Ви знаєте, є словники для рим,
Ви знаєте, ще є конструктор Лего,
Одне і друге виникло з потреби,
Творити те, що хтось уже створив.

Сни твого тіла
Тіснилися
Ті сни дарували мені життя
Тісно було
Ти снилася
Ми з тобою зустрілися
Стрілися лиця
Лисиця
Ця…

Вийшов на славу усміх -
участь її мине
в п`ятихвилиннім не-
порозумінні уснім.
Вираз обличчя - стримність,
загнана до образ,
впасти вдається раз,
вдруге - шукай хто винний.
Скільки б не підбирати
гриму до слова "ні" -
видно, як по мені
тінь проковзає ґратів.
Спокою позолота
витерта. Анапест -
трухне терпіння хрест,
сиплеться - болю соти.
Сухо - вода до вуха,
тісно словам до сліз.
Вибив з-під неба Віз -
голос, мов камінь, Духу.
Падає - в серці глухо.
Кола - чоло із бриж,
стиснутий міцно криж,
холоднокровні рухи.
Темно - пов`язка люті,
слизне від крові твердь.
Де наслідила смерть -
там прорости спокуті.

6 Жовтня 2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Про що писати, як мовчить душа
Коли перевалило вже за тридцять?
І все що можеш - тільки поспішать,
І все що мрієш - тільки б не спиниться.

Про що писати, як сухі слова
Деруть по серцю, а сльози ні краплі.
І вже моя змудріла голова
Не дасть ступити на ті самі граблі.

Жалкую? Ні. усе іде як слід:
Он борщ кипить, дитина вчить уроки.
Ще може Бог ступає у мій слід,
Та я не хочу чути його кроків...

Сказала, і злякалася сама...
Це правда, та із неї не напиться.
Мовчить душа. Затялась, мов німа.
А жити ще ж... Коли ледь-ледь за тридцять.

В час коли колір листя не встигає змінюватися
за кольором інтер'єру станцій метро
Мої думки по од-ній повільно падають
немов пір'їнки або сніжинки
У передчутті зими та холоду
розмов у один бік і в порожнечу

Намагання написати листа марні
адресат самовидалився з мого світу
Комунікації набирають обертів
транспорт досягає швидкості бажання
Космічний вакуум втягує в себе
.. НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ не притулятися!..

Как-то я сидел на кухне
И смотрел кино “Спартак”,
Сонно слушая вполуха —
Не вникая, просто так —

Что там папа с дядей Ваней
Обсуждают в уголке,
И услышал: “Кто же станет
Покупать кота в мешке?

Нет уж, вы меня увольте...”
Я подумал: “Почему
Кот загадочный какой-то
Вдруг не нужен никому?”

Если кот в мешке не нужен -
Я бы мог его купить!
Он от этого не хуже,
Даже лучше, может быть!

Вот попробуй, догадайся:
Что за кот в мешке сидит?
Серый Барс? Пушистый Вася?
Или Кыш — ночной бандит?

Может, он толстяк ангорский,
Или Мурзик озорной?
Или умный кот Матроскнн
С полосатою спиной?

Пусть он драный, безымянный,
Тощий, как велосипед -
Я свою котлету стану
Отдавать ему в обед!

В общем, я — даю вам слово
(Жаль, что денег нет пока) —
Я б кота купил любого —
И в мешке, и без мешка!

Ми діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах -
безвинні,
тому - не вина,
бо правда - не бродила.
Ми наливалися щасливо
у грудях материнських,
та не сили
в найпершому дитини кроці -
воно ще не навчилось
плазувати,
а колискову слухає,
як гілля -
жовтневої сухоти
затяжні затяжки.
Ми спалені мости,
обпечені - тому зужиті,
а зруб на побудову -
у майстерні кисню,
котра зачинена
на зиму.
Скрижанілі,
як замерзає плин
у річці часу -
ми тріщини у лід,
запущені чеканням
по швам розбіглися,
щоб розлетітися
на всi чотири
вирії -
повернення у точку -
мить,
коли існує
позауявний слайд
на плівці пам`яті
та острах -
засвітитись.

