Поезії приходять на світанні,
Коли весь світ, здебільшого, ще спить,
Крім тих людей, що тішаться в коханні,
А також тих, у кого щось болить…
І я пишу – то болем, то любов’ю,
Байдужих рим у мене не знайдеш,
Ось тільки б не хотів писати кров’ю…
Тому, шановна Музо, як прийдеш,
Я буду спати після трьох пігулок,
Що випив проти ночі, щоб заснуть.
Ти почекай, душа знайде притулок,
Тоді прийти до мене не забудь!
І ми напишемо про чисті роси ранні,
Хай тільки біль послабне хоч на мить…
Поезії приходять на світанні,
Коли моя душа чомусь не спить…

Ти навчилась втрачати,
навіть тих, хто зникає навіки, –
В передсмертя світанку
відходять непевні сліди.
Ти й сама залишилась
порожня, беззуба, безлика…
Ще б хоч промінь впіймати,
і можна уже – туди.

Кажуть, щастя – воно не варте
всіх тих, хто поряд.
Та й для чого потрібне те щастя,
коли ти сама?!
І кому прочитати казку,
і хто перехопить погляд,
Якщо внуки твої – два коти,
а донька – зима?..

Є один лиш маршрут –
тролейбус, що йде в нікуди,
І автобус, що був вінчальним,
а став з вінками.
Якось дивно – в квартирі твоїй
позбиралися люди.
Якось дивно – приносять квітки,
а весна не настане…

По белому кругу, по белому полю
окрылок души отпускаю на волю,
его ты узнаешь по белому следу,
по белому свету над сонной рекою,
по запаху липы, по цвету кувшинки,
по еле заметной - от смеха - морщинке,
по свежести чувств, понимаемых молча,
по блеску звезды соловьиною ночью...

Ні нарікань, ні сліз, я так хотіла.
На перехресті тисячі доріг
Обрала ту, де не лунає сміх
Ні твій, ні наш. І не жалію ніг,
Я мушу йти допоки стачить сили.

Я запитаю долю: Quanto costa
Її прихильність. Заплачу сповна,
Хай буде непомірною ціна,
Дорога довгою, холодною весна,
Порожнім ліжко. Все коханий, доста.

Ще непомітні часу зміни
Там, де жили мої батьки…
Ростуть кущі бузку й калини
І дмуть вітри із-за ріки…

Кущі зігрілись у заметах,
А навкруги – льоди й льоди.
І по зимових цих прикметах
Думками линемо сюди…

Снігами вкрилася долина,
Вже Водохрестя свято знов.
У домі, де в вікно калина,
Нас гріла батьківська любов…

…В печі вогню пломінчик б’ється,
А в хаті – щастя і добра!
Згадай, як батько наш сміється,
А мама яблука збира…

Де світять зорі над водою
І дзвонять дні – нас там нема.
Поліг над хатою старою
В моїм селі густий туман.

Я дарую тобі – за місяць напевно всоте,
говори що завгодно, буди у мені снагу,
і німій, одволавши своє, о хиткий мій плоте,
на якому втрачаю за іншим умить жагу.

Я прощаю тобі чуттєвості нотні виски,
і вогонь, що охоплює ра́зом сухий мій глузд,
як найкраще з того, що майнуло за обрій риски
поміж Дат, у продовження поруху божих уст.

2008

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
вчора, сьогодні,
завтра і потім.
Давно уже час
натиснути на гальма.
А може - ще раз?
А може - востаннє?

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
І не зупинюся
поки не здохну.
Знов відчуваю-
Мовчить вічність грізно
Я припиняю!
Але уже пізно..

У прохолоді неминучій
Серед морозів і вітрів
Людина - лищ нездібний учень
Своїх невидимих майстрів.
Усі тріумфи поверхові -
То лише тло, не головне,
Бо до величного без крові
Навряд чи кожен досягне.
Аби здолати цю безвихідь,
Щоб другорядне відійшло,
Не у долоні треба дихать,
А віддавать душі тепло,
Не напинати з буднів сірих
Собі благесенький намет,
А обідрати з серця шкіру
І з неї скроїти жакет.

