Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Ця розповідь буде про Ембер, вона весела дівчина з цікавими відносинами у житті.
Я проживаю у невеличкому містечку під назвою Сензій. Воно знаходиться у східній частині Євразії, тут зазвичай достатньо тихо вдень. Зараз я навчаюся в коледжі у іншому місті ,де на час навчання проживаю в гуртожитку, кожен мій ранок схожий на минулий, але є моменти, які додають фарб. Так як всі дівчата Я почала дорослішати, в 15 у більшості моїх подруг були вже так звані бойфренди. А я залишалась без цих, нових для мене емоцій.
Отож, до коледжу я так і не знайшла собі пари. Після переходу до коледжу моє життя змінилося, воно почало наповнятися фарбами. Тут зявилися мої перші знайомства і побачення з хлопцями. Кожен з моїх нових шанувальників не мав хоча б кілька рис, які Я б хотіла побачити в них. Все змінилося після одного вечора. Я з подругами пішла на вечірню прогулянку, крім нас на набережній було багато пар та компаній. Проходячи повз крамниці з напоями Я трохи затрималася й втратила подруг з поля зору, відставши від них я заглянула до однієї з вечірніх крамниць . Зайшовши в середину крамниці мою увагу привернув її дизайн. Я підійшла до продавця вибравши напій, відійшла роздивитися стіни крамниці. Кожна з стін була унікальною ніби її розписували одразу чотири художники. Малюнок на малюнку все це створювало ніби один мультфільм знятий Діснеєм. Моє захоплення стилем ккрамниці відвернуло дзеньканя скляних паличок на дверях. До крамниці ввійшов хлопець з невимовно красивими очима. Ми зустрілись поглядами і в цей момент продавець сказав:
- Ваше лавандове лате готово можете забирати.

Вірші, що написані на стінах в’язниці
(А хтось збудував її),
Вірші, які вивчали напам’ять,
Які несли через безодню років
У лабіринтах свідомості
Гіркі як мигдаль,
Солоні як Мертве Море.
Дивлюсь у вікно сподівань
і повторюю
Слова, які не можна забути.
Літери розчиняються в повітрі,
Літери, які я щойно вигадав,
Літери незнаної абетки
Давно забутої мови
Повторюю.
Перекладаю на цю мову рядки
Веселої поеми про пекло.
На лобі спокійного Козлотура
Малюю знаки таємні
І мрію про море
В якому втопився келих
Грааля.
Я вип’ю цю осінь терпку
По краплях, ночами,
Коли тіні горнуться в плащ,
Коли темінь стає домом-пусткою,
Коли з хвилин плетуть вінок
Зорі.

Свою долю ховаю в торбу
З малюнком риби та лева,
Наче рана минулого
Болить багряний світанок:
Йду за поріг замшілий
Ніби той волоцюга,
Що забув свої книги
Написані вдосвіта
І пішов мандрувати
В країну п’янку вересня
(Трохи загірну):
Туди, де дощ. Де краплі
Важкі як осіннє небо.
Там: навряд, якось
Плинний, нестворений,
Споконвічний (не сон)
Явив мені знаки
На павутинці срібній,
На межі дерев’яного світу
У ходах копачів твердокрилих:
Вічність-жебрачка прозріла,
Вона вже бачить
Очима синіми
Блукальця кожного
Загорнутого в шовк вечора:
День запізнився,
День надто тверезий
Для сови, що дивиться вниз
З даху будинку епохи
У прірву «Сьогодні»,
У безодню хвилин,
Де люди не хочуть бути.
Краще будуй собі вежу
З базальтових брил меланхолії
Ножів,
Якими Паріс різав яблуко.

Давай вимірювати небо краплями
Чинити так, ніби ці краплі і є ми
І падати вгору, у невагомість
І розлітатись на скалки снів..

Давай домовимось, що ми рівні
Нехай би яку не дали нам міру
Всі ці умовні шкали мають на меті
Пробити між нами прірву, та ми розумні.

Давай так буде, як скажеш ти?..
Я бачу твій страх... Тоді так буде, як скажу я.
Не лякайся входити у будь-які двері,
Де б ми не були, я поруч. Міцно світ тримаю.

