своем потрепанном теле,
я плыл по течению злой, равнодушный и сонный.
На встречу мне плыли такие же сонные пятна,
я все ожидал, что они со мною сольются,
и выход метро был похож на взрывы поллюций:
такой же рассветный, обильный, такой же невнятный.
А мимо катился гламурно отсосанный Лексус -
закономерный итог затяжного минета.
Я шел на работу, где кофе вместо обеда
и, где сигареты с тоской по субботе и сексу.

Скресла крига, сніги потанули,
утекли у твої казки —
не зважаючи на обставини,
серце в грудях — мов кінь баский.

Не кажи, що буває різною,
непростою любов бува:
та — рятує порою грізною,
воскрешає, а ця — вбива.

Не судилося, як хотілося
цій, єдиній (вона одна),
і не чухай тепер потилицю:
пий на спомин її до дна.

Вже прогалини сонцем мічені
і на звалищах ялинки,
з-під коліс летять покалічені
пластикові пляшки.

А кімнату безжальне жалюзі
ріже в смужку, не омина...
На синоптиків не зважаючи,
місто штурмом бере весна.

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

*
Фата із туману
укрила нас в лузі.
Зірок геть не видно.

*
Качаємося вдвох
у молодому житі.
Поки немає жнив.

Так близько зорі, майже у вікні.
Черпає ківш відлуння дальніх грозів.
Зажди мене у переддень морозів –
Я у садку натрушу нам віків.

Наносить серпень яблук в пелені.
Рояться бджоли по своїй ще вірі.
Зажди мене, як всі зберуться в ірій.
Я вспію до снігів. Ти вір мені.

На крилах – слід невиплаканих сліз.
В однім ключі – померти, або жити –
Зажди мене, не знаючи молитви,
Щоб нас човняр до берега довіз.

Сипне трава насінням на ходу.
Удари серця кроки полічили.
Зажди мене без всякої причини –
Я кілька яблук вирву ще. І йду.

Імперії ще не впали...
Ніч безсонна, осіння.
Час збирати каміння –
Уламки концертної зали.

Така сатанинська спокуса –
Кров’ю каміння залити...
Час читати молитви.
Аллах – це ж батько Ісуса.

Війна викликає втому.
Лиш винним хай буде кара.
Згадаємо дні Джохара...
Так хочеться з миром додому!

Бракує слів,
Щоб виказати душу...
Тебе бракує,
Щоб відчути біль.
Тендітні пальці струнами зворушать
Немузику...
На рани сиву сіль
Насиплять ті,
Хто просто був не нами...
Бракує сліз,
Щоб виплакати нас.
Вростає простір крізь віконні рами
У юний,
Нами вилюблений час.
Вогонь мовчить
В камінній пащі тиші.
На темінь ніжно дихає свіча.
А ти мене наївно не залишив,
Хоча прощав,
Хоч сотні раз прощав.
Бракує зір,
Щоб захотіти ночі,
На спільність все ж
Нам забагато сил.
То, мабуть, так нам світ оцей наврочив
На вічність поетичної краси.

Заговорена кров безтілесно стає душею...
Трохи крику німого в безликість осінніх неб.
Поворожу сльозами на все,
Чи лише на те як...
Повернутись на мить у затіненість сивих верб.
І напитись води,
І набратись живої сили
У вітрів, що не вміли ні плакати ні, рости...
Дочекатися тих, що життя це, як я, злюбили,
І ховалися в дощ, до безмежності їм святий...
Виростали з землі, ніби трави із юних весен...
Наворожу собі батьківщинну суєтність...
Кров
Заговорена
Вже одушевнилась безтілесно,
Жде аби знеболів
Ностальгійний наранний шов.

– Які в тебе плани на весну?
– Ніяких, бо я не політик…
З весною якщо не воскресну –
піду невоскреслим у літо.