2001

Обняти так
Ніби востаннє
Час
Намотує на круглий диск
Хвилини
Я розчинюсь в тобі
Єдиний раз
І з яблуком в руці
Зійду з картини
І тихо перейду у вчора
Ніч
Занурить чорні пальці
В сонне місто
І ти попросиш в неба
Віч-на-віч
Щоб ранок душу вибілив
Начисто

Що робить нас поетами? – Життя
З його стійким домінуванням прози,
Проблем і прикрощів злиття,
Стосунків міжлюдських метаморфози…

Тому і змінюємо ми
Не зміст, на жаль, а форму лише
Легеньких фраз, розкиданих людьми,
І тяжких речень, що нам доля пише.

Ах злотко, злотко, сенс життя
Тебе, як рiдненьке дитя
До серця нiжно пригортали,
В найпотаємнiшi пiдвали
Тебе ховали, щоб скринькам
I найсекретнiшим замкам
Твою довiрить охорону,
Перед тобою щит закону
Ламався мов весною лiд,
Знаходиш завжди ти прохiд
Де справедливiсть i звитягу
Приймають гiрше за бродягу.
Та й на базарi, що в судi
Вклоняються твоїй ходi.
З покон вiкiв завжди черпало
З людських страждань ти силу вдало,
Так колiр кровi, поту й слiз
В тебе отруйним сяйвом врiс.
Та як не дивно з цього лише
Тобi всмiхаються милiше,
I серед тисячi вiдлунь
Байдужих голосiв красунь
Ти чуло зовсiм небагато,
Нiмить їх видом своїм злато.
Якщо до свого щастя ти
Не зможеш ключик вiднайти
Дзвiнку монету спробуй, мову
Вона здолає гонорову.
Укритий плiсенню купець
Лише дiстане гаманець
Не знайдеш в свiтi чесну дiву
Щоби нескошеную ниву
Була не рада в ту ю ж мить
Йому на лiжку всю вручить.
Якщо дiвча ще вiком юне
Раптом на золотко не клюне,
То скоро буде мати шанс
Щасливий вибiр, свiй романс
Полаять за малу зарплату
Вiдсутнiсть меблiв, скромну хату,
Кричати стане - подивись,
Як друзi нашi розжились
Який кришталь, яка машина,
За тебе йшла - моя провина.
Та нашi феї не дурнi
Багатству не говорять нi
Мам мудрих слухають поради
Тi знають всi кохання вади.
Любов чи грошi? Вам виднiш
Хто переможе з них скорiш.
Та слава богу, що недревнi
Iсторiй винятки приємнi
Не загубились в лонi лiт,
То тут, то там хвилюють свiт.

Клекочуть лелеки в блакитному небі,
Кружляють у парі на заздрість мені.
А я, моя мила, сумую без тебе,
А я все рахую до зустрічі дні.

Прилинь, прилети, моя пташко, до мене.
Скажи, що кохаєш мене як колись -
І згине нудьги павутиння зелене,
І злине душа за лелеками ввись.

Приходь, - я прошу, я молю і благаю.
Приходь і ночами, будь ласка, не снись.
Шепни мені рідна: “Жаданий, кохаю” -
Хай злине душа за лелеками ввись.

Твої сліди змиває хвиля часу.
Не видно на піску координат.
На полі бою смерть скидає маску
Під гуркіт феєрверків і гармат.

Тебе накриє білим божевіллям
Твій день останній і полине геть.
Остання ніч утопиться в похміллі
Під стукіт скутих кам"яних сердець.

І в ляльці з дико вицвілим обличчям
Впізнаєш образ, донедавна - твій...
І через скелі бід і протиріччя
Повзтимеш довго вгору наче змій.

Ти обереш свою одну дорогу
І заблукаєш просто в пустоті.
Колись дійдеш до рідного порогу,
Та рідні твої будуть вже не ті.

Тебе охопить спогадів гонитва
І розіб'є ущент безсонну ніч.
І лезом витне, наче гостра бритва,
Із пам'яті стрімкий потік облич.