Давай на райдузі в хмарах ховатися
І сміятись так весело, які ми сміливі:
Змогли обвести кругом пальця бога
І зробити по своїй мірі. По своїй вірі!

Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Дряхлість – байдужа.
Смерть – остаточна й неминуча.

1 серпня 2003 р.

Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?
Гарних кіз в селі чимало
А козлів, мабуть, катма.
Краля весело стрибала
З хвіртки в хвіртку, а дарма.
Та нарешті хтось порадив
Зазирнути в інший двір.
— На краю села насправді
Є один козел, повір.
На горбочку біла хата,
І господар вдома теж.
Наш Іван жартує: "свате,
Часом кралечку не ждеш?
Ось привів козу на злучку!"
Дядько вилами підпер.
— Сам запліднюй цю стрибучку!
В мене прізвище — Козел!!!

07.08.2022р.

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Украв хлопчак у школі до писання щось.
«Розумний! Гарно робиш, синку!»- на те мати.
Удруге плащ приніс, мовляв, що хтось забув.
І знову мати похвалила сина.
А вже як юнаком зробився,
То чого тільки не носив в господу!..
Та все ж вдалось спіймати злодіяку.
І ось уже ведуть на смерть його.
А мати обіч. Захлинається од крику,
До сина підбіга, сльозами росить щоки...
А він, буцімто сказати щось схотів,
Нагнувсь до матірного вуха.
Та замість слів - узяв і відкусив його.
«Негіднику!- вола од болю мати.-
Так ти отак за мою ласку і любов?
Мало того з тебе, за що карають,
Так ти ще й матір на старості калічиш?!»
«Якби ти за крадіжку не хвалила, а карала,
Героєм, а не злодієм мене б тепер назвали».

P.S.
Як в правді не ростить дитину змалку,
Для стількох лих вона віднайде шпарку.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило
радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини
десь на узбережжі моря чи в лісі
біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

1
гарна молода
мама і її донька
дуже схожі
як Яблуня і Яблунька

2
віяння війни
хмари по небу
не пливуть не летять
марширують

3
у тролейбусі
почуваю себе
козенятком у будяках
і колючих і квітучих

22. 07. 2022

Віслюк із лошаком везли вантаж до міста,
Але так повелося, що висловухий аж згинавсь,
Його ж напарник гарцював хизуючись.
«Звільни мене хоч на дещицю од ваги цієї!-
Блага віслюк.- Докона вона мене сьогодні».
«Ти ж створений на те, щоб спину гнути!»-
Проіржав лошак і цвьохнув того з усієї сили.
Віслюк згинався нижче й нижче...
Раптом заточивсь і впав на всі чотири.
«Оце так на!Такий покірний був трудяга»,-
Господар над небіжчиком схилився.
«І безвідмовний !»- додав лошак із гіркотою.
«Ну, що ж: тепер тобі судилося везти за двох».
Знехотя лошак підставив свою ледачу спину.

P.S.
Як часто вдача непокірна
Стає нам тягарем подвійним.

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Радісна дружина зранку
чоловіка похмелила.
— Ти назвав мене, Іванку
Королевою, мій милий!

— Це ж потрібно, от заразо,
Так набратись з кумом вчора,
Щоб не вимовити фразу —
Відчепись, стара корова!

22.07.2022р.

