Осінь у Києві знову дзвенить,
І спокій за нею услід дріботить.
Я не приховую стомлених сліз,
Шукаю на небі облюблений віз.
Вітер шурхоче – і листя униз –
Холодний, заляканий сів на карниз.
Холодні у ночі бездоннії очі,
Холодні у ночі бездомнії сни...

Осінь заглянула, так, на хвилинку,
Випити просить лиш кави горщинку.
Осінь у Києві знов проросла,
Просить налити хоч трохи вина,
Просить послухати тихі слова,
Про наше гаряче жіноче життя,
Просить хвилинку, а може всю ніч,
Потеревенити щоб віч-на-віч.

Ми, виявляється, дуже подібні,
Даруємо золото, ходимо в сріблі.
Плачемо голосно, тихий наш сміх,
Чиним неправильно – знаєм, що гріх.
Чуєм, що холодно – трохи вина,
І тіло зігріте, й гаряча душа.
Осінь у Києві, осінь прийшла!
Налийте ж, не бійтесь, їй краплю вина...

- Пригортаєш мене за хвилину до нашої мрії.
За вікном білобокі берези кивають чолом.
Та чому ж опускаєш орошені краплями вії?
Та чому ж засмутилась, калино, побаченим сном?

- В тому сні я розтоптана в гаю зосталась.
В тому сні не було чудодійних вкраїнських пісень,
І ворожа рука розважалась зі мною, знущалась...
Потім випили кров і забули про мене в той день.

У зелених роздолах мене пригортаєш у муках,
Вже й блакитне склепіння сміється з порубаних віт...
- Калино моя, нездоланна моя Україно,
Я для тебе труджуся, щоб змив тую кров кислий піт.

Я молюся за тебе, моя молоденька калино,
Хай молитва моя укріпляє тебе й береже.
Хай молитва лунає в просторах твоїх, Україно,
І хай кожна сім’я ту молитву в домівку несе!

Дай же, Боже, нам в єдності, в мужності стати,
Працювати до поту, щоб вогник любові воскрес.
Дай же, Боже, нам розбрат і страх у собі подолати
І зростити калину, могутню, міцну – до небес!

Я в глупу ніч зімкнути ока не могла...
Із бою виглядала тебе, милий,
Так неспокійно спало наше немовля,
Так неспокійно зойкав край наш білокрилий...

Я загасила втомлену свічу,
Поцілувала образ надобраніч,
Молилась довго так за тебе я без сну,
Молилась довго, із слізьми, обабіч.

На подушку стікали поміж сном,
Пекли безжалісно, болюче щоки,
Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,
Причулось раптом, наче тихі кроки...

Розплакався маленький – зголоднів,
Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?
Наш батько в боротьбі зламатися не смів,
А ти ж увесь у нього скоро будеш.

На ноги станеш, міцно проростеш,
Зрівняєш ворога із пилом над землею,
Бо разом з батьком в грізний бій підеш –
І вибореш, нарешті, Україну.

Я вірю щиро, що свята земля –
Та, де пролито стільки сліз і крові,
Де мужність, вірність, вічність проросла...
І де зростають діти у любові.

Немарним, недаремним буде бій,
В якому разом ми усі – за Україну.
Ось, пригорнись до мене – смачно попоїв?
Тепер тихесенько помолимось, мій сину...

Дорога часом вже розбита,
Широким полем простяглась.
Лунає пісня розмаїта,
Ген, понад степом пронеслась.

Я марю тихими ночами
Про сизий український степ,
Цвіркун джерґоче під ногами,
Залито світлом все ущерть.

Трава присохла сіном пахне
І сонце ген палахкотить,
Солоний вітер не загасне,
Піднявсь, мов мрія – і летить...

І десь отам, під неозорим небом,
Стрілою із птахами я лечу,
І мрії розсіваю степом,
І смуток свій, любов свою...

Чому ж, чому ж, коли я спала,
То бачила вві сні степи?!.
А може, так колись літала
Моя рідня, мої діди?

А може, і вони співали -
Спивали довгі вечори.
І степом мрії розсівали,
Що їх збираю крізь віки...

Я не засну, не зіграю для тебе на скрипці,
Я зрозуміла вчорашній непрошений день.
Я замовчала, повисла обіймом на нитці
Наших недоспаних і несинхронних ночей.
Ніч запізнилася, день наступає на неї,
Ніч розлилася, як давнє багрове вино.
Стекла, попросилась у лоно до сплячої деї,
І просочилася в надри – лиш хміль у вікно.
Суму не буде, в кімнаті, як завжди, нас двоє,
Ми розкладемо цю тишу на купи, униз.
А з нею пакунки, даровані щедро від долі.
Ніч утекла, та підкинув вже ранок свій хмиз.

– Хіба не бачиш її погляд – упевнений, зеленоокий?
Квітнева квітка розцвіла, облиш, не руш цей спокій.
В її душі сурмить вогонь – покинь його долати.
Її потрібно берегти, леліяти, плекати.

Їй так потрібен тихий сміх, голублення й опіка,
Зітри цей номер, все дарма, вона вже з чоловіком.
Хіба не бачиш? Що ж мовчиш? Хіба так мало статись?
Ти не здолав, а він впустив, чому б з ним не зостатись?

Зазеленіли очі зеленішим. І вся постава, і хода
Тепер говорять: «Я зігріта», тепер голосять: «Не одна».
Облиш її, не руш цей спокій, тепер ця жінка проросла...
– Так, ти правий, друзяко, – Жінка. Тоді ще дівчиням була.

Розбити всі окови і бігти під дощем...
І не повітрям дихати, а мокрим днем.
Блукати, реготатись разом з громом
І насолоджуватись отчим домом.

