Не варото мріяти про краще,
Якщо ти розумієш те,
Що в тебе не мільярди баксів
Верховна Рада не чекає на тебе.
І Президент тебе ніколи не згадає,
Прем'єр давно уже забив на все,
А депутати лиш кишені набивають
Хіба це влада посміховисько одне.

Меня не бывает много,
Я у себя одна.
Что дальше? Спросите у Бога.
А мне вас хватает сполна.
Я убегу на рассвете,
Но если бы знала куда
Мне дует попутный ветер,
Где нет сволочного нутра,
Что дышит со злобой в спину,
Робея смотреть в глаза.
Вгрызается в душу ангиной
Закрученной жизни гроза.
А мы ей с ноги и по рёбрам –
Болезненный взгляд ни к чему.
Неделя до двадцать второго –
Уж как-нибудь переживу.
Неделя до «мини-отрыва»,
Последние школьные дни
Убойных весенних каникул –
А дальше поглубже вдохни.
Мысли повисли на люстре,
Как мартовские коты,
Великое эго бунтует:
Характер проснулся. Кранты
Депрессиям и заморочкам,
И всяческим их протеже.
Поганым настроям – точка.
Хватит ходить в парандже!
Я – прежняя – сгинула в Лете,
Остались новые Мы,
Фото сделаем в цвете.
Весна – растворитель зимы.

– Проходь...
але не наближайся,
бо це не жіночий каприз,
поглянь,
ніч світлішає
раптом
від спалахів люті
без сліз...

Торкнись...
але будь обережним,
бо я вже не плесо,
а вир,
я загнаний біля берези
ласкавий
і пристрасний
звір...

Чудове колективне божевілля -
Дарунок необмежених стихій
Руїнами прадавнього Трипілля
У авангард вривається застій.
А чи, бува, не пропустили риму
З країни, де вклоняються рублю?
Ні, я не помилилася дверима,
Я щось тут, виявляється, роблю.
Свобода - дика, молодість - доступна,
На амбразуру - скромність не пуска...

Чудова річ - капуста сухопутна,
Не набагато гірше, ніж морська.

Я хочу затеряться солнечным зайчиком
В тени заброшенной стены,
И чтобы меня не искали, и чтобы меня не нашли.
Я хочу стать одним из ярких конфетных фантиков,
Что в маленькой вазочке на столе,
И лежать там, как украшение, до первого снега в декабре.
Я хочу раствориться чистой нотой
В любимой мелодии, что так редко крутят по радио,
До конца отдаваться музыке и никогда не хотеть спать.
Я хочу стать пылинкой и мягко опуститься на Твоё плечо,
Так, чтобы Ты не заметил.
А ещё я хочу научиться не говорить лишнего.
Я хочу стать секундной стрелкой,
Чтобы всегда знать, сколько времени мне ещё осталось,
И уметь идти до конца.
Я хочу превратиться в сон,
Который забудется с первым прикосновением утра,
И Ты так и не узнаешь, что всю ночь дышал иллюзией.
Я хочу рассыпаться разноцветными мелками на асфальте,
Которыми Ты будешь рисовать свои трогательные признания,
Не подозревая, что Ты рисуешь моими мечтами.
Я хочу воплотиться голубиными перьями,
Которые порывом ветра разнесёт по крыше,
И они навеки разлетятся по миру мягкими осколками.
Я хочу стать тысячами отражений
В твоём лабиринте бесконечных зеркал,
Которые Ты периодически разбиваешь от злости.
Я хочу стать бликом остро заточенной катаны,
Что всегда составляла гордость твоей коллекции,
И жить у Тебя в комнате до последнего боя.
Я хочу раствориться ароматом твоего утреннего кофе,
Чтобы, проснувшись, Ты вспоминал обо мне,
И наслаждался, не зная, что так крепко держишь в руках меня.
Я хочу стать этой особенной осенью
И шептать Тебе на ухо листьями пожелтевших деревьев.
И я стала бы всем, если бы Ты существовал.

