Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

Навіть не смію
Просити нічого,
Господи, -
Долі,
Дороги...
Осанно!!!
Все
Починається
З Твого порогу...

Навіть не смію
Казати „Чому Ти?”..
Знаю –
На благо.
Знаю –
З любові.
Кожен собі
Свою долю
Наплутав...

Господи!
Всує,
Грішна,
Намарно
Хлюпала словом,
Впускала зневіру...
Ти ж – як і завше –
Сонцем
Безхмарним...

Господи!
Дав,
І Даєш,
І Примножиш
Кожному –
Тільки
Спромігся б узяти.
Вибач...
Інакше
Молитись не можу...

Я – Твої будні.
Ти – моє свято.

* * *
У листопаді сни завжди глибокі.
Такі ж, як осінь, випита до дна,
Коли м`який і неквапливий спокій
Не потурбує збурена весна.

У листопаді сни завжди пророчі,
Тривкі, як повний місяць на воді.
І так незвично: ліс супроти ночі...
Віддав усе, віджив і відгудів...

У листопаді – мов відкрите тім`я –
Холодне небо високо бринить,
І, прокидаючись, гадаю: чим я
Тебе сьогодні зможу звеселить,

Коли усе – вітрам, дощам, туманам,
Коли слова – і ті такі скупі...
У листопаді сни мої – як рана,
Глибока, і нанесена... собі.

1.
Була і немає.
А стільки всього було!
І болю, і радості,
Свят і тривкої тривоги…
Усе відпалало, -
Крізь серце, -
Усе відгуло,
Була – і не буде
Так близько уже нікого.

А як ти була!
По вінця весь світ, по краї!
А як ти була –
Із сонячним променем злита.
Лишилося все,
Що колись називали своїм,
Лишилося все,
Але на правах реквізиту.

Прожити як є
Ці ночі, ці ранки, ці дні.
Прожити як є
Відпустки, свята і будні.
Ми нашому «завтра»
Учора відрізали: «Ні!».
І більше з тобою
Удвох
Там уже не присутні.

2.
Перегорни мене, як сторінку.
Готуй чорнила для інших вражень.
Я по земному тобі не жінка.
А по небесному? Хто підкаже?

Моя печаль твоїх слів не варта.
На обмін цей ми давно не згодні.
Я – не твоє полум’яне «завтра»,
Ти – не моє крижане «сьогодні».

Перегорни. Так, напевно, треба.
Ти мною п’яний.
Тобою сита.
До тебе…
Разом…
А після тебе?...
Розбите дзеркало.
Я розбита.

Іноді падають зорі
Там, де широке поле.
З них виростають квіти,
Взявши в землі гіркоти.

Стільки гірких історій
Квітами серце коле...
Стане замало світу,
Досі ж була тільки ти.

Іноді падають крила,
Іноді ти зникаєш.
Є ще, крім тебе, небо.
Небо в очах не все.

Квітами шлях закрили,
Вже його не шукаєш.
Іноді так і треба –
Сам нас хай час несе.

З неба вогню пелюстка
Впала на білу хату,
Першим згорів лелека,
Потім кохання з болем.

Всесвіт – велика пустка,
Вихід один – кохати,
З кимось іти так легко
Теплим политим полем.

*
Жінка у танці
Палахкотить, як вогонь,
Що я роздмухав.

Полум'я сукні.
В ритмі звивається і
Манить до себе.

Складки гарячі мигтять,
Схожі на стріли.
Ранить мене наповал
Жіноче тіло.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Світ очманів
від чекання мого.
Ти вже далеко.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

ЗА КАВОЮ

Дощ перейшов на пошепки і стих.
А я – ніяк не наберусь відваги
Тобі сказати кілька слів із тих,
Які до ніг лягають, наче стяги.

Які до скону будуть при тобі,
Та не гвоздикою в тугій петлиці.
Їх не пускають, наче голубів,
З майданів привселюдно у столицях.

Вони не відають дубових рам,
Обкладинок замацаних альбомів,
Вони лишаються назавжди там,
Куди немає доступу нікому.

Однак сказати – право не моє,
То ж я лише дивлюсь на тебе хватком
І слухаю, як ложка виграє
На стінках керамічного горнятка.

