І знову вечір.
Скоро ніч.
В кімнаті грає музика,
Звична річ.

І звичні інші речі...
Думками обтяжені плечі.
(Надворі тихо,
Це так... До речі)

Словамии вкритий простір.
Слова стають німими,
І часто хочеми ми
Німими бути з ними.

На місці зараз те,
Що рухалось раніше.
Хоч сумно всім буває,
Та дещо-таки тішить.

Байдужість ходить рядом,
І дихає, як звір.
Від того звіра, мабуть...
Стає поганим зір.

Стає невидним зовсім,
Що треба, а що ні.
Від того всього часто
Хтось тоне у...

Чому так важко спати,
Хтось хоче запитати.
Але, скоріше всього,
Не дано цього знати...

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Командовать войском, справлять триумфы,
Примерить награды, волнуясь слегка –
Это приятно и интересно. Гораздо труднее
Убить Спартака.

Сметая стоны, стены и страны,
Рим – твоя слава гремит в веках!
Но оказалось, что очень сложно
Убить Спартака.

Он, гладиатор, не раб, а воин.
Сила дремлет в нем для броска.
Война войною, но так непросто
Убить Спартака.

Убить свободу… В себе, в другом ли
Не каждый сможет, дрогнет рука.
И только ангел имеет силу
Убить Спартака.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Ми завтра будем рідні назавжди
Складем шинелі у кутку кімнати
Позв’язуєм до купи молитви
І будемо бездихальні стояти

Один навпроти одного і майже голі
Зализувати будем розпашілі долі
І будем чути пульси автоматів
Що стерегтимуть нас
Допоки день вмиратиме

А кадрами з німого аніме
Втікатимуть оті дими патлаті
Тобі присняться гори в галіфе
А я піду гармати присипляти

Облачається небо у зливу,
заколисує усміх колишній,
вітер кличе сльозу до пориву,
цнота губиться цвітом у вишні.

А на плечі спадає "ніколи",
в зачарованім колі розлуки -
опоясаний зір видноколом
та мольбою піднесені руки.

Та не чутно ні "кар", ні хоралів -
ніби воїн останній загинув,
ніби з далі складається далі,
а з нічого - моя Батьківщина.

І наколоте колотом шалу
докалатує серце у клітці.
Скільки б, серденько, ти не співало,
та до неба сходилися східці.

Та ще стукає, стискує слово -
щоби з Богом у душу летіти.
Від весни й до Святої Покрови
я лататтям лататиму літо.

І бринітиму піснею бризу,
колисатиму усміх колишній,
бо краплиста спадатиме риза
на цнотливість розгублену вишні.

15 Травня 2008

Пісня солов’їна
Лине по гаях ,
Від покриття асфальту
Аж Потіє шлях.

Поети співають
Про нічній зорі.
Заспівали б вони
Про людській долі.

Як бабуся
Виживає на водиці.
В багатіїв
Розбухнули пиці.


Не соло
На радузі співати
Про долю народу
Віршем розказати.

Викривати хиби,
Що заважають жити,
Із джерел народу
Поетику пити!

Мальчики бесятся, мальчики – черти,
Мальчикам – толпы, афиши, концерты,
Мальчикам жить – чтобы очень красиво,
Мальчикам – грохота, месива, пива…
Мальчикам – девочек очень солидных,
Чтобы под тушью глазенок не видно,
Глупых глазенок – но цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчики –с-пальчики - взрослые дети,
Мальчикам – парочка десятилетий,
Тают в дыму беспорядочно мысли:
Мальчики были, но мальчики вышли…
Севши на шею, конечности свесив,
В ухо воткнувшись когтями депрессий,
Мальчики ноют, ведь цель то – одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчикам – денег бы, мальчикам – славы,
Мальчику – сильным бы стать, а не слабым,
Мальчики смотрят угрюмо-беззлобно,
Сильным быть трудно, а слабым – удобно?
Мальчик тоскует трагично-красивый -
Гений непризнанный, горе-мессия,
Нервы сдают, но ведь цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума.

под Аркой Триумфа -
в терновом венке,
кровавые шрамы
и пот на виске

бездушные взгляды -
как бремя оков;
измученный странник -
любимец богов.

Занадто холодні пальчики.
Достатньо глибокі погляди.
Суцвіття моєї вірності
Зриває відвертий жест.