– А як тобі бачиться літо
у разі твого воскресіння?
– Зозуля у лузі, і квіти,
і ми, ніжні-ніжні, у сіні…

Птаходіва
прилетіла
від Сварога
і молитвою стала
баранчики диму
накочувались
розбігались
по деревах
а сльози
Птаходіви
звисали
кривавими ягодами
люди їли
не кривились
йшли до церкви
молились
грішили
молились
їли ягоди
не знали
то сльози
Птаходіви
що прилетіла
від Сварога

Прозоре небо ллється через хмари,
Твоя душа в холодній самоті.
Ікаре, відчайдушний мій Ікаре!
Навіщо ти так високо летів?

Ти не хотів як інші всі роками
Крізь терна пробиратись до зірок.
Ікаре, нерозумний мій Ікаре!
Злетів - спустила доленька курок.

А спрагле сонце глянуло лукаво
І випило твій подих мов вино.
Ікаре, бідолашний мій Ікаре!
Нажаль, літати людям не дано.

Ні, не стала між нами осінь,
Але я не кохаю. Зовсім.
Ми єдиної долі крила.
Ми життєва двожильна сила.
Ти моєї душі половина,
Я ніколи тебе не кину.

Ми по першому снігу – босі.
Ти мене не кохаєш. Зовсім.
Якщо я забажаю волі –
Перетворишся в дрібку солі.
Я душа твоя тиха й шалена,
Ти не зможеш піти від мене.

Ми наблизились вже до краю,
Ми уже не кохаємо. Знаю.
Бо кохання занадто мало -
Пояснити, що нас з’єднало,
І тому ми у дні наші срібні
Одне одному так потрібні.

Ти ковтаєш слова, як завжди розігріті мовчанням
Непіддатливий час нас кидає обличчям у осінь
Наші душі застигли в анабіотичному стані
А тремтіння – це наслідок зміни дощів на морози

Просто інколи ти незалежна, а часом буває
Що вступаєш із кимсь (або мною) в таємні союзи
Бо життя – тільки пункт пересадки в дорозі до раю
Головне, щоби п’яні пілоти не збилися з курсу…

Головне, щоб у лівій кишені лишалась отрута
(Випускаємо дим обручальними кільцями вгору)
В наших снах залишаються свіжоморожені люди
Й помаранчеві лінзи для кращого настрою й зору

Нас врятують від сну добрі янголи в білих халатах
Поки кров просувається в венах занадто повільно
Вихід є, якщо будемо добре й старанно шукати
Просто інколи він запасний, чи (що гірш) – аварійний.

Тримай мене. А хочеш, не тримай,
Була твоєю. Не твоєю - буду.
Орбіту обираю я сама.
Ти вільний сподіватися на чудо.
Повірити у казку... Чи у міф
Про сотворіння нашого кохання,
Де на годину хтось із нас халіф.
Як це банально! З рим одне «зітхання».

Між лугів зелених – стрічка чарівна,
Срібною блакиттю майорить Десна.

Похилились верби майже до води,
Говорила мила: – В сад мій не ходи.

– Я не йду в садочок – ніженьки ведуть,
А вуста солодкі спати не дають.

Вечоріє в лузі, в берег б’є Десна,
Йде назустріч мила, поруч вже вона.

Нічка нас сховає від очей чужих,
Місяць повартує в хвилях золотих.

А туман розстеле білі рушники
На шовкові трави, житні колоски.

Я зачата була,
Коли Місяць став повно-червоний,
Там – на Лисій горі, –
Куди мама прийшла із лісів.
Чорні гнізда з коріння
Мостили там білі ворони,
Душі сивих поетів
Там чортик поліський носив.

Я красива росла
Непродажною тою красою,
Як берези ростуть
Із калиновим відсвітом в ніч.
І нікому я зла не робила,
Назвавши сестрою
Ту русалку,
Що грала
На річки останній струні.

Та коли хтось «не так» подивився
На ліс мій, на вітер, -
Я ставала і лісом, і вітром,
Дощем і вогнем,
Щоб, як чорні хліби,
Людські душі
Забули черствіти,
Коли юність мине.

