Незраджені Христи, Непрощені Іуди
Фанатики дощу і сонячні сини
Куди ідете ви, з’явились ви з від куди?
І звідки знати вам хто є насправді ви?

Пророки ста ночей, що будуть за ста днями
Поборники гріхів та тільки не своїх
Кричати можна так піввіку, до нестями
Але як ви святі – то як вам знати гріх?

Противники брехні, які не чули правди,
Ні-те-ні-се-борці, з прихованим Ай-Пі
Чи зрадьте чи згрішіть, хоч раз підіть зі стада
І може буде шанс померти на хресті.

Тот запах высыхающих белил,
Которым детство наполняет память,
Всплывает иногда, и временами
Мне не дает спокойно спать. Угли
Растопленной печи почти не греют,
И двор огромен, словно на земле
Заключено в негреющем угле
Значение моей гипербореи.

Тот мир, далекий и почти не мой,
Следы прошедшей первой обороны
Хранят, притихшие навеки, бастионы
Своей гранитной памятью немой.
И крашенные черной краской ядра,
И пушки, по которым пацаном
Я лазил, как в обшарпанном кино,
Всплывают двадцать пятым кадром.

И море - в детство путь через тоннель,
Прорубленный от Ушаковой балки –
Куда лишь память (неуемный сталкер)
Ведет по Корабельной стороне.
Скупой на кадры, но надежный автор,
Она – лишь разума туманная игра –
Дает понять, что в детстве не было "вчера",
В отличие от радостного "завтра".

Ти лиш мій друг, товариш, вартовий
Моєї вірності і безпорадності німої,
Ти та з якою я нестримно молодий,
З якою майже що стаю самим собою.

Ти лиш мій сон, незбутній чистий сон,
Який ніяк я додивитися не можу,
З тобою серце битись хоче в унісон
Та серця твого я не потривожу.

Прости мене за те, чого не зміг,
Прости мене за те, чого не буде,
Собі ж простити цей пречистий гріх
Не зможу і нічого не забуду
..................
Як любиш, то кажи, а не мовчи,
Нехай відмовить чи ти сам відмовиш,
Топтати серця аритмію зможеш ти,
А з серцем безсердечно-вірним жити зможеш?

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…

Піднімімося з колін
Досі жити зігнуто.
Випрямімо плечі
І скажемо всім,
щo пережито,
Ніщо не забуто.
Не забуті тортури,
Що робили звірі.
Досі могили не знайдені
Предків у Сибірі.
Діти України
Скажімо вже ні!
Досі чужоземцям бути
Ґаздами на наші землі!
Росіяни,поляки, німці,
Що народились
На наші землі
Полюбіть Україну
Цю землю і мову народу,
Не хайти, не паплюжте її.
А заблуди всякі, які вирищать,
Що їх ущемляють,
Валізи на плечі і туди
Де рідну державу,
І мову вони мають.
Люди без нації ,
Люди без роду -
Це відщепенці
Зрадники народу.
Діти України,
Що тут народилися
Для яких ця земля -
Рідна мати,
Усяке сміття
не несіть до хати .
Говоріть по Українське,
Мовою нації.
Мова суржиків
веде до деградації.
Деградується мова,
А так же культура,
Деградується так же
Людська натура.
Живете в державі
Що Україною зветься
І мова державна
В державі ведеться
Між собою
На вулиці в дома
Хай буде між вами
Рідна ваша мова
Мову нації і держави
Ви повинні знати,
Вивчайте її,
І поважате!

*
неначе люди у імлі, неначе оперні фантоми,
явились ви у сні мені і я спитав у себе: хто ми?
може, ми – привиди? чорти? може, загублені прибульці? –
не знаю я, а, може, ти підкажеш, хто сидить в бурульці,
хто заховався в дзеркалах і, чи реально знайти тіні
того, хто стелиться у снах, яких ще вчора покрив іній.
**
неначе хробаки в землі, неначе підсвідомі гноми,
зникаєте ви у золі… і я лишаюсь один вдома.
та, хто я є? невже, відлюдник? самітник чистого листка?
чи, просто, помилка й облудник нетрадиційного зразка?
***
неначе кораблі на дні, лежать всі ті, хто колись плавав…
добраніч, Сальвадор Далі, сни малював ти непогано!
****
та текли ночі, ішли дні – й тебе здолала трамонтана

якщо тобі здається,
що всі навколо – психи,
задумайся тоді, ким же є ти!
по-різному ж стається,
тим більше, що від пихи…
я можу і пройтися, сам лети!

не вірю в твоє небо,
бо там одні лиш хмари,
і взагалі дивуюся тобі;
як можна, як не треба,
й навіщо всі ці бари,
коли давно загублений в юрбі?

нема сенсу ховатись,
ніхто навіть не гляне,
куди повзе здихати твій слимак;
логічніше – зірватись
до того, як зів’янеш...
лише зелений вартий чогось мак!