6 Жовтня 2008

Застукає дощами ностальгія.
Зів’ялим листям впаде тихий сум.
В шпаринах вікон холодом повіє.
На мить замовкне міста вічний шум.

Тепло поволі тілом розіллється.
Малюють випари ілюзії чудні.
Затихне тріпотливе моє серце:
Духмяні трави, сонце, літні дні.

Розчиниться ковток терпкого чаю.
Відкрию очі: осінь, вечір, дощ.
Потрібно йти. Навіщо? Я не знаю,
Але залишитись не можу я також.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...


Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

ти розкúдаєш по підлозі свої коси
розірвеш кору асфальту
і пророслими крізь щілини деревами
прикрасиш своє вбрання

не намагаючись зрозуміти безмежжя
заплющиш очі і подивишся вгору
ці розквітлі зелені дерева
так пасують до твоєї сукні

схопивши сніп сонячного світла
спробуєш відчути його запах
віддаючи повітря деревам
поглинаєш їх колір

ми могли би залишитись тут
де асфальт пошматований зеленню
тут де хмари пливуть над деревами
наша юність проходить крізь нас

в один з моїх буднів ти був апельсином.
лиш кидала погляд – сочилася слина…
торкала рукою… Слизила по шкірі…
ти падав в долоню - всі впадини міряв…
ти шкіру знімав, розгортав своє тіло:
напружено-пружне – торкнути кортіло!

стікав по руках апельсиновим соком,
лип, линув до мене, клав пальці до рота…

розпався на дольки, розтанув…

а далі
твій шарм апельсинний спіткала недоля.

в один з твоїх ранків – дванадцятий поспіль -
я смак поміняла.

висока кислотність.

простирадла
шурхочучи
радили
піт струсити
і просто піти

десь між їхніми
м’ятими
платами
відчуття
порозбіглись –
більше п’яти

хтось до шлунку
твого
награфив
стоса мап
і сотню шляхів

в передніжжі
шугали
метафори
і лягали
складками
між брів

простирадла
шурхочучи
радили
в німоті
одягнутись
й піти

на долоні
мапу
розграфити
і забути
що був
такий
ти

щоб дощ тебе запам’ятав
залиш йому контакти
і решту з цигарок


він буде повертатись на лавки автостанцій

щоб звідти добиратись до твоїх днів і ранків

він капатиме лунко у смітники на ґанку

у бутерброди й сумки. він буде повертатись

в подряпинах шукати на цифри схожі шрами


і у пляшки з-під пива затаєно збиратись

і раз по раз спинятись, до себе прислухатись

втікати і захекано на станцію вертатись

аби одного разу в собі ж розчаруватись

в якійсь з газет узрівши: «калюжі – не фонтани»


дощ хоче пам’ятати
твій ледь знайомий крок
залиш йому контакти
і решту з цигарок

містові в вікна холодно
місто дрижить з-під шкіри

світить колінами голими
тре пересохлу віру

стін підібгавши кутики
гріє мале передмістя

хекає товстими трубами
на перехрестя-кисті

містові в душу холодно -
пхає її у міжніжжя

ніс затуля від смороду
п’ятниці.

холод-тиша

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

* * *
von Felice Schragenheim

Що не було тебе, це - неможливо,
завжди, здається, була - ти - усім
це наші кроки разом - в ясність й тливо
через життя і мрію наших снів

Мені належних, з часу, коли у руки
своє ти світло віддаєш - мені
де твого серця цей повільний стукіт
де зможу я воздвигти - новий світ

і в час оцей не втратити спокою
хай згубне лихо, і зруйнують дім
та знаменом несу перед собою
твого волосся - мерехтливу мідь






Dass Du nicht immer warst - ich fass es kaum!
Mir ist, als seien wir stets so gegangen,
so ganz zu zwei durch Leben und durch Traum,
von Dunkel und von Licht zugleich umfangen.