Як у дитинстві. А чому б і ні? Чи часто
Нам трапляється чвалати по дощі?
По мокрому асфальті, по калюжах,
І щастя відчувати в зачерствілих душах?

Ясені-красені сплять серед тихої осені.
Справджені мрії моїх прадідівських пісень.
Люди, мов трави: до осені стосами скошені.
Люди, мов трави...

Я не чекала на тебе з минулої осені.
Я попрощалась з колишнім в той день.
Тільки от трави лежали у полі орошені.
Тільки от трави лежали...

Спали під снігом до нашої білої осені,
Цієї, що зараз нас чаєм із неба вмива,
Стиглі смарагди на землю із хмари припрошені.
Стиглі смарагди з покошених трав...

М’яко стікали по тілу без дозволу осені,
Спрагло ковтались, мов наші врочисті слова.
Схоплені вітром і миттю усім розпорошені.
Схоплена вітром словесна війна...

Я не відпущу тебе, не спитаю у осені.
Я не відпущу, бо більше вже так не знайду.
Я не відущу, бо трави давно уже скошені.
Я не відпущу і наіть сама не піду.

Застигло літо в тебе на повіках,
Наповнене, пахуче та густе,
Скотилось долі по обвислих вітах
І соковитий спокій спрагло п’є.

Палає літо в тебе на повіках,
Неначе сонце красне у дворі,
Росою вмите, викупане в ріках,
Зеленою косою впало на столі.

Застигло літо, дні його останні
Стікають поволеньки в путь;
Животики вже випуклі й чеканні –
Так матері малечу ждуть.

Ще кілька днів й золотоока осінь
Зірветься з породіллями в танок,
І упаде до рук їй, свіжій, босій,
Із яблук, груш та збіжжечка вінок.

Ще кілька днів цвістиме на повіках
Твоїх замріяних ця ніжна руть,
І кілька днів живе ще не на стріхах
Вагітна жінка, яку всі літом звуть.

Ще кілька днів п’яній її красою,
Її сміливістю, смішливістю, чуттям.
Ще кілька днів кохай її такою,
А потім відпусти, лиш попіклуйсь дитям...

Коли багряніють вікна будинків
від заходу сонця –
Пейзаж міста усміхається.
Я не знаю, скільки
це триватиме –
годину, хвилину, пів?..
Вдивляюся у вечір
в очікуванні ночі.
Вдивляюся у захід -
в очікуванні снів.
Годину, хвилину і пів...

Не знаю, де закінчується щастя,
але чекаю, де народиться життя.

Відбиті поцілунки сонця
Сповзають по її спині,
По золотавому волоссі
У тиху пісню на ріці.
Відбиті поцілунки неба
Блакитніють в її очах,
У відблисках цих уст солодких,
У травах свіжих на полях.
Відбиті поцілунки вітру
Обпалюють мене до тла,
Відбиті поцілунки квітів
На голову мою сповза
Із її рук, тонких та ніжних,
І білих-білих, мов піна.
Відбиті пахощі живиці
Вплітаються в її пісні,
Букет безладний з диких квітів
В бездумні танці польові.

Як озеро в горах високих –
Холодна вся її краса,
В безодні тих очей глибоких
Метає блискавки гроза.

Не зможу я отак стояти,
Отак дивитись в тут грозу,
Або помру, щоб не злякатись,
Або розвернуся й піду.

Чи пам’ятаєш все,
що було позатамтого серпня?
Чи пам’ятаєш пахощі
принишклого дощу?
Чи пам’ятаєш ті веселощі дитячі,
як в парку метушились досхочу?
Чи бережеш в душі усі ті миті,
і аромати лісу і вогню,
і необірвану, не зіграну –
а вдало-вчасну тишу?

Як я роблю...
Як я весь час роблю...

Принеси мені ромашки й зачини вікно,
Тут вже забагато вітру.
Я у легкій сукні, і по плечах пробіг холод.
Запалю свічку, щоб зігріти руки
І хоч трохи тебе.
Ти у чорному, тобі личить, а мені?
Я теж заручниця відсутності...
Малюю помадою червоні троянди
На дзеркалі, щоб хоч якось
Розфарбувати тишу.

Зорі, такі далекі, і нагадують тебе.
Бо ти невдовзі теж будеш далеко.
Тисячі кілометрів – значна відстань,
Якою вимірюється розлука
І поки що моє життя.

Я заквітчаю косу і стану русалкою.
Залоскочу тебе до плачу,
Цілуватиму жадібно-гаряче,
Холодитиму душу святу.
А потім піснями й лілеями
Затягну на самісіньке дно,
Досхочу наводився з енеями,
Наливай же хутчіше вино.

Заквітчаю я косу фіалками
І ходитиму мавкою в снах,
Навіть тінню з тобою блукатиму,
А пісні мої вчуєш в дощах.
Я попрошу із сміхом невидимим
На сопілці, ще раз щоб зіграв,
Напою тебе трунком незвіданим,
Зачарую, щоб навіть не знав.
У полон заманю тебе місячний,
У полон, що в зелених лугах.
В твої очі дивитимусь чисті я,
Щоб знайти там сп’яніння і страх.

Я покличу всіх подруг із темряви
І усіх потерчат із води.
Їх згубили ви, люди, ви – чистії,
І тепер вже не чистії ми...
Лоскотатимем кожного пристрасно,
Затягнемо в болото, на дно.
Вибачайте вже, може це жадібно,
Та любити нам більше не мо...

Ми зустрілися на зламі століть
Біля старенької ратуші,
Потріпаної війнами й роками,
Та все ж – живої, а головне –
Нашої.