Твої зорепади ніжності
Летять до моєї сумочки.
До зачіски липнуть спогади.
Кумедно звучить протест.

Занадто горять ліхтарики.
Достатньо весняні сутінки.
Вузькою здається стежечка.
Великий на двох підтекст.
11.05.08

Вінком терновим виснажені скроні
Немов колючим дротом у полоні

Думки закуті у кайдани болю
Кричать і прагнуть вирватись на волю

Крізь кров пекучу та нестримні муки
Несуть хрест долі вже тремтячі руки

Рубців по тілу безліч від нагайки
У небі злі стерв’ятники мов чайки

Кружляють і голодними очима
Слідкують за кривавими плечима

Терпляче серце з вірою у Бога
У кожного своя Хресна дорога

Усе що може бути найстрашніше
Було Ісусом пройдено раніше

Заради нас і нашого спасіння
Молитва сила віри і терпіння.

химерних
_________ хмар
______________ похмурі
_____________________ храми
збудили дощ,
___________ а потім й грім
бив,
____стукав
__________ в грозові тамтами
і насолоджувався грі
дів
__блискавиць,
______________що в танці блиску
крутили
________ крапель
________________ карусель,
де ніч -
_____ як яблуко -
______________ повисла
над
____світом
__________ стомлених
____________________ осель...
у темряві
________ хрестів
__________________ з віконець
слова молитви
_____________ при свічах
стікали:
_______ «Боже-охоронець,
спаси й помилуй…
_________________ ще не час»...

Древній Київ дрімає в каштанах
Сниться йому старина
Князівські чвари братерські,
Похована майже забута
Ота сива давнина.
Як вищій Олег половців бив,
Ольга Христа прийняла,
Володимир Русь охрестив,
Яка міфічних богів мала.
О роздроблена Русь!.
Вічні братерській чвари
Єднання і спільність, і сильну державу
Навіки її поховали.
Із попелу історії піднімися Русь.
Роз’єдналися три дочки Україна, Росія, Бєларусь.
Так в світі давно вже ведеться
З одного дерева гілля розійдеться.
Сіються нові покоління.
Вже другій гени, друге вже насіння.

Історія знову зможи повторитися
Вже наші князя за престол
Начинають битися.
Ділять Україну на ліву і право – бережну
З народом князя будьте обережні!
Люди сучасні не із давнини.
Вашим чварам не потерплять вони!

Йде день - хоч на руках його носи,
хоч роздавай кульбаби парасолі
та задирай, де стигне рай - носи
за долі всі розгадані паролі.

Сьогодні сонце в оплесках на біс,
в моїй замоленій до сліз молитві.
І я впускаю небо під укіс -
і кошу хмари, наче поле - битва.

Віднині світ в долонях, ніби птах,
тремтить від щастя - певності злетіти.
І я збираю світло на устах,
та віднімаю право відніміти,

бо повен віри аж по вінця вен,
бо чую янгольску з-за хмар трембіту.
В такий опальний перед Богом день
не гріх і заживо в собі згоріти.

14 Травня 2008

Л.Я.

Ти дихаєш сумом, а він
Стікає руками поволі.
У цій наділюзії болю,
У цій двокімнатності стін

Ти зАвжди один.
ЗавждИ…
Зі страхом, або безсонням,
Із кроком до підвіконня
(єдиним одним)...
Не йди...

це місто з осадом твоїх очей
яких майже вже не пам’ятає
на дотик
мій погляд

насправді
я залишилася
назавжди жити
під твоїми
віями

мені там затишно
волого і
трохи
лоскітно

а решті
світу
надіслали

мою
ксерокопію

так що не вірте
тим кольоровим
снам
у яких є я

краще
вбивайте ті
шляхи
які
когось із кимсь
роз’єднують

дорогу
Луцьк – Львів
судомить
туманами

1786

Is there a whim-inspired fool,
Owre fast for thought, owre hot for rule,
Owre blate to seek, owre proud to snool,
Let him draw near;
And owre this grassy heap sing dool,
And drap a tear.

Is there a bard of rustic song,
Who, noteless, steals the crowds among,
That weekly this area throng,
O, pass not by!
But, with a frater-feeling strong,
Here, heave a sigh.

Is there a man, whose judgment clear
Can others teach the course to steer,
Yet runs, himself, life's mad career,
Wild as the wave,
Here pause-and, thro' the starting tear,
Survey this grave.