Який пиріг!
А смак!
А запах!
Я – напекла.
Я – пригощаю.
Беріть!
Не гребуйте!
Скуштуйте!
Сімнадцять курок
Віддали
Свою печінку
В цей пиріг.

Смачного!!!

* * *
Хочу стати сміливою,
Щоби
Бути собою:
Шаленою,
Пустотливою,
Зануреною з головою
В життя,
Що усюди є –
Видиме і невидиме,
Таку –
Ніхто не розплутає,
Таку –
Ніхто не хотітиме…
Хочу бути
Наскрізною,
Щоб крізь мене –
Печалі.
Бути хочу я різною,
І зі скла,
І зі сталі,
Бути
З нитки шовкової,
І -
З колючого дроту,
Запальною,
Бідовою,
Покладеною
На ноти,
Навіяною
Приливами,
Снігом,
Дощем і вітром,
З тобою
Завжди щасливою.
З тобою.
А ще –
Зі світом.

Де починаються слова,
Там починається порожність,
Гріховність мислі,
Дум ворожість
І замість серця - голова.
Де починаються слова,
Вмирає дух,
Зникає вічність,
Польот зникає, навіть птичий,
Мовчи, допоки суть жива.

№1

Того разу
був прекрасний день.
Я - ще дурне хлопчисько,
а вона - чи не найкрасивіша
з усіх дівчат.
З нею було легко
розмовляти;
так - немов
купатися у сонячній воді.
Але той день всього лиш був одним,
безмовно щедрим днем.
При зустрічах,
які траплялися задовго потому,
ми лиш віталися.
Й ніколи більше ми
не гуляли разом.
І я ще довго думав,
що ж це було
і чим воно мало змогу
стати,
якби тоді мені
стачило сили
натиснути дзвінка її дверей.

№2

Кохання.
Так, це було
справжнє кохання,
що трапляється вперше
й захоплює,
наче важкий психоз.
Її звали Настею
і вона все ще училася в школі.
Я не вмів як годиться кохати,
тому першою мене поцілувала вона.
Нам приємно було просто ходити
по місту за руки,
просто обійматися,
просто дивитися в очі.
Тоді була весна
і все було чудовим,
життєвим, як щойно збудований світ.
Та нехай все минуло,
і ми вже давно не разом,
для мене вона назавжди
"мала кльова Наська".

№3

Найнезвичайніше створіння,
що мріє про дивні речі
мене сильно збентежило.
І, якби не
абсурдність початку -
ми б і далі
спілкувались лише про музику.
Або врешті-решт
прийшли до всього повільно.
Так, як хотіла вона.
Так, як не вмію я.
Зрештою,
у нас на все був лише місяць.
Місяць не повний - з перервами.
По закінченні якого
таки прийшли чеки на сплату
за використане щастя.

лютий 2008

Світлофорний розум мегаполісу…
Вихрова акустика віршів…
А за ними огортає проліски
романсеро синіх місяців.

Їх тут вісім. От вони злітаються
на бузковий подив голосів
і зірки неназвані гойдаються
на нитках не винайдених слів.

Першого контакту увертюрою
снить скалярне поле таїни…
Лише я інопланетно думаю:
звідки тут є проліски земні :-о

Човни вмерзають у причали,
Де біла гладь, оцім жиє,
Зітхає, і борти ламає,
Що це?,
......... життя, може й твоє,

Прозорість злив і зорепадів,
І плесіт хвиль, /тфу, ж було гладь/,
Жіття не кожен розуміє,
/І сотворила ж, якась блядь/,

Та тільки стигне в горлі клекот,
І човен твій, уже ось, ось,
Щє й на душі, такая спека,
І ці вірші, не знамо щось,

А біла гладь, немов чекає,
Вперто борти човна ламає,...

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Жив у лісі Їжачок –
Повна жопка колючок.
Раз у лісі на горісі
Він помітив пташечок,
Що літали, як фанера,
Між дерев і гілочок.
Їжачок на них дивився,
Сильно жабою давився,
Бо літати сам хотів.
Але в нього не виходе:
Їжачки ж такі уроди,
Що без крил і без хвостів.
Зразу сильно обламався,
Довго пухнув і довбався,
Аж насилу догадався –
І, забивши косячок,
Обкурився Їжачок,
Полетів до зірочок,
І забив на пташечок.