І сталося, як заповідав Всевишній.
Опівночі прокинувсь фараон од крику й зойків,
Що здійнялись в його палаці.
А насправді – таке було по всім Єгипті.
Господь до інших кар додав ще й цю –
Нищив перворідних. Байдуже - людина чи худоба.
І невблаганний фараон скоривсь нарешті.
«Устаньте й вийдіть спосеред мого народу,-
Сказав Мойсеєві та Агарону.-
Та не забудьте поблагословить мене!»
А підданці його , плачучи, квапили сусідів:
«Виходьте та якомога швидше,
Бо через вас усі ми помремо отут...
Беріть і золото, і срібло – лиш зникайте!»
«Зачекайте! Дайте хоч на дорогу хліб спекти!»
«Ні, просимо слізно: беріть таким, як є!»
І в пелену юдейки брали тісто, що не підійшло.
Згодиться хоч на коржі прісні.
І ось нарешті, здається, все готове до відходу.
Трублять верблюди, ревуть воли,
мекають кози, охрипле чути «кукуріку»,
невиспана, аж захлинається плачем малеча...
А все щось заважає рушить.
»Стривай,- Агарон до брата.- А якже з клятвою?
Ми ж маємо винести з собою кості Йосефа...»
«І де ж вони?»
«Може, Серах, донька Асіра, знає?
Одна ж вона лишилася із того покоління».
І немічна, похилена мало не до землі,
А все ж навдивовижу при пам’яті бабуся:
«На дно ріки труну Йосефову опустили.
Одні казали, аби благословились води Нілу.
Я ж гадаю на правду схоже інше:
«Як хочеш, щоб юдеї ніколи не покинули наш край,-
Так радили придворні фараону,-
Сховай надійно Йосефову могилу».
Пішов Мойсей до Нілу і голосом громовим прокричав:
«Йосефе! Настав час, коли Господь звільняє твій народ.
Без тебе не зможемо вирушить з Єгипту!»
І тої ж миті вода заклекотіла, і на поверхні загойдалася труна.
...Сорок літ Ковчег Завіту і Йосефова труна подорожували поруч.
«Негоже,- дехто дорікав Мойсею,- щоб були вони разом».
«Той, хто в труні,- відповідав Божий проводир,-
Сповняв усе, що в тому Заповіті».

P.S.
На які тільки курйози Історія спроможна…
Аби вклонитися Йосефовій могилі,
Мусять юдеї просити дозволу в арабів
І простувати в Шхем тільки з охоронцями,
Щоб власники чужої слави- палестинці
За звичаєм гостинним, не кидали в прочан каміння.

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Не перед брамою шукайте мандрівця,
А там, на тій дорозі - на шляху,
Що пилом вкрився,
Що тугою плететься без кінця
За небокрай, що розколовся навпіл,
Де вказівник – меча уламок,
Де ми вогонь несемо в темінь злу,
Де спраглими вустами ми мед пили,
Де в світлі зір мисливця Оріона
Осиновий кілок ми забивали в серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де дзигар міряв час
Ночей і днів людини і коня
Прочанина меча і вершника віршів,
Де ми шукали сон
Під гіллям дубу й терену,
Де нас зустрів серпанок
Над домом жайвора,
Де на замшілих надгробках марень,
І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
І долі кам’яний огром
І подих річки – Бористену,
Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
Я тут самотній –
На шляху світанку,
На дорозі снів, що йде на Схід,
І де зіниці жовтих черепів
На битому шляху містерій
На Схід зорять, на Схід
Лише на Схід…

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони по злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою, «Шалом!» кажу їм.

О-пальна жінка з дитиною любить вашого сина, мамо!
К-олосочки пригнулись доземно приглушені градом.
С-овина темно́та самотньо пугукає в шиби…
А-а-а… Злоті Устонька в снах поринають у гори
Н-а райдужних хмаринках, де я́нголи ладять у згоді
І виводять на гусельках бабцину ще колискову.

Д-о порога нам лячно – русалки вінці походили.
М-олоду – не обвіяну зерням – покрили в намітку.
И-рій тужно курличе на стріхи ключем журавлиним.
Т-аті бранку ведуть у ясир, у турецьку неволю…
Р-аю втрачений… Ирію, де твої луки пригожі?
І ласкава рідня, що вимолює божу премилість…
В-ідлітають ключі… А чи чуєте, мамо, співають! Гой-й…
Н-евольничі співи, ви озвіться про долі жіночі
І все сповна про любощі… втечі… і все про опалу…

Сорочку мама вишивала
Червоні й чорні стіжки,
Мудро гладдю вкарбувала
Сучасні й пройдені роки.

Червона стрічка — сила Сонця,
Жагуча пристрасть і любов.
Чорна стрічка — смуток серця,
І від покоління мудрий зов.