Я літала у снах
І любила чортів синьооких,
Та весілля у мене
(Так сумно...)
Чогось не було.
І палили мене,
І топили у водах високих,
І дитя моє
Більше доби не жило.

За гадання свої
Не набрала ні злата, ні срібла.
Та люблю цю печаль
І ці прокляті гени свої.

Хай приходить мій друг.
Він поет.

Ми собі лиш потрібні
Отакими, як є, –
Нічиї...
Нічиї...
Нічиї...

Лісостеп золотий.
Дим від зір ― як вода вечорова.

Журавлів голоси ― наче шерсть вороних вовченят.
Мов не з нашої ери, за покликом блудної крові
Із глибин до небес голі відьми на конях дзвенять.

Грішне серце моє їх кохає, кохає, кохає…
Засинаю і плачу на скіфських курганах грудей.
Нащо жити ― не знаю…
Та й відьми, та й відьми не знають,
Хоча туго живуть.
Світ не ділять на грішне й святе.

Чорні хмари летять ― наче душі дерев допотопних.
Гнуться сині хребти від космічних вітрів молодих.
Із Австралії відьми, із Африки, із Європи
Прилітають на шабаш ― як сніг до важкої води.

Пишуть кров’ю по кисню
Якусь волохату легенду,
У місцевих пророків
Укравши тернові вінки.
Відьми дзвінко живуть,
Сиві душі у них не на гендель.
Крізь віки пролітають,
Немов крізь дівочі вінки.

Лісостеп золотий.
Вічний похорон вітру.
Смеркання.
Ніч із відьмою в травах,
Прокляття юрби…

На Страшному Суді я зізнаюсь,
Що справжнє кохання
Тільки з відьмою звідав,
А інші ― купив.

Вже на смузі «Цюрих-Будапешт».
Рюкзачок закинувши на спину,
Озирнусь на трапі. Ще хвилина…
От і все. Ти, звісно, не прийдеш.
Пасок застебну. Притишу серце.
Видих. Вдих. Вже наче й не болить.
...лайнер мій усе ж увись прорветься –
понад хмари, в осяйну блакить…

І сьогоднішня ніч, то як біль, то як бій –
недозволена розкіш для мене одної
Я скажу – не тобі, а, найперше, собі:
«…не занадто їх буде для вічного бою..?»

Тільки ворог один… моя пам’ять жива.
На світанку бувало так солодко спати…
І вкриватись обіймами й світ обіймать…
І прощатися знову й собі не прощати…

А тепер ось лишилась світлина… Прибій,
захід сонця й самотня на березі постать…
…Я скажу це собі… і, напевно, ще й їй:
«…відпусти, коли кине у відповідь «Досить!»

На кладовище вже мене несуть.
І я не плачу. Плаче моя суть.
Бо в цім житті мене ще було треба –
такого от нетреба й сухореба.
Бо в цім житті, де люде не вмирають,
здолавши смерть, продовжують свій рід.
я, син свободи і свойого краю, –
я сам засів за себе, як за дріт.
Я В ЦІМ ЖИТТІ БУВ ВІД ЕПОХИ ВИЩЕ.
І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
Дарма несуть мене на кладовище.
Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
.... Твори, 2007, "Гражда"

*
Я першому теплу зрадів даремно.
Аби прихід прискорити
Весни,
Старанно вчора я білив дерева.
Мабуть, наврочив. Знову випав сніг.


Церква на Куренівці (акварель автора)

*
Цвіркун без упину
повторює слово,
що вихопилось уночі.

Сьогодні роздавали сніг.
За квотами, чи каталогом,
Чи за молитвами рудих -
Мені не випало нічого...
Дістався вітер – буревій,
Мов з пляшки випустили джина,
До болю зимний погляд твій
І кілька страчених сніжинок.