Всю ніч між хмарами хтось рушив стіни
І світло то вмикав, то вимикав:
Когось шукав безтямно і невпинно,
І темряву у відчаї змивав.
І врешті та розтанула під ранок.
А хтось незнайдений лишивсь на самоті...
І тільки липа стомлена на ганок
Розсипала всі крильця золоті.

демонтаж фундаменту
ностальгійних спогадів
є каталізатором
безнадійних снів;
навіть попіл спалених
фотографій поглядів
цілком не розвіється,
як і пам’ять днів.

тож тримай цю усмішку,
лиш тобі даровану,
що так тонко вклинилась
в ланцюг ДНК,
бо така ж і лишиться –
сонцем зацілована,
ніжна, як морозиво,
мов вино, п’янка.

й не забудь, що камені,
ще колись поскладані,
просто так не падають...
все лишає слід!
і не стерти пам’яті,
мозок так обладнаний,
серце теж не викинеш,
як з бокалу лід.

Зробив заяву ліскомстат,
мовляв, поменшало Зайчат
Пустив аналіз швидко в хід,
І бачить: зменшився окіт!
Найголовніший в лісі Вовк,
що часто воду в ступі товк,
Негайно скликав мудре віче,
( - це справа також чоловіча!)
Сиділо віче день і ніч,
Гадало, в чому ж, власне, річ?
Який знайти найліпший вихід,
Щоб подолати грізне лихо?
І віче видало указ:
На роди шість морквин за раз!,
А згодом, видавати й вісім,
Щоб Зайці не перевелися.
Прийшло у сім’ї справжнє свято,
Радів новинам кожен тато,
Ніхто отямитись не встиг,
Чисельність почала рости!
Зайчата швидко підростали,
Та жодне з них смаку не знало
Обіцяних шести морквин!
Кору згризали з деревин.
..........................
Хіба ж Зайчатко винувате,
Що в лісі їжі малувато?

Поїхав Лев у санаторій.
В тісній кімнаті, не просторій,
Маленьке ліжечко, поличка,
Карафка, склянка й попільничка.
У блоці душ на три кімнати,
В їдальні стіл, дієта п’ята.
Приїхав Заєць в санаторій:
З балкона гарний вид на море,
Двоспальне ліжко, холодильник,
І кошик яблук молодильних,
Є відео: стриптиз для друзів,
А поруч – ванна та джакузі.
Дізнавшись про такі умови,
Лев напросився на розмову,
У Зайця, запитавши, прямо:
Якої, як то кажуть, мами?
Косий, піднявши вгору брови,
Сказав: «Ти хто? Звичайний Льова!
А я в конторі «Лісгайгосп»
Відомий профспілковий бос!
Дарма, що м’язи в тебе є,
Це, дурню, пільг не додає!»
…………………………….
Отож, Левко, твоїм фасадом
Є гарні гроші та посада.
Не маєш їх - тоді й курчата
Тобою будуть керувати.

Взiрець кохання, зайву кому
Я ставлю тут не через втому.
Як вiд жаги життя петлю
Я нею твердо вiддiлю
Юркових коливань два краї.
Ледь не здурiлий в чумнiй зграї,
Природньо бридких мiркувань,
Вiн iнший свiт своїх бажань
Вiдкрив для серця поступово,
Тепер щомитi нiжне слово
Наташi шепче залюбки.
Любов прихована роки
Несеться дужою рiкою,
Так пiсля довгого застою
Скресає крига на водi
I не обмежена в трудi
За течiєю зносить всюди
Мов скалки мостовi споруди.

Стрічкою вузькою стелиться дорога
У пшеничнім полі до села.
Охопила серце знов щемка тривога –
Бо давно в батьків вже не була.

У сім’ї у мене підростають діти,
І у них є іншим отчий дім,
А для мене цей зорею світить
Я душею відпочину в нім.

Хилиться додолу золоте колосся
І співає дзвінко жайвір в вишині.
Вже роки вплітають іній у волосся,
Та батьки назустріч вийдуть ще мені.

Тож веди, доріжко, чим скоріш до хати
І біжи пряміше до села.
Хай всміхнеться батько і обійме мати,
Щоби цвітом радість розцвіла

Торкнись моїх долонь
із трепетною ніжністю,
Візьми мене в полон,
що зітканий із Вічності...
І поглядом скажи про те,
що відчуваєш,
бо не потрібно слів,
якщо кохаєш.

Божевільні вогні божевільної нації,
Плачуть діти, вмирають від голоду й холоду,
Й незчисленні життя-результати руйнації,
Почуття співчуття ми втрачаємо з молоду.

Ми знаходим себе у жорстокості й відчаї,
І вбиваєм життя, поламавшись від страху,
Й боїмося, лишаємо цінності вічнії,
Й прокидаємось ранком, поблідлі від жаху.

Ми не знаємо хто ми, утрачені в просторі,
Ну а з часом загублені в плині історії,
А коли нас покличуть залишимось осторонь,
Й заліковуєм рани душі свої хворої.

Почуття замінили байдужістю й зверхністю,
Лиш себе ми до сліз божевільно жаліємо,
Й лицемірство сьогодні назвем ми відвертістю,
Це усе, що ми знаємо, все, що ми вміємо.

