Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Автор - кожна людина, свою життеву книгу пише.
Важлива справа – керувати собою, діями, настроєм та вчинками.
Тепло, любов, усмішку дарувати – гармонія, позитив.
Оточуючих поважати, підтримувати в добрих справах.
Радіти успіхам інших - головне для мирного, щасливого життя! 15.03.24

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

Розкрию очі –
і здивую ніч
небаченням своїм…
Закрию очі
і згадаю день,
бо ніч…

13 червня 1989 р., Київ

Мені потрібне слово, а не слава

Слово джерело інформації,
Слово живить магічною енергією,
Складаючи чудові рядки,
І тому мені потрібне слово

Комусь потрібна слава
Хтось воліє купатися в славі,
А комусь не потрібна слава
Бо слово краще слави

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

Я стою, дивлюся на небо,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на небо
З небес не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали зорі в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так тебе щодня, щоночі моє кохання тримає…

Зачіпав мене своїм поглядом, зачіпай
Зачіпала тебе своїм поглядом, зачіпаю
Говорив мені своїми зоряними очами, говори
Говорила тобі своїми океанськими очами, говорю
І торкаємося один до одного струнами душі,
То виник тонкий зв’язок між нами
У тиші ми залишили свої тіні
І знову разом зустрічаючи світанок
Хай знову судять нас, всі хто не любить,
Дивлячись на нас серед людей,
що тонуть, як і ми
в безодні злості, крізь роки
різних злетів та падінь у виру дна

Я стою, дивлюся на землю,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на землю
З землі не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали сльози в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так мене щодня, щоночі моє кохання тримає…

пливе земля туманної кулі
Во чреві космосу великого
і людський кошмар все знає,
все зріє по його покриву

земля туманної кулі дихає
во чреві магічною темрявою,
а вітер дмухає жахливим голосом,
розливаючи свій рожевий обман на землю

Космічний простір оживає
І Чутно дзвін струн, живе там,
А сонце матово сяє,
то сонце красу співає

Розкрилася куля, як квітка,
вже вкрита туманом Земля,
І просто розплився туман над землею,
Як щільна, сива ковдра,
Магічні звуки полилися

виявляється струни почуттів живі,
то світанок таємниче струмує наскрізь
в тумані божественним сяйвом найтонших струн,
забреніли сонячні струни

сім струн сталевих - голоси епох,
сім співочих нот тишу дроблять,
між собою сперечаються
та струни втручаються туди

То пісня рветься вгору, а душа співає
І тихою луною вторячи перебором струн,
своєю чарівною грою зводять темряву і світанок

Вони Прагнуть побачити гру міражів,
Проникають і не руйнують струни душі,
а просто зникає грайливий міраж
світанок з’являється на світ

Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде страшна війна
На разі плаче кожний в куточку
Навіть всі місяці року плачуть
Їм гірко як і нам
Для чого війна?
Для чого прострілені груди - плачуть
І ця не по-людськи висока ціна
Дана безглуздим наказом від біса
Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде війна
Ця катастрофа тепер у нас своя: болюча ціна
Та несе Христа роками, місяцями і днями -
зовсім боса…
Та зупиняється і плаче
бачить війна
І стоїть серед чорних руїн
І все одно продовжує нести Христа заради спасіння

Виють регулярно руські братські могили,
навіть чорт не візьме,
Та що це коїться у ворогів в голові,
ви ж живете з цим жахом…
А я співаю колискову молитву, питаючи:
За що вбиваєте?
І самі не знають…
За що вмирають ті самі?
І самі не знають…
Так Бога благаю,
Бо маю побачити своє дитя
Бог час від часу поцілувати забігав
Та оберігав в самому пеклі
Ось так нам, даючи надію чекати і оберігати…

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Пригадаймо розстріляли цінічно і підло вояків і мирних людей,
Зникли по дорозі діти, жінки
Пригадаймо все що з нами робить ворог,
Навіт з нами плакав бог на колінах стоячи
Пригадаймо про загиблих у рідному краї,
збираючи в долоні горе
братів, що загинули навіки в бою,
накотилася сльоза на камінь,
на гранітну грань плити,
Розлітаючись уламками,
І відмолила у смерті гріхи
Відмолила нас в Бога
Просимо захисту у Бога
Проведи нас Господи до перемоги
Знаючи настане день,
І прокинемося на світанку і
Зникне війна…

не йди, а веди мене, цариця ніч!
І тільки ти одна моя подруга,
я сестра зірок, і я небо дочка
я теж частина природного кола!

Я хочу зливатися з синьовою
і можу розчинитися в піднебессі,
полетіти над сплячою Землею
і разом співати із вогнем пісні.

на чорний пил, упав уламок темряви
і сірим став його пильний уділ,
І він огрубів свої риси каменю,
тепер не сміє служити у темряві,

і згодом сухий вогонь ночі
прозорим укрив той покрив каменю
і він підняв його чорне крило,
І щось не побачив тих кайданів.