Живу, как птица в клетке ситуации,
Я не имею права выбирать.
Моя судьба в руках моей же нации,
Так разобьёт ли прутья эта рать?
А впрочем, и лететь-то больше некуда,
Диктует мода небо в клеточку опять.
И мои деньги в кошельке у препода,
Хотя всю тему знаю я на «пять».
Оболтусы сейчас совсем не редкостны,
По сути – наша большая подчасть.
Куда ни плюнь – папаши все на Лексусах.
Сынку же – покурить да погулять.
Как мило! Миром правит деградация!
Мораль давно уехала к чертям.
Патриотичной формы прокламации
Подобны «Санта-Барбары» страстям.
Почувствуй силу макаронной фабрики:
В кармане – пусто, а лапши – хоть отбавляй.
Приятный хруст украинской «капусты»
Привычен знающим команду «отмывай!».
Так долго грызлись мы за независимость,
Чтобы теперь вылазить из грязи?
Позвольте, но с таким лихим раскладом
Нам не поможет даже Саркози.
И толку, что в стране умов палата?
Рациональность-то пока не наш конёк.
Всё потому, что умных кроют матом,
Если на сессию деньжат не приберёг.
А все нововведения в систему,
Чтоб с понтом дела лавочку прикрыть?
Всё та же песня на больную тему:
Как выгодней друг друга надурить.
Вот к этому отчаянно, стремительно,
Сквозь жертвы и потери люди шли
По лабиринту путаной истории?
А деградация – тупик, что мы нашли?
Цинично, жутко, даже мрачновато,
И в будущем не высмотреть ни зги –
Таков ход мыслей на моё «сегодня».
А вы над чем ломаете мозги?

Знов дощ мені любов нашіптує,
Торкає шибку мокрими щоками.
Я вкотре промовчу імя твоє,
Що мною не говорене роками.
Я приголублю спогад, серцем заколисаний.
Всміхнусь, хоч ти і не побачиш.
Ось лист, уже роками писаний,
А в ньому- скільки ти для мене значиш.
І я б листа цього відправить рада-
Адресу десь згубила, друже.
Стрілою в серці твоя зрада
І знову боляче.
І гірко.
Дуже.

Я не відьма, коханий, то й що, що волосся руде.
Твого серця не крала, бо маю своє і не гірше.
Ну а з чого ти взяв, що для тебе писалися вірші?
Моя совість? Не знаю... Принаймні не бачу ніде.

Руку й серце? Облиш, господарка із мене ніяка,
А тобі окрім віршів - картоплі, борщу, голубців...
Кажеш, ти не борщу, кажеш, ти тільки пісні хотів?
Навіть мама не проти? І знаки зійшлись зодіаку?

Отакої! Ну що ж... Мушу плани твої поламати.
Я не згідна, пробач. Забирай свої речі і йди.
Не почистив ще зуби? Немає у крані води.
Забирай гарбуза і шуруй-но до себе до хати.

Цей сніг серед весни, як ти, нежданий, в хату.
Які ж тебе вітри до мене принесли?
Безмежний дивосвіт очей твоїх брунатних,
І ці вуста сумні смаку достиглих слив.

Нічого не кажи. Хай Бог тобі пробачить,
Шукати журавлів – чия у тім вина?!
Сніжинка на руці жіночим щастям плаче, -
Ти раптом не налив у чашу їй вина?

Нічого не кажи. Змовчи. Змовчи. Руками...
Руками говори! Всеспалено слова...
Сполохана весна. У небі понад нами
Лапатий сипле сніг. Не віриться. Дива.


19.03.2008 р.