Рідна ратуша у рідному місті,
Рівна бруківка й занадто слизька.
Ми тримаємося за руки,
Ковзаємо по ній, і наш сміх
Заливає темряву ген понад цим
Нічним шпилевим дахом.

Так дивно стояти на перехресті
вітрів, сторіч, ще міжвоєнних
кам’яних будинків,
війн і ярмарків,
на перехресті зустрічей –
й стривожено дивитися
один одному ув вічі,
відчуваючи всю велич миті,
відчувючи всю велич ночі
й тихих ратушевих снів.

Падають зі стелі елементи ночі.
Мозок-піраміда врізався в пустелю.
Як собі постелю, (і якщо захочу) -
Так і буду спати у чужій постелі.

Руки не складаю - діафрагма в русі.
Бог мене будує, мов складний конструктор.
"В погляд скла добавив. На, покористуйся.
Складнощі in future." Футуризм-інструктор.

Дайте мені тишу, речі навколишні.
Сон мене колише: "Упокіймось з миром".
Надька - не остання. Третій - не є лишнім.
Залишусь собою: хоч дурна, - та щира.

Ритм, подаренный прочтенным:
то ли смехом, то ли стоном,
то ли пламенем зеленым –
плавит мыслей лед.

Заплетая шаг и слово,
То беспечно, то сурово,
Этот ритм нахлынет снова –
А потом уйдет.

Я бездомен и безгласен,
Для доверчивых – опасен,
Путь мой – самому неясен;
Вот уж скоро год –

Только блики, ритмы, тени,
Рябь от смены настроений,
Пена тающих сомнений,
Россыпь серых нот.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Тисне громами гроза-артилерія,
Небо від полум’я пекла сахається –
Світу бентежного дивна містерія.
В храмі розбитому голос зривається.

Криком пронизливим чорнії ворони
Землю стрясають, неначе гарматами.
Сонце осколками тріснуло в сторони.
Душі зотліли за вічності ґратами.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Світ від ударів постійних здригається.
Тріщини злісно відригують лавою.
Над попелищами дим ввись здіймається –
Кості біліють зловіщою славою.

Сцена батальна стоїть панорамою
Жахом роздертої криво реальності –
Аркуш закреслений кардіограмою
Вічного фатуму, вічної даності.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Зошити списані рівними строфами.
Сонце втопилось в імлі.
Світ захлинається під катастрофами
Грізним вулканом землі.

Зошити списані. Все перекреслене
Чорним чорнилом навхрест.
Світ цей залишиться. Рід же наш весь мине.
Як не чинив би протест.

Зошити списані. Долі спинилися,
Ніби на фотокартках.
Світ запитає, чому ми змінилися.
Краще синиця в руках?

Зошити списані. Аркуші крилами
Залопотять на вітру.
Світ, із якого удаль відлетіли ми,
Виллє піснями журу.

Зошити списані. В вирій лелеками
Всі подамося кудись.
Світ рецидивами туги нелегкими
Ще нагадає колись

Зошити списані рівними строфами,
Долями в довгих рядках.
Світ, що здригається під катастрофами,
Людство несе на руках.

Ти не чуєш мій голос, ти відчуваєш мій гнів
Тобі по барабану що двічі в тюрмі я сидів
принесла від сусідки гітару
написала на листку:
“Зіграй, а я заспіваю як Софія Ротару”

я не вмію руками показати твій алфавіт
не знаю хто такий Шарль де Лепі,
якого числа народився цей шанований тобою старий дід

мені легше людині перерізати пару вен, вкрасти, вбити,
у пеклі панове додивитесь світом визнану “Кармен”
окрім мене ніхто не знає що в тебе є голос
ти моє серце, слова які ти пишеш створюють новий глобус
ти моя Софія Ротару, я люблю твій спів під “Трембіти” гітару.

На горбах старовинних львівський вокзал
Де ще відчуєш запахів ніжних хорал
Ти живіт у якому завмерли глисти
Тільки сині вагони возять листи
Цицька – хлібний кіоск
Наповнений м’якоттю запашний кусок
Продавщиця в халаті – сосок
Хочеш попести її, хочеш куси
На листовому залізі лишились кісти
Грецький бог у формі – монтер
Стукає молоточком – згорблений, лисий бобер
Вулик на Йова колесах, чорні коліна
Зачерствілий пряник затер її ім’я
“Одеса” – на лобі я прочитав
Потяг поволі рухати став.

На балконі алоє, на підвіконні прозорий клей.
Інструкція на якій порося, відро з помиями несе.
Лист фанери сусід попросив,
Краще б води склянку налив.
Різав раму для старої ікони.
Вірші мої для високої худої корови.
Курка на вулиці хреститься дивно ко-ко.
Дядько Сергій зламав рамено.

...А сердце мечтало. Во сто раз сильнее, чем в детстве.
Так, как о прекрасных дворцах мы мечтали у моря.
О том, чтоб скорей завершилось проклятое бегство,
чтоб зАжили раны, и вечер согрел, успокоил.

Не много мне надо: мигни огоньком - ах, улыбок
не многих прошу, лишь одну, мне надо-олго хватит!
И, солнце затмившие, ветхие сдвинутся глыбы.
Го-лод-на-я! Роскошью будет единственный луч!
Луч правды!

Хотелось любви. Но когда? Кругом войны и споры.
Защиты и нежности - я ж до сих пор раскрасивая!
Страна... Упиваешься славою, но богатеешь позором!
Кощею-Бессмертному просишься в руки, Россия!

Я видел: под ворохом палой листвы
Дремало усталое пламя.
А ветер чуть слышно касался травы
И снов, что шуршат под ногами.

Я слышал, как звездного света струна,
Касанием ветра задета,
Запела, напомнив дыхание сна
И запах цветущего лета.