Його змінив той уламок темряви,
хоч чернь залишився чистим,
І він розшив камнем уламок неба,
як перлину чарівної безодні,

крило розкрило вогнь ночі,
вогонь вп'явся як і раніше,
Його огорнув поглядом у пітьмі,
але відступило його відразу ж.

І камінь укрило той час пітьмою
І він стискає міцно його крилом,
він так палить світлий світ вогнем,
Та він розтікав димом пітьму

зі мною побудь, ти моя цариця ніч,
Ти не обходь, моя безмовна Подруга.
А ти вкажи мені вірну дорогу,
ти покажи шлях із природнього кола!

Не вибачай,
що я тобі не продзвонив,
і нічого не сказав;
того́ що це не я…
не тебе
не люблю.

/глибокий вдих/
Не все.

10 березня 1999 р., Київ

У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.

Мені мама свої сльози передала,
Ось так вилив, з глибини душі!
Сльозами вона багато не забудить і не пробачить:
За Забране життя ворогом,
І за Брехливу історію
За Зруйновані мрії,
І за Знищені церкви
Наскрізь проплаканими маминими сльозами не пробачимо
Врятуємо, ми ворогів так врятуємо,
Що аж Загарбане все поверне ворог нам
Та виборемо, й ми відвоюємо всі землі українські
І виситаємо цю пекельну битву
Дамо ворогам так, що аж полягають всі вороги
І більше не встануть
Згорить уся военна техніка до тла…і не відновите

На світанку босими ногами
Йшла до Бога Україна
Та йшла тихо з молитвеним оберегом і йде далі…
Одягнувши молитовний оберіг
Та йшла просити в Бога сили і кращої долі,
Вона ставши на коліна молилася днями і ночами…
Як тільки побачила,
Вона раптом впала від побаченого замліла,
Бо наші сини і доньки полягали
Воно вкрито все христами
З небес голос чути:
Невдовзі в Вкраїні настане мир,
а той хто прагнув Україну здолати сам ляже хрестами…
Моя рідна, потерпи зовсім трішки загою рани молитовним оберегом

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

В кімнаті її легко можна було перечепитися
Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
Сонячні промені
Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
Каюти кораблів на картинах мареністів.
Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
І я розмовляв з різноманітними філософами
На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного
Десертним вином любові та втіхи,
Переливаючись у клепсидрі радості.
Все чого у нас не було — це часу, —
Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
Бив по клавішах піаніно у наших головах
Намагаючись пустити тріщину небом
В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
І невдовзі ця тріщина появилася у них
Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині
Мені трапився записник. Я вичитую:
«Людина — це краєвид з вікна кімнати».
І я геть не розумію, що хотів сказати доки
Не відправляюся подумки до нашого вікна.
Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
Чим було раніше.
Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
За який ми постійно перечіплялися, а філософи
Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

Озирнемося навколо, світ чудовий!
Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
Унікальна кожна людина, створена Творцем!
Усмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
Швець Тамара Василівна, м.Дніпро,Україна

Нехай горить усе до тла -
Лиш поверни мене додому.

І доберуться до поверхні -
Котрим було це необхідно…

Без молитов буденність з’їсть
І сліду зовсім не залишить…

Коли свій вибір оминув -
Знай шлях тобою вибран хибний…

Між війнами існує срок
На відстані руки, якої…

На згарищі любові не чекають…

Самотність - розкіш
А не кара…

Поезія - животворящий Дух Живого.

Пройшовши кілька раз підряд -
Розподіли можливість іншим…
2024.

Надійніше нічого не сховати
за те, що кинеш просто на виду…

Поема про людей без обличчь –
Її пишуть на сторінках кам’яних книг
Знаками, що нагадують сліди черепах
На піску річки, назва якої табу
Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
Тесаних з кривого замшілого дерева**,
Що не цвіло ніколи білими квітами,
Навіть весною світу сього зеленого,
Світу здивованого і очманілого,
Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
Світу такого босоногого і необачного часу,
Коли гори були молодими й веселими,
Коли плямисті рисі непролазних хащів
Тільки ростили собі вуса-антени,
Якими слухали голоси галактик***,
Що шепотіли про Вічність моторошну,
Яку малював на глеках народ човнів:
Креслив на глині вохрою, золою чорною,
Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
Опалені обіцяним вогнем світанку –
Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
А на глині лишає воронячий знак,
Люди народу човнів майстрували весла
І місили липку незайману глину
Над тою ж важкою водою, над площиною
На якій жили і ловили в глибинах здобич,
Над якою лунав кожного недоброго вечора
Сірої чаплі крик.

Примітки:
* - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
*** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.

...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
Пам’ятаю
Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
Що росли на ньому,
І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
Окрім того,
Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла
Вигойдучи стегнами танець літнього ранку
Я почувався загубленим і обезсиленим,
Аби придумати метафору.
Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,
Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.
І тоді я помирав у тобі і проростав квітами
Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі
В якому зможе загубитися і найвеличніший поет
Роздивляючись, як сходить Сонце.