Не втішає чужа правота, і своя - мов собі не належить,
Скрута у перебляклих дротах на барвистих розривах мережі.
Зжовк один у піщаній косі, звис сріблястий один з небокраю,
без жалю перекушуй усі, крім бузкового - не дозволяю.

Не займай, бо поезії струм полюбляє заплутану схему:
так осяє довкола пітьму, що від щастя кісток не зберемо.
Ніби вже відболіле у всіх до судоми лоскоче, до скидня,
евкаліптовий падає сніг, зі слобідки шляху вже не видно.

Я вітаю фуфаєчний Крим, зойк імперії, вирване вим'я,
над посинілим тілом твоїм нахилюсь, поцілую у тім'я.
Через вишкір залиже слова липло-клавішна хижа потвора:
Times New Roman, дитина.ua, сірий вовк у вікні монітора.
______________________________________________
Оригінал:

И чужая скучна правота, и своя не тревожит, как прежде,
и внутри у нее провода в разноцветной и старой одежде.
Желтый провод - к песчаной косе, серебристый - к звезде над дорогой,
не жалей, перекусывай все, лишь - сиреневый провод не трогай.

Ты не трогай его потому, что поэзия - странное дело:
все, что надо - рассеяло тьму и на воздух от счастья взлетело.
То, что раньше болело у всех - превратилось в сплошную щекотку,
эвкалиптовый падает снег, заметая навеки слободку.

Здравствуй, рваный, фуфаечный Крым, потерявший империю злую,
над сиреневым телом твоим я склонюсь и в висок поцелую.
Липнут клавиши, стынут слова, вот и музыка просит повтора:
Times New Roman, ребенок ua., серый волк за окном монитора.

Александр Кабанов
(из книги " аблака под землей")

Яскраві обгортки фальшивого щастя
В вітринах бутіків й швидких іномарках
В хрумких пачках грошей зеленої масті
В дешевих, купуючих совість віддарках.

І прагнемо того фальшивого щастя
Й омріявши все, те душою палаемо,
І граемось з долею: дастся – не дастся,
Натомість глибоку тугу відчуваємо.

І в гру компромісів із совістю граемо,
А потім байдуже - і знов переступимо,
Й заплющуєм очі, і ніби не знаємо,
Вважаючи знову, що совість відкупимо.

І дні так минають: покинуті радістю,
Втонулі у винному осаді й осуді,
Закличем знов молодість, в страху від старості,
Й п'ємо біль життя, хоч й у срібному посуді.

Зозулі заздрила Сорока,
Що та ворожить на літа:
«Дала б ти, краще, людям спокій,
Немає на тобі хреста!
Ку-ку, рахуєш нощно й денно,
Лиш удаєш, що знаєш лік,
Бо звідки знаєш достеменно,
який у кого буде вік?
Тож начувайся, пташко, ну ж бо!
Ти всяку перейшла межу,
Піду у податкову службу,
Та все про тебе розкажу!
Зозуля блиснула очима:
«Хто говорив би, лиш не ти!
Бо маєш сотню за плечима
уже обкрадених квартир.
І щоб від тебе, клептоманко,
Не потерпав би чесний люд,
Я прокуророві до ранку
На тебе, Пташко, заявлю!»
Допоки чубились пернаті,
Настала в лісі ніч глуха,
І від безсоння строгий Дятел
На них настукав в ЖКХ.
………………………………
Якщо вже задавила жаба,
Слід пам’ятати над усе,
Що заздрість, то поганий радник,
І дуже кепський режисер!

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

І страшно і гидко за нас і за себе
За те, що живу у країні сліпих,
Ще вчора ви руки скидали до неба
Сьогодні ваш голос принишкло затих.

І боляче й прикро за втрачені душі
За те, що забули до чого ішли,
Чи чуєш, мій брате, так треба, ти мусиш,
Аби у канаві тебе не знайшли.

Аби твої діти не бачили крові,
Аби твоя правда свій шлях віднайшла,
А ти береш участь у ворога змові.
Поглянь!!! хоч і правда занадто страшна.

Устань із колін, мій принижений брате,
Не варто, не треба їм п’яти лизать,
Вже час, треба зброю до рук своїх брати
І гнати скотину, або убивать.

Не вір, йому, брате, він кат окаянний,
Згадай, як палала країна в вогні,
І плакав народ мов скотина загнанний,
Ми були не люди для них, а лиш гній.

Згадай покалічені душі дитячі,
Сплюндровані нагло й безбожно святині,
Мій брате принишклий, німий і незрячий
Віддай свою душу своїй Україні.