Я знаю: осенний туман – это сон
Росы прошлогоднего мая,
И в мае росой возвращается он –
Я видел,
        я слышал…
            Я знаю.

1.
Говорок елейный – шепоток келейный,
Бегают букашками шустрые зрачки.
Мягкая ладошка, влажная немножко…
Как бы экой мрази не подать руки.

2.
Кулаком пудовым – по доскáм дубовым,
Грохотом гранита – речи камнепад;
Взгляд – огнеопасен, пуст и слишком ясен…
Часто недоволен – вечно невпопад.

Я люблю на лице – ветер,
За спиною – вразлет крылья,
Да в глазах – океан света,
Да в крови – зов Твоей силы.

Я люблю тишину леса
И безбрежную синь моря,
Те минуты, когда весел –
И когда превозмог горе;

Я люблю замечать в людях,
То, что искрой Твоей кличут -
Теплый отблеск любви, чуда,
Отраженье Лица: личность.

В нашій долі повинно щось, нарешті, змінитись,
Скільки можна нам йти невідомо куди?
Не бажаєте ви разом в церкві молитись?
Об’єднайтесь тоді для здолання біди!

Інтереси держави, народу, Вкраїни –
Справа честі, панове, коли ще вона є,
Не лишайте нащадкам політичні руїни –
Час реформи законів у житті настає.

Час реформи законів в Європейській країні,
Для життя й процвітання у достатку для всіх,
Помаранчеві ви, чи біляві, чи сині –
Інтереси держави відділіть від своїх!

Домовляйтесь невтомно, не виходячи з Ради,
Не працюють Закони вже п’ятнадцятий рік!
А не в змозі – тоді відречіться від влади,
Щось достойне зробіть в наш знедолений вік!

Хтось ходить між вишень, низький, волохатий,
Ховаючи погляд в траві,
Бояться виходити з хати дівчата,
Замовкли в садах солов’ї.
Там тінь, чорна тінь худорлява блукає,
Як тільки стемніє в селі,
Зустріне кого – то до смерті лякає,
Бояться дорослі й малі…
Старий дід Панас випив з кумом слив’янки,
Три чарки хильнув “на коня”,
– Сиділи б ми, куме, з тобою до ранку,
Та ниє щось клята спина.
По повній за кума здоров’я хильнули
Вже й пісня згадалася їм:
Як швидко дні кращі мої промайнули –
Не буду вже я молодим…
Обнялися з кумом, про щось говорили,
Пан місяць дивився на них,
А зіроньки ясні так ніжно світили
З небес недосяжних, святих.
Прощалися довго – та все ж розійшлися,
Додому пішов дід Панас,
Стежинонько рідна, додому стелися –
Хоч ранній, хоч пізній вже час.
Іде дід Панас, щось тихенько співає,
А зіроньки сяють ясні,
То місяць, напевно, стежину хитає,
Стежину хитає мені.
Жартує пан місяць, жартує над нами,
Всміхаючись нам з вишини,
Напевно, тому не старіють з роками
Ні місяць, ні зорі ясні.
Аж раптом тінь чорна в кущах промайнула –
Не бачив її дід Панас,
Низька й волохата на діда стрибнула,
Дід впав у калюжу якраз.
Не чули жахливого крику такого
Давно старожили села,
А діда Панаса з грязюки, страшного,
За ручку та тінь підняла.
Дід дивиться – мавпа! Низька й волохата!
– Чого ж ти лякаєш, дурна?
Побита, подерта, худа та кудлата
На вигляд – голодна шпана.
Блукаєш давно ти по нашій країні,
Лякаєш старих та малих?
Відмию тебе, нагодую… віднині
Ти знову смішитимеш всіх.

ШУКАЄШ ніжності,тепла
ПИТАЄШ перехожих де знайти й нема

ЧЕКАЄШ коли піде самота
А вона собі з тобою відпочива

НАДІЄШСЯ когось зустріти часом
Та у нічному ліхтарі немає гасу

ЛІТАЄШ у безодні хмар
Та все шукаєш щастя дар


ПИТАЄШ місяця про Нього
Та вперто він мовчить ...
... і знов нічого


ЧЕКАЄШ сонця щоб сказати
Що не знаєш де шукати

НАДІЄШСЯ зросити його своїм коханням
Але для тебе цей світанок є останнім

ЛІТАЄШ поміж грозових ти хмар
Та безнадійно ти шукаєш щастя дар

Наливайте чарку, наливайте другу,
Утоплю я біль свій, прожену я тугу.
Тільки щось горілка смутку не знімає,
Сум по самі вінця серце заливає.

Не міцна горілка, не бере за душу,
Від кохання, мабудь, пропадати мушу,
Від очей блакитних, щедрих на оману,
Не шукаю більше я в житті талану.

Що ж мені робити, щоб тебе забути?
Піднеси чар зілля та додай отрути,
Наливай у чарку, наливай у другу,
Прожену тоді вже я із серця тугу.

Гроші змиють і кров, і тортури,
І безвинним підкинуть вини,
І пройдуть непомітно крізь мури,
Зрадять те, що не має ціни.

В наші душі нахабно вдеруться,
Підкупивши, проникнуть у сни,
Безкоштовно сльозинки проллються,
Та й вони теж не мають ціни.

...А інколи самотньо. Не питай.
Не відповім, та й зрештою, не варто.
Розпечений безсонням небокрай
Світанком тут зовуть. Повір, не жарти!
Вже не до жартів і "не до людей" -
Такі листи... А вересень вирує...
В кашлатім небі срібний дощ сумує,
Бо промовчить, не заспіва пісень.
Бо пусто тут, нема кому співати,
І ти - далеко і неназавжди,
І я - також. І губляться сліди...
Про що тобі у цім листі змовчати
Іще?... Чекай, читай
(вправляйся в орігамі?)
Мої пусті, як сніг у сні, листи.
Коли у серпень спалені мости,
Слова прості, але мовчать листами...
І ми вчимось читати їх... Прости,
Сумуй за мною літніми містами...