Твоїх слідів ніхто не відшукає,
Забудуть скоро і твоє ім'я...
Перед тобою смерть скидає маску,
А після смерті - ти є немовлям...

Щоночі дощ тобі співав,
Малюючи по склу сльозами.
А ти на неї лиш чекав,
На ту, що мандрувала снами.

У снах приходила, легка.
До себе тепло пригортала,
Весела, лагідна, струнка
Тебе до ранку цілувала.

Та тільки тиша дзвони била,
Вона лякалась, наче птах.
Ти шепотів: «Добраніч, мила»,
Згадавши знову денний страх.

Змахнувши поспіхом рукою,
Щезала разом із дощами
Щоб знов зустрітися з тобою,
Щоб знов вночі прийти за снами…

Ну, что с того, что я там был.
Я был давно. Я все забыл.
Не помню дней. Не помню дат.
И тех форсированных рек.

(Я неопознанный солдат.
Я рядовой, я имярек.
Я меткой пули недолет.
Я лед кровавый в январе.
Я прочно впаян в этот лед -
я в нем, как мушка в янтаре.)

Но что с того, что я там был.
Я все избыл. Я все забыл.
Не помню дат, не помню дней.
Названий вспомнить не могу.

(Я топот загнанных коней.
Я хриплый окрик на бегу.
Я миг непрожитого дня.
Я бой на дальнем рубеже.
Я пламя Вечного Огня
и пламя гильзы в блиндаже.)

Но что с того, что я там был,
в том грозном быть или не быть.
Я это все почти забыл.
Я это все хочу забыть.
Я не участвую в войне -
она участвует во мне.
И отблеск Вечного Огня
горит на скулах у меня.

(Уже меня не исключить
из этих лет, из той войны.
Уже меня не излечить
от той зимы, от тех снегов.
И с той землей, и с той зимой
уже меня не разлучить,
до тех снегов, где вам уже
моих следов не различить.)

Но что с того, что я там был!..

Что я знаю про стороны света?
Вот опять, с наступлением дня,
Недоступные стороны света,
Как леса, обступают меня.
Нет, не те недоступные земли,
Где дожди не такие, как тут,
Где живут носороги и зебры
И тюльпаны зимою цветут,
Где лежат на волнах кашалоты,
Где на ветках сидят какаду...
Я сегодня иные широты
И долготы имею в виду.
Вот в распахнутой раме рассвета
Открываются стороны света.
Сколько их? Их никто не считал.
Открывается Детство и Старость,
И высокие горы Усталость,
И Любви голубая дорога,
И глухие низины Порока.
И в тумане багровом Война -
Есть такая еще сторона
С небесами багрового цвета.
Мы закроем вас, темные стороны света!
Сколько есть неоткрытых сторон!
Все они обступают меня, проступают во мне,
Как узоры на зимнем окне, очень медленно тают,
И вновь открываются в раме рассвета -
Неоткрытые стороны света…

Всего и надо, что вглядеться, - боже мой,
Всего и дела, что внимательно вглядеться, -
И не уйдешь, и никуда уже не деться
От этих глаз, от их внезапной глубины.
Всего и надо, что вчитаться, - боже мой,
Всего и дела, что помедлить над строкою -
Не пролистнуть нетерпеливою рукою,
А задержаться, прочитать и перечесть.
Мне жаль не узнанной до времени строки.
И все ж строка - она со временем прочтется,
И перечтется много раз и ей зачтется,
И все, что было с ней, останется при ней.
Но вот глаза - они уходят навсегда,
Как некий мир, который так и не открыли,
Как некий Рим, который так и не отрыли,
И не отрыть уже, и в этом вся беда.
Но мне и вас немного жаль, мне жаль и вас,
За то, что суетно так жили, так спешили,
Что и не знаете, чего себя лишили,
И не узнаете, и в этом вся печаль.
А впрочем, я вам не судья. Я жил, как все.
Вначале слово безраздельно мной владело.
А дело было после, после было дело,
И в этом дело все, и в этом вся печаль.
Мне тем и горек мой сегодняшний удел -
Покуда мнил себя судьей, в пророки метил,
Каких сокровищ под ногами не заметил,
Каких созвездий в небесах не разглядел!

