Дихаю.
А часом - задихаюсь…
Падають.
А чи то пропадають
посмішки,
мов яблука із саду –
несмачною теж буває
правда.
Чи гірка,
чи кисла,
чи цукрована –
може ще і
не запатентована,
але б’є
і якось не промазує...
Б’є у серце…
Іноді лиш фразою,
іноді
(це як кому захочеться)
промовчить,
а часом зарегочеться
так, що в’януть вуха,
чи душа - до п’ят.
Так живемо:
хто – кого
і як…
А в житті
бувають різні випадки,
що і правді
вже немає виправдань.
Хоч би що було
поза ефіром,
але й правда має мати міру!

спиняюся. бо програла. бо кохаю.
злякалася. бо пропала. бо не знаю
ні назви цій хворобі, ані імені
моїй біді новій в подобі гри. мені
так холодно. бо крига все. бо ти - ворог.
своє рядно мені несе теплий морок.
спиняюся. бо я слабка. бо ти сильний.
спиняюся! бо два стрибка - і ти вільний.
спиняюся...бо в повітрі риба гине...
спиняюся...бо по вітру безвість лине...
пробач мені, що порвала нитку кожну
пробач мені, що кохала, скільки можна...
спиняюся. бо програла. бо вмираю...
всміхаюся... (бо украла ключ від Раю)

Годинник - маленьке хиже створіння -
шкіра,скло,хитрувате обличчя.
Крадеться заздрісно попідтинню
Збирає братів на північне віче.
Годинник завжди нападає з-за рогу,
Шукає,сволота,чого би ще вкрасти!
Годинник боїться каміння важкого -
Одвічного ворога з іншої касти.
Годиннику страшно на сніжних вершинах,
Тоді він блідне,в колінах слабне.
А ще - він дуже крихкий на стинах,
Суворого часу дитя нахабне.

А ми боїмося,що крізь його рани
Втікає наш час,
І вічність на день коротшою стане...

Нарешті я прийду. І поруч сяду.
І вже не озиратимусь назад.
А хочеш винограду з мого саду?
Я саме йду садити виноград.

А хочеш - ми діждемся листопаду,
Присівши на межі на спориші?
Настане день збирання винограду,
Як ти настала у моїй душі.

Бетонний світ, як не горни.
Кімната, стеля, край балкону,
І за вікном усе з бетону:
Суцільний простір кам’яний.
Якраз навпроти, тет-а-тет,
Стоять у вазі мертві квіти.
Немає виходу до світу,
Єдиний вихід – інтернет.
Вже майже темрява, хоча
На стелі висить штучне сонце,
І день звеличує, мов стронцій,
Похмура лампа Ілліча,
Помітна ледве, видно – звик
До світла кольору сапфіру…
З’явившись ніби з потоймиру,
Тупоче тихо домовик.
А він – самотності косар,
Косою звуку тишу косить
Під корінь, створюючи досить
Вагомий доказ – ти не сам.

Ти обираєш втечу.
Ліктями просто в квітень.
Лілії у волоссі
Труять думки про ніч.
Ніби засмаглі плечі,
Всі ліхтарі без світла.
Тільки тобі і досі
Душно від слова «ні».
Ти обираєш втечу.
Чоботом в чорну землю.
Все, що чекав, збулося.
Сумно твоїй весні.
3.03.09

Матір
Маємо милу
Мову маємо мудру,
Містить міжзоряна
Мрія
Майбутню майстерність
Митців.

Ми
Мусимо мати
Мужність,
Мов меч металевий
Міцну,
Мороку мракобісся
Мстити
Моралі мушкетом
Метким.

Може
Марнуємо мозок
Милицями мови
Москальскої,

Мов мавпа
Микаємось масово,
Мудрість москалика
Маємо?



***


--------------------------

ПЕРЕКЛАД
Цікавості заради:

--------------------------


***

Мать
Имеем милую
Язык имеем мудрый,
Содержит межзвездная
Мечта
Будущее мастерство
Художников.

Мы
Должны иметь
Мужество,
Словно меч металлический
Крепкое,
Мраку мракобесия
Мстить,
Морали мушкетом
Находчивым.

Может
Расточаем мозг
Костылями языка
Москальского,

Словно мартышка
Мыкаемся массово,
Мудрость москалика
Имеем?