Від просторових нарікань
І зауважень у нікуди
Не відійдеш - тож перестань
Ходить з вертепом поміж люди.
Ніхто не чинить перепон,
Не занижає вищих балів -
Отож облиш свій лексикон
З латинських телесеріалів.
Що - хіть? Маніакальний зиск?
Коли б собі хоч пояснити...
В уяві іншій приверзись -
Мені ж бо є кому наснитись.
Ніхто не чинить перепон,
Щоб ти пробачив і побачив,
Що це вже дійсно - моветон -
Незграбний саморобний мачо

Я хочу прокинутись від твоїх долонь
Вогонь
Усе інше я хочу лишити в ночі
Мовчи
Я хочу любити тебе до світання
Бажання
І не знати, що десь є розлука
Мука
Я люблю наше спільне з тобою ложе
Може
Відчуваю до болю знайомі губи
Згуби
Я тебе не забуду відтоді
Годі

Тихий зимовий вечір
І душа моя без прикрас.
У самотність закутую плечі
І думками лечу до Вас.
Поспішаю згадати осінь,
Що сміялась над нами зливою.
Ваші руки люблю я досі,
Тільки з Вами була я щасливою.
Памятаю як з Вами прощалися
І як довго мене Ви чекали,
Та от тільки згадати не можу
Чи мене Ви тоді кохали...

Чому? Скажiть скорiше люди
За сотнi лiт, як в нас так в сюди
В прямiй залежностi вiд врод
Кохання бiльших перешкод
Знавало, чим було мiцнiше?
Та не про це шепчу тихiше,
Завада є, її вiки
Долать могли неслабаки.
Для цього будували храми
Складали музику i драми,
Усе життя ростили сад,
Рядочок до рядочка в лад
Тулили, творячи сонети,
Складали мрiйливi сюжети,
В безумствi, цiлу нiч без сну
Шукали формулу складну,
Тиранам лютим в чорну днину
Писали сонячну картину.

Заходьте в гості, не проігноруйте,
Згадаймо все, що не згадати гріх,
Забудьмо все, що у хвилини скрути
Жить заважало і збивало з ніг.
Чарівна осінь - пустка кольорова
Розвіє сумнів - правильно чи ні
Сказали певне легковажне слово
Чи то я Вам, чи може, Ви - мені...
І в розпалі непевної розмови
Всі розпачі невиказаних слів
Без сліду згинуть. Світе вечоровий!
Чого ж до ранку ти не досвітив?

Небо на голову впало
Добре не ніччю, зірки бо
Шию напевно зламали б
І тарабанили довго
По стрісі до самого ранку.
Кажуть вони не маленькі
Кожна зі два кілограми,
Напевно, а може і більше
І, звісно, я би не вижив.
А так - лише купа повітря
Розбавлена сонячним світлом
В моїй голові опинилась
І серце наповнилось Раєм -
Можливо то й непогано.

translation:
До осені
О Осінь, плодоносна, та в крові,
Що капає із грона винограду,
Не проминай, явись у всій красі
Під дахом із тобою я присяду,
Співай, а я заграю на сопілці,
А дочки року будуть танцювати!
Співай веселу пісню фруктів і квіток.

Бутон вузенький сонцю показавсь,
Любов'ю його вени налилися;
І раннім цвітом Ранок заквітчавсь,
А щоки Вечора вже відцвілися,
Та Літо пишне хоче доспівати,
Йому перисті хмари одягли вінок.

Вітрів боги, хай пахощів струмок,
Що повен фруктів й Радості, кружляє,
Хай облетить востаннє він садок,
Як опаде, то й Осінь заспіває,
І Троянда скине з усмішкою шати,
Подарувавши нам зів'ялий пелюсток.

original:
To Autumn
O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof; there thou may’st rest,
And tune thy jolly voice to my fresh pipe,
And all the daughters of the year shall dance!
Sing now the lusty song of fruit and flowers.

‘The narrow bud opens her beauties to
The sun, and love runs in her thrilling veins;
Blossoms hang round the brows of Morning, and
Flourish down the bright cheek of modest Eve,
Till clust’ring Summer breaks forth into singing,
And feather’d clouds strew flowers round her head.