Розтанув день... Тепер крізь чорні вії
Будинки продирають жовті очі.
Бреду, ковтаючи парфуми ночі,
А "завтра" вже у голові сивіє…
А онде місяць у гіллі сховався
І дивиться як ніч вмикає зорі…
І ліхтарі… Туман прозорий
У серце стомлене прокрався…

Я бачила старий бабусин двір,
Коли відвідуваати їздила... могилу.
Іще всміхається, як оберемок зір,
Квітник старий замріяно з-під пилу.
У затінку густому за столом
Тепер смакують горобці обідом,
Що натрясли із винограду всі гуртом,
І кожен дякує цвірінь ком ситим.
А в умивальник дощ води налив
І ловить крапельки сусідська гуска.
Розсипав сад по жмені яблук, слив.
Їх позбирає їжачиха-боягузка.
Колись приходила вона за молоком,
Бабуся їй лила його чимало.
Ми їжачат ловили за садком,
Вони малими в руки нам давались.
Ось будка, де рудий кумедний пес
Махав хвостом до нас, вітаючись здалека,
Вхід павутиною заплетений увесь…
І пса шукати відлетів старий лелека…
В старенькій хаті похилився дах.
Під шифером там гороб’яче місто:
Пугач тривожить часом їх у снах,
Їм трохи душно в ньому, трохи тісно…
Старенька хвіртка більше не скрипить –
Схилилась, і кутком на трави сперлась.
В берези на плечах лежить блакить,
А влітку мабуть пахне в полі верес…
І тішаться кудлаті бур’яни:
Ніхто мотикою їх вранці не лякає…
А на стовпі старому боцюни
Пташат до вирію готують і до зграї…
Моє дитинство там блукає крадькома,
Попід горіх, в бузок шмигне, в малину…
Лише бабусі на подвір’ї вже нема,
Вона влилась у зграю журавлину.

Якби ж вернути все назад,
Йшов би вперед, а не по колу
Й першим поставив б життю мат,
Зі словника стерши „ніколи”.
Забув би, що таке нефарт
Й сам перемішував колоду
Мічених кров’ю гральних карт,
Й нізащо не плював би в воду,
Тим більше, в вікна віщих снів,
Що відкривали вид на небо,
Щоби нарешті я прозрів,
Та п’яний біс кричав: „Не треба!”
Й зрослись повіки в руберойд,
Який вже не розчинять й сльози;
Не допоможе вже ні Фройд,
Ні збільшення повітря дози
Тому, що програний мій бій,
За чим й ридають ржаві гільзи;
Останній козир взяв відбій,
І на руках лишився мізер.
Якби ж почати все з нуля,
Не блефував би з підлим чортом,
Та важко вийти за поля,
Легше втопитися за бортом.
Й забути масті стертих днів
І дивні правила гри в дурня,
Тобто, життя, чи то пак – снів,
Мета яких – надто сумбурня.

найглибша ополонка сну – в мелатонінових видіннях;
причина – космогенний слух й меланхолія ця осіння,
в яку пірнувши, не спливеш, навіть, якщо ще бачиш світло,
й так і на дні собі помреш, віддавши шану (й тіло) світу;
бо так простіше, в сто разів, аніж розпутувати схеми
вперто захованих ґудзів, щоби знайти, принаймні, де ми...

ансамбль сомнамбул, мов тінь 3D-диму,

сховавсь в ореолі туману,

розвіявши в прах зашкарублу рутину...

можливо, й колись лід розтане,

що нагло покрив наше тліюче сонце,

коли ми на мить задрімали

й, прокинувшись, вже не могли знати, що це...

й вернулись назад у підвали,

де зайвими стали питання про небо

й, тим більше, про зірку, що зникла,

бо відповідь ясна: вони нам не треба,

і так вже до темряви звикли...

Ми ще не попрощалися з минулим,
Сприймаєм філософськи каламбур,
Щоб, Господи сохрань, мене не вчули,
Як вернуться - не взялись до тортур.
Так мислить кожен і боїться завтра,
А що сьогодні - не чіпай мене,
І ледве тліє, майже гасне, ватра,
Де тільки в іскрах полум’я ясне
Притишилося і чекає вітру.
Отого ,що повіє з наших душ,
Щоб розбудити те яскраве світло,
Яке чомусь сховали за контуш…
Ми ще не попрощалися з минулим…

Холоднi днi, одна другої
В душi, для щиростi чужої
Про помсту стулились думки,
Страшнi, жорстокi мов струмки
Текли вони по жилах Юри.
Як голос хмурої бандури
У нього погляд, в час розваг,
Як острiвний архiпелаг,
Забутий в гулi океану
Самотнiй вiн, кiнець роману
Ганебним вчинком сплюндрувать
Пiдбурить Юру слабка стать.
Були секунди, як з похмiлля,
Уйнявши ревнощiв свавiлля,
Вiн близький був i вже хотiв
Дiлить з дружиною сумнiв.
Вона, як генiй тiла гарний
Розтне сумнiв, як сон безбарвний,
А то здавалося давно
Й не з ним було, а з кимсь в кiно.
Але, угледiвши щасливу,
В Наталі усмiшку, пориву
Давав вiдразу заднiй хiд,
Гординя вражена вiдвiд
Шукала мов митець натхнення.
- О нi, - шептав. - Мого прощення
Їй не знайти в моїх словах,
Не пройме жаль мене, нi страх.
Любовi не було, нiзвiдки
Й тепер їй взятися, я в свiдки
Образу праведну вiзьму,
Я вiдомщу їй i ...йому.
Клянуся в тiм, моя дружина
Передi мною на колiна,
Як зв'ялий восени листок
Впаде пропаща в певний строк.
Її сльоза, її благання
Звiльнять мiй розум вiд страждання,
Вiд дальнiх мук. За грамом грам
Я стану пити той бальзам
З виразним настроєм зневаги,
З парадним видом переваги.