The poor inhabitant below
Was quick to learn the wise to know,
And keenly felt the friendly glow,
And softer flame;
But thoughtless follies laid him low,
And stain'd his name!

Reader, attend! whether thy soul
Soars fancy's flights beyond the pole,
Or darkling grubs this earthly hole,
In low pursuit:
Know, prudent, cautious, self-control
Is wisdom's root.

Крутись, крутись, лiхтар осiннiй,
Промiнням тусклим перший iнiй
На гiлках яблунь освiти,
В солодку пору дрiмоти
Перемiщай моїх героїв.
Як вдало правило засвоїв
Про пiдмет, розтановку ком,
Школяр, що iнодi тайком
Прогулював уроки мови
Наташа судить, супить брови,
Коли торкаються полiв
Стержнi червоних олiвцiв.
Останнiй зошит прогортала,
Рука спочинку вимагала,
Схиляє плечi, гнучкий стан,
Лягає на м'який диван.
Лице затисла мiж долонi,
Розсиплись завитки по скронi,
Вiд свiтла чи переживань,
Та не вiд втомливих навчань
Яскравше снiв моїх iскриться
Блищить Наташина зiниця,
Двi краплi помiж густих вiй
Стiкають по щоцi пружнiй.
Колiнця вкупi, п'ятка в п'ятку
Вдаряють жваво, межу шатку
Руйнує пара струнких нiг
Їх досвiд стримати не змiг.
Ах, ножки, ножки, свiжу рану
Топтать, не колючки бур'яну,
Так звично, так солодко вам,
Як примiрять заморський крам.
Який нещасний не змiняє
Вщемлену гордiсть як засяє
Веселка сонячних колiн
На дотик їх, на їм уклiн.
Таких от нiжок струнких пара,
Як найвитонченiша кара
Тривожить часто мої сни
З приходом теплої весни.
Та досить зваби, справжню цiну
Я знаю круглому колiну.
Згубивши розум, не одну
Сплатив жорстоку данину.
За помилки, за опiр долi
Я вже покараний доволi,
З тим примирившись, дав зарок
В полон до нiжок нi на крок.
До бiса слово, слухи, сором,
Лиш бiсикiв запустять хором
Очей травневi кольори,
В запасi в них є номери
Достатнi, щоб забути зразу
Бiль, осуд, смiх, хибну образу.
Вдихаю легко, серце знов
По плотi розганяє кров,
Розтанув слiд минулих мук,
Я не позбувсь твоїх порук,
Ступаю на поверхню слизьку,
Хмiльну хвилину чую близьку
I нагорода непроста -
В злорадствi скривленi вуста.
Нехай минуле в нас не спiльне,
Майбутнє теж, та завжди вiльне
Для тебе мiсце близ мене,
Так термiн мiй i промине.
Забувсь я, винуватi нiжки
Моїй душi надiйнi вiжки.
Перлина по щоцi в пiтьму
Скотилась, знаю я чому:
Переживання нi до чого
Настiльна лампа свiтить строго
Од того i сльоза бiжить,
Вагання не родилась мить.

Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

колись ми грались а тепер болим
самих себе лікуючи незграбно
і той озон що киснем став твоїм
чужим гріхом зав’яз тобі на зябрах
від тебе тхне і страхом висоти
і потом потопельника посмертним
та граєш граєшся та гра… упертий
і забуваєш чим ти заплатив

За мотивами народних жартівливих

Не дивись, що жаба,
Я ж така зелена,
Завидющі очі
Золотисті в мене.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Кров твоя зчорніє,
У смолу загусне,
А твоє серденько
Від заздрощів лусне.

Варіант для дітей

Я маленька жабка,
Подивись на мене,
Я така хороша
І уся зелена.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Якщо мені руку
Ти свою протянеш -
Скоро сам жабиськом
Завидющим станеш!

Тебе не надо знать
О чем мои причины,
Я отдаю тебе свой флаг
Не белый и не красивый.

Терзать напрасно за «увы»,
Увы и ты не сильный -
Я брошу пепел за мечты,
Потом напишу книгу.

«Увы» не лечит, даже мстит,
Но этот нож не в спину -
Мне кажется, что это ты
Отрезал половину.

Шагаю взглядом по часам,
Когда же ты увидишь?
Не белый отдан тебе флаг,
И даже не красивый.