Вона торкнулася подихом
Пензля твого.
Вийшла на подіум
Тільки в бікіні.
Ти розчаровано
Стримав потік
Сліз лебединих
І крик отой: “Тіні!”
Все зупинив.
Роздоріжжя запилені
Ледь стрепенулися
Вродою змилені
І зачудовані.
Зал. Презентація.
Коронація
Праці твоєї.
По довгій алеї
Ноги, збиваючи об акварелі,
Муза ступала
І не згадала,
Що на шедевр
Не накладено тіні.
Усміх осінній –
Це не осінній,
Очі осінні –
Це не осінні.
Тіні...
Вона торкнулася
Подихом
Пензля твого
І оживало від подиву
Полотно.

Сніг іще білий, глибокий – немов на могилі...
Холодно. Скучно.
І хочеться жити у сон.
Верби над ставом від гнізд незагойних похилі.

Тронно і трунно –
Мов сходять боги із ікон.

Смерть і любов, як і завжди, приходять без стуку.
Смерть і любов, як і всюди, відходять тайком.
Ми байдужіємо...
Плачуть над нами онуки.
Капають зорі на кості,
Мов кров з молоком.

Середньовічно.
Безсмертно і скучно усюди.
В небо націлені білі ракети церков.

Людська душа, мабуть, –
Зоряний вірус простуди,
Богом застудженим в нашу занесена кров...

Запалена свічка, зашторені щільно вікна
Тебе дочекалась я, стомлений мій Пілігриме,
Сідай і розказуй, шляхами якої країни
Сьогодні пройшов ти, і що ти назавжди покинув,
А що віднайшов, у далеких своїх мандрівках.

Яке незнайоме, з чужими зірками небо
Вночі накривало тебе, немов ковдра з шовку
На мовах яких безліч слів промовляв твій голос
І скільки стежок , сіл, доріг і мостів пройшов ти
Перш, ніж доля тебе привела до мене.

Які буревії сріблили твоє волосся,
І звідки в очах десь глибоко на дні взявся сум
Чом не відігнав ти, як коней на випас грум
Докучливих тих, і похмурих, суворих дум
Що зморшки назавжди залишили в уст куточках.

А про те, що не можеш сказати – тоді промовчи
Я не стану про це питати, слова до завтра
Хай спочинуть разом зі зброєю й срібними латами
Бо єдине, що має вагу і що хочу я знати
Головне що до мене ти знов повернувся живий.

…Дивись, вже світає, свічка помалу згасла
Сльозами зійшла від твоїх оповідок тихих
Знов чекають на тебе дороги нестримні ввіхи
Я не буду тебе тримати, не ділитиму з світом
Лише прошепочу услід тобі: «Повертайся…»

Ще зовсім не святий Георгій
З долоні напував лоша.
На кладку вийшла дівка прати –
Білизна біла, мов душа.
Знесла яйце змія рогата
І зачаїлась в комишах.
Змії далеко ще до скону,
Кується спис, лоша росте.
Ще не написано ікону,
Ще все прадавнє і просте.
Всіх налякає ще змія та,
На кров її збіжаться пси.
І буде дівчина сміятись
Крізь сльози: Господи, спаси…
Святий Георгій ще пізнає
Страждання, смерті і хвали.
“А хто це?” – потім запитаю
Я під іконою,малий.

я рассеян крайне,
путаю себя с деревьями,
с железными банками из-под пива;
иногда с теми, другими, иногда с тобой.
узнаю себя в пробитой шине,
в сорокаметровом (почти) Шиве,
в чайном тепле холодных кружек,
в Радости Вечной Почти Живой,
в оттиске сапога, обрывке солнца в луже;
ищу себя в чужой улыбке и в ширине Пути...
но я рассеян крайне.
пока не могу найти.

*
Проталина
на шибці, мов ополонка,
в яку заглядаємо,
щоб швидше побачити
весну.

*
Гори торкнулися
тіла мого небесного.
Лежу на вулканах.

Як вбивався образ доброго тирана
через клітку зліва та до скронь свинцем,
ти була готова стати місцем рани
і стікало смертю полотно-лице.