‘The spirits of the air live on the smells
Of fruit; and Joy, with pinions light, roves round
The gardens, or sits singing in the trees.’
Thus sang the jolly Autumn as he sat;
Then rose, girded himself, and o’er the bleak
Hills fled from our sight; but left his golden load.
William Blake

відчим осені відчай
переболить повільно і витончено
закляття висєчено
розплющю очі
і побіліють шрами творчості
хоча мені не впізнати
примари ображеної
без жодної зморшки емоції
майже живе відображення
посивіє колір крові
прикро
і засмаглої шкіри золото
поглине тьма
зло вилито
і у пащі відчую холодно
то виростають ікла
мого оскалу срібло
у тиші мертвого голосу
не пробуди
ніби розпеченим оливом
її ім`я останнє слово
я маю дотерпіти сон свідомо

іду листям осені вулицею
мертві комахи в середині ліхтаря
жовтого світла розсіяна порція
на крила ночі чьорного пір`я
будинки заплакані дощ гратами
вона бажає моєї страти
довго ім`я забуватиме
"радій тіло втратив"
як сон вродливий
з очима темряви
іду прозорий
її запрошувати

Морок б’є крилом у скло віконне,
Підганяє час, як білих коней…
Лунко-дзвінко цокають підківки
Галопують Бурки, скачуть Сивки,
Автострада гриву розвіває;
Змерзла, загортаюсь у слова я…
Світляки - нічна одвічна варта -
Запитали: а чого ти варта,
В чім ота твоя таємна сила?
На стилет перетворився стилос…
Та коли говірка їх бриніла,
Я стояла, як цариця Нілу,
Горда, наче прима із Ла Скала, -
їх на шпильки вміло натикала…

вітер парасолю вириває
віддам нехай кружляє
троянди моєї крові
вірші дострокові
нарешті в очах вичита
"вона саме та"
хто спробує моє серце вбити
і знову забити
прийде сніг мене вдягати білим
час накладає грим пилом
декарують любов новоспечену
у тіло нареченого
буде весілля похорону
розцілуймося у цьому траурі
нашого поодинокого життя
на рушнику сліди подружжя

біль твоя вимога
відчути невагомість
втомлена злість
натомість
розгортається чьорне
двобій на одинці з собою
кровним напоїти зброю
лети нічний вороне
куля всевидяче око
у рані на лівому боці
глибоко
видуши душу з мене
як хочеш вимани
залиш мене видуманим

Любите жизнь – она одна,
Цените жизнь – её не много,
Какая б ни была дорога,
Как ни была бы тяжела.
Идите прямо и не трусьте,
Сбегая от земных проблем,
Ведь жизнь – река, стремящаяся в устье
Большого моря мировых дилемм.
Поймите вы, ценнее нету
Сокровища, что бьётся в вас,
Но кто-то, фыркнув, взял беретту,
И свистом пули пробил час.
Зачем? Зачем? Судьба – не случай.
Судьба – наш выбор непростой.
Не факт: везучий, невезучий,
Но долг ваш – жить любой ценой.
Уйти из жизни очень просто,
Сложнее – жизнь вернуть назад.
Ваш ум похож на ум ребёнка,
Что кинулся за лаской в ад.
Глупцы, столь жаждущие смерти,
Вам даже солнце жжёт глаза!
И вы рыдаете в надежде,
Что лживо промелькнёт коса.
Ничто не мило, всё вам плохо,
Вам только дай погоревать.
А тех, кто жизнь любил всем сердцем,
Собрались в церкви отпевать.
Любите жизнь – она недолга,
Цените каждый миг и час.
Возможно, выжить будет сложно,
Но всё зависит лишь от вас.

Холодно. Тупо. Вяло.
Осени. Больше. Нет.
Осень слишком устала,
Осень молчит в ответ.
Разная-разная осень –
Сказка уходит вдаль.
Холодно. Тупо. Вяло.
Жизни немного жаль.
Разная-разная осень –
Листья под сапогом,
Счастье слегка морозит
Под моросящим дождём.
Белый синдром тумана
Сменит летящий снег –
Тающий слог обмана.
Осени. Больше. Нет.
Так и живём-гадаем:
То ли нас заметёт,
То ли похолодает,
То ли солнце взойдёт.
Так и живу – не знаю:
То ли погоду понять,
То ли исчезнуть к чёрту,
То ли лёд пробивать.

Я радий, що дожив
До сивого волося,
Всякого в житті
побачить довелося.