Його б’ють, але марно-даремно,
Він не падає, певно це дар,
Є у світі боксерському термін,
Кажуть: «Вміє тримати удар».

Комусь доля дає подарунки,
Від народження хтось суперстар,
А у нас шлях один порятунку:
Треба знову тримати удар.

Щоб не бути навік зарахованим
У когорту невдах і нездар
Треба бути в житті цьому воїном,
Треба вміти тримати удар.

Знову доля шпарини шукає,
Вже цікаво: за що стільки кар?
Хоч підлога з-під ніг утікає
Треба, друже, тримати удар.

І коли хтось мене запитає,
Як я вижив, як став тим ким став?
Таємниці тут зовсім немає:
Я старався тримати удар.

Сніг прилетів, чого бажати ще..
Із року в рік небесні сажотруси
скидають безцінь з місячних печей
у віхолу зимової спокуси.

І вже різдво у сніговий пиріг
кладе не мед, а наші мертві бджоли,
ніколи не промовлене ніколи,
та порох з недодоланих доріг.

Яка нудьга, бісино.. Білий пес.
В дарунок місту - тирса діамантів,
гадючі гнізда, підсердечно, - пам’ять
про згарища вздовж шляху, де з небес

летить-летить, мов поспіхом вдихає
останню дозу мій залежний брат,
хапаючи за пасма водограї,
під лід пускає згірклий виноград.

_________________________________
ОРИГІНАЛ:
Снег белый сел, и это хорошо..
Который год пороша лунной сажей
прохожему замазала плечо,
дома - в стога, огни, пороги наши.

В который раз на рождество
ухлопает холодный рой брюзжащий
того, кто год себя растил как настоящий,
чтоб к краю подойти, вот ремесло.

Мне скучно, бес. Какой ты белый, гад.
В награду город - распушенный камень,
какой-то нехороший в сердце пламень
что нет дорог, что возвращаться наугад.

Идет-идет, торопится, ссыпает
последний порошок, как суррогат,
соломинка в глазу торчит живая
и дежавю голодный виноград.
_______________Герман Барин

Ім’я твоє пройшло віки,
Минали дні, ішли роки,
З часів прадавніх, праколишніх
Створив ім’я твоє Всевишній.
Його любили й проклинали,
Боготворили й забували.
Це символ величі, натхнення,
Людського духу і благословення.
До нього люди закликали,
До тебе руки простягали.
Молили, гнівались, прощали,
І на вустах з ім’ям вмирали.
Твоє ім’я це, недаремно,
В тобі з’єднались велич неба,
Нестримна воля, дощ на серці,
Вся сила і блаженство смерті.
Крізь темряву в нічній імлі
Несеш ім’я це гордо ти.

На сході, на заході,
Півночі і півдні
Мова єднає народ.
Ми завжди єдиною
Націю були,
Ніколи не були ми зброд.
Мова Шевченка,
Франка і Тичини
Поетів різних років,
Мова народів єднає
Єдине бажання,
У єдності бути
Навіки віків.
Нехай скажено шаліють
Недруги наших ідей
Мирних ми любим,
Що живуть між нами,
Різних націй людей.
Ми предків нескорених -
Діти
У своєму домі ніколи,
Ми зайдам не будемо
Терпіти!

Прости мені, світе, натуру холопську,
бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
одразу про відьму згадав конотопську,
коли в Конотоп я прибув із Європ.
Та відьма десь вихід украла із хати,
а з неба – дощі... Отакі-то діла!
Ех, предки наївні, знайшли чим страхати,
та відьма, напевне, побожна була.
І в голову лізли якісь анекдоти
про точність німецьку, французьку любов
і нашу відсталість. І так було доти,
аж доки вдивлявся в безликість будов.
Та от я ступаю на плити гудучі,
і враз проступився туман, як мана:
нікого й нічого на світі плодючім,
лиш камінь, а в ньому кричать імена.
Не треба тужити. Це шкодить здоров’ю.
Наш сум в анекдотах бульварних зачах.
Та колеться камінь, просочений кров’ю,
ще колеться камінь у мене в очах.
Ти чуєш, велика, стоока Європо,
столика – це значить, безлика: так-от,
ти вчила нас жити і гинути скопом,
не гинути навіть – піти в анекдот.
.................
Європо, Європо,
родившись холопом,
маленьку, тебе я під серцем рощу.
Та нині з великим своїм Конотопом
стою – і до серця тебе не пущу.
.................
Летять і летять – не вертаються бузьки,
летять і вертаються знов холуї.
Ні вченість німецька, ні чемність французька,
ні наше холопство – тепер не мої.
І як мене звати – не будеш ти знати,
Європо, пришита до різних знамен,
бо в мене сьогодні на чорному святі
є тисяч зо тридцять кричущих імен.
Європа красива, струнка, білолиця,
в наряді, при владі... Історіє, стоп!
Спинися... Гадаєш, тут смерті столиця?
Та ні – провінційний її Конотоп...
1980