Спадок Нації струмилась
На вишиванці й в серцях,
Сучасне з пращурівським злилось
Символами й в кольорах.

Вишиванка — Гордість, Мрія,
Символ Роду й Оберіг,
Радість, Воля і Надія,
Щоб нас ніхто не переміг.

Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно даний морю”.
Не говорив:
“Заздрить Кара-Даг однолітку своєму:
Гасать наввипередки з вітром,
Сміятись з чайками
І кораблі, наче дітей, чукикать...
А що йому?
Пильнувати пустотливе море,
Аби в скажених своїх грищах
Воно не вистрибнуло в безвість?..
Коли й од кого одержав той наказ?
Як легко все ж
Із вартового перерости в невільника...”
Я сина вчив мовчати біля моря.
Спраглими губами
Перехилявсь до моря Кара-Даг.

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Воїни Слави, воїни Добра,
Боронить Україну настала пора.
Вам шлях віщають зорі світів,
Пам’ять предків і Героїв Синів.

Ваша відвага січових стрільців,
Звитяжна хоробрість славних козаків.
Звільняйте Україну, громіть ворогів -
Орків потворних з древніх віків.

Воїни Слави, воїни Добра,
Величність і могутність вам з Роду дана.
Переможно крокуйте, співайте пісні
Відлуння кроків звучать по Землі.

Ви сильні духом і з вами весь світ,
Єдність народів для ворога гніт.
Гуртом поборемо Московську чуму
Вона мирно жити не дала нікому.

Були ми віками в полоні “братів”,
Волю плекали ціною життів.
Нам Бог надсилає зіркову хвилину,
Що б ми зберегли Русь-Україну.
Червень 2022 р.

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там , мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах.
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
Відчиняю двері Вічності
(Бо стукала, бо ж писано:
«Стукайте і відчинять»)
І запитую: «Хто ми?
Де ми? Навіщо?»
А Вічність дивиться на мене очима сірими
Наче вона колись, а не тут.
А на кожному чумному хресті
Знак риби –
А ти думав, що ти чорнокнижник
Мандруючи тими дорогами –
Від хреста до хреста
Напитуючи рибалок –
Де вони плели свої сіті?
Віршую норвезькою –
Підбираю метафору до слова
«Приходь»,
Бо сам прийшов до човна
Якого трощили хвилі,
З якого майструють двері
У світ весняного саду,
Де під кущем квітучим трояндовим
Закопано ключ золотий
Від брами камінної
Яку сторожив гідальго
Сан Педро.

Коза й віслюк в однім хліві жили.
Та друзями натомість не були.
Коза щоразу потерпала,
Що корму їй дають чомусь замало,
А віслюкові неквапливому (бозна за віщо?)
Щодня несли корму вдвічі більше.
Коза і так, і сяк метикувала
І врешті-решт сусідові сказала:
«Оскільки змушують тебе тяжко робити,
Хоч день якийсь ти мусиш одпочити».
Та, знаючи, що голова у віслюка – макітра,
Дає йому пораду хитру:
«Удай, що знепритомнів ти,
І в яму цю негайно упади!»
Як радила коза, віслюк так і зробив,
Та мало не на смерть розбивсь.
«Загоїть рани спроможні лиш з кози легені»,-
Порадив ветеринарний геній.
Віслюк господарю зазвичай був вартніш,
Тож і пішла коза під ніж.

Р.S.
Надмірна хитрість вряди-годи
Веде до непоправної біди.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Тому, хто стояв біля брами
Люди приносили подаяння:
Кидали до дірявого капелюха
(В якому могла б розміститись Галактика)
Замість блискучих драхм
Слова,
Які він збирав у торбу,
Але не поніс на торжище:
Виміняв їх на нічного метелика
У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
Тому, хто стояв біля брами
Сказали, що це дерев’яне збіговисько
Храмів, веж, палат та халуп,
Цей прихисток древлян та дреговичів –
То насправді Теби Золотобрамні –
Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
Де шукають орбіти планет астрологи
І ніхто не знає, що відбулося,
Але всі знають, що буде:
На вістрі меча і на полі жита.
Той, хто стояв біля брами
Відчував, як ми всі летимо,
Як пророцтва переплавляють на золото,
Як лишається сірий попіл
На дні скринь, де ховали надії
Чи то не пускали їх волю –
Ці останні нещастя – дарунки Пандори
В обійми вітру-чужинця
Люди, які блукали дорогами.
Стає так самотньо
Віснику, що стояв біля брами,
Коли рушає він шляхом лилика
Затискаючи в жмені
Синій кавалок Неба
І мріючи про журавля в руках –
Птаха кольору пилу.