***

02.03.09

*
Пишу на днях,
як аркушах паперу,
Чорнилом ночі
Радісні пісні.
І витирає вітер хмари-плями.


Туш (робота автора)

*
Ти далеко від мене –
серце вогнем пече.
Поруч – разиш мечем.

*
Цілунки, як ропа,
на спраглих вустах.
Умиваюся морем.

Передпівневий ледво додивився сон,
де дівку мацов де-попало моцно,
де у мого села не міняний фасон
ще за часів, як Лєнін ліз на ноцник.

Моє женило тістом на очах росло,
сивуха не крутила карузелі...
Там голова сільради біг у ліс ослом
за ним юрба іачила "веселих".

Там агроном-швагро був схожий на паркан,
а сто Сірків синхронно-задньо-лапо
меліорацію вивчали і канкан,
і він від того — то рипів, то крапав.

Ветеринарша отелилася в хліві,
щось довго фельдшер витягав за роги,
кричав рогатому: "Твій тато у Москві,
туди пошлю, як тіко вийдуть ноги!"

Чи то весна іде, чи ще яка біда?
Передпівневі сни у струнко стійці
розбовтують, мов на весіллі тамада,
котрій би то віддатись нині дівці.

3 Березня 2009

самотні голі стіни... за вікном життя.
таке повсякденне
стіни бачать і чують, хоча
пам'ятають не мене

жорстоко-солодкий день сьогодні
і ніч без прикрас
ми з тобою жахливо голодні,
і ковтаємо нас

на жорстокому таймері- двадцять чотири
хто придумав таку добу???!!!
мені мало себе з тобою,
а ти не скоро скажеш "прийду"

не залишиш, але поїдеш,
тобі мало тебе зі мною,
не залишу, але залишусь
одна... ні, не одна!!! з собою.

чрм ці вікна рентгеном ретельно
мою душу знову досліджують???
я ж лише так, перехожа, напевно,
лише затримала погляд невпевнений

Перелітна весна
Виринає шумливими гніздами,
перелітна зима
їй лишила сльозу на ріллі.
Вітерець - лошеня
припадає тремтливими ніздрями
до розкоханих трав
у пашистому лоні землі.

Мерехтять у очах
весноденням розбуджені повені,
і народжує світ
все нові, і нові небеса,
де в безмежжі пливуть
сріблорунням Пегаси підковані,
прелітним зіркам -
їх підкови замісто кресал.

А розбурханий світ
вже летить і розходиться колами,
манівцями планет,
мимо чорних нелатаних дір.
Немовлята кричать,
Бо лелеки приносять їх голими,
Їм би сну і тепла,
І ніколи б не знати зневір.

Перелітні думки
повертаються стиглими віршами,
і бажання чомусь
до кохання одвічно летять.
Нам насняться птахи
в ніч, коли ми планету залишимо...
А допоки весна -
то погріймося біля багать.

Скучно мне, Господи, скучно на этой земле.
Пафосом слов не добавить веселья. Не кстати
Дымка обыденных будней в заоблачной мгле.
Дней, как фальшивых червонцев - за век не истратить.

Вечность твоя столь же зыбка, как дым на ветру,
или зажженная спичка. То вспыхнет, то гаснет.
Участь свою из скрижалей твоих не сотру.
Веры ли нету, а может на это согласна.

Здесь в марте ярче виден снег,
и как сто лет назад, графиня,
тут сосны, обступившие со всех
сторон Ваш желтый особняк,
стоят высокие поныне,
все также на снегу стоят.

Из башни виден край земли -
кусочек – не дойдя до горизонта -
он в железнодорожный сплин
уходит, превращаясь в поезда,
и дальше в бликах мартовского солнца
он испаряется, как талая вода.

Ваш дом, он и теперь приют
тем, кто себя назвал поэтом,
и так же стены узнают
их по растрепанности душ,
по-прежнему здесь много света
и тени тают на свету.

Пускай прошел двадцатый век,
который был для Вас началом,
но в марте здесь все тот же снег,
и между сосен и осин
он чист, а в небе талом
все та же мартовская синь…

Неволя нам не дасть спаніти,
Розслабитись, погомоніти,
Неволя розуму.
Для нас - закриті двері майже всюди,
Допоки волі не здобудем,
Тяжкої воленьки,
А там, знайдеться не один гетьман,
Що ладен в рай нас повести,
Чистіші божої роси, у нього очі.
Як у всіх, що рай земний нам обіцяли,
і доти людям потурали, допоки міцно не взяли,
до рук страшної булави,
якою знову нас загнали в неволю тяжкую.