21.01.2024

Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
Ти крапля дощу життєдайного,
Що тамує спрагу тополь,
Що стримлять шпичаками в Небо**,
Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
Моїх недолугих спогадів,
Ти брат кленової осені,
Що здобуває місячне сяйво
Як нагороду сну надвечір’я,
Ти прядиво брам ренесансу,
Ти вишня достиглих бажань,
Що під склепінням блискавок
Червоніють як вогнище масок,
Що крокують від свята до свята
Наче художники,
Що розфарбовують червень – час квітів,
Ти камінь, що принесли вільні муляри
У підмурок башти алхіміків***,
Ти доктор Браун,
Що відшукав філософський камінь
Серед снігу, на якому лишили сліди
Коні журби****.
Ти синява хусток синиць,
Що дзьобають дні як зерна,
Ти кам’яна книга прозорих вікон.

Примітки:
* - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
*** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
**** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

У старій лютеранській книзі
Надибав слова про хвилі
І черевики весняного подорожнього,
Що ненароком прийшов у Гамбург,
Коли крізь загублений капелюх
Проросли прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо залишається дещо,
Якщо повз нас
Стрибають фіолетові зайці –
Посіпаки весни,
То співати любовних пісень
Доречно
Не тільки їжаку-баламуту
І не тільки пугачу – монаху сонному,
Але й вам шестигранним
(Сонечко).
Бавився в кубики,
Грався з квадратиками
І голочками ялиновими
(Доречно).
Окрайцем хліба
Нагодую невдаху березня,
Присвічу йому шлях
Недопалком каганця лойового:
Схоже
Я теж пильную в закутку
Хижаків моєї свідомості
І задуманих мамонтів.
Бронзові почуття
Подаровані на іменини Сонця.

У моїх снах закохані змії
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах.
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях,
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої,
Речі, які зависають у просторі,
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер –
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт –
Гострих країв можна торкнутися –
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
Я зрозумів нарешті,
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів,
Свавільних, як Місяць оповні –
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
П’єро прибережних дюн,
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини.
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків –
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених,
Таких безхатьок і волоцюг,
Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.

...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Моя Вкраїна,
Ти мій раю, ти ніченько - чарівниченько моя
Твоя ніченько - чарівниченько танцює з дзеркалом,
і полум'я зірками летить,
а у дзеркалі доля накреслена - картина божественної зірки.
Кому пророкує зірка щастя, кому пророкує зірка нещастя
І ніченько - чарівниченько - прекрасна Вкраїна, оновлена моя Вкраїна
і таїнством ніченько - чарівниченько сповнена. Пам’ятає все…
У вигині граціозному з дзеркалом грається, прекрасна Вкраїна,
Ніченько - чарівниченько навколо крутиться…

Мало обраних, кажуть вони,
Але все частіше погоджуються з більшістю.
Погляди бігають вулицями, перемикають канали
Звертаючи у закапелки самотності,
А небо, — небо стискається до екрану,
До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —
Так швидко вони стали частиною ландшафту,
Який навпроти дивану твоїх міркувань виглядає заставкою порожнечі.
Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей
Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном
Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,
Мов вивіску над ігровим автоматом.
«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево
Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,
Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,
Але трохи далі, через дорогу, навпроти.
Небо буде високої роздільної здатності
І вулиця розмальована палкими кольорами
Вимощена з телефонних пікселів;
І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —
Вона посміхнеться тобі,
І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,
І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами
Вирізняючи її об’ємну модель,
Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,
А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024

священний пил покрив наш вічний рід -
родинний звіт,
Ми віхи життя запустили знову,
Ми люди-боги, ми – святий народ!
І очистивши наш вічний рід -
родинний звіт

Шануємо ми священний пил,
що наш вічний рід -
родинний звіт покрив.
І опад минулих вічних років,
Святий пил нас навчив
Блюсти наш вічний рід - родинний звіт.

О, мати Земля, ти нас вигодувала,
Дала нам життя, то ж продовжуймо
наш вічний рід - родинний звіт,
То твій світлий лик навік покрила
Безсмертних років святий пил