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

Це, можливо, вам видасться дивним чи
Як мінімум – некультурним:
Мені хочеться грати опівночі
І прелюдії, і ноктюрни.

Стати звуками, клавіатурою,
Пролетіти над ніччю стрімко, і…
Ви мене «божевільною дурою»
Назвете за тонкою стінкою.

Хочу видихнути мазуркою,
Закохатися менуетом.
Сплять сусіди.
Їх не розбурхаю.
За законом
І етикетом.

Стережу їхній сон я Тузиком,
Вириваю із себе звуки.
Ти пробач мені, пані Музико!
Не торкайтеся клавіш, руки,

Йдіть на спокій, у котрий, клятий раз,
А якщо уночі не спиться,
Значить, клавіші обміняти час
На слизькі металеві спиці.

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Ярій, душе,
Ярій, а не ридай.
В. Стус

Довкола твого імені – чутки,
Терзають душу чесного поета.
Комусь дорогу перебіг-таки,
Що й мертвого кусає ще підлота.
Комусь мізерному таки не угодив,
(Мабуть, й не вчився ти цього робити.)
То ж скубають понині залюбки,
Бо здачі їм вже не даси, поете.
Мізерія ота завжди була в житті,
Що боляче уміла лиш кусати –
Нема, щоб в скруті чим допомогти,
А й мертвим вигребуть сміття із хати.
Колись і Стуса заживо вгребли
Заздрістю в землю вороги лукаві,
А нині, бач, «Героя» вже дали,
Він з почестю поповнив славні лави.
За Україну, Юрку, за народ і честь
Ти постраждав, попри усі обмови,
Колись й тебе згадають так, як єсть
І був яким ти у житті-любові.
Та земляки ж бо пам’ять бережуть
(Чи ж хто за них тебе ще краще знає?!),
В їх пам’яті й любові – вища суть.
Хай кістка в горло тим, хто тебе лає!
Як міг, так жив, може, й не без гріха,
Не товстосум і не лакуз лукавий.
Борець за правду й честь – доля ж лиха
Сина народу в України вкрала.
Та в пам’яті людей лишився світлим ти,
Як не старається олжа чорнити нині,
Маєтків не здобув, сина не доростив,
Але служив душею Україні.
07.2006 р. м. Житомир

Горіла свіча життя,
Відсвітом сонця горіла –
Щербатая доля митця
Плитою гранітною сіла.
Здрастуй, Юрку, це ми,
Твої літстудійці, друзі,
Летіли до тебе крильми,
Сумуємо по тобі дуже.
Тобі б півстоліття було,
А ти так пішов зарані,
Відняте життя спливло
Сивим туманом раннім.
До ніг твоїх квітів сум
І шелест трави шовковий,
І свічка, запалена знов,
Озвучене мертве слово.
Тече швидкоплинний час,
Звучать твої вірші щирі.
Ти в слові живий для нас,
Тут юні зійшлись й посивілі.
Свіча не згасає, горить —
То душа твоя поруч із нами.
Єднання духовного мить
Шелестом трав ланами.
2.07.2006 р. м. Житомир

Розбухле пухирями сочистими,
гематомами вкрите
зеленавими, жовтими, синіми,
вигниваюче ран печерами,
чорними, криваво-запеченими,
на дні озера,
піщаному, байдужно-чистому –
тіло молодої утопленої –

холодними рибами осміяне,
мудрими крабами розкраяне,
збитошними личинками перенаселене.

А як на дно опускалася,
довге волосся
промінням густим
вгору здіймалося,
лататтям розросталося,
квітами білими сміялося
до дна того –
відразного,
темного.

Весною бувають дні,
коли небо заростає корінням дерев.
Деревцята тягнуться вітами до землі,
ніжно лоскочучи тім’ячка перехожих.

Колись давно
наївна молода верба
поцупила у мене корону
своєю кроною.

Тепер –
заплуталася у вигинах її тіла
старого, плакучого.
Обросла мої груди
тисячним гіллям
і кожним листочком,
пагінчиком,
гіллячкою,
закорючкою,
корінчиком,
липкою брунечкою,
кожною кори зморщечкою
благає повернутися
до ірію...