М. Б.
I

Во вторник начался сентябрь.
Дождь лил всю ночь.
Все птицы улетели прочь.
Лишь я так одинок и храбр,
что даже не смотрел им вслед.
Пустынный небосвод разрушен, *(1)
дождь стягивает просвет.
Мне юг не нужен.

II

Тут, захороненный живьем,
я в сумерках брожу жнивьем.
Сапог мой разрывает поле,
бушует надо мной четверг,
но срезанные стебли лезут вверх,
почти не ощущая боли.
И прутья верб,
вонзая розоватый мыс
в болото, где снята охрана,
бормочут, опрокидывая вниз
гнездо жулана.

III

Стучи и хлюпай, пузырись, шурши.
Я шаг свой не убыстрю.
Известную тебе лишь искру
гаси, туши.
Замерзшую ладонь прижав к бедру,
бреду я от бугра к бугру,
без памяти, с одним каким-то звуком,
подошвой по камням стучу.
Склоняясь к темному ручью,
гляжу с испугом.

IV

Что ж, пусть легла бессмысленности тень
в моих глазах, и пусть впиталась сырость
мне в бороду, и кепка - набекрень -
венчая этот сумрак, отразилась
как та черта, которую душе
не перейти -
я не стремлюсь уже
за козырек, за пуговку, за ворот,
за свой сапог, за свой рукав.
Лишь сердце вдруг забьется, отыскав,
что где-то я пропорот: холод
трясет его, мне в грудь попав.

V

Бормочет предо мной вода,
и тянется мороз в прореху рта.
Иначе и не вымолвить: чем может
быть не лицо, а место, где обрыв
произошел?
И смех мой крив
и сумрачную гать тревожит.
И крошит темноту дождя порыв.
И образ мой второй, как человек,
бежит от красноватых век,
подскакивает на волне
под соснами, потом под ивняками,
мешается с другими двойниками,
как никогда не затеряться мне.

VI

Стучи и хлюпай, жуй подгнивший мост.
Пусть хляби, окружив погост,
высасывают краску крестовины.
Но даже этак кончиком травы
болоту не прибавить синевы...
Топчи овины,
бушуй среди густой еще листвы,
вторгайся по корням в глубины!
И там, в земле, как здесь, в моей груди
всех призраков и мертвецов буди,
и пусть они бегут, срезая угол,
по жниву к опустевшим деревням
и машут налетевшим дням,
как шляпы пу`гал!

VII

Здесь на холмах, среди пустых небес,
среди дорог, ведущих только в лес,
жизнь отступает от самой себя
и смотрит с изумлением на формы,
шумящие вокруг. И корни
вцепляются в сапог, сопя,
и гаснут все огни в селе.
И вот бреду я по ничьей земле
и у Небытия прошу аренду,
и ветер рвет из рук моих тепло,
и плещет надо мной водой дупло,
и скручивает грязь тропинки ленту.

VIII

Да, здесь как будто вправду нет меня,
я где-то в стороне, за бортом.
Топорщится и лезет вверх стерня,
как волосы на теле мертвом,
и над гнездом, в траве простертом,
вскипает муравьев возня.
Природа расправляется с былым,
как водится. Но лик ее при этом -
пусть залитый закатным светом -
невольно делается злым.
И всею пятернею чувств - пятью -
отталкиваюсь я от леса:
нет, Господи! в глазах завеса,
и я не превращусь в судью.
А если на беду свою
я все-таки с собой не слажу,
ты, Боже, отруби ладонь мою,
как финн за кражу.

IX

Друг Полидевк, тут все слилось в пятно.
Из уст моих не вырвется стенанье.
Вот я стою в распахнутом пальто,
и мир течет в глаза сквозь решето,
сквозь решето непониманья.
Я глуховат. Я, Боже, слеповат.
Не слышу слов, и ровно в двадцать ватт
горит луна. Пусть так. По небесам
я курс не проложу меж звезд и капель.
Пусть эхо тут разносит по лесам
не песнь, а кашель.

X

Сентябрь. Ночь. Все общество - свеча.
Но тень еще глядит из-за плеча
в мои листы и роется в корнях
оборванных. И призрак твой в сенях
шуршит и булькает водою
и улыбается звездою
в распахнутых рывком дверях.

Темнеет надо мною свет.
Вода затягивает след.


XI

Да, сердце рвется все сильней к тебе,
и оттого оно - все дальше.
И в голосе моем все больше фальши.
Но ты ее сочти за долг судьбе,
за долг судьбе, не требующей крови
и ранящей иглой тупой.
А если ты улыбку ждешь - постой!
Я улыбнусь. Улыбка над собой
могильной долговечней кровли
и легче дыма над печной трубой.

XII

Эвтерпа, ты? Куда зашел я, а?
И что здесь подо мной: вода? трава?
отросток лиры вересковой,
изогнутый такой подковой,
что счастье чудится,
такой, что, может быть,
как перейти на иноходь с галопа
так быстро и дыхания не сбить,
не ведаешь ни ты, ни Каллиопа.

1964

* 1. "Холодный небосвод разрушен" - в книге "Новые стансы к Августе"
(1983).

Да не будет дано
умереть мне вдали от тебя,
в голубиных горах,
кривоногому мальчику вторя.
Да не будет дано
и тебе, облака торопя,
в темноте увидать
мои слезы и жалкое горе.