Тої страшної ночі всі біжали у підвали та з ними біжала дивна жінка у військовій формі зі своїм маленьким сином, тому що чули гучні удари та вибухи. Ця дивна жінка носила на лівій руці ультрафіолетове тату «магічний компас» та ультрафіолетове тату «магічний компас» було ретельно приховано від злих очей під військовим одягом, завжди носячи цей одяг, тому вона не хотіла щоб хтось бачив, що вона має тату «магічний компас». Раптом щось майже вдарило цю жінку, пролетівши кілька сантиметрів від удару, вибух був настільки потужним, що це щось розділило підвал на дві частини. Так дивна жінка втратила зв‘язок з сином і з усіма іншими людьми. Тож дивна жінка знаходилась під завалами. Виявляється, цим «чимось» була ракета і куля.
Вона прокинулась від сильного болю та коли вона підвелася, то спочатку побачила, що поряд з нею нікого немає, навіть її маленького сина, почавши шукати його, оглядаючи зруйноване приміщення та це було даремно, бо в приміщенні нікого не було, крім неї самої. При оглядинах приміщення вона побачила сходи, коли вона спустилася по сходах вниз, то побачила кімнату і швидко відкрила двері, щось її тягнула туди, всередині кімнати побачила незліченну кількість книг. Потім їй захотілося взяти книгу і прочитати її, а коли взяла до рук книгу, відкривши її була зачарована від прочитаного та й ще українською мовою. Вона вирішила зберегти таємницю про те, що прочитала та де знаходилась кімната українських книг, та трохи згодом вона покинула приміщення. Наслідуючий день вона вирішила повернутися до кімнати, але не спустившись по сходах, вона побачила якусь дивну кімнату і підійшовши до неї відкрила двері, побачивши розбиті стіни та побачила людей у військовій формі, які гучно сміялися у дворі розбитого будинку, а біля розбитої стіни стояв один із них та підійшовши ближче до неї, при цьому націливши на неї зброю, їй наказали лягати обличчям до підлоги, але вона почала тікати. Раптом її побачили всі інші військові та почали її наздоганяти, наздогнавши її відразу вдарили по голові, прострелили ногу та її потягнули до вцілілої темної кімнати. Дивна жінка почала прокидатися від жахливих криків чоловіків, дітей та жінок. Вона побачила маленьку темну кімнату, яка була ще чорніше ночі, перед нею сидів злий кат та почав допитувати всю інформацію про наших воїнів в присутності полонених. Спочатку вона не могла нічого відповісти від шоку, бо побачила катованих братів у жахливому стані, які терпіли біль і мовчали, бо куди вони мали подітися. У когось рука, або нога, або дві руки, або дві ноги та інша частина тіла були пошкоджені, їх тіла гнили повністю. Всі поранені були прижаті до стін. Дивна жінка та побратима не просто в темній кімнаті перебували, а в кімнаті було сиро та на стінах цвіла цвіль. Та на допиті їй погрожували за мовчання та казали: “ми – раби” та дивна жінка вперто не давала відповіді та кричала: “ми - не раби...” та згодом її залишили в спокої, а замість цього вони загнали кудись декілька полонених. Всі полонені та дивна жінка продовжували чути жахливі крики своїх побратимів, бо жахливий кричущий звук звучав відлунням в темній кімнаті лунало так гучно, що аж закладало вуха. В таємній кімнаті людей спалювали живцем, маленьких дівчат, маленьких хлопчиків та молодих жінок насилували, а воєнних чоловік та жінок вбивали або вішали, або відрубували голови полоненим. Також злі кати надягали кайдани на руки та ноги полоненого та вішали на стіну, як картинку, щоб не змогли втекти. Інколи проводили допити, але відразу вбивали, щоб ніхто не зміг знайти слідів. Якщо кати бачили тату з символом “тризуба” відразу вирізали, швидко шукали нове тату, щоб знову вирізати з тіла. Якщо чули, що полонені розмовляють українською, заставляли розмовляти російською мовою та ставили російські канали про рідну Батьківщину, якщо хтось намагався відмовитись відрізали язика полоненому, так вороги стирали все з пам’яті полонених. Трохи згодом приносили понівечені тіла убитих людей та дивна жінка була здивована і при цьому вона задавала сама собі питання: чому її допитували, але не лишали життя? Чому вороги такі жорсткі злочини вчиняють з полоненими? Що надихає ворогів так робити?
Також дивна жінка була здивована тим, що заганяли полонених у таємне місце більшу кількість людей, а повертали тіла убитих людей меншу кількість. Мертві тіла людей, які не повертались, вороги використовували на війні, як снаряд, тобто мертві тіла прив’язували до снаряду та кидали на тилові території велику кількість снарядів. Та при цьому, щоб українські бійці не здогадалися, вони перевдягалися в українську військову форму та йшли на фронт вбивати людей, видаючи себе за українця.
Настільки була чорна кімната, де перебували вона і полонені, що аж ніхто не міг розрізнити ранок від ночі. Через деякий час хтось із полонених промовив: “вони з нами поводяться гірше, ніж з рабами...ми не повинні втрачати надії…ми не повинні дозволяти так жорстоко поводитися з нами”.