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Опірена босвелія, кору обходить ладан:
– Коли вас молодитимуть, як батька – Пеліади,
а кров не поступатиме до віт по серцевині,
до вас я повертатимусь Бореєм зі святині,

зі свят мого розладання на берегах Іллісу.
Повівом очищатиму над Геєю завісу,
щоб здалеченька бачила як Геліос мандрує
та розсипає золото, неначе полиск збруї.

Як леда, з Лединих яєць міняють діоскури
палаци небожителів на підземелля мури,
в той час – виходять ламії та каркають сивіли,
а сивина розходиться волоссям Герофіли.

В той час, скорботний я, піладні обійму терени,
як все нутро своє відкриє діжка Діогену,
як Одісею шлях нарешті витче Пенелопа
і змиють гіркоту з лиця скорботного потопи

дощів, що розперіщились, мов Арес за Еріду,
зате, що фобам й деймосам у просторі Евкліда
проставлено замало дат з поміткою "до крові",
зате, що стріли, як летять – то повертають знову.

Не бійтеся – знежилені не відчувають болю,
ані Полему запаху розлитого по полю.
Ах, скільки пір`я по землі мені збирати, рідна,
щоб сріблом перелитися зі золотого в мідний?

16 Березня 2009

Но ты не из тех, кто тоске воспевает осанну.
И также не тот, кто бы мог ну хоть что-нибудь спеть.
И скалятся окна домов отрешенно туманных
И хлещет по листьям дождя почерневшего плеть.

Леса фонарей прорастают верхушками в небо.
Продажный неон вытекает из вырванных вен.
Знаешь, что людям как прежде – лишь зрелищ и хлеба.
Кровью окропленных каменных выцветших стен.

Снова подняться с колен, будто к солнцу подняться.
Прошлое наше – огня догоревшего дым.

Только все чаще покорные тонкие пальцы
Жаждут тепла, словно странник – глотка воды.

(Нелечці)

За вікнами твоїми – пізня осінь...
Уже листопад, а дощі все не моросять.
Все вкрив своєю ковдрою туман –
Сьогодні він тут ватажок і отаман...

В тумані просинається світанок,
В день переносить прохолоду тихий ранок...
Туман розвісить на твої тендітні плечі
Спокійний, тихий, прохолодний, пізній вечір...

А потім в цей туман згорнеться ніч,
Й до ранку згасне теплий вогник твоїх свіч...

...Й від твого ясенового порогу,
Туман постелить з біло-сірих хмар дорогу...
Й розлиє по долині молоко
І огорне тебе своїм пухким вінком...

...І ти по саду побредеш у тім тумані
Й відчуєш дух осінніх днів, живих, останніх...
І свіжістю туману будеш дихати,
Й сама до себе прошепочеш дуже тихо ти:

- Стелись, туман, до ніг моїх, стелись!...
Вишіптуй шурхотом осінніх падолисть...
І в свіжу прохолоду огорни
Мій тихий сон, і коло мене ти засни...

І десь, аж в березні, напровесні, проснись,
Й туманом ярим навкруг мене огорнись!..


Кумпала Вір,
25.11.2006 року, м. Хмельницький

(Батькові і матері)

…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
Де над полями райдуг грона виснуть,
А крізь віки відлунням лине Пісня…
…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
…Тут у Степах сивобородий Батько-Вітер
Куйовдить ниви і скородить трав суцвіття!..
А на Річках гойдає чайки й байдаки,
А в Горах каменям навіює думки!..
…А край мій рідний називається Поділля:
Багатий чорноземом, хлібом, сіллю…
Я виріс в хаті, в мальовничому селі,
В душі моїй – слід Матінки-Землі,
Де по дощеві райдуг грона виснуть,
А серце пробирає тиха пісня…
…Я п`ю холодну воду із криниці,
Я – то в селі, то – в місті, то – в столиці:
Шляхи й стежки, рівнини, доли, гори,
Поля й ліси, річки, садки і море!..
…Де джерело мого патріотизму?...
Чому тече сльоза і серце тисне?..
Та не шукайте логіку – даремно…
Хто вміє бачити – побачить Світло в Темряві…
Бо народився я - на Україні,
Де жовте Сонце і безкрає Небо синє!..