So sehr gehoerst Du mir! seit ich Dich hab,
seit erst wohl zoegernd und doch voll Vertrauen
Dein Herz sich ganz in meine Haende gab,
fuehle ich Kraft, ein Leben aufzubauen.

So geh ich hoffnungsfroh in neue Tage
beim Neigen und Versinken dieses Jahrs,
weil ich wie eine Fahne vor mir trage
den Kupferschimmer Deines Haars.

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

Блюз... Плюс і мінус
гітара... Нічні чари...
Перформанс. Мозку струс.
Рухаюсь - дорога в хмари...

Дімедрол. Коловорот. Укол.
Тут втратити свідомість просто -
Від передозування. Карвалол.
Химери-тіні. Плетиво думок. дорослість.

То колій паралель, то мій кілометраж
І міжміський асфальт ше пам"ятає кроки
То не утопія, і навіть не міраж
У капсулі самотності я заховаю спокій.

У кольорових снах я знову наркоман
Нічними мареннями полечу до мажень
в розчаруванні мороку, я напилась оман -
І - за новою дозою, за трунком вражень...

Проводжала мати
Сина у солдати

Цілує у губи,
Вже зрослу людину,
Як відслужиш в війську
Повертайся сину.

За тобою засумує
Садок, рідна хата.
Лиш тобою у цім світі
Синку я багата.

Пройшло два роки
Присилає вістку
- Зустрічай матусю
Я везу невістку.

Зраділа мати
Побілила хатину.
невістку зустріне,
Як рідну дитину.

Кожен день на порозі
Виглядає сина.
Уже мокра від сліз
У руці хустина.

Через рік
Вістку присилає
-Вибачайте, приїхати
Часу немає.

Мати затужила,
Виплакала сльози
Пішла в церкву.
Помолилась.
-Прости йому боже.

Это – не чувства. Это – игра.
Давай поиграем.
Черные? Белые? Белые ходят.
Мы выбираем.

Может быть чувствуешь что-то где-то
В рёберной клетке.
Но это – игра. Тут проигрыш – часто,
А выигрыш – редко.

Ты выдумал правила – так изволь
Играть честно.
Торг между совестью и поцелуем
Тут неуместный.

Это – игра. И ты хочешь играть.
А я – принимаю.
Я жду, когда ты обиженно скажешь:
«Я так не играю!..»

На душі в тебе дощ... аж злива!
Плачеш все, і намокли дерева
Що ж такого там сталося, мила?
Ти якого злякалася лева?

Я тобі нашепочу казку,
Я тебе обійму та зігрію!
Ти жалійся мені, будь ласка
Я тебе захищу, як умію.

Листва покрылась желтизной,
Мы едим по грибы с тобой.
Да мне приятно быть с тобой.
Ну, час в дороге пролетел,
И мы в лесу, нам хорошо.
Но станет ещё лучше,
Когда найдём красивый гриб.
Но не польский, не опёнок.
С красной шапочкой в горошек.
Каждый мимо проходит и его не берёт.
Мы же на оборот, и с радостью срежем.
И в корзинку положим.
А все удивляться, заметив корзине,
Наш урожай яркий красивый.
Приехав домой, мы надкусим его,
Ты с одной стороны я с другой,
После пивом креплёным запьём.
И жизнь станет лучше,
И всё хорошо.
В каждом из нас викинг живёт.
И Мухомор в нас разбудит его.

5.10.08 / 20:09

Спочатку ми були рибами,
Перш, ніж стати мавпами
В темних глибинах плавали
І залягали на дно
Коли на горі було вітряно
І океан скував лід
Нам було тепло і затишно
Ховатись на глибині.

Ми мчали срібними стрілами
Наввипередки, мов діти,
І почувалися вільними
Під тиском шаленим води.
Кричали любовні меседжі
Від берега і до берега
І дотиками по шкірі
Холодно-гарячим тілом
Свої позначали слова.