Бачив заплакані очі,
Материнські холодні сльози.
Із домів я бачив, як везли
Наповнені хлібом вози.

А ми були малі голодні,
Сушили зелений овес,
Під тином помер – ровесник
Сусідський –хлопчина Олесь.

у селі горіли
Ґаздівські двори.
Ґазди увезені
у Сибір були.

Бачив, як бабусю
З хати виганяли,
Маєток її
В колгосп забрали.

Ціле літо у колгоспі
Працювала мати
Мішок жита принесла
Осенію до хати.

У цей чудний святковий вечір,
Що по краплині в нічку збіг,
у звуки втілювались речі-
Зимовий лист. Осінній сніг.
Літали звуки над землею:
Зимовий сміх. Осінній свист.
Зійшли із першою зорею
Гучне мовчання, тиха злість.
У повідомленні нізвідки -
Цей давній лист, цей дивний збіг,
Бажання вирватися з клітки:
Хотіло тіло - дух не міг

Предивне диво - відчуття свободи,
Ламка, хистка субстанція - бажання...
Не через тебе, це ж бо від природи
Зродилася в мені примхлива пані.
Вінець безкарності не приміряй - утримай
Бодай би те, що, слава Богу, маєш,
А то ще справді зрозумієш рими,
Які в мені відверто зневажаєш.
А навкруги - агонія і дикість,
А замість серця - грудочка металу,
А те, що врешті втратило безликість,
Іще обличчям через це не стало.

Надобраніч,
Хвилини-стрілочки.
Тепла ковдра
На тілі білому.
На повіках
Осяйні блискітки.
Тихий сум
Пеленає світ.

Надобраніч,
Думки акрілові.
Недосяжні
Квітневі зірочки.
Несміливі
Надії-крихітки.
І нової весни
Первоцвіт.
18.03.08

(з книги "Ось опудало влади...")

і шахтар і доля
в парі
в чорну кліть
та в чорну нору
стався вибух
в чорній тарі
витягли
обох на гору
почорніла сива мати
все осиротіло
страшно дітям
обіймати
батька чорне тіло
а магнати все біліють
і сорочка біла
ще знагліють та спідліють
при владі дебіла
та ще й падлюки
не заплатять
а батько загинув
як пошити
чорне плаття
зібрати могилу

29.08.06

Рядки віршовані
задобре сховані
на дні шухляд.
Давно не бачили
такої повені -
сто днів підряд.
Святими, грішними
словами втішними
молились всі.
Щоб не здавалися
хати затишними
трава в росі.
Спливали кригами
та й пішки бігали
питать порад.
Та довго марили,
поки оклигали,-
сто днів підряд.
А небо, зоране
плугами-зорями -
химерний злет...
Такою прозою
позбавив розуму
себе поет.

Весну і жінку, жінку і весну
Вважаєм ми життя початком.
Природа прокидається від сну,
І світ весняний - начебто малятко:
Такий же чистий, свіжий, уразливий,
Так само тягнеться до світла і тепла,
І віриться, що буде він щасливий,
І в ньому, мріється, не стане зла.
А за весною - літо кольорове,
За літом - осінь щедра і рясна…
Це правда: у природи дві основи:
Весна і жінка, жінка і весна!
Наллємо в келихи вино чудове
І вип'ємо ці келихи до дна
За те, що у природи дві основи:
Весна і Жінка, Жінка і Весна!

1999

Прийди, благаю, сум мене з'їда!
А ніч просвердлює на тім'ї око...
І в вікна мої потай загляда
Імла густезна білобока...

Прийди, благаю, я вже не засну!
Бо голос стін заглушує Морфея,
Та й ти іще не йди в країну сну,
Сон - небезпечна лотерея

Прийди, благаю, бо мене вже дві!
В думках моїх розмова ще триває
І місяць зачепивсь на дереві,
І слухає, як ніч співає

Прийди...прийди! Благаю, лиш прийди!
То чути кроки, чи то гра уяви?
Я запах твій впізнала...точно ти!
Та, ні: то чуть, як квітнуть мальви...