Извини за вторжение в крепость -
Это дверь не была заперта.
Я уйду, положив у порога
Два измятых, но свежих листа
Земляники.

Я беру на себя смелость
Позвенеть твоим хрусталем,
Потушить канделябра палец
И, смеясь, улететь в Содом
Со своим ветром...

Как-то странно меня занесло
Из песков в райский сад
Из терновника. Он цветет.
И пустыням на зло
Я позволю себе задержаться,
Монолит изваять ледяной,
И на утро - одно - остаться
На цветах и колючках росой.
Пусть ее выжжет солнце.
Не жалко!

Здесь у каждого свой оркестр -
Мой не впишется по звучанию:
Тихий сопрано.
Но спасибо, что дарите звуки
Безвозмездно.
Сейчас никому не нужно молчание.
Даже вредно...

...воздух бежит, как песок, в руки
и вытекает сквозь пальцы - не взлететь!

Что письма? Что письма? - Ты их не любишь,
Хоть и рисуешь на стенах мелом.
Мне быть стеною? - Шутишь!
Я их ненавижу тоже. Черная кровь
На белом -
Слишком большой контраст.

Тебе все равно, ты холоден
и не одинок в своем затворничестве.
А мне когда-то хотелось
Твой мир разукрасить красками.
Но кто-то из нас дальтоник.
Птица, цветок, насекомое.
Ты веришь?
Но не доверяешь? Не надо...
Пусть все будет по-прежнему.

Прости за вторжение в крепость.
Я не войду. Ты не выйдешь.
Меня унесет мой ветер.
У тебя есть свои купола.
Не будет стихов и портретов,
Все это лишнее...
Сферы и так полноценны.
И вряд ли когда пожалею,
Что каплю росы отдала
Совсем чужому призраку,
В замке из воска живущему.
Не бесполезно!

И зачем меня так занесло
В адской сладости мир из терновника?
Да, пути чуть повыше земли -
неисповедимы...

Каждый выбирает для себя
Женщину, религию, дорогу.
Дьяволу служить или пророку -
Каждый выбирает для себя.
Каждый выбирает по себе
Слово для любви и для молитвы.
Шпагу для дуэли, меч для битвы
Каждый выбирает по себе.
Каждый выбирает по себе
Щит и латы, посох и заплаты.
Меру окончательной расплаты
Каждый выбирает по себе.
Каждый выбирает для себя.
Выбираю тоже - как умею.
Ни к кому претензий не имею.
Каждый выбирает для себя.

Собирались наскоро, обнимались ласково,
Пели, балагурили, пили и курили.
День прошел — как не было.
Не поговорили.

Виделись, не виделись, ни за что обиделись,
Помирились, встретились, шуму натворили.
Год прошел — как не было.
Не поговорили.

Так и жили — наскоро, и дружили наскоро,
Не жалея тратили, не скупясь, дарили.
Жизнь прошла — как не было.
Не поговорили…

1980

- Что происходит на свете?
- А просто зима.
- Просто зима, полагаете вы?
- Полагаю.
Я ведь и сам, как умею, следы пролагаю
В ваши уснувшие ранней порою дома.
- Что же за всем этим будет?
- А будет январь.
- Будет январь, вы считаете?
- Да, я считаю.
Я ведь давно эту белую книгу читаю,
Этот, с картинками вьюги,
старинный букварь.
- Чем же все это окончится?
- Будет апрель.
- Будет апрель, вы уверены?
- Да, я уверен.
Я уже слышал, и слух этот мною проверен,
Будто бы в роще сегодня звенела свирель.
- Что же из этого следует?
- Следует жить,
Шить сарафаны и легкие платья из ситца.
- Вы полагаете, все это будет носиться?
- Я полагаю, что все это следует шить!
Следует шить, ибо сколько вьюге ни кружить,
Недолговечны ее кабала и опала.
Так разрешите же в честь новогоднего бала
Руку на танец, сударыня, вам предложить!
Месяц серебряный, шар со свечою внутри,
И карнавальные маски - по кругу, по кругу!
Вальс начинается. Дайте ж, сударыня, руку,
И - раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три, раз-два-три!..