Было больно когда-то,
А теперь ничего…
Ты случайно не знаешь
От кого и за что?
Кто неслышимым
Криком меня перерос?
Кто оставил надежду
В месте ливня и гроз?
Я невидимым взглядом
Его обойду.
Он меня не узнает
И я снова уйду,
Не ранняя ни слова,
На его простоту.
Он меня не узнает…
Ну скажи, почему?
Слишком поздно прощаться,
Мы уже растеклись
По щекам наших судеб
И с слезами срослись.
Мы с тобой словно в ссоре,
Наше время застыло
И осталось лишь прошлым,
Позабытым с другими.

Я іду під дощем,
Під завісою вечора наче й не холодно,
І сльозами закутавшись плачу
Від відомого і невідомого;
І мене не розвіє
Цей вітер своєю брутальною силою,
Бо байдужість простерлася
Близько глибокою прірвою.

Я не світлом спадатиму
В кожну найменшу щілину,
Про тепло забуватиму знову,
Тепер без упину,
І віддам все твоє
Лиш одному солоному болю;
Я вмираю дощем,
Та втікаю від тебе на волю.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Село забите, наче цвях в зап`ястя,
ятриться перехрестя під хрестом.
Що крові випито під час причастя,
що тіла вицвіло - на років сто.
Чекають зорі на своїх кусто -
то й не наважуються в око впасти.
Вони із думкою тепер на "ви".

Те око погляд зважує, мов пір`я,
що постріл розкуйовдив по воді.
Так легко бути пухом із довір`я,
коли колує тіло колодій,
коли спалила локони руді
коханцю-дневі ніч у надвечір`ї.
На таці - головешка голови.

Землі душа відкрита, мов стигмати.
Вінок терновий уростав - зацвів.
Якою впала плата за розп`ятість,
за що, немов пісок, нанісся гнів?
Індійських завести у хлів богів
та на дорогу дорогому брату
білила щедро влити із трави.

Село забите -
б`юся в груди,
відчинить серце -
пісня буде.

13 Травня 2008

Ти добре почуваєшся в своїй країні?
Чи вже вона є не своя?
Чи все чуже тобі в країні Україні?
Між тим, країна дійсно вже чужа.
«Страна» пайків, субсидій, пільг
і черги до халяви,
з народом, який продасть за той пайок
свій голос виборів
і чорту.
А ти свій голос продавав за скільки?
За двадцять гривень?
А майоріння прапорцем вождя?
Пів сотні гривень за три години, якщо зранку?
За ту півсотню скількох людей завів в оману?
Чи почуваєшся героєм?
А може зрадником народу та радієш?
Вже до кормління крадії добрались
і, може, ти тим паханам своє плече підставив.
Напрацювався ти на них, аж мовою змінився.
А мова українця – це зброя українця.
Без мови українець – то є раб.
А зараз вже країні дуже важко.
Народу важко.
Останнюю хлібину олігархи одбирають.
Все до Москви звезуть –
як борг за допомогу обдурити українця
на чорних виборах бандюг тих в депутати.
Таке було, згадай, під час голодомору.
Ніхто не кинувся країну захистити:
так зване людство все мовчало.
Не захищаємо і ми – ні долю, ні свою країну,
і мовчимо, бо змусили себе мовчати.
А влада робить цигарки
та ллє отруту по пляшках.
Мужі все п’ють, бо з малку боягузами живуть.
Жінки все торби та горілку носять.
Це зветься бізнесом, а жінка – діловою.
Що думаєш про те як жити далі?
Чи може матінку проп’єш із москалем?
Тоді купуй ту пляшку із пластмаси
і пляшку з перцем де написано «Горілка» –
за чаркою ти справжній патріот.

16.01.07

Доню моя, доню!,
Що ти наробила,
Навіщо п’яницю
Доню полюбила?

Полюбила мамцю
За чорній очі
За тій поцілунки,
Що дарує в ночі.

Кажуть він п’яниця,
Не правда –це мамцю
Зорі я дарую,
Милому коханцю.

Зустрічаймось в вечері
При перші зірниці.
Купаймось в любові
Як в чисті водиці.