А на ніч спати вкладалися
Водою укрившись з зірками
По черзі місяць ковтали
І вени золотом повнились
Стікали краплями поту
На дно золотими монетами
Де вибиті наші портрети.

На зміну приходять епохи
І через тисячі років
На місці моря – пустеля
І дивні малюнки, наскельні
Зображують танець закоханих
Людей, чи то риб довкруг сонця.

Все з нової сторінки
Життя не знає заперечень
Я не боюсь пересторог
Не потерплю ускладнень жодних,
Не зупинюсь ні перед чим,
Щоб досягти твоеї сфери
Дійти, достукатись до тебе
У поле зору, серце, у думки
Моя мета - твое захоплення,
Твій подив, захват, здивування
І врешті- решт, палке бажання
Мене, мене, мене мене...
Яке ніколи не мине,
Яке зігріє в холод дикий
І прохолодою овіє,
Коли в пустелі заблукаю
Оце і все, чому безлика,
Чому тебе собі шукаю...
жовтень 2006

Неважно, плох или хорош,
И не в чести его родня, -
Ребёнка плач пройдёт как нож
По сердцу... ветра молодняк
срывает голос в трубах, но
кто виноват - нам всё равно.
Он будет хныкать или выть -
нам всё равно, кто виноват.
Мы сядем хронику сводить
раскрытых дел, или читать
об океане - а в камине
дискант и рёв, и сердце стынет.

Оригинал:
Chimney Children

Though it might be some spoiled brat,
We sympathize with sobbing child,
Whose parents we might grumble at.
Strong winds breed offspring screaming wild
In chimneys of this hand-made place.
But here no faults we care to trace.
We let their cries and sobs still chime
Without concern for who's in charge.
We sit to index notes on crime
Or read of deeds on ocean's surge
On either side of fireplace moans
That howl in children's range of tones.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -

Приязно читати,
Як пишуть сучасні поети.
А є про сідниці і т. п…
Нецензурні куплети.
І це в молодих
Іде уже в моду
Погане, як рипяк,
Липне!
до людського роду.
В кожного своя тема,
у всіх різні долі,
І нікому не дано
Засівати бур’яни
На поетичному полі.
І я не безгрішний
Помилки теж маю,
Без милиці в граматиці
Потрохи кульгаю.

(МАЙСТЕР-МУЗА-МАЙСТЕРНІ)
Як Майстер я, звичайно, маю Музу,
Яка мене, звичайно, також має.
Її вірші – мені мов кульки в лузу,
Вона мені натхнення підіймає.
Вона така... така...аж слів забракло,
Аж поетичний дух перехопило,
І раптом Зенько, відставний писака,
Псує Її сторінку комент- пилом!
Та як він міг, цей гомінід еректус,
Пародії писати?!! Мацапуро!
Це ж неетично й навіть некоректно,
І я негайно увімкну цензуру!
Я видалю писакам- дискутантам
КликИ, різці, а може навіть кутні,
Повитягаю пломби, імплантанти,
Мости, протези, брекети (присутні?)
Знешкоджу їм ножі, кинджали, вишні,
Китайські штучки й губоньки червоні,
Нехай моя Богиня вільно дише,
Бо тут у мене лиш Вона в законі...
Я затабую посягання ниці,
І заветую некоректні ніки,
Тунці і Збитки! Бережіть сідниці!
Цей сайт для Майстра, Музи і туніки.
ПСИ:
Панове! Що за тиша на Майстернях?
Той, хто не муза, покульгав по тернях!