1977

Страницу и огонь, зерно и жернова,
секиры острие и усеченный волос -
Бог сохраняет все; особенно - слова
прощенья и любви, как собственный свой голос.

В них бьется рваный пульс, в них слышен костный хруст,
и заступ в них стучит; ровны и глуховаты,
затем что жизнь - одна, они из смертных уст
звучат отчетливей, чем из надмирной ваты.

Великая душа, поклон через моря
за то, что их нашла, - тебе и части тленной,
что спит в родной земле, тебе благодаря
обретшей речи дар в глухонемой Вселенной.

Скрапує день поволі...
(О лікарняний капіж!)
Не оминути долі –
"слово... рослина... ніж"
Відчаю хижа паща
крихти надії ковтне.
Все в цьому світі на краще?
Господи, хай омине...
Хай відступає лихо,
поки ще день не згас.
Це пообіддя тихе
зветься тут "мертвий час".
Сонно в палаті. Серце
стишено стукотить.
Хай на тонку прядеться,
але ж прядеться-таки!..

МАНДРІВНИК

Я в двері стукаю і плачу одчиніть

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу

Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам'ятаєш

Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки

Я пам'ятаю я-то пам'ятаю

Одного вечора я завітав якось

До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула

Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь

Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам'ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди

Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
I річки журної невгавне хлюпотіння

Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір'я

Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примарливі списи

Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий

Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам'ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух

Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав

Я в двері стукаю і плачу одчинітъ

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу


Переклав: Микола Лукаш

МАРІЯ

Ти танцювала тут малою
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє

Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені

Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати

I кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки
В'юнкі на морі баранці
I ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці

Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкою в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться


Переклав Микола Лукаш

Двадцать первая карта Таро,
Двадцать первая карта Судьбы,
Ты – Богиня, несущая свет.
Это карта с названием Мир.
Чёрно плещется в кубке вино
В полумраке зажжённой свечи,
Снова карты я кину на стол,
Да поможет мне в этом Мессир.
Что там ждёт впереди? Снова в бой?
Шпагой в кровь против каменных стен?
Может, где-то большая любовь?
Нет, всё та же плеяда проблем.
И подсказки сгорели давно
Вдоль потрёпанной кромки колод.
Может, в этом большом казино
Моя ставка – немой эпизод?
Нервы резко взорвались на пик:
Моя ставка – наверх или вниз?
Человеческий путь многолик,
Важно – правильно выбрать эскиз.
А потом – уже как повезёт,
А потом – важно не спасовать,
Как алмаз, отточить ловкость рук.
Если всё на кону – так Играть!
И на случай азартных афёр,
Где удача – старинный фарфор,
Ждёт в рукаве свой черёд
Козырная карта Таро.

Відтвори мене глибоко синьо.
Досягни мене силою духу.
Я б хотіла від тебе сина)
Ні пера тобі ані пуху.

Загорни мене в темні сувої.
Розігрій мене. Спряж мене. Випий.
Так як ти - лише пахне хвоя.
Так як я - лише пахне липа.

Одягни себе мною на вечір.
І вдихни мене на повні груди.
Заливайся в мої порожнечі -
Нині має трапитись чудо.

Я Вас кохав…
І ви мене кохали…
А може, це
Здавалось нам тоді?
В одному вирі
Поряд пропливали,
Як два вінки купальських
На воді?

Вже й сіно скошене,
Вже й відросли отави...
Минуле нам
Нагадують лиш сни.
І кожного
Свої хвилюють справи,
Свої турботи,
Внуки і сини…

Тече ріка,
Несе нас між зірками,
І кожен –
Біля берега свого.
Все те ж бажання
Палить нас роками,
А нам, можливо,
Досить і того.

Важкий нічний метелик вдаряється об скло.
Тріпоче глухо крильцями, мов книга сторінками.
Мій милий чорний смертнику з пухнастим животом,
Я відчиню вікно, що мов стіна між нами.