А тягли за ноги – волокли по серцю.
А воно спилося болем за юрбу
і не чуло більше горловинні "Вмер цей,
хто чумачив людям замість солі бунт!"

Скільки ж тої солі треба, щоб забути
те, що малювала кров`ю голова?
Чи не набирались (як в моєї) груди,
чи не доросила ваших ніг трава?

Видих розтягнувся пасмом по буріківці –
"Ось ваш прапор, змийте, ще наступить хтось!"
І почулось небо не в своїй тарілці
та дощем щосили в камені зайшлось.

В пелюшках покосу, рейваху по тілу
ти мене тулила до грудей своїх
звідки батьківщина набиралась біло,
надходила слізно, липнула до ніг.

Я такий же, як ведмідь,
Тільки крихітного зросту:
Коли серце затремтить –
Заховатись в мушлі просто.

Я легенький, як пушок,
Я м’який, неначе вата.
Та затям собі урок:
Хом’ячка не ображати!

Дрижала, сміючись, опора електрична,
Та кепкувала, дуба як стинали:
- Було не заважати, тріска стогодична,
А то, бач, виросла, дрота ледь не дістала!
Навіщо ти росло, яка була в тім користь?
Я ж - інше діло, - струмом все гуділа:
- Мине ще трохи часу, і мої опори,
Обплутають дротами все земнеє тіло.
Раніше ви росли, що ніде було стати,
А ми чим гірші - в нас напруги більші.
Дивись, які у нас сережки- ізолятор,
Та скаже кожен - ми людині потрібніші!
А дуб мовчав лежав, та й що він міг сказати?
Коли вже мертвий, всохлолиста жертва.
Недоля випала лиха йому зростати,
Де пролягає шлях цього "електронерва".
Він тихо ріс роки, і любо сонця прагнув,
Купав водою листя дощовою.
Та сталася біда - високовольтну тягнуть,
Дерева полягли, мов скошені косою...
...Отак стояти на дорозі сильних світу,
Билина в полі поїздових колій.
В нас жертва не вблагає траурного квіту,
Не кине грати сильний переможні ролі...
осінь 2002р.

Злигались з матом - цим монгольським сватом,
Будь- що найлегше слоганом покрить.
Який нам отаке втелющив фатум?
Улився в кров, на язику сидить.
П`ятірка з мови, україномовні,
Ми гени вспадкоємили. Чиї?
Ревем волами, і рогами повні,
Звернути ясла хочемо свої...
...Пороги за порогами долає,
Хиткий наш човник, а на ньому - бунт.
Безглузда змова, чорне діло знає,
Штовхає в спину нас монгольський унт...
осінь 2001р.

Якщо пити в тиші,
то можна почути,
як чарівний трунок
булькотить стравоходом,
перетікаючи до шлунку.

Іноді вдається
почути бурчання печінки,
яка намагається врятувати
організм від отруєння.

Гудіння нирок -
то вже окрема пісня.

Ну, і завершальний акорд -
дует сечового міхура
та сечовивідних шляхів,
які дзюркотінням сповіщають,
що можна наливати ще...

Упадеш,
                 не заплачеш -
І буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                         подмеш -
І стане тобі не страшно.
Не здригнешся
                         від жаху
На вулиці темній, по́ночі,
І себе подолаєш,
                       як ворога -
                                           врукопашну...

Ти була пожиттєво знеславленою й закланною,
А на небо ішла, як мучениця – святою,
           Бо ніколи не сіяло небо своєю манною,
           І ламало тебе, мов гілочку сухостою.

Ще відлунюють темні віки дівочими зойками,
А новітні знову шукають царівен - бранок.
           Темний сум у очах - зерня́тками в жовтім бойкені,
           А у душах – каміння
                                                 скалками
                                                                гострогранок...
Упадеш,
                 не заплачеш -
                                           і буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                        а вітер
                                      вигоїть, на порозі...
Тільки віруй, -
                       і будеш у світі
                                                      мамою, сонечком.
Ти тримайся -
                       навіть билинкою при дорозі.