Не пригадаю вже, де це було.
Здається, в Амстердамі.
В трамваї, простовіч мене,
Сидів і спав, схрестивши на грудях руки,
Дідусь. Майже мій одноліток.
Я б не згадав його сьогодні,
Якби про сон тільки йшлося.
Нічого дивного в тому нема:
У транспорті сплять і літні, й молодь.
А пригадався той дідусь…
П’ятизначним номером
Неподалік зап’ястя.
Жаром обпекло мене, як уявив
Розпечене залізо, під яким шкварчала
Дитяча ніжна шкіра, всотуючи в себе
Довічну фашистську стигму.
«А на його місці міг же буть і я!»-
Подумалось. Хвалити Бога, обійшлось
Голодом та глумлінням «фріців »...
І все ж той п’ятизначний номер
Обпіка мене й сьогодні,
В’яже в один ланцюг
Тих, хто пройшов концтабори,
І тих, кого туди не встигли запроторити.
В один ланцюг, парадоксально названий –
«Діти війни».
Начебто не мати, а війна нас породила.

Ні, не з історії я знаю
Донедавна найстрашнішу з воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

P.S.
У найстрашнішім сні не міг уявить, що фашистська гидь причаїлась там, звідки неслось удаване братерство. Нескоро загоїться ця рана.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Задовго до того, як стати інвалідом,
Я по містах шукав не музеї чи руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку любив послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежив, як замки виростають із піску...
Любив оцю незапрограмовану ідилію.
Казав собі: «І тут все, як у нас».
І от ця одинакість була для мене
Втіха набагато більша, ніж галереї чи руїни башт.
І ось тепер, коли я став невиїздним з Єрусалима,
Коли всі дні, окрім шабата, однакові мені,
Бо не ганяюсь назирці за скороминущим,
А вдовольняюсь тим, що доокола,
Якщо й шкодую, то не за Римом чи Парижем,
А за Грищенцями, що на Канівщині…
...І скорботним болем відгукується серце.

Пейзаж намальований димом:
Ще жива поезія проростає зелом:
Можна гру починати – гру серед квітів:
Бо літо.
Пейзаж придуманий жайвором:
Тільки степ – голий як бубон шамана:
Музика, з якої виліплюють образи
Птахи, що розучились літати,
Риби, які розучились плавати,
Хмари, що розучились бути подушками
Сну.
Коли ти лежиш на траві
І слухаєш, як вистукує дні
На дереві карбів (з якого збудують хижу)
Замість дятла зеленого чорний лелека
(А я кликав зозулю
Щоб летів її крик
Слідом
За мною…)
Штовхаю човна, що тесаний завтра
З дубу, що виріс з жолудя
В якому був схований світ,
Я – недоречний
Штовхаю човна
У хвилі ріки
Яку нарекли Еріданом
Сивобороді нащадки Сократа –
Елліни мрій.
Штовхаю човна,
Що попливе у майбутнє
Серед пейзажу,
Що намальований димом.

-Петруха что ты там нашел?
-Спроси у лейтенанта, говорит: бухгалтер.
-Деревещина…Наверное бюстгалтер.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал с пацанки. Сопротивлялась целка.
Да мне, ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду, где взвод «жарит» вдову…
***
…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулям,
Що розлітаються, мов мухи, по оселях:
І падають діди з руками, за спину скрученими,
І немовлята на той світ із цицькою матусі йдуть…
***
…Хортами драпають «визволителі» в ліси,
І вже не в голові їм Свято Перемоги,
Коли не тільки наші вдатні вояки, а й баби з вилами
Женуть недолугу зграю у пітьму ненаситної Расєї.