Ми прагнемо з тобою того, що так кортить,
Загроза перед ризиком все тоншає й зникає.
Чи принесе нам знайдене очікувану мить?
Чи знайдемо ми те, що так давно шукаємо?

Ротова порожнина Ранку
Зберігає мої таємниці.
Я складаюсь із різних уламків.
Які різні у настрою лиця...

Переверну нагріту подушку
Прохолодним боком до вуха.
А на дні металічної кружки
Мокре листя без жодного руху.

У кімнаті настільки тихо,
Що я чую пульсацію крові.
І ще муха, неначе вихор,
Починає скорботну промову.

Я здалася. Несу білий прапор.
Віддаюсь з насолодою втомі.
Стиглий сон, наче транквілізатор
Поступово затягує в кому.

Ось крізь зуби прозорого Ранку
Ллється сонце і рот відкриває.
Не встигаю торкнутись фіранки -
Мене Ранок, мов ліки ковтає.

Налий мені "100",
А краще - "150"
Хай не знає ніхто,
Що по зброї ти брат.
Невблаганно жорстокі
Закони життя
Минуть швидко роки
І ти станеш як я -
Героєм програних війн,
Розбитим, нещасним.
А життя не пускає з обійм,
І глибше не впасти.
Бутерброду не треба
Краще ще "50"
Не потраплю на небо
Ні, не треба порад.
Це здається, що просто:
Розливати життя по "100"
Йдуть без зайвого лоску
На параді у рваних пальто
Герої програних війн,
Розбиті, нещасні
А життя не пускає з обійм
І глибше не впасти.

Я немного не понимаю:
Почему я о Вас мечтаю?
Почему наши редкие встречи
Мне цепляют крылья за плечи?
Ваши скромные полуулыбки
Так нескромно и без ошибки
Достигают заветной цели,
Моё сердце всегда на прицеле.
Я безумно хочу увернуться,
Только стоит о взгляд Ваш запнуться,
Как сама же в себя я стреляю,
Удивительно, что попадаю.
Здравый смысл нервно курит в сторонке,
Дохнет он в этой призрачной гонке
За ледовый кусочек счастья.
Мой скакун шоколадной масти
Лихо в небе свергает горы,
А в земных слишком крепки опоры.
Мне до Вас не судьба дотянуться,
От иллюзий пора бы проснуться,
Ведь давно мы и сами знали,
Что можем быть только друзьями.

Кровоточать небесні вени,
Лисі голови ніде сховати.
Наших хвиль вже не ловлять антени.
Все життя заборонено спати.
Я роблю собі шрамування.
Білий бог проявив негативи.
І до біса усі зловживання
Де є вказане місце відриву.
Ми з тобою дійшли до кордону.
Дикі нерви під серцем лоскочуть.
Нас врятують з людського полону,
Якщо випадок, звісно, захоче...

Небо цементного кольору.
Збільшився радіус ока.
Я у пошуках донора,
Тільки бракує ще долара
До завершального корку.

Подих весняної повені.
Завтра наступить сьогодні.
Руки мої наче сковані,
Залізом гарячим наповнені.
Сліпо пірнаю в безодню.

Сльози простерилізовані,
Я лиш чекаю моменту.
Роздуми паралізовані.
Знаю, що будемо сховані -
Небо нас вкриє цементом.

Робоча форма мого характеру
Як небудь скинута лежить на підлозі.
Зодягну вії Максимом Фактором,
Щоб не стояти голою в чужім порозі.

Стихають ривки мої дресировані.
Кулак розслабився, мов квітка крокусу.
І в душу лізуть людьми посортовані
Всілякі тупі й примітивні фокуси.

Волоссям приховую корицю погляду.
Редактора нехтую. Вдаю, що нездужаю.
І якщо судити його по догляду,
То моєю наступна буде калюжа.

Зав'язує вузол, мов зашморг терпіння.
Мій кіт на грудях вуркоче, мов трактор.
Якщо від себе немає спасіння,
То який там, вибачте, в с...і Макс Фактор?