Iсторiї моїй фiнал
Прискорив значно вiртуал
Сей славний, я свою повагу
Йому змiняю на увагу.
Що звище долею дано
Не обминув вiн вже давно,
Без розрахунку без любовi,
Впiймавсь на сказаному словi,
Пiдкинув тему для роззяв,
Одразу за дружину взяв
На танцях стрiнуту дiваху.
Пред ней не вiдаючи страху
Тепер неспiшно пив пивце,
Доречно ставлячи слiвце
Слушне всяк раз в розмовi дружнiй
Жiночим вушкам осоружнiй.
На слух жiнок iм'я Iван
I торс могутнiй мов таран
Впливали надто неполярно
I натякали популярно.
Сягнув за обрiй жовтий круг
Як зупинив Миколу друг.
- Куди ти йдеш? Не так ще пiзно,
Я не тримаю тебе слiзно,
Та часто вже нечасто ми
Збираємсь з старими друзьми,
Щоб випить разом кухоль пива,
А завтра свято, є щаслива
Нагода довше погулять,
"Ячмiнний колос" покружлять.
Скрiзь заслужив Йван схвальнiсть крупну
Та вже в хвилиночку наступну
З лиця Миколи зайва тiнь
Вагання зникла й розумiнь
Вiн не знайшов на лицях друзiв,
Тягучу паузу конфузiв
Некрихким голосом, як сталь
Порушив коротко:
- На жаль.
Не довго в пам'ятi образу
Зберiг приятель, котрий зразу
Сердито кинув кiлька слiв
Тому, хто з ним не захотiв
Ще просидiти три години
Й пiшов, не мовивши причини.
Клубами знявся сизий дим,
Сирiли стiни знов вiд "прим",
Нiкого бiльш не турбувала
Прихiд чийсь чи вiдсутнiсть стала.
- Уперше, - розсудив Iван,
Залишив ти наш дружнiй стан
В розпалi сперечань вiдвертих
Та спогадiв достатньо стертих.
Я помилитись не боюсь,
Oсоба, на її не злюсь,
Другої половини роду
Людського, у тебе свободу
Умкне, як в мене забрал.,
Я рад, твоя пора прийшла,
Щоб розбудити тему вiчну,
Зустрiть красу непересiчну.

Погляд закис у кутку.
Сиджу скіфською бабою
у своєму міському саркофазі
віки й віки.
Мовчки сміюся,
ухопившись за живіт
кам`яними руками.
Душа сапсаном ширяє степами.
А я тут, скіфська баба,
лупаю очима в напівмороці.
Де б вітру, де б сонця хоч позичити?
Задихаюсь у самоті.
Чого пращури жорстокі
хоч на віддалі діда скіфського
не поставили.
Все ж було б за кого думати.
А я ж їм берегинею землі леліяла.
А я ж їм за прародительку була.
Мовчки сміюся сама з себе.
В степу лише вітром гуділа –
розмовляла зі своїми богами.
Ні, то не сміх , - молитва.
Склала на животі руки
і благаю всемилості.
Навіть камінь має мати продовження.
Простояла, навіжена, виглядаючи долі.
А доля та степами не ходить,
не волочить ногами пилюгу.
Годі бовваном стовбичити.
Простую, скіфський діду,
на твій голос...

Податись можна,
а подітись – ні.
Л.Костенко

Усамітнень не хочу.
Самоту повикурюй із мене.
Доведеться стоптати підошви
самій самоті.
Перебуде в дупельці верби,
перекинеться кленом.
І почепить сухі каптури
на ліси золоті.
Наче вічна черниця,
піде самота поміж люди
І причинна усмішка,
як хвиля, збіга на вустах.
Десь під серцем була,
а тепер у світах світом нудить,
Хтось носив на руках,
а тепер – вітром стомлений птах.
У посрібленім дні
(він від дум посрібливсь)
причаїлась.
Із небесного ока дощем
обмивала сліди.
Підніми мене в сни!
Самота в моїх снах
заблудилась.
Хай живе там сьогодні.
Подітись немає куди.

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям:
Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш.
Вже котрий садиш сад – випробовуєш долю життям.
То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш?

Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки.
Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди.
Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки –
Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду.

Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть.
І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба.
Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть.
Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе...

Озвалися ранку пищалі золочені
На стриху у сіні пахкім, притолоченім,
Десь голубом-жінкою, воркотом-ласкою,
Десь діток медових життєйською паскою.
І світлом просторим старечого ґанку
Озвались пищалі золочені ранку.
Замріяна просинь в очах не розчесана.
Від себе далека душа ледь не щезнула.
Так хороше думать про все і про всіх.
І уст доторкнувся здитинілий сміх,
І млістю солодкою двоє наврочені.
Озвалися ранку пищалі золочені...
Цей ранок земне моє світло всотає.
Світає, о Господи, нині світає...