Осінь в гості до нас завітала,
Усміхнулась і Літу сказала:
- Здрастуй, братику, здрастуй, Літечко!
Які гарні ти виростив квіточки!
Та вже, братику, час поспішати,
І у теплі краї вирушати.
Над полями та над лісами
Ти летітимеш разом з птахами.
Ти летітимеш в теплі краї,
Тож візьми подарунки мої:
Першу осінню квітку,
Що зацвіла ще влітку,
Пожовтілий листочок клена –
Це на згадку тобі про мене.
І пухнасту м’якеньку хмаринку –
Щоб в дорозі спочив хоч хвилинку.
Легкий вітер, що пахне травою,
Візьми, братику, з собою,
Щоб далеко в краю чужому
Не забув ти дороги додому.
Усміхнулось у відповідь Літечко:
- А тобі павутиночки ниточка
І росинок краплиночки чисті –
Будеш, сестро, в сріблястім намисті.
А ще сонячний промінчик –
Це каблучка на мізинчик,
Коли будеш нею гратись –
Буде сонечко сміятись.
А ще ось тобі, рідненька,
Фарба жовта, золотенька.
Одягнеш дерева в золотисті шати -
Будуть тебе, Осінь, золотою звати.

Я збираюся гуляти,
Та не можу вийти з хати –
Рукавички десь нема,
А на вулиці зима
Білим снігом грається,
І мороз кусається.
Я шукаю під столом -
Під столом лежить альбом.
І під шафою немає -
Звідти заєць виглядає.
Коли гратися хотілось,
Зайченятко десь поділось,
А тепер знайшлось – бери!
Та мені вже не до гри.
Я під ліжко заглядаю –
Рукавички там немає,
Тільки книжка й олівець.
Вcе! Урвався мій терпець!
Де ж поділась рукавиця?
Погляда на мене киця,
Наче хоче щось сказати,
Та не хоче пошукати.
Час іде, а я шукаю.
Чи ж сьогодні погуляю?
І чому, скажіть мені,
Всі гуляють, а я ні?

translation:
Прощальний поцілунок

Вогка печатка ніжної любові,
То - найтонша обітниця майбуття,
Що скріплює стосунки юні, нові,
Пролісок любові, перші почуття!

То - зрозуміле і без слів признання,
То - пристрасті зерно, гра двох дітей,
То – відданість безмежна. То - світання,
То - проміння, що веде в майбутній день!

То - втіхи сум, останній хід прощання,
(Прощальний поцілунок мені зостав),
Які слова говорять про кохання
Настільки ж віддано, як твої вуста!

original:

The Parting Kiss (1788)
Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

by Robert Burns

Коли смуток, наче морок,
Оповив тебе собою,
І камінець образи
Здається цілою горою,
У холоді і темряві
Себе не зачиняй,
І як не можеш сонечка,
То свічечку згадай.
Повір, будь ласка,
В день прийдешній,
Бо, як і завжди, зійде сонце,
І ти для радості у серці
Залиш відчиненим віконце.

Якщо зненацька почали Вас шанувати,
"Електоратом" так шляхетно називати
І обіцяють збільшити платню
(Мовляв, із злиднями розпочали борню!),
Якщо "зелені" дбають про природу,
"Червоні" хочуть щастя для народу,
А Рухи множаться й ростуть
(І кожний знає "вірну путь"!),
Якщо із галасом центруються центристи,
Якщо усіх мастей авантюристи
Вам обіцяють гори золоті
(Хоч зовсім інше мають на меті),
На обіцянки ці не будьте ласі:
Прикмета давня - вибори на часі!