Пусть меня отпоет
хор воды и небес, и гранит
пусть обнимет меня,
пусть поглотит,
сей шаг вспоминая,
пусть меня отпоет,
пусть меня, беглеца, осенит
белой ночью твоя
неподвижная слава земная.

Все умолкнет вокруг.
Только черный буксир закричит
посредине реки,
исступленно борясь с темнотою,
и летящая ночь
эту бедную жизнь обручит
с красотою твоей
и с посмертной моей правотою.

у передмісті осінь косить
усіх підряд
живих й не дуже
медузами лежать калюжі
і жалять ноги
ті що босі

опівдні небо плодоносить
додолу яблука
і Єви
на листі жовтому дерева
виводять власноруч
доноси
на тих
що подались у вирій
де начебто побільше платять
а хто родився не у латах
також відходить
тільки з миром

бо всі птахи із пісні родом
несуть у дзьобі дітям ноти
у дзеркала питаєш
хто ти?
й сльозами вкотре
гасиш соду

лиш осені вологе личить
мов кожній жінці
мокра блуза
шкодує про незрячість Муза
й до ніг своїх
бандуру кличе
мов пса-поводиря
якому
довірила і душу й тіло
чиясь рука зайшовши з тилу
кидає сірника
за комір

горить руде волосся
вії
горить усе єство Гоморри
лиш край дороги світлофори
стоять самотньо
мов повії

«Розчиняються запахи, лінії, барви і звуки»,
Проростає у кроки мої тихий шелест дерев
Мої очі – як небо, як хвилі трави мої руки,
Що в обіймах тримають і не відпускають тебе.

Тихим подихом вітру так легко торкнуся обличчя
Ніжним щебетом птахів розвію самотні думки
Подарую тобі поцілунок із присмаком вишні
Щоб здавалися сном всі що були минулі роки..

...Ціле літо ми п’яні були від сонця і квітів
Світ шукатиме нас – ми йому не розкажемо де ми.
Прийде осінь – ми листям яскравим летітимем з вітром
І проллємось на землю з гори веселковим дощем...

Сірий кіт, кольору дощу
Жовті очі, кольору блискавки
Сидить на вікні і слухає шум
Води, що стікає по шибці вниз.

Він дивиться вниз, на світ дощовий
На мокрі дерева, будинки, людей
Так пильно й уважно. А може він спить
Й муркоче тихенько котячих пісень.

У темній кімнаті, загорнутій в тишу
На стінах танцюють невидимі тіні
І котик їх лапками ловить, як мишку
Й складає в рядочок в гербарій осінній.

Пухнасті клубочки сірих котів
Летять в хмарнім небі, лишаючи тільки
В калюжах невидимі оку сліди
Які розвіває пронизливий вітер.

ми зустрінемось, вип'єм зеленого чаю,
як завжди о п'ятій, як завжди без цукру.
тут стільки намішано - паузи, зустрічі,
зайві квитки, проблеми з коханкою...

теплі трамваї, набиті знайомими,
міст над рікою, злива над містом,
вхідни смс-ки - ну шо ж Ти так бісишся?!
ще одна спроба поставити кому.

в осінньому парку навзнак - обличчям до неба,
кава за гривню, пусті переходи.
і десь перетнулись. я зайнятий. шкода.
абонент ігнорує. не зараз. не треба.

але хтось залишає під'їзди відкритими,
ламаний english, руді кошенята,
і Ти забажаєш солодкої вати,
і Ти все одно залишаєшся рідною...

Все тій же Н. Н.


Казиться вечір. Дрімко на серці, дрімко…
Казяться речі – вглиб заповзають жінки, -
Стіни вповзають, стеля вповзає, вікна…
Жінка вмирає, вкотре вмирає… Звикне?

Їй до снаги відлига, чиясь скорбота –
Жінка-відкрита-книга і -дім-робота,
Жінка-розбите-серце, -підбите-око,
Жінка-поклич-озветься, -душа-широка.

Це не для неї вічність – стіна з графіті,
Їй, мов у рукавичці, затісно в світі,
Діри в самотнім ложі латає тиша,
Жінку образить кожен, а сам ще гірший...

Плавиться вечір. Скроню цілує нічка.
Плавляться речі. Жінка-щоденна-звичка
Долу розпустить коси, як день, обріже,
Зійдуть на очі роси достигло-ніжні…

Досить імен собачих, глухих і ницих,
Може, в куточку плаче чиясь цариця?
Люди не люди інколи, просто сходи…
Ми переходимо,
Нас переходять…

Ті, кого кличуть дітьми світла,
Ті, що зростали серед чар,
Ті, що з промінням сонця квітли,
Блакитним сяйвом серед хмар.

Та, що сміється уночі,
Та, що палає від думок,
Та, що літає ідучи
І та, що чує сміх зірок.

Той, що не спить, бо не до сну,
Той, що згорає від бажань,
Той, що відчув всю глибину
Тужливих зоряних зітхань.

Та, що живе запалом мрій,
Та, що прозора, як вода,
Та, що на вістрі всіх подій
І та, що завжди молода.

Той, що у пошуку завжди,
Той, що незвідний, як туман,
Той, що постійно йде туди,
Де спокою бурлить вулкан.

Та, що гуляє небокраєм,
Та, що існує серед меж,
Та, що домівку кличе Раєм,
Та, що, як кисень для пожеж.

Той, що сидить в своєму гроті
В тюрмі червоного вина,
Чекає істин в кожній ноті -
Для нього киснем є вона...

Існує щастя існувати,
Існує радість від буття,
Але на крилах не літати
Тому, хто не пізнав Життя.