Не кожен спроможен так пройнятись задумом Господнім,
Щоб хіті всупереч відсторонить її.
Навіть Мойсей, котрий єдиний розмовляв зі Всевившнім,
Безсилий був зрозуміть Його задум і вдарив «у скелю своїм жезлом двічі».
І був Господній присуд: «За те, що ви не ввірували в Мене,
щоб явилась святість Моя на очах Ізраїлевих синів,
ви не введе цієї громади до Краю, що дав Я їм» (Книга Числа, 20:12).
То що ж казати про потвору кагебістську, котра гатить із бункеру свойого ,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
Невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Аби до нитки розорить Росію і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Може, за це страждає безневинна Україна?!.
Та поки задум Господній вершиться, катюга гатить із гармат чоловічими тілами,
Нищить зведене руками поколінь, приріка світ на голодну смерть...
Почуй , Всемогутній Боже, голос тих, хто довіря Тобі!

Тягар літнього вечора,
Сутінок тога для патриція-лилика –
Це мовчання оксамитових
Лускокрильців: тільки відтінки сірого
І потойбічні ноти,
Які ніколи не опанує скрипка
Зеленого музики світанку.
Сонце вдягнене у волосяницю
Ховається у прихисток Будди:
Лишає нам на згадку дерево,
Що загортається ковдрою ароматів –
Для них – жителів темряви.
(Де ти, Ендіміоне?)
У колисці заграви
Спить Геката – володарка
Чорних собак. Повелителька змій.
У лісах молитов і трагедій
Подарує мені ненаснилі
Квіти жасмину – окрайці свідоцтва,
Що літо прийшло лебедине
На озеро тиші, на річку мовчання,
І тої маленької істини
Білі шматки палімпсесту про те,
Що життя – це мідяк, гріш потертий
Який колись кинув – нам – жебракам
До капелюха солом’яного
Прямісінько з Неба
Бог.

Тінь привида
Не жив зовсім всі ці дні,
Я ніч таку чекав,
Щоб тінь твоя… і ми одні
І світло, як раніше, запалювався

Перед приспівом:
Не клич мене
Я сама прийду
Не жени мене
Я сама піду

Приспів:
Я немов привид, немов тінь,
Яку не видно
І ти мені скажеш іди в пекло
Або благословиш мене в ім’я Святої Трійці
Я бачу сон, що приречений,
Край стражданням не близький
Якийсь тінню захоплений
Все втративший в житті привид

Translation:
The shadow of a ghost
Didn't live all these days
I've been waiting for this night
So that your shadow ... and we are alone
And the light, as before, was lit

Before the chorus:
don't call me
I will come myself
Don't chase me
I will go myself

Chorus:
I'm like a ghost, like a shadow
Which is not visible
And you tell me go to hell
Or bless me in the name of the Holy Trinity
I see a dream that is doomed
The edge of suffering is not close
Some kind of shadow is carried away
All lost in the life of a ghost

Вечір потонув в нічних порогах,
Подивися як красиво в ночі
Свічка горить в ночі
На стіні наші тіні миготять
Моя уява малює образи долі

Приспів:
Ми на порозі сну
Танцюємо у напівтемряві
Малюють тіні знаки,
Вони лише нам відкриті
Вони лише нам зрозумілі,
Зрозумілі тільки нам

Translation:
The evening drowned in the night rapids,
Look how beautiful it is in the night
Candle burning at night
On the wall our shadows flicker
My imagination draws images of fate

Chorus:
We are on the verge of sleep
We dance in the dark
Draw shadow signs
They are only open to us.
They are only clear to us.
Understandable only to us

Темно - синє небо
Дивилося на нас,
Посміхалося нам зоряною
посмішкою
У нічному небі серед місяця
і зірок
По прекрасному мосту
до кінця світу ти мене ведеш

Приспів:
Нічні тіні, Ах нічні тіні
Прекрасні ви, таємничі,
темні
Нічні тіні, ах нічні тіні
Малює вас і тьмяне світло місяця
В вітер додає вам візерунки,
І не дає пропасти в темряві ночі