Капризно изогнута берега искусанная губа,
У суши отходят воды, больно словам во рту
И вместо реприз избитых, когда позовёт труба,
Лучше настаивать паузу на медицинском спирту,
Лучше гитару настраивать (такого наговорит,
Если возьмёт и расстроится изо всех своих струн и сил…)
Видишь: сочится сукровица там где наш алфавит
Откровенной бессонницей-бесстыдницей откровил.
Исполнена безукоризненно сорванная резьба
Эгоцентризма: тризна, свадьба - один мотив,
Но на слуху по слухам модная ворожба:
Никто никому не должен, – вот такой позитив.
О чём бы тебе не сказала я – всё сует-суета,
Между вокзальными залами разницы никакой.
«Какой ты красивый…» - думаю… мельтешат города,
Станций константы теряются… «боже, красивый какой…»
Откроет свои америки нам золотая судьба.
Веки прикрыв ладонями, как мотылька сачком,
Ляжем ничком, где берега искусанная губа.
Пусть нас поднимет музыка, которую подберём.

Не дають гідно встати на ноги
Нам закони, закони свої,
Оббиваємо влади пороги –
Та чужі ми на рідній землі.

Скарги в шафи бездонні лягають,
Від байдужості ломить серця,
Змін на краще вони не бажають
І дебатам не буде кінця!

Нас знищать горілка, наркотики, СНІД –
Війни непотрібне свавілля,
Безславно зруйнує козацький наш рід
Гірке оковитої зілля.

Саджають на голку ще з школи дітей –
Майбутнє всієї держави!
Пов’язку байдужу зніміть ви з очей,
Невже важливіші є справи?

Кохаймося щиро! – Віщують до вас,
– Вдягніть тільки шоломи й лати…
Приємно, що все-таки дбають про нас
І вчать як нам треба кохати.

Поглянути можна в майбутні віки,
До мрій доторкнутись думками,
Та листям пожовклим злітають роки –
Проблем стало більше з роками.

Осінній дощ тихенько мерехтів,
Зірками падав витравлений подих.
Я саме та, яку ти так хотів,
Коли з вокзалу відправлявся потяг.
Затих перон, порозбігались люди,
А ти стоїш з обдертою душею.
Всім серцем віриш:більше так не буде!
Вже зовсім скоро будеш ти із нею.
Та мучить час самотні наші душі,
Годину тягне ниткою в руках.
Та хто кохає, той чекати мусить,
Бо сам обрав такий нелегкий шлях.

Перший корупціонер –
і в країні перший.
Зуб - за зуб і нерв - за нерв:
хто – дурний, хто – менший.
Сумно спогади про нас
стали на папері:
«Вони крали в себе газ
для чужих імперій».
«Повій вітре»… не повій,
там чужинців орди,
там політиків-повій
і магнатів морди.
Вже продали, як повіт,
оптом, по одинці
землю, мову, Заповіт
хлопи українці…
Як прокинутися, як
сон той зупинити.
Мрії сохнуть, як будяк,
що росли, як квіти.
Поіржавіли ножі
у могилі волі,*
зашкарубіли в іржі
й душі наші голі.

*«Народ склав… легенду про
таємний скарб, захований на Чернечій горі.
В легенді розповідалося про те,
що разом з тілом великого Кобзаря на горі
заховані чудодійні мечі, які тільки чекають,
щоб їх узяв у свої руки народ і розметав
світ неправди й неволі,
проклятий гнівним віршем Кобзаря».
(1939 р., травня 8. – З повідомлення про відвідання
учасниками шевченківського пленуму
правління Спілки радянських письменників СРСР
могили Т.Г.Шевченка).
Легенда легендою, але саме ці чудодійні мечі
у тому ж 1939 році 4 квітня радянська влада
шукала на могилі Тараса Шевченка.
Для чого, під прикриттям пошуку місця
для будівництва нового пам’ятника,
розрили святу могилу і відкрили склеп Пророка.
Теперішня влада буремної України переховує
чудодійні мечі, щоб – не дай Боже! – не дістались вони народу.