Мене жалить трава,
Мені вітер висушує кров,
Мені боязко тут –
Загубили мене у липні.
Я міняю країну
Зелено-рудих дібров
На союзну державу
Під-Ноги-Опалого-Листя.
Диваки – подивуються.
Мудрі завжди змудрять.
А мені - що мені?
У долонях зволожених - осінь.
Дислокую усю листопадову листорать
Під розкидані плетива-батоги,
Під вербові коси.
І уперше тут паморозь сиза –
Гіркотний дух.
Вибираю в скарбничку супу
Редут підпеньок.
Я загублена в метушні.
Щез і віку пастух.
Із мандрівки несу
Потамованих вражень жменю.

з 15 -го травня по 15 червня у Львові буде відкрита моя виставка, там - ЖИВОПИС І ПОЕЗІЯ. пл.Ринок,6 ("італійський дворик") ,3-ій поверх. Запрошую усіх

Обережно ступаєш по лезу жорстоких небес
І на вістря дощу ти пульсуюче серце чіпляєш.
Ким дарований шлях - ти напевне ніколи не знаєш,
І обтяжує плечі гріхів неоплачених хрест.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Ти не янгол, не демон, бо ти - це свобода вітрів.
У волосся русяве щоранку вплітається вічність,
Твої очі – ворота у темну п’янку потойбічність,
Де давно не потрібно ні жестів, ні фальші, ні слів.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Буде небо ридати і попелом сипати прах.
Ти ідеш у нікуди, прийшовши з сліпого нізвідки.
Зорі світять так тьмяно – німі ненав’язливі свідки.
Поряд з щемом у серце нечутно вливається страх.

Та, що гуляє небом,
Ніколи не посміхнеться.
Холодно їй без тебе,
Терпне схололе серце.

Позаду смогом душаться міста:
До нас не долітає жоден крик.
По травах росяних тебе веду
І не спинюсь на жоднім світлофорі.
Тут Ніч така прозора і густа,
Що Місяць стер об неї правий бік.
Тут тільки я у Божому саду
Збираю в шапку перестиглі зорі.

Веду тебе далеко від людей
По росах теплих, вогких, наче губи,
Туди, де Вітер пестить перса хмар,
Де в темряві цілуються цикади.
Тут сіно пахне краще орхідей,
І тільки Боги чинять перелюби.
Я одягну тебе у відблиски Стожар,
Мене із розуму зведуть твої принади.

І ми заснем під зоряним дощем,
Зозулі нас розбудять лиш під ранок,
Коли потоне ніч в безодні склянок,
І обрій наша кров заллє вогнем.

Як дивно життя говорить мною
І серце кидає безжально навсібіч,
А вихор емоційного прибою
Вдаряє глухо ехом в мою ніч.

Так я живу... Сміюся і сумую...
Дивуюся і нуджуся з життя...
Два образи, дві маски театральні
І келих, недопитий ще до дна...

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

Покидає думку сумніву неспокій,
Від"їжджає. Може, потяг підірвати?
Чи узяти у заставу гнів, допоки
Пасажири закладуть у вуха вату?..

Як далеко мене вибухом відкине?
Чи покаюсь, чи потраплю у систему...
А, гори усе вогнем - беру квитки на
Той експрес, що їде в напрямі твоєму.

Донедавна ми, здавалося, дружили.
У гранаті, ще новісінькій, чека є...
Геть вокзал, квиткові каси, пасажирів...
Потяг їде. Ні на кого не чекає.