Раптом зайшли у кімнату, і почувши, ці вислови в присутності всіх полонених повісили і відрубали голову полоненому, та щоб зовсім замести сліди прив’язали його до снаряду, ходячи по колу та показуючи всім полоненим, що зробили і промовили: “ще раз ми почуємо, такий вислів від когось, начувайтеся лихої долі, тобто ми будемо поводитися з вами ще жорсткіше, ви на це заслуговуєте, бо ви зрадили свою рідну Батьківщину”. Поглянувши на неї вороги викрикнули: “всім мовчати”, і знову дивну жінку забрали на допит у іншу кімнату, при цьому вона подумки подумала: “Начувайтеся лиха” та на допитах нічого в них не виходило випитати в неї. Вороги злилися, але повертали її до побратимів. Перебуваючи у темній кімнаті, вони всі разом жили неначе у пеклі з дияволом, що мучили всіх і її як могли. Зв’язували їй руки й ноги мотузкою та ця мотузка впивалася в шкіру до крові, коли вона намагалася боронитися. Дивну жінку потай жаліли, але нічого не могли вдіяти - боялися, а надодачу вони були в гіршому становищі, ніж вона. Тим часом деякі вороги не могли зрозуміти, що з ними відбувається. На їх тілах з’являлися рани та кровоточили і кровотечу не можна було зупинити. Деякі втрачали свідомість і не прокидалися. У деяких боліла сильно голова, аж голова починала тріскатися від такої сильної болі. Деякі вороги переходять на бік України, а деякі вороги втікають з фонту від такого кровавого бою і не хочуть більше сюди повертатися. Та при всій цій картині у цій темряві її тату інколи сильно сяє. Полонені хоч трохи бачили один одного стан та при цьому не могли зрозуміти, звідки світло у темряві світить, для них її тату було світло вогню та коли настала 12:00 година ночі, і засвітивши «магічний компас» і її перемістивши на фронт та відразу вона перетворилася на бойового лікаря. Всі були здивовані та водночас обурені, тим що ніхто нічого не міг зробити, а якась дивна жінка витягує бійців з – під обстрілів. Вона витягує тих, хто не міг іти, контужених, або були тяжко поранені, які зовсім не могли рухатися, лежачи в окопі або під завалами будинку. Якщо не було можливості витягнути поранених, вона залишалась лікувати на місці під обстрілами. Вона вважала, що мусить допомогти своїм побратимам, якщо ніхто не хоче допомагати, то кому допомагати, як не їй та все одно вона думала, що хтось захоче допомогти, при цьому знаючи, що вони перестануть обурюватися на неї. Та коли наставала година тиші, вона рішуче продовжувала витягувати поранених із важких та небезпечних місць при цьому вже була надана хоч якась перша медична допомога, щоб дотягнути пораненого до більш безпечного місця. Також витягувала бійців з будівель, які опинилися на межі обвалу, а коли була можливість витягнути поранених з окопів або обвалених будинків, то швидко надавала першу допомогу цілющими травами, щоб доставити пораненого до лікарні з безпечного місця. Вона бачила, що хлопці тягають на собі поранених, тож і вона так вчиняла. Деякі хлопці і так витягували своїх побратимів, але коли побачили дивну жінку, то і їм їй захотілося допомогти. Раптом інші бійці приєдналися до хлопців та вони згуртувалися разом, бо згадали: “гуртом і батька легше бити”, тому від побаченого, хлопці вирішили допомогти бійцям та бойовому лікарю. Її думки впливали на людей, навіть, якщо злилися на її дії, і її це тішило. Ось так дивна жінка рятує життя бійцям і ставить на ноги поранених незважаючи ні на що, і ні на кого. Вона щаслива, що має великі можливості допомогти людині, хоча і дуже стомлена, бо працює днями і ночами. Приходячи і сидячи в темному підвалі, для того, щоб хоч одну хвилинку відпочити та вже о 12:00 годин ночі, засвітивши «магічний компас» і її перемістивши у приміщення та відразу вона перетворилася на волонтера, де всі допомагали військовим та людям. Всі були здивовані її діями та питали дивну жінку, як це їй вдається?
Бо вона допомагає визволити полонених і їх повертають додому. Вона допомагає з розшуком дітей та полонених людей, які вимушено живуть в країні агресора і їх також повертають додому. Таким чином вона організовує та проводить оперативно – розшукові заходи різних організацій, підключаючи власні зв’язки з ООН та міжнародного комітету Червоного хреста та на її прохання реагують і при цьому роблять все можливе, щоб повернути людей. Але повертали не всіх полонених і цивільних людей з дітьми, або просто дітей, бо вороги на півдорозі могли передумати повернути або повертали кого захочуть, навіть якщо давали згоду на обмін. Та все одно з Божою поміччю повертають всі додому. До речі через деякий час пролунало ім’я жінки: Владислава, різко повернулася на звук і бачила свого сина, підійшовши до сина, відразу її син вимовив цитату: «Взірець терпіння, з яким переносять страждання» і в цю мить вона згадала зачарований вислів та показала місце, де знаходилась незліченна кількість книжок. Розповіла, як вороги поводяться з побратимами та які жорстокі тортури на їх чекають у полоні, їй було важко про все це розповідати, бо все це несправедливо. Її питали звідки в неї така інформація, а вона відповіла: “бачила все на власні очі”. При продовженні розповіді, раптово всі почали радіти, бо всі військові повернулися додому та всі почали будувати майбутню країну.