Я в петельку, а ты насквозь
Теменную, тьмущую кость -
Вместе если бы.
Но разахались: врозь неврозь,
И разъехались.

або ж день
Святого Валентина

На майдані
біля церкви
попи стелють
ліжка:
«Поцілуй!»
Кого зачепить –
тим за ліжко –
знижка.
Та і від Святого
дещо
тим посвяченим
в зятя:
поцілунок-ліжко-теща
довжиною
у життя.

2009-02-14

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Шу Чжунцзі

* * *
Про клятву і про вірність я пишу,
Пишу про тебе довгими ночами,
Про все, що в серці зболенім ношу
І що на аркуш скрапує сльозами.

Давно я знаю істину одну,
Яку взяла із канонічних літер:
Ніщо не вічне в світі. Та не йму
Хто ж той Творець і хто його Учитель.

Я вже не їм, не п’ю, ні пари з вуст,
І з кожним днем все тану, тану, тану.
Терплю образи мовчки і молюсь.
І знов пишу, лікую свіжі рани.

Годинам у розлуці лік веду.
Обоє ми одним і тим же платим.
Колись іще я час такий знайду
Наслать на тебе всі мої прокляття!

Зі Світлани Кузнєцової

* * *
Лиш тільки щойно я взяла
Той посаг предками завіщаний,
Я тільки щойно прийняла
Цю простоту складного вищу.
І стала радість по плечу,
Вже простота мені по зросту.
Тепер я дорого плачу
За те, що легко так і просто.
Плачу за гирло й джерело,
Плачу за тьмяне і прозоре,
За кожне зірване стебло
Прошу пробачення при зорях.
Плекаю кволе деревце,
Плачу безсонням за недолі,
За біль чужий, і про оце
Веду розмову з вітром в полі.
Я долю вибрала із доль,
Про що я зовсім не жалію.
Зірки збираю в жирандоль,
В річках студених руки мию,
І все гострішає мій зір,
Живлюсь свяченою водою,
Палю вогні між Синіх гір,
Що завойовані
Самою.

З Марини Цвєтаєвої


ДВІ ПІСНІ

1

Тому лиш вогнище немиле,
Кому розлука – ремесло.
Одною хвилею накрило,
А другою кудись знесло.

Невже в рабованому мреві
Повзу я равликом слизьким –
Та, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!

Кусай собі, мій друже рідний,
Мов яблуко – огром земний!
Коли ти мовиш морю, відай –
Це ти розказуєш мені.

Подібно діві землекревній
Не перехрестить дві руки
Та дщерь, народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


Ні, не чекають наші діви
Листів, не пишуть, сліз не ллють!
Вони рибалити на диво
Самі без волока підуть!

Що ж то за влада у вогневі, –
Я тим не поділюсь ні з ким, –
Я, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім.


Ти скажеш в струмінь за кормою,
Де грає барвами зоря:
“Кохався я колись з морською!
Морська пірнула у моря”.


Чи ти в кораловому древі
З хвостом, у сяєві луски
Дщерь, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


2


Ще вчора в очі зазирав,
А нині мітить в іншу сторону!
Ще вчора птаха виглядав,
А нині жайворонки – ворони!

Нестяма я, розумний ти
І ще живий, а я не встояла.
О, зойк жінок на всі світи:
“Мій милий, що тобі я скоїла?”

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові, сльозами вмилася!
Не мати, мачуха – Любов:
Суда не ждіть, не ждіть і милості.

Відвозять милих кораблі,
Шляхи завжди їх непокоїли...
І всюди стогін по землі:
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Любив учора навіки!
Рівняв з Китайською державою!
Сьогодні впало із руки
Життя – копійкою іржавою!

Мов дітовбивця на суді
Стою – немила і впокорена,
Я буду в пеклі, і тоді:
“Мий милий, що тобі я скоїла?!”