Отак за днями дні проходять,
За ними тиждень, місяць, рік...
Та свого місця не знаходять
Оті, що молоді навік.

Всечекання тривало,
___________ а проводи враз промайнули —
Кожен з друзів бажав:
___________ “В добру путь! Хай все буде – гаразд!”
І четвірко країн
___________ враз за обрій шляхи розчахнули,
І чотири кордони
___________ здійняли шлагбауми враз.

Тіні голих беріз
___________ під колеса жертовно лягали,
Заблищало шосе
___________ і багнетом зійшлось вдалині.
Вічний смертник – комар
___________ розбивався попереду шало,
Обертаючи скло
___________ лобове
_________________ на картину Далі.

Скільки дивних мазків
___________ на змертвілому цьому покрові,
Скільки сірих мозків,
___________ комариних роздушених плевр!
Вибухнув ось один,
___________ до знемоги напившися крови,
Щоб червоним штрихом
___________ закінчити дорожній шедевр.

І думки, що ледаче
___________ у тім‘я моє стукотіли,
Ринули у пробій –
___________ спробуй кожну візьми та злови!
І постукався час
___________ до машини моєї щосили, —
Я впустив час змарнілий,
___________ замішений кимсь на крові.

І з бинтів чиїсь очі
___________ до мене в авто зазирнули
І спитали: “Куди ти?
___________ На захід?
___________________ Вертайся назад!”
Здивуватись не встиг –
___________ кулі зовні метал дряпонули, —
Я почув лиш: “Лягай!
___________ Не спиняй!
_____________________ Бережися!
______________________________ Бомблять!”

Отой перший наліт
____________ був не так, щоби надто вже й дуже:
Ось когось поховали,
____________ присипавши ледь однострій,
Вийшли постаті темні —
____________ з узбіч – на шосе, по калюжах,
Як по тому колись,
____________ дивуватись машині моїй.

І вже зникло шосе –
____________ мій єдиний та вірний фарватер,
Лиш – смерек стовбури
____________ без обрублених мінами крон.
Безтілесний потік,
____________ грузько так, обтікав радіатор.
За останню добу
____________ я не зрушився ні на мікрон.

Я заснув за кермом –
____________ бо зівання зсудомило рота, —
Чи за вуха вщипнутися,
____________ а чи торкнутися вій?!
Поряд в кріслі укляк
____________ хтось в лахміттях сержанта піхоти:
“Бач, трофейна мерзота, — сказав він, —
____________ а зручно у ній!..”

Ми поїли з сержантом
____________ домашніх котлет та редиски,
Знову він здивувався:
____________ а звідки таке у війну?!
“Брате, я, — каже він, —
____________ вісім днів, як поснідав у Мінську.
Щиро дякую! Їдь!
____________ Буде час – може й знов загляну...”

Він подибав на схід
____________ із загоном, сумним, як недоля,
Мирний час просочився
____________ ізнов до авто крізь броню,
І дивився на мене
____________ єдиною жінкою поряд,
І казала та жінка:
____________ “Зморився! Давай – я зміню!”

Все у нормі, на місці, —
____________ кордон вже, нас двоє у тиші.
В тридцять років провалля
____________ роз‘єднує різні світи.
От щітки загойдались
____________ і скло стало трохи чистішим, —
Ми побачили знаки,
____________ закликані застерегти.

Крім нечастих вибоїн,
____________ усе не в воєнному стилі, –
Тільки ліс – молодий,
____________ та крізь бруд, що по склу знов поліз,
Два багнети мене
____________ полоснули морозом по шкірі,
Догори гострячиськами –
____________ мирно,
__________________ не так, щоб навскіс.

Тут, на трасі прямій,
____________ необстрілене «я»
___________________________ уявляло,
Що воно десь отут
____________ воювало в близькому гайку, –
Саме тому мені
____________ і шосе це багнетом ставало,
І від свастик ошмаття
____________ метлялось на цьому клинку.

Живемо, наче кинуті лялечки вуду
в чорторий, головою на зтин,
рятівний налаштує апостол Іуда
акваланг – що твій щирий бурштин.

До мети манівцем, поодинці та рясно,
сорок тисяч на коло у льє,
і на доказ розкрив, і ліхтариком клац - на
Жуля Верна євангеліє.

Нетямущі, отож, покладайтесь на голос
«вправо-вліво-на місці-вогонь»,
хліб наш шаховий дай нам та гумовий посох,
а тим, іншим, не вперше, либонь.

Видих-вдих у булькАх вітчизняного диму,
перший-другий, з дзвінком до дзвінка,
Дефіцитне світило над нами, над ними,
Ніби слоїк з ікрою з пайка.

Ще не вийшов занурення термін в блуканнях
по слідах, по двоїстому «зась».
Чом він: Хто – запитав - з поміж вас на прощання
поцілує мене і продасть?
......................................

Оригінал:

Мы так долго живем, погруженные в чудо,
будто в бочку на заднем дворе,
к нам приходит подводный апостол Иуда,
акваланги его - в янтаре.

Говорит, собирайтесь в дорогу, длиною
в 40 тысяч мучительных лье,
и фонарик включил, и раскрыл предо мною -
от Жюль Верна Евангелие.

Вы, товарищи, темные в этих вопросах,
сомневаться и медлить нельзя,
вот вам шахматный хлеб и резиновый посох,
вот протоптана мною стезя.

Пузырьки выпуская, качалось кадило…
Рассчитайтесь на первый-второй!
Дефицитное солнце над нами всходило,
словно баночка с черной икрой…

…до сих пор продолжается это скитанье
по следам от раздвоенных ласт.
Почему он спросил: Кто из вас на прощанье
поцелует меня и предаст?
___________Александр Кабанов

Доброе утро, гиблое дело!
Мятые брюки- на мятое тело.
Мятой запахла в заплатах рубаха,
Кофе разбавив сонетами Баха.