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності
На межі руїн замку часу
І вихору на схилах пагорбу поглядів.
Бачити – значить відчувати плин
Журавля мрій над морем буття,
Ластівки споглядань над містом плачу:
Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
Що відшукав Ітаку подихів та олив:
Ось, тільки куди віднести мені дар
Навісного Сонця плачу порад,
Гонорового, наче золота монета,
Яку відшукав сліпець прощань
Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
Назавжди. Просторіка подяк
Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
Краватка дивака Караваджо:
Яскравими фарбами
Малювати на полотні сірості –
Такої ж як сьогодення буденності.
З томиком Петрарки під подушкою
Мріяти про Флоренцію – ненароком.

І глянув грім, іде війна
І тріснув світ, навпіл ділить розлом у кромішній темряві,
В кромішному пеклі,
То повернувся диявол у плоті смерті
Він сам приніс у наш світ темряву, орда темряви та нечисті
Він викликав апокаліпсис всюди
Та його клинок серпанку розкреслив руни зла,
кров’ю розписавши тіла попри закони та мораль
Він поважає лише себе…
У кривому клинку його душа
І не потрібні йому слова
І більше не потрібна любов
Від погляду у венах холоне кров,
Та лише згадує іноді…її очі, її слова, її зрада і біль.
І гнучкою тінню танець смерті танцює…
Він знову рветься вбити долю, вбити, вбити!
Не можна з таким болем жити…
Капля крові по клинку ковзне
І скотиться у траву
Так тихо плаче іноді його полонена душа…
Я давно не відчував такого, можна битися, забувши про втому,
І виплескуючи внутрішній гнів з невидимою досі люттю.
Та коли нікого немає за спиною
Мій клинок воістину вільний
Кожні взмахи його збуджує моє знеможене серце
Мітка клинка залишена силою злою «жертва»
Виклик кинутий долею мені
Виклик кинутий безоднею.
Жертва! Все навколо завирувало.
Жертва! Я тебе відчуваю!
І з шаленою силою клинок свій встромляю
І загинувши від мого клинка вороги
Ми насолоджувалися сповна.
То вони чекали на цю зустріч,
І шукаючи клинком знову жертву,
Та рубаючи клинком кого бачемо на своєму шляху…
Раптом інші герої дістали клинок,
- і тепер злу викладемо урок.
І дзадзвеніли наші мечі,
То гримлять обладунки та щити,
Б’ються всі за своє…
І грім гримить, земля тремтить - адже кожен до смерті б’ється
І наші герої сильні і сміливі,
І вороги теж не наділ,
Та гримлять мечі, весь світ тремтить…
Та наші воїни достойно б’ються
Всіх клинок серпанку добра і зла не розминеться.
Б’ються, сонце вже сідає,
А бій все не завершується…
У бою тому поранених і померлих багато героїв,
А ворогів ще більше.
Ледь - ледь не повалені наші воїни пітьмою,
В один момент все змінилося,
Зі злом за все розплатилися…
Та коли злі вороги підняли зброю,
То ми часу не гаїли
Ми свої клинки у ворогів встромили
І зле серце розрубали
Та розвалилася на той момент Земля,
І поглинула ворогів Земля:
- тих, що всюди зло творили
- тих, що світ не полюбили,
- тих, що сном кошмарним були
- тих, що страх у всіх вселили
- тих, що світові довго мстилися,
Там, де кров їх була
Там все мертве було,
Там де у пітьму слуги впали
Там камінь у формі серця став
І нагадуючи про те, що діти воюють в армії
Діти святими виявилися,
Саме вони рятують наш тлінний світ
Від зла та темряви
Не здійснюйте люди темних справ, їх і так вистачає

Опівночі у чужу Вкраїну нечутно входить, відчиняючи чорні двері.
То вранці мама трупи знаходить, своїх дітей
І знову зло прокинулося у світі, гостем смерть війни додому заходить…
Опівночі лише годинник пробив, жертву смерть знову знаходить
Ніхто врятувати дітей не всилах, ні молитви, ні ікони…
У світі зла свої закони,
А в душі страх змією вповзає
Зі смертю не посперечаєшся та ходить королева війна серпанку,
То сили зла прокинулися, бо королева війна йде, а перемоги все немає…
Розірвані сім’ї і батьків, синів, втрачені життя жінок, дітей, чоловіків,
Бомби летять, будинки горять, а війна спокійно дивиться на хаос смерті.
То від тендітної Вкраїни лишився шматок щастя.
Вставай на Священну битву та борись за кожного воїна,
дитину, за рідний дім…
І йди за Перемогу з Молитвою! Поки топчуть нашу Землю вороги,
Воюють в окопах наші вояки…все одно душа молиться в тиші смертельної війни, пам’ятаючи,
Що на світі є Всесущий. Наші сльози стікали по Землі.
Душа страждала від смертельної війни.
Вона благала і кликала, щоб було сили…
Вона молилася, аби Бог почув мене серед голосів до тебе молящих,
Побач, що зробила смертельна війна,
Візьми поранену душу Вкраїни,
Полегшуючи страждання Вкраїни, забираючи весь біль змученої Вкраїни.
І раптом простягся заповітний промінь серпанку,
Торкаючись душі Вкраїни і стало краще їй, допомагаючи як прадідам та прабабусям нашим колись