Спитаю ліжко і стілець:
“ За що бідую?” Чую відповідь:
“Відцілував – і навпростець
До смерті жінку іншу милувать”.


Привчив любити у вогні,
Жбурнув у крижані розколини.
От, що, любий, зробив мені,
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Я знаю все – мовчи й сиди –
Вже не коханка, не заручниця!
Засадить Смерть свої сади
Там, де Любов пішла – відступниця.

Самі – що дерево трясти! –
Впадуть плоди... тож будь впокоєний... –
За все, за все мене прости,
Мій милий, що тобі я скоїла!

ОЧІ
То дві зорі! – Ні, дзеркала!
Ні, дві недолі!
То серафічні два жерла
У чорнім колі.

Обвуглених – із криг дзеркал,
З плит тротуарних,
Крізь безліч верст перетікав
Той дим – полярних.

Жахливі! Темрява й вогонь!
Дві чорні ями.
Змарнілі хлопчики з безсонь
В лікарнях: – Мамо!

Амінь... Страшенних покарань
Змах величавий...
І над камінність простирадл –
Дві чорні слави.

Тож знайте, що ріка – назад,
Каміння – спомин!
Що знов і знов кудись летять
В безмірний промінь.

Встають – два сонця, два жерла
– Ні , два алмази.
Бездонна прірва – дзеркала:
І смерть одразу.

З книги “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової


* * *

Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.

Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.


* * *

І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.



* * *

Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.

Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:

Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.



* * *

Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.

А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.

Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.


* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.

Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.

Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,

Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.

Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.

Напис на книзі “ПОДОРОЖНИК”
Анни Ахматової

Зовсім не таємничий той художник,
Що вибороздив Гофманові сни, –
З далекої чужинської весни
Примарився смиренний подорожник.

Він ріс усюди, пробивав усе
І навіть сходи прикрашав у місті,
Верталася Психея благовістям
І смолоскипом волі і пісень.

А в глибині четвертого двора
Зраділо танцювала дітвора
Під музику шарманки одноногої,

І калатали дзвонами світи,
І шаленіла кров, і вів до себе ти
Отою, що судилась всім дорогою.

Не кричіть про мову солов’їну,
Не лякайте криком солов’їв,
Не римуйте всує Україну,
Бо уже співали сто разів

Про пшеницю і блакитне небо,
Про калину і про шум гаїв...
А тепер до праці стати треба,
Годі вже сміття порожніх слів.

Балачками ниву не полити,
Хоч вони і ллються, як вода.
Треба Бога подумки молити,
Та й молитись марно без труда.

Хто зна, чи з дитини будуть люди –
Немовлям лежить за роком рік.
В барабани, голови та груди
Б'є юрба фарбованих базік.

Не цілуйте дзвінко Україну –
Гетсиманський сад тісний од юд –
Нагодуйте матір і дитину
Хлібом, не половою облуд.

Тріск дозиметра зловісний –
Дозу вхопиш за хвилину.
Сірий дім, стареча пісня
Про полин і про калину.

Виють голосно, по-вовчи,
Хоч набрякли щитовидки.
Крапля крику мозок точить,
Жити боляче і бридко.

Прапорці, дроти, тенета...
Не вовки, а ми в облозі.
Покотилася планета –
Горошина по підлозі.

Я в думці долю проклену лукаву,
Що крутить обіруч камінні жорна
І меле час, неначе зерна кави,
На борошно дрібне, гірке та чорне.

Крилом казкова птиця Рух розвіє
Минулих днів дрібненькі порошини,
Одна з них упаде тобі на вії,
В небесні очі, кольору ожини.

І спогади пекучі зросять очі,
Вони від того стануть ще сумніші,
Метеликами вії затріпочуть,
Сповзе павук – сльоза у темній тиші.

Без цукру каву питимеш гарячу,
Розмішану з вечірньою імлою.
“Усе минуло, – скажеш, – я не плачу...”
А кава буде пахнути смолою.