…знімілі очі гладить дивна ніч,
торкає сумом зоране обличчя…
відходить тінню назавжди у віч -
ність, в свічадах тиш запалюючи свічі,
твоя душа - ще тепла від бажань,
кружляє, квилить, горнеться в останнє
у тіло, в жили, де жила... і жаль,
що судний день після зорі настане…
…і витирає зронену сльозу,
малює крейдою по стінах і по скронях
твою дорогу хресну й голосну,
і тулить увесь світ в твої долоні…

Збожеволіла хата,
зіп'ялася на курячі лапи
і пішла собі містом,
на асфальт розсипаючи цеглу.
і сідала в автобус,
там у вікнах когось виглядала,
не знаходила місця
і, стомившись, назад поверталась.
присідала на землю,
в неї знову вселилися люди –
паразити будинків,
що потроху з’їдали їй душу.
Їй ставало так гірко,
що, бувало, казилась ночами,
скреготіла зубами,
та людей не лякав стінний скрегіт.
Їй набридло сидіти,
хата знову схопилась на лапи,
люди в вікна стрибали,
а вона - бігла з міста у поле.
Розсипалася цегла,
але хата на це не зважала,
її стіни тріщали,
та стрибала, заплющивши вікна.
І скінчилося гра –
її тіло начетверо трісло...
Хата вмерла, лиш шифер,
шкло та цегла розкидано полем...

...я римую до «сонця» - «серце»,
бо зимую з дощем тропічнім
і ,здається, так буде вічно,
а, можливо, то все здається -
злива стихне,
громів відлуння
відгуркоче,
бо час відносний:
сивий лунь я
ніяк не звикну,
(ще не хочу?!)
але вже осінь.

...і гримую
під «сонце» серце -
акт прощальний
у цій виставі:
грима рима,
а серце б’ється,
такт останній…

О, небо, Аве…

Приїхав москаль у Львів.
Прикинувсь українцем: мовчить,
з рота і язика не висуне свого російського
(бо мови не знає, звичайно ж, української,
а може і своєї – вони ж там усі на суржиках).
Мовчить – і все. Його штовхають,
тиснуть у транспорті,
палець на нозі розчавили, а він мовчить.
Просто мовчати, коли їсти не хочеш –
це не диво (і Президент мовчить, бо ситий),
а от коли на зубі другий день не було і крихти –
що тоді?
Так вже склалось у людей: їси – не розмовляєш,
розмовляєш – не їси. В Україні все навпаки:
не розмовляєш – не їси, розмовляєш – їси,
щоб було видно – чи український язик смакує
українське сало. Всі народи виборюють волю,
українці – мову. Та так виборюють, що аж
рідної її цураються.
Тож і мовчить москаль, а як мовчить –
то, звісно ж, і не їсть.
Але голод – не тітка. Попрямував до кафешки,
від якої російським носом учув струмок
смачних пахощів українських страв.
По дорозі купив синьо-жовтого прапорця
та ще й помаранчевого, приклав до грудей,
іде, як на дзот герої Вітчизняної.
Тільки-но він на поріг – до нього офіціант
у національному вбранні: “Добрий день!
Будь ласка, заходьте...” Москаль зніяковів:
“Так это же…»
– “Добрий день, будь ласка, заходьте”.
І він зайшов, сів до столу. “Їсти? Пити?” –
почув над головою, і все зрозумів.
“Пити – їсти!” – скоромовкою вигукнув
весело і вдячно.
І вже, як нагорода, на столі йому постали:
дві стрункі чарочки, кухоль пива,
пляшка патріотичної горілки “Петро Дорошенко –
Гетьман водка” і здоровенна миска
з патріотичним борщем “Полтавський”.
П’є москаль, не квапиться, борщем закушує,
навколо дивиться, людей розглядає.
Інтелігентні люди у кутку за столиком
тиху пісню співають. Аж ось – музики з’явились,
почали співати, та так гарно та солодко!
Не втримавсь і москаль, почав підспівувати:
“В кві-і-ітах гру-у-уші, яблуні та ви-и-ишні.
По-о-пливли тумани по воді. Катери-и-ина
в річці прати вийшла, за-а-аспівала пісню
в самоті. За-а-аспівала пісню, сумувала...”
Росіянин так заходивсь співати, що не помітив
як перейшов на рідну мову: “Ой, ты, песня,
песенка девичья, ты лети за ясным солнцем вслед
и бойцу-у-у на дальнем пограничье о-о-от
Катю-у-уши передай привет”.
”Привет” – це вже було занадто. Хтось у кутку –
як грюкне кухлем у підлогу: “Ти чого, кацап,
виєш тут забороненою мовою?!”,
аж скло полетіло вгору.
Та росіянину знову ж таки пощастило:
кремезний козак з оселедцем на блискучий макітрі
зрадів, що є кого захищати, і кинувсь на образників.
Москаль, поки його забули, поклав у кишеню
пляшку з “гетьманом”, схопив три скибки хліба
українського з українською ковбасою,
миску з борщем і навшпиньках – до дверей.
З’ясування стосунків вже дістало апогею:
пиво “Львівське“ разом з пляшкою
пропливло йому повз вухо і з силою відчинило
двері, крізь які він прудко і проскочив.
Сів москаль на лавочці поруч з гостинною
кафешкою, п’є “Гетьмана Дорошенка”,
борщем закушує і дивиться,
як українці один одного скальпують.
“И чого им неймется? Борщ и по-китайски –
борщ. А вкусный – только украинский.”
Постукав ложкою по волошковому півнику
на дні порожньої миски, засумував.
“Жаль, добавки не дадут:
некогда хохлам борщ варить”.