Володимир Мацуцький

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

Нас много -
Непокоренных,
Не прирученных.
Идем своей дорогой,
К вершине истины -
Стремимся!
Желаем,
В этой жизни-
Определиться.
Иметь свою позицию,
И почитать традицию -
Народа, рода своего,
Не предавая - ни кого.
Веру,честь нести -
Достойно, высоко!
О, грязная , бесчесная -
Политика,
За грош ты покупаешь -
Аналитика,
Он так "тебя",
Представит,
Что с головы на ноги,
Все обставит.
А надо - то наоборот,
Ведь все у нас водоворот.
И со времен Христа,
Не видела Земля -
Правдивого и честного,
Политика,
Который,
Как Христос -
Во имя счастья ,
На Земле,
Правдой и любовью -
Служил,
Многострадальному,
Народу.

(народна приспівка)

Ну ж і хлопець, сучий син!
Правду збреше в очі.

Як порве свої труси –
влізе у жіночі.

*2-го жовтня 2008 року Перший чиновник України
перешкоджав Другому летіти в Москву
на офіційні переговори
з приводу Договору постачання газу в країну.
Для цього Перший забрав у Другого(чарівної жінки)
державний літак на прогулянку з «любими друзями».

2.10.08, зошит «Дитячі віршики».

Знаєш, так склалося: люди – хронічні роботи...
Я ж недобитий романтик в добу інверсії.
Я ігнорую інстинкти, закони. Скоро ти
Теж відречешся від мене шляхом сугестії.
Мілко в зіницях і в’януть веселки. Лезами
Креслю на шкірі прості, тривіальні істини,
Ми не хворіли ми просто були тверезими.
Нас не розстріляно просто отак залишено.
Поглядом в небо. Думками тепер даремними.
Нас повкладали, рядками неначе овочі,
Щоб проросли вже інакшими – просистемними.
Тих, хто прогнив закопали у ями поночі.
Потім ми виросли. Дехто пішов до „правильних”.
Дехто лишився. Лопатні рубці ховаючи.
Щоб там не сталося, роботи не зламали їх,
Хоч і привили бажання померти. Гаряче
У божевільні на розі Лихої й Тихої.
Крила в сорочку і руки слабкі за спиною.
Знаєш... Я дуже хотіла побути втіхою...
Знаєш... Я дуже хотіла побути сильною...

***

Поміж городини, знаю тебе знайду я.
Спробуєм знову. Змайструємо хатку-глечик.
Будемо діток ростити. І все спростуєм:
Наше минуле, лопати та інші речі.
Потім навчишся читати по-між рядками...
І прокленеш і мене, і моє писання.
Скажеш, яка я хрінова дружина/мама.
Просто не вмію я грати в таке кохання.
Ти не повіриш... Закриєш себе і двері.
Речі-валізи-прощання. Тепер ми квити.
Вечір розлився на небі – „Кривава Мері”.
Вибач, що так не уміла тебе любити.

Нічний зорепад.
Загадати бажання
я знову не встиг...

Ностальгічно-еротично пахнуть орхідеї,
не повернуться в буденність мрії золоті,
і невинність не всміхнеться, губляться ідеї,
кольорове потьмяніло, вислови не ті.

Не заплачу афоризмом, не втішу сльозою,
і втечу від перешкоди, скину цей багаж,
і вросту у сіру землю, вкриюся корою,
є потреба — почекаю і стерплю мандраж.

ТІЛЕЦЬ
Поступливим здавався
І працював як віл,
Але коли попався
У пастку з гострих стріл,
То імідж докорінно
Змінив на бойовий,
Бо є межа терпінню
І у тільця в крові.

БЛИЗНЮКИ
Вони одне єдине ціле,
Та сутність різна в них завжди,
Два прагнення одного тіла,
Конфлікт вогню, землі, води.
Їм треба цей ковток повітря,
Щоб вир життя не обмілів,
Духівнику потрібна митра,
Без слуг немає королів.

РАК
Обдарувань немало
Мав од природи рак,
Та сіті заважали,
Чи впевненості брак?
він мав у генах ланку
Підкорення планет,
Але занизив планку
На свій найвищий злет.