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

В той час робочому народу
Вручав по графiку нагоду
Попити пива нижнiй чин,
Серед достойнiших причин
Була найбiльш обов'язкова,
Коли околична столова
Мов шхуна од пiратських юрм
Пiзнала вiдчайдушний штурм.
Сортiв не звiдали багато
Хто жив на заробiтню плату,
Дiлили в пляшках й бочкове
Смачне, мiцне, хто як назве.
Ковбаску рiжуть, чистять рибку,
Сири кладуть на чорну скибку,
А тi, кого пройняв вже хмiль
На край бокала сиплють сiль.
В кругу гуляє дружня чарка
I забавляє п'яна сварка.
Вiдпивши з кухлiв двi третини,
Не випадали iз картини
Герой прочитаних рядкiв
I друг його школярських днiв.
Лице вiдкрите, смiх вiдвертий,
Розумний, сильний, трохи впертий
Ще в школi вчителiв вражав,
Талантiв безлiч всяких мав.
Бiлявий, з синiми очами,
Вiн мiг весняними ночами
Складати тексти серенад
Зiграти сцени клоунад,
В хокей зимою вигравати,
З Шекспiра прочитать цитати,
В умi мiг вичислить квадрат
I в п'ять ходiв поставить мат.
А там де ми даремно тужим
Вiн завжди залишавсь байдужим.

вікна на схід
я п'ю каву і дивлюся у вікно.
зараз п'ють каву мої сусіди
друзі знайомі
жителі міста
кілька туристів
один бухгалтер-філателіст
(він тут у відрядженні)
дехто вже снідає
дехто ще спить
дехто включив телевізора
чекає новин , дивиться спітч

а в моєму рукаві сонце
зараз на Землі ніч

В блакитнім небі білі кораблі
По вітру підняли важкі вітрила.
І сивий ворон відлітає від землі,
Розправивши свої старечі крила.

Він бачив тих трагедій пантеон.
Був свідком, випадковим глядачем.
Як люди знову сотворили Вавилон,
Як грались з Прометеєвим вогнем.

Він бачив тих шляхетних вояків,
Що намагались наслідки спинити.
Обличчя згадує їх дочок і синів,
Що так і не пізнали, як це - "ЖИТИ".

Він бачив тих, хто слухать не хотів.
Усе це божевілля, весь процес.
Всіх, хто із мрії, "зону" сотворив -
Червоний, окривавлений прогрес.

Байдужість без жалю і співчуття.
Брехню співали, наче солов’ї.
Закрили очі, наплювали на життя
Заради величі червоної сім’ї.

Померле місто, геть пусті дома...
Над ними пролітає гордий птах.
Давно уже нікого тут нема.
Лиш пам’ять у мільйонів на устах.

. . .

В блакитнім небі білі кораблі
Милують око тисячам людей.
На них у Вирій відлітають від землі
Душі із міста троянд та дітей.

(При желании можно напевать) :)

Cладковатый привкус яда –
райских яблок полон сад,
заработана награда
много лет тому назад.

Разлетелась на осколки –
то ли в сердце, то ли в глаз,
те осколки были колки –
никого никто не спас.

Был один осколок – мальчик,
а другой – его сестра,
чертит слово тонкий пальчик
между завтра и вчера.

И служила правде вера,
только чья же тут вина,
что любовью стала мера,
одиночеством – цена.

Эй, родные, чьи вы, где вы,
неужели «Аз воздам»?
помнишь: первой была Ева,
помнишь: первым был Адам…

Кому добре жити
В Україні милій.
Ціни піднімаються,
Як на морі хвилі.

Галопом в Європу
В ринковий вояж,
Пуста у нас валіза
Ось увесь багаж.

Швидкими темпами
Ми біжимо у СОТ.
Пустий гаманець,
і бідний народ.

Ти впала у мене на очах, як сніг із неба.
Не гадано й не ждано я зрозумів - Ти ... ангел,
Який прилетів до мене, щоб змусити повірити в життя.

Я зрозумів Ти- ангел.
Мій єдиний і неповторний охоронець.
Такого більш ніде не знайти, як Ти!

Життя...життя,
Та що там то життя проти тебе - безглуздя.
Ти більша за нього, Ти - ангел.

Хай забудеться усе, що було так потрібно.
З Тобою я взлетіти в небо можу,
З Тобою я і смерті не боюся.

Ти подарувала мені майбутнє - світле і чисте.
Ти моє вино, яке б я пив і не п"янів.
Ти - мій ангел.

Мій Ангел... Ти - мій ангел.
Я тебе підійму, обійму, пригорну і більш ніколи нікуди не відпущу.
Тому, що ти - мій... мій ангел.

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.
Вночі місто Лондон то люди льняні.
І пізнє таксі так незвично, полонно
по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,
покірно чекає у світлі вітрин.
І кажу до себе я contra spem spero.
Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.
Як грона дощу, блискавиця та грім,
незнана людина з цигаркою й чаєм.
І щось трохи більше... Того окрім.