Кумпала Вір,
13.01.2007 року, м. Хмельницький

Чотири сонця
народили воронів
з очима сяючими.

Мале дівчатко
знайшло метелика
у коробці сірниковій.

Барвна мушка
упивається сечовиною,
крильцями променіючи.

Білим криком
пекло кличе
у світло святості.

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

Одні за одними,
я кидаю тобі фрази,
крихти слів.
Немов в безодню
летять ті образи
із похмурих снів.
А оператор,чемно так,
рахує символи.
Я ж хочу в кожен знак
хоч десь-колись
закласти зміст.
Ніхто ж тобі
не розповість,
не забувши хоч про одну деталь,
історію мойого дня...
А ти, слухняно прочитавши,
щось напишеш у відповідь.
Кілька слів, крізь далі промчавши,
промайнуть у моїй голові...

І як, все-таки, приємно
хоча б уривками фраз знову і знову,
навіть коли ти далеко,
вести з тобою розмову...

Сидів на зупинці,
занурений у проміння
весняного щастя,
аж коло мене сів
людина-кульбаба.
Він розправляв
і простягував до Сонця
соковиті пагони,
під якими вже яріло
жовте його серце.
Ще залишалося багато часу,
поки достиглі
його думки і послання
розлетяться геть під гарячим вітром,
аби проростати в інших ґрунтах,
натомість полишаючи
сухі стебла
під холодною росою.

Верби у воді стоять,
Віти похилили,
Прилетіли журавлі,
Сколихнули хвилі.

Закурликали в гаях,
На поля сідали
І, танцюючи, весну
Голосно вітали.

Вітер пісню підхопив,
Полетів гаями
І веснянку заспівав
Весело між нами.

Котик казочку муркоче,
Темна нічка йде,
Дівчинку приспати хоче,
Сон у дім веде.

Втома очі закриває
Дівчинці малій,
Тепле ліжко колихає
Тихо котик їй.

Спить вже зайчик – сіре вушко,
Ластівки всі сплять,
Сон-дрімота колихає
В ліжечках малят.

Горобці та мишенята
Сплять спокійним сном,
Тільки місяць в небі тихо
Ходить за вікном.

Тільки зорі поглядають
На дітей малих,
Долі кращої бажають
В усмішках своїх.

Ты помнишь ли шум твоего вокзала,
что ты говорила, а что не сказала?
В твоем кармане забытый паспорт?
Способность жить, скорее, на спор,
чем просто жить, не падая в штопор?
Дающий надежду перрон Конотопа,
и веру в то, что после перрона
закончится наша эпоха гудрона?
Ты помнишь, как мы сидели в парке
возле вокзала, мой Hewlett-Packard
показывал нам слайд-шоу из фото,
и ты иногда говорила «А кто это?»,
если на электронной картинке
я был с кем-то в обнимку?
Потом было много всего, но прежде
был этот день, и теперь мне режет
глаза, когда, спустя два года,
я вижу наше первое фото,
и, слава Богу, не режет душу
и сердце. Я слышу твой голос: «Мне нужен
ты…», и в ознобе зимнем
звучит мой ответ: «И ты мне…»

Чорно-біла буденна сірість
День у день навколо.
Незмінна вічна монотонність
Наче замкнуте коло!
Крижана заплакана печаль
Пліч-о-пліч йшла зі мною.
А прегірка темнотна тиша
Обійняла хижацькою рукою…

Та ось одного дня нежданно
Веселка тепла розцвіла
Змінилося моє життя спонтанно
Любов заквітчана прийшла.

Йдучи серед нудного натовпу
В брудній юрбі тіней
Побачила я блиск і глибину
Ясних його очей.

Він посміхався щиро
І силует його добром сіяв
Здавалося, що за спиною в нього крила
Так легко й впевнено по цій землі ступав…

Але одного дня миттєво
Мої він крила обітнув.
В кохаюче гаряче серце
Він гострий ніж жбурнув,
Поцілувавши у вуста
Ту, у якої зіпсована душа…

(інтимна лірика)
Ти сидиш і п'єш компот,
В тебе цукор на вустах.
Залетіла муха в рот,
Легкокрила, наче птах.