Зрада твоїх кроків - скрипуча підлога.
Жалоби та скарги; стаж її солідний.
Знов скидання вроків. Соняшник Ван Гога.
Клаптик мого неба. Місяць блідо-мідний.

Ти прийшов забрати ще одну цеглину.
Запах порошковий скроплений водою.
Цілісність - за грати. Підіпри драбину.
Дай зо два зітхання і пішли зі мною.

Молоко в каміння. Босу ногу в хмари.
Шифером-пінкфлойдом з головою крито.
Відміни старіння, я не вірю в чари.
Нас з тобою нині втричі пережито.

Синя атмосфера в порваних колготах.
В однієї чашки - мої й твої губи.
Ми у їх паперах в розділі: "Сволоти",
А вони у розділі: "Ангели у кубі".

Восковий дощ на твій кадик.
Біжить сльоза-гаряче олово.
Немов погашений сірник
Розбився німб об наші голови.

І я молю когось: "Прости",
І я комусь клянусь, що вірую.
Молочні вени, мов глисти
Заворушилися під шкірою.

Та ми з тобою лежимо
В кутах, одне навпроти одного.
І що б нам лиш не помогло, -
На шанс немає шансу жодного.

Жив собі на світі жук
У хліву, в великій купі.
Мав що їсти, мав подруг,
Та йому щось було тупо.
Щось такого він хотів,
Сам чого не міг збагнути.
Жук покинув рідний хлів,
Жук покинув рідну купу,
Переповз через поріг
І осліп від сонця світла
А за тим звалився з ніг
оп’янівши від повітря
Поряд курочка ішла
(або пташечка летіла)
І побачивши жука
Не полінувалась – з’їла

От і баєчці гаплик
Що ж за байка без моралі?
Якщо в купі жити звик
То живи собі там далі
От і баєчці кінець
Хто ж підкаже, як як нам жити
Жук, можливо, молодець?
Може й ні? Як розсудити?

Погладь холодное стекло,
почувствуй: грань между мирами –
лишь слово, а кому дано
к судьбе приблизиться словами?

Прижми горячих пальцев дрожь
к атласной выворотке ночи,
уйдя – иди, и ты идёшь,
на память оставляя почерк.

По эту сторону дождя
мы повстречаемся едва ли,
косые слёзы фонаря
под утро скучно высыхали...

Час мотузочку Вам звива...
Чи найважча у світі ноша -
Ні до кого звертать слова,
Витрачати на себе гроші?
у сусідній кімнаті спить
Донька істини та потвори.
Не будіть її, не будіть,
Закривайте щільніше штори,
Бо заплаче - аж запече
Усередині - до загину,
В люстро гляне через плече
Й анулює у Вас людину...

2004

Опелі, Фольксвагени, Тойоти,
Форди, Сітроени, БМВ,
В будні, у неділі і в суботи
Їх потік по вулицях пливе!
Мерседеси, Ауді, Фіати,
Вольво, Міцубіші і Рено —
Ними так приємно керувати,
А на серці важко все одно!

Вартбурги, Дайхатсу і Сузукі
Нашими дорогами летять,
Наче б то чужої пісні звуки—
Не чарують і не веселять,
Хонди, Доджі, Крайслери і Мазди—
Вернісаж, автосалон щодня!
Ми, напевно, негодящі газди:
Власного не маємо "коня"!

АвтоЗАЗ породичався з ДЕУ,
"Таврію" "Славута" нарекли!
Шепетівка і Бердичів, де ви?
Ваші назви гіршими були?!
Де ви, Запорожці, Волинянки?
Ми давно чекаємо на вас:
Не "сам склєпав", не "консервні банки",
А машини - супер, екстра-клас!
1999

Душа розбилась об стіну,
Як стиглий гнів в думках моїх.
Без тебе я не проживу,
Хоча й померти також гріх.

Без тебе вранці не світає,
Безглуздо думати про тебе.
Про те що я ніхто не знає,
Хіба що тільки синє небо.

Я, може, біль в твоєму серці?
Можливо подих самоти.
Тож дай мені хоч раз померти,
Так як хотіла я завжди!!