Я вже не ліплю глиняних горшків,
Хоча не назовеш мене святою,
І повні вовни сім по сім мішків -
Шукаю правди... З торбою пустою
Іду по світу, наче перебендя,
Який не може мовити і слова,
І жестами змальовую легенду,
Як сім’я обернулось на полову,
Як вимерла весна і осінь гине,
Говерлі серед горла стала крига...
Коловорот води... Священні книги
Повимокали... Час місити глину...

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

Приїздіть в наше місто
В наш квітучий край,
Тут у нас пісня гучно лине
Про чудовий водограй.
Заспівають черемшину,
Про Марічку теж.
У чудовім нашім краю
Радості немає меж.
Вас зустрінуть
З хлібом, сіллю,
Як ведеться тут.
Усміхнеться водограєм
Старовинний прут.
Тут у місті на майданах
Розпустились квіти,
Вам такої красоти
Ніде не зустріти.
Аполлон всівся на мурах,
Афродіта теж.
Наше місто називають
Маленький Париж.

ти - піранья!
полюєш
із дня
у день
на таких
як я -

потопельниць

у молочних
калюжах
жалобних
пісень -
без імені,
без претензій...

ти - піранья!
загризти,
забити
в кров,
розчинити
струмком
у калюжці

молока...

...немає.
скінчилось.
купи.

ти - піранья!
(у мене
на вудці).

Ти посміхався, ти боровся,
І думав: "Це колись мине..."
Трояндою був поколовся
Втрачаючи життя й..мене..

І ти відчув біль і удари,
Що розбивали почуття.
Ти полетів високо в хмари,
Бо ти існуєш без життя...

Ти знову вдягнеш окуляри,
Натиснеш "газ" і полетиш..
І знову хвиля кайфу вдарить...
І знову повністю згориш...

Так, ти відчув життя обман,
Зіпсута смерть..Ти - наркоман:(

В таку ніч на землі має ходити Любов
Бо інакше тоді ж для чого
Свої шати вбирають дерева
Немов сукню з мінливих зірок
І щоранку скидають чергове
Покривало.
І вже скільки лежить по травах
Багрянцю і парчі й оксамиту
Що примхлива нічна богиня
Не схотіла прийняти в дар...

Бо інакше, виходить, даремно
Залишають для неї світло
У напів прочинених вікнах
Щоб бува вона не заблукала...
І даремно тоді світлофори
Демонструють мінливий свій колір
Хоч на цих магістралях самотніх
Вже давно не було нікого.

Бо навіщо б тоді годинники
Рахували кожну секунду
Коли можуть лічити століття
Та бояться, мабуть, пропустити
Ту одну, неповторну мить зустрічі.

І прозоре нічне повітря
Пахне димом, і трошки медом
Це любові парфумів шлейф
Отже десь вона тут, недалеко
Заглядає зірками у вікна,
Шарудить під ногами у листі
І співає мелодії вітру.

Вона може ще тут залишитись
Треба тільки побачити тишу
І зібрати гербарій зірок
Заварити міцний чай із листя
І на вікнах повісити шовк
З кольорової павутини...

Вона завше приходить там
Де її терпеливо чекають
Підсолоджує медом чай
І обмінюється зірками
Бо збирає для себе рідкісні
Щоб десь дуже-дуже далеко,
Десь на іншому краю світу
З кимось ними теж поділитися
Хто її терпеливо чекає...

Не зігнулись, не зламались
Не забули бога.
Побороли зло, відіслали в пекло -
Туди і дорога.
Перебороли зло, пересиділи
В сибірських острогах.
Не стоптались, не згубились
По тюремних дорогах.
За свою батьківщину,
За свою ідею
Перетерпіли страшні муки,
(Не приходилось таке терпіти)
Навіть Одисею.
Проти темряви піднялись
З мрію про світлі дні,
Серед темряви запалили
Досвітні вогні!