2001

Я рiзних начитався книг,
Правдивих, чесних, скiльки встиг,
Старавсь все добре перейняти,
З героiв їхнiх приклад брати,
Хоч трохи в мудрих авторiв
Набратись розуму хотiв.
Люблю пiдручники технiчнi
Думки їх думцi моїй звичнi,
Цiную роль довiдникiв
I працю тих, хто так зумiв
Практичнiсть формул, схеми цiлi
До нас донести зрозумiлi.
Вони не визвуть запитань,
Лише бажання бiльших знань.
А от iсторiя складнiше,
Її хто хоче, той i пише.
Поем класичних сторiнки
Для мене вiчнi загадки:
Юнак i дiвчина, хорошi
Чому в сильнiшому за грошi
Без розрахунку почуттi
Бувають часто в самотi?
Казали нам: колись закони
В суспiльствi несли заборони
Для щиро люблячих сердець
На шлюб щасливий, на вiнець.
Про касти, їх жорстокi ролi
Ми чули ще малими в школi,
Великий Пушкiн i Шекспiр
Про це писали, та з тих пiр
Все стало бiльш демократично,
Шкода, що менше романтично.
Та часто й нинi, як колись
Серця, що долею звелись
Знов залишаються роздiльно?
Признатись варто - недоцiльно
З прожитих рокiв висоти
Простеньку вiдповiдь знайти.

якби ти був
бомжем
а я – квіткою
ми могли б
зустрічатися
принаймні
раз на рік
на смітнику
після 8 березня

Моє місто – це ніч голодна
Із порожнім гнилим нутром.
Це будинків стіна холодна
І довгі хвости метро.

Тут умреш або житимеш вічно
В кам’яних постаментах безумців.
Не портрет, а діагноз клінічний.
Все життя – лише збіг презумпцій.

Лабіринти тунелів і арок,
Де відлуння тече роками,
Де іржава краса іномарок
Затуляє обличчя руками.

Тут розщепиться серце на сонці
На уламки, на друзки, на згадку.
Тут по венах біжить стронцій.
Ця агонія – знову спочатку.

Слова - розпечене залізо,
До серця, а воно болить,
Слізьми цей біль не окропити,
Воно як матриця прошите,
Це діри від печалі та журби,
Як коди їх не прочитаєш ти,
Любов*ю не загладиш,
Втікають ласка й спокій,
А витікають гіркота та біль,
Якою б не була велика ціль,
А серце вже розбите,
Як матриця прошите,
Його не замінити.

Розлились березневі дощі кулеметними чергами
І надійна броня парасольки уже не врятує –
Захмеліла любов із весняними римами-стервами
Учорашні події під ранок нахабно цитує.

Пронесуться галопом вітри по задрипанках-вулицях
І природа себе із минулих років скопіює.
До перону востаннє моя електричка притулиться
Й назавжди з пункту „А” у кінцевий пункт „Б” помандрує.

...І роки пролетять ледь помітними хмарами-хвилями,
І якийсь божевільний художник колись намалює:
Як старенький вагон, що рахує години за милями
Залізницею днів до кінцевого пункту прямує.

опівночі на самоті
насняться тіні… саме ті,
що танцювали на воді
своє стаккато.
сливове віття у вогні,
дешева сукня на мені
і десь та істина в вині,
як в вухах вата.
а там, навколо, глупа ніч,
пліч-о-пліч тепло, певна річ.
…як терпко пахне той панич
з чужого саду...
з-за гаю вийде молодик,
стрибне у човник чоловік
й багаття золотий плавник
пірне в леваду.

ХV
Слова хоч з соромом та хирi
Втонули у душевнiм вирi.
Вiн лiнiю плечей обняв,
Її вiдмову не сприйняв.
- Мовчи, обличко полум'яне,
Бо нас i ранок тут застане,
Якби то правда вся була,
То ти б сьогоднi не прийшла.
- Не треба, далі так не можна,
Тобi говорю, я серйозна,
Поки ще не замкнувся круг
Зупинимся, мiй милий ... друг!
Мовчить. I тiльки вiд долонь
Пашiє почуттiв вогонь.
- Прийшла, подумала, дай гляну,
Чи довго ждатимеш кохану
Та тебе шкода стало в мить,
I нiч сьогоднiшня п'янить,
Та нам не буть так скоро разом,
Вважай мої слова наказом
Ти мене трошки проведи,
А потiм сам вiд мене йди.