Життя солодке,
життя коротке,
Дарма що зимно,
Дарма що злидні!
Я як дитина,
радію днині,
радію нині,
що небо синє!
І ми живемо
на волосині,
між вчора й завтра
посередині.
Хоч ми живемо
за мить до смерті –
на довгі роки
цю мить роздерто.

Я часто бачу вдалині,
як жаль обійме ніжно тугу,
немов затятого бандюгу,
й підуть, співаючи пісні
І вряди-годи, похапцем,
вони розкажуть про банкет,
де душі мовчки силует
свій намалюють олівцем
А іноді, скупа сльоза
так заблищить на самоті,
що я сховаюсь у куті,
щоб зважити всі Проти й За
І дуже рідко, раз на вік,
спочити вирішать, що гоже,
і щастя стане на сторожу,
утративши хвилинам лік

01.08

Співай, красуне, схована за ніком,
Ти в царині поезії – богиня.
Будуєш храм з коханим чоловіком.
В любові німфа, в ліжку – господиня,

Співай, красуне, вітром пронесеться
Твій голос в віртуальнім павутинні.
Не бачу, але чую – серце б'ється
У ритмі часу, в цьому ми єдині.

Співай, красуне, муза причаїлась.
Зітхнув папір, пронизаний словами.
Ти схована за ніком, та відкрилась
Струна душі твоєї між рядками.

Гадаєш, що я зовсім вже дурна?!
Не зможу ключ знайти від запитань?!
Зійти не зможу із шляху страждань?!
Я зможу все. Бо я тепер одна.

Мабуть, ти посмішкою зіпсуєш
Своє обличчя, янгольське таке...
Та випнеш серце, бо вогнетривке,
А я своє сховаю, бо зжуєш...

У свому світі ти живеш, мов черв
Та лестощі приймаєш від дзеркал,
Що возвели ТЕБЕ на п'єдестал -
Без звивин мозок і єдиний нерв...

Мої ж слова не варті твоїх вух,
Бо моя правда надто ріже слух.

*для читання цинічним та зверхнім голосом...:)

Не варото мріяти про краще,
Якщо ти розумієш те,
Що в тебе не мільярди баксів
Верховна Рада не чекає на тебе.
І Президент тебе ніколи не згадає,
Прем'єр давно уже забив на все,
А депутати лиш кишені набивають
Хіба це влада посміховисько одне.

Меня не бывает много,
Я у себя одна.
Что дальше? Спросите у Бога.
А мне вас хватает сполна.
Я убегу на рассвете,
Но если бы знала куда
Мне дует попутный ветер,
Где нет сволочного нутра,
Что дышит со злобой в спину,
Робея смотреть в глаза.
Вгрызается в душу ангиной
Закрученной жизни гроза.
А мы ей с ноги и по рёбрам –
Болезненный взгляд ни к чему.
Неделя до двадцать второго –
Уж как-нибудь переживу.
Неделя до «мини-отрыва»,
Последние школьные дни
Убойных весенних каникул –
А дальше поглубже вдохни.
Мысли повисли на люстре,
Как мартовские коты,
Великое эго бунтует:
Характер проснулся. Кранты
Депрессиям и заморочкам,
И всяческим их протеже.
Поганым настроям – точка.
Хватит ходить в парандже!
Я – прежняя – сгинула в Лете,
Остались новые Мы,
Фото сделаем в цвете.
Весна – растворитель зимы.

– Проходь...
але не наближайся,
бо це не жіночий каприз,
поглянь,
ніч світлішає
раптом
від спалахів люті
без сліз...

Торкнись...
але будь обережним,
бо я вже не плесо,
а вир,
я загнаний біля берези
ласкавий
і пристрасний
звір...

Чудове колективне божевілля -
Дарунок необмежених стихій
Руїнами прадавнього Трипілля
У авангард вривається застій.
А чи, бува, не пропустили риму
З країни, де вклоняються рублю?
Ні, я не помилилася дверима,
Я щось тут, виявляється, роблю.
Свобода - дика, молодість - доступна,
На амбразуру - скромність не пуска...

Чудова річ - капуста сухопутна,
Не набагато гірше, ніж морська.