Скільки губиться вІршів
на дорозі життя. Щодня.
Скільки слів і думок
ще не сказаних.
Вони завтра без нас
проростуть в небуття. Майбуття.
У медово-полиновий
присмак забарвлені.

Колись побачив я тебе у сні,
А наяву не зміг пізнати,
Тоді веселому мені,
Тепер несила відрізняти, сон та реальність.
Де ти є?
Куди поділась?
Дай вгадаю,
Ти довела мене до краю,
та й розчиналась в моїх снах.
Як злий міраж на небокраю.

Хмарочоси як перископи підземок,
За шпилі ангели чіпляються крилами.
Маракатова безодня,
я- капітан Немо
поділюсь із тобою
останніми силами.
Боюсь замулення твоєї автентичності,
Мене ж приваблюють принади темені.
Загортай, не кваплячись,
у вітрило Вічності,
і скажи, хоч натяком,
відпочити де мені?
У глибинах осені - листя-риби зграями,
Поділюся з ними я літерами-крихтами,
І пройдуть між ребрами
паралелі – палями,
палями бетонними...
Але ж треба ... дихати!

То бекає, то мекає,
то телиться, то стелиться,
то зазиває меккою.
(а дітлахів – лелекою)
А я - гнию в Гам-мериці.

То любиться, то губиться,
то копне, курче, качкою,
то наведе, де треба ціль.
(йой кіко в серці камінців)
Пошлюсь родині пачкою.

То маститься, то рипає,
то скруту п`є ґальонами,
навчить – які то типи є...
(шат-ап, холєро лихая)
Розв`єжу ґудз Гудзоновий.

Хай хрумає, хай міситься,
хай хає хоч би й матами –
і так піде до біса все.
(є каша – буде й миска, сер)
Та літака лапатиму
на ну-їх-бакс додомово.

2 Березня 2009

Как счастлив ты, когда тебя любовью окружают,
И как несчастен ты, когда тебя же отвергают.
Как переменчива любовь! Изменчива, как ветер:
Родится утром и умрет, когда наступит вечер.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

*
Думки, як пилюка,
люстерко покрили.
Витру – тебе побачу.

*
Вітру важко спинитись –
вже вітрила напнув.
Лише бризки довкруж.

*
Я знайшов тебе,
радосте знову.
Де взяти віку?

Давай оживемо разом
Одночасно
Після штучного дихання
Рот в рот
А потім зігріємось
Під однією ковдрою
З гарячого неба
На простирадлі
Пісочного кольору
Під мелодію хвиль
У стилі хіп хоп
І не будемо соромитися риб
Які підглядають
Своїми круглими очима
Без повік і вій
За нашим шаленими спробами
Вижити після зупинки серця
Рибам цього не зрозуміти-
їм не буває холодно.

Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

погляд крізь тюль
молитва під чорним куполом неба
і бідкання на складність простору
що пронизує дротами головоломок
мозку півкулі здавлені

погляд крізь тюль
молитва за ґратами
тюрми свого сум’яття
і подяка за тюльку віри
на сніданок обід і вечерю
в обмін на спокій
в обмін на зіржавлення
в обмін на смерть

погляд крізь тюль
молитва в розчині
концентрованої кислоти існування
і звинувачення в рідкості
дощу психотропного
і сонця збуджувального
бо видзьобує печінку
безкрилість наша

погляд крізь тюль
молитва за межею чекання
і возвеличення безодні невідомого
де потонути хочу

погляд крізь тюль
молитва посеред невіри і невіруючих
і вдоволення виросле з непідкоримості
бо один я такий

Біжиш у небо, гублячи знайомих,
бо відстані між вами в сотні мрій.
Колишуть казку і щоденні втоми,
це вибір їх - сімейний буревій.

В солоні сварки вгрузли по коліна.
Кастрюлі, серіали, діти.
Ви мали разом йти в Афіни,
на прощу вирієм летіти...

Окремо заплутуєш стежку прудку,
попереду в тебе Тибет і Карпати.
Вигулюєш вірші на повідку,
а час консервує усмішки і дати.