15-27 липня 2000 року

Ой зустріла хлопця я,
Чорнявого та стрункого,
Брівками йому моргнула,
Губки бантиком надула,
Павою пішла.
Він до мене, як підскочить,
Розпустивши пірця,
Як гусак клекоче,
Приласкати дуже хоче.

А я хвіст свій розпустила,
Де ж кажу, твій мерседес,
В ступор хлопця опустила.
-Маю я велосипед,
За кордоном і в Парижі,
Дуже модний він тепер,
Їздять там на цій машині,
То, як хочеш, то сідай.
"Бумер" мій, такий приймай,

А, не хочеш - то "пока",
Буде краща і струнка,
Так обніме, пригорне,
Поцілує і зітхне,
То поїдеш, а чи ні?
Надоїло вже мені.
Бумер рветься піді мною,
Хоче вже летіть стрілою.
-Дівчино, то не зівай!
Хлопця ти таким приймай.

Покосили, покосили
Косарі у полі.
Пов’язали, поносили
Усе до стодолі.

У стодолі молотили
Чотири ціпами,
Закінчили молотити
Спитали у мами.

Чим матусю ми провієм
І де ми змелемо,
Коли з нового урожаю
Хліба напечемо?

Вечерком, діти мої,
Вітер буйний віє
Він вам зерно від полови
Синочки провіє.

У сусіднє село
Підете до млина
З того млина, кажуть люди,
Смачна є хлібина

Сльозою печалі накрий моє серце,
Зажмур свої очі, душа обізветься,
Потік крові з вени, розірване щастя,
Колода життя з карт пікової масті.
Малюєш, малюєш краплинами крові
Страшні візерунки, де люди у змові.
Багрова, розбавлена слізьми розмова
По шиї, по пальцях тремтіння від слова.
Коріння дерев прагне вкутати тіло,
Прорвати тканини й кістки захотіло.
Щоб спокій у ґрунті навіки дістати
І дерево духом своїм напувати…
Ні кроку, закровлений птах на сторожі,
З’їдає того, хто на смертельному ложі.
Обличчя не впізнане, відблиски камер,
Пошуки свідків, на бірці твій номер .
Тиша смертельної камери схову,
Там місце для тих, хто втратив вже мову.
Ти серед подібних, таких же самотніх,
В яких ні ім’я нема, прізвища − сотні
Завершена справа, немає в ній винних,
Не впізнане тіло, ти серед загиблих.
Розламаний хрест, свіжа могила,
На дошці табличку приколотили:
«Помер невідомий» тебе так назвали,
Ім’я в новий шлях тобі уже дали.
Спочинь Невідомий, я свічку задмухну,
Лети до небес, хай земля буде пухом.

життя здається напівсном,
напівілюзією в казці,
яку читаєм знов і знов,
та не пізнаєм лиця в масці
того, хто все це заварив,
змісивши тісто з каламуті
із тим, що й чорт би не курив,
навіть під випивку із ртуті,
навіть під дозою вогню,
яким палає грішний намір
спотворити пречистість сну
в порочний ненаситний гамір,
що уривається в серця
через прочинену квартирку
і будить в тиші гнів творця,
коли ми молимось за ширку
й за те, щоб вона дала нам
принаймні те, що може снитись…
ми віддаємо себе снам
і нам не треба вже молитись!
……………………………………………
ми – напівсни, напіввидіння,
напівбрехня й самообман…
ми не чекаєм на прозріння…
нам би у тьму – у жертву снам!

Усе не так, все зовсім навпаки,
Немов в кривому дзеркалі реальність…
Весь світ вверх дном – дурдом! та все ж таки,
Принаймні, не дратує біль-банальність;
А це вже знак, що все не просто так,
І що ніщо не діється намарно…
Хай буде так, інакше ми ніяк
Не звикнемо й до того, що примарне,

Й від дійсності відвернемось, ще б пак,
Вона давно вже всім осточортіла…
А ледве зрілий блідо-сірий мак
Поможе нам позбутися від тіла;
І ми розчинимось в ефірній глибині
Й ніколи не повернемось такими,
Якими були по своїй вині –
Лякливими, тупими і слабкими…

Наївними, мов дзеркала гладінь,
Що жадно ловить промені від лампи,
Але закони світла все ж не тінь:
Тепло відіб’ється... загрітись трохи нам би! –
Просили ми щосили в сірника,
Який ламався з вірою у пальцях,
І опускалась до землі важка рука,
Що вчора ще стискала факел в танцях.