Доброе утро, хмурые тени!
Трезвые мысли пьяного гения
Резво вылазят из разовой тары
Из под кушетки незыблемо-старой.

Доброе утро, медные звуки!
Пахнет печалью, долгой разлукой.
Пахнет вокзалом и актовым залом,
Пристально пахнет чужими глазами.

Доброе утро, доброе утро!
Хриплые стоны голоса мутного.
Муторным скрипом в недрах кармана.
В комнате сонной пахнет обманом...

Все видят меня насквозь,
Но только ты во мне
Отражаешься.
Все меркнет гортанным криком,
Пробегая холодком по спине.
Закономерно...

Все видят меня насквозь,
Но только ты меня не понимаешь.
Воздух
Искрится плотностью запахов,
И я, запахнув плотнее пальто,
прячу душу от хлодного
ветра...

Все видят меня,
А тя делаешь вид,
что не замечаешь,
как я прячусь от всех, кроме тебя...

Все видят меня насквозь,
Но только ты просачиваешься
Наискось,
Оставляя за собой вмятины
от каблучков.
Между нами неизбежность...

Знешкоджую пам'ять. Біжу. Доганяють. Впала.
Мене потоптали телята, корови, свині.
(А коні мене обминули.
Коні не винні)
Що більше потопчуть – то більші можливі бали.
А потім на Жашків. Там дуже солодкі дині.

Солодкі до сказу. До злипу в кишках і в роті.
Я буду їх їсти, хоча і неможна, на ніч.
І буду сидіти на телефоннім дроті.
Бо дині корисні у ремісійному стані.

І ти зрозумієш усе о четвертій ранку.
А я загальмую і …в дих тобі аперкотом,
І замість хустинки тобі протягну фіранку…
Ну, шмаркайся вже, і біжи на свою роботу.

(А ти безробітний?
Боже, яка гидота…
А я тобі диню…
Бодлера тобі і Гессе…
І без відпочинку з тобою
до сьомого поту..
а ти виявляється
просто мав інтереси…)

Розірване серце. Зім’ята, зґвалтована постіль!
А може ти, хлопе, до всього іще й бомжуєш?
Узяв запальничку. Клацнув. Лунає постріл…
Я падаю. Знов на спину. Жуй мене, чуєш?

(не хочеш? Уже пожували?
яка підступність!
Авжеж, ти не перший
і думаю, не останній…
але ж зрозумій,
я сьогодні в такому стані…
і динь переїла.
Й телята топтали. Тупість.)

За дротом летять
Гвинтокрилі лелеки. Ступор.

По всій Землі - горять вогні,
Виходять ріки з берегів
І надра, стомлені й німі,
Дарують дикий регіт...

Земля прийшла до рубікону,
До вибору своїх шляхів
І ось, подібна до дракона,
Вона всі спалює мости...

...А Бог втомився від війни
З дияволом у наших душах
І тільки: "Люди, Ви куди?"
У натовпі глухих промовив...

І в небі згасла зірка,
що люди Сонцем звали здавна...
назавжди...

…А…


Подумай ты, зачем мне жить!…
Без твоих глаз, твоей улыбки!…
Взамен тебя, придется воду пить!…
Где плавают желаний рыбки! ...

Я мысленно рисую контуры лица…
И чувствую тепло дыханья…
Ты начинаешь нежно виться…
Как ангелы осенней ранью…

И две сестры я схоронил…
Порезав руки, вены в кровь…
И лишь одну из трех любил…
«Надежду, Веру и Любовь»…

Ты для меня ценнее жизни!…
Ведь что она в сравнении с тобой!…
А ты меня дразни, дразни…
Я вытерплю любимая!
Постой! ...

Я буду ждать сто тысяч лет! ...
Идя в конец седьмого света…
И повторяя: « Нет и нет»…
Люблю тебя моя Джульетта…


5.07.2008.

19:57

…Усім хто впізнав себе…


Ніколи так ліниво, не сходило ще Сонце.
Ніколи Місяць ще, так швидко не тікав.
А я лежу й дивлюсь собі в віконце.
В обіймах трьох пляшок, які на вексель взяв.

Нема турбот в яскравого життя!
І пари переходять в жадний сон.
Навколо купи лиш вонючого сміття.
Моя професія, як дяді Васі – хрон!

«П’ять років пива, свята і ночей,
Безсонних, довгих і в коханні.
Прожити так…!» - і гній тече з очей,
«Не просто провалятися мішком у спальні!»

А скільки з тих часів скурилося трави?!
Напевне засадили б невеличку Білорусь!
Ходячий труп заказує усім гроби,
А я під кайфом плану, тихо ржу і прусь.

І стільки пережив! Ховайся хоч у жито!
«В газеті є про мене десь стаття!»
Промовлю я і відригнуся сито.
Зоветься так: «Студентськеє життя».

7 вересня. 2008 р.
9.44 ранку.

- Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!
- А ти? - питаю я. - Хто ти,
Що правиш іншим панахиди

І тешеш мари і хрести?
Основи? Хто тобі їх видав
В оренду? Хто їх так загидив,
Що вже не змить, ні зішкребти?

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?
Мов квочка, всівся на основах,
За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.
Та ти, між іншим, не Юпітер.
І я, між іншим, теж не бик.

Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,

Редактори - сановні пси -
І цензори, старі шакали,
Не в заді, в задумах шукали,
А ще й аматори краси

В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд під хвіст собаці.
А може... там бацил нема.

І нас на понт беруть даремне.
Бо що як скажуть: "Діло темне,
І служба йде, і тут тюрма".