Хочеться обійняти
Твою голову
подивитись
У твої голубі очі
Хочеться сказати щось
Що-небудь
Як-небудь
Просто торкнутись словами
Твоїх уст
Крізь них пропустити
Своє тепло
Тобі холодному.

Дихання стає частішим
я боюсь що нас можуть
почути
думками занурююсь у твоє
тіло
продираючи м’які стінки
артерій
хочу бути в тобі
Слухати зсередини
дивитись на світ
твоїми зіницями
впіймай мій погляд
я тут
в тобі
не сумуй за минулим
дивись лише вперед
тепер нашими
очима.

Пальці м’яко торкаються
Тіла
нігті ковзають по гладкій його
поверхні...
я хочу тебе
серце б’ється в ритм з Твоїм
кожен цей стук
творить нове життя
в мені
тоді хочеться померти від
страшного приємного
неземного відчуття
Життя
що пульсує як вулкан
в тобі
в мені
що найбезмежніше
у нас удвох

Весна іде—
Красу несе,
За нею вкрок—
Сезонні знижки,
На дні доріг—
Коктейль гляссе,
І верх жадань—
Вузькі спіднички.

Бери плакат—
І на парад,
За справу травня і цвітіння,
Замети сядуть на шпагат
Від переляку потепління.

Обсіли ластівки дроти—
Готують полум’яні спічі,
Знайомство йде, і вже на „ти”
Зверталися до мене двічі.

І під моє нове пальто
Злітаються до серця грітись,
Сніги щезають, як фантом,
Весна іде—
Крокує світом :)

(Пісенька для маленьких)

Сонце глянуло униз -
Довело зиму до сліз.
По дорозі мчить потік –
Це від сонця сніг утік.

Приспів:
Шу-шу-шу, шу-шу-шу,
Шуби ми скидаємо,
І Весну, і Весну,
І Весну вітаємо.

Холодів уже нема,
До побачення, Зима.
Коли знову прийде час,
Завітаєш ти до нас.

Пісня

(З книг «Нас не подолати» і
«Ось опудало влади, можна бити».
Як нагадування.)

Завтра –
знову бій за правду,
від болю – до болю,
то на Раду,
то на зраду –
за твою, країно, долю.
За надію
й щастя крихту,
без яких нам і не бути,
подолаймо ж, браття,
кривду.
За майбутнє!
За майбутнє!
По безладдю,
по руїнах –
до свого йдемо Собору.
Будь собою,
Україно,
Україно –
будь собою!

14.12.04 р

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

Культом стає кохання поглядів
Далеких, тутешніх чи з власних поверхів
Хатинок на березі моря чи річки
Рибалок без якоря на лаві в лимані
Посеред поля з води срібної тіні
У брудному небі в’януть хмари
Старі шини у водоростях й запаху риби
Тримають на собі берег, як старі черепахи
Свої спокійні мармизи місцеві забіяки
Продають за новини, за відмінність
За подих міста чи центру, зрештою, гідність
Тримати в руках вузлики щастя
Босоніж ступаючи, дрібниці красти
Виплітати з них мозаїку життя
Як тюремні колажі, але руки тремтять.
29.02

Жовтим дротиком марно закріплено крилату мрію
Солодкаву, мрія тане від теплих променів думок
Розчинається у відмерлих клітинах шкіри
У залишках від подиху вчорашнього вітру
Він виплітав свої розповіді з тирси, не маючи гілок
Темрявою огортаючи холодний час, що не зігрію…
Створюючи неохайні корзини й крихкі папери для міри
Принципів, шептав про мотиви його гніту
Моєю персоною, швидкістю й впевненістю
Що людина дорівнює тварина коли вкрита жестю
Коли руки лагідно торкалися місць лоскоту
Вмикає страждання, зрештою все є ним
Брудним нажаханим й смішним
Бажанням… тепер мені
Як рибі у брудній воді
Нема чим дихати під впливом мрії
Тому й закріплюю дротиком на сіру стіну
Її відбиток у шаленому вир»ї
Несправдженого, нажаль не віщого, приємного сну.
Добраніч. Цілую. Не люблю!!!!!!!!!
11.01.09