На чужину приходять демони з призирливим виразом обличчя,
Всі пробивалися з боями, атакувавши нас забрудненою кров’ю,
І обманюючи і катуючи ні за що, спочатку здалося маренням, а зараз кошмаром наяву,
І поводяться з ними звірски та по - звірячому вбивали з шаленими очима
То вигадують все більший і страшніший спосіб вбити, знищити…
І змінюючи вигляд у темряві і прийнявши злу усмішку,
То вони люблять дивитися на людські страждання, вважаючи,
Що ми жалюгідні смертники, виявляємо сентиментальність, коли втрачаємо когось.
Сумно не здатні цінувати, те що маємо і ось помітили демони
І кинули на нас ядерну ракету, а ми витримали удар
І зуміли голими руками вбити жорстоких тварюк…
Ми бачили досить багато смертей, обривалися за мить людські життя.
Стали грізні та потрьопані боями обличчя
Та б’ємося в агонії, даємо жару деману…
І навіть коли вирує вир кривавого пекла вуальки, знайшли фішку,
То дає вона протистояння ворогу…Боремося в запеклому бою утримуючи позиції,
І склавши план жорсткої помсти,
Щоб демон міг спокутувати свої страшні гріхи…
І якщо дозволимо собі загинути, то зло переможе,
Все одно йшли довгим темним коридором назустріч білому світлу вуальки…

Потрапивши у цілковиту темряву
З кімнати самобранки вийшов як провітрям виплив,
Дивився на мене з - під обсмалених брів мара - привид…
В його очах була мука,
Випалюючи очі скажені…
Та поглянув на небо й
Помітивши яке воно низьке, сіре та беспросвітне…
Лиховісно світили очиська,
А там палав вогонь…
І за дві секунди з свого обличчя знімає маску,
Та кинув на землю,
То криваво виблискує обличчя його,
Багнюка полетіла
І промовивши: - будете в мене як на долоні.
В сірому небі як вогняний птах,
То летіла якась багнюка палаюча…
Плює вогнем та розгорається земля.
І чорніла мара - привид і слідом чорніло небо…
З чорного неба на лице падала злива вогняна.
Все спалахує Земля горіла, земля диміла…
То чорне небо і всі сузір’я перекошені…
Це було настання якесь
На яких молимося
Людей вже политі брудом,
І показуючи удень і вночі кошмарне кіно без початку і кінця…
Дивиться і радіє мара - привид всім керуючи…
Але й, на противагу видимій силі вступає невидима сила,
Від сяйва очей не відірвати за синім небокраєм,
То було щось дуже далеке та велике невиразно спалахувало, мерехтіло,
І рухалося, надималося й опадало,
І відсвічувалося на сонці та почало поступово приближатися,
Повільно описав дугу, ніби годинникова стрілка
І зникало і розчинилося у туманному мариві,
Немов самого диявола Ангели душать
То виблискували на сонці сяючі яскравим світлом тіні,
І глянувши оксамитовими очима,
Повернувся і пішов у блакитне небо,
Спинився, подивився, розчинився у прозорій білій вуалі,
При цьому шукає чисті безгрішні душі мара - привид та звертає їх до зла,
Та двері відчинилися перед душею,
І відправивши їх в чистилище…розчинився у прозорій чорній вуалі,
Та Ангел спостерігаючи через хмари за світлом живих душ,
Полилося яскраве світло з долоні Ангела
І він розчинився у сліпучому сяйві світла…

Доба прийдешніх все ближче кроки,
Незабаром настане термін їх повноважень,
А це означає час, як завжди,
Наближаючи північний
І стрілка годинника «нарізає» кола.
То у небі завис блідний серпик серпанку місяця,
Та часто за хмари ховаючись сором’язливо,
І я також, хіба що трошки прокидаюсь
Приспить й мені ж не спиться від думок припливу,
Хоч і час бачити солодкі сни
Та хтось розігнав хмари і серпик місяця
То він сяє у висоті брошкою небесною
У темряві руку простягнеш,
І здається все зможеш дістати,
Лише поманив й заманив,
То мене злегка тінь торкнулася плеча…
То він мене цілував місячного серпику до ранку,
То мої груди і тіло стомлене наповнивши місячною росою
Мої руки омивав він…очистив мене
Запалив вогонь в мені
Яскравою зіркою уста осяяв.
Та я чую при місячному серпику серпанку скрип пера його
Це Ангел на світанку пише музику добра

Вигорів і вицвів чорний оксамит неба серпанку,
І випалюючи понурість
і біль від туманно - сірого, жовтого, зеленого неба
Все встигло - навіть вилитися у кров
І в завороденості погляду здивованого,
У синяві спокою тихою чергою пропливала процесія
з полинялою хмарою
Прямо над дзеркальною водою…
І воно непомітно і незрозуміло коли і звідки,
То підкрався світанок…
Чорний оксамит неба перетворюючись сплітаються
І на білий неба…
При цьому розплитаючись по кутках,
У небі синьому запалюють хмари,
Я змішаю акварель, і запам’ятаю назавжди
фарби ніжного світанку…заспокоївшись
І, чисте небо серпанку, лише трохи підсинене,
При цьому зімкнулося з водою,
А над водою вітер жене рясні линяючі череда хмар…

— На підприємстві сабантуй
пошти шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

02.01.2023р.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.