Та завтра стане все, як треба, навіть краще,
Хіба що хтось із вас щось знову втне…
І вкотре нас – знедолених й пропащих –
Доля гірка навіки проковтне;
І скільки б нам не битись в її клітці,
Скликаючи на поміч всіх богів,
Навіки ми залишимося в сітці
Спотворених утопією снів.

фото порожньої палати,
в якій би мав бути і я,
та спалах фотоапарату
розмив всі докази життя.
невже ж я – тінь, сіра й безплотна?
невже уже мене нема? –
тоді чому мучить нудота,
як морить холодом зима?
тож, може, все-таки живу я
(чи то існую)?... хай там як,
та знаю: хтось мене почує
й навіть хильне вина навзнак
того, що пошуки немарні
знаку окличного в пітьмі
питання „де я?”, раз в лікарні
ще світить лампочка мені...

Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.

Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.

Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…

Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.

А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.

Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.

час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

Жила собі у лісі Лань,
Яскрава, симпатична леді.
Фігура гарна, як не глянь,
Вовки казали і Ведмеді.
Але красуня до небес
Здіймала часто гарний носик:
«Я презираю этот лес!
Сплошные заросли, заносы!
Хотела б я в лесу ином
Жить безмятежно, беззаботно,
И пить под пальмами вино,
Глядеть на Львов и Бегемотов!»
Здійснилась мрія. Наша Лань,
Потрапила до того раю,
Але, на жаль, Господня длань
Нам долі інші обирає…
Скажу, хоч на душі і зле,
Що ту красуню при дорозі
Безжально перший ліпший Лев
Загриз при першій ліпшій змозі…
……………………………………….
Щоб знала про кінець поганий,
Лань не помчала б у Савану…

***
Верблюду треба бути ситим,
щоб на горбу когось возити.
***
Два види спічів кажуть людям:
Просту брехню і словоблуддя.
***
Тунець своїм гордився тілом,
тому, що всі його хотіли.
***
Зробила пластику обличчя,
тепер обличчя їй не личить…
***
Навряд чи хтось гієну знищить,
гієна не чіпає вищих.
***
Хоча терміт і непомітний,
Та сітку май проти термітну!
***
У море треба? – заплати за вхід!
І хто там каже, що часи лихі?

Немає нічого ріднішого:
Ці скроні в лещатах Вічності,
Підшкірні ін"єкції радості,
Це дивне ІТ-язичництво,
Ці ребра, якими бавишся..

Чого тобі нині плачеться?
Немає нічого ріднішого
За звичну каву опівночі,
Ця терпка сльоза - Мальстрем.
Ця дурість, з дитинства плекана -
Немає нічого ріднішого-
Як ти собі витчеш-викричиш
З м"якого клубка проблем...

Немає нічого ріднішого...
Богиня розбитих глечиків,
Майстриня безглуздих виправдань,
Володарка збочень, викривлень -
Тю, теж мені, річ яка!

Думки по кутках розіслані,
Лежу собі тихо присмерком,
Пустелею - столом-стелею,
Нахабна, як бозна-хто...
Немає нічого ріднішого, -
Прикинутися причинною,
Укритися синьою глиною,
Вдягнути старе пальто..
І нишком по вулицях-вилицях -
Шукати тебе - єдиного,
Ріднішого-найріднішого,
З нірванним ім"ям - Ніхто...

П’яний регіт тупих недоносків
І незграбна хода волоцюг.
А від смороду в носі – лоскіт,
І думок завмира ланцюг.

І повітря, притрушене пилом,
Сповільнює серця крок.
Вихід звідси – мотузка й мило –
Що й душа злетить до зірок.

Та який ненадійний вихід!
Тут від шуму тріщить голова,
Там від тиші схочеться вити,
Але в горлі застрягнуть слова.

Тут – мов цуцик біжи гуляти,
По-дурному метляй хвостом.
Можеш мірять дорослі шати –
скоро станеш великим псом.

ми прагнемо вперед
на це немає сил
ми стаємо в шерег
у черзі до барил
п'ємо міцне вино
життя в очах стриба
наш віз скрипить давно
немов стара гарба
та ми все біжимо
вперед вперед вперед
а потім все одно
злітаємо в кювет
і думати не слід
що жити зможеш ти
все'дно чи рак чи снід
зупинять плин ріки
це все безглузда гра
у піддавки з життям
коли ти не баран
цю істину затям
то що пішли разом?
до світлої мети
зігріємось вином
як зможемо знайти

Заховався вітер під кущем калини,
Задрімав до ранку, втомлений в траві.
Розбудився з сонцем – полетів в долину,
Щоб скупати в росах трави лугові.

Прилетів на луки – посміхнувся жваво,
Зблисли на отаві крапельки роси.
Стрепенувся жайвір і завмер у травах:
Забриніла пісня дивної краси.