Даже ангелы плачут на пропавшей земле
У пропахшего смертью заката.
Опустили крыло и покрыли его
И несут вдоль холодного мрака.

Не сбежать...не вернуться...
Зарыдать.... и... забыться,
Молча вверх посмотреть,
И навечно... смириться...

...Тихо так и покой замирает,
Только голос сорвался как нить:
"Я так много оставил, Крылатые Люди,
И так мало успел сотворить..."

...
Як дитя невдячне, коника малого
Із окрайця зліпиш,
Сідельце позначиш,
Випустиш скакати на курну дорогу...
Чи це я осліпла?
Чи те саме бачиш?

Чи не захід сонця обізвали сходом,
А дивацтво – дивом,
А незнане – раєм?
Врізали хлібину – намастили йодом,
Ми розталі в зливу
Крихти підбираєм...

Проштрикнули Землю віссю – аж навиліт,
Розітнув екватор –
Намагаюсь досі
Винайнять задарма верхню половину...
Зіпсувавсь характер,
Розплелися коси.

Не зречися, друже, не згуби святого:
Ми пройшли вже сотні
Безкінечних вулиць.
А здорожив – шляху не питай ні в кого.
Щоб ми провалились!
Щоб ми повернулись...

Химерний вишкір злого напівтроля
Можливо, не лякав би уві сні,
Коли б у лекції з самоконтролю
Не викреслити букви голосні.

І в тім біда не покоління „пепсі”,
Коли ніде, ні з ким і ні про що,
Коли у світі розсип епілепсій
Лікується будинками з дощок.

Безпривідні безпровідні контакти
Якби розрізать наживо ножем,
Напевне, в когось вистачило б такту
Прозрівши, не сказати: „Та невже?”

Аеропланам – не ламати б крила,
А замінити б їм аеродром.
Тоді, можливо, душу б не ятрили
Стандартні жарти із подвійним дном.

Легенди наших предків стародавні
Схотілося мені переказати.
Як перші люди на землі зявились,
І як ковальська справа завелася,
Як прокладали першу борозну,
Чи в кожного своя кується доля?
Запрошую про все це прочитати
У мене на сторінці, ось отут:
http://maysterni.com/publication.php?id=20313

Гей збирайся люд,
Із усіх усюд!
Розкажу вам казочку-побрехеньку,
Для науки старим і маленьким,
Як пішли ми смоли шукати
Обідраний бік залатати.
Десь бичок третячок узявся,
На чотири біди обіцявся,
Скільки ж нас було облуплених,
На бочок смоляний ось так куплених.
Не побачив ніхто червоточини –
На усіх ножа тепер точено.
Хтось хвостом прилип, а хтось лапкою,
Хто там знав про тих діда з бабкою?
А тепер дивись - начувайся,
Шкурою своєю ж викупляйся.
На постоли і душу подерли б,
Та в мозолях вся – буде терти.
Тож блукаємо тепер, болем світимо,
Сором нам… наука всьому світові…

Відгуляли, відшуміли заметілі,
дочекалися ми Вербної неділі.
Принесли із церкви гілочки свячені,
осяйні, весняним сонцем золочені.
Забуваються всі клопоти
й страждання,
оживають у душі слова прадавні:
– Верболіз, бий до сліз!
Не я б’ю, верба б’є,
будь здоровий, як вода,
а багатий, як земля...
Увійшла в свої права
весна-газдиня,
моя доня вже готує цибулиння,
будем крашанки невдовзі
фарбувати,
бо ж Великдень – світле свято –
йде до хати.
Це не чари – обереги предковічні.
І відлунює у серці слово віще:
– Топчу-топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть...
Дай, Боже, діждати
й на той рік топтати...

Ти роздягаєш поглядом повільно
Мене. А я – тебе. Ми робимо це спільно.
– Без рук, коханий! В нас була угода!
Яка ж нахабна чоловіча та порода!

Все нижче, нижче, дуже-дуже ніжно,
Вже видно твоє тіло білосніжне...
І ледве чутно ллється зваби пісня,
І вже не "до", але іще "не після"...

:))