Іноді так хочеться чиїхось теплих обіймів
Що втрачаючи волю й мету лечу в нікуди
На кінчику ножа з попелу невинних
Виткано два слова «ніколи=завжди»
Доторком погляду подихом доторку
Зливаються всі почуття в емоційно одне
Душа не знайде на небі затишну хатинку
Якщо ховатиме почуте в кишені – мине
Мине її доля мине як у всіх маргіналів…
Знищує голос сопілки потужні фанфари
Летиш в нікуди до доторку ніжного погляду
Розрізаючи повітря клювом обсмаленого какаду
Чи це схоже на рясну подобу, або й правду
Або на поетичні схеми мертвого звукоряду
23.11.2008

I tuoi occhi così belli
brillano come stelle,
amore mio dolcissimo
abbracciami fortissimo.

Il cuore mio è come il fuoco,
il fuoco dell'amore,
abbracciami fortissimo
sposo mio carissimo.

Dolce mio tesoro,
abbracciami fortissimo
e baciami mille volte,
i tuoi baci sono dolcissimi.

Abbracciami fortissimo
marito mio amatissimo,
mai ti stanchi di dir le parole
“ti amo... mio amore...”

Українська жінко!
Яка ж ти красива,
Красою своєю
Весь світ полонила.

Працюєш, як пташка,
Зранку до ночі
Допомогти рідним
Ти дуже хочеш.

Мандруєш світами
Далеко від дітей і мами.
В найми ти пішла,
Щоби родині допомогла.

Допомагаєш родині
І всій нашій Україні.
Не жалієшся на своє життя,
А віриш в краще майбуття.

Українська жінко!
Велика тобі хвала,
Ти підставила своє плече
І несеш тягар життя.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23

Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Час так летить стрiнким потоком,
Картинки днiв летять за ним,
Учора бачив я дитинство,
Сьогоднi наче посивiв.

Зi сходом сонця обiймався,
З заходом зовсiм навпаки,
З людьми привiтно я вiтався,
Чи не вiтався взагалi.

Iз натовпу, хтось тисне руку,
Чи то не тиснув, а тягнув
Як ворога свого народу,
Як злодiя усiх часiв.

Звикли дивитися у гору,
А, що за сила в нас самих?
Чи може, добре вам ходити
Придуркуватим по землi.

Учора в радощах плекався,
Весь день сьогоднi в самотi,
Одне життя, моє багатство
Хто зна, що завтра буде з ним.
***

Снігом впала на землю хмара.
Перше березня – не весна ще.
Чотирнадцяти днів отара
Пропасеться – і буде краще.

Намилується сонце снігом
На прощання. І сніг - струмками.
Це остання зимова відлига
Зустрічає весну сльозами.

Розкриває свої обійми,
Солодкі, звабливо- пряні,
Несподіваний ранок-
сонце.
Я піду до нього у прийми.
Гаряче? То й нехай поранить,
Попече аж до
бронзи.
Це насправді зовсім не страшно,
Якщо сонце є й навіть світить-
Маю вірний шанс не
пропасти.
І у сутінках пащ та хащів
Можна вижити й навіть жити.
Де моя зубна
паста?!

Легко сон торкнувся фіранок
Глянув ще раз в шибку та й пішов.
Тихою ходою свіжий ранок
До кімнати впевнено зайшов.

Бачить В ліжку, біла і румяна,
Мов троянда перша на весні,
Чорноброва юная Тетяна
Спочиває у солодкім сні.

На густі та довгі чорні вії,
схожі на пушинки снігові,
Опустились кольорові мрії,
мов тендітні феї лісові.

Ранок погасив зорю останню
Перший промінь сонця запалив.
Усміхнувшись, обійняв Тетяну
І чоло до щічки притулив.

Прокидатись Тетяна так не хоче,
Але будить ранок невблаганно.
Прохолодою її лоскоче
Й мовить їй: « Пора Тетяно,
Вже піднялось в небі вище сонце.
Подивись лише – вже нерано,
Заглядають промені в віконце,
Досить спати, моя біла панно»

Заплела Тетяна чорні коси
Мов царівна дивиться із ганку,
А навколо діаманти – роси,
Сяє все у білому серпанку.
ДОБРОГО ТЕТЯНО РАНКУ!!!

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

У поета душа тендітна (амбітна).
І по вінця у ній благородства (оцту).
Він всю правду у очі (аби не мовчки).
Сонце – тільки для нього світить (діти :)).