Скаче, біситься, грається темновид,
І відкриває свої обличчя п’є захід сонце серпанку,
То червоний мок ллється темне вино темновида по землі…
І падають ниць
Люди перед ним
Чорний бог дивиться на несамовитість править темрявою
І в крові вирує, іскриться зілля,
Що дурманить розум…
П’є душу до дна…
І продовжує кров’ю обливає…
Та немає кінця,
Не видно краю.
Скаче, біситься, грається темновид
Крові не напився усім,
Хто торкнувся темновида
І дають ночі обітницю веселиться,
І впиватися у небо…
То зухвалий погляд кидати
У похіть глибше занурюватися,
Міри у гріху не знати…
Білий Бог воскресаючим оком воскресає світловид
Він до тебе приходить
І приходить скрізь темряву
І оберігає від чорного пристріту,
Він життєдайний дарує,
Білі почуття оживають
І не плач,
Вже все позаду,
Світловид, все виконує душою,
І воскресає молитва, осяюючи все вогнем,
Та дарує нове життя небесне
світло серпанку не погасне,
Не охолоне від чорновид,
Навіть якщо скачить, біситься, грається…
Рабом стати не змогли…

Сяйво місяця
тихо лине у вікно
у повнолуння.

Зоряні вогні
розкидані по небу
тануть на очах.

Казкове небо
міріади сузір'їв
немає ліку.

Ховає вміло
небесну феєрію
Темрява ночі.

*Для спогадів ми в цьому світі живемо.
*Нема для мене мов чужих,
Бо кожна – промінчик в непізнане.
*Кажуть, минула пора книг,
А я начебто й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що люди викинули.
*Стежу за польотом голубів,
Падаю штопором з горобцями,
Вдивляюсь в неба голубінь,
Аби дізнатись, що поза нами.
*Без листя і без плоду
Непросто упізнать дерев породу,
Отак і в чоловікові незмога розгадати,
Який насправді він і на що здатний.
*Не вирубать і не спалить моє коріння,
Ніде не буть забродою дає мені Вкраїна.

Я вибираю чорний шлях
Там, де іншим, не продихнути,
Де шепіт зірок, - їхня брехня свята,
І залишаючи сажу, сліди на шляху серпанку
Там, де кохання, і все не те.
Де не пройти і окремо вдвох,
Де до душі дверний отвір,
Де недомовленість висить:
За кожним словом по бруду,
Де неможливо не повернути,
Не можна повернути, і не можна,
По тілу ніжному ковзаючи,
І зупинитись хоч на мить,
Де Ангел пам’ятає лише крик.
Де залишаються лише хрести,
І смислів хмарних листи,
Я вибираю чорний шлях,
І плентаються один за одним кохання і розлука…
І заглядаю шляхом обережно все те, що просто пише.
Білим шляхом пишемо порятунок,
Щоб було світліше йти по шляху серпанку,
Все подолати, все змогти, зростати починається
все по - новому, зізнаюся
від чистого листа.
Просто стати на голову вищим,
старшим, мудрішим.
Всі негаразди та радості перейняти,
Як досвід днів.
Просто стати відважніше та вільніше,
Просто бути частиною Всесвіту.
Та схилити голову біля небесного пагорба.

Який вже рік приховане лихо,
Стоїть на небі чорна зірка серпанку і
хижачкою виглядає жертву.
То чорна зірка сочиться кров’ю,
Зі сходом плутаючи захід сонця,
І нічого не видно, крім чорної зірки,
А хмара, летить за вітром собою не закриває,
Немов будинок, її трохи видимий обрис інтуїтивно,
За будь - якої погоди,
Вона передчуває розлад у народі…
Та світлий світ вже розтоплений чортом,
Тоді над запаленим горизонтом сходить чорна зірка,
Вона встає невідворотно,
Зминаючи колір минулих років,
Вона горя немає встає, попилом чорніє все і
випалює іскри очей: хай згине сонце!
Привіт темрява! Зірка зійшла
І світло згасло.
Галактиці далекої у Всесвіті сяє яскраво, біла зірка,
Вона була подарком нам безцінним,
За все дякуємо ми небесам! Піднеслася біла зірка
І у лазурному серпанку серед нудного життя самотнього.
Її прохолодою космосу маня, тобто моєю надією…
І через нескінченність обіймаючи тебе,
З тугою приймаючи в очах світанок…сміється
Яскраве світло горить усередині нас,
Адже наш світ це відображення всіх почуттів та фраз.
Невидимим пензлем творця чудо - казка написана легкою рукою…
То явище світла, небесні фарби,
Закохує душі неспокійні…
Божественний дар творчої сили всеблагого мудреця
І я захоплена на творчих крилах,
Лечу в цю даль безкінця…

У кімнаті чорної з чорними вікнами полум’ям чорним свічки горять.
В чорних очах від чорних сліз примарився чорний погляд,
І чорні думки вуальки гуляли по кімнаті скувавши тупою чіпкими путами чорними міцно.
У чорну ведуть безодню, спадає ковпак на плечі землі
Час кат, але й час вилікує… на прірві часу - хрест
Та могили, марні чорні думки, час зловісний гуляє…
І вітають чисті світлі думки вуальки - метеликом
У небі пархають - гріють, як сонце, промені. Швидко час пробігає,
І оспівуючи щастя, кохання… Так кануть чорні думки,
бо виходять світлі думки, перемагаючи чорні думки у чорній кімнаті