Ти її не жуй, зажди –
Хай полине в небеса,
Щоб не зникла назавжди
Мухи вільної краса.

Може трапитись біда,
На обличчі в мухи жах,
Бо ж вона ще молода
Помирати на зубах.

Муха стогне і дзижчить,
Б'ється рибою об лід.
Ще одна фатальна мить,
І від неї щезне слід.

Їй так весело було
Уявлятись літаком.
Ти відкусиш їй крило
І причавиш язиком.

Не помітиш, розжуєш
І проллєш невинну кров,
Проковтнеш, тоді зап'єш
І роззявиш рота знов.

Ось такий сумний кінець...
Пий крізь трубочку компот,
Бо бджола чи горобець
Залетить з розгону в рот.

Ранковий іній,мов
ранкові полюції-
на межі непристойності
і природних потреб
схолонути - земля,
укрита солоними кристалами
од одвічного
навколоосевого гарцювання,
як маленький хлопчик,
затиснувши між ніг
коня удаваного/
стебло зрубане соняшника/,
як сізіфовий камінь
надприродно-сферичної
форми (сказати б,геоїд-
ної-всі ми однієї
раси), по похилій
смузі загуслого
молока, досягнувши мети
перестиглого персика,
знову котиться в зиму.

коли обидва приходять одночасно -
один садист, а другий той, що заблукав -
мовчання трактується з кожним разом обережніше
навіть страшно

і обидва таки лишаються
садист - щоб піти і повернутися
крадькома спостерігаючи
за вирішальними кроками

той, хто заблукав, прохає мене
дати цілющу воду
відтепер він навіки житиме
у прірві мого сильного серця

ну а той, що чатує,
вірніш той, що тримає,
стає скороченням мого пульсу
антирелігією дійсності

знаєте, як мені хочеться
серця мого зупинення
з цим я забуду загубленого
назавжди винищу першого

але морок такий нерозбірливий
і світло настільки невидиме
одночасно не значить постійно
тобто:
щем -
особливе знахарство

Крізь сухожилля дерев крадуться апачі,
в колчані отруйні стріли і блискавиці.
Тварини прикрили листям свої полядвиці,
птахи зробили вигляд, що теж їх не бачать.

А в місті гуляють скінхеди, шукають жертву
не для наживи, а щоб замучити заживо.
Рана на рані, крик у гортані, адажіо,
тіло не знає, за що повинно померти.

Апачі крадуться, як вітер на полюванні.
Смагляві тіла, і м’язи рвуться з-під шкіри.
Сонце, яке відробило півставки факіра,
пішло додивлятися екшн уже на дивані.

У місті так важко вижити наодинці.
Хто ти? Мисливець, жертва чи може свідок?
Метаморфози, яких не бачив Овідій.
З якого боку решітки в звіринці ти, блідолиций?

Надвечір зібрались вожді довкола кальяну,
обабіч зірвані скальпи, смердючі дреди.
Дефіле, рекламують оголені мізки скінхеди
на тижні моди прет-а-порте в Мілані.

Нема натхненників. Нема!
В устах гірчить холодна кава,
А на порозі вже зима
Очима кліпає лукаво.
Така вже доля. Горе й сміх!
Мовчу, розважую на грами
Своє життя. Не жду утіх –
Я тут, не в телемелодрамі.
Не прокотилася луною,
Лиш кілька літер донесла
В собі. Я стомленому Ною
Не спромоглась піднять весла.
То й що?.. Натхненників – катма.
Мабуть в шаленому потопі
Усіх поглинула пітьма.
Чи заблукали десь в Європі?
А я і досі у ковчезі.
Ледь жевріє тоненький ґніт,
Неначе я стою у черзі
Чи в цей, чи в потойбічний світ.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

Очі – дзеркало душі,
Що та як там не кажи.
Зразу видно де брехня,
Не міркуючи півдня.
Видно суть усіх речей,
Крізь простий контакт очей:
Мрії, настрій і думки –
Все як є, не навпаки.
І в двоокій глибині
Чутно біль, чи сміх весні.
Очі – дзеркало душі…
Я все знаю… Не кажи…