Translation:
Dark blue sky
Looked at us
Smiled at us starry
smile
In the night sky among the moon
and stars
Over the beautiful bridge
to the end of the world you lead me

Chorus:
Night shadows, oh night shadows
You are beautiful, mysterious,
dark
Night shadows, ah night shadows
Draws you and the dim light of the moon
The wind adds patterns to you,
And does not let the abyss in the darkness of the night

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,
Закладає цеглинами важких слів
Отвір дверний «вчора».
Лишається тільки «сьогодні» -
І то не двері – віконечко:
Де клаптик синього неба
Наче хустина пілігрима німого,
Яку взяв він собі на пам’ять
Про оксамит життя весняного,
І клаптик поля траворунного
Густого, наче вечір квітів вероніки.
Заратустра годує журавлів зорями –
Так ніби він не вісник вогню,
А пастух птахів-пророків,
Що вистукують тобі хвилини й години,
Дні та століття, епохи та ери
Замість зозулі зрадливої –
Візитерки чужих гнізд і годинників.
Позбавлене світанків «сьогодні» -
В яких соборах і якому святому
Замолити гріхи твої Каїна –
Коваля перших ножів блискучих?
Писемність нову сиджу і вигадую
У часи Калігули-цісаря,
У часи Чингісхана огидного,
Письмо, яке прочитає Агні –
Бог вогню, бог-посланець оновлення,
Письмо, яке підказала мені черепаха,
Що теж живе тільки сьогодні
У своєму озері давно відомих істин.
Слова-колібрі віщують омріяне,
Сокровенне і недоторкане –
Слова, писані в темну книгу
«Сьогодні».

Крадеться тінь моя за мною
По стінах і сходах,
По травах і землі сирої,
Чіпляючись за коліна
Мені від неї не втекти -
Всюди наздоганяє

Приспів:
Тінь за мною крадеться,
Шепоче мені: - «постій!»
Обернуся - метнеться,
У кут, ставши густий
Я запитаю: - «що потрібно?»
Голос різкий мій
Луною тінь мені: «ну…ууудно»
Стати хочу тобою

Translation:
My shadow is sneaking after me
On walls and stairs
On grasses and damp earth,
Clinging to your knees
I can't run away from her
Everywhere catches up

Chorus:
The shadow follows me
Whispers to me: "Wait!"
I turn around - it rushes
In a corner, becoming thick
I ask: - "what do you need?"
My voice is harsh
Moon shadow to me: "well ... uuudno"
I want to become you

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Я не та, і ти інший
Між нами тінь любові
Струни почуттів перебираючи
Ми з орбіт своїх зійшли

Приспів:
У неба попрошу я,
Про щастя, про порятунок
І про любов
У неба попрошу я,
Настільки важку хвилину,
Щоб дуже наш пристрасний
Як заграва палала,
Щоб ти не зникав…

Translation:
I am not the one and you are different
There is a shadow of love between us
Fingering the strings of feelings
We have descended from our orbits

Chorus:
I will ask to the sky
About happiness, about salvation
And about love
I will ask to the sky
Such a difficult moment
To very our passionate
How the glow burned
To keep you from disappearing...

Станіслав – то місто з химерами,
Де написана книга бруківки –
Сімнадцять сторінок готичного тексту
Про горобців-сіроманців
(Шанці рядків і трохи бароко)
І чисті незаймані аркуші (нібито)
На яких Одвічний писав про модерн молоком
Замість чорнила (бузина не достигла),
І жодного запитання про сніг –
Одні кострубаті відповіді-дзвони.
Голод скляної прозорості –
(Візантійські келихи-мушлі)
Його відчуває травневе Небо
Торкнувшись до голки ратуші
(Боляче навіть пухнастим хмарам).
Атрибути пейзажу: Місячний млин –
Він потребує води
Чистоплинної:
З білого борошна ночі (зорі)
Пекли ми овечий хліб –
Для Сократа – артиста вулиці
(Не сховається під хламиду
У своїх Атенах совиних – ареопаг),
На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
На флоринах жовтих кульбаб
Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
П’ють нектар – трунок богів.

Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»